Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА АРХЕОЛОГІЇ ТА ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
О. СИТНИК
КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ:
ПАЛЕОАНТРОПОЛОГІЧНІ,
АРХЕОЛОГІЧНІ ТА ЕТНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
ПОСІБНИК
ДЛЯ СТУДЕНТІВ ІСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ
Львів - 2007
Рекомендовано до друку Вченою радою
історичного факультету
Львівського національного університету
імені Івана Франка
Протокол № від 07 лютого 2007 р.
ПАЛЕОАНТРОПОЛОГІЧНІ, АРХЕОЛОГІЧНІ ТА ЕТНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
ПОСІБНИК
для студентів історичного факультету
Автор
проф. Ситник Олександр Степанович
Відповідальний за випуск -
доц. Шуст Роман Мар’янович
© Історичний факультет
Львівського національного університету
імені Івана Франка
© Ситник О.С.
В С Т У П
У радянський час загальноприйнятим був поділ усієї історії людства за “суспільно-економічними формаціями” на первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний періоди. У зв’язку з цим на території всього тодішнього соціалістичного табору обов’язковим предметом у вищих навчальних закладах був курс “Історії первісного суспільства”, який вивчав “історію людства“ до появи перших цивілізацій і писемності. У західноєвропейських та американських країнах такої дисципліни не існувало, оскільки там ІСТОРІЮ розуміли вузько – лише події та факти на основі писемних історичних джерел (з частковим використанням археологічних та етнологічних). “Дописемну первісну історію” вивчала така дисципліна як культурна чи соціальна антропологія, преісторія чи доісторія.
Загальноприйнято, що «історія» розпочинається з появи писемності, перших державних утворень і цивілізацій. Однак це лише формальні ознаки нової епохи, сутність явищ захована глибше – в рушійних силах розвитку культури і суспільства, в характері самої людини (її психології, системи цінностей, моралі тощо)
Єпоха, предметом вивчення якої є «Культурна антропологія: становлення людини і культури» майже повністю вкладається в чс доісторії – дописемного етапу розвитку людства, з переважно привлaснюючими формами господарства.
Доісторія як наука в багатьох аспектах відрізняється від історії, що є наслідком значної відміни її предмета і особливостей джерельної бази. Оскільки писемні джерели не можуть бути використані при написанні основ доісторії, то відповідно використовуються документальні свідчення інших наук, як природничих (палеогеоморфологія, палеонтологія, палінологія, малакологія, палеобіологія, палеоантропологія та ін.) так і гуманітарних (археологія, антропологія, етнологія, філософія, мовознавство та ін.).
Власне характер джерельної бази дає підстави відмовитися від терміну «Історія первісного суспільства» і відповідно курс доісторії розглядати під кутом зору «Культурної антропології» – появи, становлення і розвитку первісної людини/людства у контексті її матеріальної та духовної культури, починаючи від найдавніших часів до появи перших держав і цивілізацій, вивчення найдавніших періодів людства на основі синтезу палеоантропології, палеоархеології та палеоетнології.
Головний соціологічний критерій первісності полягає в тому, що цей період людства є безкласовим і позадержавним. А це означає, що усі члени громади знаходяться в онаковому правовому і економічному становищі до засобів виробництва і природних ресурсів. Немає спеціалізованого апарату влади та управління. Крім того, первісне суспільство характерне низькою чисельністю і невеликою щільністю населення; відрізняється значною автономією роду і сім’ї, підвищеною роллю кровної спорідненості, відсутністю чи початковими формами поділу праці та ін. Усі ці особливості накладають відбиток на методику вивчення та аналіз джерельного матеріалу.
Антропологія (від грецького antropos – людина і logos – розум, знання) – наука про походження і розвиток людини, її фізичні та духовні якості. У різних країнах світу у цей термін вкладаються різні поняття і він має неоднакове значення. Наприклад, у Західній Європі антропологію вважають переважно гуманітарною наукою, яка вивчає людину у широкому розумінні цього терміну – у соціальних, культурних і фізичних аспектах. Підрозділами антропології є етнологія, анатомія, фізіологія та антропогенез.
Фізична антропологія вивчає генетику людини, морфологію тіла та його фізичні характеристики, пристосування, адаптацію до навколишнього середовища.
Французька школа відводить антропології особливе місце в системі соціології, в англосакській школі вона є багатогалузевою дисципліною, що включає антропобіологію, соціальну і культурну антропологію, етнолінгвістику та доісторичну археологію.
В Україні антропологію розглядають переважно як біологічну науку – науку про фізичний вигляд, структуру, анатомію, організацію людини та її расогенез.
Культурна антропологія вивчає поведінку людини та її біологічних предків у часі і просторі, результати та наслідки її діяльності. Культуру можна сприймати загалом як частину навколишнього середовища, створеного самою людиною. Сферою вивчення культурної антропології може бути й антропогенез, доісторична археологія і лінгвістика та окремі питання етнології, соціогенезу, історії та історіографії вчення про людину. Іноді під культурною антропологією розуміють соціальну антропологію (сімейну, політичну, побутову культуру). В російській науці використовують термін “соціо-культурна антропологія”. Предмет нашого курсу частково перетинається з археологією, етнографією та власне антропологією.
Існують також визначення, що культурна антропологія – це різновид філософської антропології як вчення про природу (сутність) людини у широкому смислі цього терміну. У вузькому розумінні – це вчення про людину як творця і носія культури, про взаємозв’язок людини і культури [Хоруженко К.М. Культурология: энциклопедический словарь. – Ростов-на-Дону. - 1997]
За іншим визначенням, культурна антропологія – це наука, що вивчає культуру, розвиток суспільних та етнічних відносин [Тегако Л.И., Саливон И.И. Основы антропологии и экологии человека. – Минск: «Тэхналогiя», 1997. – 328 с.]
Отже, культурна антропологія є дуже широкою синкретичною наукою, яка узагальнює результати дослідження низки дисциплін, що вирішують конкретні проблеми походження і розвитку людини та її культури (археології, антропології, етнографії, історичного мовознавства та ін.).
Метою курсу «Культурна антропологія: палеоантропологічні, археологічні та етнологічні аспекти» є ознайомлення студентів з основними характеристиками і загальними принципами вчення про походження людини, становлення її антропологічного вигляду, зародження і розвитку суспільних відносин, формування держави.
Вивчення курсу вимагає опрацювання значної кількості спеціальної літератури. Власне у цій сфері відчувається нестача наукових праць на українській мові. Пропонований посібник певною мірою компенсує цю нестачу.
Предметом культурної антропології є походження і розвиток людства від часу виокремлення з тваринного світу до виникнення держави.
Поняття історичного джерела. Класифікація джерел культурної антропології.
Основні джерела: археологічні, антропологічні, геологічні, етнографічні, лінгвістичні, писемні.
Археологічними джерелами є памʼятки відкритого і закритого типу, культурні шари і їх об'єкти (ями, западини, скупчення матеріальних залишків), кам'яні і кістяні вироби, кераміку, метал, вугілля тощо. Методи археологічних досліджень включають польові роботи на самих археологічних пам'ятках, лабораторні і камеральні дослідження, аналіз усіх предметів, отриманих у результаті розкопок. Під час археологічних розкопок вивчають питання стратиграфії, планіграфії, застосовують різні способи фіксації культурного шару і його об'єктів.
Еволюція приматів, яка дала початок роду Homo та виду людини, розпочалась 70 млн. років тому з появою перших ссавців. У глибині віків втрачаються перехідні ланки, що з’єднували роди та види. Нам залишилася лише загальна картина подій. Яким чином, на основі яких фактів можливо сьогодні реконструювати цей процес?
Важливим є остеологічний матеріал, особливо скам’янілі рештки давніх організмів. Скам’яніння - доволі рідкісне явище, результат збігу низки геологічних факторів. Це процес мінералізації органіки, який дозволяє їй зберігатися впродовж великих відрізків часу. В залежності від специфіки умов мінералізації зберігається або відбиток зовнішньої поверхні речі, або вся її структура. Вивчення скам’янілостей включає низку етапів, серед яких пошук, видобуток, консервація, реконструкція, ідентифікація та інтерпретація. На основі ретельного дослідження скам’янілостей, порівняння їх з іншими зразками, що сьогодні існують, дослідники реконструюють спосіб життя вимерлих організмів. Не менш важливим є контекст, у якому виявлені рештки: стан грунту, характер самих знахідок та виявлені поруч з ними інші предмети.
З появою перших представників роду Homo відбувся якісний стрибок у розвитку технології та суттєві зміни у стратегії виживання. Це дозволило їм вийти на новий рівень пристосування до умов природного оточення, почати створення штучного довкілля - культури. Зародження культури, яка остаточно відокремила людину від тваринного світу, відбулось близько 2,5 млн. р. тому. Її матеріальним відображенням стали серії грубих знарядь, які разом з рештками жител та поховань творять нове потужне джерело для вивчення людської еволюції, що доповнює інформацію.
Сучасний термін «культура» вміщує винятково «людські» ознаки. «На жаль, існує майже стільки ж визначень культури, скільки вчених-антропологів, але в широкому смислі під культурою розуміють небіологічні аспекти поведінки людського виду, включаючи мову, виготовлення знарядь, підвищену пластичність поведінки» (Фоули, 1990, с.18). Це і здатність до символічного мислення і самовираження за допомогою символів. Загалом культура передається не через систему генетичних механізмів, а завдяки навчанню і засвоєнню. З розвитком цих процесів еволюція людини відділилася від основного русла біологічної еволюції. Для людини природний добір майже повністю замінюється культурним добором.
Р.Фоулі вважає, що поняття культури є недоцільним у питанні вивчення ранньої еволюції Номо – походження виду. Він пише, що культура – дуже складне сучасне поняття; у первісності ж ці елементи тільки зароджуються, тому по відношенню до палеоліту термін губить свою аналітичну суть. Багато рис людської культури, якщо розглядати їх ізольовано, в рудаментарній формі присутні уже в шимпанзе (але по відношенню до шимпанзе ми не застосовуємо термміну «культура»). На думку вченого, «поведінкова еволюція, а не культурна – адекватний термін, що при мінімальних допущеннях має максимальну точність» (Фоули,1990, с. 20).
Деякі дослідники вважають необхідним чітко окреслити поняття «культура» і «суспільство», «община», «громада». Соціальне необхідно розглядати як організовану структуру, що регулює стосунки поміж членами, встановлює зв’язки, які не передаються генетично, а свідомо впроваджуються в життя як закони, традиції, звичаї, обряди і міфи. За Л.Вишняцким (2005), соціальне (суспільне) є похідним від культури і може розглядатися загалом як частина культурного. З іншого боку, культура немислима поза суспільством і людиною і є похідною від суті «суспільної людини».
«Культура – це усі форми поведінки, що базуються на позагенетично і при цьому вибрано (немеханічно) засвоєної, збереженої і переданої інформації, а також їх результатів (предметних і непредметних)» (Вишняцкий, 2005, с.245). Іншими словами, культура – позаінстинктивна поведінка людей, що базується на вибраній інформації, яка зберігається і передається способом навчання і прикладу.
Експериментальна археологія і етноархеологія спираються безпосередньо на аналогії, і археолог, що працює в одному з цих напрямків, повинен спробувати пояснити, чому дані визначеного експерименту чи зведення про той чи інший вид людської діяльності можуть бути порівняні з археологічними матеріалами, що є безпосереднім об'єктом його дослідження. Чим серйозніше таке пояснення, тим надійніші його висновки.
При цьому, що аналогія є могутнім інструментом у руках археолога, варто пам'ятати, що її можливості обмежені. М.Мартін Вобст говорив про «тиранію аналогії» – небезпеки переконання, що будь-якому явищу минулих епох можна знайти аналогії, відбиті в письмових джерелах чи свідченнях із сучасного життя. На його думку, деякі види людської діяльності, що існували в минулому – особливо такому віддаленому, як первісна епоха, – не мають аналогій ні в сучасності, ні в історичний період.
Археолог прагне охопити широке коло проблем, зв'язаних з існуванням давніх людей, їхньою культурою і способом життя. У число таких проблем входять вивчення природного середовища, що оточувало людину, способів її використання і зміни, засобів існування (чим люди харчувалися і як добували їжу), технології (способи виготовлення і застосування знарядь і пристосувань), обміну (механізми переходу майна від однієї людини чи колективу до іншого), мистецтва, ідеології (у тому числі релігії), соціальної організації (які були системи споріднення й інші суспільні структури), демографії (чисельність населення і його склад)
Існують також природно-наукові джерела і визначається їхня колосальна роль у хронологічній оцінці та періодизації пам'яток археології. Розглядаються антропологічні джерела, дані палеоантропології, приматології та історичної антропології.
Видатними археологами палеоліту – стародавнього кам’яного віку у колишньому Союзі і в Україні були: Ф.Вовк, П.П. Єфименко, П.П.Борисковський, О.Н.Рогачов, С.Н.Замятнін, В.М.Массон, А.П.Окладников, Б.Б.Піотровський, С.А.Семенов, С.Н.Бібіков, І.Г.Шовкопляс, О.П.Черниш та ін.
Вивчення еволюції людини знаходиться на стику багатьох наук: геології, палеонтології, палеоантропології, археології. Однак у відтворені життя давніх людей (особливо починаючи з періоду перших представників роду Homo) головну роль відіграє вивчення предметів матеріальної культури, а отже проблема переходить в компетенцію археологічної науки.
Археологічні дослідження включають такі головні етапи: 1) розвідки та розкопки; 2) датування та інтерпретація матеріалів; 3) реконструкція минулого.
Розвідки – це систематичний огляд поверхні землі у певному регіоні з метою визначення перспектив масштабніших археологічних досліджень. В останній час все більше застосовують методику дистанційних розвідок: аерофотозйомка, супутникова зйомка (зокрема, у інфрачервоному світлі). Розвідки цінні не лише як підготовчий етап, що передує розкопкам. Вони також допомагають при дослідженні доісторичних торгівельних шляхів чи меж культурних та етнічних груп (груп, які поділяли певні традиції у виготовленні знарядь чи кераміки).
На визначеному розвідками місці починаються розкопки - процес дослідження пам’ятки з метою розкриття артефактів та інших похованих свідчень існування людей. Розкопки дуже рідко охоплюють всю територію пам’ятки (через брак часу та коштів). Для початку прокопують невеликі шурфи (наприклад 2х5 м), розкидані по гіпотетично окресленій поверхні пам’ятки. Згодом розкопками охоплюється більша територія. Форма розкопу диктується насамперед об’єктами (будівлями, вогнищами, скупченнями знахідок і т.д.) виявленими на місцезнаходженні. Територія розкопу поділяється на рівномірні квадрати, кожен з яких має власний номер, і у такому вигляді наноситься на графічний план. Мета - фіксація розташування кожного артефакту на горизонтальній поверхні. Для фіксації положення знахідки у вертикальному розрізі використовується або природна стратиграфія (якщо шари ґрунтів чітко помітні), або штучно створена дослідником (наприклад страти по 5-20 см). Розкопки проводяться методично: шар за шаром, квадрат за квадратом.
Суттєвою проблемою при інтерпретації є трансформація відкладів, які містять культурні шари. Вона відбувається через вивітрювання, ерозію та життєдіяльність рослин, тварин і людей, які жили на місці пам’ятки пізніше. Важливо усвідомлювати різницю між первинними відходами, які містяться там, де були покинуті та вторинними (наприклад поміщеними у сміттєві звалища).
Хронологія та періодизація первісності.
З давніх-давен вчені застосовують поділ, класифікацію усього стародавнього минулого на періоди, що суттєво відрізняються один від другого за якимись вибраними критеріями. Періодизація може бути археологічна, антропологічна, етнологічна, геологічна і т. д. Історична періодизація розпочинається від початку писемності і утворення перших цивілізацій.
Одне з найважливіших завдань - надати еволюційному процесу зв’язку з хронологією: датувати певну еволюційну подію. Для цього використовується геологічна часова шкала. Вона базується на стратиграфічних взаємовідносинах: принципі, що кожен окремий шар порід (страта) є молодшим від іншого, який міститься під ним, та старший від шару, який перебуває над ним. На геологічній часовій шкалі можна виділити три головні ери, впродовж кожної з яких на Землі домінували окремі групи хребетних тварин: палеозой (домінують давні риби, амфібії та примітивні рептилії), мезозой (ера рептилій), кайнозой (панування ссавців та птахів). Всередині кожної ери існує внутрішній поділ на періоди та епохи.
Для датування використовують дві групи методів:
Відносну хронологію застосовують у тих випадках, коли потрібно визначити послідовність подій чи фактів одне проти іншого, що відбувалося раніше, а що пізніше без встановлення точної дати в межах епохи.
Абсолютна хронологія визначається за допомогою точних чи природничих наук, або ж на основі датування монет, надписів на артефактах уже в писемний період первісності.
Найефективніші у другій групі - радіометричні методи - особливо радіовуглецевий (С14) та калій-аргоновий (K-Ar). Радіовуглецеве датування засноване на принципі, що радіоактивний ізотоп вуглецю С14 міститься у атмосфері у більш-менш постійній пропорції. У процесі життєдіяльності організм накопичує певну кількість цього ізотопу, але після його смерті починається процес розпаду С14. Період напіврозпаду - 5730 років. Використовуючи ці цифри можна приблизно розрахувати скільки часу минуло після смерті організму. Однак, зразки давніші за 70000 р. ВР містять у собі надто мало С14,щоб можна було провести виміри, тому радіовуглецеве датування ефективне для тих матеріалів, які мають вік не молодше пізнього плейстоцену. Давніші матеріали досліджуються K-Ar методом. В його основі - розпад радіоізотопу К40, який переходить у ізотоп Аr40. Період напіврозпаду дуже великий - 1,3 млн. р. Цей метод датування ефективний для геологічних відкладів не молодших за 500000 р. При застосуванні обох вищезазначених методів потрібно зважити на небезпеку попадання у зразок ізотопів пізнішого часу та враховувати похибку, пов’язану з неможливістю вирахувати точне співвідношення ізотопів. Датування за С14 та К-Аr використовують і археологи і палеонтологи. Однак є ряд виключно археологічних методів датування.
Дендрохронологія - метод заснований на різниці у моделях вікових кілець дерев, пов’язаній з варіаціями у кліматичних умовах (вимагає збереження цілих колод з непорушеним зовнішнім шаром) - придатний для вивчання порівняно недавніх історичних періодів.
Археомагнітне датування - базується на змінах магнітних полів Землі відносно справжніх півночі та півдня. Він застосовується при дослідженні нерухомих глиняних артефактів (зокрема глиняних печей).
Гідрація обсидіану - датування моменту виготовлення обсидіанового артефакту за товщиною гідраційного шару. Цей метод придатний для знахідок не давніших за 100000 р. ВР. Застосовуючи його, потрібно пам’ятати, що формування гідраційного шару в кожному окремому випадку залежить від локальних географічних умов.
Складовою частиною археологічних досліджень є відтворення доісторичного довкілля. Для цього вивчаються зразки флори та фауни, які містяться у ґрунті, з застосуванням трьох основних методів: дендрохронологія, аналіз седиментів (вивчення ґрунтів) та палінологія (вивчення пилку рослин). У цих дослідженнях археологи співпрацюють з вченими-природничниками. Інший фокус уваги дослідників - артефакти (аналіз технології). Основою цього процесу є встановлення типів чи груп, які поділяють певні атрибути - важливі ознаки, які дозволяють припустити як речі були виготовлені та як вони використовувались. Створення типології допомагає при датуванні пам’ятки та визначені культури, до якої вона належить. Важливим джерелом інформації є характер зносу на знарядді. Він допомагає визначити функції знаряддя - ідентифікувати слід від руків’я чи древка, вплив матеріалу, з яким інструмент мав справу (наприклад “серпове полірування”). Контекст, у якому виявленні знаряддя, також дає інформацію про їхні функції. Окремим напрямком досліджень є експериментальна археологія: виготовлення археологами предметів доісторичної технології та застосування їх. Мета - встановлення особливих зв’язків у продукуванні та функціонуванні інструментів, зокрема походження різних форм зносу.
Остеологічні рештки та фрагменти органіки, що виявленні на давніх місцезнаходженнях, дають інформацію про харчування та стратегію виживання давніх людей. Ці дослідження включають аналізи фітолітів; копролітів (скам’янілих фекалій), хімічного складу кісток; виявлення мікрозносу (наприклад подряпин на поверхні зубів, спричинених абразивними частками у їжі).
Додатково до вивчення особливостей індивідів проводяться дослідження способів життя давніх популяцій у цілому. Воно починається з визначення розміру популяцій, яке включає такі методи: 1) виявлення граничної можливості певної місцевості для підтримання життя людини (усієї сукупності ресурсів доступних у цьому місці в певний час); 2) вирахування загальної кількості артефактів (простежується пропорція між кількістю населення, часом заняття стоянки та сукупністю залишених там знарядь та фрагментів сировини); 3) вирахування життєвого простору (застосовується на пам’ятках, де розкопані великі площі), в основі якого певна середня площа, що припадає на одного члена спільноти; 4) підрахування кількості поховань, за яким приблизно вираховується розмір общини. Всі зазначені способи не є надійними, якщо використовувати їх окремо і дають достовірну інформацію лише при комплексному використанні.
Для вивчення способів життя доісторичних спільнот використовуються дані етноархеології та біоархеології. Етноархеологія базується на археологічному вивченні існуючих суспільств, які за рівнем розвитку технології, соціальної організації знаходяться на рівні первісних колективів. Проводяться етнографічні аналогії - на основі подібності у матеріальній культурі припускається подібність у духовній культурі суспільств, які порівнюють.
Етнологія вивчає культуру народів, відміни в традиційній культурі тих чи інших народів, розвиток культури і взаємодію з іншими культурами. Крім того, вона вивчає як матеріальну, так і духовну культуру народів, що стоять на економічно нижчому рівні розвитку, більш відсталі етноси і розвинутіші. Вивчає соціальну і політичну структуру (влада, родинні стосунки, системи родів і родових кланів), ритуали, вірування, звичаї, мову і загалом знакову систему, міграції, систему життєзабезпечення (господарство і побут, поселення і житло), взаємозв’язок з природним середовищем і т. п. Багато з цих питань перетинаються з іншими науками, такими як етнографія, культурологія, соціологія, антропологія, політологія, лінгвістика, семиотика та ін.
Якоїсь чіткої межі між етнологією та антропологією немає, особливо в гуманітарних відгалуженнях – культурної, соціальної та ін.
Біоархеологія для висвітлення стратегій виживання давніх людей використовує дані, одержані при вивченні скелетних решток. По-перше, за кістками визначають палеодемографію - модель народжень та смертей у давніх спільнотах: середню тривалість життя, статевий та віковий склад первісних колективів, особливості дітонародження тощо. Однак існують проблеми, які можуть привести до помилкових висновків: виявлення індивідів з рисами нетиповими для популяції взагалі; специфічний поховальний обряд (наприклад у певних суспільствах померлих дітей не ховали за загальним зразком - тому їхні рештки часто не зберігались, що приводило до творення помилкового уявлення про рівень дитячої смертності у цих популяціях); особливі остеологічні збірки - зокрема з лігвах хижаків. Біоархеологічні дослідження дають інформацію про моделі поселення, поділ праці, хвороби та пошкодження. Останні, однак, потребують особливої уваги, оскільки не завжди можна впевнено відрізнити пошкодження, що одержані індивідами при житті, від наслідків руйнівного впливу природних чинників при мінералізації та в процесі зберігання кісток.
Всі означені вище методи в кінцевому рахунку допомагають зрозуміти спосіб життя давніх людей та пояснити як і чому розвивалась та змінювалась культура - проаналізувати культурний процес.
Опосередкованими джерелами можна вважати етнографічні дані. Це пошуки первісних племен, вивчення їх способу життя та господарства і за аналогією проектування на стародавні суспільства. Так в принципі і розвивалася культурна антропологія у ХІХ – на поч. ХХ ст. (записки мандрівників та місіонерів). Але виникла велика небезпека висновки про суспільне життя, релігію, мистецтво народностей і племен, закритих і законсервованих у специфічних екологічних нішах, бездумно переносити на усю первісність. Не можна, наприклад, уклад життя і сімейні стосунки полінезійців переносити на тундро-степ України в палеоліті.
Другим видом етнографічних джерел є так звані пережитки. Їх можна спостерігати під час поховань, обрядів, весілля, різних календарних та релігійних свят, у фольклорі, танцях, співах. Окремо можна вести мову про забобони, сутність яких ховається у дуже далекому минулому.
Видатними етнографами колишнього Радянського союзу були: А.М.Золотарьов, Е.Ю.Кричевський, М.О.Косвен, С.А.Токарьов, С.П.Толстов.
Важливими джерелами є дані лінгвістики. Мови і діалекти у своїй глибинній основі зберігають сліди дуже далекого минулого.
Джерела писемні також можуть застосовуватися для реконструкції життя тих народів, які стояли на нижчому рівні, ніж народи писемні. Наприклад, Геродот, Страбон, Пліній описували відсталі племена, яких називали варварами.
Колосальне значення мають джерела антропології.
Виникнення антропології як науки. Як науковий напрямок фізична антропологія чи просто антропологія виділилася з-поміж інших наук лише у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Проте інтерес до людини, до її походження і морфологічної будови спостерігаємо з давніх-давен. Ще в санскритсько-тібетських рукописах та в священній книзі “Рігведа” (ІІ-ге тисячоліття до н. е.) поставлені питання і висловлені певні думки щодо походження людини (антропогенезу), еволюції усього живого на Землі, прабатьківщини людства і навіть походження рас та народів.
Ці ж питання не раз повставали перед людьми у часи формування перших державних утворень – Межиріччя, Древнього Єгипту, Стародавньої Греції і Риму. Так, бальзамування трупів у Єгипті значно спонукало до вивчення фізичної будови тіла людини, його специфіки і особливостей. Розвиток біології, медицини, механіки у Давній Греції безсумнівно сприяв глибшому розумінні анатомії і ставив питання про походження самої людини. Представники мілетської школи, зокрема Анаксимандр стверджував, що людина походить від тварини сьогодні неіснуючого виду, оскільки усі відомі йому тварини після народження можуть існувати, харчуватися самі, без опіки, а людина потребує ще певного часу догляду як немовля.
Арістотель у своїх наукових трактатах “Історія тварин”, “Про Душу” розглядає людину як частку природи, яка має дуже багато подібностей з різними тваринами, успадкованими у дуже давні часи. Він перший запропонував класифікацію тварин, у яких виділив особливий клас “вищих тварин” – що народжуються з утроби матері, що мають чотири кінцівки, до дихають легенями і вкриті волоссям, тобто – за сьогоднішніми мірками – клас ссавців. Людину Арістотель ставив поруч з твариною і вказував на відмінності, головною з яких вважав “суспільність” – соціум.
У Стародавньому Римі Марк Варрон у творі “Про природу” висловив припущення про природне походження людини. Поет-натураліст і філософ Лукрецій Кар в поемі “Про природу речей” висунув гіпотезу про походження світу і людини, про еволюцію людини від тваринного дикунства до цивілізації. Трохи пізніше лікар Гален проводив розтин тіл людей, вівісекцію тварин, в тому числі і мавп, на основі чого прийшов до важливих висновків про велику подібність їх будови, структури, взаємозв’язок органів тіла і функції.
В середньовіччі у всіх сферах життя та побуту панувала релігійна догма, тому біблійна легенда про походження людини ніким і ніде не ставилася під сумнів. В епоху відродження потужного розвитку дістало природознавство, новий імпульс отримала медицина в особі Леонардо да Вінчі та інших вчених. Наприклад, А. Везалій у 1543 р. опублікував важливу працю “Фабрика людського тіла”, в якій зробив цінні наукові висновки анатомічного характеру.
Необхідно відзначити географічні відкриття ХV - ХVІІ ст. (подорожі Марко Поло, Васко да Гама, відкриття Христофором Колумбом Америки, кругосвітня подорож Магеллана та ін.), які принесли нові знання про народи і племена, про расові відміни людей різних частин земної кулі. У 1684 р. французький мандрівник Ф.Берньє опублікував перше зведення про людські раси і запропонував першу класифікацію рас, виділивши європеоїдів, негроїдів, монголоїдів і лапоноїдів.
Видатний природодослідник Карл Лінней у творі Systema natura (Систематика природи), опублікованому у 1735 р., накреслив загальну наукову картину світу – подав повну класифікацію рослин та тварин, поставивши людину на найвищому щаблі еволюції, поряд з мавпами. Другий, не менш знаменитий вчений Жорж Бюффон у своїй “Природничій історії” дав пояснення антропологічним відмінностям, що виникли внаслідок географічних, кліматичних та побутово-історичних факторів. Треба згадати також природодослідника і філософа Жана Батиста Ламарка, який у науковій праці “Філософія зоології” (1809) вперше сформулював думку про походження одного виду тварин одного від іншого, сформулював принцип історизму в біології.
Німецький вчений І.Блуменбах у 1775 р. зробив спробу класифікації людських рас у своїй праці “Природні варіанти людського роду”, а шведський анатом А.Ретциус у 1842 р. вперше поділив населення Північної Європи за формою голови на брахікефалів (короткоголових) і долікефалів (довгоголових), на ортогнатних (з прямим вертикальним профілем лиця) і прогнатних (з виступаючим вперед щелепами).
У 1822 р. при Британському товаристві анатомів організована секція антропології. А в Парижі при Етнологічному товаристві об’єдналися етнографи, археологи, антропологи і лінгвісти. Через деякий час (1850) тут, при Музеї природної історії, створюється Школа антропології, керівником якої став відомий вчений П.Топінар. Саме він узагальнив досвід французьких антропологів у фундаментальній праці “Елементи загальної антропології” (1885 р.). За ініціативою П.Брока (1824-1880) в Парижі в 1958 р. створено окреме антропологічне товариство. Поль Брока трактував антропологію досить широко, включаючи в неї елементи етнографії та первісної археології. Подібні товариства виникають у Лондоні (1863), в Італії (1870), Німеччині (1869), при Ягеллонському університеті в Кракові (1874) та ін. В Москві відомий дослідник, професор кафедри зоології університету А.Богданов у 1863 р. створює антропологічний відділ при Товаристві любителів природознавства. Російське антропологічне товариство при Петербургському університеті виникло в 1888 р.
Якщо говорити про розвиток культурної антропології в Росії, то ще в 1737 р. В.Татіщев, а пізніше Г.Міллер розробили своєрідну анкету-інструкцію (198 питань), в якій необхідно було заповнити параграфи з відомостями про фізичний вигляд населення краю, про умови життя, побут, культуру, географію та історію різних народів та народностей. Її використовували різні дослідники, в тому числі і відомий етнолог С.Крашенінніков під час вивчення Камчатки.
Значний вклад у розвиток антропологічних знань в Росії зробив відомий природодослідник, засновник сучасної ембріології, етнографії, антропології Карл Бер, праця якого “Про походження і поширення людських племен” (1824) мала велике значення в тогочасній антропологічній науці. Він зібрав, систематизував і описав серії черепів представників різних племен і народів Росії, розробив нові методики вимірів та опису, виклав власне бачення походження людських рас. Ці роботи підтвердилися в подальшому новими фактичними матеріалами, зокрема дослідженнями М.Миклухо-Маклая населення Нової Гвінеї.
М.Миклухо-Маклай (1846 – 1888), українець за походженням, був однією з найпомітніших фігур в етнографії другої половини ХІХ ст. Він здійснив кілька подорожей на Нову Гвінею, Соломонові та Гебрдські острови, Малаккський півострів (1871-1872, 1876-1877 рр.). Залишив по собі величезний джерельний матеріал з життя переважно папуасів і доказав, що так звані примітивні народи ні за своєю психікою, ні за антропологічними даними мало чим відрізняються від інших народів світу. Миклухо-Маклай усе своє життя боровся проти дискримінації темношкірих народів Африки та Південно-Східної Азії.
Не менше значення мала дослідницька діяльність А.Богданова у Москві, який у 1867 р. організував етнографічну виставку, а в 1879 р. – антропологічну. Експонати цих виставок стали основою для створення перших відповідних музеїв. Він першим висунув положення про незбіг расових та етнічних класифікацій, коли в одному етносі можуть бути присутні різні антропологічні складові. Спорідненість племен за мовою і звичаями не завжди означає їх спільність у походженні. Він засуджував різні прояви расистської ідеології
Д.Анучин був основоположником академічної географії, етнографії, антропології, археології в Росії. Саме він розробив курси цих дисциплін для університетів. У 1874 р. з’явилася його перша праця з антропології, присвячена походженню людини від людиноподібних мавп. В 1870-1880 рр. він розробив теорію про роль географічного принципу для визначення високорослості чи низькорослості окремих народів Східної Європи. Сприяв створенню в 1900 р. “Русского антропологического журнала”, у 1919 р. організував та очолив кафедру антропології при Московському університеті (з 1922 р. – науково-дослідний інститут). Видними антропологами в Росії ХІХ ст. були також П.Лесгафт, Е.Петрі, Ю.Талько-Гринцевич, Д.Золотарьов та ін.
У 1864 р. появилася важлива праця французького дослідника П.Брока “Антропологічні інструкції”, у якій запропонована більш досконала краніометрична методика. У цей же час німецький вчений Р.Вірхов опублікував іншу методику вимірювань, а в Росії К.Бер – ще іншу, що призвело до деякої плутанини і неможливості провести порівняння результатів між різними дослідженнями. Для узгодження цих питань в Геттінгені в 1861 р. був організований з’їзд антропологів і в 1882 р. прийнято угоду про уніфікацію різних методик і термінів в антропології
У 1799 р. в Парижі було засноване спеціальне товариство – Societe des observateur de l”home, яке займалося вивченням людини у різних аспектах, зокрема походження, морфології, расових та етнічних особливостей. Члени цього товариства чимало зробили в описовій антропології – дослідженні різних рас і народів у всіх куточках світу.
Як відомо, струнка еволюційна теорія природи вперше опублікована видатним англійським вченим Чарльзом Дарвіном у 1859 р. у великій підсумовуючій праці “Походження видів шляхом природного добору”. Зібравши величезний фактичний матеріал, він доказав, що усі рослини і тварини походять від примітивних форм шляхом природного добору, за рахунок поступових змін, які накопичуються в організмі внаслідок впливу навколишнього середовища. Виживають і розвиваються найбільш пристосовані особини. Головна рушійна сила еволюції – природний добір.
Дарвінізм дуже швидко завоював уми провідних вчених того часу. Найактивнішими пропагандистами теорії Дарвіна були англійський природознавець Т.Гекслі і німецький дослідник Е.Геккель. Останній у 1868 р. сформулював і обґрунтував “біоенергетичний закон”, за яким онтогенез (індивідуальний розвиток організму) у загальних рисах повторює філогенез (розвиток усіх живих організмів). Підтвердженням цього закону є розвиток зародка людини (ембріогенез), який проходить кілька стадій від примітивного багатоклітинного організму до людського вигляду. Так, у віці кількох тижнів він нагадує “стадію риби”, коли розвиваються зябра; потім – “стадію рептилій” (мигальні перепонки); у віці 1,5 – 3 місяці помітний хвостовий відділ (стадія ссавців) і т.д. Загалом, внаслідок еволюції людина втратила суцільне волосяне покриття, тонкий нюх, хвіст, більшість шкіряних м’язів тощо. Крім того, Е.Геккелю належить ідея про існування в далекому минулому “проміжної ланки” між людиною і мавпою – мавполюдини (пітекантропа), оскільки перехід від тварини до людини мусів бути дуже тривалим і мав супроводжуватися перехідними формами давно вимерлих істот.
Т.Гекслі у книзі “Про становище людини в природі” (1863) доказав зокрема, що вищі людиноподібні мавпи за багатьма морфологічними ознаками стоять ближче до людини, аніж до нижчих мавп.
Остаточне формулювання думки і конкретні докази гіпотези про походження людини від викопних людиноподібних мавп належать знову ж таки Ч.Дарвіну. Саме він у праці “Походження людини і статевий відбір”, яка вийшла у світ у 1871 р., на основі величезного фактичного матеріалу висунув струнку систему доказів про поступову біологічну еволюцію всього живого на Землі аж до появи сучасної людини.
Дарвінізм – це цілісна теорія еволюції шляхом природного добору, що пояснює, яким чином живі істоти пристосовуються до навколишніх умов, яким чином з’являються складніші і різноманітніші види. Це настільки незвичайний і складний погляд на навколишнє життя, що багато людей відкидають цю теорію, не дивлячись на безліч різних фактів, що підтверджують її. Багато істинних християн чи ісламістів, а також інших релігійних людей не вірять в теорію Дарвіна, оскільки це протирічить Біблії чи Корану. У 2001 р. одна із компаній провела телефонний опит жителів США про еволюцію шляхом природного добору. 45% опитаних відповіло, що Бог створив людей такими, якими вони є нині, і це сталося десь приблизно 10 тис. р. тому; 37 % сказало, що саме життя створене Богом, а от механізмом розвитку є еволюція, і лише 12 % людей згодилося, що люди походять від інших форм життя без божого втручання. Більше половини населення США вважає, що Дарвін помилявся в головній ідеї своєї теорії – у питанні походження людини. Однак в наш час з’являється все більше фактів, що підтверджують дарвінізм.
Концепція Дарвіна ґрунтується на двох постулатах:
Незалежно від нього молодий натураліст Уоллєс також приходить до подібного висновку, посилає Дарвіну рукопис своєї статті і просить сприяння в її публікації. А Дарвін на цей час уже 20 років працює власне над цією ж ідеєю. Зрозумівши, що його можуть випередити, Дарвін одразу публікує кілька статей на цю тему (до речі, статтю Уоллєса він також рекомендував до друку) і швиденько пише книгу, що вийшла друком у 1859 р. під назвою “Походження видів шляхом природного добору”. Так що творцями нової теорії еволюції насправді є і Дарвін, і Уоллєс. Однак останній не зумів так яскраво, точно і переконливо провести свою ідею, так, як це зробив Дарвін, за що дістав заслужене визнання.
За теорією Дарвіна, дрібні відміни, що випадково виникають серед особин одного виду, передаються у спадок і приводять з часом до того, що в організмах виникають нові риси, а це створює нерівні умови для виживання. Одні гинуть, не давши потомства, інші передають у спадковість набуті риси, що допомагають у боротьбі за виживання. Така природна селекція веде до того, що в наступних поколіннях значно змінюється форма організмів, їх розмір, сила, засоби захисту, поведінка. Збільшення популяції загострює конкурентну боротьбу. Кращі риси, що допомагають у виживанні, передаються у спадок, а негативні, шкідливі риси ведуть до вимирання особин і виду. Такий вид еволюційних процесів називається анагенез - тобто, зміна і вдосконалення одного виду. Інший процес – видоутворення – коли зміни накопичуються у якоїсь частини організмів виду, переважно ізольованої від основної маси популяції. Внаслідок пристосування до іншої екосистеми накопичуються зміни, що ведуть до появи нового виду: особини змінюються настільки, що уже не в змозі давати потомство з представниками початкового (материнського) виду. Отже, з’являються два види. Цей процес Дарвін назвав принципом дивергенції.
Сам Дарвін був відлюдькуватим і сором’язливим чоловіком, багатим землевласником, у якого було багато друзів від англіканської церкви. В Кембріджі він учився посередньо, збираючись прийняти церковний сан, але доля розпорядилася інакше – всередині зрів дух геніального вченого. Він 22 роки збирав матеріали, обдумував і зважував усі питання теорії еволюції. Він свідомо затримував публікацію своїх роздумів ще й тому, що не хотів образити своїх друзів-клерикалів, в тому числі і свою дружину Емму. Чарльз у зрілому віці відрікся християнства і вважав себе агностиком. Однак він продовжував вірити, що перший поштовх у розвитку всесвіту дало якесь божество, яке встановило і основоположні закони.
Більшість доказів своєї теорії Дарвін вбачав у чотирьох галузях природничих наук: біогеографії, палеонтології, ембріології і морфології. Біогеографія вивчає, які види населяють різні частини землі і чому. Палеонтологія базується на скам’янілих кістках вимерлих організмів. Ембріологія досліджує різні стадії початкового розвитку. Морфологія – це наука про анатомічну будову і форму різних живих і вимерлих істот. Розгляду доказів із галузей цих дисциплін присвячена більша частина книги Дарвіна.
Подібні види трапляються переважно недалеко один від другого, оскільки вони походять від одного предка. Стратиграфічні перетини відкладів третинного і четвертинного періодів з палеонтологічними рештками показують, що споріднені види містяться також поблизу і в часовому вимірі, тому що вони зв’язані еволюційно і змінюють один одного в часі і в просторі.
Закономірності ембріології полягають в тому, що ембріон – це істота у менше зміненому стані, аніж доросла людина і цей стан відворює морфологію і структуру його далекого предка. Доказом спільності і подібності усіх організмів є сучасні наукові розробки молекулярних та генетичних проблем. У всіх живих організмів є два типи споріднених молекул, що кодують спадкову інформацію – ДНК і РНК. В чому захована причина, що невелика кількість основних схем у морфології повторюється (наприклад п’ятипалі кінцівки у плазунів, птахів, ссавців)? Дарвін вважав, що так відбувається тому, що у всіх живих організмів спільне походження, а уже потім, в ході природного відбору утворювалися різні форми, що пристосовувалися до різних умов і передавали ці зміни у спадок. Ще один доказ спільних предків – рудиментарні органи, наприклад, соски у представників чоловічої статті родини ссавців. Дарвін запозичив ключову ідею Томаса Мальтуса, що в популяції завжди народжується більше особин, ніж здатних вижити в цей час і в цих конкретних умовах, оскільки кількість продуктів харчування і життєвий простір обмежені. У зв’язку з цим постійно ведеться внутрішньовидова боротьба за виживання. Потомство дають сильніші і витриваліші особини.
Але Дарвін також і помилявся. Деякі з його ідей виявилися хибними. Дарвін не мав рації стосовно причин, що викликають внутрівидову мінливість. Невірною виявилася теорія «пангенези», про що ще за його життя колеги-біологи не раз звертали на неї увагу. На щастя, ці помилки не вплинули на його загальну концепцію еволюції.
Австрійський монах Грегор Мендель відкрив основи генетики ще у часи Дарвіна, але його ідеї були опубліковані в маловідомому журналі і залишилися непоміченими сучасниками. Пізніше біологи поєднали теорію еволюції з генетикою, хоч довший час не розуміли, як передається генетична інформація. Фото дифракції рентгенівських променів в кристалі ДНК отримала Розаліна Франклін у 1952 р., що суттєво допомогло Джеймсу Уотсону і Френсісу Крику пояснити будову молекули ДНК. Сьогодні існує нова наука – геноміка, що використовує інформаційні технології, наприклад ДНК-чіпи, щоб скласти карту споріднених зв’язків між різними видами. Ці нові генетичні концепції дуже сильно допомагають у виявлені спільних предків різних гомінідів уже на самих ранніх етапах становлення людини і суспільства.
Суспільний феномен появи людини і її свідомості розкрив Ф.Енгельс, вважаючи, що головним фактором становлення людини стала праця, загалом практична діяльність, яка стимулювала ріст мозку, розвиток кисті руки і появу членороздільної мови.
Антропологія як наука найвищого рівня досягла в першій половині ХХ ст. Ще на поч. ХХ ст. виникає англійська біометрична школа, очолювана К.Пірсоном, пізніше розвинута і вдосконалена його учнями, зокрема Дж. Морантом. В цей же час німецький вчений Р.Мартін, керівник кафедри антропології в Цюрихському університеті, створив власну школу з новою методикою антропологічних досліджень. У 1928 р. він публікує “Підручник антропології в систематичному вигляді”, який охоплює усі основні розділи антропологічних знань.
У колишньому Радянському Союзі одним з найвизначніших антропологів став Віктор Бунак, який очолив Науково-дослідний інститут антропології при Московському університеті. У 1925 р. виходить у світ посібник “Методика антропологічних досліджень” за редакцією В.Бунака, що згодом кілька раз перевидавався. Взагалі В.Бунак залишив по собі величезну наукову спадщину майже у всіх напрямах антропологічних знань.
Великі досягнення у розвитку палеоантропології, первісної археології у Європі та в Америці зробили англієць А. Кізс, американець Г. Осборн, американець чеського походження А. Хрдлічка та інші.
На півдні Африки у 1920-1930-х роках великі відкриття зробив професор Йоганесбургського університету Р. Дарт (місцезнаходження першого австралопітека – “бебі з Таунга”), антрополог Р. Брум (місцезнаходження Макапансгат, Стеркфонтейн, Сварткранс).
Однак найбільші відкриття у палеоантропології у 1950-1960-х роках зробила сім’я Лікі (Люіс, Мері, пізніше їх син Річард та його дружина Мев). Саме вони відкрили сотні решток кількох видів австралопітеків, перехідні форми еректусів та інших видів первісних істот в місцевості Олдувай в Танзанії, поблизу озера Рудольф в Ефіопії.
Антропологічні дослідження в Україні.
Мабуть, справжні наукові розробки у галузі дослідження первісної людини можна пов’язувати з іменем першого ректора Київського університету М.Максимовича (1804 – 1874), котрий ще у 1831 р. опублікував статтю, у якій поставив питання про місце людини в природі. Інший вчений, П.Чубинський, у 1869 р. за дорученням Російського географічного товариства організував збір історико-етнологічних та фольклорних матеріалів на території України. Впродовж 1872 – 1879 рр. він опублікував сім томів з результатами досліджень, котрі були відзначені золотою медаллю на виставці в Парижі та Уваровською премією Петербурзької Академії наук. Одним із важливих висновків П.Чубинського було виділення на Правобережній Україні кількох антропологічних типів: українського, галицько-подільського і волинського (відрізняються поміж собою зростом, кольором очей і волосся).
Окремо слід відзначити антропологічно-етнографічну діяльність визначного українського вченого Хведора Вовка (1847 – 1918), який залишив по собі значні наукові досягнення також і в галузі первісної археології. На запрошення голови Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові у 1903 р. він працював на території Галиччини.
НАУКОВІ НАПРЯМКИ
На різних стадіях розвитку археології та культурної антропології домінуючу роль у ній грали різні наукові школи, і їхній огляд дозволяє представити коротку історію археологічної думки.
Переважно, більш ранні школи продовжували співіснувати з більш пізніми, і розвиток науки являє собою скоріше злиття різних шкіл, чим їхню послідовну зміну.
Антикварний підхід. Найдавніше свідчення про те, що ми вправі назвати археологією, відноситься до 6 ст. до н.е., коли Набонід, останній цар Вавілонії, розкопав підставу древнього храму, спорудженого на 2200 років раніше. Його дочка виділила спеціальне приміщення, у якому можна було споглядати деякі з дивин, витягнутих її батьком із землі. Це захоплення старожитностями називають підходом антиквара, і він переважав в археології аж до 19 ст., а почасти і до більш пізнього часу.
Пошуки старожитностей починалися протягом 16 ст. у різних місцях Китаю, Індії, Європи і Мексики. У Європі в 16 ст. аматори антикваріату зробили наступний крок, звернувшись до міркувань про те, хто виготовив стародавності, що вони збирають і описують, як ними користалися і чому вони були зроблені. Вільям Кемден (1551–1623), англійський збирач старожитностей, іноді названий першим археологом, опублікував у 1586 зведення старожитностей Британії, що містила міркування про те, що Сілбері-Хілл, кругле земляне спорудження епохи неоліту, могло бути зведене римлянами чи саксами як пам'ятник загиблим у битві соратникам.
Ще один англійський аматор старожитностей, Джон Обрі (1626–1697), приблизно між 1659 і 1670 писав, що Стоухендж – це храм, споруджений друїдами для богослужінь, хоча ніякими аргументами в підтримку цієї думки не розташовував
До того ж перші європейські аматори старожитностей знаходилися в полоні помилкових уявленнях про реальний вік пам'яток. Ірландський архієпископ Джеймс Ашер очолив комісію, у задачу якої входила реконструкція хронології всесвітньої історії, заснованої в першу чергу на біблійних свідченнях. Через відсутність альтернативних даних багато європейських вчених того часу думали, що Біблія точно описує історію і може бути використана для визначення датування старозавітних подій. Рухаючи від датованих подій у середину часів, врахувавши довжину покоління в біблійних генеалогіях і іноді прибігаючи до здогадів, комісія Ашера прийшла до висновку, що світ був створений у 4004 до н.е.
Систематизаційний чи культурно-історичний напрямки. Період з кінця 18 і аж до середини 20 ст.. був часом розвитку археології по двох ключових напрямках. Приводилися в систему її методи, встановлювалися принципи співвіднесення польових вишукувань, матеріальних залишків і процедур інтерпретації. Крім цього, розроблялися способи класифікації знайдених матеріалів.
У першому десятилітті 19 ст. сер Річард Колт Хоар (1758–1838) розкопав сотні об'єктів на півдні Британії, і його прикладу пішли багато хто інші. Деякі з них, подібно Джованні Бенцоні (1778–1823), були всього лише щасливими збирачами скарбів.
Більш акуратними були такі аматори старожитностей, як Едуард Кларк (1769–1832), чиїм роботам в Егейському басейні були притаманні старанність і гарне ведення польової документації.
Спроби перших узагальнень знаходимо у працях таких великих мислителів, як М.Монтень, Ж.-Ф.Лафіто, Д.Толанд, просвітителів.
Стихійний еволюціонізм та примітивний стадіалізм.
Ще в кінці ХУІІІ ст.. німецький вчений Форстер висловив ідею, що людство пройшло три ступені розвитку: дикунство (юнацтво), варварство (зрілість) і цивілізації (сучасний стан Європи)
Сер Джон Эванс (1823–1908) у 1849 розробив метод серіацїі, за допомогою якого можна визначити місце недатованих артефактів в еволюційному ряді і таким шляхом одержати достовірні дані про їхній вік. Ці способи встановлення відносної хронології артефактів і шарів вимагають ретельного ведення розкопок, що необхідно для одержання як вихідних даних, так і можливості подальшої їхньої перевірки.
У першій половині 19 ст. однією з найважливіших в археології стала проблема датування.
Геологи, у першу чергу Джеймс Хаттон (1726–1797) і Чарлз Лайель (1797–1875), зібрали значний корпус свідчень, що доводять, що світ багато древніший, чим вважалося раніше. Приміром, у печері Бриксхэм в Англії останки людини були виявлені під могутнім шаром вапняку, , що утворився в результаті тривалого випару розчину з незначним змістом вапняку. Процес утворення таких відкладів був добре відомий, і теорія катастроф була не в змозі пояснити, як – якщо дотримувати короткої хронології – міг нагромадитися подібний шар.
Хаттон розробив концепцію уніформізма, відповідно до якої геологічні процеси в минулому були подібні із сучасними. Згода з цією теорією означало одночасно і визнання того, що формування землі зайняло набагато більше часу, чим допускала «коротка хронологія».
Знахідка людських останків разом з кістами вимерлих тварин у Гротт-де-Біз у Франції стала розцінюватися як відкладення багатотисячного віку. У Лайеля і його сучасників не було чіткого уявлення про вік землі, але вони припускали, що він обчислюється приблизно одним мільйоном років. Хоча це набагато менше, чим визнано тепер, таке допущення колосально розширило хронологічні рамки, збільшивши їх більш ніж у 150 разів у порівнянні з прийнятими раніше.
Одним з перших цю велику хронологію застосував до археології датчанин К.Томсен (1788–1865). Виходячи з міркування, що деякі метали добувати й обробляти легше, ніж інші, він у 1836 розробив «систему трьох віків». Він доводив, що світ пройшов через послідовні стадії розвитку – кам'яний вік, що передує застосуванню будь-яких металів, бронзовий вік і залізний вік.
Такий підхід послужив для К.Томсена ключовим принципом при побудові експозиції Національного музею в Копенгагені, чим, однак, його значення далеке не вичерпується.
Томсен установив чіткий зв'язок між характером матеріальних пам'яток і їхнім віком. Оскільки виділені ним стадії випливають одна за одною у часі і кожній з них притаманний великий набір артефактів, є підстави для віднесення будь-якої пам'ятки до тієї чи іншої з цих стадій, виходячи з характеру знайдених на ній предметів.
Його учень І.Я.Ворсо (1821–1885) розробив цілий ряд основних принципів стратиграфії і стратиграфічного датування; він же виявив еволюційні ряди артефактів, відповідним чином розподілених в археологічних відкладеннях. На основі аналізу різного типу поховань він зумів скласти відносну хронологію пам’яток усередині тієї чи іншої доби – так зв. порівняльно-історичний метод.
На основі цього методу швед Свен Нільсон поділив первісну історію на періоди: дикунства, номадизму (козівництва), землеробства і цивілізації.
Пізніше такі археологи, як швед Монтеліус (1843–1921) і інші, вдосконалили систему трьох віків, розділивши кам'яний вік на палеоліт (давній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік) і неоліт (новий кам'яний вік) і навіть запропонували детальніше членування. Монтеліус створив хронологічну класифікацію неоліту, бронзового віку, раннього залізного віку у Європі.
Стосовно кам’яної доби значний вклад у її розробку зробив француз Буше-де-Перт в середині ХІХ ст.. Він зібрав колекції грубо оббитих каменів з кременю і доказав їх дуже давній вік, а головне – що вони виготовлені людиною. Його думки знайшли докази під час розкопок печер, коли ті ж самі знаряддя знаходили разом із кістками викопних тварин – мамонтом носорогом та ін., що проживали в Європі багато тисяч років тому.
Значну роль у періодизації кам’яної доби зробив француз Габріель Мортільє (1821 – 1898). Він застосував комплексний метод – використав дані палеозоології, геології, антропології і створив свою власну класифікацію палеоліту, поділивши його на епохи дишель, ашель, мустьє, оріньяк, солютре, мадлен). Ця класифікація застосовується дотепер (з деякими змінами)
До початку 20 ст. ці пошуки внесли істотні зміни в археологічну практику. При професійних розкопках тепер ретельно враховувалися дані стратиграфії; вони добре документувалися записами, малюнками і фотографіями. Археологічні матеріали в сполученні з цією документацією дозволяли співвіднести різні шари пам'ятки з різними періодами. Безсистемні пошуки скарбів відійшли в минуле.
У цих умовах склалася нова парадигма – єдиний підхід, що завоював пануючі позиції в цій області науки. Він полягає у виділенні археологічних культур і визначенні їхніх просторово-часових позицій.
Виникнення історії культури як особливого напрямку супроводжувалося формуванням ряду наукових теорій. До їхнього числа належить теорія культурної еволюції, яка полягає в тому, що зміна культури в часі підкоряється визначеним закономірностям. У той час серед прихильників теорії культурної еволюції переважала думка про її однолінійність, відповідно до якої всі суспільства, що жили в будь-якому місці земної кулі, у своєму розвитку проходили той самий ряд послідовних етапів, обумовлених звичайно способами добування засобів існування.
Швейцарський історик і юрист Якоб Бахофен (1815 – 1887) у 1861 р. написав книгу “Материнське право”, у якій стверджував, що на ранній історії людство мало невпорядковані статеві стосунки – “гетеризм” (від слова гетера – продажна жінка), потім перейшло до материнської стадії і нарешті до батьківської лінії розвитку роду. Власне він ввів термін “матріархат”, вважаючи, що усі народи світу пройшли ці стадії розвитку.
Одна з найбільш відомих еволюціоністських теорій, оприлюднена в 1871, була створена Льюісом Генрі Морганом (1818–1881). Вона припускає існування стадій дикості (полювання і збиральництва), варварства (землеробство і скотарство) і цивілізації. Кожна з цих стадій, виділених за способами добування їжі, характеризується визначеним комплексом інших рис культури – таких, як тип поселення, характер економіки, релігія. Морган стверджував, що звичайним є розвиток суспільства від його ранніх найпростіших форм до виникаючих пізніше більш складних форм.
У своїй головній праці “Стародавнє суспільство”, написаній у 1877 р. на основі власних спостережень над північноамериканськими індіанцями-ірокезами він створив історичну періодизацію історії первісного суспільства. Він переконливо доказав, що в центрі суспільних відносин у первісних народів стоїть не сім’я, а рід – група кровних родичів, які усвідомлюють свою рідню і походження від одного далекого предка. Рід завжди екзогамний (коли представники одного роду не мають права вступати у шлюб). Жінки завжди беруться поза межами роду, а їх жінки переходять у інший рід. Помічена складна система шлюбних відносин, а не просто обмін жінками між двома родами.
Усі ці ідеї Моргана були розвинуті у праці Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави”, опублікованої у 1884 р. і таким чином започаткував марксизм в історії первісного суспільства. Ф.Енгельс чіткіше показав, що перша формація – первіснообщинна – кардинально відрізняється від інших відсутністю експлуатації людини людиною.
Видатними представниками еволюційної школи були англійці Джон Леббок (1834 – 1913) і особливо етнограф Едуард тай лор (1832 – 1917). Головна робота Тайлора “Первісна культура” (1871), у якій автор на широких етнографічних джерелах показує, як розвивається культура від нижчих до вищих форм (танець, мова, рисунки тощо). Еволюціоністи брали яке-небудь явище культури і створювали еволюційний ряд його розвитку від нижчого до вищого, прямолінійний і незалежний від інших явищ. У багатьох аспектах така теорія не могла пояснити причин зміни і появи інших форм культури.
Теорія еволюціонізму відображала провідну наукову парадигму того часу, яка полягала в розумінні людини і природи як процесу розвитку від нищого до вищого. Ж.Ламарк, К.Лінней і нарешті Ч.Дарвін стояли в основі цього вчення з біологічної точки зору. В гуманітарних науках еволюціонізм розвивася в соціологічних теоріях О. Конта, його послідовників Е.Дюркгейма, Л.Леві-Брюля, Ш.Летурно. В етнології Г.Клемм опублікував 5-титомну «Загальну історії культури людства» (1843-1847), у якій виділив три стадії суспільного розвитку. Австрійський етнолог І. Унгер у 1850 р. видав працю «Шлюб і його всесвітньо-історичне значення». У 1859 р. Т.Вайнц пише книгу «Антропологія диких народів», в якій намагається поєднати різні підходи до первісних народів – антропологічні, культурно-історичні, соціальні та етнографічні.
Еволюційна концепція в етнології була завершена такими англійськими вченими, як Е.Тайлор, Дж. Мак-Леннан, Дж. Леббок. Кожен з них вніс свій вклад в теорію еволюції, опублікувавши ряд важливих творів
Другим серйозним досягненням цього періоду було вивчення дифузії – поширення елементів культури в просторі. Дифузія може приймати форму передачі ідей чи предметів від одного народу до іншого або переміщення групи людей з одного місця в інше. Слово взяте з фізики – розповсюдження газів в різних напрямках від центру.
Попередником цієї школи був географ і етнограф Фрідріх Ратцель (1844 – 1904), який висунув антропогеографічне вчення – поєднання розвитку культури з конкретним географічним середовищем. Різні типи культури він пояснив різними природно-економічними умовами (степ, тайга, тундра тощо). Він же висловив думку, що всяке нове в культурі виникає спочатку в одних народів чи народу, а потім способом дифузії розповсюджується до інших народів – метод культурних запозичень.
В Англії сер Грэфтон Елліот Сміт (1871–1937) і його послідовники дотримувались крайнього різновиду дифузіонізму в археології, названої її прихильниками «геліоцентризмом», а критиками – «наддифузіонізмом». Елліот Сміт доводив, що людина – істота не занадто винахідлива і що всі найважливіші відкриття, швидше за все, варто зводити до єдиного джерела; він думав, що місцем первісного винаходу багатьох нововведень, що визначили характер цивілізації Заходу, є Єгипет.
Існували й інші, не настільки радикальні форми дифузіонізму, насамперед у Німеччині, де склалася Kulturkreiselehre («теорія культурних кіл»), прихильники якої запропонували цілий ряд прийомів для визначення місця і часу виникнення того чи іншого елементу культури . Німецький етнограф і географ Лео Фробеніус (1873 – 1923) прийшов до висновку, що в первісності (і дотепер) існували ті чи інші розвинуті культурні провінції (“кола”), звідки походять нові прогресивні культури та явища на відсталі народи (крім дуже далеких, географічно закритих). Культура, вважав він, не створюється народом, а існує самостійно і незалежно.
Засновником школи “культурних кіл” вважається Фріц Гребнер (1877 – 1934), який доказував, що всяка культурна інновація створюється лише раз в якомусь конкретному культурному колі, потім гуляє по інших народах способом передачі естафети.
Ці ідеї знайшли подальший розвиток у так зв. віденській культурно-історичній школі, засновником якої був Вільгельм Шмідт (1868 – 1954). Він розмістив культурні кола за еволюціоністським методом – від примітивних до прогресивних. Сконструював дві лінії розвитку – матріархальну (нижчу расу) і патріархальну (вищу расу).
Хоча дифузія, безсумнівно, була серйозним чинником в історії людства, сучасна наука одностайно думає, що вчені початку 20 ст. переоцінювали її роль як засобу інтерпретації археологічних матеріалів.
Значення, які надавались у побудовах європейських археологів того часу міграціям і вторгненням, почасти зв'язано з особливостями історії Європи. Починаючи з римського часу і протягом Середніх віків на її території засвідчені послідовні хвилі масових переселень. За навалою бл. 370 н.е. гунів, що прийшли з Азії, пішли вторгнення німецьких і слов'янських племен, що просувалися в східному і південному напрямках.
Ці міграції, добре висвітлені письмовими джерелами, породили в європейців уявлення про такі масові переселення як про звичайні і передбачувані явища і змусили припускати порівнянні (чи навіть більш великі) пересування в Африці й у найдавнішій історії Євразії. У наші дні більшість істориків думає, що переселення народів на території Європи в римську епоху й у Середні віки є у світовій історії подіями винятковими.
Але австрійський археолог Освальд Менгін у своїй “Всесвітній історії кам’яного віку”(1930) на археологічному матеріалі зробив спробу доказати, що первісна історія – це лише міграції одних і тих же племен (прихід арійців у Європу посилив ідеологію фашизму).
Свій внесок у створення міграціоністських теорій внесли і лінгвісти. Це був час становлення історичного мовознавства – науки про формування і поширення мов. Картографування мов привело до розуміння того, що деякі мовні родини поширені на величезних територіях – як, наприклад, індоєвропейська, представлена на просторі від Індії до Ісландії. Єдиним відомим тоді механізмом поширення мов була міграція. У деяких випадках процес поширення артефактів визначеного типу чи стилю приблизно збігався з можливою міграцією населення, відтвореною на основі даних про розміщення мов, і в цьому вбачали підтвердження фактів міграції. Однак сучасному історичному мовознавству відомо, що міграція являє собою лише один з можливих способів поширення мови.
В кінці ХІХ ст. одночасно з дифузіонізмом з’явився інший напрям, що дістав назву соціологічна течія в етнографії. Соціолог Еміль Дюркгейм (1858- 11917) вважав головним у первісному суспільстві розвиток суспільної свідомості. Уся історія – це колективні уявлення, догми, традиції (нічого індивідуального). Він доказував, що єдиним джерелом релігії, мистецтва та ін. є соціальне середовище – громада. Конкретній людині усе це непотрібне.
Послідовником соціологічної школи був відомий французький філософ та психолог Леві-Брюль (1858 – 1939). У книзі “Первісне мислення” (1930) він виступив з ідеєю про існування первісного дологічного мислення. Людина мислить себе не як “Я”, а як “МИ”. Крім того, дологічне мислення є міфологічним. Людина персоніфікує і одухотворяє усі явища природи, звірів, речі, тощо.
Після ІІ-ої Світової війни в Англії виникла функціональна школа в етнографії, засновником якої став поляк Броніслав Маліновський (1884 – 1942). За ним, культура розглядається не як сукупність частинок-явищ, а як єдине ціле, у якому кожна частинка поєднана з іншими і має свою соціальну функцію.
У США склалася американська школа історичної етнології, заснована відомим антропологом і етнографом Францом Боасом (1858 – 1942). Він критикував расизм і в багатьох аспектах був матеріалістом. Головне його поняття – “культурний ареал” – розповсюдження цілих серій культурних явищ (у кожному конкретному випадку – інший ареал). Усе це знайшло вияв у його послідовників, які заперечували єдину культуру історії людства.
Школа етнопсихологічного спрямування у США виникла також після війни. Головна ідея – кожному народу властива своя “модель культури”. Можна переносити етнопсихологічні риси однієї людини на все суспільство в цілому (наприклад, одного індуса – на увесь народ, одного араба – на увесь народ).
Процесуальна археологія. Роки, що пішли безпосередньо за закінченням Другої світової війни, були відзначені значним ростом асигнувань на наукові дослідження – особливо в сфері ядерної фізики. Підсумком цих досліджень став стрімкий розвиток нових методів – зокрема, радіовуглецевого датування. Після його винаходу в 1949 археологи вперше змогли застосувати метод, що забезпечує одержання точних абсолютних дат на основі аналізу всіляких матеріалів.
До 1960-х років прагнення розширити можливості тлумачення археологічних даних досягло такого рівня, що виник напрямок, який одержав назву «нова археологія». Введене спочатку в обіг критиками цієї школи, воно було прийнято і її прихильниками, оскільки відбивало їхнє прагнення до революційних змін. З роками цей напрямок, що виник у 1960-х роках, перестав бути настільки «новим», і тепер його позначають терміном, що сходить до Уіллі і Філліпса, – «процесуальна археологія».
Найбільш авторитетними представниками процесуальної археології були Льюіс Бінфорд і Ренфрю у Сполучених Штатах та Девід Кларк в Англії. Вони і їхні послідовники запропонували цілий ряд нововведень, що торкалися не тільки повсякденної практики, але й основ археології як науки
Відношення до археології як до точної науки спричинило за собою застосування нових методів, у першу чергу математичних, таких, як статистична перевірка чи аналіз репрезентативної вибірки.
З'явилися найрізноманітніші методи, засновані на даних фізики, хімії й інших точних наук. Застосування цих методів уможливило одержання таких раніше недоступних зведень, як місце виготовлення того чи іншого артефакту, вік тварини в момент її смерті, характер харчових продуктів, що містилися в посудині перед тим, як вона була викинута.
Застосування настільки різноманітних високотехнологічних способів аналізу викликало в багатьох представників процесуальної археології прагнення до проведення міждисциплінарних досліджень.
Орієнтація представників процесуальної археології на матеріалізм схиляла їх до досліджень екологічної, економічної і політичної тематики і до недооцінки ідеології й інших факторів, прямо не виведених з потреби виживання.
Постпроцесуальна археологія. В основі процесуальної археології лежить уявлення про об’єктивність культури, її природний характер, і саме з цього виходили у своїх атаках її критики. Інші – приміром, Ян Ходдер – нападали на її схильність до матеріалізму і доводили, що символічний, ідеологічний і інший фактори грають не менш важливу роль у формуванні людської поведінки, ніж матеріальні потреби. Ходдер ремствував також, що в побудовах процесуалістів приділяється занадто мало уваги особистості і її індивідуальній поведінці, а усе зосереджено на навмисно узагальнених поведінкових моделях.
Деякі з критиків – наприклад, Брюс Трігер – не відкидали пошуків процесуалістів, але вважали, що такий підхід не може бути єдиним. Трігер, зокрема, віддавав перевагу дослідженням з більш значним історіографічним елементом, у яких перемежовуються опис, аналіз і інтерпретація.
Кінець 1990-х років не був ознаменований новими успіхами на шляху постпроцесуалістів до згоди. У рамках цього напрямку існує кілька самостійних течій.
Символічна археологія. Як випливає з її назви, символічна археологія зосереджена на вивченні символічного значення артефактів і інших культурних об'єктів.
Прикладом може служити дослідження Яном Ходдером мегалітичних гробниць епохи неоліту в Європі, що демонструє обмеженість символічної археології. Мегалітичні гробниці – це великі споруди, побудовані переважно з каменів вагою в кілька сотень кілограмів, які утримують як рештки похованих людей, так і супровідний поховальний інвентар. Деякі з мегалітичних гробниць явно мали двері та багаторазово використовувалися для здійснення повторних поховань.
Відчутних успіхів символічна археологія домоглася при вивченні недавнього минулого. Більш ранні, насамперед доісторичні, матеріальні об'єкти найчастіше позбавлені культурного контексту, що не дозволяє археологу судити про можливе символічне їхнє значення.
Структуралізм – це напрямок у дослідженні форми людської діяльності, що знайшов широке застосування в літературознавстві, культурній антропології й історії мистецтв. Його вихідною посилкою є думка, що повторювані розумові операції людини можуть знаходити різноманітне матеріальне вираження. Відповідно в археологічному матеріалі структураліст шукає повторювані моделі в надії на те, що вони відбивають ключові структури мислення тих людей, якими були створені досліджувані об'єкти.
Засновник сучасного структуралізму Клод Леві-Строс думав, що структура мислення однакова у всіх людей, але інші структуралісти вважають цю структуру культурно обумовленою та різною у різних суспільствах.
Раннім прикладом структуралізму в археології служать праці Андре Леруа-Гурана, французького археолога, що вивчав печерне мистецтво епохи палеоліту. Ці печери, датовані 30 000–20 000 до н.е., містять розписи у яких переважають зображення тварин. Леруа-Гуран вважав, що ці зображення складали цілісні композиції і що розміщення фігур різних тварин відбиває представлення древніх художників про їхнє значення.
Найпоширенішими є зображення коней і бізонів, за твердженням Леруа-Гурана, в абсолютній більшості випадків поміщені в центрі композиції. Він доводив, що їхня численність і центральне положення свідчать, що їм належала найважливіша роль у житті творців розписів. Наступні вишукування в цих печерах дозволяють думати, що композиція розписів більш різноманітна, чим думав Леруа-Гуран, але його аналіз наочно демонструє логіку структуралістських інтерпретацій.
Критики структурної археології ставлять запитання, чи є розумові структури настільки загальними, як думають структуралісти. Центральне положення фігур коней і бізонів у палеолітичних розписах може, приміром, бути зв'язане з культурно обумовленими художніми принципами чи з традицією, що передавалася при навчанні, а не з несвідомими розумовими структурами, що виявляються незалежно від волі творця розписів.
Під обстріл попадає і роль випадковості в багатьох структуральних інтерпретаціях. Так, білатеральна симетрія на зразок тієї, котра відзначена в дослідженнях перуанських матеріалів Арнольдом, зустрічається в незліченних художніх традиціях, у тому числі в сотнях випадків – там, де подвійний рахунок споріднення невідомий. У цьому зв'язку критики задаються питанням, чи не є багато структурних збігів, відзначені представниками структуралізму в археології, чисто випадковими.
PAGE 24