Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
7. КУЛЬТУРА ЕПОХИ АБСОЛЮТИЗМУ І ПРОСВІТНИЦТВА
7.1.Соціально-економічні зміни у Західній Європі ХVІІ–ХVІІІ ст.
XVІІ і XVІІІ ст. відкрили нову еру в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації – феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції – в Англії (XVІІ ст.) та Франції (XVІІІ ст.). Посилилась роль буржуазії в суспільному житті. Вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки тощо. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки, експериментальність.та дослідження.
ХVІІ ст. – це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи на собі яскраво виражений відбиток кризи гуманістичних ідеалів епохи Відродження, водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. І головне, що визначає вірність ХVІІ ст. попередній епосі – це раціоналістичність. Навіть у суперечностях бароко чітко прослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завоювання Відродження –віри в непереможну силу людського розуму.
У Західній Європі почався загальний прогрес знань. Розвивається раціональний спосіб пізнання. Учені стверджували, що раціональні висновки повинні спиратися на досвід, факт, йти від реального світу речей. XVІІ ст. – це століття науки, це час видатних наукових відкриттів у різних галузях науки. Було здійснено величезну роботу у сфері наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика, медицина тощо. Це вік, що приніс європейським народам упорядкованість державного життя, припинення релігійних воєн, осмислення високого поняття громадянськості і громадянського обов’язку. Це “золоте століття” театру.
Значних успіхів досягають медицина, астрономія, механіка, філософія. Німецький астроном Іоганн Кеплер (1571–1630) відкрив закони руху планет; англійський лікар Уільям Гарвей (1578–1657) першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології та ембріології як науки; італійський фізик і математик Еванджеліста Торічеллі (1608–1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології; наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ ст. англійський астроном і геофізик Галілео Галілей (1564–1642) рух зірок, вичислив орбіти більше двадцяти комет, винайшов телескоп; нідерландський натураліст Антоні ван Левенгук (1632–1723) винайшов мікроскоп з однією лінзою, що давала ефект 150–300-кратного збільшення; англійський експериментатор Роберт Гук (1635–1703) відкрив клітинну будову тканин, а також ртутні термометри, вдосконалив мікроскоп. Учені вдосконалили компас і годинник.
Підсумком у науковій революції ХVІІ ст. стали відкриття великого англійського фізика, астронома і математика, засновника класичної і небесної небесної механіки Ісаака Ньютона (1643–1727). Він був яскравим представником математичного природознавства. Вченому випала доля підбити підсумок попередніх наукових відкриттів. Ньютон зробив вагомий внесок у розроблення диференціального та інтегрального обчислення, описав дисперсію світла в оптиці, побудував дзеркальний телескоп, теоретично обгрунтував закони Й.Кеплера, пояснив обертання планет навколо Сонця, припливи в океанах, ініціював створення єдиного підходу до вивчення фізичних явищ на базі механіки, заклав основи механіки суцільного середовища та акустики.
Для ефективної організації наукових досліджень в країнах Західної Європи разом з навчальними закладами почали створюватися перші товариства вчених. У 1575 р. іспанський король Філіп ІІ заснував у Мадриді академію математичних наук. У 1635 р. Арман Жан Дюплесі, герцог Рішельє, заснував Французьку академію – об’єднання вчених, переважно філологів. У 1666 р. офіційно оформляється Паризька природничо-наукова Академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. У ХVІІ ст. виникли і перші загальнонаціональні академії наук. Одним з творців славетної Лондонської академії наук став хімік і фізик Роберт Бойль (1627–1691) у 1662 р., до якої з 1672 р. належав Ісаак Ньютон. Першою академією в галузі суспільних наук була Португальська академія історії. Значну роль у виробленні засадних принципів створення Петербурзької та Лейпцігської академії наук відіграв німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, мовознавець Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646–1716).
Для ХVІІ ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом. Найвидатніший німецький філософ-пантеїст, містик Якоб Беме (1575–1624) визнавав справжнім лише такий раціоналізм, який спирається на конкретний містичний досвід спілкування з надприродним. Містиком був видатний французький математик, фізик, письменник і філософ Блез Паскаль (1623–1662), автор відомого закону гідростатики і теореми проективної геометрії, які носять його ім’я. Отже, під впливом наукової революції та промислового розвитку відбулася активна зміна способу мислення та світобачення особистості. Науково-філософська та суспільна думка еволюціонували від схоластики, натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіризму, наукового експерименту та індукції.
Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом (1596–1650) – французьким філософом, математиком, фізиком, фізіологом, представником класичного раціоналізму. Учений по-новому підійшов до наукових знань, в основі яких було багато неперевіреного, приблизного, здогадного, часткового. Він намагався досягти цілісного наукового пояснення Всесвіту. Декарт передбачав, що прогрес пізнання прискорюється відповідно до накопичення людством знань, порівнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, раціоналізм, наукові дослідження Всесвіту стали визначальною тенденцією культурного розвитку ХVІІ–ХVІІІ ст.
Основоположником емпіричного (досвідного) методу пізнання став англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626). Він зумів передбачити величезну роль науки в житті людства, доводив доцільність практичного втілення її результатів для примноження могутності людини, її влади над природою та поліпшення добробуту. Учений розробив детальну класифікацію наук, перейняту пізніше французькими енциклопедистами, став основоположником у розробленні індуктивної логіки.
Англійський філософ середини ХVІІ ст. Томас Гоббс (1588–1679), основоположник першої закінченої системи механістичного матеріалізму, вважав, що люди рівні від природи, але в процесі розвитку виникає нерівність, а через нерівність утворюється взаємна недовіра
Суспільно-політичні ідеї голландського філософа Баруха (Бенедикта), Спінози (1632–1677) відображали інтереси буржуазії, яка прийшла до влади і була заінтересована в упокоренні народу. Крім “людей розуму”, на думку Спінози, є “натовп”, яким керують пристасті, а не розум. Тому потрібна сильна держава, яка забезпечує людям мирне життя, їх права, зокрема, право приватної власності , свободу совісті й думки.
У політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій – на ті часи прогресивної форми політичної організації. У класичному вигляді політичний абсолютизм реалізує тенденцію до загальної регламентації, прагне поставити під повсякденний контроль всі сфери громадського життя: промисловість і торгівлю, майнові відносини і побут, релігію і моральність, мистецтво, науку й філософію. З цим було пов’язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспанія, Франція, Фландрія (Бельгія), Голландія.
7.2.Стиль бароко в європейському мистецтві
Друга половина ХVІ – початок ХVІІ ст. належать до найскладніших періодів в історії європейської літератури й мистецтва. В Англії, Іспанії й Польщі саме в цей період досяг свого розквіту припізнілий Ренесанс. В Італії ж криза гуманізму й культури Відродження проявилася вже у середині ХVІ ст., і на цьому грунті виник маньєризм, який у другій половині ХVІ ст. набув значного поширення й у самій Італії та за її межами.
Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти зародженню нових напрямків і методів творчості. У ХVІІ ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.
Бароко було пов’язане з прогресивними явищами й процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням. Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд з аристократичним і католицьким розвивалося бароко буржуазно-протестантське, особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське бароко одержало значне поширення у тих романських і західнослов’янських країнах, де панівною релігією залишався католицизм.
Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного “великого стилю”, приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.
Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У ХVІІІ ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва.
Архітектура
Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Архітектура бароко тяжіла до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни тощо. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер’єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.
Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер’єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Скульптури, фонтани, гроти прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах. Лише у період зрілого бароко (друга половина ХVІІ ст.) палаццо в оформленні досягає ще більшої пишності і величності.
У цей час виникають нові форми в архітектурі. Архітектура бароко не терпить прямих ліній й чітко окреслених статичних площин. Відмовляється від прямих ліній і півкіл ренесансу, але і не повертається до сполучення прямих ліній у гострому куті, характерному для готики, – у її спорудах домінують вигнуті й хвилеподібні лінії, площини стін маскуються прикрасами і теж починають вигинатися або ж тонуть у напівтемряві. Барочні фасади подібні до хвилеподібної лінії, завдяки чому стираються чіткі обриси будівлі, вона немовби розчиняється у просторі. Високі й величні бані барочних храмів прагнуть створити ілюзію безодні зоряного неба.
У храмовій архітектурі зрілого бароко (друга половина XVII ст.) спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду, але й інтер’єр церкви, як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (згодом додається органна музика). Скульптура тісно пов’язана з архітектурою, у бароко (найчастіше) не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора.
У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив у період зрілого бароко італійський архітектор і скульптор Лоренцо Джованні Берніні (1598–1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі (1657–1663). Це головний його витвір. Глибина майдану – 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів з 284 колон тосканського ордера заввишки 19 м, прикрашених 96 статуями, що утворює строге незамкнене коло.
Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавими зразками цього типу є церква Сан-Лоренцо (1624–1683), палаццо Каріньяно в Турині, які спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і вчений Гваріно Гваріні (1624–1687).
В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: церква Санта Марія делла Вікторія у Римі, церква Санта Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезаря у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села (архітектор Варфоломій Растреллі (1700–1771)). Будівлі (церкви Сан-Карло алле Куатро Фонтане, Сант-Іво у Римі) за проектами італійського архітектора Франческо Борроміні (1599–1667) поєднували химерну пластику й оригінальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою, скульптурою, горельєфами і барельєфами.
Тісно з архітектурою була зв’язана скульптура. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю.
Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насамперед, це – роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського Франціско д’Єсте та Людовіка ХІV, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.
Живопис
В європейському живопису доби бароко значного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нові способи зображення реальних об’єктів через мову і організацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світу на основі християнської (Рембрандт) і античної традицій (Пуссен) співіснують у рівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє ХVІІ ст. від ХVІІІ ст., і ХІХ ст., коли міфологеми уступили місце образам реальної дійсності.
Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мікеланджело Караваджо (1573–1610) і голландець Пітер Пауел Рубенс (1577–1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Молодий художник пише натюрморти, портрети, сюжетні картини (“Хворий Вакх”, “Хлопчик, що чистить грушу”, “Продавець фруктів”).
Поступово Караваджо тяжіє до монументальних творів. Наприкінці 90-х років художник написав такі монументальні роботи, як “Жертвоприношення Авраама”, “Марія Магдалина кається”, “Відпочинок по дорозі в Єгипет”. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності: простої людини, персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклі картин, присвячених діянням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими, народними типами, зморшкуватими, незграбними. За євангельськими оповідями, апостоли були простими людьми, рибалками. Він любив усе справжнє, неприкрашене, тілесне, міцне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожі на ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису (“Лютняр”, “Гравці”). Караваджо першим у європейському мистецтві почав писати станкові натюрморти.
Рубенс Пітер Пауел – великий фламандський живописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школи живопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавець нумізматики, державний діяч і дипломат.
Початкову художню освіту Рубенс отримав у живописців місцевого значення. У 1600 р. Рубенс їде в Італію вдосконалювати свою художню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга, де спочатку копіює картини великих майстрів. З 1605 р. Рубенс навчається в Римі до 1608 р. Восени 1608 р. він отримує з дому листа – важко хвора мати. Поспіхом залишає Італію і, як зясувалося, назавжди.
Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, не тільки визначили його живописну манеру, але й принесли йому успіх і визнання, закріпили віру у власні сили. Вони були періодом формування його мистецтва. Майстер намагався об’єднати різні школи, як античні, так і сучасні, і на такому синтезі творити своє, власне художнє бачення.
Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, домінування почуття над безпристрасністю, цілковита відстороненість від містики, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою ( “Герцог Лерма на коні” (іл.12), “Поставлення хреста” та “Зняття хреста”, “Персей та Андромеда”, “Поклоніння волхвів ” тощо). Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні.
У Рубенса був улюблений учень – Антоніс Ван Дейк (1599–1641). Народився в багатій купецькій сім’ї. Антоніс отримав хорошу освіту, Крім фламандської мови він володів іспанською, французькою, італійською, англійською, знав історію, теологію і світову культуру. У віці 19 років юнак стає самостійним майстром.
З 1621 р. Ван Дейк подорожує по Італії (Римі, Неаполі, Турині, Палермо, Флоренції, Венеції, Генуї) до 1627 р., де завоював несподіваний успіх як портретист, особливо в Генуї, серед генуезької аристократії. У портретах та автопортретах художник підкреслював аристократизм, тендітність, вишуканість, витонченість форм. Вони є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтерєрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні.
Ван Дейк повернувся на батьківщину вже знаменитим. Писав великі картини на міфологічні і релігійні теми, але вони занадто театральні і поступаються портретам.
Останнє десятиріччя він жив в Англії, де Карл І подарував йому звання головного королівського живописця, дав рицарське звання. На віддяку Ван Дейк створив галерею парадних портретів англійської придворної аристократії: 35 портретів Карла І, 20 портретів королеви і їхніх дітей та портрети членів двору. Роки, проведені художником в Англії, були наповнені величезною працею. За цей час він написав близько 400 полотен.
Продовжувачем фламандської живописної школи був Якоб Йорданс (1593–1678). Відомий живописець народився у великй бюргерзькій сім’ї в Антверпені. Художню освіту здобував у місцевого живописця Адама ван Ноорта, відомого в основному тим, що був учителем Рубенса.
Перші картини Йорданса відображали життя реального світу. Навіть в релігійних сюжетах художник зображував правдиві життєві ситуації і персонажі («Святе сімейство з Св.Анною», «Святе сімейство», «Святе сімейство з пастухами», «Чотири Євангелісти», «Втеча в Єгипет»).
Йорданс написав велику кількість портретів на замовлення фламандських бюргерів, а також сімейні («Портрет чети Зурпель», «Сімейний портрет»). Його твори – втілення фламандського життєлюбства. Серед багаточисельних творів кінця 40-х рр. («Блудний син», «Св.Павло в Лістрі», «Діоген шукає людину») – останній спалах самобутнього таланту життєлюбного фламандця.
У 1652 р. Йорданс виконав грандіозний цикл монументально-декоративних робіт в замку вдови принца Оранського, Амалії Холмс. Величезна алегорична композиція (8,5х8,2м) “Тріумф принца Фредеріка Хендріка Нассауського” вражає кількістю персонажів і преметів.
Відомим фламандським живописцем, видатним майстром натюрморта, анімалістом був Франс Снейдерс (1579–1657). З його іменем зв’язаний один із яскравих періодів фламандського натюрморта. Більшість творів художника умовно можна назвати натюрмортами, оскільки вони одночасно є картинами анімаційного жанру і побутовими сценами. Снейдерс – новатор натюрморта. Він оживив цей жанр, облагородив сюжет.
Майстерність у передачі розмаїття живої природи, пристрасність в оспівуванні земних щедрот, життєрадісність ставлять роботи Франса Снейдерса в один ряд з найкращими творами видатних фламандських живописців.
Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр (1632–1675), відомий в історії мистецтва як Вермеєр Дельфтський. Шедеврами Вермеєра пишаються найкращі колекції світового живопису. А про автора, який жив у центрі Європи, відомо майже не збереглося. Завдяки архівним і церковним документам установлені окремі факти з його життя. Наскільки мало відомостей про творчість, настільки велика слава одного з найбільших представників золотого періоду голландського живопису.
Художник своєю творчістю прославив рідне місто. Вермеєр з натури малював види Амстердама, писав побутові сценки з життя: «Молочниця», «Лютнистка», «Урок музики», «Концерт», «Офіцер і усміхнена дівчина». До першого періоду творчості належить «Христос у домі Марти і Марії», «Діана з німфами», які зображені у вигляді образів своїх сучасників. Шедевром його залишається «Вид Делфта», безмежна відданість в любові до свого міста. Митець умів створити ілюзію розчинення предметів у світлоповітряному середовищі, що й визначило його славу у ХІХ ст.
Вершиною голландського мистецтва ХVІІ ст. стала творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1606–1669). Художньому ремеслу спочатку навчався у місцевого лейденського живописця Якоба Сваненбрюха (Сваненбурха), а продовжив навчання в Амстердамі у знаменитого живописця Пітера Ластмана.
У 1625 р. Рембрандт повертається в рідний Лейден, дев’ятнадцятилітній юнак стає незалежним художником. Разом зі своїм земляком Яном Лівенсом відкриває майстерню, набирає учнів, отримує замовлення. Кожну роботу молодого художника лейденського періоду без перебільшення можна назвати шедевром. Це полотна – «Побиття Святого Стефана», «Притча про нерозумного багача», «Христос в Еммаусі», «Плач Ієремії у зруйнованому Єрусалимі», «Портрет матер», «Іуда повертає тридцять срібляків», «Валаамська ослиця».
В Амстердам Рембрандт повертається після смерті батька, в 1631 р. У столиці він разом з своїм новим другом Хендріком ван Ейленбюрхом засновує так звану академію живопису, реставрації і торгівлі картинами. У перші роки амстердамського життя художник працює переважно як портретист. Серед десятків портретів, написаних живописцем з 1631 по 1635 рр., найбільш цікавими є «Портрет Бургграфа», «Портрет корабельного майстра і його дружини», «Портрет Мартіна Дай», «Портрет Мартена Соольманса», «Портрет художника Жака де Гейна». Всюди, окрім передачі ідеальної схожості, Рембрандт знаходить яскраву соціальну характеристику портретованих.
Вершиною портретного мистецтва митця стає картина «Урок анатомії лікаря Тульпа», написана на замовлення корпорації хірургів. Його картини щасливого періоду життя – кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному вбранні «Автопортрет з Саскією на колінах», «Портрет дружини в 21 рік», написаний на третій день після весілля, з сяючими обличчями, з радістю буття) – написані в стилі бароко.
Знамените полотно художника “Даная”, написане 1636 р. і переписане ним після смерті Саскії 1645 р. викликало велику кількість суперечок. Багато спеціалістів твердить, що зображений на ньому сюжет не відповідає міфу про дочку аргосського царя Акрісія, до якої у вигляді золотого дощу проникає Зевс, адже його образ на картині відсутній.
Творчість другого періоду – період високої майстерності художника. У творах цього часу він зображує повсякденне життя з усіма його принадами. У сюжетах, взятих із Святого Письма, змалював звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан («Святе сімейство», «Жертвоприношення Авраама», «Бенкет Валтасара», «Осліплення Самсона філістимлянами»).
Останній період у житті Рембрандта був складним і навіть трагічним, але це пора його шедеврів. Образи цих років монументальні і величні, глибоко філософські і високо поетичні («Пейзаж з руїнами на горі», «Пейзаж з млином», «Зречення апостола Петра», «Аман, Ассур і Есфір», «Євангеліст Матфій», «Апостол Варфоломій», «Портрет Ієремії Деккера», «Єврейська наречена»). Головними виражальними засобами для митця був колір і світло. Композиція живописних робіт будувалася на рівновазі кольорових гам. Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу.
Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто звучить співчуття знедоленим («Сліпий Товіт», «Зняття з хреста» «Поклоніння пастухів» та ін.). Як офортист Рембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві.
Творча спадщина становить понад 600 картин, 300 офортів і близько 2000 рисунків. Рембрандт залишив близько 100 автопортретів, виконаних у різних техніках.
Рембрандт вважається вершиною голландського реалізму. Твори Рембрандта за змістом, сповнені внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційні за колоритом. Рембрандт – майстер групового портрета. Писав картини на біблійні та міфологічні теми
Коріння іспанської духовної культури «золотого віку» сягає в епоху доби реконкісти – національно-визвольної боротьби іспанців з арабами. Ще на зорі середньовіччя увесь Піренейський півострів був завойований арабами. Корінні іспанці не могли протистояти завойовникам. Маленький клаптик землі в горах на півночі Піренеїв – єдиний, що задишився у VІІІ ст. незавойованим, самостійним, став цетром упертої, стійкої, яка тривала понад сім століть, реконкісти, тобто зворотного відвоювання Іспанії у маврів (так називали арабів). Рухаючись з півночі на південь, освоєння території зростали, і, нарешті, залишилась остання цитадель арабів – Гранадський халіфат, яка теж впала у кінці XV ст.
Таким чином, уся середньовічна історія Іспанії, все становлення цієї нації проходило в постійній боротьбі проти іга чужоземців. Народ, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина – реальна і водночас героїзована.
Об’єднання країни як завершення реконкісти сталося наприкінці XV ст. З початку XVІ ст. Іспанія – наймогутніша держава Європи, а в другій половині XVІ ст. – форпост загальноєвропейського контрреформаційного руху. У самій країні лютувала інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості. Такою була Іспанія в період «золотого віку». І при цьому – злет національного художнього генія наприкінці XVІ – першої половини XVІІ ст., не бачений раніше і надалі не пережитий іспанською культурою.
Основоположником «золотого століття» іспанського живопису вважають Доменіко Теотокопулі (Доменікос Теотокопулос), якого прозвали Ель Греко (був грецького походження) (1541–1614). написані «Оплакування Христа», «Благовіщення», «Портрет Вінченцо з Анастаджи». Він малює релігійні сюжети («Моління про чашу», «Трійця», «Воскресіння Христа», «Вознесіння Марії», «Святе сімейство»), найчастіше вівтарні образи, рідше античні («Лаокоон»), види Толедо, багато портретів.
Наступним представником іспанського живопису та одним з найкращих офортистів Європи епохи бароко був іспанець Хусепе де Рібера (1591–1652).
У Неаполі займається графікою і здобуває визнання як художника-графіка («Оплакування», «Роз’пяття апостола Петра», «Чоловіча голова з пов’язкою», «Святий Ієронім за читанням»). В експресивному стилі написані композиції, які оригінально інтерпретують караваджистські принципи («П’яний Сілен»), і твори, в яких світлі кольорові тони, покладені широкими площинами, нагадують про вплив венеціанських майстрів. У його стилі появляються м’якість і одухотвореність барочного характеру завдяки впливу Рубенса і Ван Дейка. У 1637 р. створені «Аполон і Марсій», «Свята трійця» із серії картин, замовлених монастирем Сан Мартіно – одне з найкращих його творінь. Цікава його галерея філософів та апостолів: «Філософ», «Діоген», «Демокріт», який сміється з «Філософа з дзеркалом» – Сократ зображений у несподіваному ракурсі, його Сократа, попри непривабливу зовнішність, сповнена величі, значущості і сили.
Сучасником Рібери був живописець, один із найяскравіших представників севільської школи, майстер монументальних композицій – Франсіско Сурбаран (1598–1664). Художню освіту Сурбаран отримав у маловідомого художника Педро Вільянуева в Севільї. Живучи в Севільї, Сурбаран пише багато картин на замовлення домініканського монастиря Сан-Пабло Ель Реаль. Майстерно зумів передати глибоке і водночас особисте, духовно напружене релігійне почуття, причому його образи відрізняє суворість і деяка архаїчність, об’єми виділені сильними контрастами світлотіні, «Народження Богоматері», «Христос-хлопчик», «Непорочне зачаття», «Свята Касильда» . Ці стилістичні риси характерні і для натюрмортів.
Найвидатнішим представником іспанського живопису «золотого століття» був Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599–1660). У 1622 р. Веласкес переїжджає до Мадрида. Знайомиться з картинною галереєю, на той час однієї з найбагатших у Європі, копіює роботи Леонардо да Вінчі, Веронезе, Рафаеля, Рубенса, Тиціана. Знаток і цінитель мистецтва Філіпп ІV назвав севільського художника прекрасним портретистом і висловив бажання позувати йому. Веласкес сорок років служив придворним художником при Філіппі ІV. Але це не завадило йому йти творчим шляхом у мистецтві. Композиційно-новаторською була його картина «Здача Бреди», присвячена переможній події у безславній для іспанців війні з голландцями: переможці і переможені подані достойно, на рівних.
Релігійні сюжети перших років творчості змінюють портрети.
Веласкесові портрети (Філіппа ІV “Ла Фрага”, його дітей, графа Олівареса та інших придворних) сповнені гідності і сприймаються неоднозначно. Пронизливий погляд портретованого папи Інокентія Х, холодних світлих очей, виразу губів, вказують на жорсткість, мужність і сильну натуру. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа сказав: “Надто правдиво!” На зміну портрету-ідеалу епохи Відродження бароко висуває портрет людини у всій її складності.
Одночасно з портретами придворної знаті художник створив серію пейзажів («Алея в королівському саду», «Фонтан в королівському саду»).
Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадного портрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Відомими творами Веласкеса є «Венера з дзеркалом», «Меніни» (фрейліни). Однією з останніх робіт Веласкеса стала картина «Прялі» (1657) – одна з перших робіт, присвячних жінкам-трудівницям.
Завершує період «золотого віку» у другій половині ХVІІ ст. один з найвидатніших художників Мурільо Бартоломео Естебан (1618–1682), майстер релігійного та жанрового живопису. 1640 р. Мурільо на п’ять років відправляється в Мадрид. Там доля звела його з великим Веласкесом, який допоміг молодому художникові отримати дозвіл на копіювання у королівських палацах полотен Тиціана, Рубенса, Ван Дейка.
У 1645 р. художник виконав перше важливе замовлення – серію картин для дворика монастиря Сан Франциско в Севільї. У севільській школі панував реалістичний стиль, зв’язаний з творчістю Сурбарана, у якого Мурільо запозичив інтерес до сильних світлових контрастів і скульптурно чіткої передачі об’ємів «Мадонна дель Росаріо». У творах наступних років, наприклад, «Різдво Богородиці», світло і тіні передані м’яко, гнучко, явно під впливом Ван Дейка.
Для вільного продажу ним були написані різні варіанти мадонн – «Мадонна з немовлям», «Мадонна з немовлям і хлопчиком Іоанном», «Мадонна з яблуком».
Взагалі ХVІІ ст. увійшло в історію як «золоте століття» живопису. Видатні майстри живопису, які працювали у цей період, втілили в своїй творчості нові пошуки.
Музика
Важливу віху залишили ХVІІ–ХVІІІ ст. в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів.
На межі ХVІ–ХVІІ ст. в Італії (Флоренції) виникла опера, синтетичність якої дозволяє найбільш повно відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини.
Оскільки опера є витвором професійного мистецтва, то й саме слово «опера» італійською мовою означає праця, справа. Опера – це синтез музики, слова, акторської гри, живопису. Можна сказати, що опера повертала традиції первісного синкретичного мистецтва, але вже на іншому витку історії – професійному.
Перші зразки опери називалися «драма на музиці», «драма через музику». Їх створення було пов’язане з прагненням відродити давньогрецьку трагедію. У них діють герої грецької міфології. Творцями опери вважалися композитор і співак Якопо Пері (1561–1633) та поет і драматург Оттавіо Рінуччіні (1563–1621). Перша їх опера «Дафна» не збереглася, друга «Евридіка» дійшла до наших днів. Її прем’єра відбулася у Флоренції в 1600 р., і ця дата вважається роком народження опери.
Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. У другій половині ХVІІ ст. опера досягає розквіту у Франції. У Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія, меса і концерт.
Найвизначніші тогочасні композитори Італії – Александро Скарлатті (1660–1725), у Франції – Жан-Батіст Люллі (1632–1682), у Німеччині – Генрі Шютц (1585–1682), а в Англії – Генрі Перселл (1658–1695). Це справді національні митці, що прекрасно виразили себе і епоху в своїх творах.
Постійний оперний театр був відкритий у Парижі в 1669 р. Творцем французької опери був Жан Батіст Люллі. Свої опери називав «ліричними трагедіями». Найвідоміші з них – «Альцеста», «Психея», «Арміда». Сюжети опер написані переважно на основі античних міфів. Один з найвизначніших представників французької опери ХVІІІ ст. був також Жан Філіпп Рамо.
У Німеччині в цей період панувала італійська опера. У 1678 р. в Гамбурзі – найбільшому культурному центрі Німеччини – відкрився оперний театр. Національні зразки німецької опери виявились у зінгшпілі (спів з грою). Її героями ставали прості жителі міста і села, сувора мораль яких протиставлялася розбещеності аристократії. У такому ж плані звучали й австрійські – віденські зінгшпілі.
В усіх операх згаданих композиторів узаконюються античні мотиви. Одночасно з оперою розвивається ораторія та кантата – вокально-інструментальні жанри (для солістів, хору та оркестру) на релігійні, біблійні, а іноді й на світські сюжети. Бурхливо розвивається також інструментальна музика для органа, клавесина, смичкових інструментів.
У другій половині XVІІ – початку XVІІІ ст. опера збагатилася таким різновидом як опера-серіа (буквально – серйозна опера). Для неї характерні помпезність, пишне оформлення, зображення батальних сцен, стихійних лих. Її героями були боги, імператори, полководці. Центром оперного мистецтва стає Неаполь. Найкрупнішим представником оперної школи був Александро Скарлатті. Крім цього виникає новий жанр – опера-буффа (комічна опера). Її перший автор – Джованні Баттіста Перголезі, який написав оперу “Служниця-господиня”.
Інструментальна музика епохи бароко вражає розмаїттям жанрів, форм та інструментальних ансамблів. З минулих віків у ХVІІ ст. перейшов орган – клавішно-духовий інструмент. Головним жанром органної музики стала фуга (біг, швидка течія) – найбільш розвинута форма поліфонічної (багатоголосої) музики. У багатьох європейських країнах з’явилися талановиті композитори і виконавці органної музики. Італійські, французькі, німецькі, нідерландські церкви часом перетворювалися в концертні зали, де слухачі із захопленням сприймали віртуозну гру музикантів.
Популярним інструментом епохи бароко були також клавікорд і клавесин – попередники фортепіано. У клавірному репертуарі велике місце посідали танці, які об’єднувались у сюїту (послідовність). Це одна з різновидностей багаточастинних форм інструментальної музики. Паралельно з сюїтою виникає соната (звучати) – один з основних жанрів сольної або камерно-інструментальної музики. Поряд з цими жанрами народжується також концерт (змагання) – твір для багатьох виконавців, в якому менша кількість інструментів чи голосів або один соліст протистоїть більшості.
Уже у ХVІ ст. стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє найбільший представник епохи, німецький композитор Йоганн Себастьян Бах (1685–1750). Змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності, він створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Великий німецький композитор та органіст створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесину.
Упродовж всього життя Бах писав музику для попередника сучасного фортепіано – клавіру. Цей інструмент був поширеним у домашньому музикуванні як серед музикантів-професіоналів, так і серед любителів. Чимало творів композитор написав для різних складів оркестрів
Творча спадщина Баха становить величезну кількість творів різних жанрів і різних спрямувань – це сотні композицій для органа – фуги, токкати з фугами, хорали; для клавесина – сюїти, варіації, фантазії. У жанрі вокально-інструментальної музики Бах дав світові 200 кантат, пов’язаних із протестантським релігійним культом, 24 світських кантати підкреслено гумористичнонго змісту, цикл із 48 прелюдій і фуг. Оркестрова спадщина складається з багатьох інструментальних концертів для клавесина, скрипки, віолончелі, флейти та ін. Розмаїта його творчість у камерному і вокальному жанрах. Титанічна спадщина його обіймає близько 1700 творів у всіх жанрах музики, за винятком опери.
Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685–1759), його інструментальна музика.
Музика Генделя, в якій особливо глибоко синтезовані на німецькій основі елементи англійської, італійської та французької мелодики, відзначається широким диханням, могутнім звучанням, шляхетною витонченістю.
Визначальними в музиці бароко стають піднесені, величні образи, сильні почуття й емоції. Тому провідними є монументальні, масштабні жанри, в яких людський голос поєднується з можливостями оркестру та хору – опера, ораторія, меса тощо.
У центрі музичної культури стає композитор, виконавець, які безпосередньо звертаються до слухача. Продовжується процес його професійного становлення, розгортання музичного життя, освіти, нотодрукування. Інтенсивно розвивається інструментальна музика.
7.3. Витоки та основні засади Просвітництва
Переломним моментом в історії людства вважається ХVІІІ ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І.Канта «Що таке Просвітництво?» (1874). Просвітництво – явише досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім’я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVII ст. по всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу. У XVIIІ ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-політичного становища тієї або іншої країни.
Хронологічно – це приблизно друга половина XVII - XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.
Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині ХVІІ ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині ХVІІІ ст., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство.
Розвиток культури в окремих країнах американського континенту у ХVІІІ ст. відбувається в умовах виняткових контрастів. Далеко вже була «епоха відкриттів», підхолив до кінця «колоніальний період». У два останні десятиліття ХVІІІ ст. Північна, Центральна і Південна Америка пережили серйозні політичні події. Першими в низці численних національно-визвольних рухів були революційні повстання в тринадцяти англійських колоніях (1776–1789) і у французькій колонії Гаїті (1790–1803).
Подальший процес визвольного руху, що увінчував ці й інші подібні виступи, охопив Сполучені Штати, іспанські колонії, Бразилію. Під впливом ідей Великої французької революції американська революція повинна була виконати два основні завдання: боротьба за незалежність і утвердження капіталізму в західній півкулі. Поширенню просвітительських ідей усіляко сприяла діяльність таких американських політичних діячів, як Б.Франклін (1706–1790), Т.Пейн (1737–1809), Т.Джефферсон (1743–1826).
Англія, Франція, Німеччина – провідні країни, діючі у європейському культурному просторі, їм належать головні досягнення епохи Просвітництва, але їх внесок у культуру різний за значенням і глибиною. Вони пережили великі соціальні потрясіння і вийшли з цих потрясінь також із різними результатами. Але для всіх держав, мабуть, головним пафосом часу було пргнення до знищення феодалізму.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.
Французьке Просвітництво, що визначилось, насамперед, своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Джона Локка (1632–1704) – видатнго англійського філософа-матеріаліста, просвітителя, засновника ідейно-політичної доктрини лібералізму, який розробив емпіричну теорію пізнання, просвітники висунули ідею свободи, свободи слова, совісті, друку, рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у «Декларації прав людини і громадянина» (1789).
Просвітництво охопило майже всю Європу, хоча більшість просвітителів залишалися при цьому яскравими особистостями з власними, часто відмінними від інших діячів культури ідеями. Просвітники Франції зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу, який став гегемоном духовного життя Європи. «Володарем дум» усіх освічених людей ХVІІІ ст., найвидатнішим діячем французького просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694–1778). Усе ХVІІІ ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах – трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.
Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами. У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм.
Поруч із Вольтером “патріархом” раннього французького Просвітництва справедливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск’є (1689–1755). Беручи за зразок Англію, що пережила буржуазну революцію, він у своїй праці «Роздуми про причини величі римлян та їхнього занепаду» (1734) пропонував обмежити монархію конституційними установами й законодавчими діями двопалатного парламенту, підносячи ідеали римського республіканізму та стоїцизму, розвивав учення про залежність юридичних норм держави від типів державного устрою – республіканського, монархічного чи деспотичного. У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Не меншу відомість отримав інший співвітчизник Вольтера Жан-Жак Руссо (1712–1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Він став автором особливої світоглядної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади.
Мистецтво революційної пори, яскрава сторінка світової художньої культури, логічно вписалося в художній контекст Просвітництва, з яким генетично пов’язане основними своїми ідеями.
Аналіз мистецтва епохи Просвітництва є перш за все розглядом французької художньої спадщини – яскравої, складної й самобутньої. У ній дістали розвиток усі ті процеси, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху. У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. європейська культура розвивалась під безпосереднім впливом двох революцій – Англійської та Французької. Революційні події наклали відбиток на творчість філософів, публіцистів, літераторів того часу. У роки Реставрації відроджується світський напрямок у літературі, музиці та образотворчому мистецтві, який в попередній період пригнічувався пануванням пуританської нетерпимості й суворої релігійної моралі.
Одним із наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка посіла провідне місце в системі видів мистецтва. Для літератури того часу характерне поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жанрових форм, головною з яких став роман.
Жоден із представлених напрямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі. Тому вона мала публіцистичний характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя.
Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму (О.Поп, Вольтер), то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму (Д.Дефо, Д.Дідро, А.-Ф.Прево, Г.-Е.Лессінг), якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика та течія сентименталізму (С.Річардсон, Л.Стерн, Ж.-Жак Руссо). Суть реалізму полягає в зображенні характерів у їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. У найдовершенішому вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі ХVІІІ ст. Англія вже з середини ХVІІ ст. стала на шлях капіталістичного розвитку. Тут сталися серйозні зрушення в суспільстві. Провідну роль починає відігравати – буржуазія. Її представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя.
На службу Просвітництву була поставлена велика сила впливу, притаманна театрові. Філдінг, Гольдоні, Бомарше, Шіллер писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові. Та, вихваляючи енергію, цілеспрямованість, міць людини нової епохи, вони не ідеалізували буржуа, використовуючи навіть злу пародію. Відкриттям ХVІІІ ст. стала міщанська драма, великого розквіту досягла комедія. Важливим було ХVІІІ ст. і для розвитку реалізму. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних авторів.
Панівні тенденції у культурному розвитку Європи того часу звертають нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Декілька поколінь мислителів і письменників формувалися під впливом ідей Вольтера. Життя письменника, філософа-Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Він вважався першим поетом Франції ХVІІІ ст.
Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах “Філософські листи” та ‘Основи філософії Ньютона’. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми “Генріада”, знаменитої поеми “Орлеанська діва”, що розвінчувала церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набуло чітко окреслених рис сучасності.
Офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург (“Едіп”, “Брут”,”Заїра”, “Смерть Цезаря”, “Фанатизм, або Пророк Магомета”), творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму ХVІІ ст.
Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його па’мять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастілії над могилою письменника в Пантеоні.
Віддали свої яскраві таланти відкриттю нових шляхів розвитку людства, культури, літератури – французькі філософи-матеріалісти, письменники – Дені Дідро (1713–1784) й Жан Жак Руссо (1712–1778). Продовжуючи діяльність Вольтера, Дідро у творах “Лист про сліпих на науку зрячим”, “Розмова Д’Аламбера з Дідро” відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Естетичні погляди Дідро мали надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури.
Руссо був представником радикального крила французького Просвітництва. Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла, стали епохальним досягненням європейського сентименталізму. Людина у Руссо – істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.
Література Просвітництва створила такі жанри як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства.
Просвітницький реалізм вивів на перший план героїв з демократичного середовища, показав їхню боротьбу за існування, за визнання в суспільстві, за утвердження почуття гідності.
З ідеологією та практикою Просвітництва тісно був пов’язаний енциклопедизм – духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини ХVІІІ ст. Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесл” (1751–1780), опублікованої в 35-ти томах тексту з ілюстраціями. Дідро був головним редактором і натхненником “Енциклопедії”. Попри усі непорозуміння між багатьма видатними ученими, філософами, публіцистами, він зумів їх об’єднати і залучити до співпраці: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д’Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших.
Отже, духовна культура Просвітництва була складною і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.
7.4. Стильові і жанрові особливості мистецтва ХVІІІ ст.
На ХVІІІ ст. припадає виникнення нових художніх напрямків – рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVІІІ ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVІІІ ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо – це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його
Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне та інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер’єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.
Живопис
Основоположником рококо у живопису можна вважати Жанна Антуана Ватто (1684–1721), який був вихідцем із простого середовища. Він любив побутовий жанр, копіював полотна голландців, багато малював з натури, був зачарований живописом Рембрандта і Рубенса. Картина «Відплиття на Каферу» – перша з серії «галантних святкувань», що відображають основні риси манери художника з її підкресленою театральністю. Сам живописець брав участь у театральному житті свого часу і частково в маскарадах. Чутливий до норову і способу життя сучасників, створив свій шедевр – велике полотно «Лавка Жерсена».
Основною темою полотен стають «галантні святкування», світ безтурботного життя, які зображаються з вишуканою грацією. («Венеціанські свята», «Розмова в парку»).
Справжнім представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703–1770). Писав портрети, серед яких широко відомий «Мадам де Помпадур». На замовлення Королівського двору виконав чотири алегоричних композиції для Версаля. Уже прославленим майстром отримав важливі замовлення на роботи для оздоблення королівських резиденцій і оперного театру.
Художник широкого творчого діапазону, він писав картини, робив панно, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, ескізи костюмів тощо. Теми творів різноманітні – релігійні, міфологічні, пейзажі.
Продовжувачем творчості Ватто і Буше був Жан Оноре Фрагонар (1732–1806). На його формування вплинув живопис Шардена і Буше, свідченням цього є роботи, виконані з великою легкістю. Деякий час жив в Італії, вивчав великі барочні живописні цикли, робив ескізи пейзажів, які пізніше використовував для фону в своїх роботах. Повернувшись в Париж, починає роботу над серією полотен на чуттєві і галантні сюжети, а також над циклом “Пробудження кохання в серці дівчини”, виконаним на замовлення Дюбаррі для павільйона Лувесьєн.
Він збагачує загальну тенденцію введеням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій. («Поцілунок крадькома», «Щасливі можливості гойдалок»).
Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої половини ХVІІ ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівня Н.Пуссена. Проте з середини ХVІІІ ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.
На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції ХVІІ ст. при королівському дворі виник новий стиль класицизм і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл Європи. У ХVІІІ ст. класицизм оголосив війну пишному бароко й рококо в літературі й мистецтві. Історичним грунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов’язок кожного, як виконання громадського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом.
Класицизм – напрям у європейській літературі і мистецтві ХVІІ – початку ХVІІІ ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва та літератури стародавньої Греції і Риму у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Цей стиль послідовно розвивав не тільки традиції античності, але й епохи Відродження. Його ідейним підгрунтям став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його вільнішим від умовностей і жорстких нормативів.
Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, грунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну естетичну норму. Теоретики класицизму створили систему класичних канонів для театру, літератури. живопису.
Класицизм приніс свої найзначніші плоди в культурі Франції та цілої Європи, яка почала активно наслідувати французький досвід.
Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві був Жорж де Латур (1593–1652).
Засновником класицистичного напряму у живопису був французький художник Ніколя Пуссен ((1594–1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Теми його полотен: міфологія, історія, біблійні сюжети “Тріумф Давида”. Герої його картин – люди сильних характерів, величних вчинків, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою.
Найкраще у Пуссена – його пейзажі. Пуссен – творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Він створив чудовий цикл “Пори року”. Мистецтво Пуссена – це мистецтво значної думки та яскравого духу. Митець обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери.
Продовжувачем класицизму в живопису був Клод Лоррен (1600–1662). Головна тема його творів – це велич природи. Він малював море, античні руїни, краєвиди з постаттями людей. Клод, як і Пуссен, зобразив чотири пори року. Це був неперевершений колорист свого часу.
У XVІІІ ст. в європейському мистецтві зароджується неокласицизм. Неокласицизм – течія в літературі та мистецтві ХVІІІ – початку ХХ ст., що базувалася на стилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і частково класицизму.
У мистецтві неокласицизм пов’язаний із англійським живописцем Уільямом Хогартом (1679–1764). Картини писав олією, часто живописні роботи відтворював в гравюрах. Розмножені в серіях естампів, твори Хогарта мали великий успіх. Він створив цикли: “Кар’єра проститутки”, “Модний шлюб”, “Кар’єра марнотрата” з шести, восьми композицій, пов’язаних загальним сюжетом. Це був єдиний художник англійського Просвітництва і перший живописець-просвітитель у Європі.
Ідейним натхненником неокласицизму був Йоганн Іоахім Вінкельман (1717–1768) – засновник історії мистецтв як науки, автор праць з античного мистецтвознавства, що отримали європейське визнання. Художнім кредо неокласицизму стало гасло “архітектура, що говорить”. У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, геометричні правильні форми, простежувався зв’язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості французького художника Жана-Батіста-Сімеона Шардена (1699–1779). В Італії і Франції та частково в Німеччині неокласицизм існував поряд з рококо. На відміну від класицизму, в моду ввійшло не лише мистецтво Риму, а й Еллади. У стилі неокласицизму побудована площа Згоди в Парижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж.-А.Габріеля (1698–1782). Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев’єви у Парижі, яку в роки Французької революції переіменували на Пантеон.
У Росії неокласицизм не розвинувся в стильову систему. Риси рококо оригінально переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх і яскравих сторінок європейського мистецтва. З’явившись у ХVІІІ ст., він набув довершення в ХІХ ст. Видатними представниками російського класицизму ХVІІІ ст., в архітектурі були В.Баженов, М.Казаков, у скульптурі – М.Козловський, Ф.Шубін, Ф.Щедрін, Е.Фальконе та ін., у малярстві – І.Нікітін, Ф.Рокотов, Д.Левицький, В.Боровиковський та ін.
Романтизм як напрям у європейській літературі і мистецтві зародився в Німеччині у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, в наслідках антифеодальних революцій, в можливостях існуючої цивілізації. Вони боролися проти канонів класицизму. Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло “над прозою життя”, ставило митця над “сірою повсякденністю”. Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.
Живопис ХVІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису ХVІІ ст. Найбільші здобутки живопису пов’язані з творчістю вищезгаданих художників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, Хогарта і Д.Рейндольса в Англії.
Романтизм є характерним для творчості іспанського генія Франсиско Хосе де Гойї (1746–1828). Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків Іспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво ХІХ і ХХ ст.
Гойя був першим живописцем двору Карлоса ІV, але зображував сім’ю короля (“Сімейство короля Карлоса ІV”) зі злою насмішкою; він був придворним художником за Жозефа Бонапарта – ставленика Наполеона, він створив графічну серію “Страхіття війни” про спротив окупантам і потрясаючу картину “Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року”; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобонами. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу і моральну силу, мужність і патріотизм.
У першій половині творчого життя Гойя займався тільки живописом. Він був неперевершеним живописцем, блискучим колористом, намагався наслідувати Веласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконані в стилі рококо, – картони для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалер Гойя працював у 1770-х і 1780-х рр. Він брав для них різноманітні сюжети: тут були нищі, стражники, контрабандисти, мотиви маскараду.
Ставши відомим і модним придворним живописцем, Гойя писав дуже багато портретів, не відмовлявся і від церковних замовлень, побутових тем – “Сім’я герцога Осуни” (“Молочниця з Бордо”).
У середині 80-х років Гойя виконав (поки що тільки для себе) серію рисунків, які назвав “Капрічос”, тобто капризи, фантазії. У 1799 р. мадридська газета представила колекцію гравюр на примхливі теми, вигравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йому чудом вдалося уникнути інквізиції. Коли художник працював над “Капрічос”, йому було вже за п’ятдесят, був хворим, глухим, але він став художником і людиною нового типу, нового віку – віку пробудження розуму. Ця колекція згодом перетворилася на шедевр іспанської гравюри та на один з найважливіших витворів світового мистецтва. Колекція складається з 80 естампів, підписаних знизу. З самого початку свого існування “Капрічос” зробили вирішальний внесок у популяризацію творів автора та розуміння його світобаченн
Архітектура
В архітектурі найяскравішим зразком класицизму залишається ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668–1689 рр. за наказом французького короля Людовіка ХІV. Архітектори цієї пам’ятки – Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль, – це програмний твір. Це регулярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтанів та скульптур. Загальна його довжина – близько трьох кілометрів.
У стилі класицизму було зведено Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.
У голландській архітектурі, починаючи із середини ХVІІ ст. відбувається крутий поворот до класицизму. Основні принципи класицизму – ментальність, наслідування античним зразкам, нормативість творчості, раціоналізм, моралізаторствоГолландські зодчі другої половини ХVІІ ст. створили новий тип патриціанського житлового будинку з фасадом, прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зразком для подібних споруд протягом всього ХVІІ ст. і початку ХVІІІ ст.
Література
Задавала тон новому напряму і література. Творчість таких видатних письменників епохи як Корнель, Расін, Мольєр підкоряє гострим відчуттям значущості проблем “людина і суспільство”, установкою на гармонію душею окремої людини і навколишнім життям.
У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії Корнеля та Ж.Расіна, байки Ж.Лафонтена, сатира Н.Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а й переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосується творчості Мольєра, яка поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєра перестали бути “низьким” жанром. Його найкращі п’єси за тематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня трагедії. З кінця ХVІІ ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху Просвітництва.
Англійські письменники створюють особливий жанр роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д.Дефо, Д.Свіфт, С.Річардсон, Г.Філдінг.
Одним з найвідміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (1660–1731). Популярні твори: “Робінзон Крузо”, “Молль Флендерс”, “Історія полковника Джека”, “Капітан Сінгльтон” принесли автору світову славу і визнання. У “Робінзоні Крузо” прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, необмежених людських можливостей та їх реалізації. Автор твору переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїй силі та розумі.
Іншого англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта (1667–1745) роман “Мандри Гулівера” у світі читача користувався необмеженою популярністю. Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість.
Творчість великого шотландського поета Роберта Бернса (1759–1796) здобула визнання за життя. У своїх поезіях він змалював образи селян, виступав проти соціального й національного гніту – “Був бідний фермер батько мій”, “Веселі жебраки”. Частина його творів періоду Французької буржуазної революції пройнята революційними настроями – “Дерево свободи”, “Чесна бідність”.
У романах Антуана-Франсуа Прево (1697–1763) бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя – матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас А.-Ф. Прево порушив канони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішніми психологічними чинниками, насамперед якостями характеру (“Записки знатної людини”, “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”).
Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749 – 1832), великий поет Йоган Фрідріх Шіллер (1759 – 1805), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744 – 1803), Г.Форстер (1754 – 1794) та К.Шубарт (1739 – 1791). Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріжним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.
Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера – одному з основоположників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. У драмі “Розбійники” в образі Карла Моора автор втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драматичному творі “Вільгельм Тель” возвеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність та свободу країни з-під австрійського гніту. В “Оді до радості“ поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.
Найвидатнішим представником епохи Просвітництва у німецькій літературі був Гете. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумів значення Французької революції. Він, як великий гуманіст, вірив у творчі можливості людини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі “Фауст”. Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рік до смерті.
У літературі ХІХ–ХХ ст. Фауст є символом титанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.
Музика
Висока хвиля суспільного руху ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й “старого” класицизму прийшло спочатку до ряду нових “проміжних” течій, а потім до революційного класицизму ХVІІІ ст. Найбільш чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії. У вокальну та інструментальну твочість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори.
Передкласична доба (так її називають, оскільки вона передує віденській класиці) охоплює майже століття – від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ століть. Це період бурхливого розквіту всіх музичних жанрів у великих європейських країнах, музична культура яких набуває дедалі виразніших національних рис.
Найвидатнішими представниками передкласичної італійської музики були Джованні Баттісту Перголезе (1710–1736), який написав 14 опер, багато вокально-інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло (1740–1816) – автор ”Сивільського цирульника” та Доменіко Чімароза (1749–1801) – автор “Таємного шлюбу”.
Італійська передкласична музика дала багатий ужинок і в галузі інструментальної, камерної та оркестрової музики – Антоніо Вівальді (1678–1741), Джузеппе Тартіні (1692–1770). Італія дала світові Доменіко Скарлатті (1685–1757) – геніального клавесиніста ХVІІІ ст.
Найвидатніший представник передкласичної французької музики – Жан-Філіпп Рамо (1683–1764).
Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків в особі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у ХVІІІ ст. виникло кілька так чи інакше пов’язаних із Просвітництвом “молодих” стилів, що формували смаки суспільства. Їхня спільна мета – стильове полегшення, відмова від релігійної тематики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннім представником цієї школи, просвітницького класицизму ХVІІІ ст., з його громадським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами, був Хрістоф Віллібальд Глюк (1714–1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва. Вона, на його думку, повинна торкнутися, головним чином, опер-серіа, які необхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальної віртуозності, встановивши при цьому співвідношення між драматичною дією і музикою, зливши гармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близько стоїть до трактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.
Багата обсягом, різноманітна жанрами творчість видатного композитора-новатора Йозефа Франца Гайдна (1732–1809), одного з основоположників віденської класичної школи. Велике історичне значення митця не тільки в тому, що він удосконалив і утвердив класичний тип симфонії і квартетів, а в тому, що він був і засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. П.І.Чайковський сказав, що якби не було Гайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бетховена, він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії.
Наступний геніальний представник культури епохи Просвітництва – Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791). Творчість Моцарта – вершина європейської музики ХVІІІ століття. Важко навіть підібрати відповідні слова, щоб ними передати подив, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигом цього феноменального музичного творця.
Твори великого новатора сповнені глибокого філософського та ідейно-емоційного змісту. Його музичні образи формуються в широкому діапазоні,– від інтимних або трагічних, скорботно-патетичних, сповнених лірико-філософських роздумів частин до наповнених по вінця життєдайним і радісним торжеством фіналів; від патетичного благоговіння до незламної волі в боротьбі, до героїки й титанічної могутності у переборенні страждань.
Багата творчість Людвіга ван Бетховена (1770–1827) дуже різноманітна за жанрами і тематикою. Це опери, дев’ять симфоній, тридцять дві сонати для фортепіано, сімнадцять струнних квартетів, п’ять фортепіанних концертів, десять сонат для скрипки й фортепіано, концерти для скрипки з оркестром, двадцять три збірники варіацій для фортепіано, численних пісень, арій, пісенних обробок, ораторій тощо.
У сфері музичної культури остаточно запанувала опера, яка стає справжнім синтезом мистецтв (музика, костюми, декорації, бутафорія тощо). Поряд з оперою розвиваються й інші великі вокально-інструментальні форми – кантата, інструментальний та сольний концерт.
Творча спадщина трьох геніальних представників віденської класики постійно засвідчує свою непорушну життєздатність.
Отже, європейська культура ХVІІ– ХVІІІ ст., яка розвивалася на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виразилося в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення навколишнього світу.
8. КУЛЬТУРА В ЕПОХУ ПРОМИСЛОВОГО ПЕРЕВОРОТУ ТА СОЦІАЛЬНИХ ЗРУШЕНЬ
8.1. Загальна характеристика розвитку країн Європи та Північної Америки у другий період нової історії
Новий час – це історико-культурна система, що склалася та існувала з початку XVII до 80-х рр. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця система – неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, політичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII-XIX ст. новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливості. З кінця ХІХ ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.
ХІХ ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Хронологічні межі цього періоду – 1789-1880 рр. Це доба ствердження капіталістичної формації в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька революція 1789-1799 рр. і правління Наполеона Бонапарта (до влади Наполеон прийшов у 1799 р. – у цьому ж році він був обраний першим консулом. З 1804 до 1815р. Наполеон – імператор Франції). У державі Наполеона економічна, політична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм. Ці форми у ході наполеонівських війн нав’язувалися іншим державам, або переймалися ними добровільно. Відбувається промисловий переворот, виникає механізоване виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної Америки. У середині ХІХ ст. загострюються класові й національні суперечності, що призводить до революцій 1848-1849 рр., цілої низки внутрішньоєвропейських війн, громадянської війни у США (1861-1865). У 80-і рр. ХІХ ст. в Європі встановлюється політична стабільність, яка зберігалася до першої світової війни (1914-1918).
У ХІХ ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод реалізму.
Розвиток науки й техніки
Надзвичайно важливим фактором постійного розширення бізнесу стає техніка. У добу Нового часу постало завдання створити кероване людьми механізоване виробництво. Надзвичайні можливості для механізації відкрив створений Дж. Уайттом універсальний паровий двигун (1784), що був здатний зрушити машини будь-якого типу. Справжньою революцією була поява галузі «машинобудування». У 1794 р. англійський механік Г. Модслі винайшов рухомий суппорт (утримувач різця) для токарного верстату. Згодом суппорт був застосований і у верстатах інших типів; він виконував також операції, які раніше здійснювала людська рука. Завдяки суппорту токарні, фрезувальні, шліфувальні, свердлильні та інші верстати перетворилися на робітничі машини.
Радикальні зміни у ритм життя внесло створення парового транспорту: наземного (паровоз Дж. Стефенсона – 1814), річкового (пароплав Р. Фултона – 1807), морського (1819), а також винахід у середині ХІХ ст. електромагнітного телеграфу (у 1844 р. С. Морзе передав телеграфне повідомлення електричним способом) і швидко друкуючих поліграфічних машин. Сучасники називали ХІХ ст. «століттям пару та заліза»: парові установки застосовувалися в усіх галузях промисловості і сільського господарства, завершився перехід від мануфактури – великого підприємства, заснованого на ручній праці, до машинної індустрії.
У 1839 р. виникає фотографія – французький художник і винахідник Л.-Ж.-М. Дагер розробив перший практично придатний метод фотографування – дагеротипію і доповів про це Паризькій академії.
У 1869 р. американський винахідник і промисловець Д.Вестінгауз отримав патент на пневматичне залізничне гальмо – гальмо Вестінгауза. Німецький винахідник К.Ф.Дрез сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка приводиться у рух вручну або двигуном внутрішнього згорання – дрезину. У 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) – метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на європейському континенті – Будапештський (1896р.), Віденський (1898 р.) і Паризький (1900 р.).
У 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну – 22 м, первісна глибина – 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.
Різке зростання попиту на метал призвело до винаходу англійцем Г.Бессемером конвертного способу переробки чавуну на сталь, так званого бесемерівського процесу (патент 1856 р.). У 1864 р. французький металург П.Мартен для виробництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких матеріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем.
З кінця 70-х рр. ХІХ ст. почав поширюватися телефонний зв’язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Т.Едісон у своїх майстернях, які стали згодом основою знаменитої „Дженерал електрік”, розробляє всю техніку електроосвітлення. У 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з’являються перші трамваї. У 1897 р. німецький інженер Р.Дізель реалізував свою ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем.
У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Г.Марконі одержав патент на винахід радіоприймача.
Наприкінці XIX ст. відбувся справжній переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик В.К. Рентген повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Раніше за Рентгена „х-промені” відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений І.Пулюй. Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.
У кінці ХІХ ст. почалося становлення як самостійної галузі науки атомної фізики. У 1896 р. французький фізик А.Бекерель уперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П.Кюрі та його дружина М.Склодовська-Кюрі. Саме вони запровадили в науковий обіг поняття „радіоактивність”. М.Склодовська-Кюрі керувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р. відкрила нові елементи: полоній і радій.
Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематографа, який винайшли і в 1895 р. запатентували брати Люм’єр в Парижі. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: „Вихід робітників із заводу Люм’єра”, „Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота”, „Политий поливальник”. Загалом фірма Люм’єр випустила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історичні сюжети.
ХІХ ст. відзначилося і прогресом будівельної техніки. Цей прогрес був пов’язаний з перебудовою міст у відповідності до потреб промисловості, транспорту, зростанням населення. Багато міст було переплановано: вузькі заплутані проїзди, що збереглися з доби Середньовіччя, замінювалися на геометрично чітку сітку вулиць і проспектів. Починають застосовувати портландський цемент, потім поширення набули суцільнометалеві конструкції. У середині XIX ст. з’явився новий тип споруди з металу та скла – „Кристалпалас” у Лондоні (1851 р.).
Картина світу у другий період Нової історії
Порівнюючи картини світу Нового часу й Середньовіччя, слід відзначити насамперед нерелігійний характер перших. Інтелектуальні системи Нового часу є спробами дати опис природи, історії і культури, спираючись лише на людський розум. На перший план виступають такі поняття, як „природний закон”, „поступ”, „розвиток”, „еволюція”, „прогрес” тощо.
У природничих науках ХІХ ст. поширюються концепції еволюції, саморозвитку природи. Космологічна інтерпретація цієї ідеї сягає XVIII ст., коли Кант і Лаплас висунули гіпотези про утворення планет з газової хмари, що обертається навколо Сонця. Важливу роль відіграли вчення Бюффона й Лайеля про еволюцію Землі і безперервну зміну земної поверхні. Теорії розвитку в біології ХІХ ст. втілилися у концепції еволюції видів. Перша з них, що виходила з уявлення про безпосередню зміну спадковості під впливом зовнішніх умов, була запропонована Ламарком (1809). Вчення Дарвіна про еволюцію шляхом природного відбору (1859) стало обґрунтованою дослідним шляхом теорією еволюції. Універсальність клітинної будови організмів була встановлена німецьким біологом Шванном; у 1865 р. австрієць Мендель відкрив закон спадковості і створив генетику.
У фізиці величезним відкриттям ХІХ ст. стали закон збереження енергії, виявлення електромагнітної індукції й розробка вчення про електрику. Уявлення про атомно-молекулярну будову речовини отримало загальне визнання. У 1868 р. російський вчений Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних елементів.
Новий час – це також доба ідеологій. Вони були необхідні для обґрунтування революцій і реформ, класової і партійної політики. Ідеологічні концепції ХІХ ст. були надзвичайно різноманітні. Одним із найзначніших ідейно-політичних напрямків цього часу був лібералізм. Він об’єднав прихильників парламентської держави або „правової держави” – конституційного правління, заснованого на поділі влади між виконавчими й законодавчими органами, яке забезпечувало основні політичні права громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідання, проведення зібрань тощо. Протягом ХІХст. лібералізм відстоював ідею суспільного устрою, за якого регулювання економічних і соціальних відносин здійснювалися б через механізми конкуренції й вільного ринку, без втручання держави.
Для політичної думки Нового часу є характерним критичне ставлення до новоєвропейського суспільного ладу, пошуки альтернативи йому. Найповніше ці настрої виразилися у соціалістичних і комуністичних теоріях. Загальними рисами цих ретельно розроблених концепцій були вимоги повної рівності, знищення суспільної ієрархії і того, на чому вона ґрунтується: приватної власності, сім’ї, держави, релігії. На початку ХІХ ст. широко розповсюдилися вчення Сен-Сімона, Фур’є, Оуена.
У ХІХ ст. традиції Просвітництва продовжував позитивізм. Він базувався на думці, що усе справжнє, „позитивне” знання можна отримати лише як результат окремих наук та їх синтетичного об’єднання. Наслідуючи просвітників, Конт та його послідовники у багатьох країнах Європи та за її межами висловлювали впевненість у здатності науки до безперервного розвитку, у необмежених можливостях науки, у тому числі й у перетворенні громадського життя. Ідея прогресу є підсумком розвитку картин Нового часу (XVII-XIX ст.).
Світоглядні засади європейської культури ХІХст.
Розвиток філософської думки протягом ХІХ ст. був спрямований на відкриття нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього процесу.
Бурхливий розвиток капіталізму, до того часу змальований ідеальним, продемонстрував глибокі суперечності між багатством і бідністю, між громадським потягом і егоїзмом правлячих кіл. Важливо, що представники класичного утопічного соціалізму, насамперед Ш.Фурє, передбачали розквіт культури, науки, освіти як життєво важливих складових майбутнього суспільства - гармонійного, радісного і морально чистого.
Під впливом науково-технічних досягнень доби панівний до цього часу релігійно-естетичний досвід усе більше розглядався як другорядний.
Наприкінці XIX ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя.
Здобутки технічного прогресу неправомірно розглядалися як прогрес усієї культури, що призвело до переоцінки економічного фактора в житті суспільства. Поряд з цим у філософії все більше актуалізується проблема людського існування. Апокаліпсичним відчуттям історії відзначався російський символізм. Філософ В.Соловйов - теоретик ортодоксального натхнення, - вбачав у величі Росії батьківщину спасіння людства, третій Рим. Одним з головних завдань російські філософи (М.Бєрдяев, П.Флоренський) вважали створення нової релігійної свідомості на підставі синтезу християнської ідеї та філософії.
Ha зламі століть істину все більше шукають у несвідомому. На цих підвалинах формується філософія життя в поглядах Ф.Ніцше: основа життя - це воля, інстинкт влади, a якщо його немає, тo істота деградує; А. Бергсона: життя - це безперервне творче становлення; О.Шпенглера: про початок „закостеніння” творчих джерел культури, розповсюдження культури „вшир” і появу масової культури. Поступово набуває популярності психоаналіз З.Фрейда npo творчо-спонукальну роль несвідомого і сексуального почуття, що згодом набуло поширення в практиці психоаналітичного дешифрування художніх образів.
Еволюція національних культур
У Франції, починаючи з передодня революції, рушійною стильовою формою художнього розвитку був класицизм. Характерна риса його найпослідовніших представників – прагнення звеличити справу буржуазної революції, апеляція до античності, до героїв демократичної Греції й республіканського Риму. У своєму зверненні до програмно-героїчного, сповненого суворого аскетизму, мистецтва французький класицизм по-новому переосмислив традиції просвітницької культури другої половини XVIII ст.
Серед чисельних проявів тогочасної духовної культури помітне поширення мав романтизм, що відзначався великою багатогранністю. У сфері художньої творчості він яскраво втілився у вигляді напрямку в літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі. Разом із тим романтизм був певним світоглядом: романтичний напрямок складався у сфері філософських та естетичних ідей, історичної науки, виникнув романтичний тип особистості й поведінки.
Другим провідним напрямком, що визначив обличчя європейської культури означеного періоду, був реалізм. Твори художників і письменників-реалістів відзначаються широким охопленням дійсності і домінуванням соціальної проблематики.
Уже в творчості головного представника революційного класицизму в образотворчому мистецтві – Жака Луї Давида та французьких художників початку ХІХ ст. намітилися деякі риси, характерні для культури цієї доби в цілому, однак у повній мірі, в усій завершеності художній переворот, що відбувся в мистецтві, виявився лише у творах майстрів романтичного напрямку.
Образотворче мистецтво ХІХ ст.
У системі просторових мистецтв у XIX ст. панівну роль мав живопис, особливо станкова картина. Цей вид живопису мав таку саму властивість, як тогочасний роман: широко показувати події і явища конкретного соціального життя
У європейському живописі ХІХ ст. продовжують розвиватися великі традиції портретного мистецтва. У цій галузі мистецтво ХІХ ст. зробило свій внесок у розуміння світу особистості, виявило свій особливий підхід до моделі. Зазначимо, що на початку століття портретному мистецтву були притаманні здатність до втілення гармонійної краси душі й тіла людини, що поєднувалося з розкриттям індивідуальних рис портретованого. Ці якості, зокрема, виявляються у ранніх портретах французького живописця Енгра. Однак, для основної лінії розвитку реалістичного портрета ХІХ ст. типовим є відчуття гострої аналітичної характерності образу, органічна єдність психологічно індивідуальної неповторності особистості і соціально-психологічної сторони образу. У Німеччині ці риси по-своєму виявилися у портретах Рунге. В Іспанії Гойя підкреслював у портреті інтенсивність пристрастей своїх героїв, у Франції Енгр створив об’єктивний і аналітичний образ ділка Бертена, розумного, огрядного, майже значного у своїй банальній самовпевненості, - персонажа, що ніби зійшов зі сторінок романів Бальзака. У цілому ж єдність особистого й загального у розкритті морального боку особистості – дорогоцінна якість по-справжньому гуманістичного портрета ХІХ ст. У певних випадках соціально-психологічна характеристика переростає у розкриття моральної відповідальності особистості перед тим світом, у якому вона живе й бореться (деякі портрети Давида, Рунге, Перова).
У живописі ХІХ ст. особливе місце займає краєвид. „Чистий” краєвид як самостійний жанр мистецтва сформувався ще у XVII ст. Тепер краєвид не тільки отримав повсюдне поширення, але він втратив героїзовано-узагальнені риси. З образу світу він перетворився на своєрідний „портрет” даної місцевості. Разом з тим у кращих майстрів це зовсім не описово-інформативний краєвид. В англійця Констебла, француза Коро, німця Каспара Давида Фрідріха, у кращих майстрів російського краєвиду він втілює в образах природи складний духовний світ особистості в усьому його інтимному зв’язку зі світом природи. Образ рідної землі, ліричне, інтимне переживання природи, живий особистісний психологізм – характерна риса краєвиду нового часу. Починаючи з 60-х рр. ХІХ ст., пейзажисти оволодівають пленером, передачею чарівності „пульсації” природного середовища, тонким і гострим втіленням миттєвих відтінків почуттів, що виникають при сприйнятті природи. Усе більшу роль із зростанням міського життя починає відігравати міський краєвид.
8.2. Неокласицизм - рушійна стильова форма художнього розвитку європейського мистецтва кінця XVIII – початку ХІХ ст.
У мистецтві Європи даної доби можна виділити період між 1789 та 1815 рр. Це час безпосередньої підготовки, піднесення і занепаду Великої французької революції. Це також період становлення і падіння імперії Наполеона, і разом із тим роки підйому народів Європи проти наполеонівської агресії. З етапом 1789-1815 рр. пов’язаний розквіт мистецтва революційного класицизму у Франції.
Класицизм був панівним напрямком у більшості європейських країн. Особливе місце в означену добу займало мистецтво Іспанії, обличчя якого визначалося могутньою, стихійно народною творчістю Гойї. Класицизм у таких країнах, як Німеччина, Англія, Австрійська імперія, Італія, Росія, країни Скандинавії, створив видатну архітектуру й низку яскравих явищ в образотворчому мистецтві. Переможна війна з Наполеоном викликала піднесення громадянської свідомості в культурі народів Німеччини і особливо Росії і визначила монументальні форми зрілого класицизму, так званого ампіру, що тривав у цих країнах до 20-х рр. включно.
8.2.1. Франція
На першому етапі могутнім прискорювачем революційних процесів у суспільній свідомості й у мистецтві доби була Франція. Однак після встановлення наполеонівської диктатури картина суттєво змінюється. Хоча наполеонівські війни й сприяли встановленню у ряді європейських країн буржуазних порядків, у першу чергу вони забезпечували інтереси французької буржуазії. Це викликало відповідну реакцію – бурхливий підйом національної самосвідомості народів Європи. Мистецтво Франції, як образотворче, так і архітектура продовжують свій бурхливий розвиток, але новаторські процеси виявляються і в мистецтві інших європейських країн. Наприкінці XVIII – і в перші десятиліття XIX ст. поряд із Францією якісно новий етап художнього розвитку формується у таких країнах, як Англія, Росія, Німеччина. Центральною фігурою мистецтва Франції революційної доби, як і мистецтва періоду наполеонівської імперії, став живописець Жак Луї Давид.
Архітектура Франції кінця XVIІI – першої третини XIX ст.
Класицизм революційної доби
У роки, що безпосередньо передували революції, намітився процес поступового перетворення архітектури класицизму в мистецтво, просякнуте пафосом раціоналізму й лаконічності. Виникає прагнення до суворішої й чіткішої геометричної ясності у плануванні споруд і архітектурних ансамблів. Видатною постаттю в архітектурі Франції цього часу був Клод-Нікола Леду. Хоча Леду використовував елементи ордерної архітектури, для нього було характерно прагнення виявити красу геометричних співвідношень архітектурних об’ємів. Цей митець уперше виявив тяжіння до створення нової системи пластичних цінностей, які становлять відмінну рису новітньої архітектури. Леду – яскравий представник раціоналістичного боку просвітництва і суворого героїчного аскетизму доби Французької революції й одночасно провіщувач архітектури ХХ ст.
Такі роботи, як театр у Безансоні, виконані у традиціях класицизму XVIII ст., але для них уже характерний стриманий раціоналізм й одночасно прагнення до запозичення функціональних прийомів римської архітектури. Леду компонує театральний зал, імітуючи півкола римського театрону.
Цікаві й урбаністичні передбачення Леду, наприклад проект підземного переходу під вулицею, який він передбачив, створюючи особняк, Телюсон. Найпослідовніше, однак, геометричний раціоналізм Леду виявився не у завершених спорудах, дещо компромісних за формами, а у проектах. Таким є побудований на грі геометричних об’ємів, вільний від ордерних ремінісценцій будинок наглядача в місті Мопертюї. Архітектор передбачив ідею взаємодії природи й архітектури. Ця ідея отримала свій розвиток в архітектурі ХХ ст. Так, через будинок директора з джерела у місті Шо був пропущений потік і створений каскад. У добу Консульства й Імперії суворий аскетизм Леду виявився непотрібний. Виникає потреба у парадній архітектурі, що апелювала до величі імперського Риму.
Стиль ампір
Доба Консульства й Імперії – це завершальний етап органічного використання „стильових” принципів в архітектурі. В архітектурі Франції та цілого ряду інших європейських країн у цей час домінує стиль ампір, який з’явився на межі XVIII–XIX ст. Він був повним запереченням минулого, на відміну від класицизму другої половини XVIII ст., у якому ще були відчутні барокові тенденції. Саме Франція знову визначила зміну стилю. Тут у результаті спільної творчості імператорських архітекторів Перс’є й Фонтена виник новий величний і монументальний стиль, що відповідав грандіозним зазіханням наполеонівської імперії.
На відміну від великих „стильових” епох в архітектурі, в ампірі дуже помітним є ідеологічний програмний момент, певний відтінок розумової штучності у впровадженні ідеологічної програми та надмірне слідування „політичній моді”. Так, похід Наполеона у Єгипет не тільки викликав моду на Єгипет в оформленні інтер’єру й начиння, але й певною мірою відбився в архітектурі (архітектор Браль, фонтан на вулиці Севр у Парижі). Усе ж єгипетизуюча мода хоча й знайшла відображення в архітектурі, однак не вона визначала її парадно-урочисті форми.
Для архітектури ампіру була характерна орієнтація на традиції архітектури імперського Риму, але була також лінія, пов’язана з наслідуванням зовнішнім формам грецького периптера. Однак цей тип грецького храму в наполеонівську добу набув грандіозного, урочисто пишного характеру. Такими спорудами є церква Мадлен у Парижі архітектора Віньойона, а також паризька Біржа, зведена А.-Т. Броньяром.
Ампір дуже яскраво проявив себе в інтер’єрі. Для парадних споруд ампіру характерна єдність стилю – форм одягу, меблів, картин, статуй і архітектури. Характерним прикладом є внутрішнє оздоблення палацу Мальмезон, створене архітекторами Ш.Персіє та П.Фонтеном.
У наполеонівську добу завершується організація величезної просторової осі Парижу на кілька кілометрів від внутрішнього двору Лувра через площу Каррузель, сади і палац Тюїльрі, площу Згоди, магістраль Єлисейських полів і площу Зірки.
Для архітектури ампіру типовим є висока питома вага репрезентативно-пропагандистських, не пов’язаних з безпосередньою утилітарною функцією споруд типу тріумфальних арок і тріумфальних колон. Вони були покликані стверджувати велич режиму. Героїчна міць точно розрахованих пропорцій і масштабів цих споруд має більше значення, ніж пишна урочистість їх декору. На площі Каррузель, що розміщена між Лувром і Тюїльрі, Перс’є і Фонтеном була зведена Тріумфальна арка, що наслідує форми давньоримської арки Константина. На протилежному боці цієї осі Ж.-Ф.Шальгрен зводить колосальну однопрогінну арку на площі Зірки.
Падіння Наполеона, повернення Бурбонів у Францію, буржуазна революція 1830р., подальший розвиток буржуазних відносин зумовили відносно короткочасний період розквіту французького ампіру, і після перших блискучих успіхів античні форми зодчества поступово деградують.
Образотворче мистецтво
Класичні тенденції у французькому живопису наприкінці XVIIIст. виникають у зв’язку з тим, що у революційну добу мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, a нe бути забавою і втіхою панівних класів. Ідеалом французького буржуазного суспільства напередодні революції була античність, але не грецька, а римська, часів Римської республіки. Священики з кафедри цитували нe Євангеліє, a римського історика Тита Лівія; у театрі розігруються трагедії Корнеля, драматурга доби Просвітництва, який прославляв в образах античних героїв громадянські чесноти.
Найвидатнішим живописцем революційної доби був Жак Луї Давид. Життя цього художника було тісно пов’язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції. Давид поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції. Це створило новий стиль у французькій культурі - „революційний класицизм”. Першим його паростком була картина „Клятва Гораціїв”.
За часів Директорії Давид написав „Сабінянок”, нa піднесення Наполеона відповів полотном „Леонід при Фермопілах”. У цьому творі в образі спартанського героя проступили pиcи пepшoгo консула, котрий у 1804 p. став імператором. Ha замовлення Наполеона Давид виконав картини: „Коронація”, „Наполеон при переході через Сен-Бернар”.
Давид залишив по собі величезну школу учнів. Серед них був і славнозвісний Жан Огюст Домінік Енгр.
8.2.2. Англія
Мистецтво й архітектура Англії, як і все її духовне життя в цілому, відзначаються двоїстим, суперечливим характером. Тут набагато раніше, ніж в інших країнах Європи, виникли деякі нові віяння в художній творчості, новаторські рішеняя в архітектурі й будівництві. Однак нерідко ці передові тенденції не набували подальшого і всебічного розвитку. Англія, головним чином, лише висувала й ставила художні проблеми, а вирішувати їх випадало вже іншим країнам, найчастіше Франції
Архітектура Англії кінця XVIІI – першої третини XIX ст.
Промисловий переворот, що розпочався в Англії ще у 1760-х рр. і викликав зростання міст, позначився, у першу чергу, на розвитку будівництва й архітектури. Відкриття у галузі металургії спричинили широке використання металу в будівництві. Зростання транспортних зв’язків супроводжувалося зведенням наприкінці XVIII ст. нових за матеріалом і за типом будівель – аркових і балкових чавунних і залізних мостів. Металеві конструкції застосовуються і при зведенні фабрик і заводів. Подібне будівництво було парафією інженерів, а не зодчих, однак отримані результати не проходили безслідно. На відміну від інших європейських країн, англійська архітектура кінця XVIII – початку XIX ст. демонструє розмаїття стильових напрямів.
Класицистичні й романтичні тенденції в архітектурі
Класицизм, що у 1760-1780 рр. подарував в англійській архітектурі низку високих досягнень, на межі століть майже себе вичерпує. Оминувши стадію ампіру, архітектура вдавалася або до прямої імітації античних зразків, займаючись по суті стилізаторством, або до нагромадження почерпнутих з класики форм, що провіщало вже еклектику. Одночасно існував і сильний неоготичний рух, що зародився ще у середині XVIII ст. Нерідко одні й ті ж майстри будували у тому і в іншому стилі. Творчість двох видатних зодчих цього часу, Джона Неша і Джона Соуна, наочно демонструє усю багатоманітність напрямів.
Якщо у ранньому проекті Англійського банку Соуна виразно відчувається опора на античний спадок і слідування ідеалам класицизму, то його споруди початку ХІХ ст. (Музей в Дулвіч-коледжі у Лондоні, власний будинок у Лондоні), в яких все ще були використані окремі класичні форми, провіщають майже на ціле століття вперед архітектуру модерну.
З діяльністю Неша пов’язаний величезний містобудівельний проект – забудова кварталів у лондонському Вест-енді, аристократичному районі столиці. Починаючи з 1812 р., на галявині двох міських парків – Ріджент-парк та Сент-парк – споруджуються фешенебельні житлові будинки у традиційній для Англії терасній системі, тобто комплекс багатоповерхових ізольованих квартир, пов’язаних єдиним довгим фасадом. Обидва зелені масиви пов’язані забудованою Нешем вулицею – Ріджент-стріт. У своєму ансамблі зодчий звертався до форм класицизму, використовуючи галереї з багатьма колонами, портики й лоджії.
8.2.3. Скандинавські країни
Для скандинавських країн ХІХ ст. було періодом становлення національних шкіл, що розвивалися у руслі європейського мистецтва. Однак кожна з країн пройшла цей шлях своєрідно і з різними художніми результатами. Найбільш плідні періоди свого розвитку вони також проживали у різний час. Уже на початку ХІХ ст. Данія, Норвегія і Швеція, нерозривно зв’язані протягом усього історичного шляху розвитку, прийшли з різним рівнем розвитку художньої культури.
Образотворче мистецтво
У ХІХ ст. у мистецтві Данії виникає (у досить тісному зв’язку з тогочасним мистецтвом Німеччини) така значна фігура, як скульптор Бертель Торвальдсен.
Творчість Торвальдсена сприймалася сучасниками як відродження духу справжньої античної класики. Головною темою його творчості був світ античної міфології. Він звертався до станкових композицій, рельєфу, створював монументи та портрети (статуї „Ясон із золотим руном”, „Ганімед”, рельєф „Ахілл і Брисеїда”, „Грації, що слухають співи Амура”, портретні статуї княгині Баратинської, графині Остерман-Толстої). Урочисто величне, дещо холодне, академізуюче мистецтво Торвальдсена було дуже типовим явищем для певного напряму європейського класицизму.
8.2.4. Росія
Архітектура першої половини ХІХ ст. Класицизм початку ХІХ ст.
Ha початку XIX ст. під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції виникла нова хвиля класицизму в Росії. У цій країні класицизм відзначався простотою, наближеною до аскетизму. Видатні споруди початку століття - Казанський собор (1801-1811) у Петербурзі (арх. А. Вороніхін); ансамблі Василівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) (архітектор Тома де Томон).
Під впливом французького мистецтва наполеонівської доби формується й російський амnір - художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Провідні архітектори цього стилю - К. Россі, В. Стасов, О.Монферран. Boни перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури.
8.2.5. Україна
Образотворче мистецтво
Кінець ХVІІІ–початок ХІХ ст. в Україні – межа, що пролягла між мистецтвом, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським, естетичні настанови якого були пов’язані з реальним, позбавленим схоластичних догм, сприйняттям людини і навколишнього середовища.
У цю добу творили видатні портретисти Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковський, котрі склали славу і російської, і української культури. У їхній творчості відчутний вплив стилістики європейського класицизму (у В.Боровиковського і сентименталізму також). Народжені в Україні, вони здобули тут свої перші професійні навички. Батько Д.Левицького був відомим гравером майстерні Києво-Печерської лаври. В.Боровиковський – виходець із родини миргородських іконописців. Тут, на українській землі, формувалися їхні художні уподобання та естетичні смаки, зокрема в царині портретного живопису, що мав визначні національні традиції. „Портрет фельдмаршала князя М.Рєпніна” пензля Д.Левицького та „Портрет міністра юстиції Д.Трощанського”, виконаний В.Боровиковським, віддзеркалюють довершеність живописної майстерності митців, їхній погляд на статус людини у суспільстві, вихований ідеями просвітительства. Визначальним критерієм статусу людини у суспільстві, на думку цих художників, є служіння вітчизні.
Запитання і завдання для самоконтролю
Охарактеризуйте стилі “неокласицизм” та “ампір” в європейському мистецтві.
В яких видах мистецтва виявилися стилі неокласицизму і ампіру?
Назвіть головних представників стилю неокласицизму в мистецтві європейських країн.
Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:
Вплив ідей Великої французької революції на розвиток мистецтва Європи й Америки.
“Революційний” класицизм у культурі Франції кінця XVIII - початку XIX ст.
Стиль ампір в європейському мистецтві першої третини ХІХ ст.
Творчість Жака Луї Давида.
Архітектура та інтер’єри стилю ампір.
Допишіть речення:
У мистецтві Європи даної доби можна виділити період між 1789 та 1815 рр. Це період …
З етапом 1789-1815 рр. у Франції пов’язаний розквіт …
На межі XVIII – XIX ст. неокласицизм був панівним напрямком у …
Розквіт так званого ампіру тривав у європейських країнах до …
Для архітектури ампіру була в основному характерна орієнтація на традиції …
8.3. Романтизм як одна з основних естетичних і світоглядних моделей XIX ст.
8.3.1. Основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку
Етап з 1815 р. і до революції 1848–1849 рр. у культурному житті Європи пов’язаний із пануванням романтизму. Термін „романтизм” спочатку застосовувався до літератури, пізніше це поняття поширилося на музику та образотворче мистецтво
На відміну від класицизму, який спирався на чітко розроблену теорію, на систему суворо регламентованих правил, романтизм такої теорії не мав. Уже сучасники, а потім пізніші дослідники нерідко вкладали у цей термін різний зміст. Багатоманітність явищ, які були об’єднані цим поняттям, протиріччя естетичного, філософського і політичного характеру, притаманні поглядам романтиків, дали привід піддати сумніву необхідність і правочинність такого об’єднуючого терміну.
Таким чином, романтизм складався в атмосфері серйозних ідейних зрушень, що відбувалися у Європі на межі XVIII–XIX ст. Криза ідеології Просвітництва почалася ще в роки Французької революції. Усе очевиднішою ставала неправдивість тверджень просвітників про близьке торжество принципів розуму, рівності й справедливості. Ці розчарування відобразилися в образах романтичних героїв, котрі були заражені меланхолією, душевною тугою, „всесвітньою скорботою”, в образах бунтівних волелюбних натур, котрі страждали внаслідок розбіжності між високими духовними прагненнями та недосконалістю світу. Дух суцільного заперечення найповніше і найяскравіше втілився у творчості Байрона.
Гострим засобом романтичної критики дійсності були гротеск, сатира, іронія. Їх блискуче використовували Гофман і Гейне. Ці літератори висміювали убогість та обмеженість міщан-бюргерів. Романтизм узагалі критикував антиестетичний, прозаїчний характер буржуазного життєвого устрою. Однак значення романтизму було набагато ширшим, ніж бунт проти міщанства та офіційного класицизму. Романтизм був пов’язаний із демократичними рухами, з ідеалами, що готували революцію 1830 р., з національно-визвольними і національно-об’єднуючими народними рухами того часу. Боротьба особистості і народу за свободу, за свої права надихала таких видатних митців епохи, як поети й письменники Шеллі, Байрон, Стендаль, художники Делакруа, Рюд*44.
*44: {Европейское искусство XIX века. 1789-1871. Памятники мирового искуства. - Вып. VI (серия первая). - М.: Искуство, 1975. – С. 13.}
Романтики відкинули обмежуючі літературні канони класицизму, проголосили повну свободу художньої творчості. Особливого значення вони надавали уяві, фантазії, але при цьому вимагали історичної достовірності.
Виник новий жанр літератури – історичний роман (Вальтер Скотт), з’явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому ґрунті виникло тяжіння до вивчення фольклору – „архіву народів”, як називав його німецький поет-романтик Гердер. З поетизацією національного минулого пов’язані чисельні видання народних пісень, легенд, казок, епічних поем, словників національної мови.
Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого. Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д.Ф.Kyпep „Останній з могікан”), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е.По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів у записах Я. і B.Грімм, казки-фантазії Е.Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В.Гюго (1802-1885). Герої його романів („Собор Паризької Богоматері”, „Знедолені”, „Людина, що сміється”) наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.
Романтизм був не тільки художньою течією, але виражав особливий світогляд, що протистояв раціоналізму ХVIII ст., особливі настрої, породжені бурхливими подіями післяреволюційної епохи. Романтизм еволюціонував разом з епохою, і ця еволюція була складною і суперечливою, бо такою була й сама тогочасна дійсність . В обстановці політичних репресій мистецтво нерідко було єдиним притулком, лише в мистецтві могли знайти втілення ідеї протесту проти жорстокої дійсності. Так народжувалися бунтівні твори Гюго, героїчні симфонії й кантати Берліоза, сповнене мужнього драматизму мистецтво Жеріко, Делакруа й Рюда. Особливе місце у музичній культурі доби займає творчість Бетховена, просякнута ідеєю трагічного протиборства бунтівного людського духу та ворожих йому сил. Творчість цих майстрів так само, як і їхнє життя, - це вічний бій з силами реакції. Їхнє мистецтво втілило гнівний протест покоління, що було ошукане у своїх сподіваннях. Звідси дух бунтарства, активного протиборства, що поєднували часом дуже різні явища художнього життя. Цей полум’яний заклик до свободи і справедливості, заклик до дієвого гуманізму вилився у потужний духовний рух, що найяскравіше виявив себе у формах романтичного мистецтва.
Герої романтизму були видатними і особливими. Їx вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже нe цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їхніх героїв розкривалися нa тлі стихії природи, суспільник потрясінь, стародавніх подій історії. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої „Східних поем” і „Манфреда”), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти Ернста. Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники - це герої Персі Біші Шеллі, друга Байрона („Повстання ісламу”, „Визволений Прометей”).
У 30-40-і рр. у романтизмі відбувлися значні зміни. Складалася літературна течія, в якій на перший план виступило дієве начало. Нове покоління романтиків відрізнялося оптимістичним поглядом у майбутнє, співчуттям до пригноблених, активним відстоюванням ідеалів правди і справедливості. Напередодні „весни народів” і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися нa національні символи (композитори Ф.Шопен, Ф.Ліст, Д.Верді, поети А.Міцкевич, Ш.Петефі). Драми і романи Гюго і Жорж Санд просякнуті передчуттям близького відродження людства внаслідок революції народів Європи.
Загалом романтизм сприяв більш поглибленому та багатогранному – художньому й філософському – пізнанню світа й людини з властивими їм суперечностями. Романтики збагатили культуру Нового часу значними духовними цінностями й проклали нові шляхи її розвитку.
У драматургії Проспера Меріме (збірка п’єс „Театр Клари Гасуль”) романтичний бунт замінено гострокритичним i нaвiть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних paнгiв і cтaнy, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи. Однак вважати їх героями романтичної драми все-таки не можна - у п’єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж героям чужі романтична скорбота і розчарування. Ta й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.
Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа. Тематика його творів приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота „Човен Данте” викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.
Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, зa наслідування грубої натури тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гюго і Стендалем, в образотворчому мистецтві вони нe мали визначеної програми. Ш.Бодлер говорив, що романтизм - це „не стиль, не живописна манера, a певний емоційний склад...”. I справді, усіх романтиків споріднювало, насамперед, особливе ставлення до дійсності - прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристрастей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва. I все-таки цей художній рух існував, і Делакруа після виставки його картини „Різня на Хіосі” став визнаним його вождем. Деякі картини Делакруа зв’язані з революцією 1830 р. Це алегорична композиція „Свобода на барикадах” („Свобода, яка веде народ”), яку критикували як ліві (за компроміс - поєднання реальних деталей з алегоричною формою свободи), так і праві (зa надмірний демократизм, називаючи „Свободу” „босою дівкою, яка втекла з в’язниці”).
Отже, мистецтво героїчного романтизму Франції отримувало натхнення від ідей сучасності, живилося передовими думками й почуттями. У час народних повстань, у революційний час художники прагнули бути достойними своєї епохи. Це стосується також і мистецтва скульптури. Несамовита і прекрасна скульптурна група „Марсельєза” Франсуа Рюда (встановлена на Тріумфальній арці у Парижі) породжена генієм повсталого народу.
Провідна роль у мистецтві романтизму належить жанрам, що дають художнику можливість показати життя суспільства з зіткненням його суперечностей. І хоча внаслідок цього портрет не займав в ієрархії жанрів провідну позицію, однак в його розвитку були свої характерні особливості, що свідчили про нове розуміння ролі особистості у суспільстві. У центрі уваги французьких майстрів романтичного портрету – життя образів, їхній розвиток у часі, пристрасті, емоції, настрої.
Музичне мистецтво. Опера
Найвидатнішим французьким композитором середини й другої половини ХІХ ст., що працював у сфері оперного мистецтва, був Жорж Бізе. Бізе є засновником національної французької опери так само, як композитори Россіні й Верді – національної італійської. Найвидатніший твір Бізе – романтична, сповнена пристрасті опера „Кармен”, написана на сюжет новели Проспера Меріме. По шляху, Россіні, Верді та Бізе пішли й кращі представники французького оперного мистецтва XIX - початку XX ст. Це, в першу чергу, композитори Гуно, автор опери „Фауст” і Деліб, автор опери „Лакме”.
Справжнім реформатором пейзажного живопису був Джон Констебл. Розквіт його творчості припадав на новий етап історії Англії – кінець 1810-х – 1820-і рр. Це час піднесення духовної культури країни, час створення байронівських поем. Констебл не шукав ефектних видів, а передавав найпростіші буденні мотиви, почерпнуті з природи його рідної місцевості – Саффолку на півдні Англії та околиць Лондона. Прискіпливе спостереження за природою сприяло усвідомленню митцем її мінливості і розмаїття. Констебл уважно роздивляється окремі дерева й хмари, піщані схили пагорбів й зарослі травою галявини. У забарвленні кожного предмета він бачив кольорові нюанси, які прагнув передати в усьому їх кольоровому й світлотіньовому багатстві. Особливо вражають свіжістю його етюди, сповнені світла й повітря („Візок для сіна”, кілька етюдів „Хмари”). Ці твори передають легкий і швидкий рух пензля.
Краєвиди Констебла різноманітні у передачі почуттів. Вони то лірично-мрійливі, то ясно-спостережливі, то напружено-драматичні („Собор у Солсбері”, „Шлюз”, „Краєвид Лондона з будинком Ричарда Стіла”). З однаковою схвильованістю він пише луги й ліси, широкі долини й морські береги, замкнені куточки ферм і хлібні поля. Але завжди перед глядачем виникає саме англійська природа з її просторами лугів, укритих соковитою травою, з могутніми дубами, з вологістю повітря, типовою для країни, з сріблястим небом, вкритим важкими від дощу хмарами
У ці ж роки працював й інший видатний пейзажист – Джозеф Меллорд Уїльям Тернер. У цього митця величезний творчий спадок – картини, акварелі, підфарбовані малюнки й гравюри. Протягом усього життя він створював вигадані пейзажі класицистичного характеру, іноді з міфологічним або історичним стафажем. У той же час він робив замальовки та етюди з натури. Значну частину його спадку складають романтичні полотна, що представляють виявлення природних стихій – туман, дощ, снігову бурю, шторм на морі („Снігова буря”, „Світанок у Норем-каслі”). Тонкі переходи кольору, багатство кольорових співвідношень дозволяють художнику створити дивовижні ефекти освітлення.
Іспанія
Інший шлях, ніж у Франції та Центральній Європі, був знайдений в культурі й мистецтві Іспанії. Спочатку він формувався за умов розпаду старого режиму, а потім за умов трагічної боротьби народу з іноземним завойовником. Вищим і єдиним варіантом втілення мистецтва нового часу стала творчість Франсіско Гойї. Мистецтво Гойї сформувалося за умов, начебто, несприятливих для великого мистецтва, соціальних обставин Іспанії. Країна виявилася нездатною самостійно вийти з тієї кризи, у якій вона перебувала в останню чверть XVIII ст. Але вона стала країною, де народ, керуючись інстинктивним почуттям національного самозбереження, розгорнув вражаючу за стихійною силою війну проти наполеонівської агресії. Саме ці обставини дали змогу Гойї представити народ трагічним героєм історії. Він створив живе, пристрасне, життєво-конкретне і, водночас, гіперболічно узагальнене мистецтво. У ньому була намічена проблематика, що стала перед реалістичним живописом нового часу.
Образотворче мистецтво
Після „золотого віку” (XVII ст.) іспанське мистецтво знов набуло національної слави лише з появою Гойї (Франсіско Хосе Гойя-і-Лусьєнтес). Як Давид у Франції, Гойя з його особливим баченям свiту відкрив для іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Нового часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму.
Розквіт живописної майстерності Гойї зв’язаний з nopтpeтoм. Класичний національний тип і водночас глибоко індивідуальний характер, незалежний, гордовитий, запальний, з високим почуттям гідності, передані у портреті Ісабель Кобос де Порсель. Тонке, нервове обличчя у доктора Пераля; спокій і велич в обличчі славнозвісної трагічної актриси нa прізвисько Ла Тірана; нeвиpaзнi, без тіні духовності, сірі обличчя королівського сімейства... І, нарешті, відомі „Махи” - „Маха вдягнена” і „Маха оголена”, якими Гойя завдав удару академічній школі і змусив пригадати венеціанське Відродження.
Гойя відгукнувся на вторгнення французів в Іспанію, якому дуже мужньо протистояв маленький народ: картиною „Повстання 2 травня 1808 року” (іспанець у білій сорочці відчайдушно розкинув руки назустрі смерті). Художник створив і графічну серію „Страхіття війни” - це справжній документ героїчної боротьби іспанського народу з Наполеоном (кінь, який відбивається від зграї собак, - це Іспанія серед ворогів; темні силуети старого і старої, які шукають тіло сина серед білих плям мерців, та ін.).
Після смерті митця Іспанія забула свого видатного художника. І тільки молода передова Франція оцінила великого іспанця, інтерес до творчості якого не згасає й досі.
Німеччина
Формування основних принципів романтизму. Група „Буря й натиск”
Вважається, що саме Німеччина дала життя романтизму, відгукнувшись таким чином нa події Великої французької революції. Проте чи не перше формулювання принципів романтизму пов’язують з іменем Йогана Готфріда Гердера – філософа, історика, літератора, і до того ж ідейного натхненника й активного учасника групи „Буря й натиск”. Цей осередок, який поєднував кількох видатних німецьких літераторів, виник близько 1775 р. Честолюбні учасники цього гурту називали себе „буремними геніями” або „штюрмерами”. Уже штюрмери висунули ідеї, які згодом пропагувалися романтиками ХІХ ст.: історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості. Найвизначнішим представником „Бурі й натиску” був Йоганн Вольфганг Гете, котрий належить як XVIII, так і XIX століттям.
Творчість Гете певною мірою зв’язала собою літературу цих двох століть і залишилася найяскравішим вираженням не тільки своєї eпoxи, a й усієї поезії Нового часу. У pyсi „Бурі й натиску” - штюрмерстві - було закладено дещо від наступних етапiв, які мало пройти мистецтво. Штюрмерство поєднало сентименталізм з багатьма рисами передромантизму. Розумна, чітко окреслена форма здавалася „буремним геніям” сковуючою для мистецтва. Дух „Бурі й натиску” наснажив „Розбійників” видатного німецького поета й драматурга Фрідріха Шіллера*45.
*45: {Українська і зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2000. – С. 252.}
Естетика й література німецького романтизму
Німецький романтизм, що виник на рубежі 1790-х і 1800-х рр., відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в „Ієнському гуртку”, що сформувався наприкінці XVIIIст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі.
У німецьких романтиків казка була одним із улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм - Якобом тa Вільгельмом. Роман-казка „Генріх фон Офтердінген” поета Новаліса (Фрідріха фон Харденберга) пройнята релігійно-патріархальною тематикою і меланхолійним настроєм. Новаліс хворобливо переживав крах старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї.
Видатною постаттю у тогочасній німецькій літературі був Ернест Теодор Амадей Гофман. Він створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті й романи („3олотий горщик”, „Життєва філософія Кота Myppa...”, „Крихітка Цахес”). Цей письменник просто задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.
Творчість великого німецького поета Гейне - це і напрочуд тонка лірика („Книга niceнь”), і дошкульна політична сатира (книга прози „Дорожні кapтини”, поема „Німеччина. 3имова казка”), й іронія, завдяки якій було подолано романтизм і взято нову головну тему - реальне життя.
Музичне мистецтво
Людвіг ван Бетховен - найвидатніший композитор першої половини ХІХ ст. Творчість Бетховена рівною мірою належить німецькій та австрійській музичній школам. Бетховен працював у багатьох музичних жанрах і його внесок до розвитку кожного з цих жанрів важко переоцінити. Величезне значення мала творчість Бетховена і для становлення романтизму в музиці.
Бетховен підніс музичне мистецтво на небувалу до нього висоту. Він вклав у нього глибокі, серйозні ідеї. Пишучи музику для широких народних мас, композитор прагнув зробити її загальнодоступною.
У творах Бетховена ми чуємо і героїчне піднесення, і обурення, і палкий заклик до боротьби, і віру в світле майбутнє людства. У своїй музиці він втілив і революційний пафос, і кращі прагнення, почуття й переживання передових людей свого часу. Для вираження цього нового змісту Бетховен використав здебільшого великі музичні форми (симфонії, сонати, концерти, квартети тощо.), в основі яких лежить обов’язкове зіставлення частин і тем, різних за своїм характером.
Симфонії Бетховена. З усієї творчості Бетховена варто, насамперед відзначити дев’ять симфоній, серед яких особливо виділяються 3-я, 5-а, 7-а і 9-а. У них найяскравіше виражено героїчні прагнення Бетховена, його близькість до народу, віра в людину, у перемогу справедливості. Серед героїчних творів Бетховена необхідно відзначити його музику до трагедії Гете „Егмонт”.
Франц Шуберт. Весь життєвий і творчий шлях цього митця був сповнений суперечностей, які є характерними для всіх художників-романтиків тієї епохи. Шуберт відомий не тільки як автор чудових пісень і вокальних ансамблів, але й як автор інструментальних творів - камерних і оркестрових: симфоній, струнних ансамблів, творів для фортепіано. Франц Шуберт є одним з найпопулярніших композиторів. Його музика чарує своєю щирістю, життєвою правдивістю, виразністю і простотою.
Видатними майстрами оперного жанру в Німеччині ХІХ ст. були композитори Вебер, (опера „Чарівний стрілець”), Вагнер (опери „Лоенгрін”, „Тангейзер”, „Перстень Нібелунгів”) та ін.
Інструментальна музика
У XIX ст. поряд із симфоніями, сонатами провідним жанром є порівняно невеликі твори ліричного, а іноді й танцювального характеру. Для творчості композиторів-романтиків характерні елементи фантастики, казковості, образності, програмності. Їхні твори часто близькі до народної тематики, до природи. Твори нерідко об’єднуються якою-небудь спільною ідеєю і становлять цикл. Такими є, наприклад, фортепіанні цикли Шумана „Карнавал” і „Метелики”, цикли Шуберта „Експромти” й „Музичні моменти”.
Роберт Шуман. Цей німецький композитор-романтик писав здебільшого фортепіанні твори, пісні і романси. Менш відомі його симфонії. У його творчості своєрідно поєднувалось відображення навколишнього життя з фантастикою. Кілька своїх творів він називає „Фантастичними п’єсами”. Для творів Шумана характерні контрасти: поєднання поривчастості, бурхливого настрою і ніжності, задушевності, мрійності. Дуже цікавий його „Карнавал” і „Метелики”. У святковій ході, зображеній у „Карнавалі”, музичні образи масок чергуються з танцями. „Альбом для юнацтва” і „Дитячі сцени” Шумана - це збірники п’єс, яскравих, різноманітних за змістом, доступних для дітей. Великої популярності набув також квінтет Шумана.
Італія
Музичне мистецтво. Опера в XIX ст.
В Італії на початку XIX ст. найвидатнішим оперним композитором був Джоаккіно Россіні. Кращими його творами є опери „Севільський цирульник” і „Вільгельм Телль”.
Опера „Севільський цирульник”, так само як і опера Моцарта „Весілля Фігаро”, написана на сюжет Бомарше. В яскравих музичних образах в опері показано веселого, спритного, вдалого цирульника Фігаро. Опера „Вільгельм Телль” написана на сюжет легенди епохи боротьби швейцарського народу за свою свободу. У ній багато жвавих народних сцен, картин природи, побуту, характерна народна мелодика.
У другій половині XIX ст. провідну роль в оперному мистецтві Італії відіграє італійський композитор Джузеппе Верді, один із найулюбленіших і найпопулярніших оперних композиторів. Його музика мелодійна, доступна, щира. Сюжети Верді, як правило, брав з життя. Найпопулярнішими його операми є „Травіата”, „Ріголетто” та „Аїда”.
По шляху Россіні й Верді пішли й інші представники оперного мистецтва Італії XIX-початку XX ст. Це, в першу чергу, композитори Пуччіні, (опери „Мадам Батерфляй” („Чіо-Чіо-сан”), „Богема”, „Флорія Тоска”, і Леонковалло (опера „Паяци”)).
У першій половині XIX ст. велику славу здобув італійський скрипаль-віртуоз і композитор Ніколо Паганіні. Його виконавська майстерність і творчість справили великий вплив на наступний розвиток інструментальної музики.
Чехія
Музичне мистецтво. Опера
Кращий представник чеського оперного мистецтва XIX ст. Берджих Сметана також пішов по шляху, наміченому великими композиторами Россіні, Верді та Бізе. Найкращим твором Сметани є опера „Продана наречена”.
Польща
Музичне мистецтво. Опера
Кращим представником оперного мистецтва Польщі XIX - початку XX ст. був композитор Монюшко, (опера „Галька”).
Інструментальна музика
Найвидатнішим майстром інструментального жанру у Польщі був Фрідерік Шопен. Більшу частину життя цей митець прожив у Франції, однак його серце завжди залишалося з батьківщиною. Творчість Шопена пов’язана переважно з фортепіано. Великий польський композитор змусив фортепіано звучати зовсім по-новому. Він розширив можливості фортепіанної техніки і збагатив її виражальні засоби. Видатний російський піаніст Антон Рубінштейн назвав Шопена „душею фортепіано”.
За порівняно коротке життя Шопен написав дуже багато. У творчості для фортепіано у нього було кілька улюблених жанрів, до яких він весь час звертався. Сюди належать 56 мазурок, 25 прелюдій, 27 етюдів, 15 вальсів, 12 полонезів, 20 ноктюрнів і т. ін. В основу творчості Шопена покладена польська народна музика, мелодійні і ритмічні особливості польських танців і пісень.
Угорщина
Музичне мистецтво. Інструментальна музика
У музичній культурі Угорщини XIX ст. вирізняється постать піаніста-віртуоза й видатного композитора-романтика Ференца Ліста. Ліст був також видатним педагогом, громадським діячем, музичним критиком і письменником.
Ліст написав великі твори програмного змісту для оркестру і особливо багато п’єс для фортепіано. Він переклав для фортепіано твори Баха, Шуберта, Бетховена. Широко відомі його фантазії на музику різних опер, а також рапсодії, в основі яких лежать угорські мелодії. Цікаві також програмні твори Ліста, пов’язані з враженнями від подорожі по Італії та Швейцарії і об’єднані в три зошити під загальною назвою „Роки мандрувань”. Особливо популярні п’єси з першого зошита, пов’язані з картинами природи або народними легендами Швейцарії (наприклад, „Капела Вільгельма Телля”), і з другого зошита, написані під враженням знаменитих творів італійського мистецтва, зокрема картини Рафаеля „Заручення” і сонетів Петрарки. Чудові етюди Ліста на теми природи або на фантастичні сюжети. Ліст працював також у жанрі вокальної музики. Йому належать чудові пісні.
Норвегія
Для Норвегії, що здобула свою державну незалежність лише у 1814 р., ХІХ ст. було добою інтенсивного розвитку в усіх галузях життя, у тому числі й художній. Ця країна дала європейському мистецтву таких майстрів, як живописець Е. Мунк, письменник Г.Ібсен, композитор Е. Гріг.
Музичне мистецтво
У музичній культурі Норвегії XIX ст. одним із провідних жанрів стають порівняно невеликі твори ліричного, а іноді й танцювального характеру. Ці твори нерідко об’єднуються спільною ідеєю і становлять цикл. Такими, зокрема, є фортепіанні цикли найвидатнішого митця цієї доби Едварда Гріга „Поетичні картинки” (шість фортепіанних п’єс).
Великого поширення у норвезькій музиці XIX ст. набули і невеликі вокальні твори, тобто пісні і романси. Чудовими є пісні того самого Едварда Гріга
Росія
Образотворче мистецтво
У живопису російського романтизму провідна роль належала портрету і пейзажу. Найвидатніші представники портретного жанру цього напряму - Орест Кипренський („Автопортрет”, „Портрет батька”) і Kарл Брюллов („Вершниця”, портрети графині Самойлової). У пейзажному жанрі найпоказовішими є італійські краєвиди Сильвестра Щедріна.
Музичне мистецтво . Вокальна музика
На початку XIX ст. у російській музиці з’являється група обдарованих композиторів - О.Л.Гурільов, О.Г.Варламов, О.О.Аляб’єв та О.М.Верстовський. Головне місце в їхній творчості займали романси і пісні, найбільш відомими з яких є „Матушка-голубушка”, „Не шуми ты, рожь”, „Однозвучно гремит колокольчик” Гурільова; „Что мне жить и тужить”, „На заре ты ее не буди” Варламова; „Соловей” Аляб’єва та ін.
Основне значення цих композиторів, попередників і сучасників корифея російської музики Михайла Глінки, полягає в тому, що в їхній творчості значно розширено тематику, поглиблено лірику, використано багато текстів Пушкіна і Лєрмонтова („Я вас любил” Аляб’єва, „Белеет парус одинокий” Варламова та ін.). Поряд з лірично-побутовою тематикою з’являється тематика, пов’язана з мотивами любові до вітчизни, туги за батьківщиною („Иртыш”, „Вечерний звон” Аляб’єва), соціального протесту („Кабак”, „Нища” Аляб’єва). У той час співаються пісні, близькі до типу балади („Песня разбойника”, „Песня Офелии” Варламова).
У зв’язку з розширенням тематики збагачуються та поглиблюються й засоби виразності у вокальній і в фортепіанній партіях, ускладнюється гармонія. Дедалі ширше використовуються елементи російської народної пісні як селянської, так і міської. В окремих випадках це настільки яскраво виявлено, що деякі пісні, складені цими композиторами, довгий час вважались народними. Це було, наприклад, з піснею „Красный сарафан” Варламова.
Україна
3 кінця XVIII ст. українські землі перебували у складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, a власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати „теорія офіційної народності”, сформульована на початку 1830-х рр. реакційним міністром освіти Росії С.С.Уваровим, основними засадами якої стали православ’я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.
Для культурного розвитку України першої половини ХІХ ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В.Н.Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. у Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М.О.Максимович.
Навчальні заклади створювалися з метою поширення „загальноросійської” культури, але з часом вони ставали осередками культури в українських землях. Харківський університет до середини ХІХ ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.
У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М.Гоголь, М.Гнєдич, В.Капніст, В.Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.
До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку „єдинонеподільності” (Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, Л.Боровиковський, А.Метлинський, з певних питань - М.Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ’я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.
До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ’я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України - в єдиній федеративній слов’янській державі, побудованій на демократичних засадах.
Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.
Література
Доба ХІХ ст. в українській літературі являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об’єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін. Наприкінці ХІХ ст. з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого з’являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше – у ХХ ст.
Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у часі, але більш прискорено) в дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з’являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття ХІХ ст. загалом розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.
Західноукраїнські землі
Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині ХІХ ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, у народі ще жили спогади про славетні походи Б.Хмельницького, пісні про ватажків повстань С.Наливайка, М.3алізняка, І.Гонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.
На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М.Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква „стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна”.
Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 р.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького. Biн дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М.Левицький разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. у Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє „Товариство галицьких греко-католицьких священиків”, у статуті якого зазначалося, що книжки „мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах”, щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.
3 цією метою І. Могильницький опублікував 1816 р. Зрозумілою для народу мовою книжечку „Наука християнська”, а 1817 р. – „Буквар словено-руського язика”. У 1822 р. вiн першим написав „Граматику язика словено-руського”, а в науковій розвідці „Відомість о руськом язиці” (1829) доводив самобутність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816-1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був „тривалим і холодним”. 3а цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної.
Фундатори нової української літератури в Галичині
Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х рр. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували перейти на польський алфавіт.
ІІроти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру „Азбука і абецадло” та написав критичну рецензію на брошуру Й.Лозинського „Руськоє вісілє”, видану незрозумілою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині „азбучна війна”, що велася аж до початку ХХ ст.
В обстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить гуртку „Руській трійці”. Один з її засновників - Яків Головацьккий писав: „Коли б галичани у 30-х рр. прийняли були польське „абецадло”, пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух”.
Літературне угруповання „Руська трійця” було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х рр. і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича.
„Руська трійця” переважно займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: „Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність”.
Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості „Руської трійці” за допомогою діячів сербського відродження було видано літературний альманах „Русалка Дністрова” (Будапешт, 1837).
„Русалку Дністрову” цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано
Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на 3акарпатті зробив Олександр Духнович - письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Biн видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О.Духнович збирав українські народні пісні, заснував „Литературное заведеніе Пряшевское” (1850), яке здійснювало серед населения культурно-освітню роботу. Biн написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п’єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є „Вручаніє”.
Образотворче мистецтво першої половини ХІХ ст.
У першій половині ХІХ ст. посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв – єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них – відомий російський портретист В.Тропінін. Подільське село Кукавка – маєток його пана, графа І.Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. У створених ним образах подільських селян („Дівчина з Поділля”, „Українець”, „Пряля”) відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В.Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.
Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В.Штернберг. Літні вакації 1826-1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г.Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т.Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина „Садиба Г.Тарновського в Качанівці” органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв „чувства добрые” та повагу.
Романтичного настрою сповнений і „Портрет дружини” А.Мокрицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А.Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря – сприяв його викупу з кріпацтва.
Близькими до Великого Кобзаря були й художники І.Сошенко та М.Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.
Обличчя української культури середини ХІХ ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії „Живописна Україна”, виконані після приїзду Т.Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.
Музичне мистецтво
Основи класичної музики почали формуватися і розвиватися в Україні починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто у період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних. У XIX ст. на цій базі розгортається національно-визвольний рух, який зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.
Опера
C.C.Гулак-Артемовський. Одним із перших видатних майстрів оперного жанру в українській музиці є Семен Степанович Гулак-Артемовський. Найвідоміший твір цього митця - опера „Запорожець за Дунаєм”. Опера заснована на українській народній пісенності. „Запорожець за Дунаєм” належить до поширеного у XVIII і на початку XIX ст. жанру лірико-комічної опери.
П.І.Ніщинський. У 1875р. Петро Іванович Ніщинський написав „Вечорниці” - музику до другого акту п’єси Т.Шевченка „Назар Стодоля”. Цей твір (зокрема хор „Закувала та сива зозуля”) набув широкої популярності в народі і став основоположним у жанрі української класичної театральної музики.
Симфонічна музика
М.М.Калачевський. У 1876 р. композитор Михайло Миколайович Калачевський створив „Українську симфонію”. В основі її тематичного матеріалу - мелодії популярних пісень. Форма цього твору чітка, відповідна до класичних зразків. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка позначені високим професіональним рівнем.
Запитання і завдання для самоконтролю
Визначте основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку.
В яких видах мистецтва виявився романтизм ?
Назвіть основних представників романтизму в європейському живописі першої половини ХІХ ст.
Яким було ставлення романтиків до Середньовіччя ?
Розкрийте характер співвідношення романтизму з християнством (католицизмом).
Розкрийте характер співвідношення романтизму з офіційним класицизмом.
Розкажіть про зв’язок романтизму з національно-визвольними і національно-об’єднуючими народними рухами.
Визначте місце Т.Шевченка в українській і світовій культурах.
Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:
Романтизм як світосприйняття та як напрямок в європейському мистецтві.
Історичний роман - новий жанр літератури доби романтизму.
Творча діяльність групи “Буря і натиск”.
Європейське музичне мистецтво доби романтизму.
Фольклорні мотиви у творчості європейських митців доби романтизму.
Творчість Франсіско Гойї.
Творчість Ежена Делакруа.
Романтизм в українській літературі першої половини ХІХ ст.
Становлення української літературної мови.
Український живопис першої половини ХІХ ст.
Т. Шевченко – художник.
Фундатори нової української літератури в Галичині.
Аматорський театр в Україні першої половини ХІХ ст.
Корифеї української музики ХІХ ст. (за вибором).
Допишіть речення:
Етап з 1815 р. і до революції 1848-1849 рр. у культурному житті Європи пов’язаний із …
Основним засобом романтичної критики дійсності були …
Романтизм складався в атмосфері …
Романтики особливого значення надавали …
8.4. Реалізм – історично-конкретна форма художньої свідомості
З 40-х рр. ХІХ ст. романтизм поступився місцем реалізму - більш конкретно життєвому і соціально-аналітичному методу. Ha відміну від романтизму, реалізм - це мистецтво „втрачених ілюзій”, жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. realisme - дійсний) - напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х рр. XIX ст.
Слід зазначити, що термін „критичний реалізм” виник при дослідженні літератури ХІХ ст. і стосовно літератури він адекватніший, ніж стосовно просторових мистецтв. Творчість великих реалістів, що увійшли до європейського мистецтва у 40-60-і рр. ХІХст., ширше за своїм значенням і повністю не вичерпується цим поняттям. Відмова від романтичної піднесеності підсилила пафос звернення мистецтва до об’єктивної реальності. Широта охоплення явищ соціальної дійсності, безпосереднє відображення її суперечностей, показ умов життя народних мас, пошуки нового типу позитивного героя – усе це стало новим етапом у розвитку світового мистецтва.
Провідне місце в літературі реалізму належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В.Г.Белінському право говорити про народження „драми у формі повісті і роману”.
Найповніше реалізм був предетавлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака і Стендаля, в Aнглії - Ч. Діккенса, в Росії - Л.Толстого, Ф.Достоєвського. 3агалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, a згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В.Гюго, О.Пушкіна, М.Лермонтова.
Для образотворчого мистецтва реалізму 40-60-х рр. показовою є поява творів, що дають конкретний критичний аналіз реальності („Людина з мотикою” французького живописця Мілле, „Каменярі” француза Курбе), і творів, що гротескно-сатирично викривають реальні умови соціального життя (живописні й графічні твори французького художника Дом’є).
Кризові явища в європейській культурі другої половини XIXст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так, реалістична тенденція в літературі і мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від франц. Naturalisme і лат. natura - nрирода) - напрям у європейському мистецтві останньої третини XIX ст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в його соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсякденності. Прихильники цього напряму покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої зумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю. Провідним теоретиком цього напряму був письменник Еміль Золя („Гроші”, „Жерміналь”).
8.4.1. Основні принципи реалістичного методу
Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, a й типових характерів у типових обставинах.
Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не кpaсy, a правду. Їхній творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв’язок з конкретною ситуацією і обставинами.
Реалізм вводить новий принцип узагальнення - типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяе митцям підійти до принципово нового висновку для літератури - людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу „темного царства” „принижених і скривджених”, що було „пересічною подією” для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію.
Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучасниками суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали глибше зрозуміти мінливий світ.
Прозовий роман в літературі давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років його життя, розробляти декілька сюжетних ліній. B англійській літературі провідниками реалізму були Ч.Діккенс („Пригоди Олівера Твіста”, „Крамниця старожитностей”), У.Теккерей („Ярмарок пихи”). Boни змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був заклопотаний своїми дрібними проблемами.
Европейської слави здобула творчість французького майстра реалізму Стендаля (Анрі Марі Бейль,) особливо завдяки його романам „Червоне і чорне” і „Пармська обитель”. О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об’єднавши свої твори циклом „Людська комедія”. Йому no праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. He меншою популярністю користувалися романи Г.Флобера („Мадам Боварі”, „Виховання почуттів”). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л.Толстой („Війна і мир”, „Aннa Кареніна”), Ф.Достоєвський („3лочин і покарання”).
Франція
Образотворче мистецтво
У французькому живописі peaлiзм виявився у пейзажі - найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа.
Певний час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле - майстер селянської теми („Сіяч”, „3бирачки колосків”, „Людина з мотикою”). Він зображав сільську працю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, його картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багатo супокою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок („Анжелюс”). Його мистецтво правдиве і чесне.
Один з найтонших майстрів французького пейзажу - Каміль Коро. Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Biн був завжди гранично щирий („Міст у Манті”, „Вежа ратуші в Дуе”). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля („Родина женця”).
У жанровому живописі реалізм зв’язаний з ім’ям Жана Дезіре Гюстава Курбе. Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і нe спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні вiн дебютував „Портретом з чорною собакою”, згодом створив „Автопортрет з люлькою”. Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями обрамляють чорне волосся i борода. Вентурі вважав, що живопис Курбе нe поступається перед живописом Тиціана.
Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з Ш.Бодлером, який видавав журнал „Благо народу”, і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звернувся до теми праці і злиднів („Дробильники каменю”). Після розгрому революції, повернувшись в Орнан, Курбе створив ряд чудових полотен („Після обіду в Орнані”, „Похорон в Oрнанi”), зв’язаних з цим містом.
Головним засобом вираження у творчості Курбе був колір.
Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 p. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор’єна Дом’є. Він - сатирик, який вміло користується мовою алегорій і метафор.
У Дом’є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції - улюблений прийом Дом’є, котрий дає змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами („Вагон III клacy”, „Повстання”).
Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.
Література
Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст.
Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації тa Липневої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі „Червоне і чорне” та італійський аристократ Фабріціо дель Донго – у „Пармській обителі”).
Главою реалістичної школи 30-40-х рр. був Оноре де Бальзак. Практично всe життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під назвою „Людська комедія”. Письменник хотів створити „Людську комедію” такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була „Божественна комедія” Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.
He менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка погодилася „затиснути своє сepцe між власною крамничкою і власним травленням”, надихнула його нa створення чудових романів („Мадам Боварі”, „Виховання почуттів”, „Проста душа”, „Саламбо”).
Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними художниками, новаторами романної форми.
Визначної майстерності досягла в цей період французька нoвелa. Її найбільш визнаним майстром став Пpocпep Меріме. У ньому багато що від романтиків - письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є певна відчуженість, личина байдужості, що надає особливого драматизму подіям („Матео Фальконе”, „Таманго”, „Кармен”, „Коломба”).
Маленькими шедеврами, де нa кількок сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гi де Мопассана: „Пампушка”, „Дядечко Мілон”, „Бранці”, „Два приятелі”, „Дуель” та iн. Новели його в основному ліричні, a романи („Життя”, „Любий друг”) викривають цинізм, ницість, дріб’язковість душі, примітивний гедонізм.
Англія
Література
Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть, вона схильна до викривання. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова - життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю („Пригоди Олівера Твіста”, „Крамниця старожитностей”, „Домбі і син”, „Холодний дім”, „Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта”).
Видатний англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман про вищий світ - „Ярмарок пихи”, де герої метушаться, домагаються своїх, здебільшого, дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.
Одним з останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. став Томас Гарді (Харді) - автор романів „Тесс з роду д’Ербервіллів”, „Джуд Непомітний”. Масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих попередників.
Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс. Саме вістрям своєї парадоксальності, змазаним слизькою клоунадою, як зауважив А.В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона і змусив говорити не тільки про себе, a й про свої ідеї.
Основні його ідеї - це аморальність соціальної несправедливості („Будинки вдівця”, „Професія місіс Уоррен”), романтичні ілюзії щодо війни („Людина і зброя”, „Обранець долі”), антимілітаризм („Учень диявола”, „Цезар і Клеопатра”, „Майор Барбара”). Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступав як тонкий психолог, знавець людських душ у п’єсах „Будинок, де розбиваються серця” („Фантазія в російському стилі на англійські теми”), „Свята Іоанна”, „Пігмаліон”. Іноді Шоу щедро залучае ексцентрику, буфонаду, гротеск. Три свої політичні комедії - „Візок з яблуками”, „Гірко, aлe правда”, „Женева” - він назвав політичними екстраваганцами.
Норвегія
Театральне мистецтво
Великий внесок y світову тeaтрaльнy культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І, насамперед, - норвезький драматург Ібсен та шведський Стріндберг.
Генріх Ібсен - творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя („Бранд”, „Пер Гюнт”, „Підпори суспільства”, „Ляльковий дім”, „Дика качка”). Ібсен розробляв форму драми, основний принцип котрої визначається як відтворення життя у формах самого життя.
Росія
Образотворче мистецтво
У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І.Крамськой, Г.Мясоєдов та М.Ге - художники, творчість яких була тісно пов’язана не тільки з Росією, але й з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І.Pєпiн („3апорожці пишуть листа турецькому султанові”), М.Ярошенко („В’язень”, „Курсистка”), А.Куїнджі („Пейзаж”), К.Трутовський („Бандурист”, „Український ярмарок”) та ін.
Виставляючи свої полотна у містах Росії й України, причому не тільки в столицях, а й у провінції, вони виховували естетичні смаки найширших верств населення.
Музичне мистецтво середини і другої половини ХІХ ст.
Пожвавилося музично-громадське життя: організовувалися музичні товариства, розвивалася концертна діяльність, створено безплатні музичні школи, відкрито консерваторії в Петербурзі (1862 р.) і в Москві (1866 р.), розвивається професіональна музична освіта, створюються кадри музикантів-професіоналів. Провідну роль в організації музичних товариств і консерваторій відіграли брати Рубінштейни: Антон Григорович - у Петербурзі і Микола Григорович - у Москві.
У галузі музичної критики необхідно відзначити діяльність О.М.Сєрова. Це був видатний музичний критик, який, на відміну від деяких тодішніх критиків, прагнув підійти до оцінки музичних явищ не з точки зору музичного смаку, а на основі наукового аналізу музичних творів. Він вимагав змістовності й ідейності в музичному мистецтві.
Серед композиторів виникають різні творчі напрями. Найвизначнішим з них була нова російська музична школа або, як її назвав критик В.В.Стасов, „Могуча кучка”. Главою і натхненником „Могутньої кучки” був М.О.Балакірєв, учасниками - Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков і Кюї. Як ідейний керівник і пропагандист нерозривно зв’язаний з ними був Стасов.
Для кучкистів характерні прагнення до реалізму, правдивості музичних образів і характерів, різноманітність виражальних засобів. За глибиною реалізму і драматизму високої оцінки заслуговують опери „Борис Годунов” і „Хованщина” Мусоргського, „Псковитянка” і „Царева наречена” Римського-Корсакова, „Князь Ігор” Бородіна та ін. Представники нової російської музичної школи яскраво відображали у своїх творах глибоку давнину, перекази, старовинні обряди, сільський побут, казкові теми та ін. Прикладами таких творів можуть бути опери „Снігуронька” і „Садко” Римського-Корсакова, „Сорочинський ярмарок” Мусоргського та ін.
У творчості членів гуртка переважають вокальні твори - опери і романси. Інструментальні твори їх пов’язані з певним конкретним задумом або сюжетом. Такі, наприклад, симфонічна сюїта „Шехерезада” і симфонічна поема „Садко” Римського-Корсакова, симфонічна картина „Ніч на Лисій горі” і фортепіанна сюїта „Картинки з виставки” Мусоргського, симфонічна картина „У Середній Азії” Бородіна та ін.
Поряд з композиторами „Могутньої кучки“ жив і творив П.І.Чайковський - глибоко національний композитор, творчість якого нерозривно пов'язана з російською дійсністю, з російською музикою. Як Римський-Корсаков, так і Чайковський своєю творчістю і безпосередньою педагогічною діяльністю справили величезний вплив на розвиток російської музики, створивши в ній немовби два напрями, дві школи - петербурзьку і московську.
Петербурзька музична школа перебувала під впливом Римського-Корсакова. Найбільшими представниками цієї школи були Лядов і Глазунов. В їх творчості переважають інструментальні твори. Для творчості Лядова і Глазунова характерні програмність, близькість до народної музики і висока майстерність. Особливо визначними в цьому відношенні є 5-а і 6-а симфонії, квартети і концерти Глазунова, обробки російських народних пісень і фортепіанні п’єси Лядова.
Для московської музичної школи, очолюваної П.І.Чайковським, характерні глибокий ліризм і реалізм, інтерес до людини, її переживань і почуттів. У творчості композиторів цього напряму велике місце займає вокальна музика. Найбільшими її представниками були Танєєв, Аренський, Рахманінов, Скрябін, Стравінський.
Протягом другої половини XIX ст. російська музика завойовує провідне місце у світовому мистецтві.
Україна
Становлення нової української літератури та літературної мови
Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і–60-і рр. ХІХ ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім’ям та творчістю його сучасників і послідовників пов’язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і – 60-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і вплинула на поступ інших слов’янських літератур.
Із 40-х рр. ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного праваУвесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 - січні 1846 рр.
У програмних документах братства (насамперед у „Книгах буття українського народу”) відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичнї гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.
Розгром Кирило-Мефодіївського братства співпав у часі зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, але й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.
Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 рр., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління.
У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело до утворення своєрідних партій „москвофілів” і „народовців”, політична орієнтація яких (перших – на російське самодержавство, а других – на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.
Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об’єднань – „Громад”, що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху, об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств – від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М.Костомаров, П.Куліш, Л.Глібов, О.Кониський, М.Драгоманов, М.Старицький, М.Лисенко, С.Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.
70-і–90-і рр. ХІХ ст. в українській літературі – це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяє якісному зростанню рівня національної і соціальної свідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджується реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних, що заступає міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розмінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачиться у тісному зв’язку із соціально-історичними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика стають провідними формами суспільної свідомості, а письменство - виявом громадянської діяльності.
Література 70-х–90-х рр. звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв’язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з’являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х рр. притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літературне „народництво”) й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст.
Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого – свідчить про кризу класичного реалізму.
Літературна діяльність І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого та особливо І.Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70–90-х рр., сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого – подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повіствування до епічної розповіді, широких об’єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв’язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40–60-ми рр. досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з’являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з’являється образ соцально-активної особистості, „нових людей” – різночинців-демократів.
Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст.
Шевченко і його послідовники. Малярські й графічні твори Шевченка за глибиною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з його пристрасними поезіями. Один із найзначніших живописних творів майстра – „Автопортрет” 1860 р. Цей твір пройнятий психологізмом і високою духовністю, у ньому Шевченко наближається до традицій великого Рембрандта. „Автопортрет” сприймається як пронизлива сповідь людини про її сповнене страждань життя. Творчість Т.Шевченка-художника збагатила українське мистецтво не лише новими темами й образами, але й новим відношенням до України і її людей.
Художня спадщина Т.Г.Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва ІІ пол. ХІХ ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном- а кожен твір – „перлина високої лірики” (С.Єфремов) - будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і у живопису, і у графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О.Венеціановим та В.Тропініним, у творчості Т.Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об’єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.
Ідеї Т.Г.Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К.Трутовського, І.Соколова. Їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.
Л.Жемчужников - художник, графік і живописець. Ранній період творчості митця позначений авторством портрету славнозвісного Козьми Пруткова, мальованого разом з Л.Ф.Лагоріо. Художню освіту Л.Жемчужников здобув у Петербурзькій Академії мистецтв, яку, однак, не закінчив. Одне з найзначніших живописних полотен Л. Жемчужникова - „Кобзар на шляху” (1854). Образи цього твору - сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, - навіяні поемою Т.Шевченка „Катерина”.
У 1850-х рр. приїхав з Петербурга до України художник К.Трутовський.
У своїх графічних аркушах майстер нищівною їдкою сатирою висміював морально деградоване панство. У 1860-1880-ті рр. митець звернувся до селянської теми, написавши низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій – хороводи, колядки, ярмарки, що відтворювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв („Білять полотно”, 1874, „Через кладку”, 1875). У картині „Весільний викуп”(1881) К.Трутовський відобразив один із стародавніх українських обрядів - весільний торг на околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села.
Жанровий живопис
Активний передвижник, один з організаторів Товариства південноросійських художників М.Кузнєцов відіграв велику роль у розвитку українського жанрового живопису. У картині „На заробітки”(1882) він зобразив типову життєву сцену – вимушеного шукання заробітку збіднілого після царського маніфесту селянства.
Широке, правдиве зображення життя українського села – основна тема творчості провідного майстра жанрового живопису, художника-передвижника М.К.Пимоненка. Звернення до цієї теми свідчить про міцний зв’язок художника з традиціями українського мистецтва 1860-70-х рр., які він розвиває у відповідності до нових потреб часу. У картині „Весілля в Київській губернії” (1891) серед осінньої сльоти художник зображує святкову подію. Життєстверджуючого характеру набуває творчість М.Пимоненка у другій половині 1890-1900-х рр. У цей час було написано полотна „Ідилія” (1908), „У затінку”, „Біля криниці. Суперниці” (1909). Вони відзначаються широким письмом з пластичним рухом пензля. Сонячне світло, що відбивається рефлексами на обличчях людей, є допоміжним засобом підкреслити красу людських образів.
У скульптурах жанрового характеру передвижника Л.Позена (зокрема, у „Лірнику з поводирем”, 1884) селянська тема вирішується у викривальному ключі. Образи насичені багатьма деталями, почерпнутими з життя.
Одеська школа живопису
У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. великого значення набуває одеська школа живопису.
Киріак Костанді – визнаний глава одеської школи. Вихованець, а згодом академік Петербурзької Академії мистецтв, голова і засновник Товариства південноросійських художників, багато сил і років свого життя він віддав педагогічній діяльності, викладаючи живопис в Одеському художньому училищі. Уже ранні твори митця, наприклад, полотно „В люди”, принесли йому успіх та визнання на пересувних виставках. Роботи майстра зрілого періоду позначені співзвучними імпресіонізму колористичними пошуками, що були покликані передати особливості освітлення і барв природи південного краю.
Петро Нілус – автор невеликих за розміром і чудових за живописом реалістичних жанрових сценок – „Відпочинок”, „У майстерні художника”. Ці твори принесли йому визнання серед сучасників. У зрілі роки художник відчув потяг до символічних мотивів та образів. Проте ці твори зрілого періоду були сприйняті критикою неоднозначно, як такі, що не відповідають особливостям художнього дару Нілуса.
Євген Буковецький в картині «У суді» ставить перед собою складне завдання: відмовившись від показу дійства, не характеризуючи жодної зі сторін судового процесу, дати глядачеві уявлення про нього лише з допомогою зображення реакції присутніх у залі. Як талановитий портретист, Є.Буковецький зробив чималий внесок для розвитку цього жанру в Україні і у ХХ ст.
Пейзаж
Друга половина ХІХ ст. – епоха блискучого розвитку пейзажного живопису в українському мистецтві. Біля його витоків стояв Володимир Орловський. Сучасники порівнювали його із І.Шишкіним, вважаючи, що в творчості одного втілилась епічна велич природи півночі, а другий зумів як ніхто побачити і передати сонячний блиск природи півдня. Вихованець, академік і професор Петербурзької Академії мистецтв, В.Орловський очолював у ній, разом з М.Клодтом, клас пейзажного живопису.
Одним із найвідоміших учнів В.Орловського був Сергій Васильківський. Більша частина життя і громадської діяльності цього митця пов’язана з рідним Харковом. Здобувши ґрунтовну академічну освіту, С.Васильківський відшліфував свою майстерність самостійно, працюючи в країнах Західної Європи, зокрема у Франції, в товаристві блискучого самоука Івана Похитонова. Під впливом останнього С.Васильківський починає писати у витонченій манері, що нагадує мініатюрний живопис. Існувала й інша грань таланту художника – схильність до епічного трактування природи рідної степової України. Образ степових просторів зумовив своєрідне тлумачення історичної тематики в найбільш вдалих творах художника, зокрема в картині „Козаки в степу”. У низці робіт, зокрема у полотні „Чумацький Ромоданівський шлях”, художник прагнув створити синтетичний образ України в її історії і сьогоденні
Сильним і своєрідним явищем була в українському пейзажному живописі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. творчість киянина Сергія Світославського.
Харків’янин Петро Левченко початкову освіту отримав у Д. Безперчого. Продовжив навчання він в петербурзькій Академії мистецтв у В.Орловського, з яким упродовж усього життя підтримував теплі дружні стосунки. Цей митець надзвичайно тонко відчував нюанси кольору та настрою, створював пейзажі та інтер’єри інтимного, камерного звучання.М.Ткаченко, як і його земляк П.Левченко, розпочинав навчання у Д.Безперчого, а продовжував в Академії мистецтв у П.Чистякова. Крім того, він навчався в академіка Кормона у Франції. Художник постійно мешкав у Парижі, однак приїжджав щороку в Україну. Його творчість зазнала значного впливу сучасного французького мистецтва.
Музичне мистецтво
Творчість М.В.Лисенка становить цілу епоху в розвитку української класичної музики.
Учень М.А. Римського-Корсакова, Микола Віталійович Лисенко глибоко любив і високо цінив творчість великого М.І.Глінки і „Нової російської школи”. Розвиваючи творчі принципи і музично-естетичні ідеї Могучої кучки, Лисенко на основі глибокого вивчення української народної пісні і творчого доробку своїх попередників дав високохудожні зразки майже в усіх жанрах музичного мистецтва. Він є справжнім творцем таких жанрів, як кантата і опера. Він внесок до фортепіанної музики, солоспівів. Йому належать різні форми вокальних ансамблів та камерно-інструментальної музики, а також опера для дітей. Творчість Лисенка відзначається справжнім демократичним спрямуванням, глибокою народністю.
Діяльність Лисенка дуже широка: він був композитор, піаніст, педагог, диригент, вчений-фольклорист, активний музично-громадський діяч. Своїми теоретичними роботами (про характерні особливості українських дум і пісень, що їх виконував кобзар Остап Вересай, про українські народні музичні інструменти та ін.) він зробив цінний внесок у вітчизняну науку про народну музичну творчість.
Музична спадщина композитора велика і різноманітна. Він написав 11 опер, понад 80 творів різних форм на тексти Т.Г.Шевченка, ряд композицій інструментального жанру (фантазія „Козак-шумка”, перша частина симфонії, струнне тріо та квартет, фортепіанні п’єси тощо); писав музику до театральних вистав, романси і пісні на слова різних авторів.
Опери Лисенка мають величезне значення в історії української музичної культури. Спираючись на досягнення в цій галузі російських композиторів, на досвід Гулака-Артемовсько та традиції українського театру, Лисенко збагатив види і жанри української опери. У його творчості вперше в умовах України оформилася історико-героїчна народна музична драма („Тарас Бульба”), опери: лірико-побутова („Різдвяна ніч”), казково-фантастична („Утоплена”), дитячі („Коза-дереза”, „Пан Коцький”, „Зима і Весна”), опера-сатира („Енеїда”), опера-політичний памфлет („Андрашіада”) та ін. Майже всі музично-сценічні твори М.Лисенка написані у творчій співдружності з відомим драматургом і поетом М.Старицьким, який створив лібретто для них.
Велике ідейно-художнє значення для розвитку української музичної культури має широкий цикл вокальних творів митця - „Музика до „Кобзаря” Т.Шевченка”, обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору.
Вокальна музика
Серйозний внесок зробив Лисенко в українську камерну музику своїми романсами та дуетами на тексти різних авторів: І.Франка, М.Старицького, А.Міцкєвича, Л.Українки, Є.Гребінки та інших. Найвідоміші з них – „Безмежнеє поле” і „Місяцю-князю” (слова І.Франка), „Коли настав чудовий май”, дует „Коли розлучаються двоє” (слова Г. Гейне).
Неоцінимі заслуги Лисенка в художній обробці народних пісень. У результаті багаторічної практики збирання й обробки українського музичного фольклору Лисенко видав 7 збірок пісень для голосу з фортепіано (по 40 пісень у кожній), збірки обрядових і дитячих пісень.
Театральне мистецтво
З 40-х рр. ХІХ ст. театральна справа в Україні набуває більшої систематичності. Активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині ХІХ ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М.Щепкін, К.Соленик, С.Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, П.Маркович, а в Галичині – О.Бочинський, А.Моленицький та ін. Обмежений лише кількома класичними п’єсами І.Котляревського та Г.Квітки-Основ’яненка, український репертуар збагачується різножанровими творами Т.Шевченка, Я.Кухаренка, С.Писаревського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р.Моха, І.Гушака, П.Свєнціцького, К.Устиновича, О.Огоновського, Ф.Царевича та ін.
Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І.Котляревського, Т.Шевченка, українська драматургія другої половини ХІХ ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький („Маруся Богуславка”), Марко Кропивницький (1841-1910, „Дай серцю волю, заведе в неволю”), Михайло Старицький („За двома зайцями”, „Сорочинський ярмарок”, „Різдв’яна ніч”), Іван Карпенкo-Kaрий, „Наймичка”, „Безталанна”, „Сто тисяч”, „Мартин Боруля”). Значним був драматургійний доробок П.Мирного („Лимерівна”, „Повія”), І.Франка („Украдене щастя”, „Учитель”, „Кам’яна душа”), Б.Грінченка („Степовий гість”, „Ясні зорі”), Л.Українки („Лісова пісня”, „Бояриня”).
Починаючи з першої аматорської трупи у 60-х рр. в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок ХХ ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М.Кропивницький, М.Садовський, І.Тобілевич, Л.Квітка, М.3аньковецька, М.Старицький, П.Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань тощо.
У 1864 р. у Львові було засновано український театр „Руська бесіда”, який очолив О.Бачинський.
Український театр кінця ХІХ - початку ХХ ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв’язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М.Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: „Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, не вважаючи на убогість репертуару і на високі прикмети більшості п’єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності”.
Запитання і завдання для самоконтролю
Розкажіть про формування історичного погляду на особу і зумовленого ним художнього методу реалізму.
Перерахуйте основні принципи реалістичного методу.
Назвіть нові жанри в європейській літературі ХІХ ст.
Дайте визначення творчому методу реалізму в європейському образотворчому мистецтві.
Назвіть представників реалізму в українській літературі.
Розкажіть про формування української національної самосвідомості.
Охарактеризуйте здобутки української суспільної думки ХІХ ст.
Чому ми вважаємо Т. Шевченка засновником сучасної культури українського народу ?
Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:
Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні України.
Морально-соціальна тематика в українській літературі ХІХ століття.
Діяльність Кирило-Мефодіївського братства.
Українська суспільна думка ХІХ ст.: розвиток науки й філософії.
Соціально-демократична спрямованість творчості Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського (за вибором).
Фундатори нової української літератури в Галичині: М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, М.Устиянович, А.Могильницький, О.Духнович (за вибором).
Український живопис другої половини ХІХ ст.
Використання етнографічних елементів в українській архітектурі й образотворчому мистецтві ХІХ ст.
Заснування українського професійного театру: І.Котляревський, Т.Шевченко, М.Старицький, М.Кропивницький, І.Франко, М.Заньковецька, В.Винниченко, Л.Курбас, М.Куліш, Ю.Яновський (за вибором).
Українське мистецтво останньої чверті ХІХ ст.
Російська музика середини і другої половини ХІХ ст.
Громадське життя Росії 40 – 60-х рр. ХІХ ст.
Допишіть речення:
Період з кінця 40-х по 1871р. у європейському образотворчому мистецтві – час найвищого розквіту так званого …
Термін “критичний реалізм” виникнув при дослідженні …
У реалізмі відмова від романтичної піднесеності підсилила пафос звернення мистецтва до …
8.5. Імпресіонізм та його сутність
8.5.1. Імпресіонізм – визначне явище у живописі та скульптурі
У 60-70-х рр. ХІХ ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка дістала назву „імпресіонізм”. Цей напрям узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з „оптичною” точністю, уподібнюючи очі художника до об’єктиву фотоапарата. Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші відомі майстри не були прийняті журі на офіційну виставку – Салон - у 1863 році. Після цього вони влаштували свій „Салон відринутих”. На цій виставці був репрезентований славетний „Сніданок на траві” Е.Мане.
Програма імпресіонізму найкраще поставала зі статей Е.Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Золя з презирством говорив про тих, хто вишукує на полотні художника „сюжет”, зворушливу або жахливу історію, ідеї та ідеали, і вимагав, щоб художник на полотні відображав своє ставлення до природи, показуючи її такою, „якою він її бачить”, бо прекрасне – це життя у своїх нескінчених проявах, мінливих, завжди нових. Митець, як вважав Золя, не зображає історичні події, не втілює думки, він „не вміє не співати”, не філософствувати”, „він уміє малювати і все”. Письменник жадав, щоб гасло правдивості і життєвості, гасло вірності природі і вірності темпераменту художника звучало як гасло „модерності”, і як гасло реалізму, імпресіонізму чи натуралізму.
Головним у мистецтві імпресіоністів було спіймати і закарбувати враження засобами живопису створити ілюзію світла й повітря. Для цього імпресіоністи розклали колір на основні складники спектру, намагаючись не змішувати фарби на палітрі і використовуючи оптичне сприймання ока, яке зливає на певній відстані окремі мазки у загальний живописний образ. Вони прагнули максимально передати натуру такою, якою її бачить людина, а людина бачить будь-який предмет у всій його складній взаємодії із світло-повітряним середовищем. Імпресіоністи відкрили або, в усякому разі, утвердили у живописі чудовий світ, змусивши глядача і на оточення дивитися іншими очима. Але, пізнаючи світ реальний, відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. З його живопису зникла не тільки чорна барва, але й чорні сторони життя. Світ імпресіоністичного живопису - це світ святковий, безхмарний. Навіть багнюка виблискує на полотнах як коштовність, засліплюючи і викликаючи захват (наприклад, низка полотен Моне).
Слід визнати, що в гонитві за враженням, миттєвим і яскравим, імпресіоністи дійшли до того, що картину підмінювали етюдом, а типове - випадковим. Їх попередник Курбе зображав звичаї, обличчя епохи, імпресіоністи – тільки зовнішній вигляд. Але в імпресіонізмі – при всіх його втратах, неминучих у кожному новому русі, - було те нове, оригінальне й значуще, що здебільшого визначило дальший розвиток європейського живопису. Імпресіонізм остаточно вивів живопис на пленер, показав колір у всій його чистоті, створив високу досконалу культуру етюду, в якому вражає влучність спостереження, сміливість і несподіваність композиційних вирішень.
Першим представником нового напрямку був Едуард Мане. Однак його відрізняло від інших імпресіоністів те, що він не відмовився від широкого мазка, не препарував, не розкладав, не розчиняв предмети у світлоповітряному середовищі. Але висвітлена палітра, робота на пленері („Аржантей”, „Партія у крокет”, „У човні”), гостро і точно вловлений рух і різноманітність випадковостей у зображених ним паризьких вулицях і барах (найбільш „імпресіоністичний” „Бар у Фолі-Бержер”, де всю трепетність миті художникові вдається передати завдяки тому, що глядач бачить зал відображеним у дзеркалі за спиною гарної барменші) – усе це, безперечно, характерно саме для імпресіонізму.
У творчості Клода Оскара Моне найяскравіше розв’язана основна проблема імпресіонізму – гармонія світла й повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті „Копиці”, „Руанський собор”), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року. Він перший зігнав зі своєї палітри чорний колір, вважаючи, що такого немає у природі і що навіть тіні насправді кольорові. Мить, вихоплена з потоку життя, пульсація великого міста („Бульвар Капуцинок у Парижі”, „Скелі в Бель Іль”, „Вид Темзи і парламенту у Лондоні”, „Туман у Лондоні”) побачені пильним оком. Але світ Моне поступово втрачає свою матеріальність і перетворюється на гармонію кольорових плям.
Каміль Жакоб Пісарро малював тільки пейзажі - Париж та його околиці. Бузкові сутінки, сірий ранок, блакить зимового дня („Бульвар Монмартр”).
Тонкі пейзажі Альфреда Сіслея - „Маленька площа в Аржантеї”, „Село на березі Сени”, „Повідь у Мерлі” - є малими шедеврами.
Tвoри П’єра Огюста Ренуара здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму („Бал в Мулен де ла Галлет”, „Парасольки”, „Бал у Бужівалі”). Ренуар малював в основному жіночу модель: портрети і „ню” - оголену натуру. Його образи позбавлені психологічної глибини, aлe вони ґрунтуються нa гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.
Ілер Жермен Едгар Дега мужньо поділяв з батіньойольцями невизнання академії i зневагу публіки, хоча зберігав вірність канонам і майстрам класицизму. Але тематика його картин типова для імпресіоністів: будні театру, в основному балету, тa іподроми, a також жінки за туалетом і жінки трудящі - пралі, гладильниці, модистки. B його картинах немає легкого серпанку, неодмінного в iмпресіоністів. Іронічно, навіть саркастично зображав Дега будні балету: тут нудно, незручно, важко, танцівниці негарні й виснажені, жокеї і пралі змучені працею. Люди відчужені і нескінченно самотні. Ha відміну від імпресіоністів, чиїх поривів до перебіжного він не поділяв, Дега шукав головне, характерне, виразне, відкидаючи випадкове. Колорит його картин досягає проникливої звучності.
Творчість Анрі Марі Раймонда де Тулуза-Лотрека історики мистецтва називають частіше постімпресіонізмом. Він був переважно графіком, його трагічні за світовідчуттям, частіше гротескні i карикатурні образи знаменитих танцівниць, співачок кабаре, циркачок, „нічних метеликів” Монмартра, сцени з життя кабаре „Мулен де ла Галлет” i „Мулен Руж” („Танець у Мулен Руж”, „У кафе”) експресивні, драматичні.
У скульптурі був близький до імпресіоністів у деяких працях Рене Франсуа Огюст Роден: „Мислитель”, „Єва”, „Адам”, „Блудний син”, „Мука”.
8.5.2. Імпресіонізм у музиці
Імпресіонізм виявився плідним і для музики. Що це було природно, підтвердив композитор К.А.Дебюссі такими міркуваннями: „Займаються метафізикою, a нe музикою... Ось, нa мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво порівняне зі стихіями, з вітром, небом, морем! Я тільки намагаюсь виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить...” Мистецтвознавці вважають за можливе говорити пpo імпресіонізм Моріса Жозефа Равеля. Його „Гра води” навіть назвою своєю виказує імпресіоністський характер - та сама пристрасть до безупинного руху і блиску води, що було властиво імпресіоністичному живопису. Серед композиторів, які належать до імпресіонізму, називають іспанця Мануеля де Фалья, італійця Джакомо Пуччіні, англійців Фредеріка Деліуса Cipiлa Скотта.
8.5.3. Імпресіонізм і символізм у літературі
Франція, Бельгія, Росія
У сфері поезії імпресіонізм зімкнувся з символізмом. Цей термін запропонував Жак Мореас у статті „Символізм” y 1886 р. Домінуючою ознакою нової тенденції Мореас вважав вияв „прихованої близькocтi первісним ідеям”. Однак він у той же час підкреслював, що художник-символіст малює не предмет, a ефект, який той створює; поет описує не об’єкт, a враження, яке той справляє на митця.
Класичним взірцем імпресіонізму та символізму стала творчість Поля Верлена. Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив „трамплін символізму”. У першій збірці „Сатиричні вірші” є цикл „Меланхолія”, „Офорти”, „Сумні пейзажі”, a це означає, що пейзаж „олюднюється” наділяється властивостями душі, бо душа запозичує із зовнішнього світу краєвиди, здатні передати (змалювати) її стан.
Символістами були також бельгійські письменники М.Метерлінк та Е.Верхарн.
До імпресіонізму належить і роман талановитого французького письменника Марселя Пруста, який став реформатором романної форми, - „У пошуках втраченого часу”. Природно, що в одному ряду з ескізом, етюдом, ліричною мініатюрою дивує роман, який налічує понад три тисячі сторінок.
Одним із видатних творців імпресіоністської критики кінця XIXст. був Анатоль Франс. Його можна вважати теоретиком імпресіоністичної інтерпретації мистецтва. „Ми бачимо світ лише крізь наші почуття, які його деформують i його забарвлюють”, - писав А. Франс, тим самим твердячи, що критика - aкт швидше емоційний, ніж раціональний.
Німеччина й Австрія
У Німеччині кінця ХІХ ст. імпресіонізм сприймався нe стільки як художній стиль або навіть як метод, скільки як світогляд, філософія і навіть ”стиль життя”. Останній проявлявся через набір різноманітних властивостей, аж до любові до мандрів чи майстерно пов'язаних краваток.
До символістів у літературі цих країн належать Р.Рільке, Г.Гофмансталь і Г.Гауптман.
Англія
B Англії художні течії кінця століття теж складалися не стільки як стилі мистецтва, скільки як стилі життя. Найяскравіший приклад англійської специфіки - Уайльд (Оскар Фінгал О’Флаерті Уїлс), відомий, насамперед, як драматург. Але він водночас - автор роману „Портрет Доріана Грея”, есе, численних афоризмів, любитель парадоксів, який ставив понад усе стиль - і в мистецтві, і в житті. Предметом зображення в мистецтві може бути тільки прекрасне, a реальне життя грубе і потворне. He мистецтво наслідує життя, a життя перебуває під впливом мистецтва: життя XIX ст. скопійоване з романів Бальзака, песимізм запозичений у Гамлета, a нігілізм - у Тургенєва. Англійський естет висунув тезу пpo незалежність мистецтва від істини і моралі.
У своїх комедіях О.Уайльд далеко не завжди дотримувався цих естетичних принципів. Він наслідував традиції салонної англійської п’єси, його герої - титуловані аристократи, сюжети - уявні або справжні подружні зради тощо. Однак у зображення цього світу Уайльд вніс зовсім несподіваний елемент - авторську іронію, яка й надає йому художньої неповторності. Biн створював парадоксальні ситуації, в яких його світські, елегантнi і красномовні персонажі розкривались аж ніяк не в ідеальному світлі („Віяло леді Уїндермір”, „Жінка, не варта уваги”, „Ідеальний чоловік”).
Елементи імпресіонізму в творчості українських письменників
В українській літературі з кінця ХІХ ст. відбувається „інтернаціоналізація літературних уподобань і інтересів” (І.Франко), активне освоєння художнього досвіду західноєвропейських літератур, прагнення до розширення „розумового виднокругу” (Леся Українка). Поряд з оновленням традиційної реалістичної об’єктивної оповіді, активізацією психологічного аналізу, посиленням суб’єктивно - ліричних форм художнього вираження, що характеризують творчість, насамперед, письменників старшого покоління (І. Нечуй-Левицький, І.Франко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський та ін), в літературі спостерігається виразне послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, поетики життєподібності, прагнення до концентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин, де важлива роль належить художній умовності, фольклорно-міфологічній фантастиці. Ці тенденції вже перестають відповідати класичним настановам реалізму, його орієнтації на предметно-аналітичне відображення дійсності у формах самого життя. У міфі література шукає витоки, глибинну суть буття та людської природи, тих вічних начал, які дають можливість краще зрозуміти суспільно-історичні процеси, досягти високого ступеня і масштабності художнього узагальнення. Зростає увага до філософсько-етичної проблематики, психологізму, як у творенні індивідуальних характерів, так і дослідженні масової психології
Це виявилося у різноманітті художніх напрямів в українській літературі 70-90-х років, коли продовжували існувати романтичний тип творчості (Я.ІЦоголев), просвітительський реалізм (І. Нечуй-Левицький), традиції натурально-фізіологічного нарису, що йшли ще від Є.Гребінки (Ганна Барвінок, М.Кононенко). Героїчний пафос ряду реалістичних творів органічно включав елементи романтизму, зокрема художню умовність, алегоризм. Водночас у творчості І. Франка та нової хвилі молодих письменників (Леся Українка, О.Кобилянська, М.Коцюбинський) зароджувалися ті риси, які в своїй тенденції провіщали художнє оновлення літератури ХХ ст. При цьому слід ураховувати, що внутрішня національно-історична детермінованість стильових напрямів не виключає їх прямого чи опосередкованого зв’язку з характерними й для інших літератур “стилями епохи”. У цьому відношенні, скажімо, реалізм Франка мав багато спільного з реалізмом Бальзака, натуралізмом Золя, зокрема в тому, що письменники не тільки послуговувалися даними науки, а й самі постачали для наукових досліджень емпіричний матеріал та синтезовані характеристики - дані про соціальні явища й процеси епохи.
Українське мистецтво останньої чверті ХІХ ст.
Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини ХІХ ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв’язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному ансамблі. Cepeд її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. 3агальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішим зразком цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.
Різновидом еклектики стає псевдовізантійський (псевдоруський) cтиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності „самодержавство-народність-соборність”. Розпочалися урядові реставраційні роботи пам’яток будівництва княжої доби, зокрема, будов Херсонеса IV-X ст. у Севастополі, Десятинної церкви у Києві (Хст.), перебудовано кафедру собору у Володимирі-Волинському та Василівську церкву в Овручі (ХІІ ст.) тощо. До збудованих пам’яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект - архітектор І.Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П.Спарро, О.Беретті за участю Р.Бернгардта, К.Маєвського та В.Ніколаєва), пам’ятник князю Володимиру (арх. О.Тон, скульптори В.Демут-Малиновський та П.Клодт) у Києві, Олександрівська церква в Кам’янці. Для підкреслення значення „возз’єднання” України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам’ятника Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин) - споруди енергійної, динамічної, що була встановлена на Софійській площі в Києві 1888 р.*46
*46: {Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І.І.Тюрменко, О.Д. Горбули. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 302-303.}
Визначним художньо-освітнім закладом в Україні останньої чверті ХІХ ст. була Київська рисувальна школа (1875-1901), що відіграла одну з ключових ролей у становленні українського живопису нового часу. Засновником школи був М.І.Мурашко. Більшу частину своїх сил він віддав педагогічній справі. Товаришем М.Мурашка по петербурзькій Академії мистецтв і постійним другом Миколи Івановича та заснованої ним школи був І.Рєпін. Один з відомих творів М.Мурашка - полотно „Вид на Дніпро”.
В українському живописі цього часу провідну роль відіграють вихованці Київської рисувальної школи М. Пимоненко, О.Мурашко, С.Костенко, Г.Світлицький, Ф.Красицький, Г.Дядченко, К.Крижицький, Ф.Данилов. І.Селезньов. Здобувши в школі начала художньої грамоти, багато хто з її вихованців шліфував свою майстерність в Академії мистецтв у Петербурзі. Г.Світлицький та Ф.Красицький, зокрема, згодом навчалися в майстерні І.Рєпіна.
Жанрова картина Г.Світлицького „Музиканти” співзвучна до мистецтва зрілого реалізму. Цьому твору властиве поглиблене переживання буденного епізоду. Іншим вчителем Г.Світлицького був А.Куїнджі. Він відкрив йому поетичні можливості нічного освітлення - це виявилося, наприклад, у пейзажі „Хати в місячну ніч”.
Ф.Красицький у своїй творчості поєднував різні жанри, що взагалі було характерно для мистецтва межі ХІХ–ХХ ст. У його полотнах ескізного плану побутові сценки поєднано з пейзажем, портрети селянок наближаються до замальовок етнографічного характеру. Ф.Красицький писав переважно камерні твори. Однак часом митець звертався і до історичного жанру. В українському мистецтві історичний жанр завойовує собі місце з деяким запізненням порівняно з мистецтвом західних країн. Ф. Красицький звертається до історичної теми, не зраджуючи свого покликання: історія народу для нього, селянського сина, - це історія днів, сповнених воєнних і мирних трудів та щасливих хвилин відпочинку. Полотно „Гість із Запоріжжя” вирішене в побутовому планіВ іншому ключі вирішене масштабне полотно М.Івасюка „В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”. Цей художник не був пов’язаний з колом рисувальної школи М. Мурашка та Петербурзькою Академією: освіту М.Івасюк здобував у Відні та Мюнхені. Проте, так само як М.Мурашко, він був на своїй рідній Буковині організатором (1899) і керівником (до 1908) першої в краї художньої школи
8.5.4. Постімпресіонізм
Розпадаючись, імпресіонізм породив у самому собі протилежні напрямки, які перейшли від пленерних пейзажів до „синтезу”, до живопису духу. Художники, яких в історії мистецтва називають постімпресіоністами, - Сезанн, Baн Гог, Гоген - нe були об’єднані нi загальною програмою, нi загальним методом, кожен з них - яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві. Постімпресіоністичний живопис нe боявся здатись інтелектуальним, нe цурався теоретичного оформлення своїх художніх нaмipiв.
Поль Сезанн розпочав свій творчий шлях з імпресіоністами і все життя до свого імені, підписуючи картини, додавав „учень Пicappo”. Biн брав участь в їхній першій виставці у 1874 p., але згодом поїхав у Прованс, де жив самотньо, напружено й багато працював. Але Сезанн не був імпресіоністом, він був швидше реакцією нa імпресіонізм як спосіб бачення і манеру малювання. Сезанн не малював творів складного змісту: портрети близьких людей, друзів тa безліч aвтопортретів, пейзажів („Береги Марни”), натюрморти („Натюрморт з апельсинами та яблуками”), портрети-типи („Курець”), часом сюжетні зображення („Гравці в карти”) - світ споглядання, замріяності і зосередженості. Але у всякому разі це нe етюд, a завершений твip, кapтина: природа, людина зображуються у всій своїй цілісності. Суть того нового, чого прагнув Сезанн, - це не передача кольором реальності, виявлення кольором геометричної структури природних форм. Замість уявної випадковості імпресіоністів Сезанн приніс почуття маси, пластичну ясність форм, сталість, карбовану виразність („Портрет дружини художника”). Ta були нa цьому шляху i втpaти. Так, втрачене почуття фактури (не завжди ясно, які фрукти зображені, наприклад), a y змалюванні людей наявні певна абстрактність і бездушність, бо художника не стільки цікавить духовний світ людини, її характер, скільки можливість передати кольоровими співвідношеннями предметність світу. Найсильніша сторона Сезанна - колорит. У подальшому його художньою концепцією скористалися кубісти.
„Великого голландця” Вінсента Ван Гога (Вінсента Віллема) теж називають постімпресіоністом. Ta Baн Гог - швидше реаліст, бо він лише частково визнавав вірність кожного принципу імпресіонізму. Вивчати природу, за Ван Гогом, треба, але все-таки, нa його думку, „найкращі картини створені напам’ять”. Baн Гог рішуче відкидав твердження, ніби мистецтву байдужий предмет зображення. I все-таки Ван Гог пізнав на собі вплив імпресіоністів у техніці малювання, вона стала в нього вільнішою, сміливішою, палітра її висвітлена („Дорога в Oвepi після дощу”, „Червоні виноградники в Арлі”). Його мистецтво не спонукає до споглядального милування, воно потрясає глядача, бо Baн Гог у своїх картинах втілив душевне сум’яття сучасної людини. Його творчість охоплює близько десятиріччя, причому найбільш важливі останні п’ять років. Це роки напруженої, нелюдської праці, у результаті чого Baн Гог створив картини, в яких поєдналися захват перед світом і проникливе почуття самотності, постійного неспокою, щемливої туги. Ван Гог тривожно сприймав суперечності і несправедливості життя, підвищене емоційне ставлення в нього нe тільки до людей („Прогулянка в’язнів”, „Автопортрет з відрізаним вухом”), a й до природи. Під його пензлем зображення простих предметів („Спальня”) сповнені драматизму. Biн олюднює світ речей, наділяючи його власною гіркою безнадією. Внутрішня експресія його картин досягається особливими прийомами накладання фарби, часом зигзагоподібними, a частіше паралельними мазками, як у „Хатинах”, де земля і хатини змальовані мазками, що йдуть в одному напрямі, a небо - у протилежному.
Полю Ежену Анрі Гогену було більш як тридцять років, коли, залишивши службу в банку, вiн почав систематичнo займатися живописом. Найпродуктивнішим був період життя на Таїті. Під впливом імпресіонізму Гоген виробив власну манеру. Художник співробітничав з поетами-символістами і вважав себе символістом. Гогена не стільки захоплювала „чиста ідея”, скільки нe задовольняла та натуралістична тенденція, яку вiн відчував у імпресіонізмі. Історики мистецтва зв’язують Гогена не лише з символізмом, a й з тією поширеною наприкінці XIX - початку XX ст. течією, яка дістала назву примітивізму.
Гоген користувався гранично спрощеним рисунком, форми предметів у нього нарочито площинні, барви чисті та яскраві, композиції мають орнаментальний характер. Він навмисно порушував перспективу, малював не так, як бачить людське око, a як вiн хотів побачити цe в природі. Гоген перетворив реальну природу на декоративний барвистий візерунок. Його мoвa гіперболізована. Він підсилював інтенсивність тонів, бо його цікавив нe колір певної трави, a колір трави взaгaлi. Художник не користувався світлотіньовим моделюванням, a накладав кoлip рівними площинами, у контрастному порівнянні. Koлip вiн розумів символічно. Будь-яку тему Гоген використовував для тoгo, щоб створити самостійний, незалежний від моделі твіp, котрий, майже цілком абстрагуючись від змісту, захоплює глядача внутрішнім художнім вирішенням.
Запитання і завдання для самоконтролю
Назвіть основні принципи художнього напряму імпресіонізму.
Розкрийте характер співвідношення художнього напряму імпресіонізму з ідеями позитивізму.
Назвіть основних представників імпресіонізму в європейському живописі та скульптурі.
Яким був творчий метод художників-імпресіоністів?
Яким було ставлення живописців-імпресіоністів до кольору?
Розкрийте характер співвідношення філософського песимізму і волюнтаризм та творчості імпресіоністів і постімпресіоністів.
Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:
Імпресіонізм – визначне явище у живописі та скульптурі.
Творчість видатних митців-імпресіоністів: Е.Мане, К.Моне, О.Бенуара, Е.Дега, К.Пісарро, О.Родена (за вибором).
Е. Золя та французькі імпресіоністи.
Елементи імпресіонізму у творчості українських письменників: Лесі Українки, М.Коцюбинського, О.Кобилянської.
Творчість видатних митців-постімпресіоністів: В.Ван Гога, П.Гопена, П.Сезана (за вибором).
Допишіть речення:
Першим представником імпресіонізму в образотворчому мистецтві вважається …
Головним у мистецтві імпресіоністів було …
Імпресіонізм остаточно вивів живопис на …
Світ імпресіоністичного живопису - це світ …
Програма імпресіонізму найкраще поставала зі статей …