Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
З 60-хрр.ХХст. утвердилося з незначними варіаціями як предмет економічної історії вивчення діяльності народів окремих країн у всіх сферах і галузях господарства: промисловості, с/г, транспорті, зв’язку, капітальному будівництві, торгівлі, побутовому обслуговувані, фінансах і кредиті. Також під предметом історії економіки розумілося господарське життя різних країн у різні історичні епохи. Утім, наведене визначення предмета історії економіки містить низку недоліків, а саме: предмет дослідження не подається в його цілісності; виникають суттєві труднощі з визначенням структурно-функціональних засад предмета дослідження. Під предметом історії економічних учень маємо на увазі виникнення і розвиток економічних ідей, течій та шкіл, формування системи економічних знань. При цьому поза увагою залишалося врахування одночасного існування кількох систем економічних знань, які передбачали свої підходи до історії ек.думки. Отже, предмет історико-економічної науки включає в себе історичні форми господарств і способи їх взаємодії та віддзеркалення їх в ек.думці. Тобто, історія ек.думки тісно пов’язана з реальними змінами в ек.системі і відбиває етапи її розвитку – від виникнення і до сучасної системи знань ек.теорії.
Спільним об'єктом економічних наук є господарська сфера (підсистема) суспільства. їсторико-економічна наука досліджує еволюцію господарської сфери суспільства, основні етапи ЇЇ ста-мовлення і розвитку. Історичні явища і факти господарського життя суспільства виступають об'єктом історико-економічної науки. Відбір та опис історичних явищ і фактів науковими засобами є однією з найскладніших проблем історико-економічних досліджень.
Метод- це шлях пізнання, спосіб та інструмент дослідження, наукова значимість та пізнавальна цінність якого визначається насамперед його здатністю збагатити науку новими знаннями. Складниками сучасного методу історії ек. й ек.думки є : системний підхід; методологічні засади сучасної філософії; загальнонаукові методи; загальноекономічні методологічні положення сучасної ек.теорії; методи ек.історії та їх еволюція; історико-генетичний, історико-типологічний, статистичні методи, метод компаративістики(порівняльний), а також методи соціологічних досліджень. До методологічних засад сучасної філософії належеть: нова загальнонаукова парадигма пізнання та сучасна картина світу, об’єктивність дослідження, поєднання історичного та логічного, аналізу і синтезу. Загальнонаукові методи: статистичні, математичні та методи моделювання, факторний, кореляційний аналіз. Методи історії економіки: поняття ек.сис-ми та її структури, перехід від загальної описовості розвитку господарських систем і процесів до поглиблибленого історико-економічного аналізу, статистичні методи, побудова та використання гіпотетичних дедуктивних моделей для пояснення минулого, використання принципу «за інших незмінних обставин». Методи іст.ек.думки: історичний метод, хронологічний, проблемно-тематичний, міждисциплінарний підходи, метод зіставлення, аналітичний, казуальний функціональний методи. Поряд із переліченими методами чільне місце посідають системний аналіз та генезис. Системний аналіз передбачає розгляд кожного об’єкта як цілісного утворення, що має складну внутрішню будову. Генезис – поєднання історичного та теоретичного аспектів дослідження фактів господарського життя суспільства.
Економічна історія – це наука, що вивчає еволюцію господарської діяльності людства від первісного суспільства до су¬часності. Як самостійна наука вона сформувалась у середині XIХ ст. Відтоді по¬стійно розширюється перелік тем, які є предметом її аналізу, ускладнюються методи дослідження, зростає кількість наукових шкіл.
Господарство епохи середньовіччя характеризується перш за все пануванням приватної власності на землю.
Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремісника — ремісником.
Основними формами господарської діяльності були: сеньйорія (феодальна садиба), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому, економіка була аграрно-ремісницькою, що єднає її з господарством стародавніх цивілізацій і дає підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство — традиційним.
Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V-Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). ХІ-ХV ст. — період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного дробництва. У пізньому середньовіччі (XVI — перша половина XVIІІ ст.) зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації. (Про останній період — в наступному розділі).
Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. В часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) - основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи.
Одночасно із зростанням великого землеволодіння селянство потрапляло у все більшу залежність від феодалів, як і рівень їх залежності від сеньйорів. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники, їх дцрехід був зумовлений різними обставинами — великими додатками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими аллод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттеве користування як прекарій (земля, видана на прохання).
Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їх виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.
Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок м. Шампань, який тривав майже цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни. У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів-власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори. Значною перепоною були розбійницькі ватаги.
3.Постулати класичної школи політекономії
Певний час панувала думка, яку пропагував К. Маркс, що до нової класичної школи відносяться ті вчення, які ґрунтуються на трудовій теорії вартості, тобто вчення Петті, Буагільбера, Кене, Сміта, Рікардо і Сисмонді. В той же час, погляди таких видатних економістів, як Сей, Мальту, Дж. С. Мілль та інших, оголошувались вульгарними, ненауковими.
Проте уявлення про поняття “класичний” стосовно розвитку економічної думки розширились. Як писав у цьому зв’язку визначний російський економіст М. Д. Кондратьєв (1892 – 1933), на всьому вченні класиків “лежить проповідь господарського устрою, що опирається на принцип свободи індивідуальної господарської діяльності як ідеалу”. Отже, до класичної політичної економії варто віднести всі концепції, в основі яких знаходяться принципи свободи підприємництва і вільної торгівлі, тобто економічного лібералізму. Ці принципи відбито в вислові, який став гаслом класичної школи: “laissez taire, laissez passer”, або “хай все йде так, як йде”, який приписується французькому економісту, фізіократу Вінсенту де Гурне (1712 – 1759). Це словосполучення означає вимогу повного невтручання держави в економічне і ділове життя. При цьому з кінця XVII – початку XVIII ст. Ідея “економічного лібералізму” перетворилась у своєрідний девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше й назвуть класичною політичною економією.
Класична школа повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернувшись до найновіших досягнень економічної науки тієї доби і розгорнувши фундаментальні теоретичні дослідження. “Класики”, на відміну від меркантилістів, по суті, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної теорії, перенісши теоретичні дослідження із сфери товарного і грошового обігу в сферу виробництва і застосувавши для цього нові методологічні прийоми, які забезпечили проведення достатньо глибокого наукового аналізу економічних явищ і процесів. Таким чином, у свій “класичний період” політична економія набула рис дійсно наукової дисципліни, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції (вільного підприємництва).
У розвитку класичної політичної економії можна виділити такі етапи:
- перший етап – етап зародження; він пов’язаний з іменами таких видатних дослідників, як В. Петті, П. Буагільбер, Р. Кантильон, Д. Юм, фізіократів Ф. Кене і А. Тюрбо;
- другий етап повністю пов’язаний з творчістю засновника економічної науки А. Сміта;
- Третій етап – етап розвитку класичної школи; це творчості великих послідовників та інтерпретаторів вчення А. Сміта – Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Д. Рікардо;
- Четвертий етап – етап завершення; він пов’язаний із занепадом класичних принципів у дослідженнях Ж. Сисмонді, Н. Сенсора, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері, Дж. С. Мілля.
4.Розвиток економіки Стародавнього Єгипту
Від найдавніших часів Єгипет був під владою -фараонів. Фараон, по-єгипетському «пер-о», означає «великий дім» -— у такий образний спосіб єгиптяни означали найвищу владу. Своїх володарів єгиптяни шанували, як мало хто з інших народів.
Специфіка географічного положення Стародавнього Єгипту визначила основу основ економічного життя стародавніх єгиптян - іригаційне землеробство. Про його значення свідчить той факт, що воно залишалося високоефективним навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство у Верхньому Єгипті характерне в основному для розвитку зернового господарства, землі Дельти (Нижнього Єгипту), відвойовані у боліт, більше придатні для пасовиськ. Тому мисливський промисел витіснило тваринництво. Ще в IV тис. до н.е. єгиптяни винайшли ніломір, він допомагав хліборобам прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розміри паводка. В епоху Нового царства (1580-1555 рр. до н.е.) було винайдено шадуф, за допомогою якого два робітники за світловий день могли полити до пів гектара землі. Шадуф дав змогу єгиптянам інтенсивно освоювати високі поля і посприяв насамперед розвитку садівництва. Нарешті, у І тис. до н.е. єгиптяни почали використовувати для поливу землі водоналивне колесо сакіє, яким користуються і нинішні єгипетські селяни.
Культура землеробства в Єгипті була архіпримітивною. У Верхньому Єгипті сяк-так дряпали землю, щоб не утворилося солончаків, а у Нижньому зерно висівали прямо в не спушений мул і відразу ж вигонили на засіяне поле домашню худобу, щоб утоптати його в мулистий ґрунт. Жали високо, зрізуючи самі колоски, які потім лущили на току, ганяючи по ньому віслюків.
Основним багатством у Єгипті вважалися худоба й домашня птиця, проте культура тваринництва та птахівництва єгиптян була вкрай примітивною. У цілому сільськогосподарське виробництво Стародавнього Єгипту розвивалося інтенсивним шляхом і повністю залежало від стану іригаційного будівництва в країні. Досить широко були розвинуті ремесла. Особливих успіхів єгиптяни досягли в таких ремеслах, як столярство, каменярство, чинбарство, будівництво, суднобудування, гончарство, ткацтво, ювелірна справа тощо.
Пізніше єгиптяни почали освоювати бронзове виробництво, хоча.в добу Середнього царства (2050-1750 рр. до н.е.) ще користувалися переважно кам'яними та мідними знаряддями праці, навчилися виготовляти скло, досконало освоїли технологію видобутку та обробки золота. Зі зростанням міст почалося будівництво захисних стін і фортифікаційне будівництво. Створили оригінальну архітектуру.
У період Стародавнього царства була примітивна обмінна торгівля. На свої ювелірні вироби, ароматні олії, мед, тканини, алебастровий посуд тощо єгиптяни вимінювали в нубійців бивні слона, хутра, пахощі, ебенове дерево; у жителів екзотичної країни Пунт - миррову смолу, дошки, електрум; у сирійських племен - промислову деревину; у жителів фінікійського міста Бібл, яке поступово стало найважливішим центром єгипетської торгівлі в Азії, - мідь, бронзу, лазурит, коней.
Висновок:Специфіка географічного положення Стародавнього Єгипту визначила основу основ економічного життя стародавніх єгиптян - іригаційне землеробство. Воно залишалося високоефективним навіть в періоди занепаду держави та характерним переважно для розвитку зернового господарства. Єгиптяни створювали просту, надійну басейнову систему іригації, яка довгий період зберігала воду на полях, протягом якого зернові культури проростали і дозрівали. Згодом вони винайшли ніломір, шадуф і колесо сакіє, що давало змогу інтенсивно освоювати високі поля. В Стародавньому Єгипті завдяки іригаційній системі був високий валовий збір зернових культур. Вирощувались: ячмінь, сорго, пшениця - емер, часник, огірки та льон. Розвивалося садівництво та виноградарство.
5.Основні риси аграрного перевороту в Англії
Соціально-економічні передумови для його здійснення визріли в цій країні у середині XVIII ст. Важливою передумовою промислового перевороту була буржуазно-демократична революція середини XVII ст., яка ліквідувала основні перепони розвитку підприємництва, розчистила шлях для становлення індустріального суспільства.
Цьому сприяв і аграрний переворот ХVІ - ХVІІ ст., внаслідок якого прискореними темпами розвивалося високотоварне, базоване на фермерській основі, сільське господарство. Аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості.
До другої половини XVIII ст. в Англії завершилося формування нації - важливого політичного чинника, який мав великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу. У цей же час у країні відбулося становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому.
Зовнішньоекономічні передумови промислового перевороту в Англії полягали у безоглядному пограбуванні колоній. На кінець XVIII ст. Англія перетворилася у найбільшу морську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, які забезпечувалися пануванням у світовій торгівлі, використанням незліченних багатств Північної Америки, Індії та інших колоніальних володінь, вкладалися в англійську промисловість.
Надзвичайно сприятливими для промислового перевороту було географічне розташування Великобританії та природно-економічні умови країни - водні комунікації, зручні гавані, великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини для текстильної промисловості.
Зовнішньоекономічні умови - постійний попит в Європі на англійські вироби, викликаний безперервними війнами, забезпечував їм ринок збуту і теж сприяв здійсненню промислового перевороту.
Важливим фактором промислового перевороту був вихід на якісно новий технічний рівень англійської бавовняної промисловості, що забезпечувався поступовим впровадженням у текстильне виробництво нових машин і механізмів.
Механік Джон Кей у 1733 р. удосконалив ткацький верстат "летючим човником". Винахідником - ткачем Джеймсом Харгривсом у 1764 р. була винайдена механічна прядка "Дженні", на якій можна було працювати з 16-18 веретенами. В останній третині XVIII ст. С. Кромптон створив "мюль-машину", яка базувалася на принципах роботи прядки "Дженні", але виготовляла тонку і міцну бавовняну пряжу. Вона поширилася у виробництві і стала технічною основою механізованого прядіння.
Процеси ткацтва деякий час відставали від механізованого прядіння, але ця невідповідність була ліквідована винаходом механічного ткацького верстата Е. Картрайта у 1785 р. Він заміняв роботу 40 ткачів. Так в англійській промисловості з'явилися перші машини і фабрики. У 60-80-х роках XVIII ст. вони з'явилися в інших галузях промисловості.
Епохальне в історії промисловості значення мали винаходи шотландського механіка Джеймса Уатта, який у 1769 р. винайшов першу парову машину. У 1782 р. Дж. Уатт удосконалив її, і з цього часу парова машина стала основним джерелом енергії британської текстильної промисловості. Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. Невдовзі, після відкриття заводу парових машин (неподалік Бірмінгема), парові машини почали застосовуватися у різних галузях промисловості. У 1820 р. у Великобританії працювало 320 парових машин Дж. Уатта, їх кількість та потужність постійно зростала.
Застосування машин прискорило розвиток металургії, вугільної промисловості. Виникло машинобудування, основу якого складали винахід і широке застосування токарного верстата та свердлильної машини. Зростання промислового виробництва зумовило появу нових досконаліших та швидкісніших транспортних засобів. Наявність парової машини зробило можливим її застосування на залізничному і морському транспорті. У 1812 р. в Англії пущено пароплав на р. Клайд.
У той же час розпочалися експерименти на залізницях. Р. Тревтик збудував декілька моделей парових повозок. Продовжив його пошуки Дж. Стефенсон, який створив самохідну паросилову установку на основі стаціонарної парової машини. Локомотив Стефенсона у 1829 р. пройшов перші випробування і розвивав швидкість у 22 км/год. У 1830 р. була збудована перша в Англії та світі залізниця, яка з'єднала Манчестер і Ліверпуль та мала велике господарське значення. Будівництво залізниць викликало корінні зміни в економіці Англії, створивши стабільні комунікації між різними районами та галузями промисловості.
Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. Англія перетворилася у "майстерню" світу, її винаходи знаходили застосування у багатьох країнах. Змінилася соціальна структура суспільства, збільшилася кількість робітників, які становили 45,5% зайнятого населення. Прискорилася урбанізація Англії. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.
6.Перша класична ситуація
В галузі економічної науки настанню першої класичної ситуації передував тривалий період панування меркантилізму. Відомі вчені минулого і сучасності ставили і продовжують ставити низку диску-сійних питань щодо меркантилізму. Однак беззаперечно, що саме він відбивав основні тенденції розвитку економічної думки і еконо-мічної політики в XV-XVIII ст. у різних країнах Європи. В сфері економіки меркантилізм відповідав періоду переходу від пануван-ня простого товарного виробництва до формування приватнопід-приємницького ринкового господарства.
Характерні особливості цього періоду .- його тривалість, не-рівномірність, неодночасність настання і протікання в різних краї-нах. В країнах так званого другого ешелону підприємницького роз-витку (Німеччина, ряд держав Центральної та Південної Європи та ін.) умови для існування меркантилізму зберігалися довше і наста-вали хронологічно пізніше, ніж в країнах так званого першого еше-лону. Насамперед цим пояснюється тривалість меркантилізму - унікальне явище порівняно із швидкоплинною історією економіки та економічної думки XIX-XX ст.
Більшість вчених поділяють ряд загальних положень відносно оцінки характеру економічних поглядів і рекомендацій мерканти-лізму, розглядаючи його не як випадкове і хаотичне утворення, а як певну "квазісистему". Терміни "меркантилізм" (від італ. mercan-te - торгівець, купець), "меркантильна система", "комерційна сис-тема" вперше почали застосовувати критики меркантилізму Ф. Ке-не і А. Сміт лише в другій половині XVIII ст. Меркантилізм, за словами М. Блауга, - це збірне поняття, вироблене внаслідок ви-явлення і об'єднання в єдине ціле спільних ознак, рис, принципів з багатовікових "неузгоджених" інтелектуальних зусиль, що спов-нені суперечностей і відбивають багатоманітні обставини реально-го життя. Отже, роботам меркантилістів свідомо надається більше єдності та логічного зв'язку, ніж малось у них насправді.
На думку А. Онкена і Т. Негіші, меркантилізм - це не особлива перша школа економічної теорії, а емпірична система поглядів і рекомендацій. Тому меркантилізм - це все ще донауковий (доісто-ричний) період у становленні західної економічної теорії як само-стійної галузі знань.
Меркантилізм розглядається в двох взає'язаних площинах (аспектах): сукупність специфічних поглядів і економічна політика, що спирається на них в період переходу країн Європи від простого до розвиненого (приватнопідприємницького) товарного виробництва.
У літературі його називають також епохою так званого первіс-ного нагромадження капіталу. Сутність його полягає у формуванні умов, необхідних для підприємницького розвитку виробництва (ві-докремлення безпосередніх товаровиробників від засобів вироб-ництва, зосередження значного багатства в руках небагатьох тощо). В соціальному плані воно зводиться до формування так званих тре-тього і четвертого станів суспільства (тобто буржуазії та найманих робітників). Тому за своєю соціально-економічною сутністю пер-вісне нагромадження капіталу - це пролог, передісторія, вихідна точка приватнопідприємницької ринкової економіки. У мерканти-лістів суспільний інтерес зводиться до вираження і захисту інтере-сів купецтва і промисловиків.
Сутність і значення меркантилізму найповніше розкриваються через його економічні принципи. Провідні серед них: ототожнення багатства з грошима (а грошей- із золотом і сріблом); досягнення активного торгового балансу; заохочення вивезення готових виро- бів та дешевої сировини, в тому числі державними субсидіями, і заборона вивезення сировини, напівфабрикатів; заохочення розвит- ку національної промисловості; необхідність колоній як джерел дешевої сировини і ринку збуту виробів національної обробної промисловості; заохочення зростання населення для підтримання низького рівня заробітної плати і посилення національної могут-ності; протекціонізм у зовнішній торгівлі тощо.
7.Головні підходи до періодизації історії розвитку світової економіки.
Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння процесу економічного розвитку людського суспільства.
Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.
Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:
— первіснообщинний;
— рабовласницький;
— феодальний;
— капіталістичний;
— комуністичний.
Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень піддається критичному аналізу.
По-перше, п’яти ланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.
По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).
По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) історичного процесу.
По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.
На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства, економічна теорія сформулювала, окрім формаційного, цивілізаційний підхід.
Проте, по-перше, немає чітко окресленої сфери застосування терміну цивілізація. Так, у дослідженні Г.Пфлаумана, спеціально присвяченого генезису слова "цивілізація", показано, що поняття "цивілізований" спочатку використовувалося для позитивної оцінки тих чи інших суспільних явищ. Мірабо (відомий діяч Великої Французької революції 1789 – 1791 рр.), якому приписується пальма першості у використанні цього терміну, пов'язував його з доброчесністю. "Цивілізація нічого не здійснює для суспільства, якщо вона не дає йому доброчесності". Деякі вітчизняні політики, особливо депутати різних рангів, коли в них не вистачає аргументів, використовують слово "цивілізація" як остаточний переконливий доказ своєї правоти: "Так робиться в усьому цивілізованому світі". Найчастіше цивілізація означає просто певну епоху в історичному (економічному, соціальному, культурному) розвитку суспільства.
Наприклад, виділяють цивілізації локальні, особливі, всесвітні, до індустріальні, індустріальні та постіндустріальні; цивілізацію західно-християнську, європейську, техногенну, капіталістичну і т.д. Відомий американський історик Л.Г.Морган (1818-1884 рр.) цивілізацією називав заключний етап розвитку суспільства (дикість, варварство, цивілізація).
Отже, діапазон існуючих уявлень про цивілізаційний підхід виключно широкий, і кожен автор вкладає в нього те, що йому більше до вподоби. Але найчастіше цивілізацію пов’язують із загальнолюдськими цінностями. Цивілізоване суспільство - це таке суспільство, в якому захищені права людини, де існують широкі можливості для всебічного її розвитку і т.д.
Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою.
В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:
1) багатовимірності аналізу економічних систем;
2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;
3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;
4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;
5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого
Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені періоди часу.
Вертикальний аспект відбиває розвиток цивілізації у широкому розумінні цього слова: історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — вищого. Йому притаманна логіка всесвітнього суспільно-історичного прогресу людства.
Сучасні дослідження розвитку суспільства визначають сім цивілізацій:
1. Неолітична — 7—4 тисячоліття до н. е.
2. Східнорабовласницька — 3—1 тисячоліття до н. е.
3. Антична — VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.
4. Ранньофеодальна — VII—XIII ст.
5. Передіндустріальна — XIV—XVIII ст.
6. Індустріальна — 60-ті роки XVII ст. — 50-ті роки XX ст.
7. Постіндустріальна — починаючи з 60-х років XX ст.
У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця.
В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво.
У постіндустріальному суспільстві домінують принципово нові види техніки і технологій, посилюється творчий характер праці, набувають дедалі більшої ваги потреби творчої самореалізації особистості, на перший план висуваються сфера послуг, наука, освіта, інформатика, духовні блага тощо.
8.Економічні закони Г.Г.Госсена
Пе́рший зако́н Ґо́ссена — закон насичення потреб: зі збільшенням кількості даного блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю. Строгою формою першого закону Госсена у сучасній теорії споживання є опуклість відношення переваги.
Другий законон Госсена: оптимальна структура споживання (попиту) досягається за умов рівності відношення граничних корисностей до цін для усіх благ, що споживаються:
U- — функція корисності,
xi- кількість i -го товару чи послуги,
pi- — ціна j-го товару чи послуги.
Перший закон Госсена: корисність даного блага зменшується в міру збільшення його споживання. У точці повного задоволення потреби вона дорівнює нулю. Цей закон називають законом насичення потреб.
У Госсена зовсім інше, порівняно з класиками, розуміння суті обміну. Якщо останні розглядали обмін за принципом “рівне обмінюється на рівне”, то Госсен обмін розглядає як джерело приросту корисності для кожного з його учасників. Він вважає, що в процесі обміну кожний віддає те, що йому менш корисне, і отримує в обмін більш корисне для нього благо. Якщо такі умови для обміну зникають, то припиняється і сам обмін. Виходячи з цього, Госссен сформулював другий закон.
^ Другий закон Госсена: кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої кошти між різними покупками. Він прагне отримати однакове задоволення від кожної суми грошей, витраченої на кожний з товарів, який хоче придбати.
Кожен суб’єкт максимізує свою сумарну корисність, якщо розподіляє наявні кошти між різними благами так, що від останньої одиниці грошей, витрачених на кожне благо, досягається однакова насолода. Цей закон називають законом вирівнювання граничних корисностей.
Ці закони згодом були перевідкриті представниками австрійської школи і сьогодні використовуються в економічній науці для обґрунтування закономірностей попиту, пропозиції та ціноутворення.
9.Економічні наслідки першої світової війни для провідних країн світу-Англія.
Наслідком першої світової війни стало значне розширення британських володінь. За мандатом Ліги націй Британія отримала контроль над Палестиною й Іраком, які раніше належали Османській імперії, а також над колишніми німецькими колоніями Танганьїкою і Південно-східною Африкою (зараз Намібія), Новою Гвінеєю. Останні дві території фактично управлялися Південною Африкою і Австралією, відповідно. Війна Англії коштувала великих людських жертв: 747,7 тис. англійських солдатів було вбито, 1,693 тис було поранено. Життєвий рівень англійських трудящих за час війни понизився, що було причиною загострення класових суперечностей в країні. У 1918 р. у страйковій боротьбі взяло участь понад 1 млн. робітників.
Війна викликала значні зміни у становищі політичних партій Англії. Ліберальна партія втрачала свої політичні позиції. Одна частина її прихильників (велика буржуазія) перейшла до Консервативної партії, інша – (робітники) до Лейбористської партії. Війна завдала сильного удару по позиціях Англії в колоніях. Національно-визвольний рух в Єгипті, Індії значно зріс.
До позитивних наслідків війни для Англії слід віднести зростання виробництва сільгосппродукції, піднесення таких нових галузей промисловості, як авіаційна, автомобільна, хімічна. Прибутки англійських монополій за час війни збільшилися на 4 млрд. фунтів стерлінгів. До плюсів у повоєнній Англії слід додати послаблення Німеччини і надія на одержання від неї значних репарацій.
Перша світова війна та її наслідки спонукали буржуазію Англії до наступу на позиції робітничого класу, стати на шлях погіршення умов його праці. З її точки зору це був єдиний шлях для зниження собівартості промислової продукції і піднесення її конкурентоспроможності на зовнішніх ринках. Суттєвими кроками для вирішення цієї проблеми було об’єднання англійського капіталу у Федерацію британської промисловості (в її рядах було 18 тис. великих фірм), а також об’єднання дій двох буржуазних політичних партій, їх курс на утворення коаліційного уряду, що було принципово новим в політичному житті Англії.
10.Моделі розвитку наукового знання
Кумулятивна модель розвитку науки відомого французького дослідника П. Дюгема розглядає прогрес наукового знання як поступовий і послідовний процес нагромадження наукових досягнень, поглиблення, розширення та виправлення минулих знань на основі продовження, розвитку та доповнення ідей попередників.
Сучасна теорія вкрита рубцями учорашніх проблем, нині розв'язаних, учорашніх промахів, нині виправлених, і не може бути повністю опанована, якщо не розглядати її як спадщину минулого.
Більша частина змісту наук має характер стійких істин і збереглась незмінною. Те нове, що виникло, не є зміною раніше надбаного, а приростом і примноженням його.
Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що розвиток наукового знання відбувається не лише еволюційним накопичувальним способом, але і шляхом революційних змін, радикального перегляду існуючих уявлень та ідей. Водночас урізноманітнення методологічних прийомів, розвиток альтернативних, несумісних та "неспіврозмірних" один з одним підходів позбавляє змісту проблему прогресу в історії науки, оскільки більш ранні та пізніші економічні теорії часто виявляються незіставними, такими, що стосуються різних "зрізів" економічної реальності.
Фальсифікаційна модель розвитку науки англійського філософа, логіка та соціолога Карла Раймунда Поппера (1902—1994), яка знайшла відображення у праці вченого "Логіка і зростання наукового знання" (1934).
Модель К. Поппера акцентує увагу на гіпотетичному характері наукового знання (рис. 1.2). Розвиток науки у цій моделі визначається як циклічний процес конструювання теорій на основі висунення гіпотез, їх емпіричної перевірки, яка спростовує старі і сприяє появі нових припущень. На думку К. Поппера, "Зростання знань йде від старих проблем до нових проблем шляхом припущень і спростування. Цей процес нагадує природний добір Дарвіна. У цьому випадку йдеться про природний добір гіпотез, які виявили на даному етапі свою здатність вижити у боротьбі за існування: нежиттєздатні гіпотези знищуються в ході цієї конкурентної боротьби"1. Відтак наукове знання трактується як таке, що має гіпотетичний характер і не позбавлене помилок. На думку Поппера, воно не може бути повністю підтверджене, але може бути звільнене від хибних гіпотез. Відтак принципи фальсифікації (спростування) визначаються найважливішим критерієм демаркації між наукою та "метафізикою", а більш глибоке розуміння проблем та формулювання нових гіпотез трактується як прогресивний розвиток наукового знання. Модель "наукових революцій" американського історика, філософа науки Томаса Куна (1922—1995) знайшла відображення у відомій праці вченого "Структура наукових революцій" (1962). Згідно з цією моделлю історичні етапи розвитку наукового знання виокремлюються на основі дослідження процесу зміни наукових парадигм (рис. 1.3).
Трактуючи наукові теорії з позицій конвенціоналізму, Т. Кун розглядав як разовий структуроутворюючий елемент науки парадигму (від гр. paradigma — приклад, зразок), трактуючи її, з одного боку, як "всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т. д., яка характерна для певного співтовариства", а з другого — як "конкретні вирішення головоломок, коли вони використовуються як моделі або приклади, заміняючи експліцитні правила як основу для вирішення не розгаданих ще головоломок нормальної науки"1.
На думку вченого, будь-яка наука у своєму розвитку проходить три періоди: допарадигмальний, парадигмальний і постпарадигмальний. Ці періоди або фази можуть бути також інтерпретовані як генезис науки, нормальна наука і криза науки.
11.Теоретичні погляди К.Менгера
Карл Менгер - основоположник австрійської школи маржиналізму, професор кафедри політичної економії Віденського університету. У книзі «Основи політичної економії», досліджував порушення фізіологічної рівноваги людини як результат незадоволення бажань і прагнень. Методологія дослідження зводиться до мікроекономічного аналізу. вважав, що економічні процеси варто вивчати через їх причинний зв'язок і закони, якими вони керуються. Принцип граничної корисності, що знижується, стверджує, що вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця ішіасу. Ця найменша корисність залежить від співвідношення кількості благ і інтенсивності споживання індивіда. Тому кожна додаткова одиниця блага одержує все меншу і меншу цінність. Цінність маїсрііілміих благ визначається по шкалі конкретних потреб конкретної людини. К. Менгер розділив економічні блага на порядки — так звана шкала Менгера. Вона являє собою спробу пояснити місце кожного блага в шкалі корисності і ступінь насичення потреби в ньому, причому розрізняється абстрактна корисність різних категорій благ і конкретна корисність кожної одиниці даного роду благ. Блага першого порядку - це споживчі блага, що забезпечують безпосереднє задоволення людини. Блага більш високих порядків - це блага, що використовуються для виробництва споживчих благ. У результаті цього використання споживчі блага наділяють цінністю виробничі ресурси, що йдуть на них. Благами вищого порядку виступають засоби виробництва. До останніх також відносив «користування капіталом і діяльність підприємців».
12.Охарактеризуйте передумови,основні етапи та наслідки промислового перевороту в Україні.Які його особливості?
Важливу роль у здійсненні промислового перевороту і розвитку капіталізму в Україні мали соціально-економічні реформи на селі. У 1847—1848 pp. у Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну реформу. її мета полягала в законодавчому врегулюванні взаємовідносин поміщиків і кріпаків. У кожному маєтку запроваджувалась інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей, які мав визначити сам поміщик. Його земельна власність до того ж залишалася недоторканною. Запровадження реформи силою успіху не мало. Вона не вирішувала проблем селянства, а була спробою увічнити кріпосницькі відносини.
Не минуло і двох десятиліть як уряду знову довелося повертатись до проблем селян. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва з'явилися весною 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи, що зачепила долі 5,3 млн селян, схожі з австрійською (1848 р. імператорським патентом оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині та Буковині) і з ухвалою Угорського сейму (1848), підтвердженою згодом імператорським патентом (1853) щодо селян Закарпаття: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян землею та визначення за неї повинностей, викуп селянських наділів.
Внаслідок реформи 94 % колишніх поміщицьких селян одер-жали наділи менше 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. За ці наділи селяни заплатили 20 % рентою, а 80 % повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленими реформою дуже високими цінами, які майже в 3 рази перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Внаслідок реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини, 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Від 14 % у Херсонській губернії до 37 % у Катеринославській найкращих селянських земель у процесі розмежування за підтримки держави захопили поміщики Російської імперії.
Таке ж становище було і на Правобережжі. За звільнення селян дідичі одержали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами.
Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася у найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю України було незначне поширення селянських общин. Так, у Лівобережній Україні общиною жили понад 30 %, а на Правобережжі — лише 20, тоді як у Росії понад 95 % селян. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж російських селян.
Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.
Проте слід зазначити, що модернізація народного господарства Російської імперії, до складу якої входило 80 % українських земель, мала наздоганяючий характер. В основу такої моделі покладено принцип втілення передових технологій та економічних механізмів не шляхом розвитку і зрілості національної економіки, а, як правило, під тиском зовнішніх факторів, що загрожують втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру[10, c. 153-155].
Характерні риси наздоганяючої моделі економіки такі:
— втілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції "знизу", а силовій модернізації — "революції згори";
— вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;
— пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки;
— збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельне існування нового, що набирає силу, укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку і повністю не вичерпали своїх можливостей;
— порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.
Принциповою особливістю наздоганяючої моделі є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.
Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в економічній сфері. Перетворення в аграрному секторі сприяли високому рівню концентрації землі, докорінному перерозподілу земельної власності (від становості до безстановості), застосуванню техніки, використанню вільнонайманої праці, поліпшенню структури посівів тощо. Ці зміни дали Україні можливість перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, розпочалась індустріалізація економіки України. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидким порівняно із загальноімперським темпом зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною та територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства.
13.Основні етапи господарської еволюці первісного суспільства.
Первісна доба - найтриваліша в історії людства. Вона тривала більш як 2 млн.
років від появи перших людей до виникнення стародавніх цивілізацій (IV-III тис.
до н. е.). Україна відноситься до тих регіонів, де людина з'явилась найраніше.
(1,5 млн. років тому).
В залежності від матеріалу, з якого переважно виготовлялися знаряддя праці,
матеріальна культура первісної доби поділяється ученими умовно на такі
періоди:
Палеоліт (давній кам'яний вік), який тривав з 2 млн. - 100 тис. років до н. е.
Для нього були характерними примітивні знаряддя праці, які зумовили і
примітивні форми господарювання: збиральництво, мисливство, рибальство, які
свідчили про привласнюючий характер господарства. Переломним моментом в
розвитку господарської діяльності людей в цей період стало оволодіння вогнем з
допомогою тертя. Добування вогню остаточно вирвало людину із світу тварин.
З'явилися постійні житла. Палеоліт збігається із найважчим в історії людства
льодовиковим періодом. Суспільною організацією була дородова община - первісне
стадо, шлюбні зв'язки носили парно-груповий характер.
Мезоліт (середній кам'яний вік), який тривав 100 - 40 тис. років до н.е. В цей
період величезні льодовики просувалися з півночі і досягли Північного
Прикарпаття, вкрили все Придністров’я. Змінився рослинний і тваринний світ.
З'явилися мамонти, носороги, північні олені, печерні ведмеді. Вдосконалювалися
знаряддя праці первісних людей: гостронаконечники, скребло для розбирання туш
тварин, обробці дерева. Були винайдені лук і стріли, з'явився найдавніший
транспорт - водний (плоти, човни). На зміну первісній общині приходить родова,
або рід. Колективи складалися з двох-чотирьох сімей. Основним видом
господарської діяльності стало полювання на дикого звіра. Під час перехідного
періоду від мезоліту до неоліту (протонеоліт 40-8 тис. років до н.е.)
зароджуються відтворюючі форми господарювання у тваринництві. Першими
прирученими тваринами були собака, свиня і бик. Виникає землеробство, перші
постійні поселення людей.
Неоліт (новий кам'яний вік 8 - 2 тис. до н.е.). Для цього періоду притаманне
утвердження відтворювальних форм господарювання. Відбувається “неолітична
революція” - перехід до свідомого виробництва продуктів харчування. Основні
заняття людей - землеробство, тваринництво, гончарство. Спочатку розпушували
землю ручними кістяними мотигами, згодом перешли до дерев'яного рала. Як
тяглову силу використовували волів, коней. Вирощували ячмінь, жито, пшеницю,
просо. Жали дерев'яними або роговими серпами, зерно мололи на ручних
зернотерках (жорнах), або товкли в ступах. Згодом з'являється наземний
транспорт - віз, сани. Формується система обміну. На Україні відомо біля 500
неолітичних поселень.
Енеоліт - мідний вік - перехідний період від неоліту до бронзового віку (III -
II тис. до н.е.).
Бронзовий вік (III - I тис. років до н.е.). Визначальними рисами
мідно-бронзового віку були існування відтворюючого господарства, швидкий
розвиток орного землеробства, тваринництва, посилення поділу праці на
землеробство, скотарство, ремесло. Обмін набирає постійного характеру, стає
регіональним.
Ранній залізний вік (І тис. до н.е. - 1V ст. н.е. (375 рік - розгром готського
союзу в Північному Причорномор’ї). Цей період характеризувався співіснуванням
бронзових і залізних знарядь праці. Відбувається перехід від мотиги до сохи та
плуга, з’являються залізні ножі, серпи, лемеші, круглі жорна. Дуже швидко
розвиваються ремесла - ковальство, гончарство. Зростає продуктивність
сільського господарства, розвивається птахівництво. Все це сприяло розвитку
торгівлі.
14.Альтернативні витрати Ф.Візера
Відповідно до теорії альтернативних витрат їх цінність визначається не факторними цінами, а на основі принципу "зобов'язання". На відміну від класиків, які вважали, що витрати складаються відповідно до витрат на виробництво цього товару, представники австрійської школи дотримувались суб'єктивної концепції, яку можна назвати "теорія витрат втрачених можливостей".
Ця теорія включає два положення.
Ресурси, що призначаються для виробництва, завжди обмежені. Вони можуть бути використані в тій чи іншій галузі, тобто альтернативно. Зерно або вугілля можна використати для випікання хліба або виробництва пива. Використання засобів виробництва в одному напрямку виключає їх застосування в іншому.
Як саме будуть використані засоби виробництва, визначається в ході ринкової конкуренції.
Обсяг пропозиції зерна або вугілля зумовлюється не витратами на їх виробництво, а ступенем їхньої корисності для виробника (продавця). Пропонуючи їх для продажу, він тим самим відмовляється від використання зазначених ресурсів для інших цілей (у тому числі з метою власного споживання). Відмова від альтернативного використання має бути компенсована.
Витрати визначаються на основі зіставлення рівнів корисності благ.
Засоби виробництва потрібні не самі по собі, а для створення кінцевої продукції. Це "проміжний" товар. А попит на "проміжний" товар залежить від попиту на продукти кінцевого використання. Інакше кажучи, цінність виробничих факторів визначається опосередковано, вона залежить від цінності споживних товарів. Цінність факторів, що беруть участь у виробництві, має похідний характер.
Отже, відповідно до теорії австрійської школи (найбільш повно представленої в працях Візера), витрати - це не виробничі витрати, а форма компенсації в результаті відмови від іншого використання. Отже, категорія витрат має суб'єктивний характер. Вони визначаються відповідно до корисності кінцевої продукції.
Теорія альтернативних витрат не містить відповіді на запитання, як витрати розподіляються між виробничими факторами.
Концепція альтернативних витрат узгоджується з принципом оптимального розподілу ресурсів (факторів) між галузями. Пропорції розподілу складаються відповідно до граничної корисності факторів.
15.Економічні наслідки першої світової війни для Франції
Перша світова війна мала, як відомо, планетарні наслідки. Вона стала для багатьох країн, зокрема Франції, вододілом в її історичному бутті.
Комп'єнське перемир'я, яке було підписане 11 листопада 1918 року, більше схоже на капітуляцію Німеччини, сприймалося у Франції як торжество історичної справедливості і як вияв її військової могутності та провідної ролі у світі. Всі політичні організації Третьої республіки підтримували тезу, що демократична Франція винесла на своїх плечах основний тягар війни і заплатила за відданість цим принципам життями своїх найкращих синів. Не дивно, що популярним було гасло "Боші за все сплатять". "Дух перемоги" активно використовувався фанцузькими правлячими колами та урядом Жоржа Клемансо (листопад 1917 року – січень 1920 року) для обгрунтування їхнього лідерства на Паризькій мирній конференції.
Проте глобалістським претензіям Франції не сприяли внутрішні обставини, що склалися внаслідок участі країни у світовій війні. За перемогу у ній вона заплатила високу ціну. Французькі втрати у Першій світовій війні не мали аналогів у національній історії. За кількістю людських втрат вона поступалася лише Росії та Німеччині. Вони склали 1 млн.800 тис. загиблих ( удвічі більше ніж англійців і у 12 разів більше ніж американців), 2 млн. 800тис. поранених, 600 тис. калік. Загалом французька нація втратила у роки війни 16-27 відсотків чоловіків у віці 20-40 років. Частка Франції у населенні Європи скоротилася таким чином з 9,7 до 8,1 відсотка у 1930 році.
Прямі втрати становили 12 відсотків загального багатства країни: 55 млрд.золотих франків (або 137 млрд. за курсом франка у 1920 році). Північно-східні регіони країни були в роки війни окуповані, що склало 7 відсотків території, але тут було сконцентровано 74 відсотки видобутку вугілля. 63 - виплавки сталі, 81 відсоток - чавуну. Повної руйнації зазнали майже 10 тис. промислових підприємств, 6 тис. км залізничних та 62 тис. км шосейних доріг. Торговельний флот зменшився на 50 відсотків. Промислове виробництво скоротилося на 40 відсотків, сільське господарство - на третину. У катастрофічному становищі опинилися фінанси - зовнішній борг союзникам сягав 7 млрд. доларів (40 млрд. франків), дефіцит державного бюджету у 1918 році склав 54 млрд. франків.
Воднораз статус країни-переможнищ гарантував Франції значні дивіденти: місце постійного члена Ради Ліги Націй, німецькі колонії, повернення Ельзасу і Лотарингії, контроль упродовж 15 років над Саарським вугільним басейном, німецькі репарації (52 відсотки). Цілковито був ослаблений та роззброєний головний континентальний конкурент - Німеччина. Певною мірою підірвані переваги острівного становища Великобританії – союзника та конкурента.
Перші повоєнні роки були складними: скоротилося виробництво, постала проблема працевлаштування демобілізованих, інфляція й дорожнеча життя стимулювали посилення страйкового руху .У „великих” страйках 1919 і 1920 років брало участь понад 2 млн. осіб. Всезагальний страйк залізничників тривав цілий місяць (травень) 1920 року. Дійшло до того, що французький уряд змушений був звернутися до американців по допомогу. Зважитися на такий крок було нелегко, враховуючи гострі протиріччя, які існували між обома союзниками з питань післявоєнного облаштування. Американці зобов'язалися збільшити поставки продовольства у постраждалі райони, передати частину транспортних засобів та трофейного обладнання. Німецьких військовополонених почали використовувати на відбудовних роботах.
Кабінет Ж.Клемансо пішов на поступки робочим. Весною 1919 року були прийняті два закони: про 8-годинний робочий день та право профспілок укладати колективні договори з підприємцями.
З переможним завершенням війни припинив свою дію суспільний та партійний консенсус, якого дотримувалися всі політичні сили країни у 1914-1918 роках. Обговорення повоєнних міжнародних та внутрішніх економічних проблем супроводжувалося бурхливими сутичками та дискусіями. На відміну від правих, які вимагали від Німеччини стовідсоткової сплати збитків, представники лівореспубліканських угруповань і соціалісти здебільшого концентрували увагу на досягненні соціальної стабілізації і на більш толерантному ставленні до переможених. Лідер соціалістів М. Кашен, перебуваючи під впливом революційних подій в Європі, переконував депутатів парламенту влітку 1919 року, що буржуазія не спроможна поліпшити політичне становище в країні. Ситуація ускладнювалася політикою Ж.Клемансо у повернених Франції за Комп'єнським перемир'ям провінціях - Ельзасі та Лотарінгії. Французький уряд, декларуючи якнайшвидшу інтеграцію провінцій, вдався до низки непопулярних заходів, які викликали протести населення новоприєднаних областей (більшість місцевого люду розмовляло німецькою мовою). Німецьке населення Ельзасу та Лотарінгії зазнало дискримінації у правах. Розпочався перепис людей у цих провінціях і поділ їх на чотири категорії (А,Б,В,Г). Категорія „А” мала включати тих, у кого старші члени сім’ї були французами і мешкали у Франції до 1870 року. Категорія „Б” - тих, у кого батько чи мати мали французьке коріння. До категорії „В” належали вихідці із нейтральних країн, а до категорії „Г” відносили тих, у кого батьки були німцями. Тоді ж розпочалася депортація німецького населення з провінцій, як і поспішне впровадження тут світського законодавства республіки, що зачіпало почуття католиків і порушувало принципи конкордату з Ватіканом (укладений ще за німецьких часів).
Найголовнішою зовнішньополітичною подією для Франції стала її участь у міжнародній конференції, яка відкрилася 18 січня 1919 року у Парижі і метою якої була підготовка та укладення мирних договорів з Німеччиною та її союзниками. Місце проведення конференції та головування на ній Жоржа Клемансо віддзеркалювали роль й вклад Франції у досягненні перемоги над ворогом та у повоєнному облаштуванні.
Французька програма післявоєнного миру була найрадикальнішою. Вона вимагала розподілу Німеччини на окремі держави, її повну демілітаризацію, проведення міжнародного судового процесу над підпалювачами війни, передачу Саару у власність Франції, встановлення кордону між Німеччиною та Францією по річці Рейн, створення на території Рейнської області маріонеткової держави, стовідсоткового відшкодування збитків, нанесених війною тощо.
Через спротив союзників Жоржу Клемансо не вдалося домогтися повної реалізації своєї програми на Паризькій конференції. Від Німеччини відокремлювалася Саарська область і передавалася під управління Ліги Націй терміном на 15 років. Вугільні копальні Саару переходили у повну власність Франції. Лівий берег Рейну окуповувався військами Антанти (від 5 до 15 років). Ця територія оголошувалася демілітаризованою. Така ж зона простягалася на 50 км вздовж правого берегу Рейну.
Німецька армія розпускалася, окрім 100 тис., які формувалися на добровільній основі. Німеччині заборонялося мати танки, авіацію, важку артилерію, флот. Союзники не дійшли згоди на конференції щодо суми репарацій з Німеччини. До 1 травня 1920 року Німеччина зобов'язувалася сплатити 20 млрд. золотих марок грішми та товарами.
Контроль за цим покладався на союзну репараційну комісію під головуванням представника Франції. В разі несплати чи недотримання статей Версальського договору країни Антанти обумовили собі право введення військ на територію Німеччини.
Відповідно до рішень Паризької конференції Франція, як і інші країни-переможниці, отримала у формі "мандатів" Ліги Націй частину німецьких колоній - Того, Камерун, повернула собі Конго та турецьких - Сірію та Ліван.
Ратифікація Версальського договору у французькому парламенті у 1919 році викликала значні дебати. Праві політичні сили обвинувачували Ж.Клемансо у нехтуванні національними інтересами Франції і скористалиться цією обставиною під час президентських виборів, які "батько перемоги" програє.
Важливим напрямком зовнішньої політики уряду Ж.Клемансо стала боротьба проти Радянської Росії. За угодою з Англією про поділ російської території, підписаною ще в грудні 1917 року, за Францією закріплялися Україна, Бессарабія і Крим. Восени 1918 року французькі війська висадилися в Криму та на південному узбережжі України. Проте в квітні 1919 року кабінет Ж.Клемансо відкликав свої військові сили і відмовився від відкритої інтервенції проти Росії. Причина - повстання моряків французької ескадри у Чорному морі та у французьких портах Тулон і Брест, які були базами постачання інтервенції. Чимало учасників цих повстань були засуджені до різних термінів тюремного ув’язнення та каторжних робіт.
Таким чином, війна та її наслідки стали випробуванням для всієї політичної системи Третьої республіки.
16.Розклад первісно-суспільного ладу
Розвиток суспільного виробництва не могло зупинитися на первісному рівні. Наступний еволюційний етап пов'язаний з переходом від привласнюючого господарства (полювання, рибальство, збирання плодів) до виробничого - скотарства і плужного (орному) землеробства. Цей процес, за даними археології та етнографії, розпочався 10-12-тис. років тому і тривав у різних народів - кілька тисячоліть. Він отримав назву неолітичної революції, оскільки відбувся в епоху пізнього неоліту (нового кам'яного віку), на межі переходу до епохи бронзи, коли людина навчилася виплавляти і вживати скачала "м'які" кольорові метали - мідь, олово, бронзу, золото, срібло, а потім і залізо. Ці стадії, а також оволодіння культурою землеробства і скотарства, в тому числі селекцією, пройшли всі племена і народи, що вступили на шлях розвитку цивілізації.
З появою принципово нових продуктивних сил були пов'язані великі суспільні наслідки. Торкаючись економічних наслідків, Ф. Енгельс, відповідно до марксистської концепцією, відзначив появу приватної власності окремих родин і великі громадські поділу праці, першим з яких він називав виділення пастуших племен із усієї маси варварів.
Сучасні етнографи й археологи не меншу роль у неолітичної революції відводять розвитку в IV-III тисячолітті до н.е. землеробства, який давав в районах Близького Сходу і Стародавнього Єгипту неймовірно високі врожаї зернових. Цим обумовлений швидкий ріст населення Малої Азії, Дворіччя, долини Нілу, Середземномор'я, ряду інших регіонів Європи. З розвитком землеробства в I-II ст. до н.е. і I тисячолітті н.е. були пов'язані збільшення населення Месоамерики і розквіт раннеземледельческіх культур у племен майя, ацтеків, інків, мексиканських індіанців (I-II ст. до н.е. - I тисячоліття н.е.).
З точки зору сучасної історичної науки та етнографії неолітична революція стала можливою не тільки завдяки появі скотарства. Саме перехід до орного землеробства в найбільшій мірі сприяв швидкому прогресу господарства (в тому числі скотарства), зростання населення, розвитку ремесла, мистецтва, виникнення перших міст, писемності та інших досягненні матеріальної і духовної культури. Культура найдавніших товариств переходу до цивілізації отримала назву раннеземледельчеськой культури.
Головним наслідком неолітичної революції з'явився зростання багатства: землеробство і скотарство дозволяли одержати надлишок продукту (додатковий продукт), якого не могло забезпечити привласнює господарство. На цій основі виник регулярний обмін продуктами між племенами, що давав можливість накопичення нових багатств, які раніше, при натуральному господарстві, були недоступні. Надлишок продуктів виробництва створював також можливість залучення додаткової робочої сили, що вимагається для догляду за худобою і обробки полів. Таку робочу силу постачали війни: військовополонених стали перетворювати в рабів, внаслідок чого виникло "перший великий поділ суспільства на два класи - панів і рабів, експлуататорів і експлуатованих".
Тут, однак, потрібно уточнення. Далеко не скрізь і не завжди рабовласництво ставало основою господарства раннеземледельческіх (у тому числі і скотарських) товариств. У Стародавньому Шумері, Єгипті та в багатьох інших суспільствах основою раннеземледельческого господарства служив праця вільних рядових, общинників, а майнова і соціальна диференціація розвивалася паралельно з функціями управління землеробськими роботами (особливо при поливному землеробстві) і розподілу продуктів у вигляді створення апарату обліку і розпорядчих функцій в особі переписувачів, зберігачів врожаю і т.д. Важливе місце займали в такій диференціації військові функції, виконання яких призводило до поділу на військових вождів, начальників дружин і простих воїнів. Одночасно відбувалося формування стану жерців, що мали велике духовне та культурне вплив на суспільство. Нарешті, завдяки розвитку торгівлі та ремесел виникли стану (страти) купців, ремісників і містобудівників.
Раннеземледельческіх суспільства були пов'язані з виникненням міст-держав, де основне землеробське населення потрапляло в залежність від міських центрів, в яких зосереджувалися не лише ремесло і торгівля, а й управлінська, військова та духовна знати. Тому найбільш стародавнім виглядом соціальної диференціації суспільства стало не поділ на рабовласників і рабів, а соціально-функціональна стратифікація на нерівноправні групи і верстви суспільства. Така стратифікація у вигляді поділу на замкнуті касти (варни, стану тощо) з глибокої давнини освячувалася релігіями і існувала не тільки в державі, але і в общинному ладі раннеземледельческіх товариств Стародавнього Сходу, Месоамерики, Індії, а також у скіфів, персів , інших євроазіатських племен . Рабство в цих суспільствах носило спочатку палацовий, або сімейний, характер і лише пізніше використовувалося у виробництві (наприклад, при будівництві міст і храмів).
Основним трудящим населенням були рядові общинники, що складали нижчі касти і платили податки. Крім обробки своїх наділів землі і скотарства вони виконували громадські роботи зі зрошування земель, служили рядовими воїнами.
Проте загальний висновок про те, що виробляє господарство в міру його зростання і вдосконалення вело до суспільного розподілу праці, до соціальної, у тому числі класової, диференціації, до майнового розшарування населення на багатих і бідних, на панів і рабів, слуг, на нерівноправні касти, залишається вірним для періоду переходу від родового ладу до перших цивілізацій. Поступово у народів античності (Стародавня Греція, Стародавній Рим, Троя, Карфаген і інші античні поліси) поділ на вільних і рабів стало основним. У I тисячолітті н.е. в Європі розкладання родового ладу вело до виникнення феодальної формації.
Іншим важливим соціальним наслідком неолітичної революції став перехід від родової общини до окремим сім'ям і сусідської (селянської) громаді.
Ф. Енгельс називав найбільшою революцією переворот в родовому ладі, який привів до заміни матріархату патріархатом. Заняття скотарством і землеробством стало можливим вже не всім. родом, а окремими родинами. Сім'я (у більшості. Народів вона. Складалася з представників двох-трьох поколінь) цілком могла сама прогодувати і одягнути себе. Тому громадська власність материнського роду переходить поступово у приватну власність окремих сімей, які стали самостійними господарськими одиницями. При цьому главою сім'ї та власником основних засобів виробництва - худоби, знарядь землеробства і продуктів нового виробництва - стає основною працівник - пастух і орач, чоловік. У великій родині-громаді панування в будинку, аж до повної влади над жінкою і дітьми, переходить до її патріархальному чолі - старшому в родині чоловіка. Майно і влада успадковуються по чоловічій лінії, від батька - до старшого сина по праву первородства (у слов'ян - до старшини, за згодою всіх синів) 13 . Тим самим не тільки закріплювався перехід до приватної власності сімей, але і встановлювалося нерівність серед членів патріархальної сім'ї-громади. Це було непереборний тріщиною в родовому ладі.
Поява держави в різних народів було викликано й низкою інших, крім соціальних і економічних, причин.
Родова громада грунтувалася на особистісній кровно-родинного зв'язку. Рід і плем'я мали свою територію, і проживати на ній і мати права члена громади могли лише члени роду. "Чужинці" могли користуватися тільки гостинністю або повинні були бути прийняті в родовий, кровне братство. З розвитком виробничого господарства та обміну на території роду і племені стали все частіше з'являтися купці, ремісники, мореплавці та інші чужоземці, які беруть участь у господарському обороті, міжплемінних зв'язках. Багато з них стали осідати в містах.
Цей етап еволюції характеризується і переселенням різних народів. У результаті на одній території оселялися мішанину групи, взаємні інтереси яких не могли регулюватися звичаями родового ладу, який знав тільки кровноспоріднених зв'язку. Між тим інтереси "прийшлого" населення і членів роду тісно перепліталися, без чого була б неможлива торгівля, в якій було зацікавлене населення, не було можливо і вирішення спорів. Нові умови вимагали і нової територіальної організації, що охоплює права і обов'язки як корінного населення, так і сторонньої.
З цим загальнотериторіального інтересом пов'язано перетворення колишньої родової общини в сусідську (селянську). Така громада, як і рід, складалася з кількох сімей. Але на відміну від роду родина була власником свого майна (наприклад, худоби, будівель) і продукту праці (наприклад, врожаю). Сусідська (селянська) громада, будучи соціальним організмом, виконувала функції організації спільних справ (наприклад, спільного користування землею, зрошення, вирубки лісу). Але вона сама вже не була власником майна і продукту праці. У сусідської громаді розвивалися різноманітні стосунки взаємної допомоги, дарування, послуг, не пов'язані, проте, з суспільною власністю, що існувала в родовій громаді.
Одним з найважливіших суспільних умов переходу від родового ладу з його громадською владою до держави є зросле значення воєн і військової організації племен у період становлення раннеземледельческіх і ранньофеодальних суспільств. У зв'язку із зростанням суспільного багатства війни між племенами велися в основному з метою грабежу і стали засобом постійного збагачення за рахунок захоплення худоби і рабів. Однак військова організація служила і для захисту власних інтересів племен.
У розглянутий період активізуються процеси міграції в пошуках кращої території і для її завоювання. Ці процеси відомі в Європі, зокрема на Середньоєвропейської рівнині, в Азії (наприклад, завоювання аріїв в Індії), в Гірському Перу, де відбулося підкорення інками інших племен. У таких умовах не тільки завоювання, а й сама військова організація племен сприяла поступовому перетворенню органів суспільної влади племен в органи військової демократії у вигляді виборних військових вождів, дружини, війська Паралельно відбувалося посилення влади військових вождів, базилевса, рекса, переднеазиатских і скіфських "царів" . Вони отримували значні привілеї не тільки на кращу долю видобутку, але і на верховну владу, що претендує на передачу у спадок, на пріоритет перед народними зборами, на той час перетворився на збори дружини, війська. У їх руках поступово зосереджувалася влада верховного жерця (у єгиптян, вавилонян, шумерів, скіфів), верховного судді.
Військовий побут сприяв об'єднанню споріднених племен в єдиний народ. Це, в свою чергу вело до узурпації одним з військових вождів (царів) найбільш сильного племені влади вождів інших племен. Так відбулося становлення державності в Стародавньому Єгипті, Аккаде, у скіфів, у племен майя та інків в Месо єрики. Тому можна говорити про те, що війни і посилення військової організації впливали на характер влади племен, які перетворюються в єдиний народ, у ряді випадків не тільки сприяли формуванню класів або стратифікації суспільства, але й ініціювали ці процеси.
Істотний вплив на процес виникнення державності, особливо у найбільш древніх народів, надавала релігія. Велику роль зіграла релігія в об'єднанні окремих родів і племен в єдині народи. У первісному суспільстві кожен рід поклонявся своїм язичницьким богам, мав свій "тотем" (свого "ідола"). У період об'єднання племен релігійні норми сприяли зміцненню влади "царів", базилевсов, верховних (часто - військових) вождів. Династії нових володарів прагнули об'єднати племена спільними релігійними канонами. Таке значення мали Артхашастра в Стародавній Індії, культ Сонця і бога Осіріса в Давньому Єгипті, культ заступництва богів грецьким полісам і т.п. Відбувалося поступове пристосування релігійних норм до закріплення верховної влади пануючих племен в індіанців майя та інків, у скіфів. Ця влада пов'язувалася з передачею її від богів і закріплювалася спочатку продовженням виборного терміну, а потім - довічно і спадково (наприклад, рід інків).
Таким чином, визнаючи першорядне значення виробничого прогресу, а також майнової та соціальної, у тому числі класової, диференціації як причини перетворення первісно-общинного ладу в цивілізовані суспільства. Та родоплемінної влади в державу, сучасна наука не може вважати, що цими факторами вичерпуються умови і -причини виникнення держави. До числа останніх варто віднести перетворення родової общини в окремі сім'ї та сільські громади, перехід до територіальної організації населення, а також посилення воєн і військової організації племен, вплив релігії на об'єднання племен в єдиний народ і на зміцнення верховної царської державної влади.
17.Селянська реформа на Східній Україні та її вплив на аграрний розвиток
Однією з центральних проблем соціальної історії України в складі Російської імперії була проблема зміни економічного і правового статусу селянства, пов'язаного із скасуванням кріпацтва. Протягом тривалого часу в українській історіографії домінувала радянська точка зору щодо оцінки селянської реформи 1861 р. та її соціальних наслідків. У рамках офіційної радянської історіографії в Україні реформа 1861 р. оцінювалася як «непослідовна», «половинчата». З одного боку, вона звільняла селян від кріпосної залежності і давала їм «можливість вільно розпоряджатися своєю робочою силою». З іншого боку, розмежування поміщиками селянських земель, позбавлення селян луків, випасів, лісу, викупні платежі - усе це означало пограбування селян у результаті реформи. І після скасування кріпосництва, стверджував В.Ленін, селяни залишалися «в тій самій, безвихідній кабалі у поміщиків» .
Загалом, радянські історики оцінювали селянську реформу та її наслідки крізь призму формаційної теорії, згідно з якою реформа стала «рубежем на зламі двох соціально-економічних формацій - відживаючої феодальної і зростаючої капіталістичної». Більше того, радянські історики наслідкам реформи надавали політичного змісту, підпорядковуючи їх офіційній ідеологічній доктрині: «реформа відкрила шлях розвитку більш прогресивному капіталістичному способові виробництва, створила умови для формування робітничого класу - суспільної сили, здатної очолити боротьбу трудящих мас за соціальне і національне визволення.
Усталеною в радянській історіографії була запроваджена В.Леніним формула соціальної диференціації селянства внаслідок реформи на три групи: куркулі, середняки, бідняки.
Представники старшого покоління істориків в українській діаспорі Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко досить стримано оцінювали наслідки реформ 1860-1870-х рр., зокрема селянської. На їхню думку селянська реформа мала досить обмежений характер і не задовольняла селянство, зокрема українське, про що свідчать численні заворушення в різних частинах України .Наслідком селянської реформи, на думку Н.Полонської-Василенко було «катастрофічне збільшення» селянського малоземелля (до 3 дес. землі). Із всієї низки реформ 1860-1870-х рр. найбільш позитивну оцінку з точки зору української справи дослідниця віддає земській реформі. Земства з одного боку, «сприяли піднесенню національної свідомості», а з іншого - були «тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме із земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.»
Представники сучасного покоління діаспорних істориків, зокрема О.Субтельний, пропонують більш зважену та аргументовану оцінку соціальних наслідків реформ 60-70-х рр. ХІХ ст.
На відміну від радянської історіографії, яка ці реформи визначала терміном «буржуазні», О.Субтельний використовує означення «великі реформи». Хоча ці реформи не революціонізували умов життя українців, вони спричинилися до суттєвих змін. Канадський історик визнає, що реформи мали «серйозні недоліки», але без них була неможлива «подальша соціально-економічна модернізація імперії». Увесь комплекс реформ - удосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення місцевого самоврядування, все це сприяло вираженню «національних особливостей і місцевих інтересів.»
Особливу увагу дослідник звертає на оцінку передумов та значення селянської реформи. Основна причина реформи - економічна, тобто непродуктивність кріпацької праці, яка себе не виправдовувала. Безпосереднім приводом до реформи служив «шок» від поразки у Кримській війні. На відміну від своїх попередників, О.Субтельний звернув увагу на особливості проведення і наслідки реформи саме в Україні. На відміну від Росії, в Україні общинне землеволодіння було рідкістю. 80% селян Правобережної і близько 70% Лівобережної України «вели одноосібне господарство.» Внаслідок реформи українське селянство отримало землю в індивідуальне (сімейне, а не общинне) володіння і несло особисту відповідальність за сплату боргу за землю. Саме така ситуація сприяла, на думку О.Субтельного, «зміцненню й без того розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських» .
Існує ще одна точка зору російського історика соціальної історії селянства Б.Миронова, згідно з якою уряд Олександра ІІ здійснив низку великих реформ «які випереджали суспільні потреби» (принаймні, селянства і міського стану). Кріпацтво було скасовано «зверху», на думку Б.Миронова, перед тим, як воно стало «економічним та соціальним анахронізмом, ось чому його ліквідації жадало селянство, але не бажала більшість поміщиків.
18.Соціально – психологічний інституціоналізм Т.Веблена
У працях "Теорія бездіяльного класу" (1899), "Інстинкт майстерності та рівень розвитку технології виробництва" (1914), "Політика реконструкцій" (1919), "Абсентеїстська власність і підприємництво у новий час" (1924) учений аналізував економічні процеси з погляду психології колективу, ідей соціального дарвінізму та еволюційного розвитку. Т. Веблен був основоположником нового методологічного прийому - технологічного детермінізму та технократичної концепції індустріальної системи.
Т. Веблен заперечував положення класичної та неокласичної теорії щодо рівноваги економічної системи, раціональної економічної людини, яка виступає як суб'єкт максимізації корисності. Доводив, що людина у своїй діяльності керується підсвідомими природними психологічними та біологічними інстинктами, зокрема інстинктами майстерності, батьківського почуття (самозбереження та збереження роду), пустої цікавості, суперництва і наслідування. Теорія, яка пояснює економічну поведінку людини, має охоплювати позаекономічні чинники, використовувати дані соціальної психології. Т. Веблен започаткував науку економічну соціологію.
Т. Веблен уперше ввів до економічного лексикону поняття "інститут", який визначив як спільну свідомість, певний спосіб мислення, притаманний великій спільності людей, обумовлений традиціями, звичаями, що формуються у процесі історичного розвитку. Суб'єкт господарювання, який робить вибір, перебуває у певному суспільному середовищі, отже, на його рішення та дії впливають інститути як реальні внутрішні чинники. Інститути - це результат процесів, що відбувалися у минулому; вони пристосовані до обставин минулого і тому не перебувають у повній гармонії з вимогами сучасності. Інститути визначають цілі, якими керується людина. Коли цілі та інститути збігаються, складаються задовільні соціальні та економічні умови. Тому необхідне оновлення інститутів відповідно до законів еволюції і "вимог нинішнього часу". Еволюційна наука для Т. Веблена - це дослідження походження і розвитку економічних інститутів, а також погляд на економічну систему як на "кумулятивний процес", а не "саморегулівний механізм". Учений наголошував, що суспільне життя - це боротьба за виживання, процес відбору та пристосування, зокрема інститутів. Посилаючись на Л. Моргана, він вирізняє такі стадії в розвитку суспільства: раннє та пізнє дикунство; хиже і напівмирне варварство; ремісничу і промислову стадії (капіталізм). Перехід від дикунства до варварства вчений пов'язує з появою приватної власності, в основі зародження якої були нагромадження надлишку матеріальних благ, поява соціальної верстви для виконання управлінських функцій, насильство і обман. Капіталізм (за визначенням ученого - грошове господарство) проходить дві стадії розвитку: панування підприємця і панування фінансиста. Основними елементами ринкової економіки він вважав індустрію (матеріальне виробництво на машинній техніці) та бізнес (сферу обігу). Між ними наявна суперечність (дихотомія), оскільки метою представників індустрії (функціонуючих підприємців, інженерів, робітників) є розвиток і вдосконалення виробництва, а представники бізнесу орієнтовані лише на отримання прибутку. Протиріччя загострюються з економічним розвитком. Фінансисти не беруть участі у виробництві, їх панування ґрунтується на абсентеїстській власності - відсутній, невловимій власності, що представлена цінними паперами, облігаціями, так званим фіктивним капіталом, операції з яким забезпечують спекулятивні доходи фінансовій олігархії або бездіяльному класу. Т. Веблен сформулював концепцію "бездіяльного класу", ознаками якого є володіння великою власністю, демонстративні неробство, марнотратство і споживання. Появу його пояснював виникненням приватної власності.
Корпорації, засновані за акціонерно-кредитним принципом, лише максимізують прибуток і обмежують виробництво. Корпоратизація економіки (корпоративна революція) призводить до насилля і таємних змов. Оскільки на промисловій стадії розвитку суспільства домінантним чинником впливу на інституції є наука, техніка і технологія, то розв'язання суперечностей можливе шляхом переходу до нового суспільства - індустріальної республіки з владою технократії (інженерно-технічної інтелігенції) на чолі з "Радою техніків". Для цього необхідна "революція менеджерів" - страйк технічних спеціалістів, що змусить бізнес відмовитися від влади. Панування технократії буде спрямоване на функціонування виробництва для суспільних потреб. Першим серед західних економістів Т. Веблен обґрунтував ідею суспільного контролю над економікою в інтересах суспільства шляхом ліквідації власності фінансової олігархії, радикального реформування механізму господарювання за допомогою передачі влади інженерно-технічної інтелігенції з подальшим контролем над виробництвом,
Т. Веблен заперечував класичне положення щодо суверенітету споживача. Він ввів поняття "заздрісне порівняння", за допомогою якого пояснював намагання накопичувати капітал, і "престижне споживання". Споживачі під тиском суспільного та психологічного впливу приймають нерозумні рішення. Товари оцінюються не за корисні властивості, а з погляду того, наскільки володіння ними відрізняє людину від оточуючих. Для представників бездіяльного класу існують особливі ціни на товари, які є показником їх престижності, а не дійсним виявленням закону попиту (ефект Веблена). Зниження ціни на товар сприймається покупцем як. погіршення якості або втрата товаром "актуальності" чи "престижності" серед населення. Цей товар перестає користуватися попитом у покупців, або, навпаки, обсяг купівлі з підвищенням ціни може зростати. Середні та нижчі верстви населення з метою піднесення власної значимості змушені імітувати поведінку багатих. Т. Веблен робить висновок, що ринкову економіку характеризує не ефективність та доцільність, а демонстративне марнотратство і заздрісне порівняння.
19.Характерні риси та відмінності східного рабства від античного
Склалися два типи господарської організації в рабовласницькому суспільстві - східне і античне рабство. Але їм були властиві такі спільні риси, як застосування ручної праці на основі індивідуальних та колективних знарядь праці, землеробство та натуральне господарство, а також застосування примусової праці рабів.
Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. До району східного рабства належали також Межиріччя (Месопотамія), що розміщалася між річками Тигр і Євфрат, Стародавня Індія та Китай. Особливості східного рабства полягали в тому, що воно тут не набуло всебічного поширення у суспільному виробництві. Раби в основному перебували в державній власності. Рабів використовували головним чином для обслуговування рабовласників та будівництва пірамід, каналів. Головним джерелом рабства була війна, піратство, боргове рабство.
Античне ( лат. аntiguus - давній) рабство охоплювало період з І тис. до н. е. до першої половини І тис. нашої ери... Особливістю античного рабства було тс, що тут праця рабів широко застосовувалась в матеріальному виробництві в усіх сферах господарювання: > в сільському господарстві, '> в різних галузевих структурах ремісниц-тва, > будівельній справі. Основним джерелом було боргове рабство.
20.Продовження традицій австрійської школи-Ф.А.Хайєк
Фрідріх Август фон Хайєк був старшим сином лікаря і професора ботаніки Віденського університету Августа фон Хайєка і його дружини Феліцітас (дівоче прізвище Юрашек). Сім'я походила з роду військового і служилого дворянства і з боку матері була фінансово забезпечена. Батько матері, Франц фон Юрашек, був професором, а пізніше президентом Центральної статистичної комісії.
У дитинстві Фрідріх (батьки називали його Фріц) цікавився спочатку мінералогією, комахами і ботанікою. Пізніше з'явилась цікавість до викопних тварин і теорії еволюції. Після військової служби під час Першої світової війни, де він хворів малярією, Фрідріх Август фон Хайєк вступає до Віденського університету на курс правознавства, однак відвідує і лекції з політичної економії та психології. Недостатні можливості професійної роботи в області психології привели Хайєка до вирішення поглибити свої знання в області економіки, зокрема за керівництвом професора Фрідріха фон Візер. Крім того він бере активну участь у приватних семінарах Людвіга фон Мізеса, де вважається кращим учнем.
У 1921 році Хайеку присвоюється титул доктора юридичних, а в 1923 - доктора економічних наук. З 1927 року Хайек і Мізес очолюють Австрійський інститут вивчення економічних циклів. Хайєк продовжує роботу Мізеса у вивченні коливання рівня ділової активності. У 1931 році Хайєка запрошують в Лондонську школу економіки і політичних наук, де він в 1930-і і 1940-і роки вважається основним представником Австрійської школи і опонентом Джона Кейнса.
У 1947 році фон Хайєк запрошує вчених-лібералів на зустріч при Мон Пелерин в Швейцарії, що поклала початок Товариству "Мон Пелерин". У 1950 році фон Хайєк став професором в університеті Чикаго, а в 1962 професором університету Фрайбурга і після членом ради директорів Інституту Вальтера Ойкенса. У 1967 фон Хайєк отримує статус Емеріта, однак продовжує викладати до 1969 року.
У 1974 році Фрідріху Августу фон Хайєк (разом зі шведом Гуннаром Мюрдалем) присвоюється Нобелівська премія в галузі економіки. Після професури в університеті Зальцбурга Хайєк повертається у Фрайбург, де він проживає до своєї смерті в 1992 році.
У 1991 році йому присвоюється Президентська Медаль Свободи - найвища нагорода США. Фрідріх Август фон Хайєк похований у Відні.
Ф. А. фон Хайєк з'явився натхненником організації в 1947 Товариства "Мон Пелерин", який об'єднав економістів, філософів, журналістів і підприємців, що підтримують класичний лібералізм. Був обраний Президентом Товариства, обов'язки якого виконував з 1947 по 1961.
Хайєк розширив свою критику соціалізму за допомогою теорії культурної еволюції і людського співіснування в гро з поділом праці і тим самим суттєво вплинув на розвиток еволютівной економіки.
Цінності на думку Хайєка якщо і є плодом людських зусиль і розуму, то лише в невеликій мірі. Їх існування обгрунтовано трьома причинами: вони біологічно "успадкування", культурно "Випробування" і лише в останню чергу і з найменшим впливом раціонально "спланованість". Тому розвинуті традиції є в репродуктивному та адаптивному сенсі надзвичайно ефективними і теоретиками соціалізму недооцінюються, в той час як можливість втілення ідеального суспільства переоцінюється.
Релігії відіграють остільки вирішальну роль в еволюції людини, оскільки їх селекція і "природний відбір" відбувається не за допомогою раціональних аргументів, а в залежності від їх репродуктивних якостей як результат релігійної віри й успішної адаптації до відповідної середовищі. Не кожна релігія на думку Хайєка може бути однаково успішною (комунізм на його думку теж є конаючої релігією), але в їх суперництві завжди перемагає той релігійний рух, яке успішно сприяє розмноженню і розвитку економіки. Свободу віросповідання Хайєк вважає головною основою і завданням лібералізму. В її рамках можуть виникати і змагатися різні мікросообщества, що в свою чергу приносить успіх і для всього макросообщества в цілому.
21.Економічні наслідки першої світової війни для провідних країн світу
22.Економічний розвиток держав Межиріччя –Стародавня індія
Виникнення держави і розвиток економіки. Як і в Єгипті та Месопотамії, основною діяльністю населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса.
З найдавніших часів індійці вирощували пшеницю, ячмінь, рис, бобові, дині, бавовник, льон, цукрову тростину. Ще за ведійської доби (XIII—VII ст. до н. е.) населення Північно-Східної Індії завдяки тропічному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2—3 врожаї щороку. Землеробство розвивалося в основному інтенсивним шляхом завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт. Прогрес у землеробстві проявлявся в появі нових сільськогосподарських культур та вдосконаленні реманенту.
З найдавніших часів важливу господарську роль у Стародавній Індії відігравало також тваринництво. Уже за ведійської доби в долині Гангу існували велетенські тваринницькі ферми на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Населення країни тримало так багато корів і буйволів не лише тому, що стало харчуватися переважно молочними продуктами, а й щоб мати вдосталь тяглової сили для багаторазового спушування ґрунтів, переплетених корінням ліан (в індійський плуг впрягали відразу по шість буйволів). Широко використовували у господарствах ведійської Індії слонів, які були здатні виконувати до 300 різних команд. Індійці вважали цю розумну тварину священною.
Найбільшого розквіту староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е. — І тис. н. е. У цей період індійські ткачі виробляли на архіпримітивних ручних верстатах найтоншу бавовняну тканину. Центрами ткацтва були міста Варанас, Матхура, Удджайн. Далеко за межами країни славилися золототкана індійська парча, вироби із слонової кістки. Мечі з індійської сталі носили перські царі. Уже за Хараппської доби (XXIII— XVIII ст. до н. е.) в Індії розвивалися гончарство, будівництво, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляного посуду тощо.
Наявність виробленої надлишкової продукції в Індії сприяла розвитку торгівлі. Особливе місце посідала зовнішня торгівля. Ще в Індський період (XXIII—XVIII ст. до н. е.) населення підтримувало тісні торговельні зв'язки із своїми близькими і далекими сусідами — з Південною Індією, Афганістаном, Белуджистаном, Іраном, Середньою Азією, Месопотамією, збуваючи їм бавовняну тканину, золото, слонову кістку, цінну деревину та купуючи в них метали, коштовне каміння тощо. Уже в VII ст. до н. е. в державі Магадха появилися перші металеві гроші, які владно підпорядковували собі торгове життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. З переходом до грошово-товарних відносин індійське купецтво в буддійський період (VI—III ст. до н. е.) за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв'язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, відправляло традиційні індійські товари в країни елліністичного світу.
Індійські купці, професія яких вважалась у суспільстві однією з найпрестижніших, завжди більше продавали своїх товарів, ніж купували чужих. Саме завдяки активному торговельному балансу індійські раджі, вельможі, купці впродовж століть нагромадили величезні багатства. Вони були основними кредиторами та лихварями.
Розвиток міжнародної торгівлі помітно активізував кораблебудування. На судна з традиційними індійськими товарами можна було натрапити біля берегів Цейлону, Африки, країн Середземномор'я та Південно-Східної Азії. Індійські спеції (особливо перець), вироби із слонової кістки, золототкану парчу, неперевершених індійських жриць кохання охоче закуповував Рим. Індійські купці завозили в країну вина, папірус, ладан, окремі метали, сезам, олії, мед тощо. Важливу роль у розвитку тодішньої індійської торгівлі із сусідами відігравав Великий шовковий шлях, який мав відгалуження в Індію. Індійські ремісники та купці об'єднувались у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава. У першій половині І тис. н. е. державний контроль за ними послабшав. Ремісничі корпорації виявляли більше ініціативи у розширенні своїх зв'язків, самочинно укладаючи договори з приватними замовниками. Ознакою їхньої самостійності були свої печатні символи.
Річкова мережа в Північній Індії була майже непридатною для навігації, тому основну роль у розвитку засобів комунікації в країні відігравали сухопутні шляхи. В умовах джунглів та щорічного сезону тропічних дощів будівництво їх було нелегким. Уздовж основних доріг викопували криниці, будували готелі для подорожніх. Проте якість індійських доріг загалом була вкрай незадовільною, і відсутність надійного транспортного сполучення значною мірою зумовила неоднаковість історичних доль окремих регіонів.
У міжнародній торгівлі Індії важливу транспортну функцію виконувало каботажне мореплавство. Незважаючи на те, що не було зручних гаваней на індійському узбережжі, стародавні індійці в техніці мореплавства не поступались іншим народам. Їм належить винахід живого "компасу": брали на судно ворона, якого в період втрати орієнтирів випускали, і спрямовували судно в бік його польоту, аж поки можна було побачити берегову лінію.
У Стародавній Індії співіснували державна, общинна та приватна форми власності. Загалом у різні періоди і в різних регіонах співвідношення їх було різним, але постійно спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного й общинного.
Суспільні відносини. Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, однак у ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася рабська праця, здебільшого в державному господарстві. Згідно із Законами Ману раби поділялися на 9 розрядів, а за пізнішими Законами Наради — на 15. За рабами зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти. Так, раба, який належав до варни брахманів, використовували лише на тих роботах, які не принижували його варни. У суспільстві до нього ставилися з відповідною повагою. Приватні раби були, як правило, домашньою прислугою і перебували на становищі молодших родичів свого господаря.
Великого поширення в усіх галузях економіки Індії набула наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише домовлений строк і одержували від нього договірну плату. У найми йшли не стільки через бідність, а за дхармою своєї касти, вважаючи працю на інших своїм священним обов'язком. Як і раби, вони поділялися на кілька розрядів. Релігійно-етичні норми дозволяли господарю бити наймита, тримати його у в'язниці, морити голодом і спрагою, калічити, садовити на палю, спалювати живцем.
Феодальні форми залежності в індійському суспільстві виникли в першій половині І тис. н. е. У цей період царська адміністрація почала наділяти землею керівників релігійних сект та інших приватних осіб. Спершу землю надавали в тимчасове володіння, а згодом — у довічну власність. У власність переходила не тільки земля, а й селяни, які на ній працювали. Держава надавала землевласникам імунітетні права, поступалася їм частиною адміністративних, фіскальних і судових функцій. Отже, колишні вільні селяни ставали феодально залежними, їх змушували виконувати сеньйоральні повинності. Кабальна залежність у країні ставала спадковою, тимчасові раби ставали рабами довічними. Втім основою соціальної градації староіндійського суспільства (і це була одна з його специфічних рис), як і раніше, залишалася не стільки майнова нерівність, скільки варново-кастова залежність.
Основою індійського суспільства були міська та сільська общини. Міські общини були самоврядними. Магістрат складався з 30 посадових осіб, згрупованих у шість колегій. Одна колегія здійснювала нагляд за ремеслами; друга — за іноземцями; третя — за народжуваністю та смертю городян; четверта — за торгівлею; п'ята — за торгівлею тими ремісничими виробами, на яких ставилося казенне тавро; шоста — за стягненням торгового мита.
Проте у формуванні староіндійської цивілізації провідну роль відігравала сільська община. Побудована на багатокастовій основі, система землеробських общин Індії витримала всі політичні лихоліття і в пережиткових формах збереглася й донині.
У давньоіндійському суспільстві розвиток ремесел відбувався також у сільській общині, що сприяло її самозабезпеченню. За ремісничі вироби селяни платили здебільшого натурою. Общинники наймали також астролога, жерця, музикантів, танцівників тощо.
До класичної доби (II ст. до н. е. — V ст. н. е.) індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Вони платили державний податок, але ніхто їх не примушував працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали. Індійські общини були незалежними й адміністративно. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування — панчаятів.
Наука. Розвитку ремесел у Стародавній Індії сприяли досягнення науки (передусім фізичних та хімічних знань). Ще на початку нашої ери в країні виникли перші буддійські університети. Найбільше славився університет у Наланді, в якому навчалося близько 8 тис. студентів і працювало більш як 1,5 тис. викладачів. Конкурс у цей буддійський навчальний заклад становив 4—5 осіб на місце.
Здобутки у фізиці та хімії (ці науки вперше зародилися в Стародавній Індії) сприяли тому, що індійці вже виготовляли фарби, ліки, парфуми, цемент тощо. Винайдена ними в давнину оранжево-коричнева фарба кашайя, якою у Варнасі фарбували текстиль, під назвою бенареська каттхаї широко використовується в країні і зараз. Гідний подиву той факт, що давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза, яке зараз добувають грамами лабораторним способом. У V ст. н. е. вони вилили з нього шеститонну колону заввишки більш ніж 7 м і діаметром майже півметра. Ця колона простояла в умовах тропіків уже більш як 1500 років, але на ній немає жодних слідів корозії.
Численні досягнення давньоіндійської медицини (рівень її був вищим за античну) успішно використовують для лікування ревматичних, нервових і шкірних захворювань нинішні індійські, американські та європейські медики. Староіндійський медичний трактат Аюрведа ("Наука про життя") уважно вивчають гомеопати багатьох країн світу.
Великої майстерності досягли каменярі. У III ст. н. е. поблизу ступ на місці кремації буддійських святих розпочалося будівництво скельних храмів чайтья і монастирських келій віхара. Їх вирубували в скелі методом "внутрішнього різьблення": спочатку вирубували приміщення, а потім у його стінах скульптурні зображення Будди і святих. Фасад храму по всій площині прикрашали рельєфами, колонами, особливими "сонячними вікнами", через які денне світло проникало в храм. Коли храм ставав тісним для ченців, поряд із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси. Найвідомішим таким храмовим комплексом є Аджанта в Махараштрі — 29 скельних печер у гористому обрамленні річки Вахуари. Аджанта прославився ще й своїми чудовими розписами.
Викладене підтверджує, що господарство Стародавньої Індії розвивалося на ґрунті вільної найманої праці. Основою суспільного розвитку були міська та сільська общини, всередині їх відбувався розвиток ремесел. Важливу роль відігравала зовнішня торгівля.
23.Промисловий переворот на українських землях
Після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.
Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.
В цілому промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до початку першої світової війни ще не завершився. Західний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Середньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був типовим для колоніальних імперій.
24.Кон’юктурно –статистичний інституціоналізм У.Мітчелла
Мітчелл — учень Веблена став творцем нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Він закінчив Чиказький університет. На формування світогляду Мітчелла вплинули Жак Леб, Роберт Ф. Хоксі, Генрі Хетфілд. Але найбільше — Веблен і Дж. Дьюї. Дьюї пропагував прагматизм і широкий, усебічний підхід до соціальних проблем. Він вірив у можливість конструктивного вирішення будь-яких конфліктів. У Веблена Мітчелл запозичив генетичний метод дослідження. Він сприйняв ідею Веблена про те, що традиції і звички мають стати головним предметом дослідження. Мітчелл поділяв думку Веблена щодо суперечності між виробництвом і бізнесом. Ця думка стала важливою складовою його аналізу розриву між рухом виробництва і рухом цін, а також між прагненням індивідуального прибутку і турботою про спільне благо.
Проте Мітчелл не був сліпим послідовником Веблена. Він, зокрема, критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень.
Під впливом і керівництвом Дж. Лоренса Лафліна, визначного фахівця з проблем грошей, Мітчелл підготував і захистив докторську дисертацію з проблем паперових грошей часів громадянської війни, так званих грінбеків. Згодом він присвятив цьому питанню вичерпне дослідження «Історія грінбеків» (1903), яке здобуло високу оцінку фахівців. У цій праці Мітчелл простежив рух цін, розробивши самостійно індекс роздрібних цін, і дійшов висновку, що залежність між цінами і кількістю грошей в обігу є менш очевидною, ніж стверджували класики.
У центр наступних досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія в нього — це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних результатів. Одним із них є тяжіння до прибутків. До цього, писав він, зводиться логіка сучасного життя. Виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Мітчелл на відміну від Веблена, який критично ставиться до цієї проблеми, спокійно оцінює стан справ і заявляє, що прагнення прибутку зумовлене існуючою «системою». Без прибутку підприємець не може виготовляти товари. Саме цим Мітчелл пояснює необхідність вивчення грошового господарства.
Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні суперечності, але вона, за словами Мітчелла, — найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в суспільстві.
Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік проблеми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витрачати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки, яка визначає характер сучасних інститутів. Завдання економічної теорії полягає в тім, щоб вивчити взаємозв’язок між інститутами грошового господарства й поведінкою людей.
Мітчелл критикує класиків за те, що вони зводять усе до механічних законів попиту і пропозиції і не торкаються правил поведінки людей у грошовому господарстві. У нього гроші не просто засіб обміну, а рушійна сила економічного життя, визначальною рисою якої стає проблема придбання й витрачання грошей. Якщо саме придбанню грошей надають великого значення в сучасній грошовій цивілізації, то інший бік їхнього призначення постійно недооцінюють. Цьому питанню Мітчелл присвятив спеціальну працю «Відсталість у мистецтві витрачати гроші», котру 1912 р. було опубліковано в журналі, а 1937 р. випущено окремим виданням.
Саму суть категорії «витрати грошей» він не зводить до марнотратства, а розглядає її з позицій залежності від факторів, що не контролюються індивідуумом. Витрачання грошей часто зовсім не зумовлене потребами, а диктується намаганням підтримати імідж, перевершити суперника.
Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливань. Проблемою циклів займалась гарвардська школа кон’юнктурознавства і, зокрема, очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Економічні цикли», яку він опублікував 1913 р. і (з доповненнями) 1927 р. 1946 р. було опубліковано книгу «Виміри економічних циклів», написану Мітчеллом разом з учнем і співробітником — Артуром Ф. Барнсом, а 1951 р. (посмертно) — працю «Що відбувається під час економічних циклів».
У своїх працях Мітчелл критикував відомі теорії циклів за те, що їх не підкріплено фактичним матеріалом, а за визначальну причину циклу вибрано якийсь випадковий фактор. Сам він хотів побудувати теорію циклів на підставі аналізу емпіричного матеріалу, який був би перевіреним поясненням дійсних фактів, а не суто логічною вправою.
Економічні цикли Мітчелл характеризує як послідовну зміну піднесень і спадів виробництва, котрі періодично повторюються. Це не кризи, а своєрідні хвилеподібні коливання кон’юнктури — ділові цикли. Циклічний характер капіталістичного відтворення за Мітчеллом спричиняється дією багатьох факторів «системи грошового господарства». У своїх працях Мітчелл дає детальний аналіз економічної активності, докладно описує явища, що відбуваються під час циклічного піднесення і спадів, досліджує статистичні дані щодо цін, заробітної плати, процентних ставок, грошового обігу, банківських операцій тощо. Основну увагу він звертає на категорію прибутку. Піднесення і спади ділової активності випливають із прагнення одержати прибуток.
Циклічність не є неодмінною властивістю процесу товарного виробництва. Вона випливає із «грошового господарства», на якому тримається вся капіталістична економіка. Цикли, писав Мітчелл, — це специфічне явище, притаманне лише сфері інститутів підприємництва.
Мітчелл визнає, що циклічні коливання не є випадковими, а мають регулярний характер. Саме ця регулярність, закономірність зумовлює, на його думку, можливість впливати на цикли і навіть запобігати їм. Факторами впливу на економіку він вважає фінанси, грошовий обіг, кредит тощо. Він прихильник державного регулювання економіки. Одним із важливих методів регулювання, за Мітчеллом, є планування. З допомогою планування він сподівався вирішити складні економічні й соціальні проблеми суспільства.
Відтак можна сказати, що Мітчелл застосовує технологічний підхід до аналізу закономірностей суспільного розвитку. У цілому погляди Мітчелла були позитивно оцінені економістами й соціологами. Проте його критикували за описовий характер досліджень і брак теоретичного аналізу.
Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму», розквіт якого припадає на 20—30-ті роки ХХ ст. Економічна криза 1929—1933 рр. породила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ролі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували інституціоналісти, позначились на економічній політиці «Нового курсу» Ф. Рузвельта.
25.Стародавній Рим.головні періоди розвитку
Основні форми господарства в аграрній формі. Варрон та Колумелелла про організацію праці рабів.
Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночасно в господарстві виробляли продукцію для власного споживання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціонує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».
Катон описує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з власного господарства.Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання. Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи.Він наголошував що необхідно мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли. Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства та товарного і спеціалізованого, орієнтованого на ринок.Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах (понад 250 га) — латифундіях Такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.Катон Старший ще не говорить про економічне стимулювання праці рабів, для нього раб — це знаряддя праці, що розмовляє.Але вже Марк Теренцій Варрон (116—27 рр. до Р.Х.) у трактаті «Про сільське господарство» пропонує застосовувати методи стимулювання. Так, він пропонує дозволити рабам одружуватися, мати власність. Він зазначає, що раби краще працюють, якщо «господар щедріше наділяє їх харчами, не шкодує на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою худобу тощо».Луцій Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, він рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, л також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів.
Основною формою організації сільськогосподарського виробництва стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка складалася з декількох маєтків, де вирощували різні продукти. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—149 рр. до н. е.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, поєднує риси натурального і товарного господарства.
· Катон описує зразкове на його погляд господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з власного господарства, для чого він пропонує мати у маєтку зарості верби. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання (годувати найдешевшою їжею, одяг надавати один раз на рік, а старий, зношений, відбирати, щоб зробити з ганчір'я ковдри). Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати, на відміну від худоби, яка має відпочивати. Необхідно, щоб рабів було небагато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешевше, ніж утримувати зайвих рабів упродовж року. Такі порали відповідали принципам натурального ведення господарства, але, кажучи про вибір маєтку, який слід придбати, Катон наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли. Пропонує він також надавати перевагу у виробництві товарних видів продукції — винограду та оливкам. Отже, вілла Катана— це поєднання натурального господарства (забезпечує потреби маєтку) та спеціалізованого, орієнтованого на реалізацію основної частини виробленої продукції.
Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах (більше 250 га, іноді й більше 1000 га) — латифундіях-сальтусах, які набули поширення на півдні Апенінського півострова, а також у Північній Африці та Галлії. Зазвичай такі господарства або займалися скотарством, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер (1/3 від врожаю тих чи інших культур), а господарі звільнювалися від витрат на придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.
Поява колонату тісно пов'язана зі зміною ситуації в рабовласницькому господарстві. Із завершенням переможних війн та зменшенням притоку рабів ціни на них зростають; їх вже не можна заставити працювати методами простого примусу. В таких умовах раба слід берегти, зацікавити у підвищенні продуктивності його праці. Цікаво, що зміна методів експлуатації рабів простежується у працях відомих римських авторів, які писали свої трактати з питань організації сільськогосподарського виробництва. Так, Катон Старший ще не каже про економічне стимулювання праці рабів, для нього раб — це знаряддя праці, що розмовляє. Мало того, він радив жорстко та безжально ставитися до рабів, «виснажувати їх працею, люто карати за найменшу провину, ставитися до них набагато гірше, ніж до робочих тварин... Хворих тварин слід лікувати, а старих і хворих рабів — продавати, звільняючись від них, як від непотрібного старого воза»
• Але вже у Марка Теренція Варрона (116—27 рр. до н. е.) у трактаті «Про сільське господарство» йдеться про застосування методів стимулювання праці рабів. Так, він пропонує дозволити рабам одружуватися, мати власність. Слід, казав він, створити умови, за яких раб може щось нагромадити, тоді він буде краще працювати. Він зазначає, що раби краще працюють, якщо «господар щедріше наділяє їх харчами, не скупиться на одяг, дозволяє відпочити і дає деякі пільги, наприклад, дозволяє у маєтку випасати свою худобу тощо» [Там само]. Пропонував він також на великих сільськогосподарських роботах використовувати найманих робітників.'
• Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до н. е.), який у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» зосередив досвід агрономів як римських, так і грецьких, розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, в тому числі й стосовно рабів та підвищення продук- тивності їх праці. Зокрема, він рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, більш рівномірно розподіляти рабів між різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головною метою ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то треба передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи працю останніх як більш продуктивну. Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками.До середини II ст. н. е. головними фігурами у сільському господарстві стають великий землевласник та колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикріплюють до землі; їх, так само як і пекулістів, не можна було продати без землі. Власне, колонат поступово перетворюється у систему відносин, які набувають рис особистої залежності.
26.В чому полягає прогресивне значення столипінської аграрної реформи?
Столипінська реформа передбачала, передусім руйнування громади, в якій сам Столипін вбачав головний гальмуючий чинник у процесі розвитку прод\ ктивних сил сільського господарства.
Масова участь селян у революції 1905 — 1907 рр.. фактично примусила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.
Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких положень чинного закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Сутність його полягала у скасуванні закону 1893 р. про непорушність громади. Усі громади поділялися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24-х років, і ті. де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їх бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що скасовувало особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив в особисту власність домовласника. У травні 1911 р, було видано «Положення про землеустрій», за яким створювалися відрубні та хутірські господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Особливе значення в Столипінській аграрній реформі мала переселенська політика. З метою скорочення соціального напруження та аграрного перенаселення уряд сприяв переселенню за Урал близько 3 мли осіб, з яких більше 1 мли — з України.
27.,,Нове індустріальне суспільство,, Дж.Гелбрейта
Гелбрейт — представник неоінституціоналізму, котрий, на думку його прихильників, відрізняється від традиційного як соціально-економічними умовами формування, так і постановкою проблеми. Саме так розуміє цю різницю американський інституціоналіст А. Гручі. «Веблен і його безпосередні послідовники, — писав Гручі, — були, по суті, представниками теорії індустріальної економіки, яка щойно народжувалась. Неоінституціоналізм — це економічна теорія індустріальної економіки, яка не тільки розвинулась, а й перетворюється тепер на суспільство масового споживання. Різниця між старим інституціоналізмом Веблена і неоінституціоналізмом Гелбрейта, Мюдраля, Колма, Лоува і Перру є, власне, різницею між 20-ми і 60-ми роками».
До цього слід, очевидно, додати, що критичний інституціоналізм Веблена замінено нині на апологетичний неоінституціоналізм. У працях неоінституціоналістів капіталізм розглядається як «суспільство достатку», «суспільство масового споживання», «суспільство загального благоденства» тощо. Саме таким зображує його і Гелбрейт. У книжці «Суспільство достатку» (1958) він робить висновок, що проблему виробництва завдяки застосуванню все складнішої і все досконалішої техніки вирішено й залишається вирішити лише проблему розподілу. Гелбрейт критично ставиться до чинної системи розподілу і сподівається реформувати її, розширюючи суспільні послуги і збільшуючи добробут. Він пропонує вдосконалювати систему освіти й використовувати наявні ресурси для боротьби з голодом і бідністю.
У «Новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку зв’язує з технічним прогресом. Технічний прогрес у нього є сутністю, що саморозвивається, породжує сама себе. Технічний прогрес і організація визначають економічну форму суспільства.
Гелбрейт виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Дрібне виробництво не відіграє значної ролі в сучасній економіці. Її основу становлять великі корпорації, породжені передовою технікою. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства». «...Індустріальна система, — писав він, — це визначальна риса «нового індустріального суспільства».
Індустріальна система, за Гелбрейтом, у свою чергу, визначається високорозвиненою технікою, котра зумовлює всі інші її ознаки: панування корпорацій у вирішальних сферах економіки; необхідність великих капіталовкладень; ускладнення умов і зростання витрат часу на виконання завдань, що постають перед виробництвом у зв’язку зі збільшенням ролі наукових досліджень і необхідності належних лабораторних випробувань; підвищення вимог до кваліфікації робітників і керуючих корпораціями; і, нарешті, потреба у ліквідації ризику для великих корпорацій, котра потребує планування.
В «індустріальному суспільстві» зростає і роль держави, яка мусить узяти на себе частину витрат для забезпечення технічного прогресу і зменшення ризику підприємств від його запровадження. Тобто саме техніка визначає всю економічну структуру суспільства.
Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: «підприємницьку» і «зрілу». У «підприємницькій корпорації» (20—30-ті рр. ХХ ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, власник капіталу. Його основною метою була максимізація прибутку. Контроль над корпорацією зумовлювався капіталом підприємця, а не його компетентністю. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання.
На зміну «підприємницькій корпорації» приходить «зріла корпорація». Цей перехід зумовлений технічним прогресом, його вимогами. «Зріла корпорація» — це колективна організація, тому приватна власність замінюється «суспільною капіталістичною власністю». На чолі «зрілої корпорації» стоїть не окремий підприємець, а «техноструктура», до якої переходить влада.
Що розуміє Гелбрейт під «техноструктурою»? Він визначає її, як «союз знань і кваліфікації». Це основний керівний персонал великих корпорацій, який складається із людей, що спеціалізуються на керівництві виробництвом, збутом, фінансами, корпоративним плануванням, тобто тих, хто приймає рішення. Він підкреслює, що це керуючий інтелект — мозок підприємства. Це група людей (не тільки менеджерів), яка «охоплює всіх, хто володіє спеціальними знаннями, талантом або досвідом групового прийняття рішень». Саме цю групу людей Гелбрейт пропонує назвати «техноструктурою».
Перехід у корпораціях влади до «техноструктури» змінює й мету діяльності корпорацій. Передовсім вона відображає не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не максимізацією прибутку, а суспільною метою. На перший план «техноструктура» ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам. Ефективне функціонування корпорації забезпечує високий рівень дивідендів. Отже, має місце узгодження інтересів суспільства, корпорацій і індивідів. Але Гелбрейт неправомірно відриває прибуток акціонерів (дивіденди) від решти прибутку корпорації. Неправомірним є й визначення грошових доходів «техноструктури» як заробітної плати, що нібито не заохочує її максимізувати прибуток корпорації в цілому.
Важливою рисою «індустріальної системи» Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика корпорація з її складною технікою, значними капіталовкладеннями не може ефективно функціонувати за умов ринкової стихії. Ринок перестав бути надійним регулятором виробництва. Йому на зміну приходить планування корпоративної діяльності. Планування має забезпечити здійснення передбачених фірмою, корпорацією результатів і «замінити ціни й ринок, як механізм, що визначає те, яка продукція буде виготовлятись, авторитетним рішенням, котре встановлює, що буде виготовлятись і споживатись і за якими цінами»*42. Якщо раніше Гелбрейт сподівався нейтралізувати монополію і конкуренцію з допомогою «врівноважуючої сили», то тепер він намагається замінити конкуренцію й ринок монополією (великою корпорацією) і плануванням. Щоправда, сам Гелбрейт вважає неприпустимим ототожнення великої корпорації з монополією.
У «індустріальному суспільстві» формується, як зазначає Гелбрейт, нова класова структура. За умов «зрілої корпорації» і панування «техноструктури» нібито зникає конфлікт між багатими і бідними. Йому на зміну приходить новий конфлікт, породжений науково-технічним прогресом — між «класом освічених» і «неосвічених та малоосвічених». Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», складовою частиню якого є «техноструктура». Ця теорія Гелбрейта, на його власне визнання, мала на меті спростувати марксистське вчення про протилежність інтересів праці та капіталу.
Проте Гелбрейт не міг ігнорувати реальних суперечностей капіталізму, не міг не бачити бідності, безробіття тощо. І якщо в другому виданні «Суспільства достатку» (1969) він називає бідність «пережитком», «залишковим явищем», то в книжці «Нове індустріальне суспільство» він заявляє, що ці вади притаманні лише тій частині економіки, що перебуває поза «індустріальною системою», тобто сфері дрібного виробництва. Що ж до «індустріальної системи», то вона керується сспільними інтересами, а відтак не призводить до злиднів, бідності і класових антагонізмів.
Велику роль в «індустріальному суспільстві» Гелбрейт надає державі. Технічний прогрес у нього автоматично зумовлює необхідність втручання держави в економічне життя. Він визнає необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподіл національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому він підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації Гелбрейт розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.
У концепції «індустріального суспільства» Гелбрейта почуваються й критичні ноти. Він критикував мілітаризм, гонку озброєнь, пропонуючи навіть націоналізувати корпорації, які виготовляють зброю. Гелбрейт розуміє складність вирішення соціальних проблем у межах «індустріального суспільства». Майбутнє «індустріального суспільства» він зв’язує з діяльністю інтелігенції, яка на противагу «техноструктурі» керуватиметься тільки економічними пріоритетами, сприятиме розвитку «естетичних цінностей», спрямуванню «індустріальної системи» на служіння широким соціальним інтересам.
28.Стародавня Греція.Головні періоди розвитку економіки
Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування натурального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних родинних потреб.Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих власників.Право власності охоронялося законодавчо. Проценти були дуже високими, борги росли швидко. Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) -афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого) господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма. Водночас Ксено-фонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини ' у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному.Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.
29.Криві байдужості Ф.Еджуорта
Проблеми виміру корисності та математичне визначення рівноваги вивчав і професор економіки Оксфордського університету ^ Френсіс Еджуорт (1845 – 1926). З метою їхнього з’ясування учений написав роботу „Математична психіка” (1881). Він розвинув думку Джевонса про врівноваження граничної корисності продукту праці з граничним тягарем праці у стані рівноваги.
Еджуорт обґрунтував закон зростання виробництва підприємства, згідно з яким зростання обсягів виробництва вигідно продовжувати до тих пір, доки граничний виторг не вирівняється з граничними витратами:
MR = MC, де
MC – граничні витрати;
MR – граничний виторг.
Ф.Еджуорт запровадив економічну практику поняття “кривих байдужості”, які представляють комбінацію двох благ, котрі відображають однакову корисність. Ця ідея стала основою теорії порядкової (ординалістської) корисності, яка на відміну від кількісної (кардиналістської) теорії, відмовляється вимірювати корисність у будь-яких абсолютних одиницях, а оперує показниками переваги, або ранжування. Такий підхід дав можливість вивчати споживацькі запити, чому і у яких випадках віддає перевагу споживач.
Еджуорту належить і такий термін як “гранична норма заміщення (субституції) одного блага іншим (MRS). Учений доводить, що MRS одного блага іншим дорівнює відношенню граничних корисностей даних благ:
MRS = MUk / MUy.
30.Розкрийте передумови виникнення української кооперації ,види та найважливіші напрями її діяльності.
Кооперативний рух має тривалу історію і в міжнародному, і в національному вимірі. Наукова література з питань кооперації сьогодні також багата та різнопланова. Але науково-теоретичний і практичний інтерес до зазначених питань протягом досить тривалого історичного періоду не згасає; навпаки, він періодично відновлюється, особливо в періоди трансформаційних зрушень у суспільстві, виникнення нових господарських форм, кризових ситуацій, економічної нестабільності тощо.
Сьогодні в Україні спостерігається саме така ситуація:
через економічну невизначеність посилився практичний інтерес до процесів кооперування та діяльності кооперативних економічних організацій;
проблема кооперації є актуальною з позицій соціально-економічного розвитку країни, оскільки, крім економічної, ідея кооперації включає також духовну, моральну та освітньо-виховну складові;
держава гарантує законодавче забезпечення розвитку різних форм кооперативного руху (прийняті закони «Про сільськогосподарську кооперацію» (1997), «Про кредитні спілки» (2001), «Про кооперацію» (2003) та ін.);
у науковій літературі з’явилися серйозні дослідження кооперативної тематики (праці С. Г. Бабенка, Г. І. Башняніна, С. Д. Гелея, В. В. Гончаренка, В. В. Зіновчука, А. О. Пантелеймоненка та ін.) .
Попри ці тенденції актуалізації кооперативної ідеї, українське суспільство ще не чітко усвідомлює важливість розвитку кооперації для підвищення ефективності господарської діяльності, особливо через нестачу коштів у населення для започаткування власної підприємницької справи, відсутність досвіду її ведення, надзвичайно слабку фінансову підтримку кооперативного руху центральними органами влади та через недооцінку ролі кооперації у справі господарського піднесення регіонів місцевою владою. Зазначені чинники, очевидно, не сприяють розвиткові кооперативного руху в цілому та негативно впливають на процес формування різних типів кооперативних організацій в Україні.
Тому слід проаналізувати світовий і вітчизняний історичний досвід організації кооперації та її науково-теоретичного висвітлення й узагальнення в економічній думці. На наш погляд, надзвичайно перспективним є вивчення розробок представників української економічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст., тобто періоду, коли в Україні відбувалися процеси становлення та розвитку ринкових економічних відносин, а також формування нових господарських одиниць, у тому числі й кооперативних.
Ідея кооперації в той час набула значного поширення та практичного втілення. Але кооперативний рух на українських землях істотно відрізнявся від його організації в Англії та Німеччині. В країнах Заходу кооперація йшла від практики, вона була рухом народних мас і мала на меті насамперед економічні переваги від об’єднання окремих господарств у спілки, товариства, кооперативи. В той же час український кооперативний рух, на який значною мірою впливала інтелігенція, земська діяльність, був значно глибшим і змістовнішим, оскільки поряд з економічною складовою включав у себе ще й соціальні, просвітницькі, етичні моменти. На цю особливість вітчизняної кооперації вказував, зокрема, її провідний теоретик М. І. Туган-Барановський .
Створення сільськогосподарських, кредитних, споживчих товариств супроводжувалося організацією з боку інтелігенції різноманітних навчальних агрономічних курсів, просвітницьких заходів для селян, проголошення необхідності реалізації ідей взаємодопомоги, справедливості, взаємоповаги у практиці кооперативного руху. В широкому розповсюдженні сільськогосподарських кооперативів в Україні, особливо на Полтавщині, яка була лідером в Російській імперії за їх кількістю (на 1 січня 1913 р. налічувалося 307 кооперативів) була велика заслуга земств, які надавали їм суттєву фінансову підтримку. Зазвичай, кожне дрібне сільськогосподарське товариство в перший рік свого існування отримувало 400 крб. допомоги від губернського та повітового земств, а надалі – по 200 крб. Крім цього, земства надавали дрібним сільськогосподарським товариствам пільгові кредити, субсидії, землеробські машини, племінну худобу. Такий досвід фінансової підтримки кооперації, культурно-гуманістичної спрямованості розвитку кооперативного руху, безумовно, може бути корисним і в сучасних умовах.
Одним із палких прихильників кооперативного руху, його перших теоретиків і практиків був видатний український учений М. І. Зібер. Він виступив одним із засновників Київського товариства споживачів (1868), а його праця «Споживчі товариства» (1869) започаткувала стійкий науковий інтерес до теорії та історії кооперації, основних принципів її організації та напрямів діяльності. У своєму дослідженні вчений теоретично обґрунтував економічну доцільність і можливість здешевлення товарів для покупців шляхом заміни роздрібного продавця споживчими кооперативами, доводив необхідність вітчизняним товариствам наслідувати принципи організації та діяльності рочдельського товариства, ратував за єдність і узгодженість у справі розвитку кооперативного руху .
Великі перспективи на розвиток кооперативного руху покладав відомий український економіст Є. Слуцький. Дослідивши об’єктивні передумови виникнення кооперативів, учений сформулював їх сутність і виокремив їх основні типи: споживчі, кредитні, закупівельні товариства, об’єднання виробників, товариства зі збуту різноманітних товарів. Як і інші представники української економічної думки, Є. Слуцький вважав, що кооперативний рух – явище значно ширше за економічну доцільність і зиск. У ньому (кооперативному русі – В. Ф.) учений найбільше цінував загальнолюдські та суспільні цінності, як-то співпрацю на загальне благо; рівність всіх учасників; солідарність; захист суспільних інтересів, а не лише інтересів окремого кооперативу; можливість професійної підготовки членів кооперативних товариств тощо.
Господарські товариства, засновані на об’єднанні капіталів (акціонерні товариства – В. Ф.), Є. Слуцький також розглядав, але його більшою мірою цікавили об’єднання, за його висловом, некапіталістичних груп населення, що слугують у першу чергу загальним інтересам і формують у своїх учасників дух солідарності. Саме такі товариства, стверджував учений, виражають суть кооперації. «Кооперативне господарство, – зауважував він, – слід розуміти як товаристське господарство, яке за своїм складом здатне служити меті солідарної організації цілої господарської групи. ...Це усвідомлене прагнення вести господарське об’єднання не лише в особистих інтересах, а в інтересах широких кіл суспільства або навіть цілого суспільства» .
Як бачимо, кооперативні організації не переслідували мети отримання найбільшого прибутку на вкладений капітал. Капітал у різних кооперативах має винагороджуватися, на думку Є. Слуцького, найменшим можливим процентом, а дохід розподілятися пропорційно до ступеня участі членів у спільній справі .
Близьким до визначення Є. Слуцького є характеристика кооперативу, наведена М. Туганом-Барановським, який вважав, що кооперативом є «таке господарське підприємство кількох добровільно об’єднаних осіб, яке має на меті не одержання найбільшого прибутку на вкладений капітал, а збільшення завдяки спільному веденню господарства трудового доходу своїх членів або зменшення їхніх витрат на споживчі потреби» . Саме це робить кооперативні об'єднання привабливими для широких верств населення. А багатство видів кооперативів (учений виділяє кредитні кооперативи, споживчі товариства, домобудівельні товариства, закупівельні товариства, товариства зі збуту, товариства з переробки, виробничо-підсобні артілі, трудові артілі, виробничі артілі) дає можливість селянським масам підібрати найбільш сприятливу форму їх взаємодії. М. Туган-Барановський у різноманітних кооперативних асоціаціях трудового народу бачив велике суспільне майбутнє. Висновок ученого, на нашу думку, є цілком справедливим для розвитку кооперативного руху в сучасній Україні.
Особливий етап розвитку кооперації в Україні на межі ХІХ–ХХ ст. пов’язаний з іменем М. Левитського – одного з найактивніших провідників кооперативної ідеї у Україні, автора знаменитого «Артільного договору» і розробника організаційних засад артільного виробництва в сільському господарстві. М. Левитський, подібно до інших українських дослідників, бачив у артілі не тільки господарське утворення, що організоване за добровільною ініціативою її членів, а й можливість нового, більш заможного та змістовного життя для селян.
Артіль мала допомогти їм піднятися економічно, оскільки, об’єднані в артіль, вони мали змогу отримати банківські кредити, взяти в оренду землю, чого не можна було зробити одноосібно. «Артільним договором» передбачалось, що вся земля як надільна, так і орендована, а також майно перебувають у спільному володінні та користуванні.Відповідно, податки та повинності, що лежали на селянських наділах, виплачує артіль (позиції М. Левитського в даному випадку є суперечливою: теоретично – він прихильник нових господарських форм, а на практиці продовжує зберігати напівфеодальні форми ведення господарства, що пізніше стало однією з причин розпаду та ліквідації артілей).
Оскільки всі питання в артілі вирішувалися демократичним шляхом, селяни вчилися жити вільно, самостійно. В артілі вирішувалися деякі соціальні, просвітницькі проблеми. Селяни, наприклад, вчилися агротехнічним заходам щодо обробітку землі, правильному утриманню худоби та ін.
І хоча артілі, проіснувавши деякий час, розпадалися (через неузгодженість інтересів артілі в цілому і окремих її членів; бажання селян вести господарство самостійно, використовуючи артіль як стартовий етап для отримання кредиту, відсутність чіткого визначення трудового вкладу кожного члена артілі, а відтак – справедливого розподілу результатів колективної праці), і мета, яку переслідував М. Левитський під час організації артілей, а саме виробниче кооперування, не була досягнута, досвід їхньої діяльності (і позитивний, і негативний) мав велике значення для розвитку ідей кооперації. Це визнавали як прихильники М. Левитського (С. Бородаєвський, О. Фортунатов та ін.), так і його критики (М. Туган-Барановський).
Безумовно, важливими, і в теоретичному, і в практичному плані, є ідеї вченого для сьогодення