Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
21. Порівняльна характеристика теорій соціальної стратифікації, уявлення про природу людини, людські здібності, економічну нерівність та базові соціальні цінності.
Парсонс сформулював наступні положення теорії С.С.:1)різні соц. групи взаємопов’язані та змушені співпрацювати аби суспільство зберігало свою цілісність.2)класиф-я людей у суп-ві відбув-ся на підставі загальноприйнятих цінностей.3)така система С.С. є неминучою та справедливою.4)влада вищих соц. груп є закономірною, оскільки сприяє добробуту усього суп-ва.
Девіс і Мур: 1)кожне суп-во потребує певної кількості ролей, позицій та обов’язків, тобто нерівність допомагає суп-ву забезпечити такі умови, за яких найбільш важливими видами д-ті займаються найб. обдаровані індивіди.2)люди від народження мають різні здібності, тобто не всі вони здатні виконувати однакові роботи.3)для суп-ва є необхідним, щоб талановиті та кваліфіковані індивіди намагалися займати найбільш важливі та відповідні посади.4)престижність кожної соц. позиції залежить від користі відносно суп-ва. Деякі роботи є менш важливими ніж інші .5)всі ці види д-ті потребують освіти, відповідальності, то суп-во пов. надавати таким людям аби
Вебер виокремлював 3 виміри С.С.: 1)клас-група людей, що знах-ся у спільних відносинах до ек. систем.2)партія або влада-група осіб, що обє’дналися у корпоративну групу для впливу на розподіл та здійснення влади.3)статусні групи- є групами, однак часто вони є аморфними. Статусна ситуація-те, що визначено конкретною позитивною або негативною суспільної оцінкою статусу. Честь статусу зазвичай проявляється в тому, що від людей, які належать до цієї групи, очікують насамперед специфічного стилю життя. Таким чином, можна сказати, що статусні групи- це свого роду фіктивні люди, що ймовірно пов’язані лояльністю, яка ґрунтується не на розрах. та не спрямована на раціональне досягнення цілей.
Неовербіанство. Ф.Паркін погоджується, що володіння власністю, засобами вир-ва є основою класової культури. Проте власність- це тільки одна форма соц. перекриття, яке може бути монополізоване меншістю і використане як фундамент влади над іншими. Соц. перекриття визнач. як будь-який процес, через який групи намагаються утримувати ексклюзивний контроль над ресурсами, обмежуючи до них доступ. У створенні соц. перекриття задіяні 2 види процесів. Виключення-це стратегія, якої дотримуються групи. Узурпація- це спроби менш привельованих добутися до ресурсів, що були раніше монополізовані іншими. Напр., коли чорношкірі борються за право членства в профспілці. Обидві стратегії, за деяких обставин, можуть використовуватись одночасно- подвійне перекриття.
Ерік Олін Райт. Існують 3 виміри контролю над ек. ресурсами в сучасному капіталістичному виробництві, й саме вони допомагають нам ідентифікувати основні класи, що існують сьогодні:1)контроль над інвестиціями або грошовим капіталом.2)контроль над фізичними засобами вир-ва.3)контроль над роб. силою. Ті, хто належать до класу капіталістів, контролюють усі ці виміри в системі вир-ва. Робітничий клас не контролює жодного. Але між цими головними класами є групи, становище яких набагато двозначніше- суперечневі класові утворення, бо вони мають вплив на одні аспекти вир-ва, але не можуть контролювати інші.
Соціологія марксизму охоплює системний аналіз. Клас-група людей, що перебувають в однаковому відношенні до засобів вир-ва: засобів, якими вони заробляють на життя. В доіндустріальних суп-х 2 основні класи складали ті, хто володів землею(аристократи, дворяни або рабовласники), і ті, що активно працювали на ній(кріпаки, раби та вільні селяни). В сучасних індустр. сусп-х велике значення мають фабрики, установи, технічне обладнання, а багатство та капітал потрібні, щоб усе це придбати. 2 осн. класи склад-ся з тих, хто володіє цими засобами вир-ва(промисловців або капіталістів), і тих, хто заробляє собі на прожиток, продаючи свою роб. силу(роб. класу- «пролетаріат»). Хоча Маркс. теорія виділяє 2 осн. класи в суп-ві(тих, хто володіє ЗВ і тих, хто не володіє), він визначає, що реальні класові сис-ми набагато складніші, ніж зображує ця модель. Існують також перехідні класи- класові групи, що залишилися від виробничої сис-ми попереднього типу.
Розколи всередині класу: у вищому класі частими є конфлікти між фінансовими капіталістами та промисловцями-розмеж-ня інтересів між людьми, які володіють невеликим бізнесом, хто володіє великими корпораціями; найнижчий прошарок- безробітні- представники етнічних меншин.
Неомарксизм: намагання переглянути класичну марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ сусп. життя. До напрямку проблеми відчуження належать теоретики франко-рурської школи(Харкхаймер, Хабермас), В.Райх, Г.Маркузе-фрейдомарксисти.
Альтюссер наполягає на перегляді ідей пізнього Маркса, особливо тих, що пов’язані з аналізом фундамент. положень Маркса про діалектику, взаємодії базису та надбудови. На його думку марксистські тези про визначальний вплив панівної ек. стр-ри на політ. надбудову та про відносну самостійність надбудови страждають детерміналізмом. Він вважає, що державу не слід сприймати лише як пасивне відображення панівного в сусп-ві способу вир-ва, як знаряддя деспотичного панування будь-якого класу. Вона завдяки зростанню її ролі в регулювання ек. процесів сама може визначити спосіб вир-ва. Спираючись на цю думку, неомарксисти-аналітики взагалі вважають, що держава має набагато більший порівняно з ек. базисом вплив при визначенні моделі соц. розвитку сусп-ва. Матеріальні фактори зумовлюють лише загальні можливості сусп. розвитку; слід по-новому поглянути на саму державу як знаряддя захисту інтересів панівного класу і тих форм власності, носієм яких є цей клас. Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соц-політ. криз у сусп-ві, розуміння способів їх подолання.
22. Класовий поділ сучасних західних суспільств: види класів та критерій класового розшарування. Зміни класової структури сучасних західних суспільств, методи її дослідження.
Серед вчених досі немає спільної думки щодо наявності в сучасних західних суспільствах класового поділу, про який говорив К. Маркс. Деякі з них схильні до того, що в індустріальних суспільствах немає такого розподілу, але це не відповідає дійсності. Сьогодні існує дуже мало сфер, на які не мають впливу класові відмінності.
Маркс вважав, що з розвитком індустріального капіталізму прірва між багатством меншості та вбогістю основної маси населення зростатиме. Маркс мав рацію, коли говорив про те, що бідність не зникне в індустріалізованих країнах та те, що нерівність у статках та рівнях доходу триватиме. Проте він помилився, коли говорив про те, що доходи більшості населення залишаться надзвичайно низькими, а меншість ставатиме все багатшою порівняно із більшістю. Сьогодні більшість людей у західних країнах живуть набагато матеріально краще, аніж ці самі прошарки за часів Маркса. Для з’ясування причин цього ми повинні прослідкувати зміну розподілу багатства та прибутків протягом останнього століття.
Багатство – це все те, чим індивіди володіють. Доход – це платня, яку отримує робітник чи службовець, а також «незароблені» гроші (відсотки, дивіденди). Більшість людей отримує гроші за свою працю, а багаті мають головну частку своїх доходів від інвестицій.
Не викликає сумніву думка про те, що багатство сконцентроване в руках порівняно не багатьох людей. 10 % найзаможнішого населення Британії володіють майже половиною сукупного багатства. Щодо розподілу акцій та облігацій, то сьогодні 25 % населення мають власні акції (1986 рік – 14 %, 1979 – 5 %). Багатії в основному володіють корпоративними акціями та левовою часткою відсотків облігацій.
Одна з найзначніших перемін у західних суспільствах за останнє сторіччя – це зростання реального доходу більшості населення, яке працює («сині комірці» отримують у 3-4 рази більше аніж їх попередники на початку століття, зарплата керівників зросла трохи швидше). Одна з найважливіших причин зростання заробітків – це зростання продуктивності праці. Проте як і багатство, доходи також розподіляються нерівномірно.
Розглянемо класову структуру на прикладі Великобританії.
Вищий клас у Британії складається з відносно малої кількості індивідів і родин, які володіють значною власністю. В межах цього класу простежується статусний поділ на «багатих» (дістали гроші у спадок) та «скоробагатьків» (заробили гроші власними зусиллями). Власність наділяє владою, тож члени вищого класу непропорційно представлені на вищих рівнях влади, вони часто прямо контролюють індустріальний і фінансовий капітал, займають провідні позиції у політичній, освітній та культурній сферах. Джон Скот виділив 3 сектори у вищому класі ХІХ ст..: землевласники, фінансові підприємці і промисловці. Останніх не зараховували до свого кола аристократи, до яких входили перші дві групи. Але наприкінці сторіччя промисловці почали вкладати свої капітали в землю, а також у банки та страхові компанії, тимчасом як землевласники збільшували свої прибутки, обіймаючи посади директорів промислових компаній. Злиття різних угруповань усередині вищого класу тривало й у ХХ ст.., вважає Скот, хоча і досі деякі питання невирішені.
Поняття середнього класу об’єднує людей різноманітних завдань. Він включає три окремі сектори:
Через неоднорідність середнього класу виникають конфліктні ситуації, коли люди з однаковими цінностями змушені отримувати нижчі доходи, аніж ті, що перебувають у значно вигіднішому становищі.
Робітничий клас складається з людей, що виконують ручну працю («сині комірці»). Через різні рівні кваліфікації на:
За тривалістю робочого дня чи тижня та трудовими гарантіями види праці робітничого класу різняться на центральну (робітники тут працюють повний робочий день, дістаючи достатньо високу заробітну плату і мають довготривалі трудові гарантії зайнятості) та периферійну зону (гарантії зайнятості не існує, оплата праці низька, велика частка робітників, які працюють неповний робочий день) економіки.
Нижчий клас складають знедолені етнічні меншини. Члени цього класу трудяться в вочевидь гірших умовах і мають набагато нижчий вищий рівень життя, ніж більшість населення. Багато з них стають хронічно безробітними або часто змінюють місце роботи. Дослідник Мерей, дослідивши становище афроамериканців у США, застосував сої висновки до ситуації у Великобританії, і запропонував тезу про там відсутність чітко означеного нижчого класу, проте він швидко формується. Він складається не лише з етнічних меншин, а й з білих із зубожілих місцевостей. Однак ці висновки були розкритиковані.
Зміни в класовій структурі
Іноді вважається, що сьогодні вищого класу уже не існує внаслідок так званої революції менеджерів. Так землю, як джерело влади змінили корпорації. Власниками великих корпорацій є багато акціонерів, а контроль перебуває у руках виконавчих директорів. Це заважає концентрації значних капіталів у руках малої кількості осіб. Скот же вважає, що вищий клас змінив форму, але зберігає своє відокремленість. Вважається, що в ХХ ст.. влада перейшла до порівняно невеликої групи управлінців, що керують великими корпораціями. Саме вони визначають політику цих корпорацій. Тим більше, що їм часто вдається зібрати досить великий пакет акцій, або залучитися підтримкою більшості акціонерів.
Останнім часом з’являється все більше причин говорити про появу специфічного «професійного менеджерського класу». Професіонали, менеджери та адміністратори високого рівня досягають свого становища здебільшого завдяки тому, що мають в розпорядженні вчені ступені, дипломи, інші фахові свідоцтва.
Характерними для сучасного суспільства є фемінізація та декваліфікація певних певних видів робіт. Це означає, що більшість рутинної неручної роботи почали виконувати жінки. Також спростилися вимоги до кандидатів на виконання такої роботи, оскільки багато функцій тепер виконують машини. Проте виникає проблема: чи можемо ми віднести таких людей до середнього класу? Дослідник Бретермен стверджує, що внаслідок спрощення даної праці відбувається процес «пролетаризації», тобто процес внаслідок якого умови праці для багатьох людей спростились, або навіть декваліфікувались. Фемінізація і пролетаризація є взаємопов’язаними процесами. Чим більше зростала кількість людей клерківських та аналогічних професій, тим вищим ставав % жінок у цих галузях, і тим рутиннішими вони ставали. Окрім того такі професії втрачали престиж.
Із зростанням рівня доходів «синіх комірців» виникла думка, про віднесення їх до середнього класу, проте дослідження показало хибність такої думки. Вони дивились на працю як на засіб отримання гарної заробітної плати.
23. Соціальні мобільність: визначення, види та тенденції розвитку в сучасних умовах.
Розглядаючи соціальну стратифікацію, слід аналізувати не тільки групи та місця, які вони посідають у системі суспільної ієрархії, а й конкретного індивіда, котрий також змінює свої позиції. Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої. Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми - американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авторитетний соціолог сучасності - англієць Д. Голдторп. Останній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство.
У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності: • горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу; • вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу. У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу. Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи. Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну). Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя. Міжгенераціша мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків. Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять. Швидкість мобільності - це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки - "страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу - ознака кризових чи перехідних суспільств (характерна для сучасної України). Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонтальному напрямах за певний час. Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та інтенсивність мобільності. У світовій соціології відомими є Оксфордські дослідження соціальної мобільності, що відбувалися в 70-90-ті pp. XX ст. Аналізуючи суттєві зміни у структурі виробництва розвинутих капіталістичних країн, зумовлені науково-технічною революцією, соціологи дійшли таких висновків: рівень мобільності чоловіків зріс; збільшилася кількість випадків руху великої амплітуди; третина "білокомірцевих" службовців походить із робітників; значно обмежені можливості мобільності в жінок; відбувається збільшення кількості посад високого рангу та як наслідок посилюються можливості мобільності в суспільстві.
24. Соціальні мобільність: фактори, що їй сприяють та методи вивчення.
Соціальна мобільність – це здатність індивідів або соціальних груп переміщуватись між різними соціальними економічними позиціями.
Виділяють 2 види соціальної мобільності:
Соціальна мобільність вивчається для:
Фактори, що впливають на соціальну мобільність:
Індустріалізація поглиблює диференціацію сучасних суспільств, тобто виникають нові професії, що, в свою чергу, потребують кращої освіти, підготовки і вони є більш престижними. Внаслідок цього освіта і професійна підготовка стають все більш значимими факторами соціальної стратифікації. Більш того, оскільки індустріалізація призводить до більшої відповідності підготовки і винагороди, то наслідком цього стає все більш виражена орієнтація на досягнення, що, в свою чергу, активізує добровільну мобільність.
В будь-якій державі є свої конкретні перешкоди для тих, хто прагне змінити свій соціальний статус. Це може спричинити підвищений рівень мобільності, або через приватний бізнес, церкву тощо.
3) війни і революції;
Вони призводять до заміни одних соціальних груп на інші.
4)соціально-економічне положення сім’ї;
Сім’я, насамперед, обумовлює соціальну мобільність через доступ до освіти, а вже потім – через підтримку у діловій сфері і вибір партнерів для одруження.
5) етнічне походження;
Якщо людина відноситься до домінуючого етносу, то її шанси змінити своє становище вищі.
6) освіта;
Освіта є важливим фактором соціальної мобільності, зважаючи на подальшу індустріалізацію. Однак така роль освіти має один неприємний наслідок – вона фактично зміцнює існуючу нерівність, оскільки доступ до освіти, зазвичай, мають нащадки тих, хто цю освіту вже отримав.
7) стать;
8) розмір та особливості сім’ї;
Старші і молодші сини мають кращі шанси підвищити своє соціальне становище. Діти з багатодітних сімей мають гірші шанси, у невеличких сім’ях відсутність старшого сину дає перевагу середньому і молодшому, оскільки старша сестра не є конкурентом.
9) рівень народжуваності у різних класах;
Більш низький у верхніх верствах провокує певний вакуум, який заповнюється вихідцями з нижчих верств, де рівень народжуваності є вищим.
25. Системи і моделі соціальної стратифікації: рабство, класи, стани, касти.
Соц. нерівність – осн. властивість стратифікації. Історія людства не знає сусп. без соц. нерівності. Кожне сусп. намагається організувати “свою” нерівність. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи. Результати соц. досліджень свідчать, що люди болісно сприймають соц. нерівність. Найчастіше вони вважають своє місце в соц. ієрархії несправедливим. Але те, що за наявності такого невдоволення не відбуваються революції, є результатом дії соц.-нормової системи, соц. інститутів. У сучасному сусп. всі люди мають формально рівні права з народження, сусп., як і раніше підтримує і охороняє свою ієрархію. Однак ієрархічна структура не залишається сталою. Стабільність сусп. залежить від конфігурації соц. стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про стабілізацію сусп. відносин. Важливо, щоб ця стабілізація відбувалася не стихійно, а внаслідок дії соц. інститутів. Нерівність – не тільки характеристика сусп., а й важливе джерело її розв. Зрівнялівка в усіх сферах позбавляє індивіда до внутр. стимулу до дій, а отже, забирає в сусп. важливу рушійну силу.
Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:
• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;
• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);
• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;
• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.
Американська модель: вищий-вищий клас – начальники, вищий клас – погані начальники, вищий-середній – клерки тощо, середній-середній, нижчий-середній, нижчий-нижчий.
26. Концепція середнього класу: історичні витоки та демістифікація підгрунття.
Історія виникнення середнього класу є дуже заплутаною та в деяких моментах незрозумілою. Проблема полягає в тому, що спочатку середній клас розглядався як буржуазія. Иммануель Валерштайн вказав на те, що це поняття с самого початку містило в собі аномальність та двозначність. Аномальність полягала в тому, що при виникненні цього поняття в структурі суспільства місця для буржуазії не було. А двозначність полягає в тому, що це поняття розглядалось кожним по різному, для одних це було компліментом, а для інших образою. Згодом буржуа почали називати клас, що розташовувався між лордами і кріпосними, тоді двозначність почала полягала і в тому, хто саме належить до цього класу. Стиль життя буржуа можна було протиставити кожному з інших класів. На противагу кріпосних, стиль життя буржуа передбачав комфорт, манери, але при цьому, на противагу благородних, передбачав відсутність розкоші, і деякий дискомфорт у суспільстві. З часом це поняття зазнало декілька метаморфоз і після ІІ Світової Війни остаточно втратило своє початкове значення. Тепер буржуа і середній клас були зовсім різними поняттями. Середній клас це був проміжний клас між «Буржуазією», або як їх ще називали «капіталістами» або «управлінцями вищого рівня», та «пролетаріатом», або«робітничимкласом».
В наш час поняття «середнього класу» можна звести до того, що це частина суспільства, що характеризується середнім доходом, середньою або вищою освітою, а також дотримується в основному конформістських поглядів, що є дуже важливим чинником у формуванні стабільної системи. Про конформістську поведінку середнього класу говориться у теорії технічності середнього класу, тобто люди, приналежні до нього в основному не мають індивідуалістського підходу до вирішення проблем, це стосується і менеджерів середнього рівня, які діють в основному по шаблону, не порушуючи правила і йдуть по шляху найменшого ризику. Люди, що належать до середнього класу згодні зі станом системи, тому всі свої конфлікти, на відміну від нижчого класу, вирішують у межах системи.Неоднорідний характер середнього класу до певної міри також можна визначити поняттями, які запропонували Райт і Паркін. Люди середнього класу перебувають у «суперечливому класовому положенні» і ситуації «подвійного перекриття» в тому розумінні, що вони постійно знаходяться в конфліктних відносин. Так, як мобільність у середньому класі є найвищою і кількість нових вакансій з’являється в основному саме у ньому, люди, що належать до середнього класу намагаються стримати мобільність нижчого класу і намагаються отримати всі можливості для власного розвитку. З одного боку це сприяє збільшенню, відносно класів, стабільності системи – кожен залишається на відведеному йому місці, але з іншого боку висока мобільність заважає встановленню класової свідомості та норм, що регулюють відносини між людьми, що згодом перешкоджає контролю над системою.Також не можна пропустити той факт, що досі йдуть суперечки щодо того, кого саме зараховувати до середнього класу. Після розділення управління і влади на два різні поняття у ХХ ст., стало незрозумілим хто ж керує системою. Якщо розглядати теорії політології, то керує системою той, хто може керувати процесами виробництва та ін.. Саме після розподілу керування в більшій мірі перейшло до середнього класу. З’явились власники капіталу та люди, що їм керують. В суспільстві встановилась нова легітимність, що на відміну від старої полягала не в історичних здобутках і традиціях, а базувалась на рівні знань. Хто розумніший, тобто, хто має кращу освіту, той і керує. Але нижчий клас не приймає такого нового порядку, що призводить по виявлення невдоволеності та, як наслідок, порушення стабільності системи.
27. Передумови виникнення та фактори впливу на сучасні процеси соціальної стратифікації в Україні. Соціально-економічна стратифікація українського суспільства.
У сучасному світі всі соціальні структури можна поділити на дві групи:
28. Тенденції розвитку процесів соціальної стратифікації українського суспільства. Наслідки соціального розшарування сучасного українського суспільства.
Серйозною проблемою для України є відсутність у ній сильного середнього класу. Наявність його в соціальній ієрархії розвинутих країн дозволяє їм зберігати стійкість і стабільність. Адже тоді соціальне напруження спаде не стільки завдяки силі репресивного апарату, скільки нейтральною позицією більшості. Очевидно правильніше буде сказати, що в сучасній Україні середній клас у традиційному для Заходу розумінні ще не склався взагалі. Адже на Заході один із найголовніших критеріїв при виділенні середнього класу — дохід — тісно пов'язаний з іншими характеристиками: рівнем освіти, професійної підготовки, місцем праці. В Україні нині рівень доходів і стиль життя дуже різні. Єдиним критерієм, який можна використовувати для виділення категорії населення України, яка претендує на приналежність до середнього класу, сьогодні є тільки рівень доходів.
Соціальне розшарування та формування різних за рівнем добробуту та соціальними ознаками груп (класів) є невід’ємною рисою ринкових перетворень в суспільстві. Розвиток підприємництва, розширення приватного сектору в економіці, масова приватизація, плачевний стан бюджетної сфери, розвиток малого, середнього та великого бізнесу сприяють соціальному розшаруванню і в кінцевому результаті призводять до формування у суспільстві різних соціальних класів. Потужний середній клас є індикатором рівня соціально-економічного розвитку держави, створює стійку групу споживачів, які стимулюють розвиток сфери послуг, виробництва та національного ринку продовольчих і непродовольчих товарів. В Україні процес формування середнього класу є помітним, але ще далеким від завершення.
Так, на сьогодні у нашому суспільстві найбільш чисельною, все ж таки, залишається група населення, яка за рівнем сукупних прибутків та витрат знаходиться за межею бідності. І це є найбільш негативним наслідком соціально-економічного розвитку України за роки незалежності. Зубожіння основної частки населення проходить на тлі швидкого збагачення окремої малочисельної верстви українців. Масштаби бідності найбільш наглядно спостерігаються саме у сільській місцевості. Тривала економічна криза протягом 90-х років, розвиток тіньової економіки призвели до значної соціальної поляризації у суспільстві, де на одному полюсі знаходиться маса бідних та малозабезпечених на іншому незначна кількість дуже багатих, а між ними малопотужний поки що прошарок середнього класу. Така соціальна структура населення є надзвичайно деформованою і не сприяє успішному розвиткові держави та формуванню ідей соціального партнерства в нашому суспільстві.
Слід відзначити, що офіційна статистика дає можливість лише частково відобразити характер соціального розшарування, яке відбулося за останні роки у нашому суспільстві. Значною залишається частка тіньової економіки та тіньових прибутків громадян, які зумовлюють існування значних відмінностей між офіційним (задекларованим) і реальним рівнем добробуту певної частини населення. Поки що в Україні не створені ні адміністративно-правові ні суспільні засади, які б сприяли виведенню економіки із тіні, реально не відбувається декларування прибутків та витрат, або значна їх частина приховується, формуючи тіньовий фінансовий обіг. За цими ознаками ми ще дуже далекі від стандартів європейських країн