Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міжнародне право
Найбільші вигоди в результаті цього одержали держави Африки і Латинської Америки, що мають великі морські узбережжя, котрі дають географічну можливість встановити такі зони. Безсумнівну вигоду від цього одержали США, Канада й інші промислово розвинені держави. Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибережної держави (200 миль = 12миль + 188 миль). У цьому відношенні представляє інтерес правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а частина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрисдикції прибережної держави, що має суто цільовий характер. Правовий режим виняткової економічної зони передбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами.
Ст.56 Конвенції з морського права 1982 року передбачає, що прибережна держава здійснює в ній: суверенні права з метою розвідування, розроб лення і зберігання природних ресурсів як живих, так і неживих, що знаходяться на дні, у його надрах і в його водах, що покривають, а також із метою керу вання цими ресурсами, й стосовно інших видів діяль ності з економічного розвідування і розроблення ресурсів зони(виробництво енергії шляхом використання води, течій, вітру); вправі споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення й експлуатацію штучних островів і установок, установлювати навколо них зони безпеки; вправі визначати час і місця лову, установлювати припустимий вилов живих ресурсів, встановлю вати умови одержання ліцензій, стягувати збори; здійснювати юрисдикцію стосовно створення штучних островів, установок і споруд; дозволяти морські наукові дослідження; вживати заходів із захисту морського середовища. Суверенні права прибережної держави на виняткову економічну зону не відміняють свобод відкритого моря, встановлених для всіх держав. Тому в економічній зоні всі держави ко ристуються свободою судноплавства і польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів та ін. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави. Держави, щ"о не мають виходу до моря, із дозволу прибережної держави вправі брати участь на справедливій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морського права, може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.
3)Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військових дій 1907 р. держави визнають, що військові дії між ними не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження, яке матиме чи форму мотивованого оголошення війни, чи форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни без затримок доводиться до відома нейтральних держав. Оголошення війни є початком юридичного стану війни. Між державами перестають застосовуватися значна кількість норм міжнародного права (зокрема, політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами). Стан війни припиняє дипломатичні та консульські відносини, співробітникам установ має бути забезпечена можливість безперешкодного від’їзду до своєї держави. Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані.
Військові дії держави можуть вести у визначених просторових межах, які називаються театром війни: сухопутна, повітряна та морська територія держав, а також відкрите море та повітряний простір над ним. Не може перетворюватися на театр війни територія нейтральних держав, нейтралізовані території та простори, правовий режим яких встановлений спеціальними міжнародними угодами. З театру війни може також виключатися частина державної території з метою розташування спеціальних зон, передбачених міжнародним правом (право держав створювати санітарні зони та місцевості для захисту від військових дій поранених і хворих, а також персонал, на який покладено організацію й управління цими зонами та місцевостями, піклування про осіб, які там будуть сконцентровані). Міжнародне право передбачає також вилучення з театру війни міжнародних каналів, центрів зосередження культурних цінностей, які мають велике значення, цивільних мирних об’єктів.
4) У договірній практиці розрізняють поняття "вступ в силу" і " надання (набуття) чинності" міжнародного договору.
Вступ договору в силу означає настання моменту, з якого договір починає діяти як юридичний акт. Багатосторонній договір може набути чинності для сторін у різний час залежно від того, коли вони оформили свою участь.
Договір не зобов'язує тих, що прийняли його. Але через норму загального міжнародного права сторони зобов'язані утримуватися від дій, здатних позбавити договір його об'єкту, зробити неможливим досягнення його цілей. Цей обов'язок існує з моменту підписання договору до його ратифікації або відмови від ратифікації.
Договір набуває чинності на умовах, у ньому вказаних. Договір, що не вимагає ратифікації або затвердження, набуває чинність після його підписання; договір, який потребує ратифікації — після його ратифікації (або затвердження).
Договір може застосовуватися тимчасово, до вступу в силу, якщо це передбачено в самому договорі або про це учасники домовилися іншим чином.
Вступ договору в силу і початок його застосування - поняття різні. Зазвичай вони співпадають за часом, але не завжди. У Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. передбачено, що вона набуває чинності після здачі ратифікаційної грамоти або акту про приєднання, а застосовуватися буде лише у разі збройого конфлікту. Договір, як і закон, зворотної сили не має.
Строк дії міжнародного договору - період часу, упродовж якого діє міжнародний договір; визначається в самому договорі. Більшість міжнародних договорів є строковими (безумовно-визначені, умовно-визначені), але практика знає і безстрокові договори, з невизначеним строком чинності та особливі договори (термін дії тимчасово не встановлений, його визначення його передбачено сторонами у майбутньому).
Дія договору починається з моменту набуття ним чинності; міжнародний договір припиняє свою дію після закінчення терміну, на який його уклали. Дострокове припинення дії міжнародного договору регулюється в особливому порядку.
Чинність договору може бути продовжена за погодженням сторін шляхом пролонгації.
Пролонгація міжнародного договору - продовження строку дії договору, що виконується, до закінчення строку його дії з метою забезпечення його безперервності. Пролонгація міжнародного договору здійснюється двома способами:
• укладенням спеціальної угоди (протоколу) про те, що договір продовжено на певний строк;
• передбаченням умови про продовження в тексті договору. При цьому можлива автоматична пролонгація міжнародного
договору, тоді в договорі передбачено, що коли жодна з договірних сторін не зробить заяви про відмову від договору за певний час до закінчення строку його дії, то договір автоматично вважається продовженим на певний, зазначений у ньому строк.
У міжнародному праві розрізняють припинення і призупинення дії договору.
Припинення дії - втрата міжнародним договором своєї юридичної сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін. Такий договір перестає породжувати права й обов'язки для його учасників.
Виділяють вольові (денонсація, скасування, новація або заміна, анулювання договору) і не вольові (закінчення строку дії договору, настання скасовувальної умови, виникнення нової імперативної норми, війни, припинення існування суб'єктів договору) способи припинення дії договорів.
Денонсація міжнародного договору - спосіб припинення дії міжнародної угоди в порядку та в строки, обумовлені в ній. Загальною умовою денонсації є повідомлення однієї з сторін договору про відмову від його виконання, що призводить до припинення дії договору. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. містить загальні правила денонсації та порядок врахування цих вимог у міжнародному договорі. Денонсація договору, як правило, здійснюється в тому ж порядку і тими ж органами, що і згода на його обов'язковість (ратифікація).
Анулювання, як і денонсація, є односторнньою відмовою від Міжнародного договору, коли є достатні для того підстави, визначені норами міжнародного права. При денонсації держава-учасниця не зобов'язана пояснювати причини виходу з договору, а шляхом анулювання повинна зазначити ці обставини (причини).
Анулювання договору означає визнання його недіючим, нікчемним з моменту висновку. Так у 1990 році Радянський Союз анулював секретні радянсько-німецькі протоколи 1939-1940 рр. про розділ Польщі і Прибалтійських країн як такі, що порушують основні принципи міжнародного права. Ці документи були визнані такими, що не породжують правових наслідків з моменту їх укладення.
Під новацією (заміною) розуміють укладення державами-учасницями нового договору з тих самих питань.
Скасування - це припинення дії договору за згодою всіх договірних сторін.
З-поміж підстав припинення дії договорів можна виділити внутрішні (передбачені в самому договорі) і зовнішні (умови, не передбачені договором). До внутрішніх відносяться: закінчення строку дії договору; виконання договору; денонсація договору; настання передбачених у договорі подій або умов (скорочення кількості учасників, встановленої договором). Зовнішні підстави припинення договорів: згода на припинення договору його учасників; анулювання договору; істотне порушення умов договору одним або декількома учасниками; припинення Існування суб'єкта договору; виникнення нової імперативної норми міжнародного права; докорінна зміна обставин; війна.
Призупинення дії - перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу. Дія призупинених міжнародних договорів відновлюється автоматично (після усунення обставин, що спричинили їх призупинення). Призупинення дії договору за певних умов може перейти у його припинення.
У міжнародному праві діє презумпція дійсності договору. Проте за певних обставин договори можуть бути визнані недійсними, що не мають юридичної сили. Залежно від наслідків розрізняють абсолютну і відносну недійсність договорів.
Абсолютна недійсність (недійсність договору із самого початку) передбачає усунення всього здійсненого за договором. Підставами абсолютної недійсності можуть бути: обманні дії іншої держави; підкуп представника держави; примушування представника держави; примус держави в результаті застосування сили чи її погрози, порушуючи принципи Статуту ООН.
Договори також є нікчемними, якщо у момент укладення вони суперечать імперативній нормі загального міжнародного права
(тобто нормі, яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої не допустиме, і яка може бути змінена тільки подальшою нормою такого ж характеру).
При відносній недійсності (недійсність з моменту оспорювання) договору дії, що сумлінно вчинялись до посилання на недійсність, не вважаються незаконними лише з причини недійсності договору. Підставами відносної недійсності є: порушення норми внутрішнього права (держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'язковість договору була виражена в порушення положень її внутрішнього права, якщо тільки дане порушення не було явним І не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення); перевищення представником держави правомочності на вираження згоди на обов'язковість договору; помилка, яка стосується факту або ситуації, що існувала при укладенні договору, якщо вони представляли істотну основу для згоди на обов'язковість.
Виникнення нової імперативної норми міжнародного права також передбачає недійсність договорів, що суперечать їй, або окремих положень.
Розрив дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору, як правило, не впливає на правовідносини, встановлені міжнародними договорами.
5) (зносин – відносин) У юридичній науці немає єдиного підходу щодо терміна "право зовнішніх зносин". Частіше вживається термін "дипломатичне і консульське право». Однак цей термін не охоплюється та широка область суспільних відносин, яка регулюється нормами права зовнішніх зносин. Правда, термін "дипломатичне і консульське право" трактують в широкому і вузькому сенсі.
Під правом зовнішніх зносин розуміється система міжнародно-правових норм, що визначають статус і функції органів зовнішніх зносин держав, зокрема норми про дипломатичних представництвах та консульських установах, спеціальних місіях, представництвах держав при міжнародних організаціях, імунітети і привілеї дипломатів і консулів. Те ж саме розуміється під дипломатичним правом в широкому смисле1.
У вузькому сенсі дипломатичне право являє собою сукупність міжнародно-правових норм, що регулюють статус і функції тільки дипломатичних представництв. Деякі автори цю систему норм відносять до посольському праву.
Право зовнішніх зносин включає в себе підгалузі: право внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин; право зарубіжних органів зовнішніх зносин, у тому числі дипломатичне і консульське право; право спеціальних місій; право постійних представництв держав при міжнародних організаціях; право дипломатичного протоколу.
Право зовнішніх зносин - одна з найстаріших галузей права. Так, інститут послів з'явився в глибоку давнину, а норми про їх недоторканності стали зачатками підгалузі дипломатичного права. Особливо посилено дипломатичне право розвивається після того, як в Європі стали засновуватися постійні дипломатичні представництва (XVI - XVIII ст.).
Загальновизнано, що основними джерелами права зовнішніх зносин є міжнародний договір і міжнародний звичай. Першим багатостороннім договором права зовнішніх зносин, в якому взяли участь вісім європейських держав, був Віденський протокол 1815 (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників з доповненням, внесеним аахенської протоколом 1818
Часткова кодифікація права зовнішніх зносин вперше була почата в регіональному масштабі в 1928 р. в Латинській Америці. 20 лютого 1928 20 латиноамериканськими країнами і США підписана Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників, яка діє відносно цих країн і в даний час.
Починаючи з 1961 р. право зовнішніх зносин розвивається як договірне. Серед договорів даної галузі права особливе місце займають Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 і Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р, в яких беруть участь: у першій - 174, а в другій - 152 держави, в тому числі і Росія2 ..
Обидва ці документи можна назвати серцевиною права зовнішніх зносин.
Віденської конвенції 1961 р. визначає функції дипломатичного представництва, порядок призначення та відкликання його глави, встановлює класи глав представництв, їх старшинство, привілеї та імунітети дипломатів; Віденської конвенції 1963 р. регулює порядок відкриття консульської установи, консульські функції, класи глав консульських установ, призначення та відкликання голів консульських установ, їх працівників, переваги, привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ.
Крім двох названих конвенцій, у праві зовнішніх зносин діють також Конвенція про спеціальні місії 1969 г;. Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р;. Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй 1946 р;. Конвенція
225
про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р;. Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних економічних організацій 1980 р;. Конвенція про запобігання злочинів і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів 1977 р;. Конвенція про безпеки персоналу Організації Об'єднаних Націй та зв'язаного з нею персоналу 1994
До джерел права зовнішніх зносин належать також двосторонні угоди між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. Наприклад, часто держави укладають між собою консульські конвенції, в яких передбачається більший обсяг імунітетів і привілеїв для консульських установ і їх співробітників, ніж той, що визначений конвенції 1963 р.
Ті області відносин, які залишилися не врегульованими договірними нормами, регулюються відносяться до зовнішніх стосунків звичайними нормами міжнародного права. Так, наприклад, всі питання дипломатичного протоколу і церемоніалу - норми звичаєвого права. Якщо яка-небудь держава не бере участі в багатосторонніх конвенціях по дипломатичному і консульському праву, воно все одно повинно дотримуватися положень цих конвенцій, оскільки вони здавна були звичайними нормами міжнародного права.
6) У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню. Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб'єктівміжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору.
Безпосередні переговори - це найбільш простий, зручний і поширений спосіб мирного вирішення спорів між державами. Зміст безпосередніх переговорів полягає в пошуку рішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхом установлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином, у них беруть участь заінтересовані (держави, що сперечаються), які вирішують питання про метод, зміст рішень спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше усього на території третьої держави або в міжнародній організації, тому що повинен бути дотриманий принцип суверенної рівності сторін. Посередництво - це сприяння держав або інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів.
Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) - це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов'язковий характер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами.
7) Прогрес у розвитку науки й техніки, економіки держав сполучені з інтенсивним і постійно, що розширюється втручанням, людини в навколишню його природне середовище. Людина порушує природні природні зв'язки й процеси, що приводить до деградації ґрунтів і водойм, атмосферного повітря й лісових масивів («легкі планети»). У свою чергу це заподіює великий збиток флорі й фауні, веде до зникнення багатьох видів рослинного й тваринного миру. Тільки за останні десятиліття внаслідок шкідливого антропогенного впливу на природу зникли багато сотень видів рослин,ссавців, птахів, риб. Тому цілком закономірно, що формування міжнародногоекологічного права йшло по шляху прийняття конвенцій про захист окремих видівтваринного миру. Наприклад, Міжнародної конвенції по регулюванню китобійного промислу 1946р., Конвенції про рибальство в північно-західній частині Атлантичного океану 1949р., Конвенції про рибальство в північно-східній частині Атлантичного океану 1959р., Угоди про охорону лососів у Балтійськом море 1962р., Конвенції по збереженню тюленів Антарктики 1972р.
, Угоди про збереження білих ведмедів 1973р. і др. Важливий напрямок міжнародногоекологічного права - охорона природних комплексів і экосистем. В 1933р. була прийнята Конвенція про охорону флори й фауни на Африканському континенті, а в 1940р. Конвенція про охорону природи й захисту фауни й флори в Західній півкулі. Значною віхою в розвиткуміжнародного екологічного права з'явилося прийняття двох глобальних угод - Конвенції про охорону всесвітньої й природної спадщини 1972р. і Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни й флори, що перебувають під погрозою зникнення, 1973р. Перша угода має на меті забезпечити створення ефективної системи колективної охорони пам'ятників природи, наприклад унікальних природних комплексів, районів перебування зникаючих тварин і рослин. Друга угода встановлює обмеження й уводить міри контролю над міжнародною торгівлею зникаючими видами рослинного й тваринного миру з метою недопущення надмірної експлуатації таких видів флори й фауни. Економіка багатьох держав має значний сектор, що базується на видобутку й переробці живих ресурсів морів і океанів.
У зв'язку з постійним удосконалюванням засобів розвідки й видобутки живих ресурсів моря виникла необхідність регулювання цього виду діяльності людини. Загальні норми, що ставляться до такого регулювання, утримуються в Конвенції про відкрите море 1958р. і Конвенції про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря 1958р. Держави і їхні громадяни мають право займатися рибальством у відкритому морі (воля рибальства), дотримуючи при цьому норми міжнародних договорів і з огляду на інтереси прибережних держав. Держави зобов'язані вживати необхідних заходів і співробітничати один з одним з метою збереження живих ресурсів відкритого моря. Загальні положення універсальних конвенцій конкретизуються в спеціальних угодах про використання й збереження живих ресурсів відкритого моря, які найчастіше носять регіональний характер. До угод такого роду також ставляться Міжнародна конвенція про збереження атлантичних тунців 1966р., Конвенція про збереження лосося в північній частині Атлантичного океану 1982р. і др. Міжнародне співтовариство також вживає заходів по захисту рослин і рослинного миру від хвороб і шкідників. В 1951р. була укладена Міжнародна конвенція про захист рослин, що покладає на держави обов'язок вживати необхідних заходів законодавчого, адміністративного й технічного характеру по захисту рослин. В 1983р. була прийнята Угода про тропічні ліси, які часто піддаються хижацької експлуатації. Угода націлена на забезпечення режиму раціонального використання найбільшого компонента «легкі планети» і відновлення тропічних лісів. Конференція 1992р. у Рио-де-Жанейро прийняла спеціальну резолюцію про принципи збереження лісових экосистем миру. На цій же Конференції була підписана Конвенція про біологічну розмаїтість. Положення Конвенції спрямовані на збереження біологічної розмаїтості Землі шляхом раціонального використання його компонентів в інтересах усього міжнародного співтовариства й досягнення на цій основі стійкого розвитку. В 1994р. Україна приєдналася до даної Конвенції.
8) Основні принципи міжнародного публічного права - це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початкиміжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права наміжнародній арені в рамках міжнародних відносин. Принципи міжнародногопублічного права виконують одночасно дві функції: сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамкахміжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові. Основні принципиміжнародного права закріплені в Статуті ООН.
До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи: Принцип суверенної рівності держав; означає, що всі держави, незалежно від величини їхньої політичної, економічної та військової могутності і відмінностей, рівні між собою, користуються однаковим правом і несуть однакові обов'язки та відповідальність. Принцип незастосування сили або загрози силою;означає заборону застосування сили або погрози силою у стосунках між державами. Принцип територіальної цілісності держав;обов'язок держав утримуватися у своїхміжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності будь-якої держави. Принцип непорушності державних кордонів; означає заборону якоїсь односторонньої зміни лінії державних кордонів на місцевості, а також перетин кордону в порушення відповідних міжнародних угод і внутрішньодержавних положень (правил).
Принцип мирного вирішення міжнародних спорів; означає обов'язок держав вирішувати свої суперечки тільки мирним шляхом (іншогоміжнародне право не визнає), використовуючи при ньому різні мирні засоби вирішення міжнародних суперечок, щоб не піддавати загрозіміжнародний мир і безпеку. Принцип невтручання у внутрішні справи; зобов'язує держави не нав'язувати іншим державам або народам і націям, що борються за здійснення свого права на самовизначення, свого суспільного державного ладу і своєї ідеології. Принцип загальної поваги прав людини; один із найважливіших принципів, якщо не найважливіший, сучасного міжнародного права… Поважання прав людини йосновних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. Принцип самовизначення народів і націй; означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. Принцип співробітництва; Це найважливіший принцип, на основі якого здійснює свою багатогранну діяльність ООН. Зокрема держави повинні співробітничати: у підтримці міжнародного миру і безпеки; у ліквідації всіх форм расової дискримінації і всіх форм релігійної нетерпимості. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань; означає обов'язок усіх держав з повагою ставитися до зобов'язань, то випливають із міжнародних договорів та інших джерел сучасного міжнародного права.
9) Міжнародне повітряне право - це галузь сучасного міжнародного права, що регулюєміжнародні польоти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національної (державної) приналежності. Велика група норм міжнародного повітряного права пов'язана з регулюванням міжнародних польотів як таких, незалежно від того, із якими цілями вони здійснюються. Це призвело до формування в міжнародному повітряному праві особливого інституту «міжнародних польотів». Слід мати на увазі, що цивільна авіація держави використовує повітряний простір цієї держави для перевезення пасажирів і вантажів насамперед в межах її території, що, природно, не є і не може бути предметом міжнародно-правового регулювання. Лише міжнародні польоти породжують потребу в такому регулюванні. Найменування «міжнародне повітрянеправо» визначає питання про просторову сферу його застосування. Мова йде про простір, що має юридичний статус повітряного простору. Але точної межі міжповітряним і космічним просторами не встановлено.
Трудність такого встановлення пояснюється, зокрема, тим, що апарати «Шаттл» або «Буран» здійснюють політ як у космічному просторі, так і (особливо при приземленні) уповітряному просторі. Інакше кажучи, при цьому вступають у дію як космічне, так і міжнародне повітряне право. Юридичний статус державного повітряного простору полягає в тому, що він знаходиться під суверенітетом держави, тобто в його межах діє виняткова юрисдикція певної держави. Держава самостійно і вільно встановлює його правовий режим з урахуванням своїх міжнародних зобов'язань, що випливають із підписаних нею міжнародних договорів або інших джерел міжнародних зобов'язань. Юридичний же статус міжнародного повітряного простору полягає в його непідпорядкованості суверенітету певної держави, тобто у відсутності в його просторових межах виняткової юрисдикції будь-якої держави. Цей простір вільний для досліджень і використовується в мирних цілях усіма громадянами, будь-якими фізичними і юридичними особами, але з урахуванням міжнародних зобов'язань держав.
Правовий режим повітряного простору держави встановлюється її внутрішнім правом з урахуванням міжнародних зобов'язань держави відповідно до загальних (універсальних), багатосторонніх або двосторонніх угод, учасницею яких вона є, а іноді відповідно до односторонніх юридичних актів держави, визнаних іншими державами, яких вони стосуються. Правовий режим недержавного,міжнародного повітряного простору установлюється винятково міжнародним правом. Основні договори в сфері міжнародного повітряного права: Договори чиказької системи: Конвенція про міжнародну цивільну авіацію; Статут міжнародної організації цивільної авіації; Угода про транзит міжнародними повітряними лініями, «про дві свободи повітря»; Про міжнародний повітряний транспорт, «про п'ять свобод повітря»; Договір про відкрите небо (1992). Договори варшавської системи: Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуютьсяміжнародних повітряних перевезень; Конвенція про відповідальність авіаперевізника на міжнародних лініях. Договори римської системи: Конвенція про збитки, завдані іноземному повітряному судну і третім особам на поверхні. Договори про незаконне втручання в діяльність цивільної авіації: Конвенція про злочини і деякі інші дії на борту повітряного судна (Токіо, 1963); Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (Гаага, 1970); Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Монреаль, 1971). Відповідно до цих документів розроблені і застосовуються принципи міжнародного повітряного права: свободи польотів у міжнародному повітряному просторі; поваги суверенітету держави над її повітряним простором; визнання національності судна на основійого реєстрації; забезпечення безпеки міжнародних повітряних сполучень; захисту повітряних суден від актів незаконного втручання; відшкодування збитків, завданих повітряним суднам.
11) Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками: За змістом і місцем в системі міжнародного права: цілі - що реалізуються в рамках нормативної системи міжнародного права; принципи - під ними розуміють загальні, імперативні принципи міжнародного права, що встановлюють основиміжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва; норми - це загальнообов'язкові правила поведінки, що виникли в результаті угоди держав та інших суб'єктів міжнародного права, реалізація яких забезпечується примусовими заходамиміжнародно-правового характеру.
За способом створення і формою існування (за джерелами): договірні - норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних договорах; звичаєві - норми, що виникли в результаті кількаразового і тривалого застосування суб'єктами міжнародного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах. За сферою дії: універсальні - регулюючі відносини між усіма державами-членами світового співтовариства (напр., норми, що містяться в Статуті ООН від 26.06.1945); партикулярні (регіональні і локальні) - що діють на певну кількість суб’єктів).
За юридичною силою: імперативні - до них належать основні принципи міжнародного права; диспозитивні - під ними розуміються такінорми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. За змістом правил поведінки: матеріальні - містять у собі права й обов'язки сторін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод; процесуальні - це норми, що регламентують діяльність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. За своєю роллю в механізмі міжнародно-правового регулювання: регулятивні - ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій; охоронні - вони виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, установлюють заходи відповідальності і санкції стосовно порушників. Сукупність міжнародно-правових норм становить систему міжнародного права.
12) Міжнародний договір - це угода між двома й більше державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що встановлює, змінює або припиняє їхні взаємні права й обов'язки.
Міжнародний договір - основне й головне джерело міжнародного права ( це відбито в Уставі ООН і в Статуті Міжнародного Суду ООН).
Ратифіковані міжнародні договори України - складова частина національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).
Міжнародний договір - родове поняття ,що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування: договір, угода, конвенція, пакт, декларація, протокол і т.п., але мають однакову юридичну чинність.
Основні види міжнародних договорів:
1.За формою:
-письмові (як правило);
-усні (т.зв. джентльменські угоди);
2.По кількості учасників:
-двосторонні;
-багатобічні (регіональні й універсальні);
3.По характері можливості брати участь у договорі:
-відкриті ( потенційно можуть брати участь всі держави);
-закриті (за певними критеріями обмежується можливість участі );
4.По юридичній чинності ( її наявності, відсутності):
-правомірні;
-неправомірні (недійсні).
Питання висновку, виконання, денонсації міжнародних договорів України регулюються Законом України від 22.12.1993р.,№3767 - XII «Про міжнародні договори України».До цих договорів ставляться всі договори України - міждержавні, міжурядові, міжвідомчі (незалежно від їхньої форми й найменування).Міжнародні договори України укладаються з іноземними державами, міжнародними організаціями від імені України, Уряду, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. Наприклад, від імені України укладаються договори : а) політичні (про дружбу, нейтралітет, взаємодопомогу й співробітництві), територіальні, мирні; б)про громадянство; в) про участь України в міждержавних союзах і ін.
13) Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складаютьнаселення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Уміжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.
Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції - законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави. Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави. Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод особи.
У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу особи, в інших - є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини.. Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу особи виражається, зокрема, у тому, що держави: у силу звичаєвих правових норм міжнародного права взаємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванніправового статусу осіб, що складають їхнє населення; взаємно погодилися визнавати право патриманіальної (вітчизняної) держави в установлених випадках сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їх прав, передбачених для іноземців; на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про визначення статусу осіб, що відносяться до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного громадянства); регулюють на рівні норм загального міжнародного права правове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.д.); у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодавством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав.
14) Інструменти боротьби з міжнародною злочинністю не можуть обмежуватися лише інститутом міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, оскільки власнепоняття міжнародної злочинності, окрім міжнародного злочину, включає в себе також злочини міжнародного характеру та транснаціональні злочини, відповідальність за які наступає відповідно до норм національного права. Тому у широкому розумінні міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю являє собою складну систему відносин, що включає в себе узгоджену політику, законодавство, правозастосовчу та організаційно-управлінську, інформаційну та науково-дослідну діяльність держав, державних органів, а також міжнародних організацій у протидії злочинності та поводженні зі злочинцями. У рамках цієї системи до теперішнього часу утворився певний механізм реалізації міжнародного співробітництва у боротьбі з міжнародноюзлочинністю. Цей механізм включає в себе договірно-правовий (конвенційний) та організайно-правовий (інституційний) елементи здійснення спільної діяльності. Конвенційний елемент механізма міжнародного співробітництва у протидії зізлочинністю містить комплекс міждержавних угод, що передбачають договірну координацію зусиль держав у сфері бортьби зі злочинністю.
Основні з них: багатосторонні універсальні конвенції (договори, угоди), в яких містяться загальні норми й інститути про відповідальність осіб за міжнародні злочини та правопорушення. Наприклад, Статут Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі (1945 р.), Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинців та злочинів проти людства (1968 р.) та інші; багатосторонні цільові конвенції, в яких містяться норми про відповідальність осіб за окремі злочини, що посягають на інтереси багатьох держав або міжнародного товариства в цілому, зокрема, Конвенція про попередження злочинів геноциду та покарання за нього (1948 р.), Конвенція про боротьбу проти незаконного обігу наркотиків та зловживання наркотичних речовин (1984 р.), Міжнародна конвенція про боротьбу їз захопленням заручників (1979 р.) та т.ін.; багатосторонні регіональні договори (конвенції, угоди), які мають також в основному цільовий характер, тобто передбачають норми ті інститути про відповідальність осіб за окремі види злочинів, або які регламентують інші питання у боротьбі зізлочинністю в рамках певного регіону. До них відносять: Європейська конвенція про видачу злочинців (1957 р.), Європейська конвенція про правопорушення, пов’язані з культурною власністю (1985 р.
), Конвенція Ради Європи про «відмивання», викриття, вилучення та конфіскації доходів від злочинної діяльності (1990 р.), Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини щодо цивільних, сімейних та кримінальних справ (1993 р.) і т.д.; двосторонні договори (угоди) про надання правової допомоги з кримінальних справ, про видачу злочинців, про боротьбу з певними видами злочинів, що порушують інтереси декількох держав. До них належать: Договір між Російською Федерацією та Республікою Кіпр про передачу для відбування покарання осіб, які засуджені до позбавлення волі (1996 р.), Договір між Російською Федерацією та Україною про співробітництво у боротьбізі злочинністю (1995 р.) та інші аналогогічні акти. Перераховані джерела складають єдиний комплекс договірно-правової основи міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Саме на цій основі здійснюється встановлення кримінальної відповідальності за діяння, котрі посягають на інтереси людства в цілому або декількох держав. До теперішнього часу склалася певна система міжнародних організацій а також національних органів, які здійснюють міжнародне співробітництво у сфері попередження злочинності, боротьбі з нею та поводження з правопорушниками. Всі ці органи та організації мають єдину функціональну направленість на досягнення цілей та реалізацію завдань в досліджуваній сфері, у своїй діяльності тісно пов’язані, мають відносну самостійність і в такому аспекті є суб’єктами міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Система цих суб’єктів може бути умовно поділена на дві групи (підсистеми): міжнародні організації; національні органи та установи. Кажучи про універсалі механізми регулювання міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб, слід зазначити, що на глобальному, універсальному та міждержавному рівнях головним суб’єктом міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю є ООН та її органи: Генеральна Асамблея; Рада безпеки; Секретаріат, у складі якого є Відділення з попередження злочинності та кримінального правосуддя; Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР); Міжнародний Суд.
17) Міжнародне право й внутрішньодержавне право - це дві самостійні системи права, що перебувають у взаємозв'язку й взаємодії. Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюють відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародногоправа, створюваних шляхом узгодження позицій учасників цих відносин і забезпечуваних якщо буде потреба індивідуальним або колективним примусом. Міжнародне право є особливою системою права, відмінної від внутрішньодержавної системи права. Специфіка системи міжнародного права пояснюється насамперед особливостями об'єкта регулювання, його суб'єктів, порядком створення й функціонування норм міжнародного права.
Об'єктом регулювання нормами міжнародного права виступають суспільні відносини, що складаються між діючими особами міжнародної системи. Причому сама ця система має істотні відмінності від внутрішньодержавної системи по утворюючих її елементах, характеру їхнього зв'язку, взаємодії й взаємопроникнення, попередженню й усуненню конфліктних ситуацій. Так, головними елементами внутрішньодержавної системи є громадяни, юридичні особи й державні органи. Відносини у внутрішньодержавній системі - це насамперед владні відносини, здійснювані законодавчими, виконавчими й судовими органами влади. Основними ж акторамиміжнародної системи виступають суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, і міжурядові організації, над якими немає організації політичної влади.
Відносини між ними носять не субординационный, а координаційний характер. Суб'єктами внутрішньодержавного права є індивіди, юридичні особи й державні органи. При цьому головним суб’єктом внутрішньодержавної системи виступає громадянин. Саме громадяни створюють державу і його органи, щоб вони служили йому відповідно до норм внутрішньодержавного права. Суб'єкти міжнародного права - це суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, міжурядові організації (ООН й ін.), государственноподобные утворення (Ватикан). Для міжнародної системи характерна відсутність законодавчого органа. Тому порядок створення норм міжнародногоправа відмінний від процедури створення внутрішньодержавних норм права. Норми міжнародного права створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права й втілюються в міжнародних договорах або звичаях. Особливістю міжнародної системи є також та обставина, що в ній немає судових і виконавчих органів з функціями, ідентичними тим, що є в будь-якій внутрішньодержавній системі. А це означає, що порядок функционирования й застосування норм міжнародного права відрізняється від аналогічного порядку внутрішньодержавного права.
20) Для сучасних міжнародних відносин характерні динамізм і демократичність. Свідчення цьому - зростання числа й ролі міжнародних неурядових організацій (МНПО). За прогнозом, до кінця XX в. буде існувати більше 9 тис. МНПО.
Дотепер тривають дискусії відносно визначення поняття МНПО. Деякі фахівці намагаються віднести МНПО до різновиду транснаціональних корпорацій. Широке міжнародне визнання одержало визначення МНПО, зафіксоване в резолюції ЭКОСОС 1296 від 23 травня 1968 р., де сказано, що такою організацією вважається «будь-яка міжнародна організація, не заснована на підставі міжурядової угоди». Як відправна крапка для розуміння розглянутої проблеми дане визначення підходить, однак викликає ряд питань (наприклад, чи будуть уважатися МНПО міжнародні комерційні утворення, чи варто відносити до МНПО міжнародні злочинні синдикати?).
Європейська конвенція про визнання прав юридичної особи МНПО, прийнята РЄ в 1986 р., виділяє три ознаки МНПО: а) некомерційний характер діяльності; б) створення відповідно до внутрішнього акту якої-небудь держави; в) здійснення діяльності у двох і більше державах
Таким чином, МНПО - це організація некомерційного характеру, створена не на основі міжурядової угоди, однак відповідно до нормативного акту держави-місцеперебування для здійснення діяльності у двох і більше державах відповідно до основних принципів і нормами міжнародного права. Фактично МНПО являє собою об'єднання національних громадських організацій двох і більше держав для досягнення загальних цілей у міжнародному масштабі. Урядові структури також можуть брати участь у діяльності МНПО, але вони не грають у них домінуючої ролі
З метою підвищення ефективності своєї роботи багато міжурядових організацій, як універсальні, так і регіональні, активно співробітничають із МНПО. Наприклад, у РЄ й ОАГ є спеціальний механізм співробітництва із МНПО. Існують певні організаційні форми взаємодії із МНПО й ВЕС.
Однак найбільш розвинені зв'язки із МНПО має ООН і її спеціалізовані установи. У відповідності зі ст. 71 Уставу ООН ЭКОСОС уповноважений «проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять у його компетенцію. Такі заходи можуть бути условленны з міжнародними організаціями, а у випадку потреби - з національними організаціями після консультації із зацікавленим Членом Організації». Дана стаття створила правову основу для вироблення механізмів співробітництва ООН СМНПО.
Практика ООН виробила критерії визначення тих МНПО, яким може бути наданий консультативний статус в ЭКОСОС. Насамперед область діяльності МНПО повинна збігатися зі сферами компетенції ЭКОСОС, певними в ст. 62 Уставу ООН. Іншою необхідною умовою одержання консультативного статусу є відповідність діяльності МНПО цілям і принципам ООН, а також надання ООН допомоги у виконуваній роботі й поширення інформації про діяльність ООН. Крім того, сама МНПО повинна носити представницький характер і користуватися сталою міжнародною репутацією, представляючи значну частину населення
В 1946 р. у рамках ЭКОСОС був заснований допоміжний орган - Комітет з неурядовим організаціям, що складається з 19 представників держав - членів ООН. Комітет розглядає прохання МНПО про надання їм консультативного статусу при ЭКОСОС і робить відповідні рекомендації Раді. ЭКОСОС же приймає рішення відповідно до положень своєї резолюції 1296 «Заходу щодо консультацій з неурядовими організаціями». У цьому документі встановлені дві категорії консультативного статусу: I - загальний консультативний статус і II - спеціальний консультативний статус. ЭКОСОС також веде список МНПО, які підтримують відносини Ссоветом.
Статус І надається МНПО, тісно пов'язаним з економічним і соціальним життям районів, що представляються ними. Звичайно сфера діяльності такої організації багато в чому збігається з областями компетенції ЭКОСОС. Категорія II надається тим МНПО, чия діяльність зв'язана лише з окремими напрямками роботи ЭКОСОС. У список же попадають ті організації, які не можуть увійти в жодну із двох категорій, але здатні зробити ЭКОСОС допомога в його діяльності
МНПО, що мають консультативний статус I і II, мають право представляти в ЭКОСОС письмові заяви з питань, що входять у їхню компетенцію, з метою поширення по інформаційних каналах ООН. МНПО зі статусом I також мають право виступати перед ЭКОСОС.
В останні роки значно розширилася сфера контактів МНПО й ООН, що уже не обмежується тільки соціально-економічними питаннями, але охоплює й політичні. Зросло також число органів ООН і число МНПО, що підтримують регулярні зв'язки. Серед останніх є організації, що не володіють консультативним статусом. Генеральна Асамблея ООН неодноразово призивала МНПО надати допомогу у виконанні її резолюцій, взяти участь у певних заходах ООН або посприяти рішенню якогось питання
У системі ООН, мабуть, найбільший обсяг співробітництва із МНПО має ЮНЕСКО. В уставі цього спеціалізованої установи передбачене запрошення МНПО для виконання певних завдань, що ставляться до області їхньої діяльності. Це співробітництво може також здійснюватися шляхом участі представників МНПО в роботі дорадчих комітетів, утворених Генеральною конференцією ЮНЕСКО. У ЮНЕСКО, як і в ЭКОСОС, існують певні категорії консультативного статусу МНПО (А, У и С).
Деякі МНПО були створені спеціально для сприяння розвитку міжнародного права. Наприклад, Інститут міжнародного права був утворений у Генте (Бельгія) в 1873 р. з метою сприяння прогресу міжнародного права і його кодифікації. Ідея створення інституту належить відомому харківському юристові-международнику Д.И. Каченовскому (1827 - 1872 р.). На сесіях інституту в результаті обговорення приймаються проекти конвенцій і резолюції. Матеріали сесій і інших документів публікуються в спеціальні збірниках
Така відома МНПО. як Міжнародний Комітет Червоного Хрести (МККК), виявила значну активність в розробці І ПРИЙНЯТТІ Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 м. Інша досить авторитетна МНПО - Міжнародна амністія - додає чимало зусиль у справі дотримання прав людини, особливо в місцях позбавлення волі, збираючи інформацію про порушення прав людини в різних державах і повідомляючи її ООН і міжнародної громадськості. Екологічна МНПО Гринпис («Зелений мир») активно сприяє забезпеченню екологічної безпеки на нашій планеті. У цей час сфери діяльності МНПО постійно розширюються
На закінчення логічно порушити питання: чи є МНПО суб'єктами міжнародного права? Однозначної відповіді на нього юристи-международники не дають. Однак у силу того, що МНПО одержують консультативний статус при міжурядових організаціях, а також мають певні права й обов'язки відповідно до міжнародних договорів (наприклад, з Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р., Конвенцією проти апартеїду в спорті 1985 р., Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 р. і ін.) необхідно визнати, що вони беруть участь у міжнародних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Іншими словами, вони володіють міжнародною правосуб'єктністю, правда, рижика характеру. У міжнародно-правовій літературі така правосуб'єктність іменується функціональної, на відміну від універсальним, властивим державам
Постійно зростаюча роль і активність МНПО на міжнародній арені вимагають більше чіткої регламентації статусу й діяльності цих учасників міжнародних відносин, що буде сприяти їх позитивному й стабілізуючому впливу на ці відносини
21) Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, що представляє сукупність міжнародно-правових норм, що регулюють відносини держав і інших суб'єктів міжнародного права з приводу укладення, дії і припинення міжнародних договорів.
Міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену суб'єктами міжнародного права у письмовій формі і регулюється міжнародним правом незалежно від того, чи така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.
Міжнародний договір є основним джерелом міжнародного права, важливим інструментом здійснення зовнішньої функції держав. На основі міжнародних договорів засновуються і функціонують міждержавні організації. Зміни, які відбуваються в праві міжнародних договорів, неминуче зачіпають решту галузей міжнародного права. У силу цього право міжнародних договорів займає особливе місце в системі міжнародного права, будучи однією з провідних її отраслей1. В даний час у світі налічується понад 500 тис. багатосторонніх і двосторонніх договорів.
Об'єктом права міжнародних договорів є самі міжнароднідоговори. Вони містять взаємні права та обов'язки сторін у політичній, економічній, науково-технічній, культурній та інших областях.
Кодифікація та джерела права міжнародних договорів. Під кодифікацією права міжнародних договорів розуміється приведення численних норм в узгоджену систему на основі загальновизнаних принципів міжнародного права. Перші спроби кодифікації договірних норм були зроблені ще Лігою Націй. Однак тільки після створення ООН вдалося розробити і прийняти низку важливих універсальних договорів, які є основними джерелами права міжнародних договорів. Комісія міжнародного права ООН з самого початку своєї діяльності вельми активно й успішно займається кодифікацією і прогресивним розвитком права міжнародних договорів. Нею були розроблені проекти міжнародних актів, що становлять основу джерел права міжнародних договорів. Такими є наступні конвенції.
Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23мая 1969р. Вона підкреслює важливу роль міжнародних договорів як засоби мирного співробітництва між державами незалежно від відмінностей їх систем: розглядає різноманітні питання договірного права, такі як порядок укладення міжнародних договорів, значення міжнародного договору для третіх держав, підстави недійсності договорів, право на застереження; закріплює такі нові моменти, як участь у договорі не визнають один одного держав, право держав на участь в універсальних договорах, порядок вирішення спорів, що виникають у зв'язку із застосуванням договорів, функції депозитарію та інші важливі питання права міжнародних договорів.
Конвенція 1969 є основним джереломправа міжнародних договорів.
Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. У цій Конвенції кодифіковані і поступальний розвиток норм, що стосуються правонаступництва держав щодо договорів. Вона в основному регламентує різні аспекти правонаступництва щодо багатосторонніх договорів, в тому числі установчих актів міжнародних організацій, і договорів, прийнятих у рамках міжнародних організацій. У Конвенції підкреслено значення інституту правонаступництва як засобу зміцнення правової основи міжнародних відносин.
Віденська конвенція ООН про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986р. Конвенція застосовується до договорів між державами (одним або кількома) та міжнародними організаціями (однією або декількома) і до договорів між міжнародними організаціями. Вона застосовується також до договорів, що є установчими актами міжнародних організацій, і до будь-якого договору, прийнятого в рамках міжнародної організації. Конвенція регламентує питання, що стосуються цих договорів, про укладення та набрання ними чинності, про порядок прийняття застережень, про дотримання, застосуванні і тлумаченні зазначених договорів і т. д. Ця Конвенція як би доповнює Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969
22) Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового. Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого праваі норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група нормміжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні нормивитиснули норми звичаєвого права. У процесі створення договірних нормміжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав. До основних положень цієї теорії належать наступні посилання: процес створення нормміжнародного права є процесом узгодження воль держав.
Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового; зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях наміжнародній арені. Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі: загальне ставлення держави до міжнародного права,його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм; уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільства і держави; принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впровадження яких у міжнародне право вона виступає; розуміння принципів і норм чинного міжнародного права і т.д. Оскільки будь-яка держава - класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер: конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави - його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.
д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому; співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому; у процесі створення норм сучасногоміжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних; у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні. У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи: узгодження воль суб'єктів міжнародного праващодо правила поведінки; надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки. Створення так званих імперативних норм включає три етапи. У відповідності зі ст.53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи: узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження; узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі; надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.
19) Сучасне міжнародне морське право - це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном. Основним об'єктом міжнародного морського права є Світовий океан і складові йогопростори і ресурси, в ефективному зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного прав'а - держав і їхніх об'єднань - міжнародних організацій і органів, наділених певнимиправами й обов'язками в сфері дії морського права. Тому що просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не тільки води Світового океану, його дно і надра, але і повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вважається обгрунтованою і правомірною позиція вчених, що вважають сучасне міжнародне морське право комплексною галуззю, що включає в себе визначені положення іміжнародного повітряного права.
Сучасне міжнародне морське право регламентує питання: розмежування (класифікацію) морських просторів на різні категорії за правовими ознаками; визначення правового статусу і режиму використання кожної правової категорії; захист і збереження під контролем морського середовища та ін. Найважливішим всеохоплюючим і загальновизнаним документом є Конвенція ООН зморського права 1982 p.. яка включила в себе багато з раніше діючих документів і регламентує відзначені питання. Як основні принциписучасного міжнародного морського права, відображені у цій Конвенції, можна зазначити: принцип свободи відкритого моря; принципсвободи використання просторів із міжнародним режимом; принцип поширення національної юрисдикції на судна та їхні екіпажі, де б вони не знаходилися при здійсненні правомірної діяльності; принцип забезпечення безпеки експлуатації суден і людського життя на морі та надання їм допомоги, незалежно від національної приналежності; принцип поширення суверенітету прибережних держав на морськіпростори, розташовані в межах дії національної юрисдикції; принцип неприпустимості підпорядкування національній юрисдикції просторів із міжнародним режимом; принцип неприпустимості забруднення морського середовища; принцип відповідальності за заподіяння шкоди іншим правомірним користувачам просторів і ресурсів Світового океану; принцип використання просторів із міжнародним режимом винятково в мирних цілях і на благо всього людства; принцип обов'язковості реєстрації національних суден і штучних споруд у водах Світового океану.
До нинішнього часу в міжнародному морському праві всі морські простори Світового океану варто класифікувати за їхніми правовими ознаками на: внутрішні морські води; територіальне море (води); прилеглі зони; архіпелажні води; континентальний шельф; виключні (морські) економічні зони; води відкритого моря; замкнуті або напівзамкнуті моря; води міжнародних проток; міжнародний районморського дна. Така правова класифікація морських просторів закріплена у Конвенції ООН з морського права 1982 р. Питання про правову класифікацію морських просторів органічно пов'язане з питанням про правовий статус цих просторів. До основних елементів правового статусу кожної правової категорії морських просторів, як правило, належать: обсяг або склад морських просторів, що входять у ту або іншу правову категорію; положення або правила, що відмежовують цю правову категорію морських просторів від інших; обсяг національної абоміжнародної юрисдикції, що поширюється на ту або іншу правову категорію морських просторів.
23) Реалізація відповідальності починається зі ставлення за вину та пред’явлення претензії. На практиці ставлення за вину суб’єкту міжнародного права становить собою усну або письмову заяву про відповідальність цього суб’єкта за порушення загального міжнародного права чи конкретних договірних зобов’язань. Ставлення за вину безпідставне, якщо відсутнє порушення норм і принципів міжнародного права. У цьому разі може йтися не про ставлення за вину, а про пред’явлення претензії на відшкодування шкоди. У разі коли у правовідносинах беруть участь двоє учасників, суб’єктом такої заяви може бути безпосередньо потерпіла сторона; у випадку порушення багатостороннього договору – будь-який учасник такого договору; у разі порушення загальної норми міжнародного права, коли під загрозою опиняються самі основи міжнародного правопорядку, ініціатором заяви може бути будь-який суб’єкт, навіть той, чиї інтереси безпосередньо не страждають. Розмір шкоди визначається погоджувальними органами на підставі документів, представлених офіційними представниками потерпілої сторони, з наданням доказів для перевірки. Зазвичай між виною та завданою шкодою має існувати причинний зв’язок. Утрачена вигода, як правило, не відшкодовується.
Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відповідальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення певних церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.
Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій. Реституція — це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернення неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодування шкоди.
Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб’єкта.
Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв’язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення відповідальності й обов’язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має назву об’єктивної відповідальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність виникає в разі доведення того факту, що шкода завдана в результаті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності називають ще винною відповідальністю.
Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях тощо.
Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незаконно зайнятої території та несення пов’язаних із цим майнових витрат). Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтересам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація політичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного органу (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням.
24) Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюють відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, створюваних шляхом узгодження позицій учасників цих відносин і забезпечуваних якщо буде потреба індивідуальним або колективним примусом. Міжнародне право є особливою системою права, відмінної від внутрішньодержавної системи права. Специфіка системи міжнародного правапояснюється насамперед особливостями об'єкта регулювання, його суб'єктів, порядком створення й функціонування норм міжнародного права. Об'єктом регулювання нормамиміжнародного права виступають суспільні відносини, що складаються між діючими особами міжнародної системи. Причому сама ця система має істотні відмінності від внутрішньодержавної системи по утворюючих її елементах, характеру їхнього зв'язку, взаємодії й взаємопроникнення, попередженню й усуненню конфліктних ситуацій.
Так, головними елементами внутрішньодержавної системи є громадяни, юридичні особи й державні органи. Відносини у внутрішньодержавній системі - це насамперед владні відносини, здійснювані законодавчими, виконавчими й судовими органами влади. Основними ж акторами міжнародної системи виступають суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, і міжурядові організації, над якими немає організації політичної влади. Відносини між ними носять не субординационный, а координаційний характер. Суб'єктами внутрішньодержавного права є індивіди, юридичні особи й державні органи. При цьому головним суб’єктом внутрішньодержавної системи виступає громадянин. Саме громадяни створюють державу і його органи, щоб вони служили йому відповідно до норм внутрішньодержавного права.
Суб'єкти міжнародного права - це суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, міжурядові організації (ООН й ін.), государственноподобные утворення (Ватикан). Для міжнародної системи характерна відсутність законодавчого органа. Тому порядок створення норм міжнародного права відмінний від процедури створення внутрішньодержавних норм права. Норми міжнародного правастворюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права й втілюються в міжнародних договорах або звичаях. Особливістюміжнародної системи є також та обставина, що в ній немає судових і виконавчих органів з функціями, ідентичними тим, що є в будь-якій внутрішньодержавній системі. А це означає, що порядок функционирования й застосування норм міжнародного права відрізняється від аналогічного порядку внутрішньодержавного права. У міжнародному праві чільними принципами здійснення його норм є сумлінне виконання взятих зобов'язань і факультативна судова юрисдикція. Всі ці факти свідчать про те, що міжнародне право - це самостійна й специфічна система права. Однак, незважаючи на специфіку цієї системи регулювання міжнародних відносин, вона є системою правових норм, тобто юридично обов'язкових приписань.
26) Громадянство - це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки. Найважливіші ознакигромадянства: громадянство - це правовий зв'язок особи і держави (суб'єкти цього відношення пов'язані юридичними правами й обов'язками); юридичні права й обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства носять взаємний характер: держава вправі вимагати від особи поваги і дотримання своїх законів, але в той же час зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів; громадянство - це політичний зв'язок особи і держави, тому що припускає той або інший ступінь участі особи в управлінні справами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.; сталість (постоянство) такого зв'язку припускає наявність потенційної можливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).
Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда,.який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави. Громадянин (патрид) - це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної держави. В Україні громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Особа без громадянства (апатрид) - це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на проживання. Особа з подвійним або множиннимгромадянством (біпатрид) - це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші документи громадянина двох або декількох держав. Іноземний громадянин - це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадянином, але має докази приналежності до громадянства іншої держави.
У якості такого доказу виступає паспорт громадянина (підданого) іноземної держави. У доктрині міжнародного права і національного законодавства деяких держав замість терміна «громадянство» використовується термін «підданство». Підданство відрізняється відгромадянства насамперед тим, що воно: по-перше, є інститутом монархічної держави і означає політико-правовий зв'язок підданого з монархом; по-друге, такий правовий зв'язок характеризується не взаємним і рівнообов'язковим, як при громадянстві, а одностороннім характером: підданий виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх щодо індивіда має тільки права; у третіх, в історичній ретроспективі інститут підданства передував виникненню інституту громадянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних революцій. Суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянстворізноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна.з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити.
31) Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусуіндивідів, в інших - є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини. Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідіввиражається, зокрема, у тому, що держави: - у силу звичаєвих правових нормміжнародного права взаємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванніправового статусу осіб, що складають їхнє населення; - взаємно погодилися визнаватиправо патриманіальної (вітчизняної) держави в установлених випадках сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їх прав, передбачених для іноземців; - на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм провизначення статусу осіб, що відносяться до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного громадянства); - регулюють на рівні норм загального міжнародного права правове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.
д.); - у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодавством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав. Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб. Ця проблема набуває особливої значимості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис сучасної цивілізації.
Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) - це передбачена нормами права здатність бути учасникамиправовідносин. У міжнародних документах про права людини (Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності. Складправосуб'єктності фізичної особи: правоздатність; дієздатність; деліктоздатність. Правоздатність - це передбачена нормами права здатність індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Дієздатність - це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття. Деліктоздатність - це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення.
32) У сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнароднихправопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень: 1. Міжнародні злочини; 2. Злочини міжнародного характеру; 3. Іншіміжнародні правопорушення (міжнародні делікти). Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До такихзлочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуютьсяміжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін. Злочини міжнародного характеру: торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян; здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави; спричиняють персональну відповідальністьправопорушників у рамках національної юрисдикції.
В залежності від об’єкта злочинного посягання, ступеня міжнародної небезпеки та інших ознак кримінальні злочини міжнародного характеру можна поділити на такі основні групи: злочини проти стабільності міжнародних відносин (міжнароднийтероризм; захоплення заручників; захоплення літаків та інші діяння, вчинені на борту повітряного судна і в міжнародних аеропортах; розкрадання ядерного матеріалу; вербування, використання, фінансування і навчання найманців, а також участь найманця у воєнних діях; незаконна радіо- і телетрансляція; пропаганда війни); діяння, що завдають шкоди економічному, соціальному і культурному розвитку держав (фальшування монет; легалізація злочинних прибутків; незаконний обіг наркотичних засобів і психотропних речовин; контрабанда; нелегальна міграція і посягання на культурні цінності народів); злочинні посягання на особисті права людини (работоргівля; торгівля жінками, дітьми, експлуатація проституції третіми особами; розповсюдження порнографії; катування та інші жорстокі, нелюдські чи принижуючі гідність види ставлення і покарання, а також, передбачені в проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, “систематичні і масові порушення прав людини”, насильницькі зникнення та ін.
); злочини, вчинені у відкритому морі (піратство; розрив або пошкодження підводного кабелю чи трубопроводу; зіткнення морських суден; неподання допомоги на морі; забруднення морського середовища шкідливими речовинами; порушення правового режиму континентального шельфу і спеціальної економічної зони; порушення встановлених правил морських промислів) воєнні злочини міжнародного характеру (застосування заборонених засобів і методів ведення війни; насильство над населенням у районі воєнних дій; незаконне носіння чи зловживання знаками Червоного Хреста і Червоного Напівмісяця; мародерство; погане поводження з військовополоненими; недбале виконання обов’язків щодо поранених і хворих військовополонених). Державами світу укладені угоди, об’єктом яких стали міждержавні відносини щодо визначення деяких протиправних діянь як злочинів міжнародного характеру. Держави співпрацюють у запобіганні таких діянь і покаранні за їх вчинення. Подібні угоди отримали широке поширення після першої світової війни, але більшість із них укладено після другої світової війни. Важливо втілювати в життя вже прийняті міжнародно-правові норми в цій галузі та проводити імплементацію основних положень таких міжнародно-правових документів у вітчизняне законодавство України. Україна, виконуючи свої міжнародні зобов’язання в галузі кримінального права, внесла суттєві зміни і доповнення до Кримінального кодексу, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року.
33) Інститут міжнародних конференцій нерозривно пов'язаний із двома іншимиміжнародними інститутами - переговорами й міжнародними організаціями. Міжнародніконференції виникли як продовження інституту переговорів, а міжнародні організації з'явилися як наслідок розвитку інституту міжнародних конференцій
Міжнародні конференції - відносно молодий інститут міжнародного права, що з'явився в XIX в. У сучасному міжнародному праві під терміном «міжнародна конференція»розуміється тимчасовий міжнародний орган, у якому беруть участь офіційні представники трьох і більше держав або інших суб'єктів міжнародного права, з можливим представництвом від третіх держав, міжурядових і неурядових організацій як спостерігачів, що має погоджені учасниками мети, компетенцію й правила процедури. Мети й організаційні початки діяльності міжнародних конференцій повинні відповідати нормам міжнародного права
Міжнародні конференції можуть мати різні найменування - конгрес, нарада,конференція й т.п., однак це не має юридичного значення
У міжнародних відносинах залежно від сфери діяльності міжнародні конференціїділяться на мирні, політичні, економічні, дипломатичні й змішані. Звичайно цілямиміжнародної конференції є:
а) розробка й прийняття тексту міжнародного договору (наприклад, Уставу ООН на конференції в Сан-Франциско у квітні-червні 1945 г.);
б) обговорення певної міжнародної проблеми або проблем і прийняття спільної заяви (наприклад, Декларація Ріо-де-Жанейро Конференції ООН по навколишньому середовищу й розвитку 1992 р.);
в) обмін думками й інформацією з певної міжнародної проблеми або проблем і вироблення рекомендацій (наприклад, Копенгагенский документ 1990 р. Конференції НБСЄ по людському вимірі).
Міжнародні конференції підрозділяються також на періодичні й конференції ad hoc. Прикладом періодичної конференції може служити Конференція НБСЄ по людському вимірі 1989-1991 р., як і вся Нарада по безпеці й співробітництву в Європі. Цей вид міжнародних конференцій варто відрізняти від пленарних засідань органів міжнародних організацій, які також можуть називатися конференціями, і від періодичних форм роботи органів таких організацій
Більшість же міжнародних конференцій мають характер ad hoc, т.е. вони скликаються або державою-ініціатором (державами), абоміжнародною організацією для одноразової роботи. Хоча іноді конференції ad hoc можуть працювати в сесійному режимі, наприклад, III Конференція ООН по морському праву працювала саме в такий спосіб з 1973 по 1982 рік
По колу учасників міжнародні конференції діляться на універсальні й регіональні. Перші відкриті для участі будь-якої держави й інших суб'єктів міжнародного права, у регіональні ж конференціях беруть участь держави й міжнародні організації, що належать до певного географічного регіону
34) Для успішного виконання функцій дипломатичним представництвом і його персоналом у міжнародному праві існує інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів. їх поява сягає глибокої давнини, коли вони діяли переважно як звичаєві норми. Сьогодні норми цього інституту переважно фіксуються в багатосторонніх і двосторонніх угодах.
Під дипломатичними привілеями та імунітетами слід розуміти спеціальні права і пільги, що надаються міжнародним правом дипломатичному представництву та його персоналу для ефективного виконання ними своїх функцій.
Ці привілеї та імунітети поділяються на два види: 1) привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу зовнішніх зносин акредитуючої держави; 2) особисті привілеї та імунітети, які поширюються на персонал представництва.
До першого виду належать такі привілеї та імунітети: недоторканність приміщень представництва, фіскальний імунітет, недоторканність архівів і документів представництва, свобода зносин представництва, право користування прапором і емблемою акредитуючої держави.
Недоторканність приміщень означає, що без дозволу глави дипломатичного представництва влада приймаючої держави не має права вступати в ці приміщення. Більше того, на державі перебування лежить спеціальний обов’язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництва від будь-якого вторгнення або нанесення шкоди і для запобігання будь-якого порушення спокою представництва або образи його гідності. На приміщення дипломатичного представництва, предмети їх обстановки і майно, що знаходиться в ньому, а також транспортні засоби представництва поширюється імунітет від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій. Термін “приміщення” тлумачиться широко й охоплює будівлі або частини будівель, що використовуються з метою представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, та земельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю або частину будівлі. Проте це не означає, що приміщення дипломатичного представництва є суверенною частиною території акредитуючої держави, про що іноді можна прочитати у пресі. Насправді на територію дипломатичного представництва поширюється суверенітет держави перебування, але за міжнародним правом їй наданий особливий режим з метою успішного виконання покладених на представництво функцій.
За положеннями Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. приміщення дипломатичного представництва не повинні використовуватися з метою, не сумісною з функціями представництва (п. З ст. 41). Зокрема, в таких приміщеннях не повинен надаватися притулок.
Фіскальний (від лат. fiscalis — казенний) імунітет означає звільнення дипломатичного представництва від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, окрім таких податків, зборів і мит, які є платою за конкретні види обслуговування.
Щодо архівів і документів представництва, то вони недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.
Держава перебування повинна дозволяти й охороняти вільні зносини дипломатичного представництва для всіх офіційних цілей (зі своїм урядом, іншими представництвами, консульствами акредитуючої держави). При цьому представництво може користуватися всіма відповідними засобами, включаючи дипломатичних кур’єрів, закодованими або шифрованими депешами. Встановлювати й експлуатувати радіопередавач представництво має право лише з дозволу держави перебування. Дипломатична пошта (валіза) не підлягає ні розкриттю, ні затриманню.
Дипломатичному представництву та його главі належить право користуватися прапором і емблемою акредитуючої держави на будівлях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування.
До особистих привілеїв та імунітетів належать: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї.
Особи глави дипломатичного представництва і членів дипломатичного персоналу недоторканні. Вони не підлягають арешту і затриманню в будь-якій формі. Держава перебування зобов’язана ставитися до них з належною повагою і вживати всіх належних заходів для попередження будь-яких посягань на їх особу, свободу і гідність.
Приватна резиденція дипломата користується недоторканністю або захистом, так само як і приміщення представництва. Під приватною резиденцією розуміється будь-яке приміщення, в якому може проживати дипломат: готельний номер, квартира, будинок. Майно, папери, кореспонденція дипломата також користуються недоторканністю. Це положення поширюється і на засоби пересування дипломата, які не підлягають затриманню або обшуку.
Дипломати користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебування. За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення кримінально караного діяння, кримінальна справа проти дипломата не порушується через імунітет. Такий дипломат оголошується persona non grata і йому пропонується покинути державу перебування. Приймаюча сторона також може клопотати перед урядом акредитуючої держави про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. Така відмова повинна бути зрозуміло і чітко висловлена. Такий імунітет є абсолютним, тому дипломат, який скоїв злочин у державі перебування, і згодом, приїхавши в цю країну як приватна особа, не може притягуватися до кримінальної відповідальності за злочин, скоєний ним у статусі дипломата.
На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків: 1) речових позовів стосовно приватного нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування; 2) позовів стосовно спадкоємства, щодо якого дипломат виступає як приватна особа; 3) позовів щодо будь-якої професійної або комерційної діяльності дипломата в державі перебування за межами його офіційних функцій. Дипломат не зобов’язаний виступати як свідок. Проте якщо дипломат сам пред’являє позов у суді, то він ніби знімає з себе імунітет у цій справі і виступає як приватна особа з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси.
Дипломати також користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції, тобто на них не можуть накладатися штрафи або інші адміністративні стягнення. Якщо дипломат став учасником дорожньо-транспортної пригоди, то будь-які примусові заходи до нього не застосовуються. В цьому випадку співробітники поліції можуть звернутися в МЗС своєї держави з претензією про відшкодування заподіяного збитку. МЗС зазвичай направляє прохання про компенсацію збитку у відповідне посольство.
Імунітет дипломата від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави.
Фіскальний імунітет означає звільнення дипломата від усіх особистих, майнових, державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком непрямих податків, податків на спадок, зборів і податків на приватний дохід, зборів, що стягуються за конкретні види обслуговування.
Держава перебування також зобов’язана звільняти дипломатів від усіх трудових і державних повинностей, незалежно від їх характеру, а також від військових обов’язків, таких як реквізиції, контрибуції і військовий постій.
Дипломат у державі перебування не повинен займатися професійною або комерційною діяльністю з метою особистого прибутку.
Митні привілеї дипломатів полягають у тому, що держава перебування дозволяє їм ввозити предмети, призначені для офіційного користування представництва, і предмети особистого користування дипломата і членів його сім’ї, звільняючи при цьому від митних зборів і податків, за винятком складських зборів, зборів за перевезення і подібні послуги. Особистий багаж дипломата звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить предмети, ввезення або вивезення яких заборонено законом. Такий огляд повинен проводитися у присутності дипломата або його представника.
Перераховані привілеї та імунітети поширюються на дипломатичний персонал представництв і членів їх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування.
Відповідно до положень Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., члени адміністративно-технічного персоналу представництва і члени їх сімей, які живуть разом з ними, користуються, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, особистою недоторканністю, недоторканністю житла, імунітетом від кримінальної юрисдикції, фіскальним імунітетом, деякими митними привілеями. Імунітет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється на них лише при виконанні ними своїх обов’язків.
Члени обслуговуючого персоналу представництва, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, користуються імунітетом щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов’язків, і звільняються від податків, зборів і мит на заробіток, одержуваний ними за їх службу.
Хатні працівники персоналу представництва, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають в ній постійно, звільняються від податків, зборів і мит на заробіток, одержуваний ними на своїй службі.
У зв’язку з тим, що перераховані вище норми мають диспозитивний характер, зацікавлені держави можуть укласти між собою угоду про надання дипломатичних привілеїв та імунітетів у повному обсязі адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу представництв, якщо вони не є громадянами держави перебування. Радянський Союз, наприклад, мав такі угоди з Великої Британією, Канадою і США.
Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, визначених міжнародним правом, з моменту перетину ними кордону приймаючої держави. І діють вони до моменту виїзду вказаних осіб з держави перебування.
Дипломат і члени його сім’ї користуються встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу.
Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їх територію членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їх сімей.
Ще раз слід зазначити, що дипломатичні привілеї та імунітети надаються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою ефективного виконання представництвом та його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права приймаючої сторони.
35) Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправнедіяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складуміжнародного правопорушення. Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки: міжнародна суспільна небезпека; протиправність; причинно-слідчий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили; карність. У сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу такихправопорушень: 1. Міжнародні злочини; 2. Злочини міжнародного характеру; 3.
Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).Міжнародні злочини - це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочиниміжнародним співтовариством у цілому. Міжнародні злочини: здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; зазіхають на міжнародний мир і безпеку; загрожують основам міжнародного правопорядку; спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальності виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції.
Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав,міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін. Злочини міжнародногохарактеру: торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян; здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави; спричиняють персональну відповідальність правопорушників у рамках національної юрисдикції. Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д. Міжнародні делікти: не носять характеру злочинів і не мають суспільної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру; можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами міжнароднихправовідносин, що порушують положення розпоряджень міжнародно-правових норм; спричиняють відповідальність суб'єктів, що може виражатися у формі самообмежень, які випливають у результаті офіційного визнання протиправності поведінки суб'єкта.
37) В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльності і використання космічного простору, включаючи розташовані в межах сонячної системи небесні тіла. Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів: здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл відповідно до принципів міжнародного права; свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл; заборона національного присвоєння космічного простору і небесних тіл; часткова демілітаризація космічного простору і повна демілітаризація небесних тіл; збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними; запобігання наслідків потенційно шкідливих експериментів у космічному просторі та на небесних тілах; надання допомоги екіпажу космічного корабля у разі аварії, лиха, вимушеної посадки; сприяння міжнародному співробітництву в мирному дослідженні і використанні космічного простору і небесних тіл; міжнародна відповідальність держав за свою діяльність у космосі.
Зазначені принципи, що стосуються правового режиму космічного простору, передбачені Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та іншінебесні тіла, 1967 року. Деякі такі принципи були конкретизовані і розвинені в інших універсальних угодах, зокрема, в Угоді про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року. Дослідження і використання космічного простору здійснюються на благо й в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку. Він відкритий для дослідження і використання всіма державами без будь-якої дискримінації. Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відповідно до Договору не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Таким чином, чітко встановлюється, що космічний простір є недержавною, міжнародною територією (практично в межах Сонячної системи),правовий режим якої встановлюється відповідними положеннями міжнародного права.
В основі такого режиму - положення про свободу дослідження і використання космічного простору всіма державами на благо й в інтересах усього людства. Результати космічної діяльності є загальним надбанням людства. В Договорі встановлюється, що норми космічного права є інтегральною частиною міжнародного права в цілому і повинні застосовуватися з урахуванням інших його положень. Держави-учасниці (практично всі держави світу) здійснюють космічну діяльність «відповідно до міжнародного права, включаючи Статут ООН, в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки і розвитку міжнародного співробітництва і порозуміння». Держави-учасниці «зобов'язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати зброю на небесних тілах і не розміщати таку зброю в космічному просторі яким-не-будь іншим чином». Місяць та інші небесні тіла«використовуються всіма державами-учасницями Договору винятково в мирних цілях...». Таким чином, одним із принципів космічногоправа є принцип демілітаризації космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, хоча це не настільки очевидно й загальновизнано, оскільки мають місце різноманітні тлумачення відповідних положень Договору, зокрема того, чи стосуються вони будь-яких видів зброї або тільки зброї масового знищення. Держави-учасниці Договору несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі. У разі діяльності вкосмічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній. См.51.
38) Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них. Перемир'я - тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті). Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим. Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення - добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін. Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання. Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.
Капітуляція - це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем. Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році). Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів). На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції. Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року).
У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д. Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють. З припиненням стану війни для воюючих держав: перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами; установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні; відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори; повертаються усі військовополонені; провадиться репатріація цивільного населення; здійснюється виведення окупаційних військ; передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін; наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців; приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітаризація переможених держав). Для нейтральних держав - припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, - ліквідується необхідність дотримання режиму зон веденнявійни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.
39) Під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому. Таким чином, термін «територія»використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим. Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів - відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.
д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря. Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування. Територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами - членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: державну; міжнародну. Також є ще території зі змішаним і з особливим режимом. Державна територія - це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.
Міжнародна територія - це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна - морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Територія зі змішаним режимом - це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав. Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи: ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав; міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.
40) Правовий стан іноземців, як і правовий стан власних громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони знаходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм загального міжнародного права, зокрема, що стосуються можливості захисту їх прав, і державою їхньої національної приналежності. Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого взагалі. Поняття «іноземець» носить комплексний характер і охоплює іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів). Таке поняття відповідає Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року. Хоча в поточному законодавстві України це поняття носить комплексний характер, Конституція України закріплює поняття «іноземець» і «особа без громадянства» окремо. Інші держави вважають іноземцями лише осіб, що мають громадянство іншої держави. Кожна країна установлює свій правовий режим перебування іноземців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян.
Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань. До даної категорії осіб не належать так звані «економічні біженці», що покидають свою країну в пошуках кращого економічного становища. Частіше усьогобіженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів. Вимушені переселенці - це особи, які з тих же причин, що й біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину однієї й тієї ж країни. Іх правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, однак має відповідати загальновизнаним стандартам прав людини. Правовий статусбіженців і вимушених переселенців визначається Конституцією України, ЗУ “Про правовий статус іноземців”, "Про біженців", „Про приєднання України до Конвенції про статус біженців” а також міжнародними договорами.
Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено: «Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй». Відповідно до Декларації про територіальний притулок, прийнятій Радою Європи в 1997 році, право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави. На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом порівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що: час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений; особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок; особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іноземній державі. Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів.
42) Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнароднихнеурядових організацій, вони регулюються або національним правом відповідноїдержави, або нормами міжнародного приватного права. Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права: і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини; у загальних початках: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права; і в міжнародному публічному праві й уміжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави;міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, у такий спосіб установлюються загальні цілі створення правових умов для міжнародного співробітництва в різних галузях.
Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правовівідносини, що мають міжнародний характер, не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах: за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві - фізичні і юридичні особи; за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватномуправі - це міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові); за джерелами: у міжнародному публічному праві - цеміжнародний договір, міжнародний порядок та ін.
, а в міжнародному приватному праві їхнє коло значно ширше - це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін.; за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це узгодження воль держав; у міжнародному приватномуправі - це подолання колізій (зіткнення законів); за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві - цивільно-правова; за сферою дії: у міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).
43) У Кримінальному кодексі України 2001 р. вперше злочини проти миру, безпеки людствата міжнародного правопорядку виділені в окремому розділі. У цьому розділі КК передбачені ті злочини, які світове співтовариство визнає особливо небезпечними для всього людства, тому що вони підривають основи міжнародних відносин і здатні знищити саме людство (агресивна війна, застосування зброї масового знищення, геноцид тощо). Особливістю цих злочинів також є їх зв'язок з міжнародним кримінальним правом, за яким ці діяння також визнаються злочинами. Поява у КК цієї групи злочинів безпосередньо пов'язана з багаторічними зусиллями світового співтовариства щодо виділення у міжнародному кримінальному праві групи злочинів,найбільш небезпечних для всього людства, і встановлення особливих умов відповідальності за їх вчинення (незалежно від того, чи є дії порушенням внутрішнього права країни, в якій вчинений злочин, а також від місця вчинення злочину, поширення на них юрисдикції Міжнародного кримінального суду або судів інших держав тощо). Основними джерелами норм про такі злочини у міжнародному праві є: статути Нюрнбергського (1945 р.) і Токійського (1946 р.
) військових трибуналів, статути міжнародних кримінальних трибуналів по Югославії (1993 р.) і по Руанді (1994 p.). Римський Статут Міжнародного кримінального суду (1998 p.), численні конвенції і резолюції ООН. З 1947 р. Комісія міжнародного права ООН готує Кодекс про злочини проти миру та безпеки людства. При кваліфікації злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку у багатьох випадках слід звертатися до міжнародно-правових джерел для з'ясування змісту норм або окремих понять. Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів, вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Таким чином,міжнародне кримінальне переслідування за здійснення інших злочинів виключене. Це дозволяє говорити про дію в міжнародному кримінальному праві презумпції невинуватості. Підсудний у міжнародному кримінальному судовому органі має право на захист. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може наставати як у вигляді позбавлення волі, так і у вигляді штрафу.
Сучасна практика не передбачає створення спеціальних міжнародних пенітенціарних установ, таких як в’язниця Шпандау, у якій відбували покарання засуджені Нюрнберзьким військовим трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими міжнародними кримінальнимисудовими органами, покладене відповідно до спеціальних угод на низку національних пенітенціарних установ. Реальна можливість залучення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб за здійснення строго визначених у міжнародному праві злочинів є логічним підтвердженням руху держав до створення міжнародного кримінального права. Перелік міжнародних злочинів, за які поряд з державами несуть відповідальність і фізичні особи, включений в Устав Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберге, складався із трьох категорій: злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв’язування чи ведення агресивної війни у порушення міжнароднихдоговорів, угод чи запевнень або участь у спільному плані чи змові, які спрямовуються на здійснення будь-якої із вищезазначених дій; воєннізлочини, а саме: порушення законів чи звичаїв війни, в тому числі вбивства, тортури чи захоплення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території, вбивства чи тортури військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної чи приватної власності, безглузді руйнування міст і сіл, розорення, що не виправдані воєнною необхідністю, та інші злочини; злочини проти людства, а саме: вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення чи у зв’язку із будь-якимзлочином, що підпадає під юрисдикцію трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні. Із часом даний перелік міжнародних злочинів розширився. Зокрема, у Конвенції про попередження злочину геноциду й покаранні за нього 1948 р. і Конвенції про ліквідації апартеїду й покаранні за нього 1973 р. геноцид і апартеїд кваліфікуються як злочини проти людства, відповідальність за які несуть поряд з державами й фізичної особи. Розділ XXІ Кримінального кодексу України містить статті, які передбачають відповідальність за злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.
46) Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тількидержави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій. Відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції пропредставництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціямиуніверсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітетиорганізації й інших міжнародно-правових документів. Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року.
До них, зокрема, належать: забезпечення представництва держави, що посилає, при організації; підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією; ведення переговорів з організацією й у її рамках; з'ясовування здійснюваної в організаціїдіяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає; забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації; захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації; сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва зорганізацією й у її рамках. У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в: забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею; з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає; сприянні співробітництву зорганізацією і веденні з нею переговорів.
Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів. Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійнихпредставництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеїта імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав - членів ООН. І хоча практично всі такі держави маютьпостійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.
47) Міжнародна організація - це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.
Виступаючи нa міжнародній арені як самостійні утворення, міжнародні організації є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами. Міжнародні організаціїможуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.
Політична відповідальність організації може наступити у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права. Матеріальнавідповідальність міжнародної організації може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщаються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад за необгрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін. См. 93, 95.
48) Співробітництво з Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) здійснюється в рамках реалізації проектної діяльності Координатора проектів ОБСЄ в Україні.
У 2011 році завершено реалізацію спільного проекту ОБСЄ - Україна «Надання Уряду Україні допомоги в реабілітації територій, забруднених вибухонебезпечними предметами часів минулих війн, в районі міст Керч, Севастополь і Біла Церква», який було започатковано у 2008 році.
У результаті реалізації проекту придбано та передано МНС 25 приладів для пошуку ВНП та 111 комплектів засобів індивідуального бронезахисту (захисні бронежилети та шоломи).
Проведено навчання фахівців піротехнічних підрозділів МНС, які виконують завдання з розмінування на територіях Київської області, міст Керчі та Севастополя щодо користування приладами пошуку ВНП, переданих у рамках реалізації зазначеного проекту.
У 2012 році завершено реалізацію спільного проекту ОБСЄ - Україна «Підвищення обізнаності про ризики і загрози, пов’язані з вибухонебезпечними залишками війн (ВЗВ)», яким передбачалося налагодити систему інформування населення України про ризики і загрози, пов’язані з вибухонебезпечними предметами.
У рамках проекту ОБСЄ надало допомогу у підвищенні обізнаності дітей шкільного віку про ризики і загрози, пов’язані з ВЗВ.
У 2012 році розпочато реалізацію спільного проекту ОБСЄ - Україна «Підвищення спроможності Уряду України щодо виконання робіт з підводного очищення від вибухонебезпечних залишків війн акваторій Чорного та Азовського морів».
Метою проекту є розбудова спроможностей підрозділів ДСНС України щодо очищення морських акваторій України від вибухонебезпечних залишків війни.
У 2013 році до реалізації плануються наступні проекти:
«Підвищення спроможності Уряду України щодо виконання робіт з підводного очищення від вибухонебезпечних залишків війн акваторій Чорного та Азовського морів»;
«Допомога Уряду України у реабілітації місцевостей, забруднених вибухонебезпечними залишками війн та унаслідок надзвичайних ситуацій у місцях зберігання боєприпасів»;
«Розбудова національної спроможності з гуманітарного розмінування в Україні».
49) У XXI ст. тероризм став невід'ємною частиною політичних і економічних процесів у світі і значно загрожує громадській і національній безпеці. Поодинокі прояви переросли у масове явище. Нині тероризм - проблема не лише для країн із політичним,національним чи релігійним розладом, - це вже проблема Північної Ірландії та Великої Британії, Лівії та США, Палестини й Ізраїлю, це проблема всієї світової спільноти. Терористичні акти у США 11 вересня 2001 року кардинально змінили характер загроз міжнародній безпеці у світі. Вони продемонстрували можливість ураження значної кількості людей та об'єктів без застосування традиційної зброї: викрадений літак, комп'ютерні мережі, банківська або поштова система, засоби масової інформації, тобто те, що не підходить під визначення «зброя» у загальноприйнятому значенні. Нині існує понад 100 визначень поняття «тероризм», однак жодне з них не підтримане міжнародною спільнотою як загальновизнане. 27 січня 1977 р. у Страсбурзі було прийнято Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом. У цій конвенції було домовлено вважати терористичними актами: правопорушення, що підпадають під дію Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, підписаної у Монреалі 23 вересня 1971 року; серйозні правопорушення із посяганням на життя, фізичну недоторканість або свободу осіб, що мають міжнародний захист, зокрема дипломатичних агентів; правопорушення із викраденням, захопленням заложників або серйозним незаконним затриманням; правопорушення із застосуванням бомби, гранати, ракети, автоматичної вогнепальної зброї або листів чи пакетів із закладеним вибуховим пристроєм, якщо таке застосування створює небезпеку для осіб; замах на реалізацію будь-якого з наведених вище правопорушень або участь як спільника особи, яка намагається здійснити таке правопорушення; правопорушення із застосуванням насильства проти життя, фізичної недоторканості, проти власності, якщо таке діяння створило колективну небезпеку для осіб або свободи особи; замах на здійснення будь-якого із наведених вище правопорушень.
Окрім зазначеного, тероризм також трактують як загрозу застосування насильства, яка спричинює почуття страху як у окремих громадян, так і загалом у суспільстві і розрахована на залякування та породження недовіри до органів державної влади у здатності протидіяти цим злочинним проявам. Саме таке визначення наведене на Міжнародній конференції із питань тероризму «Європа-2000», яка відбулася у м. Києві у березні 1996 р. У Законі України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.03 р. тероризм трактується як « ... суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства із захопленням заручників, підпалами, убивствами, тортурами, залякуваннями населення та органів влади або здійсненням інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрозами виконати дії для досягнення злочинних цілей». Ще кілька десятиліть тому було зрозуміло - боротися з тероризмом лише на національному (в окремій державі) рівні важко. Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все ІМО, ІКАО та МАГАТЕ, на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про бортьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі. Ці угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну практичну взаємодію.
Це зобов'язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу aut dedere aut judicare. Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі. Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного опору. Наприклад, Міжнародна конвенція про бортьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов'язує держав-учасниць: вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної держави; вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників; встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони були скоєні: - на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в цій державі; - будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території; - для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від його прийняття; - щодо зарручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення доцільним. Щодо тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним правом - безкарність терористів, загроза життю людей тощо.
50) Право зовнішніх стосунків являє собою галузь загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійсненнязовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права. Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії органівзовнішніх зносин: дипломатичну - на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ - посольства і місії за кордоном); консульську сферу; дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій; здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями.
В даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упорядкованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала сили з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набрали сили з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року (в силу ще не вступила).
Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій. Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних відносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але і про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин. Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу» складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілкування). Розрізняють активне право посольства - право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне право посольства - право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.
52) Що стосується питання про консульські привілеї та імунітети, то в порівнянні з дипломатичними їх теж можна визначити як сукупність особливих пільг, переваг та преференцій, що надаються іноземним консульським установам та їхнім співробітникам відповідно до норм міжнародного права та законодавства країни перебування. В консульському праві, як і дипломатичному, розрізняють дві категорії привмеїв та імунітетів:
1) переваги, привілеї та шунітети консульських установ:
2) переваги, привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ.
Серед першої категорії найсуттевшпіми є: недоторканність консульських приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архіву та документів; свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами акредитуючої держави. Це консульське право, згідно зі ст. 36, п. «с» Віденської конвенції, передбачає, зокрема, право консула «...відвідувати громадянина акредитуючої держави, який перебуває у в'язниці, під вартою або є затриманим, для бесіди з ним», а також «...право листуватись з ним та вживати заходів для забезпечення йому юридичного представництва...». Консульські установи також мають право отримувати інформацію від компетентних органів країни перебування про смерть, опіку та піклування, про аварії суден і літаків (акредитуючої держави); здійснювати безперешкодно зносини з органами країни перебування; стягувати консульські збори.
Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять особиста недоторканність консульських посадових осіб; повідомлення про арешт, попереднє ув'язнення або судове переслідування; імунітет від юрисдикції; обов'язок давати свідчення; звільнення від реєстрації іноземців та від отримання дозволу на проживання; звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від .митного збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і обкладень. Ці найголовніші та деякі інші привілеї та імунітети консульських посадових осіб регламентуються ст. 40—57 Віденської конвенції про консульські зносини.
Звичайно, конкретніше й детальніше консульські права, привілеї та імунітети як першої, так і другої категорії регламентуються у відповідних двосторонніх консульських угодах та конвенціях, в яких ураховуються певні специфічні моменти національних законодавств держав, що ці угоди укладають.
53) Міжнародний політ - це політ через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави. Інакше кажучи, це політ з території однієї держави на територію іншої або інших держав. Саме такі міжнародні польоти і потребують регулювання і регулюютьсяміжнародним повітряним правом. Важливість міжнародного повітряного простору, а також національного повітряного простору полягає в його інтенсивному використанні в транспортних цілях, що об'єктивно потребує точної регламентації такої діяльності як на національному, так і міжнародному рівні й обумовлює розробку технічних вимог до неї. На міжнародному рівні необхідно було регламентувати регулярні, транзитні польотиповітряних суден, спільні міжнародні польоти з території однієї на територію іншої держави, із транзитом через територію третьої держави або без такого з використаннямміжнародного повітряного простору. У цих цілях у 1944 році в Чикаго була укладена Конвенція про міжнародну цивільну авіацію і створена універсальна міжнароднаміжурядова організація - Міжнародної цивільної авіації (ІКАО). Мета і завдання цієї організації - регламентація міжнародних польотів цивільних повітряних суден уміжнародному і національному повітряному просторах із метою забезпечення їхньої ефективності і безпеки.
Чиказька конвенція поклала початок формуванню нової галузі міжнародного права - міжнародного повітряного права - сукупності і системи норм, що регулюють діяльність міжнародної цивільної авіації. Але міжнародне повітряне право - це і система міжнародно-правових норм, що регулюють, зокрема, правове положення національних фізичних і юридичних осіб, що займаються повітряними польотами, крім того, воно містить у собі визначені положення, що передбачають цивільно-правову відповідальність цих осіб. У міжнародне повітряне право також входять різноманітні і численні настанови технічного характеру, що стосуються польотів повітряних суден і маршрутів такихпольотів. Вони розробляються відповідно до передбаченої процедури, головним чином у рамках ІКАО, і стають обов'язковими для виконання в силу встановлюючої такий обов'язок міжнародно-правової норми. Назвемо основні договори в сфері міжнародного повітряного права, прийняті під егідою ІКАО: Договори чиказької системи: Конвенція про міжнародну цивільну авіацію; Статут міжнародноїорганізації цивільної авіації; Угода про транзит міжнародними повітряними лініями, «про дві свободи повітря»; Про міжнародний повітряний транспорт, «про п'ять свобод повітря»; Договір про відкрите небо (1992).
Договори варшавської системи: Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень; Конвенція про відповідальність авіаперевізника на міжнародних лініях. Договори римської системи: Конвенція про збитки, завдані іноземномуповітряному судну і третім особам на поверхні. Договори про незаконне втручання в діяльність цивільної авіації: Конвенція про злочини і деякі інші дії на борту повітряного судна (Токіо, 1963); Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (Гаага, 1970); Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Монреаль, 1971). Основним джерелом сучасного міжнародного повітряного права є Чиказька конвенція 1944 року. Конвенція, відповідно до її заголовка, присвячується діяльностіміжнародної цивільної авіації, але фактично її положення істотно ширше і стосуються здійснення будь-яких міжнародних польотів, а також будь-якої діяльності держав за межами їхньої національної юрисдикції, її учасниками є, за деякими винятками, усі держави світу. Конвенція «застосовується тільки до цивільних повітряних суден і не застосовується до державних повітряних суден», якими є повітряні судна, використовувані на військовій, митній і поліцейській службах. Але в той же час ніяке державне повітряне судно не здійснює польоту над територією іншої держави і не здійснює на ній посадки, крім як із дозволу, наданого спеціальною угодою або іншим чином, і відповідно до її умов. Регулярні міжнародні повітряні сполучення (міжнародні польоти), регульовані Чиказькою конвенцією, не можуть здійснюватися над територією або на територію держави-учасниці інакше ніж зі спеціального дозволу або з іншої санкції цієї держави. Частіше усього такий дозвіл дається шляхом укладання відповідних міжнародних угод. Забезпечення безпеки міжнародних польотів є однією з найголовніших цілей міжнародного повітряного права. Ця мета досягається шляхом розробки заходів, що стосуються технічної надійності авіаційної техніки, аеропортів та інших засобів, використовуваних у міжнародній аеронавігації, що входить до завдання ІКАО і складає зміст прийнятих нею регламентів, а також шляхом установлення правил і регламентів, що стосуються польотів і маневрування повітряних суден. Вона також досягається шляхом укладання міжнародних конвенцій з ініціативи ІКАО про незаконні акти, спрямовані проти безпеки повітряного судна і осіб або майна, які знаходяться на його борту.
56) Кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнароднимправом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції. Застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення. Санкції мають своїми цілями: припинення правопорушення; відновлення порушених прав; забезпечення відповідальності правопорушника. Слід зазначити такі особливості застосування санкцій: застосовуються тільки санкції,дозволені міжнародним правом; вони не можуть нести превентивний (попереджувальний) характер, тому що їхньою метою є захист і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжнародного права; міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпадаючі за формою з такими, санкціями не є. Санкції розрізняють на різних підставах.
У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають: індивідуальні - колисанкції застосовуються однією потерпілою державою; колективні - коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють: санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій. Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин, самооборона. Реторсії - це застосовувані у відповідь на правопорушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інтересів іншої держави, що охороняються міжнароднимправом (підвищення мит на товари з цієї держави; уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною державою; встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави; підвищення податкових платежів; націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян).
Репресалії - це відповідні примусові заходи, спрямовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення. У сучасномуміжнародному праві застосовуються такі форми репресалій: ембарго - заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушника; бойкот - заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави; заморожування авуарів (внесків) держави-порушника в банках, розташованих на своїй території; вилучення своїх внесків із банків держави-порушника. Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських. Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить вираження в застосуванні до правопорушника збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад. У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони: необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосування збройних сил, що не є актом агресії; самооборона від агресії - це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов'язань держав з міжнародного права і, насамперед, за Статутом ООН. Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнародному миру і безпеці. Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосування колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту неміжнародного характеру.
59) Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжнародного права для них наступає відповідальність. Міжнародно-правова відповідальність - це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права. Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі. Зміст правовідносинміжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб'єктамиміжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.
На практиці поведінка суб'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причому дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа займає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатичний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава відповідальності не несе.
Підставами міжнародно правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності: юридичні; фактичні; процесуальні. Під юридичними підставами розуміютьміжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнароднимправопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік джерел юридичних основвідповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є: міжнароднийдоговір; міжнародний порядок; рішення міжнародних судів і арбітражів; резолюції міжнародних організацій; односторонні міжнародно-правові зобов'язання держав, що встановлюють юридично обов'язкові правила поведінки тільки для держави, що взяла такі зобов'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.). Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правовізобов'язання. Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших - його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характерміжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах.
Перші спроби міжнародної організації кримінальної поліції мали місце після І світової війни. У 1923 р. було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції для координації боротьби різних країн із загально кримінальними злочинами з центром у Відні. У 1938 р. вона практично припинила своє існування через окупацію Австрії фашистською Німеччиною. Робота Комісії була відновлена у 1946 р. У сучасному вигляді Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) була створена у 1956 р. Нині її членами є більше 150 держав. Штаб-квартира знаходиться в Ліоні (Франція). Вона ж є регіональним центром для Європи та Середземномор'я, Північної Америки і Близького Сходу. Інші центри Інтерполу розквартировані в Найробі (для Східної Африки), Абіджані (для Західної Африки), Буенос-Айросі (для Південної Америки), в Токіо (для Азії) і Пуерто-Ріко (для країн Карибського басейну і Центральної Америки).
З 1982 г. Інтерпол одержав статус Міжнародної міжурядової організації системи ООН. Основними статутними завданнями Інтерполу є: забезпечення взаємного співробітництва всіх органів (установ) кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і у дусі Загальної декларації прав людини; створення і забезпечення діяльності установ, які сприяють попередженню і боротьбі із загальнокримінальною злочинністю. Найвищим пленарним органом Інтерполу є Генеральна Асамблея, а в період між її сесіями вищим адміністративним органом з вужчими повноваженнями і складом - Виконавський комітет на чолі з президентом. Постійно діючим робочим органом є Генеральний секретаріат, на чолі з Генеральним секретарем. Особливе положення в системі органів Інтерполу посідають Національні центральні бюро (НЦБ), що діють одночасно в двох системах - системікримінальної поліції відповідної держави і організації Інтерполу з відповідним подвійним підпорядкуванням.
Замикають систему органів управління радники, які виконують виключно консультативні функції. Оновними напрями діяльності Інтерполу є: кримінальна реєстрація; міжнародний розшук злочинців, підозрюваних в скоєнні міжнародних злочинів, осіб, зниклих безвісти, викрадених цінностей і інших об'єктів злочинних посягань; міжнародний розшук осіб, що пропали безвісти; міжнародний розшук викрадених цінностей (автомобілі і інші транспортні засоби, твори мистецтва (картини, скульптури, антикваріат, інші музейні експонати), археологічні цінності, зброя і т.п.). Діяльність Інтерполу обмежується лише реєстрацією злочинців і міжнародним розшуком. Співробітники Інтерполу не виконують жодних поліцейських функцій. Вони поділяються на дві категорії: офіцерський корпус (від лейтенанта до майора), що виконує оперативно-аналітичні функції при обробці інформації про злочини, і виконує клопотання про надання інформації із картотек, і обслуговуючий персонал - секретарі, друкарки, телефоністи, оператори картотек, фотографи; перекладачі, бібліотечні працівники та ін. Україна вступила до Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) у 1992 р. Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (Укрбюро Інтерполу) діє на підставі Положення про Національне центральне бюро Інтерполу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. Функції Укрбюро Інтерполу покладаються на Міністерство внутрішніх справ України, в структурі якого утворено робочий апарат Бюро.
60) Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, беруть на себе зобов'язання здійснювати свою міжнародну діяльність відповідно до основних принципів міжнародного права. Одним із таких принципів є обов'язок держав вирішувати свої «міжнародні спори мирними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» (п. З статті 2 Статуту ООН). Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраїлю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних країн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройні конфлікти в Закавказзі, Молдові і Чечні. Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовує певні механізми у збереженні міжнародного миру і безпеки.
Сукупність цих механізмів називається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правові способи, що відповідають основним принципам міжнародного права, спрямовані на забезпечення миру і застосування державами колективних заходів проти актів агресії, що загрожують миру і безпеці. До міжнародно-правових способів забезпечення міжнародної безпеки належать: мирні способи вирішення спорів; загальна і регіональна безпека (колективна безпека); роззброювання; заходи для ослаблення напруженості і припинення гонки озброєнь; заходи для запобігання ядерній війні; неприєднання та нейтралітет; заходи для припинення актів агресії (самооборона); дії міжнародних організацій; нейтралізація і демілітаризація територій (ліквідація військових баз); створення зон миру в різних районах земної кулі; заходи для зміцнення довіри між державами. Незважаючи на наявний широкий перелік способів підтримки міжнародного миру і безпеки, у міжнародному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.
Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на: ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його розвитку може загрожувати міжнародному миру і безпеці; спір, тобто ситуацію, коли сторони пред'явили одна одній взаємні претензії. У спорі завжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права. Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору». Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома суб'єктами міжнародного права. Використання термінів «ситуація» і «спір» є правомірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Статуту ООН -багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу. Статут ООН указує на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів: ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці; ті, що не несуть такої загрози. Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов'язані свої спори вирішувати мирними способами.
61) Міжнародні і багатонаціональні ріки Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на: а) національні ~ які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства; б) міжнародні — які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про тікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Томуправовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту. У свою чергу, міжнародні ріки діляться на: а) багатонаціональні ріки — це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер; б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних: 1) політичному — вони повинні перетинати території двох і більше держав; 2) географічному — повинні мати вихід у море; 3) функціональному — мати можливість здійснення регулярного судноплавства. Слід зазначити особливу значимість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки по управлінню такими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав). Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у судноплавних цілях у даний час утратив свою актуальність. У даний час функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання». Загальні правила щодо будівництва гідротехнічних споруд на судноплавних ріках містяться й у Женевській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі роботи, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть принести їй суттєву шкоду, повинні проводитися на підставі угод заінтересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод між суміжними державами. Це ж стосується і забруднень, — будь-які роботи на річці повинні провадитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією. Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що знаходяться під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітництва заінтересованих держав з використання таких рік із метою гармонізації індивідуальних і загальних інтересів. Як відзначалося раніше, із цією метою міжнародна практика виробила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, котрі регулюють порядок використання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується судноплавства й економічного співробітництва між державами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжнародну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року та ін. Слід відзначити, що процес практичного і міжнародно-правового становлення міжнародних рік ще не завершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розробки відповідної угоди з використання цієї ріки прибережними державами — Україною, Білоруссю і Росією. Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, мають відношення тільки до конкретних рік і не мають універсального значення. Якогось кодифікуючого акту «міжнародного річкового права» поки не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція з охорони і використання трансграничних водо-потоків і міжнародних озер. У 1966 році були прийняті Гельсінські правила використання вод міжнародних рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріплення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік. Велика робота з узагальнення великої договірної й арбітражної практики була проведена Комісією міжнародного права ООН, що у даний час приступила до завершення підготовки проекту статей, котрі стосуються несудохідних видів використання міжнародних водо-потоків.
Протока - це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є: розташування протоки на світових морських шляхах; її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами; така протока повинна з'єднувати морські простори, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами. Причому з різноманітних ознак міжнародних проток на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток,використовуваних для міжнародного судноплавства: протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, у котрих будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку (Ла- Манш, Магелланова, Сингапурська і ін.
); протоки між островом і континентальною части ною прибережної держави, у котрих застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води; протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у котрих також засто совується право мирного проходу; протоки, правовий режим яких регулюється спеціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.). Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відповідно до загальних принципів міжнародного права, у протокахзабезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать ізпротокою, не повинні перешкоджати транзитному проходженню або прольоту над протоками морських і повітряних суден інших держав і повинні відповідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу. Водночас держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо: безпеки судноплавства; запобігання забруднення із суден; недопущення рибальства; навантаження і розвантаження товарів, посадки і висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітарних або імміграційних правил і т.
п. Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави. Принципи правового режиму міжнародних каналів: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держави-власниці каналу. Режим судноплавства більшостю каналів характеризується такими основними рисами: канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав; адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів; установлюються правила проходження каналу. У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада. Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року. Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Нільський канал і деякі інші.
63) Створення Організації Об'єднаних Націй. Першим кроком до створення ООН стала союзницька декларація, підписана в Лондоні 12 червня 1941 року, у якій союзники зобов'язалися «працювати разом, з іншими вільними народами, як у війні, так і в мирі». -14 серпня 1941 року президентом Сполучених Штатів Америки Франкліном Делано Рузвельтом і прем'єр-міністром Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії (далі: Сполучене Королівство) Уїнстоном Черчіллем був підписаний документ, у якому вони запропонували звід принципів міжнародного співробітництва в підтримці миру і безпеки. Документ, підписаний під час зустрічі «десь на морі», відомий як Атлантична хартія. 1 січня 1942 року представниками 26 союзних держав, що воювали проти країн «осі», була підписана Декларація Об'єднаних Націй, у якій вони заявили про підтримку Атлантичної хартії. У цьому документі вперше була офіційно використана назва «Об'єднані Нації», запропонована президентом Рузвельтом. У декларації, підписаній в Москві ЗО жовтня 1943 року в ході спеціальної конференції (Московська конференція), уряди Радянського Союзу, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Китаю закликали до якнайшвидшого створення міжнародної організації для підтримки миру і безпеки. Ця мета була знову підтверджена на зустрічі керівників Сполучених Штатів Америки, СРСР і Сполученого Королівства на зустрічі в Тегерані 1 грудня 1943 року (Тегеранська конференція). Перші контури ООН були окреслені на конференції в особняку, відомому за назвою «Думбартон-Окс», у Вашингтоні. На двох серіях засідань, що проходили з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року, Сполучені Штати Америки, Сполучене Королівство, СРСР і Китай домовилися про цілі, структури і функції цієї організації. 11 лютого 1945 року після зустрічей у Ялті (Ялтинська конференція) Рузвельт, Черчілль і Сталін заявили про свою рішучість заснувати «загальну міжнароднуорганізацію для підтримки миру і безпеки». 25 квітня 1945 року делегати від 50 країн зібралися в Сан-Франциско на Нараду Об'єднаних Націй із питань міжнародних організацій (Конференція в Сан-Франциско). Делегати підготували Статут із 19 глав і 111 статей, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 року. Наступного дня делегати підписали його в будинку Меморіалу ветеранів війни. 24 жовтня 1945 року Статут ООН ратифікований п'ятьма постійними членами Ради Безпеки, більшістю інших держав, що підписали його, і набрав сили. Таким чином, Організація Об'єднаних Націй була створена, а 24 жовтня стало днем ООН. З початку 19.46 року починають створюватися й активно діяти основні органи ООН: 10 січня 1946 року в Центральному залі Вестмінс-терського палацу в Лондоні відкривається перша Генеральна Асамблея, на якій було представлено 51 державу; 17 січня 1946 року у Вестмінстерському палаці вперше збирається Рада Безпеки і приймає свої правила процедури; 24 січня 1946 року Генеральна Асамблея приймає першу резолюцію. її головні теми: мирне використання атомної енергії та ліквідація атомної й інших видів зброї масового знищення; 1 лютого 1946 року Трюгве Чи (Норвегія) стає першим Генеральним Секретарем ООН; 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея приймає Загальну декларацію прав людини; 24 жовтня 1949 року закладений перший камінь теперішнього будинку Центральних установ ООН у Нью-Йорку. Організація Об'єднаних Націй і її органи п'ять разів удостоювалися Нобелевської премії миру: 1954 рік: Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (УВКБ ООН) за допомогу біженцям у Європі; 1965 рік: Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ) за допомогу в порятунку життя дітей у всьому світі; 1969 рік: Міжнародна організація праці (МОП) за досягнуті успіхи у встановленні норм, що захищають права працюючих і забезпечують їх безпеку; 1981 рік: Управління Верховного комісара ООН у справах біженців за допомогу біженцям в Азії; 1988 рік: сили Організації Об'єднаних Націй з підтримки миру за миротворчі операції. Крім того, Нобелевської премії миру в зв'язку з діяльністю ООН були визнані гідними: 1945 рік: Кордел Халл, колишній державний секретар Сполучених Штатів Америки, за керівну роль у створенні ООН; 1949 рік: лорд Джон Бойд Орр, Великобританія, перший генеральний директор Продовольчої та сільськогосподарської організації (ФАО); 1950 рік: Ральф Бунче, Сполучені Штати Америки, посередник ООН у Палестині, за керівну роль в укладанні угод про перемир'я, підписаних у 1949 році Ізраїлем, Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією; 1957 рік: Лестер Пірсон, колишній державний секретар Канади, голова Генеральної Асамблеї, за роботу на благо справи миру протягом усього життя і за керівну роль у зусиллях ООН із врегулювання кризи навколо Суецького каналу; 1961 рік: Дат Хаммаршельд, Швеція, Генеральний Секретар ООН, за допомогу у врегулюванні кризи в Конго; 1974 рік: Шон Макбрайд, Ірландія, Комісар ООН по Намібії. Завдання, цілі і принципи ООН знайшли своє закріплення в Статуті організації, підписаному 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско. Преамбула до Статуту Організації Об'єднаних Націй містить таке: «Ми, народи об'єднаних націй, сповнені рішучості — врятувати прийдешні покоління від лихоліть війни, що двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе, і — знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй, і — створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права, і — сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов життя при більшій свободі, і в цих цілях — виявляти толератність і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди, і — об'єднати наші сили для підтримки міжнародного миру і безпеки, і — забезпечити прийняттям принципів і встановленням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, ніж у спільних інтересах, і — використовувати міжнародний апарат для сприяння економічному і соціальному прогресу всіх народів, вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення цих цілей.
Відповідно до цього наші відповідні уряди через представників, які зібралися в місті Сан-Франциско, що пред'явили свої повноваження, знайдені в належній формі, погодилися прийняти дійсний Статут Організації Об'єднаних Націй і дійсним засновують міжнародну організацію за назвою «Об'єднані Нації». У статті 2 Статуту ООН закріплені демократичні принципи цієї організації: — суверенна рівність членів ООН; — сумлінне виконання ними зобов'язань за Статутом ООН; — розв'язання міжнародних спорів тільки мирними засобами; — відмова від погрози силою або її застосування в будь-яких цілях, несумісних із Статутом ООН; — обов'язок членів ООН надавати їй усемірну допомогу в усіх діях, що здійснюються відповідно до Статуту, і утримуватися від допомоги державам, проти яких ООН приймає примусові заходи; — забезпечення Організацією Об'єднаних Націй такого положення, щоб держави, що не входять в ООН, у разі потреби діяли відповідно до її Статуту; — невтручання ООН у внутрішні справи держав. Членство в ООН. Членами ООН можуть бути миролюбні держави, що приймуть на себе зобов'язання, котрі містяться в Статуті, і які, на думку ООН, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Початковими членами ООН була 51 держава. Прийом нових членів в ООН провадиться за рекомендацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшістю в 2/3 голосів. У тому ж порядку провадиться виключення з ООН держав, що систематично порушують Статут, і призупинення здійснення прав і привілеїв, що випливають із членства в ООН, стосовно держав, проти яких ООН уживає заходів превентивного або примусового характеру. Головні органи ООН. Статут ООН до числа головних органів відносить Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. Генеральна Асамблея — сесійний орган ООН — складається з представників усіх держав-членів. В даний час членами ООН за станом на 1 травня 2000 року є 188 держав світу (у вересні 1999 року в члени ООН прийняті острівні держави Кирибаті, Науру і Тонга). Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-які питання, що входять у компетенцію ООН. Вона уповноважена розглядати загальні принципи міжнародного співробітництва в справі підтримки миру і безпеки, включаючи проблему роззброювання. Проте будь-яке питання, по котрому необхідно почати дії, до і після його обговорення Генеральною Асамблеєю повинно бути передане Раді Безпеки, тому що вона є єдиним органом ООН, уповноваженим приймати рішення щодо таких дій. Чергові сесії Генеральної Асамблеї проводяться 1 раз у рік. В міру необхідності можуть проводитися також спеціальні сесії Генеральної Асамблеї, що скликаються Генеральним секретарем за вимогою Ради Безпеки або більшості членів ООН. На сесіях кожний член ООН може бути представлений делегацією, що складається не більш ніж із п'яти делегатів і п'яти заступників, кожна делегація має один голос. На кожній черговій сесії створюється сім головних комітетів, у роботі яких можуть брати участь представники всіх держав-членів ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет) — цей комітет займається в основному питаннями роззброювання; Спеціальний політичний комітет — у нього передаються політичні питання, що входять у компетенцію Першого комітету; Комітет з економічних і фінансових питаннь (Другий комітет); Комітет з соціальних, гуманітарних питань і питань культури (Третій комітет); Комітет із питань міжнародної опіки і територій, що не самоуправляються (Четвертий комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П'ятий комітет); Комітет з правових питань (Шостий комітет). Генеральна Асамблея може також утворювати тимчасові або постійні допоміжні органи (наприклад, подібним способом створена Комісія з роззброювання, Конференція ООН з торгівлі і розвитку і Комісія ООН з міжнародного права). Генеральна Асамблея на своїх сесіях приймає постанови, рішення і рекомендації. Постановами іменуються акти, прийняті Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки, що звернені до держав-членів і нагадують їм про їхні права й обов'язки. Постанови можуть прийматися і з питань прийняття або виключення держав з організації. Відповідно до статті 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організує дослідження і робить рекомендації членам ООН із метою сприяння міжнародному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивному розвитку міжнародного права та його кодификації, а також сприяння міжнародному співробітництву в галузі економічній, соціальній, культури, освіти і т.д. Рішення Генеральної Асамблеї, відповідно до пункту 2 статті 18 Статуту ООН, приймаються з важливих питань (рекомендації відносно миру і безпеки, вибори непостійних членів Ради Безпеки, прийом нових членів Організації, призупинення прав та привілеїв членів ООН) більшістю в 2/3 присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні членів Асамблеї. Рада Безпеки. Являє собою найважливіший постійно діючий орган ООН, що складається з 15 членів: 5 із них — Росія, США, Великобританія, Франція і Китай — є постійними, а 10 — непостійними, що обираються Генеральною Асамблеєю на термін 2 роки (5 членів щорічно).
Місця непостійних членів Ради Безпеки розподіляються в такий спосіб: від Азії й Африки — 5 членів; від Східної Європи — 1 (у 1999 році Україна була обрана непостійним членом Ради Безпеки), від Латинської Америки і Карибського моря — 2, від Західної Європи, Канади, Нової Зеландії й Австралії — 2. На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення, прийняті у встановленому порядку, обов'язкові для держав — членів ООН, що зобов'язані підпорядковуватися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх. Рада Безпеки: уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки; робити рекомендації щодо процедури або методів врегулювання таких спорів; розробляти плани створення системи регулювання озброєнь; визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, що слід прийняти; робити рекомендації щодо прийому нових членів і виключення з ООН, умов, на яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного Суду, і про призначення Генерального секретаря; вибирати разом із Генеральною Асамблеєю членів Міжнародного Суду; здійснювати в «стратегічних районах» функції ООН з опіки; представляти щорічні і спеціальні доповіді Генеральній Асамблеї. Рішення Ради Безпеки з процедурних питань можуть бути прийняті дев'ятьма голосами будь-яких членів Ради. При виборах членів Міжнародного Суду достатньо навіть восьми голосів будь-яких членів Ради Безпеки. Для ухвалення рішення з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки. Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій у підтримці міжнародного миру і безпеки держави-члени зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі потреби збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу. Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки, у підтримці миру і забезпеченні міжнародної безпеки зводиться до здійснення таких основних заходів; 1. Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на попередження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення. 2. Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою таких мирних засобів, що передбачені в главі VI Статуту ООН. 3. Підтримка миру — це забезпечення присутності ООН в даному конкретному районі, що зв'язане з розгортанням військового і/або поліцейського персоналу ООН, а нерідко і цивільного персоналу. 4. Миробудівництво в конфліктний період — це дії, спрямовані на запобігання спалаху насильства між країнами і народами після ліквідації конфлікту або конфліктної ситуації. Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю: 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно терміном на З роки. Таким чином, склад Ради обновляється щорічно на 1/3, причому член Ради, який вибуває, може бути переобраний на новий термін. Обрання відбувається в такому порядку: 6 членів — від держав Східної Європи; 13 — від держав Західної Європи й інших держав; 11 — від держав Азії; 14 — від держав Африки; 10 — від держав Латинської Америки. Кожний член ЭКОСОР має одного представника. Рада має за мету сприяння розвитку міжнародногоспівробітництва в економічній і соціальній галузях. Вона здійснює дослідження й складає доповіді з міжнародних питань. Чергові сесії проводяться два рази в рік,'рішення приймаються простою більшістю. Органами Ради є три сесійних комітети (економічний, соціальний і координаційний), шість постійних комітетів (з технічної допомоги, з неурядових організацій, з промислового розвитку, з житлового будівництва, з планування, з використання з метою розвитку досягнень науки і техніки), функціональні комісії (з народонаселення, з прав людини, з права жінок, з наркотичних засобів). При ЭКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових організацій із питань, що входять у компетенцію ЭКОСОР. Рада з опіки була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї в здійсненні міжнародної системи опіки. За Статутом ООН Рада з опіки повинна включати: а) держави, що управляють територіями під опікою; б) постійних членів Ради Безпеки, що не мають територій під опікою, і в) членів Ради з опіки, що обираються Генеральної Асамблеєю на три роки. Основною метою Ради з опіки було досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежності або в якості суверенних держав, або шляхом вільного приєднання до сусідніх незалежних держав. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій — території Тихоокеанські острови (Палау), керованої США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності. Міжнародний Суд ~ головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є невід'ємною частиною Статуту. Держави — не члени ООН також можуть брати участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, обумовлених у кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Суд складається з 15 незалежних суддів, обраних із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, запропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або тих, хто є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права. При цьому в складі Суду не може бути двох громадян тієї самої держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками держави свого громадянства. Вони також не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов'язків і не вправі присвячувати себе ніякому іншому заняттю фахового характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Держави представляють список кандидатур у члени Суду Генеральному секретареві ООН. Члени Суду обираються на роздільних засіданнях Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки. Термін повноважень суддів — дев'ять років, при цьому кожні три роки переобираються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'ятьох суддів. Слід враховувати, що стороною в справі, що розбирається Судом, може бути тільки держава. Фізичні та юридичні особи звертатися в Суд не вправі. До ведення Суду належать усі справи, передані йому сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними конвенціями. За загальним правилом, юрисдикція Суду факультативна, що означає, що Судвправі розглядати конкретні спори за участю тієї або іншої держави тільки з її згоди. Проте держави можуть робити заяви про визнання для себе обов'язкової юрисдикції Суду. Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди). Це, проте, не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях у всіх випадках, коли Суд знайде це бажаним. Голова і Секретар Суду повинні мешкати в місці перебування Суду. З часу створення Міжнародного Суду в 1946 р. держави представили на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були зажадані міжнародними організаціями. Секретаріат — постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін. На Секретаріат у цілому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів. Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал не повинні запитувати або одержувати указівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, що встановлюються Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов провадиться на договірній основі, з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сумлінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік, є міжнародними громадянськими службовцями. Першим Генеральним секретарем ООН, як уже відзначалося, був Трюгве Чи (Норвегія), що займав цю посаду з 1946 по 1953 роки. Даг Хаммаршельд (Швеція) був Генеральним секретарем із 1953 року до його загибелі в авіаційній катастрофі в Африці в 1961 році. Протягом 1961-1971 років цю посаду займав У Тан (Бірма, нині іменована Мьянмою). Потім його замінив Курт Вальдхайм (Австрія), що займав цю посаду з 1972 до 1981 року. Хав'єр Перес де Куельяр (Перу) став на посаду 1 січня 1982 р. і виконував її до кінця 1991 року. Бутрос Бутрос Галі (Єгипет) був Генеральним секретарем із січня 1992 до грудня 1996 року. Наприкінці 1996 року Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки ООН призначила Генеральним секретарем ООН Кофі Аннана (Гана) на період із 1 січня 1997 до 31 грудня 2001 року.
64) У Договорі про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічногопростору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року, установлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Виконуючи космічні польоти навіть у складі міжнародних екіпажів, космонавти є представниками своїх держав, однак при цьому їхня діяльність носить і загальнолюдський характер. Згідно Договору, держава, у регістр якого занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію й контроль над будь-яким екіпажем цього об'єкта. Отже, і іноземні громадяни, що є членами екіпажа космічного об'єкта, підпадають під юрисдикцію держави його реєстрації, якщо інше не передбачено спеціальними угодами.
Юрисдикція держави реєстрації здійснюється під час знаходження об'єкта в космічномупросторі, у тому числі й на небесному тілі. У відповідності з Договором 1967р., держави зобов'язані надавати космонавтам усіляку допомогу у випадку аварії, нещастя або змушеної посадки на території іншого государства або у відкритому морі. Космонавтам, що зробили змушену посадку, повинна бути забезпечена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у регістр якого занесений їх космічний корабель. Держави зобов'язані інформувати один одного або ООН про установлені ними явищах у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів. Аналогічні положення втримуються в Угоді про Місяць 1979г.
Права власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються незачепленими під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об'єкти і їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні вертатися державі реєстрації космічного об'єкта. Слід зазначити, що повернення космонавтівдержаві, що запустила, є безумовним зобов'язанням, і держава, що повертає їх, не повинне вимагати компенсації витрат, зв'язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос». Що ж стосується повернення космічного об'єкта і його складових частин державі, що запустила, то дане зобов'язання не є безумовним: необхідне прохання держави, що запустила, про це; на вимогу необхідно представити до повернення розпізнавальні дані; витрати по виявленню й поверненню об'єкта і його складових частин повинні покриватися державою, що запустила. Згідно Конвенції про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, реєструє космічний об'єкт у національному регістрі. Кожна держава, що запускає, представляє Генеральному секретареві ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт, занесеному в його регістр. Генеральний секретар ООН веде Реєстр, куди вноситься зазначена інформація.
67) Друга половина XX в. відзначена широким використанням атомної енергії у військових і мирних цілях. Дане джерело енергії, маючи колосальну міць, має й очевидний негативний фактор - радіоактивне зараження. На жаль, енергія атома вперше була застосована у військових цілях. У серпні 1945 р. Сполучені Штати піддали атомному бомбардуванню два японських юроди - Хіросіму й Нагасакі. Негативні наслідки бомбардувань проявляються дотепер. У квітні 1986 р. на Чорнобильської АЕС при експлуатації атома в мирних цілях відбувся зривши на четвертому енергоблоці. Наслідку чорнобильської катастрофи жахливі - смерть і хвороби тисяч людей, величезні території України, Білорусії й Росії піддалися радіоактивному зараженню. Трагедії Хіросіми й Нагасакі, Чорнобиля й потенційна можливість їхнього повторення переконливо довели необхідність співробітництва міжнародного співтовариства до з метою захисту навколишнього середовища від радіоактивного зараження.
Ряд міжнародних угод служить досягненню цієї мети. У Договорі про Антарктику 1959 р. утримується заборона на проведення ядерних вибухів і скидання радіоактивнихматеріалів у цьому регіоні Землі. Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою 1963 р. у значній мірі обмежив можливості радіоактивного зараження планети. Після довгої й напруженої роботи з узгодження положень Договору про повну заборону ядерних випробувань він був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН і відкритий для підписання в 1996 р. На 1 березня 1998 р. 140 держав його підписали, а всі ядерні держави (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція) ратифікували. Для набрання Договором чинності необхідно 44 ратифікації. Відповідно до Договору забороняються всі види ядерних випробувань. Це певний успіх у справі захисту навколишнього середовища від радіоактивного зараження, оскільки ядерні полігони СРСР на Новій Землі й у Семипалатинську (Казахстан), французький полігон на атолі Муруроа, як і аналогічні полігони інших ядерних держав, викликали гостру критику з боку міжнародної громадськості як небезпечні джереларадіоактивного зараження.
В 1968 р. був укладений Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, що накладає строгі зобов'язання на ядерні й неядерні держави по недопущенню поширення цього виду зброї масового знищення. Контроль за його виконанням покладений на МАГАТЭ. Важливим напрямком співробітництва світового співтовариства в цій області є створення без'ядерних зон. Відповідно до Договору по космосі 1967 р. такою зоною є кісмическое простір, включаючи Місяць і інші небесні тіла. Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) 1967 р., Договір про без'ядерній зоні в південній частині Тихого океану (Договір Раротонга) 1985 р.. Договір про зону, вільної від ядерної зброї, у Південно-Східній Азії (Бангкокский договір) 1995 р. і Договір про зону, вільної від ядерної зброї, в Африці (Договір Пелиндаба) 1996 р. створили без'ядерні зони в зазначених регіонах. Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. перетворив цей компонент экосистемы Землі також у без'ядерну зону. Забезпечення надійного, вільного від небезпек режиму розвитку ядерної енергетики повинне стати універсальним міжнародним зобов'язанням кожної держави окремо й усіх разом.
69) Атмосферне повітря є одним з найважливіших природних благ. Однак розширення й інтенсифікація насамперед хімічного й металургійного, виробництва привели до серйозного забруднення атмосфери. Гострота цієї проблеми підсилюється тим обставиною, що в силу своєї рухливості повітряні маси вільно перетинають границі держав, викидаючи небезпечні опади на значному видаленні від джерел забруднення повітря. В 1979р. під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція про трансграничне забруднення повітря на більші відстані (у силі з 1983р.). Держави-Учасники взяли зобов'язання обмежити й, наскільки це можливо, зменшити забруднення повітря, обмінюватися інформацією, проводити консультації, наукові дослідження й моніторинг (контроль) якості повітря. В 1985р. до Конвенції був прийнятий Протокол, що містить зобов'язання держав-учасників скоротити викиди сірки в повітря на своїх територіях і зменшити їхні трансграничні потоки на 30 % до 1993р. Протокол, прийнятий в 1988р., передбачає контроль викидів окислів азоту і їхніх трансграничних потоків. Україна бере участь у цих угодах. Озоновий шар атмосфери виконує важливу функцію по захисту Землі від шкідливого впливу ультрафіолетових променів.
Діяльність людини, продиктована сиюминутными інтересами, привела до виснаження озонового шару й появі «озонових дір». В 1985р. у Відні на міжнародній конференції була прийнята Конвенція по захисту озонового шару (у силі з 1988р.). Вона передбачає зобов'язання загального характеру по контролі за його станом і співробітництву в розробці мер по захисту озонового шару. В 1987р. був підписаний Монреальский протокол щодо речовин, що приводять до виснаження озонового шару. Протоколом уводяться обмеження на виробництво речовин, що негативно впливають на озоновий компонент атмосфери. Україна є учасницею даних угод. Серйозну погрозу для благополуччя людства представляє «парниковий ефект», тобто глобальне потепління клімату Землі, викликане підвищеною концентрацією в атмосферідвоокису вуглецю (вуглекислого газу). «Парниковий ефект» може привести до танення полярних льодів, підвищенню рівня морів і океанів з непередбаченими негативними наслідками для всієї экосистемы нашої планети. На думку вчених, глобальна зміна клімату - один із самих грізних викликів людству, що вимагає прийняття екстрен і ефективних мер. В 1992г. на Конференції в Ріо-де-Жанейро 160 держав підписали Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату.
Її основне завдання - забезпечити таке поводження держав, яке б не загрожувало перенасиченням атмосфери парниковими газами й не вело б до кліматичних катастроф. Конвенція передбачає заходи щодо стабілізації рівня концентрації парникових газів з метою недопущення «перегріву» планети. У ній передбачається відповідальність всіх держав за зміну клімату Землі. Правда, ця відповідальність диференціюється залежно від ступеня економічного розвитку держав і враховує потреби й інтереси країн, що розвиваються. Границя між повітряним простором і космосом на висоті 100-110 км є юридичної, але не фізичної. Тому процеси, що відбуваються в навколоземному космічному просторі, безпосередньо впливають на нашу планету. Неухильно зростаюча активність у справі дослідження й використаннякосмічного простору привела до необхідності вживання заходів по охороні космічного середовища від шкідливих наслідків такої діяльності. У цей час у найближчому космосі перебуває велика кількість відпрацьованих штучних супутників і їхніх компонентів, деталей ракет і іншого «космічного сміття». Це являє реальну загрозу для функціонуючих космічних об'єктів і космонавтів. Використання ядерних джерел енергії на космічних апаратах, проведення великомасштабних експериментів у космосі, елементи промислового виробництва (надчистих сплавів, ліків і т.п.) на орбітальних станціях, можлива розробка місячних ресурсів, військова діяльність у космосі несуть у собі додаткові небезпеки забруднення й шкідливого впливу на навколоземний простір. На нинішньому етапі розвитку міжнародного права проблеми забруднення космосу зважуються на рівні загальних норм - Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах (у тому числі й у космічному просторі) 1963р., Договору по космосі 1967р., Угоди про Місяць 1979р. Договором по космосі встановлена заборона на висновок у космічний простір будь-яких об'єктів з ядерним або іншої видом зброї масового знищення. Угода 1979 р. взагалі встановило режим повної демілітаризації й нейтралізації Місяця й інші небесних тел. Ці міри мають безумовне позитивне значення в охороні космічного середовища від забруднення й радіоактивного зараження.
70) Арктика - частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан. Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Правовий статус Арктики формувався протягом довгого часу, процес його розвитку триває й зараз. У цей час правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права й національного законодавства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діють ряд універсальних конвенцій (Конвенція ООН по морському праву 1982 р., Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. і ін.); одна регіональна конвенція - Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.; безліч обопільних умов арктичних держав.
Однак, на відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, що визначаєстатус арктичного регіону в целом. Канада й Росія, що володіють найбільш великими арктичними територіями, дотримуються секторальної системи захисту своїх інтересів у цьому регіоні. Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни. У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії.
Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п. Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності. Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація - Арктична Рада. Відповідно до статутних документів її цілями є: здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань; контроль і координація виконання екологічних програм; розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку; поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою. Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.
71) Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій. Конституція України говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобівправового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнароднісудові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна». Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети зправ людини) створюються відповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети зправ людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на 4 року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН). У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд: доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що приймаються ними для впровадження в життя зобов'язань, котрі містяться в договорі; повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором; індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.
На розгляд скарг індивідів наділений мають право: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи. Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 16.12.1966. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав -учасниць Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів. Комітет з ліквідації расової дискримінації утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на 4 роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав-учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції.
Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з 10 експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав-учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції. Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму.із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція). Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року. Комісія розглядає письмові повідомлення держав-членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управірозглядати індивідуальні петиції. Контрольні механізми в рамках Організації Безпекі і Співробітництва у Європі (ОБСЄ). У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.
72) Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюється у різних напрямках, у певних формах та видах. Якщо розглядати напрямки міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю як шляхи розвитку, як певні тенденції у цьому розвитку, то можна виділити: спонукання держав та сприяння в укладанні угод у сфері боротьби з міжнародною злочинністю, включаючи її попередження та поводження з фізичними особами, що порушили норми цих угод; розробку міжнародних стандартів у галузі попередження злочинності, кримінального переслідування і відбування покарання за скоєння міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру; розробку рекомендацій для боротьби національних правоохоронних органів з загальнокримінальними злочинами, інформаційну та консультаційну допомогу державам (з урахуванням того, що кожна держава веде цю боротьбу у рамках суверенітету, у межах своєї території та відповідно до власних соціальних та економічних умов).
З урахуванням характеру злочинності напрями міжнародного співробітництва у боротьбіз нею можна класифікувати таким чином: співробітництво у боротьбі з міжнародними злочинами; співробітництво у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру; співробітництво у боротьбі з загальнокримінальноюзлочинністю. В свою чергу кожний з цих напрямів може бути структурований в залежності від рівню суспільної небезпеки та поширення того чи іншого злочину (групи злочинів). Відповідно до цього критерію можна виділити види міжнародного співробітництва у боротьбі з наступними злочинними діяннями: міжнародним та внутрішньодержавним тероризмом; захопленням заручників; незаконним обігом наркотичних, хімічних та ядерних речовин; незаконною торгівлею зброєю та боєприпасами; незаконними операціями у сфері високих технологій (перш за все - комп’ютерними злочинами); міжнародною та національною корупцією; незаконними банківськими операціями та фальшуванням; крадіжками автомобілів та їх контрабандою; незаконним переміщенням людей через кордон; торгівлею жінками та дітьми з цілями їх сексуальної експлуатації; торгівлею людьми з цілями пересадки людських органів.
Міжнародне співробітництво зі злочинністю може здійснюватись в наступних основних формах: надання взаємної правової допомоги з кримінальних справ; видача фізичних осіб, що скоїли злочини, для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку; передача засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання у державі їх громадянства або постійного місця проживання; обмін оперативною, правовою або іншою інформацією; виконання доручень з міжнародного розслідування; забезпечення прав і свобод громадян певної держави при здійсненні кримінального правосуддя в іншій державі; підготовка кадрів, обмін досвідом роботи правоохоронних органів різних держав у боротьбі з міжнародною злочинністю; надання експертних та консультативних послуг, спеціальних науково-технічних засобів та здійснення іншої матеріально-технічної допомоги; спільне вивчення проблем злочинності та боротьби з нею, прогнозування та програмування цієї діяльності; участь в офіційних заходах (конгресах, нарадах) та науково-технічних конференціях (семінарах, симпозіумах), що обговорюють проблеми міжнародного співробітництва у попередженні злочинності.
73) Континентальний шельф - це затоплена морем частина материкової території. Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму континентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальнийшельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатствконтинентального шельфу. Міжнародно-правовий режим континентального шельфу, в якому зацікавлені прибережні держави, регламентує Конвенція про континентальний шельф, прийнята на Женевській конференції по морському праву 1958. Згідно з конвенцією прибережна державава має суверенні права досліджувати й розробляти природні багатства континентального шельфу. Без згоди цієї держави інша країна не може приступити до таких розробок. Відповідно до Конвенції про континентальний шельф, континентальний шельф - це морське дно (включаючи його надра), що простирається від зовнішньої межі територіального моря до встановлених міжнародним правом меж, над яким прибережна держава здійснює суверенні права з метою розвідки і розроблення його природних багатств.
У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим здійснений внесок у прогресивний розвиток міжнародного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому порядку дала юридичне поняття терміна континентальний шельф, визначила його правовийстатус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над континентальним шельфом із метою розвідки і розробки його природних багатств. Природні ресурси континентального шельфу включають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організми, що у період, коли можливий їхній промисел, або знаходяться в нерухомому стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися, інакше як знаходячись у постійному фізичному контакті з морським дном або його надрами. Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу вод, які покривають, і повітряного простору над ним.
Оскільки морський простір над континентальним шельфом продовжує залишатися відкритим морем, усі держави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи. Водночас встановлений особливий режим розвідування і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні споруди й установки, створювати навколо них зони безпеки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав. Прибережна держава також управі визначати траси для прокладки кабелів і трубопроводів, дозволяти будувати установки і проводити бурильні роботи, споруджувати штучні острови. Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів, як живих, так і неживих, на морському дні, що утворює континентальний шельф України й у його надрах. Ці права реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф і Кодексом України про надра. Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Ділянки континентального шельфу, як використовувані, так і не використовувані, входять у державний фонд надр.
74) У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і військові об'єкти. Відповідно до положень міжнародних норм, військові об'єкти - це ті об'єкти, що у силу свого розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і руйнацію, захоплення або нейтралізація яких при існуючих обставинах дає явну військову перевагу. Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать: а) житла, споруди,засоби транспорту, використо вувані цивільним населенням; б) місця, використовувані винятково цивільним населенням (притулки, лікарні та ін.); в) джерела водопостачання, греблі, дамби, електростанції і т.п Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами військового нападу. Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає додаткові заходи із захисту культурних цінностей (тобто цінностей,що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу).
До них належать: а) пам'ятники архітектури, мистецтва, історії, рукописи, книги, картини та ін.; б) музеї, бібліотеки, архіви і т.п.; в) центри, у яких є значна кількістькультурних цінностей. Стосовно культурних цінностей забороняється: піддавати їх нападу або знищенню; робити культурні об'єкти об'єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приводити в непридатність і т.п. 12 серпня 1949 на Дипломатичній конференції ООН були підписані Женевські конвенції про захист жертв війни - міжнародні багатосторонні угоди в галузі законів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. Женевські конвенції включають в себе чотири універсальних міжнародних договори: 1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях - зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється.
Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуютьсязахистом, і напад на них забороняється. 2. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі - встановлює правила поводження з поранених та хворих під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. 3. Конвенція про поводження з військовополоненими - встановлює правила, яким повинні слідувати воюючі сторони при поводженні з військовополоненими. 4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни - передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.
75) Воєнна окупація - це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила. Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вірність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направлених проти їхньої країни, давати відомості про її армію.
Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами. Стосовно цивільних осіб забороняється: а) чинити будь-які акти насильства, залякування або образи; б) застосовувати примусові заходи, фізичного або морального порядку, зокрема, із метою одержання ві домостей; в) застосовувати катування, тілесні покарання, ме дичні досліди і т.п.; г) застосовувати колективні покарання; д) захоплювати заручників; є) депортувати цивільне населення з окупованої території.
Іноземцям, які виявилися на території, що окупується, забезпечується право її покинути можливо в короткий час. Таким чином, воєнна окупація - це міжнародно-правовий режим, при якому: а) збройні сили однієї держави тимчасово займа ють і удержують територію ворожої держави; б) окупант здійснює функції воєнного контролю і цивільного управління шляхом установлення нових норм права; в) продовжується стан війни між державою, що окупується, й державою, що окупує; г) суверенітет стосовно окупованої території не переходить до окупанта і він не вправі цілком лік відувати стару систему права; д) міждержавні відносини на окупованій терто рії регулюються нормами міжнародного гуманітарного права; є) після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.
76) Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі. Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, ЗУ «Про державний кордон України» й інших законодавчих актів, а також нормативно-правовими актами підзаконного характеру. У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод. Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів установлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). У відповідності зі статтею 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території й акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на приналеж-них порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані. Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. Прибережні держави відчиняють для заходу іноземних суден деякі торгові порти. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це.
У відкриті порти повинний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації. У закриті порти захід іноземних суден піддається особливому регулюванню і тут установлюється дозвільна система заходу. Судно, що терпить лихо, може здійснити захід у будь-який порт прибережної держави. Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є обкреслені лінією, що проходить через найбільш віддалені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди. До території порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водяні простори. Територія й акваторія морського порту є державною власністю і даються порту в користування. Іноземні невійськові судна можуть заходити у внутрішні водитільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів. Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму: національний режим (такий же, який дається своїм суднам); режим найбільшого сприяння (надання умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави); спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними силовими установками, що перевозять отрутні, хімічні й інші матеріали).
Іноземні судна повинні у внутрішніх морських водах дотримуватися законів та інших правил, установлених прибережною державою, у відношенні імміграційного, митного, санітарного контролю, безпеки плавання, охорони навколишнього середовища. На іноземні торгові судна, до яких звичайно відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави. Територіальне море (територіальні води) - це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо завнутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межамитериторіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають. Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Існують три основних способи відліку територіальних вод: від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної держави; якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів; від внутрішніх морських вод. Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря (12 миль). Бічний кордонтериторіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що протилежать, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами. Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні. Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніхводах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток - право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.
77) Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнароднимистандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правиламіжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського За« ключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї. До числа основних міжнародно-правовихактів в галузі прав людини належать: Загальна декларація прав людини 1948 року; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року; Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року; Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року; Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року; Конвенція про права дитини 1989 року і ін.
Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості - Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НВСЄ; Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим. Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».
Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.
78) Державною територією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. З одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку - вона визначає просторову межу державної влади. У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст.13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництвадержав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права. Таким чином, територіявиступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існуваннянароду, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державноївлади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.
Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін. Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складовихелементів. Ст..2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет. Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держававправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. При практичній реалізації територіальнийсуверенітет виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає: право народу на самовизначення; визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини, будь-яка зміна державнихкордонів повинні провадитися винятково у відповідносте з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним завердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави; право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини; виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою; невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб; визнання недоторканності державної території; наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєїдержави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб; виключне правотериторіального суверена на надання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим.
Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згодитериторіального суверена. Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі.
81) Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремім випадку або з конкретного приводу). В даний час спеціальні місії широко використовуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих документів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними місіями не є. Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальнімісії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році). У відповідності зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприйнятні канали.
Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наявність дипломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняттяспеціальної місії. Держава, що посилає, може за своїм розсудом призначити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про чисельність і склад спеціальної міси і, зокрема, повідомивши імена і посади осіб, яких воно має намір призначити. Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії. Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії.
У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал. Якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що знаходиться в державі, що приймає, включаються до складу спеціальноїмісії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети в якості членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року. Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Громадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована. Держава, що приймає, може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає. Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин.
82) Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогоюдержавних кордонів. Під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади. ЗУ «Про державний кордон України» від 04.11.1991 визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, - суші, вод, надр, повітряного простору. Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п. Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріплені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основі існування сучасних кордонів держав-членів світового співтовариства лежать принципи непорушності і недоторканностідержавних кордонів, недоторканності та цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони.
Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії пов'язані зі зміною кордонів. Проте воно не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод, і відповідно до принципів міжнародного права. Водночас вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акту. Так, ст.2 ЗУ «Продержавний кордон України», що регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «державний кордон України визначається рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України». Міжнародному праву відомий феномен невизначених кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у даний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору. Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження. За способами встановлення розрізняють кордони: астрономічні - вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю); орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав); геометричні - вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.
; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.). Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках - по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних – по середині головного рукава ріки. На озерах і інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонамидержави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державногокордону обмежуються 110-115 км. Для забезпечення недоторканності державних кордонів і, відповідно, своєї території держава на кордоніувстановлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до ЗУ «Про державний кордон України»режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходу іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим, державногокордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.
83) Поняттям «Світовий океан» охоплюються всі чотири океану, що є на землі - Атлантичний, Індійський, Тихий і Північний Льодовитий, а також всі пов'язані з ними моря. Не відносяться до Світового океану ізольовані моря, що знаходяться усередині материків, наприклад, Каспійське море. Забруднення нафтопродуктами, іншими виробничими і побутовими відходами представляє найбільшу загрозу Світовому океану.Тому ще 1954р. була підписана у Лондоні міжнародна конвенція профілактики забруднення моря нафтою. Дія Конвенції обмежувався порівняно невеличкий площею заборонених зон і охоплювало всієї акваторії океану. Така охорона виявилася недостатньою. У 1973р. Конвенцію 1954 р. замінили Міжнародної конвенцією профілактики забруднення із безлюдних суден.
Конвенція 1973г. стосується як нафти, а й інших перевезених шкідливі речовини, і навіть відходів (стічні води, сміття), які виникають на судах внаслідок їх експлуатації. У додатках до основному тексту викладено міжнародні стандарти допустимих зливів. Встановлено, що кожен судно зобов'язане мати сертифікат - свідоцтво про тому, що корпус, механізми та інших оснащення відповідає правилам запобігання забруднення моря. До порушникам застосовуються суворі санкції. З іншого боку, на відміну Конвенції 1954р., її дії поширюється протягом усього акваторію Світового океану. Для деяких особливо чутливих до забруднення районах (Балтійське, Середземне, Чорне моря) встановлено підвищені вимоги. Встановлено також, що будь-яке судно, обнаружившее винуватця забруднення, зобов'язане повідомити звідси свого уряду, яке, своєю чергою, доводить звідси до того держави, під прапором плаває порушник, навіть коли він перебуває поза межами національної юрисдикции.
Крім Конвенції 1973р., питанням охорони Світового океану від забруднення присвячено велика кількість інших правових актів: Конвенція з запобіганню забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів (з будь-яких джерел), прийнята на міжурядової конференції у Лондоні 13.11.1972р., Конвенція про запобігання забруднення моря із джерел, розташованих суші, підписана на конференції західноєвропейських держав у Парижі 04.06.1974; Міжнародна конвенція про втручання у відкрите море у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою від 29.11.1969 (Брюссель); Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за виміряти ціну забруднення нафтою від 29.11.1969 (Брюссель); Конвенція з приводу створення міжнародного фонду для відшкодування збитків від забруднення нафтою від 18.12.1971 (Брюссель). Складний характер взаємодії людства зі Світовим океаном і невпорядкованість правовим регулюванням у цій галузі сприяли необхідності кодифікації морського права. У 1982р. після тривалої підготовки була підписана Конвенція ООН щодо морської праву, яка всебічно регламентує користування та охорону Світового океану. Більше 50 статей цієї конвенції стосуються охорони морського середовища і морських ресурсів. Конвенція набула чинності 16.11.1994.
84) У сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень: 1. Міжнародні злочини; 2. Злочини міжнародного характеру; 3. Іншіміжнародні правопорушення (міжнародні делікти).Міжнародні злочини - це злочини,що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочиниміжнародним співтовариством у цілому. Міжнародні злочини: здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; зазіхають на міжнародний мир і безпеку; загрожують основам міжнародного правопорядку; спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальності виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції.
Вперше перелік таких злочинів було запропоновано Статутом Нюрнберзького Міжнародного воєнного трибуналу 1945 року. У статті 6 Статуту до категорії міжнародних віднесено три групи злочинів проти людства: злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв’язування чи ведення агресивної війни у порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень або участь у спільному плані чи змові, які спрямовуються на здійснення будь-якої із вищезазначених дій; воєнні злочини, а саме: порушення законів чи звичаїв війни, в тому числі вбивства, тортури чи захоплення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території, вбивства чи тортури військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної чи приватної власності, безглузді руйнування міст і сіл, розорення, що не виправдані воєнною необхідністю, та інші злочини; злочини проти людства, а саме: вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення чи у зв’язку із будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні.
Із часом класифікація ускладнювалася. Зокрема, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 року віднесла до категорії цих злочинів також геноцид. Цим поняттям визначалися дії, вчинені із наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.
85) Антарктика - це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60" південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря. Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінсгаузена в 1818-1821 роках. Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.
За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнароднимспівтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем. Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися».
Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франдія, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики - Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником. Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.
86) Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнароднимимеханізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій. Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створено згідно з статтею 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок. Для цілей цієї Конвенції поняття "дискримінація щодо жінок" означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі. З часу створення у 1982 році, за єдиним виключенням, Комітет повністю складається зжінок, що представляють широкий спектр різноманітних професій (юристи, викладачі, дипломати, експерти з тендерних питань).
На засіданнях комітету проводиться розгляд доповідей держав-учасників про міри прийняті для виконання положень Конвенції. На основі отриманої інформації комітет може виносити пропозиції та рекомендації загального характеру. Але в наш час вони є досить обмеженими, як по обсягу охоплення так і по практичним наслідкам. Важливу інформацію комітету надають також недержавні установи. Комітет складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет з прав дитини було створено в 1991 році у відповідності із статтею 43 Конвенції про права дитини. Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Комітет з прав дитини складається з 10 експертів, що мають відповідні повноваження, діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Згідно з статтею 44 Конвенції, держави-учасники зобов?язуються надавати комітету доповіді про прийняті ними міри по закріпленню визначених в Конвенції прав та про прогрес, досягнений у виконанні цих прав. На основі вивчення доповідей Комітет може виносити пропозиції та рекомендації загального характеру, які пре проводжуються зацікавленій державі та повідомляються Генеральній Асамблеї разом з зауваженнями держав, за умов їх наявності. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав - учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.
87) Дипломатичний протокол — це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами,відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій в міжнародному спілкуванні. Слово протокол походить від грецького «protokollon» («protos» — перший, а «kolla»— клеїти), тобто, дослівно — правила оформлення документів. Пізніше це слово тривко увійшло в дипломатичну практику і крім оформлення документів цією назвою стали означати всі питання етикету і церемоніалу.
Автори книги «Дипломатична церемонія і протокол» Джон Вуд і Жан Серре відзначають, що «в цілому протокол — це сукупність правил поведінки урядів та їх представників офіційних і неофіційних».
Правила дипломатичного протоколу ґрунтуються на принципі міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Норми дипломатичного протоколу складалися протягом тисячоліть і ввібрали в себе ті умовності і традиції, які відповідали інтересам встановлення і підтримання міждержавного спілкування. Окремі норми дипломатичного протоколу мають особливо парадний характер і називаються церемоніалом: наприклад, церемоніал вручення вірчих грамот, церемоніал зустрічі і проводів офіційної делегації, церемоніал підписання міжнародних договорів тощо
Дипломатичний протокол має міжнародний характер і у всіх країнах дотримується приблизно однаково, хоча в деяких з них можуть мати місце свої невеликі відхилення, які випливають із соціального ладу, національних і релігійних звичаїв. В Індії та Індонезії, наприклад, почесного гостя увінчують вінком (гірляндою) квітів. На Індонезійському острові Балі кожен гість, що прибуває на цю землю, проходить релігійний церемоніал вигнання «злих духів».
89) За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод якої-небудь держави й утворюють відкрите море. У Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «відкрите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води якої-небудь держави». Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії, що визначають його статус: географічний - який характеризує відкрите мореяк частину просторів Світового океану, що не утворюють територію прибережної держави; політичний - полягає в тому, що відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, усі держави мають право користуватися на засадах рівності відкритим морем у мирних цілях (свобода мореплавання, польотів наукових досліджень і т.д.). У відповідності з Конвенціей ООН з морського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритогоморя, що включають ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі - право на: свободу судноплавства; свободу польотів; свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи; свободу рибальства; свободу будувати штучні острови й інші установки, що допускаються міжнародним правом; свободу наукових досліджень.
Ззначений перелік не є обмеженим. Відкрите море резервується для мирних цілей. Ніяка держава не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, дорівнюється до судна, що не має національності. Судно не може перемінити свій прапор під час плавання або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій. Звичайно судно розглядається як частина території держави, у якій воно зареєстровано. Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї національності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором. При цьому кожна держава: веде регістр суден; приймає юрисдикцію над кожним судном, що плаває під її прапором, і йогоекіпажем; забезпечує контроль здатності суден до плавання; забезпечує безпеку мореплавання, запобігає аварії. Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зроблені у відкритому морі навіть у якості заходу розслідування по розпорядженню якої-небудь іншої влади, крім влади держави прапора судна.
Водночас у влади прибережної держави існує право переслідування по «гарячих слідах». Ця правомочність передбачена Конвенціей провідкрите море 1958 року. Переслідування іноземного судна по «гарячих слідах» може бути вжито: якщо компетентні влади прибережної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони і правила цієї держави; переслідування повинне початися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, у територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не переривається; право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить у територіальне море своєї країни або третьої держави; переслідування повинно бути почате після по дачі зорового або світлового сигналу; переслідування може здійснюватися тільки вій ськовими кораблями або військовими літальними апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейскими) і спе ціально на це уповноваженими. Право переслідування не може здійснюватися стосовно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних). Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами континентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопроводів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можливості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазначені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, мережею або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування. При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів до збереження живих ресурсів моря і дотримувати інтереси прибережних держав.
90) Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибиратиметоди або засоби ведення війни не є необмеженим. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни. Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби,застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника. Методи ведення війни - це способи застосування засобів війни. Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни: вибухові і запальні кулі; кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі; отрути й отруєна зброя; задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси; біологічна зброя; засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобівруйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій державі; будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.
Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни. У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію. Наприклад, забороняється застосовувати: будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).
Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї. Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами. Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п. Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни: зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника; вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю; повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде; незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.; примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях проти своєї держави; геноцид під час війни; убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (трубача, барабанщика); атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персоналу; винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової необхідності; бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях; знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях; деякі інші дії.
91) Розрізняють прості і складні держави. Складні держави являють собою об'єднання декількох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовоюсамостійністю (деякими суверенними властивостями). У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав як федерація (від француз, federation - об'єднання, союз) - це союзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з державних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародногоправа. Федерація має такі ознаки: територія федерації складається з територій її суб'єктів; верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам; компетенція між суб'єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною Конституцією; суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи; вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представляє інтереси населення всієї країни).
Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу (штати, землі,провінції та ін.), є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова: вони не мають суверенітету; не мають право сецесії - право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права самостійної участі вміжнародних відносинах. Водночас державні утворення, що входять у федерацію, можуть мати більший або менший ступіньправосуб'єктності. Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів федерації залежить від виду федерації. Розрізняють: територіальні і національні федерації. Територіальна федерація має такі ознаки: державні утворення, що складають даний вид федерації, не є суверенними утвореннями; суб'єкти такої федерації позбавлені конституцією права прямого представництва в міжнародних відносинах; установлена заборона одностороннього виходу зі спілки; управління збройними силами здійснюється федеральними органами.
Територіальними федераціями є США, Мексика. Національна федерація характеризується наступними ознаками: її суб'єкти є національно-державними утвореннями; суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до принципу добровільності; гарантованість суверенітету великих і малих націй; формувайня вищих органів державної влади в певній частині з представників суб'єктів федерації; закріплення в конституції або інших документах права суб'єктів федерації на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком політичної; затвердження права націй на самовизначення. До національних федерацій можна віднести Російську Федерацію, Індію. Комісієюміжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени федеративного союзу можуть мати правоздатністьукладати міжнародні договори, якщо така правоздатність допускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права міжнародних договорів 1968-1969 років, воно залишається єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання. Історії відомі дві федерації - Союз РСР і Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік - України і Білорусії - хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на практиці в значній мірі носила формально-юридичний характер.
92) Статут Співдружності Незалежних Держав, як і інші установчі документи СНД, не містить положень, які б прямо визначали юридичну природу СНД. В Алма-Атинській декларації і в Статуті СНД закріплені практично ідентичні формулювання про те, що Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями. Як відзначає в зв'язку з цим Г. В. Ігнатенко, належна оцінка не може обмежуватися запереченням, вона повинна включати позитивне решеніе1. Відсутність такого породило масу різних суджень щодо правового статусу Співдружності.
Більшість дослідників вважають, що СНД є регіональної міжнародної організацій. Так, Г В. Ігнатенко вважає, що «є достатні підстави визначити юридичну природу СНД як регіональної міжнародної організації, як суб'єкта міжнародного права».
Тієї ж думки дотримується Е. С.Крівчікова: «Співдружність має спільні цілі, спільні інтереси і спільні сфери діяльності, визнає суверенітет держав-членів, що дозволяє говорити про нього як про міжнародної міждержавної організації, заснованої на договорі, що визначає його правосуб'єктність і компетенцію».
Н. А. Міхальова вважає, що СНД конституює себе як міжнародно-правове регіональне об'єднання, створене з метою інтеграції колишніх республік СРСР в економічній, державно-політичної та військово-стратегічної сферах. На думку Н. А. Міхальової, СНД - це регіональне співтовариство, нова правова і політична форма добровільного об'єднання суверенних держав, міждержавний союз колишніх республік СРСР, в рамках якого кожна держава повністю зберігає свій державний суверенітет і міжнародну правосуб'єктність. Правові форми об'єднання, засновані на договорі, створюють між державами довгострокові відносини, які, як правило, мають міжнародно-правовий характер.
Л. В. Гречко і Г. Г. Шінкарецкая, провівши аналіз правової природи СНД, прийшли до висновку, що Співдружність уже в момент свого утворення має всі ознаки як міжнародної організації, так і конфедерації. На думку цих дослідників, поняття регіональної міжнародної організації та конфедерації цілком сумісні і анітрохи не суперечать один одному. Пізніше Г. Г. Шінкарец-кая твердо висловилася за те, що СНД є регіональною міжнародною організацією.
Щодо міжнародної правосуб'єктності СНД є консультативний висновок Економічного суду Співдружності, в якому Суд однозначно висловився за те, що СНД є суб'єктом міжнародного права в силутого, що Співдружність реально існує і є учасником міжнародних отношеній5.
Таким чином, думки більшості фахівців у галузі міжнародного права одностайні: Співдружність Незалежних Держав є регіональною міжнародною організацією. СНД відповідає всіма ознаками саме такої міжнародної організації: засноване на основі міжнародного права і міжнародного договору; має самостійні організаційно-правові категорії, права і обов'язки, відособлену область співробітництва, володіє автономною волею. Положення про те, що Співдружність Незалежних Держав є регіональною міжнародною організацією, слід було б закріпити в Статуті СНД.
93-94) На консульські установи України (далі — консульські установи) покладено обов'язок захищати та охороняти за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян України. Це положення випливає з Віденської Конвенції про консульськізносини, що була підписана у Відні 24 квітня 1963 року, п. “Г” ст. 5 передбачено, що до консульських функцій входить виконання обов'язків нотаріуса. Крім того, у Віденській конвенції зазначено, що консульський архів і документи консульської установи,очолюваної почесною консульською посадовою особою, недоторкані в будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, за умови, що вони зберігаються окремо від інших паперів і документів, і в тому числі від приватної кореспонденції глави консульської установи і будь-якої особи, що із ним працює, а також від матеріалів, книг і документів, що відносяться до їхньої професії або заняття.
Державою консульська діяльність регулюється Консульським статутом України, який було затверджено Указом Президента України “Про Консульський статут України” від 2 квітня 1994 року №127/94. В ст. 2 цього документа даються визначення основних термінів.
Консульські установи — Консульське управління Міністерства закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України в Україні, консульські відділи дипломатичних представництв Ук-Раіни, генеральні консульства, консульства, віце-кон-сульства таконсульські агентства.
Консул — генеральний консул, консул, віце-консул або консульський агент, який є главою консульської установи.
Консульська службова особа — будь-яка особа, включаючи главу консульської установи, якій доручено виконання консульських функцій (генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент і секретар консульської установи), а також особа, прикомандирована до консульської установи для підготовки до служби в консульських установах (стажист).
Працівник консульської установи — будь-яка особа, зайнята в консульській установі виконанням адміністративних або технічних функцій чи обов'язків по обслуговуванню консульської установи.
Консульський округ — район, відведений консульській установі для виконання консульських функцій.
Консульські установи здійснюють свою діяльність відповідно до Статуту, законодавства України, міжнародних договорів України та міжнародних звичаїв. Отже, обов'язок по вчиненню нотаріальних дій покладається на консульські установи як міжнародними договорами, так і Законом України “Про нотаріат”, який передбачає певні повноваження цього органу.
Консульська установа має печатку із зображенням Державного герба України і назвою консульської установи українською мовою (ст. 7 Статуту).
Консул виконує функції, передбачені Статутом і законодавством України. Якщо консул з якоїсь причини не може виконувати свої функції або посада консула є тимчасово вакантною, виконання обов'язків консула покладається на іншу консульську службову особу цієї чи іншої консульської установи в державі перебування або на одного з членів дипломатичного персоналу дипломатичного представництва України в цій державі. Консул виконує покладені на нього функції особисто або доручає їх виконання іншій консульській службовій особі. Консул може звертатися до властей держави перебування в межах свого консульського округу з усіх питань, пов'язаних з діяльністю консульськоїустанови.
Консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб юридичні особи та громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами учасниками яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями.
Консул зобов'язаний приймати як письмові, так і усні звернення юридичних осіб та громадян України. Порядок вчинення нотаріальних дій консулом визначається законодавством України про нотаріат, цим Статутом та іншими законодавчими актами України. Положення про порядок вчинення нотаріальних дій консулом затверджується Міністерством юстиції України і Міністерством закордонних справ України.
Стаття 53 Статуту передбачає, що при вчиненні нотаріальних дій відповідно до законодавства України, міжнародних договорів, в яких беруть участь Україна і держава перебування, застосовуються норми іноземного права. Консул приймає документи, складені відповідно до вимог іноземного права, і вчинює посвідчувальні написи у формі, передбаченій іноземним законодавством, якщо це не суперечить законодавству України.
Нотаріальні дії вчинюються у приміщенні консульської установи України. В окремих випадках нотаріальні дії можуть бути вчинекі поза зазначеною установою.
На консула, який вчинює нотаріальні дії, поширюється обов'язок щодо додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій, який передбачений ст. 46 Статуту.
Правила вчинення нотаріальних дій, що передбачені Законом України “Про нотаріат”, поширюються й на діяльність консульської установи,але має певні специфічні особливості. Так, довідки про вчинені нотаріальні дії і документи видаються відповідно до законодавства України про державний нотаріат. Нотаріальні дії вчиняються в день пред'явлення всіх необхі Статуту), одержувати, складати або засвідчувати будь-яку декларацію чи інший документ щодо суден України, передбачений законодавством України або міжнародними договорами України (ст. 73 Статуту), приймати від капітана заяву про загибель або пошкодження судна чи вантажу, або про допущене пошкодження іншого судна і вантажу, а також складає на прохання капітана судна акт про морський протест. Консул засвідчує акт про морський протест своїм підписом і гербовою печаткою, (ст. 79 .Статуту). На прохання особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальних дій, їй повинні бути викладені причини відмови і роз'яснено порядок її оскарження. Оскільки ні в ст. 285 ЦПК, ні в ст. 50 Закону України “Про нотаріат”, ні в Консульському статуті не передбачено механізм оскарження дій консула, якщо він особисто вчиняє нотаріальні дії, то, на думку автора, в цьому випадку необхідно виходити з принципу його загальної підпорядкованості. Так, Консульські установи підпорядковані Міністерству закордонних справ України і діють під загальним керівництвом глави дипломатичного представництва України у державі перебування (ст. 4 Статуту), отже в цьому випадку адміністративним шляхом оскарження вчинених нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні є звернення до цих установ. При оскарженні дії консульських службових осіб і працівників консульських установ скарги розглядаються в порядку підлеглості, тобто консулом (ст. 19 Статуту). Підсудність цих справ суду, на погляд автора, має визначатись за місцем розташування Міністерства закордонних справ України.
Згідно Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, яке було затверджене Розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 року №166/91, передбачається, що дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ України може виконувати консульські функції, тобто вчиняти нотаріальні дії.