Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 54
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Кафедра Туризму і готельного господарства
Конспект лекцій
навчальної дисципліни
„географія туризму”
(для студентів спеціальності 6.140103 “Туризм”)
ХАРКІВ – ХНАМГ – 2012
Конспект лекцій навчальної дисципліни „Географія туризму” (для студ. спеціальності 6.140103 “Туризм”). /Укл.: Поколодна М.М., Полчанінова І.Л.– Харків: ХНАМГ, 2012. – с.
|
Укладач |
М.М. Поколодна, І.Л. Полчанінова |
|
Рецензент: |
доц. кафедри регіональної та соціально-економічної географії , к. геогр. н. Редін Володимир Іванович |
Рекомендовано кафедрою туризму і готельного господарства, протокол засідання № 1 від «29» серпня 2011 р.
ЗМІСТ
|
Вступ…………………………………………………………………………….. |
|
|
Тема 1. Географія туризму як наукова дисципліна…………………………. |
|
|
Тема 2. Методологія та методика географічних досліджень в туризмі….. |
|
|
Тема 3. Географія туристських потоків, доходів та витрат…………………. |
|
|
Тема 4. Класифікація та географічна оцінка туристичних ресурсів………… |
|
|
Тема 5. Природні туристичні ресурси…………………………………………. |
|
|
Тема 6. Культурно-історичні ресурси туризму……………………………….. |
|
|
Тема 7. Географія рекреаційних видів туризму………………………………. |
|
|
Тема 8. Географія активних видів туризму…………………………………… |
|
|
Тема 9. Географія культурно-пізнавального та подієвого туризму………… |
|
|
Тема 10. Географія ділового туризму………………………………………… |
|
|
Тема 11. Географія релігійного туризму та паломництва…………………… |
|
|
Тема 12. Географія міського, сільського та екологічного туризму…………. |
|
|
Рекомендована література ……………………………………………………... |
ВСТУП
Опорний конспект лекцій призначений для студентів що навчаються за спеціальністю 6.140103 - «Туризм» при опануванні дисципліни “Географія туризму”.
Дана дисципліна є одним з професійно-орієнтованих курсів програми підготовки фахівців з туризму. Вона займає провідне місце в циклі дисциплін природничо-наукової (фундаментальної) підготовки. Актуальність вивчення даної дисципліни продиктована вимогами керівників вітчизняних туристичних підприємств де професійної компетентності своїх працівників в царині географїї туризму та туристичного ресурсознавства, що повязані із збільшенням темпів розвитку індустрії туризму в світі, зростанням обсягів і розширенням географії туристських потоків, зростанням культурного обміну мір країнами і цивілізаціями.
Мета дисципліни полягає у отриманні майбутніми фахівцями сфери туризму професійних знань у сфері теорії і методології географічних досліджень та туристичного ресурсознавства, формуванні фахового світогляду щодо територіальної організації та умов розвитку спеціалізованих видів туризму в регіонах та країнах світу.
Завданням вивчення дисципліни «Географія туризму» є теоретична і практична підготовка майбутніх туризмознавців з питань:
теоретико-методологічних засад географії туризму,
особливостей методології та методики проведення географічних досліджень у сфері туризму,
Результатом вивчення дисципліни «Географія туризму» стають компетенції майбутніх фахівців туризму професійно оперувати географічною інформацією стосовно визначення атрактивності туристичних ресурсів та оцінки туристичного потенціалу країн і регіонів на предмет розвитку спеціальних видів туризму, також використовувати її в практичній роботі щодо формування конкурентоспроможного туристичного продукту та підвищення якості туристичного обслуговування споживачів.
Вивчення дисципліни «Географія туризму» тісно пов'язано з усіма дисциплінами географічного блоку, а також буде сприяти більш якісному освоєнню студентами напряму підготовки «Туризм» комплексу фахових дисциплін з організації галузі, менеджменту і маркетингу в туризмі.
Даний конспект лекцій складений на основі діючих галузевих стандартів вищої освіти: освітньо-кваліфікаційна характеристика та освітньо – професійна програма бакалавра напрям підготовки 0504 “Туризм” фахове спрямування 6.050400 - “Туризм” де дисципліна має статус обов’язкової. Формою підсумкового контролю є залік, в робочому плані підготовки також передбачено виконання курсової роботи.
Конспект є одним із найважливіших складових елементів методичного забезпечення дисципліни. Він призначений для самостійної роботи студентів і закріплення їхніх знань за темами, підготовки до практичних занять та підсумкового контролю. Опорний конспект лекцій складається із вступу, 11 тем, рекомендованої літератури, запитань до самоперевірки.
Тема 1 Географія туризму як наукова дисципліна
1. Підходи до визначення туризму.
2. Туризм як соціально-еколого-економічна система.
3. Історичні періоди розвитку туризму.
4. Туризм як об'єкт географічного дослідження. Об’єкт, предмет і завдання географії туризму. Система географічних наук в туризмі.
5.Термінологічний апарат географії туризму
1.1. Підходи до визначення туризму
Туризм – це багатогранне явище, тісно пов'язане з економікою, історією, географією, архітектурою, медициною, культурою, спортом та іншими науками. Існує багато поглядів на туризм як на галузь господарства, так і на міжгалузевий комплекс або ринок, де туристське підприємство з продукції різних галузей формує туристський продукт. Під туризмом прийнято розуміти:
1. Одну з форм міграції населення, що характеризується тимчасовим його переміщенням з одного району країни до іншого, або з однієї країни до іншої; всі види пересування, не пов'язані зі зміною місця проживання та роботи.
2. Систему подорожей, що здійснюється на підставі міжнародних угод з урахуванням діючих міжнародних звичаїв.
3. Форму розумового та фізичного виховання, яка реалізується через низку соціально-гуманітарних функції.
4. Популярна форму організації відпочинку, проведення дозвілля.
5. Система та форма використання вільного часу і за допомогою сфери послуг у подорожах, що поєднує відпочинок зі зміцненням здоров'я людини, підвищенням її загальної культури і освіти і справляє на неї виховний вплив, ефективний засіб пізнання, підвищення культурного рівня особистості.
6. Манільська декларація світового туризму (Філіппіни, 1980 р.) визначає його як один з видів активного відпочинку, що являє собою подорож, яка здійснюється з метою пізнання тих чи інших районів, нових країн і поєднується в ряді країн з елементами спорту. Крім того, туризм розглядається як діяльність, що має важливе значення в житті народів з огляду на безпосередній вплив на соціальну, культурну, освітню та економічну області життя держав та їх міжнародні відношення.
7. Діяльність осіб, які подорожують та перебувають в місцях, що знаходяться поза межами їх звичайного середовища, протягом періоду не більше одного повного року, з метою відпочинку, діловими та іншими цілями. Особлива форма пересування людей по маршруту, з метою відвідування конкретних об'єктів або задоволення певного спеціалізованого інтересу.
8. Організація Об’єднаних Націй визначає туризм як активний відпочинок, що впливає на зміцнення здоров'я, фізичний розвиток людини, пов'язаний з її пересуванням за межами постійного місця проживання. Туризм висвітлюється і як вид подорожі, що здійснюється для відпочинку, освітніх, ділових, любительських та спеціалізованих цілей.
9. Галузь економіки нематеріальної сфери (індустрія туризму) по обслуговуванню людей, що знаходяться поза місцем постійного проживання; як суспільно-організовану економічну діяльність, спрямовану на виробництво товарів і послуг для задоволення потреб людей, що знаходяться за межами постійного місця проживання.
10. Діяльність осіб, які подорожують і перебувають у місцях, що знаходяться за межами їхнього звичайного середовища протягом періоду, що не перевищує одного року підряд, з метою відпочинку, діловими та іншими цілями.
З Групи підходів до розуміння та визначення туризму як явища:
1. Функціональний підхід - об’єднує визначення, які характеризують туризм як різновид рекреації (розширеного відтворення фізичних, інтелектуальних та емоційних сил людини) і форму проведення вільного часу у походах і поїздках, які виконують функції зміцнення здоров’я людини, підвищення його загальної культури та освіти. Туризм - явище поліфункціональне. Серед основних функцій туризму слід зазначити рекреаційну, соціальну, культурну, екологічну, економічну, просвітницьку і виховну.
2. Статистичний підхід це визначення туризму як однієї з форм міграції населення що пов’язана з актом пересування, подорожі, перетину простору і виступає як інструмент статистики туризму.
3. Сутнісній (системний) підхід - третя група визначень, що характеризує туризм як складне системне соціально-еколого-економічне явище, розкриває його внутрішній зміст, який полягає у єдності різноманіття властивостей та відносин.
1.2. Туризм як соціально-еколого-економічна система
Туризм як складна соціально-еколого-економічна система, з одного боку, має власну структуру (субсистеми, елементи) з різноманіттям внутрішніх зв'язків, а з другого боку, є складовою частиною трьох взаємозв'язаних суперсистем (суспільство, економіка, природне середовище), що показано на рис. 1.1.
В основі системи туризму, на думку швейцарського вченого К. Каспара, лежать дві внутрішні субсистеми:
– суб'єкт туризму – турист, тобто споживач туристських послуг зі всім
різноманіттям його потреб і мотивів поведінки;
– об'єкт туризму, що включає такі основні елементи, як туристський регіон і туристську індустрію.
Туристський регіон (дестинація) – це територія, що має в розпорядженні об'єкти туристського інтересу і пропонує певний набір послуг, необхідних для задоволення потреб туристів.
Поширеним є розроблене UNWTO туристське районування, відповідно до якого в світі виділяється шість крупних макрорегіонів: Європа, Америка, Східна Азія і Океанія, Південна Азія, Африка, Близький Схід. Кожний з макрорегіонів, у свою чергу, підрозділяється на мезорегіони. Так, європейський макрорегіон представлений наступними мезорегіонами: Центральна і Східна Європа (у тому числі країни СНД, держави Балтії), Північна, Південна Європа (включаючи країни колишньої Югославії), Західна Європа і Східне Середземномор'я (Туреччина, Кіпр, Ізраїль). Приведена класифікація свідчить про те, що виділення туристських регіонів може в значній мірі відрізнятися від прийнятих схем географічного районування.
Рис. 1.1 Туризм як соціо-еколого-економічна система
Послуги туристам в тому або іншому регіоні надає туристська індустрія – сукупність підприємств матеріального виробництва і невиробничої сфери, що забезпечує виробництво, розподіл, обмін і споживання туристських послуг, освоєння і експлуатацію туристських ресурсів, а також створення матеріальної бази туризму.
Формування, просування і реалізація комплексу туристських послуг, об'єднаних загальним цільовим призначенням, забезпечується туристськими підприємствами (туроператорами і турагентами), діяльність яких служить виключно туризму і складає основу його існування. Туристські підприємства в процесі свого функціонування взаємодіють з виробниками туристських послуг (засобами розміщення, транспортними організаціями, підприємствами ресторанного господарства і т. ін.), для яких в більшості випадків обслуговування туристів є одним з напрямів їх комерційної діяльності. Наданням послуг туристам займаються також підприємства, обслуговуючі все населення туристського регіону, хоча вони задовольняють одночасно і потреби туристів (перш за все це відноситься до підприємств торгівлі, зв'язку, побутового і медичного обслуговування, культурно-просвітницьких установ і т. ін.).
До складу туристської індустрії входять також державні і громадські організаційно-правові структури, регулюючі і координуючі розвиток туризму в регіоні, забезпечуючи умови (інфраструктуру, інформацію, безпеку, доступність і збереження туристських об'єктів, формування туристської привабливості і іміджу регіону і т. ін.) ефективного функціонування системи туризму.
1.3.Історичні періоди розвитку туризму
Історичний шлях розвитку туризму можна поділити на 4 етапи:
1-й етап - до початку XIX ст. - передісторія туризму;
2-й етап - початок XIX ст. - початок XX ст. - елітарний туризм; зародження спеціалізованих підприємств по виробництву туристських послуг;
3-й етап - початок ХХ ст. - до Другої світової війни - зародження масового соціального туризму;
4-й етап - після Другої світової війни - сучасний етап - масовий соціальний туризм; формування туристської індустрії як міжгалузевого комплексу по виробництву товарів і послуг для туристів.
1.4. Туризм як об'єкт географічного дослідження. Об’єкт, предмет і завдання географії туризму. Система географічних наук в туризмі.
Туризмологія - науковий напрямок, в межах якого сполучаються різноманітні дослідження туризму як суспільного явища. Завданням туризмології є розробка теорії функціонування туризму.
Одним з провідних напрямків в туризмології є географія туризму - галузь географічних знань про просторово-часові закономірності функціонування туризму як суспільного явища.
Сутність туризму як мобільної форми споживання і рекреаційної діяльності, основаній на доланні простору, пов'язана з територією, характером середовища в широкому розумінні цього поняття (не тільки природного середовища, а й соціально-культурного та економічного середовища людської діяльності) і є географічною. Тому саме географам належить значний доробок в дослідженнях туризму: відомі праці B.C. Преображенського, Ю.О. Вєдєніна, І.В. Зорина, М.А. Ананьева, Н.П. Зачиняєва, Н.С. Фальковича, Є.А. Котляровата інших дослідників радянських часів, а в Україні - М.П. Крачила, Бейдика О.О. Любіцевої О.О. та багатьох інших.
Для студентів туристських спеціальностей головною метою вивчення дисципліни «Географія туризму» є вивчення ресурсного потенціалу територій і туристських регіонів світу, країн і їх районів, що представляють інтерес для туризму.
Два основних напрямки географічних досліджень туризму:
а) частковий, оснований на трактуванні туризму як форми активного відпочинку, що носить переважно спортивно-оздоровчий характер і, виходячи з цього, основна увага приділялась дослідженню рекреаційних ресурсів та можливості їх використання в спортивно-оздоровчій діяльності засобами туризму;
б) комплексний, при якому туризм розглядався як специфічна галузь сфери обслуговування населення, функціонування якої є міждисциплінарною проблемою, яка може бути вирішена на основі загальногеографічного підходу, що об'єднує дослідження рекреаційних ресурсів та територіальної організації туристичного господарства.
В процесі подальшого розвитку найбільшого поширення отримав саме комплексний підхід.
«Географія туризму» визначається як географічна наука, що вивчає територіальну організацію туристичного господарства, умови та особливості його розвитку в різних районах та країнах.
Об'єктом географії туризму є ринок туристичних послуг, а предметом - форми його територіальної організації, які формуються за конкретних умов ринкового середовища, (і відтворюючи сукупну дію об'єктивних умов та суб'єктивних чинників на певній території.
Завданнями географії туризму є:
Місце географії туризму в системі географічних наук (таблиця 1.1) визначається предметно-об'єктною сферою та колом завдань, спрямованих на виконання суспільного замовлення.
Таблиця 1.1 - Місце географії туризму в ієрархічній структурі географічних наук (за Е.Б. Алаєвим)
|
Географія |
Система наук |
|
Суспільна географія |
Родина наук |
|
Соціальна географія |
Комплекс наук (дисципліна) |
|
Рекреаційна географія |
Галузь |
|
Географія туризму |
Розділ |
Розширення предметно-об'єктної сфери географії туризму є об'єктивним процесом, відповідним розвиткові об'єкту дослідження, що позначилось й на розширенні теоретико-методологічної бази географії туризму в бік збільшення впливу суспільно-географічної складової (рис. 1.1).
Рис. 1.1. Зв'язок географії туризму з географічними науками
1.5.Термінологічний апарат географії туризму
Туризм - тимчасовий виїзд людей з місця свого постійного проживання в іншу країну або місцевість у межах своєї країни з метою оздоровлення, пізнання, професійно-ділових та інших цілях, без заняття оплачуваною діяльністю у відвідуваному місці на термін, що перевищує 24 години до одного року й із зобов'язанням покинути країну або місце перебування в певний строк.
Відпочинок (дозвілля) – це специфічна діяльність людини не спрямована на задоволення нагальних потреб; - будь-яка діяльність (або бездіяльність) спрямована на відновлення сил людини.
Відвідувач – це особа, що відвідує країну, поза своїм місцем проживання, з будь-якою метою, крім занять оплачуваною діяльністю.
Турист - споживач тура, туристського продукту або туристських послуг; тимчасовий відвідувач місцевості, населеного пункту, території або країни незалежно від його громадянства, національності, статі, мови й релігії; що знаходиться в даній місцевості не менш чим 24 години, але не більше 12 місяців протягом календарного року, або що перебуває поза місцем свого проживання в межах своєї країни й здійснює щонайменше одну ночівлю; подорожує заради задоволення або з пізнавальними, лікувальними, діловими цілями й не займається при цьому діяльністю в місці тимчасового перебування, оплачуваної з місцевого джерела.
Міжнародний турист (іноземний турист) – тимчасовий відвідувач, що ночує, тобто здійснює у відвідуваному місці як мінімум одну ночівлю в колективних або індивідуальних засобах розміщення, - особа, що подорожує з метою туризму в іншу країну, що не є країною його звичайного місця проживання й перебуває за межами його звичайного середовища, на строк не менш 24 годин, і не більше 6-ти місяців протягом одного календарного року. без заняття оплачуваною діяльністю із джерела у відвідуваній країні.
Внутрішній турист - тимчасовий відвідувач, який ночує, тобто здійснює у відвідуваному місці як мінімум одну ночівлю, що постійно проживає в певній місцевості й подорожуючий з метою туризму в іншу місцевість у межах своєї країни, але поза межами його звичайного перебування на строк, що не перевищує 12 міс., і не займається оплачуваною діяльністю з джерела в місці тимчасового перебування.
Екскурсант - тимчасовий (одноденний) відвідувач місцевості, населеного пункту, території або іншої країни, незалежно від його громадянства, статі, мови й релігії, що перебуває в даній місцевості з метою туризму менш чим 24 години, тобто той, що не здійснює ночівлі в місці перебування.
Туристичний продукт - попередньо розроблений комплекс туристичних послуг, який поєднує не менше ніж дві такі послуги, що реалізується або пропонується для реалізації за визначеною ціною, до складу якого входять послуги перевезення, послуги розміщення та інші туристичні послуги, не пов'язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань об'єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо).
Typ - комплекс різних видів туристських послуг, з'єднаних на базі головної мети подорожі, що надаються по ходу проходження маршруту в певні терміни для задоволення потреб туриста.
Екскурсія – туристична послуга тривалістю до 24 годин у супроводі екскурсовода за заздалегідь затвердженим маршрутом для забезпечення задоволення духовних, естетичних, інформаційних потреб туристів, без надання послуг розміщення (нічлігу).
Туристські товари включають товари специфічного туристського попиту (карти, листівки, буклети, сувеніри, туристське спорядження та ін.), тобто характерні туристські товари, і неспецифічні, тобто супутні туристські товари, до яких відносяться товари загального призначення (рушники, парасольки, купальники та ін.).
Характерні туристичні послуги та товари - послуги та товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких суттєво скоротиться без їх реалізації туристам.
Супутні туристичні послуги та товари - послуги та товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких несуттєво скоротиться без їх реалізації туристам.
Туристичний потенціал сукупність природних, історико-культурних та соціально-економічних умов організації туристської діяльності на певній території; - спроможність різних видів ресурсів до відновлення і витримування певних рекреаційних навантажень з урахуванням екологічних критеріїв.
Туристські атракції – окремі об’єкти різного походження та форм власності та комерційні підприємства, основною метою діяльності яких є задоволення потреб рекреантів у організації розваг і змістовного проведення відпочинку у вільний час.
Туристські ресурси - це об’єкти і явища природного і антропогенного походження які мають сприятливі кількісні і якісні характеристики і використовуються або можуть бути використані для створення туристського продукту та задоволення різноманітних потреб туристів під час подорожування.
ТЕМА 2. МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ТУРИЗМІ
2.1. Методологічні підходи до комплексної оцінки туристичного потенціалу території
2.2. Методи збору географічної інформації
2.1. Методологічні підходи до комплексної оцінки туристського потенціалу території
Туристський потенціал - це досить ємне поняття, що включає кілька детермінант, які й визначають туристську привабливість території (рис.2.1.)
Туристський потенціал можна визначити як сукупність усіх засобів і можливостей сприятливих розвитку туризму на території, іншими словами туристський потенціал території – це сукупність ресурсів.
Рис. 2.1. Детермінанти туристського потенціалу території
Усі ресурси, що формують туристські потенціал можна розділити на структурн, що формують базову основу потенціалу й функціональн, що сприяють її розкриттю й доведення до споживача – туриста або рекреанта. (рис. 2.2.).
Рис. 2.2. Туристські ресурси, що формують туристський потенціал території
Для обгрунтування прийняття рішень щодо розвитку туризму та курортно-рекреаційної індустрії на довгостроковий період необхідно зробити комплексну оцінку туристського потенціалу території.
У методологічному відношенні комплексна оцінка території повинна враховувати такі групи факторів:
У цілому весь процес вивчення туристського потенціалу території можна звести до трьох основних етапів. Перший - попередній, другий оціночно-картографічний, третій - аналітичний.
.
Етап 1
Етап 2
Етап 3
Рис. 2.3. Алгоритм комплексної оцінки туристичного потенціалу території
2.2. Методи збору географічної інформації
Метод – у широкому значенні – спосіб пізнання явищ природи і громадського життя з метою побудови й обґрунтування системи знань.
Метод – у вузькому змісті – регулятивна норма чи правило, визначений шлях, спосіб, прийом рішень задачі теоретичного, практичного, пізнавального, управлінського, життєвого характеру.
Важливим методом географічного дослідження залишаються спостереження. Маршрутні і майданні, періодичні і безупинні, стаціонарні і дистанційні, вони дають важливі фактичні дані про географічні об'єкти, їхньому розвитку, змінах.
Порівняльний підхід дозволяє виявити подібності і розходження процесів, властивостей і станів географічних об'єктів, скласти їх класифікації, а також прогноз їхніх змін. Історичний підхід дозволяє шляхом вивчення минулих станів об'єкта і порівняння їх із сучасним станом пояснити його унікальні риси.
Статистичний метод дозволяє шляхом обробки даних спостережень визначати залежність між компонентами природи, населення і господарства, а також давати їхню порівняльну характеристику.
Картографічний метод дослідження – метод наукового дослідження, у якому карта виступає як модель досліджуваного об'єкта і проміжна ланка між об'єктом і дослідником. Картографічний метод дослідження включає:
описи по картах;
графічні побудови: профілі, блок-діаграми й ін.;
- виміри по картах, математичну обробку цих вимірів і т.д.
Аерокосмічні методи — це дослідження і картографування Землі за допомогою літальних повітряних чи космічних апаратів. Виділяють фотографічні, електронні, геофізичні і візуальні аерокосмічні методи.
Моделювання дозволяє вивчати розвиток географічних об'єктів, процесів і явищ за допомогою їхніх моделей. Виділяють моделювання графічне, математичне і машинне (за допомогою компьютера). Головним джерелом географічної інформації були і залишаються географічні карти, хоча зараз вони часто зберігаються в пам'яті компьютера і є частинами геоінформаційних систем, що одержують інформацію із супутників і з численних метеостанцій, що включають банки даних, що містять звіти про результати праці багатьох дослідницьких колективів.
Комплексність самого предмета географії туризму вимагає комплексного методу його вивчення. При характеристиці поверхні Землі в цілому і її частинах географ з'єднує в єдиний комплекс географічне положення даного місця, рельєф, гідрографію, клімат, тваринний і рослинний світ, населення, його побут і діяльність — і все це бере в єдності, у синтезі.
Генетичний метод – метод дослідження явищ чи предметів, заснований на аналізі процесу виникнення, становлення, послідовності стадій його розвитку. Генетичний метод припускає зведення різноманіття явищ до фундаментальних вихідних елементів і виведення з них досліджуваного явища.
Геофізичні методи – методи вивчення надр Землі, засновані на тому, що:
магнітне поле і поле тяжіння Землі змінюються в залежності від її внутрішньої будови;
пружні коливання й електричні струми поширюються неоднаково в різних гірських породах і т.д.
За результатами вимірів швидкості поширення пружних коливань (сейсмічних хвиль), електричної провідності порід, напрямку і напруженості магнітного поля і поля сили ваги робляться висновки про будову земних надр, недоступних для безпосереднього спостереження.
Використання геофізичних методів вимагає польових робіт зі спеціальним устаткуванням. Геофізичні методи широко використовуються при пошуках і розвідці корисних копалин, особливо нафти і газу.
Дистанційні методи – методи вивчення Землі й інших космічних тіл з повітряних чи космічних літальних апаратів. До складу дистанційних методів входять аерознімання, космічна зйомка, дешифрування знімків, а також візуальні спостереження: огляд території спостерігачем з борта літального апарата.
Експедиційні дослідження – збір відомостей про досліджувану територію безпосередньо на місцевості. Термін застосовується незалежно від того, у яких природних умовах проводяться дослідження: у поле, у лісі, у горах і т.д.
Основним способом збору кількісної та якісної інформації, фактичного матеріалу про території були й залишаються експедиції.
Геоінформаційне картографування надає можливість оперативного укладання, редагування та виводу до користувача тематичних карт. Подальша робота передбачає доповнення існуючої бази даних показниками за останні роки, що дозволить прослідкувати динаміку та тенденції здійснення природоохоронних заходів.
ТЕМА 3. ГЕОГРАФІЯ ТУРИСТСЬКИХ ПОТОКІВ, ДОХОДІВ ТА ВИТРАТ
3.1. Туристський потік та його географічна характеристика
3.2. Географічна оцінка туристського потоку
3.3. Географічна оцінка туристичних доходів та витрат
3.1. Туристський потік та його географічна характеристика
Туристський потік — де форма взаємодії між місцем призначення, де є пропозиція (наприклад, туристична привабливість чи атрактивність), і місцем відправлення, де існує попит чи дефіцит подібних послуг і товарів,
Найважливішими показниками туристських потоків є кількість прибуттів (вибуттів) і тривалість перебування.
Під кількістю прибуттів (вибуттів) розуміють кількість зареєстрованих туристів, що прибули в ту чи іншу країну (чи вибули з неї) за визначений період часу, переважно календарний рік.
Кількість прибуттів (вибуттів) є основним показником, що характеризує туристичний рух. Прибуття (вибуття) враховуються в абсолютному вираженні у формі кількості поїздок за той чи інший відрізок часу. Для оцінки інтенсивності туристських обмінів кількість прибуттів (вибуттів) розраховується на 100 осіб населення, тобто виражається як відносна величина.
За даними UNWTO, на 100 осіб припадає в середньому 10 поїздок. В окремих регіонах цей показник суттєво відрізняється від середньосвітового (від 0,5 прибуттів на 100 осіб населення в Центральній Африці і Південній Азії до 40 — у Карибському басейні та Океанії).
Найвища туристська активність спостерігається в Європі. В усіх субрегіонах — Західній, Північній, Південній, Центральній і Східній Європі — кількість прибуттів, а також поїздок за кордон у розрахунку на 100 осіб значно перевищують середньосвітові показники. Максимальним показник прибуттів є в Південній і Західній Європі — понад 60 прибуттів на 100 осіб, для поїздок за кордон у Північній і Західній Європі — понад 70 вибуттів на 100 осіб.
Поряд із кількістю прибуттів (вибуттів) у статистиці туристських потоків використовується інший показник — тривалість перебування, що вимірюється в годинах для одноденних поїздок і ночівлях, або туро-днях.
Ночівлею вважається одна доба, проведена одним туристом у певній країні (місці призначення).
Тривалість перебування всіх туристів у країні протягом визначеного тимчасового періоду, тобто загальна кількість ночівель, або туроднів (Т), розраховується за формулою
Статистичні відомості про ночівлі групуються за календарними місяцями, типами і категоріями засобів розміщення, а також за територіальною ознакою. Тривалість перебування туристів неоднакова залежно від місця призначення (країни). Відмінності зумовлені туристичною спеціалізацією країни, що приймає (діловий туризм чи подорожі з метою відпочинку і розваг), цінами на її внутрішньому ринку, характером туристських потоків (транзитні чи кінцеві), віддаленістю від основних ринків виїзного туризму та іншими факторами.
На відміну від статистики прибуттів, що формує загальне уявлення про обсяг туристських потоків, статистика тривалості перебування характеризує туристичні подорожі кількісно та якісно. Статистична інформація про транзитні та кінцеві поїздки використовується при вивченні попиту різних груп туристів на послуги розміщення.
Показники туристських потоків застосовуються при статистичному обліку не тільки іноземних туристів, а й місцевого населення, що виїжджає за кордон чи подорожує в межах своєї країни. Тим самим забезпечується зіставлення баз даних в'їзного, виїзного і внутрішнього туризму.
3.2. Географічна оцінка туристського потоку
Міжнародний туризм розвинений у світі вкрай нерівномірно, що пояснюється в першу чергу різними рівнями соціально-економічного розвитку країн і регіонів. У самому загальному виді територіальна нерівномірність відбиває різні рівні соціально-економічного розвитку Півночі й Півдня (Центра й Периферії світового господарства). Так, згідно даним UNWTO, на розвинені країни нині доводиться більше 50 % всіх туристських прибуттів, але країни, що розвиваються, стрімко збільшують свою присутність на світовому туристському ринку.
Розвиток туризму характеризується постійним географічним розширенням і урізноманітненням напрямків подорожей. В 1950 р. 15 найбільших по обсягах обслуговування маршрутів — до 97% туристів — проходили в межах Західної Європи й Північної Америки. Наприкінці XX в. тут зосереджувалося близько 80 % туристських потоків. В 1990-х р.р. частка Азіатсько-Тихоокеанського регіону перевищила 10 %, тому що темпи росту туристських потоків тут виявилися найбільш високими. Нині на три цих макрорегіони доводиться 88,8 % всіх світових туристських прибуттів (у тому числі на Європу - 52,2 %, на Америку - 16, АТР - 20,6 %) і 91,8 % всіх грошових надходжень від міжнародного туризму.
Для всіх шести туристських макрорегіонів світу характерна позитивна тенденція збільшення туристських потоків.
Більшість міжнародних туристів у світі подорожує в межах Європи, або приїжджає в Європу. На всі європейські маршрути доводиться більше половини загальносвітового обсягу міжнародних туристських прибуттів. Це пояснюється, з одного боку, наявністю тут найрізноманітніших рекреаційних (природних і культурно-історичних) ресурсів, а з іншого боку - дією сприятливих для розвитку туризму соціально-економічних і інфраструктурних факторів (високий середній рівень життя, урбанизированность, транспортна рухливість). Дуже важливий для Європи й фактор географічного положення, особливо близького сусідства більшості країн.
Азіатсько-Тихоокеанський регіон – це туристський макрорегіон світу, що найбільш швидко розвивається. Чисельність міжнародних туристів з 1970 р. збільшилася тут більш ніж в 30 разів, а доходи від цієї галузі виросли в 140 разів. Такий стрибок АТР в області світового туристського бізнесу пояснюється загальним прискореним соціально-економічним розвитком регіону, поглибленням інтеграційних процесів, поліпшенням геополітичної обстановки, успіхами індустрії туризму.
У цьому макрорегіоні також переважає внутрішньорегіональний туризм (близько 4/5). У міжрегіональних поїздках виділяються туристи з Європи й Америки. Дуже мало з інших регіонів. Майже 33 % всіх, що прибувають в АТР спрямовуються в КНР. З огляду на території Сянгана, Макао й Тайваню - 50 %. Із зовнішніх туристських ринків, куди виїжджають громадяни із країн АТР, найбільшою популярністю користуються США, Європа й Індія.
Американський макрорегіон у цей час є третім по масштабах міжнародного туризму туристичним напрямком. Різноманітні туристичні ресурси цієї частини світла обумовлюють розвиток багатьох видів туризму. Деяке зниження його частки в прибуттях туристів і доходів пояснюється не тим, що він став втрачати свою привабливість, а тим, що темпи розвитку туристського бізнесу, у першу чергу в АТР, виявилися значно більш високими.
В Америці, як і в Європі, переважає внутрірегіональний туризм (майже 3/4 всіх прибуттів), а головними центрами притягання туристів були й залишаються три країни Північної Америки - США, Мексика й Канада, при сильному домінуванні США. Близько 1/4 всіх міжнародних туристів, що відвідують Америку, приїжджає з інших регіонів світу, головним чином з Європи й Азії (насамперед - з Великобританії і Японії).
Африка, незважаючи на те що темпи росту міжнародного туризму в цьому регіоні останнім часом помітно виросли, усе ще залишається в числі його аутсайдерів. Число іноземних туристів, що відвідують Африку, і грошові надходження від них відносно невеликі й становлять близько 5 % загальносвітових. Туристські потоки між африканськими країнами, а тим більше в інші регіони світу, усе ще залишаються дуже слабкими. Самим великим ринком для країн регіону є самі африканські країни, що дають до 50 % всіх туристів. Головний регіон – постачальник туристів – Європа: Франція, Німеччина, Великобританія. Це пояснюється тим, що не дуже давно ці країни були метрополіями африканських колоній.
Близький Схід в останні роки продовжує залишатися однієї з гарячих крапок планети,але з 1990 р. кількість туристських прибуттів у регіон виросло в 5,5 разів (з 9,6 млн. до 52,9 млн.), причому темпи приросту є найвищими у світі. На Близькому Сході деякий розвиток одержали й міжрегіональний, і внутрішньорегіональний туризм. Головними приймаючими країнами стали Єгипет, Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, Йорданія, Сирія й Кувейт.
3.3. Географічна оцінка туристичних доходів та витрат
Для оцінки поточних і планових майбутніх грошових, у тому числі валютних, надходжень і витрат у міжнародному туризмі використовуються такі вартісні показники:
— сума грошових, у тому числі валютних, надходжень від в'їзного туризму — загалом за рік, а також окремо за країнами і місяцями;
— сума грошових, у тому числі валютних, витрат на виїзний туризм — загалом за рік, а також окремо за країнами та місяцями;
— сума сальдо (негативного чи позитивного) туристичного платіжного балансу;
— середні доходи/витрати на одного туриста, на один туродень.
На підставі вибіркових опитувань і спостережень формується картина витрат на придбання основних туристичних послуг і товарів (відповідно до прийнятої класифікації), визначається їхня частка в загальних туристичних витратах.
Туристичні витрати — це загальна сума споживчих витрат відвідувача чи уповноваженої ним будь-якої іншої особи при підготовці й під час поїздки, а також під час перебування в пункті призначення.
В основу концепції туристичних витрат покладено низку запропонованих UNWTO принципів:
— обліку підлягають тільки ті витрати туристів і екскурсантів, які впливають на економіку. їх може здійснювати сам відвідувач або від його імені будь-яка інша фізична чи юридична особа;
— витрати відвідувача визначаються вартістю товарів і послуг, які він отримує для задоволення своїх потреб. Ідеться про послуги перевезення, розміщення, харчування, невеликі предмети тривалого користування, товари туристичного споживання і сувеніри. Усіх їх відвідувач споживає особисто, окрім подарунків і сувенірів, але й у цьому разі, незважаючи на те, що їхнім власником стає інша особа, яка не подорожувала, такі витрати також відносять до туристичних;
— обсяг туристичних витрат рекомендується встановлювати за фактичними витратами на товари і послуги з урахуванням чинних знижок і надбавок, чайових та інших витрат незалежно від форми їхньої оплати — готівкою, дорожніми чеками, кредитними картками чи іншим способом.
Відповідно до рекомендацій UNWTO, з метою уніфікації показників і забезпечення порівняльності туристичні витрати поділяють на такі групи:
— комплексні поїздки (тури), які передбачають визначені набори послуг чи пакети послуг на відпочинок (перевезення, розміщення, харчування, екскурсії тощо) і реалізуються за єдиною ціною без поділу на складові;
— розміщення;
— харчування і напої;
— транспорт;
— рекреаційні, культурні та спортивні види діяльності й заходи, включаючи оплату за вхід в установи культури, відпочинку і розваг; витрати, пов'язані з купівлею, ремонтом та експлуатацією дрібного рекреаційного і спортивного спорядження під час поїздки; плата за навчання окремим видам спорту (наприклад, дайвінгу чи гірськолижного) і рекреації, а також оплата нетривалих екскурсій і послуг гідів-перекладачів;
— магазинні покупки;
— інші статті витрат, до яких належать страхові платежі, комісійні збори, вартість виготовлення фотографій, ремонт автомашини, ушкодженої під час подорожі, та ін.
За напрямком витрати, які входять до складу туристичних, поділяють на витрати до поїздки, витрати під час поїздки і витрати після поїздки.
Регіональний розподіл надходжень від міжнародного туризму переважно збігається з географією туристських прибуттів. Надходження від міжнародного туризму концентруються в групі розвинених країн Північної Америки (США, Канада) і Західної Європи (Франція, Велика Британія, Німеччина), середземноморських (Італія, Іспанія) та альпійських (Австрія, Швейцарія) країн. Найдоходнішою туристичною дестинацією є США.
З початку ХХ століття по числу туристських прибуттів і по надходженнях від туризму перше місце займає Південна, середземноморська Європа. Від Південної лише небагато відстає Західна Європа. На два цих субрегіони разом доводиться практично 70 % всіх прибуттів туристів у Європу. Третє місце займає Центрально-Східна Європа, частка якої в прибуттях досягає 20 %, але в надходженнях від туризму у два рази менше (через більше низькі ціни й гіршу якість обслуговування).
Субрегіон Північної Європи залучає найменше число туристів, але по доходах від туризму він випереджає країни Центрально-Східної Європи.
В останні роки надходження від міжнародного туризму в Азії й Тихоокеанському регіоні зростали швидше, ніж число туристів, що прибувають у регіон. Це відбувалося тому, що багато країн у регіоні переорієнтувалися на заможних туристів.
Всупереч успіхам розвитку туристської індустрії й великих надходжень у країнах АТР внесок туризму в економіку регіону менше, ніж в інших регіонах світу. Він нараховує тільки 5% надходжень від експорту на відміну від середньосвітового - 8,3%, тому що країни цього регіону, особливо нові індустріальні країни, наголошують на експорт товарів, а не послуг.
Доходи від міжнародного туризму в Американському регіоні досягають 10-20 % від загального експорту товарів і послуг доходів експорту. Такий високий рівень є наслідком конкурентоспроможності регіону й спеціалізацією деяких районів на туризмі. На Британських Віргінських островах, на Антигуа й Барбуді ця частка перевищує 80 %, на Гренаді й Ангільї - 60, на Кубі, Барбадосі, Ямайці, Мартініці, Гваделупі знаходиться в межах від 40 до 50 %. Особливо виділяється Карибський басейн по морських круїзах, які розраховані насамперед на американських туристів. У наші дні в цьому басейні концентрується 3/4 всіх морських круїзів світу.
Незважаючи на негативні показники двох останнього років, у Карибському субрегіоні й Південній Америці відбувся енергійний підйом міжнародного туризму, який був викликаний поліпшенням економічної ситуації в таких великих країнах, як Аргентина й Бразилія, що сприяло росту внутрішньорегіональних подорожей.
Країни Південної Америки не володіють добре розвинутою туристською інфраструктурою, тому посідають третє місце в регіоні по надходженнях від міжнародного туризму після Північної Америки й Карибського субрегіону.
Доходи від туризму Центрально-Американських країн, згідно даним Секретаріату по туристичній інтеграції Латинської Америки (SITCA), у результаті глобальної економічної кризи в 2009 році знизилися на 20%, а число туристичних прибуттів зменшилося на 19%. Тому перед регіоном стоють непросте завдання - завоювати довіру туристів, - яка може бути досягнута, у першу чергу, повним виконанням всіх послуг, що вказуються в туристичних офертах.
У Африканському регіоні середні доходи від одного туристського прибуття становлять 630 дол., що на 35 % нижче середньосвітового рівня. Тут лідирують Мадагаскар, Сейшельські о-ва, Танзанія, де середні доходи від одного туриста перевищують 1500 дол. Однак є й такі країни, де надходження від туристського прибуття вкрай малі, наприклад, у Свазіленді вони становлять лише 25 дол.
Ріст міжнародного туризму в Африці стримувався через високі ціни африканського продукту на ринках, що генерують туристські потоки. Однак, в останні роки регіон перемкнувся на недорогий масовий, переважно пляжний туризм, особливо на півночі континенту на узбережжі Середземного моря.
Країни Північної Африки (Єгипет, Марокко, Туніс, Канарські острова) - місця, у цілому, недорогого й масового туризму.
Самий великий туристський центр Близькосхідного регіону - Єгипет пропонує пізнавальний туристський продукт, а туризм у Саудівській Аравії має релігійний характер, тому що там перебувають мусульманські святині. Ці дві країни забезпечують майже 70% надходжень від туризму й загальні доходи Близького Сходу від туризму. У цілому регіон в 2009 році одержав 41,2 мільярди доларів від міжнародного туризму, що становить приблизно 780 доларів за одне прибуття.
ТЕМА 4. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ГЕОГРАФІЧНА ОЦІНКА ТУРИСТИЧНИХ РЕСУРСІВ
4.1. Поняття та сутність туристичних та туристично-рекреаційних ресурсів
4.2. Підходи до класифікації туристичних та туристично-рекреаційних ресурсів
4.3. Проблеми освоєння та користування туристичними ресурсами
4.1. Поняття та сутність туристичних та туристично-рекреаційних ресурсів
Туристичні ресурси — специфічні властивості природного середовища, а також їх поєднання, прояви людської діяльності, природні, історичні, соціально-культурні об'єкти, які є предметами зацікавлення туристів, стимулюють їх до подорожі, здатні задовольнити їхні потреби у відновленні та розвитку фізичних, емоційних та інтелектуальних сил. Ресурсом є не лише пейзаж чи історична пам'ятка, а й тиша, чисте повітря, гостинність жителів, доступність розваг тощо. Там, де немає туристичних ресурсів, туризм розвиватись не може.
З точки зору рекреаційної географії до туристичних ресурсів відносять природні та антропогенні геосистеми, тіла й явища природи, артефакти (з лат. arte — штучно + factus — зроблений), що володіють комфортними властивостями і споживчою вартістю для рекреаційної діяльності, можуть бути використані для організації відпочинку й оздоровлення визначеного контингенту людей у певний час за допомогою конкретної технології і за певних матеріальних можливостей.
Сутність туристичних ресурсів полягає в тому, що вони слугують основою для формування туристичного продукту та його пропозиції. Загалом туристичними ресурсами вважається все, що можна використовувати в конкретному районі для організації туристичної діяльності та залучення туристів.
Проблемі вивчення туристичних ресурсів присвячені праці багатьох
Туристичні ресурси є національним надбанням, проте частина з них має особливе значення. Перелік об'єктів і пам'яток світового значення встановлює і щорічно поновлює ЮНЕСКО. Усі пам'ятки культури і природні об'єкти перебувають під охороною держав, на підтримку і збереження пам'яток та об'єктів всесвітнього значення також спрямовує кошти ООН.
Основою використання туристичних ресурсів і туристичних об'єктів для цілей туризму є туристський інтерес і туристські враження.
Туристський інтерес — перспектива одержання туристом об'єктивної інформації, позитивних емоцій або потенційна можливість задовольнити заплановану потребу туриста в конкретній, на початку частково відомій, туристичній послузі, туристичному товарі й туристичному продукті, заснованих на певному комплексі туристичних ресурсів, що є об'єктами туристського інтересу.
Об'єкти туристського інтересу — визначні пам'ятки, природні об'єкти і природно-кліматичні зони, соціально-культурні об'єкти показу тощо, спроможні задовольнити потреби туриста під час туристичної поїздки або подорожі й споживанні туристичних послуг або туристичного продукту.
Туристське враження — комплекс емоцій, здебільшого позитивних, духовний і фізичний стан туриста, що сформувалися під впливом споживання туристичних послуг, придбання туристичних товарів, споживання туристичного продукту.
4.2. Підходи до класифікації туристичних та туристично-рекреаційних ресурсів
У науковій літературі пропонується декілька підходів до класифікації туристичних ресурсів. Найбільшого поширення набули класифікації польського економіста М. Труаси (1963) і французького економіста П. Дефера (1972).
В основу класифікації М. Труаси покладено поділ туристичних ресурсів на створені й не створені працею людини. Він виокремлює такі три групи туристичних ресурсів:
1. Природні туристичні ресурси, що визначаються як "потенційний туристичний капітал", до них належать клімат, повітря, пейзаж, моря, озера, ріки, гори, ліси тощо. Ці туристичні ресурси можна визначити як природно-кліматичні. Особливістю природних ресурсів є те, що вони не відновлюються в міру споживання чи відновлюються десятиліттями або навіть сторіччями, як, наприклад, ліси.
2. Туристичні ресурси, створені працею людини, тобто архітектурні споруди, пам'ятники, твори мистецтва тощо. Це об'єкти показу чи екскурсій.
3. Додаткові туристичні ресурси, створені працею людини для надання послуг — інфраструктура району, всі підприємства, призначені для прийому та обслуговування туристів. Такі ресурси можна назвати ще економічними зручностями подорожі, вони слугують підставою для оцінювання розвиненості сфери послуг для прийому й обслуговування туристів.
На відміну від М. Труаси, П. Дефер не відносить до туристичних ресурсів підприємства з прийому й обслуговування туристів. На нашу думку, такий підхід можна мотивувати тим, що ці підприємства лише дають змогу використовувати туристичні ресурси, але самі по собі не можуть служити метою туристичної подорожі.
П. Дефер поділяє всі туристичні ресурси на чотири групи: гідром, фітом, літом й антропом.
Гідром — усі туристичні ресурси, до складу яких входить вода: озера, ріки, морські узбережжя, сніжні рівнини і льодовики, джерела мінеральних вод, гідроелектростанції.
Фітом — природні туристичні ресурси, до складу яких входить земля. Ці ресурси можуть бути двох типів: створені самою природою (ліси, гори, скелі, вулкани, мальовничі панорами), і ті, що є результатом людської праці (національні парки, сади).
Літом — усе, що створено працею людини і викликає інтерес туристів або само по собі, або завдяки своєму призначенню: це не лише пам'ятники архітектури і минулих цивілізацій, а й прості помешкання, що характеризують життя і побут людей, наприклад, етнографічні села чи музеї під відкритим небом.
Антропом охоплює всі види людської діяльності, які можуть викликати інтерес туристів, незалежно від оточення. Елементами антропома є сама людина, її життя, погляди та звичаї; стародавні види людської діяльності, що зникають чи можуть зникнути, зокрема, народні промисли, національні народні свята, фольклор, національні костюми і національна музика. Водночас до антропома можна віднести промислові й сільськогосподарські підприємства, а також навчальні заклади і соціально-побутові об'єкти.
За класифікацією П. Дефера, складові туристичних ресурсів не є взає-мовиключними, тобто один і той самий вид туристичних ресурсів може одночасно належати до декількох груп.
У структурі туристичних ресурсів Смаль І.В. виділяє кілька складових: природну, соціально-культурну або суспільну, технологічну і подієву, які, у свою чергу, розділяються на ряд компонентів, що мають свою будову (рис. 1.2). Природні та суспільні ресурси формують групу "матеріальні туристичні ресурси", подієві і більшість технологічних (інформаційні, рекламні та інноваційні) об'єднуються у групу "нематеріальні туристичні ресурси".
Рис. 4.1. Структура туристичних ресурсів за І.В.Смаль
За характером використання туристичні ресурси можна поділити на безпосередні та непрямі.
Безпосередні ресурси — це природні та історико-культурні ресурси, які використовуються самими туристами.
Непрямі ресурси — це соціально-економічні ресурси (матеріальні, фінансові, трудові, інформаційні), які залучаються для освоєння і використання безпосередніх туристичних ресурсів.
Своєрідним путівником туристичними ресурсами світу є перелік видатних культурних та природних об'єктів, що становлять надбання усього людства і перераховані у відповідному списку, складеному під егідою ЮНЕСКО, який носить назву "Світова спадщина ЮНЕСКО" (World Heritage).
4.3. Проблеми освоєння та користування туристичними ресурсами
Типи відносин, що склалися при освоєнні та користуванні тур ресурсами:
1. Відносна незалежність — прихильники різних позицій, поважаючи протилежну думку, зберігають ізоляцію і максимально обмежують контакти. Такі взаємини не характерні для масового туризму.
2. Симбіоз (взаємна підтримка) — виявляється як розумне та контрольоване використання природних ресурсів. Природні зони, археологічні зони й історичні пам'ятники оберігаються й підтримуються.
Збереження та підтримка з погляду туризму може проявлятися у таких формах, як:
— стимулювання відновлення історичних місць, будинків і пам'ятників;
— стимулювання трансформації старих будинків і просторів у зовсім нові, з новими туристичними можливостями;
— активізація збереження природних ресурсів;
— підвищення відповідальності за управління й адміністративний контроль, що поліпшує якість навколишнього середовища і дає змогу більшою мірою задовольняти потреби туристів.
3. Конфлікт — з приводу руйнування навколишнього середовища. Руйнівна активність туристів проявляється або в повному винищенні туристичних ресурсів, або в постійному негативному впливі на соціокультурну систему, наслідком якого можуть бути зміна ціннісних систем, моральних законів, загального стилю життя і рівня безпеки.
Варто розрізняти ресурси за характером залучення в туристичну діяльність:
1) природні ресурси, які можуть сприйматися зором, наприклад, пейзажі, захід чи схід сонця, мальовничий ландшафт.;
2) природні ресурси, які використовуються без їх прямого споживання;
3) природні ресурси, які безпосередньо використовуються у туристичній діяльності.
Однією з особливостей природних туристичних ресурсів є те, що вони здебільшого не відновлюються в міру споживання. Останніми роками провадяться дослідження впливу туризму на природні екосистеми, що описуються в термінах ризику і небезпеки.
В 1982 p. UNWTO і Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) була ухвалена Спільна декларація, в якій підкреслювалася необхідність збереження рівноваги між туризмом і навколишнім середовищем. Негативний вплив туризму на навколишнє середовище виявляється не відразу, а поступово, іноді непомітно, і в підсумку призводить до руйнування природних туристичних ресурсів. Причинами руйнування навколишнього середовища можуть бути:
— значні масштаби будівництва готелів на узбережжі, внаслідок чого зменшується узбережна піщана смуга;
— велике скупчення автотуристів, що призводить до забруднення повітря і витоптування ґрунту;
— рух туристських суден, що викликає забруднення навколишніх вод.
ТЕМА 5. ПРИРОДНІ ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ
Природні туристичні ресурси - природні та природно-технічні геосистеми, природні об’єкти явища і процеси, що мають необхідні якісні і кількісні параметри для організації рекреаційної діяльності (рис. 5.1). Ця група ресурсів має безпосередній вплив на розвиток рекреаційного і туристичного процесів.
Рис. 5.1. Структура природних туристичних ресурсів
При класифікації природних ресурсів доцільно враховувати як їх природне походження, так і економічне значення для туризму.
Виокремлюють такі групи природних ресурсів.
1. За походженням:
— фізичні, до яких належать компоненти неживої природи (геологічні, кліматичні, гідрологічні, термальні ресурси);
— біологічні — жива природа (ґрунтові ресурси, флора, фауна);
— енергоінформаційні — специфічні поля ноосферної природи, що служать факторами привабливості (наприклад, місцевість чи ландшафт). Цей тип ресурсів є базою для розвитку таких видів туризму, як культурний, сенсетивний і релігійний.
2. За видами рекреаційного використання:
— мінеральні води;
— грязі;
— ванни;
— солярії;
— ліси.
3. За швидкістю вичерпання ресурсів:
— вичерпні природні ресурси, тобто ті, кількість яких швидко зменшується в міру видобутку чи вилучення з природного середовища. Вони, своєю чергою, поділяються на відновлювальні (чистий відпочинок, прісна вода, родючий ґрунт, рослинність, тваринний світ) і невідновлювальні (мінеральні). Вони можуть вичерпатися, оскільки не поповнюються в результаті природних процесів, а також тому, що їхні запаси поповнюються повільніше, ніж відбувається споживання. Такими є грязі, мінеральні води тощо;
— невичерпні природні ресурси, до яких належить частина природних ресурсів (сонячна енергія, вітер, морські припливи).
4. За можливістю самовідновлення і культивування:
— відновлювані ресурси, до яких можна віднести ліс, хоча період його відновлення дуже довгий, — 50 років;
— невідновлювані ресурси, наприклад, незворотні кліматичні зміни.
Окремо виділяють природні лікувальні ресурси — рекреаційні ресурси, призначені для лікування і відпочинку населення країни чи регіону, а також туристів.
Природні ресурси характеризуються таким показником, як пропускна спроможність.
З природних рекреаційних ресурсів можна виокремити бальнеологічні, фітолікувальні, ландшафтні, кліматичні, пляжні ресурси та спелеоресурси.
Бальнеологічні ресурси — природні лікувальні речовини, що використовуються для немедикаментозного лікування на курортах і в позакурорт-них умовах. Ці ресурси беруть участь в основному процесі суспільного виробництва — неперервному відтворенні фізичних сил і розумових здібностей людини, психічного тонусу, відновленні та підвищенні кваліфікації працівників, зростанні їхнього загальноосвітнього та фахового рівнів.
До бальнеологічних ресурсів належать лікувальні мінеральні води та пелоїди (грязі). Основними природними лікувальними ресурсами є ті, що безпосередньо використовуються у бальнеолікуванні, визначають його санаторно-курортну спеціалізацію і профілізацію: питні та купальні води, лікувальні грязі та озокерит. До них належать також лікувальний клімат, різноманітні природні водойми та мальовничі ландшафти, які сприяють оздоровленню та гартуванню тих, хто одужує після хвороби.
Природні мінеральні води поділяють на вісім основних бальнеологічних груп: мінеральні води без специфічних компонентів і властивостей, вуглекислі, сірководневі, залізисті й миш'якові, йодобромні, радонові, бор вмісні та слабо мінералізовані з високим вмістом органічних речовин.
Унікальним і ще не до кінця вивченим є такий лікувальний засіб, як озокерит (земляний, або гірський віск). Найбільшим у світі є Бориславське родовище озокериту, який за якістю не має аналогів.
Бальнеологічні курорти — це екологічно найчистіші природні екосистеми, гармонізовані із соціальними потребами людини на основі досягнень науки і техніки. Без такої гармонії неможливі ні використання лікувального ефекту цих територій, ні їх збалансований розвиток у майбутньому.
Фітолікувальні ресурси обмежуються параметрами рекреаційного використання лісів, їхніми водоохоронно-захисними властивостями, цілющим впливом на організм людини і сприятливим санітарно-гігієнічним фоном для лікування, відпочинку, туризму.
Серед ландшафтних рекреаційних ресурсів особливе місце посідають гори. Розмаїття природних ландшафтів, наявність екстремальних, сприятливих і комфортних умов створюють передумови для розвитку різних видів рекреаційної діяльності — від спортивних до санаторно-лікувальних.
Кліматичні ресурси — важлива складова розвитку рекреаційного господарства, вони визначають загальну комфортність території для лікування та відпочинку. Кліматичні умови певних регіонів протипоказані для відвідування рекреантами з деякими захворюваннями, наприклад бронхіальною астмою, зате в інших кліматичних умовах такі хворі почуватимуться добре.
Пляжні ресурси становлять вагому частку всіх рекреаційних ресурсів. Понад 55 % рекреантів світу так чи інакше пов'язують свій відпочинок і оздоровлення з перебуванням біля води (приаквальні курорти, будинки відпочинку, круїзи тощо), де на людський організм діє комплекс оздоровлювальних чинників, пов'язаних зі стихією моря.
Печери — підземні порожнини, іноді дуже великих розмірів, що утворюються в легкорозчинних осадових породах (вапняку, кам'яній солі, гіпсі) в результаті діяльності підземних вод (карстові печери).
ТЕМА 6. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНО-РЕСУРСИ ТУРИЗМУ
Історико-культурні туристичні ресурси — це сукупність створених у процесі історичного розвитку певної території пам'ятників матеріальної і духовної культури, які є об'єктами туристського інтересу. Класифікувати історико-культурні ресурси можливо за декількома ознаками:
За генезисом: матеріальні і духовні;
За рухомістю: рухомі й нерухомі
Матеріальні охоплюють сукупність засобів виробництва й інших матеріальних цінностей суспільства на кожній історичній стадії його розвитку, а духовні - сукупність досягнень суспільства в освіті, науці, мистецтві, літературі, в організації державного й суспільного, життя, у праці й побуті.
Серед культурно-історичних об'єктів провідна роль належить пам'ятникам історії й культури, які відрізняються найбільшою привабливістю й на цій основі служать головним засобом задоволення культурно-пізнавальних потреб.
Пам'ятниками історії й культури є спорудження, пам'ятні місця й предмети, пов'язані з історичними подіями в житті народу, з розвитком суспільства й держави, добутку матеріальної й духовної творчості, що представляють історичну, наукову, художню або іншу культурну цінність.
Наукова класифікація пам'ятників, відбиває сформований порядок і форми державного обліку цього виду ресурсів, потреби практики й має на увазі специфіку кожного виду. Залежно від їхніх основних ознак пам'ятники історії й культури підрозділяються на п'ять основних видів: історії, археології, містобудування й архітектури, мистецтва, документальні пам'ятники. Розглянемо найбільш типові об'єкти по кожному виду пам'ятників.
Так, до пам'ятників історії можуть бути віднесені будівлі/споруди, пам'ятні місця й предмети, пов'язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства й держави, революційним рухом, визвольним рухом, війнами, а також з розвитком науки й техніки, культури й побуту народу, з життям видатних політичних, державних діячів, народних героїв, діячів науки, літератури й мистецтва.
Пам'ятники археології - це городища, кургани древніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, древні місця поховань, кам'яні статуї, наскальні зображення, стародавні предмети, ділянки історико- культурного шару древніх населених пунктів.
Найбільш характерні для пам'ятників містобудування й архітектури наступні об'єкти: архітектурні ансамблі й комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки древнього планування й забудови міст і інших населених пунктів, спорудження цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також пов'язані з ними добутки монументального та садово-паркового мистецтва.
До пам'ятників мистецтва належать добутки монументального, образотворчого, декоративно-прикладного й інших видів мистецтва.
Документальні пам'ятники - це акти органів державної влади й органів державного керування інші письмові й графічні документи, кінофотодокументи й звукозаписи, а, також древні й інші рукописи й архіви, записи фольклору й музики, рідкі друковані видання.
Класифікувати історико-культурні ресурси за ознакою рухомості можливо по двом групам - нерухомі й рухомі. Першу групу становлять пам'ятники історії, містобудування й архітектури, археології й монументального мистецтва й інші спорудження, у тому числі й ті пам'ятники мистецтва, які становлять невід'ємну частину архітектури. З позицій пізнавально-культурної рекреації важлива та обставина, що об'єкти цієї групи являють собою самостійні одиночні або групові утворення.
До другої групи належать пам'ятники мистецтва, археологічні знахідки, мінералогічні, ботанічні й зоологічні колекції, документальні пам'ятники й інші речі, предмети й документи, які можна легко переміщати. Споживання рекреаційних ресурсів цієї групи пов'язане з відвідуванням музеїв, бібліотек і архівів, де вони звичайно концентруються.
Окрім вище розглянутих видів історико-культурних ресурсів деякі автори справедливо визначають ще й категорії пізнавальних, подієвих, етнографічних, біографо-соціальних ресурсів.
Характерними елементами пізнавальних ресурсів є соціальні та природні об'єкти, явища, події, походження яких тісно пов'язане з територією та історією як України, так і інших країн. До них належать, зокрема, місця, пов'язані з життям, діяльністю або перебуванням в Україні всесвітньо відомих письменників, художників, політичних діячів.
Подієві ресурси належать до динамічних чинників формування туристичних потоків, оскільки включають мотиваційні передумови подорожі до місця, де відбувається подія чи явище. Категорія подієвих ресурсів стала виділятися порівняно недавно, поряд з формуванням цього спеціалізованого виду туризму, зростанням кількості різного роду культурних подій, які мають ярко виражений рекреаційний – пізнавальний, розважальний, відпочинковий характер. Подієві ресурси охоплюють найбільш суттєві прояви сучасного суспільного буття із його модою на глобалізацію, екологію, активний і здоровий спосіб життя, переконаннями й уявленнями про стиль і стереотип поведінки людини у соціумі, включають його пропаганду та механізми реалізації. Необхідно зазначити, що дана теза найбільшою мірою стосується частини світової спільноти, яку прийнято називати Західним світом.
Окремі види подієвих ресурсів найбільш доцільно класифікувати за тематикою заходу: національні і релігійні свята, гастрономічні, музичні, театральні фестивалі, спортивні змагання, покази мод, карнавали, технічні салони і виставки, економічні форуми тощо.
Етнографічні ресурси – традиційна складова історико-культурного потенціалу, проте останнім часом стала відігравати більш важливу роль, внаслідок підвищення національної свідомості суспільства, введення спеціалізованих освітніх програм в загальноосвітніх навчальних закладах. До етнографічних ресурсів, як вже відзначалося вище, входять різнорідні групи ресурсів, які в цілому утворюють єдину тканину неповторної самобутності і національного колориту. До числа таких ресурсів відносять - традиції, обряди, свята, народні промисли, національну кухню, традиційні житла, одяг, танці й ін.
Біографо-соціальні ресурси – специфічна складова історико-культурних ресурсів (категорії пам’ятники історії), яка об’єднує об’єкти та місцевості пов’язані з певним життєвим циклом (епізодом) тієї чи іншої видатної особи (народження, діяльність, перебування, смерть (загибель), поховання) [Бейдик].
До історико-культурних рекреаційних ресурсів також слід віднести і культурні установи, які задовольняють відповідні рекреаційні потреби як місцевих рекреантів так і туристів:
ТЕМА 7. ГЕОГРАФІЯ РЕКРЕАЦІЙНИХ ВИДІВ ТУРИЗМУ
7.1. Туризм із метою відпочинку і розваг
7.2. Лікувально-оздоровчий туризм
7.1. Туризм із метою відпочинку і розваг
Туристські потоки з метою відпочинку і розваг є найбільш масовими і визначають географічну структуру міжнародного туризму. Вони зароджуються в країнах Європи, Північної Америки, Азійсько-Тихоокеанського регіону і водночас тяжіють до них.
Особливістю туризму з метою відпочинку і розваг є те, що внутрішньорегіональні поїздки, переважно в сусідні країни, переважають над міжрегіональними. В Європі на внутрішньорегіональні туристські потоки припадає близько 90 % всіх вибуттів, в Америці та Азійсько-Тихоокеанському регіоні — майже 75 %. Лише в структурі виїзного туризму в Південній Азії переважають міжрегіональні поїздки.
За прогнозами UNWTO, найближчим часом співвідношення внутрішньо- та міжрегіональних туристських потоків у світі дещо зміниться: туристичний обмін між регіонами буде розвиватися більш інтенсивно, ніж усередині регіонів. Прогнозуються відносно високі темпи збільшення кількості туристських вибуттів з Азійсько-Тихоокеанського регіону в Європу та Америку, що більшою мірою визначатиме загальну картину. В результаті, зросте частка міжрегіональних туристичних поїздок (до 24 % ), а частка внутрішньорегіональних відповідно зменшиться (до 76 %).
Інша особливість міжнародного туризму з метою відпочинку і розваг проявляється в меридіальному спрямуванні туристських потоків: туристи з північних країн охоче відпочивають на узбережжях теплих морів. Американці й канадці є головними відвідувачами курортів країн Карибського регіону. В Європі купально-пляжний туризм сконцентрований у Середземномор'ї. Тут проводять відпустки норвежці, данці, фінни, шведи, ірландці.
Останнім часом помітно зростають зустрічні туристські потоки з півдня на північ, переважно на курорти Північної Європи та в Скандинавські країни, що пояснюється станом екології та лагідним сонцем.
У Фінляндії та Швеції на фоні скорочення кількості ночівель туристів із Німеччини, одного з основних ринків туризму для країн Північної Європи, зростає кількість ночівель туристів з Іспанії. Ісландія, найменш вивчена туристами країна Північної Європи, також вступила в гостру конкурентну боротьбу за ринок міжнародних подорожей. Щоб зацікавити відвідувачів, 1996 р. вона запропонувала 40 нових маршрутів, у тому числі поїздки з метою спостереження за китами. Кількість туристів, які мають бажання побачити цих величезних морських тварин у природних умовах, збільшується швидкими темпами.
Розвивається обмін туристами між колишніми метрополіями та їхніми колоніями, чому сприяють відсутність мовного бар'єра та традиційно міцні зв'язки, передусім в економічній та культурній сферах. Англійці і нідерландці, іспанці й португальці виявляють інтерес до історичного минулого і сучасного колишніх колоній. Португальці заощаджують кошти для того, щоб побачити Бразилію, а бразилійці намагаються хоч раз ужитті відвідати Португалію, оскільки для багатьох з них ця країна є історичною батьківщиною. У1996 р. кожен третій європеєць, який ступив на Африканський континент, був французом. Більшість із них обирали відпочинок в Марокко і Тунісі. Ця особливість просторового розподілу туристських потоків виявляється не тільки в Африці. У Південну Азію туристів з Англії прибуває вдвічі більше, ніж з інших європейських країн, причому переважно ці туристські потоки спрямовані в колишні англійські колонії — Індію та Шрі-Ланку.
Найбільший ринок туризму з метою відпочинку і розваг сформувався в Європі. Особливо виділяються два її субрегіони — Західний та Південний, на які припадає понад 60 % усіх туристських прибуттів регіону. Тут формуються основні європейські потоки туристів і водночас сюди ж і спрямовуються. На Західну Європу припадає 34,4 % усіх туристських прибуттів у регіоні, на Південну — 29,4 %, на Центральну і Східну — 21,9 %, на Північну — 10,8 %, на Північне Середземномор'я — 3,4 %.
Кількість туристських прибуттів у США коливається в межах 45—50 млн на рік. Дві з кожних п'яти поїздок здійснюються з метою відпочинку і розваг. Щорічно американські громадяни здійснюють понад 1 млрд поїздок (внутрішніх і міжнародних), переважно для відпочинку, оздоровлення, розваг, знайомства з пам'ятками природи, історії та культури, а також відвідування родичів чи знайомих. Переважна більшість маршрутів пролягає всередині країни і за кордон — територіями сусідніх Мексики та Канади. Міжрегіональні тури у американців користуються меншою популярністю.
В Азійсько-Тихоокеанському регіоні особливий інтерес туристи виявляють до поїздок, що дозволяють помилуватися дикою природою, відчути живе життя сучасного Китаю, ознайомитися з перебігом реформ у країні. Крім Китаю, популярними туристичними напрямками в Азійсько-Тихоокеанському регіоні є нові індустріальні країни (території) Азії: Сянган (Гонконг), Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Республіка Корея, Індонезія і Тайвань. Сьогодні ці країни (території) залучають туристів насамперед своєю екзотичною природою, можливістю купально-пляжного відпочинку. Крім того, Сянган і Сінгапур пропонують чудовий шопінг.
Модним туристичним напрямком став Таїланд, особливо після освоєння ним нової пляжної зони на південному узбережжі й організації культурно-пізнавальних поїздок на північ країни. У Республіці Кореї, Таїланді та на Тайвані добре розвинений розважальний туризм.
У десятку країн регіону, що лідирують за прибуттями, входить Японія. Вона приймає потоки відвідувачів з різними туристичними цілями, у тому числі для відпочинку і розваг. Японська індустрія розваг посідає друге місце у світі після американської.
Перше місце за кількістю туристичних виїздів уже тривалий час утримує Японія — на неї припадає третина всіх виїздів із Азійсько-Тихоокеанського регіону. Щорічно японці здійснюють майже 30 млн закордонних поїздок, у тому числі, за різними оцінками, від 60 до 80 % з метою відпочинку, розваг і задоволення: перебування на природі, знайомства з визначними історико-культурними пам'ятками, відвідування культурно-видовищних заходів і заняття спортом.
Найбільш розвинені на ринку міжнародного туризму країни Північної, Східної та Південної Африки — Єгипет, Туніс та Марокко — спеціалізуються на купально-пляжному та пізнавальному туризмі, Зімбабве та Кенія організовують сафарі в численних національних парках, мисливських резерватах і заказниках. Одним з найперспективніших туристичних напрямків на "чорному" континенті є Південно-Африканська Республіка, яка вирізняється комфортними природно-кліматичними умовами: м'яким тропічним і субтропічним кліматом, найбільшою у світі кількістю сонячних днів за рік.
Близький Схід, як уже зазначалося, на ринку відпочинку і розважального туризму відіграє другорядну роль.
7.2. Лікувально-оздоровчий туризм
Лікувальний туризм здійснюється з метою зміцнення здоров'я і передбачає перебування в санаторно-курортних установах. Туризм із метою лікування виокремлений і у класифікації осіб, які подорожують, рекомендованій UNWTO.
Метою оздоровчого туризму є профілактика захворювань і відпочинок. Він характеризується більшою тривалістю подорожі, відвідуванням меншої кількості міст і більшою тривалістю перебування в одному місці, тобто поряд із проведенням дозвілля передбачає відпочинок. Виокремлення оздоровчого туризму також відповідає класифікації UNWTO.
Найчастіше виділяють рекреаційний туризм, що поєднує поїздки з метою відпочинку, оздоровлення і лікування, а також відновлення і розвитку фізичних, психічних та емоційних сил. Рекреація охоплює всі види відпочинку, в тому числі санаторно-курортне лікування і туризм.
Особливостями лікувально-оздоровчого туризму е:
— тривалість перебування, що повинна становити не менше трьох тижнів, незалежно від типу курорту і захворювання, оскільки лише за такий час можна досягти оздоровчого ефекту;
— висока вартість перебування і лікування — звичайне лікування на курортах є дорогим, тому цей вид туризму розрахований на заможних клієнтів, що замовляють індивідуальну програму перебування і лікування;
— вік — як свідчить статистика, на курорти найчастіше їдуть люди старшої вікової групи, хоча останнім часом відпочинок на курортах обирають і люди середнього віку, які страждають недугами. Вибір робиться між курортами, що спеціалізуються на лікуванні конкретного захворювання, і курортами змішаного типу, що загалом зміцнюють здоров'я і сприяють відновленню сил і зняттю стресу.
Розрізняють три основних типи курортів: бальнеологічні, грязеві й кліматичні.
На бальнеологічному курорті головним лікувальним фактором слугують природні мінеральні води. Вони використовуються для питного лікування, ванн, купання в лікувальних басейнах, усіляких душів, а також для інгаляцій, полоскань і зрошень.
Грязеві курорти прив'язані до родовищ лікувальних грязей (пелоїдів). Грязелікування використовується переважно при патології суглобів, нервової системи травматичного походження, а також гінекологічних та деяких інших захворювань.
У структурі кліматичних курортів світу лісові (рівнинні) становлять 11,3%, гірські — 24,2%, клімато-кумисо-лікувальні — 4,2%. Кожному з них властива унікальна комбінація погодно-кліматичних факторів (температура, атмосферний тиск, сонячне випромінювання тощо), що використовуються з лікувально-профілактичною метою. Від поєднання цих факторів залежить профіль курорту.
Найбільш поширений тип кліматичних курортів — приморські. У структурі кліматичних курортів світу вони становлять 60,3 %. Ще один різновид кліматичних курортів — клімато-кумисо-лікувальні— розташовані в степовій зоні й відомі своїм комбінованим методом лікування, що поєднує цілющі властивості сухого степового клімату і кумису — кисломолочного напою з кобилячого молока.
Окрім трьох основних типів курортів — бальнеологічних, грязевих і кліматичних — виокремлюють перехідні (проміжні). Це курорти, які використовують відразу кілька природних лікувальних факторів, наприклад, мінеральні води і грязі чи клімат і мінеральні води.
Лікувально-оздоровчий туризм достатньо поширений у Європи До XIX ст. сформувалася німецька курортологічна школа, прихильниками якої, крім Німеччини, Австрії і Швейцарії, стали Чехія і Словаччина. Закладені ще в XIX ст. принципи німецької школи курортології у країнах, які їх підтримують (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Чехія, Словаччина та ін.), дотепер не зазнали суттєвих змін. Особам, які прибувають на курорти, зазвичай не пропонують суворий розпорядок дня, вони самі обирають час для лікувальних процедур і не зобов'язані діяти за лікарською порадою.
Курорти іншої групи, до якої входять Іспанія, Італія, Франція, Бельгія, мають переважно оздоровчий характер. Хоча саме в Бельгії знаходиться знаменитий курорт Спа, що дав загальну назву всім курортам із термальними водами.
У Північній Європі лікувально-оздоровчий туризм розвинений недостатньо. Виділяють приморські кліматичні курорти Данії (Снеккерстен, Богенсе,Ассенс, Скагеррах, Тістед, Ренне, Кексе) і Нідерландів (Катвеикан-Зі, Терсхеллінг, Вліланд, Валкенбург, Фліссенген іДомбург), приморські курорти Норвегії (Лаврик, Баллестран, Лейкангер), її приозерні курорти (Ліллехаммер, Хамар), а також курорти Фінляндії (Лаппенранта, Ла-урітсала, Іматра на березі озера Сайма) і Швеції (Сарна, Селен, Мура, Ретвік, Лександ), проте всі вони мають переважно внутрішнє значення.
На американському континенті безперечним лідером на ринку лікувально-оздоровчого туризму є США. Основний тип північноамериканських курортів — бальнеологічні. Відвідують їх переважно самі американці. Відомі курорти на мінеральних водах Маммот-Спрінгс, Хібер-Спрінгс, Гот-Спрінгс знаходяться на півдні центральної частини США й у штаті Арканзас. Користується попитом відпочинок на приморських кліматичних курортах: Лонг-Біч поблизу Нью-Йорка, Хаттерас на узбережжі Атлантичного океану в штаті Північна Кароліна, популярні в усьому світі курорти Маямі-Біч у Флориді, Сан-Дієго і Санта-Круз у Каліфорнії. Є попит і на приозерні курорти, хоча американці надають перевагу відпочинку та лікуванню на курортах Центральної Америки, в Барбадосі, на Кубі та на Багамських островах.
Близький Схід
Більшість курортів цього регіону зосереджені на Мертвому морі в Ізраїлі. Унікальність цієї місцевості полягає в можливості поєднання лікувальних властивостей грязей, солей моря й особливих біо-метеорологічних умов. Крім лікувальних курортів Мертвого моря, в Ізраїлі є термальні курорти на озері Кінерет у місті Тіверія.
Багато іноземців відвідують Ізраїль з метою лікування в кардіологічних, онкологічних і андрологічних клініках, розташованих здебільшого у Тель-Авіві та Єрусалимі. Медичні послуги, які надають у цих клініках, аналогічні послугам, які туристи отримують у США і Німеччині, причому деякі з них є дешевшими, ніж у цих країнах.
У країнах АТР лікувально-оздоровчий туризм розвинений недостатньо. Відносним попитом користуються поїздки з лікувальними цілями в Непал, Китай, Таїланд.
Австралія володіє усіма природними ресурсами, необхідними для лікувально-оздоровчого туризму. Бальнеологічні курорти Дейлсфорд, Морк, Спрінгвуд сконцентровані на південному сході материка. Відомими у світі є приморські кліматичні курорти Австралії. Золотий Берег, Дейдрім Айленд. Керне вважаються ідеальними місцями для відпочинку і лікування. Однак віддаленість Австралії від Європи й Америки — основних регіонів, що генерують туристичний попит, перешкоджає збільшенню в'їзних туристських потоків, тому австралійські курорти, як і американські, орієнтовані переважно на прийом внутрішніх туристів.
В Африці лікувально-оздоровчий туризм щойно починає розвиватися. Зростає популярність курортів Тунісу, лікування на яких включає водо-та грязелікування, різні види масажу та таласотерапію. На північному узбережжі Африки розташовані приморські кліматичні курорти. У Єгипті це відомий турцентр на Червоному морі Хургада і курорт міжнародного класу Шарм-ель-Шейх. Менш відомі єгипетські курорти Дахаб і Ну-вейба. У Марокко функціонують курорти Агадір, Мохаммедія, Танжер, Ель-Хосейм. У Кенії приморські курорти розташовані на узбережжі Індійського океану. Це Момбаса, Кіпіні, Малінді, Ламу, Кіліфі. Кілька курортів є в ПАР. Інші країни Африки не мають ні природних ресурсів, ні засобів для розвитку курортної справи.
ТЕМА 8. ГЕОГРАФІЯ АКТИВНИХ ВИДІВ ТУРИЗМУ
Географія активних видів туризму — наука, що вивчає поширення й особливості територіальної організації активних видів туризму, тобто такого виду туризму, який виник на самодіяльних засадах з ініціативи туристів-аматорів і поєднує в собі спорт і відпочинок. Маючи велике соціальне значення, високу економічну ефективність, а також здатність виховувати патріотизм і національну самосвідомість, цей вид туризму набуває все більшої популярності. Організаційними та методичними центрами розвитку активного туризму є туристичні клуби, секції. До основних елементів сфери цього виду туризму належить спеціалізована контрольно-рятувальна служба.
Спорт - це не тільки досягнення певних спортивних результатів, але й підтримка гарної фізичної форми, оздоровлення тощо. Таким чином, перше, що можна виділити, це туризм для професіоналів і туризм для аматорів. У туризмі такі види мають чітке розмежування: це категорійні та некатегорійні туристські походи (пішохідні, велосипедні, лижні та ін.).
Категорійні походи - це походи, що мають певну категорію складності. Виділяється п'ять (шість) категорій складності туристських походів, проходження кожної з яких дає його учасникам можливість одержати спортивний розряд.
Некатегорійні походи – це походи, суть яких полягає у проходженні нескладних маршрутів, а участь в них не дає права на одержання спортивних розрядів.
Види спортивного туризму, які виділяють сьогодні й визнані спортивними туристськими організаціями, формувалися протягом десятилітть. Класифікація, що існує зараз, була остаточно сформована в 80-і рр. минулого століття. Тобто протягом більш ніж 20 років у цій класифікації нічого не змінювалося, хоча нові тенденції вже намітилися. Зокрема, відносно недавно стали виділяти такі види, як кінний і вітрильний туризм. Отже, сьогодні існують наступні види спортивного туризму: пішохідний; гірський; лижний; водний; велосипедний; мотоциклетний; автомобільний; вітрильний; спелеотуризм; кінний; комбінований.
Пішохідний туризм може вважатися базовим, основним. Піші походи не потребують додаткових засобів пересування (як лижний, водний, велосипедний й ін.), спеціального спорядження (як гірський і спелеологічний).
Гірський туризм – це подорож у гори, пов'язана із проходженням складних ділянок гірського рельєфу (схилів, гребенів, льодовиків, перевалів), форсуванням гірських потоків тощо. Для гірського туризму характерний великий обсяг фізичних навантажень на організм при зниженому атмосферному тиску й високому рівні сонячної радіації, необхідність долати перешкоди із застосуванням різноманітних засобів і прийомів пересування й страховки, спеціальна тактика проходження маршруту.
Лижний туризм передбачає походи й подорожі по засніженій місцевості на лижах. Для лижного туризму характерні багатоденні походи як по рівнинній і пересіченій місцевості, так і територіями середгір’я й високогірними районами (в т.ч. лавинонебезпечними) в умовах низької температури. У зимових походах туристи-лижники здобувають навички діяти в суворих кліматичних умовах, переборювати складні перешкоди, переносити великі фізичні навантаження, організовувати нічліги й відпочинок у полі, лісі або безліссі.
Водний туризм включає в себе подорожі по ріками, озерами, морями і водоймищами на туристських суднах. У водному туризмі вдало поєднуються елементи пізнання, активного відпочинку, оздоровлення й спорту. Він доступний практично кожній здоровій людині незалежно від віку.
Велосипедний туризм – це подорожування на велосипедах. Велосипедний туризм доступний людям будь-якого віку, оскільки навантаження в ньому легко регульовані.
Автомототуризм - це самодіяльні туристські подорожі на автомобілях, мотоциклах, мопедах. Для автомототуризму характерні подорожі по маршрутах значної протяжності в різних природно-кліматичних зонах, порівняно мала залежність від погодних умов, можливість забезпечення високої автономності групи, менші в порівнянні з іншими видами туризму фізичні навантаження, оскільки основне навантаження припадає на транспортні засоби. Головними перешкодами в автомотоподорожах є дороги без твердого покриття, заболочені, кам'янисті, засніжені або піщані території, броди, гірські дороги й високогірні перевали.
Спелеотуризм – один з видів активного туризму, метою якого є проходження печер зі спортивно-пізнавальним та тренувальними цілями. Спелеологія - наука про печери, яка вивчає їх походження, морфологію, мікроклімат, води, органічний світ, залишки матеріальної культури й сучасне їх використання. Печери - це останні білі плями на карті світу, остання можливість пройти там, де не тільки не ступала нога людини, але й куди не падав погляд його очей або фотокамер. Щоб займатися спелеологією, треба мати серйозну фізичну, технічну, а також психологічну підготовку.
Кінний туризм – це досить новий напрямок сучасного туризму, що з кожним роком стає все більш популярним. Інтерес до кінних подорожей зумовлений, насамперед, тим, що в кінних походах успішно вирішується проблема зниження фізичних навантажень. Їзда верхи забезпечує рівномірне навантаження на всю мускулатуру й внутрішні органи вершника й позитивно впливає на здоров'я людини. Проте їзда верхи не виключає можливості для вершника рухатися пішки, що дозволяє розподіялти фізичні навантаження. Кінний туризм доступний практично всім людям будь-якого віку.
Вітрильний туризм – це досить новий напрямок у спортивному туризмі. Унікальність даного напрямку в спортивному туризмі полягає в тому, що вітрильні плавання надають людині можливість спілкуватися відразу із двома природними стихіями: повітряним океаном і водним простором. При цьому турист, на відміну від типового яхтсмена, не втрачає зв'язок із третьою стихією - суходолом, де розташовані об'єкти культурно-пізнавального призначення, у туристів також є можливість ознайомитися з населенням країни, його традиціями й культурою. Таким чином, під вітрильним туризмом варто розуміти подорожі на легких розбірних суднах прибережними маршрутами й внутрішніми водоймам.
Комбіновані види туризму. При класифікації комбінованих походів необхідно враховувати низку прийнятих умовностей: частина маршруту одного виду туризму повинна бути безперервним походом, і відповідно може бути класифікована окремо. Найпоширенішими є водно-пішохідні походи, рідше - гірсько-водні. Дуже складно комбінувати гірські та пішохідні маршрути, оскільки важко визначити, де закінчується гірська частина маршруту й, відповідно, починається пішохідна. Тому у високогірних районах всі походи класифікуються як гірські. Що стосується некатегорійних походів, де не переслідується мета досягнення спортивних результатів, то гірсько-пішохідні походи є досить розповсюдженими.
Окремо треба виділити такий вид туризму, як гірськолижний, хоча він не включений до офіціальної класифікації спортивних видів туризму, сучасний рівень його популярності та розвитку в усьому світі дає на це повне право.
Гірськолижний туризм - один із видів активного туризму, основною метою якого є катання, швидкісні спуски по гірським склонам. Це однин із самих давніх видів активного відпочинку, проте кількість бажаючих покататися на гірських лижах збільшується з кожним роком, через його активну популяризацію і навіть, можна стверджувати, моду на подібний вид відпочинку, доступність для досить широкої аудиторії в тому числі і дитячої. Майже в будь-якому гірськолижному курорті є спуски, як для професіоналів, так і для новачків, пункти прокату спорядження та гірськолижні школи з досвідченими інструкторами, численні заклади харчування і розваг, що прийнято називати апре-скі (від фр. після лиж).
Окрім безпосереднього катання на лижах на курортах пропонується значна кількість інших форм відпочинку серед яких необхідно виділити:
Карвінг (carving) – катання на малій і середній швидкості різаними поворотами середнього й малого радіуса, переважно по щільному й твердому снігу.
Круізинг (cruising) – катання на середніх і високих швидкостях різаними поворотами середнього й великого радіуса по широких схилах, переважно по не дуже м'якому снігу.
Фрирайдинг (freeriding) – катання по будь-яких схилах, на будь-якій швидкості, різаними й плавними поворотами, незалежно від типу снігу, тобто катання без усяких додаткових умов.
Паудер (powder) – катання по глибокому й м'якому снігу, плавними поворотами середнього й малого радіуса.
Скібординг (skiboarding) – катання на скіборді, тобто коротких лижах може сноуборді, по підготовлених схилах, включаючи трампліни, хаф-пайп і сноубордпарки.
Тюбінг (tubing) – катання з гори на надувних матрацах і автомобільних камерах.
Сноубайкинг (snowbiking) – катання на сноубайку, що являє собою гібрід велосипеда з лижами замість коліс. Сноубайкер (людина, що катається на сноубайку) взуває на ноги маленькі лижі, які допомагають йому утримувати рівновагу при катанні.
Сноускутинг (snowscootіng) – катання на сноускутері, що представляє собою сніжний самокат, у якого є дві широкі лижі й кермо, а сидіння відсутнє, і катання відбувається стоячи.
Сноурафтинг (snow rafting) – катання на надувному плоті.
Катання на зорбі (zorb) – надувній пластиковій сфері діаметром близько чотирьох метрів, усередині якої і знаходиться пілот. Сфера котиться схилом додолу по спеціальному жолобу.
Серед останніх тенденцій гірського зимового відпочинку можна виділити такі екстремальні розваги, як сноублейдинг (snowblading) - катання на сноублейдах, видозмінених лижах, що нагадують дитячі, нью-скул (new school) - свого роду фрістайл із використанням сноуборда; джиббінг (jibbing) - спуск двома металевими трубами, бордеркрос (border cross) – екстрим-перегони на сноубордах; біг-ейр (big air) - стрибки із трампліна зі сноубордом, хелі-скі (heliskiing) - спуск із гори крутими, непідготованими схилами зі складним рельєфом з попередньої заброскою лижників на вершину вертольотом; скі-тур (ski-touring, randonee ski) - свого роду гірський туризм із використанням лиж і спеціальних кріплень для підйому на гору; лижний альпінізм (ski-mountaineering) - сходження на гору з метою спуску з неї на сноуборді або лижах; сноукайтинг (snow-kiting) - катання за допомогою повітряного змія по твердій засніженій поверхні на лижах або сноуборді.
ТЕМА 9. ГЕОГРАФІЯ КУЛЬТУРНО-ПІЗНАВАЛЬНОГО ТА ПОДІЄВОГО ТУРИЗМУ
Географія культурно-пізнавального туризму — це територіальна організація тієї частини туристичної сфери, яка дасть змогу тим, хто відпочиває, здійснювати спостереження за навколишнім середовищем, а це, в свою чергу, допоможе здобувати знання безпосередньо у спілкуванні з довкіллям.
Культурно-пізнавальний туризм – це подорожі з метою ознайомлення з культурою країн світу: пам’ятниками архітектури, історії, мистецтва, археології тощо. В широкому розумінні культурно-пізнавальний туризм включає в себе не тільки пам’ятки археології, культури, архітектури чи мистецтва.
Загальна характеристика об’єктів культурно-пізнавального туризму наведена в табл. 1.5
Таблиця 1.5 - Зміст культурно-історичного туризму
|
Вид |
Туристські об'єкти |
|
Літературно-художній туризм |
відомі діячі та твори літератури, театру, кіно та ін. |
|
Історико-археологічний туризм |
пам'ятки людської цивілізації і соціально-економічної культури; стародавні міста, руїни стародавніх міст; пам'ятки оборонної архітектури (фортеці, оборонні стіни і вали, місця битв тощо) |
|
Військово-історичний туризм |
пам'ятники присвячені військовим подіям, військові музеї; музеї, присвячені окремим військовим битвам і цілим війнам; меморіали |
|
Історико - архітектурний туризм |
архітектурні ансамблі, палацові комплекси, малі архітектурні форми (будівлі, бвежі, арки, зали, пантеони, мавзолеї, меморіальні печери, обеліски); гідротехнічні споруди (дамби, канали, гідроелектростації); портово-промислова архітектура; рекреаційна архітектура |
|
Релігійно-пізнавальний туризм |
культові споруди і храми |
|
Культурно-етнографічний туризм |
традиції, обряди, свята, народні промисли, національна кухня, традиційні житла, одяг, танці, колекції етнографічних музеїв |
|
Природно-пізнавальний туризм |
Національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, біосферні резервати, природні заповідники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки |
Літературно-художній туризм. Відомі діячі літератури та мистецтва і їх твори можуть бути провідним чинником залучення іноземних туристів. Наприклад, у багатьох туристів Верона асоціюється з героями знаменитого твору У. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»; багато туристів, які відвідують Лондон, прагнуть побачити будинок відомого Шерлока Холмса. Столиця Австрії - Відень дбайливо зберігає пам'ять про свого знаменитого земляка В.А. Моцарта, регулярно проводить музичні фестивалі на його честь, що приваблює безліч туристів. Об'єктами такого напряму в культурно-пізнавальному туризмі також можна вважати і літературні музеї, музеї-квартири, бібліотеки, театри тощо.
Історико-археологічний туризм є дуже популярним і передбачає ознайомлення туристів з пам'ятками археології, місцями розкопок, руїнами стародавніх міст тощо. Серед чинників, що гальмують його розвиток, часто зазначають поганий стан безпосередньо туристських об'єктів, а також транспортну недоступність багатьох з них.
Військово-історичний туризм. Тісно пов'язаний з попереднім підвидом. Багато об'єктів, наприклад, залишки військових укріплень, місця базування військових частин, актуальні як для історико-археологічного туризму, так і для військово-історичного. Військово-історичний туризм також охоплює такі напрями, як військові музеї; музеї, присвячені окремим військовим битвам і цілим війнам; меморіали, пам’ятники тощо.
Історико - архітектурний туризм. Є, мабуть, найбільшою складовою культурно-пізнавального туризму і об'єднує такі об'єкти, як архітектурні ансамблі й комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки древнього планування й забудови міст і інших населених пунктів, спорудження цивільної та промислової архітектури, а також пов'язані з ними добутки монументального та садово-паркового мистецтва.
Такі об'єкти, як правило перебувають у задовільному стані та необов'язково їх вік налічує сотні років.
Релігійно-пізнавальний туризм. За своєю суттю є одним з відокремлень попереднього виду культурно-пізнавального туризму, хоча, як зазначалося вище, цей підвид може також розглядатися і в рамках релігійного туризму в цілому. По суті, культові об'єкти, що цікавлять релігійних туристів-прочан, є і найбільшими архітектурними шедеврами. Проте, об'єднання з попереднім видом не є актуальним, оскільки принципи організації турів історико - архітектурного і релігійно-пізнавального туризму істотно відрізняються. Релігійний (паломницький) туризм також існує і активно розвивається на сучасному туристському ринку, проте варто враховувати, що цілі пілігримів зовсім не пізнавальні: вони прагнуть бути ближче до Бога, а така духовна близькість не обов'язково передбачає наявність архітектурної споруди з грандіозним внутрішнім убранням.
Культурно-етнографічний туризм. Хоча нині висловлюється думка про виділення етнографічного туризму в окремий напрям, насправді це форма культурно-пізнавального відпочинку, що передбачає відвідування туристами місць проживання етнічних груп, тобто людей, які розмовляють однією мовою, визнають своє єдине походження, звичаї, устрій життя, традиції, що зберігаються протягом тривалого часу. Також цей напрям у туризмі передбачає безпосереднє спілкування туристів з представниками етнографічних груп; присутність або активна участь в традиційних для даного етносу заходах. Етнографічний туризм, по суті, поєднує в собі декілька складових, притаманних таким видам як релігійно-пізнавальний, історико - архітектурний, історико-археологічний та ін.
Природно-пізнавальний туризм. Даний вид туризму багато вчених виділяють в окремий напрям, проте низку його об'єктів активно використовують в пізнавальному туризмі. Така думка має право на існування, оскільки екологічний (зелений, стійкий) туризм передбачає відхід людини від міського середовища, єднання з природою, насолоду самим фактом перебування в природному середовищі. По суті, основними об'єктами зеленого туризму можна вважати ліси, поля, луги, річки, озера, гори тощо. Природно-пізнавальний туризм має більш вузьку специфіку, і як основні туристські об'єкти розглядає особо-охоронювані природні території.
Подієвий туризм - напрям порівняно молодий і надзвичайно цікавий. Основна мета поїздки приурочена до певної події. Унікальні тури, що поєднують в собі традиційний відпочинок і участь у найвидовищних заходах планети, поступово завойовують все більшу популярність. Подієвий туризм - це атмосфера свята, індивідуальні умови відпочинку і незабутні враження. Головна особливість подієвого туризму - безліч яскравих неповторних моментів. Це перспективний вид туризму, що динамічно розвивається.
Цільова аудиторія подієвого туризму - це забезпечені туристи з доходом вище середнього, а також компанії, що складаються з декількох пар. Подієвий туризм можна класифікувати за масштабом події (національного або міжнародного рівня) і за тематикою події.
Слід зазначити, що подієвий туризм є унікальним видом туризму, так як він невичерпний за змістом. Ряд експертів вважає, що в недалекому майбутньому число учасників подієвих турів перевищить число учасників екскурсійних турів.Цікавою складовою в цьому виді туризму може вважатися розважальний напрям. Це досить новий підвид туризму, який набуває з кожним роком все більшу популярність і передбачає відвідування туристами спеціально обладнаних тематичних парків. Наприклад, парки-мініатюри, Міні-Європа (Брюссель, Бельгія), Мініатюрк (Стамбул, Туреччина) та інші. Багато парків поєднують пізнавальну складову з розважальною, наприклад, Парк Авентура (Іспанія), де в мініатюрі відтворені особливості пейзажу, характерні історичні сценки, костюмовані персонажі: «Полінезія» з її пальмами, хатинами, папугами і атракціонами; «Мексика» з нескінченною фієстою, буррітас і фахітас з ресторану «Ла Кантіна» і обов’язковими атрибутами - сомбреро і пончо в крамницях. Атракціони мають також специфічне національне забарвлення: один з кращих атракціонів – старовинний потяг ковбойських часів на півдні Сподлучених Штатів і Мексики. У парку можна почути обрядові співи, побачити шоу китайських акробатів, канкан в «салуні», відвідати театр магії тощо. Також приваблюють мільйони туристів і звичайні парки розваг із безлічю атракціонів: Діснейленд, Європа Парк тощо.
ТЕМА 10. ГЕОГРАФІЯ ДІЛОВОГО ТУРИЗМУ
10.1. Бізнес-подорожі
10.2. Конгресово-виставковий туризм
10.3. Інсентив-туризм
10.1. Бізнес-подорожі
Щорічно у світі здійснюється понад 100 млн бізнес-поїздок. Територіально вони розподілені нерівномірно. Значна частина туристських потоків із службовою метою спрямована в Європу. В структурі ділових поїздок на європейському континенті переважають відрядження бізнесменів, конгресові тури, поїздки на виставки та ярмарки й інсентив-тури для працівників фірм.
Посідаючи перше місце у світі за кількістю прибуттів і витратами на діловий туризм, Європа поступово втрачає провідні позиції в цьому сегменті туристичного ринку. За темпами зростання ділового туризму вона відстає від інших регіонів світу. В умовах економічного спаду фірмам доводилося економити: вони скорочували кількість відряджень, поєднуючи кілька поїздок в одну, вдосконалювали системи зв'язку для вирішення більшості питань на місці, бронювали недорогі засоби розміщення і купували авіаквитки зі знижками. На відміну від європейських американські фірми продовжували нарощувати обсяги фінансування. Попри нестабільне економічне становище вони збільшували витрати на ділову частину поїздки, заощаджуючи на організації відпочинку і розваг бізнесменів.
Типовий турист, що подорожує зі службовими цілями, — це чоловік середнього віку з вищою освітою, кваліфікований спеціаліст чи керівник. Практично обов'язковою умовою для учасника ділового туризму є володіння англійською мовою.
Основний "постачальник" ділових туристів в Європі — Німеччина. Серед європейських держав, які приймають потоки ділових людей, виділяють Німеччину, Велику Британію, Францію, Нідерланди, Італію, Іспанію, Швецію, Швейцарію. Особливе місце посідає Бельгія зі столицею Брюсселем, що є одночасно і столицею ЄС. Кожне десяте прибуття у Францію та Бельгію здійснюється з діловою метою, у Велику Британію — кожне третє.
Помітну роль на ринку бізнес-туризму відіграють країни Центральної та Східної Європи. За прогнозами UNWTO, привабливість Центральної та Східної Європи як ринку ділового туризму зростатиме.
Стрімко розвивається бізнес-туризм на американському континенті: кожна восьма поїздка сюди є діловою. Основні потоки ділових людей спрямовані в США, Канаду та Мексику, які є лідерами на всіх сегментах туристичного ринку Західної півкулі. У цих країнах кількість бізнес-поїздок неухильно зростає, але різними темпами. У США динаміка службових поїздок відповідає загальносвітовим тенденціям розвитку міжнародного туризму. У Канаді обсяги ділового туризму збільшуються повільніше, ніж кількість прибуттів на відпочинок. У Мексиці темпи зростання кількості бізнес-поїздок перевищують аналогічний показник туристських прибуттів.
Набуває сили потік ділових туристів у Латинській Америці. Із розвитком економіки, розширенням і зміцненням торговельних зв'язків багато країн цього регіону зміцнили свої позиції на ринку ділового туризму. Збільшується кількість прибуттів із діловою метою в Парагвай, Гватемалу, Коста-Рику.
У Південно-Східній Азії помітне зростання кількості службових поїздок: кожна п'ята поїздка є діловою, третина з них припадає на Сянган (Гонконг), Сінгапур і Тайвань.
Справжній бум ділового туризму в середині 90-х років XX ст. пережила Індонезія. Демонструючи найвищі у регіоні темпи зростання прибуттів ділових людей, країна до 1995 р. за кількістю бізнес-поїздок випередила Тайвань і Сінгапур. Фінансова криза, що охопила Південно-Східну Азію, вдарила і по Індонезії. Падіння курсу національної валюти та глибока економічна і політична кризи поставили її на край прірви. Масові безладдя, що охопили Джакарту, загроза голодних бунтів — усе це призвело до згортання ділових зв'язків, відпливу бізнесменів із країни. Трагічні події осені 2002 р. лише загострили ситуацію.
Досить нерівномірно розвивається туризм в Африці та на Близькому Сході. Підйоми і спади в динаміці прибуттів залежать переважно від політичної ситуації в регіоні. Початок 90-х років XX ст. був відносно спокійним як на Африканському континенті, так і на Близькому Сході. У міру стабілізації становища пожвавлювалася ділова активність. Останніми роками політична ситуація на Близькому Сході знову загострилася, що спричинило спад не лише пізнавального, лікувально-оздоровчого і релігійного туризму, а й ділового.
В Африці останнім часом високі темпи зростання ділового туризму спостерігалися в Республіці Конго, Зімбабве та Ефіопії. За прибуттями лідирували Єгипет, Південна Африка і Марокко. На Близькому Сході основні потоки ділових людей спрямовувалися в нафтовидобувні країни (Саудівську Аравію та ін,), а також в Ізраїль та Йорданію. Загострення політичної ситуації на Близькому Сході та серія терористичних актів в Африці (Єгипет, Кенія, Танзанія) зумовили спад ділового туризму в цих регіонах. Перспективи розвитку ділового туризму тут залишаються невизначеними.
10.2. Конгресово-виставковий туризм
Цей вид туризму є найбільш динамічним сегментом ринку ділових подорожей. У світі зростає інтерес до симпозіумів, конференцій, нарад, семінарів, виставок та ярмарків. Бізнесмени та вчені беруть участь у форумах, щоб зустрітися з колегами, обмінятися досвідом і найновішою інформацією, провести переговори, відволіктися від звичної обстановки та долучитися до пропонованої культурної програми.
Якщо в 30-ті роки XX ст. щорічно проводилось близько 200 міжнародних конференцій, то сьогодні їх кількість перевищує 9 тис. на рік, причому близько 80 % припадає на країни Західної Європи та Північної Америки. Перші три позиції за кількістю міжнародних симпозіумів і нарад посідають США, Франція та Велика Британія. Німеччина, яка посідає четверте місце, відома своїми виставками та ярмарками, популярність яких пояснюється сприятливою кон'юнктурою в багатьох галузях промисловості цієї країни, підвищеним попитом на інвестиційні товари і розвиненою інфраструктурою.
Найбільшими центрами конгресово-виставкової діяльності в Європі та Америці є Амстердам, Барселона, Брюссель, Вашингтон, Женева, Копенгаген, Лондон, Мадрид, Париж.
Особливе значення для просування туристичного продукту мають спеціалізовані туристичні виставки та біржі. їх кількість постійно зростає. Тільки в Європі щорічно організовується понад 200 міжнародних туристичних виставок і бірж. Найбільшою є Міжнародна туристична біржа, яка відбувається щороку в березні в Берліні. У виставковому комплексі розміщуються величезні павільйони світових лідерів на ринку туризму — Німеччини, США, Франції, Іспанії, а також стенди початківців.
Виставковий рух пожвавлюється в усьому світі. Зростає кількість виставок та ярмарків, розширюються їх географія та коло учасників, урізноманітнюються напрямки. Сьогодні проводяться спеціалізовані виставки готельного та ресторанного господарства, спортивного, екологічного, пізнавального та конгресового туризму, ярмарки туристичного та спортивного спорядження тощо. За короткий час цей сегмент туристичного ринку став одним із найпотужніших і стабільних.
10.3. Інсентив-туризм
Інсентив-тури (англ. incentive — спонукальний, заохочувальний) — це поїздки, якими комерційні фірми нагороджують своїх співробітників за високі показники в роботі чи мотивують їх до більш продуктивної праці в майбутньому. Особливістю інсентив-програм є те, що вони розробляються під конкретного замовника.
На інсентив-тури припадає лише 8 % ділового туризму, а в загальному потоці туристів, що відвідують, наприклад, Іспанію і Францію, "премійовані" туристи становлять не більше 5—7 %. Однак частка прибутків від цього виду туризму є вищою, що пояснюється більш високою ціною заохочувальних програм порівняно зі звичайними турами. Наприклад, щорічний оборот інсентив-туризму у Швейцарії перевищує 460 млн дол. США, хоча інсентивом у цій країні активно займаються не більше 20 туроператорів і близько 230 агентств. Загальний річний оборот європейського інсентив-туризму сягає 4,5 млрд дол.
В інсентив-туризмі близько 80 % поїздок припадає на Європу, 10 % — на США, 6 % — на країни Південно-Східної Азії, 4 % — на інші регіони. Рейтинг напрямків інсентиву європейських туристів очолюють Франція (Париж, Страсбург), Іспанія, Швейцарія, Австрія, Кіпр, США (Нью-Йорк, Флорида, Західне узбережжя), а також острови Карибського басейну.
За даними європейської асоціації з інсентив-туризму SITE, серед основних країн — постачальників премійованих туристів, як і раніше, лідирують США (близько 60%), Велика Британія (20%), Німеччина (11 %). Останнім часом стало більше інсентив-відвідувачів з Японії.
Зростання популярності інсентив-турів послужило поштовхом до розширення тематики конгресово-виставкової діяльності та проведення спеціалізованих форумів із заохочувального туризму, сприяло організації університетських курсів підготовки кадрів для цього сегмента туристичного бізнесу, створенню численних асоціацій, товариств тощо.
ТЕМА 11. ГЕОГРАФІЯ РЕЛІГІЙНОГО ТУРИЗМУ ТА ПАЛОМНИЦТВА
11.1. Визначення та районування релігійного туризму.
11.2. Центри християнського паломництва
11.3. Центри паломництва мусульман
11.4. Центри буддійського паломництва
11.5. Екскурсійний туризм релігійної тематики
11.6. Науковий туризм з релігієзнавчими цілями
11.1. Визначення та районування релігійного туризму
Географія релігійного туризму пов'язана з пізнанням релігійних реліквій і святинь, релігійних вірувань найрізноманітніших етносів у різних регіонах світу. Зміст поняття релігійний у своїй основі містить ставлення людини до Бога, означає віру в нього, релігійну поведінку людини на Землі, а також ставлення Бога до людини, але переважно в межах конкретної конфесії.
Географія релігійного туризму — це не лише територіальна організація сфери туризму, метою якої є пізнання сакральних реліквій і святинь, релігійних вірувань найрізноманітніших етносів у різних регіонах світу. Це насамперед пізнання особливо організованого священного простору, дотичність до якого дає змогу і відновити працездатність, і збагатити духовний світ, і відчути стабільність довкілля.
Географія туризму з релігійними цілями пов'язана з регіонами переважного поширення основних релігій — християнства, мусульманства, іудаїзму та буддизму, а тому має чітко окреслені межі. Незначні туристські потоки спрямовуються за іншими нечисленними релігійними напрямками.
У сучасному релігійному туризмі можна виділити наступні форми: паломництво; ексурсійно - пізнавальні тури з релігійної тематики; спеціалізовані тури; місіонерство й науково - релігієзнавчий туризм (рис.11.1).
Рис. 11.1 - Класифікація релігійного туризму
Паломництво - це відвідування вірянами релігійних святинь із метою молитовного спілкування, поклоніння священним об'єктам, безоплатної праці на благо храму або монастиря й інших форм прояву своєї віри. Сам термін «паломництво» походить від слова «palma» - пальма. Ця назва пов'язана зі звичаєм у християн привозити з Єрусалима пальмову гілку.
Місіонерство - діяльність представників релігійних організацій, спрямована на залучення до свого віросповідання представників інших релігій.
Екскурсійні тури з релігійної тематики - це відвідування найбільш значущих культових об'єктів з метою ознайомлення з їхніми історико - архітектурними та природними особливостями місцевості, де вони розташовані, а також з метою вивчення деяких аспектів релігійної діяльності.
Спеціалізовані тури, що тривають зазвичай від 3 днів до 2 тижнів, передбачають, як правило, відвідування обмеженої кількості культових об'єктів строго одного релігійного напрямку, на кожному з яких передбачене досить тривале перебування. При організації таких турів іноді необхідно отримати дозвіл керівників церкви або конкретного релігійного об'єкта. Дуже часто такі поїздки організовуються за активної участі представників церкви.
Науково - релігієзнавчі тури за основну мету мають глибоке багатостороннє вивчення особливостей конкретного релігійного напрямку або ознайомлення туристів якомога з більшим числом різних релігійних течій.
Для географічного вивчення широкої та різноманітної картини паломництва використовується районування. У світі виділяють 11 макрорегіонів паломництва:
1) християнська Європа;
2) Північна Америка з домінуванням християнства й іншими численними релігіями;
3) Латинська Америка з переважанням християнства і місцевими традиційними релігіями;
4) Північна Африка з переважанням ісламу;
5) Західна і Східна Африка, де панує іслам та існують окремі центр" християнства і традиційних релігій;
6) Західна Азія з домінантою ісламу й анклавами християнства й іудаїзму;
7) Південна Азія, де поширилися індуїзм і буддизм, а також існують центри християнства, джайнізму, сикхізму та ісламу;
8) Південно-Східна Азія з переважанням буддизму, ісламу, християнства й анклавами індуїзму;
9) Східна Азія з панівним буддизмом, конфуціанством, синтоїзмом й осередками ісламу та християнства;
10) Центральна Азія з домінантою буддизму, переважно ламаїзму;
11) Середня Азія з пануванням ісламу.
Кожен макрорегіон відомий насамперед світовими центрами паломництва, які приймають міжнародні потоки вірян і часто поєднують релігійну спеціалізацію з функціями адміністративного, промислового, культурного і туристичного центрів. Крім того, у макрорегіонах існують об'єкти релігійного поклоніння національного та місцевого значення.
11.2. Центри християнського паломництва
На відміну від Єрусалима, що є священним містом багатьох релігій, більшість центрів паломництва пов'язані з однією релігією. У різних районах Землі існує безліч святих місць християнського світу. Найбільш шановані знаходяться в Європі: Рим, Барі (Італія), Париж і Лурд (Франція), Фатіма (Португалія), Варшава (Польща), Монсеррат (Іспанія) та ін. Мільйони прочан прямують у ці центри з надією побачити чудесне явище чи поклонитися священним реліквіям і прилучитися до їхньої благодаті. Крім того, у кожного народу чи жителів певної місцевості існують свої об'єкти для поклоніння. Так, жителі Карінтії (Австрія) возвеличують Святу Гемму, вони здійснюють паломництво в місто Гурк, де вона жила, побудувала храм, у крипті якого і була похована в ХШ ст.
Відомими центрами паломництва є місця, де зберігаються частини хреста, на якому був розп'ятий Ісус Христос, цвяхи та спис, яким Його проколото. Це Константинополь (нині Стамбул), Олександрія, Дамаск, Кіпр, Закавказзя (Грузія і Вірменія) та ін.
Багато центрів християнського паломництва пов'язані з іменем Діви Марії. її культ особливо розвинений у католиків. Із 6 тис. святинь у Європі дві третини присвячені Богоматері.
Крім Ісуса Христа та Богоматері, християни шанують багатьох святих. Місця, пов'язані з їхніми іменами, також є центрами паломництва. Наприклад, Неаполь відомий у пілігримів, насамперед, завдяки покровителю міста Святому Януарію. У Марселі зберігається ще одна християнська святиня — череп Святого Базилія.
Найбільшим центром християнського паломництва, де можна поклонитися відразу багатьом святиням, є Рим. У межах Риму знаходиться держава-місто Ватикан — центр католицької церкви, резиденція її глави — Папи Римського.
Такої кількості й розмаїтості предметів культового поклоніння, як у християнстві, немає в жодній іншій релігії.
11.3. Центри паломництва мусульман
Головним центром релігійного поклоніння мусульман вважається Мекка в Саудівській Аравії. У свято курбан-байрам прибічники ісламу сходяться до храму Кааба. В одному з кутів Кааби знаходиться чорний камінь, імовірно, метеоритного походження. За переказами, його помістив туди сам Мухаммед. Кааба розташована в мечеті аль-Харам — найбільшому у світі храмі під відкритим небом. Щороку на богослужіння на його території збираються близько 2 млн осіб.
Медина — сучасне арабське місто з шестирядними автомагістралями. На відміну від пустельної Мекки, місто потопає в зелені. Мечеть у Медині розмірами поступається храму аль-Харам, але вирізняється надзвичайною красою. Рожевий граніт прикрашений кахлями і мозаїкою, карбованими візерунками і золотом. Посередині мечеті обгороджене місце, де, згідно з переказами, жив і навчав Мухаммед, хатина, де він відпочивав і харчувався, і могила, де пророк похований. Святині Мекки і Медини мають загальноісламське значення.
11.4. Центри буддійського паломництва
Ортодоксальні буддисти не здійснюють паломництва у тому сенсі, який вкладають у нього християни чи мусульмани. Однак вони мають свої святині й у пошуках духовної досконалості здійснюють до них індивідуальні подорожі. До приєднання Тибету до Китаю це було священне місто Лхаса, розташованого в Гімалаях на висоті 3650 м. Тут знаходяться монастир і палац Далай-лами — духовного наставника буддистів.
Інша святиня буддійського світу розташована в Канді (Шрі-Ланка), де у храмі Даліда Малігава зберігається ліве ікло Будди. Крім предметів, пов'язаних із життям Будди, шануються і його образи — численні статуї Будди, що іноді сягають гігантських розмірів,
11.5. Екскурсійний туризм релігійної тематики
За маршрутами паломництва формуються потоки екскурсійного туризму релігійної тематики. Такі тури створені для надання туристам пізнавальної інформації з релігійної тематики й виконують освітньо-просвітницьку функцію. Екскурсійно-релігійні тури можуть бути розраховані на дорослу, дитячу або змішану аудиторію. Під час таких турів можуть відвідуватися один або кілька об'єктів, однак, обов'язковою умовою є відносно короткостроковий час перебування на кожному з відвідуваних об'єктів.
Зазвичай такі поїздки є менш тривалими, ніж паломництва вірян, вони розраховані на дітей і дорослих, організовуються в будь-яку пору року і не прив'язані до культових свят.
Багато туристів з культурно-пізнавальною метою їдуть в Ізраїль з його ранньохристиянськими та мусульманськими пам'ятниками. Туристи виявляють значний інтерес і до Йорданії. Ця земля згадується в Старому і Новому Заповітах, тут протікає ріка Йордан, у водах якої хрестився Христос. Традиційно велелюдними є туристські потоки в Грецію — спадкоємицю великої Візантії, колиску православ'я з її гірськими монастирями, чернечою республікою Афон, у Ватикан — центр католицької церкви, у Францію.
У країнах колишнього соціалістичного табору релігійний напрям у туризмі почав розвиватися порівняно недавно внаслідок переосмислення ролі релігії в житті суспільства. Десятиріччями держава викорінювала релігію, намагаючись замінити її комуністичною ідеологією. За таких умов святині в кращому разі розглядалися як місця, естетично привабливі для іноземних туристів. Але, на щастя, люди не втратили потреби в духовних цінностях, інтерес до пам'яток релігійної культури, життя церкви, зокрема монастирів, що стали важливими центрами духовного відродження зростає, відкриваються нові можливості для туристських обмінів. Святині в Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії привертають до себе увагу дедалі більшої кількості мандрівників.
11.6. Науковий туризм з релігієзнавчими цілями
Свої потоки формує науковий туризм із релігійними цілями. Туристи прямують до центрів не тільки монотеїстичних релігій, а й у місця з багатим політеїстичним минулим. Це, насамперед, Єгипет, а також Італія і Греція. Особливий науковий релігієзнавчий інтерес становить Схід: Індія, Китай, Японія. Поїздки фахівців, хоч і не є численними, але розширюють географію релігійного туризму. Такі поїздки в нашій країні носять переважно виїзний характер, а туристські потоки направляються до країн, які багаті політеїстичним минулим: Єгипет, Греція, Італія, країни Близького Сходу, Індія, Китай, Японія, Латинська Америка. Науково-релігієзнавчі поїздки характеризуються високою вартістю й доступні обмеженому числу фахівців.
ТЕМА 12. ГЕОГРАФІЯ МІСЬКОГО, СІЛЬСЬКОГО ТА ЕКОЛОГІЧНОГО ТУРИЗМУ
Термін „екологічний туризм” і його скорочена форма „екотуризм” являють собою буквальний переклад з англійської „ecological tourism” та „ecotourism”. Широкого розповсюдження також набуло вживання синонімічних термінів - «стійкий», «зелений», «природний», «біотуризм», що передбачає туризм із застосуванням технологій, які здійснюють мінімальний вплив на навколишнє середовище.
У широкому розуміння екотуризм позиціонується як нова галузь туризму, що забезпечує мінімальний вплив людини на відвідувані ландшафти. Причому найбільш ранньою концепцією екологічно безпечного туризму є німецька концепція «м'якого» туризму, використовувана в німецькомовних державах. На відміну від «твердого» туризму, націленого на одержання максимальної вигоди від подорожей, у пріоритет «м'якого» туризму входить не тільки успішний бізнес, але й дбайливе відношення до природного й соціокультурного середовища приймаючих туристів регіону, яке мінімізує вплив на навколишнє середовище.
У вузькому значенні під екологічним туризмом розуміється вид подорожей, які здійснюються невеликими групами по маршрутах, прокладених серед охоронюваних природних ландшафтів, у ході яких туристи знайомляться з унікальними об'єктами, явищами й мешканцями природи з метою екологічного виховання й природоохоронної освіти.
Орієнтуючись на перевагу тієї чи іншої складової в межах екологічного (зеленого) туризму можна виділити природний та агро (сільський) туризм (рис. 1.5)
Рис. 1.5 - Класифікація екологічного туризму
Об’єктами природного екологічного туризму можуть бути екзотичні рослинні співтовариства, біоценози, наприклад, тропічні ліси, квітучі літня літня тундра та весняна пустеля. Але частіше екотуристів залучують унікальні ландшафти в цілому. Також популярні піші походи, спостереження за тваринним світом (екосафарі), відео- та фотозйомка, з проживанням в наметових містечках, альпінізм, водний туризм, ботанічні екскурсії, археологічний та палеонтологічний туризм, спелеотуризм та ін.
Відповідно екоподорожі здебільшого здійснюються в межах особливо охоронюваних природних територій: національні природні парки, біосферні резервати, заповідники, регіональні ландшафтні парки, пам’ятки природи, дендрологічні парки, зоопарки, ботанічні сади, пам’ятки природи в межах яких створені відповідні умови для прийому і обслуговування туристів – прокладені спеціальні туристичні маршрути (екологічні тропи), наявні елементи рекреаційної інфраструктури, надаються послуги кваліфікованого туристського супроводу (екскурсоводи, провідники, рейнджери).
Рекомендована література
Основна література
Додаткові джерела
Навчальне видання
Конспект лекцій навчальної дисципліни „Географія туризму” (для студ. спеціальності 6.140103 “Туризм”,). /Укл.: Поколодна М.М., Полчанінова І.Л. – Харків: ХНАМГ, 2012. – 53 с.
Укладачі: Марія Миколаївна Поколодна
Ірина Леонідівна Полчанінова
Редактор:
План 2012, поз. (додатково) |
||
Підп. до друкуДрук на ризографі.Замовл. № ........ |
Формат 60 х 84 1/16Умовн.-друк. арк. 2,3Тираж 100 прим. |
Папір офісний Обл.-вид. арк. 2,8 |
61002, Харків, ХНАМГ, вул. Революції,12 |
||
Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХНАМГ |
||
61002, Харків, вул. Революції, 12 |