Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії
Селянство.Наприкінці третьої чверті 18 ст. зникли правові відмінності між окремими категоріями селян Галичини, притому кріпаки становили близько 70%усього селянства. У 70-80-х рр. 18 ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низкуреформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентаря 1772 р. патент 1775 р. увів рустикальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. заборонили шляхті вимагати від селян понад 3 дні панщини на тиждень або 156 днів на рік і обмежили додаткові повинності на користь землевласника. Патентами було встановлено права селян на вільне одруження, перехід на інші наділи, вихід від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватись у спадщину. Наприкінці свого правління Йосиф ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, але він не був реалізований. У 1789 р. було уведено нове оподаткування – 70% врожаю залишалось селянам, 12% віддавалось державі, а 18% забирав поміщик. Податки на користь держави стягував війт і передавав їх державним урядовцям.
На початку 19 ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентаря 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. У 1845 р. панщина становила близько 83%усіх феодальних повинностей, натуральна данина – близько 11%, а чинш - 6%;повинностіпоглинали майже 85%чистого прибутку селянських господарств, що викликало масові селянські заворушення у Галичині у 1846 р., внаслідок чого австрійський уряд був змушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їх земельні наділи.
Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів і регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія-Терезія (1764-1772) здійснила урбаріальну реформу – було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні “пішої” панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні – 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику 1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину;у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпакилатифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт, притому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені урбаріальною реформою норми.
У Північній Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено право вільного переходу селян, але збережено поміщицьке землеволодіння, внаслідок чого за селянами залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання, найбільше з яких відбулось у 40-х рр. 19 ст. під проводом Луки Кобилиці.
Внаслідок австрійської буржуазно-демократичної революції 1848 р. імператорськими патентами 1848 р. 17 квітня уГаличині, 1 липня у Буковині, і врешті Законом про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 7 вересня на території всієї Австрії було скасовано кріпацтво – ліквідовано панщину і феодальні повинності, та надано селянам прав громадян держави і права власності на землю, якою вони спадково користувались. Закон про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 1848 р. передбачив повну компенсацію (індемнізацію)селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості усіх річних кріпосних повинностей. За цим законом у власність селян Галицького краю перейшло менше ½ його земельних угідь, тож більшість селян залишились малоземельними і економічно неспроможними, а значну частину їх - халупників, які володіли лише хатами-халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах-коморах, - було звільнено від кріпацької залежності зовсім без землі, і вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовища, за користування якими на правах сервітутів селяни зобов`язувались відробляти або платити поміщикам на підставі “добровільної” угоди. На Закарпатті (і в усій Угорщині) кріпацтво було скасоване угорським сеймом законом 1848 р., підтвердженим австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830-1916) у 1853 р., - на таких же кабальних умовах, як і у Галицькому краї.
Західноукраїнські землі були аграрним краєм – у другій половині 19 ст. сільським господарством тут займалось 94% населення. Однак, селянське господарство було здебільшого малоземельним – у Галичині було 80%, у Буковині - 85%, у Закарпатті - 73%господарств, які мали наділи до 5 га. Крім капіталістичних форм експлуатації у другій половині 19 – на початку 20 ст. селяни були обтяжені відробітками та іншими залишками кріпосництва. Відтак, наприкінці 19 ст. близько ½ усіх селянських господарств стали нерентабельними і часто продавались як збанкрутілі з молотка, а розорені і обезземелені селяни були змушені ставати вільнонайманими робітниками. Відповідно, посилився процес диференціації селянства на зубожіле трудове селянство і заможних землевласників. З метою організації і об`єднання дрібного селянства І.Франко і М.Павлик у 1890 р. створили у Галичині Українську радикальну партію, яка поширила свою діяльність на Буковину і частково на Закарпаття і вимагала, передусім, ліквідацію феодальних привілеїв і надання політичних прав. Селянське малоземелля і відсутність розвинутої промисловості призвели до надлишку робочої сили і спричинили масову еміграцію селян і робітників до Аргентини, Бразилії, Канади, США тощо, причому австрійський уряд усіляко перешкоджав еміграції до Росії.
Міське населення.Правове становище міського населення Галичини наприкінці 18 – напочатку 19 ст. мало змінилось - воно поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У містах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку. Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де використовувалась праця кріпаків;вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У 19 ст. почався розвиток у містах Закарпаття, поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства.
Феодали.У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. Патент 1775 р. вказував шляхті ставитись до “холопів” по-людськи і не вимагати виконання повинностей, понад визначені інвентарями розміри. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що підтвердив патент 1785 р. У Північній Буковині у 1769 р. було закріплено перевагу фільварково-панської системи, притому встановлювалось повне і виключне право феодалів на землю і на селян і було юридично оформлено кріпацьку залежність селян.
Внаслідок скасування кріпацтва у 1848 р. поміщики за втрачену феодальну ренту отримували викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків;притому, більша частина орних земель, лісів і пасовищ залишились за поміщиками, монастирями і церквами (католицькими і уніатськими) і заможними селянами. Зберігалось великепоміщицьке і церковне землеволодіння;поміщикам належало понад 40%усіх земель, і у другій половині 19 ст. вони залишались панівним класом.
Буржуазія.З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. відбулось формування нового класу – буржуазії; причому, поряд з іноземними капіталістами в західноукраїнських землях виникла і українська буржуазія, особливе становище у якій займали представники українського чиновництва, а найчисельнішим і економічно могутнім булокуркульство.
Робітничий клас.З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. сформувався ще один новий клас – пролетаріату, яикй поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Притому, багато вільнонайманих робітників були зайняті у сільському господарстві. Робітники зазнавали соціального, політичного і національного гноблення. Попри австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, у західноукраїнських землях він становив 10-12 год., а часто 14-16 год. на добу. Західноукраїнські робітники отримували найнижчу заробітну плату, рівень охорони їх здоров`я, праці і техніки безпеки був дуже низьким. Тож з 70-х рр. посилився робітничий рух – українські, а також польські, румунські і угорські вільнонаймані селяни і робітники виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр, угорських магнатів та українських поміщиків і буржуазії. На початку 20 ст. поширились страйки сільськогосподарських робітників.
На особливому становищі перебувало єврейське населення, яке в Австро-Угорщині становило 1 млн.осіб, половина з яких проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв.
Австрійська абсолютна монархіябула багатонаціональною державою, тож у 18 ст. у ній посилився процес централізації державного управління. Прагматична санкція 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, визначивши їх складовими і невід`ємними частинами Австрійської монархії. Однак, до середини 19 ст. у ній виділились 3 групи країв: німецькі – Австрія, Штирія, Крайна, Трієст та ін., слов`янські – Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною, угорські – Угорщина, Закарпаття, Хорватія та ін. На чолі Австрійської імперії стоявспадковий монарх з династії Габсбургів, який зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу; він вважався єдиним джерелом права – видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії; дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, яка, кілька разів змінюючи назву, проіснувала до 1848 р.
Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об`єднав українські і польські землі під офіційними назвами Східна і Західна Галичина в 1 адміністративний Коронний край з центром у Львові. У 1772 р. Східна Галичина увійшла до складу “Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”. У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі зканцлером, що був главою уряду, яка діяла до 1776 р., а потім була відновлена у 1797-1802 рр. Австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 1775 р. створив Галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією, який скликався за потреби. Його головним призначенням було подання прохань (постулатів) імператору, а у 1782 р. його фактично було реорганізовано у дорадчий орган при губернаторі. Сейм складався з представників 3 станів:1. магнати - князі, графи і барони, та архиєпископи і інфулати (мали звання єпископа, але не управляли єпархією); а також рицарство, тобто усііншідворяни;2. духовенство;3. міські депутати – по 2 представники від найбільших міст (а фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав на 6 р. свій виконавчий орган - постійний Становий комітет з 7 членів – по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів і 1 представник міського стану. Революція 1848 р. ліквідувала ці декоративні установи.
Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. У 1772-1849 рр. у Галичині змінилось 14 губернаторів; усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього – польського магната В.Залеського, та після революції 1848 р. політика онімеччення змінилась полонізацією.
Територія Галицького коронного краюспершу була поділена на 6 циркулів у межах колишніх польських воєводств, які поділялись на 18 дистриктів, поділ на які у 1782 р. було ліквідовано, а натомість поділено територію на 18 циркулів–округів, а у 1786-1849 рр. до складу Галицького краю як 19-ий циркул входила Буковина. Територія Закарпаттяперебувала у складі Угорщини і поділялась на комітати. Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адміністративні і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб:староста, 3-4 комісари, секретар, 2 діловоди, 1-3 практикантів і 3 кур`єри;старостів і комісарів призначав імператор, а всіх решта – староста. Чиновницький апарат на місцях утворювали негаличани – так, наприкінці 18 ст. у Галичині налічувалось 3 тис. службовців, з яких лише 250 були місцевого походження; у 1783 р. з 18 окружних старост був лише 1 українець і 1 поляк, а решта за походженням були німцями, чехами і поляками.
Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат.mandatum– доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Формально вони були державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. Їхня влада мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині 18 ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліційні функції, здійснювали судочинство у першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно були скасовані в Австрії у 1867 р. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована лише у 1856 р. за умов переходу Австрії на шлях конституціоналізму, та попри те, державна влада збереглась за земельною аристократією.
Після 1772 р. австрійський уряд обмежив права багатьох міст Західної України, а більшість невеликих міст перевів у ранг сіл, а їх мешканців перетворив на кріпаків. У 1786 р. було ліквідоване магдебурзьке право у Львові. На території багатьох західноукраїнських міст створювались юридики – дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству, а підпорядковані окремим відомствам.
Внаслідок військових і політичних подій австрійський уряд встановлював в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини у 1774-1785 рр. управлялась військовою владою. Військовий стан уводився на окремих територіях і у першій третині 19 ст.
Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат (а територіально-економічними – домінії, які об`єднували землі міст і сіл, належачих феодалу, церкві чи державі, і до складу яких входила система “клічів”, що складались з кількох фільварків). Існувало 4 жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, які очолювали жупани, призначені угорським королем з вищої аристократії. У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, які здійснювали політичне управління, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли допіджупанів, які підлягали наджупану і Міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялись на комітати;до складукомітатського управління входило 30-40 чол. – окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін., і очолював його жупан комітату – журат. Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом, а після урбаріальної реформи 1764-1772 рр. обирався на 1 р. Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були представництва, які наприкінці 18 ст. практично припинили існування, а натомість були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, до якого входили переважно заможні верстви населення.
Органи поліціїмали завданням охорону безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У 1785 р. у Львові і адміністративних центрах усіх інших коронних країв було створено дирекції поліції, а у циркулах організованокомісаріати поліції. У 1793 р. у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувались дирекції поліції і органи цензури. З 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Поліцією стало відати Міністерство внутрішніх справ. Діяли поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгівельна тощо; тобто вона контролювала усі сфери життя країни.
Спершу у Галицькому краї продовжували діяти колишні польські суди, які були ліквідовані у 1783 р. і з 1784 р. почав діяти шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. – у Станиславові і Тарнуві (тепер – територія Польщі). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції, спершу вони розглядали цивільні і кримінальні справи шляхти, та у1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спершу в усіх 19 циркулах, а пізніше – у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові і Чернівцях) компетенцію шляхетських судів було обмежено розглядом лише цивільних справ шляхти, і вони проіснували у Галичині і Буковині до 1855 р. Другою інстанцією для шляхетських і кримінальних судів у Галицькому краї був Апеляційний суд у Львові. Вищою третьою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький, чеський і деякий час галицький, а з 1814 р. об`єднаний чесько-галицький сенати-департаменти. У містах правосуддя здійснювали магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду; а також у містах діяли окремі спеціалізовані суди: єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові (при губернаторі), вексельні, військові.Селяни судились домініальними судами (а фактично мандаторами), яким патент 1772 р. заборонив виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора;їх рішення у Закарпатті могли бути оскаржені у комітатському суді. Йосиф ІІ встановив вимогу щодо поміщика скласти спеціальні іспити на право здійснення судочинства, а в разі їх нескладення мав на власні гроші утримувати суддю – юстиціарія чи мандатора.
У 1781 р. в західноукраїнських землях було утворено інститут адвокатури, для управління якою у Львові, Станіславові і Чернівцях були створені палати (колегії) адвокатів. Наприкінці 18 ст. сільські громади отримали право обирати своїх захисників на суді – пленопотентів.
Внаслідок австрійської революції у березні 1848 р. австрійський уряд 25 квітня видав першу Австрійську конституцію (Піллерсдорфа) 1848 р., яка проголосила Австрію конституційною монархією і закріпила деякі демократичні права і свободи громадян;однак вже 16 травня вона припинила свою дію. Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і духовенства заснували 2 травня 1848 р. у ЛьвовіГоловну руську раду на чолі з єпископом Г.Яхимовичем; її обмежену програму підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини і об`єднатись з Галичиною у складі Австрійської монархії. Натомість, представники Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край з власним сеймом – ця вимога була задоволена у 1849 р., що посилило роздроблення західноукраїнських земель.
Австрійський монарх Франц-Йосиф І дарував імперії 4 березня 1849 р. нову одкройовану (накинуту зверху – главою держави, а не представницьким органом), антидемократичну Конституцію, яка створювала централізовану владу, в якій уся влада зосереджувалась в імператора і його міністрів та урізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду. За Березневою конституцією 1849 р. передбачалось отримання усіма 14 коронними краями власних крайових конституцій.
Галицькому краюі відокремленому Буковинському краю Крайові конституції були надані цісарськими патентами 29 вересня 1850 р. Крайова конституція Галицького краюподілила його на 3 округи: Краківський – суто польський,Львівський – змішаний польсько-український, і Станіславський – суто український; цей поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у краї. Начальником Галицької крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені Сеймовими куріями президенти округів. Крайове управління Буковини очолювавкрайовий президент. Для уведення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини за розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 1850 р. 3 округи Галичини і територію Буковини було розділено на повіти, які у деяких місцевостях називались староствами:у Львівському окрузі – 19, Краківському – 26, Станіславівському – 18, на Буковині – 6.
Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій:Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати);депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.
Австрійська конституція1849 р. і Крайові конституції Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли, а цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх, і Австрія знову перетворилась насамодержавну монархію.
За Конституційною угодою 1867 р. була утворена конституційна дуалістична (лат.dualis– двоїста, двоєдина)Австро-Угорська держава: Транслейтанія – Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія – Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною (ці назви виникли, внаслідок розділення Австро-Угорщини на 2 частини рікою Лейтою). Щоправда, жодна з панівних націй не утворювали більшості:австрійські німці в Австрії становили лише 36%, а угорці в Угорщині – 45%населення;з 50 млн. населення Австро-Угорщини слов`яни становили близько 30 млн.
Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був австрійський імператор, який водночас вважався угорським королем, особа якого проголошувалась священною і недоторканою;він також видавав санкцію на прийнятий обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь апарат управління в Австрії і Угорщині складався і діяв незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії, крім 3 спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і 2-палатний парламент: Австрія – Рейхсрат, що складався з верхньої палати панів і нижньої палати депутатів, Угорщина – Сейм, що складався з верхньої палати магнатів і нижньої палати депутатів. Водночас з Угодою 1867 р. Рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. австрійську Конституцію, яка діяла в Австрії, у т.ч. у західноукраїнських землях, до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р.; а в Угорщині була відновлена угорська Конституція 1848 р. Для обговореннязагальнодержавних австро-угорських справ була створена окрема представницька установа – Делегації з 60 представників від австрійського і 60 – від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат), притому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1 тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликались імператором почергово у Відні і Будапешті;якщо Делегації не доходили згоди, кожна з них могла запропонувати скликати спільне засідання, на якому спірні питання вже не обговорювались, а відразу виносились на голосування і вирішувались більшістю голосів.
Попри формальну конституційність Австро-Угорської держави, не передбачалось загальне виборче право. Верхня палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки духовенства;кількість її членів становила 150-170 осіб, з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система виборів обмежила коло виборців, притому українське населення, яке становило 13%населення Австрії, у 1879 р. посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897 р. – 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запровадженезагальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 р.
Австрійський урядяк вищий орган державного управління утворювала Рада міністрів на чолі з прем`єр-міністром, якого призначав імператор. У період між сесіями парламенту Конституція надавала уряду право видавати закони.Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Крім міністрів, які відали окремими галузями управління, були ще міністри “без портфеля”, які не керували жодною галуззю управління, а повинні були наглядати за інтересами певного краю, зокрема у 1871 р. було створене Міністерство для Галичини, до складу якого призначались лише польські магнати Галицького краю, а у 1879 р. було створене Міністерство для Чехії.
Уряду підлягала крайова влада, а їй – місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник (у Галичині – намісник, у Буковині – крайовий президент), призначений імператором і підлеглий йому і уряду. Крайовим начальникам підпорядковувались поліція (зокрема, політична – управління жандармерії), крайові і повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, готували списки виборців, призначали більшість чиновників, боролись з усілякими небажаними для уряду проявами тощо.
Хоча австрійська Конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, однак панівне становище поряд з австрійськими правлячими колами у Східній Галичині займали польські шляхтичі, у Північній Буковині – румунські бояри, у Закарпатті – угорські феодали і капіталісти. Так, з 17 галицьких намісників 11 були польськими магнатами, серед яких особливим шовіністом був граф А.Потоцький, убитий у 1908 р. студентом Львівського університету Мирославом Січинським. Галицьке намісництво поділялось надепартаменти, в яких служила майже виключно польська шляхта; а у 1869 р. польська мова була уведена якофіційна в управлінні і судах, і під впливом польської шляхти у школах було запроваджено навчання замість української польською мовою; відтак, за даними 1900 р., читати і писати українською мовою у Східній Галичині вміли лише 7% чоловіків і 4% жінок.
Наміснику Галичини і крайовому президенту Буковини підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Вони діяли одноособово і до їх відання належало адміністративне управління в економічній сфері, у галузі народної освіти, охорони здоров`я, поліції, а головним завданням їх було придушення щонайменшого невдоволення австрійським пануванням – у їх розпорядженні перебувала жандармерія, а за потреби вони могли використовувати і військові частини, розташовані на території повіту. У селах аналогічні функції виконували війти, а у містах – бургомістри, яких призначали повітові старости.
Закарпаттяу складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялась на 71жупу (область) і комітати. На початку 20 ст. закарпатські землі складались з 4 жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської і Мармарошської. Влада у жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населенням, збирали податки та інші платежі;іноді у жупах скликались магнатсько-шляхетські збори. У комітатах влада належаланачальникам комітатських управлінь, підлеглим жупній адміністрації. Низову адміністративну одиницю становили села, які здійснювали самоврядування через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління, очолюваністаростами, що підпорядковувались безпосередньо начальникам комітатських управлінь.
У середині 19 ст. відбулось остаточне відокремлення суду від адміністрації, відміна станового суду, проголошення усіх суддів незалежними;вже у 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. Верховна судова влада, тобто право помилування, пом`якшення покарання і звільнення від судового переслідування, належала імператору, причому усі судді призначались ним довічно і усі суди діяли від його імені, що зумовлювалось прагненням скасувати домініальний суд, який діяв від імені окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди і перетворити усі суди на державні. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку 20 ст. їх було скорочено до 190) і організованоповітові одноособові і колегіальні у складі 3 суддів (невдовзі ліквідовані) суди, крайові (згодом перейменовані наокружні) суди і Вищий крайовий суд у Львові, який поширював свою юрисдикцію і на Буковину, а найвищою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. При окружних судах для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалось покарання у розмірі не менше 5 р. тюремного ув`язнення, створювались суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ – мирові суди. Присяжні засідателі і мирові судді призначались за віковим, майновим і освітнім цензом. Для військовослужбовців існували окремі військові суди 3-х інстанцій – військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. Спори між підприємцями і робітниками та самими робітниками розглядав створений у 1896 р. у Львові промисловий суд. УДрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.
При проведенні судових реформ було засновано державну прокуратуру для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі у розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством і місцями ув`язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор, що перебував при Верховному судовому і касаційному трибуналі у Відні, і підпорядковувався безпосередньо міністру юстиції. При Вищих крайових судах передбачалось заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах – державного прокурора.
Органи крайового і місцевого самоврядування.
Крім урядових органів адміністративного управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування – крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави чи недоцільності. Намісник мав право розпустити повітові, міські і сільські ради, щоправда, вони могли оскаржити це перед міністерством, однак, подача скарги не припиняла виконання рішення про їх розпуск.
У Львові і Чернівцях у 1861 р. для посилення впливу на Галичину і Буковину Франц-Йосиі І створив крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення:1. до складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти – митрополити, єпископи і ректори університетів;2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії – великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Більшість депутатів Галицького сейму були поляками, а Буковинського – румунами. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданняхкрайовий маршалок (Галицьким - 1 з представників польських магнатів, а Буковинським – 1 з румунських магнатів) чи його заступник (Галицьким - львівський уніатський митрополит, а Буковинським – буковинський православний митрополит), які призначались імператором.
Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх державних податків, притому ці додатки часто перевищували основну податкову суму. У сфері місцевого самоврядування сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу – крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Рішення сейму, хоч вони мали другорядний характер, затверджував імператор.
На підставі державного закону про місцеве самоврядування 1862 р. було прийнято галицький крайовий закон про громади 1866 р., за яким було створено повітові громади (гмини), які територіально збігались з адіміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором.
За Міськими статутами, наданими в Австрії 33 містам, у т.ч. Львову у 1870 р., Кракову і Чернівцям, органамиміського самоврядування були міська рада і магітсрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини.