Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Анатомо-фізіологічна характеристика травної системи. Стравохід,шлунок.
Травна́ систе́ма, або травний тракт, або травна трубка — система органів у багатоклітинних тварин, призначена для переробки і видобування з їжі поживних речовин, всмоктування їх в кров і виділення з організму неперетравлених залишків (кінцевих продуктів життєдіяльності). Травна система складається з травної трубки і розміщених за її межами залоз, секрет яких надходить до травного каналу.
У більшості тварин травна система влаштована за однаковим принципом. Шлунково-кишковий тракт є суцільною трубкою, що сполучає ротовий отвір з анальним, по якій в каудальному напрямі переміщаються харчові маси які розщеплюються на дрібніші, придатніші до всмоктування частинки.
Проте у різних тварин є деякі відмінності в будові травної системи, які часто бувають пов'язаними з особливостями їх живлення. Так, у тварин, що харчуються м'ясом, кишковий канал коротший ніж у травоїдних тварин. Деякі тварини мають багатокамерний шлунок. Кількість зубів також розрізняється у різних видів тварин. Функції травної системи Виділення ферментів та інших речовин у складі слини, шлункового, підшлункового, кишкового соків та жовчі становить секреторну функцію.Всмоктування споживних речовин здійснюеься слизовою оболонкою шлунка, тонкої і товстої кишок. Поряд з цими функціями органи травленя здійснюють видільну функцію, яка полягає у виведенні з організму деякихпродуктів обміну печовин.
У фізіологічному та морфологічному відношенні травний тракт поділяють на три відділи:
Стравохі́д — це пряме продовження глотки, що тягнеться від шостого шийного хребця через усю грудну порожнину, проходить крізь отвір діафрагми і закінчується на рівні одинадцятого грудного хребця в черевній порожнині. Основною функцією стравоходу є проведення їжі з порожнини рота й глотки до шлунка. Її забезпечує добре розвинена м'язова стінка, яка складається у верхній третині стравоходу з поперечнопосмугованих, а далі — із гладеньких м'язів. Стравохід має два сфінктерні механізми: верхній (глотково-стравохідний) і нижній (кардіальний).
Шлу́нок — це розширена ділянкою травної трубки, здатна тривалий час утримувати значну кількість їжі, допоки відбудеться перетравлювання поживних речовин. У шлунку виділяють кардіальну, фундальну і пілоричну частини (складається з антрального відділу і пілоричного каналу), шлунка, передню і задню стінки, велику й малу його кривизну. Слизова оболонка шлунку характеризується гетерогенність клітинного складу шлункових залоз (трубчасті): головні клітини виділяють ферменти шлункового соку (пепсиногенні обкладові продукують соляну кислоту, додаткові — мукоїдний секрет. Основна травна функція шлунку полягає в гідролізі білків. Крім того, в ньому продовжується
перетравлення вуглеводів α-амілазою слини.
2/ Анатомо- фізіологічна характеристика органів дихання. Гортань, трахея, бронки
Носова порожнина ділиться хрящовою перетинкою на дві половинки – праву і ліву. На перетинці розташовуються три носові раковини, які утворюють носові ходи: верхній, середній і нижній. Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм.
Носова порожнина сполучається з при носовими пазухами (порожнинами), які знаходяться в кістках черепа.
Із порожнини носа через хоани повітря надходить у носову, ротову частину глотки, а потім – у гортань.
Гортань розташована на передній частині шиї і зовні її частину видно як підвищення, яке називають кадиком. Гортань не тільки повітроносний орган, але й орган утворення голосу, звукової мови. Зверху вхід в гортань прикривається надгортанником, який перешкоджає потраплянню їжі в гортань і дихальні шляхи.
Стінки гортані утворені хрящами і зсередини вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм, який відсутній на голосових зв’язках і на частині надгортанника. Гортань утворюють три непарних (персневидний, щитовидний, надгортанник) та три парних (черпакуваті, ріжкуваті, клиноподібні) хрящі.
Трахея розташована у грудній клітці спереду від стравоходу і має довжину 9-11 см. на рівні 5 грудного хребця вона ділиться на два головні бронхи: лівий і правий. Задня стінка трахеї (де немає хрящових утворів) перетинчаста, в ній є гладенькі м’язові волокна і вона прилягає до стравоходу. Це створює сприятливі умови для проходження їжі по стравоходу.
ПОРОЖНИНА НОСА(cavitas nasi) складається з кісткової і хрящової частин. Хрящова частина складається з таких хрящів:
- бічний хрящ носа;
- великий хрящ крила носа;
- малі хрящі крила носа;
- хрящ носової перетинки.
Завдяки наявності хрящів носа ніздрі відкриті і відокремлені одна від одної. Спинка носа донизу переходить у верхівку, а по боках - у крила носа. Порожнина носа поділяється на дихальну і нюхову. В ділянці верхнього носового ходу знаходиться нюхова ділянка, а в ділянці нижнього і середнього ходу - дихальна. Повітря з порожнини носа, де воно зігрівається і очищується, попадає в глотку, а потім в горлянку. Будова глотки описана в розділі "Травна систе ма". Гортань знаходиться в передній ділянці шиї на рівні IV - VI шийних хребців. Спереду її покрива ють м'язи шиї, які лежать нижче під'язикової кістки. По боках від гортані знаходяться судинно-нервові пучки шиї і частки щитовидної залози. Позаду гортані проходить гортанна частина глотки. Скелет гортані складається з парних і непарних хрящів.
До непарних хрящів відносяться:
1) щитовидний хрящ, який складається з правої і лівої пластинок, що сходяться під кутом, утворюючи гортанний виступ /Адамове яблуко/, а також верхніх і нижніх ріжок;
2) перснеподібний хрящ має спереду дугу, а ззаду - пластинку;
3) надгортанний хрящ, що має стебло. До парних хрящів гортані відносяться:
1) черпакуваті хрящі, які мають основу, верхівку; м'язовий і голосовий відростки. Ці хрящі лежать на пластинці перснеподібного хряща;
2) ріжкоподібні хрящі - лежать в товщі черпако-надгортанної складки, на верхівці черпакуватих хрящів;
3) клиноподібні хрящі - лежать в товщі цієї ж складки спереду від ріжкоподібних.
До суглобів гортані відносяться:
- перснещитоподібний суглоб - між нижніми ріжками щитоподібного хряща і дугою перснеподібного хряща. Цей суглоб має поперечну вісь руху;
- перснечерпакуватий суглоб - між основою черпакуватих хрящів і пластинкою перснеподібного хряща. В цьому суглобі відбуваються рухи навколо вертикальної осі /обертання/, крім цього черпакуваті хрящі можуть ковзати назустріч один одному.
До зв'язок гортані відносяться:
- щитопід'язикова мембрана, яка підвішує гортань до під'язикової кістки;
- щитонадгортанна зв'язка;
- під'язикове-надгортанна зв'язка;
- голосові зв'язки, які натягуються між внутрішньою поверхнею кута щитоподібного хряща і голосовим відростком черпакуватого хряща;
- присінкові зв'язки, що знаходяться вище голосових.
До фіброеластичних структур гортані відносяться:
- еластичний конус, який є продовженням щитопід 'язикової зв'язки і в своєму верхньому кінці містить голосову зв'язку;
- квадратна мембрана, яка знаходиться вище еластичного конуса і в своєму нижньому кінці містить присінкову зв'язку.
Фіброеластичні структури разом із хрящами утворюють скелет гортані. М'язи гортані поділяються на звужувачі голосо-воі щілини, розширювачі голосової щілини і змінюючі напругу голосових зв'язок.
До звужувачів голосової щілини відносяться:
- бічний перснечерпакуватий м'яз;
- щиточерпакуватий м'яз;
- поперечний черпакуватий м'яз;
- косі черпакуваті м'язи.
До м'язів розширювачів голосової щілини відноситься задній щиточерпакуватий м'яз. М'яз, який натягує голосову зв'язку, називаєть ся перснещитоподібним м'язом, а м'яз, що розслаб лює голосову зв'язку, називається голосовим м'язом '''знаходиться в товщі голосової складки/. Порожнина гортані має форму пісочного годинника І складається з присінка гортані, голосової щілини і підголосової ділянки. Присінок гортані починається входом в гортань, який обмежений спереду надгортанним хрящем, ззаду - черпакуватими хрящами, а з боків - черпаконадгортанною складкою, в якій знаходиться клиноподібний і ріжкоподібний горбики /місця знаходження одноіменних парних хрящів/. М'язи гортані розвиваються із загального м'язового сфінктера первинної кишки. Первинні брунькоподібні випинання дають початок розвитку бронхіального та альвеолярного де рев легень. Із спланхноплеври /вісцеральний листок вентральноі мезодерми/ утворюється вісцеральна плевра. Соматоплевра /парієтальний листок вент ральної мезодерми/ дає початок парівтальній плеврі. Між цими листками утворюється порожнина плеври. М'язи гортані розвивають ся із загального м'язового сфінктера первинної кишки. Первинні брунькоподібні випинання дають по чаток розвитку бронхіального та альвеолярного дерев легень. Із спланхноплеври /вісцеральний листок вентральноі мезодерми/ утворюється вісцеральна плевра. Соматоплевра /парієтальний листок вентральної мезодерми/ дає початок парівтальній плеврі. Між цими листками утворюється порожнина плеври. Голосова щілина - найбільш вузьке місце порожнини гортані і знаходиться між правою і лівою голосовою зв'язкою. Між голосовою зв'язкою і присінковою зв'язкою на кожній половині гортані міститься щілина, яка називається шлуночками гортані. Підголосова ділянка - нижня розширена частина гортані, яка переходить в трахею. Трахея - це трубка, яка складається з 16-20 хрящових напівкілець, скріплених між собою колови ми зв'язками, що складаються із сполучної тканини з гладкими м'язовими волокнами. Ззаду напівкільця з'єднуються між собою перетинчастою частиною тра хеї. Трахея, чи дихальне горло, простягається від VI шийного до V грудного хребця, де вона розгалу жується на два головних бронха. Трахея має шийний і грудний відділи. Шийний відділ спереду покритий м'язами, які лежать нижче під'язикової кістки, а також перешийком щитовидної \ залози, який відповідає II - III кільцям трахеї. Ззаду трахеї проходить стравохід. Грудна частина трахеї знаходиться в передньому середостінні груд ної порожнини.
БРОНХИ – правий(bronchus principalis dexster) і лівий(bronchus principalis sinister) - утворюються внаслідок біфуркації трахеї І побудовані таким же чином, як і трахея. Правий головний бронх ширший і коротший від лівого і за напрямом являє собою май же продовження трахеї. Він складається з 6-8 хря щових напівкілець. Лівий головний бронх довший і вужчий і відходить під більшим кутом від трахеї, ніж правий. Він складається з 9-12 хрящових напівкілець. Головні бронхи є бронхами першого по рядку і від них починається бронхіальне дерево. від кожного головного бронха відходить відповідно поділу легень на частки часткові бронхи(bronchi lobares), екі дають початок сегментним бронхам(bronchi segmentales). З кожним поділом просвіт бронхів зменшується. Бронхи з просвітом близько 1 мм, що йдуть до легеневих часточок, називаються частковими бронхіолами(bronchioli lobares), вони діляться на 12-18 кінцевих бронхіол. Кожна кінцева бронхіола поділяється на дві дихальні бронхіоли(bronchioli respiratorii), які підходять до легеневих aцинусів(asinus pulmonalis). Дихальна альвеола утворює 1-3 порядки альвеольних протоків(ductuli alveolares), які закінчуються альвеолярними мішечками(sacculi alveolares), що складаються з числених легеневих альвеол(alveoli pulmonares), у яких відбувається газообмін.
3 .Анатомо-фізіологічна характеристика периферичної нервової системи. Симпатична та парасимпатична нервова система.
До периферичної нервової системи (systema nervosum periphe-ricum) відносять нерви, які походять від стовбурової частини головного мозку (черепні нерви) та спинного мозку (спинномозкові нерви) описані в розділі. Симпатичний стовбур, автономні вузли та автономні сплетення, розміщені біля судин та внутрішніх органів.
Центри симпатичної частини розміщуються в грудному та поперековому відділах спинного мозку (Рис. 14). її периферичний відділ складається з двох симетричних симпатичних стовбурів (truncus sympathicus), що лежать поряд з хребтовим стовпом на всьому його протязі. Кожен із стовбурів складається з вузлів (ganglia trunсі sympathici), які, залежно від відношення їх до відділів хребтового стовпа, поділяють на шийні, грудні, поперекові та крижові. Шийний відділ має 3 вузли; грудний — 10—12; поперековий та крижовий — по 3—4 вузли. Від симпатичних вузлів відходять нерви, що утворюють різні нервові сплетення (Рис. 15).
Центри парасимпатичної частини лежать у середньому і довгастому мозку, а також у крижовій частині спинного мозку, її периферична частина складається з волокон, що йдуть у складі різних нервів до органів та сплетень (Рис. 16).
4. Анатомо-фізіологічна характеристика статевої системи: статевий член, яєчко, передміхурова залова
Чоловічі статеві органи поділяються на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх належать яєчки з над'яєчниками, сім'явиносні протоки, сім'яні міхурці, передміхурова залоза і цибулинно-сечівни кові залози. До зовнішніх статевих органів нале жить калитка і прутень. Чоловічий сечівник служить не тільки для виведення сечі, а і для виведення сперми, тому відноситься і до сечової, і до стате вої систем. Яєчко - парний паренхіматозний орган, де вироб ляється сім'я і чоловічі статеві гормони; знахо диться в калитці. Кожне яєчко має верхній і нижній кінці, медіальну і латеральну поверхні, передній і задній краї. До заднього краю ягчка прилежить над'яєчок, який має головку, тіло і хвіст. Між тілом яєчка і тілом над'яєчка знаходиться пазуха над'яєчка. Яєчко вкрите білковою оболонкою, яка на радньо му краю вдається в паренхіму яєчка і утворює се редостіння яєчка. Від останнього відходять до про тилежного краю перетинки яєчка, які поділяють яєч ко на 100-200 дольок. У кожній дольці знаходиться 1-2 покручених сім'яних канальця, де виробляються чоловічі статеві клітини - сперматозоїди. Покру чені сім'яні канальці переходять у прямі сім'яні кананьці, а останні впадають в середостіння яєчка, утворюючи сітку яєчка. Від сітки яєчка ідуть 15-20 виносних протоків, які, пронизуючи білкову оболон ку, переходять в головку над'яєчка, утворюючи там дольки над'яєчка конічної форми. З дольок яєчка сперматозоїд переходить в дуже покручену протоку над'яєчка, яка досягає 4-6 см довжини. Протока над'яєчка опускається до хвоста над'яєчка, де, згинаючись, переходить в СІМ'явиносну протоку.
ПЕРЕДМІХУРОВА ЗАЛОЗА, яка за формою нагадує каштан, має основу /прилягає до сечового міхура/ і верхівку, обернуту до сечостатевої діафрагми. Пе редміхурова залоза - це м'язово-секреторний орган, що має, передню і задню поверхні, праву і ліву частки і перешийок, який охоплює сечівник.
Передміхурова залоза складається з 36 альвео лярна- трубчастих простатичних залозок, які вироб ляють простатичний сік, що відкривається численни ми простатичними протоками в простатичну частину сечівника в основі сім'яного холмика. М'язовий апарат під час еякуляції сприяє виштовхуванню сек рету з простатичних залоз і є НІ сфінктером /ми мовільним/ сечівника, не даючи сечі змішуватись із спермою. Залоза в похилому віці атрофується, її маса зменшується.
КАЛИТКА - це зовнішній статевий орган, що має вигляд звисаючого донизу шкірно-фасціального мішка, в якому знаходяться яєчка і над'яєчка. Пе ретинкою калитка поділяється на праву і ліву поло вини. Калитка - це фізіологічний термостат, який підтримує температуру яєчок на більш низькому рівні, ніж температура тіла, що є необхідною умовою нормального сперматогенезу. У складі калитки виділяють ? оболонок, які вкривають яєчка і є похідними від відповідних шарів передньої черевної стінки. Шкіра калитки має. численні складки, пігментована, вкрита волоссям і мав сальні і потові залози. Під ящірок знаходиться м'ясиста оболонка, яка є похідною від підшкірної жирової клітковини. Зовнішня сім'яна фасція 5 тт-к:Іною від поверх невої фасції передньої черевне І отінхи. Наступна оболонка яєчка -- це фасція м'яза, вкриваючого яєч ка, е похідною від міжніжкової фасції в області поверхневого пахового кільця. М'яз, піднімаючий яєчко, в похідним від внутрішнього косого і поперечного м'язів живота. Внутрішня сім’яна фасція в похідною від попе речної фасції черевної стінки, Піхвова оболонка яєчка, серозна, відповідає очеревині і складається з вісцеральної і парієтальної пластинок. Остання зростається з білковою оболонкою І переходить на над'яєчок. Між обома пластинками знаходиться щедевидний простір -піхвова порожнина, заповнена невеликою- кількістю
серозної рідини.
СТАТЕВИЙ ЧЛЕН -прутень, служить для виведення сечі, сперми, а також для статевого акту. Прутень має корінь, тіло і головку. Шкіра, що вкриває статевий член, в основі головки утворює вільну складку - крайню плоть, яка за допомогою вуздечки з'єднується Із шкірою головки. Статевий член сформований двома печеристими І одним губчастим тілами. Печеристі тіла своїми задніми кінцями зростаються під лобковим симфізом і утворюють жолоб, де залягає губчасте тіло. Всі тіла статевого члена вкриті білковою оболонкою. Всередині губчастого тіла проходить чоловічий сечівник.
ЯЄЧКО - має в паренхімі інтерстиціальні клітини Лейдіга, що виділяють тестостерон і андростерон. Яєчник в своій паренхімі має інтерстиціальні клітини, що виділяють тестостерон І андростерон. Яєчник в своій паренхімі має інтерстиціальні клітини, що виділяють естроген, прогестерон, фолікулін.
5. Анатомо-фізіологічна характеристика органів дихання. Легені. Мехнізм вдиху та видиху.
Органи дихання. Носова порожнина з при носовими пазухами, носова і ротова частина глотки, гортань, трахея, бронхи, легені.
Носова порожнина ділиться хрящовою перетинкою на дві половинки – праву і ліву. На перетинці розташовуються три носові раковини, які утворюють носові ходи: верхній, середній і нижній. Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм.
Носова порожнина сполучається з при носовими пазухами (порожнинами), які знаходяться в кістках черепа.
Із порожнини носа через хоани повітря надходить у носову, ротову частину глотки, а потім – у гортань.
Гортань розташована на передній частині шиї і зовні її частину видно як підвищення, яке називають кадиком. Гортань не тільки повітроносний орган, але й орган утворення голосу, звукової мови. Зверху вхід в гортань прикривається надгортанником, який перешкоджає потраплянню їжі в гортань і дихальні шляхи.
Стінки гортані утворені хрящами і зсередини вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм, який відсутній на голосових зв’язках і на частині надгортанника. Гортань утворюють три непарних (персневидний, щитовидний, надгортанник) та три парних (черпакуваті, ріжкуваті, клиноподібні) хрящі.
Трахея розташована у грудній клітці спереду від стравоходу і має довжину 9-11 см. на рівні 5 грудного хребця вона ділиться на два головні бронхи: лівий і правий. Задня стінка трахеї (де немає хрящових утворів) перетинчаста, в ній є гладенькі м’язові волокна і вона прилягає до стравоходу. Це створює сприятливі умови для проходження їжі по стравоходу.
Леге́ні (pulmo, pulmones) мають вигляд конуса, основа якого звернена до діафрагми. Верхівка легень виступає над ключицею в ділянку шиї. Легені мають опуклу реберну поверхню (іноді на легенях є відбитки від ребер), увігнуту діафрагмальну і серединну поверхню, обернену до серединної площини тіла. Ця поверхня називається медіастинальною (середостінною). Всі органи, що розташовані між легенями посередині складають середостіння (mediastinum). На середостінній поверхні легень розташовані їх ворота, куди заходить бронх, входять і виходять судини і нерви. На медіастінальній поверхні лівої легені є досить глибока серцева яма, а на передньому краї — серцева вирізка. Основна частина серця розташована саме тут — зліва від серединної лінії.
Легені складаються з часток, розділених глибокими вирізками. Права легеня має 3 частки, ліва — 2.
Частки легень — це окремі, певною мірою ізольовані, анатомічно відокремлені ділянки легень з власним частковим судинно-нервовим комплексом.
У дітей тканина легень блідно-рожевого кольору. У дорослих тканина легень поступово темніє за рахунок часточок вугілля, пилу, які відкладаються у сполучнотканинній основі легень.
Вдих. При скороченні міжреберних мишц передні конци ребер піднімаються вгору, а грудина вследствии цього відсовується декілька вперед, віддаляючись від хребта. Коли скорочується діафрагма, її купол, випнутий у бік грудної порожнини, стає плоскішим і опускається вниз. Ці рухи призводять до збільшення обьема грудної порожнини. У плевральній щілині тиск завжди трохи нижчий за атмосферний, тому легкі як би присмоктують до стінок грудної клітки, розтягуються при збільшенні обьема грудної порожнини. У них поступає атмосферне повітря - відбувається вдих.
Видих. Коли міжреберні мышци і діафрагма розслабляються, ребра опускаються вниз, а черевні органи випинають діафрагму куполом вгору. Вследствии цього обьем грудної порожнини зменшується і відбувається видих.
При глибокому видиху окрім розслаблення міжреберних м'язів і діафрагми відбувається також скорочення деяких м'язів грудей і плечового поясу. Глибокий видих супроводжується скороченням внутрішніх міжреберних (видихальних) м'язів; при цьому ребра різкіше опускаються вниз. Крім того, скорочуються мышци черевної стінки, що призводить до сильнішого випинання черевними органами діафрагми у бік грудної порожнини.
Дихальні рухи можливі завдяки рухам кісток і м'язів грудної клітки. При вдиху (повітря поступає в легені) діафрагма опускається, ребра і грудина піднімаються, легені роздуваються і збільшуються в об'ємі. При виході легені відновлюють свій колишній розмір, діафрагма піднімається, а ребра опускаються. У спокійному стані при кожному вдиху людина вдихає близько напівлітра
6. Анатомія внутрішніх жіночих органів:матка, маткові труби, яєчники, піхва
Жіночі статеві органи поділяються нв внутрішні, до яких відносяться яєчники, маткові труби, матка І піхва, і зовнішні, до яких відноситься соромітна ділянка з великими і малими статевими губами, присілком піхви, РІП і тором і лобком.
ЯЄЧНИК - парний орган, знаходиться в малому тазі. Він має медіальну і латеральну поверхні, вільний і брижові краї, матковий і трубний кінці. Хоча яєчник знаходиться в середині порожнини очеревини, але очеревиною він не вкритий, а вкритий зародковим епітелієм. До матки яєчник прикріплюється за допомогою власної зв'язки яєчника, а до стінок таза - за допомогою підвішуючої зв'язки яєчника. До брижового краю яєчника підходить власна брижа яєчника, через яку судини і нерви заходять у ворота яєчника. Паренхіма яєчника складається з кіркового і мозкового шарів. У кірковому шарі дозріває яйцеклітина, яка знаходиться спочатку в первинному фолікулі, а потім перетворюється в пухирчатки фолікул яєчника /граафів пухирець/. Після того, як пухирець розривається, яйцеклітина виходить на поверхню яєчника і попадає в маткову трубу. Сам пухирець заливається кров'ю і перетворюється в жовте тіло. Якщо немає запліднення, то жовте тіло перетворюється з часом в біле тіло.
При заплідненні жовте тіло розростається і перетворюється в жовте тіло вагітності, яке функціонує на протязі всієї вагітності.
МАТКОВІ ТРУБИ - це парні циліндричної форми труби, які знаходяться у верхньому краї широкої зв'язки мвтки і мають довжину 8-18 см. У.матковій трубі розрізняють 4 частини:
- маткова частина, яка проходить черев стінку матки і відкривається в порожнину матки матковим отвором;
- перешийок, що лежить поряд з маткою;
- ампула - більша частина маткової труби;
- лійка - розширена частина, яка відкривається черевним отвором у черевну порожнину і оточена торочками труби, одна з яких - яєчникова торочка -довша за інші. Маткова труба вкрита з усіх сторін очеревиною і має свою власну брижу. Крім зовнішньої серозної оболонки труба має середню м'язову оболонку /поздовжній І циркулярний шари/ і слизову оболонку. В матксвій трубі здійснюється в нормі запліднення яйцеклітини.
МАТКА - не парний порожнистий орган грушо подібної форми, що знаходиться в порожнині малого таза. Матка має дно, тіло і шийку. Шийка відкрива ється в піхву матковим вічком, яке обмежене передньою і задньою губами. Шийка матки має надпіхвову і піхвову частини. Матка має передню і задню поверхні, місце переходу тіла матки в шийку називається перешийком матки. Маткове вічко після пологів має овальну форму, а у дівчат - округлу форму. Передня поверхня матки обернута до сечового міхура, а задня - до прямої кишки. При порожньому сечовому міхурі тіло матки нахилене вперед. Таке положення називається антиверзіо. При наповненні сечового міхура дно і тіло матки зміщуються дозаду - ретроверзіо. Крім того, між тілом і шийкою матки утворюється кут, відкритий допереду. Таке положення називається антефлексіо. Порожнина матки має трикутну форму, вгорі з'єднується з матковими трубами, а донизу через канал шийки матки і маткове вічко - з піхвою.
Стінка матки складається з трьох шарів:
- ендометрій - це слизова оболонка, в якій відсутній підслизовий шар, тому вона не утворює складок і зрощена з середньою оболонкою матки;
- міометрій - утворений гладкою м'язовою тканиною і складається з внутрішнього, середнього і зовнішнього шарів:
- періметрій - це серозна оболонка /очеревина/, яка вкриває матку з усіх сторін, крім передньої і бічної поверхні надпіхвової частини шийки матки /мезоперитоніально/. Серозна оболонка утворює широку зв'язку матки, частиною якої є брижа яєчника і брижа маткової труби. Між листками широкої зв'язки матки містяться жирова клітковина /пара-метрій/, кругла зв'язка матки, що іде через паховий канал до лобка. Крім того, матка фіксована до стінок таза головною зв'язкою матки, а також лобково-матковою і крижово-матковою зв'язками.
ПІХВА - це трубка довжиною 7-9 см, що сполучає, порожнину матки з зовнішніми статевими органами жінки. Верхня частина піхви охоплює шийку матки, утворюючи переднє і заднє склепіння піхви. Піхва має передню і задню стінки і відкривається отвором піхви в присінок піхви. У дівчат цей отвір закритий дівочою плівою, а після дефлорації від неї залишаються дівинкові сосочки. Внутрішня оболонка -слизова, що утворює повздовжні складки, які називаються зморшками піхви. Ці зморшки утворюють на передній і задній стінках зморшкові стовпи. Середня оболонка піхви - м'язова, а зовнішня - сполучнотканинна.
7. Анатомо-фізіологічна характеристика опорно-рухового апарату людини. Хребет.
Одним із важливих моментів пристосування організму до навколишнього середовища є рух. Він здійснюється системою органів, до яких належать кістки, їхнє сполучення і м’язи, що поєднані в єдине ціле – апарат руху, або опорно-рухову систему.
Кусково-м’язова система підтримує людину у вертикальному положенні (кістки хребта і нижніх кінцівок). Захисну функцію виконують кістки черепа, хребта, грудної клітини, таза, а також м’язи живота, захищаючи від зовнішніх факторів головний і спинний мозок, легені, серце і органи черевної порожнини. Рухову функцію виконують кістки і м’язи кінцівок, хребет, м’язи спини і грудей.
Кровотворну функцію виконують переважно плоскі кістки, у яких міститься червоний кістковий мозок. Як депо деяких мінеральних солей і мікроелементів, скелет бере участь у мінеральному обміні (солі кальцію, заліза, фосфору), а м’язи, депонуючи глікоген, - у вуглеводному одміні.
Скелет людини, хоч і подібний до скелету тварин, має певні особливості, що зв’язано з прямоходінням та трудовою діяльністю. Скелет верхніх і нижніх кінцівок, скелет голови – череп.
Хребет поділяють на п’ять відділів: шийний, який складається із 7 хребців, грудний – із 12, поперековий – із 5, крижовий – із 5 і куприковий – із 4-5 хребців. Останні 9-10 хребців зрослися між собою. Отже, в хребті налічується 33-34 хребці. Хребці – короткі кістки, розташовані одна над одною. Хребець складається із тіла, дуги і семи відростків. Задній відросток (непарний) можна промацати на спині у вигляді горбика. Між дугою і тілом хребця є отвір. Отвори усіх хребців утворюють хребетний канал, в якому розміщується спинний мозок. Хребці, сполучаються один з одним за допомогою хрящів і зв’язок, утворюють гнучкий і еластичний стовп, якому властива значна рухливість.
Для хребта людини характерні вигини, які надають йому в профіль форми, що нагадує латинську букву S. Шийний і поперековий вигини спрямовані вперед (лордоз), грудний і крижовий – назад (кіфоз). Така форма хребта є результатом прямоходіння, вона надає хребту пружності. У новонародженого хребет прямий (крім невеликого крижового вигину) і тільки з розвитком прямоходіння утворюються всі вигини: шийний, коли дитина починає тримати голову, грудний, коли починає сидіти, поперековий і крижовий, коли починає стояти. Вигини хребта збільшують розміри грудної і тазової порожнини, полегшують рівновагу і забезпечують пом’якшення поштовхів і струсу тіла під час стрибків і бігу.
8. Анатомо-фізіологічна характеристика ендокринної системи. Залози змішаної секреції
Ендокринні залози - Це залози, які не мають вивідних протоків і виділяють свої продукти – секрети в кров, що їх омиває. Кількість цих секретів незначна і називаються вони – гормонами.
Гормони мають гуморальний вплив на обмін речовин, ріст, розвиток, функції різноманітних органів тіла.
Гормони – складні органічні речовини різної хімічної природи: білки. Видозмінені амінокислоти, стероїди.
Гормони – біологічно активні речовини. Які в незначних кількостях здатні здійснювати значний вплив на організм.
Особливості гормонів:
1.Утворюються в організмі в дуже малих кількостях, але ефективно діють на фізіологічні процеси.
2.Поступаються нервовій системі в швидкості настання ефекту (відповіді).
3.Для гормонів специфічна, тобто кожен гормон виконує певну функцію, регулює один якийсь процес, але впливають на нього в усіх клітинах і тканинах.
4.Гормони після попадання в кров виконують своє призначення далеко від місця синтезу.
5.Гормони регулюють переважно процеси обміну речовин, які відбуваються всередині клітини.
Погоджена функція З.В.С. може порушуватися:
1.Залози можуть виділяти гормони в надлишку – гіперфункція (більше норми).
2.В інших випадках залози можуть утворювати мало гормонів – гіпофункція (менше норми).
Гіпер і гіпофункції приводять до порушень життєдіяльності організму.
До залоз внутрішньої секреції відносять:
1.Гіпофіз.
2.Епіфіз (шишкоподібна залоза)
3.Тимус (вилочкова, загрудинна).
4.Щитовидна.
5.Наднирникові.
Підшлункові і статеві залози належать до залоз змішаної секреції, бо виконують і зовнішньосекреторну і внутрішньосекреторну функції.
Розташовані в різних ділянках тіла. З.В.С. взаємодіють між собою, утворюючи ендокринну систему. Провідна роль в об’єднанні залоз належить гіпофізові.
Гіпофіз – невеликих розмірів, важить – 0,5 г, розміщується в основі мозку з яким з’єднаний за допомогою ніжки. У ньому виділяють три долі: передню, середню, задню. Всі вони продукують гормони з різною функцією:
1. Передня доля:
а) гормон росту – соматотропні – впливає на обмін жирів, білків, вуглеводів. При гіперфункції в молодому віці розвивається гігантизм. При гіпофункції – карликовість (діти відстають у рості від однолітків, але зберігаються пропорції тіла та психічний розвиток.
Якщо в дорослих є гіперфункція залози, то у них поновлюється ріст тільки в деяких частин тіла: руки, ноги, ніс, язик, щелепи (акромегалія).
При гіпофункції у дорослих змінюється обмін речовин, що супроводжується важким ожирінням чи схудненням.
б) тиреотропний гормон – стимулює діяльність щитовидної залози.
в) гонадотропний гормон – впливає на статеві залози.
г) АКТГ – адренокортикотропний гормон – впливає на наднирники.
д) лактогенний гормон – виробляється у жінок тільки в післяродовому періоді і зумовлює лактацію.
2. Середня (проміжна) доля – виділяє гормон інтермедин, який регулює пігментацію шкіри.
3. Задня доля – виробляє два гормони:
а) вазопресин – антидіуретичний гормон, який посилює процеси реабсорбції води в канальцях, зменшуючи діурез. При гіпофункції виникає нецукровий діабет. Кількість сечі за добу (5л і більше) на відміну від цукрового діабету сеча не вміщує цукру.
б) окситазин – спричинює скорочення вагітної матки та гладеньких м’язів молочних залоз. І тим самим регулює народження дитини і годування її молоком.
Епіфіз (шишковидне тіло) – маленька залоза знаходиться в черепній коробці. Міститься біля передніх горбків чотиригорбкового тіла. Гормон – мелатонін контролює біоритми тіла (сон і неспання) гальмує передчасний розвиток статевих залоз, бере участь в регулюванні пігментного обміну.
Щитовидна залоза – розміщена на обидва боки від гортані спереду дихального горла; маса 30-40 г. Виробляє гормон тироксин та інші гормони, до складу яких входить йод. Ці гормони з кров’ю розносяться по всьому організму, посилюють обмін речовин у клітинах тіла і збільшують збудливість нервової системи.
При гіпофункції в дитячому віці виникає кретинізм (затримка фізичного та психічного розвитку, діти ростуть лише до 140 см, порушуються пропорції тіла, понижені білковий і сольовий обміни, підвищується вуглеводність, затримується розвиток мови.
Штучне введення гормонів в організм покращує розвиток, але повністю не нормалізує.
Після операції на щитовидну залозу може з’явитися гіпофункція – виникає хвороба – мікседема (обмін речовин знижується, температура тіла падає, нервова діяльність сповільнюється, розвивається млявість, апатія, сонливість, випадає волосся, погіршується апетит, пам’ять. У підшкірній клітковині накопичується жир, вода, обличчя і тіло набрякають, шкіра суха.
При гіперфункції щитовидної залози виникає базедовий зоб. При цьому, загальний обмін речовин і температура тіла підвищені, маса тіла зменшується, хворі дратівливі, внаслідок підвищення збудливості нервової системи, дрижання кінцівок, вирячкуватість. Щитовидна залоза збільшується і виступає на шиї у вигляді зобу.
Для лікування застосовують часткове видалення щитовидки. У місцевостях віддалених від моря і в гірських районах, зустрічається ендемічний зоб, викликаний гіпофункцією щитовидки.
Для утворення гормону необхідний йод, якого мало в повітрі, воді і в ґрунтах даного району. Тому в цих районах проводиться профілактика. Населення постачається йодованою сіллю, яка попереджує захворюванню.
Щитовидна виробляє також гормон, який регулює обмін кальцію в організмі (зуби, кістки, передача нервових імпульсів, згортання крові, скорочення серцевого м’яза).
Підшлункова залоза – Pancreas –залоза змішаної секреції, бо виконує:
1.Зовнішню секреторну функцію – має вивідні протоки в дванадцятипалу кишку через які виділяє підшлунковий сік з ферментами.
2.Внутрішню секреторну функцію – виділяє гормони безпосередньо в кров. Внутрішньо-секреторна частина залози займає всього 3% усієї маси залози і являє собою острівці Лангенганса. Ці клітини (острівці) виділяють гормони – інсулін та глікагон, які регулюють обмін вуглеводів.
Інсулін підтримує вміст глюкози в крові. При недостатньому утворенні інсуліну вміст глюкози в крові збільшується, а в клітині недостатній. Отже під впливом інсуліну підвищується проникність цитоплазматичних мембран, відбувається проникнення молекул глюкози з крові в клітини, підсилюється синтез складного вуглеводу – глікогену. При гіпофункції інсуліну розвивається цукровий діабет. В крові та сечі вміщується багато цукру, в організмі наростає відкладання кислих продуктів обміну речовин. Вони виділяються з сечею, кількість якої зростає, так як хворі потерпають від спраги і п’ють
багато води. Для лікування застосовують штучне введення інсуліну або речовин, які схожі на нього за дією. Гормон глюкагон за своєю дією являється антагоністом інсуліну, бо перетворює глікоген у глюкозу (при тривалому голодуванні). Для профілактики цукрового діабету має значення здоровий спосіб життя, який передбачає не тільки додержання режиму праці і відпочинку, але й раціонального харчування та нормальну психологічну обстановку в сім’ї та колективі. При надлишку інсуліну рівень глюкози в крові падає і виникає шок, судома, втрата свідомості.
Тимус (вилочкова залоза, загрудинна) – непарна залоза розташована за грудиною, досягає найбільшого розвитку на початку статевого дозрівання (11-14 років) після чого відбувається її зворотній розвиток із заміною функціональної тканини на жирову. Розрізняють коркову і мозкову речовини.
Коркова речовина виділяє біологічно активну речовину (гормон) – темузин, яка впливає на дозрівання клітин крові лімфоцитів.
Лімфоцити дозрівають та навчаються розпізнавати чужорідні тіла (антигени) спочатку в тимусі, а потім в певних утвореннях шкіри. При цьому вони виробляють антитіла (так звана імунна відповідь організму). Отже тимус відноситься до імунної системи організму. Крім того тимус залоза впливає на ріст організму, контролює підготовку організму до статевого дозрівання, впливає на обмін кальцію (сприяє затримці солей кальцію в кістковій тканині. Тимус взаємодіє з іншими залозами з наднирниковими, щитовидною та статевими.
Наднирникові – парні залози невеликих розмірів. Маса до 4 г розміщуються над верхніми полюсами нирок (у зв’язку з чим і отримали назву). Складаються з двох шарів: зовнішнього коркового та внутрішнього мозкового шарів.
Зовнішній шар виробляє велику кількість гормонів (40) – кортикостероїдів, які регулюють обмін мінеральних і органічних речовин, виділення статевих гормонів. Відповідають за стійкість організму проти інфекційних хвороб, пристосовані до стресових ситуацій. Гіперфункція – раннє статеве дозрівання з швидким припиненням росту. Гіпофункція – бронзова хвороба (Аддісонова): зниження артеріального тиску, порушення функції серцево-судинної системи і дихання, порушення водно-сольового обміну. При цьому схуднення, аденамія, безсилля, слабкість. Бронзовий відтінок шкіри і слизових оболонок, втрата свідомості і судоми.
Мозковий шар виділяє гормони адреналін і норадреналін, які забезпечують термінову мобілізацію всіх ресурсів організму, перерозподіл функцій органів, спрямованих на підвищення м’язової працездатності і виживання організму встресових ситуаціях.
Норадреналін і адреналін є медіаторами проведення нервового імпульсу в синапсах нервової системи.
Гіперфункція адреналіну: прискорення серцебиття, підвищення пульсу і кров’яного тиску, розширення зіниць, посилення розпаду глікогену супроводжується зростанням кількості цукру в плазмі крові, розширює бронхи, звуження вен та артерій шкіри, гальмування секрецій та рухів травного тракту. Такі зміни відбуваються під час емоційних переживань. Тому адреналін називають стресовим або аварійним гормоном. Кількість адреналіну регулюється нервовою системою, тому його недостатності практично не буває.
Статеві залози (жіночі - яєчники, чоловічі - сім’яники або яєчка) – залози змішаної секреції.
Зовнішньосекреторна функція – продукують статеві клітини.
Внутрішньосекреторна функція – виділяють у кров статеві гормони.
Чоловічі гормони – андрогени, найактивніший – тестостерон.
Жіночі гормони – естрогени, найактивніший – прогестерон, естредіол.
Обидва типи гормонів є в крові будь-якої людини, але вміст жіночих у жінок більший ніж у чоловіків.
Статеві гормони забезпечують розвиток вторинних статевих ознак:
- У чоловіків: низький голос, міцний скелет, розвинена мускулатура тіла, ріст волосся на обличчі.
- У жінок: відкладання жиру у певних частинах тіла, розвиток молочних залоз, високий голос.
Статеві гормони роблять: можливий статевий акт, запліднення, розвиток зародка, нормальне протікання вагітності.
Жіночі статеві гормони підтримують менструальний цикл – періодичне дозрівання яйцеклітини, виведення її з жіночого організму.
Крім того, статеві гормони впливають на роботу нервової клітини і психіку.
9. Анатомо-фізіологічна характеристика опорно-рухового апарату людини. Пояси та вільні верхні та нижні кінцівки.
Скелет людини, хоч і подібний до скелету тварин, має певні особливості, що зв’язано з прямоходінням та трудовою діяльністю. Скелет верхніх і нижніх кінцівок, скелет голови – череп.
скелет вільної верхньої кінцівки утворюють плечова кістка, дві кістки передпліччя – ліктьова і променева та кістки кисті. Кисть утворена кістками зап’ястка, п’ястка та фалангами пальців. Зап’ясток складається з двох рядів дрібних кісток, які сполучаються між собою, з передпліччям і кісками п’ястка (до складу зап’ястка входить вісім кісток). П’ять п’ясткових кісток входить до складу кисті. Фаланги утворюють скелет пальців. Перший, або великий палець має дві фаланги, решта пальців – по три.
До складу тазового поясу входять дві тазові кістки, які спереду сполучені одна з одною, а ззаду утворюють з крижовим відділом хребта малорухомий суглоб. У дітей тазова кістка складається з трьох кісток (клубової, сідничної і лобкової), відокремлених одна від одної хрящами. Тільки після 16 років вони зростаються в одну. На місці їхнього зростання є вертлюжна суглобова западина, куди входить головка стегнової кістки. У зв’язку з вертикальним положенням тіла людини таз у неї ширший і масивніший, ніж у тварин. Він має вигляд чаші і підтримує внутрішні органи черевної порожнини. Таз жінки ширший і коротший, ніж у чоловіка. Це зумовлено значенням таза жінки як родового каналу.
До кісток вільної нижньої кінцівки належить стегнова кістка, надколінна чашка, великогомілкова, малогомілкова кістки стопи. Великогомілкова і малогомілкова кістки утворюють гомілку. Стопу утворюють кістки перед плесна, плесна і фаланги пальців. Перед плесно має 7 кісток, з яких найбільшими є п’яткова і таранна. Плесно складається з 5 довгих кісток. Фаланги утворюють скелет пальців, їх кількість така сама, як і в руці. Стопа як єдине ціле виконує опорну функцію при стоянні і ходінні. Сполучаючись між собою, кістки стопи утворюють склепіння, яке випуклою частиною звернене в гору. Така будова зв’язана з вертикальним положенням тіла людини, із збільшенням навантаження на стопу при прямоходінні. Склепінчаста стопа значно пом’якшує поштовхи під час ходіння.
10. Фізіологія ВНД. Типи ВНД
Вища нервова діяльність — сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні (найбільш досконалі) форми взаємозв'язку тварин і людини з навколишнім середовищем і здійснюються за участю вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки). Основу вищої нервової діяльності становлять умовні рефлекси, що утворюються на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність забезпечується двома основними нервовими процесами — збудження і гальмування. Під час дії умовних і безумовних подразників ці процеси виникають у корі мозку, де вони можуть поширюватися або концентруватися в обмеженій ділянці. Формування і характер вищої нервової діяльності різних тварин і людини залежать від типу їхньої нервової системи. Вища нервова діяльність забезпечує найглибше і найдосконаліше пристосування організму до умов існування. В основі пристосувань лежить здатність кори головного мозку швидко утворювати нові рефлекси і гальмувати старі у відповідь на зміни в середовищі.
У тварин вища нервова діяльність виявляється на основі першої сигнальної системи. Вища нервова діяльність людини сформувалась у процесі праці та соціальних відносин, тому вони виявляються на основі не лише першої, а й другої сигнальних систем. Це забезпечує можливість абстракцій та узагальнень. Останні становлять основу нашого мислення і свідомості.
У процесі суспільного існування, використання знарядь праці, мови у людини з'явилась соціальна поведінка, в якій біологічна поведінка втратила провідне значення. Стали можливими інтеграція, корекція досвіду суспільства, поколінь, пізнавальної діяльності. Неоціненну роль у цьому відіграв розвиток пізнання за допомогою механізмів мислення та пам'яті. Мова сприяла вдосконаленню такої складної форми психіки, як емоції. Завдяки їм психіка людини відрізняється багатством і різноманітністю. Вищою формою психічної діяльності людини є свідомість.
Видатними фізіологами І. М. Сєченовим та І. П. Павловим було вперше доведено, що вища нервова діяльність здійснюється шляхом рефлексів.
Безумовні і умовні рефлекси. В основі регуляції різноманітної діяльності організму е функції нервової та ендокринної систем. Функції нервової системи виявляються в рефлексах. Рефлекс — реакція організму на будьяке подразнення, що здійснюється за участю нервової системи. Рефлекс е основною формою діяльності нервової системи організму і в перекладі з латинської означає "відбиття". Звичайно, рефлекс — не механічне відбиття, а вища форма біологічного відбиття із складними процесами обробки інформації — аналізу й синтезу.
Найпростіші приклади рефлексів відомі кожному з повсякденного життя. Приймання їжі — це харчовий рефлекс. Кліпання повіками — рефлекс мигання. Вдих і видих — дихальний рефлекс. Зміна величини зіниць залежно від інтенсивності освітлення, зміна або підтримання рівня тиску крові, посилення чи послаблення перистальтики кишок, тонусу м'язів (ходіння, бігання) тощо — усе це приклади рефлексів. З цього невеликого переліку фізіологічних функцій видно, що всі види діяльності організму є рефлекторними з тією лише відмінністю, що одні функції здійснюються за допомогою простих рефлексів, а інші — складних. За допомогою рефлексів відбувається взаємодія між частинами тіла, а також організму з навколишнім середовищем. Рефлекси є однією з форм загальнобіолегічної властивості — подразливості.
Поняття "рефлекс" було введено французьким філософом і природодослідником Р. Декартом понад 300 років тому. Вчення про рефлекси розробили І. М. Сєченов та І. П. Павлов. Ідею про рефлекторний характер діяльності мозку вперше висловив І. М. Сєченов у 1863 р. у книзі "Рефлекси головного мозку". І. П. Павлов, використавши великий експериментальний матеріал, створив рефлекторну теорію і вчення про нервову діяльність. У наступні роки вчення про рефлекси розширювалось і доповнювалось учнями та послідовниками І. П. Павлова як у нашій країні, так і за кордоном.
Фізіологічними експериментами встановлено, що діяльність нервової системи, а за її допомогою і всього організму має рефлекторний характер. Комплекс ланок нервової системи, який здійснює сприймання (надходження), обробку й передавання збудження, називають рефлекторною дугою (мал. 122). Фактично це шлях рефлексу. Рефлекторна дуга складається з 5 ланок: 1) сприймальний апарат (рецептори); 2) нервові волокна, що проводять збудження в центральну нервову систему (чутливі, доцентрові, аферентні); 3) нервові центри, де відбуваються обробка і перемикання збудження з чутливих нервових клітин на рухові; 4) рухові (відцентрові, еферентні) нервові волокна, по яких імпульси надходять до робочих органів (ефекторів); 5) робочий орган — м'яз, залоза тощо.
У людини умовні рефлекси утворюються впродовж життя за звичайних умов, проте їх можна виробити і в спеціальних експериментах. Наприклад, натискання на очні яблука супроводжується уповільненням скорочень серця, що є безумовним рефлексом. Якщо ж цей рефлекс викликати в поєднанні з будьяким байдужим подразником, то з часом при дії байдужого подразника, без натискання на очні яблука, частота скорочень серця стає меншою. Утворюється умовний рефлекс. Так само можна виробити умовні рефлекси, які змінюють дихання, перистальтику кишок, звуження судин тощо.
У лабораторії І. П. Павлова встановлено, що умовний рефлекс можна виробити тільки тоді, коли байдужий подразник передує безумовному. В інших поєднаннях умовні рефлекси не утворюються, а якщо утворюються, то слабко, і швидко згасають. Важливо, щоб умовний подразник біологічно був слабшим, ніж безумовний.
Умовним подразником може бути й час. Так, якщо годування робити в один і той самий час, то при настанні цього періоду з'являються ознаки підвищення секреції травних залоз, виникає і зростає апетит. Про це не слід забувати при організації режиму харчування і не порушувати час приймання їжі. Увесь розпорядок дня, ритм трудового дня, сон і бадьорість підпорядковані умовним рефлексам разом з безумовними. Не випадково працюється продуктивніше, якщо витримується розпорядок дня, праці. Це створює помірний спосіб життя, що дуже сприятливо впливає на підтримання стану психічного й фізичного здоров'я.
Умовні рефлекси можна виробляти на базі не лише безумовних, а й раніше утворених умовних, які добре сформувались і є стійкими. В цьому разі раніше створений рефлекс виконує роль безумовного подразника. На базі такого умовного рефлексу можна виробляти і третій рефлекс. Проте у тварин це зробити вже важче. У людини ж можна виробити 50—100 умовних рефлексів, що опираються один на одного. Прикладом цього є робота оператора, який стоїть за пультом керування, пілотів, космонавтів, особливо під час зльоту та посадки тощо. Це можливо завдяки високорозвиненому абстрактному мисленню, яке властиве людині. Отже, абстрактне мислення зумовлюється здатністю людини формувати складні умовнорефлекторні зв'язки.
Дослідження І. П. Павловим взаємозв'язків збудження і гальмування, їхньої сили й тривалості дали змогу виділити чотири основних типи вищої нервової діяльності людини.
1. Неврівноважений тип — переважання процесів збудження над процесами гальмування.
2. Врівноважений тип — значна рухливість нервових процесів.
3. Врівноважений тип - мала рухливість нервових процесів.
4. Слабкий тип — слабко розвинені як збудження, так і гальмування.
Ці чотири типи вищої нервової діяльності, які відкрив І. П. Павлов, відповідають чотирьом типам темпераментів (характерів) людей. З часів Гіппократа неврівноважений тип з переважанням збудження відносять до холеричного темпераменту. Врівноважений із значною рухливістю збудження і гальмування властивий сангвінічному характеру; врівноважений тип з малою рухливістю одних і інших процесів властивий флегматичним людям; слабкий тип із слабкими збудженням і гальмуванням властивий людям меланхолічного темпераменту. Однак слід підкреслити, що людей з абсолютно чистим типом темпераменту не трапляється, у конкретних людей лише переважає який-небудь із цих типів.
11. Електрокардіограма, пульс, артеріальний тиск.
Електрокардіограма. Навколо функціонуючого в організмі серця створюється електричне поле, яке можна виявити на поверхні тіла. Крива яка відображає змін різниці тіла називається електрокардіограмою.
Метод ЕКГ запропонував Ейтховен і Хамойлов.
ЕКГ має відображення циклу серцевої діяльності і складається з п’яти зубців, проміжки між зубцями називаються – сегментами, а сукупність сегментів і зубців називається інтервалом.
Пульс. В момент скорочення серця кров викидається в аорту і тиск у ні й підвищується. Хвиля підвищеного тиску поширюється по артеріях до капілярів, викликаючи хвилеподібні коливання стінки артерій. Ці ритмічні коливання стінки артерій, які викликаються роботою серця, називаються пульсом. Пульс легко можна промацати на артеріях, які лежать на кістці (променева, скронева та ін.); частіше – на променевій артерії. За пульсом можна визначати частоту і силу скорочень серця, що в деяких випадках використовується в діагностичних цілях. У здорової людини пульс ритмічний. При захворюванні серця можуть спостерігати порушення ритму – аритмія.
Артеріальний тиск. Тиск крові виникає внаслідок роботи серця і зумовлює рух крові. Для вимірювання тиску крові прямим способом, у судину вводять катетор, який сполучений з манометром, для непрямого виміру використовують сфігмоманометр.
Величина арт.тиску визначається кількістю крові, яка викидається серцем, тобто як частотою скорочень серця так і величиною систолічного об’єму. Величина артеріального тиску залежить і від опору крові, який створюється у периферичній частині кровообігу. М’язові стінки середніх і дрібних судин артерій, перебувають у тонусі, тобто у стані деякого скорочення. Опір крові зростає і підвищується тиск, на величину арт. тиску впливає також в’язкість крові, чим вона більша тим тиск вище.
Систола зумовлює збільшення тиску, а діастола зменшення. Тиск під час систоли називається систолічним (максимальним), а під час діастоли діастолічним (мінімальним).
12. Анатомо-фізіологічна характеристика ЦНС. Спинний мозок.
Центральна нервова система (ЦНС) - основна частина нервової системи тварин і людини, що складається із скупчення нервових клітин (нейронів) і їх відростків; представлена у безхребетних системою тісно пов'язаних між собою нервових вузлів (гангліїв), у хребетних тварин і людини - спинним і головним мозком.
Головна і специфічна функція ЦНС - здійснення простих і складних високодиференційованих відбивних реакцій, що дістали назву рефлексів. У вищих тварин і людини нижчі і середні відділи ЦНС - спинний мозок, довгастий мозок, середній мозок, проміжний мозок і мозочок - регулюють діяльність окремих органів і систем високорозвиненого організму, здійснюють зв'язок і взаємодію між ними, забезпечують єдність організму і цілісність його діяльності. Вищий відділ ЦНС - кора великих півкуль головного мозку і найближчі підкіркові утворення - в основному регулює зв'язок і взаємини організму як єдиного цілого з довкіллям.
ЦНС пов'язана з усіма органами і тканинами через периферичну нервову систему, яка у хребетних включає черепномозкові нерви, що відходять від головного мозку, і спинномозкові нерви, - від спинного мозку, міжхребцеві нервові вузли, а також периферичний відділ вегетативної нервової системи - нервові вузли, з відповідними до них (прегангліонарними) і такими, що відходять від них (постгангліонарними) нервовими волокнами. Чутливі, або аферентні, нервові волокна, що приводять, несуть збудження в ЦНС від периферичних рецепторів; по еферентних (руховим і вегетативним) нервових волокнах, що відводять, збудження з ЦНС прямує до клітин старанних робочих апаратів (м'язи, залози, посудини і т. д.). У усіх відділах ЦНС є аферентні нейрони, що сприймають роздратування, що приходять з периферії, і еферентні нейрони, що посилають нервові імпульси на периферію до різних виконавчих ефекторних органів. Аферентні і еферентні клітини своїми відростками можуть контактувати між собою і складати двохнейронну рефлекторну дугу, що здійснює елементарні рефлекси (наприклад, сухожильні рефлекси спинного мозку). Але, як правило, в рефлекторній дузі між аферентними і еферентними нейронами розташовані вставні нервові клітини, або интернейроны. Зв'язок між різними відділами ЦНС здійснюється також за допомогою безлічі відростків аферентних, еферентних і вставних нейронів цих відділів, що утворюють внутрішньоцентральні короткі і довгі шляхи, що проводять. До складу ЦНС входять також клітини нейроглії, які виконують в ній опорну функцію, а також беруть участь в метаболізмі нервових клітин
Спинний мозок – нижній відділ ЦНС, розташований в хребтовому каналі. Він починається на рівні нижнього краю отвору потиличної кістки і є безпосереднім продовженням довгастого мозку (нижня частина головного мозку), а внизу закінчується конічним звуженням, від якого вниз відходить кінцева нитка, сформована із сполучної тканини. Ця нитка спускається в крижовий канал і прикріплюється до його стінки. Спинний мозок у дорослої людини являє собою тяж довжиною 141-405 см, дещо сплющений спереду назад, діаметром – 10 см, масою близько 350 г.
Спинний мозок має два потовщення: шийне і поперекове, що відповідають місцям виходу з нього нервів, які йдуть до верхніх і нижніх кінцівок.
У центрі спинного мозку проходить вузький спинномозковий канал, заповнений спинномозковою рідиною, який сполучається з системою шлуночків головного мозку. Спинний мозок вкритий трьома оболонками: твердою, павутинною, м’якою, які також сполучаються з аналогічними оболонками, що вкривають головний мозок.
Права і ліва частина спинного мозку спереду і ззаду розділені глибокими борознами. Навколо центрального каналу розташована сіра речовина, яка складається з тіл вставних нейронів (інтернейронів, 85%) і рухових (моторних) нейронів (15%). На поперечному розрізі сіра речовина формує фігуру, схожу на метелика.
Передній виступ сірої речовини називається вентральним рогом; в ньому розташовані тіла рухових нейронів. З них виходять аксони, які, з’єднуючись між собою, утворюють вентральні нервові корінці.
Протилежний виступ – дорсальний рог, від нього виходять дорсальні (задні) нервові корінці, що являють собою відростки чутливих (сенсорних) нейронів; тіла цих нейронів лежать за межами спинного мозку в дорсальних гангліях.
Передні та задні корінці поблизу від спинного мозку з’єднуються між собою, вкриваються єдиною жироподібною оболонкою і утворюють спинномозковий змішаний нерв.
Від спинного мозку відходить 35 пар змішаних нервів, відповідно до яких виділяють 131-133 сегменти (9 шийних, 2 грудних, 4 поперекових, 10 крижових, 10-13 куприкових). Кожному сегменту спинного мозку відповідає певна ділянка тіла, що пов’язана руховою та чутливою іннервацією з даним сегментом.
13. Анатомо-фізіологічна характеристика опорно-рухового апарату людини. Скелет тулубу, м’язи грудей, передньої черевної стінки та спини.
Скелет людини, хоч і подібний до скелету тварин, має певні особливості, що зв’язано з прямоходінням та трудовою діяльністю. Скелет верхніх і нижніх кінцівок, скелет голови – череп.
Хребет поділяють на п’ять відділів: шийний, який складається із 7 хребців, грудний – із 12, поперековий – із 5, крижовий – із 5 і куприковий – із 4-5 хребців. Останні 9-10 хребців зрослися між собою. Отже, в хребті налічується 33-34 хребці. Хребці – короткі кістки, розташовані одна над одною. Хребець складається із тіла, дуги і семи відростків. Задній відросток (непарний) можна промацати на спині у вигляді горбика. Між дугою і тілом хребця є отвір. Отвори усіх хребців утворюють хребетний канал, в якому розміщується спинний мозок. Хребці, сполучаються один з одним за допомогою хрящів і зв’язок, утворюють гнучкий і еластичний стовп, якому властива значна рухливість.
Для хребта людини характерні вигини, які надають йому в профіль форми, що нагадує латинську букву S. Шийний і поперековий вигини спрямовані вперед (лордоз), грудний і крижовий – назад (кіфоз). Така форма хребта є результатом прямоходіння, вона надає хребту пружності. У новонародженого хребет прямий (крім невеликого крижового вигину) і тільки з розвитком прямоходіння утворюються всі вигини: шийний, коли дитина починає тримати голову, грудний, коли починає сидіти, поперековий і крижовий, коли починає стояти. Вигини хребта збільшують розміри грудної і тазової порожнини, полегшують рівновагу і забезпечують пом’якшення поштовхів і струсу тіла під час стрибків і бігу.
Грудна клітка утворена непарною грудною кісткою, 12 парами ребер і грудними хребцями. Ребра сполучені рухомо з хребцями (у них є суглобові ямки для зчленування з головками ребер) і напіврухомо (за допомогою хрящів) з грудною кісткою. Грудна кістка, або грудина, належить до плоских кісток. З нею сполучаються передніми кінцями 7 пар ребер (зверху вниз). Наступні 3 пари сполучаються одна з одною своїми хрящами (нижня до верхньої), утворюючи реберну дугу. Грудна клітка обмежує грудну порожнину, в якій розташовані серце, легені, стравохід, трахея, судини і нерви. Вона бере участь у дихальних рухах завдяки ритмічним скороченням міжреберних м’язів. Форма грудної клітки звичайно схожа на конус, зрізана верхівка якого звернута вгору, а основа – вниз і залежить від статі, віку, статури і фізичного розвитку. Вона може бути широкою і короткою, довгою і вузькою. В зв’язку з прямоходінням на відміну від тварин передньо-задній розмір грудної клітки людини менший поперечного. Добре розвинена грудна клітка в людей, які займаються фізичною працею, фізкультурою і спортом.
М’язи грудей діляться на м’язи грудей, які належать до плечового поясу і верхніх кінцівок (великий і малий грудні м’язи, підключичний тощо), і власне грудні м’язи (зовнішні і внутрішні міжреберні м’язи). Великий і малий грудні м’язи здійснюють рухи верхніх кінцівок. Зовнішні і внутрішні міжреберні м’язи беруть участь у дихальних рухах. Зовнішні міжреберні м’язи піднімають ребра (вдих), а внутрішні – опускають їх (видих).
М’язи спини поділяються на поверхневі і глибокі. Поверхневі м’язи спини (трапецієподібний, широкий) рухають лопатки, шию, голову, плече і опускають руки вниз. Глибокі м’язи (ромбоподібний, верхній і нижній зубчасті) рухають лопатки, піднімають і опускають ребра при диханні. Крижопаростковий м’яз підтримує тіло у вертикальному положенні, розгинає спину.
М’язи живота беруть участь в утворенні передньої і бічних стінок черевної порожнини. Прямі м’язи живота згинають тулуб вперед. Косі м’язи живота нахиляють хребет у боки. М’язи живота своїми скороченнями підвищують очеревинний тиск, утворюючи черевний прес. М’язи черевного преса сприяють утриманню органів порожнини в нормальному положенні.
14. Анатомо-фізіологічна характеристика органів травлення. Тонкий та товстий кишечник
Система травних органів представлена трубкою, що починається ротовим отвором і закінчується анальним отвором. Епітелій травного тракту є ентодермальним. Тільки біля ротового і анального отворів ентодермальний епітелій непомітно переходить в ектодермальий.
Травний тракт підрозділяється на наступні основні відділи:
Морфологічне ускладнення кишкового тракту у деяких хребетних йде шляхом його подовження і диференціювання на відділи. У травну трубку відкриваються протоки трьох видів травних залоз: слинних, печінки та підшлункової залози.
Слинні залози — надбання наземних хребетних. У них перетворяться слизисті залози ротової порожнини. Секрет їх змочує їжу і сприяє розщепленню вуглеводів.
Печінка і підшлункова залоза розвиваються шляхом випинання переднього відділу ембріональної кишки. Функції обох залоз ширші, ніж тільки травні. Так, печінка окрім виділення жовчі, що емульгує жири і активізує дію інших травних ферментів, служить важливим органом обміну речовин. Тут нейтралізуються деякі шкідливі продукти розпаду, накопичується глікоген. Ферменти підшлункової залози розщеплюють білки, жири і вуглеводи. Одночасно підшлункова залоза служить органом внутрішньої секреції. Розлад цієї функції призводить до втрати здатності організму засвоювати цукор. В результаті виникає важке захворювання — діабет.
Тонка кишка складається з трьох відділів – дванадцятипалої, порожньої і клубової – та досягає 5-7 м у довжину. В дванадцятипалу кишку відкриваються протоки підшлункової залози та печінки. В цьому невеликому відрізку кишки здійснюються основні процеси травлення. Реакція середовища кишки лужна, в ньому нейтралізується кисле середовище шлункового вмісту, яке надійшло сюди. В дванадцятипалій кишці багато різноманітних ферментів. Трипсин і хімотрипсин розщеплюють білки, ліпаза – жири, амілаза – крохмаль, мальтоза – мальтозу, лактаза – лактозу. Ці ферменти надходять у складі соку підшлункової залози.
У порожній і клубовій кишках травлення їжі продовжується. В результаті білки розщеплюються до амінокислот, жири – до гліцерину і жирних кислот, вуглеводи – до моносахаридів (глюкози).
Тонка кишка відіграє роль не лише в розщепленні. Тут відбувається не менш важливий процес – всмоктування речовин, що утворилися після розщеплення харчових продуктів. Всмоктування – складний фізіологічний процес, який можна пояснити не тільки дифузією. Це процес переходу води і розчинених у ній поживних речовин, солей вітамінів із травного каналу в кров і лімфу. Для всмоктування слизова оболонка має велику кількість мікроскопічних виростів – ворсинок.
Завдяки сокам (секретам, які виділяються підшлунковою залозою, печінкою і залозами слизової оболонки травного каналу їжа майже повністю розщеплюється і всмоктується . в товсту кишку надходять її неперетравлені рештки, в основному рослинна клітковина.
Товста кишка коротша від тонкої . вона має більший діаметр, звідси й назва. В ній виділяють такі частини: сліпу з червоподібним відростком, ободову і пряму, яка закінчується відхідником. У товстій кишці відбувається всмоктування води, продуктів гниття та бродіння і формування калових мас.
Уся кров від кишок проходить через печінку, де поживні речовини зазначають ряд перетворень, відбувається знешкодження продуктів гниття, які утворюються в кишках.
15. Анатомо-фізіологічна характеристика органів травлення. Печінка.
Органами травлення є: травний канал, де проходять харчові маси (порожнина рота, глотка, стравохід, шлунок, кишки), і травні залози (слинні, підшлункова, печінка тощо). У порожнині рота відбувається початковий етап травлення.
Ротова порожнина утворена спереду губами, збоку – щоками, зверху – піднебінням, знизу язиком і дном рота, ззаду вона переходить в глотку. Стінки рота вистелені слизовою оболонкою, яка мітить багато дрібних залоз, що виділяють слиз.
Язик – м’язовий орган, він вкритий слизовою оболонкою з розташованими в ній рецепторами, які здійснюють контроль за процесами наповнення рота їжею, ковтання, сприйняття смаку їжі. Язик бере участь у процесах пережовування їжі, ковтанні, а також, на відміну від тварин, - у артикуляції різних звуків, тобто у членороздільній мові.
Стравохід – орган у вигляді трубки, через яку їжа потрапляє у шлунок. Стравохід розташований позаду трахеї. Крім слизової оболонки його стінка містить два шари м’язів - поздовжній і кільцевий. За їх допомогою їжа проштовхується в шлунок.
Шлунок – об’ємне розширення травного каналу, в якому відбуваються подальша обробка їжі та її нагромадження. Він має неправильну форму: може бути у вигляді рога, гака або видовженого мішка. Стінка шлунку складається з трьох шарів (оболонок): серозного, м’язового і слизового. Під дією шлункового соку в шлунку відбувається дальше перетравлювання їжі. Головні ферменти шлунку – пепсин.
Печі́нка — велика залоза деяких безхребетних, хребетних тварин і людини.
Печінка у безхребетних - виріст переднього відділу середньої кишки або шлунка і безпосередньо бере участь у перетравлюванні їжі. Клітини печінки молюсків здатні до фагоцитозу. У хордових тварин і людини печінка виділяє жовчі і відіграє важливу роль в обміні речовин організму. У менш організованих хребетних печінки має трубчасту будову. У плазунів, птахів і ссавців попередні анастомози перетворюють трубчасту залозу на сітчасту. Печінка більшості хребетних — часточковий орган. У м'ясоїдних тварин Печінка порівняно більша, ніж у травоїдних. Форма печінки залежить від форми порожнини тіла тварини.
Печінка у людини виконує захисні, знешкоджувальні, ферментативні і видільні функції, спрямовані на підтримання гомеостазу в організмі; бере участь у процесах травлення, кровотворення, білковому, вуглеводному, жировому, мінеральному обмінах, обміні вітамінів. Зачаток П. з'являється наприкінці третього тижня зародкового розвитку людини з ділянки вентральної стінки дванадцятипалої кишки. Дальша диференціація печінки полягає у вростанні сполучної тканини всередину печінки по ходу ворітної вени. Остання поділяє паренхіму печінки на частки. Печінка міститься в основному в правому підребер'ї. Серповидною зв'язкою печінка поділяється на правий і лівий відділи, двома поздовжніми і поперечною (ворота печінки) борознами поділяється на 4 частки: праву, ліву, квадратну, хвостату. Внутрішню структуру її утворюють часточки призматичної форми, які складаються з печінкових клітин, що виробляють жовч, яка послідовно потрапляє у жовчні капіляри (завширшки 0,5 — 1 мм), внутрішньо- та міжчасткові протоки. Протоки, що виходять з кожної частки печінки, зливаючись, утворюють загальну печінкову протоку. Кров надходить у печінку по ворітній вені і печінковій артерії, які розгалужуються на міжчасткові вени і артерії. Останні у паренхімі печінки розгалужуються на капіляри (синусоїди), що безпосередньо стикаються з клітинами печінки. Ендотелій синусоїдів утворений клітинами зірчастої форми, які здатні до фагоцитозу. З капілярного русла паренхіми печінки формуються вени, що впадають в нижню порожнисту вену. Іннервація печінки здійснюється печінковим нервовим сплетінням.
16. Склад крові та її функції. Транспортна та дихальна функції крові. Еритроцити.
Кров — рідка сполучна тканина, що циркулює в замкненій кровоносній системі тварин і людини.
Разом з лімфою і тканинною рідиною є внутрішнім середовищем організму. Кров виконує в організмі багато важливих функцій. Основною з них є перенесення газів, тобто кисню (O2) — від органів дихання до тканин і вуглекислого газу (CO2) — від тканин до органів дихання. Кров, що збагатилась в органах дихання на O2, називається артеріальною, а кров, що віддала O2 тканинам і забрала з них CO2 — венозною (див. Газообмін, Дихання). Здатність крові зв'язувати O2 і віддавати його тканинам зумовлена наявністю в ній пігментів (гемоглобіну, хлорокруорину, гемеритрину).
Крім того кров переносить поживні речовини від шлунково-кишкового тракту до тканин; вимиває кінцеві продукти обміну речовин із тканин і переносить їх до органів виділення (нирки, шкіра); переносить біологічно активні речовини (гормони, вітаміни, ферменти тощо); у гомойотермних тварин і людини бере участь у терморегуляції; захищає організм від мікроорганізмів і чужорідних тіл (див. Фагоцитоз, Імунітет).
Кров бере участь у регуляції водно-сольового обміну та кислотно-лужної рівноваги. Важливим пристосуванням крові є здатність до її згортання, що забезпечує швидке припинення [[Кровотеча|кровотечі]
Функції крові:
1.Гомеостатична.
2.Видільна
3.Транспортна
4.Поживна
5.Дихальна
6.Захисна
7.Регуляторна
8.Терморегуляторна
9.Трофічна
10.Екскреторна
Кров складається з плазми крові і формених елементів (клітин), яких у хребетних тварин і людини є 3 групи:
Еритроцити в кровяному руслі є носіями групових властивостей. Формені елементи звичайно становлять 40-45% об'єму крові, плазма — 55-60%. Відносна сталість кількості формених елементів крові регулюється нейрогуморальними механізмами. До складу крові входять білки, вуглеводи, ліпіди, мінер. речовини, вода.
Хімічний склад, реакція середовища (pH) та інші хіміко-фізичні параметри крові відносно сталі. Це забезпечується механімами гомеостазу. Кількість крові у безхребетних тварин у відношенні до маси тіла коливається від 20 до 60%, у хребетних — від 1,7 до 10%, у людини — близько 7%. При різних патологічних станах організму можуть виникати зміни в крові, дослідження яких має велике діагностичне значення. Вивченням крові займається гематологія.
Еритроцити, червоні кров’яні тільця, перебувають у плазмі у завислому стані і визначають колір крові. Вони являють собою в нормі без’ядерні двовгнуті клітини округлої форми, діаметром 7-8 мкм і 1-2 мкм завтовшки. До складу еритроцитів входить специфічний пігмент крові – гемоглобін, який являє собою білок, зв’язаний атомом заліза. Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку , який заповнює порожнини деяких кісток. Живуть вони 3-4 місяці.
У разі порушення функції червоного кіскового мозку при деяких інфекційних захворюваннях розвивається анемія – зменшення кількості еритроцитів у крові, що призводить до кисневого голодування тканин. Основна функція еритроцитів полягає в транспортуванні кисню від органів дихання до тканин і видалення із тканин оксиду вуглецю (II). Це зв’язано з своєрідною здатністю гемоглобіну утворювати нестійкий хімічний комплекс з киснем.
17. Анатомо-фізіологічна характеристика органів виділення. Шкіра та її похідні. Молочні залози
Шкіра виконує безліч важливих функцій: дотик і виділення, і теплорегуляція, і газообмін. Вона сприймає почуття і відчуття, відбиває самопочуття і біль, реагує на всі зовнішні зміни, впливи навколишнього середовища, тепло, холод і механічні впливи. Крім того, шкіра захищає наш організм від втрат води, жиру і мінеральних речовин і, завдяки здатності упрівати, служить одночасно органом, що виводить шлаки.
Шкіра розтягується, еластична, пружна, що обумовлено її властивостями і жировою тканиною, фасціями, кістами, до яких вона прикріплена з'єднувальними тяжами. Колір залежить від барвної речовини - пігменту і ступеня кровонаповнення судин. У шкірі розташовується велика кількість сальних і потових залоз. Майже вся її поверхня покрита волоссям (пушком), що разом із залозами і нігтями називаються придатками шкіри.
З чого ж складається наша шкіра?
Шкіра - це дуже активний орган. Вона складається з трьох шарів: з епідермісу, дерми і підшкірно-жирової тканини.
От так виглядає структура шкіри людини
1) Волосся
2) Епідерміс
3) Дерма
4) Підшкірно-жирова тканина
5) Волосяний фолікул
6) Сальна залоза
7) Потова залоза
8) Жирова тканина
Епідерміс - це водно-ліпідна оболонка шкіри, що покриває її поверхневий шар і ефективно стримує левину частку всіх мікроорганізмів, що атакують людське тіло. Роговий шар, розташований на самій поверхні епідермісу, виконує функцію "чистильника": він складається з омертвілих рогових пластинок, що постійно обновляються, несучи із собою пил, речовини, відокремлювані зі шкірних залоз, і мікроорганізми. У самому нижньому шарі епідермісу - паростковому - відбувається розмноження нових кліток. У паростковому шарі є барвна речовина - пігмент меланін, що визначає колір шкіри в різних народів і засмагу.
Незважаючи на те, що епідерміс безупинно "лупиться", відновлюючись на поверхні шкіри, вона сприймається як ніжна і м'яка. Цим шкіра зобов'язана найтоншій жировій плівці. Жир для її зм'якшення виділяється сальними залозами, що знаходяться разом з волосяними фолікулами в дермі (власне шкірі).
Потові і сальні залози виробляють біологічні секрети - потову рідину і шкірне сало відповідно. Завдяки оптимальному саловідділенню, робота що динамічно змінюється потових залоз дозволяє організмові уникати перегріву, оскільки виводить надлишки тепла і деякі токсичні продукти обміну речовин. Таким чином, основною функцією дерми є збереження постійної температури тіла.
Крім бар'єрних функцій, через шкіру здійснюється обмін газів між організмом і навколишнім середовищем - ця здатність шкіри не менш важлива, чим легеневий обмін, хоча й уступає йому по інтенсивності. У дермі знаходяться кровоносні і лімфатичні судини, нервові закінчення, корені волосся.
Нижній шар шкіри - підшкірна жирова клітковина - є своєрідним "буфером" організму. У цього "буфера" дві основні задачі: зм'якшувати дію різних механічних факторів і термоізолювати людину. Товщина жирової клітковини неоднакова: приміром, в області чола і носа виражена слабко, на віках відсутня зовсім, а от на животі і сідницях досягає декількох сантиметрів.
Базальний шар складається з кліток у функціональному відношенні неоднорідних. Одні невпинно відтворюють синтез білка для формування нових кліток, інші синтезують пігмент шкіри. Нормальне фарбування шкіри залежить від спадкоємних і зовнішніх факторів - утворення пігменту стимулюється дією ультрафіолетових променів.
Клітки шиповатой зони, як і базальної, здатні до розмноження і разом об'єднані за назвою паросткових. У цій зоні маються також блукаючі між дермою і эпидермисом "білі" клітки, що беруть участь в імунологічному захисті організму.
У зернистому шарі, розташованому над шиповатым, з'являються численні зерна, свідчачи про процес зроговіння, що почався.
Блискучий шар, добре помітний на долонях і підошвах, диффузно просочений білковою речовиною, що у наступному перетворюється в остаточний продукт зроговіння - білок кератин.
Роговий шар безпосередньо стикається з зовнішнім середовищем і складається з плоских ороговілих кліток (лусочок), тісно з'єднаних між собою.
Найбільш могутній роговий шар - на підошвах і долонях, на особі він тонше всього. Самі поверхневі рогові лусочки постійно відпадають - слущиваются, що має вікові і сезонні розходження.
У дермі (власне шкірі) розташовані кровоносні і лімфатичні судини, нервові закінчення, сальні і потові залози, корені волосся. Товщина дерми від 0,5 до 5 мм, найбільша на спині, плечах, стегнах. У дермі знаходяться і гладкомышечные клітки, що місцями утворять невеликі пучки. Вони обплітають волосяні фолікули (мішечки) і звуться м'язів "піднімаючих волосс". Інші пучки розташовані на шкірі шиї, чола, тильної поверхні кистей і стіп. Скорочення їх, зменшуючи приплив крові, викликає поява "гусячої шкіри", регулюючи тим самим тепловіддачу організму.
Шкірний покрив є найтоншим рецептором, що дозволяє випробувати різноманітний спектр почуттєвих відчуттів і попередити людини про небезпеці. Розрізняють кілька видів чутливості шкіри: болючу, тактильну (почуття дотику, тиску), холодову і теплову. Найбільшою тактильною чутливістю володіє шкіра долонної сторони кінчиків пальців, потім випливає кінчик носа, середина долоні, і, нарешті, середня лінія спини.
Слизувата оболонка рота свою назву одержала від того, що її поверхня постійно покрита слизом. Секрет слинних залоз бере участь у переварюванні вуглеводів їжі. Зволожений ним епітелій порожнини рота здатний пропускати в лежачі під ним кровоносні судини багато лікарських речовин. Нервовий апарат слизуватої оболонки рота являє собою велику мережу рухових, чуттєвих і смакових рецепторів, зв'язаних з під'язичним, язикоглоточним і блукаючим нервами.
Гігієна шкіри
Шкіра - один з найважливіших органів людини, від її стану багато в чому залежить здоров'я всього нашого організму. Крім того, людина зі здоровою і доглянутою шкірою виглядає більш привабливо.
Щоб Ваша шкіра залишалася молодий і красивої, необхідно регулярно і правильно доглядати за нею.
Очищення є першим етапом догляду за шкірою. Очищати шкіру необхідно ранком і особливо ввечері. Мікроби, що накопичуються в порах пил і інші забруднення заважають природному виділенню шкірного сала, утрудняючи подих шкіри й усмоктування нею вітамінів і живильних речовин. Тому умивання - один з основних елементів догляду за шкірою.
Для підтримки чистоти тіла варто щодня приймати душ. Якщо у Вас нормальна або жирна шкіра, користуйтеся звичайним туалетним милом або гелем для душу. При сухій шкірі рекомендується користуватися м'яким дитячим милом або робити утирання у вологу шкіру спеціальних олій і кремів.
Молочні залози жінок - це парні шкірні утворення на передній поверхні грудної клітки. Вони розташовані по боках від середньої лінії на рівні II-VII ребер і мають розмір до 10-12 см у діаметрі, завтовшки 3-4 см. У центрі залози є кружальце пігментованої шкіри, в середині якого міститься сосок молочної залози. Молочна залоза є залозою зовнішньої секреції, всередині вона складається з часток жирової тканини, в якій розташована залізиста тканина з молочними ходами (каналами), які, з'єднуючись, переходять у вивідні протоки, що відкриваються зовні через сосок молочної залози. Зростання молочних залоз, їхня секреторна функція активізуються гормонами яєчника і гіпофіза. В соску закладені гладенькі м'язи, що скорочуються при механічному подразненні їх; при цьому навколососкове кружальце зменшується в діаметрі, а сосок виступає ще більше. Скорочення соска дещо пов'язане із скороченнями матки, і, навпаки, при механічному подразненні сосків відбувається посилення скорочень матки.
18. Анатомо-фізіологічна характеристика органів дихання. Носова порожнина. Гіпоксія.
Органи дихання. Носова порожнина з при носовими пазухами, носова і ротова частина глотки, гортань, трахея, бронхи, легені.
Гортань розташована на передній частині шиї і зовні її частину видно як підвищення, яке називають кадиком. Гортань не тільки повітроносний орган, але й орган утворення голосу, звукової мови. Зверху вхід в гортань прикривається надгортанником, який перешкоджає потраплянню їжі в гортань і дихальні шляхи.
Стінки гортані утворені хрящами і зсередини вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм, який відсутній на голосових зв’язках і на частині надгортанника. Гортань утворюють три непарних (персневидний, щитовидний, надгортанник) та три парних (черпакуваті, ріжкуваті, клиноподібні) хрящі.
Трахея розташована у грудній клітці спереду від стравоходу і має довжину 9-11 см. на рівні 5 грудного хребця вона ділиться на два головні бронхи: лівий і правий. Задня стінка трахеї (де немає хрящових утворів) перетинчаста, в ній є гладенькі м’язові волокна і вона прилягає до стравоходу. Це створює сприятливі умови для проходження їжі по стравоходу.
Легені являють собою парний орган. Ліва і права легені займають майже всю грудну порожнину. Права легеня більша і складається з трьох часток, ліва – із двох часток. На внутрішній поверхні легень розташовані ворота легень, через які проходять бронхи, нерви, легеневі артерії, легеневі вени, нерви і лімфатичні судини. Зовні легені вкриті сполучно – тканинною оболонкою – плеврою.
Носова порожнина ділить хрящовою перетинкою на дві половини – праву і ліву. На перетинці розташовуються три носові раковини, які утворюють носові ходи: верхній, середній і нижній. Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм. Війки епітелію, рухаючись різко і швидко в напрямку ніздрів і повільно і плавно в напрямку легень, затримують і виводять назовні пил і мікроорганізми, які осідають на слиз оболонки. Слизова оболонка носової порожнини має густу сітку кровоносних судин і капілярів. Кров, що тече по цих судинах, зігріває або охолоджує повітря, яке людина вдихає. Залози слизової оболонки виділяють слиз, який зволожує стінки порожнини і знижує життєздатність бактерій, які потрапляють з повітря. У слизовій оболонці верхньої носової раковини і верхнього відділу перегородки носа розташовані спеціальні нюхові клітини (рецептори), які утворюють периферичну частину нюхового аналізатора (органа нюху).
Носова порожнина сполучається з при носовими пазухами (порожнинами), які знаходяться в кістках черепа: верхній щелепі (гайморова), лобній і крило видній (або основній).
Таким чином, повітря, яке надходить у легені через носову порожнину, очищається, зігрівається і знезаражується. Це не відбувається при диханні через ротову порожнину.
Із порожнини носа через хоани повітря надходить у носову, ротову частину глотки, а потім – у гортань.
гіпоксія - стан кисневого голодування як усього організму в цілому, так і окремих органів і тканин, викликане різними чинниками: вживанням алкоголю, курінням, затримкою дихання, хворобливими станами , малим вмістом кисню в атмосфері. Внаслідок гіпоксії в життєво важливих органах розвиваються необоротні зміни. Найбільш чутливими до кисневої недостатності є центральна нервова система, м'яз серця, тканини нирок, печінки. Може викликати появу нез'ясовного почуття ейфорії, призводить до запаморочень, низькому м'язевого тонусу.
19.Анатомо-фізіологічна характеристика органів травлення. Порожнина роту.
Органи травлення складаються із травного каналу крупних травних залоз, які відкриваються в нього протоками. До цих залоз відносяться три пари слинних залоз (навколо вушні, під’язикові, підщелепні), підшлункова залоза та печінка. Крім того, в слизовій оболонці травного каналу знаходиться багато дрібних залоз.
Травний канал являє собою вигнуту трубку, довжина якої у людини досягає 10-12 м в ній розрізняють такі частини: порожнина рота, глотка, стравохід, шлунок, тонкий і товстий кишечник, пряма кишка із задньопроходним отвором. У стінці всіх відділів травного тракту, починаючи зі стравоходу, є гладкі м’язи, які своїми скороченнями проштовхують їжу вздовж травної трубки. Такі хвилеподібні скорочення називаються перистальтичними.
Порожнина роту. Тут відбувається механічна і частково хімічна обробка їжі. Механічна обробка (подріблення) здійснюється за допомогою зубів, яких у людини 32.
В процесі розжовування їжі вона змочується слиною, яку виділяють слинні залози.
Слинні залози збуджуються рефлекторно. Їжа, потрапляючи в рот подразнює розташовані в слизистій оболонці рецептори, і збудження від них передається по нервам до центру слиновиділення, розташованому продовгуватому мозку. Там збудження переходить на центр обіжний нейрон і поступає до слинних залоз. Останні починають виділяти слину.
20. Анатомо-фізіологічна характеристика органів виділення. Нирки. Механізми сечоутворення, регуляція
Сечова система. Більша частина продуктів обміну речовин видаляється із організму органами виділення, до складу яких відносяться нирки, сечоводи, сечовий міхур та сечівник. У нирках сеча утворюється. Сечоводи транспортують утворену сечу до сечового міхура, у якому вона накопичується (резервуар). По сечівнику сеча періодично виводиться із сечового міхура назовні.
Нирки, виділяючи продукти обміну, підтримують сталість складу крові та внутрішнього середовища в цілому, зокрема їх іонного складу. Крім цього нирки беруть участь в процесах регуляції рівня артеріального тиску.
До додаткових органів виділення відносяться шкіра (у вигляді поту виділяються продукти обміну та деякі солі), легені (вуглекислий газ, вода, леткі продукти обміну), кишечник (солі).
Нирка (ren) має масу близько 120-200 г, довжину 10-12 см, ширину - 6-5 см і товщину 4 см. Звичайно права нирка дещо менша від лівої. Нирки розташовані позаочеревинно. Права нирка на рівні 12 грудного (верхня межа) і 3 поперекового (нижня межа) хребців. Ліва - на рівні нижньої половини 11 грудного - 2 поперекового хребців. Тобто права нирка на 1/2 хребця лежить нижче від лівої. Ззаду нирки прилягають до поперекової частини діафрагми, поперекового і квадратного м'язів поперека (ця поверхня нирки більш пласка, а передня - опукла). Спереду - до правої нирки прилягають: права частка печінки, вигин ободової кишки. До лівої - шлунок, хвіст підшлункової залози, селезінка. Зверху на нирках розташовані наднирники. Нирка вкрита власною оболонкою - фіброзна капсула (сполучна тканина), у якій багато міоцитів і еластичних волокон. Капсула прилягає до нирки, але з речовиною нирки зрощена слабко і може легко відділятися. На передній поверхні нирки капсула нерідко зростається з очеревиною.
Навколо нирки знаходиться скупчення жирової тканини - жирова капсула та ниркова фасція. Жирова капсула прилягає до фіброзної капсули і більше виражена на задньому боці. Ниркова фасція (продовження поперечної фасції живота) охоплює жирову капсулу і має два листки - передниркову і позадниркову пластинки. Спереду, поверх передниркової фасціальної пластинки, нирка вкрита очеревиною. Оболонки нирки разом з нирковими судинами являються фіксуючим апаратом нирки. Іноді може спостерігатися послаблення фіксуючого апарату нирки і вона зміщується у бік тазу. Таку нирку називають блукаючою.
Нирка має бобоподібну форму. Увігнутим краєм нирки звернені до хребта - це ворота нирки. Крізь ворота нирки проходять ниркова артерія, ниркова вена, лімфатичні судини, нерви у вигляді сплетення, яке супроводжує ниркову артерію і сечовід.
Ворота нирки продовжуються у оточену речовиною нирки заглибину - ниркову пазуху. У нирковій пазусі розташовані судини, нерви, ниркова миска (лаханка) та великі і малі ниркові чашки. Все це оточене клітковиною. Малих чашок 8-12 (7-8) - короткі широкі трубочки. Вони охоплюють одним кінцем ниркові сосочки (papilla renalis), протилежним відкриваються у велику чашку. Великі чашки (їх 2-3) зливаючись утворюють лійкоподібну ниркову лаханку, яка переходить у сечовід Стінка чашок і лаханки побудована із слизової оболонки, шару міоцитів і шару сполучної тканини - адвентиція.
Речовина нирки (паренхіма) має два шари: корковий і мозковий (пірамідальний). Корковий шар (жовтуватого кольору) розташовується суцільним шаром по периферії нирки і дає відростки до мозкової речовини - ниркові стовпи. Мозкова речовина (має більш червоний колір) розташована всередині, має форму пірамід (їх 7-10), верхівки яких звернені до воріт нирки. Верхівки 2-3 пірамід сполучені між собою і утворюють сосочок, який виступає у малу чашку. На вершині кожного сосочка відкривається від 10 до 20 (іноді і більше) сосочкових отворів. Одна піраміда з прилягаючою ділянкою коркової речовини утворює одну ниркову частку. Тобто, нирка має часткову будову, хоча зовні у людини це не проявляється. У дитини нирка має часткову форму.
Речовина нирки складається із сполучнотканинної основи, сечових канальців, кровоносних та лімфатичних судин і нервів. Сполучнотканинна основа представлена ретикулярною тканиною. Сечові канальці складають більшу частину речовини нирки. Це трубочки різної форми і діаметра. Вони об'єднані в структурно-функціональні одиниці нирки нефрони. Стінки канальців складаються із клітин ниркового епітелію різноманітної форми. У нирці налічується близько 1 млн. нефронів. Довжина канальців одного нефрона дорівнює 35-50 мм, а усіх нефронів - близько 100 км.
Кожний нефрон має: капсулу клубочка (капсула Шумлянського-Боумена), проксимальний звивистий каналець, петлю Генле, дистальний звивистий каналець, який впадає у збирну трубочку. Кілька збирних трубочок зливаючись, утворюють сосочковий канал. Він відкривається невеликим отвором на сосочку у малу ниркову чашку. На сосочку є багато отворів. Більша частина нефронів (майже 4/5) розташована у корковому шарі (звідси корковий нефрон), менша - у мозковому, це юкстамедулярні нефрони (juxta - біля, поряд; medulla - мозковий).
Капсула клубочка нагадує за формою чашу, стінка якої складається із двох листків, що утворюють щілиноподібний простір. Всередині капсули знаходиться клубочок (glomerulus) кровоносних капілярів. Клубочок і капсулу разом називають - нирковим тільцем (corpusculum renis). Вони є лише у корковому шарі нирки. Простір капсули відділений від просвіту капілярів двома шарами клітин - фенестровими капілярами та зрослими з ними епітеліальними клітинами внутрішнього листка капсули – подоцитами (великі клітини неправильної форми з кількома широкими відростками (цитотрабекули),від яких відходить багато дрібних відростків (цитоподії). Кровоносна система нирки починається нирковою артерією (парні артерії, відходять від черевного відділу аорти). Увійшовши до нирки артерія поділяється на сегментарні, які проходять між нирковими пірамідами до їх основи. Це міжчасткові артерії. Ідуть вони у ниркових стовпах. В основі піраміди міжчасткові артерії поділяються на дві гілочки, які, розходячись, ідуть вздовж основи двох сусідніх пірамід по межі між корковою і мозковою речовиною. Вони називаються дуговими артеріями. Від дугових артерій у напрямі до поверхні нирки відходять численні гілочки - міжчасточкові артерії, а від них ідуть короткі бічні гілочки. Ці, найменші артерії в нирці (артеріоли), називаються приносними артеріями (vas afferens), вони входять до капсули і утворюють (раптово розгалужуючись) клубочок капілярів (мальпігіїв клубочок). Артеріальні капіляри клубочка знову збираються в одну артерійку, яка виносить з нього кров і називається виносною артерією (vas efferens), діаметр якої менший від приносної. Внаслідок різниці діаметрів у клубочку виникає гідростатичний тиск, що робить можливим фільтрацію плазми крові і утворення первинної сечі. L канальці, забезпечуюючи відсмоктування (реабсорбцію) необхідних організмові продуктів з утворенням вторинної сечі та перетворення артеріальної крові у венозну. Таке повторне галуження капілярів називають чудова сітка (rete mirabile). Далі капіляри збираються у венули, вени, які впадають у ниркову вену, що іде до нижньої порожнистої вени.
Від виносних кровоносних судин юкстамедулярних нефронів, а також від початкових відділів міжчасточкових і дугових артерій відходять прямі артеріоли мозкової речовини, які забезпечують її кровопостачання. Тобто мозкова речовина живиться не позбавленою шлаків кров'ю.
У юкстамедулярних нефронів приносна і виносна судини капсули мають однаковий діаметр і виносна не утворює вторинної сітки капілярів. Отже такі нефрони не буруть участі в утворенні сечі.
Утворена завдяки реабсорбції у канальцях нирки вторинна сеча по збирних трубочках, малих та великих чашках відтікає крізь лаханку (миску) у сечовід і далі у сечовий міхур. Ниркова миска подібна до сплюснутої лійки. Звужена її частина обернена вниз і медіально переходить у сечовід. Стінка миски вкрита зсередини слизовою оболонкою, зовні лежить м'язовий шар і, нарешті, - адвентиція.
Нирки крім виділення відіграють важливу роль як залоза внутрішньої секреції. Зона переходу петлі Генле у дистальний звивистий каналець розташовується між приносною і виносною судинами. Тут у стінці канальця виявляється велике скупчення ядер, а базальна мембрана відсутня. Ця ділянка дистального відділу називається щільною плямою. В стінках приносної і виносної судин, які прилягають до щільної плями, під ендотеліоцитами знаходяться особливі збагачені гранулами юкстагломерулярні клітини, які виробляють ренін (регуляція кров'яного тиску) та нирковий еритропоетичний фактор (стимулює еритроцитопоез).
Сечоводи (ureter) - трубки довжиною близько 30-35 см, діаметром від 3 до 9 мм. Вийшовши із лаханки сечовід позаочеревинно спускається вниз, проходить спереду по клубових артеріях на рівні тазової пограничної лінії і переходить у малий таз. У малому тазі сечовід досягає нижнього відділу сечового міхура, косо пронизує його стінку і відкривається у порожнину міхура.
У сечоводі виділяють 3 частини: черевну, тазову і внутрішньостінну. Черевна частина сечоводу задньою поверхнею торкається поперекового м'яза. Медіально від черевної частини правого сечоводу розташована нижня порожниста вена, латеральніше - висхідна ободова і сліпа кишки. Медіальніше лівого сечоводу лежить черевна аорта, а латеральніше - низхідна ободова кишка.
Тазова частина сечоводу спочатку знаходиться на стінці малого тазу, потім відходить від неї у передньолатеральному напрямі. Перед впаданням у сечовий міхур сечовід у чоловіків перехрещується з сім'явиносною протокою, а у жінок проходить поблизу шийки матки і піхви і перехрещується з матковою артерією.
Внутрішньостінною частиною сечоводу називають невелику кінцеву частину сечоводу, яка розташована в стінці сечового міхура.
Стінка сечоводу складається з 3-х оболонок: внутрішньої слизової оболонки з підслизовим шаром, середньої - м'язевої оболонки і зовнішньої - адвентиціальної. Слизова оболонка вистелена епітелієм, містить слизові залозки і утворює поздовжні складки. М'язева оболонка представлена 3-ма шарами гладеньких м'язів, скорочення яких сприяє просуванню сечі до міхура і перешкоджає зворотньому потоку. Адвентиціальна оболонка складається із сполучної тканини. Очеревина вкриває сечоводи лише спереду.
Сечовий міхур - порожнистий орган, форма якого залежить від наповнення сечею: порожний він сплющений, наповнений - грушеподібний чи яйцеподібний. Ємкість у дорослої людини коливається в межах 500-700 мл.
Розташований в порожнині малого тазу, спереду його розташований відділений рихлою клітковиною лобковий симфіз, а позаду розташовані матка і частина піхви у жінок, пряма кишка і сім'яні міхурці у чоловіків.
У сечовому міхурі розрізняють верхівку, тіло і дно з шийкою. Верхівка міхура звернена догори і трохи вперед; при сильному наповненні міхура вона піднімається над рівнем лобкового сполучення і прилягає до передньої черевної стінки. Тіло міхура - середня більша його частина - має передню, задню і дві бічні поверхні. Дно міхура звернене вниз і назад і, звужуючись, переходить у шийку міхура. Під дном міхура у чоловіків знаходиться простата, а у жінок - сечостатева діафрагма - закриває проміжок між гілками лобкових і сідничних кісток. Її основу складають парний глибокий поперечний м'яз промежини і м'яз сфінктер.
Стінка сечового міхура складається із внутрішньої - слизової оболонки (вкрита перехідним епітелієм) з підслизовою основою, середньої - м'язевої і зовнішньої - серозної (частково) і адвентиціальної оболонок. Слизова оболонка утворює багаточисельні складки, які розрівнюються з наповненям міхура. На дні сечового міхура є ділянка трикутної форми - трикутник міхура, у якої не виражена підслизова основа і слизова оболонка не утворює складок. На вершинах трикутника розташовані отвори: правий і лівий - сечоводів, внутрішній - отвір сечівника. У стінці міхура є багато рецепторів, які сприймають внутрішньоміхуровий тиск, забезпечуючи рефлекторне випорожнення міхура.
М'язева оболонка складається із гладеньких м'язів у 3 шари: 2 поздовжніх (зовнішній і внутрішній) і 1 спіральний (середній; найпотужніший). У районі шийки навколо внутрішнього отвору сечівника м'язеві волокна цього шару утворюють сфінктер (мимовільний). Другий (вольовий) сфінктер належить до м'язів діафрагми таза. Серозна оболонка - очеревина вкриває тіло і верхівку міхура лише ззаду, решта міхура вкрита адвентиціальною (сполучнотканинною) оболонкою.
Сечівник (urethra) різний у жінок і чоловіків. Жіноча уретра має форму трубки довжиною 3-3,5 см, розташована спереду від піхви. Канал розпочинається своїм внутрішнім отвором у районі шийки сечового міхура, проходить назад і вниз від лобкового симфізу і відкривається зовнішнім отвором у присінку піхви. На своєму шляху канал пронизує сечостатеву діафрагму, де він оточений м'язом - сфінктер сечівника (це довільний сфінктер). Чоловіча уретра має форму зігнутої трубки довжиною 18-23 см і є одночасно каналом виведення сечі і сім'яної рідини. Від міхура він проходить: крізь простату, сечостатеву діафрагму і губчасте тіло статевого члена, на голівці якого відкривається зовнішнім отвором. В зв'язку з цим у каналі виділяють простатну, перетинчасту і губчасту частини. Простатна має довжину близько 2,5 см. Це найширша частина каналу. Сюди відкриваються протоки простати і сім'явиносні протоки. Перетинчаста частина найвужча, її довжина близько 1 см, вона оточена сфінктером. Губчаста - найдовша (15-20 см).
Іннервація нирки: гілки ниркового і черевного сплетень. Сечовід: гілки ниркового спелетення (черевна частина), сечовідного спелетення і внутрішньоносні тазові нерви (тазова частина сечовода). Сечовий міхур: гілки верхнього і нижнього підчеревних сплетень.
Кровопостачання: сечовід - гілки ниркових і яєчкових (яєчникових) артерій. Сечовий міхур: гілки внутрішньої клубової артерії.
21. Анатомія та фізіологія органів виділення. Нирки, сечовід, сечовмй міхур
Нирки крім виділення відіграють важливу роль як залоза внутрішньої секреції. Зона переходу петлі Генле у дистальний звивистий каналець розташовується між приносною і виносною судинами. Тут у стінці канальця виявляється велике скупчення ядер, а базальна мембрана відсутня. Ця ділянка дистального відділу називається щільною плямою. В стінках приносної і виносної судин, які прилягають до щільної плями, під ендотеліоцитами знаходяться особливі збагачені гранулами юкстагломерулярні клітини, які виробляють ренін (регуляція кров'яного тиску) та нирковий еритропоетичний фактор (стимулює еритроцитопоез).
Сечоводи (ureter) - трубки довжиною близько 30-35 см, діаметром від 3 до 9 мм. Вийшовши із лаханки сечовід позаочеревинно спускається вниз, проходить спереду по клубових артеріях на рівні тазової пограничної лінії і переходить у малий таз. У малому тазі сечовід досягає нижнього відділу сечового міхура, косо пронизує його стінку і відкривається у порожнину міхура.
У сечоводі виділяють 3 частини: черевну, тазову і внутрішньостінну. Черевна частина сечоводу задньою поверхнею торкається поперекового м'яза. Медіально від черевної частини правого сечоводу розташована нижня порожниста вена, латеральніше - висхідна ободова і сліпа кишки. Медіальніше лівого сечоводу лежить черевна аорта, а латеральніше - низхідна ободова кишка.
Тазова частина сечоводу спочатку знаходиться на стінці малого тазу, потім відходить від неї у передньолатеральному напрямі. Перед впаданням у сечовий міхур сечовід у чоловіків перехрещується з сім'явиносною протокою, а у жінок проходить поблизу шийки матки і піхви і перехрещується з матковою артерією.
Внутрішньостінною частиною сечоводу називають невелику кінцеву частину сечоводу, яка розташована в стінці сечового міхура.
Стінка сечоводу складається з 3-х оболонок: внутрішньої слизової оболонки з підслизовим шаром, середньої - м'язевої оболонки і зовнішньої - адвентиціальної. Слизова оболонка вистелена епітелієм, містить слизові залозки і утворює поздовжні складки. М'язева оболонка представлена 3-ма шарами гладеньких м'язів, скорочення яких сприяє просуванню сечі до міхура і перешкоджає зворотньому потоку. Адвентиціальна оболонка складається із сполучної тканини. Очеревина вкриває сечоводи лише спереду.
Сечовий міхур - порожнистий орган, форма якого залежить від наповнення сечею: порожний він сплющений, наповнений - грушеподібний чи яйцеподібний. Ємкість у дорослої людини коливається в межах 500-700 мл.
Розташований в порожнині малого тазу, спереду його розташований відділений рихлою клітковиною лобковий симфіз, а позаду розташовані матка і частина піхви у жінок, пряма кишка і сім'яні міхурці у чоловіків.
У сечовому міхурі розрізняють верхівку, тіло і дно з шийкою. Верхівка міхура звернена догори і трохи вперед; при сильному наповненні міхура вона піднімається над рівнем лобкового сполучення і прилягає до передньої черевної стінки. Тіло міхура - середня більша його частина - має передню, задню і дві бічні поверхні. Дно міхура звернене вниз і назад і, звужуючись, переходить у шийку міхура. Під дном міхура у чоловіків знаходиться простата, а у жінок - сечостатева діафрагма - закриває проміжок між гілками лобкових і сідничних кісток. Її основу складають парний глибокий поперечний м'яз промежини і м'яз сфінктер.
Стінка сечового міхура складається із внутрішньої - слизової оболонки (вкрита перехідним епітелієм) з підслизовою основою, середньої - м'язевої і зовнішньої - серозної (частково) і адвентиціальної оболонок. Слизова оболонка утворює багаточисельні складки, які розрівнюються з наповненям міхура. На дні сечового міхура є ділянка трикутної форми - трикутник міхура, у якої не виражена підслизова основа і слизова оболонка не утворює складок. На вершинах трикутника розташовані отвори: правий і лівий - сечоводів, внутрішній - отвір сечівника. У стінці міхура є багато рецепторів, які сприймають внутрішньоміхуровий тиск, забезпечуючи рефлекторне випорожнення міхура.
М'язева оболонка складається із гладеньких м'язів у 3 шари: 2 поздовжніх (зовнішній і внутрішній) і 1 спіральний (середній; найпотужніший). У районі шийки навколо внутрішнього отвору сечівника м'язеві волокна цього шару утворюють сфінктер (мимовільний). Другий (вольовий) сфінктер належить до м'язів діафрагми таза. Серозна оболонка - очеревина вкриває тіло і верхівку міхура лише ззаду, решта міхура вкрита адвентиціальною (сполучнотканинною) оболонкою.
Сечівник (urethra) різний у жінок і чоловіків. Жіноча уретра має форму трубки довжиною 3-3,5 см, розташована спереду від піхви. Канал розпочинається своїм внутрішнім отвором у районі шийки сечового міхура, проходить назад і вниз від лобкового симфізу і відкривається зовнішнім отвором у присінку піхви. На своєму шляху канал пронизує сечостатеву діафрагму, де він оточений м'язом - сфінктер сечівника (це довільний сфінктер). Чоловіча уретра має форму зігнутої трубки довжиною 18-23 см і є одночасно каналом виведення сечі і сім'яної рідини. Від міхура він проходить: крізь простату, сечостатеву діафрагму і губчасте тіло статевого члена, на голівці якого відкривається зовнішнім отвором. В зв'язку з цим у каналі виділяють простатну, перетинчасту і губчасту частини. Простатна має довжину близько 2,5 см. Це найширша частина каналу. Сюди відкриваються протоки простати і сім'явиносні протоки. Перетинчаста частина найвужча, її довжина близько 1 см, вона оточена сфінктером. Губчаста - найдовша (15-20 см).
Іннервація нирки: гілки ниркового і черевного сплетень. Сечовід: гілки ниркового спелетення (черевна частина), сечовідного спелетення і внутрішньоносні тазові нерви (тазова частина сечовода). Сечовий міхур: гілки верхнього і нижнього підчеревних сплетень.
Кровопостачання: сечовід - гілки ниркових і яєчкових (яєчникових) артерій. Сечовий міхур: гілки внутрішньої клубової артерії.
22. Анатомо-фізіологічна характеристика серцево-судинної системи
Система кровообігу складається з серця та судин: кровоносних і лімфатичних. Основне значення системи кровообігу полягає в постачанні кров'ю органів і тканин. Серце за рахунок своєї нагнітальний діяльності забезпечує рух крові по замкнутій системі судин. Кров безперервно рухається по судинах, що дає їй можливість виконувати всі життєво важливі функції, а саме транспортну (перенесення кисень і поживні речовини), захисну (містить антитіла), регуляторну (містить ферменти, гормони та інші біологічно активні речовини).
Анатомічна будова серця. Серцевий цикл. Значення клапанного апарату.
Серце людини - порожнистий м'язовий орган. Суцільний вертикальною перегородкою серце ділиться на дві половини: ліву і праву. Друга перегородка, що йде в горизонтальному напрямі, утворює в серці чотири порожнини: верхні порожнини-передсердя, нижні-шлуночки. Маса серця новонароджених в середньому дорівнює 20 г. Маса серця дорослої людини складає 0,425-0,570 кг. Довжина серця у дорослої людини досягає 12-15см, поперечний розмір 8-10 см, переднезадній 5-8 см. Маса і розміри серця збільшуються при деяких захворюваннях (вади серця), а також у людей, які тривалий час займаються напруженим фізичною працею або спортом.
Стінка серця складається з трьох шарів: внутрішнього, середнього і зовнішнього. Внутрішній шар представлений ендотеліальною оболонкою (ендокард), яка вистилає внутрішню поверхню серця. Середній шар (міокард) складається з поперечно-смугастої м'язи. Мускулатура передсердь відокремлена від мускулатури шлуночків сполучнотканинною перегородкою, яка складається з щільних фіброзних волокон - фіброзне кільце. М'язовий шар передсердь розвинений значно слабкіше, ніж м'язовий шар шлуночків, що пов'язане з особливостями функцій, які виконує кожен відділ серця. Зовнішня поверхня серця покрита серозною оболонкою (епікард), яка є внутрішнім листком навколосерцевої сумки-перикарда. Під серозною оболонкою розташовані найбільш крупні коронарні артерії та вени, які забезпечують кровопостачання тканин серця, а також велике скупчення нервових клітин і нервових волокон, іннервують серце.
Перикард і його значення. Перикард (серцева сорочка) оточує серце як мішок і забезпечує його вільний рух. Перикард складається з двох листків: внутрішнього (епікард) і зовнішнього, зверненого у бік органів грудної клітини. Між листками перикарда є щілина, заповнена серозною рідиною. Рідина зменшує тертя листків перикарда. Перикард обмежує розтягування серця наповнює його кров'ю і є опорою для коронарних судин.
У серці розрізняють два види клапанів-атріовентрикулярна (передсердно-шлуночкові) і півмісяцеві. Атріовентрикулярна клапани розташовуються між передсердя і відповідними шлуночками. Ліве передсердя від лівого шлуночка відділяє двостулковий клапан. На кордоні між правим передсердям і правим шлуночком знаходиться тристулковий клапан. Краю клапанів сполучені з папілярними м'язами шлуночків тонкими і міцними сухожильними нитками, які провисають в їх порожнину.
Півмісяцеві клапани відділяють аорту від лівого шлуночка і легеневий стовбур від правого шлуночка. Кожен Півмісяцева клапан складається з трьох стулок (кишеньки), в центрі яких є потовщення - вузлики. Ці вузлики, прилягаючи, один до одного, забезпечують повну герметизацію при закритті Півмісяцева клапанів.
Серцевий цикл і його фази. У діяльності серця можна виділити дві фази: систола (скорочення) і діастола (розслаблення). Систола передсердь слабше і коротше систоли шлуночків: в серці людини вона триває 0,1 с, а систола шлуночків - 0,3 с. діастола передсердь займає 0,7 с, а шлуночків - 0,5 с. Загальна пауза (одночасна діастола передсердь і шлуночків) серця триває 0,4 с. Весь серцевий цикл триває 0,8 с. Загальна тривалість різних фаз серцевого циклу залежить від частоти серцевих скорочень. При більш частих серцевих скорочень діяльність кожної фази зменшується, особливо діастоли.
Значення клапанного апарату в русі крові через камери серця. Під час діастоли передсердь атріовентрикулярна клапани відкриті і кров, яка надходить з відповідних судин, заповнює не тільки їх порожнини, але і шлуночки. Під час систоли передсердь шлуночки повністю заповнюються кров'ю. При цьому виключається зворотний рух крові в порожнисті і легеневі вени. Це пов'язано з тим, що в першу чергу скорочується мускулатура передсердь, що утворює гирла вен. У міру наповнення порожнин шлуночків кров'ю стулки атріовентрикулярна клапанів щільно стуляються і відділяють порожнину передсердь від шлуночків. В результаті скорочення папілярних м'язів шлуночків у момент їх систоли сухожильні нитки стулок атріовентрикулярна клапанів натягаються і не дають їм вивернутися в бік передсердь. До кінця систоли шлуночків тиск в них стає більше тиску в аорті і легеневої стовбурі.
Це сприяє відкриттю Півмісяцева клапанів, і кров з шлуночків надходить до відповідних судини. Під час діастоли шлуночків тиск в них різко падає, що створює умови для зворотного руху крові у бік шлуночків. При цьому кров заповнює кишеньки Півмісяцева клапанів і обумовлює їх змикання.
Таким чином, відкриття і закриття клапанів серця пов'язане із зміною величини тиску в порожнинах серця.
Основні фізіологічні властивості серцевого м'яза.
Серцевий м'яз, як і скелетна, володіє збудливістю, здатністю проводити збудження і скоротливість.
Збудливість серцевого м'яза. Серцевий м'яз менш збудлива, ніж скелетна. Для виникнення збудження в серцевому м'язі необхідно застосувати сильніший подразник, ніж для скелетної. Встановлено, що величина реакції серцевого м'яза не залежить від сили наносяться подразнень (електричних, механічних, хімічних і т. д.). Серцевий м'яз максимально скорочується і на порогове, і на більш сильне за величиною роздратування.
Провідність. Хвилі збудження проводяться по волокнах серцевого м'яза і так званої спеціальної тканини серця з неоднаковою швидкістю. Збудження по волокнах м'язів передсердь поширюється зі швидкістю 0,8-1,0 м / с, по волокнах м'язів шлуночків-0,8-0,9 м / с, за спеціальною тканини серця-2 ,0-4, 2 м / с .
Скорочення. Скорочення серцевого м'яза має свої особливості. Першими скорочуються м'язи передсерді, потім-папілярні м'язи і субендокардіальний шар м'язів шлуночків. Надалі скорочення охоплює і внутрішній шар шлуночків, забезпечуючи тим самим рух крові з порожнин шлуночків в аорту і легеневий стовбур.
Фізіологічними особливостями серцевого м'яза є подовжений рефрактерний період і автоматів.
Рефрактерний період. У серці на відміну від інших збудливих тканин є значно виражений і подовжений рефрактерний період. Він характеризується різким зниженням збудливості тканини протягом її активності. Виділяють абсолютний і відносний рефрактерний період (р.п.). Під час абсолютного р.п. якою б сили не наносили роздратування на серцевий м'яз, вона не відповідає на нього збудженням і скороченням. Він відповідає за часом систоли і початку діастоли передсердь і шлуночків. Під час відносного р.п. збудливість серцевого м'яза поступово повертається до початкового рівня. У цей період м'яз може відповісти на подразник сильніше порогового. Він виявляється під час діастоли передсердь і шлуночків.
Скорочення міокарда триває близько 0.3 з, за часом приблизно співпадає з рефрактерной фазою. Отже, в період скорочення серце нездатний реагувати на подразники. Завдяки вираженому р.п. . Р.рррр.п., який триває більше ніж період систоли, серцевий м'яз нездатна до тетанічного (тривалому) скорочення і здійснює свою роботу за типом одиночного м'язового скорочення.
Автомати серця. Поза організмом за певних умов серце здатне скорочуватися і розслаблятися, зберігаючи правильний ритм. Отже, причина скорочень ізольованого серця лежить в ньому самому. Здатність серця ритмічно скорочуватися під впливом імпульсів, що виникають у ньому самому, носить назву автоматів.
У серці розрізняють робочу мускулатуру, представлену поперечносмугастого м'язом, і атипові, або спеціальну, тканина, в якій виникає і проводиться збудження.
У людини атипова тканина складається з:
пригнічення синусового вузла вузла, розташованого на задній стінці правого передсердя у місця впадання порожнистих вен;
атріовентрикулярного (передсердно-шлуночків) вузла знаходиться у правому передсерді поблизу перегородки між передсердь і шлуночків;
пучка Гіса (председно-шлуночкової пучок), що відходить від атріовентрикулярного вузла одним стовбуром. Пучок Гіса, пройшовши через перегородку між передсердь і шлуночків, ділиться на дві ніжки, що йдуть до правого і лівого шлуночка. Закінчується пучок Гіса в товщі м'язів волокнами Пуркіньє. Пучок Гіса-це єдиний м'язовий місток, що з'єднує передсердя з шлуночками.
Пригнічення синусового вузла вузол є ведучим в діяльності серця (водій ритму), в ньому виникають імпульси, що визначають частоту скорочень серця. У нормі атріовентрикулярної вузол і пучок Гіса є тільки передавачами збудження з провідного вузла до серцевого м'яза. Проте їм притаманна здатність до автоматів, тільки виражена вона у меншій мірі, ніж у пригнічення синусового вузла вузла, і виявляється лише в умовах патології.
Атипова тканина складається з малодиференційовані м'язових волокон. В області пригнічення синусового вузла вузла виявлено значну кількість нервових клітин, нервових волокон та їх закінчень, які тут утворюють нервову мережу. До вузлів атипові тканини підходять нервові волокна від блукаючих і симпатичних нервів.
Типи кровоносних судин, особливості їх будови.
У судинній системі розрізняють кілька видів судин: магістральні, резистивні, справжні капіляри, ємнісні і шунтуючі.
Магістральні судини-це найбільш великі артерії, в яких ритмічно пульсуючий, мінливий кровотік перетворюється в більш рівномірний і плавний. Кров у них рухається від серця. Стінки цих судин містять мало гладком'язових елементів і багато еластичних волокон.
Резистивні судини (судини опору) включають в себе прекапілярних (дрібні артерії, артеріоли) і посткапиллярные (венули і дрібні вени) судини опору.
Справжні капіляри (обмінні судини) - найважливіший відділ серцево-судинної системи. Через тонкі стінки капілярів відбувається обмін між кров'ю і тканинами (транскапіллярний обмін). Стінки капілярів не містять гладком'язових елементів, вони утворені одним шаром клітин, зовні якого знаходиться тонка соедінітельнотканая мембрана.
Ємнісні посудини-венозний відділ серцево судинної системи. Їх стінки тонше і м'якше стінок артерій, також мають у просвіті судин клапани. Кров у них рухається від органів і тканин до серця. Ємнісними ці судини називають тому, що вони вміщають приблизно 70-80% всієї крові.
Шунтуючі судини - артеріовенозні анастомози, що забезпечують прямий зв'язок між дрібними артеріями і венами в обхід капілярного ложа.
Тиск крові в різних відділах судинного русла.
Рух крові по судинах.
Тиск крові в різних відділах судинного русла неоднаково: в артеріальній системі він вищий, в венозній нижче.
Кров'яний тиск-тиск крові на стінки кровоносних судин. Нормальний кров'яний тиск необхідно для циркуляції крові та належного постачання кров'ю органів і тканин, для освіти тканинної рідини в капілярах, а також для здійснення процесів секреції і екскреції.
Величина кров'яного тиску залежить від трьох основних чинників: частоти і сили серцевих скорочень; величини периферичного опору, тобто тонусу стінок судин, головним чином артеріол і капілярів; обсягу циркулюючої крові.
Розрізняють артеріальний, венозний і капілярний тиск крові.
Артеріальний кров'яний тиск. Величина артеріального тиску у здорової людини є досить постійною,
Проте вона завжди піддається невеликим коливанням залежно від фаз діяльності серця і дихання.
Розрізняють систолічний, діастолічний, пульсовий і середнє артеріальний тиск.
Систолічний (максимальне) значення відображає стан міокарда лівого шлуночка серця. Його величина 100-120 мм рт. ст.
Діастолічний (мінімальний) тиск характеризує ступінь тонусу артеріальних стінок. Воно дорівнює 60-80 мм рт. ст.
Пульсовий тиск - це різниця між систолічним і діастолічним тиском. Пульсовий тиск необхідно для відкриття Півмісяцева клапанів під час систоли шлуночків. У нормі пульсовий тиск становить 35-55 мм рт. ст. Якщо систолічний тиск стане рівним діастолічного - рух крові буде неможливим і настане смерть.
Середнє артеріальний тиск дорівнює сумі діастолічного і '/ з пульсового тиску.
На величину артеріального тиску впливають різні чинники: вік, час доби, стан організму, центральної нервової системи і т.д.
З віком максимальний тиск збільшується в більшому ступені, ніж мінімальна. Протягом доби спостерігається коливання величини тиску: вдень воно вище, ніж вночі. Значне підвищення максимального артеріального тиску може спостерігатися при важкому фізичному навантаженні, під час спортивних змагань та ін Після припинення роботи або закінчення змагань артеріальний тиск швидко повертається до вихідних показників
Підвищення артеріального тиску називається гіпертонією. Зниження артеріального тиску називається гіпотонією. Гіпотонія може наступити при отруєнні наркотиками, при сильних травмах, обширних опіках, великих крововтратах.
Артеріальний пульс. Це періодичні розширення і подовження стінок артерій, обумовлені надходженням крові в аорту при систоли лівого шлуночка. Пульс характеризується низкою якостей, які визначаються шляхом пальпації найчастіше променевої артерії в нижній третині передпліччя, де вона розташована найбільш поверхнево;
Пальпаторно визначають наступні якості пульсу: частоту-кількість ударів в 1 хв, ритмічність - правильне чергування пульсових ударів, наповнення - ступінь зміни обсягу артерії, що встановлюється за силою пульсового удару, напруга-характеризується силою, яку треба докласти, щоб здавити артерію до повного зникнення пульсу .
Кровообіг в капілярах. Ці судини пролягають в міжклітинних просторах, тісно примикаючи до клітин органів і тканин організму. Загальна кількість капілярів величезна. Сумарна довжина всіх капілярів людини складає близько 100 000 км, тобто нитка, якою можна було б 3 рази оперезати земну кулю по екватору.
Швидкість кровотоку в капілярах невелика і складає 0,5-1 мм / с. Таким чином, кожна частка крові знаходиться в капілярі приблизно 1 с. Невелика товщина цього шару і тісний контакт його з клітинами органів і тканин, а також безперервні зміни крові в капілярах забезпечують можливість обміну речовин між кров'ю і міжклітинної рідиною.
Розрізняють два види функціонуючих капілярів. Одні з них утворюють найкоротший шлях між артериолами і венул (магістральні капіляри). Інші представляють собою бічні відгалуження від перших, вони відходять від артеріального кінця магістральних капілярів і впадають в їх венозний кінець. Ці бічні відгалуження утворюють капілярні мережі. Магістральні капіляри відіграють важливу роль у розподілі крові в капілярних мережах.
У кожному органі кров тече лише в "чергових" капілярах. Частина ж капілярів виключена з кровообігу. У період інтенсивної діяльності органів (наприклад, при скороченні м'язів або секреторної активності залоз), коли обмін речовин у них посилюється, кількість функціонуючих капілярів значно зростає. У той же час в капілярах починає циркулювати кров, багата еритроцитами - переносниками кисню.
Регулювання капілярного кровообігу нервовою системою, вплив на нього фізіологічно активних речовин - гормонів і метаболітів здійснюються за допомогою впливу на артерії і артеріоли. Їх звуження або розширення змінює кількість функціонуючих капілярів, розподіл крові в гілкується капілярної мережі, змінює склад крові, що протікає по капілярах, тобто співвідношення еритроцитів і плазми.
Величина тиску в капілярах тісно пов'язана зі станом органу (спокій і активність) і тими функціями, які він виконує.
Артеріовенозні анастомози. У деяких ділянках тіла, наприклад у шкірі, легенях і нирках, є безпосередні з'єднання артеріол і вен - артеріовенозні анастомози. Це найбільш короткий шлях між артериолами і венами. У звичайних умовах анастомози закриті, і кров проходить через капілярну мережу. Якщо анастомози відкриваються, то частина крові може надходити у вени, минаючи капіляри.
Таким чином, артеріовенозні анастомози відіграють роль шунтів, що регулюють капілярний кровообіг. Прикладом цьому є зміна капілярного кровообігу в шкірі при підвищенні (понад 35 ° С) або зниження (нижче 15 ° С) зовнішньої температури. Анастомози в шкірі відкриваються і встановлюється струм крові з артеріол безпосередньо у вени, що грає велику роль в процесах терморегуляції.
Рух крові у венах. Кров з мікроциркуляторного русла (венули, дрібні вени) надходить у венозну систему. У венах тиск крові низька. Якщо на початку артеріального русла тиск крові одно 140 мм рт. ст., то в венулах воно складає, 10-15 мм рт. ст. У кінцевій частині венозного русла тиск крові наближається до нуля і навіть може бути нижче атмосферного тиску.
Руху крові по венах сприяє ряд факторів. А саме: робота серця, клапанний апарат вен, скорочення скелетних м'язів, присмоктуються функція грудної клітини.
Робота серця створює різницю тиску крові в артеріальній системі і правому передсерді. Це забезпечує венозне повернення крові до серця. Наявність у венах клапанів сприяє руху крові в одному напрямку - до серця. Чергування скорочень і розслаблення м'язів є важливим чинником, що сприяє руху крові по венах. При скороченні м'язів тонкі стінки вен стискаються, і кров просувається у напрямку до серця. Розслаблення скелетних м'язів сприяє надходженню крові з артеріальної системи в вени. Таке нагнітаючої дію м'язів отримало назву м'язового насоса, який є помічником основного насосу - серця. Цілком зрозуміло, що рух крові по венах полегшується під час ходьби, коли ритмічно працює м'язовий насос нижніх кінцівок.
Негативне внутрішньогрудних тиск, особливо у фазу вдиху, сприяє венозному поверненню крові до серця. Внутрішньогрудних негативний тиск викликає розширення венозних судин області шиї та грудної порожнини, що володіють тонкими і податливими стінками. Тиск у венах знижується, що полегшує рух крові по напрямку до серця.
У дрібних і середніх венах відсутні пульсові коливання тиску крові. У великих венах поблизу серця відзначаються пульсові коливання - відного пульс, що має інше походження, ніж артеріальний пульс. Він обумовлений утрудненням припливу крові з вен в серці під час систоли передсердь і шлуночків. При систоли цих відділів серця тиск всередині вен підвищується і відбувається коливання їх стінок.
23. Анатомо-фізіологічна характеристика підшлункової залози та дванадцятипалої кишки.
Підшлункова залоза лежить позаду шлунка між селезінкою і дванадцятипалою кишкою. Її довжина 12-15 см, складається вона з трьох частин: головки, тіла і хвоста, які без різких меж переходять одна в одну. Залоза вкрита тоненькою капсулою і має часточкову будову. Часточки складаються із залозистих клітин, в яких синтезуються різноманітні травні ферменти.
Підшлунковій залозі властиві два види секреції – зовнішня і внутрішня. Зовнішньосекреторна функція цієї залози полягає у виробленні підшлункового соку, який містить досить важливі ферменти травлення, що надходять у дванадцятипалу кишку: трипсин, хімотрипсин, ліпазу, амілазу, мальтозу, лактазу тощо. Ці ферменти мають величезне значення в процесах травлення, тому ушкодження підшлункової залози може призвести до само перетравлення її тканин протягом кількох годин.
Сік підшлункової залози безбарвний, прозорий, має лужну реакцію. В нормі він стікає в дрібні протоки, які сполучаються в головну протоку залози, що відкривається в дванадцятипалу кишку поряд або разом з загальною протокою печінки.
24. Анатомія та фізіологія ендокринної системи. Гіпоталамус, гіпофіз, епіфіз.
Эндокринная система – это объединенная система желез , вырабатывающих гормоны, необходимых для поддержания и регуляции важнейших физиологических функций организма, таких как размножение, рост и поддержание иммунитета. Эндокринная система включает в себя гипофиз, шишковидное тело, щитовидную железу, паращитовидные железы, вилочковую железу (она находится в верхней части грудной клетки, на грудной кости), поджелудочную железу, надпочечники, яички и яичники.
Гипофиз – это небольшая, но очень важная железа внутренней секреции, расположенная под основанием мозга в полости черепа. Гипофиз образует и выделяет в кровь несолько гормонов. Гормон роста регулирует рост человеческого организма в молодом возрасте. При избыточной продукции этого гормона молодой организм растет слишком быстро и может достичь высоты двух метров и более. А если избыток гормона роста имеет место у взрослого человека, когда рост трубчатых костей прекратился, то это приводит к разрастанию плоскиз костей лицевой части черепа, рук и ног. Недостаточное количество гормона роста вызывает задержку роста. Такие люди называются карликами, и в зрелом возрасте имеют рост четырех- или пятилетнего ребенка.
Другой гормон гипофиза – антидиуретический гормон – регулирует водно-солевой обмен. Он усиливает реабсорбцию воды в канальцах нефрона и тем самым уменьшает выдиление воды с мочой. Кроме того, в гипофизе образуется несколько гормонов, регулирующих работу других желез внутренней секреции – щитовидной, надпочечников и половых желез.
Гіпоталамус (підгорбова ділянка) – комплекс структур, який розташований нижче від таламуса, містить багато ядер. Вона зв’язана з корою великого мозку, таламусом, мозочком, а знизу переходить у гіпофіз
25. Функції долей кори півкуль переднього головного мозку. Шляхи комісуральні, проекційні, асоціативні
В корі великого мозку містяться центри, які регулюють виконання тих чи інших функцій. Початок дослідження цито- і мівлрархітектоніки кори головного мозку поклав Київський анатом В.О.Бец, а продовжив - І.П.Павлов. Ці центри поділяють на центри першої сигнальної системи (проекційні) і центри II сигнальної системи (асоціативні).
До проекційних центрів відносяться:
центр зору, який знаходиться "по берегах" шпорної борозни;
центр слуху, що знаходиться в поперечній закрутці Гешля;
центр нюху і смаку, який знаходиться в гачці (закінчення закрутки біля ноги морського коника);
центр шкірної чутливості, що знаходиться в позацентральній закрутці;
загальний руховий центр, який знаходиться в передцентральній закрутці.
Всі ці центри двосторонні, а в передній і задній центральній закрутках права половина тіла людини знаходиться в лівій півкулі, а ліва - в правій, причому голова представлена в нижніх частинах цих закруток, а ноги - у верхніх. До асоціативних центрів відносяться:
Всі асоціативні центри, крім останнього, непарні , знаходяться у правій і лівій півкулі, а у лівшій - в правій півкулі.
Порожнинами кінцевого мозку є бічні шлуночки (І-зліва, ІІ-справа), які складаються з передніх рогів, центральної частини, задніх рогів і нижніх рогів.
Передні роги бічних шлуночків знаходяться в лобовій частці і обмежені:
з медіальної сторони - пластинкою прозорої перегородки;
з латеральної і нижньої сторони головки хвостатого ядра;
з верхньої сторони - мозолистим тілом.
Центральна частина бічних шлуночків знаходиться в тім’яній частці і обмежена:
знизу - тілом хвостатого ядра;
вгорі - мозолистим тілом.
Задні роги бічних шлуночків знаходяться в потиличних частках і обмежені з усіх сторін білою речовиною півкуль, яка утворює килим. На медиальній поверхні задніх рогів килим утворює диб) заднього рогу і пташину шпору.
Нижні роги бічного шлуночка знаходяться в скроневій частці і обмежені:
з медіальної сторони гіпокампом (амоновий ріг);
знизу килимом, що утворює бічне підвищення;
з латеральної і верхньолатеральної сторони килимом;
верхньомедіальну стінку утворює хвіст хвостатого ядра.
Судинна основа бічних шлуночків, яка містить добре розвинуте судинне сплетення, знаходиться в центральній частині і в нижньому розі бічного шлуночка і бере участь в утворенні більшої частини спинномозкової рідини.
Спинномозкова рідина з бічних шлуночків через міжшлуночковий отвір попадає в третій шлуночок, де вона поповнюється і через сильвіїв водопровід попадає в четвертий шлуночок. В четвертому шлуночку спинномозкова рідина теж поповнюється" і через отвори Мажанді і Люшка попадає в підпавутинний простір головного і спинного мозку. З підпавутинного простору головного мозку спинномозкова рідина через пахіонові грануляції і периневральні простори всмоктується у венозні пазухи твердої мозкової оболонки.
26. Фізіологія імунної системи. Неспецифічний імунний захист-система комплементу, фагоцитоз.
Імунна система людини складається з:
центральної (червоний кістковий мозок і тимус);
периферійної (лімфатичні вузли, селезінка, мигдалини, апендикс).
Неспецифічний захист направлений супроти антигенів та ушкоджувальних агентів взагалі, а специфічний (імунний) захист направлений на боротьбу з конкретними збудниками.
Вторгнення в організм інфекційного мікроорганізму викликає місцеве запалення. Це прояв неспецифічної імунної відповіді. В ураженій ділянці організму збільшується кровонаповнення, підвищується температура. Ушкоджені тканини виділяють простогландини і гістаміни, внаслідок чого з'являється набряк та біль. У місце пошкодження надходять нейтрофіли та інші види лейкоцитів, які знищують інфекційні мікроорганізми та продукти їх життєдіяльності. Якщо місце запалення оточене мембраною, то виникає абсцес, тобто скупчення гною, який складається з загиблих клітин, знешкоджених мікробів і загиблих нейтрофілів. Така місцева реакція на хвороботворний агент може виявитися недостатньою. При поширенні інфекції загальна відповідь організму проявляється гарячкою, збільшенням кількості лейкоцитів у крові, набряканням лімфатичних вузлів тощо.
Швидка неспецифічна відповідь організму може виявитися недостатньою для подолання інфекції. Якщо інфекція стійка або поширюється, то активізується специфічний імунний захист - імунітет.
Імунітет - це захист організму від усього, що несе у собі ознаки чужорідної генетичної інформації, спосіб збереження генетичної сталості клітин.
Антигени
Таку чужорідну інформацію несуть бактерії, віруси, найпростіші, гельмінти, продукти їх життєдіяльності, а також білки і клітини багатоклітинних організмів, включаючи видозмінені клітини самого організму. Ці речовини в імунології називають антигенами.
Антигени - це речовини, які сприймаються організмом як чужорідні і, при введені в організм, здатні викликати імунну відповідь.
Антигенні властивості мають макромолекулярні компоненти всіх живих організмів. Антигени можуть бути:
видовими - спільними для всіх особин даного виду;
груповими - спільними лише для частини особин даного виду.
Імунність антигенів та форма імунної відповіді (толерантність, гуморальний і клітинний імунітет, алергія) залежать:
від ступеню чужорідності антигену (філогенетичних відмінностей між видами);
хімічної природи, конформації і жорсткості структури молекул;
дози і форми введення.
Антигени, введені невеликими дозами, та антигени, філогенетично близьких видів, можуть викликати толерантність (стійкість, несприйняття антигену). Це не дуже типова реакція, адже чутливість організму до антигенів надзвичайно велика. Так, наприклад, імунна система ссавців здатна розрізняти до 106 видів антигенів.
Імунна відповідь на дію антигену - це складна захисна реакція. Розпізнавання чужорідних антигенів - універсальна властивість, присутня у всіх живих організмах і необхідна для підтримки їх цілісності. Розрізняють декілька видів імунітету (рис.):
Гуморальний імунітет забезпечується специфічними макромолекулами, які функціонують у внутрішніх рідинах організму. У плазмі крові містяться спеціальні білки, які здатні знешкоджувати мікроорганізми та отруйні продукти їх життєдіяльності, які надходять у рідини організму. Він може загальним (неспецифічним) або бути специфічними для конкретних антигенів. Прикладами системи гуморального імунітету є утворення інтерферону та антитіл.
Інтерферон - неспецифічний фактор противірусного імунітету, який виробляється у клітинах організму і виділяється у плазму крові. Це білок з молекулярною масою 25000 - 110000. Він забезпечує загальну імунну відповідь, знешкоджуючи дію усіх вірусів та їх токсинів.
Антитіла
Крім загального білкового захисту є ще направлений. Він відбувається за рахунок того, що в організмі існують спеціальні білки, які діють лише проти певних збудників хвороб. Вони називаються антитілами.
Антитіла - специфічні глобулярні білки, які виділяються в організмі у відповідь на конкретні антигени і здатні з ними специфічно з'єднуватися.
Антитіла утворюються та виділяються спеціальним типом лейкоцитів, які є в крові та лімфі. Зв'язування антигена з відповідним антитілом призводить до утворення імунного комплексу. Ця реакція зумовлена комплементарністю взаємодіючих структур і відбувається під дією гідрофобних, водневих та інших зв'язків. Ознакою утворення комплексу антиген - антитіло є зсідання (аглютинація, преципітація), нейтралізація токсинів, іммобілізація бактерій тощо.
Крім захисту на рівні спеціальних макромолекул, існує також захист на клітинному рівні - клітинний імунітет. Головну роль у цьому відіграють білі кров'яні клітини - лейкоцити. Захисні функції лейкоцитів переконливо довів російський біолог І. І. Мечников. Він встановив, що лейкоцити, завдяки здатності до амебоїдного руху, поглинають хвороботворні мікроорганізми і перетравлюють їх. Це явище відбувається за механізмом фагоцитозу (від грецьк. phagos - пожирати).
Лейкоцити, які мають здатність до фагоцитозу, називають фагоцитами.
Фагоцити неспецифічні, крім знищення інфікованих клітин, вони також знешкоджують відмерлі клітини, мікроорганізми і чужорідні тіла. Найбільшу фагоцитарну здатність серед лейкоцитів мають нейтрофіли і моноцити.
Інші імунні клітини - Т-лімфоцити, що розвиваються у тимусі (вилочковій залозі), відповідають за знищення тільки певного виду мікроорганізмів або залишків антигенів. Механізм дії Т-лімфоцитів досить складний, а самі вони поділяються на декілька видів (кілери, хелпери, супресори).
Імунітет може виникати не залежно від втручання людини (природний імунітет), а може бути наслідком штучної імунізації (штучний імунітет). В залежності від походження, розрізняють:
природний вроджений імунітет;
природний набутий імунітет;
штучний активний імунітет;
штучний пасивний імунітет.
У випадку природного вродженого імунітету антитіла присутні у організмі від народження. Набутий природний імунітет може виникнути після перенесення деяких захворювань. Так, наприклад, людина, яка перенесла кір, вітряну віспу, коклюш, як правило, повторно не хворіє. Імунна система "запам'ятовує" мікроорганізм-збудник і протидіє наступному інфікуванню.
Штучну імунізацію проводять для профілактики захворювань або для їх лікування. Активний штучний імунітет виникає внаслідок щеплення - введення в організм вакцини (від лат. vaccinus - коров'ячий).
Вакцина - це ослаблені чи вбиті мікроорганізми, що викликають захворювання, або продукти їх життєдіяльності.
На введення вакцини виробляються антитіла, як і при інфікуванні, але захворювання не виникає через недостатню силу збудника. Утворені антитіла захищають організм від проникнення інфекції. Вперше вакцинацію провів у кінці XVIIIстоліття англійський лікар Е. Дженер для запобігання захворювання на віспу. Для цього він використав препарат від хворих корів. Активний імунітет діє багато років, але іноді вакцинацію потрібно проводити у декілька етапів.
У випадку, коли людина вже захворіла і хворому потрібна негайна допомога, йому вводять лікувальну сироватку.
Лікувальна сироватка - це біологічний препарат, який містить готові антитіла.
Лікувальну сироватку одержують з плазми крові тварин або людей, що перехворіли на певну інфекцію. Сироватку, що містить необхідні антитіла, попередньо обробляють і вводять хворому. Кожне антитіло атакує інфекцію і допомагає організму-реципієнту здолати захворювання. У цьому випадку власні антитіла не утворюються, тому такий імунітет називають пасивним.
Розлади імунної системи
Імунна система захищає внутрішнє середовище організму, але іноді її робота порушується. Розрізняють два види імунних розладів:
надмірну реакцію організму (алергія, автоімунні захворювання);
імунодефіцитний стан.
Алергія (від грецьк. allos - інший та ergon - дія) за механізмом прояву подібна до імунної реакції. Це неадекватна відповідь імунної системи на повторне надходження в організм сполуки (алергену), яка для більшості людей нешкідлива. Алергени для даного організму є антигенами. В залежності від походження, їх поділяють на:
екзоалергени (зовнішні);
ендоалергени (внутрішні).
До першої групи відносять деякі харчові продукти (шоколад, цитрусові, яйця тощо), різні хімічні речовини (пральний порошок, агрохімікати тощо), лікарські препарати, пилок квітів та інші. Внутрішні алергени - це власні тканини організму, в яких відбулися певні видозміни внаслідок патологічних процесів. Такі токсичні речовини, наприклад, утворюються в тканинах, ушкоджених опіками або обмороженням.
Алергени зумовлюють виділення специфічних антитіл (імуноглобулінів). Вони прикріплюються до поверхні особливих клітин - мастоцитів, локалізованих у шкірі, слизових оболонках шлунково-кишкового тракту та органів дихання. Повторне введення алергену спричиняє його приєднання до імуноглобулінів. Наслідком такого перехресного зв'язування є виділення у кров простогландинів і гістамінів, які зумовлюють алергічну реакцію. Алергія може мати різноманітні прояви - висипи на шкірі, порушення дихання тощо. До алергічних реакцій належить діатез у немовлят, деякі види бронхітів та астми. Спровокувати алергічну реакцію може незадовільний стан навколишнього середовища - забруднення хімічними та біологічними забруднювачами атмосфери, питної води, грунту.
Іноді органи імунної системи утворюють антитіла проти власних тканин. На відміну від ендоалергенів, які виділяють ушкоджені тканини, автоімунні розлади не пов'язані з деструкцією і розпадом тканини. Помилкова реакція може бути спрямована як на окремий орган, так і на весь організм. Прикладом автоімунних захворювань є вітиліго (відсутність темного пігменту на деяких ділянках шкіри), інсулінозалежних цукровий діабет, який розвивається у людей похилого віку тощо. Лікування автоімунних захворювань надзвичайно ускладнене.
Імунодефіцитний стан може бути наслідком радіоактивного опромінення, особливо при ураженні червоного кісткового мозку. В умовах радіоактивного забруднення середовища такий стан призводить до зростання частоти і чисельності різноманітних інфекційних захворювань, зниження здатності організму протистояти гострим респіраторним вірусним інфекціям тощо. Важкою формою імунодефіциту є захворювання на СНІД (синдром набутого імунодефіциту), яке викликається внаслідок ураження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Цей вірус руйнує один з типів лейкоцитів, що призводить до зниження функції імунної системи. Вважається, що протягом 10 років після інфікування людина може померти. Причиною смерті є загострення або неадекватне протікання інфекційних захворювань. ВІЛ передається через кров і деякі рідини організму, а зараження може відбутися при переливанні крові і деяких кров'яних препаратів, при користуванні нестерилізованим інструментарієм у лікарнях і перукарнях, при статевих зносинах тощо. Нажаль, ліків від цього страшного захворювання ще немає.
27. Функції проміжного та середнього мозку.
Середній мозок здійснює морфологічний і функціональний зв’язок між заднім і проміжним мозком. Він у ссавців та у людини відіграє основну роль у регуляції тонусу скелетних м’язів. Він діє через довгастий мозок так, що підсилює або послаблює стимулюючий вплив сіткоподібного утвору на нейрони спинного мозку. Переважний вплив середній мозок здійснює на тонус.
Функціональне значення середнього мозку полягає в тому, що тут розташовані підкіркові центри слуху і зору; ядра головних нервів, що забезпечують іннервацію поперечнополосатих і гладких м'язів очного яблука: ядра, що відносяться до екстрапірамідної системи, що забезпечує скорочення м'язів тіла під час автоматичних рухів. Через середній мозок ідуть спадні (рухові) і висхідні (дошкульні) провідні шляхи. Область середнього мозку є також місцем розташування вегетативних центрів (центральна сіра речовина) і ретикулярної формації.
ПРОМІЖНИЙ МОЗОК поданий наступними відділами областю зорових бугрів (таламічна область), що розташована в дорсальних його ділянках; гіпоталамусом (підталамічна область), що складає вентральні відділи проміжного мозку; III шлуночком, що має вигляд подовжньої (сагітальної) щілини між правим і лівим зоровими буграми і з'єднуються через міжшлуночковий отвір із бічними шлуночками.
У свою чергу таламічна область підрозділяється на таламус (зоровий бугор), метаталамус (медіальне і латеральне колінчаті тіла) і епіталамус (шишковидне тіло, поводки, спайки поводків і епіталамічна спайки).
Зорові бугри складаються із сірої речовини, у якому розрізняють окремі скупчення нервових кліток (ядра зорового бугра), розділеними тонкими прошарками білої речовини. У зв'язку з тим що тут переключається велика частина чутливих провідних шляхів, зоровий бугор фактично є підкірковим чутливим центром, а його подушка - підкірковим зоровим центром.
До медіальної поверхні зорових бугрів за допомогою поводків приєднується шишковидне тіло - епіфіз.
Гіпоталамус складає вентральний відділ проміжного мозку і бере участь в утворенні дна III шлуночка. До гіпоталамусу відносяться сірий бугор із лійкою і гіпофізом - залізної внутрішньої секреції, зоровий тракт, зорове перехрещення, сосцевидні тіла.
Гіпоталамус являє собою продовження ніжок мозку в проміжний мозок. Сіра речовина підталамічної області розташовується у вигляді ядер, здатних виробляти нейросекрет і транспортувати його в гіпофіз, регулюючи ендокринну роботу останнього.
Таким чином, сіра речовина проміжного мозку складають ядра, що відносяться до підкіркових центрів усіх виглядів чутливості. В області проміжного мозку розташовані ретикулярна формація, центри екстрапірамідної системи, вегетативні центри, що регулюють усі види обміну речовин і нейросекреторні ядра.
Біла речовина проміжного мозку подано провідними шляхами висхідного і спадних напрямків, що забезпечують двосторонній зв'язок кори головного мозку з підкірковими утвореннями і центрами спинного мозку. Крім цього, до проміжного мозку відносяться дві залози внутрішньої секреції - гіпофіз і шишковидне тіло, що приймають участь разом із відповідними ядрами гіпоталямуса і епіталямуса й утворенні гіпоталамогипофізарної і епіталамо-епіфізарної систем.
28. Анатомо-фізіологічна характеристика ЦНС. Головний мозок
Нервова система складається з центральної і периферичної нервових систем, а також з "автономної" вегетативної нервової системи. До центральної нервової системи відносяться спинний, і головний мозок, до периферичної нервової системи відноситься спинномозкові і черепномозкові нерви. Вегетативна нервова система поділяється на парасимпатичну і симпатичну.
Головний мозок розвивається з трьох первинних мозкових пухирів: переднього, середнього і ромбоподібного. З переднього мозкового пухиря формується два вторинних мозкових пухиря: кінцевий мозок і проміжний мозок. Середній мозковий пухирь не поділяється на вторинні пухирі і відділяється від ромбоподібного мозису перешийком ромбоподібного мозку. З ромбоподібного мозкового пухиря розвивається довгастий мозок і задній мозок.
З заднього мозку розвивається міст і мозочок. З середнього мозку розвивається покришка і ніжки мозку. З проміжного мозку розвивається ділянка зорового горба і підзгірна ділянка. В кінцевого мозку розвивається нюховий мозок, базальні вузли сірої речовини, півкулі головного мозку, мозолисте тіло і склепіння мозку.
Головний мозок поділяється на великий мозок, стовбур головного мозку і мозочок. Головний мозок має основу мозку, дорзолатеральну і медіальну поверхні. На основі головного мозку виходять 12 пар черепномозкових нервів:
- перша пара - нюховий нерв - починається від нюхових цибулин, а із черепа виходить через пронизану пластинку решітчастої кістки;
друга пара - зоровий нерв - виходить з мозку від зорового перехрестя, а з черепа - через зорові канали;
- третя пара - окоруховий нерв - виходить з мозку з міжніжкової ямки, а з черепа - через верхню очноямкову щілину;
-четверта пара - блоковий нерв - починається від переднього мозкового паруса і виходить на основу мозку з латеральної сторони ніжок мозку, а з черепа виходить через верхню очноямкову щілину;
-п’ята пара - трійчастий нерв - виходить з мозку на межі між мостом і середніми ніжками мозочка. З черепа виходить трьома гілками: очноямковий нерв - через верхню очноямкову щілину, верхньощелепний нерв - через круглий отвір і нижньощелепний нерв - через овальний отвір;
-шоста пара - відвідний нерв • виходить з мозку між мостом і пірамідами довгастого мозку, а з черепа - через верхню очноямкову щілину;
-сьома пара - лицевий нерв - виходить з мозку в мостомозочковому куті, а з черепа - через канал лицевого нерва;
- восьма пара - присінково-завитковий нерв - виходить з мозку в мостомозочковому куті позаду сьомої пари, а з черепа виходить через внутрішній слуховий отвір;
дев’ята пара - язикогорловий нерв - виходить а мозку із задньої латеральної борозни довгастого мозку, а з черепа - через яремний отвір;
десята пара - блукаючий нерв - виходить /з мозку з латеральної бічної борозни довгастого моз ку позаду дев’ятої пари,а з черепа - через яремний отвір;
-одинадцята пара - додатковий нерв - виходить з мозку з латеральної бічної борозни довгастого і спинного мозку нижче десятої пари, а з черепа -через яремний отвір;
-дванадцята пара - під’язиковий нерв - виходить з мозку між олівами і пірамідами довгастого мозку, а з черепа - через канал під’язикового нерва.
На основі головного мозку ззаду наперед знаходяться:
спереду від ямки проходять соскоподобні тіла;
спереду від останніх розміщений сірий горб, від якого відходить лійка, на якій розміщений гіпофіз;
з боків від сірого горба містяться зорові тракти, які, наближуючись один до одного, переходять в перехрестя зорових нервів;
зорові нерви;
нюхові трикутники, на дні яких міститься передня пронизана речовина;
нюхові тракти;
нюхові цибулини;
На медіальному розрізі головного мозку ми бачи мо:
- півкулі головного мозку, які з’єднуються між , собою мозолистим тілом. Мозолисте тіло мав спереду ; коліно, що переходить донизу в дзьоб, а останній переходить в дзьобову пластинку, яка, в свою чер гу, закінчується кінцевою пластинкою. Ззаду мозолисте тіло закінчується валком мозолистого тіла;
під мозолистим тілом проходить склепіння мозку, яке ззаду закінчується ніжками склепіння, а спереду переходить в стовпи склепіння;
між мозолистим тілом і стовпами склепіння натягнута пластинка прозорої перегородки;
під склепінням знаходиться зоровий горб;
ззаду зорового горба розміщена чотиригорбкова , пластинка (пластинка покришки), яка складається з верхніх і нижніх горбиків;
під пластиною покришки проходить водопровід мозку (сильвіїв водопровід), який веде дозаду в четвертий шлуночок;
четвертий шлуночок, обмежений вгорі верхнім і нижнім мозковими парусами;
дном четвертого шлуночка є ромбоподібна ямка, яка займає дорзальну поверхню мосту і довгастого мозку;
з боків від довгастого мозку містяться півкулі мозочка, що з’єднані .між собою черв’яком.
Півкулі головного мозку відділяються між собою серединною повздовжньою щілиною, яка йде до мозолистого тіла. Великий мозок відділяється від мозочка поперечною щілиною великого мозку.
29. Анатомо-фізіологічна характеристика ендокринної системи. Щитовидна та пара щитовидна залози
ЩИТОВИДНА ЗАЛОЗА знаходиться в передній ділянці шиї на рівні IV-VI шийних хребців і складається з правої і лівої часток, а також перешийка, який продовжується вгорі у вигляді пірамідального відростка. Внутрішня будова щитовидної залози складається з паренхіми, що перегородками поділяється на час точки. Всередині знаходяться фолікули, де містять ся гормони щитовидної залози, впливаючи на обмін речовин: тироксин, трийодтиронін, тіріокальцетонін.
ПАРАЩИТОВИДНІ ЗАЛОЗИ, парні, верхні І нижні. знаходяться на задній поверхні щитовидної залоги І виділяють парат-гормон, який регулює кальцієвий обмін. ТИМУС - це центральний орган імунної системи І знаходиться в передньому середостінні на рівні IV ребра за рукояткою груднини. Ззаду тиму-га знахо диться серцева сумка. Тимус має праву і ліву частки і складається з кіркової і мозкової речовин. Б мозковій речовині виробляються Т-лімфоцити.
30. анатомо-фізіологічна характеристика серцево-судинної системи. Серце. Робота серця
Серце людини - порожнистий м'язовий орган. Суцільний вертикальною перегородкою серце ділиться на дві половини: ліву і праву. Друга перегородка, що йде в горизонтальному напрямі, утворює в серці чотири порожнини: верхні порожнини-передсердя, нижні-шлуночки. Маса серця новонароджених в середньому дорівнює 20 г. Маса серця дорослої людини складає 0,425-0,570 кг. Довжина серця у дорослої людини досягає 12-15см, поперечний розмір 8-10 см, переднезадній 5-8 см. Маса і розміри серця збільшуються при деяких захворюваннях (вади серця), а також у людей, які тривалий час займаються напруженим фізичною працею або спортом.
Стінка серця складається з трьох шарів: внутрішнього, середнього і зовнішнього. Внутрішній шар представлений ендотеліальною оболонкою (ендокард), яка вистилає внутрішню поверхню серця. Середній шар (міокард) складається з поперечно-смугастої м'язи. Мускулатура передсердь відокремлена від мускулатури шлуночків сполучнотканинною перегородкою, яка складається з щільних фіброзних волокон - фіброзне кільце. М'язовий шар передсердь розвинений значно слабкіше, ніж м'язовий шар шлуночків, що пов'язане з особливостями функцій, які виконує кожен відділ серця. Зовнішня поверхня серця покрита серозною оболонкою (епікард), яка є внутрішнім листком навколосерцевої сумки-перикарда. Під серозною оболонкою розташовані найбільш крупні коронарні артерії та вени, які забезпечують кровопостачання тканин серця, а також велике скупчення нервових клітин і нервових волокон, іннервують серце.
Перикард і його значення. Перикард (серцева сорочка) оточує серце як мішок і забезпечує його вільний рух. Перикард складається з двох листків: внутрішнього (епікард) і зовнішнього, зверненого у бік органів грудної клітини. Між листками перикарда є щілина, заповнена серозною рідиною. Рідина зменшує тертя листків перикарда. Перикард обмежує розтягування серця наповнює його кров'ю і є опорою для коронарних судин.
У серці розрізняють два види клапанів-атріовентрикулярна (передсердно-шлуночкові) і півмісяцеві. Атріовентрикулярна клапани розташовуються між передсердя і відповідними шлуночками. Ліве передсердя від лівого шлуночка відділяє двостулковий клапан. На кордоні між правим передсердям і правим шлуночком знаходиться тристулковий клапан. Краю клапанів сполучені з папілярними м'язами шлуночків тонкими і міцними сухожильними нитками, які провисають в їх порожнину.
Півмісяцеві клапани відділяють аорту від лівого шлуночка і легеневий стовбур від правого шлуночка. Кожен Півмісяцева клапан складається з трьох стулок (кишеньки), в центрі яких є потовщення - вузлики. Ці вузлики, прилягаючи, один до одного, забезпечують повну герметизацію при закритті Півмісяцева клапанів.
Серцевий цикл і його фази. У діяльності серця можна виділити дві фази: систола (скорочення) і діастола (розслаблення). Систола передсердь слабше і коротше систоли шлуночків: в серці людини вона триває 0,1 с, а систола шлуночків - 0,3 с. діастола передсердь займає 0,7 с, а шлуночків - 0,5 с. Загальна пауза (одночасна діастола передсердь і шлуночків) серця триває 0,4 с. Весь серцевий цикл триває 0,8 с. Загальна тривалість різних фаз серцевого циклу залежить від частоти серцевих скорочень. При більш частих серцевих скорочень діяльність кожної фази зменшується, особливо діастоли.
Значення клапанного апарату в русі крові через камери серця. Під час діастоли передсердь атріовентрикулярна клапани відкриті і кров, яка надходить з відповідних судин, заповнює не тільки їх порожнини, але і шлуночки. Під час систоли передсердь шлуночки повністю заповнюються кров'ю. При цьому виключається зворотний рух крові в порожнисті і легеневі вени. Це пов'язано з тим, що в першу чергу скорочується мускулатура передсердь, що утворює гирла вен. У міру наповнення порожнин шлуночків кров'ю стулки атріовентрикулярна клапанів щільно стуляються і відділяють порожнину передсердь від шлуночків. В результаті скорочення папілярних м'язів шлуночків у момент їх систоли сухожильні нитки стулок атріовентрикулярна клапанів натягаються і не дають їм вивернутися в бік передсердь. До кінця систоли шлуночків тиск в них стає більше тиску в аорті і легеневої стовбурі.
Це сприяє відкриттю Півмісяцева клапанів, і кров з шлуночків надходить до відповідних судини. Під час діастоли шлуночків тиск в них різко падає, що створює умови для зворотного руху крові у бік шлуночків. При цьому кров заповнює кишеньки Півмісяцева клапанів і обумовлює їх змикання.
Таким чином, відкриття і закриття клапанів серця пов'язане із зміною величини тиску в порожнинах серця.
Основні фізіологічні властивості серцевого м'яза.
Серцевий м'яз, як і скелетна, володіє збудливістю, здатністю проводити збудження і скоротливість.
Збудливість серцевого м'яза. Серцевий м'яз менш збудлива, ніж скелетна. Для виникнення збудження в серцевому м'язі необхідно застосувати сильніший подразник, ніж для скелетної. Встановлено, що величина реакції серцевого м'яза не залежить від сили наносяться подразнень (електричних, механічних, хімічних і т. д.). Серцевий м'яз максимально скорочується і на порогове, і на більш сильне за величиною роздратування.
Провідність. Хвилі збудження проводяться по волокнах серцевого м'яза і так званої спеціальної тканини серця з неоднаковою швидкістю. Збудження по волокнах м'язів передсердь поширюється зі швидкістю 0,8-1,0 м / с, по волокнах м'язів шлуночків-0,8-0,9 м / с, за спеціальною тканини серця-2 ,0-4, 2 м / с .
Скорочення. Скорочення серцевого м'яза має свої особливості. Першими скорочуються м'язи передсерді, потім-папілярні м'язи і субендокардіальний шар м'язів шлуночків. Надалі скорочення охоплює і внутрішній шар шлуночків, забезпечуючи тим самим рух крові з порожнин шлуночків в аорту і легеневий стовбур.
Фізіологічними особливостями серцевого м'яза є подовжений рефрактерний період і автоматів.
Рефрактерний період. У серці на відміну від інших збудливих тканин є значно виражений і подовжений рефрактерний період. Він характеризується різким зниженням збудливості тканини протягом її активності. Виділяють абсолютний і відносний рефрактерний період (р.п.). Під час абсолютного р.п. якою б сили не наносили роздратування на серцевий м'яз, вона не відповідає на нього збудженням і скороченням. Він відповідає за часом систоли і початку діастоли передсердь і шлуночків. Під час відносного р.п. збудливість серцевого м'яза поступово повертається до початкового рівня. У цей період м'яз може відповісти на подразник сильніше порогового. Він виявляється під час діастоли передсердь і шлуночків.
Скорочення міокарда триває близько 0.3 з, за часом приблизно співпадає з рефрактерной фазою. Отже, в період скорочення серце нездатний реагувати на подразники. Завдяки вираженому р.п. . Р.рррр.п., який триває більше ніж період систоли, серцевий м'яз нездатна до тетанічного (тривалому) скорочення і здійснює свою роботу за типом одиночного м'язового скорочення.
Автомати серця. Поза організмом за певних умов серце здатне скорочуватися і розслаблятися, зберігаючи правильний ритм. Отже, причина скорочень ізольованого серця лежить в ньому самому. Здатність серця ритмічно скорочуватися під впливом імпульсів, що виникають у ньому самому, носить назву автоматів.
У серці розрізняють робочу мускулатуру, представлену поперечносмугастого м'язом, і атипові, або спеціальну, тканина, в якій виникає і проводиться збудження.
У людини атипова тканина складається з:
пригнічення синусового вузла вузла, розташованого на задній стінці правого передсердя у місця впадання порожнистих вен;
атріовентрикулярного (передсердно-шлуночків) вузла знаходиться у правому передсерді поблизу перегородки між передсердь і шлуночків;
пучка Гіса (председно-шлуночкової пучок), що відходить від атріовентрикулярного вузла одним стовбуром. Пучок Гіса, пройшовши через перегородку між передсердь і шлуночків, ділиться на дві ніжки, що йдуть до правого і лівого шлуночка. Закінчується пучок Гіса в товщі м'язів волокнами Пуркіньє. Пучок Гіса-це єдиний м'язовий місток, що з'єднує передсердя з шлуночками.
Пригнічення синусового вузла вузол є ведучим в діяльності серця (водій ритму), в ньому виникають імпульси, що визначають частоту скорочень серця. У нормі атріовентрикулярної вузол і пучок Гіса є тільки передавачами збудження з провідного вузла до серцевого м'яза. Проте їм притаманна здатність до автоматів, тільки виражена вона у меншій мірі, ніж у пригнічення синусового вузла вузла, і виявляється лише в умовах патології.
Атипова тканина складається з малодиференційовані м'язових волокон. В області пригнічення синусового вузла вузла виявлено значну кількість нервових клітин, нервових волокон та їх закінчень, які тут утворюють нервову мережу. До вузлів атипові тканини підходять нервові волокна від блукаючих і симпатичних нервів.
PAGE 19