Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT1
ГЕНЕРАЛЬНА ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
Науково-практичний посібник
За загальною редакцією
заступника Генерального прокурора України,
державного радника юстиції 3 класу
Л.О.Фролової
Київ
2013
УДК 343.1
ББК 67.311
Рекомендовано до друку
Вченою радою Національної академії прокуратури України
(протокол № 12 від 2 липня 2013 року)
Рецензенти:
Удалова Л.Д. – начальник кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ, полковник міліції, доктор юридичних наук, професор.
Юхно О.О. – начальник кафедри кримінального процесу Харківського національного університету внутрішніх справ, полковник міліції, доктор юридичних наук, професор.
Яновська О.Г. – професор кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, професор.
Колектив авторів: Блажівський Є.М. (керівник авторського колективу) –
розділ ____; Козьяков І.М. – розділ___; Толочко О.М. – розділ 1; Мірошниченко С.С. – розділ____; Приходько В.О. – розділ___; Мухін В.В. – розділи 2, 3, 4, 5; Сапін О.В. – розділ 1; Слободзян А.П. – розділи 3,4; Штанько А.О. – розділи 2, 5.
Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження : наук.-практ. посіб. / [Є.М. Блажівський, І.М. Козьяков, О.М. Толочко, С.С. Мірошниченко, О.В. Приходько, В.В. Мухін, О.В. Сапін, А.П. Слободзян, А.О. Штанько] ; за заг. ред. Л.О. Фролової. – К. : Алерта, 2013. – 427 с.
ISBN
У науково-практичному посібнику розглядаються поняття, сутність та форми міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, аналізується законодавство, що регулює сферу таких відносин.
Видання розраховане на працівників прокуратури, слідчих підрозділів та інших правоохоронних органів, а також викладачів, науковців, слухачів, студентів і курсантів вищих навчальних закладів юридичного профілю.
УДК 343.1
ББК 67.311
© Генеральна прокуратура України, 2013
© Національна академія прокуратури України, 2013
© Видавництво «Алерта», комп’ютерний макет, 2013
ISBN
ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………………………………..5
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ …………………………….8
1.1. Поняття, сутність та форми міжнародного співробітництва під час кримінального провадження………………………………………………………..8
1.2. Правова основа міжнародного співробітництва під час кримінального провадження…………………………………………………………………...........28
РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК НАДАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ ………………………………………………………..57
2.1. Поняття, предмет, приводи та суб’єкти міжнародної правової допомоги ……………………………………………………………………………57
2.2. Підстави та порядок отримання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій за кордоном ……………………………………..78
2.3. Підстави та умови надання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій в Україні ……………………………………….132
РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ І ПОРЯДОК ВИДАЧІ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ (ЕКСТРАДИЦІЯ).……………..184
3.1. Поняття, функції та принципи екстрадиції …………………………184
3.2. Суб’єкти екстрадиційних правовідносин ……………………………206
3.3. Види екстрадиції ………………………………………………………224
3.4. Порядок та етапи екстрадиційного провадження …………………..230
3.5. Відмова в екстрадиції особи іншій державі …………………………271
РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ПОРЯДКУ ПЕРЕЙНЯТТЯ …………………………………………………….283
4.1. Поняття кримінального провадження у порядку перейняття ……...283
4.2. Порядок і умови кримінального провадження у порядку перейняття…………………………………………………………………………292
РОЗДІЛ 5. ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ ТА ПЕРЕДАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ОСІБ …………………………...315
5.1. Підстави та порядок визнання та виконання вироків судів іноземних держав та міжнародних судових установ ……………………………………….315
5.2. Розгляд судом клопотання про виконання вироку іноземної держави…………………………………………………………………………….335
5.3. Підстави та умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання …………………………………………………………….351
5.4. Порядок і строки вирішення питання про передачу осіб на відбування покарання в іноземних державах ………………………………………………..371
5.5. Організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи……………………………………………………………………………….384
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………389
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………397
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ……………………………………………426
ВСТУП
Співробітництво держав відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй – один із найважливіших міжнародно-правових принципів, що ґрунтується на необхідності співпраці між ними. Ідея співробітництва відображена в Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1970 році1. Цей принцип зобов’язує держави співпрацювати незалежно від їхньої політичної, економічної, соціальної і правової систем.
Як зазначено у названій Декларації, сумлінне дотримання принципів міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва держав, та сумлінне виконання державами зобов’язань, прийнятих відповідно до Статуту, мають надзвичайно важливе значення для підтримки міжнародного миру і безпеки, досягнення інших цілей Організації Об’єднаних Націй.
Викладене в них повною мірою стосується міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Варто зазначити, що досить довго питання процесуальної регламентації міжнародного співробітництва в кримінальному провадженні залишалися поза належною увагою законодавця. Так, лише у ст. 31 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року було урегульовано порядок зносин судів, прокурорів, слідчих та органів дізнання з відповідними установами іноземних держав, а також порядок виконання взаємних доручень, що визначалися чинним законодавством і міжнародними договорами України. Фактично ця норма стосувалася чинних міжнародних договорів і процедури загального характеру. Адже кримінально-процесуальне законодавство, хоч і містило посилання, однак спеціальних процедур не передбачало, що, власне, і викликало неабиякі труднощі.
Лише 2011 року відповідно до Закону України від 16 червня 2011 року № 3529-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з ратифікацією Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах» Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року доповнено розділом ІХ, положення глави 37 якого визначали національну процедуру реалізації міжнародних договорів щодо видачі (екстрадиції) осіб, а пізніше – і щодо міжнародної правової допомоги (глава 38) та перейняття кримінального переслідування (глава 39), а також містилася низка статей, що визначали правові основи створення і діяльності міжнародних слідчих груп, можливість присутності представника компетентного органу іноземної держави під час виконання запиту про міжнародну правову допомогу2.
Отже, практика реалізації яких вже склалася в правозастосуванні, законодавчо не закріплені в Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 року, незважаючи на те, що згідно з чинними міжнародними договорами мав би бути наявний дієвий механізм реалізації положень таких договорів3. Основний механізм реалізації міждержавних багатосторонніх і двосторонніх договорів з питань кримінального судочинства регламентувався Інструкцією про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Верховного Суду України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 7 липня 1999 року за № 446/37394.
У Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року5
(КПК України) визначено механізм реалізації на національному рівні взятих міжнародно-правових зобов’язань, що наближений до норм ратифікованих Україною міжнародних договорів.
Важливого значення у цьому аспекті набуває наукове осмислення поняття міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, його особливостей і форм. Звернення наукової спільноти до цієї проблеми є логічною відповіддю на вимогу часу, потреби суспільства, держави та її правоохоронних органів.
Із прийняттям КПК України 2012 року норми, що регулюють міжнародне співробітництво під час кримінального провадження, потребують детального наукового аналізу з метою правильного їх тлумачення та правозастосування, що, безперечно вказує на актуальність теми науково-практичного посібника. Доцільно також звернути увагу на те, що міжнародне співробітництво під час кримінального провадження – це комплексний правовий інститут, яким охоплено як норми кримінального процесуального законодавства (регулюють власне кримінальні провадження у зв’язку з таким співробітництвом), так і норми міжнародного права (регулюють міждержавні відносини або відносини між Україною та відповідним міжнародним судовим органом (міжнародно-правові відносини) з питань кримінального провадження, а також адміністративно-правові норми (встановлюють порядок організації в Україні міжнародного співробітництва у кримінально-правовій сфері та управління таким співробітництвом, що позначається на колі правових джерел цього інституту)6.
Розділ 1. Загальна характеристика та нормативно-правове регулювання міжнародного співробітництва під час кримінального провадження
1.1. Поняття, сутність та форми міжнародного співробітництва під час кримінального провадження
На сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах інтернаціоналізації всіх сфер суспільного життя і, як наслідок, інтернаціоналізації злочинності, поширення її типових закономірностей, тенденцій і форм на всі країни та регіони, міжнародна правова допомога під час кримінального провадження, її належна правова регламентація в національному законі як одна з найважливіших умов ефективного міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю набуває значення гарантії здійснення правосуддя. Адже забезпечує можливість одержання доказів у кримінальному провадженні, виконання прийнятих процесуальних рішень, відшкодування заподіяного злочином збитку, притягнення до кримінальної відповідальності винуватих у вчиненні злочину осіб, вирішення інших завдань кримінального судочинства. Дедалі частіше під час проведення досудового розслідування кримінальних правопорушень і судового провадження національні компетентні органи однієї країни запитують допомогу в другої щодо надання документальних і речових доказів, забезпечення показань експертів та свідків, а також здійснення екстрадиції обвинувачених або засуджених осіб.
У статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України7. Тому в ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» викладено зазначену вище норму Основного Закону і додатково визначено, що чинні міжнародні договори України застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства8. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (абзац 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року № 16 «Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов’язаних з їх екстрадицією»)9.
Одним із основоположних джерел правових норм у правовідносинах між державами, що виникають у галузі кримінального судочинства, є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Норми цього міжнародно-правового документа певною мірою визначають основні правила поводження з людиною, яка потрапила у сферу судочинства. У пакті проголошено, що кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність, ніхто не може бути безпричинно підданий арешту або триманню під вартою, ніхто не може бути позбавлений волі інакше, як на таких засадах і за такою процедурою, які встановлені законом10.
Ці основні положення, відображені у національному законодавстві, застосовуються вони в міжнародно-правових відносинах, що виникають у процесі здійснення судочинства.
Міжнародна взаємодія у сфері кримінального судочинства є бланкетною і викладена у міжнародних договорах та іншому законодавстві недостатньо регламентована кримінальним процесуальним законодавством.
Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження має декілька форм:
1. Міжнародна правова допомога – проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або виконання вироку, ухваленого судом іншої країни чи міжнародною судовою установою.
Аналізуючи запропоновану дефініцію терміна «міжнародна правова допомога», можна виділити такі його ознаки:
– специфічний суб’єктний склад (виключно компетентні органи держави);
– специфічний фактичний склад (проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для іншої держави);
– мета полягає у наданні допомоги в досудовому розслідуванні, судовому розгляді або у виконанні вироку, ухваленого судом іншої держави чи міжнародною судовою установою.
2. Видача особи (екстрадиція) – видача особи державі, компетентні органи якої розшукують її для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція охоплює: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.
Аналізуючи запропоновану законодавцями дефініцію терміна «видача особи (екстрадиція)», можна виділити такі його ознаки:
– основною передумовою реалізації є розшук особи компетентними органами іншої держави;
– мета цієї процедури – притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.
При цьому в КПК України визначено своєрідний алгоритм провадження екстрадиції:
– офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та про видачу такої особи;
– перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі;
– прийняття рішення за запитом;
– фактична передача такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.
Інститут екстрадиції регулюється положеннями глави 44 КПК України «Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення».
Основними міжнародними нормативними актами, які регламентують питання видачі осіб (екстрадиції), є:
– Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року з двома додатковими протоколами, ратифікованими Законом України від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР11;
– Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (Мінська конвенція), ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР12 і Протокол до цієї Конвенції 1997 року, ратифікований Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР13;
– інші багато- та двосторонні договори про видачу осіб (зокрема, з Бразилією, Єгиптом, Індією, Іраном, Китаєм, Панамою).
Водночас правовою підставою для екстрадиції можуть бути багатосторонні конвенції та двосторонні договори, які мають більш широкий предмет регулювання і окремі положення яких регламентують питання видачі осіб. Наприклад, багатосторонні конвенції, укладені під егідою ООН (Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року14, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року15, Конвенція ООН проти корупції 2003 року16 тощо), Ради Європи (Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією 1999 року17, Конвенція про кіберзлочинність 2001 року18 тощо) та інших міжнародних організацій, а також двосторонні договори про правову допомогу у кримінальних справах (з В’єтнамом19, Польщею20, Латвією21, Молдовою22, Монголією23 й іншими державами), у яких містяться положення про видачу осіб.
Відповідно до ст. 80 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах зносини з питань видачі та кримінального переслідування здійснюються Генеральними прокурорами Договірних Сторін. Відносини з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою, Республікою Узбекистан, Республікою Таджикистан та Туркменістаном урегульовані лише названою Конвенцією, а тому зносини органів досудового слідства та судів України у питаннях екстрадиції з компетентними органами цих держав здійснюються винятково через Генеральну прокуратуру України.
3. Перейняття кримінального провадження – здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом.
Аналізуючи запропоновану законодавцями дефініцію поняття «перейняття кримінального провадження», можна виділити такі його ознаки:
– суб’єктами є виключно компетентні органи держав;
– полягає у здійсненні компетентними органами однієї держави розслідування злочину, вчиненого на території іншої держави;
– метою є притягнення особи до кримінальної відповідальності;
– обов’язкова умова для перейняття провадження – оформлення та направлення відповідного запиту.
Процедури перейняття кримінального провадження здійснюються в Україні на підставі положень Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року24, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, кримінальних та сімейних справах від 22 січня 1993 року25, Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року26, наказу Генерального прокурора України від 16 листопада 1998 року № 27 «Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща» на виконання ст. 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року»27, Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року28, наказу Генерального прокурора України від 19 липня 2010 року № 42 «Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова» на виконання ст. 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року»29, наказу Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва» від 11 лютого 2013 року № 8 гн30, двосторонніх міжнародно-правових договорів з питань правової допомоги у кримінальних справах.
4. Передача засуджених осіб – акт міжнародної співпраці, що реалізується на основі міжнародного і внутрішньодержавного законодавства та полягає в передачі особи, яка вчинила злочин і засуджена однією державою, іншій державі, громадянином якої є засуджений, для виконання покарання у вигляді позбавлення волі31;
5. Визнання та виконання вироків іноземних держав. Визнання і виконання іноземних судових рішень, з наукової точки зору, – це інститут, який охоплює систему правових норм, що регулюють, по-перше, відносини в сфері міжнародного співробітництва в кримінальному провадженні; по-друге, діяльність уповноважених на те суб’єктів, яка складається зі здійснення низки процесуальних дій і винесення процесуальних рішень, у зв’язку із поширенням законної сили рішення іноземного суду на територію України та застосуванням всіх можливих законних засобів для їх реалізації відповідно до взятих міжнародно-правових зобов’язань. Зазначений інститут складається із визнання іноземного судового рішення та його виконання32.
Необхідно наголосити, що запитуючою стороною може бути як держава, так і міжнародна судова установа, а запитуваною – тільки держава.
Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію терміна «уповноважений (центральний) орган», можна виділити такі його ознаки:
– до компетенції такого органу належить розгляд запиту компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи;
– за наслідками розгляду цей орган уповноважений прийняти одне з наведених нижче рішень: а) вжити заходів з метою виконання запиту; б) направити запит до іншої держави; в) відмовити запитуючій стороні у виконанні запиту за наявності підстав, передбачених нормами міжнародного та національного законодавства.
Детальніше поняття «центральний орган України» розкрито у ст. 545 КПК України. Так у ч.1 цієї статті КПК України передбачено, що центральними органами України є Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів) і Міністерство юстиції України (звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).
Варто звернути увагу на те, що у КПК України не наведено визначення поняття «уповноважений орган». Відтак, характеризуючи його повноваження, доцільно виходити з комплексного аналізу відповідних положень цього Кодексу.
Зокрема, у ч. 3 ст. 545 КПК України вказано: якщо КПК України або чинним міжнародним договором України передбачено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, зазначені у ч.ч. 1, 2 цієї статті КПК України.
Проте уповноважений орган наділяється не всіма повноваженнями центрального органу у випадку безпосередніх зносин. Так, у ч. 4 ст. 554
КПК України наведено перелік рішень, які може приймати виключно центральний орган і які не можуть бути віднесені до компетенції уповноваженого органу.
Крім того, Генеральна прокуратура України як центральний орган України під час досудового розслідування відповідно до ст. 571 КПК України та п. 10 Закону України «Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах»
від 1 червня 2011 року № 3449-VI розглядає і вирішує питання про створення спільних слідчих груп33.
Усі інші рішення у процесі надання та отримання правової допомоги в кримінальному провадженні можуть бути прийняті і центральним, і уповноваженим органом, які згідно з чинними міжнародними договорами та КПК України наділені такими повноваженнями:
– розглядати та приймати рішення за зверненнями слідчих, прокурорів і суддів щодо направлення запиту про отримання від компетентних органів іноземної держави міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій. Під час реалізації цього повноваження належить ретельно перевіряти зазначений запит на відповідність його оформлення вимогам міжнародного договору, чинного законодавства України, зокрема, відомчих і міжвідомчим інструкцій, а також заяв та застережень до міжнародного договору як іноземної держави, до якої звернено запит, так і України, вживати заходи з метою усунення виявлених порушень та їх запобіганню у майбутньому;
– за відсутності недоліків запиту забезпечувати його своєчасне направлення уповноваженому органу іноземної держави для розгляду та організації виконання у спосіб, визначений відповідним міжнародним договором;
– розглядати запити іноземних компетентних органів і приймати рішення щодо можливості організації їх виконання. При цьому ретельно перевіряти запит на відповідність його оформлення вимогам міжнародного договору, а також заяв та застережень до міжнародного договору як України, до якої звернено запит, так і іноземної держави, реагувати на виявлені недоліки у спосіб, передбачений відповідним міжнародним договором. Контролювати виконання запиту на українській території.
Також до компетенції центральних та уповноважених органів під час розгляду запитів про міжнародну правову допомогу у вигляді проведення процесуальних дій згідно з положеннями КПК України належить:
– прийняття та організація виконання запиту іноземного компетентного органу, який надійшов від запитуючої сторони електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв’язку (ч. 5 ст. 548 КПК України);
– надання вказівок компетентним органам України з метою якісного виконання у стислий термін іноземного запиту про міжнародну правову допомогу у вигляді проведення процесуальних дій (ч. 3 ст. 554 КПК України);
– узгодження із запитуючою стороною порядку виконання клопотання із певними обмеженнями або умовами за наявності підстав для відмови у задоволенні запиту або для його відкладення (ч. 3 ст. 555 КПК України);
– перевірка належного оформлення, повноти та якості матеріалів, отриманих українськими компетентними органами за результатами виконання іноземного запиту, за необхідності – вжиття додаткових заходів до виконання клопотання у повному обсязі. Направлення матеріалів виконання уповноваженому (центральному) органу запитуючої сторони (ст. 560
КПК України);
– здійснення інших повноважень, визначених міжнародним договором або КПК України щодо міжнародної правової допомоги.
Варто зазначити, що питання про уповноважений орган під час реалізації безпосередніх зносин виникає лише у тих випадках, коли це прямо передбачено міжнародним договором, відповідно до якого врегульовано відносини з певною державою.
Зокрема, ст. 15 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року34 у редакції ст. 4 Другого додаткового протоколу 2001 року до цієї Конвенції35 передбачено безпосереднє насилання прохань про надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах судовими органами запитуючої сторони судовим органам запитуваної сторони.
У Законі України про ратифікацію цього Протоколу зазначено, що безпосереднє надсилання прохань про надання взаємної правової допомоги згідно з п.п. 1, 3 (крім прохань адміністративних органів) та п. 5 ст. 15 вказаної Конвенції у редакції ст. 4 Другого додаткового протоколу здійснюється через прокуратури обласного рівня (у справах на стадії досудового слідства) та через головні управління юстиції (у справах на стадії судового слідства).
У Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, зокрема в ст. 5 у редакції Протоколу, окрім установ юстиції передбачено й інші уповноважені органи. Так, вказаною статтею регламентовано, що при виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні й інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший порядок зносин.
Такий особливий порядок зносин передбачено в ст. 80 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року у редакції Протоколу щодо питань:
– видачі і кримінального переслідування, що здійснюються Генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін;
– виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції прокурора (суду), які здійснюються органами прокуратури в порядку, встановленому Генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін. Такий порядок був установлений Генеральними прокурорами держав-учасниць Протоколу до Мінської конвенції в угоді, укладеній у Москві 29 червня 2000 року.
Таким чином, із тексту ст. 5 Мінської конвенції в редакції Протоколу вбачається, що в усіх інших випадках звернення із запитами про правову допомогу або їх виконання Сторони можуть зноситись між собою через центральні, територіальні й інші органи (Міністерство внутрішніх справ, Службу безпеки України тощо).
З метою реалізації функцій центрального та уповноваженого органів у системі органів прокуратури України створено спеціалізовані структурні одиниці.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року36 обсяг правової допомоги становлять: складання та передача документів, проведення обшуків, виїмки, проведення огляду, пересилання і видача речових доказів, проведення експертизи, допит сторін, третіх осіб, підозрюваних, потерпілих, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшук і видача осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також вручення документів.
Конструкція норм КПК України дає можливість виділити сім форм міжнародного співробітництва під час кримінального провадження:
– вручення документів;
– виконання окремих процесуальних дій;
– видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення;
– тимчасова передача осіб;
– перейняття кримінального провадження;
– передача засуджених осіб;
– виконання вироків.
Розглянемо детальніше кожну із цих форм.
1. Надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів.
Нормативно-правовою базою, що регулює зазначений інститут кримінального процесу, є: ст. 564 КПК України; Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року37; Додатковий протокол 1978 року38 та Другий додатковий протокол 2001 року до Конвенції39; ст.ст. 10, 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року; відповідні положення інших міжнародних договорів України.
Виходячи зі змісту положення ст. 564 КПК України під поняттям «вручення документів» варто розуміти документи та рішення, долучені до запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу, які підлягають передачі визначеній у запиті особі.
Згідно з ч. 3 ст. 3 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року запитувана сторона має докласти всіх зусиль для виконання прохання (доручення).
Зміст і форма запиту про міжнародну правову допомогу викладені у ст. 552 КПК України.
2. Надання міжнародної правової допомоги шляхом виконання окремих процесуальних дій.
Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: глава 43 (ст.ст. 551–572) КПК України, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 року40.
Так, відповідно до ст. 561 КПК України на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені цим Кодексом або міжнародним договором, наприклад: допит учасників кримінального процесу; виїмка та обшук; проведення впізнання особи для пред’явлення предметів; вилучення речових доказів; відібрання зразків для експертного дослідження тощо.
Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу у порядку, передбаченому ч. 1 ст. 562 КПК України.
Крім того, згідно з ч. 4 ст. 552 КПК України до запиту про проведення обшуку, огляду місця події, вилучення, арешту чи конфіскації майна або інших процесуальних дій, дозвіл на проведення яких надається судом відповідно до цього Кодексу, додається інформація про докази, що обґрунтовують потребу у відповідних заходах.
Дотримання зазначених вимог є обов’язковим. Здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов не відбувається.
У свою чергу, це призведе до визнання недопустимими усіх доказів, отриманих у порядку міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій, для вчинення яких в Україні вимагається спеціальний дозвіл чи санкція, навіть якщо в запитуваній країні такий дозвіл не вимагається або був отриманий згідно з чинним законодавством запитуваної країни.
3. Надання міжнародної правової допомоги шляхом видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення.
Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: глава 44 (ст.ст. 573–594) КПК України; Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року41 (застосовується у відносинах України і більшості європейських держав. Для країн СНД, які не приєдналися до вказаної Конвенції, застосовуються положення Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року42); Протокол до цієї Конвенції 1997 року; двосторонні договори про видачу осіб
(із Бразилією43, Єгиптом44, Індією45, Іраном46, Китаєм47 та Панамою48).
Відповідно до ст. 28 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, ця Конвенція щодо тих країн, до яких вона застосовується, замінює положення будь-яких двосторонніх договорів, конвенцій або угод, які регулюють видачу правопорушників між будь-якими двома Договірними Сторонами.
Видача особи (екстрадиція) – видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується, для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція охоплює: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.
У ст. 1 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року закріплено зобов’язання сторін видавати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених у ній, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 вказаної Конвенції видача правопорушників здійснюється у зв’язку із правопорушеннями, які караються за законами запитуючої Сторони та запитуваної Сторони позбавленням волі на мінімальний строк – не менше одного року. Якщо особу визнано винуватою на території запитуючої Сторони, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців.
4. Надання міжнародної правової допомоги шляхом тимчасової передачі осіб.
Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: ст. 565 КПК України, ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року49, ч. 10 ст. 46 Конвенції ООН проти корупції 2003 року50.
Згідно з ч. 1 ст. 565 КПК України під тимчасовою передачею особи необхідно розуміти передачу особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної держави і не притягується до кримінальної відповідальності в цьому кримінальному провадженні, з метою давання показань або участі в інших процесуальних діях під час кримінального провадження.
5. Надання міжнародної правової допомоги шляхом перейняття кримінального провадження.
Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: глава 45 КПК України, Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року51; Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року52; Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року53.
Перейняття кримінального провадження полягає у передачі компетентним органом однієї держави компетентному органу іншої держави кримінальної справи стосовно особи для здійснення подальшого провадження у такій справі. Кримінальне переслідування може бути перейняте лише до винесення вироку у кримінальній справі.
При прийомі в Україні кримінальної справи з іншої держави будь-який процесуальний акт, здійснений з метою судового розгляду у тій державі, яка передала справу, згідно з її законодавством має таку саму закону силу в Україні (ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 1972 року).
Так, у ч. 1 ст. 7 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року визначено загальне правило порушення кримінального переслідування, відповідно до якого кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального переслідування, становив би злочин у разі його вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначено міру покарання також за національним законодавством.
У ч. 2 ст. 54 вказаного вище Договору з Республікою Польща передбачено, що клопотання про перейняття кримінального переслідування можуть подаватися сторонами також у зв’язку з такими порушеннями права, які відповідно до законодавства запитуючої сторони є злочином, а згідно із законодавством запитуваної сторони – тільки проступком.
Відповідно до п. 2 ст. 73 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року54 розслідування направленої іноземною державою справи продовжується в Україні згідно із чинним законодавством.
У ст. 8 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах55 та ст. 595 КПК України визначені умови перейняття кримінального переслідування, згідно з якими Договірна Держава може звернутися до іншої Договірної Держави із клопотанням про порушення кримінального переслідування.
Якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця держава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі в одному або декількох випадках, наведених вище, лише тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть із використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принцип виконання вироку, постановленого іноземною державою, або відмовляється виконати такий вирок.
6. Надання міжнародної правової допомоги шляхом передачі засуджених осіб.
Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: ст.ст. 605–607, 609, 613 КПК України; Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 року; Додатковий протокол до Конвенції 1997 року.
Відповідно до ст. 1 вказаної Конвенції особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони відповідно до положень цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою згідно з цією Конвенцією.
Умови передачі засудженої особи викладено у ст. 3 зазначеної Конвенції та ст. 605 КПК України.
7. Надання міжнародної правової допомоги шляхом виконання вироків.
Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 46 (ст.ст. 602–604, 608, 610–611, 614 КПК України); Європейська конвенція про міжнародну правову дійсність кримінальних вироків 1970 року56.
Відповідно до п. (с) ст. 1 Європейської конвенції про міжнародну правову дійсність кримінальних вироків «вирок» означає встановлення санкції.
Вирок суду іноземної держави може бути визнаний і виконаний на території України у випадках та обсязі, передбачених міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Виконанню підлягають такі категорії рішень (ст. 2 Конвенції):
«а) санкції, що включають позбавлення волі;
b) штрафи та конфіскації;
с) позбавлення прав».
Санкція може виконуватися іншою Договірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку було встановлено санкцію, вважалася б злочином у разі її вчинення на території цієї держави, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала б покаранню, якби цю дію вона вчинила б там (ч. 1 ст. 4 Конвенції).
Держава винесення вироку може запитати іншу Договірну Державу виконати санкцію у випадку, якщо виконано одну чи більше з таких умов (ст. 5 Конвенції):
а) засуджена особа постійно проживає в іншій державі;
б) виконання санкції в іншій Державі, ймовірно, покращить перспективи соціальної реабілітації засудженої особи;
в) санкцією передбачено позбавлення волі, санкція може бути застосована після виконання іншої санкції, що передбачає позбавлення волі, яку засуджена особа відбуває чи має відбути в іншій державі;
г) інша Держава є державою походження засудженої особи і заявила про своє бажання прийняти відповідальність за виконання такої санкції;
ґ) Держава вважає, що не спроможна виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша Держава може.
1.2. Правова основа міжнародного співробітництва під час кримінального провадження
Загальносвітовий процес формування і вдосконалення правового регулювання міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу, історія участі в ньому України свідчить, що утворення правових і процесуальних форм відбувалося від менш складних до більш складних. Цей процес мав як позитивні, так і негативні сторони. Проте загалом домінує прогресивна тенденція, суть якої полягає в удосконаленні вітчизняного кримінально-процесуального законодавства про міжнародне співробітництво у сфері кримінального процесу (судочинства)57.
Спільними зусиллями міжнародної спільноти розроблено універсальні міжнародні договори у сфері кримінального судочинства, спрямовані на забезпечення державам-учасницям можливості надати одна одній правову допомогу в кримінальних справах, порушувати питання про видачу правопорушників чи про перейняття кримінального переслідування у разі неможливості їх видачі, визнавати й приймати до виконання вирок суду стосовно особи, яка перебуває на території запитуваної держави, передавати засуджену особу для відбування покарання в державу її громадянства тощо58 .
Правову основу міжнародного співробітництва під час кримінального провадження становлять різноманітні міжнародні договори, які можна класифікувати за вказаними нижче критеріями:
1. Залежно від кола учасників міжнародного договору:
а) багатосторонні міжнародні договори, серед яких виділяють:
б) двосторонні міжнародні договори, які поділяються на:
Отже, на початку ХХ ст. було ухвалено цілу низку міжнародних угод про співробітництво у цій галузі, які і на сьогодні є чинними:
1. Європейська конвенція про видачу правопорушників, прийнята
13 грудня 1957 року і ратифікована Україною 16 січня 1998 року та два протоколи до неї: Додатковий протокол від 15 жовтня 1975 року та Другий Додатковий протокол від 17 березня 1978 року63, у яких, зокрема, визначено зобов’язання видавати правопорушників, наведено перелік правопорушень, за які передбачено видачу особи, а також загальну характеристику політичних, військових, фінансових правопорушень, особливості видачі своїх громадян, процесу передачі майна, строки давності, питання смертної кари.
2. Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року, ратифікована 16 січня 1998 року, та два протоколи до неї: Додатковий протокол від 17 березня 1978 року, ратифікований 16 січня 1998 року64, і Другий Додатковий протокол від 1 листопада 2001 року, ратифікований 1 січня 2012 року65, у яких, між іншим, закріплено загальні положення щодо надання правової допомоги, вручення документів і розпоряджень суду стосовно явки свідків, експертів і притягнутих до відповідальності осіб, містяться судові матеріали, виписано процедуру надання правової допомоги і повідомлення про злочини у зв’язку з провадженням у справі та порядок обміну інформацією щодо судових вироків, заключні положення тощо.
3. Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 року, ратифікована
22 вересня 1995 року66, у якій містяться основні принципи здійснення нагляду за виконанням вироків, передбачено порядок звернення вироку до виконання та передачі виконання вироку запитуваній державі, наведено загальні та заключні положення виконання вироків стосовно умовно засуджених або умовно звільнених правопорушників.
4. Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 року, прийнята 8 червня 2000 року та ратифікована
26 вересня 2002 року67. Конвенція містить: визначення, загальні умови виконання санкцій (вироків), наслідки передачі виконання, порядок підготовки запитів про виконання, положення про вироки, винесені за відсутності обвинуваченого, та постанови у кримінальних справах, тимчасові заходи, порядок виконання санкцій, а також положення, що безпосередньо стосуються виконання санкцій, пов’язаних із позбавленням волі, виконання штрафів та конфіскацій, позбавлення прав, тощо. Крім того, у частині ІІІ Конвенції регламентовано положення про міжнародні наслідки судових рішень у кримінальних справах.
5. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року, до якої Україна приєдналася 22 вересня 1995 року68. Конвенція включає: визначення понять, положення про підсудність, передачу кримінального провадження, а саме: направлення клопотань про порушення кримінального переслідування; процедуру передачі проваджень; наслідки клопотання про порушення кримінального переслідування в запитуючій державі; тимчасові заходи в запитуваній державі; множинність кримінального провадження; заключні положення.
6. Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом від 27 січня 1977 року, яка ратифікована 17 січня 2002 року69, та Протокол, яким внесено зміни до Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом від 15 травня 2003 року, ратифікований Україною 20 вересня 2006 року70. Вказані нормативні документи регламентують: порядок видачі правопорушників Договірними Державами за злочини, вчинені з політичних мотивів; надання взаємної допомоги у справах про кримінальне переслідування вказаних вище злочинів.
7. Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом від 8 листопада 1990 року, до якої Україна приєдналася 17 грудня 1997 року71. У Конвенції виписано порядок використання термінів, заходи, які мають вживатися на національному рівні (конфіскаційні, слідчі та прелімінарні), спеціальні слідчі повноваження та методи, заходи правового захисту тощо. Крім того, у гл. ІІІ Конвенції визначено, зокрема, принципи міжнародного співробітництва, особливості надання допомоги у проведенні розслідування, детально охарактеризовано зазначені вище види заходів, підстави відмови від співробітництва та відстрочка співробітництва, повідомлення і захист прав третіх сторін.
8. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифікована Україною 10 листопада 1994 року72. та Протокол до Конвенції від 29 березня 1997 року, ратифікований 3 березня 1998 року73. Вказані міжнародні нормативні документи в частині кримінального процесу регламентують: загальні засади надання правового захисту (звільнення від сплати мита і відшкодування витрат); надання правової допомоги (порядок, її обсяг, зміст і форму доручення про надання правової допомоги, порядок виконання, виклику свідків, потерпілих, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, їх представників, експертів, доручення про вручення документів, його підтвердження тощо).
9. Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування від 28 березня 1997 року, ратифікована 11 січня 2000 року74. Конвенція регламентує порядок та процедуру передачі осіб для проведення примусового лікування Договірними Сторонами на підставі рішення суду.
10. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року, ратифікована Україною 18 жовтня 2006 року75, та Додатковий протокол до Конвенції від 15 травня 2003 року, ратифікований 18 жовтня 2006 року76. Вказані міжнародні нормативно-правові документи закріплюють: перелік термінів, які використано у цьому міжнародно-правовому акті, заходи, яких необхідно вжити на національному рівні щодо встановлення кримінальної відповідальності за давання хабара національним державним посадовим особам (ст. 2), одержання хабара національними державними посадовими особами (ст. 3), хабарництво членів національних представницьких органів (ст. 4), тощо, контроль за виконанням цієї Конвенції, міжнародне співробітництво (загальні принципи та заходи міжнародного співробітництва, взаємна допомога, екстрадиція, надання інформації за власною ініціативою та інше).
11. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року, до якої Україна приєдналася 4 лютого 2004 року, та два Протоколи до Конвенції від
15 листопада 2000 року, ратифіковані 4 лютого .2004 року, а саме: Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію, виданий, ратифікований та Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, що доповнює Конвенцію77. У цих документах закріплено терміни, які використовуються в Конвенції, положення про: захист суверенітету; криміналізацію участі в організованій злочинній групі; криміналізацію відмивання доходів від злочинів; заходи щодо боротьби з відмиванням коштів; криміналізацію корупції; про заходи проти корупції; відповідальність юридичних осіб; переслідування; винесення судового рішення і встановлення санкцій; конфіскацію і арешт; міжнародне співробітництво з метою конфіскації; видачу, передачу засуджених осіб; взаємну правову допомогу; спільні методи розслідування; заходи, спрямовані на розширення співробітництва з правоохоронними органами тощо.
12. Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 року, ратифікована 7 вересня 2005 року78 та Додатковий протокол до Конвенції, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи (укладений 28 січня 2003 року, ратифікований 21 липня 2006 року, набрав чинності 1 квітня 2007 року)79. У них передбачено: заходи, які мають здійснюватися на національному рівні (незаконний доступ, нелегальне перехоплення, втручання у дані, втручання у систему, зловживання пристроями); правопорушення, пов’язані з комп’ютерами; правопорушення, пов’язані зі змістом (дитячою порнографією); правопорушення, пов’язані з порушенням авторських і суміжних прав; додаткову відповідальність і санкції; загальні положення процедурного права; міжнародне співробітництво (загальні принципи, принципи екстрадиції, загальні принципи взаємної допомоги, конкретні принципи).
13. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції, підписана 11 грудня 2003 року, ратифікована 18 жовтня 2006 року, набрала чинності
1 квітня 2010 року80. Конвенція містить перелік вжитих у ній термінів, положення про сферу її застосування; про захист суверенітету, заходи щодо запобігання корупції (політика й практика запобігання корупції, органи запобігання та протидії корупції, публічний сектор тощо), про кодекси поведінки державних посадових осіб, державні закупівлі й управління державними фінансами, державну звітність, про заходи стосовно судових органів й органів прокуратури (приватний сектор, участь суспільства), заходи щодо запобігання відмиванню коштів, про криміналізацію та правоохоронну діяльність (підкуп національних державних посадових осіб, зловживання впливом, зловживання службовим становищем, незаконне збагачення, переслідування, винесення судового рішення та встановлення санкції), про захист свідків, експертів і потерпілих, про співробітництво з правоохоронними органами, співробітництво між національними органами, співробітництво між національними органами та приватним сектором, міжнародне співробітництво (видача, взаємна правова допомога, передача кримінального провадження), співробітництво між правоохоронними органами, спільні розслідування тощо.
14. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми
від 16 травня 2005 року, ратифікована Україною 16 січня 2008 року81.
У Конвенції закріплено: цілі, сферу її застосування, принцип недискримінації та визначено терміни, які в ній вживаються, зокрема: «торгівля людьми», «дитина», «жертва». Крім того, визначено: запобігання…, співробітництво…, заходи для захисту та підтримки прав жертв, що гарантують гендерну рівність, порядок проведення розслідування, кримінального переслідування, а також міжнародне співробітництво і співробітництво з громадянським суспільством.
На даний час чинними є й інші міждержавні багатосторонні договори, ратифіковані Україною, що містять елементи правової допомоги:
1. Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 року, яка набрала чинності
15 листопада 1954 року82. Конвенція регулює питання відповідальності осіб, які скоїли злочини, пов’язані з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами. Також у ній визначено порядок видачі осіб, які скоїли ці злочини.
2. Конвенція ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року, яка ратифікована 25 березня 1969 року та набрала чинності 11 листопада 1970 року83. Названий акт встановлює вимогу щодо незастосування строків давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які скоїли військові злочини та злочини проти людства (незалежно від того, чи були ці злочини скоєнні у військовий або мирний час).
3. Конвенція ООН про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден від 16 грудня 1970 року84, яка ратифікована 27 грудня 1971 року та набрала чинності 23 березня 1972 року. Цим міжнародним актом встановлюється таке: поняття «повітряне судно», «захоплення», суб’єкт злочину, пов’язаного із захопленням повітряного судна, тощо. Окремо визначається питання щодо видачі цих правопорушників сторонам Конвенції.
4. Конвенція ООН про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації від 23 вересня 1971 року, яка ратифікована
16 січня 1973 року та набрала чинності 26 січня 1973 року85, і Протокол до Конвенції від 24 лютого 1988 року86. Цей акт регулює питання щодо видачі правопорушників сторонам Конвенції, визначає суб`єкт злочину у сфері цивільної авіації, порядок досудового розслідування тощо.
5. Конвенція ООН про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 року, яка ратифікована 26 грудня 1975 року та набрала чинності 20 лютого 1977 року87. Зазначена Конвенція стосується відповідальності «осіб, які користуються міжнародним захистом», тобто: глава держави, у тому числі кожний член колегіального органу, який виконує функції глави держави згідно з конституцією відповідної держави, глава уряду чи міністр закордонних справ, який перебуває в іноземній державі, а також супроводжуючі члени його сім’ї; або будь-який представник чи службова особа держави, чи будь-яка службова особа, чи інший агент міжурядової міжнародної організації, коли проти нього, його офіційних приміщень, його житлового приміщення чи його транспортних засобів було вчинено злочин, має право згідно з міжнародним правом на спеціальний захист від будь-якого нападу на його особу, свободу і гідність, а також члени його сім’ї, що проживають з ним. Також, цей акт визначає поняття «гаданий злочинець» – особа, щодо якої є докази, достатні для встановлення prima facie, що вона вчинила один чи більше злочинів, зазначених у ст. 2, або брала участь у їх вчиненні.
6. Міжнародна конвенція ООН про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 року, яка ратифікована 8 травня 1987 року та набрала чинності 19 липня 1987 року88. Цей міжнародний акт визначає суб’єкта зазначеного злочину – особу, яка захоплює або утримує іншу особу й погрожує вбити, завдати пошкодження або продовжувати утримувати іншу особу для того, щоб примусити третю сторону вчинити певні дії; встановлює умови щодо видачі осіб, які вчинили такий злочин, сторонам Конвенції; регулює питання юрисдикції сторін.
7. Конвенція ООН про фізичний захист ядерного матеріалу від 3 березня 1980 року, яка ратифікована 5 травня 1993 року та набрала чинності 5 серпня 1993 р.89. Ця Конвенція регулює питання відповідальності осіб, які вчинили злочини, пов’язані з отриманням, володінням, використанням, передачею, видозміною, знищенням або розпиленням ядерних відходів, що потягло смерть або серйозні ушкодження для особи або її майна, а також пов`язані із викраденням ядерних матеріалів або їх захопленням шляхом пограбування, тощо.
8. Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року, яка ратифікована 26 січня 1987 року та набрала чинності 26 червня 1987 року90. Конвенцією закріплено поняття «катування», під яким слід розуміти будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації
будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. Це поняття не охоплює біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково. Крім того, акт регулює питання видачі осіб, що вчинили перелічені злочини.
9. Конвенція ООН про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства від 10 березня 1988 року, яка ратифікована 17 грудня 1993 року та набрала чинності 20 липня 1994 року91. Конвенція закріплює ознаки суб’єкта злочину, пов’язаного з безпекою морського судноплавства, випадки видачі цих осіб сторонам Конвенції та умови визначення юрисдикції. Ця Конвенція застосовується, якщо судно здійснює плавання або його маршрут включає плавання у води, через води чи з вод, розташованих за зовнішньою межею територіального моря будь-якої однієї держави або за боковими межами її територіального моря з сусідніми державами.
10. Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин від 20 грудня 1988 року, яка ратифікована 25 квітня 1991 року та набрала чинності 27 листопада 1991 року92. Конвенція включає таке: правовідносини і санкції щодо протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин; визначення юрисдикції; положення, що стосуються конфіскації наркотичних засобів і психотропних речовин, видачі правопорушників, тощо.
11. Міжнародна конвенція ООН про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 року, яка ратифікована 14 липня 1993 року та набрала чинності 20 жовтня 2001 року93. Конвенцією передбачається, що будь-яка особа, яка вербує, використовує, фінансує або навчає найманців, визначення яких міститься у статті 1 цієї Конвенції, чинить злочин. Крім того, цим актом врегульовано питання видачі правопорушників та провадження досудового слідства у зазначених злочинах.
12. Міжнародна конвенція ООН про боротьбу з бомбовим тероризмом від 15 грудня 1997 року, яка набрала чинності 25 квітня 2002 року94. Зазначений акт не застосовується у випадках, коли злочин вчинено в одній державі, підозрюваний у скоєнні злочину і потерпілий є громадянами цієї держави, підозрюваний у скоєнні злочину знайдений на території цієї держави.
13. Міжнародна конвенція ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму від 09 грудня 1999 року, яка ратифікована 12 вересня 2002 року та набрала чинності 5 січня 2003 року95. Зазначена Конвенція включає таке: заходи, які можуть бути застосовані до осіб, що здійснюють фінансування тероризму; визначення юрисдикції при розгляді названих злочинів; питання щодо видачі правопорушників тощо.
14. Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму від 16 травня 2005 року, яка ратифікована 31 липня 2006 року та набрала чинності 1 червня 2007 року96. Згідно зі ст. 2 цього акта: «Метою цієї Конвенції є збільшення зусиль Сторін у запобіганні тероризму і його негативним наслідкам стосовно повного здійснення прав людини, зокрема права на життя, як заходами, вжитими на національному рівні, так і шляхом міжнародного співробітництва, з приділенням належної уваги чинним багатостороннім або двостороннім договорам чи угодам між Сторонами».
15. Міжнародна конвенція ООН про боротьбу з актами ядерного тероризму від 14 вересня 2005 року, яка набрала чинності 25 жовтня 2007 року97. Відповідно до цієї Конвенції: Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть виявитися необхідними, зокрема у відповідних випадках у сфері внутрішнього законодавства, для забезпечення того, щоб злочинні діяння, які підпадають під дію цієї Конвенції, зокрема ті, що спрямовані або розраховані на створення обстановки терору серед населення, групи осіб чи конкретних осіб, за жодних обставин не підлягали виправданню з будь-яких міркувань політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або іншого аналогічного характеру й тягли покарання відповідно до ступеня їхньої тяжкості.
Крім того, в Україні діє 40 двосторонніх договорів про правову допомогу у кримінальних справах із країнами як ближнього, так і далекого зарубіжжя. Такі договори укладені із Республікою Білорусь98, Республікою Грузія99, Естонською Республікою100, Латвійською Республікою101, Республікою Польща102, Канадою103, Сполученими Штатами Америки104, Республікою Куба105, Федеративною Республікою Бразилія106, Російською Федерацією107 та ін. Вони визначають обсяги і види правової допомоги при розслідуванні злочинів, можливість застосування норм процесуального законодавства запитуючої Сторони під час виконання доручення, умови, підстави і порядок видачі осіб для кримінального переслідування тощо. Наприклад, деякі з них:
1) Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року;
2) Договір між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах від 23 вересня 1996 року;
3) Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію від 10 грудня 1998 року108;
4) Договір між Україною та Арабською Республікою Єгипет про взаємну правову допомогу в кримінальних справах від 10 жовтня 2004 року109;
5) Договір між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 9 жовтня 2008 року110.
Крім того, станом на сьогодні налічується близько 50 міжвідомчих договорів, зокрема:
1) Угода між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року111, де Договірні Сторони, в частині кримінального процесу, домовились про таке: «При виконанні клопотань про правову допомогу у кримінальних справах без участі повноважних представників запитуючої сторони і передачу кримінального переслідування обласні та прирівняні до них прокуратури України – з одного боку, та воєводські прокуратури Республіки Польща – з другого боку, зносяться між собою безпосередньо. Клопотання про надання правової допомоги передаються обласними прокуратурами та воєводськими прокуратурами на адреси тих воєводських (обласних) прокуратур, компетенція яких поширюється на територію, де повинні виконуватися дії.
Матеріали для здійснення кримінального переслідування передаються обласними прокуратурами та воєводськими прокуратурами на адреси тих воєводських (обласних) прокуратур запитуваної Держави, компетенція яких поширюється на територію постійного проживання підозрюваних (обвинувачених)». Крім того, Угодою визначається порядок передачі затриманих і заарештованих осіб, кримінальних справ і речових доказів, зокрема те, що передача здійснюється обласними прокуратурами України і воєводськими прокуратурами Польщі за посередництвом: прокуратур Волинської і Львівської областей в Україні і воєводських прокуратур у Любліні і Перемишлі Республіки Польща;
2) Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Угорської Республіки від 16 грудня 2009 року112, яким Сторони підтверджують свої наміри надавати одна одній правову допомогу відповідно до багатосторонніх міжнародних конвенцій, державами-учасницями яких є обидві країни, зокрема Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року. Прокурори прикордонних областей обох держав за взаємною згодою у випадках, коли вважатимуть за необхідне, в межах компетенції проводять консультації з питань здійснення прокурорської діяльності, попередньо погодивши їх час, місце та предмет із Сторонами;
3) Угода про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Російської Федерації від 15 вересня 2010 року113, якою Сторони прагнуть забезпечити ефективне здійснення: захисту прав і свобод людини та громадянина; боротьби зі злочинністю в її організованих формах; виконання міжнародних договорів про видачу, правову допомогу та правові відносини в кримінальних справах; пересилання матеріалів прокурорсько-слідчої діяльності; підготовки та підвищення кваліфікації кадрів для органів і установ прокуратури тощо.
Крім того, аналогічні меморандуми і угоди укладені Україною з Канадою (1992)114, Австралією (1992)115, Сполученими Штатами Америки (1993)116, Болгарією (2001)117, Хорватією (2005)118 та іншими державами.
Особливе місце серед джерел міжнародного співробітництва займає практика Європейського суду з прав людини. Так, Загальна декларація прав людини 1948 року119 заклала основи в сфері захисту і реалізації прав людини та громадянина на міждержавному рівні. Безперечно, що саме вона стала і основним орієнтиром для внутрішньої політики держав у цій галузі. Проте необхідно згадати ще один нормативно-правовий акт, який є досить вагомим для визначення механізму розвитку прав людини – це Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція)120, яка відіграла суттєву роль у формуванні сучасного європейського суспільства, Конвенція була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року.
Стаття 6 Конвенції передбачає, що невід’ємним складником сучасної європейської країни є ефективна та справедлива система судочинства. Проте право на справедливий суд у кримінально-процесуальних відносинах потрібно розглядати у більш широкому форматі, адже ця категорія стосується не тільки судових, а й усієї системи органів, які здійснюють кримінальне переслідування. Хоча у цьому випадку доцільно зважати і на інші норми Конвенції, а отже такий підхід до застосування норм повинен мати комплексний характер.
Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»121 від 23 лютого 2006 року, а саме у ст. 17 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права, а отже всі рішення Суду є частиною вітчизняного законодавства України.
В.Т. Маляренко зазначає, що застосування європейських стандартів, які містяться у Конвенції та протоколах до неї, в інших міжнародно-правових документах, передбачає наявність знання їх положень та правильне їх розуміння, знання і застосування практики Європейського суду122.
Потрібно відмітити, що у більшості випадків ця практика формується внаслідок неналежного застосування положень Конвенції правоохоронними органами та судами України.
Існує ряд рішень Європейського суду з прав людини, які стосуються протиправної практики України в сфері видачі правопорушників. Це рішення у справах: «Солдатенко проти України» (рішення Суду від 23 жовтня 2008 року)123, «Новік проти України» (рішення Суду від 18 грудня 2008 року)124, «Світлорусов проти України» (рішення Суду 12 березня 2009 року)125, «Кабулов проти України» (рішення Суду 19 листопада 2009 року)126, «Коктиш проти України» (рішення Суду 10 грудня 2009 року)127. Саме тому варто провести короткий аналіз порушень, які виявлено Європейським судом з прав людини із зазначеної категорії справ.
Так, у справі № 2440/07 «Солдатенко проти України» Європейським судом з прав людини виявлено: 1) порушення ст. 3 Конвенції у випадку екстрадиції заявника до Туркменістану у зв’язку зі звітами правозахисних організацій про застосування тортур до підозрюваних у вчиненні злочинів; 2) порушення ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю механізму оскарження рішення про екстрадицію на підставі загрози нелюдського поводження; 3) порушення підпункту «f» пункту 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві достатньо чіткої, доступної та передбачуваної процедури, яка б дозволяла уникнути ризику свавільного затримання з метою екстрадиції; 4) порушення п. 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві норм, які б дозволили заявнику оскаржити в суді законність тримання під вартою з метою екстрадиції128.
У справі № 48068/06 «Новік проти України» Європейським судом з прав людини встановлено: 1) порушення підпункту «f» п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві достатньо чіткої, доступної та передбачуваної процедури, яка б дозволяла уникнути ризику свавільного затримання з метою екстрадиції129.
У справі № 2929/05 «Світлорусов проти України» Європейським судом з прав людини були виявлені: 1) порушення підпункту «f» п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві достатньо чіткої, доступної та передбачуваної процедури, яка б дозволяла уникнути ризику свавільного затримання з метою екстрадиції; 2) порушення п. 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві норм, які б дозволили заявнику оскаржити в суді законність тримання під вартою з метою екстрадиції; 3) порушення п. 5 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю права на компенсацію шкоди, заподіяної порушенням прав, гарантованих ст. 5 Конвенції130.
У справі 41015/04 «Кабулов проти України» Європейським судом з прав людини виявлено: 1) порушення ст. 3 Конвенції у випадку екстрадиції заявника до Казахстану, оскільки численні звіти міжнародних організацій засвідчують застосування тортур до підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, а також нелюдські умови утримання в СІЗО; 2) порушення ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю механізму оскарження рішення про екстрадицію на підставі загрози нелюдського поводження; 3) порушення п. 1 ст. 5 Конвенції, оскільки заявника було затримано з метою екстрадиції за відсутності чіткої, доступної та передбачуваної законодавчо закріпленої процедури екстрадиції та затримання з цією метою; 4) порушення п. 2 ст. 5 Конвенції, оскільки у протоколі затримання заявника не було зазначено підставу затримання; 5) порушення п. 4 ст. 5 Конвенції, оскільки заявник не мав можливості оскаржити своє тривале утримання під вартою і жодне з його клопотань про звільнення з-під варти не було розглянуто по суті; 6) порушення п. 5 ст. 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві механізму відшкодування шкоди, заподіяної затриманням, здійсненим на порушення Конвенції; 7) порушення ст. 34 Конвенції у зв’язку з тим, що клопотання п. Кабулова про припинення розгляду Судом його заяви проти України супроводжувалося листом начальника установи, де він перебував під вартою, зі змісту якого вбачалося, що останній знає про суть клопотання131.
У справі № 43707/07 «Коктиш проти України» Європейським судом з прав людини встановлено: 1) порушення ст. 3 Конвенції: у випадку екстрадиції заявника в Білорусь, оскільки міжнародні організації звітують про численні випадки порушень прав людини в цій країні, включно із застосуванням тортур до осіб, які перебувають під слідством; у зв’язку з тим, що умови утримання заявника в ІТТ м. Севастополя та СІЗО м. Сімферополя були нелюдськими; 2) порушення пунктів 1, 4 та 5 ст. 5 Конвенції у зв’язку з обставинами, які є аналогічними до тих, що призвели до констатації порушень у рішеннях у справах «Солдатенко проти України» та «Світлорусов проти України»; 3) порушення ст. 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві ефективного засобу правового захисту щодо скарг заявника на умови утримання в ізоляторі тимчасового тримання та слідчому ізоляторі132.
Практика Європейського суду щодо інших держав є не менш важливою для застосування її у кримінальному процесі України. Досліджуючи проблематику видачі осіб, які вичинили кримінальні правопорушення (екстрадиції), можна навести такі рішення Європейського суду: справа «Салах Шиих проти Нідерландів» (заява № 1948/04, рішення від 11 січня 2007 року)133, справа «Ахмадпур проти Туреччини» (заява № 12717/08, рішення від 15 червня 2010 року)134 та ін.
Зокрема, у згаданій вище справі «Салах Шиих проти Нідерландів» Європейський суд вважає за необхідне оцінювати поводження з особою, яка підлягає екстрадиції, та ситуацію, що склалася в країні стосовно захисту прав людини. Європейський суд встановив: поводження із заявником до його виїзду з Сомалі може бути розцінене як нелюдське відповідно до ст. 3 Конвенції 1950 року. Члени клану його били, грабували, залякували, змушували виконувати примусову працю, а також вбили батька і зґвалтували сестру. Тобто були порушені права представників меншин. На сьогодні ситуація суттєво не відрізняється від тієї, яка існувала на момент, коли він залишив країну.
У справі «Ахмадпур проти Туреччини» (заява №12717/08, рішення від 15 червня 2010 року) заявниця переконана, що у разі екстрадиції до Ірану їй загрожуватиме значний ризик смерті чи жорстокого поводження, оскільки вона вийшла заміж за особу, яка прийняла християнство, а такий шлюб не визнається владою Ірану та розглядається як перелюб. Також вона вивезла своїх дітей за межі Ірану, що вважається правопорушенням, та змінила релігію на християнство. За її заявою, у зв’язку з викладеними обставинами Служба переселення Управління Верховного Комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців визнала заявницю біженцем. Ураховуючи зазначене, Європейський суд вважає, що у разі повернення до Ірану існуватимуть серйозні ризики порушення прав заявниці відповідно до ст. 3 Конвенції 1950 року.
У своїх рішеннях Європейський суд конкретизує і деталізує норми Конвенції і Протоколів до неї, розкриває зміст правових оціночних понять і формулює правові позиції. При цьому застосування юридичних норм охоплює три питання: юридичний аналіз конкретних випадків, які підлягають вирішенню, тлумачення Конвенції і Протоколів, їх послідовний логічний розвиток. Останній елемент процедури правозастосування свідчить про те, що Європейський суд виходить за межі конкретної справи, яка ним розглядається по суті. Розроблені в таких процедурах висновки у конкретних справах стають зразками для інших аналогічних випадків та отримують визнання як належне регулювання спірних кримінальних процесуальних правовідносин.
Особливу увагу при визначенні правової основи міжнародного співробітництва слід звернути на внутрішнє законодавство України.
Так, з проголошенням незалежності 24 серпня 1991 року перед Україною постало питання створення власної договірно-правової бази в різних напрямах міжнародного співробітництва, зокрема і у сфері кримінально-правових відносин. Першою і досить складною проблемою, що виникла в цьому напрямі перед Україною, було її ставлення до угод про взаємну правову допомогу колишнього СРСР. Так, Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року135 і Акт про проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року136 надали Україні статус незалежної держави, що самостійно визначає і проводить свою внутрішню та зовнішню політику в економічній, політичній, соціальній і правовій сферах життя137.
Варто підкреслити, що вийшовши зі складу колишнього Радянського Союзу, Україна розпочала реформувати свою правову систему. У Декларації про державний суверенітет Україна заявила про те, що вона віддає перевагу загальнолюдським цінностям і пріоритету міжнародного права перед нормами національного законодавства138. Цей принцип на законодавчому рівні наша держава закріпила у ст. 9 Конституції України, де визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є невід’ємною частиною національного законодавства України139.
Частина 1 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» прийнятого у новій редакції 29 червня 2004 року, повторює цю норму Конституції і додатково визначає, що «чинні міжнародні договори України застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства»140.
Окрім названих, на національному рівні правову основу міжнародного співробітництва у кримінальному процесі України також становлять такі нормативно-правові акти:
1) Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року141, положення глав 42-46 якого регулюють загальні засади, порядок і процедуру надання міжнародної правової допомоги у кримінальному процесі України;
2) Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року142, ст.ст. 6-8 якого містять положення про чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України, про чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України, про чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України, правові наслідки засудження особи за межами України, про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину, та ін.;
3) Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року із змінами і доповненнями143, зокрема ст. 26, встановлює, що Генеральний прокурор України відповідно до міждержавних угод про надання правової допомоги вирішує питання про досудове розслідування кримінальних проваджень, проведення видачі злочинців або осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, направлення повідомлень про наслідки кримінального переслідування, а також інші передбачені такими угодами питання. Це означає, що саме Генеральний прокурор України згідно з міждержавними угодами про надання правової допомоги вирішує питання у галузі прокурорсько-слідчої діяльності;
4) Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року144, ст. 8 якого визначає, що у сфері діяльності міліції співробітництво між Міністерством внутрішніх справ України та відповідними органами інших держав міжнародними організаціями поліції здійснюється відповідно до законодавства України, міжнародних договорів України, а також установчих актів і правил міжнародних організацій поліції, членом яких є Україна;
5) Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 року145, ст. 7 якого закріплює, що міжнародне співробітництво у сфері боротьби з організованою злочинністю ґрунтується на нормах міжнародного права і чинного законодавства України, міждержавних і міжурядових договорах, двосторонніх відомчих угодах;
6) Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 року146, передусім розділ VІІ «Міжнародне співробітництво України у сфері боротьби з тероризмом», що регламентує питання, пов`язані зі здійсненням міжнародного співробітництва у кримінальному процесі;
7) Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року147, який регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України;
8) Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року148, ст. 5-1 «Міжнародне співробітництво у сфері оперативно-розшукової діяльності» якого закріплює правові підстави і порядок здійснення міжнародного співробітництва у сфері оперативно-розшукової діяльності.
Іншими нормативно-правовими актами, які регулюють порядок та процедуру здійснення міжнародного співробітництва органами прокуратури в кримінальному процесі України, є такі:
1. Наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури в сфері міжнародного співробітництва»149, який встановлює, що міжнародно-правове співробітництво під час кримінального провадження, наглядова діяльність на даному напрямі здійснюються органами прокуратури України відповідно до Конституції України, чинного законодавства і міжнародних договорів, а також без договору у випадках, коли для належної реалізації завдань і функцій прокуратури необхідне застосування норм міжнародного права або взаємодія з іноземними державними установами чи міжнародними організаціями.
Головними напрямами взаємодії органів прокуратури України із компетентними установами іноземних держав і міжнародними організаціями є виконання у межах компетенції прокуратури зобов’язань України за міжнародними договорами про міжнародно-правове співробітництво під час кримінального провадження, зокрема щодо надання міжнародної правової допомоги, видачі осіб (екстрадиції), перейняття кримінального провадження та з інших передбачених такими договорами питань.
2. Інструкція про організаційно-протокольне забезпечення заходів міжнародного співробітництва, які здійснюються органами прокуратури України, затверджена наказом Генерального прокурора України № 8 гн
від 11 лютого 2013 року150, яка визначає порядок: організації в органах прокуратури зустрічей, переговорів, консультацій та інших протокольних заходів з представниками іноземних держав і міжнародних організацій, а також їх візитів в Україну; виїздів працівників органів прокуратури у закордонні службові відрядження та організації зарубіжних візитів керівництва Генеральної прокуратури України; листування з органами прокуратури, юстиції та іншими державними установами зарубіжних країн, а також міжнародними організаціями та їх представництвами в Україні.
3. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 2006 року № 353 «Про затвердження Порядку здійснення офіційного перекладу багатосторонніх міжнародних договорів України на українську мову»151.
4. Наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань «Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства» № 34/5/22/130/512/326/73 від 29 червня 1999 року152, який виданий з метою створення єдиного механізму виконання в Україні європейських конвенцій з питань кримінального судочинства.
5. Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 року № 220 «Про Національне центральне бюро Інтерполу»153.
6. Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затверджена спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року154.
7. Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямованості, затверджене наказом МВС України від 30 січня 2004 року № 458 (пункти 25, 2.14, 4.21)155.
8. Указ Президента України «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією» від 6 лютого 2003 року № 84156, п. 9 якого Міністерству юстиції України, Міністерству внутрішніх справ України, Службі безпеки України, Державній митній службі України, Державному комітету у справах охорони державного кордону України надано завдання: проаналізувати виконання міжнародних договорів України щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією; розробити з урахуванням міжнародного досвіду міжвідомчі заходи щодо підвищення ефективності використання форм міжнародного співробітництва у боротьбі з організованою злочинністю і корупцією; удосконалити взаємодію правоохоронних органів з Міжнародною організацією кримінальної поліції (Інтерпол) у боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, посилити роль та відповідальність працівників Національного бюро Інтерполу за виконання покладених на них обов’язків.
Також, безпосередньо регламентують питання правової допомоги: наказ Генерального прокурора України від 16 листопада 1998 року № 27 «Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року»157, від 19 липня 2010 року № 42 «Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року»158 та ін.
РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК НАДАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ
2.1. Поняття, предмет, приводи та суб’єкти міжнародної правової допомоги
Міжнародна взаємодія у сфері кримінальної юстиції здійснюється за такими основними напрямами: а) співробітництво з питань криміналізації окремих протиправних діянь як міжнародних (за вчинення яких передбачається юрисдикція міжнародних судових органів) або транснаціональних злочинів; б) співробітництво з питань заснування та функціонування (провадження) міжнародних судових органів із юрисдикцією щодо міжнародних злочинів; в) співробітництво під час кримінального провадження у державах; г) співробітництво з питань запобігання кримінальним правопорушенням; ґ) співробітництво у пенітенціарній сфері159.
У дослідженнях, присвячених проблемі міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, наводяться різні доктринальні визначення міжнародної правової допомоги у кримінальних справах. Наукові уявлення про обсяг і зміст поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» змінювалися з розвитком міжнародного кримінально-процесуального права і концепції співвідношення національної і міжнародної правових систем.
Ще Мартенс Ф.Ф., досліджуючи основи міжнародного кримінального права, писав: «За допомогою договорів держава може сама визначити розмір і умови судової допомоги, що надається нею, може розширити її чи звузити, залежно від контрагентів і обставин». Характеризуючи міжнародну судову допомогу, він зазначав такі її головні характеристики: 1) порядок здійснення державами каральної влади всередині країни, визначений територіальними законами, складає позитивну підставу міжнародної судової допомоги, тому що остання передбачає існування нормального порядку кримінального правосуддя в державі і без нього неможлива; 2) умови і розміри взаємної судової допомоги, що надається державами одна одній в сфері кримінального правосуддя, можуть бути найкраще визначені міжнародними угодами. Угоди держав доповнюють і змінюють територіальний порядок здійснення каральної влади відповідно до цілей, що ставлять собі держави в означеній сфері міжнародного управління160.
На перших етапах становлення інституту міжнародної правової допомоги визначалися такі її основні складники: порядок здійснення державами каральної влади всередині країни; умови і розміри взаємної міждержавної правової допомоги у сфері кримінального судочинства. Отже, можна зробити висновок, що для міжнародної правової допомоги в період становлення її як правового інституту були характерні такі сутнісні ознаки, які не втратили свого значення і на сучасному етапі міжнародного співробітництва: обсяг і умови її надання; взаємні права та обов’язки держав; дії, що були актом міжнародної правової допомоги, які здійснювалися на підставі внутрішнього законодавства держав-учасниць договору; порядок їх здійснення161.
У сучасному міжнародному праві поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» є предметом правового регулювання ряду двосторонніх і багатосторонніх договорів. Водночас слід зазначити, що договори не містять дефініції цього поняття, а лише визначають обсяг такої допомоги.
У науковій літературі можна знайти різні точки зору щодо поняття і характеру міжнародної правової допомоги. Зокрема, під міжнародною правовою допомогою пропонують розуміти: а) здійснення певних дій на прохання запитуючої сторони, виконання яких необхідне для розслідування, розгляду в суді кримінальної справи чи для виконання призначеного у справі покарання в іншій договірній країні (В.П. Шупілов)162; б) допомогу, що надається органам певної держави при розгляді конкретної кримінальної справи органами іншої держави (Ф. Маркуш, Д.Д. Авєрін)163; в) систему процесуальних, організаційно-правових заходів, механізмів, принципів, способів, методів, інститутів, сукупності та/або самостійності всього того, що застосовується в ході реалізації як міжнародного, так і національного права держав з метою вирішення на міжнародному рівні справ, пов’язаних із суспільно небезпечними діяннями, та будь-яких інших дій, що стосуються цих справ, при одночасному застосуванні і посиланні на норми національного, внутрішньодержавного законодавства України та держави або держав, з якими Україна перебуває у відносинах правового співробітництва в кримінальних справах та міжнародного права, на підставі домовленості або взаємності (В. Максименко)164; г) підготовку, передачу до іноземних правоохоронних і судових органів, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних дій); екстрадицію осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів; передачу або прийняття кримінального переслідування (В. Лисенко)165; ґ) відносини взаємного співробітництва
між державами в галузі кримінального судочинства, які полягають у виконанні на підставі міжнародних угод та національного законодавства певних дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в конкретній справі (В.М. Гребенюк)166; д) діяльність компетентних державних органів щодо виконання судових та слідчих доручень органів іншої держави про провадження на території запитуваної держави процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів для отримання доказів у кримінальній справі (В. Мілінчук, О.Г. Волєводз)167; е) врегульовану чинними для України міжнародними актами (договорами, конвенціями та ін.) та/або кримінально-процесуальним законодавством України діяльність компетентних українських органів, що полягає у зверненні до установ іноземної держави з проханням вчинити конкретні дії чи здійсненні в Україні на їх прохання дій, що покликані сприяти розслідуванню, розгляду чи вирішенню кримінальної справи, а також виконанню судових рішень, постановлених у кримінальних справах (Маланюк А.Г.)168; є) передбачену національним кримінально-процесуальним законодавством, міжнародними нормативно-правовими актами (договорами, конвенціями, пактами, протоколами, регламентами, угодами і таке інше), підписаними Україною, або учасницею яких є Україна, або права і обов’язки у яких перейшли до України в порядку правонаступництва, систему процесуальних принципів, засобів та процедур, спрямованих на реалізацію завдань кримінального судочинства України і/або іноземної держави за межами їх національної юрисдикції, шляхом вчинення (або створення можливостей для вчинення) за межами території держави, в провадженні органів якої знаходиться кримінальна справа, процесуальних дій із встановлення певного статусу за суб’єктами кримінального судочинства; по збиранню, перевірці доказів; розшуку та арешту майна; наданню інформації про іноземне та міжнародне право та практику його застосування; забезпечення захисту та представництва інтересів іноземців, іноземних держав і юридичних осіб, міжнародних організацій в кримінальному судочинстві (Пашковський М.І.)169; ж) передбачена міжнародними договорами або заснована на умовах взаємності діяльність компетентних органів запитуваної держави по провадженню на її території процесуальних дій (а у випадках, прямо передбачених міжнародним договором, і оперативно-розшукових заходів) у зв’язку з виконанням слідчих чи судових доручень компетентних органів запитуючої держави з метою надання сприяння в розслідуванні і розгляді кримінальної справи шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забезпечення відшкодування збитку, заподіяного злочином, а також прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства, здійснювана незалежно від територіальних меж, особливостей національного законодавства і правозастосовчої практики держав, що співробітничають (Гавриш Т.С.)170.
Наукова доктрина має дещо відмінні від запропонованих законодавцями підходи дефініції поняття «міжнародна правова допомога».
Аналіз різних поглядів щодо сутності і поняття міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, а також відповідних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері дає змогу виділити її характерні ознаки. Правовою основою цього виду співробітництва є міжнародний договір чи взаємність, підтверджена відповідними документами. При цьому термін «міжнародний договір» розуміють як родовий щодо групи міжнародно-правових актів, які можуть мати різне найменування. Відповідно до п. 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року «договір» означає міжнародну угоду, яка укладена між державами в письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи в декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування171.
Відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства України міжнародна правова допомога при проведенні процесуальних дій є однією із форм міжнародного співробітництва і його пріоритетним напрямом. Однією із невід’ємних характеристик міжнародної правової допомоги є часткова передача запитуючою стороною компетенції у власному кримінальному провадженні запитуваній стороні172. За Енциклопедичним юридичним словником, компетенція (від латинського competentio від competo домагаюся, відповідно, знаходжу) – це «сукупність юридично встановлених повноважень, прав, обов’язків конкретного державного органу ... або посадової особи, що визначають його місце у системі державних органів»173. Саме повноваження з виконання процесуальних дій, одержання доказів передаються за міжнародної правової допомоги компетентним органом однієї держави компетентному органу іншої держави. Передача компетенції втілюється в дозволі запитуючою стороною можливості збирання доказів у власному кримінальному провадженні іноземними компетентними органами, а також у визнанні доказів, отриманих на підставі іноземного кримінального процесуального законодавства, допустимими й такими, що відповідають вимогам національного законодавства запитуючої держави174.
Законодавством, що регулює міжнародне співробітництво під час кримінального провадження, є: Конституція України, чинні міжнародні договори, Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України», КПК України, Закон України від 5 листопада 1991 року «Про прокуратуру».
Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Україна має широку договірну базу, завдяки якій її компетентні органи мають можливість на підставі чинних міжнародних угод ефективно співпрацювати у сфері отримання доказів для цілей кримінального провадження з відповідними установами багатьох держав світу.
Слід підкреслити, що найбільш зручною для запитуючої та запитуваної сторін правовою підставою при зверненні за наданням міжнародної допомоги є спеціалізований двосторонній договір про правову допомогу у кримінальних справах, який найбільш точно враховує особливості законодавства обох держав. На сьогодні Україна уклала такі договори із 21 державою.
З-поміж міжнародних договорів України у сфері взаємної допомоги у кримінальному провадженні її компетентні органи найчастіше використовують такі конвенції, що є універсальними механізмами співпраці для багатьох держав:
Правовою підставою для взаємної правової допомоги у кримінальному провадженні також можуть слугувати укладені в рамках ООН, Ради Європи та інших міжнародних організацій багатосторонні конвенції з широким предметом регулювання, окремі положення яких регламентують питання проведення процесуальних дій:
Крім того, у певних обсягах можливе одержання взаємної правової допомоги у кримінальному провадженні на підставі відомчих угод, укладених Генеральною прокуратурою України та деякими компетентними установами іноземних держав. Генеральна прокуратура України, готуючи вказані відомчі угоди, нерідко започатковувала процес встановлення договірних відносин у кримінально-правовій сфері з відповідною державою. Така ситуація, мала місце з Канадою (відомча угода з Міністерством юстиції 1992 року183, а міждержавний договір 1996 року184), США (відомча угода з Міністерством юстиції 1993 року185, а міждержавний договір 1998 року186), Грузією (відомча угода з Прокуратурою 1994 року187, міждержавний договір 1995 року188) та іншими державами189.
Варто зазначити, що у кожному конкретному випадку для перевірки наявності договору з певною державою та визначення особливостей регулювання ним питань правової допомоги необхідно звертатись до сайту Верховної Ради України, де розміщено оновлений перелік документів і їх тексти.
Водночас на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України розміщено рубрику «Міжнародна діяльність», де зосереджено тексти усіх чинних міжнародних договорів України, а також двосторонніх міжвідомчих угод, якими врегульовано питання взаємної правової допомоги у кримінальному провадженні.
Основними відомчими нормативними актами у галузі міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні є наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»190 та Положення про Головне управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України, затверджене наказом Генерального прокурора України від 6 березня 2013 року № 36191.
Також безпосередньо регламентують питання правової допомоги накази Генерального прокурора України від 16 листопада 1998 року № 27 «Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року»192 та від 19 липня 2010 року № 42 «Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року»193.
Нормативно-правовою базою, що регулює порядок здійснення міжнародної правової допомоги при провадженні процесуальних дій, є: глава 43 (ст.ст. 551-572) КПК України, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 року, а також Додатковий протокол 1978 року194 та Другий додатковий протокол 2001 року до цієї Конвенції195.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 541 КПК України термін «міжнародна правова допомога» означає проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою.
У КПК України вперше в національному законодавстві закріплено чітке визначення міжнародної правової допомоги, яка характеризується такими ознаками:
1) здійснюється компетентними органами;
2) полягає у вчиненні процесуальних дій;
3) вчинення таких дій є необхідним для: а) досудового розслідування; б) судового розгляду; в) виконання вироку, який винесено як судом держави, так і міжнародною судовою установою196.
Міжнародна правова допомога характеризується специфічним суб’єктним складом – виключно компетентні органи держави; специфічним фактичним складом – полягає у проведенні компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для іншої держави; специфічною метою – надання допомоги у досудовому розслідуванні, судовому розгляді або у виконанні вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою197.
Предметом міжнародно-правової допомоги, як правило, є діяльність компетентного органу із проведення процесуальних дій198.
У зв’язку з тим, що законність способу та процесуальної форми збирання доказу є однією з вимог допустимості доказів, а надання міжнародної правової допомоги пов’язується з існуванням певних приводів та підстав для цього (що встановлюються міжнародними договорами та національним законодавством держав) у рамках посібника досліджено підстави та приводи міжнародної правової допомоги під час кримінального провадження.
Під підставами процесуальної взаємодії потрібно розуміти інформацію, яка свідчить про можливість надання запитуваною стороною певного виду процесуальної допомоги у кримінальних справах і представлена у формах передбачених процесуальним законодавством199.
На думку Пашковського М.І. для надання міжнародної правової допомоги має бути наявною низка позитивних і негативних фактичних та юридичних підстав. Варто зазначити, що позитивні і негативні підстави, розглядаються науковцем, як відомості, що вказують на існування визначених нормативно-правовими актами обставин, у зв’язку з чим встановлюється можливість (позитивні) чи заборона (негативні) запитування/надання міжнародної правової допомоги.
Позитивні підстави:
І. Фактичні підстави:
ІІ. Формальні (юридичні) підстави:
А. Процесуальні підстави – це інформація про:
Б. Нормативно-правові підстави – це інформація про:
В. Кримінально-правові (матеріально-правові) підстави:
Разом з цим міжнародна правова допомога у кримінальних справах надається за умови відсутності таких негативних підстав:
Названі підстави можуть міститися як у джерелах, наданих зацікавленими особами, так і власне в приводах202.
Основним приводом до взаємодії з іноземними судовими і правоохоронними органами є слідче або судове доручення, тобто засноване на міжнародно-правових нормах та нормах чинного кримінального процесуального законодавства прохання суду, прокурора або слідчого за погодженням із прокурором до компетентного органу іноземної держави про проведення процесуальних дій, що виконується відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства обох сторін і міжнародних договорів203.
Аналіз міжнародно-правових актів дозволяє зробити висновок про наявність і інших приводів до процесуальної взаємодії держав у кримінальних справах. Одним з таких приводів є безпосереднє виявлення компетентним органом юстиції однієї держави ознак злочину, вчиненого на території іншої держави. Тут варто зауважити, що національне законодавство окремих країн передбачає можливість передачі доказової інформації іноземній країні за відсутності відповідного міжнародного доручення. Наприклад, п. 1 статті 67а Федерального закону Швейцарії про міжнародну взаємодопомогу в галузі кримінального права 1988 року передбачає, що орган кримінального переслідування може самостійно передавати іноземному органу засоби доказування, які він зібрав під час свого власного розслідування, якщо він вважає, що така передача: а) здатна дозволити відкрити кримінальне переслідування, або b) може полегшити хід слідства, що вже ведеться204.
Варто зауважити, що в міжнародних договорах України містяться різні найменування слідчих або судових доручень, зокрема:
− доручення (ст. 7 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року205);
− запит (ст. 12 Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року206; ст. 15 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 року207; ст. 15 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом від 8 листопада 1990 року208; ст. 26 Кримінальна Конвенція про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року209; ст. 25 Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 року210; ст. 34 Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 року211);
− клопотання (ст. 70 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 жовтня 2002 року212; ст. 6 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року213; ст. 5 Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками214);
− прохання (ст. 14 Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року215; ст. 18 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності216).
Використання в міжнародних договорах України (іноді навіть в одному договорі) різних найменувань слідчих чи судових доручень не має принципового значення, оскільки вони (найменування) мають одне смислове навантаження. Водночас є некоректним уживання в міжнародних договорах України терміна «вимога» зі властивим йому владним, наказовим характером, тому що жодна держава не може вимагати від іншої надання правової допомоги, навіть якщо таке сприяння в досудовому розслідуванні та судовому розгляді у кримінальному провадженні випливає з договірних зобов’язань держав217.
В іноземних країнах процесуальній формі міжнародного доручення надають надзвичайної ваги при вирішенні питання про надання правової допомоги у кримінальному провадженні. Так, відповідно до судової практики Канади судові доручення є визнаним способом співробітництва між державами і вони можуть бути надіслані на підставі самої лише підозри особи у вчиненні злочину чи знаходженні певного доказу на території запитуваної сторони218.
У разі направлення доручень про правову допомогу необхідним є дотримання письмової форми, що передбачають більшість міжнародних договорів. Однак відповідно до деяких чинних міжнародних договорів України вимога щодо дотримання письмової форми запиту є необов’язковою. Так, ч. 1 ст. 4 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22 липня 1998 року219, визначаючи вимоги до змісту і форми запитів, на відміну від більшості аналогічних договорів, допускає у невідкладних випадках та при згоді центрального органу запитуваної сторони можливість направлення запиту не в письмовій формі.
Відповідно до КПК України запит може бути складений у формі доручення (ч. 1 ст. 552). Зміст та форма запиту про міжнародну правову допомогу повинні відповідати загальним вимогам, встановленим ст. 552 КПК України, а також міжнародному договору України, що застосовується у конкретному випадку.
Частиною 2 статті 551 КПК України встановлено дві загальні вимоги до запиту:
1) обґрунтованість;
2) відповідність вимогам закону та міжнародним договорам України.
Обґрунтованість запиту про міжнародну правову допомогу є його обов’язковою ознакою. Запит є обґрунтований, якщо прохання про надання міжнародної правової допомоги базується на фактичних обставинах вчиненого кримінального правопорушення, при цьому виключається можливість проведення необхідних процесуальних дій іншим шляхом, тобто неможливо їх одержати при проведенні процесуальних дій на території України. Також це стосується зв’язку між кримінальним провадженням щодо кримінального правопорушення та запитуваними на території іноземної держави конкретними процесуальними діями.
Запит повинен відповідати національному законодавству, а докази мають бути отримані у порядку, встановленому КПК України. У протилежному випадку отримані за кордоном докази відповідно до ст. 86 КПК не будуть визнані допустимими. Особливу увагу слід звертати на ратифікаційні закони (Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР «Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції»220, Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах»221 та ін.), а також застереження чи заяви запитуваної держави. У разі відсутності міжнародного договору звернення за міжнародною правовою допомогою відбувається на засадах взаємності (ст. 544 КПК України), при цьому обов’язковою умовою є додержання встановленого КПК України порядку її отримання222.
Суб’єктами міжнародної правової допомоги є запитуюча сторона – держава, компетентний орган якої звертається із запитом або міжнародна судова установа, і запитувана сторона – держава, до компетентного органу якої направляється запит (п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 541 КПК України). Міжнародні договори України також чітко визначають суб’єктів правової допомоги і обмежують можливість використання фізичними (не уповноваженими) особами передбачених ними механізмів.
Суб’єктами кримінального провадження в Україні, які можуть надіслати запит про міжнародну правову допомогу, є:
– суд першої інстанції, суд апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції (пп. 20-22 ч. 1 ст. 3 КПК України);
– прокурор – Генеральний прокурор України, перший заступник, заступники Генерального прокурора України, їх старші помічники, помічники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, прокурори міст і районів, районів у містах, міжрайонні та спеціалізовані прокурори, їх перші заступники, заступники прокурорів, начальники головних управлінь, управлінь, відділів прокуратур, їх перші заступники, заступники, старші прокурори та прокурори прокуратур усіх рівнів, які діють у межах повноважень, визначених КПК (п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України);
– слідчий, тобто службова особа органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, уповноважена в межах компетенції, передбаченої КПК України, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень (п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК України).
При цьому слідчий має право надсилати такий запит виключно за погодженням із прокурором.
Зазначені суб’єкти можуть надсилати запит лише у кримінальному провадженні, яке вони здійснюють, тобто суд – лише у судовому провадженні, а прокурор та слідчий – лише у досудовому розслідуванні.
Відповідно до ст. 561 КПК України на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які:
1) процесуальні дії, передбачені КПК України;
2) процесуальні дії, передбачені міжнародним договором.
Україна взяла на себе зобов’язання виконувати всі процесуальні дії, передбачені КПК України та міжнародними договорами, за винятком тих положень, які Україна залишила за собою право не приймати. Винятки щодо надання міжнародної правової допомоги визначені у ст. 557 КПК України.
Варто зазначити, що законодавство України не встановлює вичерпного переліку процесуальних дій, які можуть бути проведені в порядку надання правової допомоги. Вони передбачені в главах 20 та 21 КПК України. Перелік процесуальних дій не вичерпується посиланням на процесуальні дії, різновиди та порядок яких визначені КПК України.
Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу у порядку, передбаченому КПК України (ч. 1 ст. 562).
Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 552 КПК України до запиту про проведення обшуку, огляду місця події, вилучення, арешту чи конфіскації майна або інших процесуальних дій, дозвіл на проведення яких надається судом згідно з КПК України, додається інформація про докази, що обґрунтовують потребу у відповідних заходах.
Дотримання зазначених вимог є обов’язковим. Здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов не відбувається. У свою чергу це потягне за собою визнання недопустимими усіх доказів, отриманих в порядку міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій, для вчинення яких в Україні вимагається спеціальний дозвіл чи санкція, навіть якщо в запитуваній країні такий дозвіл не вимагається або був отриманий згідно з чинним законодавством запитуваної країни.
Процесуальні дії можна класифікувати на дії, які:
Процесуальні дії, здійснення яких можливе лише за відповідним рішенням слідчого судді або суду:
Процесуальні дії, проведення яких вимагає санкції прокурора:
Варто наголосити, що незважаючи на те, що процесуальні дія вчиняється в межах надання правової допомоги, якщо вона потребує спеціального дозволу суду або прокуратури, такий дозвіл необхідно отримувати в загальному порядку. У всіх перелічених вище випадках до запиту потрібно долучати процесуальне рішення слідчого судді, суду або прокурора.
2.2. Підстави та порядок отримання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій за кордоном
Варто зазначити, що фактичними підставами для звернення до іноземних колег про правову допомогу є потреба отримання доказів за кордоном та неможливість їх одержання при проведенні процесуальних дій на території України.
Відповідно до ч. 4 ст. 93 КПК України докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Зазвичай допомога надається за умови наявності між двома державами договору про взаємну допомогу у кримінальних справах та на його підставі. Обсяг допомоги, тобто можливості проведення за запитом тих чи інших процесуальних дій з метою одержання доказів, визначаються міжнародним договором, а також законодавством запитуваної держави223.
Для прикладу, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року у ст. 1 визначає, що сторони зобов’язуються надавати одна одній, відповідно до положень цієї Конвенції, якнайширшу взаємну допомогу у кримінальному переслідуванні правопорушень, покарання яких, на момент прохання про надання допомоги, підпадає під юрисдикцію запитуючої сторони. Водночас зазначається, що Конвенція не застосовується до арешту, виконання вироків або правопорушень, передбачених військовим правом, які не є злочинами відповідно до звичайного кримінального права224.
Звернення за правовою допомогою повинно ґрунтуватися також на національному законодавстві, а докази – отримуватися у порядку, встановленому КПК України. У протилежному випадку отримані за кордоном докази відповідно до ст. ст. 86, 553 КПК України не будуть визнані допустимими.
Кримінальне процесуальне законодавство передбачає можливість звернення за міжнародною правовою допомогою за відсутності міжнародного договору України на засадах взаємності (ст. 544 КПК України) за обов’язкової умови додержання встановленого КПК України порядку її отримання.
Отже, у разі необхідності в проведенні процесуальних дій на території іноземної держави та можливості їх виконання згідно з чинними міжнародними договорами та іншим законодавством України готується запит про надання правової допомоги у кримінальному провадженні.
Такий запит (доручення, клопотання) відповідно до ст. 551 КПК України складає орган, який здійснює кримінальне провадження, тобто суд, прокурор або слідчий. Якщо запит готує слідчий, то він зобов’язаний погодити його з прокурором.
Така норма включена до КПК України з метою попередження тяганини при розслідуванні внаслідок безпідставних звернень за міжнародною правовою допомогою, оскільки необхідність виконання процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва відповідно п. 3 ч. 1 ст. 280 КПК України може бути підставою для зупинення досудового розслідування.
Чинним процесуальним законодавством та міжнародними договорами України визначено централізований і децентралізований порядок зносин225.
Згідно зі ст. 545 КПК України зносини з питань правової допомоги у кримінальному провадженні здійснюються через такі центральні органи України, як Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України, у складі яких діють спеціальні підрозділи з питань міжнародного співробітництва.
Генеральна прокуратура України, як визначено у ч. 1 названої вище статті, є центральним органом України, що звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів. Безпосередньо загальні засади та порядок надання міжнародної правової допомоги регулюються Законом України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру»226 та іншими законами, відомчими нормативно-правовими актами України. Так, відповідно до ст. 26 КПК України Генеральний прокурор України відповідно до міждержавних угод про надання правової допомоги вирішує питання про розпочинання кримінального провадження, проведення дізнання, видачу злочинців або осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, направлення повідомлень про наслідки кримінального переслідування, а також інші передбачені такими угодами питання. Згідно з наказом Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва» організація роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва під час кримінального провадження, здійснення ефективного нагляду на даному напрямі покладається на Головне управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України, старших прокурорів і прокурорів прокуратур обласного рівня з міжнародно-правових доручень та спеціально визначених відповідними наказами працівників прокуратур, де такі посади не введені227.
Зокрема, на Головне управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України покладено:
Організація та діяльність Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України визначена у Положенні про Головне управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України, затверджене наказом Генерального прокурора України від 6 березня 2013 року № 36228.
Міністерство юстиції України є органом, що звертається до інших держав із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав (ч. 2 ст. 545 КПК України). Згідно з п. 82 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України
від 6 квітня 2011 року № 395/2011229, Міністерство юстиції України забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у цивільних і кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України, вирішує питання про видачу правопорушників (екстрадицію, виконує інші функції, визначені законами і міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана ВР України). У структурі центрального апарату Міністерства юстиції України функціонує Департамент міжнародного права та співробітництва, основними завданнями якого є:
Систему судів загальної юрисдикції визначено у Законі України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів»230.
Крім того, допоміжну функцію в зносинах із питань кримінального провадження можуть виконувати Міністерство закордонних справ України, консульські та дипломатичні представництва.
Порядок направлення запитів українськими компетентними органами визначений ст.ст. 551 та 548 КПК України.
Суд, прокурор або слідчий за погодженням з прокурором надсилає до уповноваженого (центрального) органу України запит про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні, яке він здійснює.
Уповноважений (центральний) орган України розглядає запит на предмет обґрунтованості і відповідності вимогам законів і міжнародних договорів України.
У разі прийняття рішення про направлення запиту уповноважений (центральний) орган України протягом десяти днів надсилає запит уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони безпосередньо або дипломатичним шляхом.
Закон також передбачає використання сучасних засобів зв’язку для прискореної передачі запитів. Зокрема, ч. 4 ст. 548 КПК України передбачає можливість надіслання запиту за кордон у невідкладних випадках електронним, факсимільним або іншим засобом зв’язку. У разі використання таких сучасних комунікаційних можливостей закон зобов’язує уповноважений (центральний) орган надіслати оригінал запиту поштою не пізніше трьох днів з моменту його передання іншим засобом зв’язку.
У разі відмови у направленні запиту всі матеріали протягом десяти днів повертаються відповідному органу України з переліком недоліків, які потрібно усунути, або з поясненням причин неможливості направлення запиту.
Можливість безпосереднього порядку зносин передбачена міжнародними договорами України, зокрема, Другим додатковим протоколом до Європейської конвенції 1959 року231, Договором між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року232, Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року233 та іншими угодами. У таких випадках, відповідно до ч. 3 ст. 545 КПК України, на орган, визначений КПК України або чинним міжнародним договором України, поширюються повноваження, надані Генеральній прокуратурі України або Міністерству юстиції України.
За відсутності міжнародного договору з відповідною державою центральний орган України надсилає запит про надання міжнародної правової допомоги до Міністерства закордонних справ України для подальшого передання його компетентному органу запитуваної сторони дипломатичним шляхом234.
Ст. 544 КПК України передбачає наявність повноважень для звернення із запитом про отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва без договору як у центрального, так і в уповноваженого органу України. Так, у ч. 1 цієї статті зазначено, що за відсутності міжнародного договору України міжнародна правова допомога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої держави чи запитано на засадах взаємності.
Здійснення міжнародної правової допомоги чи іншого співробітництва на засадах взаємності, означає:
а) надання гарантій запитуваній стороні розглянути у майбутньому її запит про надання такого ж виду міжнародної правової допомоги при направленні запиту уповноваженим (центральним) органом України (ч. 2 ст. 544 КПК України);
б) розгляд запиту іноземної держави відбувається лише за наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України (ч. 3 ст. 544 КПК України).
Проте комплексний аналіз цієї норми порівняно з положеннями ст. 554 КПК України дає підстави для категоричного висновку про те, що запитати надання правової допомоги на засадах взаємності має лише центральний орган, оскільки лише він може надати запитуваній стороні гарантії розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги. В уповноваженого органу, зазначеного у ст. 544 КПК України, таких повноважень у контексті проведення процесуальних дій немає.
При зверненні за міжнародною правовою допомогою слід чітко дотримуватися встановленого КПК України порядку зносин і передачі запитів. Крім загальних правил допустимості доказів, ст. 553 КПК України визначає критерії допустимого використання у кримінальному провадженні доказів та відомостей, отриманих із джерел в іноземній державі в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу235.
Згідно з ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню.
Відповідно до ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом236. Пленумом Верховного Суду України у п. 19 своєї постанови від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»237 зазначається, що докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.
У ст. 86 КПК України передбачається, що докази отримані у порядку, встановленому КПК України, визнаються допустимими.
Оскільки згідно з вимогами Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, з метою вдосконалення судової діяльності у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина Пленум Верховного Суду України у п. 4 свої постанови від
30 травня 1997 року № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина»238 рекомендував судам при розгляді кожної справи перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винуватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України.
Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.
Частина 4 ст. 93 КПК України встановлює, що докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.
Докази та відомості, одержані від запитуваної сторони в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, можуть бути використані лише у кримінальному провадженні, якого стосувався запит, крім випадків, коли досягнуто домовленості про інше із запитуваною стороною (ч. 1 ст. 553 КПК України).
Не можуть визнаватися судом допустимими відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, якщо запит компетентного органу України був переданий запитуваній стороні з порушенням передбаченого порядку, встановленого КПК України або міжнародним договором України (ч. 2 ст. 553
КПК України).
Дотримання порядку направлення запитів передбачає, що зазначені матеріали мають бути передані запитуваній стороні в порядку, встановленому міжнародним договором та КПК України через відповідні уповноважені (центральні) органи України. Крім того, документи повинні бути складені, засвідчені у відповідній формі посадовою особою компетентного органу запитуючої або запитуваної сторони і скріплені гербовою печаткою компетентного органу.
Отже, докази, отримані в порядку міжнародної правової допомоги відповідно до міжнародних договорів та чинного кримінального процесуального законодавства України, мають таку саму юридичну силу, як і докази, отримані на території України.
Документи, одержані від запитуваної сторони в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу запитуючої сторони або запитуваної сторони і скріплено гербовою печаткою компетентного органу, приймаються на території України без додаткового засвідчення (легалізації) у разі, якщо це передбачено міжнародним договором України. Це означає, що вони підлягають використанню у кримінальному провадженні саме в тій процесуальній формі, яка була їм надана слідчими або судовими органами іноземної держави.
Таким чином, для допустимого використання у національному кримінальному провадженні доказів, отриманих у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, необхідно враховувати таке:
Докази, отримані у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, підлягають оцінці на загальних підставах з точки зору належності, допустимості та достовірності. Суд, слідчий суддя, прокурор або слідчий за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний такий доказ для прийняття відповідного процесуального рішення.
Оцінюючи докази, отримані на території іноземної держави, необхідно перевіряти дотримання норм національного кримінального процесуального законодавства запитуваної та запитуючої сторони, а також положень міжнародних договорів, що регламентують правовідносини держав із надання правової допомоги239.
Частина 4 ст. 93 КПК України встановлює, що докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.
Що стосується вимог до запитів, то варто зазначити, що зміст і форма запитів про міжнародну правову допомогу повинні відповідати загальним вимогам, які встановлені ст. 552 КПК України, а також міжнародному договору України, що застосовується у конкретному випадку. Запит може бути складений у формі доручення.
Варто підкреслити, що чітке регулювання форми запиту та особливостей тих процесуальних дій, з метою проведення яких такий запит готується, сприяє належному забезпеченню прав і свобод громадян. Надання міжнародної правової допомоги у будь-якому випадку повинно відбуватись відповідно до гарантій, закріплених у національному законодавстві запитуючої сторони, а саме: прав свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного або обвинуваченого240.
У разі направлення доручень про правову допомогу необхідним є дотримання письмової форми, що передбачають більшість міжнародних договорів. Однак відповідно до деяких чинних міжнародних договорів України вимога щодо дотримання письмової форми запиту є необов’язковою. Так, ч. 1 ст. 4 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22 липня 1998 року241, визначаючи вимоги до змісту і форми запитів, на відміну від більшості аналогічних договорів допускає у невідкладних випадках та при згоді центрального органу запитуваної сторони можливість направлення запиту не в письмовій формі242.
Відповідно до встановлених у ч. 2 ст. 552 КПК України вимог, запит про міжнародну правову допомогу повинен містити таку інформацію:
1. Назву органу, який звертається за допомогою, та компетентного органу запитуваної сторони.
Орган, який звертається за допомогою, слід вважати компетентним органом України, що здійснює кримінальне провадження. Водночас у запиті потрібно вказувати не тільки назву, а й повну адресу такого органу. Пунктом 42 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, встановлений такий порядок зазначення адреси на поштовому відправленні:
1) найменування адресата (для юридичних осіб – повне найменування підприємства, установи, організації, а також посада, ім’я та прізвище адресата);
2) найменування вулиці (проспекту, бульвару, провулка), номер будинку, квартири;
3) найменування населеного пункту, району, області;
4) поштовий індекс;
5) країна призначення.
Також варто вказувати контактні телефони, факс та адресу електронної пошти (e-mail).
З огляду на суттєві відмінності кримінального процесу різних держав (у тому числі учасників, які здійснюють слідство, їх повноважень) під компетентним органом або уповноваженим ним органом слід розуміти ті органи, які відповідно до національного законодавства держави, яка направляє запит, мають право на здійснення розслідування кримінальних правопорушень та прийняття процесуальних рішень. Так, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах та додаткові протоколи до неї такі органи визначають як судові. Проте згідно зі ст. 24 Конвенції Україна при її ратифікації відповідно до Закону України № 44/98-ВР243 для цілей цієї Конвенції як «судові органи» України визначила: суди загальної юрисдикції, прокурорів усіх рівнів, органи попереднього слідства. Згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року такі органи визначені як компетентні установи юстиції Договірних Сторін. Отже, для кожної іншої держави національне кримінально-процесуальне законодавство буде визначати відповідні уповноважені органи, але для більшості держав такими органами будуть суди та органи прокуратури244.
При визначенні компетентного органу запитуваної сторони слід виходити з положень заяв держав до відповідних міжнародних договорів. Так, у заяві Латвійської Республіки до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року визначено, що запити про надання допомоги надсилаються через: Міністерство внутрішніх справ – під час досудового розслідування до початку кримінального переслідування; Генеральну прокуратуру – під час досудового розслідування до передачі справи до суду; Міністерство юстиції України – під час суду. Поряд із переліком відповідних органів Латвійською Республікою зазначено адреси цих установ і контактні телефони.
Проте якщо точна назва компетентного органу запитуваної держави невідома, можливе використання загальної форми звернення – «компетентному органу».
2. Посилання на відповідний міжнародний договір або на дотримання засад взаємності.
Посилаючись на відповідний міжнародний договір, потрібно вказувати його назву та дату прийняття, при цьому такий договір може бути як багатостороннім, так і двостороннім. Співробітництво за відсутності договірних відносин з державою врегульовані ст. 544 КПК України.
Необхідно зазначити, що компетентні органи запитуваних держав при надходженні до них доручення про правову допомогу не завжди охоче виконують прохання, якщо кримінальне провадження стосується кримінальних правопорушень, що не становлять великої суспільної небезпеки.
Деякі міжнародні договори передбачають, що звертатися з дорученням про надання правової допомоги необхідно, коли в державі в особі її компетентних органів виникає дійсна потреба в збиранні доказів на території іноземної держави і коли злочин заподіяв серйозні наслідки. Зокрема, ч. 3 ст. 2 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22.07.1998 року245 зафіксований принцип пропорційності, яким мають керуватися Договірні Сторони при вирішенні питання про доцільність звернення із запитом, тобто запитуюча сторона має оцінювати співвідношення тяжкості вчиненого злочину та міри покарання за нього із обсягами допомоги, яка запитується. Слід зауважити, що таке положення міжнародних договорів не завжди зможе забезпечувати інтереси України та потерпілих від кримінальних правопорушень246.
3. Найменування кримінального провадження, щодо якого запитується міжнародна правова допомога.
Найменування кримінального провадження повинне містити дату реєстрації кримінального правопорушення у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, його порядковий номер, а у випадках, коли кримінальне провадження здійснюється щодо певної особи (осіб), – ім’я, по батькові та прізвище цієї особи.
4. Стислий опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правової кваліфікації.
Стислий опис кримінального правопорушення – зазначення основних обставин кримінального провадження, відомих компетентному органу України. При цьому правову кваліфікацію кримінального правопорушення слід наводити з викладенням повного тексту відповідних норм закону про кримінальну відповідальність.
5. Відомості про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням повного тексту відповідних статей Кримінального кодексу України.
Якщо запит про міжнародну правову допомогу надсилається під час провадження досудового розслідування, у ньому повинні бути зазначені відомості повідомлення про підозру (ст. 277 КПК України), якщо воно наявне у матеріалах кримінального провадження, з викладенням повного тексту відповідних норм закону про кримінальну відповідальність. А у випадках надсилання запиту про міжнародну правову допомогу під час судового провадження – у ньому повинні бути зазначені відомості з обвинувального акта (ч. 2 ст. 291 КПК України), також із викладенням повного тексту відповідних норм закону України про кримінальну відповідальність.
6. Відомості про відповідну особу, зокрема, її ім’я та прізвище, процесуальний статус, місце проживання або перебування, громадянство, інші відомості, що можуть сприяти виконанню запиту, а також про зв’язок цієї особи із предметом кримінального провадження.
Відомості про особу, окрім перелічених у п. 6 ч. 2 ст. 552 КПК України, відповідно до ст. 7 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року повинні вказувати на зайняття цієї особи, місце і дату народження і, по можливості, прізвища й імена батьків неповнолітнього; для юридичних осіб – їх найменування і місцезнаходження, при цьому за наявності представників осіб – їх імена, прізвища й адреси. У випадку коли компетентний орган України не володіє даними про місце проживання особи, він, відповідно до ст. 16 названої Конвенції, просить встановити адресу відповідної особи, якщо це потрібно для здійснення прав їх громадян. При цьому запитуюча Договірна Сторона повідомляє наявні в неї дані для визначення адреси особи, зазначеної у проханні. Основну увагу слід зосередити на висвітленні зв’язку цієї особи із предметом кримінального провадження247.
7. Чіткий перелік запитуваних процесуальних дій та обґрунтування їх зв’язку із предметом кримінального провадження.
Варто зазначити, що порядок проведення процесуальної дії, передбачений чинним КПК України, може бути не відомий законодавству запитуваної держави. Якщо процесуальна дія не суперечить законодавству запитуваної держави, факт того, що процедура її проведення не відома законодавству запитуваної держави, не може бути достатньою підставою для відмови додержуватися процедури, яку запропонувала запитуюча сторона.
Деякі держави поширюють вимоги національного законодавства не тільки на сутність заявлених клопотань, а й на процесуальну форму їх заяви. Зважаючи на процедурне різноманіття, а також його невідповідність національним кримінальним процесуальним нормам, у запиті про надання правової допомоги необхідно максимально докладно вказати, яких саме процедурних правил необхідно дотримуватися, щоб отримані докази могли бути використані в кримінальному провадженні запитуючої держави.
Унаслідок особливостей правових систем, специфіки національних законодавств назви процесуальних дій, із проханням про проведення яких звертається запитуюча сторона, також можуть не відповідати назвам цих дій, передбачених кримінальним процесуальним законодавством запитуваної сторони (наприклад, допит, опитування, показання під присягою, заява). Це означає, що форма правової допомоги відображає не назву, а зміст процесуальної дії, результат, на досягнення якого вона спрямована.
Варто відмітити, що у запиті необхідно зазначати із застосуванням якого законодавства потрібно виконувати запитувані процесуальні дії (у разі прохання про проведення процесуальних дій згідно з вимогами кримінального процесуального законодавства України долучати витяги із Конституції України та відповідних статей КПК України, що регламентують процесуальний порядок їх виконання).
Крім того, до звернення про виконання процесуальних дій додаються відповідні процесуальні рішення (ухвали про проведення обшуку, виїмки, накладення арешту на майно тощо), оскільки не допускається направлення міжнародних доручень, у яких ставиться питання про проведення процесуальних дій, що обмежують права та свободи громадян, а також торкаються інтересів юридичних осіб за відсутності передбачених законом підстав для їх проведення та без наявності процесуальних рішень із цього приводу248.
8. Відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час виконання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності.
Якщо під час проведення процесуальних дій необхідна присутність певних осіб, компетентний орган України повинен зазначити відомості про них: ім’я та прізвище, місце проживання або перебування, громадянство та іншу інформацію.
9. Інші відомості, що можуть сприяти виконанню запиту або передбачені міжнародним договором чи вимогою компетентного органу запитуваної сторони.
Іншими відомостями, що можуть сприяти виконанню запиту, слід вважати, наприклад, вимоги ст. 61 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року щодо взяття під варту. Зокрема, клопотання має містити посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що набрав законної сили, і вказівку на те, що вимога про видачу буде надана додатково. Клопотання про взяття під варту до одержання вимоги про видачу може бути передано поштою, телеграфом, телексом або телефаксом249.
До запиту про допит особи як свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного або обвинуваченого додається належним чином засвідчений витяг відповідних статей КПК України з метою роз’яснення особі її процесуальних прав і обов’язків. До запиту також додається перелік питань, які слід поставити особі, або відомості, які необхідно одержати від особи.
До запиту про проведення обшуку, огляду місця події, вилучення, арешту чи конфіскації майна або інших процесуальних дій, дозвіл на проведення яких надається судом згідно з вимогами КПК України, додається інформація про докази, які обґрунтовують потребу у відповідних заходах.
За потреби отримати при виконанні процесуальних дій за кордоном саме оригіналів документів про це слід прямо зазначати у запиті. На цю обставину слід звернути особливу увагу, оскільки зазвичай запитувана сторона надає копії документів. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 3 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року запитувана сторона може передавати засвідчені копії або засвідчені фотокопії запитуваних матеріалів судової справи або документів, якщо запитуюча сторона чітко не просить передати оригінали; у цьому випадку запитувана сторона докладає всіх зусиль для виконання прохання250.
При підготовці запиту компетентному органу слід обов’язково надати гарантії повернення таких оригіналів після того, як потреба у їх використанні відпала. У разі отримання оригіналів, необхідно обов’язково забезпечити повернення оригіналів після закінчення кримінального провадження.
На стадії досудового розслідування запит про міжнародну правову допомогу погоджується у письмовій формі прокурором, який здійснює нагляд за дотриманням законів при проведенні досудового розслідування.
Необхідно звернути увагу, що при ратифікації багатосторонніх міжнародних договорів Договірні Сторони можуть зробити певні заяви та застереження щодо змісту і форми запиту, а також порядку надання допомоги. Зокрема, деякі держави визначають специфічні умови, за яких можуть бути проведені запитувані процесуальні дії; строки виконання та мову запиту; компетентні органи, яким необхідно адресувати запит; підстави для відмови у наданні міжнародної правової допомоги тощо.
Наприклад, Федеративна Республіка Німеччина в своїй заяві до Додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року передбачила, що немає зобов’язання надавати допомогу у випадках, коли необхідні зусилля та витрати з виконання судового доручення не відповідають предмету справи або коли таке виконання може завдати суттєвої шкоди інтересам Німеччини.
Таким чином, при підготовці доручення слідчий і прокурор повинні також враховувати заяви та застереження запитуваної держави до міжнародного договору, відповідно до якого запитується допомога251.
Крім того, згідно з ч. 3 ст. 548 КПК України запит і долучені до нього документи супроводжуються засвідченим у встановленому порядку перекладом мовою, визначеною відповідним міжнародним договором України, а за відсутності такого договору – офіційною мовою запитуваної сторони або іншою прийнятною для цієї сторони мовою252.
Варто зазначити, що ч. 3 названої статті КПК України є імплементацією міжнародних стандартів у цих правовідносинах. Так, для спрощення процедури міжнародного співробітництва більшість держав не обтяжують її обов’язком надавати одночасно із запитом і документами, що до нього додаються, їх переклад. Проте для зручності, уникнення непорозумінь при виконанні запиту через неправильний переклад, а також і через неприйнятність виконання запиту, чи відсутність перекладу (зокрема при врученні документів особам, які повинні розуміти їх зміст) такий переклад є доцільним, а тому легалізований деякими державами як у національному законодавстві, так і відповідно до міжнародних договорів253.
Розглянемо найбільш поширені випадки щодо застосування мов при підготовці запитів.
Так, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року254, ратифікована 50 державами-членами Ради Європи, а також Ізраїлем, Чилі та Кореєю, у ст. 16 встановлює загальне правило, відповідно до якого прохання і документи, що до них додаються, не перекладаються.
Проте у п. 2 цієї статті зазначається, що кожна Договірна Сторона під час підписання або здавання на зберігання своєї ратифікаційної грамоти шляхом перепровадження відповідної заяви на ім’я Генерального секретаря Ради Європи може залишити за собою право вимагати, щоб прохання і документи, які до них додаються, надсилалися їй разом з перекладом на її мову, або на одну з офіційних мов Ради Європи, або на таку з цих мов, яку вона вкаже. Інші Сторони можуть застосовувати принцип взаємності, і це положення не зашкоджує вимогам про переклад прохань або документів, що до них додаються, які містяться в двосторонніх угодах або домовленостях, що вже набрали чинності або будуть укладені між двома або кількома Договірними Сторонами.
Варто зауважити, що абсолютна більшість держав, які зробили заяви та застереження при ратифікації, висловили їх також щодо застосування мов при виконанні цієї Конвенції.
Тобто при визначенні мови запиту доцільно обов’язково враховувати заяви та застереження запитуваної країни до цієї Конвенції. Їх ігнорування призведе до того, що запит будуть повторно перекладати у запитуваній державі, і це створює ризик спотворення його первинного змісту або ж взагалі він тривалий час не буде виконуватися.
Стаття 15 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції (Страсбург, 8 листопада 2001 року, ратифіковано із заявами та застереженнями Законом України від 1 червня 2011 року № 3449-VI)255 визначає додаткові положення про мову процесуальних документів і судових рішень для вручення. Зокрема, незважаючи на положення ст. 16 Конвенції, якщо орган, який склав документи, знає або має підстави вважати, що адресат розуміє тільки якусь іншу мову, документи або принаймні їх найважливіші частини повинні супроводжуватися перекладом такою іншою мовою, процесуальні документи й судові рішення для зручності органів запитуваної Сторони супроводжуються стислим викладом їхнього змісту в перекладі мовою або однією з мов цієї Сторони. Ці положення поширені на будь-яке прохання про вручення на підставі ст. 7 Конвенції (випадки, коли запитувана Сторона здійснює вручення письмових документів і письмових доручень суду, які їй для цього надсилаються запитуючою Стороною) та ст. 3 Додаткового протоколу: a) вручення документів, що стосуються виконання вироку, стягнення штрафу або сплати судових витрат; b) заходів, що стосуються відстрочення ухвали вироку або його виконання, умовного звільнення, відстрочення виконання вироку або припинення його виконання.
Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року у ст. 10 містить вимогу про переклад для доручень про вручення документів. Зокрема, запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою чи російською мовою або забезпечені завіреним перекладом цими мовами, в іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Стаття 53 цієї Конвенції передбачає, що клопотання про дозвіл примусового виконання рішення і додані до нього документи забезпечуються завіреним перекладом мовою запитуваної Договірної Сторони або російською мовою256.
Переклад доручення та супровідних матеріалів до нього мовою запитуваної держави забезпечує орган, який звертається з клопотанням (дорученням) про надання правової допомоги. Переклади запиту та документів до нього мають бути завірені підписом перекладача та скріплені печаткою організації, яка здійснила переклад. За необхідності до матеріалів приєднується (додається) копія дозволу на здійснення перекладацької діяльності.
Оригінали звернення з долученими документами та перекладом офіційною мовою держави, до якої вони направляються, або іншою мовою повинні бути засвідчені печаткою органу, який здійснює кримінальне провадження257.
Що стосується вручення процесуальних документів і судових рішень, то Другий додатковий протокол до Європейської конвенції 1959 року визначає, що такі документи у будь-якому разі передаються мовою або мовами, якими вони були складені258.
Водночас, якщо орган, який склав документи, знає або має підстави вважати, що адресат розуміє тільки якусь іншу мову, документи або принаймні їхні найважливіші частини повинні супроводжуватись перекладом такою іншою мовою.
Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, на підставі якої здебільшого здійснюється міжнародне співробітництво між державами СНД, у ст. 17 в редакції Протоколу до Конвенції визначає, що держави-учасниці користуються державними мовами сторін чи російською мовою. У випадку виконання документів державними мовами Договірних Сторін до них додаються засвідчені переклади російською мовою259.
Належне засвідчення перекладу визначається наявністю відповідного напису на зразок «Перевод верен», підпису особи, яка здійснила переклад, та відбитка гербової печатки.
Двосторонні договори визначають мову запиту безпосередньо у кожному випадку260.
Варто зазначити, що відповідно до п. 16. ст. 36, ч. 6 ст. 552 КПК України на стадії досудового розслідування запит про міжнародну правову допомогу погоджується у письмовій формі прокурором, який здійснює нагляд за дотриманням законів при проведенні досудового розслідування.
При прийнятті рішення про погодження наглядаючий прокурор повинен врахувати, зокрема, необхідність фактичних даних, які планується отримати у процесі правової допомоги, для встановлення істини у кримінальному провадженні та неможливість їх отримання при проведенні процесуальних дій в Україні; їх важливість для прийняття законного рішення у справі; необхідність певного, досить тривалого періоду часу для виконання запитів про правову допомогу у кримінальних справах та інші важливі обставини261.
Потрібно зауважити, що закон не визначає форми письмового погодження запиту прокурором. На практиці, за результатами вивчення запиту, прокурор складає висновок чи довідку, в яких обґрунтовується необхідність звернення по правову допомогу, а в резолютивній частині вказується можливість погодження такого запиту262.
Окремий запис або резолюція прокурора про погодження у тексті запиту не вимагається, хоча й не забороняється.
Запит про міжнародну правову допомогу має бути підписаний особою, яка його склала. У ч. 3 ст. 7 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року вказано, що доручення повинно бути підписане і скріплене гербовою печаткою запитуючої установи263, так само у ч. 2 ст. 548 КПК зазначено, що запит і долучені до нього документи складаються у письмовій формі, засвідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного органу264.
Розглядаючи підстави та порядок отримання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій за кордоном варто приділити увагу особливостям запитів про проведення окремих слідчих дій.
Однією з процесуальних дій, яка може бути проведена в порядку надання міжнародної правової допомоги, є вручення процесуальних документів. Запит про вручення документів, який скеровується компетентним органам іноземної держави, повинен повною мірою відповідати загальним вимогам, що встановлюються міжнародними договорами та кримінальним процесуальним законодавством України до запитів про міжнародну правову допомогу.
Водночас для цього виду запитів передбачено певні особливості. Відповідно до ч. 5 ст. 552 КПК України у такому запиті не вимагається надання стислого опису кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правової кваліфікації; відомостей про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням вичерпного тексту відповідних статей КК України та відомостей про осіб, присутність яких вважається необхідною під час виконання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності265.
Разом з цим ч. 2 ст. 24 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1992 року передбачає, що при направленні доручень про вручення документів повинні бути наведені обставини вчинення злочину, його кваліфікація та положення відповідних законодавчих актів266.
У клопотанні про вручення повинні бути зазначені правильні анкетні дані одержувача, його точна адреса і назва документа, що підлягає врученню.
Для того, щоб запитувана сторона могла вручити документи адресату, необхідно, щоб такі документи були складені українською мовою та супроводжувалися перекладом на мову запитуваної держави або на іншу, передбачену міжнародним договором. В іншому випадку такі документи будуть вручені лише у випадку, якщо запитувана особа добровільно погодиться їх прийняти267.
Зазначене ґрунтується на положенні ст. 10 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, в якій передбачається, що запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані на її мові або російською мовою, або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачу, якщо він згодний добровільно їх прийняти268.
Аналогічні норми містять і двосторонні договори України, зокрема, ст. 9 Договору з Польщею269, ст. 9 Договору з Молдовою270, ст. 9 Договору з Литвою271, ст. 9 Договору з Грузією272, ст. 9 Договору з Естонією273, ст. 9 Договору з Латвією274, ст. 9 договору з В’єтнамом275.
Проте, договори з Канадою (ст. 5)276, США (ст. 14)277, Єгиптом (ст. 10)278 та Бразилією (ст. 14)279 такої норми не містять. Натомість зазначені договори фіксують зобов’язання запитуваної сторони докласти всіх зусиль для вручення будь-якого документа, який в цілому чи в частині стосується будь-якого запиту про надання допомоги, зробленого запитуючою державою згідно з положеннями відповідного договору.
У випадку, коли запит містить прохання про отримання оригіналів документів, про це в ньому необхідно прямо зазначити. Адже на підставі ч. 3 ст. 3 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року запитувана сторона може передавати засвідчені копії або засвідчені фотокопії запитуваних матеріалів судової справи або документів, якщо запитуюча сторона чітко не зазначає про передачу оригіналів; у цьому випадку запитувана сторона докладає всіх зусиль для виконання прохання280. У запиті необхідно надати гарантії повернення таких оригіналів після того, як відпаде потреба в них, а у разі отримання оригіналів – обов’язково забезпечити їх повернення по закінченню кримінального провадження.
Щодо процесуальних дій, які потребують відповідної санкції, варто зауважити, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 562 КПК України у разі якщо при зверненні за допомогою в іноземній державі необхідно виконати процесуальну дію, для проведення якої в Україні потрібен дозвіл прокурора або суду, проведення такої дії може запитуватися лише після надання відповідного дозволу прокурором або судом у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому належно засвідчена копія такого дозволу долучається до матеріалів запиту281.
Крім того, згідно з ч. 4 ст. 552 КПК України до запиту про проведення обшуку, огляду місця події, вилучення, арешту чи конфіскації майна або інших процесуальних дій, дозвіл на проведення яких надається судом відповідно до цього Кодексу, додається інформація про докази, які обґрунтовують потребу у відповідних заходах282.
Дотримання зазначених вимог є обов’язковим, оскільки здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.
Своєю чергою це потягне за собою визнання недопустимими усіх доказів, отриманих у порядку міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій, для вчинення яких в Україні вимагається спеціальний дозвіл чи санкція, навіть якщо в запитуваній країні такий дозвіл не вимагається або був отриманий згідно з чинним законодавством запитуваної країни.
Питання щодо процесуальних дій, здійснення яких можливе лише за відповідним рішенням слідчого судді або суду або з санкції прокурора, розкрито у підрозділі 2.1 цього науково-практичного посібника.
У порядку надання міжнародної правової допомоги може бути проведена така процесуальна дія, як тимчасова передача. Варто зауважити, що термін «тимчасова передача» не роз’яснюється у ст. 541 КПК України. Під тимчасовою передачею необхідно розуміти передачу на погоджений із запитуваною державою строк особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання на її території, до запитуючої держави для давання показань або участі в проведенні інших процесуальних дій під час здійснення кримінального провадження, у якому вона не притягується до кримінальної відповідальності283.
У ч. 1 ст. 565 КПК України встановлюється таке: якщо для давання показань або участі в інших процесуальних діях під час кримінального провадження необхідна присутність особи, яку тримають під вартою або вона відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної держави і не притягують до кримінальної відповідальності в цьому кримінальному провадженні, орган досудового розслідування, прокурор, суддя або суд України, які здійснюють кримінальне провадження, складають прохання про тимчасову передачу такої особи в Україну284.
При складанні такого прохання обов’язковим є дотримання вимог до його форми та змісту, передбачених ст.ст. 548, 551 КПК України та міжнародними договорами України. Прохання про тимчасову передачу направляється відповідно до передбаченого ст. 551 КПК України та міжнародними договорами порядку. Прохання про тимчасову передачу складає та направляє орган досудового розслідування, прокурор, суддя або суд України, які здійснюють кримінальне провадження, в уповноважений (центральний) орган України з надання міжнародної правової допомоги або, якщо це передбачено міжнародним договором України, в територіальний чи інший компетентний орган.
Обов’язковою умовою прохання про тимчасову передачу є надання запитуючою стороною гарантій того, що особа, особиста присутність якої необхідна, перепроваджується тимчасово, триматиметься під вартою та буде повернута без застосування процедури видачі у строки, вказані запитуваною стороною.
Варто зауважити, що особа тимчасова передача якої запитується, не має притягуватися до кримінальної відповідальності у кримінальному провадженні запитуючої сторони. Особа, яка тимчасово передається, не є підозрюваним або обвинуваченим у кримінальному провадженні, яке здійснює компетентний орган запитуючої сторони, а має правовий статус свідка і для тримання цієї особи під вартою на території України необхідні інші підстави, ніж ті, які передбачені у ст.ст. 177, 183 КПК України. Такою підставою згідно з ч. 5 ст. 565 КПК України є рішення компетентного органу іноземної держави про тримання особи під вартою або про призначення їй покарання у виді позбавлення волі285.
Стаття 565 КПК України передбачає можливість продовження строку тимчасової передачі. Так, згідно з ч. 4 цієї статті КПК України орган досудового розслідування, прокурор, суддя або суд України, які здійснюють кримінальне провадження, складають документи про продовження за потреби строку тимчасової передачі та направляють їх центральному органу щодо міжнародної правової допомоги не пізніш як за двадцять днів до закінчення такого строку.
Для забезпечення гарантій про тримання переданої особи під вартою законодавець у ч. 5 ст. 565 КПК України передбачив, що рішення компетентного органу іноземної держави про тримання особи під вартою або про призначення їй покарання у виді позбавлення волі є підставою для тримання під вартою в Україні особи, яка тимчасово передана в Україну286.
Відповідно до абзацу 1 пп. 1 п. 1 Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 березня 2013 року № 460/5, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України
20 березня 2013 року за № 445/22977, підставами для приймання та тримання у слідчому ізоляторі ув’язнених і засуджених є: ухвала слідчого судді (суду) про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про застосування тимчасового або екстрадиційного арешту та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом287.
Таким чином, жодного додаткового процесуального рішення українського суду про тримання особи під вартою у цьому випадку не потрібно. Також український суд не може приймати та розглядати скарги на рішення іноземного суду про тримання особи під вартою або про її засудження до позбавлення волі.
Особа, яку передають, залишається під вартою на території запитуючої сторони та у відповідних випадках на території тієї сторони, до якої звертаються з проханням про надання дозволу на перевезення її територією, якщо сторона, до якої звертаються з проханням про передачу особи, не просить звільнити її.
Необхідно зазначити, що сприяння запитуваної держави в забезпеченні тимчасової передачі особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання на території іноземної держави, передбачає одержання згоди
від особи на її тимчасову передачу, узгодження умов такої передачі (цілей, строку, маршруту перевезення й ін.), а також організацію перевезення зазначеної особи. Особа тимчасово передається до запитуючої держави за умови її повернення у погоджений із запитуваною стороною строк та при дотриманні імунітетів, установлених ст. 12 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року288.
Можливість здійснення тимчасової передачі передбачається ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року 289, ч. 10 ст. 46 Конвенції ООН проти корупції 2003 року290, ст. 80 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року291, ст. 11 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1998 року292 тощо.
Необхідно підкреслити, що порядок тимчасової передачі особи, встановлений положеннями ст. 565 КПК України, відрізняється від норм Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року, який регламентують зазначений вид правової допомоги, зокрема:
1) у ч. 1 ст. 565 КПК України мова йде про тимчасову передачу особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної держави293. Проте відповідно до п. 1 ст. 11 названої Конвенції тимчасова передача стосується лише особи, яка тримається під вартою294;
2) у ч. 1 ст. 565 КПК України встановлено можливість тимчасової передачі особи в Україну для давання показань або участі в інших процесуальних діях295. Однак відповідно до п. 1 ст. 11 Конвенції тимчасова передача особи можлива лише для допиту особи як свідка або для проведення очної ставки за її участю296.
Порядок тимчасової передачі особи, встановлений ст. 565 КПК України, відрізняється також від порядку, зазначеного у ст. 11 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22 червня 1998 року, яка, зокрема, передбачає: а) особа, яка тримається під вартою в запитуваній державі, присутність якої в запитуючій державі або в третій державі необхідна для цілей надання допомоги, передається до запитуючої держави або до третьої держави, якщо така особа з цим погодилася та якщо в цьому досягнуто згоди між сторонами; б) особа, яка тримається під вартою в запитуючій державі, присутність якої в запитуваній державі необхідна для цілей надання допомоги, може передаватися із запитуючої держави до запитуваної держави, якщо така особа з цим погодилася та якщо в цьому досягнуто згоди між сторонами.
Водночас окремо зазначається, що: а) запитуюча сторона має повноваження і обов’язок тримання тимчасово переданої особи під вартою, якщо сторони не погодилися на інше; б) запитуюча сторона повертає тимчасово передану особу запитувані стороні, як тільки обставини це дають змогу зробити або якщо інше буде погоджено між сторонами; в) запитуюча сторона не може вимагати від запитуваної сторони порушення процедури екстрадиції або будь-яких інших процедур для повернення тимчасово переданої особи; г) час тримання під вартою у запитуючій державі зараховується тимчасово переданій особі до строку покарання, визначеного вироком, винесеним у запитуваній державі, і не може перевищувати невідбутого строку покарання297.
Варто звернути увагу, що не всі міжнародні договори передбачають можливість надання правової допомоги шляхом передачі осіб, яких тримають під вартою. Відповідних положень щодо цього виду допомоги немає у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року298, Договорі між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах 2000 року299, Договорі між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1992 року300 та деяких інших договорах.
Крім того, відповідно до ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, у тимчасовій передачі в Україну особи, яку тримають під вартою в запитуваній країні, може бути відмовлено, якщо особа, яку тримають під вартою, не погоджується на передачу; її присутність необхідна в ході кримінального провадження, що здійснюється на території запитуваної сторони; передача може призвести до продовження строку тримання її під вартою; існують інші першочергові підстави для того, щоб не передавати її на територію запитуючої сторони301.
Аналогічні підстави для відмови у тимчасовій передачі особи передбачені ст. 78-1 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року302, ст. 106 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 жовтня 2002 року303, а також іншими міжнародними договорами України.
Варто також відмітити, що при тимчасовій передачі особи у деяких випадках виникає проблема її транзиту через третю державу (коли між відповідними державами відсутні прямі шляхи сполучення), оскільки законодавством багатьох країн такий транзит не допускається. Це унеможливлює тимчасову передачу особи, що тримається під вартою на території іноземної держави, для проведення за її участю процесуальних дій.
Альтернативою безпосередньої присутності особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання на території іншої держави, може бути її віддалена участь у допиті за допомогою відеоконференції (ст. 567 КПК України)304.
До процесуальних дій, які можуть бути проведенні в порядку надання міжнародної правової допомоги належить також виклик особи, яка перебуває за межами України.
КПК України та міжнародні договори України передбачають, що у разі виникнення під час досудового розслідування або судового розгляду на території однієї Договірної Сторони при необхідності проведення процесуальних дій за участю особи, яка перебуває на території іншої Договірної Сторони, таку особу викликають повісткою на підставі запиту про міжнародну правову допомогу305.
Так, відповідно до ст. 566 КПК України, якщо під час досудового розслідування або судового розгляду виникає необхідність у провадженні слідчих чи інших процесуальних дій на території України з особою, яка перебуває на території іноземної держави, суд, прокурор або слідчий за погодженням із прокурором надсилає до уповноваженого (центрального) органу України запит про виклик особи, яка перебуває за межами України.
Уповноважений (центральний) орган України розглядає запит на предмет обґрунтованості і відповідності до вимог законів та міжнародних договорів України. У разі прийняття рішення щодо направлення запиту про виклик особи, уповноважений (центральний) орган України направляє його компетентному органу іноземної держави не пізніше шістдесяти діб до дати явки особи або в інший строк, передбачений міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України306.
Запит (доручення) про міжнародну правовому допомогу у вигляді виклику особи повинен містити:
1) назву органу, який звертається за допомогою, та компетентного органу запитуваної сторони;
2) посилання на відповідний міжнародний договір або на дотримання засади взаємності;
3) найменування кримінального провадження, щодо якого запитується міжнародна правова допомога;
4) відомості про відповідну особу, зокрема, її ім’я та прізвище, процесуальний статус, місце проживання або перебування, громадянство, інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту, а також про зв’язок цієї особи із предметом кримінального провадження;
5) чіткий перелік запитуваних процесуальних дій та обґрунтування їх зв’язку із предметом кримінального провадження;
6) інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту або передбачені міжнародним договором чи вимогою компетентного органу запитуваної сторони.
Додатком до запиту про виклик особи, яка перебуває за межами України є повістка про виклик особи. За загальними правилами, передбаченими для виклику осіб у кримінальному провадженні (ст. 137 КПК України), у повістці слід зазначити:
1) прізвище та посаду слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснює виклик;
2) найменування та адресу суду або іншої установи, до якої здійснюється виклик, номер телефону чи інших засобів зв’язку;
3) ім’я (найменування) особи, яка викликається, та її адресу;
4) найменування (номер) кримінального провадження, в рамках якого здійснюється виклик;
5) процесуальний статус, у якому перебуває викликана особа;
6) час, день, місяць, рік і місце прибуття викликаної особи;
7) процесуальну дію (дії), для участі в якій викликається особа;
8) підпис слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснив виклик307.
Доцільно зазначити, що особливістю складення запиту про виклик особи є те, що за ч. 5 ст. 552 КПК України до такого запиту не вимагається надання інформації, передбаченої у п.п. 4, 5, 8 ч. 2 цієї статті КПК України (тобто стислий опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правову кваліфікацію; відомості про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням повного тексту відповідних статей КК України; відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час виконання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності)308.
Разом з цим ст. 566 КПК України передбачає додаткові вимоги, що ставляться до такого запиту.
По-перше, це граничний строк, який встановлюється запитуваною стороною для надходження запиту і розраховується до моменту запланованої явки до компетентних органів запитуючої держави.
КПК України встановлює вимогу, щоб запит у рамках міжнародної правової допомоги про виклик особи, яка перебуває за межами України, направлявся компетентному органу іноземної держави не пізніше шістдесяти діб до дати явки особи або в інший строк, передбачений міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України309.
Обумовлення терміну передачі повістки у зазначеному випадку надає запитуваній державі можливість передати виклик особі завчасно й дає змогу викликаній особі прибути до компетентного органу запитуючої держави у визначений час310.
Частиною 2 ст. 7 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року передбачено, що будь-яка Договірна Сторона під час підписання цієї Конвенції або здавання на зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про приєднання, шляхом перепровадження відповідної заяви на ім’я Генерального секретаря Ради Європи, може просити, щоб повістка про виклик до суду обвинуваченої особи, яка перебуває на її території, передавалась її владі за деякий час перед датою, встановленою для явки. Цей термін визначається у зазначеній вище заяві, і він не повинен перевищувати 50 днів. Цей термін враховується при встановленні дати явки і передачі доручення про виклик311.
Зважаючи на наведене, при складанні запиту про виклик особи слід особливо уважно вивчати заяви та застереження, зроблені запитуваною стороною з цього приводу.
По-друге, викликаній особі, крім підозрюваного та обвинуваченого, повідомляється про розмір і порядок відшкодування витрат, пов’язаних з викликом.
Так, згідно зі ст. 9 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року виплата коштів, включаючи добові, та відшкодування дорожніх витрат свідку або експерту здійснюються запитуючою стороною і розраховуються від місця їхнього помешкання за тарифами, які дорівнюють тарифам, що передбачені у шкалах виплат та правилах, чинних в країні, де має відбутися допит. Відповідно до ст. 10 цієї Конвенції у повістці зазначається приблизна сума виплачуваних коштів і сума дорожніх витрат та добових, які мають бути відшкодовані. На конкретне прохання запитувана Сторона може сплатити свідку або експерту аванс. Сума авансу зазначається у судовій повістці і відшкодовується запитуючою Стороною312.
Частиною 3 ст. 9 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року передбачено, що запитуючою державою відшкодовуються свідку, експерту, потерпілому та його законному представнику витрати, пов’язані з проїздом та перебуванням, а так само не отримана заробітна плата за дні відволікання від роботи; експерт також має право на винагороду за проведення експертизи313.
По-третє, особі, яку викликають з іноземної держави, надається відповідний імунітет згідно з ч. 2 ст. 566 КПК України та відповідними положеннями міжнародних договорів.
Принагідно необхідно відзначити, що гарантії для різних категорій учасників кримінального провадження є різними. Зокрема, підозрюваний, обвинувачений або засуджений може бути затриманий, стосовно нього може бути застосований запобіжний захід або приведений до виконання вирок лише за злочин, зазначений у повістці, тобто закон надає цій категорії осіб обмежені гарантії.
Водночас для інших учасників кримінального провадження (свідка, потерпілого, експерта, спеціаліста та ін.) такі гарантії є більш широкими і включають заборону їх притягнення до кримінальної відповідальності, заборону їх затримання, стосовно них не можуть бути застосовані інші заходи забезпечення кримінального провадження чи обмеження їх особистої свободи як з приводу кримінального правопорушення, яке є предметом цього кримінального провадження, так і за будь-яке інше кримінальне правопорушення, вчинене до перетину державного кордону України (при в’їзді в Україну). Стосовно таких осіб не може бути приведений до виконання вирок, ухвалений до перетину державного кордону України у зв’язку з викликом.
Згадані гарантії не є безмежними, передусім у часі. Частина 3 ст. 566
КПК України та відповідні положення міжнародних договорів України встановлюють строк дії гарантій після того, як викликаній особі повідомили про відсутність потреби в її подальшій участі у процесуальних діях. Наприклад, ч. 3 ст. 12 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року314, ч. 2 ст. 9 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року 315, ч. 27 ст. 46 Конвенції ООН проти корупції 2003 року316 визначають цей строк тривалістю 15 днів, а ст. 8 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року – 7 днів з дня повідомлення317.
Також потрібно мати на увазі, що сам виклик не повинен містити погрози застосування засобів примусу у разі неявки. Зокрема, зазначена вимога, передбачена ч. 4 ст. 9 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року318, ст. 8 Договору з Польщею319, ст. 9 Договору з Китаєм320 та відповідними положеннями інших міжнародних договорів України321.
Варто також відмітити, що гарантії, які передбачені ч. 3 ст. 566 КПК України, не поширюються на особу у таких випадках:
– якщо вона є підозрюваним, обвинуваченим або засудженим, то може бути затримана, стосовно неї може бути застосований запобіжний захід або приведений до виконання вирок лише за злочин, зазначений у повістці;
– якщо вона не залишить територію України, маючи таку можливість, протягом п’ятнадцяти діб або іншого строку, передбаченого міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, від моменту отримання письмового повідомлення органу досудового розслідування, прокуратури або суду про відсутність необхідності у проведенні слідчих чи інших процесуальних дій за її участю322.
При отриманні міжнародної правової допомоги за кордоном варто також врахувати особливості застосування норм законодавства України при виконанні запитів.
За загальним правилом, зафіксованим багатосторонніми та двосторонніми міжнародними договорами України, при виконанні запитів про надання міжнародної правової допомоги запитувана держава проводить процесуальні дії згідно з вимогами свого національного законодавства.
Наприклад, згідно зі ст. 3 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року запитувана сторона виконує, у передбачений її законодавством спосіб будь-які судові доручення, які стосуються кримінальної справи і які надсилаються їй судовими властями запитуючої сторони323. Аналогічне положення міститься й у ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, згідно з якою при виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї країни324.
Разом з цим ці та інші міжнародні договори передбачають можливість застосування процесуальних норм запитуючої країни при виконанні запитів про міжнародну правову допомогу.
Зокрема, ст. 9 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 року передбачає, що міжнародна правова допомога надається в межах і відповідно до внутрішнього законодавства запитуваної сторони згідно з визначеними у проханні процедурами, якщо вони не суперечать її внутрішньому законодавству325. Ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року передбачає, що запитувана установа при виконанні доручення може застосувати процесуальні норми запитуючої Договірної Сторони, якщо тільки вони не суперечать законодавству запитуваної Договірної Сторони326. Аналогічні норми містяться у багатьох двосторонніх договорах України (ст. 7 Договору з Польщею327, ст. 8 Договору з Естонією328, ст. 5 Договору зі США329).
При зверненні за правовою допомогою до Китайської Народної Республіки слід мати на увазі, що Договір з цією країною не передбачає можливості застосування норм законодавства запитуючої сторони при наданні правової допомоги у кримінальних справах (ч. 2 ст. 12 Договору з Китаєм передбачає таку можливість лише при проведенні процесуальних дій у цивільних справах)330.
Для застосування норм українського процесуального законодавства при вчиненні процесуальних дій за кордоном передусім необхідно навести у запиті про надання правової допомоги прохання про застосування норм законодавства України при виконанні клопотання. Також потрібно у запиті чітко зазначити процедуру, передбачену нашим законодавством, із роз’ясненням усіх термінів.
До запиту в обов’язковому порядку долучається належним чином засвідчений витяг відповідних статей КПК України, які встановлюють проведення запитуваних дій.
Слід зазначити, що виконання запитуваних українським органом досудового розслідування процесуальних дій із додержанням кримінального процесуального законодавства України для компетентних органів іноземних країн є досить складним. Особливо це стосується держав, в яких кримінальний процес значною мірою відрізняється від українського. Тому навіть при дотриманні українською стороною при складенні запиту усіх вимог немає гарантій того, що запит буде виконано іноземним компетентним органом повною мірою відповідно до законодавства України. Порушення ж вимог процесуального законодавства України при виконанні запиту може призвести до того, що докази, отримані при наданні правової допомоги, будуть визнані недопустимими.
Відповідно до ч. 2 ст. 550 КПК України відомості, що містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, не потребують легалізації і визнаються судом допустимими, якщо під час їх отримання не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи331.
Слід звернути увагу, що на відміну від ч. 1 ст. 550 КПК України, ч. 2 цієї статті не обмежується лише документами, а визначає таку категорію, як відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави332. Ця категорія об’єктивно включає в себе як процесуальні джерела доказів, так і будь-які інші відомості, що мають певну процесуальну форму та можуть становити цінність для кримінального провадження, але можуть не мати статусу доказів у справі.
Частина 2 ст. 550 КПК України надає можливість зробити висновок про те, що відсутність потреби у легалізації таких відомостей не залежить від наявності міжнародного договору, дії принципу взаємності у міжнародних відносинах. Відповідно її можна кваліфікувати як норму національного законодавства, яка легалізує (визнає юридичну чинність у кримінальному процесі України) відомостей, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, проте із обов’язковим вирішенням питання їх допустимості згідно із її вимогами та вимогами КПК в цілому, навіть за відсутності міжнародних договорів. Проте доцільно зауважити, що суд повинен не тільки визначити допустимість таких відомостей, а й здійснити їх перевірку та оцінку за загальними правилами КПК України.
Важливим для визнання доказу, отриманого під час надання міжнародної правової допомоги, допустимим є дотримання як усієї процедури підготовки, виконання і передавання запиту з матеріалами суб’єктами, які беруть участь у міжнародній правовій допомозі при проведенні процесуальних дій, так і норм КПК України. Якщо міжнародним договором обумовлені спеціальні правила проведення процесуальних дій щодо отримання відповідних матеріалів, відомостей, то докази, отримані в результаті їх проведення, визнаються допустимими за умови дотримання цих правил. Зокрема, учасники Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року відповідно до ч. 2 ст. 3 цієї Конвенції повинні враховувати правило, згідно з яким «якщо запитуюча Сторона бажає, щоб свідки і експерти дали свідчення під присягою, то вона спеціально про це просить, а запитувана Сторона виконує прохання, якщо законодавство її держави цього не забороняє»333. За Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року (ч. 3 ст. 73)334 кожен лист матеріалів кримінальної справи, у тому числі слідчої дії, вироблений відповідно до міжнародних доручень, має бути завірений гербовою печаткою, в іншому випадку такий протокол втрачає юридичну силу. У необхідних випадках при провадженні слідчих дій можлива присутність органів запитуючої сторони, які здійснюють провадження у кримінальній справі. У зв’язку з цим на прохання запитуючої установи їй своєчасно мають повідомляти про час і місце виконання запиту (ст. 4 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року335, п. 3 ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року336). Це положення конкретизовано в деяких двосторонніх міжнародних договорах.
Отримані в результаті виконання міжнародних слідчих доручень матеріали повинні долучатися до кримінального провадження як докази, про що слідчий, орган дізнання, прокурор або суддя (суд) виносить постанову (ухвалу). Таким отриманим матеріалам має бути надана належна процесуальна форма, хоча КПК України не містить окремої норми щодо процесуального оформлення суб’єктом доказування таких доказів337.
Нарешті, з процесуальною формою пов’язане вирішення питання про легалізацію доказів. Стаття 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року встановлює, що документи, які на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою, або спеціально на те уповноваженою особою в межах її компетенції, за встановленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів338. Аналогічні положення містяться і в двосторонніх договорах (наприклад, ст. 13 Договору між Україною і Литвою про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ339, ст. 15 Договору між Україною і Республікою Польщею про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ340, ст. 13 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ341).
Таким чином, протоколи про процесуальні дії, в яких зафіксовані докази, а також офіційні документи мають бути компетентною особою за встановленою формою і скріплені гербовою печаткою.
Щодо виконання запитів за присутності представників правоохоронних органів України варто відмітити, що міжнародні договори та КПК України передбачають можливість присутності представників запитуючої держави при виконанні процесуальних дій на території запитуваної держави.
Згідно зі ст. 4 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року запитувана сторона, на чітко висловлене прохання запитуючої сторони, повідомляє їй дату і місце виконання судового доручення. Посадові та зацікавлені особи можуть бути присутні, якщо запитувана сторона на це згодна342. Другий додатковий протокол до Конвенції доповнив цю норму ч. 2 такого змісту: «У проханнях щодо присутності таких посадових або заінтересованих осіб не може бути відмовлено, якщо така присутність може сприяти задоволенню прохання про надання допомоги у спосіб, що більше відповідає потребам запитуючої сторони і, таким чином, може дозволити уникнути необхідності подання додаткових прохань про надання допомоги»343.
Відповідно до ч. 3 ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року на прохання запитуючої установи запитувана установа своєчасно повідомляє їй і зацікавленим сторонам про час і місце виконання доручення, для того щоб вони могли бути присутніми при виконанні доручення відповідно до законодавства запитуваної договірної сторони344.
Положення щодо можливості присутності представників запитуючої сторони при виконанні запиту про правову допомогу передбачена й іншими міжнародними договорами України, зокрема, ст. 77 Договору з Польщею345, ст. 61 Договору з Грузією346, ст. 63 Договору з Литвою347, ст. 61 Договору з Естонією348, ст. 68 Договору з Латвією349).
Слід зауважити, що зазвичай міжнародні договори не визначають детально повноважень представників запитуючої сторони, які присутні при виконанні запиту. Зазначене питання повинне регламентуватися національним законодавством запитуваної сторони, на території якої проводяться запитувані процесуальні дії.
Як правило, представники запитуючого компетентного органу самостійно не проводять процесуальних дій в іноземній державі. Головним завданням таких представників є оперативне уточнення тих чи інших питань з урахуванням даних, отриманих при виконанні запиту про правову допомогу, та координація дій з компетентним органом іноземної держави – виконавцем запиту. Як наслідок така присутність дає змогу досягти максимально точного виконання запиту та уникнути додаткових звернень про правову допомогу.
Якщо є потреба у присутності представників компетентних органів України при виконанні процесуальних дій на території іншої держави, запит про надання міжнародної правової допомоги повинен включати відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час виконання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності (п. 8 ч. 2 ст. 552 КПК України)350. Ініціювати питання про присутність повинен слідчий, який здійснює кримінальне провадження, або прокурор, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням.
Службова особа, про присутність якої ставиться питання у запиті, повинна володіти мовою запитуваної держави або мовою, з використанням якої буде виконуватися запит. За потреби участі перекладача під час присутності представників українського органу досудового розслідування при виконанні запиту на території іншої держави, відомості про цю особу також повинні міститися у запиті.
Усі витрати, пов’язані з присутністю представників правоохоронних органів України при виконанні процесуальних дій за кордоном, покладаються на ініціатора запиту.
При виконанні процесуальних дій за кордоном представники компетентних органів України мають право бути присутніми, спостерігати за проведенням процесуальних дій, робити відповідні нотатки. Використовувати технічні засоби, ставити питання допитуваним особам тощо, можна лише за дозволом компетентного органу іноземної держави, який виконує запит.
Крім того, при підготовці запиту про присутність можна порушити питання про те, щоб отримані при виконанні запиту документи та докази були передані таким представникам українського органу досудового розслідування. За умови отримання згоди центрального органу України та відповідної іноземної держави така передача матеріалів виконання запиту буде відповідати встановленому порядку зносин і водночас значно скоротить період, необхідний для пересилання документів.
Зупиняючись на питанні щодо використання доказів у кримінальному провадженні, необхідно констатувати, що КПК України не містить окремої норми щодо процесуального оформлення суб’єктом доказування доказів, отриманих під час міжнародної правової допомоги. Проте, використовуючи докази, одержані від запитуваної сторони в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, слід пам’ятати, що відповідно до ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку. Також не слід забувати і про ст. 86
КПК України: доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Зміст ч. 1 ст. 553 КПК України містить вказівку на те, що при міжнародній правовій допомозі доказ може бути отриманий у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу. Водночас ч. 2 ст. 553 КПК України прямо застерігає, що відомості, які містяться в матеріалах, отриманих внаслідок виконання запиту про міжнародну правову допомогу, не можуть визнаватися судом допустимими, якщо запит компетентного органу України був переданий запитуваній стороні з порушенням передбаченого порядку, встановленого цим Кодексом або міжнародним договором України351.
Слід також пам’ятати і про надання міжнародної правової допомоги на засадах взаємності, що передбачено ст. 544 КПК України352.
Тобто важливим для визнання допустимим доказу, отриманого під час надання міжнародної правової допомоги, є дотримання всієї процедури передавання запиту суб’єктами, які беруть участь у міжнародній правовій допомозі при проведенні процесуальних дій.
Так, ч. 1 ст. 551 КПК України встановлює, що запит може надіслати суд, прокурор або слідчий за погодженням з прокурором через відповідний центральний або уповноважений орган України. При цьому кримінальне провадження, у якому потрібно отримати доказ з використанням механізму міжнародної правової допомоги, повинне перебувати в їх провадженні. А самі докази та відомості, одержані під час такої допомоги, можуть бути використані лише у кримінальному провадженні, якого стосувався запит, крім випадків, коли досягнуто домовленостей про інше із запитуваною стороною (ч. 1 ст. 553 КПК України).
Після отримання фактичних даних в порядку надання міжнародної правової допомоги у конкретному кримінальному провадженні може виникнути питання щодо використання цих фактичних даних у доказуванні за матеріалами кримінального провадження, які не були зазначені у міжнародному дорученні.
Аналіз зазначених положень цих та інших міжнародних договорів дозволяє зробити висновок про фактичне існування правила спеціалізації (правило ad hoc). Зміст цього правила полягає у тому, що запитуюча Сторона може використовувати фактичні дані, що були зібрані в порядку надання міжнародної правової допомоги, тільки в доказуванні у кримінальному провадженні, у зв’язку з яким вони були надані. При необхідності використати їх у доказуванні в іншому провадженні запитуюча сторона повинна отримати дозвіл на це від запитуваної сторони.
У зв’язку з чим виникло правило спеціалізації або використання здобутих доказів ad hoc? Вбачається, що це пов’язано з повноваженням запитуваної держави відмовити в наданні правової допомоги, якщо існують певні негативні обставини. Цілком ймовірно, що може виникнути ситуація, за якої докази, надані у провадженні неполітичного характеру, потім можуть бути використані у певній політичній справі.
Таким чином, існують два шляхи подолання правила спеціалізації:
а) попереднє отримання дозволу, або
б) подальше повідомлення про використання доказів поза правилом
ad hoc (передбачене у відомчій угоді з Великобританією).
Певна специфіка існує в отриманні правової допомоги при проведенні таких специфічних процесуальних дій, як контрольована поставка та прикордонне переслідування, які донедавна вважалися у міжнародній практиці так званими спеціальними методами розслідування. На сьогодні названі процесуальні дії урегульовано ст.ст. 569, 570 КПК України, а також низкою загальних норм цього Кодексу, що визначають порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
У контексті міжнародної правової допомоги ч. 2 ст. 569 КПК України вимагає при одержанні матеріалів від компетентних органів іноземної держави про контрольовану контрабандну поставку, долучати їх до матеріалів досудового розслідування353.
Аналогічні положення врегульовані ч. 2 ст. 570 КПК України щодо прикордонного переслідування. Зокрема, у разі одержання матеріалів кримінального провадження щодо документування незаконної діяльності особи, названої у ч. 1 зазначеної статті КПК України, від відповідних органів іншої держави, вони також долучаються до матеріалів досудового розслідування354. Сутність такого виду міжнародної правової допомоги, як прикордонне переслідування полягає в тому, що кожна держава розслідує незаконну діяльність особи на своїй території, згодом матеріали кримінального провадження об’єднуються в одне провадження або на території України або на території іноземної держави355.
2.3. Підстави та умови надання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій в Україні
За загальним правилом, міжнародне співробітництво у кримінальному провадження здійснюється на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Міжнародна правова допомога на території України надається на підставі запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави.
Згідно зі ст. 543 КПК України порядок розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визначаються КПК України і чинними міжнародними договорами України.
Водночас ст. 544 КПК України передбачає можливість надання міжнародної правової допомоги чи іншого співробітництва за відсутності міжнародного договору України з відповідною іноземною державою. В таких випадках міжнародна правова допомога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої держави чи запитано на засадах взаємності.
Як зазначено в ч. 3 ст. 544 КПК України, центральний орган України розглядає запит іноземної держави лише за наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України на засадах взаємності356.
У ст. 545 КПК України визначено центральні органи України щодо розгляду відповідних запитів іноземних компетентних органів таким чином:
– Генеральна прокуратура України розглядає запити іноземних компетентних органів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування;
– Міністерство юстиції України розглядає відповідні запити судів іноземних держав про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження.
Водночас згідно з ч. 3 ст. 545 КПК України, у разі якщо цим Кодексом або чинним міжнародним договором України передбачено інший порядок зносин, не визначений цими законодавчими актами, на орган поширюються повноваження щодо розгляду запитів іноземних компетентних органів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні357, за винятком питань, віднесених законодавством до виключної компетенції центрального органу України.
Згідно з ч. 4 ст. 554 КПК України виключно центральним органом України щодо міжнародної правової допомоги приймається рішення за запитом про міжнародну правову допомогу щодо:
1) присутності представника компетентного органу іноземної держави під час надання міжнародної правової допомоги. Якщо запит (доручення) про міжнародну правову допомогу, що передбачає присутність представника, надійшов відповідно до ч. 3 ст. 545 КПК України, його копію невідкладно надсилають до Генеральної прокуратури України або Міністерства юстиції України для вирішення в цій частині.
Приймаючи рішення за запитом (дорученням) про міжнародну правову допомогу щодо присутності представника компетентного органу іноземної держави під час надання міжнародної правової допомоги, уповноважений (центральний) орган України має керуватися положеннями ст. 2 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 року, яка визначає, що не можна відмовляти у виконанні прохання стосовно присутності таких посадових або заінтересованих осіб у випадках, коли ця присутність може зробити виконання прохання про надання допомоги таким, що буде відповідати потребам запитуючої сторони більшою мірою, і, отже, може дозволити уникнути потреби в додаткових проханнях про надання допомоги358;
2) надання компетентним органам іноземної держави гарантій щодо умов виконання запиту (доручення), передбачених ч. 2 ст. 544 КПК України, та отримання таких гарантій від інших держав359.
Варто нагадати, що надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва на засадах взаємності визначається ст. 544 КПК України.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 544 КПК України Генеральна прокуратура України або Міністерство юстиції України, направляючи запит до держави, з якою відсутній договір про надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва, письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги360.
Ураховуючи відсутність договірних відносин між країнами, які могли б закріпити правовий статус відносин, права та обов’язки сторін щодо надання правової допомоги, у ч. 2 ст. 544 КПК України закріплено принцип взаємності, який передбачає, що уповноважений (центральний) орган України, направляючи до іншої держави запит, письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги. Законом визначено, що гарантії мають бути надані у письмовій формі.
Водночас умовою розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави передбачено надання письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги на засадах взаємності (ч. 3 ст. 544 КПК України)361;
Крім того, зі ст. 552 КПК України випливає, що за відсутності міжнародного договору України з відповідною іноземною державою рішення за запитом її компетентних органів про міжнародну правову допомогу приймається виключно центральним органом України362;
3) тимчасової передачі особи, яка відбуває покарання, для участі у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях.
Отримавши запит про міжнародну правову допомогу від запитуючої сторони, уповноважений (центральний) орган України розглядає його на предмет обґрунтованості і відповідності вимогам законів або міжнародних договорів України (ч. 1 ст. 554 КПК України)363.
При надходженні запиту про міжнародну правову допомогу уповноважений (центральний) орган України зобов’язаний:
1) перевірити наявність договірних відносин із запитуючою державою та вид чинного договору – багатосторонні договори (конвенції), двосторонні договори, двосторонні відомчі угоди.
Варто зауважити, що у разі відсутності міжнародного договору з відповідною державою запит іноземних компетентних органів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування розглядається Генеральною прокуратурою України (ч. 1 ст. 545 КПК України), а відповідний запит судів іноземних держав у кримінальному провадженні під час судового провадження – Міністерством юстиції України (ч. 2 ст. 545 КПК України)364.
Крім того, як вже було зазначено вище, за відсутності відповідних міжнародних договорів між Україною та запитуючою стороною застосовуються положення ч. 3 ст. 544 КПК України, на підставі якої уповноважений (центральний) орган України розглядає запит іноземної держави лише за наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України на засадах взаємності365;
2) перевірити запит на предмет дотримання порядку надходження запиту в Україну;
3) встановити відповідність звернення за формою та змістом положенням міжнародного договору366.
За загальним правилом запит про міжнародну правову допомогу складається у письмовій формі. Низка міжнародних договорів містить чітку вимогу щодо письмової форми запиту, зокрема: ч. 1 ст. 5 Угоди між Україною та Гонконгом, Спеціальним Адміністративним Районом Китайської Народної Республіки, про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 2003 року367, ч. 1 ст. 25 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 року368; ч. 1 ст. 35 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму 2005 року369; ч. 14 ст. 18 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року370; ч. 9 ст. 7 Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року371.
Водночас відповідно до ч. 5 ст. 548 КПК України уповноважений (центральний) орган України може прийняти до розгляду запит, який надійшов від запитуючої сторони електронним, факсимільним або іншим засобом зв’язку. При цьому, виконання такого запиту здійснюється виключно за умови підтвердження надіслання або передачі його оригіналу. Направлення компетентному органу іноземної держави матеріалів виконання запиту можливе тільки після отримання українською стороною оригіналу запиту372.
Вимоги щодо змісту запиту сформульовано у відповідних положеннях міжнародних договорів, зокрема: у ст. 14 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року373; ст. 7 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах
від 22 січня 1993 року374; ст. 7 Договору з Латвією375, ст. 4 Договору з Бразилією376, ст. 13 Договору з Панамою377.
Варто зазначити, що уповноважений (центральний) орган України у запиті про міжнародну правову допомогу зобов’язаний перевірити наявність підстав для кримінального провадження відповідно до законодавства запитуваної сторони. Так, запит іноземного компетентного органу повинен містити найменування кримінального провадження, щодо ведення якого надсилається запит, а також норми кримінального закону іноземної держави, що встановлюють відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа.
Також у запиті має бути визначений чіткий перелік дій, вчинення яких є предметом відповідного запиту. При цьому слід урахувати, що запит може бути комплексним, тобто містити цілий комплекс процесуальних дій.
Окремо у запиті повинно бути вирішене питання щодо необхідності присутності представника компетентного органу іноземної держави під час надання міжнародної правової допомоги378;
4) з’ясувати можливість виконання на території України запитуваних процесуальних дій відповідно до вимог чинного законодавства України, а також, у разі наявності відповідного прохання запитуючої сторони, із дотриманням передбаченої законодавством іноземної держави процедури, якщо це не буде суперечити чинному законодавству України;
5) приймає рішення про задоволення запиту та вживає необхідних заходів з організації надання необхідної правової допомоги;
6) перевіряє повноту, всебічність та належність виконання компетентними органами України запитуваних процесуальних дій379.
Центральний орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини відповідно до ч. 3 ст. 545 КПК України, за результатами розгляду запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу приймає одне з передбачених ч. 1 ст. 558 КПК України рішень щодо:
1) доручення його виконання органу досудового розслідування, прокуратури або суду з одночасним вжиттям заходів щодо забезпечення умов конфіденційності. Відповідно до ч. 1 ст. 556 КПК України на прохання запитуючої сторони уповноважений (центральний) орган України має право вжити додаткових заходів для забезпечення конфіденційності факту отримання запиту про міжнародну правову допомогу, його змісту та відомостей, отриманих у результаті його виконання380. Ступінь конфіденційності такої інформації і документів визначається запитуваною стороною.
Зазначена норма кореспондується зі ст. 25 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 року, на підставі якої запитуюча сторона може вимагати, щоб запитувана Сторона зберігала конфіденційність факту й суті прохання, за винятком випадків, коли розголошення здійснюється настільки, наскільки воно необхідне для виконання прохання. Якщо запитувана Сторона не може виконати вимоги стосовно конфіденційності, вона негайно повідомляє про це запитуючій стороні381.
Доцільно підкреслити, що під час застосування ст. 556 КПК зобов’язання щодо нерозголошення змісту поширюються і на відповідний компетентний орган України, який забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги.
Умови та терміни збереження конфіденційних відомостей, отриманих у результаті виконання запиту, у разі необхідності погоджуються сторонами (ч. 2 ст. 556 КПК України)382;
2) можливості виконання запиту із застосуванням законодавства іноземної держави. При цьому в обов’язковому порядку слід перевірити, чи передбачено відповідним міжнародним договором можливість застосування законодавства іноземної держави (наприклад, ч. 1 ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року 383; ч. 1 ст. 8 Договору з Литвою384) та чи долучено до запиту витяги відповідних норм законодавства запитуючої Сторони385.
Оскільки процесуальні закони у різних країнах суттєво відрізняються, для запитуючої держави може бути необхідним дотримання спеціальної процедури, яка не передбачена законом запитуваної держави. Застосування іноземного кримінального процесуального права здійснюється в межах національного законодавства і міжнародних зобов’язань держав386. Відповідно до ч. 4 ст. 4 КПК України при виконанні на території України окремих процесуальних дій за запитом (дорученням) компетентних органів іноземних держав у рамках міжнародного співробітництва застосовуються положення цього Кодексу. На прохання компетентного органу іноземної держави під час виконання на території України таких процесуальних дій може застосовуватися процесуальне законодавство іноземної держави, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого міжнародного договору України – за умови, що дане прохання не суперечить законодавству України387. Більшість міжнародних договорів України містить загальне правило, відповідно до якого при виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана сторона застосовує законодавство своєї країни; на прохання запитуючої сторони вона може застосувати процесуальні норми запитуючої сторони, якщо тільки вони не суперечать законодавству запитуваної сторони. Суперечність кримінального процесуального законодавства запитуючої держави нормам запитуваної держави може полягати в такому: а) доручення про надання міжнародної правової допомоги містить прохання про виконання процесуальної дії, не передбаченої кримінальним процесуальним законодавством запитуваної держави; б) прохання суперечить кримінальному процесуальному законодавству запитуваної сторони за колом осіб (учасників процесу) і характером можливих обмежень їхніх прав, привілеїв і імунітетів; в) доручення стосується проведення процесуальних дій, які можуть бути виконаними тільки на певному етапі кримінального провадження. Необхідність взаємного застосування закону Договірними Сторонами на своїх територіях складає зміст правової допомоги при досудовому розслідуванні або судовому розгляді в кримінальному провадженні. У таких випадках кожна зі сторін поступається незначною частиною свого суверенітету і в межах міжнародного договору допускає застосування на своїй території іноземного кримінального процесуального закону. Отже, мова йде про застосування однією державою законодавства іншої держави у сфері своєї територіальної юрисдикції388;
3) відкладення виконання, якщо це може перешкоджати кримінальному провадженню на території України, або погоджує з компетентним органом іноземної держави можливість виконання запиту на певних умовах чи за певних обмежень.
Відповідно до ст. 559 КПК України центральний орган України або орган, уповноважений здійснювати зносини відповідно до ч. 3 ст. 545 КПК України, за результатами розгляду запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу може прийняти рішення про повне або часткове відкладення виконання такого запиту, якщо його виконання перешкоджатиме досудовому розслідуванню або судовому розгляду, що триває в Україні. Під «перешкоджанням досудовому розслідуванню або судовому розгляду» необхідно розуміти випадки, коли, наприклад, у запитуючої держави виникає необхідність у проведенні певних процесуальних дій з особою, щодо якої в Україні здійснюється кримінальне провадження389.
Відкладення виконання запиту, окрім ч. 3 ст. 555 та ст. 559
КПК України390, визначається, зокрема, ст. 7 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 року. Так, запитувана сторона може відкласти здійснення дії, про яку йдеться у проханні, якщо така дія може зашкодити розслідуванню, кримінальному переслідуванню або пов’язаним з ними провадженням, що здійснюються її органами391.
Перш ніж відкласти виконання запиту про міжнародну правову допомогу, уповноважений (центральний) орган України, в разі необхідності після консультацій із запитуючою стороною, вирішує, чи може доручення бути виконане частково або на таких умовах, які вона вважає необхідними392.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 555 КПК України, якщо запитуюча сторона погоджується з визначеними умовами, запит задовольняється після виконання запитуючою стороною цих умов393.
Якщо виконання доручення відкладається, уповноважений (центральний) орган України повинен зазначити причини відкладення, а також повідомляє запитуючій стороні про будь-які причини; які унеможливлюють виконання запиту або можуть значно його затримати394;
4) відмови у виконанні запиту з підстав, передбачених ст. 557 КПК України.
КПК України визначає, що вичерпний перелік обставин, за яких може бути відмовлено у виконанні запиту, встановлюється міжнародним договором України або ч. 2 ст. 557 КПК України395. Відмова з інших підстав є недопустимою, оскільки порушуватиме міжнародні зобов’язання України;
5) можливості виконання запиту, якщо витрати на таке виконання явно перевищуватимуть завдану кримінальним правопорушенням шкоду або явно не відповідатимуть тяжкості кримінального правопорушення (якщо це не суперечить міжнародному договору України).
Під час прийняття цього рішення уповноважений (центральний) орган України має керуватися доцільністю виконання доручення про правову допомогу та принципом пропорційності396. Так, деякі міжнародні договори передбачають, що звертатися з дорученням про надання правової допомоги необхідно, коли в державі в особі її компетентних органів виникає дійсна потреба в збиранні доказів на території іноземної держави і коли злочин заподіяв серйозні наслідки. Зокрема, ч. 3 ст. 2 договору між Україною та Сполученим Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22 липня 1998 року зафіксований принцип пропорційності, яким мають керуватися Договірні Сторони при вирішенні питання про доцільність звернення із запитом, тобто запитуюча сторона має оцінювати співвідношення тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та міри покарання за нього із обсягами допомоги, яка запитується. Варто зауважити, що таке положення міжнародних договорів не завжди зможе забезпечувати інтереси України та потерпілих від кримінальних правопорушень397.
Доцільно звернути увагу на те, що прийняття центральним органом України або органом, уповноваженим здійснювати зносини відповідно до ч. 3 ст. 545 КПК України рішення щодо можливості виконання запиту, якщо витрати на таке виконання явно перевищуватимуть завдану кримінальним правопорушенням шкоду або явно не відповідатимуть тяжкості кримінального правопорушення, припустиме лише у випадках, коли це не суперечить міжнародному договору України. При цьому слід мати на увазі, що чинними міжнародними договорами не передбачено можливості відмови з названої підстави у виконанні запитів про правову допомогу, а застережень щодо цього при ратифікації багатосторонніх договорів Україною не зроблено (наприклад Федеративна Республіка Німеччина при ратифікації Додаткового протоколу до Європейської конвенції 1959 року зробила застереження щодо ст. 8, згідно з яким немає зобов’язання надавати допомогу у випадках, коли необхідні зусилля та витрати з виконання доручення не відповідають предмету справи або коли таке виконання може завдати шкоди суттєвим інтересам Німеччини)398;
6) вчинення інших дій, передбачених міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Зокрема, ч. 2 ст. 3 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах передбачено, що перед відмовою у наданні допомоги центральні органи України та США проводять консультації щодо вирішення питання про надання допомоги за умов, які вони вважають необхідними. Якщо запитуюча держава приймає допомогу на таких умовах, вона дотримується цих умов399.
У разі прийняття рішення про задоволення запиту уповноважений (центральний) орган України надсилає запит компетентному органу України для виконання та забезпечує передання уповноваженому (центральному) органу запитуючої сторони матеріалів, одержаних у результаті виконання запиту.
Уповноважений (центральний) орган України вживає необхідних заходів з організації надання необхідної правової допомоги, повного та своєчасного виконання запитуваних процесуальних дій. З метою забезпечення належного, повного та своєчасного виконання такого запиту, Генеральна прокуратура України у межах повноважень має право надавати вказівки компетентному органу України, які є обов’язковими для виконання (ч. 2 ст. 554 КПК України), а також перевіряти складені за результатами виконання запиту про міжнародну правову допомогу процесуальні документи на предмет повноти, всебічності, законності виконання запитуваних процесуальних дій та належності їх оформлення, у тому числі наявності підпису уповноваженої службової особи та печатки органу, яким їх складено, перекладу цих документів, у передбачених міжнародним договором випадках400 .
Згідно зі ст. 561 КПК України на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені КПК України або міжнародним договором401.
Зазвичай міжнародні договори встановлюють загальне правило, за яким виконання запиту регулюється законодавством запитуваної держави (ч. 1 ст. 3 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року 402, ч. 1 ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року403 тощо). Водночас ст. 558 КПК України передбачає можливість на відповідне прохання запитуючої сторони застосувати при виконанні запиту в Україні законодавство іноземної держави404.
Чинним законодавством України врегульовано строки виконання запитів компетентних органів іноземних держав про міжнародну правову допомогу. Відповідно до ч. 2 ст. 558 КПК України запит компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу виконується упродовж одного місяця з дати його надходження до безпосереднього виконавця. При цьому Кодексом надано можливість продовження вказаного строку за необхідності виконання складних і великих за обсягами процесуальних дій, у тому числі таких, що потребують погодження прокурора або можуть бути проведені лише на підставі ухвали слідчого судді.
Строк виконання запиту про міжнародну правову допомогу може бути продовжений центральним органом України або органом, уповноваженим здійснювати зносини з компетентними органами іноземної держави за вмотивованим зверненням органу, якому було доручено виконання запиту405.
Статтями 558 (ч. 3) та 560 (ч. 2) КПК України врегульовано порядок оформлення матеріалів, отриманих за результатами виконання запиту про міжнародну правову допомогу. Слід звернути увагу на те, що вказані норми містять певні відмінності щодо вимог до засвідчення отриманих матеріалів406. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 558 КПК України складені органом досудового розслідування, слідчим, прокурором або суддею документи для забезпечення виконання запиту про міжнародну правову допомогу підписують зазначені посадові особи та скріплюють печаткою відповідного органу. Отримані за результатами виконання запиту від інших відомств, установ чи підприємств (незалежно від форми власності) документи повинні бути підписані їх керівниками та скріплені печаткою відповідного відомства, установи чи підприємства407.
Тобто у зазначеній статті КПК України немає чіткого визначення, якою саме печаткою засвідчуються отримані матеріали. Однак ця норма КПК України потребує уточнення з огляду на чинне законодавство, зокрема ст. 54 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру»408, ст. 9 Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України»409 встановлено, що органи та установи, які входять до системи названих служб, мають як печатку із зображенням Державного герба України (тобто гербову печатку), так і інші печатки.
На відміну від ст. 558 у ч. 2 ст. 560 КПК України чітко зазначено, що документи, отримані внаслідок виконання запиту, засвідчуються гербовою печаткою компетентного органу, який проводив процесуальні дії410.
З урахуванням викладеного, а також відповідно до вимог низки міжнародних договорів України (зокрема, ч. 1 ст. 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах
від 22 січня 1993 року411; ст. 6 Договору з Латвією412, ст. 6 Договору з Естонією413 тощо) документи, отримані внаслідок виконання запиту, мають бути засвідчені гербовою печаткою компетентного органу, який проводив процесуальні дії при виконанні запиту.
Відповідно до встановленого ч. 3 ст. 558 КПК України порядку орган досудового розслідування або слідчий передають матеріали виконання запиту прокурору, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, для перевірки повноти і законності проведених слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій414.
Після проведення такої перевірки орган, якому було доручено виконання запиту, надсилає всі отримані матеріали уповноваженому (центральному) органу України.
Уповноважений (центральний) орган України має перевірити складені за результатами виконання запиту процесуальні документи на предмет повноти, всебічності, законності виконання запитуваних процесуальних дій і належності їх оформлення, у тому числі наявності підпису уповноваженої службової особи та гербової печатки компетентного органу, яким їх складено.
Якщо уповноважений (центральний) орган України після отримання матеріалів виконаного доручення та їх перевірки дійде висновку, що компетентним органом України виконання запиту було здійснено неправильно або неповно, він має право вимагати вжиття необхідних заходів щодо виконання запиту. Уповноважений (центральний) орган України зазначає компетентному органу недоліки, допущені під час виконання запиту, які потрібно усунути. Матеріали виконаного доручення, передаються уповноваженому (центральному) органу України без перекладу, якщо інше не передбачено міжнародним договором415.
Відповідно до ч. 4 ст. 558 КПК України отримані під час виконання запиту про міжнародну правову допомогу документи направляються компетентному органу іноземної держави у порядку, встановленому відповідним міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
У разі відсутності міжнародного договору України з відповідною іноземною державою виконання запиту про міжнародну правову допомогу здійснюється з дотриманням вимог ст. 558 КПК України, а отримані документи направляються центральним органом України компетентному органу іноземної держави дипломатичним шляхом416.
Згідно з ч. 3 ст. 560 КПК України уповноважений (центральний) орган України надсилає матеріали, отримані під час виконання запиту, уповноваженому (центральному) органу запитуючої сторони протягом десяти календарних днів після їх одержання від компетентного органу України417.
Відповідно до ч. 6 ст. 558 КПК України при передачі матеріалів компетентному органу іноземної держави центральний орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснити зносини з компетентними органами іноземної держави відповідно до ч. 3 ст. 545 КПК України, може встановити відповідно до законодавства та міжнародного договору України обмеження щодо використання таких матеріалів418. Отже, матеріали, отримані в ході виконання запиту, не можуть бути використані запитуючою стороною з іншою метою, ніж із тією, що зазначена в запиті про міжнародну правову допомогу. Уповноважений (центральний) орган запитуючої сторони може використати матеріали виконання запиту з іншою метою лише за умови письмової згоди уповноваженого (центрального) органу України. У таких випадках уповноважений (центральний) орган запитуючої сторони дотримується обмежень використання матеріалів запиту, встановлених Україною. Матеріали, які отримано у результаті виконання запиту, не можуть бути передані запитуючою стороною третій стороні без попередньої письмової згоди запитуваної сторони419.
Як передбачає ст. 546 КПК України, якщо внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну правову допомогу отримані відомості, які згідно із законом віднесені до державної таємниці, вони можуть бути передані запитуючій стороні виключно через уповноважений (центральний) орган України, за умови, що ці відомості не завдадуть шкоди інтересам України або іншої держави, що надала їх Україні. Додатковою обов’язковою умовою передачі таких відомостей іноземній державі є наявність договору про взаємний захист інформації, а сама передача здійснюється виключно із передбаченими ним вимогами і правилами420.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 21 січня 1994 року № 3855-ХІІ «Про державну таємницю», державна таємниця є видом таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою421. Перелік відомостей, що згідно з рішеннями державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у визначених Законом України «Про державну таємницю» сферах міститься у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю, затвердженого наказом Служби безпеки України від 12 серпня 2005 року № 440, який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17 серпня 2005 року за № 902/11182422.
У Положенні про порядок підготовки документів щодо передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації, затвердженого названим вище наказом, під передачею секретної інформації розуміється доведення до іноземної сторони секретної інформації у будь-якому вигляді (тексти, знаки, символи, образи, сигнали, технічні рішення, процеси тощо) шляхом передачі, пересилання, ознайомлення тощо423.
Визначений ст. 546 КПК України424 Порядок передачі запитуючій стороні при виконанні запиту про міжнародну правову допомогу відомостей, що становлять державну таємницю, випливає з вимог ст. 32 Закону України «Про державну таємницю»425, з огляду на які секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці та матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або письмового мотивованого розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України. Механізм передачі визначений Указом Президента України від 14 грудня 2004 року № 1483/2004 «Про деякі питання передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації»426.
Україною укладено низку договорів про взаємний захист секретної інформації. Так, в Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Федеративної Республіки Німеччини про взаємний захист таємної інформації від 14 вересня 1998 року таємна інформація визначена як факти, об’єкти або відомості незалежно від форми їх представлення, які в державних інтересах підлягають збереженню в таємниці. Зокрема, це інформація у будь-якій формі, а також будь-які документи, вироби, речовини або фізичні поля на/в яких інформація міститься або може бути записана, і які в інтересах національної безпеки сторін, згідно з їх чинним законодавством, підлягають захисту від несанкціонованого доступу і засекречені відповідним чином. Таємній інформації державним органом або за його розпорядженням надається ступінь секретності, що відповідає необхідному рівню захисту. Сюди також включається таємна інформація, створена організаціями сторін у рамках співробітництва та засекречена на основі чинного законодавства сторін і відповідно до критеріїв цієї Угоди427. Тотожні положення закріплені в угодах уряду України із урядами Французької Республіки428, Словацької Республіки429, Республіки Узбекистан430 та іншими державами.
Загальне правило, визначене у таких угодах, полягає у тому, що сторони забезпечують стосовно визначеної вище таємної інформації щонайменше такий самий захист, який передбачається при поводженні з власною таємною інформацією з відповідним ступенем секретності. Це правило стосується й інформації, яка стала відомою в межах кримінального процесу431.
Окремо слід зазначити, що міжнародними договорами, зокрема ч. 2 ст. 6 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року432 та ч. 3 ст. 78 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року433, встановлено, що предмети та оригінали документів, передані на виконання запиту про правову допомогу, повертаються запитуючою стороною якнайшвидше, якщо запитувана сторона не відмовиться від їх повернення.
Частина 2 ст. 549 КПК України надає можливість компетентному органу України під час передання компетентному органу запитуючої сторони речових доказів і документів на виконання запиту у порядку міжнародного співробітництва відмовитися від вимоги їх повернення в Україну після закінчення кримінального провадження у запитуючій стороні. З огляду на викладене, при переданні компетентному органу предметів та оригіналів документів, вилучених у ході виконання запиту, компетентний орган, який виконував його, в обов’язковому порядку зазначає, чи є потреба в їх поверненні434.
Крім того, у ч. 2 ст. 549 КПК України чітко передбачено, що компетентний орган України під час передання речових доказів і документів може відмовитися від вимоги їх повернення в Україну за умови, якщо на території України: а) відсутня потреба в їх використанні для досудового розслідування та судового розгляду в іншому кримінальному провадженні; б) відсутні правомірні вимоги третіх осіб на відповідне майно чи спір щодо нього розглядається в суді. Водночас, наявність зазначених обставин або однієї з них унеможливлює відмову компетентного органу України від вимоги про повернення речових доказів і документів в Україну435.
Варто зауважити, що згідно з ч. 1 ст. 557 КПК України запитуючій стороні може бути відмовлено у задоволенні запиту про правову допомогу у випадках, передбачених міжнародним договором України436.
Як свідчить викладене, при розгляді запиту про міжнародну правову допомогу та вирішенні питання щодо його подальшого руху центральний орган передусім бере до уваги положення відповідного міжнародного договору, яким врегульовано відносини з питань правової допомоги у кримінальних провадженнях між Україною та запитуючою державою.
Необхідно звернути увагу на те, що міжнародне співтовариство закликає держави-учасниці багатосторонніх конвенцій до розширення міжнародної співпраці у боротьбі зі злочинністю та скорочення кількості можливих підстав для відмови у наданні допомоги. Зокрема, Управління ООН з контролю за наркотиками та попередження злочинності рекомендувало державам-учасницям звести до мінімуму підстави, за яких у наданні допомоги може бути відмовлено, обмежившись лише тими захисними засобами, що мають основоположне значення для запитуючої держави.
У зв’язку з цим наголошувалося, що багато підстав для відмови у наданні правової допомоги були безпідставно запозичені із договорів про екстрадицію, хоча при проведенні процесуальних дій за запитом іноземної держави не існує такого ризику порушення прав людини, як при видачі правопорушника437.
Потрібно зазначити, що запитувана сторона може відмовити у виконанні доручення при ймовірній можливості заподіяння шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку, державним або іншим важливим інтересам. При цьому в міжнародних договорах не зазначені підстави, що створюють загрозу суверенітету, безпеці, громадському порядку, державним або іншим важливим інтересам. Тобто підставою для відмови в задоволенні запиту про правову допомогу є не сам факт заподіяння шкоди, що вже настав, а лише можливість настання такої шкоди.
Прийняття рішення про відмову в задоволенні запиту значною мірою залежить від суб’єктивної оцінки запитуваної держави, обов’язок якої надати правову допомогу за клопотанням іноземної держави не є безумовним, що узгоджується з принципом суверенітету, пріоритетом національної юрисдикції і державних інтересів438.
Так, у міжнародних договорах України виділяють такі підстави для відмови у виконанні запиту про міжнародну правову допомогу:
– згідно зі ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року у допомозі може бути відмовлено: (а) якщо прохання про надання допомоги стосується правопорушення, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним правопорушенням, правопорушенням, пов’язаним з політичним правопорушенням, або податковим правопорушенням; (б) якщо запитувана Сторона вважає, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам її країни439;
– за ч. 1 ст. 3 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1998 року центральний орган запитуваної держави може відмовити у наданні допомоги, якщо: a) запит стосується військового злочину, який не є злочином згідно із звичайним кримінальним правом; б) запит стосується політичного злочину; в) виконання запиту завдасть шкоди безпеці або подібним істотним інтересам запитуваної держави; або г) запит не відповідає вимогам цього Договору440;
– відповідно до ст. 19 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо надання такої допомоги може завдати шкоди суверенітету або безпеці, або суперечить законодавству запитуваної сторони441;
– згідно з п. 2 ст. 26 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 року у наданні взаємної правової допомоги може бути відмовлено, якщо, на думку запитуваної Сторони, задоволення запиту може зашкодити її основоположним інтересам, національному суверенітету, національній безпеці чи громадському порядку442.
На підставі аналізу норм міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, Маланюк А.А. виділяє такі підстави для відмови у задоволенні запиту про правову допомогу:
а) можливість заподіяння шкоди (порушення) громадському порядку України (договори з КНР443, Монголією444, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року445);
б) можливість заподіяння шкоди основоположним (національним чи іншим суттєвим) державним інтересам (договори з Канадою446, США447, Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року448, Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року449);
в) з позиції запитуваної держави, важливість справи, якої стосується клопотання, не виправдовує здійснення заходу, що вимагається (Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року450);
г) виконання запитуваної процесуальної дії суперечить принципу non bis in idem (Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року);
д) клопотання стосується військового злочину (договір з США451), політичного злочину (договір з США, Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року, Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року452), злочину, пов’язаного з політичним (Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року), податкового злочину (Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року);
е) клопотання не відповідає вимогам міжнародного договору (договір з США);
є) діяння, якого стосується клопотання не є злочином згідно з законодавством запитуваної держави (договори з КНР453, Фінляндією454)455.
Смирнов М.І. підстави, передбачені більшістю міжнародних договорів України для відмови в задоволенні запиту про правову допомогу, поділяє на дві основні групи:
1) імперативні (безумовні). Такі підстави застосовуються, коли задоволення доручення про проведення процесуальних дій може завдати шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку чи іншим важливим інтересам запитуваної держави, іншими словами, правова допомога не сумісна з цілями правосуддя, наприклад, коли клопотання стосується правопорушення, що запитувана сторона розглядає як політичне або військове;
2) дискреційні умови. За наявності таких умов задоволення доручення про надання правової допомоги буде можливим за певних обставин, наприклад, на умовах запитуваної сторони, коли формально може виникнути суперечність до положень матеріального і (або) процесуального права запитуваної держави, але надання правової допомоги не викликає безпосереднього порушення цього законодавства. До другої групи підстав можна віднести, наприклад, прохання про проведення процесуальної дії, процедура проведення якої не відома законодавству запитуваної держави. Сам по собі факт того, що така процедура не відома правовій системі запитуваної держави, не є безумовною підставою для відмови у виконанні запиту про правову допомогу. У такій ситуації виконання доручення буде можливим на певних умовах як альтернатива відмови456.
Варто зазначити, що значною мірою ці типові підстави для відмови у виконанні запиту про правову допомогу передбачено ч. 2 ст. 557 КПК України, згідно з якою за відсутності міжнародного договору України у виконанні запиту повинно бути відмовлено, якщо:
1) виконання запиту суперечитиме конституційним засадам чи може завдати шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим інтересам України;
2) запит стосується правопорушення, за яке в Україні стосовно тієї самої особи судом прийнято рішення, яке набрало законної сили;
3) запитуюча сторона не забезпечує взаємності у цій сфері;
4) запит стосується діяння, яке не є кримінальним правопорушенням за законом України про кримінальну відповідальність;
5) є достатні підстави вважати, що запит спрямований на переслідування, засудження або покарання особи за ознаками її раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;
6) запит стосується кримінального правопорушення, яке є предметом досудового розслідування або судового розгляду в Україні457.
У разі відмови у наданні міжнародної правової допомоги Генеральна прокуратура України або уповноважені органи повертають такий запит компетентному органу іноземної держави із обов’язковим зазначенням причин.
Повноваження відмовляти у задоволенні запиту віднесено до компетенції уповноваженого (центрального) органу України. Разом з тим, якщо при виконанні запиту компетентний орган України встановить обставини, які можуть свідчити про наявність підстав для відмови у наданні допомоги, він повинен негайно повідомити про це уповноваженому (центральному) органу України458.
Розглядаючи порядок надання міжнародної правової допомоги в Україні слушно зупинитися на особливостях виконання запитів про проведення окремих слідчих дій.
Так, порядок вручення компетентним органом України процесуальних документів і рішень відповідним особам у зв’язку з виконанням запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу визначено ст. 564 КПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 564 КПК України за запитом компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу документи та рішення, долучені до такого запиту, вручаються особі, визначеній у запиті, в порядку, встановленому цією статтею.
Частиною 2 КПК України зазначеної статті встановлено, що слідчий, прокурор або суд для виконання запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу викликає особу для вручення документів. Якщо особа не з’явилася без поважних причин, до неї може бути застосовано привід у порядку, передбаченому КПК України459.
Крім того, вручення процесуальних документів за запитом запитуючої сторони передбачено ст. 7 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року460, ст.ст. 10, 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року461 та відповідними положеннями інших міжнародних договорів України.
Доцільно підкреслити, що перелік документів, які можуть вручатися в порядку надання правової допомоги, ст. 564 КПК України та міжнародними договорами не зазначається. До документів, що підлягають врученню, мають бути віднесені повістки, постанови, ухвали, вироки й інші процесуальні рішення, які складаються (приймаються) під час здійснення досудового розслідування або судового розгляду в кримінальному провадженні іноземної держави. Документи, долучені до запиту компетентного органу держави про правову допомогу, які підлягають врученню, не потребують легалізації462.
Відповідно до ч. 3 ст. 564 КПК України орган досудового розслідування, слідчий, прокурор або суд складає протокол про вручення особі документів із зазначенням місця та дати їх вручення463. Зміст протоколу у кримінальному провадженні повинен відповідати вимогам ст.ст. 104-195 КПК України. При цьому у зазначеному протоколі необхідно обов’язково вказати, що він складається у зв’язку із виконанням запиту компетентного органу іноземної держави про надання правової допомоги. Протокол підписує особа, якій вручено документи, з викладом її заяв або зауважень при отриманні документів.
Відповідно до ч. 3 ст. 558 та ч. 2 ст. 560 КПК України вказаний протокол повинен бути скріплений гербовою печаткою компетентного органу, який проводив вручення464.
У випадках, передбачених міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, складається окреме підтвердження. Його підписують особа, яка отримала документи та рішення, та особа, яка здійснила їх вручення.
Підтвердження про вручення документів – це документ, який складається за результатами виконання доручення про вручення документів, містить інформацію про результат вручення документів, посилання на посадову особу, яка здійснила вручення документів, а також докладні відомості про одержувача документів, підписується особою, яка отримала документи, та особою, яка здійснила їх вручення465.
Прикладом окремого підтвердження, що підписується особою, яка отримала документи, та особою, яка здійснила їх вручення, можуть бути вимоги ч. 2 ст. 7 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, згідно з якою підтвердження вручення здійснюється шляхом надання розписки, датованої і підписаної відповідною особою, або заяви запитуваної сторони про здійснення вручення, в якій зазначається спосіб і дата такого вручення. Той чи інший з цих документів негайно надсилається запитуючій стороні. На прохання запитуючої сторони запитувана сторона відзначає, чи було вручення документів здійснено відповідно до законодавства запитуваної сторони. Якщо вручення документів не може бути здійсненим, запитувана сторона негайно повідомляє про це запитуючу сторону466.
Як свідчить практика, компетентні органи деяких іноземних держав, законодавством яких передбачено складання підтвердження про отримання особою процесуальних документів та рішень чітко визначеної форми, зазвичай надсилають бланк такого підтвердження разом із запитом про надання правової допомоги.
У разі відмови особи отримати документи та рішення, що підлягають врученню, про це обов’язково зазначається у протоколі. При цьому названі документи та рішення вважаються врученими, про що також зазначається у протоколі.
Особа, якій вручають процесуальний документ, відповідно до ч. 4 ст.564 КПК України має право відмовитися від його отримання. Підставою для цього може слугувати відсутність перекладу документа українською мовою, а також складення його мовою, яка незрозуміла особі. У такому разі документ вважається таким, вручення якого не відбулося.
Варто зазначити, що порядок проведення запитуваних компетентним органом іноземної держави процесуальних дій, виконання яких в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, регламентується ст. 562 КПК України467.
Відповідно до частини 1 цієї статті КПК України, якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання такого дозволу в порядку, передбаченому КПК України, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає468.
До запиту компетентного органу іноземної держави, відповідно до вимог ч. 4 ст. 552 КПК України, повинна додаватися інформація про докази, які обґрунтовують потребу у проведенні відповідних заходів. Перелік процесуальних дій, для проведення яких необхідне рішення слідчого судді або суду, а також прокурора, визначається КПК України. Означені процесуальні дії розглядалися у підрозділі 2.2 цього посібника.
У разі якщо законодавство запитуючої сторони не передбачає необхідності отримання дозволу на проведення певних процесуальних дій, виконання яких в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, українська сторона в обов’язковому порядку вживає заходів для його отримання на підставі матеріалів звернення компетентного органу іноземної держави.
Використанню відео- або телефонної конференції при збиранні та перевірці доказів у кримінальному провадженні присвячені ст.ст. 232, 336 та 567 КПК України. Якщо ст.ст. 232, 336 КПК регламентують використання відеоконференції у національному кримінальному провадженні, не ускладненому іноземним елементом, то ст. 567 КПК України передбачає впровадження відео- або телефонної конференції у сферу міжнародної правової допомоги.
Відеоконференція є однією з процесуальних форм використання інформаційних технологій у кримінальному провадженні. Термін «відеоконференція» використовується для позначення заходу, учасники якого територіально віддалені один від одного, а тому спілкування між ними відбувається з використанням технічних засобів зв’язку, що забезпечують передачу зображення і звуку в режимі реального часу469. Під проведенням слідчих дій за допомогою відеозв’язку у літературі розуміють «встановлення двостороннього відео-, аудіозв’язку між двома пунктами, відстань між якими не має значення, у режимі «реального» часу (без врахування часових поясів), в одному з яких знаходяться особи, котрі проводять та беруть участь у проведенні слідчої дії, в іншому – ті, з якими проводять процесуальну дію, представники компетентного органу зарубіжної країни, та, по можливості, представники України»470.
На сьогодні лише кілька міжнародних договорів України прямо передбачають можливість допиту з використанням відеоконференції. Це Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року (ст. 9)471, Конвенція ООН проти корупції 2003 року (п. 18 ст. 46)472, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року (п. 18 ст. 18)473 та деякі інші договори.
Приводом до надання правової допомоги в режимі відеоконференції є передбачене міжнародними договорами та чинним кримінальним процесуальним законодавством України прохання відповідної процесуальної форми суду, прокурора або слідчого, які здійснюють кримінальне провадження, до компетентного органу запитуваної держави про проведення процесуальних дій з використанням відеоконференції.
Форма та зміст доручення про надання правової допомоги у режимі відеоконференції мають відповідати вимогам, які передбачені ч. 2 ст. 552 КПК України. Крім того, у дорученні мають бути зазначені причини, які не дають змогу одержати показання традиційним способом, а також дані про компетентний орган і конкретних осіб, що будуть проводити допит у режимі відеоконференції з боку запитуючої держави.
Зазначення в запиті причин, які не дають змогу одержати показання традиційним способом, необхідне для допустимого їх використання в національному кримінальному провадженні, оскільки відеоконференція має застосовуватися тільки у визначених міжнародними договорами і чинним кримінальним процесуальним законодавством України випадках та за наявності підстав.
Критеріями, які визначають необхідність проведення допиту в режимі відеоконференції, може бути особлива важливість показань для кримінального провадження і неможливість для допитуваної особи внаслідок об’єктивних або суб’єктивних обставин безпосередньо постати перед судом чи слідчим. Тому в запиті про правову допомогу мають бути наведені докази, що підтверджують необхідність одержання показань із застосуванням відеоконференції474.
Порядок допиту особи за запитом компетентного органу іноземної держави шляхом проведення відеоконференції визначено ст. 567 КПК України з урахуванням загальних правил, встановлених для проведення цієї процесуальної дії у ст.ст. 232, 336 КПК України.
Частиною 2 ст. 567 КПК України допускається можливість виконання такого допиту у порядку, передбаченому процесуальним законодавством запитуючої сторони у тій мірі, в якій такий порядок не суперечить засадам кримінального процесуального законодавства України та загальновизнаним стандартам забезпечення прав людини і основоположних свобод475.
Процесуальні правила ст. 10 Конвенції про взаємодопомогу в кримінальних справах між державами – членами Європейського Союзу від 29 травня 2000 року передбачають, що слухання (допит) має бути проведене безпосередньо чи під керівництвом посадових осіб компетентних органів запитуючої сторони і відповідно до її кримінально-процесуального законодавства476. У цьому разі застосування відеоконференції дає змогу представникові запитуючої держави безпосередньо проводити процесуальні дії, без порушення при цьому обмежень, що накладаються суверенітетом запитуваної держави, де фактично перебуває свідок, потерпілий чи інша особа, показання якої одержати звичайним способом складно.
Отже, при проведенні допиту за допомогою відеоконференції має застосовуватися законодавство запитуючої держави в тому разі, якщо воно суттєво не суперечить законодавству запитуваної держави. За наявності суттєвих розбіжностей у процесуальному законодавстві держав (наприклад, розбіжностей у процесуальному становищі учасників процесуальної дії) у частині колізій має застосовуватися законодавство держави, на території якої перебуває основний учасник процесуальної дії. У той самий час застосування цього положення є неможливим при проведенні процесуальної дії за участю осіб, які мають рівний процесуальний статус, наприклад, при проведенні очної ставки між свідками або між підозрюваними. У такому разі перевага має надаватися законодавству запитуваної сторони477.
У кримінальному процесуальному законодавстві України встановлено, що допит шляхом проведення відеоконференції здійснюється у присутності слідчого судді за місцеперебуванням допитуваної особи. Відповідно до ч. 4 ст. 567 КПК України, якщо під час допиту шляхом проведення відеоконференції слідчий суддя виявив порушення порядку, передбаченого ч. 2 цієї статті, особою, яка здійснює допит, він повідомляє про це учасників процесуальної дії та зупиняє допит з метою вжиття заходів для його усунення. Допит продовжується тільки після узгодження з компетентним органом запитуючої сторони необхідних змін у процедурі.
При цьому відповідно до ч. 3 ст. 567 КПК України обов’язок забезпечення участі перекладача під час проведення відеоконференції покладено на компетентний орган запитуючої сторони. На перекладача, який знаходиться на території України, поширюються вимоги, передбачені ст. 68 КПК України, а у випадках, коли допит шляхом конференції виконується за законом запитуючої сторони, сама вона забезпечує участь перекладача, який за змістом ст. 567 КПК України може знаходитися на території іноземної країни і відповідно – діяти в межах її законодавства478.
Згідно з ч. 1 ст. 567 КПК України допит за запитом компетентного органу іноземної держави шляхом проведення відеоконференції застосовується у таких випадках:
1) неможливості прибуття певних осіб до компетентного органу іноземної держави. Під «неможливістю прибуття певних осіб до компетентного органу іноземної держави» необхідно розуміти недоступність особи для давання показань, її небажання прибути до органу досудового розслідування або суд запитуючої держави і добровільно дати показання, якщо на неї не поширюється обов’язок з’явитися за повісткою, що направлена компетентним органом запитуючої держави, який здійснює кримінальне провадження. Особи, які не є громадянами запитуючої держави і перебувають на території іноземної держави, як правило, вважаються недоступними.
Неможливість особистої присутності особи в місці проведення допиту може бути зумовлена її хворобою, неміччю або іншими непереборними обставинами, що перешкоджають участі особи в проведенні процесуальної дії, витратами, пов’язаними з явкою особи до місця проведення процесуальної дії з урахуванням важливості її показань479;
2) для забезпечення безпеки осіб. Підставою для проведення допиту у режимі відеоконференції може бути необхідність убезпечення осіб. Слід зауважити, що проведення дистанційного допиту особи без змін зовнішності і голосу, за яких її неможливо було б упізнати та які цілком виключають її ідентифікацію для інших учасників, досягти бажаного результату, а саме убезпечити особу, практично неможливо.
Використання такого процесуального заходу безпеки може бути пов’язане з обмеженням процесуальних гарантій, прав інших учасників кримінального провадження. У зв’язку з цим доцільно звернути увагу на таке:
1) використання розглянутого процесуального заходу безпеки у кримінальному провадженні при дотриманні певних умов є сумісним із засадою безпосередності дослідження доказів і правом підозрюваного (обвинувачуваного) на захист; 2) проведення допиту у режимі відеоконференції в умовах, що виключають ідентифікацію особи, є допустимим, якщо зі справжніми даними особи, щодо якої здійснюється захист, під час досудового розслідування або судового розгляду можуть ознайомитися прокурор, що здійснює нагляд за додержанням законів, і суд; 3) показання анонімних свідків мають бути отримані судом із дотриманням засади змагальності. Обвинувачуваний (підсудний) при цьому повинен мати можливість бути присутнім при допиті і спостерігати за поведінкою свідка. Недотримання цього порядку є порушенням права конфронтації, передбаченого п. «d» ч. 3 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року480. Надання обвинувачуваному можливості ставити питання анонімним свідкам у письмовий формі через суддю є недостатньою мірою для забезпечення права обвинувачуваного на допит; 4) обґрунтування обвинувачення виключно на показаннях анонімних свідків є недопустимим. Вони повинні бути підтверджені іншими доказами; 5) показання анонімного свідка підлягають ретельній перевірці; 6) рішення про проведення допиту в режимі відеоконференції в умовах, що виключають ідентифікацію свідка, потерпілого, іншого учасника процесу, має бути обґрунтованим. Якщо менш обмежувальний захід буде достатнім, то саме він має застосовуватися (так званий пріоритет менш обмежувальних заходів)481;
3) з інших підстав, визначених слідчим суддею (судом). До «інших підстав, визначених слідчим суддею (судом)» можна віднести такі випадки: а) необхідність одержання і дослідження показань в умовах, що ускладнюють або виключають з причин об’єктивного і (або) суб’єктивного характеру присутність першоджерела доказів (обвинувачуваного, потерпілого, свідка, експерта й інших осіб) у місці їх одержання та дослідження протягом тривалого чи невизначеного періоду часу, тобто необхідність забезпечення віддаленої присутності учасників процесуальної дії, які перебувають в іноземній державі; б) необхідність одержання показань від осіб, що тримаються під вартою, засуджених і осіб, які відбувають покарання на території іноземної держави; в) наявність заявленого клопотання обвинувачуваного про виклик і допит свідка, що викриває його у вчиненні кримінального правопорушення і який перебуває на території іноземної держави, тобто використання відеоконференції як реального механізму реалізації права конфронтації; г) особлива важливість показань у кримінальному провадженні, ускладненому іноземним елементом, і неможливість або особлива складність їх одержання традиційним способом482.
Потрібно зазначити, що безпосередність дослідження доказів є основною умовою проведення процесуальної дії у режимі відеоконференції, оскільки порядок її проведення здійснюється у віддаленій «присутності» обвинувачуваного, потерпілого, свідка та інших осіб, які безпосередньо сприймають хід і результати відповідної дії. Хід і результати процесуальної дії, проведеної у режимі відеоконференції, відображається як у пам’яті присутніх і тих осіб, що брали участь у її проведенні, так і одержує певну фіксовану форму за допомогою протоколювання і технічних засобів відеозапису.
Факт перебування обвинувачуваного, потерпілого, свідка, експерта або іншої особи у приміщенні суду або іншому місці проведення процесуальної дії суттєво не впливає на здатність суду, прокурора або слідчого відрізняти правдиві показання від неправдивих. Запитуюча сторона, отримуючи показання у режимі відеоконференції, може враховувати практично всі нюанси поведінки, які виявляються при особистому спілкуванні, тому використання відеоконференції цілком узгоджується із засадами безпосередності дослідження доказів (ст. 23 КПК України) та не має суттєвих недоліків порівняно з традиційними способами одержання показань, не створює нездоланного бар’єру для ефективної комунікації між учасниками процесуальної дії, не має кардинальних відмінностей в оцінці показань. Обвинувачений, потерпілий, свідок та інші особи доступні суду, стороні захисту та стороні обвинувачення і можуть бути допитані за всіх обставин, що мають значення для кримінального провадження.
Особа безпосередньо не перебуває в приміщенні, в якому перебуває суд, прокурор або слідчий, однак її віддалена присутність забезпечується відеоконференцією, що створює можливість заявляти клопотання, подавати докази, брати участь у їх дослідженні.
Використання відеоконференції при проведенні процесуальних дій також не суперечить змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів (ст. 22 КПК України).
Відповідно до положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, реалізація основних гарантій судового захисту передбачає, що обвинувачуваний, який перебуває на території іноземної держави, якщо його участь необхідна в проведенні на території запитуючої держави процесуальних дій або в судовому засіданні, повинен мати можливість заявляти відводи і клопотання, ознайомлюватися з позиціями учасників процесуальної дії (судового засідання), додатковими матеріалами, якщо такі надані, давати показання483. Зазначені процесуальні права є необхідними, але не вичерпними гарантіями як судового захисту і справедливого розгляду в умовах змагальності, так і законного та обґрунтованого проведення відповідної процесуальної дії за участю обвинувачуваного. Але не тільки обвинувачуваному (в тому числі особі, яка тримається під вартою на території іноземної держави), а й іншим особам, що перебувають у запитуваній державі та участь яких необхідна у кримінальному провадженні запитуючої держави, має бути забезпечене право довести до відома суду, прокурора або слідчого свою позицію з обговорюваних питань шляхом особистої участі у процесуальних діях (судовому засіданні)484.
За результатами проведення допиту шляхом відеоконференції відповідно до правил, встановлених ст.ст. 104-105 КПК України, складається протокол.
Згідно з ч. 5 ст. 567 КПК України протокол допиту та носії відео- або аудіоінформації надсилаються до компетентного органу запитуючої держави485.
Тимчасова передача до України особи, яку тримають під вартою або яка відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної держави, регламентується ст. 565 КПК України486. Прохання про тимчасову передачу оформляється та направляється відповідно до порядку, передбаченого ст.ст. 548, 551, 552 КПК України487.
Крім того, тимчасова передача особи, яку тримають під вартою і особиста присутність якої як свідка запитується запитуючою стороною, передбачена ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року488 та відповідними положеннями інших міжнародних договорів.
Стаття 565 КПК України489 встановлює можливість тимчасової передачі до іноземної держави особи, яка відбуває покарання на території України на прохання компетентного органу іноземної держави з дотриманням таких умов:
Варто мати на увазі, що в разі отримання запиту про тимчасову передачу центральний орган України обов’язково повинен отримати гарантії того, що: 1) особу триматимуть під вартою на території іноземної держави упродовж усього періоду тимчасової передачі та 2) особу своєчасно, до закінчення взаємоузгодженого строку, повернуть на територію України.
Отримавши запит про тимчасову передачу особи, центральний орган України доручає компетентному органу перевірити, чи справді особу тримають під вартою або вона відбуває покарання у виді позбавлення волі в Україні. Якщо так, то з’ясовується інформація про строк тримання особи під вартою або відбування нею покарання, а також позиція цієї особи щодо можливості тимчасової передачі на територію іноземної держави490.
Після проведення таких перевірок центральний орган України приймає рішення за іноземним запитом та одночасно визначає строк, у який особу мають повернути в Україну. Продовження строку тимчасової передачі особи здійснюється за клопотанням компетентного органу іноземної держави та з урахуванням строку тримання особи під вартою або відбування нею покарання в Україні.
Окремої уваги потребує розгляд питання щодо застосування норм законодавства іноземної держави при виконанні запиту. Так, можливість виконання на території України іноземного запиту із застосуванням законодавства запитуючої держави прямо передбачена ч. 4 ст. 4, п. 2 ч. 1 ст. 558 КПК України.
Підставою для виконання запиту із застосуванням законодавства іноземної держави є відповідне прохання його ініціатора. Разом з цим виконання запитуваних процесуальних дій із застосуванням законодавства іноземної держави можна здійснити тільки у тому випадку, якщо це не суперечитиме чинному законодавству України.
Зокрема, при проведенні процесуальної дії за запитом про правову допомогу відповідно до законодавства іноземної держави слід обов’язково враховувати встановлені ст. 87 КПК України обмеження в отриманні доказів внаслідок порушення прав людини.
Наприклад, не можна відповідно до ст. 562 КПК України проводити без отримання спеціального дозволу процесуальні дії, виконання яких в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, навіть якщо законодавство запитуючої сторони не передбачає необхідності одержання такого дозволу491; не можна за запитом іноземної держави допитувати особу як свідка, якщо вона надалі буде визнана підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. Так, відповідно до ч. 1 ст. 65 КПК України свідком вважається фізична особа, щодо якої є дані про те, що їй відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань492. Факти і обставини, що підлягають доказуванню, можуть бути відомі як особам, що були причетними до вчинення кримінального правопорушення, так і тим, хто був його очевидцем або кому стало відомо про підготовку, вчинення чи приховування злочину від інших осіб. Характерною особливістю показань свідка є те, що вони відносяться до предмета підозри чи обвинувачення інших осіб. Його показання повинні зачіпати не власні інтереси, а інтереси підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого. Показання, отримані від особи, що фактично підозрюється у вчиненні злочину і яка допитувалася щодо фактів і обставин вчинення злочину як свідок з попередженням про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання чи за відмову від давання показань, не мають доказової сили. Це випливає із суттєвих відмінностей процесуального положення і поряду допиту свідка і підозрюваного (обвинуваченого). Свідок зобов’язаний давати показання під погрозою кримінальної відповідальності, а підозрюваний вправі відмовитися від давання показань. Необхідно пам’ятати, що за загальним юридичним правилом ніхто не може бути свідком у своїй справі. В тих випадках, коли особа допитувалася як свідок, а потім набула статусу підозрюваного або обвинуваченого, попередні її показання як свідка втрачають властивості доказів, оскільки були отримані із неналежного процесуального джерела. Визнання доказів недопустимими здійснюється судом при прийнятті остаточного рішення у кримінальному провадженні493.
У разі застосування законодавства іноземної держави при виконанні запиту, про це зазначається у протоколі відповідної процесуальної дії.
Висвітлюючи особливості виконання запиту за присутності представників правоохоронних органів іноземної держави, варто зазначити, що присутність представників компетентних органів іноземної держави при проведенні на території України запитуваних процесуальних дій регламентується ст. 563 КПК України.
Окрім ст. 563 КПК України, присутність представників компетентних органів запитуючої держави встановлена:
– статтею 4 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року, згідно з якою посадові та заінтересовані особи можуть бути присутні під час виконання судового доручення, якщо запитувана сторона на це згодна494;
– статтею 2 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 8 листопада 2001 року495, яка доповнює ст. 4 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 року і визначає, що не можна відмовляти у виконанні прохання стосовно присутності таких посадових або заінтересованих осіб у випадках, коли така присутність може зробити виконання прохання про надання допомоги таким, що буде відповідати потребам запитуючої сторони більшою мірою і, отже, може дозволити уникнути потреби в додаткових проханнях про надання допомоги;
– статтею 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, згідно з якою на прохання запитуючої установи запитувана установа своєчасно повідомляє їй і заінтересованим сторонам про час і місце виконання доручення, для того щоб вони могли бути присутніми при виконанні доручення відповідно до законодавства запитуваної Договірної Сторони496.
Представник компетентного органу іноземної держави повинен мати дозвіл уповноваженого (центрального) органу України (п. 1 ч. 4 ст. 554 КПК України) на присутність під час проведення процесуальних дій і дотримуватися вимог законів України.
Виділяють такі форми участі представників компетентних органів іноземних держав при виконанні доручень про правову допомогу:
1) присутність посадової особи компетентного органу юстиції іноземної держави при проведенні процесуальних дій на території України;
2) участь посадової особи компетентного органу юстиції при проведенні процесуальних дій на території України;
3) спільне проведення окремих процесуальних дій, а також розслідування в цілому.
При цьому слід розмежовувати такі терміни, як «присутність» та «участь» представників компетентних органів іноземної держави, оскільки з юридичної та етимологічної точок зору їх не можна ототожнювати, бо вони мають різне смислове значення та практичне навантаження.
Представнику компетентного органу іноземної держави забороняється самостійно проводити на території України будь-які процесуальні дії.
Представник компетентного органу іноземної держави має право:
– спостерігати за проведенням процесуальних дій;
– вносити зауваження та пропозиції щодо проведення процесуальних дій;
– з дозволу слідчого, прокурора або суду ставити запитання особам, які допитуються;
– робити записи, у тому числі із застосуванням технічних засобів.
Отже, виходячи зі змісту ст. 564 КПК України, самостійних повноважень представники компетентних органів іноземної держави під час проведення процесуальних дій на території України не мають497.
Присутність представника компетентного органу іноземної держави під час проведення процесуальних дій, його зауваження та пропозиції, поставлені запитання та фіксування процесуальних дій технічними засобами належить обов’язково заносити до протоколу відповідної процесуальної дії498.
Питання відшкодування витрат у процесі надання правової допомоги є досить важливим, оскільки від його вирішення залежить якість виконання запиту, а в окремих випадках можливість виконання його взагалі.
Зазвичай, більшістю міжнародних договорів передбачено надання правової допомоги за рахунок запитуваної сторони, яка надає допомогу. Аналогічні положення зафіксовані у ст. 572 КПК України, якою встановлено, що витрати, пов’язані з наданням міжнародної правової допомоги на території України, здійснюються за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання органів досудового розслідування, прокуратури, суду та інших установ України, на які покладається виконання запитів про надання міжнародної правової допомоги на території України499.
Винятки з цього правила встановлені ч. 5 ст. 572 КПК України, ст. 20 Європейської конвенції 1959 року в редакції Другого додаткового протоколу та відповідними положеннями інших міжнародних договорів, що передбачають за рахунок компетентного органу запитуючої держави відшкодування витрат на:
1) виклик на територію іноземної держави учасників кримінального провадження, свідків та експертів, у тому числі в разі тимчасової передачі осіб;
2) проведення експертиз;
3) забезпечення безпеки учасників кримінального провадження.
Певною мірою зазначені підстави з деякими редакційними змінами визначають й інші міжнародні договори. Наприклад, багато договорів містять норму, зафіксовану в ст. 6 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1998 року500. Ця норма передбачає проведення сторонами консультацій щодо умов виконання запиту, якщо відповідне надання міжнародної правової допомоги може призвести до витрат надзвичайного характеру.
Слід мати на увазі, що згідно з п. 5 ч. 1 ст. 558 КПК України уповноважений (центральний) орган, за нормами цього Кодексу, наділений повноваженнями приймати рішення щодо можливості виконання запиту, якщо витрати на таке виконання явно перевищуватимуть завдану кримінальним правопорушенням шкоду або явно не відповідатимуть тяжкості кримінального правопорушення (якщо це не суперечить міжнародному договору України)501.
Отже, питання відшкодування витрат досить чітко врегульовано міжнародним і національним законодавством України. У разі якщо під час розгляду або виконання запиту про правову допомогу виникають певні труднощі через відсутність коштів у запитуваної сторони, таке питання можна вирішити шляхом проведення відповідних консультацій із запитуючою стороною.
Розглядаючи оскарження рішення, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб, відшкодування завданої шкоди та витрати, пов’язані з наданням міжнародної правової допомоги на території України, варто зазначити таке. Конституцією України, а також КПК України гарантовано право людини оскаржити будь-яке рішення, дію або бездіяльність посадової особи компетентного органу, які порушують її права або законні інтереси.
Засада забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності органів та службових осіб, які ведуть кримінальне провадження, є конкретизацією конституційної норми, зокрема ст. 55 Конституції України, яка гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб502. Потрібно зауважити, що зміст цієї статті Основного Закону України відповідає міжнародно-правовим стандартам щодо гарантованого захисту основних прав і свобод людини. Стаття 8 Загальної декларації прав людини проголошує, що «кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом»503. Водночас п. «а» ст. 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права504 в імперативній формі вимагає від кожної держави – учасниці цього Пакту: «а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; б) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту».
Як зазначається у Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води), ч. 1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Тому відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, а також скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.
Крім того, ч. 1 ст. 55 Конституції України відповідає зобов’язанням України, які виникли, зокрема, у зв’язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), які згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України505. Відтак, ч. 1 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти таким чином: кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав і свобод.
Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності випливає також з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, який закріплює таку засаду судочинства, як забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду506. Також ч. 1 ст. 24 КПК України регламентовано, що кожному забезпечується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України507.
Частиною 1 ст. 1176 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду508.
Слід зазначити, що КПК України не визначає якої-небудь специфічної процедури оскарження дій компетентного органу при наданні міжнародної допомоги, як це було регламентовано у ст. 480 КПК України 1960 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 572 КПК України особи, які вважають, що рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв’язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдано шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність до суду509.
За змістом ч. 1 ст. 572 КПК України, має право подати скаргу на компетентні органи України при наданні міжнародної правової допомоги будь-яка особа, яка вважає, що у зв’язку із виконанням запиту, завдано шкоду її правам, свободам чи інтересам. Тому при отриманні копії скарги, слід обов’язково перевірити, в чому проявилося порушення прав, свобод чи інтересів особи, яка саме матеріальна чи (та) моральна шкода їй завдана, встановити причинно-наслідковий зв’язок між цими негативними наслідками та самим діянням органу, його посадових осіб при наданні такої допомоги.
КПК України не містить положення щодо того, діяння та рішення яких саме органів може бути оскаржено, тому прокурорам важливо знати взагалі всіх суб’єктів, які можуть брати участь, в будь-якій формі, при провадженні таких процесуальних дій на території України. При цьому ними можуть бути: представники Генеральної прокуратури України та Міністерства юстиції України; суддя; слідчий суддя; прокурор; слідчий; посадові особи органів державної влади, які відповідають за виплату з Державного бюджету, пов’язану з наданням міжнародної правової допомоги; представники компетентних органів запитуючої держави; та інші особи, які безпосередньо брали участь у проведенні цих процесуальних дій, чи просто були присутніми при цьому.
Тобто працівникам прокуратури при вивченні таких скарг важливо знати: 1) всю процедуру проведення та особливості тієї чи іншої процесуальної дії, прийняття рішення при наданні міжнародної правової допомоги; 2) тих осіб, які можуть брати участь у цьому, чи приймати рішення; 3) порядок отримання, виконання і надіслання таких запитів до запитуючої держави із повідомленням про виконання.
Якщо оскаржується рішення, у випадку допущення порушень при наданні такої допомоги, то суб’єктом відповідальності буде особа, яка прийняла таке рішення. Якщо оскаржується дія чи бездіяльність, то суб’єктом відповідальності буде посадова чи службова особа: 1) яка вчинила зазначені дії з порушенням норм КПК України; 2) чи, навпаки, не виконала їх, хоча повинна і могла їх виконати.
Суб’єктом розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових чи службових осіб, є виключно суд. Цей суб’єкт прямо визначений ч. 1 ст. 572 КПК України.
Частина 3 ст. 572 КПК України встановлює, що порядок оскарження та відшкодування витрат, пов’язаних з міжнародною правовою допомогою, визначається за законами України. Таким законом, безперечно, є Закон України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»510. Тому при відшкодуванні витрат за такої допомоги, слід обов’язково спиратися на положення названого Закону.
З наведеного вбачається, що закон відсилає до загальних норм, що регулюють порядок оскарження дій чи бездіяльності посадових осіб під час досудового розслідування. Зокрема, до глави 26 КПК України «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування». Нормами цієї глави передбачений чіткий перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені зацікавленими особами на досудовому провадженні (ст. 303 КПК України), строк подання такої скарги та порядок її розгляду (статті 304, 306 КПК України).
Потрібно враховувати, що подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування не зупиняє виконання рішення чи дію слідчого, прокурора (ст. 305 КПК України)511.
Статтею 309 КПК України визначений чіткий перелік ухвал слідчого судді, що підлягають оскарженню під час досудового розслідування, серед яких слід виділити такі (що можуть виноситись при наданні міжнародної допомоги):
– арешт майна або відмову у ньому (п. 9);
– тимчасовий доступ до речей і документів, яким дозволено вилучення речей і документів, що посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності, або інших, за відсутності яких фізична особа-підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність (п. 10).
Скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді512.
Оскарження ухвал слідчого судді здійснюється в апеляційному порядку (ст. 310 КПК України). Апеляційна скарга на ухвали слідчого судді може бути подана протягом 5 днів з дня її оголошення (ч. 2 ст. 395 КПК України). Ухвала слідчого судді після її перегляду в апеляційному порядку оскарженню в касаційному порядку не підлягає (ч. 4 ст. 424 КПК України)513.
РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ І ПОРЯДОК ВИДАЧІ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ (ЕКСТРАДИЦІЯ)
3.1. Поняття, функції та принципи екстрадиції
Для України, яка стала на шлях поступу до інтеграції у Європейський Союз, важливим є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою стандартами співпраці з надання правової допомоги у кримінальних справах в формі екстрадиції. У чинному КПК України законодавець передбачив самостійний правовий інститут – видача осіб (екстрадиція), спрямований на забезпечення принципу невідворотності покарання винних у вчиненні суспільно небезпечних діянь, що забезпечить ефективне виконання Україною своїх договірних зобов’язань для можливого уникнення кримінальної відповідальності.
У літературних джерелах можна віднайти витоки правових інститутів, із застосуванням яких держави здійснювали взаємну правову допомогу шляхом видачі осіб, що вчинили злочин. Кримінальну політику держави на міжнародній арені визначали національні інтереси, що відображались у двосторонніх договорах. Вивчаючи історію врегулювання цього питання, знаходимо угоди, створені до нашої ери, зокрема двосторонній договір, підписаний у 1296 року, згідно з яким був укладений мир і підписаний договір між фараоном XIX династії Рамзеса II і хетських царем Хаттушилем III. Особливою статтею договору передбачалася обопільна видача політичних перебіжчиків знатного і незнатного походження. «Якщо хто-небудь втече з Єгипту і піде в країну хетів, то цар хетів не буде його затримувати в своїй країні, але поверне в країну Рамзеса» цілим та неушкодженим514.
На території сучасної України інститут видачі осіб (екстрадиції) почав формуватися ще в давньоруській державі. Вже у X столітті своєрідність видачі осіб, що пов’язана з імунітетом від місцевої юрисдикції, була закріплена підписаним у 911 році між князем Олегом та Візантією Договором (ст. 14), яким передбачалася видача особи в основному за загальнокримінальні, а не політичні (в сучасному розумінні) злочини.
Окремі положення кримінального, цивільного права та процесу, а також елементи міжнародного права містилися і в короткій редакції Руської Правди. Стаття 11 Короткої Правди регламентувала відповідальність за приховування іноземців, які втекли від хазяїна та встановлювала кримінально-процесуальні правила судового розгляду. Саме ці норми передували формуванню процедурних правил для екстрадиції в майбутньому. Пізніше вони були поширені на всіх підданих Великою Правдою515. Практика в цілому зводилася до того, що особи, які втікали з дружніх держав, видавалися, а з недружніх – не видавалися.
Втеча особи, яка вчинила правопорушення в одній державі і перетнула кордон іншої, з метою сховатися від переслідувань, була найпростішою можливістю для уникнення покарання за вчинений нею злочин. І дійсно, в той час, коли сфера міжнародних відносин була вкрай обмежена, подібний розрахунок був цілком правильним і уможливлював повну безкарність кожного, хто зміг потрапити на територію іншої держави. Простеживши історію розвитку інституту видачі, можна стверджувати, що екстрадиція протягом усього часу існування була досить затребувана державами у різних регіонах світу, що, в свою чергу, свідчить про важливість і фундаментальність відповідного інституту у сфері міжнародного співробітництва. Отже, з розвитком поняття про міжнародні відносини, держави прийшли до безперечного висновку про те, що подібна безкарність шкідлива не тільки державі, в якій вчинено злочин, а й державі, кордони якої перетнув злочинець. Це і сприяло свого часу загальному визнанню необхідності видачі злочинців державі, в якій вони скоїли правопорушення.
У цілому інститут видачі розвивався відповідно до історичних тенденцій демократизації та захисту прав і свобод людини. З часом стає нормою невидача політичних злочинців – Типовий договір про видачу ООН від 1990 року містить на цей рахунок загальноприйняте формулювання: якщо запитувана держава має вагомі підстави вважати, що запит про видачу зроблено з метою судового переслідування або покарання особи за ознакою раси, віросповідання, громадянства, етнічної належності, політичних поглядів, статі або статусу або, що становищу такої особи може бути завдано шкоди з будь-якої з цих причин» (п. b ст. 3)516.
У міжнародному співробітництві у боротьбі зі злочинністю специфікою видачі є те, що уповноважені суб’єкти міжнародного права на підставі національних і міжнародних норм, вступають у правовідносини з приводу притягнення до відповідальності особи, яка обвинувачується або засуджена за вчинення злочину.
Досить стисле визначення «екстрадиції» подає Сучасна правова енциклопедія: видача злочинця – передача однією державою іншій державі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка засуджена за вчинення злочину517.
На думку Валєєва Р., інститут видачі являє собою заснований на міжнародних договорах і загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права акт правової допомоги, що полягає в передачі обвинувачуваного чи засудженого державою, на території якої він знаходиться, державі, на території якого відповідна особа вчинила злочин або громадянином якої вона є, або державі, потерпілій від злочину, для притягнення її до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання вироку518.
Сафаров Н.А., досліджуючи питання, пов’язані з дотриманням прав людини в екстрадиційного процесі, зазначав, що екстрадиція – найважливіший міжнародно-правовий акт, значення якого виходить далеко за межі двосторонніх міждержавних відносин і який слід розглядати в руслі зміцнення і вдосконалення міжнародного правопорядку. Стосовно осіб, що вчинили злочин і переховуються на території іноземної держави, відповідно до міжнародного права мають негайно приводитися в дію механізми, що забезпечують затримання і видачу їх країні громадянства або державі, на території якої вчинено злочин, або іншій заінтересованій державі з метою притягнення до відповідальності, визначення міри покарання або виконання винесеного вироку519.
Отже, за наявності правових умов та спільної міждержавної угоди про перехід юрисдикції тієї чи іншої держави на особу, яка передається за фактом вчинення нею суспільно небезпечного кримінально караного діяння, та перебування особи поза юрисдикцією запитуючої держави відбуваються правовідносини екстрадиційного характеру між двома або декількома державами, які виступають суб’єктами цих правовідносин, і полягають у передачі особи для притягнення до кримінальної відповідальності та її покарання.
У деяких країнах прийняті окремі закони про екстрадицію (Великобританія, 1989 р.; Канада, 1985 р.; Німеччина, 1929 р.; Бельгія, 1833 р.; Франція, 1927 р). Проте у більшості держав відповідні норми містяться в конституційному, кримінальному, кримінально-процесуальному праві.
Згідно з КПК України, при здійсненні екстрадиції компетентні органи декількох держав вступають у міжнародні відносини, фактичною підставою яких є вчинення громадянином однієї з держав «екстрадиційного злочину», а також наявність міжнародного договору чи засадах взаємності (ч. 1 ст. 544 КПК України). Самостійність цього інституту обумовлена особливостями суб’єктів (компетентні органи двох держав), що вступають у міжнародні відносини з питань екстрадиції, якими, зокрема в Україні, є Генеральна прокуратура та Міністерство юстиції, якщо інше не передбачено міжнародним договором України. Специфічним є і кінцевий результат: після вивчення матеріалів екстрадиційної перевірки центральним органом України приймається рішення про видачу особи або відмову у видачі іноземній державі (ч. 1 ст. 590 КПК)
Аналізуючи інститут екстрадиції, роль та місце екстрадиції в сучасному праві, перш за все потрібно конкретизувати її функції та принципи, яких вона набуває відповідно до вимог чинного законодавства та інших нормативних документів у сфері міжнародного співробітництва.
Фахівцями з міжнародного права виділяються загальні та спеціальні функції екстрадиції. Так, Березняк В.С. виокремлював такі загальні функції екстрадиції: міжнародно-дипломатична – міжнародне співробітництво держав у сфері надання правової допомоги у кримінальному судочинстві, у тому числі екстрадиції; нормотворча функція – постійне удосконалення правових норм і їх закріплення в міжнародних договорах, створення гнучкої процедури екстрадиції, яка може застосовуватися в багатьох державах, постійне пристосовування норм екстрадиції до сучасних умов взаємовідносини держав на міжнародному рівні боротьби зі злочинністю; імплементаційна – застосування міжнародних норм екстрадиції до національної процедури видачі з подальшим регулюванням цими нормами правових відносин, які виникають при екстрадиції; правоорієнтуюча – забезпечує створення правових змін у сфері екстрадиції, які сприяли б більш ефективній міжнародній співпраці у боротьбі зі злочинністю з урахуванням нових форм і змін злочинності; правозобов’язальна – обов’язок держав у міжнародній співпраці у сфері екстрадиції, який відображається в багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах та забезпечує неухильне виконання державами зобов’язань, вказаних у договорах520.
Спеціальні функції екстрадиції виражаються в охороні прав громадян і державних інтересів під час міжнародного співробітництва, основним критерієм якого є боротьба зі злочинністю.
Спеціальні функції: захисна – захист прав і свобод особи під час екстрадиції встановленням певних гарантій, які водночас є підставами для відмови в екстрадиції. Це ті принципи, за якими екстрадиція неможлива за певних умов: невидача своїх громадян (ч. 2 ст. 25 Конституції України521,
п. 1 ч.1 ст. 6 Європейської конвенції про видачу правопорушників522), невидача осіб у державу, де існує покарання у виді смертної кари (ч. 13 ст.1 Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»)523 та ін. Захист осіб при екстрадиції здійснюється з дотриманням прав особи, видача якої запитується (ст. 581 КПК України), наявність захисника, участь в судових засіданнях, оскаржувати рішення про задоволення запиту та ін.; регулятивна – містить в собі дії, направлені на регулювання правових відносин між державами за допомогою міжнародних договорів про екстрадицію; правозабезпечувальна – забезпечує нормами права формування міжнародних відносин між державами в області екстрадиції з урахуванням сучасних тенденцій боротьби зі злочинністю; інформаційна – обмін інформацією між державами про злочини і факти, які необхідні для розгляду питання про екстрадицію; соціально-гарантійна – забезпечує повернення осіб, які перебувають на примусовому лікуванні, до нормального життя в суспільстві; виправлення, перевиховання та соціальну реабілітацію засуджених осіб, які були передані в державу підданства524.
Загальні функції екстрадиції , як вказують науковці – це міжнародні відносини, зорієнтовані на сучасні правові тенденції екстрадиції та зарегламентовані в конвенціях і міжнародних договорах, яких неухильно дотримуються учасники. Відповідно, держави-учасниці мають право, згідно з усталеним міжнародним правом та за умови дотримання ними своїх договірних зобов’язань, у тому числі й Конвенції, контролювати в’їзд, перебування та висилання іноземців525. Основу інституту екстрадиції становлять принципи (правила), що є орієнтиром у тлумаченні норм міжнародних договорів і конвенцій про видачу та у застосуванні їх на практиці при розгляді та виконанні запитів.
Принципи екстрадиції – це базові правила, закріплені в правових нормах конвенцій і міжнародних договорів про врегулювання процедури видачі особи (екстрадиції) та внутрішньодержавних нормативних актів, якими регламентуються базові підстави здійснення процедури екстрадиції (видачі та відмови у видачі).
Інститут екстрадиції має складну систему принципів, які закріплені у нормах спеціальних міжнародних договорів (конвенцій) або відображені у нормах національних законів загальними положеннями, що визначають суть, зміст, мету взаємовідносин держав щодо екстрадиції осіб та мають як імперативний, так і факультативний характер.
Принципам інституту екстрадиції притаманні певні, властиві тільки їм ознаки: вони знаходять своє відображення в нормах міжнародних договорів або конвенцій, а деякі з них – і в нормах національних законів; принципи екстрадиції знайшли втілення в підставах для передачі або відмови в передачі особи; принципи екстрадиції мають ознаки імперативності та факультативності; поєднання принципів кримінально-процесуального права і екстрадиції, наприклад, принцип ad hoc (ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року526)527.
Принципи видачі осіб знаходиться у сфері регулювання декількох галузей права: конституційного, кримінального, кримінального процесуального, міжнародного тощо.
Доцільно виокремити такі принципи екстрадиції: принцип невидачі своїх громадян; принцип взаємності; принцип подвійної підсудності; принцип «aut dedere aut judicare»; принцип мінімального строку покарання; принцип конкретності; принцип відповідальності за вчинення політичного злочину та політичного притулку; принцип неповернення; принцип «non bis in idem»; принцип відповідальності за вчинення фінансового злочину (у сфері оподаткування, митних зборів).
Термін видачі особи, за кримінальним законодавством, вживається у значенні видачі особи (іноземця, або особи без громадянства) державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку (п. 2 ч. 1 ст. 541
КПК України528, ч.ч. 2-3 ст. 10 КК України529).
Принцип невидачі своїх громадян (видачі тільки іноземних громадян) закріплений ч. 2 ст. 25 Конституції України: «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі»530, та
ч.1 ст. 10 КК України: «Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду»531.
Відповідні положення містяться в Законі України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників» 1957 року, Додатковому протоколі 1975 року та Другому додатковому протоколі 1978 року до Конвенції, згідно з якими українського стороною внесено зміни до п. a, b ч. 1. ст. 6: «Україна не видаватиме іншій державі громадян України. Для цілей цієї Конвенції громадянином України вважається будь-яка особа, яка відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу є громадянином України»532.
Належність до громадянства запитуваної держави є правовим чинником, який у переважній більшості випадків перешкоджає екстрадиції індивіда. Однак на практиці нерідкі випадки, коли, здійснивши злочин на території іноземної держави, обвинувачені переховуються на території своєї країни, щоб уникнути видачі. Як відомо, держави здійснюють над усіма особами, які перебувають на їх території, повну юрисдикцію з урахуванням тих винятків, що передбачені міжнародними договорами. У разі, коли йдеться про своїх громадян, які вчинили злочини за межами країни або навіть в країні громадянства проти іноземних громадян чи інтересів іноземних держав, теоретично може виникнути питання про їх видачу. Держава в подібній ситуації стоїть перед вибором – екстрадувати обвинуваченого запитуючій державі або самому здійснити кримінальне переслідування. Переважна більшість держав у подібних ситуаціях відмовляє в екстрадиції своїх громадян і відповідно до внутрішнього законодавства може притягнути винного до кримінальної відповідальності або взагалі не здійснювати кримінального переслідування (зокрема, це стосується скоєння діяння, що не розглядається за законодавством країни громадянства індивіда як злочин). Тобто юридичний статус особи як громадянина, що знаходиться на території власної держави, може захистити його від видачі, хоча при цьому і не захищає від можливого кримінального переслідування533. Як правило, запитувана Договірна Сторона передає матеріали та докази своїм компетентним установам для здійснення кримінального переслідування, якщо вчинене діяння є злочином відповідно до законодавства обох Договірних Сторін (ст. 4 Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників (Договір ратифіковано Законом України від 6 березня 2003 № 623-IV)534. Подібні норми містяться і в інших міжнародних договорах: ч. 3 ст. 3 Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію від
10 грудня 1998 року535; ст. 3 Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників від 11 травня 2004 року536;
ч. 1 п. 1 ст. 4 Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників від 4 листопада 2003 року537 та ін.
У підтримку такої позиції доктрина національного права виробила такі підстави: 1) держава обмежується своїми інтересами, для неї не існують обов’язки піклуватися про підтримку порядку іншої країни; 2) кожен громадянин може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за кримінальним законам тільки своєї держави; 3) за злочини, вчинені за межами своєї території, держава не може карати злочинця, в тому числі своїх громадян, оскільки закони цієї держави не порушувались; 4) на державу покладено обов’язок захисту та охорони своїх громадян; 5) держава у видачі власного громадянина вбачає послаблення політичної незалежності і своєї юрисдикції538.
Можна констатувати, що питання про видачу вирішується при поєднанні територіального принципу (місця вчинення злочину і місця знаходження злочинця) та громадянства цієї особи. Вирішальним для видачі вбачається принцип громадянства, тобто в означеній площині діє не територіальний, а персональний принцип відповідальності539.
Співробітництво держав буває іноді настільки багатостороннім, а їх взаємини – складними, що окремі питання при укладанні договорів залишаються не врахованими. Тому великого значення набуває також і так званий принцип взаємності.
Нікольський В.Д. вмотивовує можливість видачі, яка може відбутись поза договірним правом, зазначаючи, що «видача припускає юридичні відносини між двома державами, що виражаються у формі взаємної угоди, яка може бути або мовчазною, визначуваною за началом взаємності, або письмовою, у вигляді певного договору чи конвенції про видачу»540.
Деякі держави вже внесли необхідні зміни до національного законодавства, що дозволяє їм здійснювати видачу на основі принципу взаємності. З державами, для яких наявність екстрадиційної угоди не є обов’язковою умовою для здійснення акту видачі (національне законодавство Азербайджанської Республіки, Ізраїлю, Російської Федерації, Швейцарії тощо), діє положення про те, що запит про екстрадицію задовольняється лише у випадку, якщо запитуюча держава забезпечує взаємність541.
Статтею 544 КПК України врегульовано випадки, коли міжнародна правова допомога чи інше міжнародне співробітництво реалізується між Україною та іншими державами за відсутності міжнародного договору на засадах взаємності. З огляду на можливу відсутність договірних відносин між країнами, які б закріплювали правовий статус відносин, права та обов’язки сторін щодо надання правової допомоги, у цій нормі закріплено принцип взаємності, який передбачає, що уповноважений (центральний) орган України (поняття «уповноважений (центральний) орган України» розкрито у п. 6 ст. 541 КПК України), направляючи до іншої держави запит (запит про міжнародне співробітництво – ст. 548 КПК України), письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги542.
Окремої уваги заслуговує принцип подвійної підсудності (двостороннє визначення складу злочину, подвійна інкримінація, подвійна кримінальність, екстрадиційність злочину) – визнання вчиненого діяння злочином за законами запитуючої і запитуваної сторони. Отже, діяння має бути кваліфіковане як злочин у законодавствах обох сторін або ж мати точний збіг з усього кола питань, що обумовлюють злочинність і караність діяння. У цьому питанні кримінальне діяння практично має визначатися юридичною природою злочину, а не його найменуванням. Необхідно щоб збігалися саме діяння, а не їх назва. Так, згідно з ч. 3 ст. 2 Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію від 10.12.1998 року, «при вирішенні питання про видачу і визначенні того, чи є будь-яке діяння злочином за законодавством обох Договірних Сторін, не мають значення його юридична кваліфікація і термінологічне визначення»543.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 589 КПК України, підставою відмови у видачі особи є відповідність санкції за законом про кримінальну відповідальність запитуючої сторони закону України про кримінальну відповідальність544. Тобто закон України про кримінальну відповідальність має містити не лише подібне за складом кримінально каране діяння, а й мати санкцію у виді позбавлення волі на певний строк, яке полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу545.
У зв’язку з цим Нарбутаєв Е. та Сафаєв Ф. пропонують розглядати принцип подвійної провини з точки зору об’єктивних і суб’єктивних аспектів. Об’єктивний аспект включає в себе склад злочину і сувору інтерпретацію його нормативних елементів. Суб’єктивний аспект характеризується протиправністю, тобто кримінальне діяння незалежно від складу кримінально-правової норми і повної відповідності його елементів за кримінальним законодавством обох держав. Кримінальне покарання передбачуваного діяння, зазначеного у запиті про екстрадицію, роз’яснюється у запиті відповідного правоохоронного органу запитуючої держави546.
На практиці принцип подвійної підсудності не може застосовуватися, коли у законодавстві хоча б однієї держави відсутні підстави для кримінальної відповідальності, адже у такому разі відсутні правові підстави для запиту про видачу, або його задоволення. На думку Беляєва С.С., якщо будь-яке діяння не карається за законодавством однієї держави через будь-які правові, географічні і інші особливості даної держави, то в цьому випадку принцип «подвійної злочинності» може ігноруватися547. Отже, ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58 Конституції України)548.
Таким чином, головне – не в деталях кваліфікації діяння, а в тому, що воно визнається злочинним в обох державах549.
Відповідно до принципу невідворотності покарання («aut dedere aut judicare»), держава, на території якої виявлений злочинець, має або видати його, або передати справу відповідним органам для кримінального переслідування.
Згідно з принципом мінімального строку покарання, сторони зобов’язуються видавати запитуваних осіб за діяння, що караються позбавленням волі не менше певного терміну. Реалізація цього принципу в КПК України знайшла вираження у ч. 1 ст. 573, в якій міститься така умова: якщо за законом України хоча б за один із злочинів, у зв’язку з яким запитується видача, передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців550. Відповідні вимоги містяться у ч. 1 ст. 2 Європейської конвенції про видачу 1957 року551, ч.ч. 2, 3 ст. 56 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року552, ч. 1 ст. 2 Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників
від 3 жовтня 2002 року553 та ін.
Однією з головних вимог для видачі залишається критерій тяжкості злочину. Тому застереження в деяких договорах про видачу стосовно того, що видача для приведення вироку у виконання може мати місце тільки за умови, коли до закінчення призначеного строку покарання залишається не менше шести місяців, повинна застосовуватися лише за умови, коли особа, видача якої потрібна, засуджена судом запитуючої сторони до покарання у виді позбавлення волі на строк не менше одного року або до іншого більш тяжкого покарання за злочин, що зумовлює видачу. Відповідно, при екстрадиції у вигляді видачі засуджених, перш за все, встановлюється призначений судом запитуваної сторони остаточний термін покарання, при цьому визначається караність, достатня для того, щоб визнати екстрадиційним злочином вчинене діяння відповідно до законодавства обох сторін. При передачі засуджених значення має тільки невідбутий термін покарання, призначений вироком запитуваної сторони, а питання про віднесення злочину, за який призначено це покарання, до числа екстрадиційних взагалі не розглядається. Більшість науковців віддають перевагу принципу мінімального строку покарання, а не принципу перерахування злочинів, за якими може слідувати видача. На їх думку, такий підхід має бути сприйнятий усіма державами, що дозволить їм більш динамічно визначати злочини, за які видача може мати місце554.
Принцип конкретності (правило ad hoc, правило переконливості, правило про межі кримінальної відповідальності виданої особи і т.д.) застосовується, коли видана особа має бути засуджена виключно за той злочин, за яким запитувалася і здійснювалася екстрадиція. У силу вимоги конкретності, закріпленої ч. 1 ст. 576 КПК, особі, яка підлягає видачі, надаються особливі гарантії щодо її притягнення до кримінальної відповідальності: Видана в Україну особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція)555.
Правило ad hoc характерне для більшості міжнародних договорів про видачу: «Видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, окрім правопорушення, за яке вона була видана, і її особиста свобода ні з яких інших причин не може обмежуватися» (ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу 1957 року)556; «Без згоди запитуваної Договірної Сторони видану особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності або піддано покаранню в запитуючій Договірній Стороні за інший злочин, ніж той, за який її було видано, або за будь-який менш значний злочин, розкритий за фактами, що доводять підстави її видачі, а також така особа не може бути видана третій державі без згоди запитуваної Договірної Сторони» (ч. 1 ст. 13 Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників від 3 жовтня 2002 року)557; подібна вимога міститься і в ч.1 ст. 15 Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію від 10 грудня 1998 року558; ч.1 ст. 15 Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників від 4 листопада 2003 року559 та ін.
Деякі двосторонні договори України подібну норму називають: «Гарантії для виданої особи» – особа, яку було видано на підставі цього Договору, без попередньої згоди запитуваної Сторони не може бути притягнута до відповідальності або засуджена за будь-який інший злочин, учинений до її видачі (п. b ч. 1 ст. 7 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників від 21.10.2003 року)560 або «Гарантії недоторканності особи»: «під час перебування у запитуючій державі на підставі запиту, особа не повинна переслідуватись судом, затримуватись або піддаватись будь-яким іншим обмеженням особистої свободи в цій державі за будь-які діяння, вчинені до від’їзду з запитуваної держави. Також ця особа не буде зобов’язаною давати показання у будь-яких справах крім справ, зазначених у запиті» (ч. 1 ст. 11 Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах від 23 вересня 1996 року)561. Разом з тим слід враховувати вимоги ст. 9 Конституції України.
Веніамінов А.Г. пропонує використовувати «гнучкий» підхід до принципу конкретності і вважати його дотриманим у тих випадках, коли кримінальним законодавством запитуючої і запитуваної сторони передбачена відповідальність за злочини, склади яких відповідають один одному за змістом закону, але можуть при цьому позначатися тотожним терміном, або є відмінність їх складових елементів, в диспозиції кримінально-правової норми вказуються різні способи їх вчинення, інші кваліфікуючі ознаки. Це дозволить не допустити можливості для особи уникнути кримінальної відповідальності за формальних відмінностей статей Особливої частини Кримінального кодексу двох держав562.
Отже, після отримання особи, притягнути її до кримінальної відповідальності за злочини, виявлені в ході розслідування, або видати третій державі, не можна без відповідної згоди держави, що її видала.
Винятком з правила, згідно з яким особиста свобода виданої особи не обмежується ні за яких інших обставин крім тих, у зв’язку з якими вона була видана, стають випадки, коли сторона, що передала її, згодна на це, а така згода дається в тих випадках, коли злочин, у зв’язку з яким особа запитується, саме є підставою для видачі відповідно до положень Європейської Конвенції про видачу правопорушників (п. а ч. 1 ст. 14); або якщо ця особа, маючи можливість залишити територію Сторони, якій вона була видана, не зробила цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю територію, знову туди повернулася (п. b ч. 1 ст. 14)563. Таким чином, виключення зі спеціального правила, згідно з яким видана особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, піддана покаранню або видана третій державі за злочин, не обумовлений у вимозі про видачу, можливе лише в тому випадку, якщо на те буде отримано явно виражену згоду держави, що видала особу, або якщо видана особа після припинення справи або відбуття покарання не покине протягом зазначеного в договорі терміну територію держави запитувача564.
Нарешті, принцип конкретності вимагає недопущення передачі виданої особи третій державі.
Виходячи зі змісту норм міжнародних договорів без згоди запитуваної договірної сторони особа не може бути видана Україною третій державі (ст. 15 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року565 та ч. 2 ст. 66 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року566; ч. 1 ст. 11 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22 липня 1998 року567).
Принцип конкретності не поширюється на випадки, коли злочин вчинено особою після видачі (ч. 6 ст. 576 КПК України)568.
Принцип виключення з підстав видачі за вчинення політичного злочину міститься в більшості конвенцій і міжнародних договорів про видачу.
Політика – це сфера перманентного конфлікту, яка постійно породжує дисфункції. Різновидом таких дисфункцій є політичні злочини та інші суспільно небезпечні діяння у сфері політики, які не криміналізовані, але дестабілізують політичну ситуацію та загрожують державним інтересам, національній та міжнародній безпеці569.
Політичні злочини не визначаються українським законодавством. Водночас Україна, приймаючи рішення про видачу особи, гарантує дотримання конституційної свободи політичної діяльності та забороняє обмежувати громадян у правах за політичні переконання (ст.ст. 15, 24, 36 Конституції України).
Маляр Г.В. пропонує класифікувати політичні злочини: злочини держави проти особи; злочини особи проти держави; злочини правлячої влади проти представників парламентської опозиції, і навпаки «злочини влади проти влади»; злочини однієї держави проти іншої570.
Майже усіма конвенціями та міжнародними договорами підтримується невидача особи, якщо злочин, за яким держава є запитувачем розглядається запитуваною стороною як: політичне правопорушення або правопорушення, пов’язане з політичним правопорушенням; переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної належності чи політичних переконань, або якщо становищу такої особи може бути зашкоджено з будь-якої з цих причин. За таких умов особа визнаватиметься біженцем, а Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання (ч. 1 ст. 33 Конвенції про статус біженців 1951 року)571.
На підставі ст. 26 Конституції України іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому Законом України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»572. Згідно з положеннями цього Закону іноземний громадянин, може звернутися з заявою про визнання біженцем до відповідного органу міграційної служби. За таких підстав також використовується принцип неповернення.
Основною формою надання захисту іноземним громадянам в Україні є визнання їх біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з КПК України (ч. 2 ст. 589) особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України573.
Метою принципу виключення з підстав видачі за вчинення політичного злочину, є попередження необ’єктивності кримінального переслідування та покарання особи за її політичними міркуваннями і недопущення втручання однієї держави у внутрішньополітичні конфлікти іншої держави.
Підстави для відмови у видачі таких осіб тісно пов’язані з наданням права політичного притулку. На сьогодні відсутнє єдине поняття «політичні злочини», тому питання між видачею та невидачею такої особи вирішується за правовими нормами держави, на території якої ця особа знаходиться.
Право на політичний притулок не міститься ні у конвенціях, ні у протоколах574.
Інститут екстрадиції та інститут притулку завжди йдуть разом, оскільки будь-який акт відкриття судового провадження з видачі відразу ж порушує в постановочному плані питання про можливість одночасного відкриття судового провадження про надання притулку575.
Співвідношення між двома інститутами визначається на рівні дотримання мінімальних гарантій у процесі кримінального провадження, як це передбачено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року576.
Міжнародні документи містять вказівки на злочини, які не вважаються політичними:
– вбивство або замах на вбивство глави держави або члена його сім’ї не вважається політичним правопорушенням (ч. 3 ст. 3 Європейської Конвенції про видачу правопорушників 1957 року)577;
– геноцид не розглядається як політичний злочин, за таких обставин Договірні Сторони зобов’язуються здійснювати видачу у відповідності зі своїм законодавством і діючими договорами (ст. VII Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року);578
– «злочин апартеїду» та пов’язані з ним акти, перелічені у статті II цієї Конвенції, не вважаються політичними злочинами для цілей видачі (ст. ХІ Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року)579.
Особи, які отримали спеціальний статус користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених Конституцією, законами України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Принцип «non bis in idem» означає відмову від видачі в разі, якщо на території запитуваної країни за тим же злочином було винесено вирок або постанову про припинення переслідування по справі. Наведене відповідає вимогам ч. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, яка передбачає, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до чинного закону або кримінально-процесуального права кожної країни580. Аналогічне положення закріплене в ст. 61 Конституції України581 та ч. 4 ст. 32 КК України582.
Відповідно до принципу відповідальності за вчинення фінансового злочину, передбачено відмову у видачі осіб, які вчинили митні, податкові та інші фінансові злочини.
Стосовно фінансових правопорушень у ст. 5 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1975 року зазначається, що видача здійснюється за правопорушення, пов’язані з податками, зборами, митом і валютою, тільки якщо Договірні Сторони ухвалили таке рішення стосовно будь-якого такого правопорушення або категорії правопорушень.
З огляду на викладене слушним вбачається висновок про те, що згідно з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, екстрадицію слід розглядати як прояв добросусідства і співробітництва держав, як акцію, яка повністю відповідає вимогам основоположних міжнародно-правових документів, зокрема, Статуту ООН, міжнародних конвенцій про боротьбу з найбільш небезпечними видами злочинності583.
3.2. Суб’єкти екстрадиційних правовідносин
Досліджуючи інститут екстрадиції, необхідно визначити суб’єктів правовідносин – правоохоронні та компетентні органи іноземних держав, що співпрацюють у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру.
Суб’єкт правовідносин – індивідуальна особа або колективний суб’єкт, які мають правосуб’єктність та використовують її у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, повноважень і юридичної відповідальності584.
Правові відно́сини – врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Правові відносини виникають тоді і тільки тоді, коли відношення регулюється нормами права. Правові відносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Процесуально-правові правовідносини, які розглядаються, реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони є похідними, вторинними від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відносини585.
Усталеною в наукових колах є позиція розгляду поняття екстрадиційних правовідносин у широкому та вузькому розуміннях. У широкому розумінні екстрадиційні правовідносини – це комплекс правовідносин, різних за своєю природою та характером, що виникають на підставі екстрадиційних норм між конкретними суб’єктами – носіями взаємних прав та обов’язків щодо надання правової допомоги у кримінальних провадженнях у формі екстрадиції. Екстрадиційні правовідносини у вузькому розумінні – це такі врегульовані екстрадиційними нормами відносини, вступаючи в які запитувана держава уможливлює (шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи) реалізацію запитуючою державою комплексу заходів з кримінального переслідування особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення обвинувального вироку, що набрав законної сили, до виконання. Об’єктом цих правовідносин виступає надана (прийнята адресатом) шляхом віддання особи правова допомога, чим створюються умови для подальшої реалізації загальних чи спеціальних кримінально-правових відносин586.
Порядок застосування екстрадиційних норм, закріплений міжнародними договорами про видачу, має бути укладений незалежними державами. Напівнезалежні держави не користуються правоздатністю до укладення міжнародних трактатів. Оскільки договір про видачу є міжнародний, то необхідно визначити, які органи уповноважуються державами для його укладення. У різних державах це питання вирішується по-різному587.
Таким чином, варто звернутися до суб’єктивного принципу екстрадиційних відносин, суть яких полягає у суверенності, верховенстві кожної окремої, самостійної держави. Тільки така держава може бути суб’єктом міжнародного права і вимагати видачі особи, яка вчинила посягання на встановлені в ній норми, для суду і покарання, за умови, що запит буде можливим лише тоді, коли не суперечитиме законодавчим нормам тієї держави, в межах якої перебуває злочинець.
Бєляєв С.С. визначає, що суб’єктом здійснення екстрадиції може виступати лише держава. Крім того, екстрадиція – це завжди процес, який можливий лише після того, як злочин було вчинено, і який передбачає кримінальне переслідування виданої особи (фізичної особи, яка перебуває поза територією держави, що вимагає видачі) або виконання щодо неї покарання. Слід також мати на увазі, що сама по собі екстрадиція не є покаранням, а лише захід, що сприяє його застосуванню надалі588.
У сучасній теорії і практиці міжнародного права ряд науковців схильні вважати, що суб’єктами екстрадиційних правовідносин виступають виключно держави (Нікольский Д. О., Беляєв С.С., Кучухідзе С.Т. та ін.). Однак слід враховувати особливості суб’єктного складу міжнародних кримінально-процесуальних відносин, які полягають в тому, що до них включаються усі процесуальні дії – дії державних органів.
Держави вступають в екстрадиційні відносини під час підписання конвенцій і міжнародних договорів як договірні сторони, які зобов’язуються видавати одна одній осіб, що знаходяться на їх території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку. Отже під час укладення договору між державами урегульовуються нюанси видачі або невидачі осіб. Поряд з цим під договірною стороною розуміється не тільки держава, а й компетентні органи, які надалі будуть діяти від імені договірної сторони. Отже, держава є суб’єктом права видачі, водночас здійснення порядку та етапів екстрадиційного провадження покладається на спеціальні компетентні органи. Тільки держави можуть вступати в міжнародно-правові відносини, відповідно, тільки держава може відмовитися від подальших екстрадиційних відносин з іншою державою, а не її компетентні органи. Такий підхід до визначення держави як суб’єкта інституту екстрадиції дає чітке розуміння місця держави в екстрадиційних відносинах.
Також державні органи наділені державно-владними повноваженнями, що входять до їх компетенції та визначаються на основі встановлених законом чи іншим правовим актом предметів відання, прав та обов’язків, які необхідні для виконання їх діяльності589. Отже, держави, вступаючи в екстрадиційні відносини, делегують ці повноваження компетентним органам, які здійснюють кримінальне провадження, звертаються із запитом, забезпечують виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги. Для здійснення екстрадиції має значення конкретизація суб’єктів, якими є уповноважені органи держав, на території яких знаходяться обвинувачені та засуджені, і відповідні органи держав, що вимагають екстрадиції.
Згідно з п. 6 ч. 1 6 ст. 541 КПК України, уповноважений (центральний) орган наділений правом від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги590.
Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «компетентний орган», варто зазначити, що це органи слідства, прокуратури і суду, які відповідно до покладених на них повноважень здійснюють кримінальне провадження, звертаються або забезпечують виконання запиту про міжнародне співробітництво, згідно з розділом ІХ КПК України. У кримінальному провадженні України – це центральні органи, що мають ознаки, які вирізняють їх як суб’єктів права видачі:
На важливості міжнародної взаємодії компетентних органів іноземних держав наголошував Чорноус Ю.М., підкреслюючи необхідність співробітництва правоохоронних органів України з правоохоронними та компетентними органами інших держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру, що зумовлено рядом чинників: по-перше, це кількісне зростання злочинів міжнародного характеру, що порушують інтереси кількох держав, удосконалення використовуваних злочинцями засобів і методів діяльності; по-друге, це зобов’язання, що передбачені міжнародним та національним законодавством у боротьбі з ними; по-третє – неможливість розкриття, розслідування, попередження злочинів міжнародного характеру силами правоохоронних органів лише однієї держави592.
Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України (ч. 1 ст. 574 КПК України). Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування (ч. 2 ст. 574 КПК України). Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку (ч. 3 ст. 574 КПК України)593.
Відповідно, суб’єктами зовнішніх екстрадиційних відносин в Україні є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України.
У Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо видачі особи (екстрадиції)»594 зі змінами до Другого додаткового протоколу 1978 року
Україна визначає, що органами, яким надаються повноваження згідно з п. 1 ст. 12 Конвенції про видачу правопорушників у редакції Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції, є Міністерство юстиції України (щодо екстрадиції у справах на стадії судового розгляду або виконання вироку) і Генеральна прокуратура України (щодо екстрадиції у справах на стадії досудового слідства).
Правові основи діяльності прокуратури, закріплені ч. 2 ст. 3 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру» визначають, що органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів595.
Генеральний прокурор України відповідно до міждержавних угод про надання правової допомоги вирішує питання про порушення і розслідування кримінальних справ, проведення дізнання, видачу злочинців або осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, направлення повідомлень про наслідки кримінального переслідування, а також інші передбачені такими угодами питання (ст. 26 Закону).
Згідно з постановою Верховної Ради України від 17 листопада 1993 року № 3611-XII «Про надання Генеральному прокурору України повноважень на підписання договорів (угод) про передачу засуджених», до ратифікації Верховною Радою України відповідних міжнародних угод, Генеральний прокурор України уповноважений на підписання від імені України договорів (угод) про прийом громадян України, засуджених судами інших держав, для відбування покарання на території України та про передачу громадян іноземних держав, засуджених судами України, для відбування покарання на території цих держав596.
Міжнародне співробітництво Генеральної прокуратури України здійснюється відповідно до названих законодавчих актів та на підставі міжнародних договорів і угод, учасницею яких є Україна, а також нормативних відомчих актів Генеральної прокуратури України.
Одним із основних документів, що регламентує забезпечення належної організації роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва під час кримінального провадження, здійснення ефективного нагляду на цьому напрямі, додержання прав і свобод людини та інтересів держави при вирішенні питань, що регулюються нормами міжнародного права, є наказ Генеральної прокуратури України № 8 гн від 11 лютого 2013 року «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»597, відповідно до якого у межах своєї компетенції органи прокуратури України повинні:
– здійснювати кримінальне провадження відповідно до Конституції України, чинного законодавства і міжнародних договорів, а також без договору у випадках, коли для належної реалізації завдань і функцій прокуратури необхідне застосування норм міжнародного права або взаємодія з іноземними державними установами чи міжнародними організаціями;
– дотримуватися принципів взаємної поваги до національного суверенітету і прав людини, добросовісного виконання зобов’язань та невтручання у внутрішні справи іноземних держав;
– підвищувати та зміцнювати авторитет органів прокуратури України на міжнародній арені.
Головними напрямами взаємодії органів прокуратури України із компетентними установами іноземних держав та міжнародними
організаціями є (п. 2 Наказу):
– виконання зобов’язань за міжнародними договорами під час кримінального провадження: надання міжнародної правової допомоги; видачі осіб (екстрадиції); перейняття кримінального провадження та з інших передбачених такими договорами питань;
– проведення заходів міжнародного співробітництва – зустрічей, переговорів, конференцій та семінарів, реалізація проектів і програм співпраці з метою удосконалення механізмів та процедур надання правової допомоги й обміну досвідом, встановлення та розвиток контактів з компетентними установами іноземних держав і міжнародними організаціями;
– вдосконалення договірної бази співробітництва шляхом укладання міжвідомчих угод, які стосуються компетенції прокуратури, та участі у підготовці міжнародних договорів України у галузі співробітництва під час кримінального провадження, а також чинного законодавства з цих питань (з дотриманням Інструкції про організаційно-протокольне забезпечення заходів міжнародного співробітництва, які здійснюються органами прокуратури України», затвердженої наказом Генеральної прокуратури України № 8 гн
від 11 лютого 2013 року598).
Для забезпечення належної організації виконання міжнародних договорів щодо надання правової допомоги у кримінальних справах у Генеральній прокуратурі України в 1996 році було створено міжнародно-правове управління.
На сьогодні згідно з п. 4 названого вище наказу організацію роботи під час кримінального провадження покладено на Головне управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України, старших прокурорів і прокурорів прокуратур обласного рівня з міжнародно-правових доручень та спеціально визначених відповідними наказами працівників прокуратур, де такі посади не введені.
Головне управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України відповідно до покладених обов’язків здійснює передбачені п. 5 аналізованого наказу заходи:
– забезпечення реалізації функцій органів прокуратури, виконання яких вимагає застосування норм міжнародних договорів України у галузі міжнародного співробітництва під час кримінального провадження або взаємодії з компетентними установами іноземних держав та міжнародними організаціями;
– здійснення контролю за діяльністю підпорядкованих прокуратур щодо нагляду за додержанням вимог міжнародних договорів та законів України, якими врегульовано питання міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, та їх застосуванням, а також надання необхідної методичної та практичної допомоги;
– організацію розгляду запитів, безпосередній розгляд у межах компетенції та підготовку рішень за запитами про міжнародну правову допомогу, екстрадицію і перейняття кримінального провадження на підставі міжнародних договорів, законодавства України, відомчих угод, а в окремих випадках – без договору;
– розгляд матеріалів, підготовку висновків і пропозицій, а також документів, спрямованих на їх реалізацію, щодо: додержання вимог міжнародних договорів та чинного законодавства держави з питань правової допомоги українськими органами, дії або рішення яких оскаржуються чи перевіряються; можливості та доцільності укладання нових і приєднання до чинних угод про міжнародне співробітництво під час кримінального провадження з огляду на зобов’язання за міжнародними договорами, учасницею яких є Україна.
– забезпечення участі представників прокуратури України в заходах міжнародного характеру (зустрічах, переговорах, конференціях, семінарах, нарадах тощо), проведення таких заходів із залученням іноземних фахівців в Україні з метою вивчення сучасної прокурорської та слідчої практики, організацію навчання працівників прокуратури за кордоном;
– організаційне забезпечення службових відряджень працівників органів прокуратури за кордон на підставі наказів Генерального прокурора України відповідно до правил, установлених Інструкцією про організаційно-протокольне забезпечення заходів міжнародного співробітництва, які здійснюються органами прокуратури України;
– координацію діяльності структурних підрозділів Генеральної прокуратури України у межах реалізації програм і заходів міжнародного співробітництва, обміну досвідом з компетентними установами іноземних держав та міжнародними організаціями, підготовки договорів з питань міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, у сфері боротьби зі злочинністю та удосконалення правової бази співробітництва, а також надання консультативної і методичної допомоги зазначеним підрозділам;
– здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо захисту гарантованих Конституцією України та іншими законами, міжнародно-правовими актами прав і свобод людини, економічної безпеки держави, виявлення та усунення порушень законодавства у сфері зовнішніх відносин України, забезпечення реалізації яких віднесено до компетенції Міністерства закордонних справ України, закордонних дипломатичних установ України, а також органів влади, органів місцевого самоврядування та органів державного контролю у частині забезпечення діяльності дипломатичних установ;
– підготовку та здійснення заходів міжнародно-правового характеру, спрямованих на розвиток, а також удосконалення ділових стосунків Генеральної прокуратури України з органами прокуратури, іншими компетентними установами іноземних держав та з міжнародними організаціями;
– взаємодію з відповідними підрозділами Міністерства юстиції України, судових органів, а також правоохоронних та інших центральних органів державної влади з питань міжнародно-правового співробітництва у кримінально-правовій сфері;
– здійснення в установленому порядку та відповідно до компетенції контактів з посольствами та консульськими установами іноземних держав, представництвами міжнародних організацій в Україні, участь за дорученням керівництва Генеральної прокуратури України у зустрічах з представниками цих установ з питань діяльності органів прокуратури;
– забезпечення зв’язків з міжнародними установами та організаціями, засобами масової інформації, дипломатичними представництвами України за кордоном та іноземними посольствами в Україні з питань, що віднесені до компетенції органів прокуратури.
Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) обвинувачених та засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку, окрім випадків, визначених Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1993 року, коли центральним органом є виключно Генеральна прокуратура України599.
Діяльність Міністерства юстиції України у сфері кримінального провадження закріплена Положенням про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України 6 квітня 2011 року № 395/2011600. Згідно з вказаним Положенням на Міністерство юстиції України у тому числі покладено такі завдання:
З метою створення єдиного механізму виконання в Україні європейських конвенцій з питань кримінального судочинства у 1999 році видано міжвідомчу Інструкцію про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затверджену наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 7 липня 1999 року за № 446/3739601.
В Інструкції наводиться перелік європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, які набули чинності для України (п. 1.2); визначено механізм виконання: Європейської конвенції про видачу правопорушників (розділ 2)602, Європейської конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах (розділ 3)603, Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами (розділ 4)604, Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах (розділ 5), Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах (розділ 6)605, Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (розділ 7)606.
Питання екстрадиції в європейських країнах, як правило, вирішують судові органи, зокрема звичайні кримінальні суди. У той же час багато країн визнають можливим для вирішення питань видачі злочинців створювати екстраординарні суди, або суди ad hoc. Про це згадується в законодавчих актах і юридичній літературі Австрії, Данії, Франції, Португалії, Швейцарії та Іспанії. Ісландія, Фінляндія та Швеція також не виключають створення особливих судів для вирішення питань екстрадиції607. Водночас важливо правильно тлумачити терміни «судові органи» (франц.: autorites judiciaires; англ.: judicial authorities), «органи юстиції» (нім: Justizbehorden), що використовуються Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Коло своїх судових органів, уповноважених видавати і виконувати європейські ордери на арешт, кожна держава-член визначає самостійно.
Центральний орган, наділений повноваженнями звертатися та розглядати запити про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні, визначається країнами таким чином:
Республіка Індія – Міністерство закордонних справ Республіки Індія (ч. 2 ст. 10 спільного Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників)608;
Республіка Панама – Міністерство закордонних справ Республіки Панама (ст. 2 Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників)609;
Республіка Польща – Міністерство юстиції (ст. 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах)610;
Чеська Республіка – Міністерство юстиції (п. с ч. 1 ст. 1 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах)611;
Федеративна Республіка Бразилія – Міністерство юстиції (ст. 9 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників)612;
Латвійська Республіка – Міністерство юстиції та Генеральна Прокуратура Латвійської Республіки (ст. 4 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах)613;
Естонська Республіка – Міністерство юстиції та Державна Прокуратура Естонської Республіки (ст. 4 Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах)614;
Республіка Молдова – Міністерство юстиції та Прокуратура Молдови (ст. 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах)615;
Монголія – Міністерство юстиції Монголії, Верховний суд Монголії та Генеральна прокуратура Монголії (ч. 2 ст. 2 Договору між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах)616. Варто відмітити, що в цьому Договорі центральними установами з боку України названі Міністерство юстиції України, Верховний Суд України та Генеральна прокуратура України;
Республіка Грузія – Міністерство юстиції та Прокуратура Республіки Грузія (ст. 4 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах)617;
Ісламська Республіка Іран – Вищий орган Судової влади Ісламської Республіки Іран (ст. 18 Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників)618.
Спільними договорами не виключається використання дипломатичних каналів.
Як відомо, структура правовідносин складається з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єкта і змісту (тобто взаємних прав і обов’язків суб’єктів), саме це й виокремлює комплексний характер міжнародного кримінального права. Воно об’єднує матеріальні норми кримінального та кримінально-виконавчого права, кримінально-процесуальні норми, а також ті, які стосуються судоустрою та передбачають відповідальність за вчинення міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру, групу суб’єктів таких правовідносин утворюють суб’єкти злочинів: До суб’єктів міжнародних злочинів відносять держави та фізичних осіб (особисто чи як «агентів» або «представників» держави), до суб’єкти злочинів міжнародного характеру у першу чергу відносять фізичних осіб, іноді транснаціональні корпорації, міжнародні організації і держави.
У теорії права об’єктами правовідносин виступають різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, поведінка людей, спрямована на задоволення певних матеріальних, духовних та інших потреб, але сама фізична особа розглядається здебільшого як суб’єкт правовідносин. На наш погляд немає підстав відходити від зазначеної концепції. Таким чином, фізичні особи, щодо яких запитується видача, є суб’єктами екстрадиційних правовідносин поряд з державами та міжнародними судовими установами. Вони (фізичні особи) мають чітко окреслені процесуальні права й обов’язки, дотримання яких гарантується низкою міжнародно-правових і національних норм619.
Міжнародна взаємодопомога в протидії злочинності передбачає, насамперед, розшук злочинців, що є одним з пріоритетних напрямів діяльності Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу). Важливою складовою міжнародного розшуку є процедура екстрадиції (видачі). Як вже зазначалося, згідно зі сформованим у сучасній юридичній науці уявленням, екстрадиція є правовим процесом, здійснюваним двома або кількома державами відповідно до міжнародного та національного законодавства, коли одна країна передає іншій особу, для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку з тим, щоб особа була покарана відповідно до злочину, зазначеного у запиті.
Відповідно до Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року № 3/1/2/5/2/2 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 лютого 1997 року за № 54/1858620, використовуючи систему міжнародного розшуку в межах Інтерполу, правоохоронні органи України мають можливість:
Незважаючи на те, що, як свідчить практика, ресурси Інтерполу можуть використовуватися для передачі клопотання про взяття особи, що розшукується, під варту, і таке клопотання навіть визнається в ряді країн як достатня правова підстава для цього, співробітники Інтерполу не мають права самостійно затримати особу на території будь-якої держави, вони зобов’язані діяти спільно або через представників місцевих правоохоронних органів.
Суб’єктами екстрадиційних правовідносин є держави, міжнародні судові установи і фізичні особи, визначені національним та міжнародним законодавством.
3.3. Види екстрадиції
Відповідно до положень міжнародних договорів та національного законодавства про видачу конкретизуємо поняття екстрадиції, виокремивши такі її види: суб’єктивний, нормативно-правовий, цільовий, регулятивний.
Суб’єктний вид визначається за ознаками громадянства (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства (апатрид), біженець.
Повна і всебічна перевірка наявних у затриманого особи документів, що підтверджують її громадянство, є визначальним при вирішенні питання видачі. Конституція України гарантує невидачу своїх громадян іншій державі (ч. 2 ст. 25)621.
Відповідно до Закону України «Про громадянство України», громадянин України – особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець – особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1)622.
Конвенція про статус апатридів 1954 року визначає, що апатрид – це особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою згідно з її законом (ч. 1 ст. 1)623. Правовий статус апатридів в Україні визначається Законом України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». У кожного апатрида є зобов’язання перед країною, в якій він знаходиться. Згідно з цими зобов’язаннями він має, зокрема, дотримуватися законів та інших нормативних актів цієї країни, а також заходів, які вживаються для підтримання громадського порядку (ст. 2 Закону)624.
Біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може скористатися захистом цієї країни або не бажає ним скористатися внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (ч. 1 ст. 1 Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»)625.
Відповідно суб’єктом видачі є обвинувачена, підсудна або засуджена особа щодо якої вирок набув або не набув законної сили, але може бути виконаний.
Досліджуючи місце особи у правовідносинах з екстрадиції, Макаров М.А. виходив з концепції розмежування правовідносин внутрішньодержавного правового регулювання екстрадиції, зокрема, того, що здійснюється з використанням норм кримінального, кримінального процесуального, кримінально-виконавчого права відповідної держави, а також – міжнародно-правового регулювання, розглядаючи екстрадицію як комплексний предмет.
На підставі викладеного можна стверджувати, що особа не є суб’єктом екстрадиційних правовідносин, які виникають на міждержавному рівні. Водночас особа виступає суб’єктом окремих правовідносин екстрадиційного характеру, що виникають на рівні національного законодавства, яке, у свою чергу, забезпечує процедури видачі626.
Протягом тривалого часу індивід розглядався як об’єкт процесу екстрадиції, а не його суб’єкт, який підлягає захисту згідно з міжнародними договорами або міжнародному праву. Проте удосконалення сфери захисту прав людини після Другої світової війни змінив державно орієнтовану концепцію екстрадиції. Індивід відтепер розглядається не як об’єкт процесу, чиї права залежать виключно від заінтересованих держав, а як суб’єкт міжнародної правової практики, самостійно домагається захисту прав, гарантованих міжнародним правом627.
Отже суб’єктивний вид підкреслює важливість визначення громадянства особи, що надалі визначає особливості процедури розгляду запиту про видачу.
Нормативно-правовий вид: законодавство України та міжнародне законодавство, що застосовується при розгляді запитів про видачу.
Конституцією України (ч. 1 ст. 9) встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України628. З огляду на це Законом України (ч. 2 ст. 19) «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року № 1906-IV визначено, що у випадку, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, застосовуються правила міжнародного договору629.
Крім норм КПК України та ст. 10 КК України питання, пов’язані з обмеженням права особи на свободу пересування й особисту недоторканність (затримання, взяття під варту), регулюються також чинними міжнародними договорами України, зокрема: Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 року та Додатковими протоколами до неї 1975 і 1978 року, ратифікованими Законом України від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР, із заявами та застереженнями630; Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року631; двосторонніми договорами України з іншими державами, багатосторонніми спеціальними договорами про протидію окремим видам злочинів (наприклад, Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року632) тощо.
Україною укладено відповідні договори не з усіма країнами, з якими виникає необхідність вирішувати питання про видачу осіб. За таких умов міжнародна правова допомога чи інше співробітництво реалізується відповідно до ст. 544 КПК України на засадах взаємності.
Отже, нормативно-правовий вид екстрадиції – це законодавчі акти, якими керуються уповноважені органи під час направлення та розгляду запитів про видачу.
Цільовий вид – це видача (екстрадиція) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування; видача (екстрадиція) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку (ст. 574 КПК України).
Конституцією України гарантовано, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29)633.
У частинах 2, 3 ст. 10 КК України закріплено видачу засуджених осіб, що вчинили злочин на території України або поза межами України для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передачу для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України634.
Зобов’язання видавати правопорушників передбачені конвенціями та міжнародними договорами про видачу, зокрема: відповідно до ст. 1 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року Договірні Сторони зобов’язуються видавати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених в цій Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про тримання під вартою635. Аналогічні зобов’язання містить ст. 1 Конвенції ООН про видачу 1990 року, ст. 1 Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників636 та ін.
Важливість цільового виду полягає у взаємній допомозі держав стосовно затримання та притягнення особи, яка вчинила злочин, до відповідальності.
Регулятивний вид визначає права та обов’язки сторін при здійсненні екстрадиції особи на запит України з іноземної держави та екстрадиції особи з України за запитом іноземної держави.
Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є відповідно Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України (ч. 1 ст. 574 КПК України).
Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування (ч. 2 ст. 574 КПК України). Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку (ч. 3 ст. 574 КПК України)637.
Відповідно суб’єктами зовнішніх екстрадиційних відносин в Україні є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України (більш детально це питання розглянуто у підрозділі 3.2).
Відповідно до ч. 4 ст. 574 КПК України центральні органи України щодо видачі особи (екстрадиції):
1) звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення;
2) розглядають запити компетентних органів іноземних держав про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та приймають рішення щодо них;
3) організовують проведення екстрадиційної перевірки (на підставі ст. 587 КПК України), при цьому центральний орган України може як організувати таку перевірку, так і проводити її самостійно;
4) організовують прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення;
5) здійснюють інші повноваження, визначені цим розділом або міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію)638.
Сприяючи цілям правосуддя, права та обов’язки сторін при здійсненні екстрадиції також передбачені конвенціями та міжнародними договорами.
Таким чином, регулятивний вид екстрадиції розмежовує права та обов’язки уповноважених органів під час здійснення екстрадиції.
3.4. Порядок та етапи екстрадиційного провадження
Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18 Конституції України)639.
Екстрадиція осіб, обвинувачених у вчиненні злочинів або засуджених судом іноземної держави, для здійснення кримінального переслідування або виконання вироку в державу, громадянами якої вони є, – найважливішим видом міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства, в забезпеченні невідворотності кримінального переслідування і покарання та соціальної реабілітації засуджених.
Екстрадиція полягає не лише у видачі, а й сукупності заходів, спрямованих на її забезпечення. Процесуальний механізм практичної реалізації екстрадиції встановлюється чітко визначеними процесуальними діями.
Процесуальний порядок екстрадиційного провадження регулюється
КПК України, Інструкцією про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Верховного Суду України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України
7 липня 1999 року за № 446/3739640, наказом Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»641 та міжнародними договорами.
Екстрадиція включає: офіційний запит про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати; проведення екстрадиційної перевірки; взяття під варту особи, яка підлягає екстрадиції; видачу особи; тимчасову видачу особи; відстрочку передачі особи; передачу особи; екстрадиційний транзит.
Запит (доручення, клопотання) про міжнародне співробітництво – це оформлене згідно з вимогами відповідного чинного міжнародного договору України, а за його відсутності – відповідно до КПК України чи на засадах взаємності офіційне письмове звернення, підготовлене органом, який здійснює кримінальне провадження, або уповноваженим органом, у якому іноземному центральному органу висловлено прохання про вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, необхідних для встановлення у кримінальному провадженні певних обставин або отримання речових доказів чи предметів. Запит може бути складений у формі доручення чи клопотання642.
Відповідно до ст. 574 КПК України центральними органами щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України:
Центральні органи щодо видачі особи (екстрадиції) мають такі повноваження:
1) звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення;
2) розглядають запити компетентних органів іноземних держав про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та приймають рішення щодо них;
3) організовують проведення екстрадиційної перевірки;
4) організовують прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення;
5) здійснюють інші повноваження, визначені цим розділом або міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію).
Варто зауважити, що окремі міжнародні договори встановлюють інший порядок зносин при екстрадиції. Зокрема, відповідно до ст. 80 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах відносини з питань видачі і кримінального переслідування здійснюються Генеральними прокурорами Договірних Сторін643. Відносини з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою, Республікою Узбекистан, Республікою Таджикистан та Туркменістаном урегульовані лише названою Конвенцією, а тому відносини органів досудового слідства та судів України у питаннях екстрадиції з компетентними органами цих держав здійснюються виключно через Генеральну прокуратуру України.
Згідно з наказом Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва» від 11 лютого 2013 року № 8 гн, організацію роботи на цьому напрямі та здійснення нагляду за додержанням законів у міжнародно-правовій галузі під час кримінального провадження покладено на Головне управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України, старших прокурорів і прокурорів прокуратур обласного рівня з міжнародно-правових доручень та спеціально визначених відповідними наказами працівників прокуратур, де такі посади не введені644.
Одночасно цим наказом на Головне управління міжнародно-правового співробітництва покладено організацію розгляду запитів, безпосередній розгляд у межах компетенції та підготовку рішень за запитами про міжнародну правову допомогу, екстрадицію і перейняття кримінального провадження на підставі міжнародних договорів, законодавства України, відомчих угод, а в окремих випадках – без договору.
Підставою складання запиту про видачу (екстрадицію) є міра та вид покарання, до якого засуджена особа. Запит про видачу особи (екстрадицію) направляється за умови, якщо за законом України хоча б за один із злочинів, у зв’язку з якими запитується видача, передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 573 КПК України)645.
Запит компетентного органу іноземної держави про видачу може розглядатися також за умови, якщо вчинене особою діяння має аналогію в Кримінальному кодексі України і в цьому Кодексі передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року.
При цьому окремими міжнародними договорами ратифікованими Україною встановлено інші строки. Зокрема, видача здійснюється:
Приміткою ст. 1 Типового договору про видачу від 1990 року вказано, що посилання на виконання вироку може вимагатися не для всіх держав. Водночас це має значення при розмежуванні повноважень органів, які направляють запит про екстрадицію649.
Клопотання про видачу особи в Україну готує слідчий, прокурор або суд, який розглядає справу чи яким ухвалено вирок.
Клопотання, до якого долучаються документи, складаються у письмовій формі, засвідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного органу (ч. 2 ст. 548 КПК України)650. Відповідно до ст. 58 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року клопотання має містити:
– найменування запитуваної установи;
– опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої Договірної Сторони, на підставі якого це діяння визнається злочином;
– прізвище, ім’я, по батькові особи, що підлягає видачі, її громадянство, місце проживання або перебування, за можливості – опис зовнішності й інші відомості про особу;
– зазначення розміру збитку, заподіяного злочином651.
Типовий договір про взаємну допомогу в галузі кримінального правосуддя 1990 року передбачає у клопотанні, зокрема, зазначати: a) назву запитуючої установи і компетентного органу, що проводить розслідування чи судовий розгляд, до якого відноситься прохання; b) виклад мети прохання та короткий опис запитуваної допомоги; c) опис фактів, які, як стверджується, складають правопорушення, а також виклад або текст відповідних законів, за винятком випадків подання прохання про надання документів; d) коли це необхідно, прізвище та адресу особи, якій потрібно вручити документи; e) причини застосування і докладний опис якої-небудь конкретної процедури або вимоги, виконання яких хотіла б забезпечити запитуюча держава, включаючи сповіщення про потенційну необхідність надання показань або заяв під присягою або підтверджених свідчень і заяв; f) зазначення будь-яких термінів, протягом яких очікується виконання клопотання; g) будь-яку іншу інформацію, необхідну для належного виконання прохання (ст. 5)652. Подібні вимоги до змісту клопотання встановлюються і в деяких міжнародних договорах, учасницею яких є Україна (наприклад, Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах).
До клопотання відповідно ч. 2 ст. 575 КПК України додаються такі документи:
1) засвідчена копія ухвали слідчого судді або суду про тримання особи під вартою, якщо видача запитується для притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 58 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року653);
2) копія вироку з підтвердженням набуття ним законної сили, якщо видача запитується для приведення вироку до виконання (ч. 3 ст. 58 Конвенції 1993 року);
3) довідка про відомості, які вказують на вчинення кримінального правопорушення особою, або довідка про докази, якими підтверджується винуватість розшукуваної особи у його вчиненні;
4) положення статті закону України про кримінальну відповідальність, за яким кваліфікується кримінальне правопорушення;
5) висновок компетентних органів України про громадянство особи, видача якої запитується, складений згідно вимог законодавства про громадянство України;
6) довідка про частину невідбутого покарання, якщо йдеться про видачу особи, яка вже відбула частину призначеного судом покарання;
7) інформація про перебіг строків давності;
8) інші відомості, передбачені міжнародним договором України, який також чинний для іноземної держави, на території якої встановлено розшукувану особу654. Наприклад: «Запитуюча Сторона також надає докази або повідомляє ознаки того, що особа, про видачу якої робиться запит, прибула або перебуває на території запитуваної Сторони» (ч. 3 ст. 10 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників від 21 жовтня 2004 року)655.
У запиті чітко вказується конкретний тип видачі особи (екстрадиції), наприклад, тимчасова видача чи екстрадиційний транзит.
Установи юстиції Договірних Сторін користуються державними мовами Договірних Сторін (ст. 17 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року)656.
Строк направлення органом досудового розслідування клопотання та документів про видачу особи до прокуратури обласного рівня відповідно до ст. 575 КПК України становить десять днів з моменту затримання розшукуваної особи на території іноземної держави. У зазначений строк керівник відповідного органу досудового розслідування у складі центрального апарату органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань України (після його утворення) безпосередньо передає Генеральній прокуратурі України клопотання про видачу особи (екстрадицію)657.
З метою забезпечення нагляду за додержанням законів з питань виконання підпорядкованими прокурорами та органами досудового розслідування вимог ст. 575 КПК України щодо видачі особи (екстрадиції) передача клопотань до відповідного центрального органу України проводиться через прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокуратур.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, спеціалізовані прокурори (на правах обласних), прокурори міст з районним поділом, міські, районні, міжрайонні та прирівняні до них прокуратури у межах компетенції забезпечують нагляд за додержанням законів з питань міжнародно-правового співробітництва під час кримінального провадження, зокрема: забезпечують виконання підпорядкованими прокурорами та органами досудового розслідування вимог ст. 575 КПК України щодо видачі особи (екстрадиції); вивчають матеріали кримінального провадження стосовно встановленої або затриманої за кордоном особи із складанням висновку щодо обґрунтованості звернення, наявності умов для екстрадиції такої особи та відповідності документів органу досудового розслідування вимогам міжнародних договорів і чинного законодавства України (п. 7.1 ч. 7 наказу Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»)658.
При цьому складання прокуратурою обласного рівня процесуального акта за результатами такої перевірки КПК України не передбачає. У випадку виявлення порушень вимог законодавства України та/або оформлення документів прокуратура обласного рівня зобов’язана в установленому порядку негайно повернути матеріали компетентному органу із зазначенням відповідних порушень для їх виправлення. Після доопрацювання документи знову направляють до прокуратури659.
Перевірка дотримання визначеного національним та міжнародним законодавством порядку підготовки, складання та направлення запиту про видачу відповідальним органам іншої держави повинна здійснюватись центральним органом України, якому такий запит направлений. Відповідно до ст. 574 КПК України такими органами є Генеральна прокуратура України (у справах на стадії досудового слідства) і Міністерство юстиції України (у справах на стадії судового слідства), проте такі запити за наявності для цього правових підстав можуть у зв’язку із терміновістю направлятись безпосередньо судам, прокурорам, органам попереднього слідства. Згідно із Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, для країн СНД такими є центральні органи компетентних установ юстиції, для України – це Міністерство юстиції України660. З огляду на це, Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України мають забезпечувати належне сприяння у вирішенні цього питання для недопущення фактів виконання запитів, складених не уповноваженими органами. Для мінімізації таких фактів між більшістю держав діє порядок направлення запитів у порядку взаємної допомоги через уповноважені (центральні) органи та відповідальні канали зв’язку661.
Керівники відповідних структурних підрозділів Генеральної прокуратури України за зверненням Головного управління міжнародно-правового співробітництва у визначений ним строк зобов’язані надавати висновок про законність процесуальних рішень у кримінальному провадженні та наявність підстав для звернення із запитом про видачу особи, встановленої або затриманої на території іноземної держави, або відмови від такого звернення. Негайно організовувати перевірки у разі відмови ініціатора розшуку від наміру вимагати видачу (екстрадицію) особи в Україну, вживати заходів реагування до порушників конституційних прав особи (пп. 3 п. 6.1. ч. 6 наказу Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»)662.
Запит про видачу особи направляється керівником центрального органу України або уповноваженою ним особою протягом п’яти днів з дня отримання клопотання (ч. 5 ст. 575 КПК України) до відповідного компетентного органу іноземної держави663.
Таким чином, направлення запиту про видачу особи (екстрадицію) здійснюється виключно за наявності достатніх правових підстав: запитуюча сторона вивчає норми національного законодавства та міжнародну договірно-правову базу стосовно питань видачі, для того, щоб визначити чи є можливість направити клопотання про видачу особи, що перебуває на території іншої держави. Якщо така можливість встановлена, запитуюча сторона готує запит про видачу особи (екстрадицію).
У разі належного оформлення документів, наявності підстав і відсутності перешкод, передбачених національним законодавством, конвенціями або іншими міжнародними договорами, що регулюють екстрадицію, Міністерство юстиції України, Генеральна прокуратура України готує і в якомога стислий термін надсилає відповідному органу іноземної держави запит про екстрадицію особи в Україну для притягнення її до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання вироку суду.
При надходженні від відповідного органу іноземної держави згоди на видачу розшукуваної особи і повідомлення про її затримання (арешт) Генеральна прокуратура України (у разі знаходження кримінального провадження щодо особи, яка підлягає видачі, на стадії досудового слідства) або відповідно Міністерство юстиції України (у разі знаходження кримінального провадження щодо особи, яка підлягає видачі, у провадженні суду або потреби приведення до виконання вироку суду щодо такої особи) направляють Міністерству внутрішніх справ України та Державній пенітенціарній службі України доручення про організацію прийому цієї особи та взяття її, у разі потреби, під варту. У дорученні також повідомляється адреса етапування заарештованого та орган, у провадженні якого знаходиться справа щодо цієї особи.
Міністерство внутрішніх справ України організовує приймання запитуваної особи на кордонах сусідніх держав на пунктах пропуску через Державний кордон України з дотриманням Інструкції про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами, затверджена наказом Державного комітету у справах охорони державного кордону України та Міністерства внутрішніх справ України
від 17 листопада 1998 року № 474/845 дск, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 14 січня 1999 року за № 16/3309664. Після здійснення прийняття ця особа передається встановленим порядком до установи Державної пенітенціарної служби України, про що Державна пенітенціарна служба України та Міністерство внутрішніх справ України повідомляють Генеральну прокуратуру України або відповідно Міністерство юстиції України із зазначенням у повідомленні місця, куди поміщено особу, та дати прийняття.
При призначенні покарання вироком суду України час тримання під вартою на території запитуваної держави, у зв’язку з вирішенням про видачу в Україну, а також час етапування особи, виходячи з положень ч. 5 ст. 72 КК України, зараховується до загального строку відбування покарання665.
Відповідно до ст. 576 КПК України та міжнародних договорів України видана особа, як вже зазначалося, може бути притягнута до кримінальної відповідальності або стосовно неї може бути виконано вирок суду лише за той злочин, за який вона видана666.
Окремі міжнародні договори України допускають зміну кваліфікації злочину, за який була видана особа. Відповідне положення закріплено у ч. 3 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників: якщо кваліфікація правопорушення, у зв’язку з яким пред’являється обвинувачення, змінюється в ході розгляду справи, видана особа може переслідуватися або засуджуватися, тільки коли кваліфікуючи ознаки нового складу правопорушення свідчать про те, що це правопорушення є таким, що передбачає видачу667.
Наступною формою екстрадиції є видача особи Україною запитуваній державі, яка здійснюється лише за наявності вимоги про видачу.
Згідно зі ст. 60 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (у редакції Протоколу 1997 року), по отриманні вимоги про видачу запитувана Сторона негайно вживає заходів до розшуку і взяття під варту особи, видача якої вимагається, за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена. Протокол доповнює Конвенцію ст. 61-2, за якою час тримання під вартою особи у разі її видачі зараховується до загального строку тримання під вартою, передбаченого законодавством668.
До клопотання про видачу для здійснення кримінального переслідування має бути додана завірена копія постанови про взяття особи під варту з описом діяння, що становить злочин, а про видачу для виконання вироку – завірена копія вироку.
Запит компетентного органу іноземної держави про видачу особи може розглядатися лише тоді, коли за законом України хоча б за один із злочинів, у зв’язку з якими запитується видача, передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року, або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців.
Після отримання запиту проводиться екстрадиційна перевірка – діяльність визначених законом органів щодо встановлення та дослідження передбачених міжнародним договором України, іншими актами законодавства України обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадицїі), яка вчинила злочин (п. 8 ч. 1 ст. 541 КПК України)669. Відповідно до законодавства такі процесуальні та організаційні дії проводяться центральним органом України у межах виконання направленого іноземною державою запиту про видачу особи, затриману на території України протягом шістдесяти днів. Строк перевірки може бути продовжено відповідним центральним органом України (ч. 2 ст. 587 КПК України)670.
Організацію розгляду запитів, безпосередній розгляд у межах компетенції та підготовку рішень за запитами про екстрадицію на підставі міжнародних договорів, законодавства України, відомчих угод, а в окремих випадках – без договору, як вже зазначалося, покладено на Головне управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України (п. 5.3 ч. 5 наказу Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»)671.
Екстрадиційну перевірку, окрім центрального органу України, може проводити за письмовим дорученням (якщо центральним органом України є Генеральна прокуратура України) або письмовим зверненням (якщо центральним органом України є Міністерство юстиції України) прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.
Під час екстрадиційної перевірки:
– встановлюється особа (правильні прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце народження) та її громадянство (висновок або довідка підрозділу з питань громадянства і реєстрації фізичних осіб);
– встановлюється, чи не має особа статусу біженця із запитуючої країни, а також факт прийняття компетентним органом України заяви про надання статусу біженця;
– з’ясовується інформація щодо можливого притягнення особи до кримінальної відповідальності на території України або наявності в особи невідбутого покарання за вироком українського суду;
– встановлюється стан здоров’я особи;
– відбираються пояснення в особи (із зазначених вище питань);
– встановлюється наявність екстрадиційності злочину або кожного епізоду злочинної діяльності відповідно до законодавства України;
– встановлюється наявність строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, передбачених законодавством України, за кожним запитуваним епізодом злочинної діяльності;
– встановлюється наявність чи відсутність обставин, передбачених ст. 589 КПК України 672.
КПК України не містить положень, які визначали б порядок вирішення запитів щодо видачі однієї й тієї ж особи, що надійшли від компетентних органів декількох держав (одночасні або конкуруючі запити).
З огляду на це, при їх розгляді, проведенні екстрадиційних перевірок стосовно всіх запитів слід керуватися положеннями відповідних міжнародних договорів, зокрема:
– ст. 17 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року: якщо видача правопорушника запитується одночасно декількома державами або за одне й те ж правопорушення, або за різні правопорушення, запитувана Сторона ухвалює своє рішення з урахуванням всіх обставин та місця вчинення правопорушень, відповідних дат надходження запитів, громадянства відповідної особи та можливості подальшої видачі правопорушника іншій державі673;
– ст. 65 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах: якщо вимоги про видачу надійдуть від декількох держав, запитувана Договірна Сторона самостійно вирішує, яку з цих вимог повинно бути задоволено674;
– ст. 16 Типового договору ООН про видачу 1990 року: якщо Сторона отримує прохання про видачу однієї і тієї ж особи одночасно від іншої Сторони і від якої третьої держави, вона за своїм розсудом визначає, якій з цих держав видати запитувану особу675. Подібні положення містяться і в інших договорах.
Результати перевірки слід оформляти одним висновком.
Підсумовуючи викладене, вбачаємо підстави для наступного твердження. Правозастосовча практика міжнародного співтовариства визначила орієнтовний перелік критеріїв, що мають оцінюватися при вирішенні кількох одночасних запитів і впливають на рішення щодо переваги того чи іншого запиту:
Якщо запит про видачу не містить усіх необхідних даних, то установа юстиції запитуваної Договірної Сторони може запитати додаткові відомості, для чого встановлює термін до 30 днів. Цей термін може бути продовжений ще до 30 днів за клопотанню установи юстиції запитуючої Договірної Сторони (ч. 2 ст. 71 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 року)676.
За відсутності передбачених ч.ч. 3, 4 ст. 586, ст. 589, ч. 4 ст. 590, ст. 592 КПК України та положеннями конвенцій і міжнародних договорів обставин, згідно з якими особа не може бути видана запитуючій стороні, вирішення питання щодо видачі особи з України, запит про її видачу з Міністерства юстиції України надсилається до Генеральної прокуратури України для прийняття рішення по суті. Прокурорам областей (прирівняним до них прокурорам) надсилається відповідне доручення.
У разі прийняття рішення про задоволення запиту вживаються заходи для затримання запитуваної особи. Згідно зі ст. 582 КПК України уповноваженою службовою особою здійснюється затримання на території України особи, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення. Про затримання негайно інформується прокурор, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання. Повідомлення прокурору, до якого додається копія протоколу затримання, повинно містити докладну інформацію щодо підстав та мотивів затримання. Прокурор, отримавши повідомлення, перевіряє законність затримання особи, яка розшукується компетентними органами іноземних держав, та негайно інформує прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя677.
За кожним фактом затримання іноземця або особи без громадянства, розшукуваних компетентними органами іноземних держав для притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання вироку суду, проводиться перевірка наявності законних підстав для затримання, відповідності процесуального оформлення затримання чинному законодавству України, своєчасності і повноти виконання органом, що здійснив затримання, вимог статей 208, 582 КПК України. Про результати перевірки впродовж 60 годин повідомляється Головне управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України (ч. 7.4 наказу Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»)678.
Уповноважена особа відразу після затримання та проведення дій, передбачених ч.ч. 4, 5 ст. 208 КПК України зобов’язана роз’яснити особі, видача якої запитується, її права і зафіксувати це в протоколі, з яким ознайомити затриману особу.
Відповідно до ст. 581 КПК України особа має право:
1) знати, у зв’язку з яким кримінальним правопорушенням надійшов запит про її видачу;
2) мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, на присутність захисника під час допитів;
3) у разі затримання – на повідомлення близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб про затримання і місце свого перебування;
4) брати участь у розгляді судом питань, пов’язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу;
5) ознайомлюватися із запитом про видачу або одержати його копію;
6) оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу;
7) висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо запиту про видачу;
8) звертатися з проханням про застосування спрощеної процедури видачі679.
У Протоколі повідомлення та роз’яснення прав особі, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу фіксується повідомлення та роз’яснення відповідних прав.
Зміст протоколу містить:
1) місце та час розгляду клопотання у судовому засіданні (день, місяць, рік, години і хвилини початку та закінчення такого повідомлення й роз’яснення);
2) особу, яка проводить процесуальну дію (прізвище, ім’я, по батькові особи, її посада);
3) особу, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (прізвище, ім’я, по батькові особи, дата і місце народження, громадянство, місце проживання та реєстрації, сімейний стан, її посада, відомості про судимості);
4) усіх осіб, присутніх під час проведення процесуальної дії (прізвища, імена, по батькові, дати народження, посади, місця проживання);
5) те, що особи, які беруть участь у процесуальній дії, заздалегідь повідомлені про застосування технічних засобів фіксації, ознайомлені з характеристиками технічних засобів фіксації та носіями інформації, які застосовуються при проведенні процесуальної дії, умовами та порядком їх використання;
6) послідовність порядку ведення судового засідання – повідомлення переліку прав особи, визначених у ст. 581 КПК України і т.д.;
7) наявність клопотань, заяв чи скарг особи, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу;
8) спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу. Якщо особа з якихось причин не може особисто підписати протокол, то її ознайомлюють з документом у присутності захисника (законного представника), який своїм підписом засвідчує зміст протоколу та факт неможливості його підписання особою. У разі ж відмови особи підписати протокол, про це зазначається в ньому, їй надається право дати письмові пояснення щодо причин відмови, що заносяться до протоколу. Відповідні факти засвідчуються підписом захисника особи (законного представника), а в разі його відсутності – понятих;
9) зауваження і доповнення до письмового протоколу з боку учасників процесуальної дії;
10) підписи присутніх осіб із розшифруванням ініціалів і прізвищ (при цьому перед підписанням протоколу учасникам надається можливість ознайомитися із текстом протоколу).
Копія протоколу негайно, під розпис надається затриманому, а також надсилається відповідному прокурору.
Про кожен випадок затримання громадянина іноземної держави, який вчинив злочин за межами України, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя також повідомляє Міністерство закордонних справ України.
Затримана особа негайно звільняється у разі, якщо: протягом шістдесяти годин з моменту затримання вона не доставлена до слідчого судді для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу тимчасового або екстрадиційного арешту; встановлено обставини, за наявності яких видача (екстрадиція) не здійснюється.
Прокурор або слідчий звертається до слідчого судді з клопотанням про застосування тимчасового арешту такої особи на строк, визначений ст. 583 КПК України – до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором ратифікованим Україною, строк, до надходження запиту про її видачу.
Заслухавши всіх учасників слідчий суддя виносить ухвалу про: застосування тимчасового арешту або відмову в застосуванні тимчасового арешту, якщо для його обрання немає підстав.
Особа має право отримати переклад судового рішення та рішення центрального органу України мовою, якою вона користувалася під час розгляду (ч. 2 ст. 581 КПК України)680.
Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано тимчасовий арешт, її захисником чи законним представником, прокурором.
Звільнення особи з-під тимчасового арешту у зв’язку з несвоєчасним надходженням до центрального органу України запиту про видачу не перешкоджає застосуванню до неї екстрадиційного арешту в разі отримання в подальшому такого запиту.
У разі надходження запиту про видачу особи (екстрадицію) до закінчення строку тимчасового арешту, ухвала слідчого судді про застосування тимчасового арешту втрачає юридичну силу з моменту винесення слідчим суддею ухвали про застосування екстрадиційного арешту.
Після надходження та розгляду запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України прокурор звертається з клопотанням (у письмовій формі) про екстрадиційний арешт особи до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою, який не пізніше сімдесяти двох годин з моменту затримання особи має розглянути клопотання. Разом із клопотанням на розгляд слідчого судді надаються відповідні документи, передбачені міжнародним договором ратифікованим Україною (за наявності), та ст. 583 КПК України.
Клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) повинно містити:
1) у вступній частині:
– назву суду першої інстанції за місцем тримання особи під вартою;
– назву клопотання («Клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою»);
– місце та час складення клопотання;
– посаду, класний чин, прізвище, ім’я та по батькові прокурора, який розглядає матеріали;
– прізвище, ім’я та по батькові, громадянство особи, щодо якої вноситься клопотання;
– відомості про запитуючу сторону, яка направила запит (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);
– відомості про кримінальні правопорушення особи згідно з законом про кримінальну відповідальність запитуючої сторони;
2) в описово-мотивувальній частині:
– прізвище, ім’я та по батькові, громадянство особи щодо якої вноситься клопотання, дата та місце народження; громадянство;
– відомості про запитуючу сторону, яка розшукує особу (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);
– відомості про кримінальні правопорушення особи згідно з законом про кримінальну відповідальність запитуючої сторони;
– дата оголошення затриманої особи в розшук та відомості про компетентний орган іноземної держави або міжнародну організацію, яка оголосила в розшук;
– відомості про кримінальне провадження запитуючої сторони щодо затриманої особи (початок провадження, відомості про притягнення до кримінальної відповідальності, оголошення в розшук, відомості про рішення суду щодо взяття особи під варту) із зазначенням дат та назв відповідних процесуальних документів, найменування компетентних органів, що їх винесли;
– час та місце затримання особи;
– найменування (номер) норми КПК України, в порядку якої було особу затримано;
– найменування уповноваженого органу, який здійснював затримання особи;
– відомості про застосування до особи тимчасового арешту (із зазначенням реквізитів ухвали слідчого судді та строків тимчасового арешту);
– відомості про запит про видачу особи (із зазначенням дати отримання запиту центральним органом України та найменування компетентного органу запитуючої сторони);
– відомості про проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце (із зазначенням найменування органу, який її проводив);
– відомості про результати проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце;
– відомості про інкриміновані кримінальні правопорушення згідно з законодавством України із зазначенням диспозиції та санкції відповідної статті закону України про кримінальну відповідальність;
– відомості про стан строків давності за вчинені особою кримінальні правопорушення згідно з законом України про кримінальну відповідальність;
– посилання на один або кілька ризиків (невиконання особою покладених на неї процесуальних обов’язків, переховування особи від компетентних органів запитуючої та запитуваної сторін; знищення, переховування або спотворення особою будь-яких речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; вчинення особою незаконного впливу на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином; вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується);
– обґрунтування неможливості запобігання ризику або ризикам, які зазначені у клопотанні, шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів;
– посилання на відповідні норми КПК України, інших законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, якими обґрунтовується клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт);
3) у резолютивній частині містяться прохання про:
– застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) до особи (із зазначенням прізвища, ім’я та по батькові, громадянства особи, дати та місця народження; громадянства), із зазначенням строку його застосування (до вирішення питання центральним органом України про видачу особи та фактичної передачі запитуючій стороні);
– визначення місця тримання особи;
– підпис прокурора із зазначенням посади, класного чину, ініціалів та прізвища;
– кількість документів-додатків та кількість аркушів у кожному681.
До клопотання додаються такі документи, передбачені ч. 4 ст. 583 КПК України:
1) протокол затримання особи;
2) документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави;
3) документи, що підтверджують особу затриманого682.
Розгляд і вирішення слідчим суддею питань, пов’язаних з видачею, передачею особи іноземній державі здійснюються у відкритому судовому засіданні з урахуванням особливостей, передбачених КПК України.
За наявності всіх документів слідчий суддя починає судове засідання з повідомлення та роз’яснення прав особі, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (ч. 1 ст. 581 КПК України):
1) знати, у зв’язку з яким кримінальним правопорушенням надійшов запит про її видачу;
2) мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, на присутність захисника під час допитів;
3) у разі затримання – на повідомлення близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб про затримання і місце свого перебування;
4) брати участь у розгляді судом питань, пов’язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу;
5) ознайомлюватися із запитом про видачу або одержати його копію;
6) оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу;
7) висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо запиту про видачу;
8) звертатися з проханням про застосування спрощеної процедури видачі683.
Під час судового засідання слідчий суддя, заслухавши особу та перевіривши клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт), надає слово прокуророві та іншим учасникам судового засідання.
За наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпечення у подальшому її видачі слідчий суддя, виходячи з положень глави 18 КПК України, може обрати запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом).
Альтернативність вибору запобіжних заходів, передбачених ч. 1 ст. 176 КПК України, дає змогу застосовувати найбільш ефективні з них із урахуванням всіх обставин, які в своїй сукупності можуть об’єктивно впливати на прийняття законного рішення про застосування до особи одного з видів запобіжних заходів: особистого зобов’язання (ст. 179 КПК України); особистої поруки (ст. 180 КПК України); домашнього арешту (ст. 181 КПК України); застави (ст. 182 КПК України).
При вирішенні питання про можливість застосування запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою, слідчий суддя обов’язково враховує:
1) відомості про ухилення особи від правосуддя у запитуючій стороні та дотримання нею умов, на яких відбулося звільнення її з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень;
2) тяжкість покарання, що загрожує особі в разі засудження, виходячи з обставин, встановлених під час заявленого кримінального правопорушення, положень закону України про кримінальну відповідальність і усталеної судової практики;
3) вік і стан здоров’я особи, видача якої запитується;
4) міцність соціальних зв’язків особи, у тому числі наявність у неї родини та утриманців.
У разі порушення особою, щодо якої розглядається запит про її видачу, умов обраного запобіжного заходу, слідчий суддя за клопотанням прокурора має право постановити ухвалу про застосування екстрадиційного арешту для забезпечення видачі особи.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), протягом десяти днів з моменту його вручення має право на оскарження процесуальних рішень уповноважених органів у порядку ст. 591 КПК України.
Рішення про видачу особи (екстрадицію) оскаржуються до слідчого судді:
1) в межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою, при цьому уповноважена службова особа місця ув’язнення негайно надсилає скаргу до слідчого судді і повідомляє про це прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя;
2) у межах територіальної юрисдикції якого розташований відповідний центральний орган України, якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою684.
Розгляд скарги здійснюється слідчим суддею протягом п’яти днів з дня її надходження до суду. Судовий розгляд проводиться за участю прокурора, який проводив екстрадиційну перевірку, особи, щодо якої прийнято рішення про видачу, її захисника чи законного представника, якщо він бере участь у провадженні.
При розгляді скарги слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у провадженні стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (екстрадицію).
За результатами розгляду слідчий суддя виносить ухвалу, якою: залишає скаргу без задоволення або задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію).
Ухвала слідчого судді на підставі ч. 6 ст. 591 КПК України може бути оскаржена в апеляційному порядку прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, її захисником чи законним представником. Порядок розгляду апеляційної скарги регулюється главою 31 КПК України. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили та її виконання685.
Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку лише прокурором. Касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду подається протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення та повинна відповідати вимогам ст. 427 КПК України. Єдиною підставою оскарження може бути – неправильне застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою. Порядок розгляду касаційної скарги регулюється главою 32 КПК України.
Припинення тимчасового арешту або запобіжного заходу відбувається за таких умов:
1) якщо центральний орган України в передбачені міжнародним договором України строки не отримав запит про видачу особи (екстрадицію). Відповідно до ч. 1 ст. 583 КПК України тимчасовий арешт застосовується до 40 днів686, а п. 4 ст. 10 Типового договору ООН про видачу 1990 року не виключає можливості умовного звільнення особи до закінчення цього терміну687;
2) якщо під час екстрадиційної перевірки встановлено обставини, за наявності яких видача особи (екстрадиція) не здійснюється;
3) якщо компетентний орган іноземної держави відмовився вимагати видачу особи;
4) якщо центральним органом України прийнято рішення про відмову у видачі особи (екстрадиції).
Скасування тимчасового арешту або запобіжного заходу здійснюється на підставі відповідної постанови (з дотриманням вимог ст. 110 КПК України) прокурора Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя або його заступником за дорученням (зверненням) центрального органу України, а в разі наявності підстав, за яких видача не здійснюється, за погодженням з відповідним центральним органом України. Копія постанови про скасування тимчасового арешту або запобіжного заходу надсилається уповноваженій службовій особі місця ув’язнення, слідчому судді, який приймав рішення про застосування тимчасового арешту або запобіжного заходу, а також особі, щодо якої застосовувався запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.
Особі, щодо якої надійшов запит про її видачу, повідомляється про право звертатися з проханням згідно зі ст. 588 КПК України про застосування спрощеного порядку видачі і роз’яснюється порядок надання відповідної заяви688. Підставою застосування спрощеного порядку видачі є оформлена запитуваною особою заява в присутності свого захисника. У заяві особа зазначає, що добровільно погоджується на свою видачу відповідній державі і усвідомлює всі наслідки цієї видачі. Відповідні положення містяться в ст. 6 Типового договору ООН про видачу 1990 року689.
Після одержання заяви від особи прокурор звертається до слідчого судді із клопотанням про затвердження згоди особи на видачу. Розгляд клопотання про затвердження згоди особи на видачу відбувається у судовому засіданні слідчим суддею не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження до суду клопотання. У засіданні обов’язково беруть участь та висловлюють свої думки прокурор, особа, щодо якої надійшов запит про її видачу, її захисник та за потреби перекладач.
Клопотання про затвердження згоди особи на видачу містить:
1) у вступній частині:
– назву суду першої інстанції, до юрисдикції якого належить розгляд питання про затвердження згоди особи на видачу;
– назву клопотання («Клопотання про затвердження згоди особи на видачу»);
– місце та час складення клопотання;
– посаду, класний чин, прізвище, ім’я та по батькові прокурора, який розглядає матеріали;
– прізвище, ім’я та по батькові, громадянство особи, щодо якої вноситься клопотання;
– відомості про запитуючу сторону, яка направила запит (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);
– відомості про кримінальні правопорушення особи згідно з законом про кримінальну відповідальність запитуючої сторони;
2) в описово-мотивувальній частині:
– прізвище, ім’я та по батькові, громадянство особи, щодо якої вноситься клопотання, дата та місце народження;
– відомості про запитуючу сторону, яка розшукує особу (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);
– відомості про кримінальні правопорушення особи згідно з законом про кримінальну відповідальність запитуючої сторони;
– дата оголошення затриманої особи в розшук та відомості про компетентний орган іноземної держави або міжнародну організацію, яка оголосила в розшук;
– відомості про кримінальне провадження запитуючої сторони щодо затриманої особи (початок провадження, відомості про притягнення до кримінальної відповідальності, оголошення в розшук, відомості про рішення суду про взяття особи під варту) із зазначенням дат та назв відповідних процесуальних документів, найменування компетентних органів, що їх винесли;
– час та місце затримання особи;
– найменування (номер) норми КПК України, в порядку якої було особу затримано;
– найменування уповноваженого органу, який здійснював затримання особи;
– відомості про застосування до особи тимчасового арешту (із зазначенням реквізитів ухвали слідчого судді та строків тимчасового арешту);
– відомості щодо запиту про видачу особи (із зазначенням дати отримання запиту центральним органом України та найменування компетентного органу запитуючої сторони);
– відомості про застосування до особи запобіжних заходів (із зазначенням реквізитів ухвали слідчого судді та назви запобіжних заходів);
– відомості про проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце (із зазначенням найменування органу, який її проводив);
– відомості про результати проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце;
– відомості про інкриміновані кримінальні правопорушення за законодавством України із зазначенням диспозиції та санкції відповідної статті закону України про кримінальну відповідальність;
– відомості про стан строків давності за вчинені особою кримінальні правопорушення згідно з законом України про кримінальну відповідальність;
– посилання на добровільність особи при прийнятті рішення про свою видачу й усвідомлення особою всіх наслідків цієї видачі;
– посилання на відповідні норми КПК України, інших законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, якими обґрунтовується клопотання про затвердження згоди особи на видачу;
3) у резолютивній частині повинні міститися:
– прохання про затвердження згоди особи на видачу (із зазначенням прізвища, ім’я та по батькові, громадянства особи, дати та місця народження; громадянства);
– підпис прокурора із зазначенням посади, класного чину, ініціалів та прізвища;
– кількість додатків та кількість аркушів кожного;
4) додатки:
– копія запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи (екстрадицію), засвідчена центральним органом України;
– документи про громадянство особи;
– наявні матеріали екстрадиційної перевірки;
– інші документи, якими обґрунтовується клопотання про затвердження згоди особи690.
Слідчий суддя розглядає клопотання за участю особи, що підлягає видачі, її захисника та прокурора.
Слідчий суддя зобов’язаний переконатися, що особа, яка підлягає видачі, добровільно погоджується на свою видачу і усвідомлює всі наслідки цієї видачі, після чого постановляє ухвалу про затвердження згоди особи на її спрощену видачу або про відмову в цьому.
Після затвердження заяви особи про згоду на видачу ухвалою слідчого судді, прокурор передає заяву на розгляд центральному органу України, який протягом трьох днів розглядає її та приймає рішення про можливість застосування спрощеного порядку видачі.
Після затвердження слідчим суддею згоди особи на застосування спрощеного порядку видачі така згода не може бути відкликана.
Якщо особа щодо якої надійшов запит про видачу, не погоджується на свою видачу, застосовується звичайний порядок розгляду та виконання запиту про видачу.
Після прийняття рішення про видачу особи (екстрадицію) відповідно до ст. 592 КПК України центральний орган України може відстрочити фактичну передачу особи до іноземної держави у разі, якщо: особа, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), притягається до кримінальної відповідальності або відбуває покарання у виді позбавлення чи обмеження волі за інший злочин на території України – до закінчення досудового розслідування або судового провадження, відбуття покарання чи звільнення від покарання з будь-яких законних підстав або особа, щодо якої надійшов запит про видачу, тяжко хворіє і за станом здоров’я не може бути видана без шкоди її здоров’ю – до її видужання.
Відстрочка чи умовна передача особи передбачена міжнародними договорами України: ст. 12 Типового договору ООН про видачу 1990 року: Запитувана Сторона може, прийнявши рішення про задоволення запиту щодо видачі правопорушника, відстрочити передачу відповідної особи з метою розгляду її справи цієї Стороною або, якщо така особа вже засуджена, з метою відбуття нею на території цієї Сторони свого покарання за інше правопорушення, ніж те, у зв’язку з яким запитується видача. Запитувана Сторона може не відстрочувати передачу, а тимчасово передати відповідну особу запитуючій Стороні на умовах, які визначаються Сторонами за спільною згодою691. Побідні вимоги містить ст. 19 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року692.
Після прийняття рішення про відстрочку передачі прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя за дорученням (зверненням) центрального органу України здійснює нагляд за процесом відбування особою покарання або контролює хід її лікування, про що негайно повинні бути повідомлені компетентні органи запитуючої Сторони.
Нагляд за додержанням законів при відбуванні особою покарання або її лікуванні здійснює відповідна прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя за письмовим дорученням (якщо центральним органом України – є Генеральна прокуратура України) або письмовим зверненням (якщо центральним органом України – є Міністерство юстиції України).
У разі відсутності підстав для відстрочення фактичної передачі особи, передбачених ч. 1 ст. 592 КПК України, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя забезпечує застосування екстрадиційного арешту в порядку, встановленому КПК України.
Якщо в період відстрочення настали обставини, які можуть перешкоджати видачі особи, центральний орган України має право переглянути своє рішення про видачу (екстрадицію).
До обставин, що можуть настати в період відстрочення та можуть перешкоджати видачі особи, за яких центральний орган України має право переглянути своє рішення про видачу (екстрадицію), належать:
1) злочин, за який запитано видачу, перестав передбачати покарання у виді позбавлення волі за законом України або декриміналізація відповідного діяння за законодавством України;
2) закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;
3) закінчення строку надання на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);
4) якщо стосовно правопорушення, за яким прийнято рішення у видачі, було проголошено амністію в Україні і за яке вона мала компетенцію переслідувати згідно з її кримінальним законодавством;
5) видача особи (екстрадиція) стала суперечити зобов’язанням України за міжнародними договорами;
6) особі, було надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, або її здоров’ю, життю або свободі стала загрожувати небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань у випадку її видачі запитуючій стороні;
7) інші обставини, які унеможливлюють видачу особи693.
У разі необхідності запобігання закінченню строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або втраті доказів у кримінальному провадженні може бути направлено запит про тимчасову видачу, який готується в порядку, передбаченому ст. 575 КПК України.
Тимчасова видача відбувається за умови:
а) прохання про тимчасову видачу повинно бути вмотивованим;
б) підставами для звернення з таким проханням можуть бути: наближення перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за законодавством сторін договору; завдання шкоди розслідуванню злочину (ч. 1 ст. 64 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року)694; наявні серйозні труднощі у розслідуванні злочину за відсутності особи (наприклад, втрата доказів у кримінальному провадженні);
в) запитувана сторона може тимчасово передати відповідну особу запитуючій стороні на умовах, які визначаються сторонами за спільною згодою (ст. 19 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року)695;
г) коли метою відповідного виду екстрадиції є забезпечення таких умов: запобігання закінченню строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності; проведення очних ставок, допитів як обвинуваченого, пред’явлення обвинувачення, розгляд кримінальної справи по суті судом першої інстанції та інших процесуальних дій, здійснюваних на території запитувача та запобігання завданню шкоди провадженню;
д) видана на час особа має бути повернута після проведення дій у кримінальному провадженні, для яких вона була видана (ч. 2 ст. 579
КПК України)696, але не пізніше, ніж через три місяці з дня передачі особи
(ч. 2 ст. 64 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах)697. У разі необхідності компетентний орган України, який здійснює кримінальне провадження, готує документи про продовження строку тимчасової видачі, що надсилаються відповідному центральному органу не пізніше двадцяти днів до закінчення строку тимчасової видачі (ч. 3 ст. 579 КПК України)698;
е) виконання вироку або завершення необхідних слідчих дій однією з договірних сторін передбачається після того, як щодо тимчасово виданої і повернутої на територію іншої договірної сторони особи буде закрите кримінальне провадження, або відбуте призначене у ньому покарання, або відбудеться звільнення від подальшого його відбування за актом помилування та інших законних підставах.
Період тримання особи під вартою на території України на підставі рішення компетентного органу іноземної держави під час тимчасової видачі не зараховується такій особі у строк відбування покарання, призначеного за вироком суду України (ч. 2 ст. 580 КПК України)699.
З метою фактичної передачі особи щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган України після десяти днів з дня вручення копії такого рішення особі надає відповідні доручення (направляє звернення) компетентним органам України. У рішенні про видачу особи центральний орган України визначає дату фактичної передачі, про яку обов’язково повідомляє компетентний орган запитуючої сторони.
Відповідно до ст. 11 Типового договору ООН про видачу: після отримання повідомлення про дозвіл видачі сторони без необґрунтованої затримки домовляються про передачу відповідної особи, і запитувана держава повідомляє запитуючій державі, протягом якого періоду часу відповідну особу було затримано з метою передачі. Особа приймається з території запитуваної держави протягом такого розумного періоду часу, який встановлений запитуваною державою, і, якщо особу не прийнято протягом цього періоду, запитувана держава може звільнити цю особу і може відмовити у видачі цієї особи у зв’язку з даним правопорушенням. Якщо з не залежних від неї обставин одна сторона не може передати або прийняти особу, яка підлягає видачі, вона повідомляє про це іншу сторону. Обидві сторони спільно встановлюють новий термін передачі і при цьому, дотримуючись строків видачі, визначених передавачем700.
Передача особи відповідно до ст. 593 КПК України має бути здійснена протягом п’ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти701.
Міністерство внутрішніх справ України разом з Державною пенітенціарною службою України організовують передачу особи в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного комітету у справах охорони державного кордону України від 17 листопада 1998 року № 474/845, зареєстрованою Міністерством юстиції України 14 січня 1999 року за № 16/3309702. Після здійснення передачі цієї особи Міністерство внутрішніх справ України та Державна пенітенціарна служба України інформують Генеральну прокуратуру України або відповідно Міністерство юстиції України про здійснення передачі та її дату.
Також відповідно до міжнародного законодавства Україна отримує запити на транзитне перевезення особи.
Запити про тимчасову видачу і транзитне перевезення особи направляються та розглядаються у такому самому порядку, як і запити про видачу особи (екстрадицію).
При розгляді запитів компетентних органів іноземних держав про транзитне перевезення відповідно до ч. 3 ст. 573 КПК України екстрадиційній перевірці підлягають лише обставини, передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 589
КПК України703, за яких може бути відмовлено у транзиті особи, а саме: особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України; злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України; закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу; компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію); видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами України; наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України. Особа, якій надано статус біженця чи статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України704.
Транзитне перевезення особи, яка видається, не здійснюється ні через яку територію, якщо існують підстави вважати, що життя або свобода цієї особи на такій території можуть опинитися під загрозою з причини її раси, релігії, громадянства або політичних переконань (ч. 6 ст. 21 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року).
Витрати, що виникли на території України у зв’язку з вирішенням питання про видачу особи, а також витрати, що виникли у зв’язку із транзитним перевезенням через територію іншої держави особи, яка видається Україні, вважаються процесуальними витратами та здійснюються відповідно до положень ст. 118 КПК України.
Покриття витрат, пов’язаних з вирішенням питання про видачу особи іноземній державі, передбачаються міжнародними договорами України:
– ст. 24 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року: витрати, що виникли на території запитуваної Сторони у зв’язку з видачею правопорушників, покриваються цією Стороною. Витрати, що виникли у зв’язку із транзитним перевезенням через територію Сторони, у якої запитується дозвіл на транзитне перевезення, покриваються запитуючою Стороною. У випадку видачі правопорушників з території, яка знаходиться за межами території метрополії запитуваної Сторони, витрати, пов’язані з подорожуванням між цією територією і територією метрополії запитуючої Сторони, покриваються останньою. Таке ж саме правило застосовується до витрат, пов’язаних з подорожуванням між територією, яка знаходиться за межами території метрополії запитуваної Сторони, і територією метрополії цієї Сторони705;
– ст. 17 Типового договору ООН про видачу 1990 року: запитувана держава покриває витрати на будь-який судовий розгляд у межах своєї юрисдикції, що виникає у зв’язку з проханням про видачу. Запитувана держава також покриває витрати, понесені на своїй території у зв’язку з арештом і передачею майна, або арештом і затриманням особи, щодо якої надходить прохання про видачу (деякі країни можуть розглянути питання про компенсацію за понесені витрати у разі скасування прохання про видачу або тимчасовий арешті). Запитуюча держава покриває судові витрати особи з території запитуваної держави, включаючи витрати на транзит706;
– ст. 18 Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників: витрати, які виникли у зв’язку з видачею особи та відбулися до її передачі, покриваються Стороною, у якої вони виникли. Витрати на транспорт та інші витрати, пов’язані з транзитним перевезенням виданої особи, сплачуються запитуючою Стороною707.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що екстрадиція реалізується в таких формах: 1) видача; 2) відмова у видачі; 3) тимчасова видача; 4) відстрочка передачі; 5) передача; 6) екстрадиційний транзит, визначення понять яких зводиться до наступного.
Видача – це сукупність процесуальних дій, визначених нормами національного законодавства та міжнародними договорами, що полягають в наданні державами правової допомоги у вигляді передачі особи державою, на території якої вона перебуває, іншому уповноваженому суб’єкту міжнародного права для притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку суду.
Відмова у видачі – це право запитуваної держави, яке полягає в обґрунтованій відмові видати запитувану особу на підставі положень та умов національного та міжнародного законодавства.
Тимчасова видача – видача на певний строк особи, яка відбуває покарання на території запитуваної держави, запитуючій державі для проведення процесуальних дій за участі особи та притягнення її до кримінальної відповідальності, з метою запобігання закінченню строків давності.
Відстрочка передачі – це право запитуваної сторони прийняти рішення про видачу, але передача особи може відбутися після виконання певних рішень щодо цієї особи.
Передача – це виконання рішення центральних органів держави про видачу особи. Передача, як правило, здійснюється на контрольно-пропускних пунктах кордонів.
Екстрадиційний транзит – переміщення особи з території запитуваної держави через територію і за згодою третьої держави на територію запитуючої держави з дотриманням норм міжнародних договорів держав та їх внутрішнім законодавством.
3.5. Відмова в екстрадиції особи іншій державі
Інститут видачі злочинців містить винятки, які дозволяють державам відмовляти у видачі осіб навіть за наявності договорів про видачу. Невидача передбачається національним законодавством, конвенціями та міжнародними договорами.
Перевірка правових підстав для відмови в екстрадиції є важливою при розгляді запиту про видачу. Обставини, за яких особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, не може бути видана запитуючій стороні визначають: Конституція України (ст.ст. 25, 26)708; Кримінальний кодекс України (ч. 1 ст. 10)709; Кримінальний процесуальний кодекс України (ч. 14 ст. 584, ст. 586, ст. 587, ст. 589, ч. 4 ст. 590, п. 2 ч. 5 ст. 591)710; Європейська конвенція про видачу правопорушників (ч.ч. 1, 2 ст. 3, ст.ст. 6–11, 15)711; Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ст. 57)712; Типовий договір про видачу ООН (ст.ст. 3, 4)713 та інші міжнародні договори, які є частиною національного законодавства України.
Варто розглянути більш детально підстави для відмови в екстрадиції особи іншій державі:
1. Невидача громадян України.
Підстава для відмови у видачі гарантується ч. 2 ст. 25 Конституції України: громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі714; ч. 1 ст. 10 КК України: громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду715 та п. 1 ч. 1 ст. 589
КПК України: особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України716.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення визначає Закон України «Про громадянство України», відповідно до якого громадянство України – правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках (ч. 2 ст. 1)717.
Відповідно до ст. 3 Закону громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України718.
Положення про відмову у видачі своїх громадян містяться в Законі України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції», згідно якого українського стороною внесено зміни до пп. «a» і «b» п. 1 ст. 6: «Україна не видаватиме іншій державі громадян України. Для цілей цієї Конвенції громадянином України вважається будь-яка особа, яка відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу є громадянином України»719.
Відповідно до п. а ч. 1 ст. 57 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року: видача не провадиться, якщо особа, видача якої потрібна, є громадянином запитуваної Договірної Сторони. Згідно ч. 3 ст. 57 Конвенції 1993 року у випадку відмови у видачі запитуюча Договірна Сторона повинна бути інформована про підстави відмови720. Подібні обставини невидачі передбачені п. а ч. 1 ст. 4 Типового договору про видачу 1990 року721 та двосторонніми міжнародними договорами.
Невидача своїх громадян пояснюється тим, що розгляд справи правопорушника в його національному суді та присудження до відбуття покарання в національних установах виконання покарання більше відповідає національній політиці, ніж видача. Однак невидача своїх громадян зовсім не означає звільнення їх від кримінальної відповідальності, оскільки в багатьох міжнародних договорах передбачений обов’язок порушення кримінального переслідування на вимогу іноземної держави722.
Так, ст. 4 Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників від 3 жовтня 2002 року встановлює, що Запитувана Договірна Сторона передає матеріали та докази своїм компетентним установам для здійснення кримінального переслідування, якщо вчинене діяння є злочином відповідно до законодавства обох Договірних Сторін723. Подібні норми містяться і в інших міжнародних договорах: ч. 3 ст. 3 Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію від
10 грудня 1998 року724; ст. 3 Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників від 11 травня 2004 року725;
п. 1 ч. 1 ст. 4 Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників від 4 листопада 2004 року726 та ін.
За своєю суттю принцип невидачі своїх громадян є гарантією забезпечення прав людини, оскільки пов’язаний з правом на справедливий судовий розгляд, який більш повно можна забезпечити особі у своїй країні, де судочинство ведуть рідною мовою, а також враховуються особливості менталітету на відміну від іноземної країни727.
2. Невидача особи у зв’язку з відсутністю покарання у виді позбавлення волі за законом України передбачена п. 2 ч. 1 ст. 589 КПК України728 та низкою конвенцій і міжнародних договорів (див. підрозділ 3.1 – принцип подвійної підсудності).
3. Невидача особи у зв’язку із закінченням строків давності, передбачених законом України, зазначена у п. 3 ч. 1 ст. 589 КПК України729.
Згідно зі ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
1) три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
2) п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
3) десять років – у разі вчинення тяжкого злочину;
4) п’ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Перебіг давності зупиняється, якщо особа, яка вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п’ятнадцять років. Водночас перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення строку давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожен злочин. Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у ст.ст. 437-439 і ч. 1 ст. 442 КК України 730.
Видача не здійснюється, якщо відповідна особа, згідно із законодавством запитуючої або запитуваної сторони, не підлягає переслідуванню чи покаранню у зв’язку із закінченням строку давності відповідно до таких конвенцій та міжнародних договорів:
Відповідно до ст. 1 Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства від 1968 року жодні строки давності не застосовуються до таких злочинів, незалежно від часу їх вчинення:
а) військові злочини, як вони визначаються в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року і підтверджуються резолюціями Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 3 (I) від 13 лютого 1946 року і 95 (I) від 11 грудня 1946 року, а також «серйозні порушення», перелічені в Женевських конвенціях про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року;
b) злочини проти людства, незалежно від того, чи були вони вчинені під час війни або в мирний час, як вони визначаються в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 року і підтверджуються в резолюціях Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 3 (I) від
13 лютого 1946 року і 95 (I) від 11 грудня 1946, вигнання в результаті збройного нападу або окупації і нелюдські дії, що є наслідком політики апартеїду, а також злочин геноциду, яке визначається в Конвенції 1948 року про попередження злочину геноциду і покарання за нього, навіть якщо ці дії не являють собою порушення внутрішнього законодавства тієї країни, в якій вони були вчинені737.
4. Відмова у видачі особи у зв’язку з тим, що компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу, передбачена п. 4 ч. 1 ст. 589 КПК України738.
У процесі розгляду запиту про екстрадицію та проведення екстрадиційної перевірки може виникнути потреба в отриманні від запитуючої держави додаткових даних, відомостей, інформації та документів: ст. 13 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року739, ст. 59 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року740 та ч. 2 ст. 71 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 2002 року741.
Якщо запит про видачу не містить усіх необхідних даних, то установа юстиції запитуваної Договірної Сторони може запитати додаткові відомості, для чого встановлює термін до 30 днів. Цей термін може бути продовжений ще до 30 днів за клопотанню установи юстиції запитуючої Договірної Сторони
(ч. 2 ст. 71 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 2002 року)742.
Вимога про надання додаткових відомостей надсилається центральним органом України з питань видачі з власної ініціативи або на пропозицію прокуратури Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, якій доручено проведення екстрадиційної перевірки.
Прикладами потреби в отриманні таких додаткових даних та документів може бути необхідність ідентифікації особи або у випадку, коли особа мала громадянство як запитуваної, так і запитуючої держави, або якщо наданих документів недостатньо для правильного обрахування строків давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка переховувалася від слідства та суду743.
5. Принципове значення при здійсненні видачі мають загальновизнані міжнародні стандарти у галузі захисту прав людини, зокрема щодо основних прав і свобод, зазначених у міжнародних документах. Частиною 2 ст. 589
КПК України передбачено, що особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України744. Подібні підстави зазначені майже у всіх міжнародних договорах про правову допомогу.
6. Видача особи неможлива, якщо вона суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами, ратифікованими Україною, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 589 КПК України745.
Видача особи (екстрадиція) здійснюється відповідно до конвенцій, міжнародних договорів і національного законодавства. Відповідно обставини, за яких компетентні органи мають право відмовити у видачі особи, містяться у міжнародних договорах України.
Єпропейською конвецією про видачу правопорушників 1957 року передбачено низку підстав, за яких у видачі особи може бути відмовлено. Це, зокрема, такі обставини:
Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року передбачає невидачу осіб у разі якщо:
п. в ч. 1 ст. 57 у відношенні особи, видача якої потрібна, на території запитуваної Договірної Сторони за той же злочин був винесений вирок або постанова про припинення провадження в справі, що вступила в законну силу;
п. г ч. 1 ст. 57 злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної Договірної Сторони переслідується в порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого);
ч. 2 ст. 57 злочин, у зв’язку з яким потрібна видача, здійснено на території запитуваної Договірної Сторони747.
7. У видачі особи може бути відмовлено за наявності інших підстав, передбачених міжнародним договором ратифікованим Україною, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 589 КПК України748.
Інші підстави визначені у відповідних міжнародних двосторонніх договорах, укладених Україною. До інших підстав можна віднести положення п.п. д-і ч. 1 ст. 89 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 2002 року:
д) видача може завдати шкоди суверенітету, безпеці запитуваної Договірної Сторони;
е) є вагомі підстави вважати, що запит про видачу пов’язаний з переслідуванням особи за ознакою раси, статі, віросповідання, етнічної приналежності чи політичних переконань;
ж) діяння, у зв’язку з яким запитується видача, відноситься за законодавством запитуваної Договірної Сторони до військовим злочинів, які не є злочинами у Відповідно до звичайним кримінальним правом;
з) особа, видача якої запитується, було раніше видано запитуваної Договірної Стороні третьою державою і згоду цієї держави на видачу не отримано;
і) особі, видача якої запитується, надано притулок на території запитуваної Договірної Сторони749.
Також: п.п. с, d ч. 1 ст. 3 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22 липня 1998 року передбачено відмову у видачі особи, якщо виконання запиту завдасть шкоди безпеці або подібним істотним інтересам України або запит не відповідає вимогам Договору750; п. е ч. 1 ст. 10 Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 9 жовтня 2008 року зазначено, що запитувана допомога у видачі вимагає від України застосування таких примусових заходів, що не відповідають її юрисдикції751.
Змістовна сутність відмови держави в екстрадиції особи зумовлена захистом інтересів як держав, так і осіб, обвинувачених у вчиненні злочинів. Визначені законодавством підстави для відмови в екстрадиції гарантують, насамперед, забезпечення прав таких осіб.
РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ПОРЯДКУ ПЕРЕЙНЯТТЯ
4.1. Поняття кримінального провадження у порядку перейняття
Інститут перейняття кримінального провадження є дієвим засобом реалізації принципу невідворотності покарання, який, регулюючи відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, виступає гарантією виконання завдань кримінального судочинства.
Відповідно до Великого тлумачного словника сучасної української мови термін «перейняття» походить від «переймати», «перейняти», що означає:
1) сприймаючи щось від кого-небудь ставати у цьому подібним до нього;
2) брати на себе відповідальність за кого-, що-небудь або заміняти когось собою»752. Відповідно, перейняття кримінального провадження – це заміна суб’єкта, який веде провадження, з обов’язковою передачею його відповідальності за ведення процедури кримінального провадження.
Правовими підставами перейняття кримінального провадження є міжнародні договори України та міжвідомчі угоди про надання правової допомоги, норми національного законодавства, статутні документи міжнародних судових установ, принцип взаємності, принцип aut dedere aut judicare.
Становлення інституту перейняття кримінального провадження в його сучасному розумінні припадає на ХІХ-ХХ століття. Перейняття кримінального провадження сформувалось у межах інституту екстрадиції як засіб, спрямований на усунення прогалин, що виникли з його розвитком. В 40-х роках ХІХ століття в міжнародних конвенціях були остаточно визначені основні засади видачі осіб, а серед них і правило невидачі своїх громадян. Виникла потреба створити механізм, який запобіг би ухиленню іноземців від кримінальної відповідальності. Цим механізмом стало перейняття кримінального переслідування, що наочно виражає принцип невідворотності покарання753.
Перейняття кримінального провадження як окрема форма процесуального співробітництва у міжнародній практиці України активно розвивається в другій половині ХХ століття. У перших договорах СРСР про правову допомогу, укладених з Алжиром (1952), Польщею (1957), КНДР (1957) та ін., визначаються: порядок зносин державних органів; умови перейняття кримінального провадження; обов’язок передачі доказів у справі; інформування про прийняте у справі остаточне рішення. З часом у договорах між Україною та Латвійською Республікою (1995)754, Корейською Народно-Демократичною Республікою (2003)755, Сирійською Арабською Республікою (2008)756 та ін. з’являються окремі розділи, присвячені цьому виду правової допомоги, в яких регулюються: додаткові процесуальні гарантії потерпілих, наслідки перейняття кримінального переслідування.
З метою забезпечення взаємної довіри у організації кримінального судочинства на міжнародному рівні, зокрема шляхом уникнення небажаних наслідків, що витікають із спорів про підсудність, кримінальне провадження у порядку перейняття регулюється Європейською конвенцією про передачу провадження в кримінальних справах 1972 року (набула чинності для України 1995 року)757, Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року758 (Додатковим протоколом до неї 1997 року759 та її Кишинівською редакцією 2002 року760), Конвенцією ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року761 та іншими міжнародними договорами України, які є частиною національного законодавства України.
Згідно ст. 2 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, «… будь-яка Договірна Держава має повноваження переслідувати у судовому порядку згідно із своїм законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної Держави. Повноваження, які надаються Договірній Державі можуть здійснюватися лише за клопотанням про порушення кримінального переслідування, що подається іншою Договірною Державою»762.
Міжнародно-правові акти, укладені Україною, відображають різні етапи становлення цього інституту правової допомоги у міждержавній практиці, з притаманними їм особливостями вирішення окремих питань.
Зокрема, ч. 2 ст. 54 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах
від 24 травня 1993 року зазначається, що Договірні Сторони можуть подавати клопотання про перейняття кримінального переслідування також у зв’язку з такими порушеннями права, які згідно з законодавством запитуючої Договірної Сторони є злочином, а згідно з законодавством запитуваної
Договірної Сторони – тільки проступком763.
За ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 1972 року, при прийомі в Україні кримінальної справи з іншої держави будь-який процесуальний акт, здійснений з метою судового розгляду у тій державі, яка передала справу, згідно з її законодавством, має таку саму законність в Україні764.
Відповідно до ч. 2 ст. 73 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, розслідування направленої іноземною державою справи продовжується в Україні згідно із чинним законодавством765.
Міжнародне співробітництво України з іншими державами стосовно питань кримінального провадження у порядку перейняття не може здійснюватись без національного кримінального процесу, оскільки реалізація міжнародних договорів за умовами самих же договорів покладена на кримінально-процесуальне законодавство договірної держави. З огляду на це національне законодавство є основою для здійснення і рушійною силою для застосування міжнародних договорів.
Згідно зі ст. 7 КК України: громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України766. Цей принцип відображений і у міжнародних договорах, учасницею яких є Україна – міжнародні дво- та багатосторонні договори, встановлюють обов’язок здійснювати на прохання іноземної держави відповідно до свого законодавства кримінальне переслідування проти своїх громадян, які підозрюються у тому, що вони вчинили злочин на території запитуючої держави.
Ст. 8 КК України передбачено, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України767.
Кримінальне провадження у порядку перейняття регулюється главою 45 КПК України. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 541 КПК України (глава 42), перейняття кримінального провадження – це здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом768.
Зміст перейняття кримінального провадження складає діяльність визначених державою органів. В Україні такими установами є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України (ст. 545 КПК України)769. Їхня діяльність спрямована на перейняття чи передачу кримінального провадження.
КПК України передбачено два види перейняття кримінального провадження:
– перейняття кримінального провадження від іноземних держав
(ст.ст. 595–598 КПК України);
– передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави (ст.ст. 599–601 КПК України).
Перейняття кримінального провадження у компетентного органу іноземної держави здійснюється на підставі клопотання, яке є однією з форм запиту про міжнародне співробітництво.
До умов, з якими пов’язана можливість перейняття кримінального провадження, належать такі:
– особа не може бути видана іншій державі;
– вчинене особою діяння визнається злочином за кримінальним законом обох держав;
– злочин вчинений на території держави, що ініціює передачу кримінального провадження;
– перейняття кримінального провадження не порушує основних прав та свобод запитуваної особи;
– це передбачено міжнародним договором, в якому беруть участь запитуюча і запитувана держави, або може бути здійснено на основі принципу взаємності.
Отже, одна держава бере на себе права, обов’язки і відповідальність іншої щодо проведення кримінального провадження та притягнення винуватих до кримінальної відповідальності згідно зі своїм законодавством. Відповідно, в кримінально-процесуальних відносинах, що виникають у зв’язку з кримінальним провадженням, органи, що розпочали досудове розслідування, передають його компетентним органам іншої держави, які за міжнародними договорами зобов’язуються здійснювати подальше досудове розслідування чи судове провадження.
Досліджуючи різноманітність випадків перейняття кримінального провадження фахівці пропонують його класифікувати:
– залежно від правового зв’язку особи з державою, що переймає кримінальне переслідування: перейняття кримінального переслідування щодо особи, яка є громадянином переймаючої держави; перейняття кримінального переслідування щодо іноземця чи особи без громадянства, що має відбувати чи відбуває покарання у переймаючій державі; перейняття кримінального переслідування щодо особи без громадянства, яка постійно проживає на території переймаючої держави і т.д.;
– якщо в основу класифікації покласти зв’язок перейняття кримінального провадження з передачею особи іноземній державі, то перейняття кримінального переслідування можна поділити на просте і складне.
Просте, тобто перейняття тільки матеріалів кримінального провадження, і складне, яке здійснюється з одночасною передачею-прийняттям матеріалів та підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Останній вид охоплює два підвиди. Перший, кримінальне провадження передається органам іноземної держави разом з правопорушником з огляду на доцільність її розгляду у відповідній державі. Другий, здійснюється видача особи, зумовлена необхідністю перейняття кримінального переслідування за злочини, які вчинені на території держави, що її видає. Крім того, класифікація може бути здійснена залежно від правового зв’язку особи з державою, що переймає кримінальне переслідування770.
Отже в разі неможливості притягнути особу до кримінальної відповідальності в країні, де був вчинений злочин, держава звертається за правовою допомогою до іншої – просте перейняття кримінального провадження.
Перейняття органами іноземної держави матеріалів кримінального провадження поєднане з прийманням особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину – складне перейняття кримінального провадження.
Інститут перейняття кримінального провадження пов’язаний із дією принципу aut dedere aut judicare (видай або суди), який вперше отримав своє закріплення в Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 року, в ст. 7 якої зазначається, що Договірна Держава, на території якої виявляється передбачуваний злочинець, якщо вона не видає його, зобов’язана без жодних винятків і незалежно від того, чи вчинено цей злочин на її території, передати справу своїм компетентним органам для цілей кримінального переслідування. Ці органи приймають рішення таким же чином, як і у випадку будь-якого звичайного злочину серйозного характеру, відповідно до законодавства цієї Держави. Подібні норми містяться в ст. 8 Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників 1979 року771, ст. 7 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року772, ст. 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом 1997 року773, ст. 10 Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року774.
На своїй п’ятдесят сьомій сесії (2005 р.) Комісія міжнародного права включила тему «Зобов’язання видавати або здійснювати досудове переслідування (aut dedere aut judicare)» у свою довгострокову програму роботи. Згідно розробленого плану роботи в цьому напрямі та описом можливої загальної структури дослідження, документом охоплювалась загальна проблематика питання та юридичне регулювання зобов’язань видачі чи здійснення судового переслідування.
Таким чином, притягнення винних осіб до відповідальності стало спільним завданням багатьох держав, обов’язки яких розподілені на основі принципів, існуючих у міжнародному праві.
Отже, у разі неможливості видати особу, яка вчинила злочин, караний кримінальним законодавством обох (декількох) держав, на державу покладаються юридичні зобов’язання здійснювати кримінальне переслідування осіб, які вчинили тяжкі міжнародні злочини. Відповідно, держава, що затримала підозрювану особу, повинна або видати її державі, у віданні якої знаходиться провадження, або перейняти кримінальне провадження.
З огляду на викладене вище перейняття кримінального провадження – це врегульована національним законодавством і міжнародними договорами діяльність компетентних органів обох (чи кількох) держав, що полягає у передачі кримінального провадження щодо злочину, який був вчинений на її території, компетентним органам іншої держави, а також діяльність останніх, спрямована на задоволення клопотання відповідної іноземної установи – прийняття справи для її провадження згідно зі своїм законодавством, у зв’язку з вчиненням злочину особою, яка підпадає під кримінальну юрисдикцію приймаючої держави775.
4.2. Порядок і умови кримінального провадження у порядку перейняття
Інститут перейняття кримінального провадження, регулюючи відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, виступає гарантією виконання завдань кримінального провадження та є дієвим засобом реалізації принципу невідворотності покарання. Водночас правовідносини не можуть виникнути без належних і достатніх на те підстав.
Процесуальний порядок і умови кримінального провадження у порядку перейняття регулюються: ст.ст. 595-601 (глава 45) КПК України776, Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року777, Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року778, двосторонніми та багатосторонніми договорами між Україною та іншими державами; відомчими угодами між компетентними органами держав; міжвідомчою Інструкцією про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Верховного Суду України від 29 червня 1999 року № 34/5/22/103/512/326/73, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7 липня 1999 року за №446/3739779, Інструкцією про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затвердженої спільним наказом МВС України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року №3/1/2/5/2/2, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 лютого 1997 року за № 54/1858780 тощо.
Зміст перейняття кримінального провадження складає діяльність визначених державою органів. В Україні, відповідно до ст. 574 КПК України, такими установами є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України781. Їх діяльність спрямована на перейняття чи передачу кримінального провадження.
Генеральна прокуратура України, згідно з ч. 1 ст. 545 КПК України, є центральним органом України, що звертається із запитами про міжнародно-правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити компетентних органів іноземних держав782. Організація кримінального провадження у порядку перейняття в органах прокуратури України здійснюється відповідно до Конституції України783, КПК України, Закону України «Про прокуратуру»784, наказу Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва»785 та чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст. 26 Закону України «Про прокуратуру», вирішення питань про порушення і розслідування кримінальних справ, проведення дізнання, видачу злочинців або осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, направлення повідомлень про наслідки кримінального переслідування, а також інші передбачені міжнародними договорами та міжвідомчими угодами питання кримінального переслідування, віднесено до компетенції Генерального прокурора України786. Безпосередньо організація цієї діяльності згідно з п. 3 наказу Генерального прокурора України № 8 гн від 11 лютого 2013 року «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва» покладена на міських, районних, міжрайонних та інших прирівняних до них прокурорів, які зобов’язані забезпечувати додержання в діяльності органів досудового розслідування вимог міжнародних договорів та чинного законодавства України у галузі міжнародного співробітництва під час кримінального провадження787.
Відповідно до п. 16 ч. 2 ст. 36 КПК України, прокурор погоджує запит органу досудового розслідування про передання кримінального провадження або самостійно звертається з таким клопотанням, у порядку встановленому
КПК України788.
Міністерство юстиції України звертається до інших держав із запитами судів про міжнародно-правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав. Керуючись Положенням про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011, цей орган: забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у цивільних і кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України; здійснює міжнародно-правове співробітництво, забезпечує дотримання і виконання зобов’язань, узятих за міжнародними договорами України з правових питань; виконує інші функції, визначені законами і міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України789.
Порядок зносин з компетентними органами іноземних держав закріплений у КПК України. Водночас чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, може бути передбачено інший порядок зносин. Наприклад, ст. 2 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1998 року визначає, що центральним органом Сполучених Штатів Америки є Міністр Юстиції або особа, призначена Міністром Юстиції790; ст. 18 Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 2004 року визначає таким органом Департамент з питань міжнародного і культурного співробітництва Міністерства юстиції791. На визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 545 КПК України.
Як вже зазначалося вище, КПК України передбачено два види перейняття кримінального провадження:
– перейняття кримінального провадження від іноземних держав (ст.ст. 595–598 КПК України);
– передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави (ст.ст. 599–601 КПК України).
Перейняття кримінального провадження центральними органами України відбувається у такому порядку:
– отримання клопотання від компетентних органів іноземної держави про перейняття Україною кримінального провадження;
– вивчення клопотання та прийняття відповідного рішення;
– повідомлення відповідного органу іноземної держави про згоду чи підстави відмови у перейнятті кримінального провадження;
– у разі перейняття провадження, доручення Генеральною прокуратурою України (під час досудового розслідування) або Міністерством юстиції України (під час судового провадження) надсилається відповідному прокурору або суду;
– компетентному органу запитуючої держави надсилається копія остаточного процесуального рішення стосовно перейнятого провадження;
– при відмові перейняття, повернення матеріалів провадження відповідним органам іноземної держави.
Варто вказати, що відповідно до ст. 27 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, запитуваною державою можуть застосовуватись тимчасові заходи: коли запитуюча держава оголошує про свій намір подати клопотання про порушення кримінального переслідування і якщо повноваження запитуваної держави ґрунтуються виключно на ст. 2 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року (можливість застосування кримінального законодавства обох сторін), запитувана держава може на прохання запитуючої держави і згідно з цією Конвенцією вдатися до тимчасового арешту підозрюваної особи: якщо законодавство запитуваної держави дозволяє утримання під вартою за вчинений злочин або якщо існують підстави вважати, що підозрювана особа зникне або сприятиме знищенню доказів.
У проханні про тимчасовий арешт вказується: наявність ордеру на арешт або іншого документа такої ж сили, що був виданий відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої держави; вказується злочин, за який вимагається кримінальне переслідування; дата і місце його вчинення; інші детальні відомості про підозрювану особу; стислий виклад обставин справи. Прохання про тимчасовий арешт надсилається безпосередньо органами запитуючої держави, відповідним органам запитуваної держави або поштою, або телеграфом, або у будь-який інший спосіб, який дозволяє мати письмове підтвердження або який визнається запитуваною державою. Запитуюча держава без зволікань інформується про результат розгляду її прохання792.
Тримання під вартою особи здійснюється в порядку та згідно з правилами, передбаченими ст. 583 КПК України793.
За клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, може триматися під вартою на території України не більше ніж сорок діб (ч. 1 ст. 597 КПК України та ч. 5 ст. 29 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року)794. Якщо після закінчення вказаного строку запит про перейняття кримінального провадження не надійде, зазначена особа звільняється з-під варти у порядку ст. 202 КПК України.
Відповідно до вимог розділу 2 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року та ч. 2 ст. 548 КПК України795, клопотання про перейняття кримінального провадження складаються у письмовій формі та
надсилаються або міністерством юстиції запитуючої держави до міністерства юстиції запитуваної держави, або, за окремою взаємною домовленістю, безпосередньо органами запитуючої держави до органів запитуваної держави; відповіді надсилаються у такий же спосіб.
У термінових випадках клопотання і повідомлення можуть надсилатися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол). Згідно з п. 6.5 Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні в попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів: запити категорії «терміново» (urgent) секретаріатом негайно передаються начальникам відділів або їх заступникам за функціональним розподілом. Начальники відділів (їх заступники) негайно вживають заходів щодо виконання таких запитів і доповідають про ці документи та вжиті заходи начальнику цього Бюро або його заступникам796.
Якщо одна договірна держава вважає, що інформація, надіслана іншою договірною державою, недостатня для вирішення питання про перейняття кримінального провадження, вона запитує додаткову інформацію та встановлює термін її отримання.
Клопотання про порушення кримінального переслідування супроводжується оригіналом або засвідченою копією матеріалів кримінального провадження, а також іншими необхідними документами.
Перейняття кримінального провадження від іноземних держав неможливе за наявності обставин, передбачених ст. 596 КПК України, зокрема:
1) не дотримані вимоги ч. 2 ст. 595 КПК України або міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України;
2) щодо цієї ж особи у зв’язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено виправдувальний вирок. Ця обставина передбачена також п. а ч. 1 ст. 35 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року797;
3) щодо цієї ж особи у зв’язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвинувальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується. Також передбачено ч. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий798;
4) щодо цієї ж особи у зв’язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні закрите кримінальне провадження або її звільнено від відбування покарання у зв’язку з помилуванням або амністією. Зокрема, ч. 6 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, коли будь-яку особу остаточним рішенням було засуджено за злочин і коли винесений їй вирок був потім скасований або їй було даровано помилування на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, котра зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно з законом, коли не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з її вини799;
5) провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здійснюватися у зв’язку із закінченням строку давності800. Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: два роки (у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі); три роки (у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі); п’ять років (у разі вчинення злочину середньої тяжкості); десять років (у разі вчинення тяжкого злочину); п’ятнадцять років (у разі вчинення особливо тяжкого злочину)801. В ч. 3 ст. 26 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року зазначено, що при закінченні строку давності судовий розгляд не може здійснюватись ні за яких обставин. Рішення суду, винесене у запитуючій Державі, вважається недійсним802.
Виходячи з положень ст. 10 Конвенції 1972 року, запитувана держава не вживає дій щодо клопотання:
– якщо законодавством договірної держави не передбачене кримінальне переслідування за вчинене особою діяння;
– якщо за назване у запиті діяння особа притягувалась до відповідальності і була виправдана; їй була призначена міра покарання; особа визнана винною, але без призначення міри покарання;
– якщо на час подання клопотання вже закінчилися строки притягнення до кримінальної відповідальності згідно із законодавством запитуючої держави803.
За винятком положень ст. 10 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, запитувана держава не може відмовити у прийнятті клопотання, повністю або частково, інакше як в одному або декількох таких випадках:
(а) якщо вона вважає, що підстави, на яких ґрунтується клопотання, заявлене відповідно до ст. 8, не підтверджуються;
(b) якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній державі;
(c) якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;
(d) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;
(e) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;
(f) якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання закінчилися строки давності відповідно до її законодавства; в такому випадку п. 2 ст. 26 (переривання строків давності) не застосовується;
(g) якщо її повноваження ґрунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отримання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 місяців;
(h) якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;
(і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов’язанням запитуваної держави;
(j) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принципам правової системи запитуваної держави;
(k) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.
За відсутності обставин, які згідно з чинним законодавством України і положеннями міжнародних договорів перешкоджають виконанню запиту, центральний орган України в порядку, передбаченому КПК України, доручає здійснення кримінального провадження відповідному органу, про що повідомляє державу, яка надіслала запит.
Якщо в Україну надійшло прохання про кримінальне переслідування особи від компетентного органу іноземної держави, з якою не укладено відповідний міжнародний договір, за погодженням із цим органом такі матеріали розглядаються та за ними приймається рішення також у порядку ст. 214 КПК України.
Прокуратура області (прирівняна до неї прокуратура), отримавши перейняте Генеральною прокуратурою України кримінальне провадження, чи яке надійшло від компетентного органу іншої держави, у порядку безпосередніх зносин, направляє матеріали керівнику територіальної прокуратури, який доручає проведення розслідування органу досудового розслідування або прокурору цієї прокуратури. Матеріали такого провадження можуть бути надіслані для організації розслідування керівникам органів досудового розслідування слідчих підрозділів обласних апаратів органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства.
Досудове розслідування кримінального правопорушення розпочинається після внесення слідчим або прокурором відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за правилами, передбаченими ст. 214 КПК України, та з кваліфікацією дій особи за відповідними статтями КК України. При цьому, правильність кваліфікації кримінального правопорушення за чинним КК України має важливе значення для подальшого розслідування та прийняття у кримінальному провадженні законного рішення804.
Не допускається додаткове чи повторне порушення кримінального провадження на території України, якщо у матеріалах, що надійшли, вже є відповідна постанова іноземного органу. За таких умов постановою органу досудового розслідування ці матеріали негайно приймається до провадження і дії особи кваліфікуються за відповідними статтями КК України, а подальше провадження здійснюється за правилами КПК України.
Наприклад, у справі Нікітін проти Росії рішенням Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року встановлено, що захист від повторного притягнення до кримінальної відповідальності – одна зі спеціальних гарантій, пов’язаних із загальною гарантією права на справедливий судовий розгляд. Суд повторює, що мета ст. 4 Протоколу 7 – заборона повторного судового процесу, що закінчився остаточною постановою (при цьому суд посилається на рішення у справі Gradinger v. Austria, від 23 жовтня 1995 року, Сероку A, № 328-C, p. 65, § 53)805.
Після перейняття кримінального провадження слідчий та прокурор мають право здійснювати будь-які дії, передбачені кримінальним процесуальним законодавством України.
Згідно зі ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, здійснюючи кримінальне провадження, прокурор або слідчий повинен враховувати, що будь-яка дія, метою якої є порушення кримінального переслідування і яка здійснена в запитуючій державі відповідно до її законодавства та правил, має таку ж юридичну силу в запитуючій державі відповідно до її законодавства і правил, за умови, що таке ототожнення не дає такій дії більшої доказової сили, ніж у запитуючій держав806. Тобто відомості, що містяться у отриманих матеріалах, мають однакову юридичну силу для запитуваної та запитуючої державі.
Згідно з ч. 2 ст. 598 КПК України, питання допустимості відомостей, які містяться в матеріалах, отриманих до перейняття кримінального провадження вирішується за умов:
– визнання їх допустимими під час судового розгляду. Допустимість доказів – придатність їх використання у кримінальному процесі (ст. 86 КПК України);
– використання цих відомостей не порушує засад судочинства, передбачених Конституцією та КПК України. Загальні засади кримінального провадження визначаються статусом України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людину – головним своїм обов’язком807;
– докази не отримані з порушенням прав людини та основоположних свобод. Відповідно до ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини808.
Прокурор або слідчий викликавши особу, стосовно якої надійшло клопотання, повинен повідомити про причину виклику та роз’яснити її права, після чого шляхом опитування встановити, чи дійсно ця особа перебувала за кордоном. Якщо особа це заперечує, прокурор або слідчий з метою перевірки направляє відповідні запити в консульські та митні органи. У разі підтвердження непричетності особи до інкримінованих правопорушень, приймається відповідне процесуальне рішення і матеріали повертаються ініціаторові запиту через уповноважені (центральні) органи.
При прийнятті рішення про зупинення провадження або його закриття територіальним прокурором направляється копія процесуального рішення та мотивований висновок щодо його законності у прокуратуру області.
Початковим моментом забезпечення кримінальної відповідальності особи, винуватої у вчиненні кримінального правопорушення, є повідомлення її про підозру, яке відбувається за підсумками досудового розслідування та на підставі отриманих і зібраних доказів прокурором або слідчим у порядку, передбаченому ст. 278 КПК України. Акт повідомлення особи про підозру є початковим моментом забезпечення кримінальної відповідальності особи, винуватої у вчиненні кримінального правопорушення. Варто наголосити, що підозрюваний, відповідно до принципу презумпції невинуватості, вважається невинуватим до того часу, доки його винуватість не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України)809.
Одним із завдань кримінального провадження є забезпечення в найкоротший строк повного та неупередженого розслідування і судового розгляду, для того щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини. Визнання особи винуватою у вчинені злочину та її покарання із застосуванням кримінального закону можливі тільки за вироком суду на основі всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин кримінального провадження. Законність ув’язнення особи після засудження її компетентним судом також закріплена в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року810. Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини у справі від 18 лютого 2010 року «Гарькавий проти України», «коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінна вимога полягає в тому, що умови, за яких має здійснюватися позбавлення свободи, мають бути чітко сформульовані в національному законі і що застосування самого цього закону має бути передбачуваним і відповідати в цьому відношенні нормі «законності», яку встановлює Конвенція і згідно з якою всі закони мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, що дозволяє громадянину – при потребі за допомогою одержання відповідної консультації – передбачити достатньою за даними обставинами мірою наслідки, до яких може призвести дана дія (при цьому Суд посилається на рішення у справі «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), № 28358/95, пп. 50-52, ECHR 2000-III)»811.
Досудове розслідування у кримінальному провадженні, що надійшло з клопотанням про кримінальне переслідування особи, закінчується за загальними правилами, визначеними главою 24 (§§1-3) КПК України.
Покарання, яке призначається судом, не повинно бути суворішим від покарання, передбаченого законом запитуючої держави за таке ж кримінальне правопорушення (ч. 5 ст. 598 КПК України та ст. 25 Конвенції 1972 року). Варто зауважити, що Україною при ратифікації Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року зроблено застереження, згідно якого, Україна відмовляє у виконанні санкцій, винесених за відсутності підсудного.
Компетентному органу запитуючої держави надсилається копія остаточного процесуального рішення, що набуло законної сили (ч. 6 ст. 598 КПК України)812. Згідно з ч. 1 ст. 13 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, всі повідомлення, які необхідні для застосування Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, надсилаються або міністерством юстиції запитуючої держави до міністерства юстиції запитуваної держави (на запит суду), або, за окремою взаємною домовленістю, безпосередньо органами запитуючої держави до органів запитуваної держави. Ст. 16 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року зобов’язує інформувати запитуючу державу про припинення провадження або про рішення, яке ухвалене по завершенні судового розгляду. Засвідчена копія будь-якого письмового рішення надсилається запитуючій державі813.
Передання кримінального провадження – це вчинене у рамках міжнародного співробітництва направлення запиту через уповноважений (центральний) орган України про здійснення компетентними органами запитуваної держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності814.
Передання кримінального провадження відбувається у такому порядку:
– ініціювання судом, прокурором, або слідчим клопотання про передання кримінального провадження до Центрального органу України;
– вивчення та перевірка Центральним органом України клопотання та документів, що додаються;
– організація Центральним органом України передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави.
Основними умовами передання кримінального провадження іншій державі є: неможливість видачі запитуваною стороною особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності або у видачі такої особи Україні відмовлено (ч. 2 ст. 599 КПК України)815. Підстави невидачі особи (екстрадиції) передбачені в: Конституції України (ст. ст. 25, 26)816; КК України (ч. 1 ст. 10)817; КПК України (ст. 586, ст. 589, ч. 4 ст. 590 КПК)818; Європейській конвенції про видачу правопорушників (ч.ч. 1, 2 ст. 3, ст.ст. 6–11, 15)819; Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ст. 57)820; Типовому договір про видачу ООН
(ст.ст. 3, 4)821 та інших міжнародних договорах, які є частиною національного законодавства України.
Якщо кримінальне провадження здійснюють органи прокуратури – клопотання надсилається через прокуратуру області або прирівняну до неї прокуратуру до Генеральної прокуратури України.
У випадках, коли кримінальне провадження знаходиться у суді, клопотання про передачу надсилається до Міністерства юстиції України через відповідне управління юстиції.
При ініціюванні передання кримінального провадження компетентний орган зобов’язаний забезпечити отримання достатніх доказів причетності конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення та виконання під час кримінального провадження на території України всіх необхідних процесуальних дій.
Центральний орган України після вивчення та перевірки матеріалів і, в разі їх належного оформлення, наявності підстав і відсутності перешкод, передбачених національним законодавством й міжнародними договорами, протягом двадцяти днів з моменту надходження готує і надсилає відповідному органу іноземної держави клопотання щодо передачі кримінального переслідування особи за злочин, вчинений на території України.
Основні правила складання та направлення клопотання передбачені ст. 548 КПК України. Під час підготовки клопотання передусім, дотримуючись правил складання та направлення клопотання, необхідно: перевірити наявність та чинність для обох сторін відповідних договорів, конвенцій; з’ясувати в якому обсязі для України та іноземної держави вони діють, які заяви і застереження до них зроблені кожною із сторін822.
Відповідно до ст. 600 КПК України клопотання про передання кримінального провадження повинно містити:
1) назву органу, який здійснює кримінальне провадження;
2) посилання на відповідний міжнародний договір про надання правової допомоги;
3) найменування кримінального провадження, передання якого запитується;
4) опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правову кваліфікацію;
5) прізвище, ім’я, по батькові особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, дату і місце народження, місце проживання або перебування та інші відомості про неї.
До клопотання додаються наявні речові докази та документи:
1) матеріали кримінального провадження;
2) текст статті закону України про кримінальну відповідальність, за яким кваліфікується кримінальне правопорушення, щодо якого здійснюється провадження;
3) відомості про громадянство особи823.
При підготовці клопотання також потрібно дотримуватись вимог положень Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року824, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року825, двосторонніх та багатосторонніх договорів між Україною та іншими державами.
Зокрема, згідно зі ст. 53 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах 1995 року, відповідне клопотання повинно містити також: по можливості більш точне зазначення часу та місця скоєння діяння; якщо можливо, опис зовнішності особи, її фотокартку та відбитки пальців; наявні дані про розмір заподіяної матеріальної шкоди. До клопотання додаються заява потерпілого у кримінальній справі, що порушується за заявою потерпілого, та заява про відшкодування матеріальної шкоди, якщо така є, а також додаються матеріали попереднього розслідування та докази, які є у розпорядженні запитуючої Договірної Сторони826.
Клопотання готується органом досудового розслідування, у якого перебуває кримінальне провадження, або прокурором в письмовій формі. Якщо клопотання готує слідчий, воно підлягає погодженню з прокурором (п. 16 ст. 36, ч. 1 ст. 599 КПК України)827. Форма погодження клопотання законом не визначена. На практиці, за наслідками його вивчення, прокурор складає письмовий висновок, в якому обґрунтовується можливість та підстави передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави, повнота проведеного в Україні досудового розслідування у кримінальному провадженні, дотримання положень кримінального процесуального законодавства України, наявність строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за КК України828.
Клопотання про передання кримінального провадження у порядку перейняття перекладається офіційною мовою держави, до якої воно направляється, або мовою, передбаченою відповідним міжнародним договором. Переклад матеріалів кримінального провадження здійснюється у випадках, передбачених міжнародним договором. Ця вимога може міститись також у заявах (застереженнях) або додаткових протоколах до міжнародного договору. Зокрема, ст. 17 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, в редакції Протоколу до неї від 29 березня 1997 року, передбачено долучення до клопотань засвідчених перекладів документів російською мовою829.
Клопотання про передання кримінального провадження у порядку перейняття готується в 3-х примірниках та підписується слідчим або прокурором. Кожен аркуш клопотання, доданих документів і кримінального провадження засвідчується гербовою печаткою відповідного органу досудового розслідування.
Матеріали кримінального провадження копіюються, засвідчуються і зберігаються в органі досудового розслідування.
Клопотання про передання кримінального провадження з матеріалами направляються до іншої держави через уповноважений (центральний) орган протягом двадцяти днів з моменту надходження.
Міжвідомчими угодами можуть конкретизуватись обставини та місце передачі зазначених матеріалів. Так, у ст. 3 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща
1998 року на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року передбачено, що матеріали для здійснення кримінального переслідування передаються обласними прокуратурами та воєводськими прокуратурами на адреси тих воєводських (обласних) прокуратур запитуваної Держави, компетенція яких поширюється на територію постійного проживання підозрюваних (обвинувачених)830.
З моменту повідомлення компетентним органом іншої держави про перейняття кримінального провадження відповідні органи України не мають права здійснювати будь-які процесуальні дії відносно особи у зв’язку з кримінальним правопорушенням, щодо якого передано кримінальне провадження, інакше, ніж на підставі запиту про надання міжнародної правової допомоги з боку держави, яка перейняла кримінальне провадження (ч. 1 ст. 601 КПК України)831. Відповідно, якщо держава звертається з клопотанням про порушення кримінального переслідування, вона зупиняє переслідування підозрюваної особи за злочин, у зв’язку з яким було заявлене клопотання про порушення кримінального переслідування, або виконувати рішення, яке вона постановила раніше щодо особи за злочин. Однак, до отримання рішення запитуваної держави стосовно клопотання про порушення кримінального переслідування запитуюча держава зберігає за собою право здійснювати всі дії щодо кримінального переслідування, за винятком притягнення до судової відповідальності або, у відповідних випадках, прийняття компетентним адміністративним органом рішення у справі (ст. 21 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року).832
Закриття компетентним органом іншої держави переданого кримінального провадження на стадії досудового розслідування не перешкоджає відновленню провадження в Україні та подальшому розслідуванню в порядку, передбаченому КПК України, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, не встановлено інше.
Окремої уваги заслуговує питання конфлікту компетенції in concreto, що виникає або існує, коли влада двох або більше держав, які, відповідно до свого внутрішнього права, одночасно претендують на юрисдикцію стосовно одного і того ж випадку і починають провадження або, принаймні, заявляють про намір його розпочати. Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року передбачено вирішення питання за наявності множинності кримінального провадження: будь-яка Договірна Держава, якій до порушення кримінального переслідування або в ході кримінального переслідування за злочин, який, на її думку, не має політичного або суто військового характеру, стає відомо про кримінальне переслідування в іншій Договірній Державі тієї ж особи і за той же злочин, розглядає можливість або відмови від розпочатого у себе переслідування, або його зупинення, або передачі до провадження іншій державі. Якщо вона вважає доцільним за існуючих обставин не відмовлятися від кримінального переслідування, яке вона здійснює у себе, або не зупиняти його, вона повідомляє про це іншу державу своєчасно і в усякому випадку до постанови рішення по суті справи (ст. 30). За таких обставин, зацікавлені держави намагаються, наскільки це можливо, визначити, яка з них буде продовжувати здійснення кримінального переслідування. Під час цієї процедури консультацій заінтересовані держави відкладають постанову рішення по суті справи, не будучи при цьому зобов’язаними, однак, продовжувати цю відстрочку більш ніж на 30 днів від дати перепровадження повідомлення, про залишення справи у своєму провадженні (ч. 1 ст. 31).
В інтересах встановлення істини і застосування відповідної міри покарання заінтересовані держави розглядають питання про те, чи доцільно, щоб кримінальне переслідування здійснювалось лише однією з них і, в разі позитивного рішення, намагаються визначити, яка з них буде здійснювати переслідування, якщо:
(а) декілька злочинів, які суттєво відрізняються і що передбачені кримінальним законодавством кожної з цих держав, ставляться в провину або одній особі, або декільком особам, що діяли спільно;
(b) один злочин, передбачений кримінальним законодавством кожної з цих держав, ставиться в провину декільком особам, які діяли спільно. Держава, яка відмовляється здійснювати кримінальне переслідування, вважається такою, що передала це провадження іншій державі833.
Співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю базується на правових підставах, які покликані регламентувати процес перейняття кримінального провадження, гарантуючи дотримання прав і обов’язків кожною стороною правовідносин. За належних і достатніх правових підстав перейняття кримінального провадження забезпечує невідворотність покарання злочинців незалежно від місця їх знаходження та вчинення злочину шляхом застосування дієвого механізму «видай, або суди».
РОЗДІЛ 5. ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ ТА ПЕРЕДАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ОСІБ
5.1. Нормативно-правова основа визнання і виконання в Україні вироків судів іноземних держав
Відповідно до розділу Х «Міжнародні відносини» Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року № 55-XII Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичний, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права834.
Україна є учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) з 30 січня 1992 року. Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), що проходила з 3 липня 1973 року по 1 серпня 1975 року за участю
33-х європейських держав, США і Канади, завершилася підписанням главами держав і урядів у Гельсінкі Заключного акта, який став довгостроковою програмою дій із будівництва єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи.
Відповідно до Гельсінкського Заключного акта 1975 року, держави учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов’язання за міжнародним правом, як і ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасницями яких вони є. При здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати власні закони й адміністративні правила, вони мають узгоджувати такі дії зі своїми юридичними зобов’язаннями за міжнародним правом835.
За загальним правилом, дія судового рішення обмежується територією тієї держави, судом якої воно постановлено. Сам по собі вирок іноземного суду не має правової сили на території іншої країни. Він отримує її тільки у разі, якщо процесуальне законодавство певної держави допускає визнання і виконання вироків іноземних судів у кримінальних провадженнях. Для того щоб такий вирок мав правові наслідки на території України, він повинний бути визнаним судом України відповідно до закону чи міжнародного договору836.
Згідно зі ст. 124 Конституції України обов’язковими для виконання на всій території України є лише судові рішення, які ухвалені судами іменем України837. Таким чином, юрисдикція судів іноземних держав не може поширюватися на територію України і, відповідно, судові рішення однієї держави є чинними тільки на її території і не мають правових наслідків на території іншої держави без згоди останньої. Таку згоду держави можуть надавати шляхом укладання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких має бути надана органами їх законодавчої влади838. Згідно зі ст. 124 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України839. Таким чином, міжнародні договори, що регулюють визнання й виконання судових рішень іноземних судів у кримінальних провадженнях, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Крім того, у ч. 3 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI встановлено, що судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України840. Зрозуміло, що, виходячи з цих положень, в Україні мають визнаватися та виконуватися рішення іноземних судів, у тому числі й у кримінальних провадженнях841. Умови і порядок виконання на території України судових рішень визначаються Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV842, а на території інших держав – міжнародними договорами України. За ст. 81 Закону України «Про виконавче провадження» порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражів встановлюється відповідними міжнародними договорами України, цим Законом та іншими законами України843.
Згідно з ч. 1 ст. 602 КПК України вирок суду іноземної держави може бути визнаний і виконаний на території України у випадках і в обсязі, передбаченими міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Міжнародними договорами, що регулюють інститут визнання й виконання іноземних судових рішень у кримінальних провадженнях, є, зокрема такі: Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 року, ратифікована Україною із заявами і застереженнями Законом від 26 вересня 2002 року (набула чинності 12 червня 2003 року)844; Конвенція про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є вiд 19 травня 1978 року845; Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року (відповідний Закон про приєднання від 22 вересня 1995 року)846 і Додатковий протокол до неї від 22 вересня 1995 року (ратифікований 3 квітня 2003 року)847; Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року (ратифікована Законом від
16 січня 1998 року з двома Додатковими протоколами до неї: Додатковий протокол від 15 жовтня 1975 року та Другий додатковий протокол від
17 березня 1978 року848, Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 року (набула чинності для України 22 вересня 1995 року)849; Конвенція про передачу кримінального провадження в кримінальних справах від
15 травня 1972 року (Україна приєдналася до нього згідно із Законом від
22 вересня 1995 року )850; Конвенцією про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування вiд 28 березня 1997 року (ратифіковано Україною із застереженням Законом від 11 січня 2000 року)851 та двосторонні договори, які регулюють інститут передачі засуджених. Це договори між: Україною та Республікою Білорусь про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання вiд 12 червня 2009 року852; Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про передачу засуджених осіб від 8 квітня 2008 року (ратифікована 10 червня 2009 року)853; Договір між Україною і Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 23 березня 2005 року (ратифікований
5 жовтня 2005 року)854; Договір між Україною і Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання від 12 листопада 2004 року (ратифікований
22 червня 2005 року)855; Договір між Україною і Ісламською Республікою Іран про передачу засуджених осіб від 11 травня 2004 року (ратифікований 6 липня 2005 року)856; Договір між Україною і Республікою Вірменія про передачу засуджених до позбавлення волі осіб, для подальшого відбування покарання від 1 березня 2001 року (ратифікований 15.11.2001 року)857; Договір між Україною та Республікою Казахстан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 17 вересня 1999 року (ратифікований 18 травня 2000 року)858; Договір між Україною та Республікою Узбекистан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 19 лютого 1998 року (ратифікований 19 березня 1999 року)859; Договір між Україною та Азербайджанською Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від
24 березня 1997 року (ратифікований 21 листопада 1997 року)860; Договір між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 14 лютого 1997 року (ратифікований
21 листопада 1997 року)861.
Слід зазначити, що інститут визнання та виконання іноземних судових рішень раніше не був урегульований на належному рівні кримінально-процесуальним законодавством України, хоча досить часто судам доводилося стикатися з цією категорією справ і вирішувати їх, не порушуючи принципу законності, виносити рішення, які мають відповідати вимогам, що ставляться до процесуальних рішень (законність, обґрунтованість, умотивованість). Таким чином, зазначена сфера міжнародного співробітництва загалом урегульовувалася в багатосторонніх та двосторонніх міжнародних правових договорах.
Однак варто звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 602 КПК України визначається, що в разі відсутності міжнародного договору положення глави 46 КПК України можуть бути застосовані при вирішенні питання про передачу засудженої особи для подальшого відбування покарання, оскільки при реалізації зазначеного інституту – передачі засудженої особи для подальшого відбування покарання – мова також іде про визнання й виконання рішення іноземного суду і, відповідно, правила його реалізації однакові862. Доцільно також зазначити, що звертатися з клопотанням про передачу з іноземної держави на територію держави громадянства є правом засудженого, яке, поряд із міжнародними договорами, може бути гарантовано національним законодавством будь-якої країни863.
Аналіз міжнародно-правових документів та спеціальної літератури дає змогу дійти висновку про те, що, реалізуючи досліджувану форму міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу, можливим є визнання та виконання таких рішень: обвинувальних вироків, які набули законної сили (щодо санкцій, які включають позбавлення волі, штрафи та конфіскацію, позбавлення прав; шляхом нагляду за умовно засудженими та умовно звільненими); інших рішень (постанови про утримання особи під вартою; рішень про транзит територією третьої держави; рішень про застосування примусових заходів медичного характеру, які набули законної сили).
Слід зауважити, що, крім наведеного, важливим елементом нормативно-правової підстави є наявність у національному законодавстві положень, які б дозволяли якнайширше реалізовувати ті міжнародно-правові зобов’язання, які Україна взяла на себе відповідно до міжнародно-правового договору864. Потрібно ураховувати, що п. б ч. 2 ст. 3 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено, що міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина (а договори про передачу засуджених осіб для подальшого відбування покарання, безперечно, стосуються їх), укладаються від імені України та підлягають відповідно до п. б ч. 2 ст. 9 названого Закону обов’язковій ратифікації Верховною Радою України, або щодо них Верховною Радою України має бути винесено рішення про приєднання або про прийняття міжнародного договору (у формі закону)865.
Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року не визначав порядку розгляду таких справ, а це, у свою чергу, призводило до таких проблем, як, наприклад, визначення підсудності, складу суду при розгляді справ цієї категорії, чіткого окреслення процесуальних прав засудженої особи, процесуального порядку розгляду справи взагалі та ряду інших питань866.
Серед важливих питань при розгляді визнання й виконання рішень іноземних судів у кримінальних провадженнях є питання про їх юридичну силу. Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року визначає таке коло рішень, дійсність яких визнається державами – членами договору: «Європейське судове рішення в кримінальних справах» – будь-яке остаточне рішення, винесене кримінальним судом Договірної Сторони у результаті провадження у кримінальній справі»867.
Така характеристика, як «остаточне» означає, що рішення не може бути змінено чи відмінено, оскаржено; воно є повним, цілковитим, вирішальним. Однак сама ж Конвенція визначає в ст. 13 право засудженої особи на можливість перегляду рішення.
На нашу думку, термін «остаточне» указує на неможливість вирішувати питання щодо перегляду вироку в іншій Договірній Державі – це прерогатива держави винесення вироку868. В такому випадку твердження повністю узгоджується з ч. 2 ст. 10 Конвенції. Як зазначає А.Г. Маланюк, у цьому разі доцільно використовувати термін «рішення, яке набрало законної сили»869. На зазначеній характеристиці робить акцент і Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 року870.
Доцільно навести низку визначень понять, що є досить важливими у площині аналізованої проблеми:
Передумовою виконання судового рішення є його визнання.
Під визнанням необхідно розуміти поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, передбаченому законодавством (таке визначення давалось й у Законі України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», який утратив чинність у зв’язку з набранням чинності нового ЦПК України). Під рішенням іноземного суду слід розуміти будь-яке рішення, що винесено вповноваженим на це судом (або іншим компетентним органом) іноземної держави в процесі кримінального провадження та яке набрало законної сили.
Під виконанням рішення іноземного суду слід розуміти застосування всіх можливих законних засобів для реалізації положень міжнародних договорів, запитів про виконання таких рішень в Україні в порядку, передбаченому національним законодавством.
Інститут визнання та виконання іноземних судових рішень становить систему правових норм, що регулюють відносини у сфері міжнародного співробітництва у кримінальному процесі, діяльність уповноважених на те суб’єктів, яка полягає у проведенні процесуальних дій та прийнятті процесуальних рішень, у зв’язку з поширенням законної сили рішення іноземного суду на територію України та застосуванням всіх можливих законних засобів для їх реалізації згідно з прийнятими міжнародно-договірними зобов’язаннями872.
Варто зазначити, що приводом для визнання і виконання рішення іноземного суду є запит про виконання вироку. Частиною 3 ст. 602
КПК України передбачено строки розгляду запиту про виконання вироку суду іноземної держави, крім запиту про передачу засудженої особи, та визначено компетентний суб’єкт такого розгляду. Так, питання розгляду запиту про виконання вироку суду іноземної держави віднесено до компетенції центрального органу виконавчої влади – Міністерства юстиції України, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики. Щодо строку, то слід зазначити, що законодавець надає Міністерству юстиції України тридцять днів для розгляду вказаного запиту з моменту його надходження. Проте, якщо запит і додаткові матеріали надійшли іноземною мовою, цей строк продовжується до трьох місяців873.
Ураховуючи положення Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року, зазначимо, що у ст. 3 передбачено, що держава є компетентною виконати санкцію, встановлену в іншій державі, лише за запитом держави, в якій таку санкцію встановлено.
Статтями 15-20 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року регулюються питання, пов’язані з надсиланням запитів про виконання вироків. Зокрема визначено, що всі запити мають бути складені у письмовій формі. Вони, а також усі необхідні для застосування Конвенції повідомлення, надсилаються Міністерством юстиції запитуючої Держави до Міністерства юстиції запитуваної Держави, або, якщо Договірні Держави домовляються про це, безпосередньо органами запитуючої Держави до органів запитуваної Держави. Повертаються вони тими ж каналами. У невідкладних випадках запити та повідомлення можуть надсилатися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол).
Запит про виконання супроводжується оригіналом чи завіреною копією рішення, виконання якого запитується, та всіма іншими необхідними документами. Оригінал чи завірена копія матеріалів кримінального провадження або їх частини надсилається до запитуваної Держави, якщо вона того вимагає. Зазначеною Європейською конвенцією встановлено, якщо запитувана Держава вважає, що інформація, надана запитуючою Державою, є недостатньою для застосування положень Конвенції, вона може запитати необхідну додаткову інформацію. Також запитувана Держава може визначити дату для отримання такої інформації874.
Крім того, аналіз названих вище міжнародних договорів разом з іншими міжнародними і внутрішньодержавними актами дозволяє виокремити певні особливості даного інституту.
Згідно з Європейською Конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року передбачається безпосередня чинність (що включає визнання) кримінальних вироків між Договірними Сторонами.
У цій Конвенції розглядається визначення рішення іноземного суду, а саме будь-яке рішення, що набрало законної сили і винесено уповноваженим на це судом іноземної держави у процесі кримінального провадження.
Щодо виконання рішення іноземного суду, то в Конвенції зазначено про застосування всіх можливих законних засобів для реалізації положень міжнародних договорів, запитів про виконання таких рішень в Україні в порядку, передбаченому національним законодавством.
Конвенція безпосередньо регулює сам порядок виконання європейських судових рішень в кримінальних справах, визначаючи загальні умови виконання і регламентуючи питання запитів про виконання, застосування запобіжних заходів, у визначених випадках, щодо засуджених осіб, порядок виконання санкцій, а також визначає міжнародні наслідки європейських судових рішень в кримінальних справах.
Так, компетенція з виконання європейських судових рішень може здійснюватися лише за запитом іншої Договірної Держави. Статті 4-7 Конвенції встановлюють умови (при наявності однієї або більше), за яких може виконуватись санкція (будь-яке покарання чи інший захід, накладений на засуджену особу) іншої Договірної сторони: якщо засуджена особа постійно проживає в іншій Державі; якщо виконання санкції в іншій Державі вірогідно покращить перспективи соціальної реабілітації засудженої особи; якщо в разі, коли санкція передбачає позбавлення волі, санкція може бути виконана після виконання іншої санкції, що передбачає позбавлення волі, яку засуджена особа відбуває чи має відбути в іншій Державі; якщо інша Держава є Державою походження засудженої особи і заявила про своє бажання прийняти відповідальність за виконання такої санкції; якщо вона вважає, що вона сама не може виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша Держава може.
Виконання іноземних рішень регулюється законодавством Запитуваної Держави і лише вона компетентна приймати усі відповідні рішення (наприклад, щодо умовного звільнення).
З іншого боку, тільки Запитуюча Держава має право приймати рішення за будь-яким зверненням про перегляд вироку. Обидві Держави мають право застосовувати амністію чи помилування (згідно зі своїм законодавством).
Відповідно до ст. 15 Європейської Конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року, всі запити, передбачені Конвенцією, мають бути складені в письмовій формі. Вони надсилаються Міністерством юстиції Запитуючої Держави до Міністерства юстиції Запитуваної Держави, або, за домовленістю Сторін, безпосередньо органами Запитуючої Держави до відповідних органів іноземної держави, та повертаються тими ж каналами.
Якщо Держава винесення вироку зробила запит про виконання, вона сама вже не може починати виконання санкції, якої стосується запит. Однак, Держава винесення вироку може розпочати виконання, що включає позбавлення волі, коли засуджена особа вже утримується на території цієї Держави на час представлення запиту.
У невідкладних випадках запити та повідомлення можуть надсилатися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол).
Будь-яка Договірна Держава може заявою на адресу Генерального Секретаря Ради Європи повідомити про свій намір прийняти інші правила передачі повідомлень.
Запит про виконання супроводжується оригіналом чи завіреною копією рішення, виконання якого запитується, та усіма іншими необхідними документами. Оригінал чи завірена копія всієї кримінальної справи або її частини надсилається до запитуваної Держави, якщо вона того вимагає. Компетентний орган запитуючої Держави гарантує можливість виконання санкції.
У випадку, коли запитувана Держава вважає, що інформація, надана запитуючою Державою, є недостатньою для застосування цієї Конвенції, вона може запитати необхідну додаткову інформацію та визначити дату отримання останньої.
Органи запитуваної Держави негайно повідомляють органи запитуючої Держави про заходи, вжиті за запитом про виконання.
У разі потреби органи запитуваної Держави передають органам запитуючої Держави документ, який підтверджує, що санкція виконується.
При дотриманні певних умов, перекладу запитів чи супровідних документів не вимагається. Але будь-яка Сторона може, під час підписання чи здачі на зберігання документа про ратифікацію, прийняття чи приєднання, заявою на адресу Генерального Секретаря Ради Європи залишити за собою право вимагати перекладу названих документів на її власну мову чи одну з офіційних мов Ради Європи або одну з цих мов, яку вона зазначить. Інші Договірні Держави можуть вимагати взаємності.
Стаття 20 Конвенції передбачає, що докази та документи, передані на виконання цієї Конвенції, не потребують легалізації.
Також визнається можливість виконання вироків, винесених у відсутності обвинуваченого (із забезпеченням поінформованості засудженої особи про рішення, винесене в Запитуючій Державі). В цьому випадку передбачається єдиний засіб судового захисту у вигляді заперечення, що розглядається компетентним судом однієї із Держав (на вибір засудженої особи). Процедуру розгляду заперечення регулюють ст.ст. 25, 26 Конвенції.
Якщо засуджена особа перебуває в Запитуючій Державі після отримання повідомлення про прийняття її запиту про виконання вироку, який передбачає позбавлення волі, така Держава, якщо вона вважає це за необхідне з метою забезпечення виконання, може заарештувати її з метою передачі.
Якщо запит про виконання прийнято, суд замінює санкцію, пов’язану в позбавленням волі, накладену в Запитуючій Державі, санкцією, передбаченою у законодавстві Запитуваної Держави за той самий злочин. Ця санкція, з певними обмеженнями, може за характером та тривалістю бути відмінною від тієї, що була накладена в Запитуючій Державі. Якщо ця остання санкція є меншою за мінімум, який може бути встановлений відповідно до законодавства Запитуваної Держави, суд не є пов’язаним цим мінімумом і накладає санкцію, що відповідає санкції, накладеній у Запитуючій Державі875.
Згідно з Конвенцією про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року Держави – члени Ради Європи, які підписали її, бажаючи розвивати міжнародне співробітництво в цій галузі, вважаючи, що таке співробітництво повинно сприяти цілям правосуддя та соціальній реабілітації засуджених осіб, та враховуючи, що такі цілі вимагають, щоб іноземцям, позбавленим волі на підставі вчинення ними кримінального злочину, була надана можливість відбувати призначене покарання в їх власному суспільстві, що може бути досягнуте шляхом передачі таких осіб у їх власні країни, домовились визнати загальний порядок, принципи, умови, наслідки передачі засуджених осіб та інші необхідні питання. Так, у Конвенції вживаються і розкриваються такі терміни, як «вирок», «рішення», «держава винесення вироку» та «держава виконання вироку», з яких витікає необхідність Сторін визнавати і виконувати рішення одна одної щодо передачі. Крім того, у ст. 2 Конвенції передбачається, що особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони, згідно з положеннями Конвенції, для відбування призначеного їй покарання. Таким чином, компетентні органи держави, громадянином якої є засуджена особа, на підставі винесеного вироку мають прийняти рішення щодо його визнання та виконання на своїй території.
Необхідно звернути увагу ще на один аспект. Як уже зазначалося вище, Європейська конвенція про передачу засуджених осіб 1983 року вимагає, щоб рішення про засудження особи було остаточним876. Семантичне значення «остаточне» свідчить, що під ним розуміється таке рішення, яке не може бути змінене, тобто повинно бути повне, цілковите, вирішальне. Поряд з цим у вказаних актах не міститься жодної заборони щодо перегляду вироків у кримінальних справах, а, навпаки, можливість цього випливає із ст. 13 згадуваної Конвенції877.
Також відповідно ст. 9 Конвенції компетентні власті держави виконання вироку продовжують виконання вироку негайно на основі судової чи адміністративної постанови, визнають вирок з використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінюють міру покарання, призначену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин (але при цьому, компетентний орган повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які викладені в рішенні; не може змінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом; повинен врахувати у строк покарання весь період фактичного позбавлення волі особою, і не повинен посилювати кримінальне покарання і не повинен вважати обов’язковими ніякі мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачити за вчинення злочину).
Дуже важливим моментом є положення, згідно з яким кожна із Сторін має право на прийняття рішення про амністію, помилування або пом’якшення вироку відповідно до свого законодавства. Щодо права на перегляд судового рішення, то право на це, за Конвенцією, має тільки держава винесення вироку. На державу виконання вироку накладається обов’язок надати інформацію стосовно виконання вироку (в якій формі, не визначено, але вбачається, що це питання має регулюватись внутрішнім законодавством держави виконання вироку).
Також слід звернути увагу на ст. 3 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, в якій зазначено умови, за яких може відбутись передача судових рішень у кримінальних справах для їх виконання за кордоном, а саме:
1) належність особи до громадянства держави виконання вироку;
2) рішення про засудження особи є остаточним;
3) на час отримання запиту про передачу засуджений має відбувати покарання впродовж якнайменш шести місяців або якщо йому винесено вирок до ув’язнення на невизначений строк;
4) згода засудженої особи або її законного представника, у зв’язку з її віком чи фізичним або психічним станом;
5) дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території;
6) згода держави винесення вироку і держави виконання вироку на передачу засудженого878.
Проте в інших міжнародних договорах України спостерігаються деякі відмінності у вирішенні цього питання. Наприклад, згідно з договорами України з Грузією, Узбекистаном, Азербайджаном, що стосуються цих же правовідносин, передача засудженого може відбутися за умови відшкодування ним збитків, заподіяних злочином879. По-різному визначається і мінімальна межа визначеного особі покарання, яке необхідно виконати у іншій державі. Так, за договором з Китаєм цей строк збільшено до одного року880. Хоча варто зазначити, що держави за взаємною згодою можуть відступити від цієї умови, погодившись на передачу засудженого для відбування покарання, строк якого менший за визначений у договорі.
Згадані умови стосуються правової допустимості передачі засуджених осіб для відбування покарання. Але ж взаємодія компетентних органів держав щодо виконання судових рішень не обмежується тільки цим. Отож, постає питання, чи стосуються зазначені умови й інших випадків? Єдність змісту міжнародного співробітництва у рамках названих вище напрямів дозволяє ствердно відповісти на це запитання.
Наявність різних видів кримінально-правових санкцій і відмінності правової природи окремих форм взаємодії держав не могли не позначитись на умовах допустимості передачі для виконання судових рішень у кримінальному провадженні881. Так, клопотання про виконання в іноземній державі покарання у виді штрафу чи обмеження в правах об’єктивно виключає необхідність дотримання умови мінімальної межі покарання. Другорядне значення відводиться і громадянству особи, оскільки на перший план виходить здатність виконуючої держави забезпечити виконання зазначених санкцій. Законодавчий досвід інших країн засвідчує, що передача судового рішення для виконання у цьому випадку може стосуватись особи, зв’язок якої з виконуючою державою проявляється у здійсненні нею професійної діяльності чи володінні майном на її території882.
Загалом, умова в частині громадянства засудженої особи при її передачі для відбування покарання в іншій державі теж не є константою.
Також згідно з положенням ч. 4 ст. 3 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, кожна держава може визначити зміст поняття «громадянин». Аналіз заяв і застережень держав-учасниць цієї Конвенції свідчить, що це поняття, як правило, охоплює осіб, які постійно проживають на території держави виконання вироку (Данія, Ісландія, Нідерланди, Норвегія, Португалія), або ж осіб без громадянства (Італія, Латвія) чи іноземних громадян (Фінляндія, Румунія, Швеція), або осіб, які мають міцні зв’язки з державою, де буде виконуватись покарання (Ірландія, Норвегія, Великобританія)883. Інші країни, серед яких Іспанія, Литва, Ізраїль, Україна, однозначно трактують цей термін.
Хоча застосування цього механізму кримінальної юстиції щодо осіб без громадянства, які мають місце постійного проживання у виконуючій державі, теж відповідало б меті міжнародного співробітництва. Ця позиція знайшла втілення у ст. 5 Європейської конвенції про міжнародну дійсність судових рішень у кримінальних справах 1970 року, що ратифікована Верховною Радою України. Більше того Конвенція поширює цю практику і на осіб, для яких держава виконання судового рішення є країною походження884. З іншого боку, Кримінальний кодекс України обмежує умову такої передачі терміном «іноземець», яким, як випливає з положень цього Кодексу, не охоплюються особи без громадянства885.
Видається, що умова про громадянство особи не завжди має вирішальне значення. Тобто загальний характер не властивий і умові щодо необхідності отримання згоди засудженого чи його законного представника, якщо це зумовлено віком, фізичним або психічним станом особи. Сфера її застосування обмежується лише передачею іншим державам засуджених осіб чи осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, тобто випадками, коли основу міжнародного співробітництва складає прагнення країн забезпечити оптимальні умови для швидкого видужання чи повернення особи до суспільного життя. Незгода особи з передачею для виконання вироку у кримінальному провадженні в інших випадках не перешкоджає цьому.
Таким чином, виходячи із основних положень Конвенції про передачу засуджених осіб, доцільно зробити висновок, що при здійсненні процедури передачі, в якій називаються як сторони «держава винесення» і «держава виконання вироку» є необхідним визнання та виконання іноземного судового рішення. При цьому компетентний орган держави виконання вироку звільнений від доказової діяльності. Виключно за матеріалами провадження, не піддаючи сумнівам встановлені факти та юридичну кваліфікацію, не перевіряючи законність процесуального порядку його постановлення (це є компетенцією вповноважених органів держави винесення вироку), такий орган вирішує питання щодо обсягу виконання вироку886.
Конвенція про передачу осіб, які хворіють на психічні розлади, для проведення примусового лікування 1997 року ставить особливу умову, за якою законодавство обох держав, що співпрацюють у цій сфері, повинно передбачати аналогічні заходи медичного характеру. Хоча, як видається, відсутність такої аналогії не мала б перешкоджати міжнародному співробітництву, особливо з погляду на важливість мети, яку ставлять перед собою держави, – сприяння поверненню особи до нормального життя в суспільстві887.
Підрозділ 5.2. Розгляд судом клопотання про виконання вироку іноземної держави
Відповідно до ст. 37 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року, санкція, призначена в запитуючій державі, виконується в запитуваній державі не інакше як за рішенням суду запитуваної держави. Однак кожна Договірна Держава може дати повноваження іншим органам приймати такі рішення, якщо санкція, що потребує виконання, є лише штрафом чи конфіскацією, і якщо такі рішення можуть оскаржуватися в суді888. У ч. 1 ст. 603 КПК України визначено орган, який розглядає клопотання Міністерства юстиції України про виконання вироку суду іноземної держави – суд першої інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місце проживання чи останнє відоме місце проживання засудженої особи, або місце перебування майна такої особи, а в разі їх відсутності – місце знаходження Міністерства юстиції України889. Під місцем проживання особи слід розуміти будь-яке жиле приміщення (квартира, будинок тощо), в якому особа постійно чи тимчасово проживає, як на підставі реєстрації, так і з інших підстав, передбачених чинним законодавством. Під місцем перебування майна особи слід розуміти місце державної реєстрації нерухомого та рухомого майна, що підлягає обліку та державній реєстрації890. Роль суду у передбаченому ч. 1 названої статті випадку – визначити допустимість (можливість) визнання та виконання вироку іноземного суду й вирішити питання, пов’язані з його виконанням.
Світова практика знає кілька процесуальних моделей визначення можливості (допустимості) визнання та виконання іноземних судових рішень.
Судова модель передбачає, що питаннями визначення можливості (допустимості) виконання іноземних судових рішень займається виключно судовий орган відповідної держави (наприклад, ч. 3 ст. 499-8 КПК Республіки Вірменія, ст. 521 КПК Республіки Азербайджан). Закон Федеративної Республіки Німеччини про міжнародну правову допомогу в кримінальних справах (ч. 4, § 48-55) передбачає, що рішення про виконання приймає земельний суд шляхом винесення постанови. При цьому в зазначеному Законі мова йде про допустимість приведення у виконання. Така допустимість визначається наявністю виконаних державою винесення вироку певних умов (наявність прохання компетентного органу іноземної держави, представлення повного судового рішення, яке набуло чинності, коли державою винесення вироку було забезпечено можливість реалізації права на захист, таке рішення виносилося незалежним судом, або органом, рішення якого можливо оскаржити, це стосується грошових штрафів, якщо вчинений злочин визнається таким і з точки зору німецького права, якщо не сплинули строки давності приведення до виконання, якщо є письмова заява засудженої особи тощо).
Тобто суд відповідного рівня запитуваної держави вирішує питання щодо можливості визнання та подальшого виконання вироку іноземної держави шляхом проведення відповідного судового засідання, і за результатами розгляду виноситься рішення про визнання або про відмову про визнання іноземного судового рішення891.
Адміністративна модель передбачає, що першочергове рішення щодо визнання можливості виконання іноземного судового рішення на території держави, належить саме адміністративному органу. Наприклад, згідно зі ст. 104 Федерального закону про взаємодопомогу у сфері кримінального права (Закон про міжнародно-правову допомогу) від 20 березня 1981 року Швейцарської конфедерації, федеральне управління, проконсультувавшись з органом виконавчої влади, приймає рішення відносно задоволення іноземного прохання. Якщо таке рішення позитивне, воно передає документи зі своїм відгуком органу виконавчої влади й інформує про це державу винесення вироку892.
Змішана модель. Ця модель визначення можливості визнання та виконання іноземних судових рішень містить основні положення, характерні як для судової, так і для адміністративної моделей положення. Залежно від того, яку роль (першочергову чи другорядну) відіграє визначений компетентний орган держави в цьому процесі, розділяють судово-адміністративну
(КПК Польщі) та адміністративно-судову моделі (КПК Російської Федерації).
Що стосується України, то відповідно до положень статті, що коментується, можна дійти висновку про наявність саме судової моделі, однак необхідно враховувати й роль у цьому процесі Міністерства юстиції України, яке виконує першочергові заходи, спрямовані на можливість визнання та виконання іноземного судового рішення на території України. Тому процесуальна модель визначення допустимості визнання та виконання вироків іноземних судів має характер змішаної, а саме адміністративно-судової моделі.
До визначення КПК України 2012 року процедури розгляду судом питань, пов’язаних із визнанням та виконанням рішень іноземних судів, таку процедуру регулювала Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій про правову допомогу у кримінальних справах 1999 року. Слід зазначити, що цей документ чітко не визначав, який саме суд вирішуватиме питання щодо визнання та виконання іноземного вироку. З формулюванням «відповідний суд» поставало питання про невизначеність та неврегульованість цього питання. На практиці воно вирішувалося по-різному. Так, за даними, отриманими з апеляційних судів за період із 2002 року до кінця І півріччя 2007 року в Україні розглянуто 79 справ про визнання та виконання вироків іноземних судів в Україні, з них 25 справ у першій інстанції розглянуто місцевими судами і 54 справи у першій інстанції – апеляційними судами893. Вважаємо, що цей показник дає змогу дійти висновку про надання переваги в цих повноваженнях саме апеляційним судам. Така практика, на перший погляд, є правильною. Оскільки, незважаючи на те, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції, до суддів апеляційних судів ставляться суворіші вимоги для заміщення їх посад (ч. 4 ст. 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що суддею апеляційного суду може бути суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років894), і, можливо, цей факт свідчить про більшу обізнаність та більшу практику в розгляді питань, пов’язаних із винесенням зазначеної категорії рішень. Крім того, значною мірою економиться час винесення такого рішення, немає необхідності із суду вищого рівня передавати в апеляційний, а потім – у місцевий. Деякі автор дотримуються думки, що, оскільки визначене особі покарання відбувається лише на основі вироку суду держави його винесення, то вирішити це питання цілком під силу судді апеляційного суду, який одноособово розглядатиме цю справ895. Слід зазначити, що на практиці також є такі варіанти складу суду при винесенні рішення про визнання та виконання іноземного вироку. При цьому суддя апеляційного суду, який розглядає та вирішує питання про визнання та виконання іноземного судового рішення, виносить із цього питання постанову. Однак цей підхід не враховує такої важливої процесуальної гарантії, як можливість оскарження процесуального рішення спочатку в апеляційному, а за необхідності й у касаційному порядку. Крім того, згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та кримінальним процесуальним законодавством суди апеляційної інстанції взагалі не уповноважені вирішувати справи як суди першої інстанції. Тому з позицій захисту прав і свобод засудженої особи, процесуально більш обґрунтованим є варіант вирішення питань щодо визнання та виконання вироків іноземних судів саме місцевим судом.
Практика свідчить, що невизначеність підсудності в кримінальному процесуальному законі призводить до порушення правил підсудності.
Законом чітко визначений строк, протягом якого суд має розглянути клопотання Міністерства юстиції України та винести відповідне рішення – один місяць з дня його отримання судом першої інстанції896.
Судовий розгляд клопотання про виконання вироку суду іноземної держави здійснюється суддею одноособово за участі прокурора, участь якого у такому судовому засіданні слід визнати обов’язковою. Участь особи, щодо якої ухвалено вирок, не є обов’язковою і вирішується на розсуд цієї особи. Водночас, про дату судового засідання така особа має бути повідомлена обов’язково, якщо вона перебуває на території України. Невиконання цієї вимоги означає порушення прав цієї особи, відтак може призвести до скасування постановлених у подальшому судових рішень. Участь у судовому засіданні особи, щодо якої ухвалено вирок, забезпечує виконання положень ст. 39 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 року, відповідно до якої до того, як суд прийме рішення за запитом про виконання, засудженій особі надається можливість викласти свою думку897.
Частиною 2 ст. 603 КПК України закріплюється право особи, стосовно якої ухвалено вирок судом іноземної держави, користуватися правовою допомогою захисника898. Зауважимо, що в частині надання процесуальних прав та можливості їх реалізації законодавець прирівняв таку особу до підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого, яким гарантується право на захист (ст. 20 КПК України). Конституцією України гарантується право кожного на правову допомогу (ст. 59)899. Окрім цього, конституційною нормою визначено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, а у випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно. Проте згідно зі ст. 43 КПК України засуджений має права обвинуваченого, передбачені ст. 42 цього Кодексу900.
У ст. 1 Закону України від 2 червня 2011 року № 3460-VI «Про безоплатну правову допомогу» визначено, що під правовою допомогою потрібно розуміти надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення.
Згідно з названою статтею до правових послуг слід відносити:
– надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань;
– складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
– здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах,
органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення;
– надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації901.
Однією з вимог щодо розгляду судом питання про виконання вироку суду іноземної держави є те, що в ньому обов’язково бере участь прокурор902.
Предметом судового розгляду щодо виконання вироку іноземного суду є перевірка судом першої інстанції дотримання умов, передбачених міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України або чинним кримінальним процесуальним законодавством, і визначення можливості (допустимості), з точки зору чинного кримінального процесуального законодавства, його визнання та виконання на території України. Слід зазначити, що в цьому випадку, і це випливає зі змісту ст. 602 КПК України, фактично відбувається часткове дублювання дій, які виконує Міністерство юстиції України (ч. 5 ст. 602 КПК України).
У судовому засіданні, в якому вирішуються питання допустимості виконання рішення іноземного суду суддею не перевіряються фактичні обставини, які встановлені вироком суду іноземної держави, та не вирішуються питання щодо винуватості або невинуватості особи. Це положення закріплене законодавцем відповідно до міжнародних договорів України. Так, у ч. 2 ст. 14 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, передбачається, що запитувана сторона має враховувати висновки щодо фактів, які викладені в обвинувальному вироку чи судовому рішенні запитуючої сторони або на яких побічно ґрунтується такий обвинувальний вирок або судове рішення903. Тобто запитувана сторона звільнена від дослідної діяльності й має вирішення питання щодо визнання іноземного вироку, відповідно до висновків запитуючої сторони, які зроблені у відповідному судовому рішенні.
На практиці можливі випадки, коли в постанові про приведення вироку суду іноземної держави відповідно до законодавства України, засуджений визнається винним у вчиненні злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України. Однак положення Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року не передбачають доведення й визнання вини особи у вчиненні злочину904, тому некоректно в резолютивній частині рішення суду використовувати таке формулювання.
У процесі судового розгляду суд, на виконання положень ст. 40 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 року905, має бути впевнений, що санкція, виконання якої вимагається, встановлена в рамках вропейського судового рішення у кримінальній справі; що задовольняються вимоги щодо подвійної кримінальності злочину і можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності за цей злочин за кримінальним законодавством України; що таке виконання не суперечить основним принципам правової системи України тощо906.
Відповідно до ч. 4 ст. 603 КПК України за результатами судового розгляду суд постановляє ухвалу:
1) про виконання вироку суду іноземної держави повністю або частково. При цьому суд визначає, яка частина покарання може бути виконана в Україні, керуючись положеннями КК України, що передбачають кримінальну відповідальність за злочин, у зв’язку з яким винесено вирок, та вирішує питання про застосування запобіжного заходу до набрання ухвалою законної сили.
У теорії підставою для розділу на повне та часткове визнання та виконання рішення іноземного суду є можливість (допустимість) визнання та виконання іноземного рішення на території України з точки зору національного законодавства. Часткове визнання та виконання іноземного судового рішення – про такий вид може йтися в тих випадках, коли, досліджуючи запит на предмет несуперечності національному законодавству, компетентний орган запитуваної держави дійде висновку про наявність певних протиріч у певній частині запиту (клопотання) і, відповідно, виконанню підлягатимуть ті доручення (і відповідно рішення), які не суперечать законодавству України. Повне визнання та виконання іноземного судового рішення – коли компетентні органи, досліджуючи питання про допустимість (можливість) такого визнання та виконання, не матимуть претензій до змісту та форми запиту (клопотання) як з точки зору міжнародно-правового договору, так і щодо національного законодавства.
Варто зазначити, що можливість часткового визнання й виконання вироків іноземних судів Європейською конвенцією про передачу засуджених осіб 1983 року не передбачена. Відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції засуджену особу може бути передано, тільки якщо дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території907. Але, якщо вирок суду стосується двох або більше діянь, не всі з яких визнаються злочинами в певній державі? Наприклад, КПК РФ передбачає, що в такому випадку суд визначає, яка частина покарання, визначена вироком іноземного суду, застосовується до діянь, що визнаються злочинами. І в цій частині вирок визнається і виконується. Таким чином, у подібних випадках мова також іде про часткове (в межах, передбачених внутрішньодержавним законодавством) визнання та виконання рішень іноземних судів. Крім того, досить часто саме в процедурі заміни покарання часткове визнання та виконання іноземного вироку – закономірний результат приведення у відповідність до національного законодавства України, оскільки визнати і виконати іноземне судове рішення можна настільки, наскільки дозволяє це законодавство України. Однак позиція Верховного Суду України з цього питання така. Органи держави виконання вироку на підставі ст. 10 або ст.11 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року можуть співвідносити міру покарання з мірою покарання за внутрішнім законодавством за аналогічний злочин, однак вони не можуть частково або повністю не виконати вирок із посиланням на відсутність аналогічного злочину.
Завжди може мати місце ситуація, коли відсутність аналогічного злочину в законі держави виконання вироку виявляється на стадії не до, а тільки після передачі засудженого в державу виконання вироку. У такому випадку відповідно до рекомендацій Європейського комітету Ради Європи з питань злочинності (органу, який на підставі ст. 23 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року уповноважений отримувати інформацію від держав щодо її застосування і сприяти вирішенню труднощів у зв’язку з її застосуванням) правильним рішенням мало б стати не звільнення особи з-під варти, а скасування передачі й повернення особи в державу винесення вироку (Конвенція про передачу засуджених осіб, Додаткові протоколи до Конвенції про передачу засуджених осіб. Пояснювальні записки. – PC-OC/INF 67 від
3 вересня 2003 року)908.
Верховний Суд України загалом дотримувався позиції, що практика скорочення строку перебування під вартою на підставі часткового визнання вироків іноземних судів, що складалася в окремих судах України, суперечила Європейській конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року. Однак досить складно уявити, як до прийняття нового КПК України, в умовах неврегульованості, судді могли визнавати й виконувати рішення, за якими особа визнавалася винуватою у вчиненні злочинів, які не є такими за Кримінальним кодексом України. Виходячи з позицій, що в судове засідання для розгляду питання щодо визнання вироку іноземної держави та приведення його у відповідність до законодавства України направляється серед інших документів і копія вироку (або вироків), український суд має проаналізувати, за які конкретно діяння засуджена певна особа за кримінальним законодавством держави винесення вироку, яке їй призначено покарання за іноземним законодавством, співвіднести й визначити, які конкретно діяння визнаються злочинними за КК України і призначити згідно з КК України відповідне покарання, дотримуючись характеру і тривалості призначеного державою винесення вироку покарання.
Так, коли постає питання про визнання і виконання кількох вироків іноземної держави, суддя визначає, чи є законодавча можливість визнати, привести у відповідність до законодавства України всі вироки, чи такої можливості немає. У таких випадках суддя має змогу визнати й виконати лише судове рішення, або його частину, в якому засуджена особа визнається винуватою у вчиненні злочину, який вважається злочином і на території України. У таких випадках суд виносить рішення про часткове визнання й виконання вироку іноземної держави.
Статтею 44 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1970 року передбачено, що якщо запит про виконання прийнято, суд замінює санкцію, пов’язану з позбавленням волі, накладену в запитуючій державі, санкцією, передбаченою у своєму власному законодавстві за той самий злочин. Ця санкція може за характером та тривалістю відрізнятися від тієї, що була накладена в запитуючій державі. Якщо ця остання санкція є меншою за мінімум, який може бути встановлений відповідно до законодавства в запитуваної держави, суд не є пов’язаним цим мінімумом і накладає санкцію, що відповідає санкції, накладеній у запитуючій державі. При визначенні санкції суд не погіршує карне становище засудженої особи, що склалося в результаті рішення, винесеного у запитуючій державі. Будь-яка частина санкції, накладеної у запитуючій державі, та будь-який термін тимчасового ув’язнення, відбуті засудженою особою після винесення вироку, мають ураховуватися повністю. Це саме правило застосовується до будь-якого періоду, протягом якого засуджена особа перебувала під вартою в запитуючій державі, до того, як була засуджена, в тій мірі, в якій цього вимагає законодавство цієї держави909.
Якщо судом прийнято рішення про виконання штрафу чи конфіскації, останній конвертує таку суму у валюту запитуваної держави за курсом обміну, що діє на той час, коли приймається рішення. Він, таким чином, фіксує суму штрафу, чи суму, яку треба конфіскувати, яка не перевищує максимальної суми, встановленої її законодавством за такий самий злочин, чи за відсутності такого встановленого максимуму не перевищує максимальну суму, яка звичайно накладається у запитуваній державі стосовно подібного злочину. Однак суд може затвердити вирок у виді штрафу або конфіскації, у сумі, що була накладена у запитуючій державі, якщо така санкція не передбачена законодавством запитуваної держави за той самий злочин, але це законодавство дозволяє накладання більш суворих санкцій. Таке саме правило застосовується, якщо санкція, накладена в запитуючій державі, перевищує максимум, визначений у законодавстві запитуваної держави за той самий злочин, але це законодавство дозволяє накладання більш суворих санкцій. Будь-яка пільга щодо часу сплати чи сплати по частинах, яка надається в запитуючій державі, має надаватися і в запитуваній державі.
Коли запит про виконання стосується конфіскації певного предмета, суд може винести рішення про конфіскацію цього предмета лише у випадку, коли така конфіскація дозволяється законодавством запитуваної держави за той самий злочин.
Доходи від штрафів та конфіскацій сплачуються в державні фонди запитуваної держави без шкоди для будь-яких прав третіх сторін. Конфісковане майно, яке становить особливий інтерес, може бути передано до запитуючої держави, якщо вона вимагає цього.
Відповідно до ст. 48 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1970 року, якщо штраф не може бути стягнутим, суд запитуваної держави може накласти альтернативну санкцію, пов’язану з позбавленням волі, якщо законодавство обох держав передбачає це та якщо тільки запитуюча держава чітко не обмежила запит лише стягненням штрафу. Якщо суд вирішує накласти альтернативну санкцію, пов’язану з позбавленням волі, застосовуються такі правила:
a) якщо заміна штрафу на санкцію, пов’язану з позбавленням волі, вже призначена у вироку іноземного суду, чи безпосередньо в законодавстві запитуючої держави, суд запитуваної держави визначає характер та тривалість такої санкції згідно з нормами, викладеними у її власному законодавстві. Якщо санкція, пов’язана з позбавленням волі, яка вже встановлена в запитуваній державі, є меншою, ніж мінімум, який може бути накладений відповідно до законодавства запитуваної держави, суд не пов’язаний цим мінімумом і накладає санкцію, що відповідає санкції, встановленій у запитуючій державі. При визначенні санкції суд не погіршує карне становище засудженої особи, що склалося в результаті рішення, винесеного в запитуючій державі;
b) в усіх інших випадках суд запитуваної держави конвертує штраф згідно зі своїм законодавством, дотримуючись обмежень, установлених законодавством запитуючої держави910.
Якщо судом прийнято рішення про виконання положень про позбавлення прав, то таке виконання є можливим лише у випадку, коли законодавство запитуваної держави дозволяє позбавлення прав за злочин, який вчинила засуджена особа. При цьому суд запитуваної держави визначає його тривалість та межі, встановлені її законодавством, але воно не може перевищувати межі, встановлені у вироку, винесеному в запитуючій державі. Суд може прийняти рішення про виконання позбавлення прав лише стосовно деяких прав, позбавлення або призупинення яких було встановлено.
Суд, який вирішує питання про виконання вироку іноземної держави, оцінює доцільність виконання позбавлення прав на території своєї власної держави911;
2) про відмову у виконанні вироку суду іноземної держави. Зазначене рішення виноситься судом у разі недотримання умов, передбачених міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України (умови, про які йдеться, визначені в коментарі до ст. 602 КПК України, та можуть встановлюватися окремими міжнародними договорами, ратифікованими у відповідному порядку)912.
У разі необхідності проведення додаткової перевірки суд може постановити ухвалу про відкладення розгляду та отримання додаткових матеріалів. Проведення додаткової перевірки може бути зумовлене необхідністю отримання додаткових матеріалів, які стосуються з’ясування судом дотримання умов визнання та виконання вироку суду іноземної держави. Суд може ініціювати витребування матеріалів, що стосуються, наприклад, відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином; стану здоров’я засудженого тощо. На період проведення додаткової перевірки та отримання додаткових матеріалів суд може постановити ухвалу про відкладення розгляду. Відкладати розгляд у зв’язку з необхідністю отримання додаткових матеріалів слід лише тоді, коли всі наявні матеріали вже досліджені, а нові можуть бути отримані через певний час913.
Період, протягом якого особа перебувала під вартою в Україні у зв’язку з розглядом запиту про виконання вироку суду іноземної держави, зараховується до загального строку відбування покарання.
Особа, яка тримається під вартою, в будь-якому разі звільняється після закінчення періоду, рівного строку позбавлення волі, накладеного вироком (п. «а» ч. 2 ст. 33 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків)914.
В ухвалі про виконання вироку суду іноземної держави суд може вирішити питання про застосування запобіжного заходу до набрання ухвалою законної сили. Вирішуючи це питання, суд має виходити з конкретних обставин, встановлених у судовому засіданні, характеру покарання, що підлягає виконанню, та даних про особу засудженого з дотриманням загальних положень щодо обрання, зміни та скасування запобіжних заходів915. Що стосується тримання особи під вартою, то відповідно до Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків, коли запитуюча держава запитує про виконання, запитувана держава може заарештувати засуджену особу: а) якщо за законодавством запитуваної держави злочин є таким, що виправдовує утримання під вартою, та b) якщо існує загроза укриття від правосуддя чи у випадку винесення вироку за відсутності обвинуваченого загроза приховування доказів (ч. 1 ст. 32)916.
Копію ухвали як про виконання вироку суду іноземної держави повністю або частково, так і про відмову у виконанні вироку суду іноземної держави суд повинен надіслати Міністерству юстиції України як органу, що ініціював розгляд питання про визнання та виконання вироку суду іноземної держави. Копія ухвали суду також має бути вручена особі, засудженій вироком суду іноземної держави, якщо ця особа перебуває на території України. Про вручення особі копії ухвали суду слід зробити відмітку в матеріалах провадження917.
Судове рішення стосовно виконання вироку суду іноземної держави може бути оскаржено в апеляційному порядку органом, що подав клопотання, особою, щодо якої вирішено відповідне питання, та прокурором. Ухвала про виконання вироку суду іноземної держави звертається до виконання згідно з законодавством України.
Варто зазначити, що загальне право оскарження дій, рішень чи бездіяльності державних органів і посадових осіб гарантоване ст. 55 Конституції України, а у сфері виконання рішень судів іноземних держав закріплене у міжнародних договорах (наприклад, у ст. 41 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 року)918.
Однак апеляційне оскарження в кожному конкретному випадку безпосередньо стосується забезпечення додаткових гарантій захисту прав особи, щодо якої ухвалено вирок судом іноземної держави. Саме при апеляційному провадженні здійснюється перевірка судом апеляційної інстанції рішень та ухвал суду першої інстанції. За допомогою апеляційного провадження здійснюється перевірка законності й обґрунтованості постановлених судами першої інстанції рішень, що дає змогу усунути допущені помилки та порушення.
Частиною 9 ст. 603 КПК України визначено вичерпний перелік суб’єктів, які мають право оскаржити судове рішення щодо виконання вироку суду іноземної держави в апеляційному порядку. До таких суб’єктів належать: орган, що подав клопотання про виконання вироку суду іноземної держави; особа, щодо якої вирішено відповідне питання; прокурор919.
Міністерство юстиції України повідомляє запитуючій стороні про результати виконання вироку суду іноземної держави. Підставою для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання є запит уповноваженого органу іноземної держави, звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім’ї, а також інші обставини, передбачені законом України або міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Положення глави 46 КПК України можуть бути застосовані при вирішенні питання про передачу особи, до якої судом застосовано примусові заходи медичного характеру.
Підрозділ 5.3. Підстави і умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання
Згідно з ч. 2 ст. 10 Кримінального кодексу України іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами920.
Як зазначає Я.І. Тростянська, передача засуджених осіб до позбавлення волі для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є, – це акт міжнародної співпраці, що реалізується на основі міжнародного і внутрішньодержавного законодавства та полягає в передачі особи, що вчинила злочин і засуджена однією державою, іншій державі, громадянином якої є засуджений, для виконання покарання у виді позбавлення волі921.
Зазначений вид (форма) співробітництва, як зазначається в Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, має сприяти цілям правосуддя та соціальній реабілітації засуджених осіб922.
Зазначені цілі вимагають, щоб іноземцям, які позбавлені волі на підставі вчинення ними кримінального злочину, була надана можливість відбувати покарання в їх власному суспільстві, в країні їх громадянства.
Можливість контактів із родичами, близькими особами, відсутність різного роду бар’єрів, в тому числі і мовного, є досить важливим і має позитивний вплив на засуджену особу. Тому передача осіб, які були засуджені за кордоном, для відбування покарання в державі громадянства перш за все відповідає інтересам такої особи923.
Важливими документами в розвитку провадження щодо передачі засуджених осіб є низка багатосторонніх міжнародних і двосторонніх договорів. Перш за все мова йде про Конвенцію про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року, укладену в Страсбурзі (Україна підписала відповідний Закон про приєднання 22 вересня 1995 року)924 та Додатковий протокол до неї від 22 вересня 1995 року (ратифікований відповідним Законом від 3 квітня 2003 року)925. Серед двосторонніх договорів, що були укладені Україною з іншими державами і регулюють питання передачі засуджених осіб, слід назвати такі: Угода між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про передачу засуджених осіб від 8 квітня 2008 року (ратифікована 10 червня 2009 року)926; Договір між Україною та Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 23 березня 2005 року (ратифікований
5 жовтня 2005 року)927; Договір між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання від 12 листопада 2004 року (ратифікований
22 червня 2005 року)928; Договір між Україною та Ісламською Республікою Іран про передачу засуджених осіб від 11 травня 2004 року (ратифікований 6 липня 2005 року)929; Договір між Україною і Республікою Вірменією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 1 березня 2001 року (ратифікований 15 листопада 2001 року)930; Договір між Україною і Казахстаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 17 вересня 1999 року (ратифікований 18 травня 2000 року)931; Договір між Україною і Узбекистаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 19 лютого 1998 року (ратифікований 19 березня 1999 року)932; Договір між Україною і Азербайджаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 24 березня 1997 року (ратифікований 21 листопада 1997 року)933; Договір між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 14 лютого 1997 року (ратифікований 21 листопада 1997 року)934; Договір між СРСР та Фінляндською Республікою про взаємну передачу для відбування покарання осіб, що засуджені до позбавлення волі від 8 листопада 1990 року935.
Підстави для розгляду питання про передачу засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання передбачені нормами КПК України, іншими законами України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно з ч. 1 ст. 605 КПК України підставою для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання є запит уповноваженого (центрального) органу іноземної держави, звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім’ї, а також інші обставини, передбачені законом України або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України936.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК України близькими родичами та членами сім’ї є чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі937. Водночас у міжнародних договорах України поняття близьких родичів має більш вузький зміст порівняно з наведеним. Наприклад, п. 6 ч. 1 ст. 1 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб від 2 грудня 2009 року визначає, що поняття «близькі родичі» для України означає: особи, які перебувають у спорідненості з засудженим, тобто мати, батько, чоловік, дружина, діти, рідні брати і сестри, онуки, дід і бабка, усиновлювачі, усиновлені938. У такому випадку застосуванню підлягають норми міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»)939.
Варто зауважити, що перелік підстав для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання не є вичерпним. У ч. 1 ст. 605 КПК України передбачено, що такими підставами є обставини, визначені законом України або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України940.
Зміст та форма запиту про передачу засудженої особи має відповідати вимогам ст. 548 КПК України з урахуванням особливостей міжнародного договору України941. До запиту додають підтвердні документи, перелік яких міститься в міжнародному договорі та ч. 2 ст. 610 КПК України, а саме:
1) копію вироку разом з документом, що підтверджує набрання ним законної сили;
2) текст статей кримінального закону іноземної держави, на якому ґрунтується вирок;
3) документ про тривалість відбутої частини строку покарання, в тому числі інформацію про будь-яке попереднє ув’язнення, звільнення від покарання і про будь-які інші обставини щодо виконання вироку;
4) заяву засудженого про згоду на передачу його для відбування покарання в Україні, а у випадку, передбаченому міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, заяву законного представника засудженого;
5) інформацію про стан здоров’я і поведінку засудженого942.
Із запитом про передачу засудженої особи може звертатися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку. Запити надсилаються Міністерством юстиції держави, яка звертається із запитом, Міністерству юстиції держави, до якої звернено запит. Відповіді повідомляються по тих же каналах.
Частиною 2 ст. 605 КПК України передбачено, що положення статей 605–612 КПК України (підстави розгляду питання про передачу засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання; умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання; порядок і строки вирішення питання про передачу осіб, засуджених судами України, для відбування покарання в іноземних державах; повідомлення про заміну або скасування вироку суду України щодо громадянина іноземної держави; порядок розгляду запиту (клопотання) про передачу громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для відбування покарання в Україні; розгляд судом питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України; організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи; повідомлення про зміну або скасування вироку суду іншої держави) можуть бути застосовані при вирішенні питання про передачу особи, до якої судом застосовано примусові заходи медичного характеру. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру має свої особливості, визначені у главі 39 КПК України943.
Окрім цього, відповідно до ч. 1 ст. 19 КК України не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У ч. 2 цієї статті КК України встановлено, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. Також підставою для застосування примусових заходів медичного характеру до особи може бути також визнання її обмежено осудною (ч. 2 ст. 20 КК України)944.
Варто звернути увагу, що Конвенцією про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування від 28 травня 1997 року (ратифікована Україною із застереженням Законом від 11 січня 2000 року) визнано, що проведення примусового лікування осіб в державі їх постійного проживання сприяло б більш ефективному поверненню зазначених осіб до нормального життя відповідно до принципів і стандартів Організації Об’єднаних Націй945.
Передача осіб для проведення примусового лікування здійснюється за зверненням як Договірної Сторони, судом якої винесене рішення, так і договірної сторони, громадянином якої особа є або на території якої постійно проживає. Повноважною особою, що виступає зі зверненням від імені договірних сторін, є керівник компетентного органу або його заступник. Особа, яка підлягає примусовому лікуванню, її законний представник, а також близькі родичі мають право направити до компетентних органів будь-якої з Договірних Сторін заяву про свою заінтересованість у передачі (ст. 3 Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування). Умови передачі осіб, до яких судом застосовані примусові заходи медичного характеру, порядок і строки вирішення питання про передачу таких осіб тощо регулюються ст.ст. 605-612 КПК України і відповідними положеннями міжнародних договорів946.
Умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання, що сформульовані у ч. 1 ст. 606 КПК України, ґрунтуються на положеннях Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року та міжнародних договорів України947.
Відповідно до ч. 1 ст. 606 КПК України засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засудженого іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні тільки за певних умов948.
Умови передачі та прийняття засуджених осіб:
1) якщо ця особа є громадянином держави виконання вироку. Варто зазначити, що статус громадянина певної держави визначається згідно з національним законодавством цієї держави. Держава виконання вироку на прохання держави винесення вироку надсилає їй, зокрема, документ або заяву, що свідчить про те, що засуджена особа є громадянином цієї держави (п. «а» ч. 1 ст. 6 Конвенції про передачу засуджених осіб949). В Україні інститут громадянства врегульований Конституцією України та Законом України
від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України»950;
2) якщо вирок набрав законної сили. Набрання вироком законної сили означає правову можливість і виступає обов’язковою умовою його виконання. Тільки той вирок суду, який набрав законної сили, є підставою для відбування покарання та виконання всіх інших сформульованих у ньому судових рішень. Набрання вироком законної сили відбувається відповідно до норм законодавства держави його винесення. Про набрання вироком законної сили в Україні зазначається у главі 33 КПК України;
3) якщо на час отримання запиту про передання засуджений має відбувати покарання упродовж якнайменш шести місяців або якщо йому ухвалено вирок до ув’язнення на невизначений строк. Варто звернути увагу на те, що окремими міжнародними договорами встановлено інший строк покарання, який має відбувати засуджений на час отримання запиту про передачу. Наприклад, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 5 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб
від 2 грудня 2009 року засудженого може бути передано згідно з цим Договором, зокрема за умови, якщо в момент отримання запиту про передачу засудженому залишилося відбувати покарання протягом не менш як один рік951. У таких випадках застосуванню підлягає норма міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 від 29 червня 2004 року Закону України «Про міжнародні договори України»952);
4) якщо на передачу згодний засуджений або з урахуванням його віку або фізичного чи психічного стану на це згоден законний представник засудженого. Однією з обов’язкових умов передачі засудженої особи та її прийняття для відбування покарання є згода засудженого. З цією метою держава винесення вироку повинна інформувати будь-яку засуджену особу, до якої може застосовуватися Конвенція про передачу засуджених осіб про зміст цієї Конвенції. Якщо засуджена особа висловила державі винесення вироку побажання бути переданою за цією Конвенцією, така держава інформує про це державу виконання вироку у можливо найкоротші строки після того, як рішення стане остаточним (ч.ч. 1, 2 ст. 4 Конвенції)953.
З урахуванням неповнолітнього віку засудженого, наявності у нього фізичних або психічних вад згоду на його передачу дає законний представник (ст. 44 КПК України).
Необхідно також зазначити, що з 1 листопада 2003 року для України набув чинності Додатковий протокол до Конвенції про передачу засуджених осіб від 18 грудня 1997 року, яким встановлені правила, що можуть застосовуватися при передачі виконання вироку у випадках, не врегульованих Конвенцією про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року. Якщо відповідно до цієї Конвенції отримання згоди засудженого на передачу в країну його громадянства є обов’язковим, то коли особа свідомо намагається уникнути покарання шляхом втечі від нього, Додатковий протокол до Конвенції скасовує потребу обов’язковості згоди такої особи на передачу954. Згода засудженої особи також не вимагається, якщо на момент вирішення питання про визнання та виконання вироку суду іноземної держави вона перебуває на території держави свого громадянства (ч. 3 ст. 606 КПК України)955;
5) якщо кримінальне правопорушення, внаслідок вчинення якого було ухвалено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або було б злочином у разі вчинення на її території, за вчинення якого може бути призначено покарання у виді позбавлення волі. Передача засудженої особи для відбування покарання можлива лише за умови, що дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території. До того ж, санкцією відповідної норми має бути передбачено покарання у виді позбавлення волі. На підтвердження цього держава виконання вироку на прохання держави винесення вироку надсилає їй копію тексту відповідного закону держави виконання вироку. Слід звернути увагу і на те, що у разі, якщо строк позбавлення волі, призначений у державі винесення вироку, є більшим, ніж максимальний строк покарання, встановлений за відповідне діяння законодавством держави виконання вироку, передача засудженого не здійснюється;
6) якщо відшкодовано майнову шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, а у разі наявності – також і процесуальні витрати. Оскільки держава виконання вироку зобов’язується виконувати вирок лише у частині призначеного покарання, при вирішенні питання про передачу засудженої особи в країну її громадянства значна увага приділяється відшкодуванню засудженим шкоди, яка була завдана злочином, а також судових витрат, призначених вироком суду (оплата послуг перекладача, проведення експертних досліджень тощо). Крім того, відповідно до певних двосторонніх міжнародних договорів про передачу засуджених осіб невідшкодована шкода, завдана злочином, є перешкодою для передачі засудженого в державу його громадянства;
7) якщо держава ухвалення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженого. Передача засудженого для відбування покарання може відбутись лише за взаємною згодою держави винесення вироку та держави виконання вироку. Серед умов передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання в ч. 2 ст. 606 КПК України сформульовано обов’язок іноземної держави, до якої планується передача засудженої особи для відбування покарання з України, надання гарантій недопустимості застосування до засудженого катування або іншого жорсткого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання956. Україна є однією з держав, яка ратифікувала Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року957. Ураховуючи положення ст. 5 Загальної декларації прав людини958 та ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права959, які передбачають, що нікого не може бути піддано катуванню та жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, враховуючи також Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийняту Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1975 року960, Україна погодилась дотримуватись положення про неможливість висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань (ч. 1 ст. 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання)961.
Документи про те, що зазначені умови виконанні, мають бути надані разом із запитом і розглянуті спочатку центральним органом України – Міністерством юстиції України, а потім – судом.
КПК України, міжнародні договори передбачають письмову форму згоди засудженого чи його законного представника на передачу до держави свого громадянства для відбування покарання. Держава винесення вироку повинна забезпечити, щоб особа, яка дає згоду на передачу, робила це добровільно і з повним усвідомленням правових наслідків такої згоди. З цією метою засуджений і його законний представник мають право на отримання правової допомоги у вигляді юридичної консультації щодо наслідків своєї згоди.
У випадках, встановлених міжнародними договорами, держава винесення вироку надає державі виконання вироку можливість перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи, кандидатура якої погоджується Сторонами, чи була згода на передачу засудженого добровільною та з повним усвідомленням правових наслідків такої згоди962.
Перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з України в іншу державу остання має надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню.
У статті 28 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню963. Статтею 63 Основного Закону України передбачено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду964.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Конвенції про заборону катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року, «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. У цей термін не включають біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи які спричиняються ними випадково. Жодні виняткові обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи будь-який інший надзвичайний стан не можуть бути виправданням катувань (ч. 2 ст. 2 цієї Конвенції)965.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню966. Ця стаття установлює безумовну заборону «катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження й покарання», або «поганого поводження» (ill-treatment), як узагальнено його визначає Європейський суд з прав людини. На відміну від більшості норм у сфері захисту прав людини, ця заборона не знає відступів ні за яких обставин, і порушення її не може бути виправданим.
Та слід пам’ятати, що, незважаючи на широкий зміст ст. 3, Конвенція забороняє не будь-яке насильство чи примус. «Погане поводження» передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з незаконною метою чи нерозмірно з законною метою, а це іноді вимагає оцінки складної сукупності обставин. Певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід’ємний елемент законних дій або викликатися необхідністю. Так, Суд не встановив порушення ст. 3 у застосуванні протягом місяця наручників та інших засобів до психічно хворої людини через її агресивну поведінку. Суд виходив із того, що «заходи, викликані терапевтичною необхідністю, не можуть вважатися нелюдськими чи такими, що принижують гідність». Аналогічним є підхід Суду до визначення покарання, що принижує гідність. Стаття 3, забороняючи «нелюдське» чи «таке, що принижує гідність» покарання, має на увазі відмінність між таким покаранням і покаранням узагалі. На думку Суду, для того щоб покарання було «таким, що принижує гідність» і порушувало ст. 3, пов’язані з ним образа чи приниження (humiliation or debasement) мають сягати особливого ступеня і відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцінка його, за станом речей, відносна: вона залежить від усіх обставин справи та, зокрема, від характеру покарання та способу й методу його виконання967.
Україна є однією із держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй та членом Ради Європи і повинна виконувати взяті на себе зобов’язання, у тому числі – щодо гуманного поводження з ув’язненими, без чого неможлива її повноцінна інтеграція в європейське і світове співтовариство. Тому вирішення питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з України до іноземної держави повинно обов’язково надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Надання таких гарантій повинно враховувати вимоги:
– Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями від 30 серпня 1955 року968;
– Європейських пенітенціарних правил від 12 лютого 1987 року;
– інших міжнародних норм щодо прав людини і поводження із правопорушниками.
З огляду на зміст ч. 2 ст. 606 КПК України, перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з нашої держави сторона від України має право вимагати надання відповідної інформації, якої було б достатньо для підтвердження гарантування того, що засудженого не буде піддано катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню969.
Однією із умов, за наявності якої засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засудженого іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні, є згода засудженого або, враховуючи його вік або фізичний чи психічний стан, згода законного представника засудженого (ч. 1 ст. 606 КПК України).
Частиною 3 ст. 606 КПК України передбачено, що згода засудженого чи його законного представника повинна бути висловлена виключно у письмовій формі. Цією ж частиною ст. 606 КПК України на засудженого або його законного представника, у разі висловлення письмової згоди, покладено обов’язок усвідомити всі правові наслідки такої згоди, а саме: фактичну зміну умов відбування покарання970. Особливо слід звернути увагу на застосування законодавцем у зазначеному контексті терміна «усвідомлення». Під цим поняттям слід розуміти систему актів свідомості з осягнення певного явища і світу в цілому. Акт усвідомлення явища супроводжується актом усвідомлення власної участі особи у спричиненні тих чи інших наслідків. Тобто, надаючи вказану згоду, засуджений чи його законний представник повинні не лише розуміти можливості реалізації їх прав, а й врахувати те, що настане після їх реалізації971.
Процедура надання такої згоди має регулюватися законодавством держави винесення вироку. Держава винесення вироку дає державі виконання вироку можливість перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи, кандидатура якої погоджується із державою виконання вироку, чи було згоду на передачу засудженої особи надано відповідно до положень Конвенції. Міжнародний документ «Узгоджені принципи використання відеозв’язку з питань надання взаємної правової допомоги» країнам «Великої вісімки» рекомендує для отримання згоди засудженого на передачу використовувати відеоконференцзв’язок972.
Додатковий протокол 1997 року до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року передбачає випадки, коли згода засудженої особи не вимагається. По-перше, в разі втечі засудженої особи на територію держави свого громадянства, оскільки така особа добровільно повернулася в державу свого громадянства; і, по-друге, якщо засудженій особі вироком призначено вигнання або депортацію після відбування покарання (в цьому випадку достатньо згод заінтересованих держав)973. Однак у всіх випадках необхідно з’ясувати ставлення до передачі засудженої особи. Оскільки особа, наприклад, може мати кілька громадянств, або мати можливість бути депортованою після відбуття покарання в іншу державу, ніж держава громадянства974.
Частиною 3 ст. 606 КПК України закріплюється право засудженого чи його законного представника на отримання правової допомоги у формі юридичної консультації щодо наслідків своєї згоди, а також установлюється виняток щодо необхідності надання згоди засудженої особи. Такої згоди не вимагається, якщо на момент вирішення питання про передачу особи для відбування покарання в іншу країну засуджений перебуває на території держави свого громадянства975.
Відповідно до ст. 4 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року у разі, якщо засуджена особа висловила своє побажання про передачу державі виконання вироку, держава винесення вироку надсилає на запит цій державі таку інформацію:
– прізвище, дату і місце народження засудженої особи;
– її постійну адресу, якщо вона є, у державі виконання вироку;
– виклад фактів, на яких ґрунтується вирок;
– характер, тривалість покарання і дату, з якої починається його обчислення976.
Згода засудженого чи його законного представника повинна бути висловлена у письмовій формі з усвідомленням усіх правових наслідків такої згоди. Засуджений чи його законний представник мають право на отримання правової допомоги у вигляді юридичної консультації щодо наслідків своєї згоди. Згода засудженої особи не вимагається, якщо на момент вирішення питання вона перебуває на території держави свого громадянства977.
За загальним правилом недотримання хоча б однієї з умов передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання є підставою для відмови у передачі чи прийнятті засудженого. Водночас, у випадках, передбачених КПК України або міжнародним договором України, передача засудженої особи може відбутись і поза межами повного виконання умов, передбачених ч.ч. 1-3 ст. 606 КПК України. Так, відповідно до ч. 3 цієї статті згода засудженої особи не вимагається, якщо на момент вирішення питання про визнання та виконання вироку суду іноземної держави вона перебуває на території держави свого громадянства978.
Частина 2 ст. 5 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб містить положення, відповідно до якого у виняткових випадках сторони можуть погодитися на передачу засудженого, навіть якщо йому залишається відбувати покарання менш як один рік або якщо матеріальні збитки, заподіяні злочином, відшкодовані не в повному обсязі979.
У разі, якщо кримінальне правопорушення, внаслідок вчинення якого в Україні було ухвалено вирок щодо громадянина іноземної держави, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку, однак а) максимальний передбачений строк покарання у вигляді позбавлення волі за відповідне діяння є меншим, ніж строк покарання, призначений вироком або б) законодавство держави виконання вироку не передбачає за вчинення цього діяння такого виду покарання, який призначений вироком, передача засудженої особи можлива лише після фактичного відбуття засудженим тієї частини покарання, що буде визначена відповідно до ч. 3 ст. 81 КК України, зокрема: 1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі; 3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання980.
Частина 2 ст. 10 Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року встановлює, що у разі, якщо покарання призначене державою винесення вироку за своєю природою або тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку або якщо її законодавство цього вимагає, ця держава може на основі судової або адміністративної постанови співвіднести призначену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її законодавством за вчинення аналогічного злочину. За своїм характером таке покарання або такий захід повинні за можливості відповідати покаранню або заходу, призначеному у вироку для виконання. Покарання чи захід за своїм характером або своєю тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення вироку, і не може перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законодавством держави виконання вироку981.
Рішення про відмову в передачі засудженого для подальшого відбування покарання має бути обґрунтованим, з посиланням на конкретні підстави. Вимога обґрунтованості стосовно судових рішень розкривається в ст. 379
КПК України.
Згода засудженої особи на передачу в іноземну державу для подальшого відбування покарання не є безумовною. У будь-який час до перетину державного кордону України засуджена особа може відмовитися від такої передачі. Відмовитись від передачі засудженої особи має право і її законний представник, який до цього дав таку згоду.
У разі надходження інформації про відмову від передачі Міністерство юстиції України припиняє розгляд питання про передачу, якщо воно ще не було вирішене; вживає заходів для припинення передачі, якщо процедура передачі вже була розпочата.
У випадках прийняття рішення про відмову у передачі за наявності до того підстав, а також у разі відмови засудженої особи чи її законного представника від передачі, новий розгляд питання про передачу засудженої особи можливий не раніше, ніж через три роки після прийняття відповідних рішень982.
Підрозділ 5.4. Порядок і строки вирішення питання про передачу осіб на відбування покарання в іноземних державах
Відповідно до Конвенції 1983 року, багатьох двосторонніх договорів України (наприклад, із Грузією983, Азербайджанською Республікою984) центральними органами, які вповноважені від імені держави розглядати запити та вирішувати питання про передачу засуджених осіб, є Міністерства юстиції Договірних Держав985. Частина 1 ст. 607 КПК України також визначила Міністерство юстиції України центральним органом щодо вирішення питання про передачу осіб, засуджених судами України до позбавлення волі, для відбування покарання в державах, громадянами яких вони є986. Крім того, в Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73, зареєстрованої Міністерством юстиції України 7 липня 1999 року за № 446/3739 також встановлено, що центральним органом України, компетентним вирішувати та розглядати питання щодо виконання положень Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, є Міністерство юстиції України (щодо справ, які знаходяться на розгляді в суді)987.
У ч. 2 ст. 607 КПК України закріплено право засудженої особи, яка є громадянином іноземної держави – учасниці міжнародного договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, звертатися з клопотанням про передачу її для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є.
Крім того, особі надається право обрати на свій розсуд, до якого саме органу влади їй звернутися із таким клопотанням – до Міністерства юстиції України або до уповноваженого (центрального) органу держави, громадянином якої є засуджена особа. Більше того, орган, на який покладено обов’язок приведення вироку до виконання, зобов’язаний роз’яснити засудженій особі її право звернутися з клопотанням про передачу для відбування покарання в державі, громадянином якої вона є.
Частиною 2 ст. 607 КПК передбачено, що положення цієї частини не перешкоджають засудженим громадянам інших держав звертатися з проханням про передачу в державу свого громадянства для подальшого відбування покарання. Під іншими державами у цьому випадку слід розуміти іноземні держави, які не є учасницями міжнародного договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі для відбування покарання988.
Міністерство юстиції України після вивчення та перевірки матеріалів у разі їх належного оформлення приймає рішення щодо передання особи, засудженої судом України до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання у державі, громадянином якої вона є, про що надсилає інформацію відповідному органу іноземної держави та особі, за ініціативою якої розглядалося питання передачі засудженої особи (ч. 3 ст. 697 КПК України)989.
Варто зазначити, що зважаючи на те, що однією з умов передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання є взаємна згода держави ухвалення вироку та держави виконання вироку (п. 7 ч. 1 ст. 606
КПК України), будь-які рішення та дії щодо передачі засудженої особи Міністерство юстиції України здійснює після отримання від уповноваженого (центрального) органу іноземної держави інформації про згоду на прийняття засудженого для відбування покарання990.
Стаття 6 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року регламентує процедуру надання інформації від однієї держави іншій під час вирішення питання передачі засудженої особи. Зокрема, держава виконання вироку на прохання держави винесення вироку надсилає їй:
– документ або заяву про громадянство засудженої особи;
– копію тексту відповідного закону держави виконання вироку щодо караності діяння;
– заяву про те, яка з процедур виконання вироку застосовуватиметься.
Названа Конвенція надає державі виконання вироку право вибору процедури виконання: продовжити виконання вироку одразу або шляхом судової чи адміністративної процедури замінити міру покарання. Виконання вироку регулюється законодавством держави, де він виконується, і тільки ця держава має право ухвалювати відповідні рішення (ст. 9 Конвенції). У разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується юридичної природи і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку. Якщо міра покарання за своєю природою чи тривалістю несумісна із законодавством держави виконання вироку або якщо її законодавство цього вимагає, вона може співвіднести призначену міру покарання з мірою покарання за вчинення аналогічного злочину, передбаченою її законодавством. Таке покарання (захід) за своєю природою повинно, якщо можливо, відповідати покаранню (заходу), призначеному у вироку до виконання, і не може бути більш суворим та перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законодавством держави виконання вироку.
Держава винесення вироку надає такі документи:
– посвідчену копію рішення суду;
– посвідчену копію тексту закону, на якому ґрунтується судове рішення;
– документ про тривалість відбутої засудженим частини строку покарання;
– заяву про згоду на передачу засудженої особи;
– за потреби – довідки про стан її здоров’я і поведінку та інформацію про поводження із засудженим і рекомендації щодо подальшого поводження з ним.
Крім того, ст. 7 зазначеної Конвенції передбачено, що держава винесення вироку надає державі виконання вироку можливість перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи, кандидатура якої погоджується із державою виконання вироку, чи було згоду на передачу засудженої особи надано добровільно із повним розумінням її правових наслідків.
У разі прийняття рішення щодо передачі особи, засудженої судом України до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання у державі, громадянином якої вона є, Міністерство юстиції України обов’язково надсилає інформацію про таке рішення відповідному органу іноземної держави та особі, за ініціативою якої розглядалося питання передачі засудженої особи991.
Після отримання від уповноваженого (центрального) органу іноземної держави інформації про згоду на прийняття засудженого для відбування покарання Міністерство юстиції України надсилає Міністерству внутрішніх справ доручення про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи з установи системи виконання покарань України в іноземну державу (ч. 4 ст. 607 КПК України)992.
Передача засудженої особи здійснюється в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, яких тримають під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою наказом Державного комітету у справах охорони державного кордону України та Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 1998 року № 474/845 дск «Про затвердження Інструкції про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами»993.
Відповідно до ч. 5 ст. 607 КПК України передача засудженого громадянина іноземної держави для подальшого відбування покарання не позбавляє його права порушувати питання про його умовно-дострокове звільнення у строки, передбачені КК України, а також про помилування у порядку, передбаченому законодавством України994. Необхідно зазначити, що згідно зі ст. 12 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року кожна з держав-учасниць Конвенції може прийняти рішення про помилування, амністію або пом’якшення вироку відповідно до своєї конституції або інших законів995. У разі реалізації засудженим права порушити зазначені питання документи чи інформація, необхідні для розгляду цього питання в Україні, можуть бути запитані від компетентних органів держави виконання вироку через Міністерство юстиції України996.
Міністерство юстиції України повідомляє суд, що ухвалив вирок, про рішення про передачу засудженої особи, а також забезпечує інформування суду про результати виконання вироку в іноземній державі. Це положення є продовженням загального правила про те, що органи, які виконують судове рішення, повідомляють суд про його виконання (ч. 4 ст. 535 КПК України). Надані цими органами дані вносяться до даних судової статистики997.
Слід звернути увагу також на юридичні наслідки передачі засудженої особи як для держави винесення вироку, так і для держави виконання вироку.
Так, відповідно до положень ст. 8 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року взяття під варту засудженої особи владою держави виконання вироку має силу зупинення виконання вироку в державі винесення вироку. Крім того, цією ж статтею передбачено, що держава винесення вироку може більше не виконувати вирок, якщо держава виконання вироку вважає виконання вироку закінченим.
Статтею 9 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року передбачено, що компетентні власті держави виконання вироку можуть обрати одну із двох процедур його виконання:
– продовжити виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністративної постанови;
– визнати вирок із використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінити міру покарання, призначену в державі визначення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин.
Держава виконання вироку до моменту передачі засудженої особи інформує державу винесення вироку на її прохання про те, яку із цих процедур вона буде використовувати.
Статтею 9 вказаної Конвенції передбачено, що виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тільки ця держава має право приймати всі відповідні рішення.
Зазначимо, що ст. 15 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року встановлено обов’язок держави виконання вироку надати державі винесення вироку інформацію щодо виконання вироку в таких випадках:
– коли вона вважає, що вирок виконано;
– якщо засуджена особа втекла з-під варти до закінчення виконання вироку;
– якщо держава винесення вироку звертається із проханням надіслати спеціальне повідомлення998.
У разі проголошення в Україні акта амністії суд, який отримав інформацію про рішення про передачу засудженої особи, розглядає питання про застосування амністії до такої засудженої особи. У разі потреби суд може звернутися до Міністерства юстиції України з метою отримання від компетентних органів держави виконання вироку інформації, необхідної для розгляду питання про застосування амністії.
Орган, що прийняв рішення про умовно-дострокове звільнення, помилування чи амністію, надсилає копію такого рішення Міністерству юстиції України для відповідного інформування держави виконання вироку.
Органом, уповноваженим на прийняття рішення про умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої частини покарання більш м’яким і застосування амністії, є суд (ч. 1 ст. 74 КК України999, ч. 1 ст. 3 Закону України від 1 жовтня 1996 року № 392/96-ВР «Про застосування амністії в Україні»1000), а помилування – Президент України (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України1001, ч. 1 Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 16 вересня 2010 року №902/20101002)1003.
Переглядати вирок стосовно переданого засудженого має право лише держава винесення вироку. Відповідно до ч. 1 ст. 608 КПК України у разі зміни або скасування вироку суду України щодо засудженого, переданого для відбування покарання в іншу державу, а також у разі застосування до нього виданого в Україні акта амністії чи помилування, Міністерство юстиції України направляє центральному органу іноземної держави копію ухвали суду про зміну або скасування вироку або копію рішення відповідних органів України про застосування до засудженого амністії чи помилування1004.
Якщо після передачі засудженого вирок скасований і передбачено нове розслідування чи судовий розгляд, держава винесення вироку направляє завірену копію рішення про це, матеріали кримінального провадження та інші матеріали за результатами проведення необхідних процесуальних дій, разом з перекладом усіх матеріалів на мову держави виконання вироку, для здійснення кримінального переслідування відповідно до законодавства держави виконання вироку1005. Згідно з ч. 4 ст. 612 КПК України, якщо вирок судом іноземної держави скасовано і призначено нове досудове розслідування або новий судовий розгляд, питання про подальше здійснення кримінального провадження вирішується Генеральною прокуратурою України згідно з КПК України1006.
Положення цієї статті регулюються нормами Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків, що ратифікована із заявами і застереженнями Законом України від 26 вересня 2002 року та набула чинності 12 червня 2003 року1007, і Конвенції про передачу засуджених осіб, яка ратифікована 22 вересня 1995 року і набула чинності 1 січня 1996 року1008.
Зміну або скасування вироку врегульовано статтями 408, 409, 420
КПК України.
У випадку заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган:
1) повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або припускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку;
2) не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом;
3) повинен зарахувати у строк покарання весь період, упродовж якого засуджена особа була позбавлена волі;
4) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов’язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів.
Якщо процедура заміни вироку здійснюється після передачі засудженої особи, держава виконання вироку тримає цю особу під вартою або іншим чином забезпечує її присутність у державі виконання вироку до закінчення цієї процедури (ст. 11 Конвенції)1009.
Компетентні органи запитуваної Держави припиняють виконання, як тільки вони дізнаються про будь-яке помилування, амністію чи заяву про перегляд вироку, чи будь-яке інше рішення, через яке санкція більше не може виконуватися. Те саме стосується стягнення штрафу, коли засуджена особа сплатила його компетентному органу запитуючої держави.
Запитуюча держава без затримки повідомляє запитувану державу про будь-яке рішення чи процесуальний захід, прийняті на її території, який приводить до припинення права на виконання.
Кожна сторона може прийняти рішення про помилування, амністію або пом’якшення вироку відповідно до своєї конституції або інших законів (ст. 12 Конвенції)1010.
Амністія – це повне або часткове звільнення від відбування покарання певної категорії осіб, винуватих у вчиненні злочинів, або кримінальні провадження стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.
Помилування – це, відповідно до п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України1011 та ч. 1 ст. 87 КК України1012, ст. 2 Положення про порядок здійснення помилування1013, акт глави держави, який полягає у заміні покарання або невідбутої її частини більш м’яким покаранням, повному або частковому звільненні від відбування покарання, або заміні довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком на 25 років або більше.
Право вирішувати питання щодо будь-якого клопотання про перегляд судового рішення має тільки держава винесення вироку.
Держава виконання вироку припиняє виконання вироку, як тільки держава винесення вироку інформує її про будь-яке рішення або будь-який захід, унаслідок якого вирок перестає бути обов’язковим для виконання (ст. 14 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року)1014.
Запит центрального органу іноземної держави про передачу для відбування покарання в Україні засуджених судами цих держав до позбавлення волі громадян України, а також клопотання таких засуджених або їхніх законних представників чи родичів про передачу розглядаються Міністерством юстиції України в розумний строк.
Після порушення перед Міністерством юстиції клопотання про прийняття громадянина України, засудженого судом іноземної держави до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання в Україні та підтвердження громадянства України цієї особи Міністерство юстиції України запитує у відповідного органу іноземної держави документи, необхідні для вирішення питання по суті.
Після надходження всіх необхідних документів Міністерство юстиції України протягом місяця розглядає надіслані матеріали та, в разі прийняття рішення щодо прийняття громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для подальшого відбування покарання на території України, звертається до суду з клопотанням про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України. Якщо запит і додаткові матеріали надійшли іноземною мовою, строк розгляду продовжується до трьох місяців.
У разі відмови Міністерства юстиції України в задоволенні запиту чи клопотання про передачу засудженої особи в Україну, відповідна інформація направляється державі, судом якої у хвалено вирок, а також особі, за ініціативою якої розглядалося питання передачі засудженої особи, з роз’ясненням підстав такої відмови.
У разі задоволення запиту, Міністерство юстиції України направляє державі, судом якої ухвалено вирок, інформацію про це разом з копією ухвали суду за результатами розгляду клопотання згідно з КПК України.
Клопотання Міністерства юстиції України про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України відповідно до ст. 609 КПК України розглядає суд першої інстанції за останнім відомим місцем проживання засудженої особи в Україні або за місцем знаходження Міністерства юстиції України протягом одного місяця з моменту його надходження. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора (державного обвинувача).
До клопотання додаються такі документи:
1) копію вироку разом з документом, що підтверджує набрання ним законної сили;
2) текст статей кримінального закону іноземної держави, на якому ґрунтується вирок;
3) документ про тривалість відбутої частини строку покарання, в тому числі інформацію про будь-яке попереднє ув’язнення, звільнення від покарання і про будь-які інші обставини щодо виконання вироку;
4) заяву засудженого про згоду на передачу його для відбування покарання в Україні, а у випадку, передбаченому міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, заяву законного представника засудженого;
5) інформацію про стан здоров’я і поведінку засудженого.
Під час розгляду клопотання Міністерство юстиції України суд визначає статті (частини статей) закону України про кримінальну відповідальність, якими передбачена відповідальність за кримінальне правопорушення, вчинене засудженим громадянином України, і строк позбавлення волі, визначений на підставі вироку суду іноземної держави.
При визначенні строку покарання у виді позбавлення волі, що підлягає відбуванню на підставі вироку суду іноземної держави, суд дотримується тривалості призначеного таким вироком покарання, крім таких випадків:
Відповідно до клопотання Міністерства юстиції України суд може також розглянути питання про виконання додаткового покарання, призначеного вироком суду іноземної держави. Невиконане додаткове покарання, призначене вироком суду іноземної держави, підлягає виконанню, якщо таке покарання за вчинення цього кримінального правопорушення передбачено законом України. Воно виконується в межах і в порядку, передбаченими законодавством України.
При розгляді питання про виконання покарання суд може одночасно вирішити питання про виконання вироку суду іноземної держави в частині цивільного позову і процесуальних витрат у разі наявності відповідного клопотання.
Ухвала, постановлена згідно з ст. 610 КПК України, може бути оскаржена в апеляційному порядку органом, що подав клопотання, особою, щодо якої вирішено питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України, та прокурором. Копія ухвали суду направляється до Міністерства юстиції та центрального органу виконавчої влади у сфері виконання покарань в Україні.
5.5. Організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи
Відповідно до ст. 611 КПК України після задоволення запиту про передачу засудженої особи в Україну і одержання згоди уповноваженого (центрального) органу іноземної держави на таку передачу Міністерство юстиції України надсилає Міністерству внутрішніх справ України доручення про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи в установу системи виконання покарань в Україні1015.
Варто зауважити, що із запитом про передачу засудженої особи може звернутися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку. Ініціатором вирішення питання може бути і сама засуджена особа (прохання засудженого має бути викладено письмово та завірено належним чином в установі, в якій відбуває покарання ця особа), а відповідно до положень двосторонніх договорів – також родичі засудженого.
Передача здійснюється за згодою обох держав та засудженої особи, або, у разі необхідності, – законного представника цієї особи.
Держава винесення вироку зобов’язана інформувати будь-яку засуджену особу про можливість застосування до неї положень Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року або відповідних міжнародних договорів.
Здійснення передачі можливе лише при висловленні засудженою особою свого бажання бути переданою. При цьому обов’язково враховується добровільність згоди з повним розумінням особою правових наслідків при здійсненні передачі. Держава виконання вироку має право перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи добровільність такої згоди1016.
У разі отримання запиту/клопотання Міністерство юстиції України розпочинає розгляд питання про передачу та звертається до держави винесення вироку з запитом направити пакет завірених належним чином документів, передбачений п. 2 ст. 6 Конвенції. Так, відповідно до п. 2 ст. 6 названої Конвенції у разі отримання запиту про передачу засудженої особи держава винесення вироку надає державі виконання вироку, якщо тільки одна з держав вже не повідомила про свої заперечення щодо передачі засудженої особи, такі документи:
Міністерство юстиції України проводить перевірку отриманих матеріалів на дотримання обов’язкових умов передачі та приймає рішення щодо передачі/прийому засудженої особи з/на територію України для подальшого відбування покарання.
Відповідне доручення дається Міністерству внутрішніх справ України та Державній пенітенціарній службі України, які здійснюють передачу засудженої особи на кордоні України та її етапування по території України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок виїзду конвойних груп МВС України у службові відрядження за кордон для приймання за межами України осіб, які перебувають під вартою, затвердженою наказом МВС України від 14 травня 2009 року № 2171018.
Засуджену особу обов’язково інформують про заходи, вжиті у зв’язку з розглядом питання про її передачу.
Після передачі засудженого громадянина в Україну вирішується питання про приведення вироку іноземного суду стосовно засудженого відповідно до українського законодавства1019.
Виконання покарання в Україні стосовно переданої особи, засудженої вироком суду іноземної держави, здійснюється згідно з кримінально-виконавчим законодавством України. Щодо засудженого, переданого для відбування покарання в Україні, настають такі самі правові наслідки, як і щодо осіб, засуджених в Україні за вчинення такого ж кримінального правопорушення (ч. 2 ст. 611 КПК України)1020. Особа, яку передано для відбування покарання, не може бути знову притягнута до кримінальної відповідальності на території держави виконання вироку за той самий злочин, у зв’язку з яким був винесений вирок, що набув законної сили.
Згідно з ч. 3 ст. 611 КПК України до особи, переданої в Україну для подальшого відбування покарання, може бути застосовано умовно-дострокове звільнення, амністію або здійснено помилування у порядку, передбаченому законом1021. Варто зауважити, що ст. 12 Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року надає право кожній з Договірних Сторін приймати рішення про помилування, амністію або пом’якшення вироку відповідно до національних законів1022.
Стаття 15 зазначеної Конвенції та ч. 4 ст. 611 КПК України зобов’язує Міністерство юстиції України як уповноважений орган держави щодо передачі засуджених осіб надавати уповноваженому органу держави винесення вироку інформацію стосовно виконання цього судового рішення у разі:
1) завершення відбування покарання згідно із законодавством України;
2) смерті засудженої особи;
3) втечі засудженої особи1023.
Будь-які питання, пов’язані з переглядом вироку суду іноземної держави, вирішуються судом держави, в якій ухвалено вирок. У разі зміни або скасування судом іноземної держави вироку, питання про виконання такого рішення розглядається в порядку, передбаченому КПК України.
У разі скасування судом іноземної держави вироку із закриттям кримінального провадження або застосування до засудженого акта помилування, амністії, пом’якшення вироку, ухваленого судом іншої держави, Міністерство юстиції України інформує центральний орган виконавчої влади у сфері виконання покарань в Україні про необхідність звільнення особи.
Якщо вирок судом іноземної держави скасовано і призначено нове досудове розслідування або новий судовий розгляд, питання про подальше здійснення кримінального провадження вирішується Генеральною прокуратурою України згідно з законодавством України1024.
Що стосується розподілу процесуальних витрат між Договірними державами, то у п. 5 ст. 17 Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року встановлено, що будь-які витрати, пов’язані з виконанням цієї Конвенції, покриваються державою виконання вироку, за винятком витрат, що виникли виключно на території держави винесення вироку1025. Аналогічні положення закріплені у міжнародних договорах про передачу засуджених осіб.
КПК України визначив правила розподілу процесуальних витрат між Договірними державами. Так, витрати, пов’язані з передачею засудженого в Україні іноземця для подальшого відбування покарання в державу його громадянства, крім тих, що виникли на території України, покриває держава, громадянином якої є засуджена особа (ч. 1 ст. 613)1026. Витратами, що виникли на території України, можуть бути будь-які процесуальні витрати, передбачені ст. 118 КПК України, і, відповідно, щодо їх покриття використовуються правила, передбачені главою 8 КПК України. Витрати, пов’язані з передачею засудженого в іноземній державі громадянина України, здійснюються органом, що виконує перевезення, за рахунок Державного бюджету України (ч. 2 ст. 613 КПК України)1027.
Відповідно до ст. 614 КПК України визнання та виконання в Україні вироків міжнародних судових установ, а також прийняття громадян України, засуджених такими судами до позбавлення волі, здійснюється згідно з нашими правилами на підставі міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України1028.
ВИСНОВКИ
Системне дослідження комплексного правового інституту міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, дає можливість зробити такі висновки.
Правову основу міжнародного співробітництва під час кримінального провадження становлять різноманітні міжнародні договори, які можна класифікувати за вказаними нижче критеріями:
1. Залежно від кола учасників міжнародного договору:
а) багатосторонні міжнародні договори, серед яких виділяють:
б) двосторонні міжнародні договори, які поділяються на:
Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Утім, як зазначається у ст. 542 КПК України, міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж у КПК України, форми співробітництва під час кримінального провадження.
На думку Дроздова О.М. міжнародне співробітництво під час кримінального провадження має свою специфіку, яка полягає у такому: 1) обсяг міжнародного співробітництва під час кримінального провадження; 2) законодавство, яким регулюється сфера міжнародного співробітництва; 3) суб’єкти міжнародного співробітництва під час кримінального провадження; 4) документи, якими ініціюється провадження з міжнародного співробітництва під час кримінального провадження; 5) особливості зберігання та передання речових доказів та документів; 6) доказова сила офіційних документів.
Варто зазначити, що міжнародне співробітництво під час кримінального провадження має декілька форм:
1. Міжнародна правова допомога.
Нормативно-правовою базою, що регулює порядок здійснення міжнародної правової допомоги при провадженні процесуальних дій, є: глава 43 (ст.ст. 551-572) КПК України, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 року, а також Додатковий протокол 1978 року та Другий додатковий протокол 2001 року до цієї Конвенції .
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 541 КПК України термін «міжнародна правова допомога» означає проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою.
У КПК України вперше в національному законодавстві закріплено чітке визначення міжнародної правової допомоги, яка характеризується такими ознаками:
1) здійснюється компетентними органами;
2) полягає у вчиненні процесуальних дій;
3) вчинення таких дій є необхідним для: а) досудового розслідування; б) судового розгляду; в) виконання вироку, який винесено як судом держави, так і міжнародною судовою установою .
Міжнародна правова допомога характеризується специфічним суб’єктним складом – виключно компетентні органи держави; специфічним фактичним складом – полягає у проведенні компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для іншої держави; специфічною метою – надання допомоги у досудовому розслідуванні, судовому розгляді або у виконанні вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою .
Предметом міжнародно-правової допомоги, як правило, є діяльність компетентного органу із проведення процесуальних дій .
Суб’єктами міжнародної правової допомоги є запитуюча сторона – держава, компетентний орган якої звертається із запитом або міжнародна судова установа, і запитувана сторона – держава, до компетентного органу якої направляється запит (п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 541 КПК України). Міжнародні договори України також чітко визначають суб’єктів правової допомоги і обмежують можливість використання фізичними (не уповноваженими) особами передбачених ними механізмів.
Суб’єктами кримінального провадження в Україні, які можуть надіслати запит про міжнародну правову допомогу, є:
– суд першої інстанції, суд апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції (пп. 20-22 ч. 1 ст. 3 КПК України);
– прокурор – Генеральний прокурор України, перший заступник, заступники Генерального прокурора України, їх старші помічники, помічники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, прокурори міст і районів, районів у містах, міжрайонні та спеціалізовані прокурори, їх перші заступники, заступники прокурорів, начальники головних
управлінь, управлінь, відділів прокуратур, їх перші заступники, заступники, старші прокурори та прокурори прокуратур усіх рівнів, які діють у межах повноважень, визначених КПК (п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України);
– слідчий, тобто службова особа органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, уповноважена в межах компетенції, передбаченої КПК України, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень (п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК України).
При цьому слідчий має право надсилати такий запит виключно за погодженням із прокурором.
Зазначені суб’єкти можуть надсилати запит лише у кримінальному провадженні, яке вони здійснюють, тобто суд – лише у судовому провадженні, а прокурор та слідчий – лише у досудовому розслідуванні.
Відповідно до ст. 561 КПК України на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які:
1) процесуальні дії, передбачені КПК України;
2) процесуальні дії, передбачені міжнародним договором.
Україна взяла на себе зобов’язання виконувати всі процесуальні дії, передбачені КПК України та міжнародними договорами, за винятком тих положень, які Україна залишила за собою право не приймати. Винятки щодо надання міжнародної правової допомоги визначені у ст. 557 КПК України.
Варто зазначити, що законодавство України не встановлює вичерпного переліку процесуальних дій, які можуть бути проведені в порядку надання правової допомоги. Вони передбачені в главах 20 та 21 КПК України. Перелік процесуальних дій не вичерпується посиланням на процесуальні дії, різновиди та порядок яких визначені КПК України.
2. Видача особи (екстрадиція) – видача особи державі, компетентні органи якої розшукують її для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.
На сьогодні екстрадицію можна визначити як самостійний інститут стосовно інших галузей права, оскільки видача осіб, крім КК України та
КПК України, регламентується окремими міжнародними договорами і конвенціями та самостійно відображається у специфічності відносин.
Основою інституту екстрадиції становить ряд принципів (правил), що є орієнтиром у тлумаченні норм міжнародних договорів і конвенцій про видачу та у застосуванні їх на практиці при розгляді та виконанні запитів.
Принципи видачі осіб знаходиться у сфері регулювання декількох галузей права: конституційного, кримінального, кримінального процесуального, міжнародного тощо.
У науці кримінального процесу виокремлюуть такі принципи екстрадиції: принцип невидачі своїх громадян; принцип взаємності; принцип подвійної підсудності; принцип «aut dedere aut judicare»; принцип мінімального строку покарання; принцип конкретності; принцип відповідальності за вчинення політичного злочину та політичного притулку; принцип неповернення; принцип «non bis in idem»; принцип відповідальності за вчинення фінансового злочину (у сфері оподаткування, митних зборів).
Суб’єктами зовнішніх екстрадиційних відносин в Україні є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України.
Екстрадиція полягає не лише у видачі, а й сукупності заходів, спрямованих на її забезпечення. Процесуальний механізм практичної реалізації екстрадиції встановлюється чітко визначеними процесуальними діями.
Процесуальний порядок екстрадиційного провадження регулюється
КПК України, Інструкцією про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Верховного Суду України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України
7 липня 1999 року за № 446/3739 , наказом Генерального прокурора України
від 11 лютого 2013 року № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва» та міжнародними договорами.
Екстрадиція включає: офіційний запит про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати; проведення екстрадиційної перевірки; взяття під варту особи, яка підлягає екстрадиції; видачу особи; тимчасову видачу особи; відстрочку передачі особи; передачу особи; екстрадиційний транзит.
Інститут видачі злочинців містить винятки, які дозволяють державам відмовляти у видачі осіб навіть за наявності договорів про видачу. Невидача передбачається національним законодавством, конвенціями та міжнародними договорами. Специфічність відмови держави в екстрадиції особи зумовлена захистом інтересів як держав, так і осіб, обвинувачених у вчиненні злочинів. Правові підстави для відмови в екстрадиції гарантують забезпечення прав осіб, обвинувачених у вчиненні злочину.
3. Перейняття кримінального провадження – здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом.
Необхідно зауважити, що інститут перейняття кримінального провадження є дієвим засобом реалізації принципу невідворотності покарання, який, регулюючи відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, виступає гарантією виконання завдань кримінального судочинства.
Правовими підставами перейняття кримінального провадження є міжнародні договори України та міжвідомчі угоди про надання правової допомоги, норми національного законодавства, статутні документи міжнародних судових установ, принцип взаємності, принцип aut dedere aut judicare.
Зміст перейняття кримінального провадження складає діяльність визначених державою органів. В Україні такими органами є Міністерство юстиції України, Генеральна прокуратура України та її органи на місцях (ст. 545 КПК України). Їхня діяльність спрямована на перейняття чи передачу кримінального провадження.
КПК України передбачено два види перейняття кримінального провадження:
– перейняття кримінального провадження від іноземних держав
(ст.ст. 595–598 КПК України);
– передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави (ст.ст. 599–601 КПК України).
Передання кримінального провадження – це вчинене у рамках міжнародного співробітництва направлення через уповноважений (центральний) орган України запиту про здійснення компетентними органами запитуваної держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності.
Співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю базується на правових підставах, які покликані регламентувати процес перейняття кримінального провадження, гарантуючи дотримання прав і обов’язків кожною стороною правовідносин. За належних і достатніх правових підстав перейняття кримінального провадження забезпечує невідворотність покарання злочинців незалежно від місця їх знаходження та вчинення злочину шляхом застосування дієвого механізму «видай, або суди».
4. Передача засуджених осіб – акт міжнародної співпраці, що реалізується на основі міжнародного і внутрішньодержавного законодавства та полягає в передачі особи, яка вчинила злочин і засуджена однією державою, іншій державі, громадянином якої є засуджений, для виконання покарання у вигляді позбавлення волі.
Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: ст.ст. 605–607, 609, 613 КПК України; Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 року; Додатковий протокол до Конвенції 1997 року.
Відповідно до ст. 1 вказаної Конвенції особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони відповідно до положень цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою згідно з цією Конвенцією.
Умови передачі засудженої особи викладено у ст. 3 зазначеної Конвенції та ст. 605 КПК України.
5. Визнання та виконання вироків іноземних держав. Визнання і виконання іноземних судових рішень, з наукової точки зору, – це інститут, який охоплює систему правових норм, що регулюють, по-перше, відносини в сфері міжнародного співробітництва в кримінальному провадженні; по-друге, діяльність уповноважених на те суб’єктів, яка складається зі здійснення низки процесуальних дій і винесення процесуальних рішень, у зв’язку із поширенням законної сили рішення іноземного суду на територію України та застосуванням всіх можливих законних засобів для їх реалізації відповідно до взятих міжнародно-правових зобов’язань. Зазначений інститут складається із визнання іноземного судового рішення та його виконання.
Підсумовуючи зазначене вище, варто наголосити, що конструкція норм
КПК України дає можливість виділити сім форм міжнародного співробітництва під час кримінального провадження: вручення документів; виконання окремих процесуальних дій; видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення; тимчасова передача осіб; перейняття кримінального провадження; передача засуджених осіб; виконання вироків.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – 48 с.
Аверин Д.Д. Процессуальные вопросы сотрудничества органов юстиции социалистических государств. Исполнение решений и поручений иностранных судов / Д.Д. Аверин. – М. : Изд-во Московского ун-та,
1963. – 57 с.
Ахмадпур проти Туреччини : рішення Європейського суду з прав людини (заява № 12717/08) від 15 червня 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int.
Беляев С.С. Экстрадиция в уголовном праве : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / С.С. Беляев. – М.,1999. – 22 с.
Березняк В.С. Екстрадиція як інститут кримінально-процесуального права України : дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Березняк Василь Сергійович. – Дніпропетровськ, 2009. – 253 с.
Бущенко А.П. Проти катувань. Стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини / А.П. Бущенко ; Харківська правозахисна група. – Х. : Фоліо, 2005. – 288 с.
Валеев Р. Выдача преступников в современном международном праве (некоторые вопросы теории и практики) / Валеев Р. – Казань, 1976. – 126 с.
Васильєв Ю.Г. Інститут видачі злочинців (екстрадиції) в сучасному міжнародному праві : монографія / Васильєв Ю.Г. – М. : Сучасна економіка і право, 2003. – 320 с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та СD) / [уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел]. – К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун»,
2009. – 1736 с.
Вениаминов А.Г. Институт экстрадиции как форма международно-правового сотрудничества Российской Федерации в сфере уголовного судопроизводства : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Вениаминов Андрей Германович. – М., 2010. – 27 с.
Виноградова О.І. Міжнародне співробітництво України в галузі боротьби зі злочинністю (кримінально-процесуальний аспект) : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Виноградова Оксана Іванівна. – Х., 2000. – 230 с.
Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права : дис. … на здобуття наук. ступеня канд.. юрид наук : спец. 12.00.11 / Вихрист Сергій Михайлович. – Х., 2002. – 185 с.
Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki.
Волеводз А.Г. Международный розыск, арест и конфискация полученных преступным путем денежных средств и имущества [Текст] : (правовые основы и методика) / Волеводз А.Г.; науч. ред. А. Б. Соловьев. – М. : Юрлитинформ, 2000. – 477 с.
Волеводз А.Г. Правовое регулирование новых направлений международного сотрудничества в сфере уголовного процесса /
Волеводз А.Г. – М. : Юрлитинформ, 2002. – 528с.
Волосюк П.В. Международное сотрудничество в уголовном судопроизводстве : учеб. пособ. / Волосюк П.В. – Ставрополь : Изд-во СГУ, 2009. – 450 с.
Все о дипломатии [Электронный ресурс] // Особая статья в мирном договоре. – Режим доступу : http://diplomat-ceremonial.ru/diplomatia-drevnego-vostoka/osobaya-statya-v-mirnom-dogovore.html.
Гавриш Т.С. Проблеми допустимості доказів, отриманих в ході міжнародної правової допомоги в кримінальних справах : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Гавриш Тетяна Степанівна. – Х., 2004. – 224 с.
Гарькавий проти України : Рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pozovna.com.ua-garkaviy-vs-ukraine.
Гребенюк В.М. Договірні відносини України у сфері взаємодопомоги у кримінальних справах (теорія і практика): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. : спец. 12.00.11 «Міжнародне право» / Гребенюк Валерій Миколайович. – К., 1997. – 20 с.
Гречин Є. Розвиток міжнародної конвенційної практики у сфері боротьби з міжнародним тероризмом / Є. Гречин // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 5. – С. 119–121.
Декларація про державний суверенітет України
[Електронний ресурс] : прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року № 55-XII / Верховна Рада Української РСР. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-12.
Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 9 грудня 1975 року / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_084.
Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 жовтня 1970 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569.
Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Фінляндською Республікою про взаємну передачу для відбування покарання осіб, що засуджені до позбавлення волі від 8 листопада 1990 року / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/246_101/print1361271293989406.
Энциклопедический юридический словарь / под общ. ред.
В.Е. Крутских. – 2-е изд. – М. : Инфра-М, 1998. – 790 с.
Ерохин В. Передача осужденных иностранцев на родину для дальнейшего отбывания наказания / В. Ерохин // Российская юстиция. – № 8. – 1999. – С. 35–36.
Загальна Декларація прав людини [Електронний ресурс] : резолюція 217 A (III) Генеральної Асамблеї від 10 грудня 1948 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.
Зайчук О.В. Сучасна правова енциклопедія / О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко та ін.; Інститут законодавства
Верховної Ради. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.
Кабулов проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 19 листопада 2009 року у справі за № 41015/04 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/18585-sprava-kabulov-proti-ukrayini-zayava-41015-04.
Коктиш проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 10 грудня 2009 року у справі за № 43707/07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/18014-sprava-koktish-proti-ukrayini-zayava-43707-07.
Конвенция о борьбе с торговлей людьми и эксплуатацией проституции третьими лицами от 21 марта 1949 года // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна правова допомога (кн. 1) : зб. док. – К. : Юрінком, 1996. – 1184 с.
Конвенция о предотвращении и наказании преступлений против лиц, пользующихся международной защитой, в том числе дипломатических агентов от 14 декабря 1973 года : [извлеч.] // Международно-правовые аспекты экстрадиции : сб. док. – М. : Юрид. лит., 2000. – С. 217–222.
Конвенція 1971 року про боротьбу із незаконними актами, що спрямовані проти безпеки цивільної авіації // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1973. – № 5. – Ст. 28.
Конвенція 1970 року про боротьбу із незаконним захопленням повітряних судів // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1972. – № 1. – Ст. 1.
Конвенція про взаємодопомогу в кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу від 29 травня 2000 року / Верховна Рада України. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_238.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_155.
Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна правова допомога (кн. 1) : зб. док. – К. : Юрінком, 1996. – 1184 с.
Конвенція про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є вiд 19 травня 1978 року // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1979. – № 33 – Ст. 539.
Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього від 30 листопада 1973 року [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_149.
Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
Кримінальний процесуальний кодекс України : Наук.-практ. коментар / Відп. ред. : С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей,
2013. – 1104 с.
Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. комент. / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренко, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – 1224 с.
Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – 664 с.
Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – 292 с.
Кримінально-процесуальний кодекс України : чинне законодавство зі змін. та допов. на 18 січня 2011 року : (Відповідає офіц. тексту). – К. : Алерта ; ЦУЛ, 2011. – 200 с.
Кудрявцев В.Н. Международное уголовное право : учеб. пособ. / В.Н. Кудрявцев (ред.). – М. : Наука, 1999. – 264 с.
Лєшукова І.В. Кримінально-процесуальні проблеми взаємодії правоохоронних органів України з правоохоронними органами країн СНД у боротьбі зі злочинними співтовариствами / І.В. Лєшукова // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 10. – С. 129–133.
Лисенко В. Міжнародне співробітництво податкової міліції України у здійсненні протидії податковим злочинам / В. Лисенко // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - № 3. – С. 103–106.
Макаров М.А. Кримінально-процесуальне забезпечення екстрадиції : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / М. А. Макаров ; наук. кер. В. В. Рожнова ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. – Ірпінь, 2012. – 22 с.
Максименко В. Україна – суб’єкт правової допомоги зарубіжним державам у кримінальних справах / В. Максименко // Право України. – 1998. – № 11. – С. 149–152.
Маланюк А.Г. Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами, за законодавством України: дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Андрій Григорович Маланюк. – Львів, 2004. – 215 с.
Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: монографія / В.Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.
Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов / Мартенс Ф.Ф. – СПб., 1896. – Т. 2. – 609 с.
Марышева Н.И. Правовая помощь по уголовным делам (международный аспект) / Н.И. Марышева // Материалы по иностранному законодательству и международному частному праву. – М.: ВНИИ сов. гос. строительства и законодательства, 1989. – Труды 44. – С. 135–181.
Меморандум порозуміння між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Сполучених Штатів Америки про співпрацю в переслідуванні нацистських воєнних злочинців [Електронний ресурс] : підпис. 26 серпня 1993 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
Меморандум про порозуміння між Департаментом Генерального Аторнея Австралії Генеральною прокуратурою України з приводу співробітництва в переслідуванні воєнних злочинців [Електронний ресурс] : підпис. 20 серпня 1992 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
Меморандум про взаємопорозуміння між Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції Канади [Електронний ресурс] : підпис. 25 вересня 1992 року. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Болгарії [Електронний ресурс] : підпис. 1 червня 2001 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Хорватії у боротьбі з транснаціональною злочинністю та відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом [Електронний ресурс] : підпис. 16 червня 2005 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Угорської Республіки [Електронний ресурс] : підпис. 16 грудня 2009 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/348_077.
Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України при підготовці і виконанні клопотань про перейняття кримінального провадження (схвалено метод. радою при прокуратурі Терноп. обл., протокол № 10 від 14 грудня 2012 р.). – 21 с.
Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – 60 с.
Милинчук В.В. Институт взаимной правовой помощи по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития / В.В. Милинчук. – М. : Юрлитинформ, 2001. – 351 с.
Міжнародно-правове співробітництво України з питань кримінального судочинства. – Офіц. вид. – Ужгород : ІВА, 2001. – 368 с.
Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями від 30 серпня 1955 року / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_212.
Минкова Ю.В. Принципы института выдачи (экстрадиции) в международном праве : монография / Ю. В. Минкова. – М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 2002. – 86 с.
Нарбутаев Э. Курс Международного уголовного права [Электронный ресурс] / Нарбутаев Э., Сафаев Ф. – Ташкент, Мехнат, 2006. – 289 с. – Режим доступа: http://www.studylaw.narod.ru/narbutaev/narb_56.htm.
Никитин против России [Электронный ресурс]: решение Европейского суда по правам человека, 11 сент. 2004 г. – Режим доступа : http://www.espch.ru/content/view/31/0/.
Никольский Д.О выдаче преступников по началам международного права / Д.О. Никольский. – СПб. : Типография М.М. Стасюлевича, 1884. – С. 29
Новік проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі за № 48068/06 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/2260-sprava-novik-proti-ukrayini-zayava-48068-06.
Пашковський М.І. Особливості доказування у кримінальних справах, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / М.І. Пашковський. – К., 2003. – 21 с.
Підгородинська А. Регламентація міжнародного співробітництва під час кримінального провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України / А. Підгородинська // Новели Кримінального процесуального кодексу України 2012 року : зб. ст. – К. : Істина, 2012. – С. 121–128.
Права Людини [Текст] : міжнародні договори України, декларації, документи / Переднє слово Л.М.Кравчука, упоряд. Ю.К.Качуренко. – Київ : Наукова думка, 1992. – 200 с.
Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю. К. Качуренко. – 2-е вид. – К. : Юрінформ, 1992. – 200 с.
Практика застосування судами України міжнародних договорів України щодо визнання та виконання вироків іноземних судів [Електронний ресурс]: лист від 1 лютого 2008 року / Верховний Суд України. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba.
Про безоплатну правову допомогу [Електронний ресурс] : Закон України від 2 червня 2011 року № 3460-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3460-17/print1360050276201189.
Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту [Електронний ресурс] : Закон України від 8 липня 2011 року № 3671-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3671-17/print1360050276201189.
Про боротьбу з тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 20 березня 2003 року № 638-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/638-15/print1360050276201189.
Про виконавче провадження : Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – ст.207.
Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини [Електронний ресурс] : Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3477-15/print1360050276201189.
Про громадянство України [Електронний ресурс] : Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14/print1360050276201189.
Про державну таємницю [Електронний ресурс] : Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3855-12/conv/print1371451652763341.
Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов’язаних з їх екстрадицією [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 1997 року № 16 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0016700-04.
Про деякі питання передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації [Електронний ресурс] : Указ Президента України від
14 грудня 2004 року № 1483/2004 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1483/2004/print1360050276201189.
Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року» [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 16 листопада 1998 року № 27. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.3184.0.
Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року» [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 19 липня 2010 року № 42 . – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=774703.
Про застосування амністії в Україні [Електронний ресурс] : Закон України від 1 жовтня 1996 року № 392/96-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/392/96-%D0%B2%D1%80/print1360050276201189.
Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верховного Суду України від
1 листопада 1996 року № 9 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96.
Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю [Електронний ресурс] : наказ Служби безпеки України від 12 серпня 2005 року № 440 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0902-05/conv/print1360048133620573.
Про затвердження Інструкції про порядок виїзду конвойних груп МВС у службові відрядження за кордон для приймання за межами України осіб, які перебувають під вартою : наказ МВС України від 14 травня 2009 року № 217 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?code=v0217320-09.
Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0446-99.
Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів [Електронний ресурс] : наказ Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року № 3/1/2/5/2/2 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0054-97.
Про затвердження Інструкції про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами : наказом Державного комітету у справах охорони державного кордону України та Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 1998 року № 474/845 дск.
Про затвердження Положення про Головне управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 6 березня 2013 року № 36. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/polo2.html.
Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямованості [Електронний ресурс] : наказ МВС України від 30 січня 2004 року № 458 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0814-04/print1360050276201189.
Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/395/2011.
Про затвердження Порядку здійснення офіційного перекладу багатосторонніх міжнародних договорів України на українську мову [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 2006 р. № 353 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/353-2006-%D0%BF.
Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України від 18 березня 2013 року № 460/5 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0445-13.
Про міжнародні договори України [Електронний ресурс] : Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1906-15/print1361271293989406.
Про міліцію [Електронний ресурс] : Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/565-12/print1360050276201189.
Про надання Генеральному прокурору України повноважень на підписання договорів (угод) про передачу засуджених [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 листопада 1993 року № 3611-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3611-12.
Про Національне центральне бюро Інтерполу [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 року № 220 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/220-93-%D0%BF.
Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 6 лютого 2003 року № 84/2003 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/84/2003/print1361271293989406.
Про оперативно-розшукову діяльність [Електронний ресурс] : Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2135-12/conv/print1360050276201189.
Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю [Електронний ресурс] : Закон України від 30 червня 1993 року № 3341-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3341-12/print1361271293989406.
Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
Про Положення про порядок здійснення помилування [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 16 вересня 2010 року № 902/2010 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/902/2010.
Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду : Закон України від
1 грудня 1994 року № 266/94-ВР / Верховна Рада України . – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266/94-%D0%B2%D1%80/ rint1360050p2762
01189.
Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 7 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-97.
Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3773-17/print1361271293989406.
Про приєднання України до Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 336/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/336/95-%D0%B2%D1%80.
Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
Про приєднання України до Конвенції про статус апатридів [Електронний ресурс] : Закон України від 11 січня 2013 року № 23-VII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/23-18.
Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року № 2942-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2942-14.
Про приєднання України до Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 29 листопада 2001 року № 2855-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2855-14.
Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заложників [Електронний ресурс] : Указ Президії Верхової Ради Української РСР від 8 травня 1987 р. № 3954-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3954-11.
Про проголошення незалежності України [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1427-12.
Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1789-12/print1373533572125581.
Про ратифікацію Договору між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 21 листопада 1997 року № 670/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/670/97-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про передачу засуджених для відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 7 березня 2002 року № 3106-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3106-14.
Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 року № 2996-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2996-12.
Про ратифікацію Договору між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 листопада 1996 року № 471/96-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/471/96-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Вірменія про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 15 листопада 2001 року № 2798-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2798-14.
Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 238/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/238/94-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
Про ратифікацію Договору між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 2 листопада 2000 року № 2080-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2080-14.
Про ратифікацію Договору між Україною і Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 5 жовтня 2005 року № 2938-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2938-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Азербайджанською Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від
21 листопада 1997 року № 669/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/669/97-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про взаємну правову допомогу в кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2695-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2695-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2696-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2696-15.
Про ратифікацію Угоди між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 10 червня 2009 року № 1492-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1492-17.
Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2751-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2751-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 740/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740/97-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від
21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
Про ратифікацію Договору між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2694-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2694-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 4 червня 2004 року № 1758-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1758-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Білорусь про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 17 лютого 2010 року № 1904-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1904-17.
Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 451/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/451/95-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Казахстан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 18 травня 2000 року № 1738-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1738-14.
Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Куба про правові відносини та правову допомогу в цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 грудня 2003 року № 1368-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1368-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1716-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1716-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Узбекистан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 19 березня 1999 року № 532-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/532-14.
Про ратифікацію Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 18 листопада 2009 року № 1730-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1730-17.
Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 620-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/620-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 1 липня 2004 року № 1966-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1966-15.
Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 21 вересня 2010 року № 2529-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2529-17/print1360675237537374.
Про ратифікацію Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року № 2927-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2927-14.
Про ратифікацію Договору між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3737-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3737-12.
Про ратифікацію Додаткового протоколу до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від
3 квітня 2003 року № 718-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/718-15.
Про ратифікацію Додаткового протоколу до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи [Електронний ресурс] : Закон України від 21 липня 2006 року № 23-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/23-16.
Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 253-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/253-16.
Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
Про ратифікацію Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 17 січня 2002 року № 2990-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2990-14.
Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради Української РСР від 25 квітня 1991 року № 1000-XII / Верховна Рада Української РСР – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1000-12.
Про ратифікацію Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, та Протоколу про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3735-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3735-12.
Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність [Електронний ресурс] : Закон України від 7 вересня 2005 року № 2824-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2824-15.
Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування вiд 28 березня 1997 року [Електронний ресурс] : Закон України 11 січня 2000 року № 1372-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1372-14.
Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 17 листопада 2010 року № 2698-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2698-17.
Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 31 липня 2006 року № 54-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/54-16.
Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми [Електронний ресурс] : Закон України від 21 вересня 2010 року № 2530-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2530-17.
Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 року № 3484-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3484-11.
Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 252-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/252-16.
Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 15 березня 2006 року № 3533-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3533-15.
Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 року [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 14 липня 1993 року № 3381-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3381-12.
Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 12 вересня 2002 року № 149-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/149-15.
Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148 – VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України 3 березня 1998 року № 140/98-ВР/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80.
Про ратифікацію Протоколу, що вносить зміни до Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 20 вересня 2006 року № 167-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/167-16.
Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Узбекистан про взаємний захист таємної інформації [Електронний ресурс] : Закон України від 15 листопада 2001 року № 2800-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2800-14.
Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про взаємний захист таємної інформації [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року № 2937-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2937-14.
Про ратифікацію Угоди між Україною та Гонконгом – Спеціальним Адміністративним Районом Китайської Народної Республіки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 20 листопада 2003 року № 1320-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1320-15.
Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємний захист таємної інформації та матеріалів [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року № 2938-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2938-iii.
Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Французької Республіки про взаємну охорону таємної інформації та матеріалів [Електронний ресурс] : Закон України від 5 липня 2001 року № 2602-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2602-14.
Про ратифікацію Українською РСР Протоколу про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародну цивільну авіацію, що доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації [Електронний ресурс] : Указ Президії Верхової Ради Української РСР від 14 березня 1989 року № 7247-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/7247-11.
Про Службу безпеки України [Електронний ресурс] : Закон України від 25 березня 1992 року № 2229-XII / Верховна Рада України. – Режим
доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2229-12/print1373533572125581.
Про судоустрій і статус суддів [Електронний ресурс] : Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17/print1361966500163478.
Про участь України у Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 року : постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України від 5 травня 1993 року № 3182-XII. – 1993. – № 24. – Ст. 262.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 року № 9-зп. – [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. –
Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-97/print1360513922774198.
Салах Шиих проти Нідерландів: рішення Європейського суду з прав людини (заява № 1948/04) від 11 січня 2007 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int.
Сафаров H.A. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемы теории и практики / Н.А. Сафаров. – M. : Волтерс Клувер, 2005. – 416 с.
Свистуленко М.П. Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти [Електронний ресурс] : дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / М.П. Свистуленко. – К., 2005. – Режим доступу : http://dysertaciya.org.ua/disertaciya_1_620.html.
Світлорусов проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 12 березня 2009 року у справі за № 2929/05 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/5765-sprava-svitlorusov-proti-ukrayini-zayava-2929-05.
Сизоненко А. Відеозв’язок як засіб проведення слідчих дій за межами України / А. Сизоненко // Право України. – 2003. – № 3. – С. 96–99.
Солдатенко проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2008 року у справі за № 2440/07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/5970-sprava-soldatenko-proti-ukrayini.
Теліпко В.Е. Міжнародне публічне право : навч. посіб. / В.Е. Теліпко, А.С. Овчаренко ; за заг. ред. В.Е. Теліпко. – К. : Центр учбової літ., 2010. – 608 с.
Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Конституції України. Станом на 1 груд. 2010 р. / за ред. В.Л.Мусіяки. – К. : Центр учбової літ.,
2011. – 544 с.
Типовий договір про взаємну допомогу в галузі кримінального правосуддя [Електронний ресурс] : резолюція 45/117 Генеральної Асамблеї ООН / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_833.
Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
Тростянська Я.І. Визнання і виконання в Україні вироків іноземних судів : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Ярослава ІванаТростянська. – К., 2011. – 20 с.
Угода про правову допомогу і співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Грузія [Електронний ресурс] : підпис. 4 липня 1994 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
Угода про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Російської Федерації [Електронний ресурс] : підпис. 15 вересня 2010 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
Фединяк Л. Визнання іноземних рішень на території України: окремі питання / Л. Фединяк // Право України. – 2000. – № 7. – С. 82-84.
Фрицький О.Ф. Конституційне право України : підручник / О.Ф. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 535 с.
Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15.
Чорноус Ю.М. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру / Ю.М. Чорноус // Південноукраїнський правничий часопис № 4. – 2011. – С. 49–52.
Шевченко О.Т. Традиції та тенденції екстрадиційної правозастосовної практики / О.Т. Шевченко // Університетські наукові
записки. – 2007. – № 2 (22). – С. 396–403.
Шупилов В.П. Международная правовая помощь по уголовным делам / В.П. Шупилов // Сов. государство и право. – 1974. – № 3. – С. 85–91.
Янин В.Л. Российское законодательство X-XX вв.: Законодательство Древней Руси : в 9 т. Т. 1 / отв. ред. В.Л. Янинин. – М.,
1984. – 432 с.
Bassiouni, Cherif M. International Extradition and World Public Order. Dobbs Ferry, NY, 1974. – P. 2.
Gregorczyk T., Tylman J. Polskie postępowanie karne / Т. Gregorczyk, J. Tylman. – Warsyawa : Wydawnictwa Prawnicze PWN, 2001. – Р. 923;
Schreiber v. Canada (Attorney General), [1998] 1 S.C.R. 841 <http://www.lexum.umontreal.ca/csc-cc/en/pub/1998/vol1/html/1998scr1_0841.html.
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ
Блажівський Євген Миколайович – ректор Національної академії прокуратури України, державний радник юстиції 1 класу, почесний працівник прокуратури України, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук.
Козьяков Ігор Миколайович – проректор з наукової роботи Національної академії прокуратури України, державний радник юстиції
3 класу, заслужений юрист України, почесний працівник прокуратури України, доктор юридичних наук, доцент.
Толочко Олександр Миколайович – проректор з навчальної роботи Національної академії прокуратури України, державний радник юстиції
3 класу, кандидат юридичних наук, доцент.
Мірошниченко Сергій Сергійович – директор Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України, державний радник юстиції 3 класу, доктор юридичних наук, доцент.
Приходько Олександр Васильович – начальник Головного управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України, старший радник юстиції.
Мухін Віталій Володимирович – начальник відділу досліджень проблем кримінального провадження Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України, старший радник юстиції, кандидат юридичних наук.
Сапін Олександр Валерійович – доцент кафедри кримінального процесу Національної академії прокуратури України, юрист 2 класу, кандидат юридичних наук.
Слободзян Алла Петрівна – старший науковий співробітник відділу досліджень проблем кримінального провадження Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України.
Штанько Артем Олександрович – провідний науковий співробітник відділу досліджень проблем кримінального провадження Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України, юрист 1 класу, кандидат юридичних наук.
1 Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 жовтня 1970 року
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569.
2 Кримінально-процесуальний кодекс України : чинне законодавство зі змін. та допов. на 18 січня 2011 року : (Відповідає офіц. тексту). – К. : Алерта ; ЦУЛ, 2011. – 200 с.
3 Підгородинська А. Регламентація міжнародного співробітництва під час кримінального провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України / А. Підгородинська // Новели Кримінального процесуального кодексу України 2012 року : зб. ст. – К. : Істина, 2012. – С. 121–122.
4 Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Верховного Суду України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0446-99.
5 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – 292 с.
6 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 945.
7 Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Конституції України: станом на 1 грудня 2010 року / за ред. В.Л. Мусіяки. – К. : Центр учбової літ., 2011. – С. 34.
8 Про міжнародні договори України : Закон України від 29 червня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.
9 Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов’язаних з їх екстрадицією [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 1997 року № 16 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0016700-04.
10 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР
від 19 жовтня 1973 року № 2148 – VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
11 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
12 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
13 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України 3 березня 1998 року № 140/98-ВР/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80.
14 Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 12 вересня 2002 року № 149-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/149-15.
15 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
16 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
17 Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 252-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/252-16.
18 Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність [Електронний ресурс] : Закон України від 7 вересня 2005 року № 2824-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2824-15.
19 Про ратифікацію Договору між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 2 листопада 2000 року № 2080-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2080-14.
20 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
21 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
22 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 238/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/238/94-%D0%B2%D1%80.
23 Про ратифікацію Договору між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 листопада 1996 року № 471/96-ВР / Верховна Рада
України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/471/96-%D0%B2%D1%80.
24 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР
/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
25 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
26 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
27 Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах
від 24 травня 1993 року» [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 16 листопада 1998 року № 27. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.3184.0.
28 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 238/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/238/94-%D0%B2%D1%80.
29 Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від
13 грудня 1993 року» [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 19 липня 2010 року № 42 . – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=774703.
30 Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
31 Тростянська Я.І. Визнання і виконання в Україні вироків іноземних судів : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Ярослава Івана Тростянська. – К., 2011. – С. 15.
32Підгородинська А. Регламентація міжнародного співробітництва під час кримінального провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України / А. Підгородинська // Новели Кримінального процесуального кодексу України 2012 року : зб. ст. – К. : Істина, 2012. – С. 124.
33 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
34 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
35 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_518.
36 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
37 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
38 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
39 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_518.
40 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
41 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
42 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
43 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 1 липня 2004 року № 1966-IV
/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1966-15.
44 Про ратифікацію Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2696-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2696-15.
45 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
46 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
47 Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від 21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
48 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1716-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1716-15.
49 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
50 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
51 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 р. № 339/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
52 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
53 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
54 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
55 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР
/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
56 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
57 Лєшукова І.В. Кримінально-процесуальні проблеми взаємодії правоохоронних органів України з правоохоронними органами країн СНД у боротьбі зі злочинними співтовариствами / І.В. Лєшукова // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 10. – С. 129–133.
58 Виноградова О.І. Міжнародне співробітництво України в галузі боротьби зі злочинністю (кримінально-процесуальний аспект) : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Виноградова Оксана Іванівна. – Х., 2000. – С. 76.
59 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
60 Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 252-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/252-16.
61 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
62 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
63 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
64 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
65 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
66 Про приєднання України до Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 336/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/336/95-%D0%B2%D1%80.
67 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
68 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
69 Про ратифікацію Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 17 січня 2002 року № 2990-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2990-14.
70 Про ратифікацію Протоколу, що вносить зміни до Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 20 вересня 2006 року № 167-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/167-16.
71 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
72 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
73 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80.
74 Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування [Електронний ресурс] : Закон України від 11 січня 2000 року № 1372-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1372-14.
75 Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 252-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/252-16.
76 Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 253-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/253-16.
77 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
78 Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність [Електронний ресурс] : Закон України від 7 вересня 2005 року № 2824-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2824-15.
79 Про ратифікацію Додаткового протоколу до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи [Електронний ресурс] : Закон України від 21 липня 2006 року № 23-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/23-16.
80 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
81 Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми [Електронний ресурс] : Закон України від 21 вересня 2010 року № 2530-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2530-17.
82 Конвенция о борьбе с торговлей людьми и эксплуатацией проституции третьими лицами от 21 марта 1949 года // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна правова допомога (кн. 1) : зб. док. – К. : Юрінком, 1996. – 1184 с.
83 Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства
від 26 листопада 1968 року // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна правова допомога (кн. 1) : зб. док. – К. : Юрінком, 1996. – 1184 с.
84 Конвенція 1970 року про боротьбу із незаконним захопленням повітряних судів // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1972. – № 1. – Ст. 1.
85 Конвенція 1971 року про боротьбу із незаконними актами, що спрямовані проти безпеки цивільної авіації // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1973. – № 5. – Ст. 28.
86 Про ратифікацію Українською РСР Протоколу про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародну цивільну авіацію, що доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації [Електронний ресурс] : Указ Президії Верхової Ради Української РСР від 14 березня 1989 року № 7247-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/7247-11.
87 Конвенция о предотвращении и наказании преступлений против лиц, пользующихся международной защитой, в том числе дипломатических агентов от 14 декабря 1973 года : [извлеч.] // Международно-правовые аспекты экстрадиции : сб. док. – М. : Юрид. лит., 2000. – С. 217–222.
88 Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заложників [Електронний ресурс] : Указ Президії Верхової Ради Української РСР від 8 травня 1987 р. № 3954-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3954-11.
89 Про участь України у Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 року : постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України від 5 травня 1993 року № 3182-XII. – 1993. – № 24. – Ст. 262.
90 Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 року № 3484-XI / Верховна Рада Української РСР – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3484-11.
91 Про ратифікацію Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, та Протоколу про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3735-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3735-12.
92 Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради Української РСР від 25 квітня 1991 року
№ 1000-XII / Верховна Рада Української РСР – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1000-12.
93 Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 року [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 14 липня 1993 року № 3381-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3381-12.
94 Про приєднання України до Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 29 листопада 2001 року № 2855-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2855-14.
95 Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 12 вересня 2002 року № 149-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/149-15.
96 Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 31 липня 2006 року № 54-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/54-16.
97 Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 15 березня 2006 року № 3533-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3533-15.
98 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
99 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 451/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/451/95-%D0%B2%D1%80.
100 Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
101 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
102 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанов. Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
103 Про ратифікацію Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 740/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740/97-%D0%B2%D1%80.
104 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
105 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Куба про правові відносини та правову допомогу в цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 грудня 2003 року № 1368-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1368-15.
106 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 620-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/620-15.
107 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
108 Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від 21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
109 Про ратифікацію Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про взаємну правову допомогу в кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2695-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2695-15.
110 Про ратифікацію Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 18 листопада 2009 року № 1730-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1730-17.
111 Угода між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року : підпис. 10 листопада 1998 року // Прокуратура в Україні : Правові основи. Організаційні засади. Прокурор у судочинстві. Прокурорський нагляд. Міжнародне співробітництво : зб. нормат. актів / відп ред. М.О. Потебенько. – К., 2000. – С. 290–293.
112 Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Угорської Республіки [Електронний ресурс] : підпис. 16 грудня 2009 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/348_077.
113 Угода про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Російської Федерації [Електронний ресурс] : підпис. 15 вересня 2010 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
114 Меморандум про взаємопорозуміння між Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції Канади [Електронний ресурс] : підпис. 25 вересня 1992 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
115 Меморандум про порозуміння між Департаментом Генерального Аторнея Австралії Генеральною прокуратурою України з приводу співробітництва в переслідуванні воєнних злочинців [Електронний ресурс] : підпис. 20 серпня 1992 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
116 Меморандум порозуміння між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Сполучених Штатів Америки про співпрацю в переслідуванні нацистських воєнних злочинців [Електронний ресурс] : підпис. 26 серпня 1993 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
117 Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Болгарії [Електронний ресурс] : підпис. 1 червня 2001 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
118 Меморандум про співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Хорватії у боротьбі з транснаціональною злочинністю та відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом [Електронний ресурс] : підпис. 16 червня 2005 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
119 Загальна Декларація прав людини [Електронний ресурс] : резолюція 217 A (III) Генеральної Асамблеї від
10 грудня 1948 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.
120 Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80.
121 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини [Електронний ресурс] : Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3477-15/print1360050276201189.
122 Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: монографія / В.Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.
123 Солдатенко проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2008 року у справі за № 2440/07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/5970-sprava-soldatenko-proti-ukrayini.
124 Новік проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі за № 48068/06 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/2260-sprava-novik-proti-ukrayini-zayava-48068-06.
125 Світлорусов проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 12 березня 2009 року у справі за № 2929/05 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/5765-sprava-svitlorusov-proti-ukrayini-zayava-2929-05.
126 Кабулов проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 19 листопада 2009 року у справі за № 41015/04 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/18585-sprava-kabulov-proti-ukrayini-zayava-41015-04.
127 Рішення Європейського суду з прав людини від 10 грудня 2009 року у справі за № 43707/07 «Коктиш проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/18014-sprava-koktish-proti-ukrayini-zayava-43707-07.
128 Солдатенко проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2008 року у справі за № 2440/07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/5970-sprava-soldatenko-proti-ukrayini.
129 Новік проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі за № 48068/06 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/2260-sprava-novik-proti-ukrayini-zayava-48068-06.
130 Світлорусов проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 12 березня 2009 року у справі за № 2929/05 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/5765-sprava-svitlorusov-proti-ukrayini-zayava-2929-05.
131 Кабулов проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 19 листопада 2009 року у справі за № 41015/04 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/18585-sprava-kabulov-proti-ukrayini-zayava-41015-04.
132 Коктиш проти України : рішення Європейського суду з прав людини від 10 грудня 2009 року у справі за № 43707/07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ovu.com.ua/articles/18014-sprava-koktish-proti-ukrayini-zayava-43707-07.
133 Салах Шиих проти Нідерландів: рішення Європейського суду з прав людини (заява № 1948/04)
від 11 січня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int.
134 Ахмадпур проти Туреччини : рішення Європейського суду з прав людини (заява № 12717/08) від 15 червня 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int.
135 Декларація про державний суверенітет України [Електронний ресурс] : прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року № 55-XII / Верховна Рада Української РСР. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-12.
136 Про проголошення незалежності України [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1427-12.
137 Гречин Є. Розвиток міжнародної конвенційної практики у сфері боротьби з міжнародним тероризмом / Є. Гречин // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 5. – С. 119–121.
138 Права Людини [Текст] : міжнародні договори України, декларації, документи / Переднє слово Л.М.Кравчука, упоряд. Ю.К.Качуренко. – Київ : Наукова думка, 1992. – С. 198.
139 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 5.
140 Про міжнародні договори України [Електронний ресурс] : Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1906-15/print1361271293989406.
141 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 бер. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 200–229.
142 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
143 Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1789-12/print1373533572125581.
144 Про міліцію [Електронний ресурс] : Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/565-12/print1360050276201189.
145 Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю [Електронний ресурс] : Закон України від 30 червня 1993 року № 3341-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3341-12/print1361271293989406.
146 Про боротьбу з тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 20 березня 2003 року № 638-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/638-15/print1360050276201189.
147 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини [Електронний ресурс] : Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15/print1361271293989406.
148 Про оперативно-розшукову діяльність [Електронний ресурс] : Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2135-12/conv/print1360050276201189.
149 Про організацію роботи органів прокуратури в сфері міжнародного співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
150 Про затвердження Інструкції про організаційно-протокольне забезпечення заходів міжнародного співробітництва, які здійснюються органами прокуратури України [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
151 Про затвердження Порядку здійснення офіційного перекладу багатосторонніх міжнародних договорів України на українську мову [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 2006 р. № 353 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/353-2006-%D0%BF.
152 Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0446-99.
153 Про Національне центральне бюро Інтерполу [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 року № 220 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/220-93-%D0%BF.
154 Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів [Електронний ресурс] : спільний наказ Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року № 3/1/2/5/2/2 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0054-97.
155 Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямованості [Електронний ресурс] : наказ МВС України від 30 січня 2004 року № 458 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0814-04/print1360050276201189.
156 Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 6 лютого 2003 року № 84/2003 /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/84/2003/print1361271293989406.
157 Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 16 листопада 1998 року № 27. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.3184.0.
158 Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 19 липня 2010 року
№ 42. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=774703.
159 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 945.
160 Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов / Мартенс Ф.Ф. – СПб.,
1896. – Т. 2. – С. 397.
161 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 459.
162 Шупилов В.П. Международная правовая помощь по уголовным делам / В.П. Шупилов // Сов. государство и право. – 1974. – № 3. – С. 86.
163 Аверин Д.Д. Процессуальные вопросы сотрудничества органов юстиции социалистических государств. Исполнение решений и поручений иностранных судов / Д.Д. Аверин. – М. : Изд-во Московского ун-та,
1963. – С. 4.
164Максименко В. Україна – суб’єкт правової допомоги зарубіжним державам у кримінальних справах / В. Максименко // Право України. – 1998. – № 11. – С. 149.
165 Лисенко В. Міжнародне співробітництво податкової міліції України у здійсненні протидії податковим злочинам / В. Лисенко // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - № 3. – С. 104.
166 Гребенюк В.М. Договірні відносини України у сфері взаємодопомоги у кримінальних справах (теорія і практика): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. : спец. 12.00.11 «Міжнародне право» / Гребенюк Валерій Миколайович. – К., 1997. – C. 8.
167 Милинчук В.В. Институт взаимной правовой помощи по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития / В.В. Милинчук. – М. : Юрлитинформ, 2001. – С. 19; Волеводз А.Г. Правовое регулирование новых направлений международного сотрудничества в сфере уголовного процесса / Волеводз А.Г. . – М. : Юрлитинформ, 2002. – С. 51.
168Маланюк А.Г. Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами, за законодавством України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Андрій Григорович Маланюк. – Львів,
2004. – С. 16–17.
169 Пашковський М.І. Особливості доказування у кримінальних справах, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / М.І. Пашковський. – К., 2003. – С. 10–11.
170 Гавриш Т.С. Проблеми допустимості доказів, отриманих в ході міжнародної правової допомоги в кримінальних справах : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Гавриш Тетяна Степанівна. – Х., 2004. – С. 24.
171 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 459–460.
172 Милинчук В.В. Институт взаимной правовой помощи по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития / В.В. Милинчук. – М. : Юрлитинформ, 2001. – С. 20; Смирнов М. Поняття і сучасний стан інституту взаємної правової допомоги в кримінальних справах / М. Смирнов // Право України. – 2003. – № 10 – С. 41.
173 Энциклопедический юридический словарь / под общ. ред. В.Е. Крутских. – 2-е изд. – М. : Инфра-М,
1998. – С. 672.
174 Милинчук В.В. Институт взаимной правовой помощи по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития / В.В. Милинчук. – М. : Юрлитинформ, 2001. – С. 20.
175 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
176 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
177 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
178 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
179 Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради української РСР від 25 квітня 1991 року № 1000-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1000-12.
180 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
181 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
182 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
183 Меморандум про взаємопорозуміння між Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції Канади [Електронний ресурс] : підпис. 25 вересня 1992 року. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
184 Про ратифікацію Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 740/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740/97-%D0%B2%D1%80.
185 Меморандум порозуміння між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Сполучених Штатів Америки про співпрацю в переслідуванні нацистських воєнних злочинців : підпис. 26 серпня
1993 року. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
186 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
187 Угода про правову допомогу і співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Грузія [Електронний ресурс] : підпис. 4 липня 1994 року – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/department_agreements.html.
188 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 451/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/451/95-%D0%B2%D1%80.
189 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 471.
190 Про організацію роботи органів прокуратури в сфері міжнародного співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
191Про затвердження Положення про Головне управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 6 березня 2013 року № 36. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/polo2.html.
192 Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року [Електронний ресурс : наказ Генерального прокурора України від 16 листопада 1998 року № 27. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.3184.0.
193 Про забезпечення виконання органами прокуратури України «Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 19 липня 2010 року № 42. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?doc_id=774703.
194 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
195 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_518.
196 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. комент. / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренко, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – C. 1087.
197 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 459.
198 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. комент. / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 955.
199Пашковський М.І. Особливості доказування у кримінальних справах, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Микола Іванович Пашковський. – Одеса,
2002. – С. 84.
200 Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради Української РСР від 25 квітня 1991 року № 1000-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1000-12.
201 Bassiouni, Cherif M. International Extradition and World Public Order. Dobbs Ferry, NY, 1974. – P. 2.
202 Пашковський М.І. Особливості доказування у кримінальних справах, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги : дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Микола Іванович Пашковський. – Одеса,
2002. – С. 85–86.
203 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. комент. / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 551.
204 Пашковський М.І. Особливості доказування у кримінальних справах, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Микола Іванович Пашковський. – Одеса, 2002. – С. 87.
205 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
206 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
207 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
208 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
209 Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 252-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/252-16.
210 Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність [Електронний ресурс] : Закон України від 7 вересня 2005 року № 2824-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2824-15.
211 Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми [Електронний ресурс] : Закон України від 21 вересня 2010 року № 2530-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2530-17.
212 Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
213 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР
/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
214 Про приєднання України до Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 336/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/336/95-%D0%B2%D1%80.
215 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
216 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
217 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 960.
218 Schreiber v. Canada (Attorney General), [1998] 1 S.C.R. 841 <http://www.lexum.umontreal.ca/csc-cc/en/pub/1998/vol1/html/1998scr1_0841.html.
219 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
220 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
221 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
222 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар у 2 т. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 506.
223 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 15.
224 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
225 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 15.
226 Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1789-12/print1373533572125581.
227 Про організацію роботи органів прокуратури у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
228 Про затвердження Положення про Головне управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 6 березня 2013 року № 36. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/polo2.html.
229 Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/395/2011.
230 Про судоустрій і статус суддів [Електронний ресурс] : Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17/print1361966500163478.
231 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
232 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
233 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 238/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/238/94-%D0%B2%D1%80.
234 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 15.
235 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 15.
236 Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Конституції України. Станом на 1 грудня 2010 року / за ред. Мусіяки В.Л. – К. : Центр учбової літ., 2011. – C. 192.
237 Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96.
238 Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 7 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-97.
239 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 963.
240 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1100.
241 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
242 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 960.
243 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
244 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 492.
245 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
246 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 959.
247 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – С. 509 – 510.
248 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 959-961.
249 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
250 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
251 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. :Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 18.
252 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202–203.
253 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – С. 493-494.
254 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
255 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
256 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
257 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 494-495.
258 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_518.
259 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80
260 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 19.
261 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 511.
262 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 20.
263 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
264 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
265 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 204.
266 Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 року № 2996-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2996-12.
267 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 20.
268 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
269 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
270 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 238/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/238/94-%D0%B2%D1%80.
271 Про ратифікацію Договору між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3737-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3737-12.
272 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 451/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/451/95-%D0%B2%D1%80.
273 Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
274 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України
від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
275 Про ратифікацію Договору між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 2 листопада 2000 року № 2080-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2080-14.
276 Про ратифікацію Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 740/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740/97-%D0%B2%D1%80.
277 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
278 Про ратифікацію Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про взаємну правову допомогу в кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2695-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2695-15.
279 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 1 липня 2004 року № 1966-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1966-15.
280 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
281 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 207-208.
282 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 204.
283 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 981.
284 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 208.
285 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 209.
286 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С.209.
287 Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України від 18 березня 2013 року № 460/5 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0445-13.
288 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 981.
289 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
290 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
291 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
292 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
293 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 208.
294 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80
295 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 208.
296 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
297 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
298 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80
299 Про ратифікацію Договору між Україною і Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 2 листопада 2000 року № 2080-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2080-14.
300 Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 року у № 2996-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2996-12.
301 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
302 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України 3 березня 1998 року № 140/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80.
303 Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
304 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 984–985.
305 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 23.
306 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 986.
307 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – С. 527–528.
308 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 204.
309 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 209.
310 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 987.
311 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
312 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
313 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
314 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
315 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
316 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
317 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від
4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
318 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
319 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від
4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
320 Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 року № 2996-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2996-12.
321 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 23–25.
322 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 528.
323 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
324 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних правах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
325 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
326 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
327 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від
4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
328 Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
329 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
330 Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 року № 2996-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2996-12.
331 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 203.
332 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 203.
333 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
334 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
335 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
336 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
337 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – С. 502–503.
338 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
339 Про ратифікацію Договору між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3737-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3737-12.
340 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від
4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
341 Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
342 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
343 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_518.
344 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
345 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від
4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
346 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 451/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/451/95-%D0%B2%D1%80.
347 Про ратифікацію Договору між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3737-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3737-12.
348 Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
349 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
350 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 204.
351 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 05 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ, 2013. – С. 204–205.
352 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 05 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
353 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 05 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 210-211.
354 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 05 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 211.
355 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1116.
356 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
357 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 202.
358 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 514; Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
359 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 року. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 205.
360 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
361 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 483-484
362 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 204.
363 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 205.
364 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
365 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
366 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 31.
367 Про ратифікацію Угоди між Україною та Гонконгом – Спеціальним Адміністративним Районом Китайської Народної Республіки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 20 листопада 2003 року № 1320-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1320-15.
368 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
369 Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 17 листопада 2010 року № 2698-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2698-17.
370 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
371 Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради Української РСР від 25 квітня 1991 року № 1000-XII / Верховна Рада Української РСР – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1000-12.
372 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 203.
373 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
374 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
375 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
376 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 620-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/620-15.
377 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про взаємну правову допомогу в кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1715-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1715-15.
378 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1101.
379 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 964.
380 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 205.
381 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
382 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 205.
383 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
384 Про ратифікацію Договору між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3737-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3737-12.
385 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 32.
386 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 964.
387 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 5.
388 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 972.
389 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 973–974.
390 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 205–207.
391 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
392 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 974.
393 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 205.
394 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 974.
395 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 205–206.
396 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 972.
397 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 959; Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах
[Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
398 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 31.
399 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
400 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 965.
401 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 207.
402 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
403 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
404 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 206.
405 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 206.
406 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 33.
407 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. Центр учбової літ., 2013. – С. 206.
408 Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1789-12/print1361271293989406.
409 Про Службу безпеки України [Електронний ресурс] : Закон України від 25 березня 1992 року № 2229-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2229-12/print1373533572125581.
410 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 березня 2013 року – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 207.
411 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
412 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України
від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
413 Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
414 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 206.
415 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 975.
416 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 206–207.
417 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 року. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 206.
418 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 206.
419 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 973.
420 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
421 Про державну таємницю [Електронний ресурс] : Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3855-12/conv/print1371451652763341.
422 Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю [Електронний ресурс] : наказ Служби безпеки України від 12 серпня 2005 року № 440 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0902-05/conv/print1360048133620573.
423 Про деякі питання передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 14 грудня 2004 року № 1483/2004 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1483/2004/print1360050276201189.
424 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
425 Про державну таємницю [Електронний ресурс] : Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3855-12/conv/print1371451652763341.
426 Про деякі питання передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 14 грудня 2004 року № 1483/2004 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1483/2004/print1360050276201189.
427 Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про взаємний захист таємної інформації [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року
№ 2937-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2937-14.
428 Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Французької Республіки про взаємну охорону таємної інформації та матеріалів [Електронний ресурс] : Закон України від 5 липня 2001 року № 2602-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2602-14.
429 Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємний захист таємної інформації та матеріалів [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року № 2938-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2938-iii.
430 Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Узбекистан про взаємний захист таємної інформації [Електронний ресурс] : Закон України від 15 листопада 2001 року № 2800-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2800-14.
431 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1093.
432 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
433 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
434 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 499.
435 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г.Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1095.
436 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 205.
437Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 35.
438 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 969.
439 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
440 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
441 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
442 Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 252-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/252-16.
443 Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 року № 2996-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2996-12.
444 Про ратифікацію Договору між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 листопада 1996 року № 471/96-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/471/96-%D0%B2%D1%80.
445 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
446 Про ратифікацію Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 740/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740/97-%D0%B2%D1%80.
447 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
448 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
449 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
450 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
451 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
452 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
453 Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1993 року № 2996-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2996-12.
454 Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 11 серпня 1978 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/mijdvost.html.
455 Маланюк А.Г. Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами, за законодавством України : дис. … канд.. юрид. наук : 12.00.09 / Маланюк Андрій Григорович. – Львів,
2004. – С. 57.
456 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 969.
457 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 205–206.
458 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 36.
459 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 208.
460 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
461 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
462 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 979.
463 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 208.
464 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 206-207.
465 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 980.
466 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
467 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 37.
468 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 207.
469 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 988.
470 Сизоненко А. Відеозв’язок як засіб проведення слідчих дій за межами України / А. Сизоненко // Право України. – 2003. – № 3. – С. 96.
471 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
472 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний ресурс] : Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/251-16.
473 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
474 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 990.
475 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 209–210.
476 Конвенція про взаємодопомогу в кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу від 29 травня 2000 року / Верховна Рада України. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_238.
477 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 990.
478 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – С. 530.
479 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 991.
480 Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80.
481 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 991.
482 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 991.
483 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2148-08; Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80.
484 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 989–990.
485 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 210.
486 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 208–209.
487 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 202–204.
488 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
489 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 984.
490 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 38-39.
491 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 року. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 207.
492 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – С. 30.
493 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 235.
494 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 44/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/44/98-%D0%B2%D1%80.
495 Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 червня 2011 року № 3449-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3449-17.
496 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : 10 лист. 1994 р. № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
497 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 978.
498 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – C. 523–524.
499 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 211.
500 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 206.
501 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
502 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 15.
503 Загальна Декларація прав людини [Електронний ресурс] : резолюція 217 A (III) Генеральної Асамблеї від 10 грудня 1948 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.
504 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від
19 жовтня 1973 року № 2148-VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
505 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 року
№ 9-зп. – [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-97/print1360513922774198.
506 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 36.
507 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 10.
508 Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15.
509 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 211.
510 Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду : Закон України
від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР / Верховна Рада України . – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266/94-%D0%B2%D1%80/print1360050276201189.
511 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 124.
512 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 125–126.
513 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України про міжнародну правову допомогу при проведенні процесуальних дій / [О.В. Бедро, В.В. Григоровський, О.Ю. Кіцул, О.В. Коваленко, М.П. Красноборова, Л.Г. Новик, О.В. Сапін]. – К. : Генеральна прокуратура України; Національна академія прокуратури України, 2012. – С. 42-44.
514 Все о дипломатии [Электронный ресурс] // Особая статья в мирном договоре. – Режим доступу : http://diplomat-ceremonial.ru/diplomatia-drevnego-vostoka/osobaya-statya-v-mirnom-dogovore.html.
515 Янинин В.Л. Российское законодательство X-XX вв.: Законодательство Древней Руси : в 9 т. Т. 1 / отв. ред. В.Л. Янинин. – М., 1984. – С. 55.
516 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року – Режим доступу : http://ukraine.uapravo.net/data2008/base65/ukr65729.htm.
517 Зайчук О.В. Сучасна правова енциклопедія / О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко та ін.; Інститут законодавства Верховної Ради. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 53.
518 Валеев Р. Выдача преступников в современном международном праве (некоторые вопросы теории и практики) / Валеев Р. – Казань, 1976. – С. 28.
519 Сафаров H.A. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемы теории и практики /
Н.А. Сафаров. – M. : Волтерс Клувер, 2005. – С. 3.
520 Березняк В.С. Екстрадиція як інститут кримінально-процесуального права України : дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Березняк Василь Сергійович. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 41.
521 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
522 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
523 Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту [Електронний ресурс] : Закон України від 8 липня 2011 року № 3671-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3671-17/print1360050276201189.
524 Бущенко А.П. Проти катувань. Стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини / А.П. Бущенко ; Харківська правозахисна група. – Х. : Фоліо, 2005. – С. 42–43.
525 Березняк В.С. Екстрадиція як інститут кримінально-процесуального права України : дис. … … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец 12.00.09 / Березняк Василь Сергійович. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 41.
526 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
527 Березняк В.С. Екстрадиція як інститут кримінально-процесуального права України : дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Березняк Василь Сергійович. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 185.
528 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 201.
529 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
530 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
531 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
532 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
533 Сафаров H.A. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемы теории и практики /
Н.А. Сафаров. – M. : Волтерс Клувер, 2005. – С. 228.
534 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
535 Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від 21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
536 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
537 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1716-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1716-15.
538 Минкова Ю.В. Принципы института выдачи (экстрадиции) в международном праве : монография / Ю. В. Минкова. – М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 2002. – С. 52.
539 Кудрявцев В.Н. Международное уголовное право : учеб. пособ. / В.Н. Кудрявцев (ред.). – М. : Наука,
1999. – С. 181.
540 Никольский Д.О выдаче преступников по началам международного права / Д.О. Никольский. – СПб. : Типография М.М. Стасюлевича, 1884. – 360 с.
541 Шевченко О.Т. Традиції та тенденції екстрадиційної правозастосовної практики / О.Т. Шевченко // Університетські наукові записки. – 2007. – № 2 (22). – С. 398.
542 Валеев Р. Выдача преступников в современном международном праве (некоторые вопросы теории и практики) / Валеев Р. – Казань, 1976. – С. 83.
543 Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від 21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
544 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
545 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 571-572.
546 Нарбутаев Э. Курс Международного уголовного права [Электронный ресурс] / Нарбутаев Э., Сафаев Ф. – Ташкент, Мехнат, 2006. – 289 с. – Режим доступа: http://www.studylaw.narod.ru/narbutaev/narb_56.htm.
547 Беляев С.С. Экстрадиция в уголовном праве : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / С.С. Беляев. – М.,1999. – С. 14.
548 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 15.
549 Минкова Ю.В. Принципы института выдачи (экстрадиции) в международном праве : монография / Ю.В. Минкова. – М. : Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 2002. – С. 86.
550 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 212.
551 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
552 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
553 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
554 Шевченко О.Т. Традиції та тенденції екстрадиційної правозастосовної практики / О.Т. Шевченко // Університетські наукові записки. – 2007. – № 2 (22). – С. 398.
555 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 213.
556 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
557 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
558 Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від 21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
559 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1716-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1716-15.
560 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 1 липня 2004 року № 1966-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1966-15.
561 Про ратифікацію Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 740/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740/97-%D0%B2%D1%80.
562 Вениаминов А.Г. Институт экстрадиции как форма международно-правового сотрудничества Российской Федерации в сфере уголовного судопроизводства : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Вениаминов Андрей Германович. – М., 2010. – С. 19.
563 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
564 Волосюк П.В. Международное сотрудничество в уголовном судопроизводстве : учеб. пособ. /
Волосюк П.В. – Ставрополь : Изд-во СГУ, 2009.– С. 185.
565 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
566 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних
та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
567 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
568 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 214.
569 Зайчук О.В. Сучасна правова енциклопедія / О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко та ін.; Інститут законодавства Верховної Ради. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.
570 Зайчук О.В. Сучасна правова енциклопедія / О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко та ін.; Інститут законодавства Верховної Ради. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.
571 Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року № 2942-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2942-14.
572 Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту : Закон України від 8 липня 2011 року № 3671-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3671-17/print1373533572125581.
573 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218–219.
574 Бущенко А.П. Проти катувань. Стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини / А.П. Бущенко ; Харківська правозахисна група. – Х. : Фоліо, 2005. – С. 243.
575 Васильєв Ю.Г. Інститут видачі злочинців (екстрадиції) в сучасному міжнародному праві : монографія / Васильєв Ю.Г. – М. : Сучасна економіка і право, 2003. – С. 28–29.
576 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР
від 19 жовтня 1973 року № 2148 – VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
577 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
578 Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_155.
579 Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього від 30 листопада 1973 року [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_149.
580 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР
від 19 жовтня 1973 року № 2148 – VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
581 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 16.
582 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
583 Сафаров H.A. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемы теории и практики /
Н.А.Сафаров. – M. : Волтерс Клувер, 2005. – 416 с.
584 Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki.
585 Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki.
586 Свистуленко М.П. Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти [Електронний ресурс] : дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /
М.П. Свистуленко. – К., 2005. – Режим доступу : http://dysertaciya.org.ua/disertaciya_1_620.html.
587 Никольский Д. О выдаче преступников по началам международного права / Д.О. Никольский – СПб. : Тип. М.М. Стасюлевича, 1884. – С. 31-32.
588 Беляев С.С. Экстрадиция в уголовном праве : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / С.С. Беляев. – М.,1999. – С. 14.
589 Фрицький О.Ф. Конституційне право України : підручник / О.Ф. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер,
2002. – С. 285.
590 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 201.
591 Березняк В.С. Екстрадиція як інститут кримінально-процесуального права України : дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Березняк Василь Сергійович. – Дніпропетровськ,
2009. – С. 48–49.
592 Чорноус Ю.М. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру / Ю.М. Чорноус // Південноукраїнський правничий часопис № 4. – 2011. – С. 49.
593 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 212.
594 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо видачі особи (екстрадиції) [Електронний ресурс] : Закон України від 2 червня 2011 року № 3453-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3453-17.
595 Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1789-12/print1373533572125581.
596 Про надання Генеральному прокурору України повноважень на підписання договорів (угод) про передачу засуджених [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 листопада 1993 року № 3611-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3611-12.
597 Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
598 Про затвердження Інструкції про організаційно-протокольне забезпечення заходів міжнародного співробітництва, які здійснюються органами прокуратури України [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
599 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. Ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 540.
600 Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/395/2011.
601 Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Верховного Суду України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0446-99.
602 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
603 Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
604 Про приєднання України до Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 336/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/336/95-%D0%B2%D1%80.
605 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
606 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
607 Кудрявцев В.Н. Международное уголовное право : учеб. пособ. / В.Н. Кудрявцев (ред.). – М. : Наука,
1999. – С. 176.
608 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
609 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1716-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1716-15.
610 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
611 Про ратифікацію Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 січня 2002 року № 2927-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2927-14.
612 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 1 липня 2004 року № 1966-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1966-15.
613 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України
від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
614 Про ратифікацію Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 450/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/450/95-%D0%B2%D1%80.
615 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 238/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/238/94-%D0%B2%D1%80.
616 Про ратифікацію Договору між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 1 листопада 1996 року № 471/96-ВР /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/471/96-%D0%B2%D1%80.
617 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 451/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/451/95-%D0%B2%D1%80.
618 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
619 Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права : дис. … на здобуття наук. ступеня канд.. юрид наук : спец. 12.00.11 / Вихрист Сергій Михайлович. – Х., 2002. – С. 24-26.
620 Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів [Електронний ресурс] : наказ Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року № 3/1/2/5/2/2 /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0054-97.
621 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
622 Про громадянство України [Електронний ресурс] : Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14/print1360050276201189.
623 Про приєднання України до Конвенції про статус апатридів [Електронний ресурс] : Закон України від 11 січня 2013 року № 23-VII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/
23-18.
624 Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3773-17/print1361271293989406.
625 Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту [Електронний ресурс] : Закон України від 8 липня 2011 року № 3671-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3671-17/print1360050276201189.
626 Макаров М.А. Кримінально-процесуальне забезпечення екстрадиції : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / М. А. Макаров ; наук. кер. В. В. Рожнова ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. – Ірпінь, 2012. – 22 с.
627 Сафаров H.A. Экстрадиция в международном уголовном праве: проблемы теории и практики /
H.A. Сафаров – M. : Волтерс Клувер, 2005. – С. 9.
628 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 5.
629 Про міжнародні договори України [Електронний ресурс] : Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1906-15/print1361271293989406.
630 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
631 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
632 Про ратифікацію Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради Української РСР від 25 квітня 1991 року № 1000-XII / Верховна Рада Української РСР – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1000-12.
633 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
634 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
635 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
636 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
637 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 212.
638 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 212.
639 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 7.
640 Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Верховного Суду України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0446-99.
641 Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
642 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право, 2012. – С. 491–492.
643 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
644 Про організацію роботи органів прокуратури у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
645 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 212.
646 Про ратифікацію Договору між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року № 3737-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3737-12.
647 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
648 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 1 липня 2004 року № 1966-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1966-15.
649 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від
14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
650 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
651 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
652 Типовий договір про взаємну допомогу в галузі кримінального правосуддя [Електронний ресурс] : резолюція 45/117 Генеральної Асамблеї ООН / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_833.
653 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
654 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 213.
655 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 1 липня 2004 року № 1966-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1966-15.
656 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
657 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 213.
658 Про організацію роботи органів прокуратури у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
659Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. Ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 542.
660 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
661 Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. Ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право, 2012. – С. 492.
662 Про організацію роботи органів прокуратури у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
663 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 213.
664 Про затвердження Інструкції про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами : наказом Державного комітету у справах охорони державного кордону України та Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 1998 року № 474/845 дск.
665 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
666 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 213.
667 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
668 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України 3 березня 1998 року № 140/98-ВР/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80.
669 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 201.
670 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
671 Про організацію роботи органів прокуратури у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
672 Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. Ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право, 2012. – С. 566.
673 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
674 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
675 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
676 Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
677 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 215.
678 Про організацію роботи органів прокуратури у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
679 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 214.
680 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 214–215.
681 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 558–560.
682 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 215.
683 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 214–215.
684 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 579.
685 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 219–220.
686 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 215.
687 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від
14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
688 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
689 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
690 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 568-569.
691 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
692 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
693 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар: у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 583.
694 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
695 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
696 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 214.
697 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
698 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 214.
699 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 214.
700 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від
14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
701 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 220.
702 Про затвердження Інструкції про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами : наказом Державного комітету у справах охорони державного кордону України та Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 1998 року № 474/845 дск.
703 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 212.
704 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218–219.
705 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
706 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від
14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
707 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1716-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1716-15.
708 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
709 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
710 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 217–219.
711 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
712 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
713 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від
14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
714 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
715 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
716 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
717 Про громадянство України [Електронний ресурс] : Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14/print1360050276201189.
718 Про громадянство України [Електронний ресурс] : Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14/print1360050276201189
719 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
720 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
721 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від
14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
722 Теліпко В.Е. Міжнародне публічне право : навч. посіб. / В.Е. Теліпко, А.С. Овчаренко ; за заг. ред. В.Е. Теліпко. – К. : Центр учбової літ., 2010. – С. 466.
723 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
724 Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від 21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
725 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
726 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Панама про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 12 травня 2004 року № 1716-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1716-15.
727 Теліпко В.Е. Міжнародне публічне право : навч. посіб. / В.Е. Теліпко, А.С. Овчаренко ; за заг. ред. В.Е. Теліпко. – К. : Центр учбової літ., 2010. – С. 466.
728 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
729 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
730 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право, 2012. – С. 572.; Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
731 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
732 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
733 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від
14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
734 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 березня 2003 року № 623-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/623-15.
735 Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію [Електронний ресурс] : Закон України від 21 жовтня 1999 року № 1184-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1184-14.
736 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
737 Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства
від 26 листопада 1968 року // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна правова допомога (кн. 1) : зб. док. – К. : Юрінком, 1996. – 1184 с.
738 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
739 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
740 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
741 Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
742 Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
743 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 572.
744 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218–219.
745 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
746 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
747 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
748 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 218.
749 40. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
750 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
751 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С.575; Про ратифікацію Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] :
Закон України від 18 листопада 2009 року № 1730-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1730-17.
752 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та СD) / [уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел]. – К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2009. – С. 911.
753 Марышева Н.И. Правовая помощь по уголовным делам (международный аспект) / Н.И. Марышева // Материалы по иностранному законодательству и международному частному праву. – М.: ВНИИ сов. гос. строительства и законодательства, 1989. – Труды 44. – С. 169.
754 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
755 Про ратифікацію Договору між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 4 червня 2004 року № 1758-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1758-15.
756 Про ратифікацію Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України
від 18 листопада 2009 року № 1730-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1730-17.
757 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
758 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
759 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України 3 березня 1998 року № 140/98-ВР/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80.
760 Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : підпис. 7 жовтня 2002 року – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_619.
761 Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) [Електронний ресурс] : Закон України від 4 лютого 2004 року № 1433-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1433-15.
762 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
763 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» [Електронний ресурс] : постанова Верховної Ради України
від 4 лютого 1994 року № 3941-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3941-12.
764 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
765 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
766 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
767 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
768 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 201.
769 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
770 Маланюк А.Г. Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами, за законодавством України : дис. ... на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 /
Андрій Григорович Маланюк. – К., 2004. – С. 83-84.
771 Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заложників [Електронний ресурс] : Указ Президії Верхової Ради Української РСР від 8 травня 1987 р. № 3954-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3954-11.
772 Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 року № 3484-XI / Верховна Рада Української РСР – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3484-11.
773 Про приєднання України до Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом [Електронний ресурс] : Закон України від 29 листопада 2001 року № 2855-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2855-14.
774 Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [Електронний ресурс] : Закон України від 12 вересня 2002 року № 149-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/149-15.
775 Маланюк А.Г. Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами, за законодавством України : дис. ... на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 /
Андрій Григорович Маланюк. – К., 2004. – С. 83.
776 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 221–223.
777 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 339/95-ВР /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
778 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
779 Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Верховного Суду України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0446-99.
780 Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів [Електронний ресурс] : спільний наказ Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року № 3/1/2/5/2/2 /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0054-97.
781 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 212.
782 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
783 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – 48 с.
784 Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1789-12/print1373533572125581.
785 Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
786 Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1789-12/print1373533572125581.
787 Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс] : наказ Генерального прокурора України від 11 лютого 2013 року № 8 гн. – Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
788 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 17.
789 Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/395/2011.
790 Про ратифікацію Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 лютого 2000 року № 1438-III/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1438-14.
791 Про ратифікацію Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про взаємну правову допомогу в кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2695-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2695-15.
792 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
793 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 215–216.
794 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 221; Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року /
Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
795 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202–203.
796 Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів [Електронний ресурс] : спільний наказ Міністерства внутрішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 року № 3/1/2/5/2/2 /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0054-97.
797 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
798 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР
від 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
799 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР
від 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
800 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 221.
801 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
802 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
803 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
804 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України при підготовці і виконанні клопотань про перейняття кримінального провадження (схвалено метод. радою при прокуратурі Терноп. обл., протокол № 10 від 14 грудня 2012 р.). – С. 8.
805 Никитин против России [Электронный ресурс]: решение Европейского суда по правам человека, 11 сент. 2004 г. – Режим доступа : http://www.espch.ru/content/view/31/0/.
806 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
807 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України при підготовці і виконанні клопотань про перейняття кримінального провадження (схвалено методичною радою при прокуратурі Тернопільської області, протокол № 10 від 14 грудня 2012 року.). – С. 17.
808 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 38.
809 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 16.
810 Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80.
811 Гарькавий проти України : Рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pozovna.com.ua-garkaviy-vs-ukraine.
812 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 222.
813 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
814Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 598.
815 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 222.
816 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
817 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
818 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 217–219.
819 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України
від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
820 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
821 Типовий договір про видачу [Електронний ресурс] : резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_687.
822 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України при підготовці і виконанні клопотань про перейняття кримінального провадження(схвалено методичною радою при прокуратурі Тернопільської області, протокол № 10 від 14 грудня 2012 року.). – С. 10.
823 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 222–223.
824 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
825 Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/240/94-%D0%B2%D1%80.
826 Про ратифікацію Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах [Електронний ресурс] : Закон України від 22 листопада 1995 року № 452/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/452/95-%D0%B2%D1%80.
827 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 222.
828 Методичні рекомендації щодо виконання вимог міжнародних договорів та КПК України при підготовці і виконанні клопотань про перейняття кримінального провадження (схвалено метод. радою при прокуратурі Терноп. обл., протокол № 10 від 14 грудня 2012 р.). – С. 11.
829 Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [Електронний ресурс] : Закон України 3 березня 1998 року № 140/98-ВР/ Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/140/98-%D0%B2%D1%80.
830 Угода між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року : підпис. 10 листопада 1998 року // Прокуратура в Україні : Правові основи. Організаційні засади. Прокурор у судочинстві. Прокурорський нагляд. Міжнародне співробітництво : зб. нормат. актів / відп ред. М.О. Потебенько. – К., 2000. – С. 290–293.
831 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 223.
832 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
833 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
834 Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю. К. Качуренко. –
2-е вид. – К. : Юрінформ, 1992. – С. 198.
835 Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю. К. Качуренко. – 2-е вид. – К. : Юрінформ, 1992. – С. 198.
836 Фединяк Л. Визнання іноземних рішень на території України: окремі питання / Л. Фединяк //
Право України. – 2000. – № 7. – С. 82-84.
837 Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Конституції України. Станом на 1 груд. 2010 р. / за ред. В.Л. Мусіяки. – К. : Центр учбової літ., 2011. – С. 385.
838 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1036.
839 Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Конституції України. Станом на 1 груд. 2010 р. / за ред. В.Л.Мусіяки. – К. : Центр учбової літ., 2011. – С. 385; Про міжнародні договори України [Електронний ресурс] : Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1906-15/print1361271293989406.
840 Про судоустрій і статус суддів [Електронний ресурс] : Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17/print1361966500163478.
841 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1036.
842 Про виконавче провадження : Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – ст.207.
843 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2752-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2752-15.
844 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
845 Конвенція про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є вiд 19 травня 1978 року // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1979. – № 33 – Ст. 539.
846 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
847 Про ратифікацію Додаткового протоколу до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 3 квітня 2003 року № 718-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/718-15.
848 Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 16 січня 1998 року № 43/98-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/43/98-%D0%B2%D1%80.
849 Про приєднання України до Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 336/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/336/95-%D0%B2%D1%80.
850 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon2.rada.gov.ua/laws/show/339/95-%D0%B2%D1%80.
851 Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування [Електронний ресурс] : Закон України від 11 січня 2000 року № 1372-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1372-14.
852 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Білорусь про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 17 лютого 2010 року № 1904-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1904-17.
853 Про ратифікацію Угоди між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 10 червня 2009 року № 1492-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1492-17.
854 Про ратифікацію Договору між Україною і Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 5 жовтня 2005 року № 2938-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2938-15.
855 Про ратифікацію Договору між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2694-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2694-15.
856 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2751-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2751-15.
857 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Вірменія про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від
15 листопада 2001 року № 2798-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2798-14.
858 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Казахстан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 18 травня 2000 року № 1738-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1738-14.
859 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Узбекистан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 19 березня 1999 року № 532-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/532-14.
860 Про ратифікацію Договору між Україною та Азербайджанською Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від
21 листопада 1997 року № 669/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/669/97-%D0%B2%D1%80.
861 Про ратифікацію Договору між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 21 листопада 1997 року № 670/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/670/97-%D0%B2%D1%80.
862 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1038–1040.
863 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 602.
864 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1038–1040.
865 Про міжнародні договори України [Електронний ресурс] : Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1906-15/print1361271293989406.
866 Практика застосування судами України міжнародних договорів України щодо визнання та виконання вироків іноземних судів [Електронний ресурс]: лист від 1 лютого 2008 року / Верховний Суд України. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba.
867 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
868 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1039.
869 Маланюк А.Г. Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами, за законодавством України: дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Андрій Григорович Маланюк. – Львів, 2004. – С. 163.
870Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
871 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
872 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1040.
873 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ.,
2013. – С. 223.
874 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар : у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін..; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х. : Право,
2012. – С. 605; Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
875 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
876 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
877 Тростянська Я.В. Визнання і виконання в Україні вироків іноземних держав : дис. кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Тростянська Ярослава Іванівна. – К., 2011. – С. 33.
878 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
879 Про ратифікацію Договору між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 21 листопада 1997 року № 670/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/670/97-%D0%B2%D1%80.; Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Узбекистан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 19 березня 1999 року № 532-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/532-14.; Про ратифікацію Договору між Україною та Азербайджанською Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від
21 листопада 1997 року № 669/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/669/97-%D0%B2%D1%80.
880 Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про передачу засуджених для відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 7 березня 2002 року № 3106-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3106-14.
881 Тростянська Я.В. Визнання і виконання в Україні вироків іноземних держав : дис. кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Тростянська Ярослава Іванівна. – К., 2011. – С. 35.
882 Gregorczyk T., Tylman J. Polskie postępowanie karne / Т. Gregorczyk, J. Tylman. – Warsyawa : Wydawnictwa Prawnicze PWN, 2001. – Р. 923; Волеводз А.Г. Международный розыск, арест и конфискация полученных преступным путем денежных средств и имущества [Текст] : (правовые основы и методика) / Волеводз А.Г.; науч. ред. А. Б. Соловьев. – М. : Юрлитинформ, 2000. – С. 405.
883 Міжнародно-правове співробітництво України з питань кримінального судочинства. – Офіц. вид. –
Ужгород : ІВА, 2001. – С. 227–244.
884 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
885 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
886 Тростянська Я.В. Визнання і виконання в Україні вироків іноземних держав : дис. кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Тростянська Ярослава Іванівна. – К., 2011. – С. 36–37.
887 Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування вiд 28 березня 1997 року [Електронний ресурс] : Закон України 11 січня 2000 року № 1372-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1372-14.
888 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
889 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 бер. 2013 р. – К. : Центр учбової літ.,
2013. – С. 224.
890 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1169.
891 Волеводз А.Г. Международный розыск, арест и конфискация полученных преступным путем денежных средств и имущества [Текст] : (правовые основы и методика) / Волеводз А.Г.; науч. ред. А. Б. Соловьев. – М. : Юрлитинформ, 2000. – С. 375–377.
892 Волеводз А.Г. Международный розыск, арест и конфискация полученных преступным путем денежных средств и имущества [Текст] : (правовые основы и методика) / Волеводз А.Г.; науч. ред. А. Б. Соловьев. – М. : Юрлитинформ, 2000. – С. 406.
893 Практика застосування судами міжнародних договорів України щодо визнання та виконання вироків іноземних судів [Електронний ресурс] : Лист Верховного Суду України. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/1b9ef23167cc14e6c22574900031337c?OpenDocument.
894 Про судоустрій і статус суддів [Електронний ресурс] : Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17/print1361966500163478.
895 Ерохин В. Передача осужденных иностранцев на родину для дальнейшего отбывания наказания / В. Ерохин // Российская юстиция. – № 8. – 1999. – С. 35–36.
896 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1046–1048.
897 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1169–1170; Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
898 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ.,
2013. – С. 224.
899 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 15.
900 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ.,
2013. – С. 22.
901 Про безоплатну правову допомогу [Електронний ресурс] : Закон України від 2 червня 2011 року № 3460-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3460-17/print1360050276201189.
902 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 609 – 610.
903 Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 17 грудня 1997 року № 738/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/738/97-%D0%B2%D1%80.
904 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
905 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
906 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1048–1049.
907 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
908 Практика застосування судами міжнародних договорів України щодо визнання та виконання вироків іноземних судів [Електронний ресурс] : Лист Верховного Суду України. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/1b9ef23167cc14e6c22574900031337c?OpenDocument.
909 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
910 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
911 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1049–1052.
912 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1052.
913 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1170–1171.
914 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
915 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1171.
916 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
917 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1171.
918 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1171.
919 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 611.
920 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
921 Тростянська Я.В. Визнання і виконання в Україні вироків іноземних держав : дис. кандидата юрид. наук : 12.00.09 / Тростянська Ярослава Іванівна. – К., 2011. – С. 15.
922 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
923 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1055.
924 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
925 Про ратифікацію Додаткового протоколу до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 3 квітня 2003 року № 718-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/718-15.
926 Про ратифікацію Угоди між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 10 червня 2009 року № 1492-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1492-17.
927 Про ратифікацію Договору між Україною і Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 5 жовтня 2005 року № 2938-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2938-15.
928 Про ратифікацію Договору між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 22 червня 2005 року № 2694-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2694-15.
929 Про ратифікацію Договору між Україною та Ісламською Республікою Іран про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 6 липня 2005 року № 2751-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2751-15.
930 Про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Вірменія про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від
15 листопада 2001 року № 2798-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2798-14.
931 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Казахстан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 18 травня 2000 року № 1738-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1738-14.
932 Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Узбекистан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 19 березня 1999 року № 532-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/532-14.
933 Про ратифікацію Договору між Україною та Азербайджанською Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від
21 листопада 1997 року № 669/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/669/97-%D0%B2%D1%80.
934 Про ратифікацію Договору між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 21 листопада 1997 року № 670/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/670/97-%D0%B2%D1%80.
935 Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Фінляндською Республікою про взаємну передачу для відбування покарання осіб, що засуджені до позбавлення волі від 8 листопада 1990 року / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/246_101/print1361271293989406.
936 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 224–225.
937 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 3.
938 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 21 вересня 2010 року № 2529-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2529-17/print1360675237537374.
939 Про міжнародні договори України [Електронний ресурс] : Закон України від 29 червня 2004 року
№ 1906-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1906-15/print1361271293989406.
940 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 224–225.
941 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 202.
942 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 227–228.
943 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 614.
944 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
945 Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування вiд 28 березня 1997 року [Електронний ресурс] : Закон України 11 січня 2000 року № 1372-XIV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1372-14.
946 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1173.
947 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
948 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 225.
949 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
950 Про громадянство України [Електронний ресурс] : Закон України від 18 січня 2001 року № 2235-III / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14/print1360050276201189.
951 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 21 вересня 2010 року № 2529-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2529-17/print1360675237537374.
952 Про міжнародні договори України [Електронний ресурс] : Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1906-15/print1361271293989406.
953 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
954 Про ратифікацію Додаткового протоколу до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 3 квітня 2003 року № 718-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/718-15.
955 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 225.
956 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 225.
957 Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 року № 3484-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3484-11.
958 Загальна Декларація прав людини [Електронний ресурс] : резолюція 217 A (III) Генеральної Асамблеї від
10 грудня 1948 року / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.
959 Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148 – VIII / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
960 Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 9 грудня 1975 року / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_084.
961 Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 року № 3484-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3484-11.
962 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1174–1177.
963 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 8.
964 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 16.
965 Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [Електронний ресурс] : Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 року № 3484-XI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3484-11.
966 Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції [Електронний ресурс] : Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/475/97-%D0%B2%D1%80.
967 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1057–1058.
968 Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями від 30 серпня 1955 року / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_212.
969 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 616.
970 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 225.
971 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – С. 616–617.
972 Волеводз А.Г. Правовое регулирование новых направлений международного сотрудничества в сфере уголовного процесса / Волеводз А.Г. . – М. : Юрлитинформ, 2002. – С. 395.
973 Про ратифікацію Додаткового протоколу до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 3 квітня 2003 року № 718-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/718-15.
974 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. – Х. : Одіссей, 2013. – С. 1057–1058.
975 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 225.
976 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
977 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 225.
978 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 бер. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 225.
979 Про ратифікацію Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про передачу засуджених осіб [Електронний ресурс] : Закон України від 21 вересня 2010 року № 2529-VI / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2529-17/print1360675237537374.
980 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
981 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
982 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1178–1179.
983 Про ратифікацію Договору між Україною і Грузією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від 21 листопада 1997 року № 670/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/670/97-%D0%B2%D1%80.
984 Про ратифікацію Договору між Україною та Азербайджанською Республікою про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання [Електронний ресурс] : Закон України від
21 листопада 1997 року № 669/97-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/669/97-%D0%B2%D1%80.
985 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
986 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 226.
987 Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства [Електронний ресурс] : наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань
від 29 червня 1999 року № 34/5/22/130/512/326/73 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0446-99.
988 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 226.
989 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 226.
990 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1181.
991 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 621; Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
992 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 бер. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 226.
993 Про затвердження Інструкції про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами : наказом Державного комітету у справах охорони державного кордону України та Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 1998 року № 474/845 дск.
994 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 226.
995 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
996 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 622.
997 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1181.
998 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
999 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
1000 Про застосування амністії в Україні [Електронний ресурс] : Закон України від 1 жовтня 1996 року № 392/96-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/392/96-%D0%B2%D1%80/print1360050276201189.
1001 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 29.
1002 Про Положення про порядок здійснення помилування [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 16 вересня 2010 року № 902/2010 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/902/2010.
1003 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1182.
1004 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 бер. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 227.
1005 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар / за заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – С. 1182–1183.
1006 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 229.
1007 Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків [Електронний ресурс] : Закон України від 26 вересня 2002 року № 172-IV / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/172-15.
1008 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
1009 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
1010 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
1011 Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – С. 29.
1012 Кримінальний кодекс України : прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квіт. 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
1013 Про Положення про порядок здійснення помилування [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 16 вересня 2010 року № 902/2010 / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/902/2010.
1014 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80; Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право, 2012. – С. 623–624.
1015 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 228.
1016 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 629–630.
1017 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
1018 Про затвердження Інструкції про порядок виїзду конвойних груп МВС у службові відрядження за кордон для приймання за межами України осіб, які перебувають під вартою : наказ МВС України від 14 травня 2009 року № 217 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?code=v0217320-09.
1019 Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар. Т. 2 / [Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.] ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х. : Право,
2012. – С. 630.
1020 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 бер. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 228.
1021 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 бер. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 228.
1022 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
1023 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
1024 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 229.
1025 Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік [Електронний ресурс] : Закон України від 22 вересня 1995 року № 337/95-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/337/95-%D0%B2%D1%80.
1026 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 229.
1027 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 229.
1028 Кримінальний процесуальний кодекс України [текст] : станом на 5 берез. 2013 р. – К. : Центр учбової літ., 2013. – С. 229.