Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Реферат
з географії на тему:
« Художні промисли України»
учениці 9-го економічного класу
Петрук Валерії
ММК
2013
План:
1)Що таке «художні промисли»? Види.
2)Гончарство
3)Кераміка
4)Ковальська справа
5)Ткацтво
6)Обробка шкіри
7)Гутництво
8)Килимарство
9)Бондарство
10)Деревообробка
11)Різьблення
12)Обробка металів
13)Писанкарство
14)Обробка каменя
15)Художня вишивка
16)В’язання
17)Характеристика промисловості. Гончарство.
1).Народні художні ремесла та промисли — це організаційні форми народного мистецтва, що виникли в період становлення товарного виробництва, розвитку ринкових відносин. Першими з них були домашні художні ремесла. Це виробництво в колі однієї сім'ї речей побутового, культового, обрядового характеру, що мали певну ідейно-образну сутність та естетичну вимовність. Вони були призначені для продажу на ринку. На ринок працювали і майстри художніх промислів, що виникли на пізнішому етапі розвитку суспільно-виробничих відносин. Не останнє місце, зокрема в творенні художніх предметів належить вродженій любові українців до природи, краси взагалі. Географічне положення України, її природні багатства завжди сприяли художній творчості народу. Поступово на основі художніх ремесел виникла, зумовлена розвитком товарно-грошових відносин, така організаційно-виробнича структура як художні промисли. Художні ремесла і промисли — сільські та міські — стали основою для виникнення XIV ст. цехів, а, відтак, у XVII—XVIII ст. — досконалішої організаційно-виробничої структури, що ґрунтувалося, як і всі попередні, на ручній праці — мануфактурі. Джерелом слугувало традиційне народне мистецтво. Основи його зародилися ще в системі синкретичного мистецтва на етапі формування первісного суспільства. Позначувалися на них (переважно на художніх виробах цехів та мануфактур у XVII—XVIII ст.) і впливи професійного мистецтва.
Види народних ремесел та художніх промислів:
1)Гончарство
2) Кераміка
3) Ковальська справа
4) Ткацтво
5) Обробка шкіри
6) Гутництво
7) Килимарство
8) Бондарство
9) Деревообробка
10) Різьблення
11) Обробка металів
12) Писанкарство
13) Обробка каменю
14) Художня вишивка
15) В’язання
2)Гончарство – один з найдавніших видів народного ремесла. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі незбагненну цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому.
Головними районами українського гончарства були:
*Полтавщина — колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема, Опішня), Констянтиноградський;
*Чернігівщина — Городнянський (зокрема, Олешня), Ніжинський, Кролевецький, Новгород-Сіверський, Глухівський повіти та інші;
*Київщина — Чигиринський, Черкаський, Уманський повіти;
*Харківщина — Валківський, Охтирський, Ізюмський повіти;
*Східне Поділля — Кам'янецький, Проскурівський, Гайсинський повіти;
*Волинь — гончарство було зосереджене біля Овруча, Корця, Звягеля;
*Херсонщина — біля Цибулева, Павлиша;
*Галичина — на Розточчі (Глинсько, Немирів), Гавареччина (Гаварецька кераміка);
*Гуцульщина, Покуття, зокрема Гуцульська кераміка тощо.
3) Кераміка (гр. керамос – глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування кожного гончарного круга, під поливних розписів, виробництво кахлів та ін. В ХVIII ст. в Україні поширився один з різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна й нині керамічна пластика: іграшка та скульптура.
4) Ковальська справа. Про розвиток цього ремесла свідчать археологічні знахідки на території України, які датуються часом нашої ери. Примітивні копальні по видобутку руди знайдені на Донбасі, Поліссі, в інших місцевостях. Спосіб добування руди залишився незмінним до ХVIII ст., і тому його можна детально описати.
Руду добували з болотних руд, яких було багато в долинах річок, особливо на Подніпров’ї, потім її промивали у воді в кошиках з лози, після цього просушували, подрібнювали, випалювали спочатку на повітрі, потім – у сиродутному горні. Залишки таких печей знайдено у багатьох давньоруських поселеннях. Прийоми обробки металу – кування, зварювання, термічна обробка були однаковими або близько подібними на всіх українських землях. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел, асортимент виробів із заліза і сталі теж був надзвичайно широкий. Це зброя, знаряддя праці, ремісничі інструменти, кінська збруя, предмети домашнього вжитку і побуту, прикраси та елементи одягу.
Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як стародавні, традиційні, так і нові, сучасні:
*карбування,
*інкрустація,
*гравіювання,
*штампування,
*протравлювання,
*гальванопластика.
Ковальство в Україні
Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки, були відомі на землях сучасної України ще задовго до н.е., що значною мірою було зумовлене багатими покладами червоного і бурого залізняка та болотяних руд — на Закарпатті, Буковині, Галичині, Поліссі, Середній Наддніпрянщині тощо.
5) Ткацтво – найдавніше ремесло, яким займалися українські жінки. Тканини виготовляли спочатку для власного вжитку, але вже з ІХ-Х ст. відбувалося відокремлення цього домашнього ремесла як промислу, що задовольняв потреби міського населення. Довгий час існували паралельно народне домашнє ткацтво і цехове ремісництво. З виникненням промислового виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почали занепадати.
6) Обробка шкіри. Вичинка шкіри і виготовлення з нею бутових виробів – одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвитку техніка і технологія обробки шкур тварин досягла ще в давньоруський період, чому сприяли розвинуте тваринництво, значна кількість звірів у лісах, а також кліматичні умови, що вимагали теплого сезонного одягу.
7) Гутництво – виготовлення виробів із скла – було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських похованнях уже знаходять намиста із скла із вкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова “гута”, що означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується виріб із скла – стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорового забарвлення скла.
8) Килимарство – така давня галузь ручного ткацтва, що археологи знаходять рештки килимових виробів та ткацьких знарядь і в античних містах та скіфських оселях. Відомі центри українського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина. Нині традиційним килимарством в Україні займаються 24 фабрики і художні майстерні. Обробка вовни, як і обробка льону та конопель, відома була українцям з часів трипільської культури, про що свідчать археологічні знахідки глиняних пряслиць.
9) Бондарство відоме в Україні вже в Х ст. як виготовлення місткого посуду: діжі, барила, відра, коновки, балії, дійниці та ін. Бондарі користувалися, крім звичайних теслярських інструментів, спеціальними рубанками, фуганками, циркулями, лінійками, кривим стругом.
10) Деревообробка. Дерев’яні вироби на Україні відомі теж із найдавніших часів, особливо поширились на територіях, де деревина була основним матеріалом. З дерева виробляли посуд, знаряддя праці, човни, господарське хатне начиння тощо. Найдавніші способи обробки деревини, що збереглись і до наших днів, - випалювання та видобування. Так виготовляли дріжки, ступи, ложки, човни тощо. Техніка обробки дерева досить різноманітна:
*видовбування,
*вирізування,
*виточування,
*розпис,
*випалювання,
*інкрустація,
*інтарсія.
11) Різьблення – одна з найдавніших технік художнього декорування дерев’яних виробів. На Прикарпатті й Буковині техніку плоскої різьби часто поєднують з інкрустацією – орнаментальним оздобленням шматочками дерева, металу, слонової кістки, перламутру, бісеру тощо. Одним з видів інкрустації є інтрасія кольоровими породами дерев, який використовується для виготовлення настінних декоративних плакеток, портретів, пейзажів тощо. Для художнього декорування дерева здавна використовувалися розписи різною фарбою (темпера, гуаш, олійні чи анілінові), які потім поливають лаком. Нині побутує ще один спосіб декорування виробів з дерева – випалювання електрописаком чи спеціальними штампами.
12) Обробка металів. Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи відоме ще з трипільських часів (IV-II тисячоліття до н.е.). Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами:
*кування,
*зварювання,
*термічної обробки металів.
13) Писанкарство. Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас і з віруванням, і з міфологією, і з обрядами, є писанкарство. Ще не так давно писанки виготовлялися спеціально на продаж, адже умінням писати писанки володіла далеко не кожна господиня. Поступово справжні домашні писанки витіснили сувеніри - дерев’яні, керамічні. Проте в деяких регіонах Західної України ще і нині можна замовити писанки у майстрині-писанкарки, яку знають всі односельці. Символіка писанки надзвичайно глибока й водночас проста. Тому не зайвим буде заглиблення в історію та міфологію українського народу перед тим, як починати писати писанку.
14) Обробка каменю. Територія України багата на різні види кам’яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувались ремісниками для виготовлення пряслиць, прикрас, форм для лиття, у будівництві тощо.
15) Художня вишивка
Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.
Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. . Спеціальні мотиви вживалися для чоловічих сорочок, інші — для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників та обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних.
16) В’язання
В'язання — процес виготовлення виробів (зазвичай елементів одягу) з безперервних ниток шляхом згинання їх у петлі й з'єднання петель одна з одною за допомогою нескладних інструментів вручну (в'язальний гачок , спиці, голка) або на спеціальній машині (механічне в'язання).
17) Гонча́рство — виготовлення керамічних виробів з гончарної глини: посуду, кахлів, іграшок, прикрас, сувенірів тощо. Давнє українське ремесло, господарська діяльність та мистецька культура українців.Гончарні вироби мають відносно високу пористість і виготовляються із легкоплавких глин (80-100%) без використання інших компонентів (плавні не використовуються), окрім невеликих добавок піску (0-20%). Гончарні вироби формують методом пластичного формування. Побутові і декоративні вироби із гончарної кераміки пористі, дрібнозернисті, з натуральним кольором глини, часто неглазуровані. Готові вироби інколи покривають ангобами і глазурями.Гончарні вироби, як і теракоту, причисляють до грубокерамічних виробів, а у випадку використання якісних глин без домішок крупних частинок — до тонкокерамічних, що говорить про умовність такого поділу (на тонко- і грубокерамічні).
Основним матеріалом для вироблення гончарних виробів служить глина. Для гончарства обирають, по можливості, чисту глину. Іноді, для досягнення певних якостей, в глину домішують різні речовини: пісок, золу, деревну тирсу. Іноді додають шамот — порошок від подрібнених гончарних виробів або слабо обпаленої заздалегідь глини. Після випалу глина з такими домішками залишається пористою і насилу приймає глазур. Гончарна глина дуже часто містить оксиди заліза, вапно, луги, гіпс тощо.
Іноді видобуту глину залишають на один-два роки на повітрі або в воді. Є думка, що якість глини в таких умовах покращується. Фарфорова глина традиційно витримується в спеціальних ямах по кількадесят років.
Необхідно, щоб гончарна глина була однорідна та не містила великих зерен і частинок. Така чиста глина рідко зустрічається в природі, і для того, щоб її можна було використовувати, спочатку її очищують. Видобуту глину розмочують, прибирають каміння та інші добре видимі домішки, розминають. Потім проціджують та викладають на гіпсову або іншу вологопоглинаючу поверхню для загустіння. Коли глина досягне консистенції, придатної до ліплення, її максимально герметично запаковують та зберігають до використання.
Гончарство виникло в епоху неоліту і знаменувало собою значний крок у розвитку продуктивних сил. Гончарство існувало там, де були придатні для цього глини. Добуту глину очищали від механічних домішок, потім місили, виготовляли з неї вироби, підсушували їх і випалювали. Спочатку вироби ліпили вручну і випалювали на відкритих вогнищах або у звичайних печах.
З винайденням гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. З часів енеоліту гончарні вироби починають оздоблювати орнаментом, який наносили глиняними кольоровими фарбами.
Від XVI—XVII століть гончарство безперервно розвивалося, ставши в XIX ст. однією з найважливіших галузей української кустарної промисловості. Гончарі продавали свої найрізноманітніші вироби на ярмарках, а часом розвозили у віддалені райони.
Головними районами українського гончарства були:
*Полтавщина — колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема, Опішня), Констянтиноградський;
*Чернігівщина — Городнянський (зокрема, Олешня), Ніжинський, Кролевецький, Новгород-Сіверський, Глухівський повіти та інші;
*Київщина — Чигиринський, Черкаський, Уманський повіти;
*Харківщина — Валківський, Охтирський, Ізюмський повіти;
*Східне Поділля — Кам'янецький, Проскурівський, Гайсинський повіти;
*Волинь — гончарство було зосереджене біля Овруча, Корця, Звягеля;
*Херсонщина — біля Цибулева, Павлиша;
*Галичина — на Розточчі (Глинсько, Немирів), Гавареччина (Гаварецька кераміка);
*Гуцульщина, Покуття, зокрема Гуцульська кераміка тощо.
У сучасному світі гончарні вироби майже повністю замінила набагато дешевша фабрична керамічна, скляна, пластмасова продукція. Гончарні вироби у XXI сторіччі цінують як автентичні народні вироби, колекціонують як сувеніри або витвори мистецтва.
Нині основні центри гончарства — Опішня, Хомутець, Бубнівка, Дибинці, Ічня, Косів.
У липні 2006 року Громадською організацією «Київське регіональне об'єднання творців родових помість» у рамках проекту відродження старовинних народних промислів створена Школа гончарного мистецтва у Києві.
Сучасне українське гончарство
*Опішня
*Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
*Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів
*Музей гончарного мистецтва О. Г. Луцишина
*Національний архів українського гончарства
*Гончарська Книгозбірня України
Відомі українські гончарі
*Коломієць Захар Йосипович — опішнянський гончар.
*Матейко Катерина Іванівна (1910—1995) — український науковець, етнограф, кераміст, гончар, публіцист, краєзнавець та громадський діяч.
*Омеляненко Василь Онуфрійович — заслужений майстер народної творчості Української РСР.
*Остап Ночовник (1853—1913) — видатний український гончар, творець барокової глиняної скульптури; уродженець Міських Млинів
*Поросний Василь Васильович(1873, с. Міські Млини — 1942, Москва) — український радянський народний майстер художньої кераміки.
*Пошивайло Гаврило Ничипорович (7 квітня 1909 — 24 січня 1991) — один із творців української народної кераміки ІІ половини ХХ століття, представник опішнянської школи художньої кераміки.
*Пошивайло Явдоха Данилівна (Бородавка) (1910 р. — 1994 р.) — гончарна малювальниця, представниця опішнянської школи художньої мальовки. Оздоблювала твори чоловіка Гаврила рослинними й зооморфними декоративними композиціями.
*Селюченко Олександра Федорівна(1921—1987) — українська керамістка, народна майстриня.
*Шиян Ольга Галактіонівна — майстер народної керамічної іграшки та скульптури.
*Юрко Лебіщак (1873—1927) — видатний український технолог-кераміст, завідувач Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912—1921)