Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
35,36,37Б.Шоу.Пігмаліон Художні смаки місіс Хіґінс сміливо поєднують просту вишуканість синтетичного стилю XVIII століття «чипендейл» і мужність деталей, стилізованих під єлизаветинську епоху (тобто часи Пізнього Відродження, правління Єлизавети Першої і розквіту творчості Шекспіра). Стилізація, обігравання стилів різних епох у немислимих, парадоксальних сполученнях — це і є основна ознака Модерну. Люди Модерну — незвичайні. Місіс Хіґінс — не виняток. Та і якою могла бути мама такого дивака і парадоксаліста, як професор Генрі Хіґінс? До речі, матір Бернарда Шоу теж була дивакуватою, хоча б тому, що в молодості не вважала за потрібне піклуватися про дітей, а в старості всерйоз захопилася спіритизмом. Проте драматург запевняв, що ніякої іншої мами він би не бажав.Меблі в інтер'єрах місіс Хіґінс — це не просто знак Модерну. Дійові особи почергово сідають на ті ж самі крісла і диваниШоу, безумовно, був великим майстром вибудовувати мізансцени, чому він учився в знаменитих театральних діячів свого часу. Ллє справа не тільки в мізансценах, що відтворюють динаміку фізичної дії. Кружляння мізансцен символізує принцип каруселі в Модерні, де всі постійно міняються місцями і всі ніби грають одну роль. Так, за письмовим столом спочатку сидить місіс Хіґінс, а в останній дії — Еліза. Саме після цього вона заявляє Хіґінсу про свою самостійність і рішення давати уроки фонетики, чим викликає спочатку його гнів, а потім захват.С в стилі Модерн ще одна риса — це демократизм. Саме аристократка місіс Хіґінс говорить захопленим друзям-лінгвістам про неприпустимість експериментів над живою людиною. Ця вишукана дама, яку ми часто бачимо працюючою за письмовим столом (а це теж виклик Модерну — зміна традиційної ролі жінки в домі), займається вихованням двох старих холостяків так само, як і економка місіс Пірс, що належить до іншого суспільного прошарку. Саме місіс Хіґінс залишає в себе Елізу, що втекла в розпачі від образливої неуважності своїх учителів. Саме вона милосердно приймає в себе злиденну місіс Ейнсфорд Хілл з її дурними та нещасливими дітьми. Вона єдина прекрасно розуміє, що різниця між герцогинею і квіткаркою — не у вимові і манерах, а в доходах. Тому в освіченості немає ніяких переваг, якщо відсутні доходи чи уміння здобувати гроші: «Звички і манери світської дами, але тільки без доходів світської дами, при повному невмінні заробити собі на хліб». Місіс Хіґінс ненав'язливо і делікатно виховує також і такого грубіяна, як батько Елізи, називаючи його «мій милий містер Дулітл», висловлюючи бажання бути присутньою на його весіллі.Сучасні читачі, глядачі і критики сприймають Альфреда Дулітла як типового люмпена, що раптово стає буржуа. Проте Дулітл як людина Модерну — нестандартний, незвичайний, парадоксальний. Історія його раптового збагачення не просто анекдотична, а й міфологічна.Давня притча оповідає про людину, якій багатство саме йшло до рук. Щоб уникнути можливого великого нещастя, тому що таке щастя — нібито не на добро, людина покидає все й оселяється на десять років у пустелі. Повернувшись, заробляє колишнє знову. «Усіма царствами світу» спокушає Ісуса диявол у пустелі. Сучасний міф Шоу — про людину, приголомшену несподіваним збагаченням, але надто слабку, щоб відмовитися від величезної спадщини. У словесному дискурсі Альфред Дулітл виправдовує себе тим, що середини немає — або багатство, або притулок для бідних. Сміттяр-філософ виявляється зовсім не сміттярем і не багатієм, а грабарем, копачем у мину-лому. Йому не можна відмовити у шанобливому ставленні до тих, кому він скаржиться і у кого вимагає грошей. Недарма боярином на його весіллі погоджується стати полковник Пікерінґ, один з найбільш вихованих персонажів у п'єсі Шоу. Дулітл — аж ніяк не пройдисвіт. Під кінець він зізнається, що Еліза — його незаконна дочка, але просить їй про це не говорити. Але ж це означає, що з його грошей Елізі за законом не належить нічого. Сміттяр знову залишається перед моральною дилемою. Нетрадиційна для сміттяра роль.Дивак — це людина, що постійно не виконує свою соціальну функцію. А парадокс позбавлений соціальності, тож автор-парадоксаліст розглядає людину поза історією, але в просторі міфу. П'єса Шоу — це не міф про Пігмаліона та Галатею, який також перетворюється на парадокс, тому що з нього вилучена серцевина — мотив любові. Кожною фразою і кожним вчинком персонажі стверджують своє право бути не такими, як усі, — нешаблонними, оригінальними. І ця основна вимога культури Модерну повторюється у різних модифікаціях молодіжної культури андерграунда упродовж усього XX століття.Особисте життя, переконання людей, їхня індивідуальність і неповторність — недоторканні. Відстоює свої людські права в п'єсі Шоу не тільки і не стільки Еліза — нестандартна квіткарка, що володіє абсолютним музичним слухом, — скільки Хіґінс. Психоаналітик виявив би у Хіґінса прихований материнський комплекс: герой п'єси ніколи не закохувався в жінку менше сорока п'яти років, а дівчата йому здаються просто дурними, його ідеал — жінка, схожа на матір. Здається, це він говорить серйозно, хоча вірити парадоксалісту небезпечно. Але ж і полковник Пікерінґ — теж переконаний холостяк! І дурними йому здаються саме герцогині! Справа в тім, що Хіґінсу притаманні заразлива дитячість, інфантилізм та безпосередність, якими він зачаровує навіть місіс Пірс. І право залишатися саме таким він відстоює до кінця.Дивне особисте життя представників англійського художнього Модерну не можна пояснювати лише фізіологічними чи навіть психологічними причинами. Людина Модерну захоплена передусім відстоюванням своєї неповторної особистості. Адже модерністи вже стилізували всі епохи і, творячи парадокси, піддали критиці й висміюванню характерні вади кожної доби.Містер Хіґінс робить вигляд, ніби не здогадується, що Еліза — прекрасна молода дівчина. Він так поводиться, тому що боїться жінок. А може, він справді не відає про це, як дитина, захоплено заявляючи, що відтепер вони будуть жити, як «три дружних старих холостяки». Чи можна його запідозрити в нещирості? З диваками ще і не таке трапляється. Хоча, можливо, Хіґінс вигадав таку гру. Недаремно батько говорить під кінець Елізі, що її «здорово розіграли» «ці два жартівники».Еліза у фінальному двобої з Хіґінсом волає до всіх традиційних людських почуттів і мотивацій: повага, подяка, симпатія, справедливість, ревнощі. На Хіґінса не діє нічого. Нарешті, вона інстинктивно намацує потрібне — рівність у професійних заняттях. І це зачіпає його за живе. Він відстоює ділові відносини між чоловіком і жінкою, а не любовні. Тому «Пігмаліон» — п'єса не про любов. І в даному випадку неважливо, чи має Хіґінс рацію. Поняття правоти, правильності, норми — не існує в культурі Модерну. Є тільки відстоювання людиною свого права на індивідуальне розуміння буття й поведінки, навіть якщо воно не відповідає суспільним стереотипам.
біографія
обділений увагою у дитинстві,у 4 школах нічого не вивчив зате багато позабував,зустріч з дружиною,переїзд в лондон ,розлучення,злидні,вхід у коло світського товариства,друге одруження,1925 нобелівсьеа премія,смерть.
38.Рейнер марія Рільке.Народився 4 грудня 1875 у Празі. Нещасливе дитинство та 5 років навчання у військовій школі в Санкт-Пельтені наклали незабутній відбиток на його чутливу натуру і назавжди поселили в ньому почуття самотності.Рання лірика Рільке типова для поезії неоромантизму. Його збірка Вінчаний снами (Traumgekrnt, 1897), наповнений неясними мріями з відтінком містицизму, виявила яскраву образність та володіння ритмом, розміром, прийомами аллітерації і мелодикою мови. Ретельне вивчення спадку датського поета Й.П.Якобсена (1847-1885) окрилило і наповнило його строгим почуттям відповідальності. Дві поїздки до Росії, на його "духовну батьківщину" (1899 і 1900), вилилися в збірку Часослов (Das Stundenbuch, 1899-1903). Прозїчним доповненням до Часослову стали Історії про доброго Бога (Geschichten vom lieben Gott, 1900).Властиве Рільке прагнення "жити серед натовпу, але бути у часі бездомним" визначило наперед його відлюдницьку долю і безпритульність. Рільке отримав родинний герб, наївно увірувавши в свою приналежність до древнього рицарського роду, - ця помилка увічнила його імпрессіоністична поема в прозі Пісня про любов і смерть корнета Крістофа Рільке (Die Weise von Liebe und Tod des Kornets Christoph Rilke, 1906).
З 1900 по 1902 Рільке жив недалеко від колонії художників Ворпсведе, в 1901 одружився на Кларі Вестхоф. Обмеженість у статках і художні пошуки привели його в Париж, де він мав змогу спілкуватися зі скульптором О.Роденом. Французький імпресіоністичний живопис і символічна поезія також відобразилися на поезії Рільке, котра набула пластичності, широти діапазону і зосередженості на передачі незмінної суті речей (Нові вірші - Neue Gedichte, 1903-1908). Найбільший прозаїчний твір Рільке, різноплановий декадентський роман Записки Мальте Лаурідса Брігге (Die Aufzeichnungen des Malte Laurids Brigge, 1911), виявляє різноманітний вплив Парижу на сприйнятливий естетизм Рільке.
Перша світова війна змусила його на деякий час залишити Францію. В 1922 творча напруга, що довго стримувалася, разрядилася у важких для сприйняття, часто темних Дуінезьких елегіях (Duineser Elegies, 1912-1923) і натхненних Сонетах до Орфея (Die Sonette an Orpheus, 1923). Розвиваючи глибоко оригинальну символічну космологію, Рільке підіймаєтсья до нових метафізичних висот, цукає застосування диссонансів і протиріч, що мучили його все життя. В пафосі ствердження видимого, "милої землі", народжується формула "перевтілення" як передачі внутрішньої реальності речей.
Гений Рільке самотній. Його сприйняття життя, сама його творчість, яку глибоко торкнула думка про смерть, були трагічными. Слово німецької мови набуло під його пером виключну значимість, а його листи являють собою вражаюче свідоцтво абсолютної вірності поезії. Помер Рільке у Валь-Мон (Швейцарія) 29 грудня 1926.
39.Рільке і Україна.Українські мотиви в творчості митця.
Двічі Рільке побував в Україні. Перша подорож у 1899 році розбудила в поета інтерес до історії Київської Русі, а також до козацької доби, в яких він вбачав витоки історії великого народу. Рільке був глибоко вражений Софійським собором і Києво-Печерською Лаврою, їй він присвятив кілька поезій і найбільш захоплено розповідав про свої враження від неї. У Лаврських печерах Києва поет побував кілька разів.. Пошук духовного проводиря, виразника народного духу приводить Рільке до Канева на могилу Тараса Шевченка.
Збереглися відомості про інтерес Рільке і до Миколи Гоголя, особливо імпонували австрійському поетові зв'язки творчості Гоголя з українською національною традицією та історією України.Другу подорож в Україну Рільке здійснив у 1900 році. Його маршрут пролягав від Києва до Кременчука, Полтави, Харкова, і той шлях українськими степами глибоко запав у поетову душу. Великим переживанням Рільке стала краса української природи, безмежжя рівнини й степу. На цій землі поет знайшов жаданий приклад гармонійного єднання людей і природи, Бога і землі. Рільке навіть планує назавжди переселитися щ Києва, у це «близьке до Бога» місто. Враження від перебування в Україні знайшли відгук у збірці «Книга годин», її другій частині — «Книзі прощ» («Про паломництво.Дух України, її сутність виявилися у творчому спадку Рільке: це і переклади, і мистецтвознавчі статті, вірші і прозові твори, навіяні перебуванням на українській землі.Серед перекладів вирізняється «Слово про Ігорів похід»,.Зацікавившись українським фольклором, Рільке написав два оповідання, вміщені до «Казок про любого Бога». Це «Пісня про Правду» та «Як старий Тимофій співав помираючи». Рільке добре вивчив українські народні пісні, особливо захопився піснями про козаччину, і вони послужили йому матеріалом для його «Пісні про Правду».У центрі твору — проблема мистецтва і Бога. Справжнє мистецтво, виразником якого є сліпий кобзар Остап, наділене такою силою, що здатне підняти народ на боротьбу з польськими панами, а творець такої пісні, в уявленні Рільке, є рівним Богові. Близькими до Бога письменник вважає й інших персонажів, які відгукнулися на заклик кобзаря повстати проти гнобителів. В образі Остапа можна відзначити риси співця Орфея, бо кобзар своїм співом зворушує душі людей, спонукає їх боротися за правду. Згадує автор і славних героїв України — Бульбу, Остряницю, Наливайка, стверджує своїм твором, що «на віки вічні прославилась козача вірність».
40.Гійом Аполінер. Оригінальність творчої манери поета.
(1880-1918)
- французький поет, прозаїк, драматург, автор статей про літературу та мистецтво. Естетичні шукання Аполлінера увиразнювали притаманний авангардизму пафос докорінного оновлення світу та мистецтва. Мистецька вдача Аполлінера давалася взнаки і в його житті, яке раз у раз виблискувало містифікаціями - настільки живучими, що згодом навіть у солідних наукових словниках поет презентувався як містифікатор.
В історію літератури Ґійом Аполлінер увійшов як знакова постать світового авангарду. З перших кроків у поезії (цикл «Ставло») він виявив себе проникливим ліриком. Подальшому розвитку ліричного начала у його творчості сприяв бурхливий роман, пережитий під час гувернерської служби. Переливаючись у вишукані вірші, цей роман визначив естетичні засади любовної лірики Аполлінера, а також провідну роль у ній теми «нелюбого». Це продемонстрували цикли «Райнські вірші» та «Пісня нелюбого»: ситуація нещасливого кохання в них, за висловом російського перекладача аполлінерівських творів М. Яснова, «виростає... із події особистого життя в явище поетичної культури. Широке коло історичних, фольклорних, літературних, образотворчих і просто побутових асоціацій розчиняє любов у житті, надаючи йому неповторного колориту, глибини та напруженості». У віршах цих циклів відроджувався відкинутий символістами конкретний, предметно-чуттєвий зміст ліричних образів. Відтак у поезію поверталася стихія живого життя.Наводячи містки між поезією та життєвою «прозою», Аполлінер звертався до народнопоетичної творчості. У цьому річищі, зокрема, була створена його перша поетична збірка «Звірослов, або Почет Орфея».
41.Федеріко Гарсіа Лорка.Життєвий іспанський поет Федеріко Ґарсія Лорка. Його вірші сповнені іспанського духу, але в них можна відчути нотки й українських народних пісень, і циганських романсів, і щось таке, що рідне кожному. Давня міфологія і фольклор модернізувалися у творчій уяві поета так, що стали відображенням, символом складного, суперечливого, неймовірного ХХ століття. Федеріко Гарсія Лорка (ісп. Federico García Lorca; 5 червня 1898 — 19 серпня 1936) — іспанський поет і драматург, відомий також як музикант і художник-графік. Центральна фігура «покоління 27 року», один з найяскравіших і значніших діячів іспанської культури XX століття. Убитий на початку Громадянської війни в Іспанії
Лорка народився 5 червня 1898 р. в містечку Фуенте-Вакерос в іспанській провінції Гранада. У школі вразливий хлопчик вчився не дуже успішно. В 1909 р. родина переїхала в Гранаду. У 1910-х Федеріко брав активну участь у житті місцевої художньої спільноти. У 1914 році Лорка почав вивчати право, філософію і літературу в університеті Гранади. Гарсіа Лорка багато подорожує по країні. В 1918 р. у Лорки виходить перша поетична збірка, Impresiones y paisajes ( «Враження й пейзажі»), що приніс йому якщо не комерційний успіх, то хоча б популярність.
В 1919 р. Гарсіа Лорка приїжджає до Мадриду. У столичному університеті він знайомиться з Сальвадором Далі та Луїсом Бунюель, а також з Григорієм Мартінесом Сьєрра, директором театру «Еслава». На прохання Сьєрри Лорка пише свою першу п'єсу El maleficio de la mariposa ( «Чаклунство метелика») і здійснює її постановку ( 1919 -1920). До 1928 року він навчається в мадридському університеті.
У наступні роки Гарсіа Лорка стає помітною фігурою серед художників-авангардистів. У нього виходять нові поетичні збірки, включаючи Romancero gitano ( «Циганські романсеро», 1928). У цих віршах поет, за його власними словами, «хотів злити циганську міфологію з усієї сьогоднішньої повсякденністю».
Через рік Гарсіа Лорка їде в Нью-Йорк, в результаті чого незабаром з'являються нові твори - книга віршів Poeta en Nueva York ( «Поет у Нью-Йорку», 1931), п'єси El público («Публіка», 1931, 1936) і «Коли пройде п'ять років» (1931).
Повернення поета до Іспанії збіглося з падінням режиму Прімо де Рівера і встановленням республіки. У 1931 році Гарсіа Лорку призначають директором студентського театру La Barraca. Працюючи в театрі, Лорка створює свої найвідоміші п'єси, Bodas de sangre («Криваве весілля»), Yerma («Йерма») і La casa de Bernarda Alba( «Дім Бернарди Альби »).
Перед початком громадянської війни Гарсіа Лорка виїжджає з Мадрида в Гранаду, хоча було очевидно, що там його чекає серйозна небезпека: на півдні Іспанії були особливо сильні позиції правих. 18 серпня 1936 націоналісти заарештовують Гарсіа Лорку, і наступного дня поета вбивають як республіканця та комуніста (багато сучасних досліджень спростовують цю думку, вважаючи причиною розстрілу Лорки ворожнечу між його сім'єю та іншими впливовими родинами регіону. Лорка не робив заяв на користь сторін конфлікту і був особистим другом Хосе Антоніо Прімо де Рівери). Після цього до смерті генерала Франко книги Гарсіа Лорки були заборонені в Іспанії.
Твори Гарсіа Лорки перекладені на багато мов.
Поезія
42.О.Блок.Цикл.Вірші про прекрасну даму.Образ Незнайомої,як втілення Вічної жіночності. ОЛЕКСАНДР БЛОК
(1880-1921)
- російський поет, автор ліричних драм і публіцистичних статей, один з найвидатніших митців «Срібної доби». Його лірика, що увиразнила духовні шукання інтелігенції початку XX ст., належить до вершинних явищ російського символізму. О. Блок - одна з найяскравіших зірок на небосхилі поезії «Срібної доби». Для багатьох своїх сучасників - майстрів слов критиків, величезної аудиторії читачів - він був культовою постаттю. У ньому бачили обраного долею спадкоємця російськ лірики XIX ст. і відкривача шляхів поезії століття X лицаря Прекрасної Дами і митця, зачарованого «музико революції», уособлення поезії та медіума, який відтворював своїх художніх картинах «нетутешній» світ.
Настання доби «світла» засвідчив цикл «Вірші про Прекрасну Даму», який, за словами поета М. Гумільова, «дав новий лик любові». Тема кохання тут входила у контекст величних символістських узагальнень, які переводили її із Іемної реальності до нетутешнього, незбагненного й таємничого світу вічності, надавали любовному почуттю ліричного героя Характеру містичного одкровення. Художній світ цього циклу нагадує поетичну Церкву Кохання, в якій панує атмосфера молитов і благоговійного поклоніння Прекрасній Дамі. Героїня «Віршів про Прекрасну Даму» постає втіленням небесного світла й гармонії. Вона наділена божественними рисами - безсмертям, космічною безмежністю, надлюдською мудрістю, всемогутністю. їй підвладні сніги, струмки, сонце, пісні, зорі; у своїй «нерухомо-тонкій» руці вона тримає усі таємниці буття. З'єднатися з нею - означає досягти жаданої гармонії. Однак ліричний герой - у дусі лицарського культу служіння Прекрасній Дамі - відчуває величезну відстань між собою та своїм ідеалом. Недостойний, він схиляється перед Коханою - таємничою Володаркою Всесвіту. Згубні сили хаосу, що вирують у його душі, стають перешкодою на шляху до високого ідеалу. Трагічне роздвоєння ліричного героя поглиблюють і настрої невпевненості у самому ідеалі, що звучать у завершальній частині «Віршів про Прекрасну Даму». Від 1907 p. митець упродовж дев'яти років працював над поезіями, які згодом об'єднав у цикл «Батьківщина». У них він осмислював самобутність Росії, особливості її національно-духовного розвитку. Створений Блоком образ вітчизни увібрав різні іпостасі Вічної Жіночності, що розкривалися у його попередніх поетичних циклах.
О, весна без конца и без краю —
Без конца и без краю мечта!
Узнаю тебя, жизнь! Принимаю!
И приветствую звоном щита!
Принимаю тебя, неудача,
И удача, тебе мой привет!
В заколдованной области плача,
В тайне смеха — позорного нет!
Принимаю бессонные споры,
Утро в завесах темных окна,
Чтоб мои воспаленные взоры
Раздражала, пьянила весна!
Принимаю пустынные веси
И колодцы земных городов! Осветленный простор поднебесий
И томления рабьих трудов!
И встречаю тебя у порога —
С буйным ветром в змеиных кудрях,
С неразгаданным именем Бога
На холодных и сжатых губах...
Перед этой враждующей
Никогда я не брошу щита...
Никогда не откроешь ты плечи...
Но над нами — хмельная мечта!
И смотрю, и вражду измеряю.
Ненавидя, кляня и любя:
За мученья, за гибель — я знаю —
Все равно: принимаю тебя!
Стихотворение А.А. Блока «О, весна без конца и без краю...», написанное 24 октября 1907 года, входит в цикл «Заклятие огнем и мраком». Стихотворение проникнуто оптимизмом, полнотой жизнеощущения, имеет символическое значение, которое знаменовало наступление нового периода в истории России.
43.А.Ахматова.Трагізм життєвої долі «Поезія втрат»,її художні особливості. А.Ахматова і Україна. Хвиля сталінських репресій зачепила і найближчих її людей — сина та чоловіка (М. Пуніна). Власні переживання, що були приватним виявом страждань усього народу, поставленого навколішки одним із найстрашніших тиранів людської історії, поетеса увиразнювала у своїх віршах. Так народився «Реквієм» - найвидатніший поетичний пам'ятник жертвам сталінських злочинів.Ахматова постраждала від тоталітарного режиму і як поетеса. Упродовж п'ятнадцяти років над нею тяжіла заборона на друк. Переслідування цензури вона сприймала як багаторічне катування: поетеса почувала себе засудженою, яку позбавили «вогню й води», ув'язненою, яку оточили арктичні льоди мовчання, поетом, чия муза була безжалісно закатована.Розділила Ахматова долю свого народу і за часів Другої світової війни. Переїхавши 1941 р. з блокадного Ленінграда до Ташкента, вона сповна зазнала тяжких поневірянь воєнного лихоліття у тилу. Та попри численні побутові труднощі, внутрішню невлаштованість, негаразди зі здоров'ям, поетеса часто виступала у шпиталях, читаючи свої вірші пораненим. Війна стала головною темою її тодішньої творчості.1944 р. Ахматова повернулася до Ленінграда. Місто скидалося на страшного привида. Перші враження від змученого блокадою міста вона описала у своїй прозі.
Після перемоги радянських військ, яка, здавалося б, маля принести спокій у спустошену гітлерівською пошестю країну знову затягнувся зашморг на шиї багатостраждальних народів сталінської імперії. І знову наступ реакції відбився на долі поетеси. 1949 р. її сина було вдруге заарештовано, а кількома] роками раніше вона стала об'єктом кампанії нещадного цькування у радянській пресі.Поштовхом до цієї кампанії була сумнозвісна постанова про часо-| писи «Звезда» та «Ленинград», в якій обливалися брудом письменники, що не вписувалися в офіційний курс радянської літератури. Головний удар був спрямований проти М. Зощенка та А. Ахматової. Поетеса мужньо сприйняла цю заздалегідь і добре сплановану проти не акцію «публічної страти».
Порівнюючи себе, жінку зі зламаною долею, і ту «царсь-косільську веселу грішницю», якою вона була за часів юності Ахматова сумно жартувала, що їй «підмінили життя». Втім цей трагічний поворот долі зробив з неї великого поета.
Народилася в Україні під Одесою,де прожила три роки,зараз у її будинку дім музей Ахматової.Відвідувала Лавру,Софіївський Собор,,,Вінчалася в Києві.Оспівувала Київ в : «Києво печерська лавра» Цикл віршів пресвячених Одесі.
44.Ахматова.Реквієм памятка доби тоталітаризму.1.Памятка доби сталінських репресій. 2. Була написана на замовлення.3.Фактична основа. 4.Складається з ліричних мініатюр і фрагментів,написана в різні роки,мініатюри різні за тематикою і поетичною структурою. Починається вступом, використовуються автобіографічні елементи, окремі рядки написанні в формі голосіння.
Анна Андріївна Горенко (Анна Ахматова - це псевдонім поетеси) народилася 11 червня 1889 р. під Одесою в родині відставного інженера-механіка флоту
1905 p. батьки Анни розлучилися. Мати з дітьми переїхали на Південь - спочатку до Євпаторії, а пізніше - до Києва, де дівчина закінчила гімназію й вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. Проте юриспруденція її мало цікавила, привабливішими були історія права та латина. За кілька років, вже у Петербурзі, Ахматова продовжила освіту на Вищих історико-літературних курсах.
1910 р. вона стала дружиною талановитого російського поета М. Гумільова. 1912 р. відзначився двома важливими подіями: виходом у світ першої поетичної збірки «Вечір», що відразу була схвалена критикою, і народженням сина - Льва Гумільова, який згодом став видатним істориком Після революції 1917 р. А. Ахматова могла залишити свій «захланний і грішний» край і поповнити лави тих діячів російської літератури, що, з болем відірвавшись від коріння, перебралися за кордон, аби врятувати свою духовну свободу й життя. Гіпотетично існував також інший варіант - своїм талантом прислужитися новій владі, як це зробили деякі інші відомі літератори. Ахматова обрала найважчий шлях. Вона залишилася в Росії (оскільки головним своїм обов'язком вважала поділяти долю батьківщини), однак обрала позицію „Внутрішньої еміграції” (оскільки з мистецькою безкомпромісністю та людською мужністю зберігала вірність своїй музі, виплеканій культурою «Срібної доби»).
У серпні 1921 р. А. Ахматова отримала страшну звістку про розстріл колишнього свого чоловіка М. Гумільова, якого було (іммнувачено у змові проти радянської влади. Ще не раз вона довідається про арешти, тортури і зникнення друзів та знайомих у залитих кров'ю камерах в'язниць і бараках сибірських таборів. Хвиля сталінських репресій зачепила і найближчих її людей — сина та чоловіка (М. Пуніна).
Ахматова постраждала від тоталітарного режиму і як поетеса. Упродовж п'ятнадцяти років над нею тяжіла заборона на друк. До останніх днів А. Ахматова зберігала дивовижну творчу працездатність. Головними звершеннями 60-х років стало закінчення «Поеми без героя» (1962), над якою вона працювала чверть століття, і збірки «Біг часу» (1965). У 60-х роках до поетеси прийшло міжнародне визнання: вона отримала престижну італійську премію, була обрана почесним доктором Оксфордського університету.
Померла А. Ахматова 5 березня 1966 р. у Домодєдові, під Москвою.
45.В.Маяковський.Життєвий і творчий шлях поета.Своєрідність творчої манери. Володимир Маяковськийнародився у Грузії 19 липня 1893 року. Його батько був лісничим. У 1902 році Володимир Маяковський вступив до гімназії в Кутаїсі. Але в 1906 році родина переїхала до Москви, оскільки помер батько сімейства. У новій гімназії Маяковський познайомився з юними більшовиками. За два роки він кидає гімназію, щоб вступити до РСДРП. Але, зайнявшись революційною боротьбою, він пізніше вийшов з партії.
Володимира Маяковського неодноразово заарештовували. Перебуваючи в Бутирській в'язниці, Маяковський почав писати вірші. Він задався ідеєю створення соціалістичного мистецтва.У 1911 році Володимир Маяковський вступив до Московського училища живопису й архітектури. Він приєднався до кубофутуристів. У 1912 році з'явився вірш «Ніч». У 1914 році Маяковського виключили з училища.Під час першої світової війни він писав антивоєнну лірику. У 1923 році Володимир Маяковський написав поему «Про це». У 1925 році Володимир Маяковський подорожував за кордоном, відвідуючи Гавану, США, Мексику.Повернувшись додому, Маяковський активно писав у провідні російські видання. Його вірші публікувалися у літературних журналах. Незважаючи на те, що Володимир Маяковський відомий не як ліричний поет, у його творчості було чимало віршів, присвячених коханню.14 квітня 1930 року Маяковський наклав на себе руки. "А ви могли б?" ліричний герой не стільки піднімає себе над юрбою, скільки підкреслює свою відмінність із іншими: я, мол, можу прочитати заклики нових губ на лусці бляшаної риби, а ви? я можу зіграти ноктюрн на флейті хребетних труб, а ви?
Вірш побудований у такий спосіб і питання звучать настільки риторично, що ніякої відповіді й не вимагають. Відповідь укладена в самій тональності: небагато жартівливої, трохи іронічної й означаючої одне: ну, звичайно, ніхто з вас нічого подібного не вміє!Елемент переваги героя у вірші присутнє, але він згладжується, затушовується безпосередністю характеру, тим, що все заявлено як би не всерйоз, жартуючи, з єдиною метою: розважити нудьгуючу публіку
А ВИ ЗМОГЛИ Б?
Я вмить закреслив карту буднів,
хлюпнувши фарбами зі склянок.
Відкрив я в холодці на блюді
вилицюватість океану.
З рибин на вивісках строкатих
читав я губ нових порив.
А ви
ноктюрн
змогли б заграти
на флейті заржавілих ринв?
46.Б.Пастернак.Жанрове багатство творчої спадщини.Пастернак І Україна Творча спадщина Пастернака належить до кращих здобутків російської літератури XX ст. Як митець він сформувався в атмосфері «срібного віку» російської поезії, успадкував її традиції і, примноживши їх своїм талантом, передав ці традиції новому поетичному поколінню — шестидесятникам, для яких став взірцем не лише творчої, але й високої моральної поведінки.Ім´я Пастернака уособлює філософський напрямок розвитку російської поезії XX ст. Лірика Пастернака звернута до засадничих принципів буття людини і світу, до складної діалектики взаємозв´язків між усім сущим. Вона інтелектуально вишукана, розмислова і водночас схвильовано пристрасна. Як поет Пастернак формується під перехресним впливом символістів та футуристів. З футуристами поета зв´язувала лише спільна спрямованість на пошуки нової поетичної мови, а також особиста дружба з В. Маяковським. Пастернак увійшов в історію російської поезії як поет підкреслено нетрадиційний, не схожий на інших, відмінний як за поетичною манерою, так і за колом тем, обраних для зображення. У нього відсутній інтерес до злободенної, гостро-соціальної тематики, політичних та громадянських тем, які перебували в центрі уваги тодішньої радянської поезії. Центральне місце в колі його тематики посідає тема природи Ще один важливий тематичний елемент поезії Пастернака — це філософські аспекти буття людини і світу. Дічі відвідував Україну місто Ірпінь.1956р Нобелівська премія. Російський поет і прозаїк Б.Пастернак народився 10 лютого 1890 р. в Москві у відомій єврейській сім'ї: Пастернак навчався в класичній гімназії, під впливом творчості Скрябіна вступив до Московської консерваторії, але, будучи талановитим, проте позбавленим абсолютного слуху, він 1910 р. кидає музичне навчання. У цей період Пастернак захоплюється філософією і релігією, особливо Новим завітом. Він вступає до Московського університету на історико-філософський факультет. У 23 роки їде в Марбурзький університет (Німеччина), займається в професора Г.Когана. Згадавши про Батьківщину, переконав себе в тому, що він від природи, скоріше, лірик, ніж логік, їде до Італії й потім 1913 р. повертається до Москви, встановлює зв'язки з представниками символізму і футуризму, знайомиться з В.Маяковським, який згодом стає його другом і літературним суперником (вони разом опиняються в Лефі). Влітку 1913 р. Пастернак складає іспити й приступає до завершення першої книги віршів «Близнюк у хмарах» (1914), а через три роки видає другу – «Понад бар'єрами». Під час Першої світової війни він працював на уральському військовому заводі, що згодом описав у романі «Доктор Живаго». Під час Великої Вітчизняної війни пише вірші, де звучить патріотична тема, друкується в журналах «Вогник» і «Червона новина», у газетах «Червона зірка» і «Червоний флот». 1943 р. у складі письменницької організації виїздить на фронт під Орел. У повоєнні роки він пише прозу, багато перекладає. Пастернак майже не описував свого життя. Такі подробиці після революції дуже уривчасті й відомі в основному з листів до друзів на заході й автобіографічного нарису («Люди і стан»), що готувався до видання 1956 р., але так і не вийшов друком. Незадовго до цього Пастернак завершив роботу над романом «Доктор Живаго», де охопив події від 1903 до 1929 р., розповідаючи про складну долю російської інтелігенції після революції 1917 р. Роман друкувався за рубежем. Його читацька доля укладалася неоднозначно, непросто, як і доля самого автора. 1958 р. «за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій російського епічного роману» Пастернаку присуджено Нобелівську премію (від якої він відмовляється). Медаль лауреата Нобелівської премії було вручено 1989 р. його синові. Помер Б.Пастернак 30 травня 1960 р. За рішенням ЮНЕСКО 1990 рік був оголошений роком Пастернака.