Літературна мова і її ознаки

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.Літературна мова і її ознаки. ітературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує основні сфери діяльності, культурні потреби народу, художньої літератури, періодичних видань, радіо, науки, державних установ. Вона має дві форми – усну (усне мовлення розраховане на слухове сприйняття, яке швидко проходить і дослівно його повторити важко) й писемну (розраховане на зорове сприйняття; його можна відтворювати незліченну кількість разів). На думку Русанівського, мова того чи іншого народу досягає свого найвищого розвитку, коли перетворюється в літературну і обслуговує усі потреби суспільства. Літературна мова має такі мовні особливості: нормативність, яка є зафіксована у словниках, граматиках. зрозуміла, загальноприйнята, кодифікована, загальнообов’язкова. стилістично диференційована (повинна забезпечувати усі умови суспільства).

Літературна мова – це основна наддіалектна форма існування мов. Спершу мова писаних або друкованих творів, тобто мова книжна, вважалася літературною мовою. Літературна мова – це явище суспільне, її творить народ, філологи лише систематизують її норми.

Літературна мова виділяється на 4 рівнях:Лексичний - деякі слова, які ми вживаємо в українській літературній мові немає.  (пляшка –бутилка) Семантичний – деякі слова вживаються не у тих значеннях ( напр. столова(ложка,сервіз)–правильно; столова(приміщення)– неправильно(їдальня). Фразеологічний. (внести пропозицію – ні; подати пропозицію – так). Фонетичний – правильність вимови звуків, наголошування літературного мовлення має дві форми: писемну і усну, їх функція збігається, але виконують її по різному: писемне - зорове сприйняття, усне – слухове, відтворити його точно не можна.

Початок становленню української літературної мови поклав І. Котляревський. Основоположну роль у її формуванні відіграв Т. Шевченко. Згодом свій вклад у розвиток української мови внесли і вносять інші діячі нашої культури — письменники, публіцисти, науковці. Національна укр.мова включає літературну мову, територіальні діалекти, соціальні діалекти. Основою літ.мови є південно-східний діалект. Найважливіша ознака літературної мови — наявність норм — лексичних, вимовних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних, орфографічних, пунктуаційних. Порушення норми літературної мови кваліфікується як мовна чи мовленнєва помилка.

На відміну від літературної мови, єдиної для всього народу, розмовна мова у різних реґіонах має певні відмінності, сукупність яких характеризує територіальні діалекти. Окремі ж відмінності від літературної мови називаються діалектизмами. Діалектизми бувають фонетичні (наприклад, бурак, кісто, здоров' є), лексичні (путня, маржина, парень), морфологічні (руков, скажи ми, ся роздивити), синтаксичні (лис царем). Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі південно-східних діалектів і постійно збагачується, передусім лексично, за рахунок усіх говорів українського народу. Франко говорив, що укр.л-рна мова існує доти, поки її «підживлюють» народною мовою.

2. Типи словників. Розвиток української лексикографії. Розділ мовознавства, пов’язаний із створенням словників та опрацюванням теоретичних засад називається лексикографією. Відповідно до цього розрізняють практичну й теоретичну лексикографію, які тісно пов’язані із суміжною наукою – лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачних написів на берегах і в тексті рукописних книг. Словник - довідкова книга, яка містить зібрання слів (чи морфем, словосполучень, ідіом і т.д.), розташованих по визначеному принципу, і яка дає відомості про їхні значення, вживання, походження, переклад на іншу мову і т.п. (лінгвістичні словники) чи інформацію про поняття і предмети, про діячів у яких-небудь областях науки, культури тощо. Будь-який словник складається зі словникових статей. Словникова стаття - основна структурна одиниця словника. Структура словникової статті визначається завданнями словника. Але словникова стаття будь-якого словника починається із заголовного слова. Н-д:Тлумачний словник, включає зони: граматична характеристика слова, тлумачення, тип значення (пряме, переносне); ілюстрації (цитати, вислови); словотворче гніздо; фразеологізми і ін. Сукупність усіх словникових статей утворюють корпус словника. Крім корпусу, у будь-якому словнику є передмова, розділ «Як користуватися словником» список умовних скорочень і ін.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, подій, абстрактних понять, осіб, містять інформацію про різні країни, народи, що їх населяють, та мови, якими вони спілкуються. До цього лексикографічного жанру належать енциклопедії, енциклопедичні словники та довідники, біографічні словники, одномовні термінологічні словники. Ці видання подають можуть містити карти, схеми, ілюстрації тощо. Енциклопедія сучасної України – К.: НАУ, 2001. Це перше багатотомне видання про Україну від початку 20 ст. дор сьогодення. Енциклопедія подає цілісний образ новітньої країни в подіях, установах, родах діяльності, поняттях, персоналіях. Охоплює всі сфери життя в Україні, відображає сучасні погляди на історичні події і постаті. Унівесальний словник-енциклопедія (УСЕ). – К.: „Ірина”, 2001.Ілюстрований довідник нового покоління, насамперед тому, що в цьому видання за орієнтир було прийнято чинні в сучасній Європі принципи опрацювання й організації інформаційного текстового матеріалу.

Етимологічний словник містить основні відомості про етимологію слів однієї мови чи групи або сім’ї споріднених мов.

Етимологічний словник української мови: У 7 т. –К.: Наук. думка,1989. З 1982 до 1989 року було видано перші три томи із семи запланованих, а 2003 року нарешті вийшов 4-7 том. Це перше національне видання, у якому подається етимологія й характеризується стан етимологічної розробки всіх зафіксованих у 19 і 20 ст. слів української літературної мови та діалектів. Розглядаються також власні імена людей, поширені в Україні.

Словник епітетів .Яке прикметникове означення вибрати до слова? Словник епітетів української мови/ Уклад.: С. Бибик та ін.: За ред. Л. Пустовіт. – К.: Довіра, 1998.

Синонімічні словники наводять заголовне слово прям. знач, без експрес-емоц заб., а потім синонімічний ряд існуючих експресивно забарвлених синонімів.Словник синонімів української мови. У 2 т./ Уклад.: А. Бурячок та ін. – К.: Наукова думка, 1999 – 2000.

Словник українських морфем /Уклад. Л. Полюга. – Л,: Світ, 2001. Словник містить близько 40 000 слів – це майже всі відомі в українській мові префіксальні, суфіксальні та кореневі морфеми, наведено приклади слів, утворених нерегулярним способом, чергувань голосних та риголосних, найосновніші та найпоширеніші компоненти скадних слів.

Літературознавчий словник-довідник /Уклад.: Р. Гром’як та ін. – К.: ВЦ „Академія”, 1997.

Філологічні (лінгвістичні) словники української мови пояснюють лксику під фаховим кутом зору, оскільки об’єктом їхнього розгляду є слово як одиниця мови. Ці словники бувають одномовні та перкладні.1. Одномовні подіяються на: 1.довідково-лінгвістичні: 1.Орфографічні(іменники зазвичай із додатковими формами Р., Д., Ор. Відмінків однини, дієслова  - з формами закінчення 1-ї та 2-ї (іноді також 3-ї) особи однини теперішнього або (якщо дієслово доконаного виду) майбутнього чи минулого часу тощо. Український орфографічний словник /Уклад.: М.Пещак та ін. – 3-тє вид., - К.: Довіра, 2002. Безперечною подією став вихід у світ першого „Великого зведеного орфографічного словника сучасної української лексики” /Уклад.: В.Бусел та ін. – К.; Ірпінь, 2003. це видання налічує близько 253 000 слів та словосполучень не лише загальних, а й власних назв і є найбільшим зібранням подібного типу.)2. Орфоепічні(Є такі орфоепічні словники української мови: "Словник наголосів української літературної мови" М.І. Погрібного (К., 1973), "Українська літературна вимова і наголос" за редакцією М.А. Жовтобрюха (К., 1973).)3.Етимологічні(Етимологічний словник містить основні відомості про етимологію слів однієї мови чи групи або сім’ї споріднених мов. Етимологічний словник української мови: У 7 т. –К.: Наук. думка,1989.)4. Тлумачні(одинадцятитомний "Словник української мови" (1971-1980). Він містить близько 135 тис. слів . Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. В. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2002.) 5. Фразеологічні (Такими, зокрема, є академічний "Фразеологічний словник української мови" у 2-х книгах (К., 1993; друге видання -- 1999), "Фразеологічний словник української мови" в 2-х томах Г.М. Удовиченка (К., 1984), "1000 крилатих виразів української літературної мови" А.П. Коваль і В.В. Коптілова (К., 1964).Фразеологічний словник української мови. У 2 кн. /уклад.: В. Білоноженко та ін. – К.: Наукова думка, 1993) 6. Словники мовних труднощів("Словник труднощів української мови" за редакцією С.Я. Єрмоленко (К., 1989).

3. іншомовних слів ("Словник чужомовних слів" А. Орла (Нью-Йорк, 1963), "Словник іншомовних слів" за редакцією О.С. Мельничука (К., 1975), "Словник іншомовних слів" М.П. Коломійця і Л.В. Молодової (К., 1998).Найновішим є „Словник іншомовних слів (понад 23 000 слів та словосполучень)/ Уклад.: Л. Пустовіт та ін. – К.: Довіра, 2000) 4. термінологічні. \

Розвиток української лексикографії.

Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и глЮемыхъ жидовьскымь эазыкъмь», «РЂчь жидовьскаго эазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов'ян. слова, розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваэємомь въ писаныхъ рЂчемь». На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 -- 17 ст. Перший церковнослов'ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов'ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів. Перший друк. словник -- «Лексисъ сирЂчь реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). Неоціненне значення «Лексиконъ славенорщсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. -- 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) -- церковнослов'ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей).

Українська лексикографія кінця 18 ст. -- 1917. З появою нової укр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додав укладене ним «Собраніє Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. З 2-ї пол. 19 ст. з'являються загальномовні укр. словники серед, обсягу. Першим з них був «Словарь малорусскаго нарЂчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-3, бл. 6 000 слів), далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М. Закревського (1861, 11 127 слів). У 1873 вийшла «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова,8 000

Українська лексикографія 1917 -- кінця 20 ст. Розвиток Л. у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 -- поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато -- 1918 та в часи українізації), Осн. лексикогр. роботу проводили такі організації та установи: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 -- 19 -- Термінол. комісії Укр. наук, т-ва в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 -- Інститут мовознавства). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920, А -- К, бл. 8200 слів), б) перекладні загальномовні рос.-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 -- 2, 1918, бл. 35 000 слів), в) термінол. і галузеві словники, переважно рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83) -- мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), г) з-поміж ін. типів словників виділяються «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А -- Ж); «Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000 слів), правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомов. слів (3. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. Вниз

Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х -- кін. 80-х pp.)Найважливіші словники цього часу:а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 -- 6, 1953 -- 63) -- найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом б) тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 -- 80) -- найповніший і найдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники -- переважно російсько-українські, «Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів).

Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) Підняття. Суч.видання.

3. Лесика української мови з погляду її походження. Етимологічні словники. Словники іншомовних слів. Лексика української мови формувалася протягом тисячоліть. Сучасна лексика української мови складається з питомих, незапозичених слів і слів, запозичених у різні періоди з інших мов.

Основну частину лексики української мови становлять незапозичені українські слова. їх у мові приблизно 90 відсотків. До них належать успадковані найдавніші індоєвропейські слова; праслов'янські слова; і власне українські слова, утворені безпосередньо тією частиною слов'янської людності, яка сформувала українську націю.

Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Запозичення є у кожній мові, це міжнародне явище, що відбувається через економічні, культурні відносини між народами. Відносно того, якими шляхами запозичуються слова, запозичення бувають: прямі (безпосередній шлях) — з мови в мову (слово«майстер» з німецької м.):  опосередковані (посередньо) — через інші мови (слово «блакить» з німецької мови прийшло в польську, а з польської в укр..). Відносно того, яким способом запозичуються слова, запозичення бувають:усні: писемні:

За ступенем  адаптації розрізняють: засвоєння — слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови; власне запозичення — слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ше не завершився; наприклад: бюро, журі, ательє, тротуар кальки — поморфемні переклади слів; наприклад, переклад морфем англійським зразком half-back утворено українське півзахисник; словотвірні запозичення — використання іншомовних морфем; наприклад, грецький елемент теле- «далеко»  варваризми — слова з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад: олрайт, о'кей — з англійської; мерсі, тет-а-тет — із французької; екзотизми — слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалма, сакля, аул, меджліс, хурал.

Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристосовані до фонетичних законів української мови. Вони навіть пишуться за іншими правилами, ніж українські. Тому для правопису важливо вміти розрізняти запозичені й незапозичені слова: а) майже всі слова, які починаються на а, є, і більшість на і— іншомовного походження: абітурієнт, абстракція,автомобіль, адміністрація, б) іншомовного походження є слова, що мають звук ф: фабрика, факультет, фарфор, в)  в іншомовних словах бувають збіги голосних: біографія, ваучер, віртуозний, гіацинт, океан, поезія, радіо, сеанс; в українських — вони можливі лише на межі значущих частин слова, найчастіше префікса й кореня: виорати,заозерний, наодинці, наосліп г) іншомовним словам властиві важкі для вимови збіги приголосних: бургомістр, демонстрант, г) в іншомовних словах не чергуються о, є з і та немає випадних о, є, як в українських: бетон — бетону (пор. українське дзвін — дзвону), д) в іншомовних словах рідко виділяються префікси й суфікси, а корінь може мати три та більше складів  вітамін, гіпотеза, дисципліна,  є) частина іншомовних слів із кінцевим голосним не відмінюється: амплуа, комюніке, шосе, журі, таксі, ( Ющук І.П.)

Є чимало іншомовних слів, які не мають точних українських відповідників: абстрактний, аварія, валюта.

Запозичення поділяють на:  запозичення з неслов’янських мов; запозичення із словянських мов; Грецизми – перев.. у науці, культурі:граматика, педагог, драма. Латинізми – наука, політика, студент, республіка, депутат, ректор.

Є чимало запозичень не лише з мертвих, а й сучасних мов. Європейські мови: англ..м.( мітинг, трактор, волейбол, бюджет); германізми(німецька м) – маляр, ґатунок; італійська м.- мистецтво, акорд, квартет; франц.м. – рояль, амплуа, пальто; тюркські мови – кавун, шапка, торба, халва; Запозичення з мертвої старословянської мови – благословити, грядущий, храм; з польської - достаток, шлюб; з чеської – брама, смуток, хата; з російської – завод, закон,законопроект.

Етимологічний словник містить основні відомості про етимологію слів однієї мови чи групи або сім’ї споріднених мов. Етимологічний словник української мови: У 7 т. –К.: Наук. думка,1989. З 1982 до 19889 року було видано перші три томи із семи запланованих, а 2003 року нарешті вийшов 4-7 том. Це перше національне видання, у якому подається етимологія й характеризується стан етимологічної розробки всіх зафіксованих у 19 і 20 ст. слів української літературної мови та діалектів, за винятком найрегулярніше утворюваних похідних форм, пов’язаних із наведеними у словнику, і застарілих або вузькофахових термінів іншомовного походження. Розглядаються також етноніми і власні імена людей, поширені в Україні.

Словники іншомовних слів характеризують слова, запозичені українською мовою з інших мов. У них звичайно дається етимологічна довідка (пояснення походження іншомовного слова) та визначення. Ці словники охоплюють запозичену лексику, вказують на джерело запозичення слова, наводять іншомовну форму в оригіналі і тлумачення слова рідною мовою. Українською мовою видані такі словники іншомовних слів: "Словник чужомовних слів" А. Орла (Нью-Йорк, 1963), "Словник іншомовних слів" за редакцією О.С. Мельничука (К., 1975), "Словник іншомовних слів" М.П. Коломійця і Л.В. Молодової (К., 1998).Найновішим є „Словник іншомовних слів (понад 23 000 слів та словосполучень)/ Уклад.: Л. Пустовіт та ін. – К.: Довіра, 200.

4.Активна і пасивна  лексика української мови. Історичні словники

Усі слова поділяються на: активні і пасивні. Активна і пасивна лексика української мови — два шари лексики, наявність яких зумовлена такими основними чинниками, як поява нових слів і вихід з ужитку слів, що позначали старі явища й реалії. Активні – це ті, які є необхідними у щоденному спілкуванні. Це назви найбільш різноманітних предметів і явищ. Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, солокий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті. Проте до активної лексики належать і такі слова як синус, косинус, діагональ, перпендикуляр, префікс, іменник, речення, кома, кут — терміни. Пасивні – слова, які знаємо, але використовуємо по мірі потреби. Пасивна лексика: Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучасній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. 1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець. 2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска 3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове. 4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різняться однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний. 5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя).  Неологізм  - слово чи окреме значення, які зявилися в мові на певному етапі розвитку. Неологізми – категорія історична: одне слово сьогодні є неологізмом, а завтра поповнює словниковий склад мови. Тому неологізми належать до пасивного складу мови, бо вони ніколи не стануть надбанням активного словника. Способи виникнення неологізмів: Неологізми-запозичені слова: спонсор, бюджет,СМС; семантичні неологізми — слова, що раніше існували у мові, проте з часом набули інших значень. Наприклад народний депутат.  авторські словотвори. Наприклад вірш Івана Драча: бабусенція. Словотвірні – спартакіада, трудоголік. Діалектизми – слова, фонетичні морфологічні словоформи, словосполучення характерні для окремих говорів. Діалектизми є: Фонетичні – слова, в яких звуковий склад не збігається з літературним (єдин, штири, кісто); Морфологічні ( межов, ходит, робит); Синтаксичні  (говорити за нього, бити по руках); Лексичні: а) етнографічні – слова, що не мають відповідників на інших територіях; б) семантичні – одне значення загальновживаного слова не є загальнонародним ( товар – худоба; ріпа – картопля); Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в художніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «хоч бурею літав він з своїм бунчуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застрягали в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз). 

В історичних словниках подано лексику певного історичного періоду. Українська мова представлена "Історичним словником українського язика" Є. Тимченка (К., 1930—1932), "Словником староукраїнської мови XIV—XV ст." за редакцією Л.Л. Гумецької (К., 1977), "Словником української мови XVI — першої половини XVII ст." (вийшло шість випусків. — Львів, 1994—1999). Давньоруська лексика відображена в "Материалах для словаря древнерусского языка" в 3-х томах I.I. Срезневського (С.-Петербург, 1893—1903; перевиданий у 1958 p.). Найвідомішим у всьому світі є словник-гігант — Великий Оксфордський словник (A New English Dictionary on Historical Principles) у 20 томах (Оксфорд, 1884—1928), де пояснено 500 тисяч слів і наведено півтора мільйона ілюстрацій. Цей словник укладався 75 років великим колективом філологів. Такого ж обсягу досягає історичний словник німецької мови (Grimms deutsches Worterbuch).

5. Слово і його лексичне значення. Лексичне значення і поняття. Основні типи лексичних значень слова. Слово – оформлена за нормами даної мови, неподільна на менші подібні єдності, основна одиниця мови, що складається зі звука чи комплексів звуків і називає певні предмети, процеси і явища об’єктивної дійсності; їх ознаки або тільки вказує на них чи на відношення між ними або виражає емоційно-вольові прояви. Слово має лексичне і граматичне значення.

Лексичне значення – це реальний зміст слова, те, що слово називає. Основним у лексичному значенні слова є поняття. Поняття виражається словом. Поняття – це  елемент думки, що є узагальненням предметів і явищ за більш чи менш суттєвими онаками. Поняття і лексичне значення. Спільне: Поняття і лексичне значення – те саме, стосується обмеженого кола слів; Поняття вужче за лексичне значення; Відмінне: Поняття – явище міжнародне; Слова – багатозначні, поняття – однозначне; Слова означають не лише поняття, але й емоції (син, синок, синище); Кожне самостійне слово має лексичне значення, але не кожне виражає поняття. Поняття може бути не одним словом, а словосполученням. Є слова з конкретним і абстрактим значення. Слова які позначають назви, співідносні з конкретними речами, властивотяи. діями, називають словами з конкретним значенням.слова, які означають назву понять, які не є співвідносні з конкретними речами, називають абстрактими. (радість). Лексичне значеня слова – це певне відображення предмета чи явища у свідомості, яке входить у структуру слова, кожне самостійне слово має лексичне значення. Є два основні типи: Немотивоване – якщо причина назви з огляду сучасного мовознавства не встановлюється ( синій, сісти, новий, іти, бити, стіна); Мотивоване – якщо причина назви встановлюється( добрий – добрість- доброта-задобрювати- добре –добро). Типи лексичних значень: номінативне , основне у слові, значення співвідносне з явищем об’єктивної дійсності ( добрі учні, добра думка); фразеологічно-зумовлене, у стійких словосполученнях ( собаку на тому з*їв) синтаксично-зумовлене. Фразеологічно зумовлені реалізуються тільки у словосполученнях, вони частково втрачають значення, виражають певне поняття. Особливий вид переносного значення слова.

Слова поділяються на: повнозначні – мають нормативне зн., є самостійною частиною мови. --неповнозначні- - службові частини мови. Повнозначні:--конкретні.-- абстрактні. Конкретні співвідносяться з явищами дійсності об’єктивної. Абстрактні ні.

6. Багатозначність слів. джерела багатозначності. Переносне вживання слова. Зміни в семантичній структурі слова. Властивість слова вживатися у різних значеннях називається багатозначністю(полісемія). В українській мові більшість слів є багатзначними. Дійсне значення слова пізнається у контексті, тобто у сполучення слова і іншими словами.  Однак, значна частина слів - однозначні, або моносемічні.  У період свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово - однозначне, а здатність виражати різні значення ним набувається з часом.

До однозначних слів належить більшість спеціальних наукових темінів (економічних - інвестиції, ціни; мовознавчих - підмет, присудок; літературознавських - метафора, ямб; медичних - грип, астма та ін.), назви тканин (вельвет, шовк), деталі та механізми (шайба, плейєр), власні назви (Київ, Європа).

Але й серед термінологічної лексики є багатозначні слова, напр.: швидкий потяг (поїзд) і потяг до Марфи; жовте коло і коло парку.

У багатозначних словах одне з його значень є основним, або прямим, інші - переносні, або непрямі. Пряме значення слова - це звичайна назва предмета, властивості чи дії. Пряме значення найчастіше буває первинним, тобто таким, з якого почалась назва. Напр., пряме значення слова серце означає "центральний орган кровеносної системи, що забезпечує кровообіг у людини і тварини". Переносне значення слова завжди пов'язано з прямим значенням, напр., у реченні Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як Бог нам дає (Шевченко) слово сонце вжите у значенні "символ любовних почуттів".  На основі переносного значення виникають метафора, метонімія і синекдоха. Метафора (від гр. metaphora - перенесення) - перенесення значень одних предметів на інші: Червона хмара вкрила всю землю. Метонімія (від гр. metonymia - перейменування): Сашко сів за фортепіано і заграв Моцарта. Синекдоха (від гр. synekdoche - співпереймання) - вживання назви частини предмета у значенні його цілого: Червоний картуз так більше і не з'явився.

7. Тлумачні словники української мови

Тлумачні словники мають на меті роз'яснити значення і показати використання слів сучасної української мови. Найвищим досягненням української лексикографії вважається одинадцятитомний "Словник української мови" (1971-1980). Він містить близько 135 тис. слів .Статті цього словника містять докладну інформацію про значення, граматичні характеристики, стилістичне забарвлення слів, а також приклади використання слів у літературній мові. У словникових статтях розкривається значення слів, дається їхня граматична та стилістична характеристика.

Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. В. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2002.

Це перший однотомний реєстрово-гніздовий словник, що налічує близько 170 000 слів та словосполучень, який увібрав кращі надбання української лексикографії 20 ст.. крім загальновживаної лексики, у словнику наводиться основна термінологія (номенклатура) сучасної науки і техніки, а також слова, що визначають явища та реалії виробничого, культурного й побутового життя українського народу.

Є такі тлумачні словники української мови: "Словник української мови" АН в 11 томах (К., 1970--1980), "Новий словник української мови" у 4 томах В. Яременка й О. Сліпушко (К., 1998), "Короткий тлумачний словник української мови" за редакцією Л.Л. Гумецької (К., 1979; друге видання за редакцією Д.Г. Гринчишина, 1988). Першим тлумачним словником сучасної української мови (він одночасно є й перекладним) слід вважати "Словарь української мови" у 4-х томах за редакцією Б. Грінченка (К., 1907--1909; останнє видання 1996--1997) -- видатна пам'ятка української лексикографії. Новим для тлумачних словників  введення: слів та дефініцій, що через політичну кон’юнктуру зникли свого часу з літературної мови; енциклопедичних довідок до деяких статей; так званої пониженої, жаргонної та іншої лексики.

Пояснюючи значення слів, тлумачні словники зазвичай застосовують елементи енциклопедизму, особливо етнографічної та термінологічної лексики.

8. Антоніми, їх типи і використання в мовленні. Словники антонімів. Антоніми - це слова (конструкції), що мають різне звучання і різне значення; мусить мати предметно-понятійну основу;.чорний - білий, ніч - день, добре - погано). В антонімічні пари об'єднуються слова з протилежними значеннями, що мають якусь лексичну спільність: теплий - холодний (тепло), швидкий - повільний (швидкість), глибокий - мілкий (глибина).

Антоніми бувають виражені такими частинами мови, як іменник (добро - зло), прикметник (швидкий - повільний), займенник (всі - ніхто), дієслово (іти - стояти), прислівник (високо - низько), прийменник (під - над, від - до).

На використанні антонімів побудована така стилістична фігура, як антитеза (від гр.antithesis - протилежність) - зіставлення фактів, явищ, подій та думок з метою їх виділення: І я іду, і падаю, і знову.

Багатозначні слова можуть мати кілька антонімів (для кожного із значень) напр. Тихий спів-дзвінкий спів, тиха течія- стрімка течія. І тд. Такі антоніми називають контекстуальними. В антонімічні відношення можуть вступати не тільки слова,  але й фразеологізми ( увечері- - серед білого дня). Антоніми широко використовуються в художній літературі як стилістичні засоби. З них твориться стилістична фігура антитеза. Це зіставлення протилежних образів, думок, явищ, в результаті якого виникає контраст, протиставлення. Антитеза увиразнює текст, робить його чіткішим, образнішим. ( тінь чорна стрімко падає вниз – то білий голуб так злітає вгору)

Письменники використовуюьт антоніми у назвах творів 9 іметрим і живим) Антоніми часто трапляються в народній творчості ( на чорній землі білий хліб родить). Інколи між антонімами стоїть середнє, проміжне значення – мезонім ( початок-середина – кінець).

Антоніми можуть бути як різнокореневі - такі антоніми називають власне лексичними. Серед них частіше спотерігаються прикметники, іменники, дієсова та ін. Однокореневі антоніми ( воля-неволя) називають лексико-граматичними. Протилежність у них зумовлена приєднанням антонімічних префіксів.

Епантіосимія – значення слова міняється до протилежного ( напр. Моє багатство не дозволяє, пробачте, купити ці чоботи)

СЛОВНИКИ АНТОНІМІВ. У цих словниках наводяться і тлумачаться слова з протилежними значеннями, характеризується їх сполучуваність, наводяться приклади їх вживання в суцільному тексті. Так, зокрема, за цими принципами укладені "Словник антонімів" української мови Л.М. Полюги (Київ, 1987) і словники антонімів російської мови Л.О. Введенської (Ростов-на-Дону, 1982), М.П. Колесникова (Тбілісі, 1972), М.Р. Львова (М., 1988) та англійської мови В.Н. Коміссарова (М., 1964).

9. Омоніми, їх типи і використання у мовленні. Омоніми – це однозвучні лінгвальні значущі величини з різним значеннєвим чи словотвірно-граматичним навантаженням (за Ощипко). Напр., потяг - "поїзд" у значенні "ряд з'єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива" і потяг - "настійне прагнення до чогось чи когось". Омоніми бувають: 1. Парадигменні (омофлексії) – парти, доброго 2. Словотвірні (морфемні) – рік (корінь рік, закінчення нульове) і ріка (корінь рік, закінчення а);  3. Синтаксичні (фразеологічні) 4. лексемні - це слова, які мають однакове звучання і написання, але зовсім різні значення; Лексемні омоніми можуть бути повними та неповними. Повні лексичні омоніми - це слова, що тотожні за звуковим складом і написанням у всіх граматичних формах: коса - заплетене довге волосся; коса - сільськогосподарське знаряддя. Неповні лексичні омоніми – характеризуються збігом звукового складу частини словоформи (кадри – сукупність працівників і кадри фільму). Явища близькі до омонімії: омоформи, омофони і омографи.

Омоформи – звуковий збіг окремих форм здебільшого слів різних частин мови (мила дівчина, кусок мила): Омофони - це однакові за звучанням словоформи, які мають інше графічне зображення і значення: сонце - чи не сон це? Омографи, або омограми - це слова, однакові за написанням, але вони мають інше наголошування і значення: замок і замок; дорога і дорога.

Походження омонімів: 1. збіг українського і запозиченого слова. (балка); 2. збіг двох значень ( кок - фр. вид зачіски і в анг.- кухар); 3. словотворення, тобто перехід слова однієї частини мови в іншу (коло – іменник і прийменник); 4. міжмовні омонімія – слова, однозвучні у різних мовах, що мають різне значення (луна - як місяць і як відлуння).

Омоніми не заважають мовленнєвому спілкуванню, бо вони в контексті розкривають своє значення (мама поле поле).

Словники омонімів. У словниках омонімів зафіксовано слова, які збіглися за звучанням. У словниковій статті вказують на тип утворення омонімів, а також на граматичні, стилістичні та інші ознаки цих омонімів, які підкреслюють їх протиставленість. Прикладом може служити: "Словник омонімів української мови" О. Демської та І. Кульчицького (Львів, 1996). Словник містить понад 6 тис. реєстрових слів.

10. Пароніми в системі української лексики. Словники паронімів.

Пароніми (від гр.para - поблизу, поруч і onyma - ім'я) - це слова, подібні між собою за звучанням, але відмінні за значенням: абонент - абонемент; фірма – ферма. Пароніми бувають: 1.різнокореневі (додому, додолу) 2. Однокореневі (додаємо інші префікси або суфікси) – знайомити – ознайомити, будівельник – будівник. Залежно від ступеня звукової близькості пароніми поділяють на: 1. максимальні – слова, у яких відрізняється один звук або одна літера (калина-малина, група – трупа, букет - буфет); 2. мінімальні (досвідчений – освічений, сплеск-блиск). Пароніми можуть вступати в синонімні (тяжкий – важкий) та антонімні (експорт-імпорт) відношення. Часто причиною лексичних, а отже і симантичних помилок стає нерозрізнення міжмовних паронімів, особливо належних до близькоспоріднених мов ( рос. сомнение- укр. сумління).

Словник паронімів української мови. Гринчишин Д, Г., Сербенська О. А. Словник паронімів української мови. К.,1986 – у цьому словнику описано понад 1 тис. паронімів, які найчастіше зустрічаються, також є різнопрефіксні і різнокореневі слова. У словниковій статті описується паронімічна пара і заголовні ряди, які мають три і більше близьких за звучанням слів. Словникова стаття складається з кількох частин:            1. загальні відомості про пароніми, дається етимологічна довідка; 2. особливості сполучуваності кожного пароніма. Основна увага звертається на розкриття лексичного значення паронімів. 3. Дається коротке тлумачення. Є ілюстративний матеріал – цитати переважно з художніх, наукових і публіцистичних творів.

11. Синоніми, їх типи та використання в мовленні. Словники синонімів. Синоніміка – 1. Розділ лексикології, що вивчає синоніми; 2. Сукупність синонімів

Синоніми бувають: 1. Словотвірні – різні за звучанням афікси утворюють слова з тим самим словотвірним значенням; 2. Парадигменні – одне і те ж граматичне значення передається різними формами; 3. Синтаксичні – різні синтаксичні структури виконують те саме синтаксичне значення; 4. Фразеологічні – різний словесний склад, але те саме значення( говорити  - плескати язиком, ляпати язиком); 5. Лексемні (лексичні, словесні) – це слова близькі за значенням, але різні за звучанням. Серед лексичних синонімів виділяють: 1. абсолютні, повні – слова, у яких семантична близькість використовується у тих самих стилях мови, але мають різне звучання (слова-дублети, лексичні паралелізми). Це надбання переважно наукового стилю (гасло – лозунг). 2. стилістичні, неповні, семантичні – відрізняються відтінками значень, емоційністю (гарний, вродливий). 3. контекстні – слова, які вступають в синонімні відношення внаслідок переносного вживання. Використовуються в художньому та публіцистичному стилях.

На основі смислової співвіднесеності поза контекстом чи у ньому, слова-синоніми поєднуються в єдиний синонімічний ряд (синонімічне гніздо). Домінанта, або стрижневе слово синонімічного ряду - це слово, що найчастіше вживається у мовленні. У словнику синонімів воно подається першим. Так, напр., у синонімічному ряду неминуче, напевне, конче, неодмінно, обов'язково, безсумнівно домінантою є слово обов'язково. Ознаки домінантного слова: часте вживання, емоційна нейтральність, найменші додаткові відтінки. До одного синонімічного ряду звичайно входять слова однієї частини мови. Тому виділяють синоніми: 1. іменникові (друг, брат, друзяка) 2. прикметникові ( гарний, красивий, чарівний) 3. дієслівні ( захотіти, забажати, забагнути)                     4. прислівникові (обов’язково, неодмінно, конче)           5. прийменникові (біля, коло, побіля).

Синоніми використовуємо для урізноманітнення тексту. Перифраз – описовий зворот мови. А в поезії – стилістичний прийом, троп, за допомогою якого предмети, явища або власні імена називають не прямо, а через їхні характерні ознаки (чорне золото замість кам’яне вугілля)

Синонімічні словники наводять заголовне слово (домінанту) зазвичай у прямому значенні, без експресивно-емоційного забарвлення або стилістичних обмежень, а потім синонімічний ряд існуючих експресивно забарвлених синонімів, який завершують менш уживаними та діалектними формами. У синонімічних словниках наводяться синонімічні ряди, які складаються зі слів і словосполучень тотожних або близьких за значенням. У межах кожного синонімічного ряду подається семантична (вказується на відмінні відтінки значень) і стилістична характеристика слів, окреслюється їх сполучуваність, наводяться приклади їх уживання в контексті. Саме так побудований академічний «Словник синонімів української мови». У 2 т./ Уклад.: А. Бурячок та ін. – К.: Наукова думка, 1999 – 2000. У синонімічних словниках для широкого практичного користування наводяться синонімічні ряди без ілюстрацій прикладами їх уживання. Такими є "Короткий словник синонімів української мови" П.М. Деркача (К., 1960), "Практичний словник синонімів української мови" С. Караванського (К., 1995) (близько 15 тис. синонімічних рядів).

12. Фразеологізми і їх ознаки. Семантична структура  і класифікація фразеологічних одиниць. Фразеологічні словники. Фразеологія - сукупність усталених зворотів певної мови, а також розділ науки про мову, що вивчає стійкі словосполучення-фразеологізми, їх ознаки, поділ на групи, утворення і походження. Фразеологізм – лексико-граматична єдність двох і більше нарізно-оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, але неподільна лексично, стійка у своєму складі і структурі (спіймати облизня - "зазнати невдачі", без царя в голові - "нерозумний", заткнути за пояс - "перевершити"). Фразеологічні одиниці подібні до слів: 1. і слова, і фразеологізми використовуються як готові мовні одиниці, а не створюються щоразу у процесі мовлення. 2. Фразеологізми, як і слова, можуть входити до синонімічних рядів: дрімати - куняти - клювати носом  3. У реченні фразеологізм виступає як один член речення. Напр.,у реченні І довго ти будеш товкти воду в ступі? фразеологізм товкти воду в ступі є присудком. Але слово має неемоційне значення, фразеологізми – забарвлені емоційно вислови (мовчати – води в рот набрати).

Основні ознаки фразеологізмів: 1. усталена (стійка) конструкція словосполучення чи речення. 2. Слова, які є компонентами фразеологізмів, утрачають своє значення і лише разом виражають одне узагальнене поняття.       3. Фразеологізми не створюються в процесі мовлення, а як готові мовні одиниці відтворюються в міру потреби під час спілкування. 4. Характеризуючи позитивно чи негативно особу, предмет, дію або явище, фразеологізми надають тексту певного стилістичного (експресивного) значення. 5. У складі речення фразеологізми виступають одним членом речення (найчастіше присудком, обставиною), оскільки виражають одне лексичне значення.

Структура фразеологізмів: 1. Співвідносні з реченням – вовка боятися – в ліс не ходити. 2. Співвідносні з словосполученням – ні пуху ні пера, кінці у воду, ні живий ні мертвий, язик проковтнув, ні туди ні сюди).

Класифікація фразеологізмів: 1. Фразеологічні зрощення, у яких семантика немотивована тими словами з яких складається фразеологізм (на цьому собаку з’їсти – слова не впливають на значення словосполучення). 2. Фразеологічні єдності – фразеологічні словосполучення, загальне значення яких певною мірою мотивується значенням тих слів, що до них входять. (крапля в морі – небагато).  3. Фразеологічні сполучення – стійкі мовні звороти, у яких один з компонентів має самостійне значення, що конкретизується в постійному зв’язку з іншими словами. ( брати – нічого в рот не брати, брати гору, брати близько до серця). Центральне слово в них є стійким і не може бути змінене іншим, а залежні слова можуть виражатися синонімічним словом ( порушити питання – поставити, підняти питання).

Шанський додає четверту групу – фразеологічні вирази– стійкі мовні звороти, які семантично подільні (не все те золото, що блистить). Проф. Булаховський виділяє 2 групи: 1. Ідіоми – ті стійкі словосполучення, значення яких не мотивується елементами цього сполучення (молоти язиком) 2. Фразеологічні одиниці – розкладні словосполучення чи речення. Вони стійкі. В процесі мовлення лише відтворюються (шила в мішку не таїти). До ідіом належать прислів’я, приказки, крилаті вислови.

Прислів’я - це народний вислів повчального змісту (що з возу впало, те пропало, під лежачий камінь вода не тече). Приказка - це зворот мови, який образно визначає якесь життєве явище. Приказка завжди є ніби частинкою речення (чим би дитя не тішилося, аби не плакало; грошей, як кіт наплакав). Крилаті вислови – влучні вирази видатних людей, які поширилися як стійкі (перемагать і жить – Тичина).  Крилаті вислови походять: 1. Античні вислови (крапля скелю довбе) 2. Церковнослов’янські (небесна манна, блудний син) 3. Висловлювання письменників з різних літератур (бути чи не бути).

Походження українських фразеологізмів: спільнослов’янські фраземи (дарованому коневі в зуби не заглядають), українські словосполучення – висловлювання українських письменників (тіні забутих предків), запозичені без перекладу (Fata morgana, alma mater). Калькування – перекладений фразеологізм (поставити крапку над і).

Фразеологічні словники вміщують зазвичай цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова. Ідіоми та ін.), пояснюють їх значення, особливості вживання, походження, можливі варіанти в живому мовленні та літературі. Такими, зокрема, є академічний "Фразеологічний словник української мови" у 2-х книгах (К., 1993; друге видання -- 1999), "Фразеологічний словник української мови" в 2-х томах Г.М. Удовиченка (К., 1984), "1000 крилатих виразів української літературної мови" А.П. Коваль і В.В. Коптілова (К., 1964)

Фразеологічний словник української мови. У 2 кн. /уклад.: В. Білоноженко та ін. – К.: Наукова думка, 1993 це перший академічний словник, що найповніше відображає загальновживану фразеологію СУЛМу. Значення фразеологічних одиниць ілюструється цитатним матеріалом. У словнику подається всебічна лексикографічна характеристика фразеологізмів.

Фразеологія перекладів М. Лукаша: Словник-довідник /Упор.: О. Скопенко, Т. Цимбалюк. – К.: Довіра, 2000.

13. Діалектизми в складі української лексики. Діалектні словники.

14. Діалектизми, їх типи і використання в літературній мові. Діалектні словники.

Діалект – різновид національної мови; мовлення певної групи людей. Діалектологія – наука, що вивчає діалекти. Українська національна мова має три наріччя: 1. Північне 2. Південно-західне 3. Південно-східне.

Вони відрізняються між собою, а також від літературної норми, фонетичними, граматичними й лексичними ознаками. Діалектизми – слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя. Діалектизми бувають: 1. Фонетичні: Звукові – слова, в яких звуковий склад не збігається з літературним (єдин, штири, кісто); -Акцентологічні  (була). 2. Морфологічні (межою, кашою).  3.Словотвірні (корінь – загальнонародний, а суфікс – інший) – коняр, конюхар – конюх. 4. Синтаксичні (говорити за/про нього, бити по рукам). 5.Лексичні: Етнографічні – слова, які не мають відповідників на інших територіях (мигунка – блискавка);Семантичні – одне значення загальновживаного слова не є загальнонародним (товар – худоба, ріпа – картопля).

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Украплення діалектизмів у художньому тексті має бути помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому та офіційно-діловому стилях.

Діалектний словник – словник, в якому подана лексика територіальних діалектів, її значення і слововживання. За способом пояснення значень, більшість діалектних словників належать до тлумачного типу. У діалектних словниках зібрано й розтлумачено лексику одного діалекту або декількох діалектів однієї мови. Як правило, такі словники охоплюють лише ті слова, яких немає в літературній мові або які мають семантичні відмінності порівняно з такими самими словами літературної мови. Серед словників української діалектної лексики можна назвати 1. "Словник бойківських говорів" М.Й. Онишкевича (К., 1984), 2. "Словник полтавських говорів" B.C. Ващенка (Харків, 1960), 3. "Словник поліських говорів" П.С. Лисенка (К., 1974). Словник становить собою регіональний словник диференціального типу. Це перший словник, у якому порівняно широко представлена лексика в основному двох говіркових масивів – середньополіських і східнополіських говірок. 4. "Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини" в 4-х томах В.А. Чабаненка (Запоріжжя, 1992),      5. "Гуцульські говірки: Короткий словник" за редакцією Я. Закревської (Львів, 1997). Цей словник є диференційним, тобто він не охоплює усієї лексики, а подає лише вибрану традиційну діалектну лексику, що не увійшла до основного словникового складу  СУЛМ. Тут при окремих реєстрових словах наведені цитати-ілюстрації, які подані у фонетичній транскрипції або в оригінальному записі друкованого джерела.

Діалектизми можна розмежувати на: 1. Територіальні діалектизми - слова, відомі тільки в певній місцевості. Наприклад, у південно-східній частині України вживають такі слова: скотина (худоба), бовдур (димар), жалива (кропива), баклажан (помідор), кип’яч (окріп), зобува (взуття); на півночі України – товар (худоба), живець (джерело), мигунка (блискавка), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), хупавий (гарний) тощо.

2.Соціальні діалектизми  - Соціальні діалекти вживаються тільки певними соціальними групами носіїв мови. До соціальних діалектів належать професіоналізми, жаргонізми, арготизми. Професіоналізми характерні для мови людей окремих професій. Наприклад, оператори ЕОМ вживають чимало слів, не відомих людям, які не мають справи з комп’ютерами: інсталяція, архівація, драйвер, монітор, файл, утиліта, форматування, стример, сканер, принтер тощо. Жаргонізми – слова, властиві розмовній мові певного середовища. Наприклад, у молодіжному або кримінальному жаргоні побутують слова: бакси (долари), штука (тисяча), лимон (мільйон), шлунок (гаманець), ксива (паспорт, посвідчення особи тощо), базар (розмови), пакет (наряд міліції), стрілочник (донощик), черепи (свої хлопці), гнати (брехати), кинути (обманути ), наїжджати (чіплятися, погрожувати), кльово (дуже добре). Арго – це умовна говірка, незрозуміла для сторонніх. Відомі злодійське, картярське, жебрацьке арго. Ось як Г.Хоткевич відтворив розповідь жебрака (у дужках подано переклади арготизмів): Розказував, як він попав раз на вечорниці… – А там самі терпелюки (парубки) та каравони (дівчата). Покургав (пограв) я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха (сука) й обзивається: “Чи не дати вам, діду, мукаці?”- “Оце, дума, клево (добре)! Годі сухмаї кусморити (сухарі гризти), хоч ставреників накурляю (вареників наварю).

15. Неологізми в складі країнської лексики.

Неологізм (від гр. neos - новий і logos - слово) – слово чи окреме значення, які з’явились в мові на певному етапі її розвитку, новизна яких усвідомлюється мовцями. З часом вони стають загальновживаними (відеомагнітофон, радіотелефон) або переходять до розряду історизмів (перебудова, гласність тощо). Крім того людина дедалі більше пізнає навколишній світ, відкриває нові явища, котрі теж потребують називання. Порівняно недавно з’явилися такі слова як метрополітен, телебачення і т.д. крім слів для називання нових понять, лексичні новотвори з’являються внаслідок переусвідомлення застарілих назв, необхідності заміни їх точнішими, зрозумілішими, такими, що більше відповідають фонетичним, лексичним, словотвірним та ін. нормам мови (самольот – літак). Поряд з лексичними неологізмами з’являється чимало неологізмів семантичних: слова, що вже існують у мові, набувають нових значень. Ще одна причина появи неологізмів - бажання предметові, явищу, що вже існує в мові й має назву дати іншу назву, образнішу, таку, що більше відповідає сприйманню того чи іншого автора (сніговіється в Вінграновського).

Таким чином виділяють загальномовні, й індивідуально-авторські неологізми. Напр.1. І так щодня, щовечора, щоранку, так щодуші! - мигтять у всі кінці. А він ішов, насвистував. Шарманку підтягував щораз на ремінці (Ліна Костенко).2. А той вітряк давно вхопили вхопини. Пірнає в хмару місяць-дармовис (Ліна Костенко).

Багато неологізмів з’являться в часи великих змін, докорінних перетворень у житті того чи іншого народу ( в рад. Союзі – райвиконком). Неологізми виникають у мові весь час, і не лише в галузі суспільно-політичної лексики. Це й нові терміни з науки, літератури, мистецтва ( алгоритм, спелеологія); це й виробничо-технічна лексика, пов’язана з розвитком народного господарства (гідроелектростанція, самохід); лексика. Пов’язана з новими досягненнями в розвитку військової справи та військово-стратегічної науки (ракетна зброя).

Неологізми є категорією історичною, бо одне слово сьогодні є неологізмом, а завтра поповнює словниковий склад нашої мови. Тому неологізми належать до пасивного складу нашої мови, бо вони ніколи не стануть надбанням активного словника. Поява й існування неологізмів є виправданою лише тоді, коли є потреба у виконанні певної спілкувально-називної або художньо-зображальної функції. Коли такої потреби немає, новотвір зайвий і позбавлений перспективи закріпитися в лексичному складі мови. Не прищеплюються в мові ті неологізми, які не відповідають її лексичній системі, граматичній будові або фонетичним закономірностям. Наприклад штучно утворені і занесені в словники неологізми золушка, грузовик у мовній практиці витіснені більш вдалими словами вантажівка, попелюшка.

Індивідуальні авторські неологізми творяться тими ж способами, що й загальномовні. Часто є потреба того чи іншого автора відому вже назву назвати якимось іншим словом.( Зіходить ніч у витишений сад... Вінграновський).

16. Словники мови письменників

Словник мови письменника – словник тлумачного типу, який фіксує  багатство лексики, використаної письменником у його творчості, та наводить частоту  використання словоформ. У цих словниках зареєстровано всі слова, які використав письменник у своїх творах, наводяться значення, в яких ці слова вжиті, фіксуються всі форми кожного слова, скільки разів яка форма вжита і де. Такі словники називають конкордансами (від лат. concordans "той, що узгоджується"). Уже створені словники мови Еврипіда, Платона, Цицерона, Шекспіра, Шеллі, Пушкіна, Міцкевича. В Україні вийшов "Словник мови Шевченка" в 2-х томах (К., 1964) і "Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка" у 3-х томах (Харків, 1978— 1979) та інші. Словники мови окремих письменників служать для систематизації й пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні. Словники: 1.Словник мови Шевченка у 2 т. , 1964р 2.„Лексика „Енеїди” І.Котляревського – Ващенко В.С., Медвєдев. 3. Словник поетичної мови Василя Стуса. Рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори / Уклад. Л.В.Оліфіренко. — К.: Абрис, 2003.-90 с  4.Шевченкова лексика. Словопокажчик до поезій Шевченка . – Ващенко і Петрова, 1951. 5.Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка" у 3-х томах (Харків, 1978— 1979). 6.Ощипко І. Й. , Полюга Л.М. „Лексика поетичних творів І. Франка – Львів, 1990. Розглянемо «Словник поетичної мови Василя Стуса». Словник подає лексичне значення тих слів у ліричних творах Василя Стуса, які можуть викликати сумнів щодо їхнього розуміння або тлумачення. Кожна словникова стаття має вказівку на належність слова до певного шару лексики, його походження, граматичні форми та граматичну характеристику. Всі слова реєстру супроводжуються ілюстративними матеріалами та відсиланням до першоджерела. Словник призначений для учнів, учителів, студентів-філологів, викладачів вищих навчальних закладів, усіх тих, хто цікавиться питаннями філології взагалі й українського художнього слова зокрема. До реєстру Словника внесено: 1. Пасивну лексику, яку широко вживає у своїх поетичних творах В.Стус - застарілі слова (історизми, архаїзми), діалектизми, просторічні слова, фольклорні слова, церковні вирази, терміни різних галузей (архітектура, астрономія, біологія, військова й морська справа, медицина, мисливство, музика, сільське господарство, техніка тощо) та ін. 2. Індивідуально-авторські новотвори — оказіоналізми — як характерну ознаку лірики письменника. Фактичним матеріалом для словника послужили тексти поетичних збірок Василя Стуса, виданих за його життя та після його смерті. Словник мови Шевченка. Основне завдання – полегшувати пізнання всієї творчої спадщини Шевченка. 14 тис. слів. Тут кожна словникова стаття складається  з двох частин, в одній з яких розкривається семантика слова, в другій – фонетико-граматичні видозміни. У словнику коментуються географічні назви та деякі власні імена, вживані у Шевченкових творах. Це допоможе вияснити і деталі біографії поета, і коло його зв’язків. Реєстр словника охоплює всі українські слова з основних текстів та різних редакцій та варіантів поезій Шевченка, а також з листів, писаних українською мовою. Загальна схема словникової статті має такий вигляд: реєстрове слово – в дужках позначається кількість випадків його вживання у творах

Шевченка – семантико-стилістична характеристика слова, яка шляхом коментування й ілюстрування розкриває основне значення слова. Після кожного значення, відтінку чи словосполучення в дужках позначається кількість випадків уживання слова в даному значенні. В кінці статті подається граматичний довідник з переліком усіх випадків уживання слова у творах Шевченка. У кінці другого тому словника вміщено додаток, в якому подано українські слова і вирази, що зустрічаються в російських творах і листах Шевченка, а також українська лексика драми «Назар Стодоля».

17. Фонетичне і граматичне освоєння слів іншомовного походження. Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Відносно того, якими шляхами запозичуються слова, запозичення бувають: прямі — з мови в мову: стьожка, хвороба, повидло запозичені безпосередньо з польської; башлик опосередковані — через інші мови: індійське sakkhara — арабське sukkar — італійське zuchero — німецьке Zucker — українське цукор; тюркське ходжа — російське хозяин — українське хазяїн. Запозичення бувають: усні: левада, лиман, корабель, квасоля, огірок — із грецької; базар, гарбуз, казан, тютюн — із татарської; книжні: аудиторія, олімпіада, пюпітр, бюро. Усні запозичення завжди краще пристосовані до законів мови, ніж книжні.

За ступенем  адаптації розрізняють: засвоєння — слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови; наприклад, колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т. д.; власне запозичення — слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився; наприклад: бюро, журі, ательє, тротуар — із французької мови; джентльмен, траулер — з англійської; бухгалтер, ландшафт — із німецької; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків, форми; кальки — поморфемні переклади слів; наприклад, англійським зразком half-back утворено українське півзахисник; запозичення значень — українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник; наприклад, політичні поняття правий, лівий запозичено з французької мови — droit, gauche: у часи французької буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а прихильники радикальних дій монтаньяри — ліворуч; словотвірні запозичення — використання іншомовних морфем; наприклад, грецький елемент теле- «далеко» увійшов до таких українських слів, як телебачення, телезв 'язок, телепередача, телеприймач, телеустановка, телеуправління; варваризми — слова з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад: олрайт, о'кей — з англійської; мерсі, тет-а-тет — із французької; екзотизми — слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалма, сакля, аул, меджліс, хурал.

Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристосовані до фонетичних законів української мови. Вони навіть пишуться за іншими правилами, ніж українські. Тому для правопису важливо вміти розрізняти запозичені й незапозичені слова: а) майже всі слова, які починаються на а, є, і більшість на і — іншомовного походження: абітурієнт, абстракція,автомобіль, адміністрація, аеродром, аукціон; евакуація, економіка, експеримент, електрика, ефективний; ідеологія, інтеграція, інфраструктура, історія; б) іншомовного походження є слова, що мають звук ф: фабрика, факультет, фарфор, феєрверк, фешенебельний,форма, фунікулер, футбол, графік, сифон, торф (винятки: Фастіві форкати); в)  в іншомовних словах бувають збіги голосних: біографія, ваучер, віртуозний, гіацинт, океан, поезія, радіо, сеанс; в українських — вони можливі лише на межі значущих частин слова, найчастіше префікса й кореня: виорати,заозерний, наодинці, наосліп, зауважити, самоочисний, кароокий; г) іншомовним словам властиві важкі для вимови збіги приголосних: бургомістр, демонстрант, комплект, матч, пункт, сандвіч, тембр, тюбінг, умбра, циліндр; г) в іншомовних словах не чергуються о, є з і та немає випадних о, є, як в українських: бетон — бетону (пор. українське дзвін — дзвону), ваніль — ванілі (пор. сіль — солі), бюлетень — бюлетеня (пор. день — дня), катер —катера (пор. вітер — вітру), тон — тону (пор. сон — сну); але є чимало й українських слів, у яких голосні не чергуються й не випадають: тінь — тіні, ліс — лісу, мороз — морозу, берег — берега, приятель — приятеля; д) в іншомовних словах рідко виділяються префікси й суфікси, а корінь може мати три та більше складів (на відміну від українських слів, у яких корені одно -, рідше двоскладові): вітамін, гіпотеза, дисципліна, температура, характер; якщо ж і виділяються префікси й суфікси, то вони відмінні від споконвічних українських: асоціація, дисоціація; експорт, імпорт, транспорт; дезорганізація, реорганізація; демонстрант, демонстрація, арбітраж; є) частина іншомовних слів із кінцевим голосним не відмінюється: амплуа, комюніке, шосе, журі, таксі, ескімо, рагу, кенгуру, інтерв'ю.

Українська мова в різні часи більшою чи меншою мірою запозичувала слова із слов'янських мов — давньоболгарської, польської й російської; з античних мов — грецької й латинської, з тюркських мов та із західноєвропейських — французької, німецької, англійської, італійської тощо.

Засвоєння іншомовних запозичень. Іншомовні слова, запозичені українською мовою, підпорядковуються її фонетичній і граматичній системі..

Графічне засвоєння – це написання іноземних слів засобами української графіки. Варваризми здебільшого відтворюють графікою мови-джерела (fata morgana), хоча можлива й передача українськими літерами (хепі енд, віва).

При фонетичному засвоєні відсутні в українській мові звуки замінюються близькими до них (theatre-театр) – міжзубний (інтердентальний) приголосний th на початку слова замінений українським т; Сучасна українська мові не властиві дифтонги, тому вона їх уникає і в іншомовних словах іншомовні приголосні h i g передаються в українській мові фрикатом [г]: humus – гумус.

Прикметами граматичного засвоєння іншомовної лексики є  заміна невластивих українській мові форм та категорій відповідними українськими : втрата артиклів, іншомовних суфіксів, набуття українських суфіксів та закінчень ( das Dach – дах. Фр. Braver  - бравувати, naif – наївний, лат. Portus- укр. Порт).

Не завжди в мові джерелі і в мові яка запозичає, збігається рід і навіть число (в укр. Мові  - дах, папір – чол.рід, а в нім. – середній рід.; grammata (множина) – грамота (однина))

Іноді в процесі освоєння в слові змінюється наголос (вОлейбол –анг., волейбОл – укр.)

18. ПРАВОПИС СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ.

Іншомовні слова становлять приблизно 10% СУЛМ. У правописі іншомовних слів поєднуються різні принципи української орфографії – фонетичний, традиційний, морфологічний. Пишемо И: 1)у загальних назвах після д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед буквами, що позначають приголосні звуки: дистанція, династія, тактика, позиція, симптом, цитрусові, режим, джинси, речитатив, шифр, фабрика, фортисимо; 2)у власних географічних назвах, які закінчуються на -ида, -ика: Антарктида, Флорида, Атлантида, Африка, Балтика, Мексика, Корсика; 3)у власних географічних назвах після шиплячих приголосних:Алжир, Вашингтон, Вірджинія, , Йоркшир, Чикаго, Чилі; 4)у власних географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосними: Великобританія, Мавританія, Мадрид, Париж, Рига, Рим; 5)у власних географічних назвах типу: Аргентина, Бастилія, Братислава, Бразилія, Вавилон, Ватикан, Єгипет, Китай, Пакистан, Таджикистан, Киргизстан, Палестина, Сардинія, Скандинавія, Тибет, та в похідних від них: аргентинець, бразилець, аргентинський, бразильський. Пишемо І: 1)на початку слова: істина, Італія, інструкція, Ізабелла; 2)після приголосного перед голосним і перед [j]: авіація, фіалка, геніально, соціальний, соціологія, радіус, тріумф, клієнт, конструкція, ілюмінація, операція, дивізія; 3)у власних назвах між приголосними та в кінці слів: Лісабон, Монтевідео, Грімм, Сідней, Дідро, Капрі, Нагасакі, Сочі, Батумі, Сомалі, Поті, Паганіні, Джерсі; 4)у кінці невідмінюваних загальних назв: таксі, журі, візаві, колібрі, поні, парі, мерсі, попурі; 5)після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним: бізнес, пірат, відеозал, міф, фінанси, гіпербола, кіно, хітон, літера, німфа, піанісимо. Пишемо Ї: Після букв на позначення голосних звуків: мозаїка, руїна, прозаїк, Енеїда, Ізмаїл, Каїрсале. Але у складних словах і після префіксів пишеться: староіндійський, новоірландський, доісторичний, поінформувати.

Пишемо Е:1)на початку  слова та після букв, що позначають голосні звуки, крім і: енергія, екзамен, епітет, епізод, дуель, Рафаель, дует; 2)після твердих приголосних: куплет, пінцет, метр, вундеркінд, геній, гегемон, декада, декан, театр, ідентичний;

Пишемо Є: на початку слова у давно запозичених словах: Європа, Єва, Євген, Єгипет, Євдокія, Єрусалим, Євангеліє, єпископ, єзуїти, єресь;

після і, е, й, м’якого знака та апострофа: гігієна, гієна, дієта, орієнтир, феєрія, феєрверк, Фейєрбах, портьєра, кар’єра, інтер’єр, траєкторія.

Пишемо У:У словах запозичених із французької мови після шиплячих ж, ш: парфуми, журі.

19. ТЕРМІНИ В СКЛАДІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКИ. ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ. За сферою використання словниковий склад сучасної української мови ділиться на 2 групи: 1) загальновживана, або загальнонародна, лексика; 2) лексика обмеженого вживання. До загальновживаної лексики входять слова, використовувані в різних мовних сферах і зрозумілі будь-якому носієві мови незалежно від того, де він живе, професії, способу життя, наприклад: картопля, школа, журнал, море, п'ять, літо, понеділок, тисяча, високий, зелений, низько, радісно тощо. Загальнонародна мова становить основу української мови. Певні обмеження сфери функціонування виявляють діалектна, спеціальна, жаргонна, арготична лексика. Спеціальна лексика — це слова і вирази, які вживаються групами людей, об'єднаними професійною спільністю. У ній виділяються два основні шари: терміни і професіоналізми.

Термін – спеціальне слово, яке вживається для точного найменування певного поняття, з якої-небудь галузі знання. Вживання термінів обмежене сферою науки та техніки. Значна частина термінологічної лексики переходить до категорії загальновживаних слів (апарат, прес). Кожна галузь науки має свої терміни (математичні, фізичні, лінгвістичні, літературні, політичні, ітд). Сукупність термінів називають термінологією. Термінологічна лексика повинна забезпечити точність передачі певних понять. Терміни не повинні мати синонімів чи емоційного забарвлення. Українська термінологія має широкий шлях розвитку. Дуже активно розвивається лексика в ХХ ст. (терміни). З розвитком техніки і науки  багато наукових термінів зазнають змін, переосмислюються або розширюються. Свій семантичний обсяг.

Термінами називаються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Існує, наприклад, термінологія технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна тощо.

Для термінології не властива багатозначність. Якщо ж термін має кілька значень, кожне із значень належить до різних термінологій. Як приклад можна навести значення термінів стопер та стела стопер — 1) машина для буріння свердловин, спрямованих уверх; 2) захисник у футболі та деяких інших спортивних іграх. Стела — 1) вертикальна кам'яна плита чи стовп з рельєфним зображенням чи написом; 2) центральна частина стебла й кореня вищих рослин, у якій міститься провідна система всіх осьових органів.

У межах конкретної галузевої термінології термін в ідеалі має бути однозначним, щоб забезпечити точність передачі наукового поняття. Однак існують випадки порушення цієї вимоги, наприклад: караул — 1) збройна варта, сторожа; 2) збройний підрозділ для охорони військових об'єктів або для віддання військових почестей; 3) несення охорони; 4) місце, де розташована варта, сторожа. Репертуар — 1) сукупність творів, які виконуються в театрі за певний час; 2) ролі, в яких виступає актор; 3) добір музичних, літературних творів тощо, з якими виступають актор, співак, музикант, читець. Контроль — 1) перевірка, облік, спостереження за чим-небудь; 2) установи, особи, що перевіряють діяльність будь-якої іншої організації або відповідальної особи, звітність тощо; 3) заключна функція управління.

Наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі є виявом невпорядкованості конкретної термінології. До недоліків термінології відносять також синонімію термінів: мовознавство — лінгвістика, алфавіт — абетка, орфографія — правопис, багатозначність — полісемія, значення — семантика. Про досконалість термінології можна говорити у тому випадку, коли дотримується таке правило: кожен термін називає одне поняття, кожне спеціальне поняття позначається одним терміном. Синонімія і багатозначність у термінології порушують вимогу однозначної відповідності між терміном і позначуваним ним поняттям.

Розрізняють терміни загальновідомі: трикутник, діаспора, інтеграція, демократія, прикметник, капрон, плато, арія, стоматолог тощо і вузькоспеціальні, які використовуються лише спеціалістами: сальдо (бухг.), кавернотомія (мед.), діаміни (хім.), субстантивація (лінгв.), сервомотор (техн.), септакорд (муз.), меркаптани (хім.) і т. ін.

У межах спеціальної лексики термінам протистоять професіоналізми — слова і звороти, які використовуються людьми певної професії і є напівофіційними назвами понять цієї професії. Часто професіоналізмами є загальнонародні слова, ужиті у специфічному значенні, наприклад: вікно для викладачів — це час між заняттями, висячим редактори називають рядок, що не вміщується в сторінку, а ляпом — помилку, у водіїв загоряти — сидіти без діла, бублик — руль, гума — автопокришка тощо.

20. СТИЛЬОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКИ. ТЕРМІНОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ. Літературна мова обслуговує найрізноманітніші сфери людського життя. У кожній сфері вона може характеризуватись певними специфічними засобами. Слова різняться не тільки лексичним значенням і граматичними ознаками, а й стилістично, тобто сферою й частотністю вживання, своєю належністю до певного стилю (стилів) мови, емоційним забарвленням чи нейтральністю. Стилістично забарвлена лексика поділяється на певні групи. Загальновживана лексика. Охоплює слова, якими користуються всі носії мови незалежно від віку, освіти, посади, ітд. Лексика пов’язана з повсякденним життям, її лексеми означають життєво необхідні поняття, а тому зрозумілі вони кожному. Називають вони назви рослин, тварин, предметів, явища природи, ознаки якостей, кількостей та почувань людей. Це – стилістично нейтральна лексика, становить ядро рідної мови. Виробничо-професійна лексика. Охоплює велику групу слів ,що вживаються на позначення знарядь і матеріалів праці, процесів виробництва: бронювання, обмолот, косовиця, вуглекомбайн , бетон, риштування, клас, журнал. Окрему групу цієї лексики становлять терміни. Терміни – слова, що мають чітко окреслене спеціальне значеня й називають поняття з різних галузей науки, техніки, мистецтва: звук, морфема, присудок, швидкість, ом, метр, палуба. Сукупність термінів називають термінологією. Офіційно-ділова лексика. Така лексика містить слова, що використовуються в ділових паперах і в діловому мовленні (в установах, організаціях, публічних виступах). Велика частина тої лексики стала загальновживаною: автобіографія, акт, довідка, угода, звіт, квитанція, план, постанова, телеграма, характеристика, ітд. Характерна – термінологічна чіткість, відсутність емоційного забарвлення, чітко визначена сфера використання. Науково-термінологічна лексика. У кожної наукової дисципліни є великий запас своєї термінології, яка повністю відома лише спеціалістам. Термінами – називають слова, які вживаються для точного найменування певного поняття науки. Термін позбавлений емоційно-експресивного забарвлення. Серед термінологічної лексики багато запозичених слів. І саме слово термін є запозиченням з латинської мови, де означає «кінець, кордон», тобто це слово вказує на межу значення. Для кожної науки властиві свої терміни: синус, трикутник; молекула, атом; відмінок, речення, орфоепія; реакція, грип, аспірин.  Специфічно-побутова  лексика. Включає слова, що відображають побут різних соціальних груп населення (одяг, житло, їжа, звичаї). Широко використовується в літературі при історичних описах і в художньому зображенні умов життя представників окремих груп населення. Може збігатись з загальновживаною. Емоційна лексика. Слова, які у своєму значенні мають позитивну або негативну емоційність і служать для вираження почуттів людини (радість, смуток, любов, ніжність). Сюди також належать слова дитячого мовлення та всі лайливі слова.

Просторічна лексика. Лексика, яка об’єднує не літературні слова, а також діалектизми, жаргонізми, арготизми, варваризмів, вульгаризмів, екзотизмів та інших. Цього роду лексика емоційно-експресивно забарвлена.

Термінологічні словники. (номенклатурні) – бувають як одномовними, так і двомовними і перекладними. В одномовному пояснюються значення термінів з певної галузі знань (словник біологічної термінології ітд.). У двомовних термінологічних словниках – спеціальні терміни перекладабться з однієї мови на іншу. До 1932 р. було видано багато термінологічних словників, але в них чимало недоліків. 1934 – 1935 рр. для потреб школи було видано шкільні термінологічні словники. 1957 р. – «Словник лінгвістичних термінів» за ред.. Кротевича, Родзевича. 1984 р. – «Словник літературознавчих термінів», за ред. Пулинця. 1985 р. – «Словник лінгвістичних термінів» за ред. Галича, Олійника. 1997 р. – літературознавчий словник-довідник.

 21. ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ СУЛМ. Мовні стилі - це різновиди літературної мови, які використовуються за різних обставин спілкування. Стиль – різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт вважає, що стиль – це власне слова на власному місці. Кожний стиль має: 1)сферу поширення і вживання (коло мовців); 2)функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо); 3)характерні ознаки (форма та спосіб викладу); 4)система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний. Кожен із стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах. У сучасній українській мові розрізняють такі стилі: розмовно-побутовий, художній, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний.

1)Розмовно-побутовий стиль. Перш за все використовується у побуті, в усному спілкуванні. Цей стиль характеризується невимушеністю, емоційністю. Цей стиль є усним, він представлений найпоширенішою розмовною лексикою і розмовними синтаксичними конструкціями. Для розмовно - побутового стилю характерне: широке використання загальновживаних слів; вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості; вживання простих речень, звертань та ін.  Розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.

2)Художній стиль- це переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача. Ознаки: образність, конкретність, емоційність, поетичний опис дійсності, суб’єктивне відтворення дійсності, присутні авторські новотвори, використання троп, діалектів, архаїзмів, іноді жаргонізми. Зразок художнього стилю Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема.

3)Офіційно - діловий стиль вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах, характеризується специфічною канцелярською термінологією, відсутністю емоційного забарвлення. Особливості офіційно- ділового стиля: кожний документ має усталений зразок; слова вживаються виключно в прямому значенні; перважають слова- терміни, пов'язані з діловодством; відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення. широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (комплектування бази даних, регламентація дій, функціонування закладу); наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (брати участь, висунути пропозицію, підбивати баланс, ініціювати питання, ставити питання); обов"язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивід дуальності та емоційно-експресивної лексики; синонімія має бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання; наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням послідовності, постійності дії; чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов"язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками); використання складних речень із сурядним і підрядним зв"язком має бути зведено до мінімуму, натомість слід широко використовувати безсполучникові, прості поширені речення (кілька підметів при одному присудкові, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо). Зразок офіційно - ділового стилю Стаття 383. Порядок розглядання касаційною інстанцією приватних скарг та протестів. Приватні скарги та протести розглядаються в такому ж порядку, як і касаційні скарги та протести.

4)Науковий стиль існує у двох формах: писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці); усній (повідомлення, наукова доповідь та ін.). Для наукового стилю характерні:вживання слів у прямому значенні; стрункість викладу думки; логічна побудованість; наявність специфічних термінів; широке використання складних речень, зокрема складнорідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами. великою кількістю наукової термінології (атомна маса, дистанція, транскрипція, турбуленція та ін.); наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок; оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами (дилема, вакуум, сектор, процес, формуляр, ценз,)- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук; - залученням цитат і посилань на першоджерела; як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики; чіткою композиційною структурою тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації); переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше). значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища.  Зразком наукового стилю є формулювання різноманітних теорем, хімічних та фізичних законів, визначення термінів, різноманітні довідкові тексти тощо.

5)Публіцистичний стиль також має дві форми:писемна (статті, фейлетони, нариси); усна (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно - політичних термінів (закон, перспектива, держава та ін.). Поєднує в собі засоби наукового і художнього стилів. Характерна – точність, виразність, (заклики, статті, лекції…).

Ознаки: - доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал); -логічність доказів і полемічність викладу; - поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, викладення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю; - наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер; - широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор,, гіпербол ).  Основні мовні засоби: -  синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів; - лексика, насичена суспільно-політичними й соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатомандатний, приватизація та ін.,); - багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політичний бомонд, наукова еліта, епохальний вибір й ін.,), експресивні сталі словосполуки (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (біле золото — бавовна; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси й ін.,); - уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (опинитися на лаві запасних, орбіти співробітництва, президентський тил, парламентський хор); - часте використання іншомовних суфіксів -їст (-ист), -атор, -ація та ін. (пацифіст, культурист, провокатор, пролонгація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдоідея, неофашизм, суперкомп "ютер, інтерактивний); - різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.; - використання влучних афористичних, інтригуючих заголовків. 6)Конфесійний – релігійне життя, характеризується книжністю, образністю. Основні засоби: Ø суто церковна термінологія, символічні стилістеми, мовні формули із сакральним значенням (дар праведности, гріховність тіла, усі люди — Божий храм); Ø непрямий порядок слів у реченні та словосполуці (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); Ø значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — за три дні збудую інший, нерукотворний); наявність архаїзмів; стандартність стильової форми. Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність,

7)Ораторський – (усний), застосовується в різних публіцистичних виступах.

8)Епістолярний – листування. Основні ознаки — персональність; інформаційна цілеспрямованість (зазвичай на конкретного адресата) і її утаємничення; авторське «я»; наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р. 8. — приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби: Ø адресація, межі мовного етикету, стандартність висловів у ділових листах; Ø різнотемна конкретним змістом лексика, вільний виклад змісту у приватних листах; Ø емоційно-експресивні засоби, варіантність норм і особливості порушення їх в інтимному листуванні; Ø поєднання компонентів художнього, публіцистичного й розмовного стилів і вироблення індивідуального авторського образу в листах-сповідях, листах-творах, листах-інформаціях. Певні зауваги до написання листів подає Юліан Редько у статті «Як поводитись у товаристві».

22. ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ (1929, 1933, 1960, 1990, 1999). ПРОПОНОВАНІ ЗМІНИ ДО ЧИННОГО ПРАВОПИСУ. Принципи – це те, що лежить в основі правопису. Відповідно до цього визначають такі 4 принципи орфографії. 1)Фонетичний – як вимовляємо, так пишемо, написання слова точно відображає його літературна вимову: вода, калина, треба. 2)Морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням. Значущі частини (морфеми) у споріднених словах або граматичних формах того самого слова вимовляються по-різному, але пишуться однаково: розумний [ро(у)зумниĭ] бо розум, просьба [проз'ба] бо просити. 3)Традиційний – (історичний) написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем. Слова пишуться як за усталеною традицією (яблуко, рос. яблоко). 4)Смисловий – (диференційний) написання однозвучних слів залежить від їхнього значення (любов - Любов). В основу українських правописів покладено фонетичний і морфологічний принципи.

Теоретичною працею, у якій закладено основи українського правопису, була «Грамматика  малороссийского наречия» (1818) О. Павловського. Згодом на Наддніпрянській Україні значного поширення «Кулішівка» - фонетичний правопис, укладена П. Кулішем, а в Галичині й на Буковині – правопис  Є. Желехівського («Желехівка»). Історико-етимологічний правопис розробив М.Максимович (складний для вживання, не популярний).

У ХІХ ст. функціонувало кілька українських правописних систем (А. Метлинського, М. Гатцука, М. Драгоманова), які відіграли певну роль у становленні національної орфографії.

Проте в 1863 та 1876 царський уряд заборонив використовування укр. правопису, тому аж до 1905р.на територіях під російської України україномовні тексти друкувались т.зв. ярижкою – російською абеткою. В 1907-1909 рр. вийшов словник укр. мови Б. Грінченка, в якому практично застосовано принципи фонетичного українського правопису. Вони стають законом для всіх видань українською мовою. У 1918р. друком вийшов проект запропонований І. Огієнком, у доопрацюванні взяли участь акад.. А. Кримський і проф. Є. Тимченко. Офіційно схваленого й обов’язкового для вжитку українського кодексу орфографії не було до 1921 року, коли вийшли друком «Найголовніші правила українського правопису», створені Українською АН під керівництвом акад. А. Кримського. Всі подальші змінили вносили власне у це видання! Новий повний орфографічний кодекс, яким і тепер в основному послуговується українська діаспора, вийшов у 1928 році, відомий в історії як «скрипниківський», бо його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник. На правописній конференції в Харкові, зберігаючи традиційну українську графіку, було опрацьовано та унормовано правила укр. орфографії та пунктуації.  Зміни: українські за походженням слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені – згідно з західноукраїнськими. Наступне видання правопису 1933р. фактично відкидало попереднє як ідеологічно неправильне. Це видання було зорієнтоване виключно на східноукраїнські правописні традиції. Важливим було і те, що було вилучено букву ґ з ужитку. Він був обов’язковим до 1946р., коли вийшов новий «Український правопис» Л. Булаховського. Це видання з незначними змінами та доповненнями було перевидано в 1960р., третє – у 1990, а четверте – у 1993. Нині триває робота над новою редакцією «Українського правопису».

Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру ґ, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.

Всі зміни, які були внесені до перевидань правопису були зумовлені кількома чинниками: з’являлись нова слова, тривав процес запозичення -поповнювалась наукова термінологія -свої вимоги до орфографії висувала перекладацька практика.

Важливим залишалось дотримання певних вимог: -не змінювати традиційної укр. графіки, але відновити порядок розташування літер в абетці -не ускладнювати принципи написання укр. слів новими правилами й винятками, а навпаки, намагатися зменшувати їх кількість за рахунок уніфікації однотипних явищ -за можливості спростити правопис складних слів -докладніше опрацювати правила щодо написання слів іншомовного походження.

23. АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ МОВИ. ФОНЕМА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ. ЗВУКОВІ ВИЯВИ ФОНЕМ. Фонетика – це наука про звуковий склад мови. Фонетика сучасної літературної мови вивчає тільки звуки цієї мови, звукові зміни, типи ітд. На базі знання звуків виростають: орфоепія (вивчає правильну вимову, нормативні звукові засоби), графіка (сукупність букв.-графічних засобів передавання звуків на письмі) і орфографія (правила, які стосуються самого письма). Звукове мовлення існує споконвіку, на відміну від письма. Звук – мінімальна одиниця мовлення. Українські вчені традиційно виділяють 3 аспекти вивчення звука: 1)Акустичний – вивчення звука, як сукупності хвиль з певними фізичними характеристиками: тембр, висота, амплітуда, частота ітд. В українському мовознавстві акустичну класифікацію звуків на основі парних ознак (дієзність – бемольність) застосував Юрій Карпенко.  2)Анатомо-фізіологічний – це вивчення будови і роботи органів мовлення. Більшість класифікацій побудована на основі анатомо-фізіологічній. Органи мовлення з погляду їх участі утворення звуків поділяються на дві групи: -активні (рухливі) – це легені, голосові зв’язки, язичок, нижня щелепа, губи, язик (кінчик, передня, середня та задня частини). -пасивні (нерухомі) – зуби, тверде піднебіння, носова порожнина.Основною артикуляційною особливістю голосного звуку є відсутність перепони на шляху видихуваного повітря, а в приголосних – навпаки – наявність. 3)Лінгвістичний – функції звуків у мові, як буд. матеріалу; звуки виконують мовну функцію.

Українське мовознавство розглядає аспекти у нерозривному зв’язку і тому фонетика у їхньому розумінні охоплює три аспекти, а фонологія їх підрозділи. Фонологія – розділ фонетики, який вивчає лінгвістичний аспект мовного звука. Звук має спеціальну назву – фонема. Фонема – узагальнена звукова одиниця. Одне з робочих визначень фонем – це узагальнена звукова мовна одиниця, яка не маючи значення служить для побудови і розрізнення значущих мовних одиниць. Як мовна одиниця у реальному мовленні існує в вигляді окремого звука (звук – це вияв фонеми).

У мові фонеми виконують такі функції: Конститутивна (будівельна) – полягає в тому, що фонема є одиницею мови, з якої складаються вищі мовні одиниці – морфеми і слова. Розпізнавальна – людина завдяки фонемам розпізнає окремі морфеми і слова без чого мовне спілкування взагалі неможливе. Розрізнювальна (дистинктивна )– фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Усі ці функції взаємозв’язані і взаємозумовлені. Найчастіше ця функція виявляється у тому самому звуковому оточенні (лити –мити). Утотожнювальна (ідентифікаційна) – фонема – це звукотип, у якому ототожнюються близькі, але неоднакові звуки.  Звукові вияви. Головний звуковий вияв фонеми – це коли фонема виявляється в її самостійних  ознаках; це звук, який вимовляється ізольовано і незалежно від впливів інших звуків. Коли ми класифікуємо фонеми, то до уваги беремо головний вияв.

Додаткові вияви: -позиційний – це звук, який вимовляємо замість головного вияву залежного від позиції у словах. Для голосних – наголошені/ненаголошені, а для приголосних – початок/середина/кінець слова. [е до и] і [и до е] і [у (нескладовий)]. -комбінаторний – це звук, який вимовляється замість головного вияву залежно від впливу інших звуків: просьба – сь=зь під впливом дзвінкого [б]. -факультативний – необов’язковий звук, який можемо вимовляти замість голосного. Його вимова не є порушенням норми. Наприклад, в українські мові часто твердий  [л] вимовляємо м’яко.  Головний вияв і всі варіанти фонеми становлять фонетичне поле. [в] - /в/: [w], [v], [у (нескладове)], [в].

Ознаки, за якими відрізняються фонеми називаються диференційними. Втрата диференційної ознаки одного звука під впливом іншої називається нейтралізацією (дивишся – дивис⁄:а). Розрізняють сильну та слабку позицію фонеми. Сильна – вимовляємо головний вияв фонеми (у голосного – під наголосом, у приголосного – перед наступним голосним, крім і), слабка – при позиційному чи комбінаторному вияві (н-д: позиція перед дзвінкими).

24. ПРИНЦИПИ СКЛАДОПОДІЛУ. ТИПИ СКЛАДІВ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ.

Склад – це частина слова, що містить один чи кілька звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря (го-ло-ва, о-зе-ро, роз-ви-ток). В кожному складі може бути лише один голосний звук, який організовує склад. У слові стільки складів, скільки голосних звуків, тому слова бувають односкладовими (зір, рис), двоскладові (ру-ка, си-ла), трискладові (со-ро-ка), багатоскладові (фі-зі-о-ло-гі-я). Кожна людина досить легко поділяє слова на склади і встановлює їх кількість. Проте труднощі при складоподілі виникають тоді, коли збігається кілька приголосних у середині слова. При поділі слів на склади слід враховувати (принципи): 1)Для української мови характерне тяжіння до відкритих складів; 2)Діє принцип зростання гучності: гучність звуків попереднього складу має поступово спадати, а наступний зростати. 3)Принцип милозвучності – зумовлює усунення груп приголосних у межах одного складу.

Поділ слів на склади в українській мові не довільний, а підпорядковується таким основним правилам: 1)Якщо між голосними звуками є один приголосний, то він належить до наступного складу: о-сінь, а-ле, до-ля, во-да. 2)Якщо між голосними є кілька приголосних, то й, в, р, л, які стоять після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, які знаходяться після них, – до наступного: май-ка, дов-го, зір-ка. Якщо другим приголосним є звуки й, р, л, то разом з попереднім приголосним вони відходять до наступного складу: бу-льйон, ме-тро, ку-плю.

3)Якщо між голосними є кілька приголосних, то після наголосу один з них відходить до попереднього, а решта – до наступного складу: дов-гий, стер-тий, кис-лий, вір-ний.

4)Якщо після ненаголошеного складу стоїть кілька приголосних, то всі вони, крім й, в, р, л, відходять до наступного:се-стра, про-сте-жи-ти, ві-ді-бра-ти, пе-ре-рва-ти.

Типи складів: 1)Відкриті – склад, який закінчується на голосний (ті-ло). 2)Закритий – закінчується на приголосний (щед-рість). В українській мові переважають відкриті склади. 3)Прикритий – який починається приголосним (ске-ля). 4)Неприкритий – починається голосним (а-ле-я).

25. Приголосні фонеми української мови і їх класифікація. Приголосні – звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму, або тільки шуму. Струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натрапляє на перешкоди. Вчені по-різному визначають кількість приголосних фонем. Найчастіше 32 приголосні фонеми. Інколи 45 (це якщо вважати, що всі приголосні фонеми, крім /й/ мають м’які відповідники, але це не правильно, бо 13 не мають м’яких відповідників). Класифікація: 1)За участю голосу й шуму: сонорні – приголосні при творенні яких голос переважає над шумом: в, м, н, н', л, л', р, р', j. шумні – творяться за допомогою шуму і голосу. Залежно від наявності голосу поділяються на: °дзвінкі – б, д, д', г, з, з', ж, ґ, дж, дз, дз' – у цих звуках шум переважає над голосом. °глухі – к, п, с, с', т, т', ф, х, ш, ц, ц', ч – ці звуки складаються лише з шуму. 2)За місцем творення: губні – б, п, м, в, ф. язикові – ці приголосні залежно від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на: °передньоязикові – д, д', т, т' ,з, з', с, с', ц, ц', дз, дз', ж, ч, ш, дж, л, л', н, н', р, р' °середньоязикові – j °задньоязикові – ґ, к, х -глотковий – (фарингальний): г. 3)За пасивним органом передньоязикові поділяються на: альвеолярні: (піднебінно-зубні): ж, ч, ш, дж, р, р'. зубні:решта передньоязикових приголосних. 4)За способом творення: зімкнені (проривні): °зімкнені чисті: б, п, д, д', т, т', ґ, к – ротові, м, н, н' – носові; °африкати – дж, дз, дз', ч, ц, ц' щілинні – в, ф, з, з' ,с ,с', ж, ш, j, г, х, л, л' дрижачі – р, р' 5)За акустичним вираженням: шиплячі – ж, ч, ш, дж свистячі – з, з', ц, ц', с, с', дз, дз'  За твердістю й м’якістю:м’які –д', т', з', с', ц', л', н', р', дз', j. Ті звуки окрім j можуть мати тверді відповідники й утворювати пари. тверді :°губні – б, п, м, в, ф°шиплячі – ж, ч, ш, дж °задньоязикові – ґ ,к, х °глотковий – г . Ті приголосні пари не мають і м’якими ніколи не бувають. Лише перед голосним [і] та йотованими звуками вони можуть бути пом’якшеними. Таку вимову пом’якшених звуків позначаємо знаком [’]: [б’ік], [в’ік], [к’іт], [п’уре], [дв’іч’і].

26. Голосні звуки української мови і їх класифікація. Голосні – це звуки, що творяться за допомогою самого голосу. При їх вимові струмінь видихуваного повітря проходить вільно через ротову порожнину, не натрапляючи при цьому на жодні перепони. В українській мові 6 голосних звуків: [а], [о], [у], [е], [и], [і].  Класифікація: 1)За участю губ: огублені (лабіалізовані) – [о], [у] неогублені (нелабіалізовані) - [а], [е], [и], [і]. 2)За положенням язика – рух язика в горизонтальному напрямі визначає місце творення голосного звука. За цією ознакою вони поділяються на: голосні переднього ряду: [і],[и],[е] голосні заднього ряду: [у],[о],[а] 3)За способом творення високого підняття - [і],[у] середнього підняття - [е],[о] низького підняття - [а] високо-середнього - [и]. Залежно від місця наголосу в слові голосні можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

27. Зміни звуків у мовному потоці. Асиміляція приголосних. Акомодація – це пристосування вимови одного звука до вимови іншого. Типовим прикладом акомодації є огублена вимова приголосних перед (о) та (у): кого, кому. Ще одним прикладом є акомодація тих приголосних, які не мають м’яких відповідників (білий, півень) до звука (і). У мовленнєвому потоці приголосних звуків, що стоять поруч, взаємодіють один з одним і цілком або частково уподібнюються – асиміляція. Вимова кожного окремого звука можна розділити на три фази: Екскурсія(налаштування), Витримка(сама вимова), Рекурсія(Навернення органів мовлення в первісне становище). В реальному мовленні Е. накладається на Р.(дивишся). Асиміляція под. за напрямком:Є регресивна асиміляція, коли наступний звук впливає на попередній(якби, легкий, боротьба і є прогресивна асиміляція, коли попередній звук впливає на наступний(знання, весілля). за обсягом: Повна(коли всі диференційні ознаки втрачаються) часткова (коли частково: просьба – часткова за дзвінкістю).  За характером: 1)Асиміляція за дзвінкістю і глухістю: Дзвінкі приголосні послідовно й систематично впливають на попередні глухі, які уподібнюються їм і вимовляються теж дзвінко: боротьба [бород 'ба], просьба [проз 'ба], якби [jаґби], отже [одже]. Така регресивна асиміляція відбувається й на стикові двох слів, особливо при швидкому темпі мовлення: ваш брат [важбрат], як же [jаґже]. Перед сонорними звуками [л], [р], [н], [м], [в], [j] такої асиміляції немає.  Асиміляція за глухістю трапляється рідше. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці слова: мороз, дуб. На межі кореня й суфікса приголосні також не оглушуються. Однак у середині слова приголосний [г] піддається впливові глухих [к], [т]: легкий [лехкиĭ], кігтики [к’іхтики], вогко [вохко]. Найбільшого впливу глухих дзвінкі звуки зазнають на межі префікса і кореня (префікс з- перед наступним глухим приголосним асимілюється ним): з+хилити [схи(е)лити], з+питати [спи(е)тати]. 2)Асиміляція за місцем і способом творення: Найчастіше шиплячі приголосні уподібнюються до свистячих і навпаки: безжурний [бе(и)ж:урниĭ], цікавишся [ц'ікавис':а]. Під впливом свистячого [с] приголосний [т] уподібнюється до свистячого [ц] в дієсловах на -ться: купається [купаjе(и)ц':а], сподівається [спод'іваjец':а].  3)Асиміляція приголосних за м’якістю: Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м’якими пом’якшуються: український [украjін'с'киĭ], пісня [п’іс'н'а], кузня [куз'н'а]. Напівпом’якшені приголосні (губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий) на інші приголосні не впливають (у деяких випадках можлива двояка вимова), оскільки вони й самі не повністю м’які: двір [дв’ір], збір [зб’ір], тхір [тх’ір], але: цвіт [ц'в’іт], цвях [ц'в’ах]. Перед пом’якшеними м’яку вимову можуть мати лише свистячі [с], [ц], [з], [дз]. Наслідком прогресивної асиміляції є подовження приголосних, яке на письмі позначається двома буквами: життя [жит':а]: житіє. Дисиміляція – це фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким: Виявляється у:-зміні [кт] на [хт] – кьто – хто. -при творенні вищого ступеня порівняння прикметників [сш], [зш] змінилися на [шч], [жч]: висший – вишший – вишчий (вищий), низ ший – нихший – нижчий. -зміні [чн] на [шн] у деяких давніх словах: рушник (ручьникь). -розподібненні двох однакових звуків при творенні інфінітива від коренів, що закінчувались на [д], [т]. унаслідок регресивної дисиміляції утворилося звукосполучення [ст]: плет-ти - плести, вед-ти – вести, мет-ти - мести. Таким чином, явища асиміляції приголосних звуків сприяють й дисиміляції приголосних звуків сприяють зручності у вимові, роблять її природою та милозвучністю.

28. Довгі приголосні звуки в укр.мові й умови їх виникнення. Довгі звуки в СУЛМ можуть бути виявами двох однакових або різних фонем. Двох однакових, якщо довгий звук виникає або на межі морфем (сон, сонний), або внаслідок історичної асиміляції (життя), або в деяких іншомовних словах (манна). Якщо двох різних фонем(вітчизна, дивитися). Довгі звуки виникають внаслідок: 1) збігу двох однакових звуків на межі між морфемами або частинами складних слів (сонний, однотонний, віддати, військкомат); 2) внаслідок історичного уподібнення звука (й) до попереднього м’якого приголосного. Можна виділити ряд груп таких слів: *ім. чол.р.Івідміни(Ілля, суддя), *ім.жін.р.Івідміни(рілля, стаття), *ім.сер.р.ІІвідміни(знання, весілля), *м. у формі О.в. ІІІвідміни (річчю, сіллю) *особові форми лити – ллють, ллємо, *прислівники: навмання, попідтинню. 3) іншомовні слова (белладонна, манна, ванна). 1)Подовжені приголосні і позначення їх В українській мові звуки приголосні звуки можуть подовжуватися.  Подовжуються звичайно звуки [н], [л], [д], [дз], [з], [т], [ц], [с], [дж], [ж], [ч], [ш]. Подовжені приголосні вимовляються трохи протяжніше, ніж звичайно, і на письмі позначаються подвоєними буквами: обличчя, віддаль, відкриття, знання, беззмінний, життя. Але подвоєні звуки не завжди читаються як подовжені: возз'єднаний [возйеднаний], міськком [м’іс'ком]. Найчастіше це трапляється в іншомовних словах: барокко [бароко], Калькутта [кал'кута], фінн [ф’ін], меккський [мекс'кий] (але: Мекка [мекка]) 2)Подовжені м'які приголосні  Подовжуються м'які [н], [л], [д], [дз], [з], [т], [ц], [с] і пом'якшені приголосні [дж], [ж], [ч], [ш], якщо вони стоять між двома голосними. 3)Подвоєння букв внаслідок збігу Подвоються букви на межі значущих частин слова, якщо одна з них закінчується, а друга починається на ту саму букву: віддати (від+дати), беззвучний (без+звучний), піднісся (підніс+ся), годинник (годин+ник).Подвоюється ч в іменниках, утворених від прикметників на -цьк(ий): Німеччина (німецьк+ина), козаччина (козацьк+ина), Вінничина (вінницьк+ина).Виняток- Галичина (хоч галицький). Подвоюються внаслідок різних збігів букви ще в словах бовваніти, ссати, ввесь, овва і похідних. 4)Написання нн в прикметниках і похідних словах  У прикметниках на межі кореня і суфікса та в суфіксах можуть подовжуватися лише [н] або [н]: нездоланний, ранній, здоровенний, щоденний. Подвоюється н між голосними в прикметниках на -ний, -ній, якщо ці прикметники утворені від іменників з основою на н: стіна- стінний, туман- туманний, вікно- віконний.Якщо ж твірна основа кінчається на інший звук, то н у прикметнику не подвоюється: журавель- журавлиний, дерево- дерев'яний, форма- переформений, ждати- нежданий. Подвоюється н у словах старанний (хоч старатися), притаманний, захланний, а також у наголошених суфіксах -енн(ий), -анн(ий):

29. Позиційні та історичні чергування голосних. Чергування – це постійні і закономірні зміни звуків в одній і тій самій частині слова. Чергування бувають: -історичні – дуже давні, причини яких не можна пояснити за допомогою історичних фонетичних законів; -позиційні – залежать від позиції звука в слові. Найдавніші чергування голосних. Українська мова, як і інші слов’янські, успадкувала й зберігає чергування голосних, що сформувались на праслов’янському ґрунті або ж виникли в процесі історичного розвитку мови. Чергування голосних у коренях дієслів. е - о: нести – носити, везти – возити; е – і(е-походить з давнього е, а і – з давнього довгого е(ять) летіти – літати, пекти – випікати; і - а: лізти – лазити, сісти – садити; і - и: сідати – сидіти, ліпити – липнути; е - и - ø: (нуль звука): беру – вибирати – брати; о – а (виникли ще в правслов.мові, а суч.мові є додатковим засобом розмежування видових відтінків дієслів, зокрема, одні з них виражають спрямовану, тривалу дію, а інші – повторювальну, багаторазову:котити-качати, клонитись-кланятися): На укр.грунті: Чергування [о] та [е] з нулем звука. [о], [е] здебільшого чергуються з нулем звука, якщо вони є останніми голосними в іменниках на приголосний: вогонь – вогню, садок – садка, дзвінок – дзвінка. Такі голосні називають випадними. [о], [е] з’являються в Р.в. множини іменників, які мають у Н.в. однини перед закінченням сполучення двох приголосних: вікно – вікон, сукня – суконь, сестра – сестер. Такі голосні називаються вставними.  Чергування [о] та [е] з [і]. Це чергування досить поширене в українській мові і є однією з найхарактерніших ознак, що відрізняє її від інших слов’янських мов. Воно належить до позиційних чергувань і залежить від типу складу. Чергування [о], [е] з [і] не становить абсолютно послідовного фонетичного процесу в СУЛМ. Є досить багато випадків, коли воно не відбувається. Найважливіші з них: Не чергуються [о], [е] з [і]: -коли о, е випадають або вставні: день – дня, зірка – зірок -у буквосполученні -ор-, -ер-, -ов- між приголосними: шовк, вовк, горб, торг, шерсть, серп. -у повноголосних звукосполученнях -оро-, -оло-, -ере-, -еле- зі сталим наголосом: берег, очерет, мороз, сторож, горох, колос, молот, шелест, зелень, але: оберіг, поріг, сморід, моріг. -у складних словах з наголошеними словотвірними частинами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: діловод, молоковоз, хлібороб, скороход, електровоз, але: водопровід, всюдихід, носоріг, Козеріг. -у деяких словах старокнижного походження: Бог, пророк, вирок, закон. -у словах іншомовного походження: атом, бетон, шофер, репортер, марафон, альбом, поет.   Проте в деяких давно запозичених – заг. назвах і власних іменах – чергування відбув.: якір – якоря, дріт – дроту, колір – кольору, Яків – Якова. Чергування [о] з [е] після шиплячих та [j]: Після шиплячих ж, ч, ш, щ та й можуть вживатися о, е або ж чергуватися. Пишемо е: -перед м’якими приголосними: вечеря, ніженька, честь. -перед складом з голосним [и], що походить з давнього і: пшениця, шести, щетина. -перед шиплячими: баєчка, копієчка, діжечка. Пишемо о: -перед споконвічно твердими не шиплячими: шовк, щока, жолудь, бджола, гайок, чоло. -перед складом із голосним [и], що пох. з давнього и: чотири, чорний.  Послідовність чергування голосних [о], [е] після шиплячих та [j] іноді порушується. Це буває в таких випадках: -у ряді відмінкових форм іменників за аналогією: свіжості, більшості. -у прикметниках і дієприкметниках: рожевий, сходжений. -у запозичених словах: чек, жетон, шеф, жертва. -у деяких словах [е] закріпилось за традицією: черга, черпак, черговий, чекати, шепотіти.

30.Позиційні та історичні чергування приголосних. У СУЛМ часто відбув. закономірні постійні зміни приголосних звуків при словозміні та словотворенні. Фонетичне явище чергування зумовлене особливостями історичного розвитку мови й полягає в заміні одних звуків іншими. Це змінює фонетичну й морфемну структуру слова та викликає труднощі в правописі різних частин мови. Найпоширеніші чергування приголосних: 1)при словозміні та словотворенні: г-ж-з: нога – ніженька – на нозі друг – дружний – друзі к-ч-ц: рука – рученька – у ручці, музика – музичний – музиці х-ш-с: вухо – вушко – на вусі муха – мушва – мусі 2)при творенні прикметників за допомогою суфікса -ськ- та іменників із суфіксом -ств-: г, ж, з + -ськ- / -ств- = -зьк- / -зтв- : Прага – празький, Волга – волзький, боягуз – боягузтво. к, ч, ц +-ськ- / -ств- = -цьк- / -цтв- : Кременчук – кременчуцький, козак – козацький, ткацький – ткацтво. х, ш, с +-ськ- / -ств- = -ськ- / -ств- : Іртиш –іртиський, Одеса – одеський, товариш – товариський. 3)при творенні іменників із суфіксом -ин- від прикметників з основою на -ськ-, -цьк-:  -ськ-, -цьк- + -ин- = -щин- / -ччин- : київський – Київщина, німецький – Німеччина, але донецький – Донеччина, галицький – Гличина. 4)при творенні вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за допомогою суфікса -ш-: г, ж, з та с+ -ш- = -жч- / -щ- : дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, легкий – легший, високий – вищий. 5)чергування приголосних у коренях дієслів при дієвідмінюванні: д – дж : ходити – ходжу, ходиш зд – ждж : їздити – їжджу, їздиш з – ж : в’язати – в’яжу, в’яжеш с – ш : писати – пишу, пишеш к – ч : плакати – плачу, плачеш т – ч : світити – свічу, світиш ст – шч (щ) : простити – прощу, простити .6)у дієслівних формах губні і приголосні  чергуються з буквосполученням «губний + л» : б – бл : любити – люблю п – пл : купити – куплю в – вл : ловити – ловлю

31.Орфоепічні норми укр.л-рної мови. Типові порушення. Орфоепія складається з орфо - правильний, епія - вимова. Це розділ мовознавства, який вивчає правильну вимову. Сукупність правил якими користуються носії певної мови в усному мовленні називається орфоепічними нормами. Порушення правил вимови спричиняють такі явища: 1)Вплив діалектного оточення, 2) під впливом пд-зх наріччя, 3) іплив близькоспорідненої мови, 4) відсутність у 90-х рр. ХХст. літери ґ, а згодом замість г вимовляли ґ. Основні правила: 1) усі гол. звуки під наголосом вимовляємо чітко, особливо, повнозвучно і ясно вимовляємо а, у, і в різних позиціях. 2) Укр.мові не властиве акання. 3) Ненаголошений е наближається повною мірою до и у ненаголош.позиціях і навпаки. Ненаголошені ці звуки зовсім в вимові не розрязняються. Розрізняються лише: коли закінчення(сани), коли виступають сполучними звуками у складних словах (п’ятиріччя), коли на початку слова іншомовного походження (еталон, електричка). 4) Збережння дзвінкості, тому для укр.м. не характерне оглушення (винятки: кігті, нігті, легко). 5) Губні приголосні вимовляємо твердо майже в усіх випадках. 6) Шиплячі також твердо, але перед «І» вони пом’якшуються. 7) «Р» вимовляємо послідовно твердо в кн.складів і слів(косар, гіркий), але якщо після стоїть і,я,ю,є вимовл. м’яко. 8) Два однакових приг.звуки на межі преф. і кореня, або кореня і суф. вимовляємо як один приг.звук. 9) Х-рне уподібнення звуків: сз+ш=жш або ш(зшити, привізши), з+ж=ж(безжалісний), з+ч=жч(безчестя), з+дж=ждж(з джерела). 10) упод. шиплячі із свистячими: ч+сь=цсь(морочся), ш+ць=сць (пляшці), ж+ць=зьць(книжці), ч+ць=ць(дочці). 11) Буквосполуки ст, нт перед суф. ськ, ств і перед ц в Д.в. і М.в. одн. ім. жін.р. спрощуються у вимові (аспірантська).

32.Граматичне значення, граматична форма, граматична категорія. Засоби вираження граматичних значень. Вихованець: «Слово тільки при нашаруванні його граматичного з-ня на лексичне з-ня може бути повноцінним». Граматичне значення – таке додаткове абстрагуюче з-ня, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його семантику. Н-д: Можна все на світі вибрать сину (поч.форма син). Граматичне з-ня є стійким, спільним для багатьох слів на відміну від лексичного з-ня, яке є іншим для кожного слова. Граматичні значення маю певні засоби вираження. Один із засобів це граматична форма (це мовленнєві засоби вираження граматичних з-нь). Це єдність: закінчення, основи слова, наголосу(виконує формо розрізнювальну функцію), допоміжних слів(хай пише). Не завжди в словоформі можна визначити ті граматичні з-ня, які вона передає, бо є так звані омонімні граматичні форми (доброго хлопця/доброго дитяти, якщо просто слово «доброго», то ми нічого не визначимо, а якщо в словосполученні з ім, то можемо визначити граматичне з-ня роду).Граматичні форми бувають: синтетичні(які одним словом виражають і лексичні, і граматичні з-ня) та аналітичні (які для вираження лексичного і граматичного з-нь мають різні елементи). Допоміжні засоби: 1.поєднання слів у словосполученні (не було хлопця Р.в./побачив хлопця З.в), 2.порядок слів (Текст пояснює малюнок./Малюнок пояснює текст). 3. суплетивні форми («суплетів» означає додатковий. Утворюється граматична форма від іншого слова: я-мене). Граматична категорія – це родове загальне граматичне поняття, в якому підпорядковані 2 і більше видових, співвідносних граматичних понять, виражених відповідною системою граматичних форм. Термін ввів у 80-х р. ХХст. акад.О.Потебня. Граматична категорія відмінка виражається через граматичне з-ня відмінка (Н.Р.Д.). !!!У кожній граматичній формі є тільки одне граматичне з-ня з тієї чи іншої граматичної категорії.

33. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ СЛІВ НА ЧАСТИНИ МОВИ.  Проблема частини мови давня. Нею цікавилися ще античні мовознавці. Існує дуже багато думок. Сам термін «ЧМ» грецького походження від слів «partes» «orationis»  - частина висловлення. Його ств. Олександрійські граматівці. Вони ототожнювали члени речення і частини мови. Частини мови існували завжди. Ще в 4 ст. до н. е. говорили про ім'я, дієслово і сполучні слова. При вивченні частин мови дослідники брали до уваги або один якийсь критерій (гомогенна основа) або два чи більше (гетерогенна основа). Галогенну використовували: Шарль Баллі – семантику слова, Потебня – синтаксичну функцію, О. Мухін – морфологічний. Проте більшість бере до уваги кілька ознак – Шахматов, Виноградов, Ковалик, Вихованець. Слово – основна мовленнєва одиниця в лексиці, фонології, морфології (його форма) Лексема – сукупність усіх можливих значень слова. Морфологію цікавить сукупність усіх форм і граматичних значень, які ці форми виражають. Слово як лексико-граматична категорія об’єднується у класи.  Не було єдиного міркування, які властивості слова треба брати до уваги, щоб зарахувати слово до якоїсь частини мови.Частини мови – це лексико-граматичні класи слів, об’єднані частиномовним значенням, спільними формальними ознаками, однаковою чи близькою основою, синтаксичною роллю у речені і словотвірними особливостями. Частиномовне значення – це узагальнене лексичне значення, якому підпорядковані часткові індивідуальні значення кожної частини мови. Іменник – частиномовне значення предметність; прикметник – атрибутивність; числівник – квантитативність; займенник – дейтичність (вказування); дієслово – процесуальність; прислівник – ознаковість; прийменник – релятивність; сполучник – конюнктивність; частка – модальність; вигук – інтерєктивність. Принципи поділу: 1) частиномовне значення (категорійне значення),2) морфологічні значення (зовнішня сторона) – знайомий хлопець, пішов знайомий. 3) синтаксична функція ,4) словотвірні ознаки. (чорний, чорність, чорніти, чорно). В українській мові за традиційним вченням є 10 частин мови, які поділяються на самостійні – ті, що є назвами явищ об»активної дійсності. (6: іменник, прикметник, дієслово, займенник, числівник, прислівник) та несамостійні – ті, що не є назвами. (4: прийменник, сполучники, частка, вигук), з яких службовими є прийменник і сполучники. Вигук виражає почуття, але не є окремим членом речення.З погляду морфології всі частини мови поділяються на: -відмінювані (їх 5): ім.., прикм., дієсл., займ., числ. -невідмінювані (їх 5): присл. ,прийм., спол.,частка, вигук і звуконаслідувальні слова.Є службові ЧМ, бо є службові слова. Несамостійних ЧМ нема, бо нема несамостійних слів. Дієприслівник і дієприкметник це не частини мови, а особливі форми дієслова. Дієприкметник належить до групи змінюваних, а дієприслівник – до незмінюваних.

1)Частиномовне знач. – це узагальнене лексичне значення, якому підпорядковані часткові індивідуальні значення кожної частини мови. Передбачає віднесення до 1 частини мови слів зі спільним загальним граматичним значенням, як наприклад, предметність, дія, якість. Так слова зі значенням предметності утворюють клас іменників. Ця закономірність дає змогу говорити про загальне значення предметності в іменнику як частині мови, поширюючи цю семантичну характеристику й на іменники, які позначають якість, дію, стан та ін.. 2)Наявність грам катег і значень – за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій3. Способи словотвор – за яким для кожної ч.м. виділяють властивий їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників:-тель, -ник, - щик, -ар, тощо. 4)Синтаксична функція – за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні ф-ії.

34. МОРФОЛОГІЧНІ ПАРАДИГМИ, ЇХ ТИПИ.Парадигма – об»єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них у мовленні може бути замінена іншою мовною одиницею цього класу. Виділяють морфологічні, фонетичні, інші парадигми.Парадигма – це закрита система форм, пов»язаних опозитивними формами (Вихованець).Морфологічні парадигми бувають: повні, часткові (неповні), нормальні, недостойні (дефектні), надлишкові.Повна парадигма охоплює всі форми певної лексики: «парта» має 14 форм (7 одн., 7 множ.); «новий» - однина ч.р., ж.р., с.р, множ., вищий ступінь, найвищий ступінь.Часткова парадигма – це частина форм в залежності від частини мови: для ім.. – одн. і множ..,  є частиною повної парадигми. Нормальна парадигма така, якщо кожне граматичне значення має одну граматичну форму тієї чи іншої лексеми.Недостатні парадигми мають не всі форми повної лексеми (смеркати – смеркаю (бути не може)).Надлишкова парадигма – це така, в якій те саме грам. значення тої самої лексеми вираж-ся різними грам. формами: пліч-плечей, на доброму- на добрім.Зміна іменника за відмінками і числами наз-ся творенням парадигми.

№35 Іменник як частина мови. Семантичні групи іменників Імен. – змінна самостійна частина мови, до якої належать слова з частиномовним значенням предметності, що виявляється у граматичних категоріях роду, числа, відмінка.Семантичні групи іменників:-Конкретні/абстрактні;- Одиничні/збірні/речовинні; Загальні/власні. Конкретні – назви предметів, що реально існують в об»активному світі, а отже, це назви явищ об»активної дійсності, що сприймаються органами відчуття. Це слова, що мають денотативне значення (лампа, ручка):Назви предметів, що піддаються лічбі;Назви речовин (болото);Назви осіб (студент, Марія);Назви тварин, клички (Мурзик, кінь);Збірні назви (сім»я, партія, бригада);Назви предметів фізичного світу (космос, небо, звук, стук).Абстрактні – це назви узагальнених понять, позбавлених безпосередніх чуттєвих рис (сигніфікативне значення) – сум, біль:Назви родових понять, що позначають реальні категорії: час, рух, подія;Назви опредметнених властивостей: процес, дружба;Фонема, лексема – наук. Терміни. Конкретні поділяються на одиничні, збірні, речовинні.Одиничні – це ті, які називають конкретні предмети, і можуть утворювати форми однини і множини.Збірні – це ті, які семантично передають певну кількість, але як єдине ціле (листя, волосся, колосся). До збірних не належать ті, які семантично передають повну кількість, але утворюють форми множини і однини (іменники сукупності) – ліс, партія. Речовинні -  іменники, які мають матеріальне значення: назви металів (мідь), мінералів (алмаз), с/г культур (горох, ячмінь), будматеріалів (пісок), харчових продуктів (сіль), ліків (аспірин), тнанин, полотен. Більшість іменників – загальні назви – назви однорідних предметів, явищ об»активної дійсності:Назви осіб;Назви чинів, посад, звань (декан, майор);Назви осіб за національною ознакою (поляк).Власні назви – індивідуальні назви осіб, тварин, предметів, які відрізняють їх від інших однорідних:Імена, прізвища, псевдоніми;Топоніми;Назви тварин (Бровко); Індивідуальні назви підприємста, готелів тощо;Назви літ. творів;Назви газет, журналів. Власні назви вивчає ономастика.

36 Категрія істот і неістот іменника (живого й неживого) Це лексико-граматична категорія. Загнітко: «Неістот 70 %, решта – категорія істот.» Назви істот:Назви людей: батько, мати, програміст, вчитель, Мирон, Павличенко;Назви тварин: собака,, снігур, комар, муха, півень;Назви міфологічних істот: лісовик, водяник, Нептун, русалка;Назви померлих людей: мрець, небіжчик, покійник;Назви карт, шахових фігур: валет, ферзь, пішак.Решта іменників відповідає на питання що? становлять групу назв неістот: назви неживих предметів, явищ природи, рослинного скіту, опредмечені дії чи ознаки, абстрактні поняття: завод, береза, буддизм, порядність, мрія, майбутнє. Назви сукупнсті людей, тварин чи птахів (народ, клас, натовп, отара, табун) і назви мікроорганізмів (вірус, бацила, вірус) відносять до неістот.формальне розмежування: Істоти:Чол. р. Зн.в. = Р.в.    Неістоти: чол. р. Зн.в. =Н.в.Іменники жін. та сер. р. розрізняються лише в множині Істоти: Зн.в. = Р.в.    

37 Категорія числа іменників у літературній укр. мові є 2 числа: однина і множина. Історично була ще двоїна. Число вказує на кількість предметів. Кучеренко вважає, що однина і множина – це різні іменники. Він розглядає число як словотвірну категорію. Не зажди є форми однини і множини: вибір – вибори – різні значення.Іменники поділяються на :одиничні (одн. і множ.);однинні (лише однина);множинні (лише множина).Іменники, що мають форму лише однини (singularia tantum). Іменники цієї групи виражають назви предметів чи понять, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості. Сюди належать такі групи іменників:1.Абстрактні ім.., що означають якість, властивість, стан чи різні узагальнені поняття (сміливість, гордість, боротьба, щастя, далечінь, розвиток, любов, гнів, мудрість);2.Збірні ім., що означають сукупність осіб або подібних предметів, явищ, які мисляться, як одне ціле (козацтво, рідня, піхота, прокуратура, деканат. Колосся, листя, молодь, студентство).3.Іменники, що становлять категорію речовинності: вугілля, молоко, свинець, пиво.4.Власні назви: Львів, «Експрес», Дніпро.5.Мають часткову парадигму, хоча в авторських текстах можемо бачити: є два мистецтва, що можуть….. ;Коло мого двору дві журби.Іменники, які мають однину і множину, піддаються лічбі й здатні поєднуватись з кількісними числівниками: сім років, троє кошенят; Передають кількісне протиставлення «один»-«багато»: вікно-вікна. Мають повну парадигму відмінювання, протиставляють в кожному відмінку: Країна- країни, країни-країн, країні-країнам…Іменники, які вживаються лише в множині:1.Назви конкретних предметів парної або симетричної будови: ножиці, ковзани, граблі, окуляри;2.Речовинні: макарони, вершки, ліки, парфуми;3.Назви сукупності людей і предметів (збірні): діти, гроші, надра;4.Назви ігор: шахи, шагки, піжмурки;5.Назви часових понять, обрядів, процесів: заручини, канікули, сутінки, заробітки, приморозки;6.Назви абстрактних понять: заздрощі, ревнощі, пахощі, лінощі;7.деякі власні назви: Черкаси, Альпи, КарпатиЧасткова парадигма. Часто в множині вживаються іменники прикметникового походження: цитрусові, озимі, бобові. Значення числа у невідмінюваних іменниках виражається синтаксично- у закінченнях сполучуваних з ними слів: ввічливий рантьє-ввічливі рантьє.

38  Категорія роду іменників Термін «рід» вперше ввів Глинський у 1849 році. Для іменників рід не є словозмінною категорією (парта – ж.р. і це не змінити). Виноградов каже, що форма роду у неістот є невмотивованою. У більшості ім.. неістот рід є категорією мовної техніки. Синоніми можуть мати різна роди (стіна-мур, череда-стадо). В іменниках назвах істот рід є мотивований семантикою слова: батько-матір, син-дочка.  Категорія роду для неістот є грам., для неістот – лексико-грам. У назвах неістот грам. рід позначається системою відмінкових форм: ніч – ніччю – ночі (ж.р.), ніж – ножа – ножем (ч.р.) . Буває, що іменник має різні роди і це вже різні за значенням іменники (адрес – адреса).  Рід іменника є граматичною категорією для неістот і категорією лексико-граматичною для істот. Суфіксація – один із способів вираження роду (лікар – лікарка).Флексійний спосіб – кум – кума. Часто трапляється у власних назвах – Богдан – Богдана.Суплетивні форми – півень-курка.Семантика слова – батько-мати. Синтаксичні зв»язки – Франко прийшов.У назвах тварин форма не завжди вказує на стать: муха, комар, миша.Серед іменників є чимало запозичених. Ім. можуть міняти рід у про цесі запозичення: пленум (с.р. – ч.р.), пальто (ч.р. – с.р.). Серед запозичень є незмінювані – ті, що не міняють грам. форми, але вони відмінювані. Рід незмінюваних іменників: 1)серед іншомовних слів назви осіб набувають роду відповідно до статі (леді); 2)назви тварин мають ч.р. – австралійський кенгуру. 3) назви неістот належать переважно до с. р. (бюро, журі, кіно, меню). 4) Власні назви зберігають рід загальних назв: Екзюпері (письменник), Онтаріо (озеро).

Рід абревіатур: 1)Невідмінювані абревіатури, утворені поєднанням початкової частини першого слова певної назви з формою непрямого відмінка другого слова,  мають рід першого складового елемента (нечесний завскладом). 2)Рід інших невідмінюваних абревіатур визначається за родом іменника, який входить до абревіатури в Н. в. одн. Проте тут можуть бути винятки: НАТО повідомило (с.р. набутий за схожістю до іменників с. р.)

  У мові є іменники спільного роду. Часто це іменники, які мають емоційне забарвлення: сирота, каліка, лівша, задавака.Іменники з суфіксами –ище- (згрубілість) зберігають рід мотивального слова (комарище, хлопчище)В українській мові є роди: чоловічий, жіночий і середній. Окрему групу становлять іменники спільного роду – це назви осіб за діями, вчинками, рисами характеру, зовн. Знаками, мають закінчення: -а, -я: базіка, сирота, староста, прибула, лівша,розмазня.Визначення роду в незмінюваних іменниках:1.Назви осіб- за віденесеністю до статі: маестро, денді, Гейне, кюре –чол.р.; леді, фрау, Ожешко – жін.р.;2.Назви істот (тварин, птахів ) – чол.р.(можливе розрізнення за статтю): кенгуру, какаду, шимпанзе або роздратована шимпанзе, муха цеце (жін.р.)3.Назви неістот – сер.р. : кіно, шосе, резюме, але до іменників чол.р. відносяться сироко, торнадо (назви вітрів); до жін.р. – авеню, салямі, гінді. 4.У власних географічних назвах – за родовою назвою: місто, село, ріка…В абревіатурах за головним соловом: ГЕС (станція – жін.р.), рід незмінюваних складноскорочених слів визначається граматично (за відмінюванням): КрАЗ-КрАЗа-КрАЗові-КрАЗ- КрАЗом… так само чоловічого роду іменники ДЕК, МОП, ВАК.Захлюпана подавала:Імен. для яких атегорія суто лексична: невістка-зять;Лексико-граматична: студент-студентка; Граматична категорія: визначення роду за парадигмою

39 Категорія відмінка іменника Одне і теж слово може набувати іншої форми: книжка, книжку, книжці.Відмінок – форма слова, за доп. якої виражаються різні стосунки між словами, це засіб оформлення і вираження синтаксичних зв»язків. Один і той самий відмінок може бути іншим членом речення. Відмінок у мовознавстві відомий давно, але мав іншу назву, бо до кінця !9. ст.. вживався термін «падіж». Парадигматика – розділ морфології, який описує словоформи. Предметом вивчення парадигматики є парадигма. Ця категорія суть граматична. Нею виражається те чи інше відношення (часове, просторове, об»єктне) іменника до іншох слів у слпвоспол.чи речені.Є 7 відмінків: Називний      хто? що?Родовий         кого? чого? Давальний    кому? чому?Знахідний      кого? що?Орудний        ким? чим? Місцевий        (на) кому? чому?Кличний        Тільки звертання, яке не є членом речення, стоїть в кличному відмінкуФорми: І відміна: тв.гр.- -о мамо, школо, Ніно;  м»яка гр. –е(-є): земле, Маріє;Пестливі жіночі імена  ф назви жінок –ю  бабусю, Ганусю; ІІ відміна: тверда гр., зокрема з суфіксами –ик-, -ок-, -к- - -у: батьку, хлопчику; іншомовні з основою на –г, к, х-     -у: Генріху, Джеку;Мішана гр.-у   товаришу, читачу; тверда гр., безсуфіксні іменники  -е вітре, козаче; м»яка гр.: -ю краю, гаю.ІІІ відміна: імена по батькові жін.р. –е: радосте, Любове, ноче; на –о: ГалиноМиколаївно; імена по батькові чол.р. –у: Іване Петровичу.Назиний відмінок – прямий і в однині вважається початковою формою іменника, інші – непрямі. Основні засби вираження: 1. Закінчення: рік-а, рік-и, рік-ою; 2. Закінчення+прийменник: без води, під водою, на воді. 3. Синтаксичний зв. З іншими словами : прочита цікаве інтер»ю (Зн.в.), задоволений своїм інтерв»ю (Ор.в.)Іменники в називному і кличному відмінках вживається без прийменників, у місцевому – завжди. Решта можуть вживатись з і без.

40 Принципи поділу іменників на відміни та групи. Іменники, що стоять поза відмінами. За належністю  до певного роду та відмінковими закінченнями всі змінювані іменники подіяляються на чотири типи відмінювання, або відміни. І відміна: іменники жіночого і чоловічого (спільного) роду із закінченням –а (-я):книжка, ластівка, пісян

ІІ відміна: Чоловічого роду з нульовим закінченням: явір, снігур, степ; Чоловічого роду із закінчеенням –о: батько, Дніпро, Петро; Середнього роду із закінченням –о,-е,-я: слово, марево, листя.

ІІІ відміна: жіночий рід з нульовим закінченням і мати: ніч,любов, молодь.

ІV відміна: середній рід із закінченням –а,-я, з»являються суфікси –ат-, -ят-,-ен-:Лоша, курча, вовченя, плем»я

Поза відмінами: Незмінювані імен., абревіатури: какаду, ООН, візаві, бюро, рагу; Множинні: окуляри, фінанси, ліки, іменини; Субстантивовані, що мають прикметникову фору: вартовий, колискова, Багряний, майбутнє Прізвища жіночі, що зак-ся на приголосний і на –ко.

В залежності від кінцевого приголосного основи іменники поділяються на три групи: тверду (основа закінчується на твердий приголосний, крім шиплячого), м»яку (з кінцевим м»яким приголосним) та мішану (основа закінчується на шиплячий)  Іменники І та II відміни поділяються на три групи: тверду, м’яку та мішану.І відмінаТверда група. До твердої групи належать іменники жін. роду з закінченням -а (крім тих, основа яких закінчується на шиплячий приголосний): жі́нка, маши́на, перемо́га, сівба́, фа́брика, а також іменники спільного роду (чол. і жін.) з цим же закінченням: голова́,дружи́на, калі́ка, недорі́ка, непоси́да, сирота́, ста́роста та чол. роду (назви осіб): Мики́та, Мико́ла, Са́ва тощо.М’яка група. До м’якої групи належать іменники жін. роду з закінченням -я: бу́ря, друка́рня, земля́, наді́я, пі́сня, робітни́ця, сім’я́; іменники спільного роду з цим же закінченням: суддя́, уби́вця тощо та іменник чол. роду Ілля́.Мішана група. До мішаної групи належать іменники жін. роду з закінченням -а та з основою на шиплячий приголосний: ве́жа, гу́ща, ї́жа, ка́ша, кру́ча, межа́, пло́ща, ти́ша, а також іменники спільного роду із закінченням -а та з основою на шиплячий приголосний: лівша́, міхоно́ша; іменник чол. роду вельмо́жа.II відміна.Тверда група.Чоловічий рід. До твердої групи належать іменники чол. роду з кінцевим твердим приголосним основи (крім шиплячих) і з закінченням -о: дуб, пала́ц, темп, уда́рник, у́спіх; ба́тько, Петро́; переважна більшість іменників на -р: вир, ви́хор, відва́р, двір, жир, сир, сто́вбур, сто́ляр, я́вір; сюди ж належать іменники звір, кома́р, снігу́р, які, проте, в називному відмінку множини мають закінчення м’якої групи: зві́рі, комарі́, снігу́рі, а також усі іменники іншомовного походження на -ер, -ір, -ор, -ур (-юр) і з постійно наголошеними -ар (-яр), -ир: інжене́р, ма́йстер, шофе́р; папі́р, сувені́р; дире́ктор, профе́сор, семафо́р; абажу́р, гіпю́р, каламбу́р; база́р, гекта́р, коміса́р, футля́р, ювіля́р; бригади́р, каси́р, команди́р, пасажи́р.Середній рід. До твердої групи належать іменники середн. роду із закінченням -о: вікно́, залі́зо, ко́ло, мі́сто, село́.М’яка група. Чоловічий рідДо м’якої групи належать іменники чол. роду з кінцевим м’яким приголосним основи: боє́ць, ве́летень, зви́чай, край, учи́тель, Бене́дьо; сюди належить частина іменників із суфіксами -ар, -ир, які в однині мають наголос на корені: бо́ндар — бо́ндаря, ко́зир — ко́зиря, лі́кар — лі́каря, пи́сар — пи́саря, а також іменники, у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: буква́р — букваря́, вівча́р — вівчаря́, друка́р — друкаря́, інвента́р — інвентарю́, календа́р — календаря́, кобза́р — кобзаря́, пролета́р — пролетаря́, секрета́р — секретаря́, шахта́р — шахтаря́; гузи́р — гузиря́, проводи́р — проводиря́, пухи́р — пухиря́ та ін.Середній рідДо м’якої групи належать іменники середн. роду з закінченням -е та -я (без суфіксів -ен-, -ят- при відмінюванні й переважно з подовженням кінцевого приголосного основи): го́ре, мі́сце, мо́ре, по́ле; життя́, завда́ння, збі́жжя, здоро́в’я, змага́ння, знаря́ддя, ли́стя, обли́ччя, пі́р’я, по́лум’я, сім’я, тім’я.Мішана група.Чоловічий рід.До мішаної групи належать іменники чол. роду з кінцевим шиплячим приголосним основи: ванта́ж, дощ, сто́рож, слуха́ч, ткач, това́риш; вітри́ще, баби́ще; також іменники на -яр (назви людей за видом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: вугля́р — вугляра́, каменя́р — каменяра́, пісня́р — пісняра́, скляр — скляра́, тесля́р — тесляра́, школя́р — школяра́.Середній рід.До мішаної групи належать іменники середн. роду з закінченням -е при основі на шиплячий приголосний: ло́же, плече́, прі́звище, я́вище.

41.Перша відміна іменників. Особливості відмінювання. Іменник – це змінна самостійна частина мови, до якох належать слова з частиномовним значенням предметності, щл виявляється у граматичних категоріях роду, числа, відмінка. До першої групи належать: ім. переважно жін. й деякі ім. чол. роду, а також спільного із зак. –а(я)(вага, гиря, маслина, дядя, сирота). І відміна: Тверда гр. Належать ім.жін.р. із зак. –а(крім тих основа яких закінчується на шиплячий: жінка, машина, фабрика). Також ім. спільного роду із цим же закінченням(голова, каліка, староста) та чол.р. назви осіб: Микита, Сава. М’яка група: Ім. жін.р. із зак. –я (буря, друкарня, пісня), ім. спільного роду з цим же закінченням (суддя, убивця) та ім. чол.роду (Ілля). Мішана група: ім. жін.р. з зак. –а та з основою на шиплячий приг.(весна, гуща, їжа, каша, круча), а також спільного роду на –а та з основою на шиплячий (лівша, міхоноша) +ім.чол р. вельможа.   Відмінювання: О.в. одн. тверда група –ою(Оксаною, старостою), мяка та мішана –ею(єю): піснею, мрією, волею, змією. К.в.одн. тверда група –о(Оксано, Ніно), мяка і мішна –е(є): доле, мріє, дуже. Для пестливих назв: е(ю): матусе/матусю. Множина Р.в. –ей(статей, мишей, вошей), -ів (суддів, гайдамаків) –нульове зак./ів: старост/старостів, легень/легенів, губ/губів. –решта ім. маєть нульове закінчення: меж, листонош, тюрем, вишень, хат. Чергування: голова-голів, особа-осіб, зоря/ зір, вівця/овець, ягола-ягід, гора-гір, сторона-сторін. Але: нагорода-нагород. Є Паралельні форми ,які залежать від значень: верста-верств(населення), верстов і верст (відстань). Є Подвійні форми: сосен/сосон, воєн/війн, крихт/крихіт/крихот. О.в. сльозами/слізьми, свинями/свиньми.

42.Друга відміна іменників. Особливості словозміни. Належать ім.чол.роду з кінцевим пригол. основи та їз закінченням –о в Н.в.(бік, велетень, батько), ім.сер.роду –о,-е,-я (крім ім. з суф. ат, ят, ен при відмінюванні): вікно, місто, поле, весілля. Також ім. з суф. згрубілості (-ище, исько). Тверда група: ім. чол. р. з кінцевим твердим приголосним основи (крім шиплячих) і з зак. –о: дуб, палац, темп, батько. переважна біьлшість ім. на –р (вир, вихор, відвар, двір) +ім. звір, комар, снігур, а також ім. іншомоного походження на –ер, ор, ур(юр), ір із постійним наголошеним ар, яр, ир (інженер, майстер, шофер, папір, сувенір, директор, гіпюр, комісар). Ім.сер.роду –о(вікно, залізо) М’яка група: Чол.рід з кінцевим приголосним основи (боєць, велетень, край, звичай), ім. з суф. ар, ир, які в однині мають наголос на корені (бондар-бондаря, лікар-лікаря), ім., при відмінюванні наголос переходить з суф. на зак. (буквар/ря, вівчар/вівчаря). Сер. роду –е,я (без суф. ен, ят при відмінюванні й переважно з подовженням кінцевого приголосного основи): горе, море, життя, завдання, збіжжя, листя. Мішана: чол.рід з кінцевим шиплячим приголосним(вантаж, дощ, сторож, слухач), ім. всіх родів з суф. –ище (вітрище, бабище), також –яр(назви людей за родом їх діяльності, уких при відмінюванні наголос переходьти із суф. на закінчення: вугляр-вуглярі, каменяр-каменяра, пісняр-пісняра). Сер.роду –е при основі на шиплячий (ложе, плече, пізвище, явище). Відмінювання: Одн. Р.в.(чол.р): 1)назви істо та дерев (ведмедя, міліціонера, дуба, ясена) 2)назви мір довжини, ваги, часу, грошових одиниць (гектара, грама, метра, понеділка, березня) 3)назви машин та деталей (автобуса, комбайна, дизеля, карбюратора, гвинта) 4)назви конкретних чітко окремлених предметів (портрета, мандарина, ножа) 5) назви частин тіла 6) геометричні терміни іншомовного походження і ті, які означають елементи будови чогось, а також мовознавчі терміни з суф. (радіуса, нуля, додатка, суфікса) Але: виду, роду, синтаксису, способу. 7)назви населених пунктів (Парижа, Львова, Рима, Єрусалима, Донецька) Але: Кривого Рогу, Зеленого Гаю. 8) назви річок з наголосом на закінчення (Дніпра, Іртиша, Дністра). –у(ю):1)назви з речовинним і збірним значенням (оркестру, азоту, пороху, борщу, соку) 2)назви явищ природи(морозу, снігу, дощу, вітру) 3)назви установ, організацій, будівель та їх частин (вокзалу, будинку, заводу) 4)назви гір, озер, островів, країн, річок (кавказу, Байкалу, Донбасу, Сибіру, Кіпру, Китаю, Дунаю) 5)назви процесів, станів, явищ сусп.життя (телефону, грипу, спокою, екзамену, крику, шуму) 6)назви почуттів (болю, гніву, суму) 7)хімічні, фізичні, літературознавчі і безсуфіксні мовознавчі терміни (аналізу, синтезу, ферменту, памфлету, сюжету, синтаксису, способу) 8)назви ігор, танців 9)назви з просторовим значенням(лиману, гаю, саду, лісу), але: горба. хутора, ліска, ставка.

43. Третя група іменників. Особливості відмінювання

До 3 відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням (міць, мідь, радість, розкіш) та мати. ОДНИНА. 1. У Р. і Д. в. одн іменники мають закінчення –і: любові, ночі, подорожі, тіні. 2. З. в. = Н.в. 3. В О. в. іменники набувають закінчення –ю, причому: а) якщо основа іменника закінчується одним приголосним (крім губного та р), то після голосного перед закінченням –ю цей приголосний подовжується: віссю, ніччю, подорожжю. б) якщо основа іменника закінчується сполученням приголосних або на губний (б, п, в, м, ф), а також на р, щ, то подовження не відбувається: жовчю, якістю, матір’ю. 4. У М. в. вживається закінчення –і: у галузі, на осі, у подорожі. 5. У Кл. в., що вживається переважно в поезії, іменники мають закінчення –е: любове, радосте.МНОЖИНА. 1. У Н., З., Кл. в. іменники мають закінчення –і: відповіді, ночі. 2. У Р. в. виступає закінчення –ей: відповідей, галузей, тіней. 3. У Д.в. виступає закінчення –ям (після шиплячого –ам): відповідям, ночам. 4. В О. в. вживається закінчення –ями (після шиплячого –ами): відповідями, ночами, подорожами. 5. У М. в. вживається закінчення –ях (після шиплячого –ах): у відповідях, у тінях, у подорожах.

На відміни не поділяються.

44. Четверта відміна іменників. Особливості відмінювання

Належать іменники середнього роду на –а, -я, при відмінюванні яких з'являються суфікси –ат-, -ят-, -ен-.: вовча, гусеня, слоненя…ОДНИНА. 1. У Н., З., Кл. в. іменники мають закінчення –я (після шиплячого –а): гуся, дитя, козеня, лоша. 2. У Р. в. вживаються форми на –ят-и та –ен-і: гусяти, дитяти, племені (та плем’я). 3. У Д. в. вживаються форми на –ят-і (після шиплячого на –ат-і) та –ен-і: гусяті, дитяті, козеняті, племені. 4. В О. в. вживається форма (без суфікса –ят-, -ат-) на –ям, а іменники із суфіксом –ен- мають паралельні форми на –ен, -ем і –ям: гусям, дитям, курчам, лошам, племенем і плем’ям. 5. У М. в. вживаються форми на –ят-і та –ен-і: на курчаті, в імені.  МНОЖИНА. 1. У Н. та Кл. в. іменники мають форму на –ят-а (після шиплячого –ат-а) й –ен-а: гусята, курчата, племена. 2. У Р. в. виступає нульове закінчення на –ят і –ен: гусят, курчат, племен. 3. У Д. в. вживаються форми на –ят-ам (після шиплячого –ат-ам) та –ен-ам: гусятам, телятам, племенам. 4. У З. в. іменники мають форму, однакову з Н. в. (імена, коліщата, племена), з Р. в. (для назв людей): дівчат; або обидві форми (для назв тварин): гусята і гусят, ягнята і ягнят. 5. В О. в. вживаються форми на –ят-ами (після шиплячого –ат-ами) та –ен-ами: гусятами, лошатами, племенами. 6. У М.. в. вживається форма на –ят-ах (після шиплячого –ат-ах) і –ен-ах: на гусятах, на лошатах, у племенах.

45. Незмінювані іменнники, їх граматичні значенн

Окрему морфологічну групу становлять незмінювані іменники: 1) деякі слова іншомовного походження (метро, турне, меню, колібрі і под.); 2) українські й іншомовні жіночі прізвища на приголосний звук (Зосич, Харчук), на -енко (Василенко, Яценко), на -ово (Дурново), -их (Черних, Сєдих); 3) ініціальні абревіатури (МВС) та абревіатури, в яких друга частина має форму непрямого відмінка (завбази, помдекана).

 Граматичне значення відмінка в таких іменниках виражається  синтаксично. Наприклад, передають по радіо (місцевий відмінок); підійшов до метро (родовий відмінок); розмовляла з нашою Коваленко (орудний відмінок); слухаю какаду (знахідний відмінок), передали всім АТС (давальний відмінок множини).

46. Прикметник як частина мови. Семантичні групи прикметників. Взаємоперехід прикметників у групах. Це термін називали по-різному: приложник, імя приложне (А.Кримський), ймення прикметне (Нечуй-Левицький). Вперше цей термін використав С.Смаль-Стоцький. Прикметник – це самостійна, змінна частина мови, з частиномовним значеннням атрибутивності, з залежними (синтаксичними) категоріями: роду, числа, відмінка, з самостійною категорією ступенів порівняння. акад.Потебня вказував на те, що прикметник виник на базі іменника. Прикметник – це відкрита система. В залежності від того, як прикм. подають ознаку вони под. на: 1)якісні (виражають ознаку незалежно від інших предметів, тобто безпосередньо семантикою власної назви. Позначають: колір, смак, запах, вагу, вік, форму, внутр. та зовн. властивості): сірий день, солодкий чай, старий будинок, щедрий друг, соковита трава. А також: імлистий, барвистий, болотистий, глинистий. Окремі якісні прикм. мають повну і коротку форму: дрібний/дрібен дощ, радий/рад, повний/повен. 2)відносні (називає ознаку через відношення до: матеріалу(залізний цвях), часу(літній ранок), місця(польова квітка), національності(італійське узбережжя), предмета(вишнева гілка), особи(офіцерський загін, Шевченківська премія), тварини(гусяче м’ясо), дії(повторне читання), явища(політична боротьба), числа(подвійне дно). 3)присвійні(означають належність чогось до певної істоти(людини чи тварини), утворюються від ім., що є назвами істот: Олегів капелюх, лисячий хвіст, материна порада.

Проміжні розряди: якісні, відносні і присвійні можуть втрачати своє пряме значення і  вживатися в переносному. Відбуваються переходи: якісно-відносні: якісні втрачають свої характерні особливості й починають позначати постійну властивість предмета. У термінологічних та фразеологічних сполученнях: важка промисловість, кислі грунти;

Порівняй: золотий перстень- золоті руки (умілі), також відносять: кам'яне серце, шовкова трава, лимонний колір; присвій-якісні якщо прикметник виражає не належність предмета людині чи тварині, а позначає загальну родову віднесеність: журавлине крило – журавлиний ключ, він назв людей присв-відн.прикм. утворюються за допомогою –ськ (ий): учительська нарада, материнська земля. !!! до присвійних ставимо питання ЧИЙ? До присвійно-відносних ЯКИЙ?; присвійно-якісні присвійні набувають ознак якісних: вовчий апетит, левова частка, ведмежа послуга, собачий холод, Прометеїв вогонь, лебедина пісня.

47. Парадигми прикметників твердої і м’якої групи.Відмінювання прикм. з –лиций.

Тверда група: У Н.в. одн. закінчення –ий(чол.р), -а(жін.р.), -е(сер.р.) ОДН.Н.в.-довгий, довга, довге, Р.в.-довгого, довгої, Д.в.-довгому, довгій, З.в.=Н. або Р., О.в.-довгим, довгою, М.в.-на довгому, довгій, К.в.=Н.в. МН.Н.в.-довгі, Р.в.-довгих, Д.в.довгим, З.=Н.абоР.в., О.в.довгими, М.на довгих. М’яка група: –ій(чол.р), -я(жін.р.), -є(сер.р.). Сюди належать прикм. з основою на мякий н’, якщо перед ним є ще один приголосний: житній, майбутній, могутній, освітній, самотній. також прикметники з основою на –й-: безкраїй, довгошиїй. ОДН.Н.в.-самотній, самотнє, самотня, Р.в.-самотнього, самотньої, Д.в.-самотньому, самотній, З.в.=Н. або Р., О.в.-самотнім, самотньою, М.в.-на самотньому, самотній, К.в.=Н.в. МН.Н.в.-самотні, Р.в.-самотніх, Д.в.самотнім, З.=Н.абоР.в., О.в.самотніми, М.на самотніх. Слова на –лиций мають змішаний тип відмінювання: в Н.,З.,О.в. одн., в множині всі, крім Н.і З.в., чол. і сер.роду –як тверда група, а в інших відмінках – як м’яка група.

48. Ступені порівняння якісних прикметників і творення їх форм.

Ступені порівняння – це такі форми якісних прикметників, що означають різну міру вичву ознаки в предметі.  Розрізняють 2 : вищий і найвищий. Вищий: показує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою ніж в іншому. Проста форма: основа + - ш-, -іш- сильніший, молодший Зміни: 1. Чергування ч+ш=жч, ж+ш=жч, з+ш=жч, с+ш=шч:  близький-ближчий, вузький-вужчий, дорогий-дорожчий, високий-вищий. 2. Подвійні форми: старший/старіший, гладкий/гладкіший, рідший/рідкіший. 3. Суплетивні форми: поганий-гірший, малий-менший, великий-більший. Складена форма: більш-менш + початкова форма прикметника: Більш відомий, менш здібний. Найвищий ступінь: вказує на те, що в одному з порівнюваних предметів ознака виражена найбільшою чи найменшою мірою. Проста форма:  най- + проста ф-ма вищого ступеня: найкращий, найніжніший. Можуть додаватись підсилювальні частки –як, що – якнайкращий, щонайчорніший. Складена форма: найбільш, найменш +початкова ф-ма прикм: найбільш вибагливий, найменш дзвінкий.

Не мають ступенів порівняння прикметники з : Суф. –ав(ий), -яв(ий): білявий, чорнявий; Суф. –уват, -юват: білуватий, жовтуватий; Суф. – еньк, -есеньк, - езн, -енн: здоровенний, тонесенький; З префіксом пре-,не-: предобрий, негарний; Прикм, які мають набсолютну ознаку: кривий, лисий, порожній. Переносних назв кольорів та назв кольорів іншомовного походження: бордовий халат, вишневий піджак. Прикм, утворені складанням і повторенням: білий-білий, жовтогарячий. назви мастей тварин: булавий. вороний, гнідий.

49. Займенник як частина мови. Погляди мовознавців на частиномовний статус займенників. Розряди займенників. Морфологічні особливості займенників. Термін «займенник» - це калька латинського терміна pronomen(pro-замість, nomen-ім’я). І.Нечуй-Левицький вживав термін «займення». Кримський – «мєсто имення». У 1926р. П.Горецький не виділяв займенника, а казав «замінний іменник або замінний прикметник». Термін «Займенник» вперше вжив акад.Тимченко у 1907р. Офіційно цей термін затверджено у 1934р. О.Потебня вважав, що первісно всі слова мови под. на дві групи: якісні, які називали предмети, якість, обставини та ін.; вказівні, які не називали явищ дійсності. О.Пєшковський, Л.Щерба, І.Кучеренко, І.Вихованець не виділяють займенник як самостійну частину мови. Вони вважають, що такі слова слід називати займенниковими іменниками(я,ти,він), займенн.прикметниками(наш,свій) і т.д. Акад.Виноградов вважав, що давні вказівні слова були займенниками, але в процесі еволюції граматичної будови більшість із них злилася з дієсловами, іменниками, прикметниками та ін. І лише невелика кількість іменникових займенників збереглась як самостійна частина мови. Займенник – це змінна, самостійна частина мови, з частиномовним з-ням дейктичності (тобто, вказує на предмети, ознаки або кількість, не зазиваючи їх). Конкретне лексичне значення займ. виявляється лише в контексті, коли мовець співвідносить їх з певними іменниками, прикметника та числівниками. Мовець застововує займ з метою уникнення повторень одних і тих самих слів, узагальнення сказаного. Розряди займенників: 1) особові (я: вказує на особу, немає грамат.роду,ти:вказує на співрозмовника,при відмінюванні з’являється інша основа(тебе,тобі),ми,ви:може вжив.в одн. і мн.) і особово-вказівні (він,вона,воно,вони). 2)зворотній (себе) 3)вказівні(цей,той,такий – змінюються за родами,відмінками і числами,стільки) 4)присвійні(мій, твій, наш, ваш, свій, їхній, його,її,їх) 5)означальні(кожний,усякий, жодний, інший, весь:фонетичні варіанти увесь, ввесь в О.в. всіма, сам, самий) 6)питальні(хто,що, який, чий, котрий, скільки) 7)відносні(=питальним, вжив. у ролі сполучних слів у складнопідр.реченні) 8)окличні (=питальним) 9)заперечні(=питальним +частка ні:ніхто, нічий) 10)неозначені(=питальним +де-: декотрий, -сь: чийсь, аби-:абищо, будь-,небудь-:хто-небудь, хтозна-, казна-: казна-хто). Морфологічні особливості: займ.має 4 морфологічні категорії: істоти/неістоти (займ, які вказують лише на неістоту: що, що-небудь, будь-що, дещо, нічого, ніщо; займ, які вказ. лише на істоту: я, ти, хтось, будь-хто, нікого; займ, які можуть вказувати на істоту та неістоту: він, вона, воно, себе.Це визначається контекстом); категорія роду (мають усі прикметникові займ: чий, котрий, такий, цей. Іменникові займ. він,хтось, хто-небудь, будь-хто, дехто – чол.р. вона – жін.р., що,воно, щось, що-небудь, дещо – сер.р.), категорія числа (Є займ,які не мають число, до них належ. прислівникові займ: куди, туди, сюди, там, тут, коли. Є ті, які змінюються за числами відповідно до форми означуваних іменників: наші,мої, твої, ці, ті, всякі, будь-які. Є ті, що вказують і на одн., і на мн. – це себе і хто: Хто це такий? Хто це такі? Студент почув себе з боку. Студенти почули себе з боку), категорія відмінка(Є різні групи: 1.невідмінювані: прислівникові: коли, куди, туди, там і числівникові: немало, замало, чимало.2.відмінюються як прикметники: твій, мій, наш, той.3.ті, що не мають Н.в., тобто неповна парадигма, себе, нікого в значенні «немає нікого», нічого.4.які відмінюються іяк іменники в одних відмінках, і як прикметники в інших: він: його, йому, ним, на ньому; що: чого, чому, що, чим). Синтаксичні функції: Підмет (Він їм тугу розганяє) Присудок (Я твоя!) Означення (Привітай же, моя ненько, моя Україно, моїх діток нерозумних, як свою дитину) Додаток (Один він між ними) Обставина (Там знайдете щире серце і слово ласкаве).

50. Присвійні, вказівні та означальні займенники, особливості їх словозміни. Займенник – це змінна, самостійна частина мови, з частиномовним з-ням дейктичності (тобто, вказує на предмети, ознаки або кількість, не зазиваючи їх). Конкретне лексичне значення займ. виявляється лише в контексті, коли мовець співвідносить їх з певними іменниками, прикметника та числівниками. Мовець застововує займ з метою уникнення повторень одних і тих самих слів, узагальнення сказаного. Розряди займенників: 1) особові (я: вказує на особу, немає грамат.роду,ти:вказує на співрозмовника,при відмінюванні з’являється інша основа(тебе,тобі),ми,ви:може вжив.в одн. і мн.) і особово-вказівні (він,вона,воно,вони). 2)зворотній (себе) 3)вказівні(цей,той,такий – змінюються за родами,відмінками і числами,стільки) 4)присвійні(мій, твій, наш, ваш, свій, їхній, його,її,їх) 5)означальні(кожний,усякий, жодний, інший, весь:фонетичні варіанти увесь, ввесь в О.в. всіма, сам, самий) 6)питальні(хто,що, який, чий, котрий, скільки) 7)відносні(=питальним, вжив. у ролі сполучних слів у складнопідр.реченні) 8)окличні (=питальним) 9)заперечні(=питальним +частка ні:ніхто, нічий) 10)неозначені(=питальним +де-: декотрий, -сь: чийсь, аби-:абищо, будь-,небудь-:хто-небудь, хтозна-, казна-: казна-хто). Присвійні займ. вказують на належність предмета особі. Чого зажурився мій любий козак. Зорі нам лиши проміння своє. Мій, наш – належність 1-ій особі, твій, ваш – 2-ій особі, свій – будь-якій особі, їхній, його, її, їх – 3-ій особі. Займенники мій, твій, свій, їхній відмінюються як прикметники м’якої групи. Н-д: мій – мого, мому, мій, моїм, (у, на) мому. Займенники наш, ваш як прикметники твердої групи. Н-д: наш – нашого, нашому, наш, нашим, (у, на) на нашому. Займенники його, її, їх граматично збігаються з Р.в. займенників він, вона, воно. вони. Вказівні займ. вказують на предмети, ознаки предметів, кількість предметів, місце і час дії: цей, оцей, той, отой, такий, стільки, тут, там, туди, звідти, тоді. Н-д: Така твоя доля, таке її щастя, така її доля. Прислівникові займенники тут, там, туди, звідти не змінюються. А займенники цей,  той, такий змінюються як прикметники твердої групи: цей – цього, цьому, цей, цим, (на, у) цьому; та – тої, тій, та, тією(тою), на, у тій. Такі – таких, таким, такі, такими, (на, у) таких. Означальні займ. Вказують, на відміну від прикметника, який називає конкретну ознаку предмета, та узагальнену ознаку предмета: сам, самий, весь, всякий, кожний, інший). Н-д: Щось лізе вверх по стовбуру до самого краю(Т.Шевченко). Любов до рідної мови.. не заперечує любові до інших мов(Д.Павличко). Займенники сам, самий, всякий, кожний, інший відмінюються як прикметники твердої групи: сам – самого, самому, сам, самим, (на, у) самому; всяка – всякої, всякій, всяка, всякою, (на, у) всякій; кожні – кожних, кожним, кожні, кожними, (на, у) кожних. А займенник весь відмінюється як прикметники м’якої групи: весь – всього, всьому, весь, всім, (на, у) всьому.

51.Числівник як частина мови. Групи числівників за значенням і будовою. Питання про порядкові числівники. Граматичні категорії числівників. Є ряд дослідників, які не виділяють числівник в окрему частину мови, наприклад, Пєшковський. Хоч, більшість все-таки вважає, що числівники слід виділяти як окрему частину мови. У 1873р. був вперше вжитий термін «числівник», а в 1926р. у «Правописі української мови» офіційно затверджено цей термін. Числівник – це змінна самостійна частина мови з частиномовним значенням квантитативності (кількості), що виявляється у різних формах і значеннях. За значенням под. на: 1. Кількісні(позначають певну кількість), які в свою чергу под. на: Власне кількісні, що означають кількість як абстрактне лічильне поняття або число предметів (п’ять / п’ять зошитів); Збірні, що позначають певну кількість предметів як сукупність  (обидва зошити); Дробові, що означають кількість з певного числа і частини іншого числа, або лише з частини (півтора листка, одна друга яблука); Неозначено кількісні вказують на приблизну, невизначену кількість (кілька людей, багато овочів). 2.Порядкові називають порядковий номер при лічбі, утворюються від кількісних: два-другий, тисяча-тисячний. Творення: 1. Від власне кількісних+-ий, -а, е : сім- сьомий, сьома, сьоме; 2. Числівники перший і другий творяться від основ один, два; 3. При творенні числівників третій, четвертий  використ. –ет- (-т-); 4. Числівники тисячний, мільйонний, мільярдний твор за допомогою –н-, сороковий, нульовий – за допомогою –ов-. 5. Двохсотий-дев»ятисотий утворюються шляхом складання  форми Р.в. відповідного кількісного +порядковий сотий; 6. При творені можливе чергування: шість-шостий, вісім- восьмий. За будовою: Прості, які мають один корінь: назви чисел першого десятка (два, три шість), збірні (двоє, троє), числівники сто і сорок. Складні, які мають два корені: шістдесят, сімсот, неозначено-кількісні (кількадесят, кількасот, кільканадцять); дробові (півтори, півтора, півтораста); збірні (одинадцятеро, двадцятеро) (Частина –дцять виникла із десять). Складеними називають числівники, які поєднують кілька простих і складних числівників: власне кількісні (сто сорок чотири, тисяча чотириста дев’яносто один); дробові: (одна сьома, три цілі і три десяті); збірні: тридцять шестеро.  Граматичні категорії. Категорія роду відсутня в числівнику. Винятки один змінюється родами й числам, числівники нуль, тисяча, мільйон,мільярд належать до певного роду і змінюються за числами. Категорія відмінка: 1) Один відмінюється як прикметник твердої групи (одного, одному, одним). 2) Два має рід, але він виявляється лише в Н. і З.в., у непрямих відмінках маємо омонімні форми (двох столів, двох парт).  3) три (трьох, трьом, три, трьома) чотири (чотирьох, чотирьом, чотири, чотирма) 4) 5-20,30 мають паралельні форми і чергування в корені і/е, і/о (семи/сімох, семи/сімом, сьома/сімома, на семи/сімох) 5) 50, 60, 70, 80 відмінюється тільки друга частина –десят, мають дві паралельні форми (вісімдесяти/вісімдесятьох, вісімдесяти/вісімдесятьом, вісімдесятьма/вісімдесятьома, на вісімдесяти, вісімдесятьох) 6) 40,90,100 у всіх відмінках, окрім Н. і З. мають –а(сорок, сорока, сорока, сорок, сорока, на сорока) 7)200-900 відмінюються обидві частини, а у 500-900 перша частина має дві паралельні форми лише в О.в., в інших відмінках перша частина має лише форму на –и (сімсот, семисот, семистам, сімсот, сьомастами/сімомастами, на семистах) 8)у складених кількісних числівниках (25, 478) відмінюється кожне слово за своїм зразком, при цьому паралельні форми змішувати не можна (сімсот шістдесят вісім, семисот шістдесяти восьми/семисот шістдесятьох вісьмох, семистам шістдесяти восьми/семистам шістдесятьом вісьмом, =Н.в., сьомастами шістдесятьма вісьма/сімомастами шістдесятьома вісьмома, на семистах шістдесяти восьми/семистах шістдесятьох вісьмох). 9)У складених порядкових числівниках відмінюється тільки останнє слово (сто сорок першого).10)півтора(ч.і с.р.), півтори (жін.р.), півтораста не відмінюються.11)тисяча відмінюється як іменник мішаної групи І відміни, мільйон і мільярд як ім. твердої групи ІІ відміни).12)Збірні числ. у непрямих відмінках відмінюються як кількісні (шестеро: шести/шістьох)13)Порядкові числ. відмінюються як прикметники.

52. Кількісні числівники (прості, складні, складені) і особливості їх словозміни. Числівник – це змінна самостійна частина мови з частиномовним значенням квантитативності (кількості), що виявляється у різних формах і значеннях.  За значенням под. на: 1. Кількісні(позначають певну кількість), які в свою чергу под. на: Власне кількісні, що означають кількість як абстрактне лічильне поняття або число предметів (п’ять / п’ять зошитів); Збірні, що позначають певну кількість предметів як сукупність  (обидва зошити); Дробові, що означають кількість з певного числа і частини іншого числа, або лише з частини (півтора листка, одна друга яблука); Неозначено кількісні вказують на приблизну, невизначену кількість (кілька людей, багато овочів). 2.Порядкові називають порядковий номер при лічбі, утворюються від кількісних: два-другий, тисяча-тисячний. Творення: 1. Від власне кількісних+-ий, -а, е : сім- сьомий, сьома, сьоме; 2. Числівники перший і другий творяться від основ один, два; 3. При творенні числівників третій, четвертий  використ. –ет- (-т-); 4. Числівники тисячний, мільйонний, мільярдний твор за допомогою –н-, сороковий, нульовий – за допомогою –ов-. 5. Двохсотий-дев»ятисотий утворюються шляхом складання  форми Р.в. відповідного кількісного +порядковий сотий; 6. При творені можливе чергування: шість-шостий, вісім- восьмий. За будовою: Прості, які мають один корінь: назви чисел першого десятка (два, три шість), збірні (двоє, троє), числівники сто і сорок. Складні, які мають два корені: шістдесят, сімсот, неозначено-кількісні (кількадесят, кількасот, кільканадцять); дробові (півтори, півтора, півтораста); збірні (одинадцятеро, двадцятеро) (Частина –дцять виникла із десять). Складеними називають числівники, які поєднують кілька простих і складних числівників: власне кількісні (сто сорок чотири, тисяча чотириста дев’яносто один); дробові: (одна сьома, три цілі і три десяті); збірні: тридцять шестеро. 1) Один відмінюється як прикметник твердої групи (одного, одному, одним). 2) Два має рід, але він виявляється лише в Н. і З.в., у непрямих відмінках маємо омонімні форми (двох столів, двох парт). 3) три (трьох, трьом, три, трьома) чотири (чотирьох, чотирьом, чотири, чотирма) 4) 5-20,30 мають паралельні форми і чергування в корені і/е, і/о (семи/сімох, семи/сімом, сьома/сімома, на семи/сімох) 5) 50, 60, 70, 80 відмінюється тільки друга частина –десят, мають дві паралельні форми (вісімдесяти/вісімдесятьох, вісімдесяти/вісімдесятьом, вісімдесятьма/вісімдесятьома, на вісімдесяти, вісімдесятьох) 6) 40,90,100 у всіх відмінках, окрім Н. і З. мають –а(сорок, сорока, сорока, сорок, сорока, на сорока) 7)200-900 відмінюються обидві частини, а у 500-900 перша частина має дві паралельні форми лише в О.в., в інших відмінках перша частина має лише форму на –и (сімсот, семисот, семистам, сімсот, сьомастами/сімомастами, на семистах) 8)у складених кількісних числівниках (25, 478) відмінюється кожне слово за своїм зразком, при цьому паралельні форми змішувати не можна (сімсот шістдесят вісім, семисот шістдесяти восьми/семисот шістдесятьох вісьмох, семистам шістдесяти восьми/семистам шістдесятьом вісьмом, =Н.в., сьомастами шістдесятьма вісьма/сімомастами шістдесятьома вісьмома, на семистах шістдесяти восьми/семистах шістдесятьох вісьмох). 10)півтора(ч.і с.р.), півтори (жін.р.), півтораста не відмінюються.11)тисяча відмінюється як іменник мішаної групи І відміни, мільйон і мільярд як ім. твердої групи ІІ відміни).12)Збірні числ. у непрямих відмінках відмінюються як кількісні (шестеро: шести/шістьох)13)Неозначено-кількісні числівники відмінюються так:багато, кілька як числівник три ( багатьох, багатьом, багатьма); числівники кількадесят, кільканадцять – як числівник десять; числівник кількасот як двісті. Неозначені числівники мало, чимало є незмінними.14)Дробові числівники поєднують два типи відмінювання: чисельник відмінюється, як кількісний числівник, знаменник – як порядковий, іменник при цьому в усіх відмінках уживається в одній формі – родового відмінка однини.

53.Дієслово як частина мови. Форми дієслова. Питання про дієприкметник і дієприслівник та їх місце в системі частин мови.Термін мав різні назви: річ, глагол, часівник. Дієслово – це самостійна, змінна частина мови, з частиномовним значенням процесуальності (це назва фізичної дії (співати, ходити), стану (сидіти), мовлення (говорити), сприйняття (бачити, чути). В реченні найчастіше виступає присудком. Дієслово характеризується власне дієслівними категоріями (перехідність/неперехідність, вид(доконаний/недоконаний), стан(активний, пасивний), способи(умовний, дійсний, наказовий), час) та міжчастиномовними категоріями (рід, число, відмінок). Дієслівні форми поділяються на групи: 1) інфінітив – це початкова форма дії, яка виражає процесуальність, не відносячи її ні до способу, ні до часу, ні до особи. На морфемному рівні  інфінітив – незмінна форма, а отже не має закінчення. Характеризується наявністю суфікса –ти; -ть. Основа дієслів, які закінчуються на голосний, може мати паралельні форми: писати/писать. Після суф. –ти може вживатись постфікс –ся:сміятися. Інфінітив може творити пестливі форми за допомогою суф. –очки-, -тусі-, -оньки-, -и- : спатоньки, спатки.2) особові форми 3) форми на –но/-то. це незмінювані дієслівні форми, які утворені від пасивних дієприкметників минулого часу з сфіксами –н(ий), -т(ий) шляхом заміни закінчень на суфікс -о-: збудований міст – збудовано міст. Ці форми виражають дію невідомої або неназваної особи.При них стоїть прямий додаток: багато слів написано пером. 4) дієприкметник. Вперше ввів цей термін Смаль-Стоцький у 1893р. В укр.м-стві вживали різні терміни: тричасник, прикметник часівний, дієслівний прикметник. Ці слова були предметом вивчення багатьох дослідників. Ще у граматиці Осадчого дієприкм. був вписаний в систему дієслова. Були вчені, які виділяли дієприкм. як окрему частину мови (Потебня), інші вважали, що дієприкм. є віддієслівним відносним прикметником (Кучеренко, Трофимов), а ще були такі, що вважали дієприкм. проміжним утворенням між прикм. і дієсловом (Г.М.Гнатюк).  Як невідмінювана форма, дієприкметник немає категорії способу і особи, але має категорію стану (активний і пасивний), виду, часу (теп. і мин.). Дієприкметник – це дієслівна форма, що виражає ознаку предмета за дією, яку виконує предмет або яка на нього спрямована. Активні теп.часу утворюються тільки від дієслів недоконаного виду + суф. уч, юч, ач, яч (пишучий, лежачий); мин.часу утворюються тільки від неперехідних доконаного виду спрефіксованих дієслів +суф. л (змарнілий). Пасивні є лише мин. часу, утворюються від перехідних дієслів + суф. ен(білений), н(переписаний), т(стертий). 5)Дієприслівник. Поняття ввів М.Смотрицький. Погляди мовознавців: одні вважали окремою частиною мови (Потебня), інші вважали ці слова прислівниками (Кучеренко). Та все ж більшість відносить їх до дієслова, як особливу форму. Це закостеніла форма колишніх активних дієприкметників теп.часу жін.роду (ВЄДОУЧИ, НЕСОУЧИ) та активних двєприкм. мин.часу жін.роду (ЗНаВШИ). На думку Потебні, перехід почався в кн.12-поч.13ст., а остаточно відірвались від дієприкм. у 14ст. Дієприкметник – це незмінювана дієслівна форма, що виражає другорядну, супровідну дію до дії названої дієслівною формою. Н-д: Не підкоривши серця, співають солов’ї. Дієприслівники доконаного виду мають лише мин.час, творяться від дієслів док.виду + суф. вши, ши (прочитавши). Дієприсл. недок.виду теп.часу творяться від дієслів недоконаного виду теп.часу + суф. учи, ачи (пишучи, лежачи). Дієприсл. недок.виду мин.часу + суф. вши, ши (прочитавши, бігши).

54. Категорія особи і числа дієслова.Категорія числа вказує на кількість суб’єктів, на к-сть виконавців дії. Ця категорія тісно пов’язана із категорією особи. Дехто навіть не розділяє їх, називаючи особово-числова категорія.Категорія особи виражає відношення дії та її суб’єкта до  мовця. Суб’єктом дії може бути або сам мовець,або його співрозмовник, або особа, яка участі у розмові не бере. З граматичної точки зору виконавцем дії, носієм її може бути будь-яке слово з предметним значенням. Розрізняють три особові форми в однині і три у множині. Форми першої особи називають творцем дії самого мовця ( я розповідаю, ми говоримо), форми другої особи називають співрозмовника як творця дії ( ти розповідаєш, ви говорите), форми третьої особи визначають я к творця дії особу чи предмет, що не беруть участі в розмові ( він пише, дівчина слухає, вони обговорюють). Особові форми властиві дієсловам теперішнього і майбутнього часу дійсного способу та дієсловам наказового способу. Особові форми можуть втрачати особове значення і переходити в безособові дієслова. Безособові дієслова означають дію ( або стан), яка реалізується сама по собі, незалежно від діяча ( особи чи предмета). Безособові дієслова позначають: явища природи: смеркає, дощить; стихійні явища: залило, висушило; фізичний та психічний стан людини: нудить, пече, морозить; існування або міру наявності явища чи предмета: сталося, минулося, не вистачає; випадковість явища, незалежність його від особи: щастить, таланить. Безособові дієслова є незмінними. Вони вживаються у формі теп. часу 3-ої особи одн. дійсного способу ( вечоріє) або середнього роду минулого часу дійсного способу ( поталанило) чи у формі умовного способу ( потепліло б) та інфінітива ( вечоріти).  

55.Дієслівна категорія виду. Способи творення видових форм. Ця категорія сформувалась на великій кількості часів. М.Смотрицький 1619р. говорив про вид як дієслівна особливість, але не можна ототожнювати його думки з суч.поняттям. Я.Головацький розглядав вид як словотвірну категорію. Найбільше дослідив цю категорію О.Потебня. Запропонував доконаний/недоконаний вид. Виноградов вважав, що вид лежить на межі граматики та лексикології.  У суч. мовознавстві розглядають цю категорію як лексико-граматичну. Це дієслівна категорія, що виражає завершеність чи незавершеність дії. Значення форм недоконаного виду:незавершеність дії без підкреслення її виривання в часі, довготривалість дії, повторюваність дії (стукати). Значення форм доконаного виду:досягнення результату у процесі дії (виконати), многократність завершеності дії (пороздавати), охоплення тривалості дії (пролежати), момент початку дії (заспівати), раптову однократну дію (гукнути). Творення видових пар. Основний спосіб, бо в залежності від семантики слова можна додати будь-який префікс – префіксація. Ще один спосіб – суфіксація(змінюються суфікси): а-и: виступати – виступити, ува-и: продовжувати – продовжити, ува-а: задумуватися – задуматися, а-ну: кликати – кликнути, ва-0: ставати – стати, давати – дати. Є паралельне творення форм виду з преф. і суф.: кликати – кликнути – закликати. Є творення форм, коли змінюється лише основа: витирати – витерти, прощати – простити. Зміна форм за допомогою наголосу: Закликати – закликати. Усі дієслова под. на парновидові (які утворюють док. і нед. вид), непарновидові (за Вихованцем, не можуть утворювати інший вид: їздити, поважати – недоконаний, надуматися – доконаний), двовидові (вид визначається лише контекстом, збедільшого це утворення від іншомовних слів: абстрагувати).

56.Поділ дієслів на дієвідміни за основою інфінітива та формами теперішнього часу. Атематичні дієслова. Дієслово має 2 основи: Інфінітива(від інфінітивної форми відсікаємо суф. ти(ть): нес/ти, носи/ти), Теперішнього часу (від форми дієслова 3 особи мн. теп. чи майб. часу відкидаємо закінчення: нести – нес/уть, співати – [співай/ут]). Зважаючи на структуру інфінітивної основи і на форми дієслів теп. часу, дієслова поділяються на дієвідміни – перша, друга, та атематичні (архаїчні) дієслова. Дієвідміни – це система змінюваних форм дієслова, що виражають категорії способу, часу, особи, числа, а в минулому часі і умовному способі ще й категорію роду. За ознаками інфінітива до І дієсвідміни належать: 1) дієслова з суф. і, після  шиплячих а, якщо в цих суфіксах ці голосні при відмвнюванні зберігаються : бажати, біліти.2) з суф. а після приголосних: падати.3) дієслова з кінцевим голосним а, у, и, що належать до кореня: мити, чути, жати.4) дієслова, у яких є повноголосся оло, оро, ере: колоти, зберегти, боротися.5) з суф. ува, ва, ну: працювати, давати, гукнути.6)основа закінчується на приголосний: везти, нести, але бігти(ІІ)7)з елементом –отати: бурмотати, воркотати.8) а також: хотіти, гудіти, сопіти, ревіти, іржати, почати, слати. За ознаками інфінітива до ІІ дієвідміни належать: 1)основа інфінітива яких закінчується на и, і після шиплячих, якщо ці голосні у формах теп. часу випадають: білити (білю).2) з елементом –отіти: цокотіти.3) а також: бігти, стояти, боятися, спати.Атематичні дієслова (архаїчні – зберегли колишні давні форми): дати(ти даси, він дасть), їсти (ти їси, він їсть) а також ці слова з преф.: здати, продати, бути (без преф.), та слова з елементом –вісти: розповісти, доповісти і т.д. За ознаками форм теп. часу у дієсловах недок. виду і майб. часу док. виду до І дієвідміни належать дієслова, які в 2 і 3 особі одн, і 1 та 2 особі мн. мають у закінченні е, в 3 особі мн. – уть (ють) і відмінюються так:1особа – у, 2 – еш, 3 – е, 1особа мн. – емо, 2 – ете, 3 – уть.До ІІ дієвідміни належать дієслова, які в 2 і 3 особі одн, і 1 та 2 особі мн. мають у закінченні и, і, в 3 особі мн. – ать, ять. і відмінюються так:1особа – у, 2 – иш, 3 – ить, 1особа мн. – имо, 2 – ите, 3 – ать.

57.Категорія способу дієслова. Творення форм наказового способу.

Факти об’єктивної дійсності можуть мислитися мовцем як дійсні (реальні) або як можливі (ірреальні) чи як бажані. Залежно від характеру віднесеності  висловленого до дійсності думка може сприйматися як факт ствердження або заперечення, розглядатися як певна можливість, необхідність, як факт спонукання чи вагання, невпевненості.Характер віднесеності висловленого мовцем до дійсності, або модальність, передається в мові лексичними, морфологічними та інтонаційними засобами.Категорія способу дієслів – це граматична категорія, що виражає відношення дії до дійсності. У СУЛМ розрізняють три способи дієслів.Дієслова дійсного способу означать реальні дії, які відбуваються чи відбувалися, або ірреальні, які відбуватимуться в майбутньому і не мають модального значення: «А йому байдуже; сяде собі, заспіває: “Ой не шуми, луже! ”» (Т. Шевченко). Категорія дійсного способу тісно пов’язана з категорією часу, вона існує тільки в його формах: у теперішньому й майбутньому часі - в особових, у минулому -  родових.Наказовий спосіб виражає наказ, заклик, прохання, спонукання до виконання якоїсь дії: «Любіть Вітчизну, єдину у світ» (П. Тичина). Дієслова наказового способу не мають категорії часу, але мають категорію особи: 2-гу особу однини, 1-шу й 2-гу особу множини – прості форми; 1-шу й 3-тю особу однини, 3-тю особу множини – описові форми. Творяться прості особові форми наказового  способу від основ теперішнього часу. Залежно від характеру основи теперішнього часу ці форми наказового способу можуть бути трьох видів: 1)Форми наказового способу, які в другій особі однини закінчуються на –й. вони збігаються з основою теперішнього часу: чита(й-у)ть – читай, ми(й-у)ть- мий. 2)Форми наказового способу, які в 2-й особі однини мають закінчення –и. Вони творяться від основи теперішнього часу на приголосний. Це буває тоді, коли: а) основа теперішнього часу ненаголошена (нес-уть -  неси) і б) основа теперішнього часу закінчується збігом двох приголосних (стисн-уть – стисни). 3) Усі інші дієслова наказового способу, утворені від основ теперішнього часу на приголосний, у 2-й особі однини мають чисту основу: сяд-уть – сядь. Форми 1-ї та 2-ї особи множини дієслів наказового способу закінчуються на –імо (ім), - іть (рідко - -іте): ходімо, несіть, беріте.

Деякі безпрефіксні дієслова наказового способу з флексією –и в 2-й особі однини у співвідносних префіксальних формах мають чисту основу. Пор.: везти – привозь, неси – принось. Такі префіксальні форми властиві переважно розмовному стилю.

Дієслово їсти має прості форми наказового способу: їж, їжмо, їжте. Описові форми 1-ї та 3-ї особи однини і 3-ї особи множини творяться від дієслів 1-ї та 3-ї особи однини й 3-ї особи множини теперішнього або доконаного майбутнього часу за допомогою частки хай (нехай): хай побачу, хай побачить, хай побачать. Таким чином, утворюється парадигма наказового способу, в якій 2-га особа однини, 1-ша й 2-га особа множини творяться синтетично, а 1-ша й 3-тя особа однини і 3-тя – аналітично: ОдНИНА 1-ша особа:  хай (нехай) побачу, зроблю, напишу 2-га особа: побач, зроби, напиши 3-тя особа: хай (нехай) побачить, зробить, напише МНОЖИНА 1-ша особа: побачмо, зробімо (-м), напишімо (-м)  2-га особа: побачте, зробіть, напишіть 3-тя особа: хай (нехай) побачать, зроблять, напишуть.

Як правило, всі особові форми наказового способу вживаються в нейтральному значенні. Модальне значення наказового способу по-різному виявляється в дієсловах недоконаного і доконаного виду. Дієслова недоконаного виду наказ спрямовують на досягнення результату, й тому він категоричніший, ніж наказ, переданий дієсловами доконаного виду. Пор.: Виходьте раніше – Вийдіть раніше. У запеечній формі дієслово  доконаного виду наказового способу виражає застереження, в недоконаному виді -  наказ. Пор.: Не стійте на дорозі. – Не станьте на дорозі. Загалом форми наказового способу можуть виражати різний ступінь наказовості – від категоричної вимоги до побажання. Найбільшим ступенем категоричності наділені форми 2-ї особи, якщо наказ, виражений ними, стосується багатьох осіб: «Вставай, хто серцем кучерявий» (П. Тичина). Найменшим ступенем наказовості наділені форми 1-ї особи множини. Овни є формами заохочення, бажанням ще когось залучити до дії: «Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя» (Леся Українка). Для пом’якшення наказу при дієсловах наказового способу вживаються частки бо, но, ну, ану. Таке  використання форм наказового способу властиве усному мовленню: «Ану, пане дозорцю, відднай-но дідові щучку» (І. Нечуй-Левицький). Для пом’якшення або посилення наказовості в мові часто використовуються синонімічні конструкції. Так, з метою пом’якшення наказу в реченнях замість форм наказового способу вживаються форми минулого доконаного виду: «Ви б, тітко, самі пішли у двір, упали панові в ноги, може, він змилується і відпустить Миколу…» (І. Тобілевич). Щоб надати вислову з дієсловом наказового способу, яке виражає прохання, більшої ввічливості, це дієслово можна замінити аналогічним у формі умовного споро бу: «О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще» (І. Тобілевич).

Для вираження категоричності наказу, команди форми 2-ї особи однини і множини наказового  способу можуть бути замінені формами інфінітива: «І щоб усяк боявся так робити – у річці вражу щуку утопити» (Б. Глібов). Умовний спосіб виражає дію ірреальну, тобто бажану або можливу за певних умов: «Я жив би дві і помер би двічі, якби було нам два життя дано» (М. Бажан). Утворюється умовний спосіб поєднанням форм минулого часу з відокремленою часткою би (б). Частка би вживається після слів, що закінчується на приголосний звук; після дієслів, що закінчуються на голосний, ставиться частка б: читав би, читала б. Дієсловам умовного способу категорія часу не властива. Значення умови їм характерне тільки в реченні. Умовний спосіб дієслів може виражати значення спонукальне і бажальне. Спонукальне значення дієслів умовного способу – це своєрідне поєднання умовності й наказовості. Пор. ти напиши – ти написав би. Дієслова із цим значенням виражають спонукання пом’якшено, не так, як дієслова наказового способу, їхньою додатковою ситуаційною ознакою є властивість поєднуватися з 2-ю особою однини і  множини та 1-ю особою множини в реченнями: «Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару» (О. Довженко).

Бажальне значення умовного способу передається поєднанням дієслова минулого часу, що виражає ввічливе прохання, побажання, з неозначеною формою дієслова. Пор. 1. Речення з умовним бажальним: «Тебе б я слухала довіку, куме мій, аби б хотів співати» (Л. Глібов). 2. Речення з умовним спонукальним: «Краще б ви поїхали нашими кіньми» (І. Тобілевич).

58. КАТЕГОРІЯ ЧАСУ ДІЄСЛОВА. ТВОРЕННЯ ЧАСОВИХ ФОРМ. Категорія часу виражає відношення дії до моменту мовлення. В основі цієї  граматичної категорії лежить розуміння часу як об’єктивно-реальної форми буття. Дієслова є назвами дій або динамічної ознаки. Становлення і тривання динамічної ознаки сприймається мовцев як вияв процесуальності з властивою для неї часовою перспективою. Ця часова перспектива в дієслові пов’язується з моментом мовлення про дію: дія збігається з моментом мовлення про неї або відбувається не водночас з моментом мовлення. У СУЛМ дієслова мають значення чотирьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього і давноминулого. Усі чотири часи розрізняються за значеннями і мають виразні морфологічні ознаки. Часові значення дієслів виражаються  в дійсному способі, умовний і наказовий способи часу не виражають. Категорія часу тісно пов’язана з категорією особи і виявляється в особових формах. Своєрідно виявляється значення часу в не особових формах – дієприкметнику та дієприслівнику. Ці форми зберігають значення часу тієї основи, від якої творяться (дієприкметник) або виражають час відносно основної дії (дієприслівник). Теперішній час означає дію, яка відбувається в момент мовлення або збігається з моментом повідомлення про неї, наприклад: Виходить сонце, і зірки роси поволі гаснуть в білих хмарах цвіту.

Дієслова в теперішньому часі виражають: а) дію, що збігається з моментом мовлення про неї: Я пишу тобі знову, друже мій (М. Рильський); б) дію тривалу або постійну: Споконвіку Прометея там орел карає, щодень божий довбе ребра й серце розбиває (Т. Шевченко); в) дію, що є властивістю істоти або предмета: Весною в селі встають рано (Гр. Тютюнник). Перше значення теперішнього часу позначають терміном теперішній актуальний, що реалізує конкретно-ситуативний вияв дії у момент мовлення про неї. Значення тривалого або постійного часу називають неактуальним теперішнім часом, що передає характеристики певних постійних станів істот і речей або перебіг дій і процесів як даність, аксіоматичну істину, закономірність на основі наукових узагальнень, наприклад: Риба дихає зябрами. Форми теперішнього часу мають значення недоконаного виду. Вони творяться від основи недоконаного виду за зразком першої особової парадигми. У цих формах виражається способу (дійсного), часу, особи і числа, наприклад: ходжу, ходиш, ходить, ходимо, ходите, ходять.

Майбутній час означає дію, що здійсниться або триватиме після розмови про неї, наприклад:  Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать (Леся Українка).

Форми майбутнього часу можуть виражати тривалу (необмежену) дію і одноразову або обмежену із вказівкою на завершеність. Відповідно вони творяться від основ дієслів недоконаного і доконаного виду. Форми майбутнього часу доконаного виду (прості) творяться за зразком першої особової парадигми тими самими флексіями, що й форми теперішнього часу першої чи другої дієвідміни, наприклад: виконаю, виконаєш. Від основ дієслів недоконаного виду твориться аналітична, або складена, і синтетична форма майбутнього часу. Аналітична форма майбутнього часу твориться способом додавання до інфінітива (недоконаного виду) допоміжного дієслова бути в особових формах: буду співати. Синтетична форма майбутнього часу  твориться від інфінітива недоконаного виду додаванням суфікса – м-  (це залишок архаїчного допоміжного дієслова яти- в особових формах) та особових закінчень, наприклад: казатиму. Минулий час означає дію, яка відбулася або відбувалася до моменту мовлення, наприклад: Скільки днів пролетіло над нами!и (В. Сосюра). Форми минулого часу творяться від основи інфінітива дієслів доконаного і недоконаного виду. Формальним показником минулого часу є суфікс –л- або його видозмінений фонетичний варіант –в-, що приєднується до основи інфінітива. Форми минулого часу в СУЛМ виражаються за допомогою флексій значення роду (в однині) і числа, наприклад: возив, возила, возило, вивозили. У формах чоловічого роду  суфікс –в- приєднується тільки до основи, що закінчується на голосний: водити – водив, але нести – ніс. При творенні форм минулого часу ненаголошений суфікс –ну- може зникати: сохнути – сохнув  сох. Давноминулий час означає дію, що відбулася перед іншою минулою дією:  Ніби й задрімав був зранку, але щось приверзлося, що й прокинувся рано. Форми давноминулого часу творяться переважно від дієслів доконаного виду аналітичним способом: до основного дієслова в минулому асі додається допоміжне дієслово бути в родових формах однини і у формі множини: сказав був, сказала була, , сказало було, сказали були. Значення давноминулого часу сприймається в реченні на основі зіставлення двох або більше дій: Був позабував товаришів – тепер пригадав. Давноминулий час властивий розмовному і художньому стилям мови.

59. ДІЄСЛІВНА КАТЕГОРІЯ СТАНУ. ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ СТАНОВИХ ЗНАЧЕНЬ.

Дієслівна категорія стану – це граматична категорія, яка виражає відношення між дією, дійовою особою (суб’єктом дії) і предметом (об’єктом), на який спрямована дія. Вона тісно пов’язана з категорією перехідності / неперехідності і підпорядкована їй. Категорія стану властива не всім дієсловам, а тільки перехідним і співвідносним з ними неперехідним, які утворені за допомогою постфікса –ся. Виявляється вона у формах слова та особливостях керування. Категорія стану не властива: 1.Неперехідним дієсловам без постфікса –ся: сидіти, лежати, стояти; 2. Дієсловам з постфіксом –ся, які утворені від неперехідних дієслів: сміється, сидиться; 3. Безособовим дієсловам на –ся, а також особовим дієсловам на –ся, що вживаються в значенні безособових: хочеться, стається; 4. Дієсловам на –ся, що не мають співвідносних перехідних дієслів: гордиться, боїться. У СУЛМ розрізняються активний і пасивний стани. Окрема група – зворотні дієслова, в яких пасивне значення формується постфіксом –ся. Активний стан мають усі перехідні дієслова, які означають дію, спрямовану на прямий додаток  - іменник у формі знахідного відмінка без прийменника: «Нині ми всі обстоюємо плюралізм поглядів» (газ). Формальне вираження прямого об’єкта залежним іменником (або займенником чи іншим субстантивованим словом) і є граматичним показником активного стану дієслова. У структурі речення з дієсловом активного стану граматичні суб’єктно-об’єктні відношення відповідають логічним суб’єктно-об’єктним відношенням.  Пасивний стан. Дієслова пасивного стану протиставляються дієсловам активного стану за відношенням суб’єкта до об’єкта і за спрямуванням дії. Логічний суб’єкт при дієслові пасивного  має форму орудного відмінка без прийменника і виступає в ролі непрямого додатка, виражаючи цим самим відношення пасивного суб’єкта і пасивної дії. Об’єкт дії при дієслові пасивного стану виражається формою називного відмінка (займенника чи субстантивованого слова), що виступає в ролі підмета: Пісня виконується всіма учасниками концерту. Дієслова пасивного стану творяться від дієслів активного стану за допомогою постфікса –ся. Співвідносні за значенням стану дієслова виступають відповідно в активних або пасивних зворотах мови: Співак виконує арію. – Арія виконується співаком. Зворотно-середній стан. Дієслова зворотно-середнього стану виражають дію суб’єкта, що не переходить на самий об’єкт, а зворотно спрямовується на самого діяча чи додатково характеризує його через неназваний об’єкт, наприклад: дитина взувається. Зворотні дієслова можуть мати різні відтінки зворотно-середнього стану, по-різному характеризувати відношення між суб’єктом і об’єктом дії: 1)Власне зворотні дієслова виражають дію, суб’єктом і об’єктом якої виступає та сама особа. Сюди належать дієслова: умиватися, одягатися, взуватися, митися, голитися. 2)Взаємно-зворотні дієслова виражають дію, виконувану кількома суб’єктами, кожний з яких виступає водночас і об’єктом дії. Сюди належать дієслова: зустрічатися, змагатися, радитися. 3)Непрямо-зворотні дієслова виражають дію, здійснювану для самого об’єкта. При дієсловах із значенням непрямо-зворотного стану може стояти непрямий додаток або обставина: готуватися до іспитів. Ці дієслова відрізняються від власне зворотних тим, що логічний прямий об’єкт при них не виражається. Наприклад: Дівчина вмивається (дівчина вмиває себе) і дівчина збирається в дорогу (дівчина збирає речі в дорогу). 4)Загально-зворотні дієслова виражають дію, що зосереджується в самій діючій особі , або виражають внутрішній стан суб’єкта. Сюди належать дієслова із значенням ставлення виконавця дії до об’єкта: милуватися, дивуватися, злитися. 5)Активно-безоб’єктні дієслова виражають властивість суб’єкта поза зв’язком його з об’єктом. Сюди належать дієслова із значенням динамічної ознаки істот: кусатися, битися, дряпатися. 6)Пасивно-якісні дієслова виражають статичну ознаку предмета, що підпадає впливові дії іншого предмета. Сюди належать дієслова типу рватися, гнутися, битися, ламатися. 7)Зворотно-пасивні дієслова виражають дію, приписувану пасивному суб’єктові. Зворотно-пасивні дієслова керують формою давального відмінка, що виступає непрямим додатком. Логічний об’єкт при дієсловах зворотно-пасивного стану виражається формою називного відмінка і виступає в реченні підметом: І згадується Улянці дідова казка.  Якщо прямий об’єкт не виражається у формі називного відмінка, то дієслово перетворюється на безособове з нульовим значенням стану щодо об’єкта: не їсться хліб – мені не їсться. Дієслова зворотно пасивного стану творяться від перехідних дієслів за допомогою постфікса –ся, в якому певною мірою збереглося значення зворотного займенника, особливо в групі власне зворотних дієслів. Нульовий стан щодо вираження об’єкта мають усі неперехідні дієслова без постфікса –ся (летіти, дзвеніти, плакати т ін..), а також безособові дієслова з постфіксом –ся (не спиться, не сидиться). Неперехідні дієслова без постфікса –ся означають дію, замкнену в самому суб’єкті, тобто ними виражається тільки суб’єктивне відношення. Безособові дієслова з постфіксом –ся також виражають однобічні відношення дії до логічного суб’єкта у формі давального відмінка. Дія, виражена безособовим дієсловом з постфіксом –ся, приписується суб’єкту як незалежний від нього внутрішній стан (дівчині не спиться).

60. КАТЕГОРІЯ ПЕРЕХІДНОСТІ / НЕПЕРЕХІДНОСТІ. У зв’язному мовленні одні дієслова самостійно виражають свою семантику (дуб росте), інші потребують доповнення свого змісту за рахунок залежної форми іменника (Учні написали диктант). Здатність дієслова виражати  свою семантику самостійно  або за допомогою залежного іменника в знахідному відміннику (без прийменника) виявляється у категорії перехідності / неперехідності. Усі дієслова поділяються на дві групи: перехідні  і неперехідні. Цей поділ здійснюється на основі синтаксичних ознак дієслова: до перехідних належать дієслова, після яких ставиться форма знахідного відмінка без прийменника, до неперехідних – дієслова, що не мають залежної форми знахідного відмінка без прийменника.

Категорія перехідності / неперехідності властива всім дієслівним формам: інфінітиву, особовим і родовим формам та дієприслівнику. Тільки дієприкметникова форма не керує формою знахідного відмінка без прийменника.

Перехідні дієслова також можуть керувати формою родового відмінка  у функції прямого додатка, коли вони вживаються в заперечному реченні з часткою не (не чув пісні), а також з іменниками, що означають збірність, речовинність (пас ягнят і ягнята).

До перехідних також належать дієслова бажати, зичити, що керують формою родового відмінка і поєднуються з іменниками абстрактного значення: бажати щастя, зичити здоров’я.

Неперехідні дієслова вживаються самостійно (без залежної відмінкової форми) або керують будь-якою відмінковою формою іменника з прийменником чи без прийменника, крім знахідного прямого об’єкта, наприклад: іти, жити, чорніти. Перехідні дієслова можуть набувати значення неперехідних. Це буває у випадку опущення при перехідному слові прямого додатка: писати лист – вміє писати.

Від перехідних дієслів творяться дієслова неперехідні за допомогою постфікса –ся: мити – митися, вітати  - вітатися. Постфікс –ся перетворює дієслово в неперехідне, від таких дієслів не утворюються пасивні дієприкметники. Тільки одне дієслово на -ся в українській мові  належить до перехідних, але пасивний дієприкметник втрачає постфікс –ся: сподіваний.

61. Погляди лінгвістів на дієприкметник і його місце в системі мови. Активні і пасивні дієприкметники, їх творення і вживання. Термін дієприкметник вперше ввів Смаль-Стоцький у 1893 році. В українському мовознавстві спершу вживали різні терміни: тричасник, прикметник часівниковий, дієслівний прикметник. Ще у граматиці Осадчого дієприкметник був вписаний в систему дієслова. Думки вчених можна поділити:Дієприкметник окрема частина мови (О. Потебня) Дієприкметник – віддієслівний відносний прикметник (Кучеренко, Трофимов, Горпинич) Дієприкметник – це проміжне утворення між прикметником та дієсловом (Гнатюк Г.М.) Традиційна школа морфології, а саме Жовтобрюх, Кулик, Арполенко вважають, що дієприкметник – це форма дієслова. Русанівський називає дієприкметник не особовим дієслівним утворенням.Найбільш поширена точка зору: дієприкметник є дієслівною формою.

Дієприкметник — змінювана форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією, яку виконує предмет, або яка на нього спрямована. Дієприкметник поєднує в собі граматичні особливості дієслова і прикметника.Дієприкметник має такі граматичні категорії: вид — доконаний і недоконаний, час — теперішній і минулий, стан –активний і пасивний, рід, число, відмінок.Як і прикметник, дієприкметник змінюється за родами (підкреслений, підкреслена), числами (підкреслені — множина), відмінками (Н.: почорнілий; P.: почорнілого; Д.: почорнілому і т. д.); залежить від іменника (порівняйте: жовте листя; пожовтіле листя); у реченні виконує роль означення або присудка (Неподалік чорніє щойно зоране поле. Поле зоране вчасно.).На відміну від прикметників, дієприкметники називають не постійну ознаку, а тимчасову, пов'язану з дією. Дієприкметник разом із залежними від нього словами називається дієприкметниковим зворотом. Дієприкметники поділяються на:Активні – передають ознаку, зумовлену самим носієм, тобто ознаку створювану діяльністю її носія (блимаюче світло). Активні дієприкметники можуть мати теперішній і минули й час. Щодо активних дієприкметників теперішнього часу, то є багато суперечливих думок: деякі дослідники заперечують наявність в укр. мові таких дієприкметників. Ще А.Кримський казав, що ці форми зникають і скоро їх не буде. Інші ж дослідники говорили, що не можна і не треба вживати їх, бо це відхилення від норм літературної мови. Поки що граматика їх визнає, але вони вживаються нечасто (Гнатюк: ці дієприкметники обмежені науковим стилем і часто використовуються у складених термінах (вимірюючий прилад – вимірювальний прилад, мітингуючи – мітингувальники). Активні дієприкметники були відомі ще в давній укр.. мові, бо мали повну форму чоловічого і жіночого роду, тобто це наш спадок. Активні дієприкметники теперішнього часу утворюються від перехідних та неперехідних основ теперішнього часу за допомогою формотворчих суфіксів:  -уч-(від дієслів першої дієвідміни), -ач-(від дієслів другої дієвідміни). Наприклад, писати-пишуть-пишучий, стояти-стоять-стоячий. Русанівський і Гнатюк говорили, що ці дієприкметники утворюються за допомогою суфікса   –ч-, бо –а- або –у- характерні для основ дієслова тої чи іншої дієвідміни. Активні дієприкметники минулого часу утворюються від неперехідних доконаних спрефіксованих дієслівних основ інфінітива за допомогою суфікса   –л-(омертвіти-омертвілий, пожовтіти-пожовтілий). Можуть бути омонімні форми активного дієприкметника минуло часу жіночого роду і форми жіночого роду особових дієслів( посивіла мати). Пасивні – показують дієслівну ознаку предмета, зумовлену дією іншого предмета. Один предмет виконує дію, а другий цю дію спрямовує. Мають біля себе поснювальі слова. Пасивні дієприкметники утворюються від основи інфінітива перехідних дієслів за допомогою суфіксів –ен- , -н-, -т-(принести-принесений, написати-написаний). За допомогою суфікса –ен- утворюються дієприкметники від основ інфінітива, що закінчується на приголосні(привезти-привезений, віднести-віднесений) або від основ інфінітива з суфіксами, які при творенні дієприкметників відсікаються (звільнити-звільнений, видоїти-видоєний). При творенні дієприкметників з суфіксом –ен- у дієслові відбуваються зміни: 1. Відсікання суфіксів( зварити-зварений, угноїти-угноєний).  2. Перед суфіксом    –ен- губні приголосні чергуються з губний+-л- (купити-куплений, скривити-скривлений). 3. Відбувається чергування: д-дж, зд-ждж (посадити-посаджений, заїздити-заїжджений) 4. Відбувається чергування г-ж (запрягти-запряжений), с-ш (косити-скошений), к-ч (пекти-печений), т-ч (заплатити-заплачений), ст-шч (випустити-випущений). 5. У дієприкметниках, утворених від основ на приголосний, з’являються етимологічні приголосні д, т (заплести-заплетений, відвести-відведений).   За допомогою суфікса –н- утворюються дієприкметники від основ інфінітива з суфіксами –ува-, -овува-, -а- (записувати-записаний, опрацювати-опрацьований). Суфікс –ува- може чергуватися з –ова- (намалювати-намальований), якщо наголос змінюється, тобто суфікс стає наголошеним. Збереження колишнього суфікса –ова- під наголос – явище спільнослов’янського періоду.     Суфікс –т-. Утворюються дієприкметники переважно: 1.Від безсуфіксних основ (гріти-грітий, роздерти-роздертий). 2.Від дієслів з суфіксом –ну- (висунути- висунутий). 3. Від дієслів, в основі яких є повноголосся (виколоти-виколотий).

Історично дієприкметники з суфіксом –т- було набагато більше.За допомогою суфікса –ен- можуть утворюватися паралельні форми (висунути-висунутий-висунений).

Морфологічні процеси, що супроводжують формотворення такі, як і ті, що взагалі супроводжують процес словотворення: Усічення Чергування: простити-прощена Зміна/ незміна наголосу: привезти́ – привезений (усічення і зміна наголосу) Накладання (епентетичні голосні) : пошлюбити – пошлюблений (бл- йот дав) Перехід дієприкметників у прикметники та іменникиДієприкметники можуть втрачати дієслівні ознаки виду і часу, а тому й переходити до прикметників. Так, у словосполученнях битий шлях, освічена людина виділені слова вказують на постійну ознаку. Це — прикметники.Деякі з таких колишніх дієприкметників можуть втратити і здатність вказувати на ознаку предмета і самі позначають предмет, переходячи таким чином до іменників: керуючий, командуючий, завідуючий, учений:Керуючий провів нараду;Орденами нагороджено багатьох учених.Необхідно розрізняти дієприкметники і прикметники, до складу яких входять суфікси -уч-, -ач-, іноді -єн-: блискучий виступ, сипучі піски, гаряча страва, шалений шторм. Виділені слова утворені не від дієслівної основи теперішнього часу або ж називають постійну ознаку. Уживання дієприкметниківДієприкметник — елемент книжного мовлення. В усному мовленні (у розмовно-побутовому стилі) він уживається рідко.До широко вживаних у всіх книжних стилях належать пасивні та активні дієприкметники минулого часу.

Пасивні дієприкметники теперішнього часу вживаються здебільшого в науковому та діловому мовленні (досліджувана проблема, обговорюваний проект і т. д.)Активні дієприкметники теперішнього часу вживаються рідко. Здебільшого їх замінюють підрядними реченнями, коли немає залежних від них слів. Н-д:Працюючий чоловік закінчив роботу.(так не говоримо) Правильно буде:Чоловік, який працює, закінчив роботу.Дехто вважає, що для УМ взагалі не характерні такі дієприкметники.

62. Погляди вчених на дієприслівник і його місце в системі частин мови. Творення дієприслівників. Поняття дієприслівник увів Мелетій Смотрицький. Погляди мовознавців:дієприслівник – окрема частина мови ( Потебня: ототожнював члени речення та частини мови, але ця точка зору не прийнялася).ці слова є прислівниками (Кучеренко, Вихованець), дієприслівник – це форма дієслова (Жовтобрюх, Горпинич. Підтримується більшістю науковців, у словниках дієприслівник є як реєстрове слово). Це історична категорія, яка сформувалась у 13-14 столітті. Дієприслівник – це незмінювана дієслівна форма, що виражає другорядну, супровідну дію до дії, названої дієслівною формою (присудком чи інфінітивом)Наприклад: не підкоривши серця, співають солов’ї.  Дієприслівник – це закостеніла форма колишніх активних дієприкметників теперішнього часу жіночого роду (ВЄДОУЧИ, НЄСОУЧИ) і минулого часу жіночого роду (ЗНАВШИ).Дієприслівник як дієслівна форма має такі морфологічні ознаки:

Категорія виду: доконаний ( написавши, зробивши )і  недоконаний вид ( читаючи, пишучи ) Категорія перехідності/неперехідності: перехідні ( читаючи книгу, пишучи конспект ), неперехідні ( їдучи додому, летячи ) Дієприслівники зберігають значення перехідності/неперехідності дієслова, від якого вони творяться. Категорія стану. Дієприслівник зберігає станові ознаки особових дієслів: активний :читаючи, пишучи; зворотно-середній : помившись. За Жовтобрюхом в УМ лише 2 стани: активний і зворотно-середній, а форма пасивного стану не властива для УМ !!!Не можна сказати поле ореться трактором !!!!-це не правильно. Не має пасивного стану, бо дієприслівники утворилися від активних дієприкметників. Дієприслівники мають окремо часову форму, а окремо часове значення, які можуть співпадати і не співпадати. Я пишу сидячи ( часова форма і часове значення співпадають) Я писала сидячи( часова форма теперішнього часу, а часове значення минулого часу) Я буду писати сидячи ( часова форма тепер часу, а часове значення майб часу).

Коли брати до уваги часову форму, то дієприслівники теперішнього часу мають суфікси: -учи-, -ачи-: пишучи, читаючи, летячи, бачачи, а дієприслівники мин часу: суфікси –вши-, -ши-: написавши, зробивши, привізши.

Інфінітив не має майбутнього і давноминулого часу. Дієприслівники не змінюються за часами, а мають теперішній час – передають супровідну одночасну дію до часу дії, вираженої дієслівним присудком (можуть вживатися при дієсловах-присудках, виражених у минулому, теперішньому, майбутньому часі і виражають одночасовість.

Наприклад: ідучи в університет, я зустрічаю товариша (теперішній час).  Ідучи в університет, я зустрів товариша (минулий час). Ідучи в університет, я зустріну товариша (майбутній час). Дієприслівники минулого часу недоконаного виду передають одночасно дію з часом дієслова-присудка (знавши не розлучили) Дієприслівник минулого часу доконаного виду передають дію, яка передувала дії, яка названа дієслівним присудком (Денис, не сказавши нікому ні слова, пішов). Дієприслівники, як і особові дієслівні форми, керують іншими словами.Наприклад: Жила, не знаючи ні горя (Р.в.), ні лиха (Р.в.). Розпрягши кобилу (зв’язок керування), зносили мішки в комору.У дієприслівниках з прислівником спільним є незмінюваність – не змінює свою форму. Творення дієприслівників. Дієприслівники недоконаного виду теперішнього часу утворюються від дієслівних основ теперішнього часу (перехідних і неперехідних дієслів) за допомогою суфіксів –учи(-сь)-, -ачи(-сь). Наприклад гуляючи, бачачи. Значно рідше утворюються дієприслівники від дієслів недоконаного виду минулого часу за допомогою суфікса –вши-, якщо основа інфінітива закінчується на голосний (знати-знавши), якщо на приголосний, то – суфікса –ши- (привезти-привізши). Дієприслівники доконаного виду мають тільки форму минулого часу і утворюються за допомогою основи інфінітива доконаного виду за допомогою суфіксів –вши-(на голосний), -ши-(на приголосний). Ми не можемо говорити про теперішній час, бо йдеться про дієслова доконаного виду.У реченні виступають обставинами. Разом із залежними словами творять дієприслівниковий зворот.

63. ПРИСЛІВНИК ЯК ЧАСТИНА МОВИ. РОЗРЯДИ ПРИСЛІВНИКІВ ЗА ЗАНАЧННЯМ І ПОХОДЖЕННЯМ. Прислівник – це самостійна незмінна частина мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ступінь або міру вияву іншої ознаки і доповнює значення дієслова, виражаючи різні обставини, за яких відбувається дія. Прислівник у реченні пов’язується з дієсловом , виконуючи роль обставини дії, наприклад: Синіла (де?) навкруги далечінь. Може також пов’язуватися з прикметником або іншим прислівником, служачи для вираження ознаки якості у ролі обставини міри, ступеня: Коли моя білява донька виросте, я буду надто (якою мірою?) старий. Рідше прислівник входить у зв'язок з іменником, виконуючи роль неузгодженого означення: Карло вибрав шлях (який?) направо. Менш типовою для прислівників є роль присудка в односкладному реченні: Тихо, пустельно, мов на краю світу. За значенням і синтаксичною роллю в реченні прислівники поділяються на кілька груп, які об’єднуються у три розряди: означальні, обставинні та безособово-предикативні. Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану (швидко бігти) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-батьківськи, занадто вразлива натура). Означальні прислівники поділяються на три групи: 1) якісно-означальні; 2) способу дії; 3) кількісно-означальні. Якісно-означальні прислівники дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання як? Вони творяться від основ якісних прикметників а допомогою суфікса –о або –е, наприклад: гарно, розумно, вдало. Якісно-означальні прислівники утворюють форми вищого і найвищого ступенів порівняння: легко – легше – найлегше.

Вищий і найвищий ступені якісно-означальних прислівників творяться так само, як і ступені порівняння якісних прикметників. Вищий ступінь утворюється за допомогою суфіксів –ше або –іше (довго - довше), а також суплетивно (гарно – краще, погано - гірше) або аналітичним способом (вдало – менш вдало). Найвищий ступінь твориться за допомого частки най-, що додається до форми вищого ступеня, наприклад: весело – веселіше – найвеселіше. 1)Прислівники способу дії вказують на спосіб дії і відповідають на запитання яким способом? (гуртом, по-нашому). 2)Кількісно-означальні прислівники виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на запитання скільки? якою мірою? (двічі, дуже).

Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія, тобто характеризують дію або процес за часовими, причиновими відношеннями, рідше – за метою їх виконання. Обставинні прислівники поділяються на чотири групи: 1)Прислівники часу характеризують дію за часовими відношеннями і відповідають на питання коли? як довго? доки? (тепер, колись, віддавна). 2)Прислівники місця характеризують дію за просторовими відношеннями і відповідають на питання де? Куди? Звідки? (угорі, праворуч). 3)Прислівники причини виражають причину дії і відповідають на питання чому? Через що? З якої причини? (зопалу, здуру). 4)Прислівник мети виражають мету дії і відповідають на питання з якою метою? Для чого? (умисне, наперекір).

Безособово-предикативні прислівники виражають: а) стан природи (ясно, холодно); б) психічний або фізичний стан людини (легко, сумно, радісно); в) зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба йти, потрібно сказати).

Більшість прислівників у СУЛМ являє собою вторинні утворення, що виникли від різних частин мови – дієслова чи імені. Отже, за походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні. До первинних прислівників, які утворилися давно і так змінилися, що в них важко встановити первісну форму: тут, там, завжди, тоді, доки. Найдавніші від займенникові первинні прислівники граматично і функціонально не пов’язані з іншими частинами мови так, як вторинні прислівники.

Первинних прислівників від займенникового утворення небагато, але вони є у всіх розрядах за значенням, крім мети кількісно-означальних: місця – де, куди, звідки; часу – коли, доти, поки; способу дії – так, як, ледве.

Вони бувають питальними, заперечними, неозначеними, відносними, вказівними та означальними, як сучасні замінники.

Не співвідносні з іншими частинами мови і ті від займенникові утворення прислівників, які виникли із будь-яких слів із займенником: торік, натомість.  Утративши своє словотворення, первинні прислівники почали утворюватися повторенням займенникових основ, злиттям з ними прийменників, флексій, суфіксів імен, унаслідок чого виникли  нові прислівникові утворення: так-ся, доти десь.  Це прислівники невласного утворення. Вони є проміжними між первинними і вторинними.

Основну частину прислівникового складу складають вторинні прислівники. У них розвинулося власне суфіксальне та префіксальне словотворення, яке в сучасній українській мові є досить продуктивним. Найбільше виявляються тут морфолого-синтаксичний  і морфологічний способи словотворення.

Багато прислівників виникло шляхом адвербіалізації (перехід інших частин мови в прислівник). Якщо слово вже відірвалося від своєї початкової форми, то воно повністю адвербіалізувалося: праворуч, вплав. Внаслідок переходу інших частин мови в прислівник з’являється немало прислівникових сполучень, що зберігають зв'язок з частинами мови: до загину, в основному.

Вторинні прислівники є й іменникового походження: утворилися вони від іменників у родовому відмінку з прийменниками (догори, зсередини), від знахідного з прийменниками (вбік угору, вслід наперед), від орудного з прийменниками і без них (часом, весною), від місцевого з прийменниками (вгорі, надалі). Чимало прислівників є прикметникового походження з прийменниками і без них: далеко, довго; відзайменникового: потім, якраз; від числівникового: двічі, натроє; віддієслівного: врозтіч, уплав.    

64. Прийменник як частина мови. Групи прийменників за походженням  і будовою. Погляди вчених на частиномовний статус прийменника. Прийменник -  це службова частина мови, яка разом із непрямими відмінками оформляє залежність одного повнозначного слова від іншого в словосполученні чи реченні й тим самим виражає відношення тих предметів, дій, станів чи ознак, які передаються цими словами. Відношення передаються як залежність керованих відмінкових форм іменників, займенників, субстантивованих прикметників або числівників від керуючих дієслів, іменників, прикметників, займенників, числівників, прислівників; зв’язковою ланкою між ними виступає прийменник.

За допомогою прийменників виражаються багатоманітні відношення до предмета – просторові, часові, цільові, умови, допустові і причинові, способу дії (поїхати до міста, боротися для щастя, розсипатися з тріском) та різні об’єктні відношення (узяти за руку, додати до суми). Якщо керуючим словом виступає іменник, то за допомогою прийменника виражаються переважно атрибутивні відношення (дівчина з косою, стежка через гору), рідше – об’єктні відношення (інтерес до науки, думка про тебе). Якщо в ролі керуючого слова виступає займенник, числівник, дієприкметник, то керована за допомогою прийменника форма, як правило, об’єднується з керуючим словом і виступає одним членом речення: дехто з нас, троє з них. Прийменники СУЛМ являють собою певну систему і класифікуються в залежності від їхнього походження, морфологічного складу та значення. За походженням розрізняють первинні та вторинні прийменники. Первинних прийменників небагато відносно їхньої загальної кількості: на, у , за, над, з, між, під, по, про, через. Вони відрізняються від вторинних більшим ступенем абстрактності й узагальненості значень, давністю походження та повною чи частковою втратою джерел утворення. Друга група – прийменники вторинні, чи похідні. Це прийменники, які утворилися від різних частин мови, від слів з конкретним лексичним значенням порівняно недавно. Найбільшу групу серед похідних прийменників становлять ті, що утворилися від прислівників (навколо, близько, вслід, замість). Меншу частину складають відіменні (край, кінець, коло) та дієслівні (завдяки, виключно). Переходячи в прийменники, ці самостійні слова втрачають не лексичне значення, а категоріальне (належність до певної категорії: прислівника, іменника, дієслова),  лексичне ж піддається складному процесові якісний змін. За структурними ознаками та морфологічною будовою розрізняються прийменники прості – з однією кореневою основою (за, перед, на між); складні – утворені з двох чи більше первинних прийменників (поза, щодо, поміж); складені – ті, що утворилися з різних категорій повнозначних слів і прийменників (у напрямі до, незважаючи на, слідом за). Складні прийменники належать до розряду первинних, складені – до вторинни

65. Сполучник як частина мови. Сурядні і підрядні сполучники, їх різновиди. Сполучники і сполучні слова, критерії їх розмежування Сполучник – службова незмінювана частина мови з частиномовним значенням конюктивності, це слова, що поєднюють окремі лексеми (члени речення) і словосполучення та речення. Частиномовне значення – конюктивність (сполучуваність); морфологічні особливості – незмінюваність; словотвірні особливості – первинні сполуч. Не поєднюються; синтаксична функція – не можуть бути членом речення, не приєднюються до інших частин мови.   Сполучники є спільнослов’янські (а, як, і) та специфічні (коли, або). За походженням сполуч. поділяються на: непохідні ( і, та, ні), похідні (як, що, зате) За будовою сполучники поділяються на: прості, складні, складені. Прості - у яких не вичленовуються складові частини: і, й , а, та, чи, бо, що, як, коли, хоч. Складні  - у яких можна вичленувати 2 або більше складових частини: щоб, якщо, якби, ніби, або, немовби. Складені - являють собою сполучення двох і більше слів, що пишуться окремо: тому що, через те що, так що, , для того щоб, як тільки, завдяки тому що, у міру того як. За способом уживання в реченні сполучники бувають:Одиничні: і, й, та, але, однак. Повторювані: або…або, чи…чи, ні…ні. Парні: не тільки…, а й; чим…,тим; як…,так і. За синтаксичними функціями сполучники бувають: Сполучники сурядності – це сполучники, що поєднують однорідні члени речення і прості частини у складносурядному реченні, як граматично рівноправні , незалежні одне від одного компоненти. Групи сурядних сполучників за значеннм: Єднальні (явища відбуваються одночасно чи послідовно): і (й), та(і), та й. Протиставні (явища зіставляються чи протиставляються): а, але, та(але), зате, проте, однак. Розділові (явища чергуються або взаємо виключаються): чи…чи, не то…не то, хоч…хоч. Градаційні :не тільки…, але й; не те що…, а; не тільки…, а й.  Сполучники підрядності – сполучники, що вживаються , як правило, для зв’язку частин складнопідрядного речення і виражають смисловий характер залежності підрядної частини від головної. Групи підрядних сполучників за значенням: Часу: поки; коли; доти; в той час як; з того часу як; як; як тільки. Причини: тому що; через те що; бо; оскільки. Мети: для того щоб; щоб; аби; щоби. Допустові : хоч, хоча, хай, дарма що, незважаючи на те що. Способу дії: що, щоб, наче. З’ясувальні: що, як, ніби. Умови: якби, якщо, аби, як, як тільки. Порівняльні:  як, мов, наче, неначе, мовбито. Наслідкові: так що. Сполучні слова. Крім підрядних сполучників , прості речення в складнопідрядному можуть поєднувати й сполучні слова. У ролі сполучних слів виступають самостійні частини мови: Відносні займенники: хто, що, який, чий, котрий, скільки. Прислівники: де, куди, звідки, коли, відколи, чому. Сполучні слова виступають членами підрядного речення: Подумаймо про ціну, яку заплатив наш народ. Сполучники не виступають членами речення , їх можна замінити іншими сполучниками: зате, проте = однак, але; якби, щоб = коли б, аби.  Щоб розрізняти сполучники і сполучні слова, треба пам’ятати:!!!!! Критерії розмежування сполучників і сполучних слів: Сполучне слово: 1) Є членом підрядного речення; 2)до нього можна поставити запитання; 3) На нього падає логічний наголос; 4) Його не можна опустити, бо речення втрачає зміст; 5) Його можна замінити іншим сполучним словом або іншою самостійною частиною мови

Сполучник: 1) не виступає членом речення, а лише виконує службову функцію; 2) До нього не можна поставити питання; 3) На нього не падає логічний наголос; 4) Його можна опустити, при цьому смисл речення зберігається; 5) Його можна замінити лише сполучником.  !!!Лише три слова що, коли, як – можуть одночасно бути сполучниками і сполучними словами. !!!Розрізняйте: Я знаю, що вона прийде сьогодні.- сполучник. Я бачу людину, що несе важкий хрест. –сполучне слово. Сполучники досліджували:В. Сімович, Ф. Медведев, М. Вихристюк, А. Кващук, М. Каранська, А. Грищенко, Л. Кадомцева й ін. Сполучник виділяють окремо як частину мови – традиційна школа, Горпинич, Кучеренко, але він називає сполучники – факти оточуючої дійсності і факти психологічної дійсності, Вихованець відносить сполучники до слів-морфем.

66.Частка як частина мови . Класифікація часток. Частка – службова частина мови з частиномовним значенням модальності. За будовою частки бувають: прості( хай, би, тільки), складені . За місцем у реченні: препозитивні, постпозитивні. За походженням: віддієслівні (бувало), відприслівникові (кажи мені прямо). За функцією в реченні частки поділяють на: формотворчі — вони служать для творення дієслівних форм. Би(б) → умовного способу: виконала б Хай(нехай) → наказового способу: хай квітне, нехай цвіте словотворчі— служать для творення слів (у складі похідних слів стали префіксами і суфіксами)  ні (ані) (ніхто, ніде, ніякий, нічий, аніскільки) не (невеселий, недалеко, неабиякий) де(дещо, деколи, деякий) аби ( абихто, абикотрий) чи( чимало) сь(щось, кудись, чомусь, якогось,   якийсь) будь ( будь-який, будь-де) небудь( хто-небудь, де-небудь) казна (казна-скільки, казна-коли) хтозна (хтозна-де, хтозна-чий). модальні (фразові) частки — поділяються на дві групи Частки, що надають смислових відтінків Вказівні: це, оце, , то, он, онде Означальні: якраз, саме, ледве, справді, точно Підсилювальні: таки, навіть, ж, аж, вже Обмежувально-видільні: лише, тільки, навіть Частки, що вказують на модальні відтінки Стверджувальні: так, атож, еге ж Заперечні: не, ні, ані Питальні: чи, невже, хіба , що за Спонукальні: ну, давай, годі Власне-модальні(виражають сумнів, припущення, впевненість): навряд чи, ледве чи, чи не За походженням частки бувають:Первинні(немотивовані): б, би, не, ні Вторинні(мотивовані): хтознаЧастку, як окрему частину мови, виділяє традиційна школа морфології, Кучеренко, Горпинич, а Вихованець відносить частку до слів-морфем.

 

67. Вигук як частина мови. Звуконаслідувальні слова. Вигук, як окрему частину мови, виділяє традиційна школа морфології і Горпинич, Кучеренко відносить вигук до часток, а Вихованець до слів-морфем.Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх.Ознаки вигуку як особливої частини мовиВигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність.Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій.Вигуки — слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови (рід, число, відмінок, особа тощо). Морфологічно вигуки нерозкладні, не членуються на морфеми (у них не виділяються ні префікси, ні суфікси)Класифікація вигуків Групи вигуків за значеннямЕмоційні вигуки – виражають почуття й переживання мовця(страх, подив, іронію, гнів, обурення, радість, задоволення): О!Ой!Ах!Фу!Жах!Ой лишенько!Ура!Боже мій!Спонукальні (волевиявлення)- виражають спонукання до певної дії (наказ, заклик, сигнал, спонукання до мовчання, спонукання тварин) : Гей!Агов!Марш!НА-на-на!Вйо!Слова ввічливості (мовний етикет) – привітання, подяка, вибачення, прощання, побажання: Добрий день!Привіт!Дякую!Вибачте!Прошу!На все добре!звуконаслідувальні слова – не виражають ні почуттів, ні емоцій, ні волевиявлень, а лише відтворюють звуки, які трапляються в живій і неживій природі: Няв-няв!Гав-гав!Бе-е-е!Кукуріку!Хлюп-хлюп!Кап-кап!Тук-тук!Поділ вигуків за структурою і походженнямПервинні – дуже давні за походженням : О!А!Е!Ох!Ай!Ану!Нумо!Овва! Вторинні – утворилися з повнозначних слів та словосполучень і поділяються на такі групи: Іменникового походження: Слава! Мамочка!Горе!Леле! Дієслівного походження: Бач! Диви!Прошу!Даруйте! Займенникового походження: Так! Тсс!Отаке! Сполучення кількох частин мови (вигукові фразеологізми): Мати рідна!Господи милосердя!Боронь Боже!Хай йому грець! Здоровенькі були!

68. Дериватологія і її місце в системі науки про мову. Морфологічні і неморфологічні способи словотворення в укр. мові. Словотворення — процес, механізм, система і результат творення вторинних (похідних слів). Дериватологія абоСловотвір – це розділ мовознавства, який вивчає процес творення слів, його словотвірну структуру. Словотворення ще називають деривацією. Термін «Дериватологія» запропонував Іван Ковалик. Об’єктом словотвору є похідні слова, об’єднані спільною ознакою.  Ковалик окреслив першочергові завдання дериватології:1.дослідення основних засобів і способів словотвору2.опис словотвірної будови і семантики похідних слів3. встановлення і опис словотвірних моделей 4.вивчення принципів групування похідних слів у словотвірні ряди  і гнізда, визначення словотвірних значень і категорій.5.зясував принципи побудови і організації словотвірної системи вцілому і її національних рис зокрема. Ковалик започаткував в Україні дослідження словотвірної системи методом словотвірних гнізд. Вивчення словотвірної системи мови і словотвірної будови пох. Слів можна розглядати в синхронії  і діахронії. Дериватологія тісно пов’язана із такими мовознавчими науками:Морфемікою, морфологією, лексикологією, стилістикою, синтаксисом. Для дериватології є важливими такі поняття: твірне слово- це первинне слово, яке існувало в мові до словотворчого акту – вода, ходити, синій.Похідне слово– це вторинне слово, яке є результатом словотворчого акту – водний, приходити, синіти. край (твірне слово) - краянин (похідне слово); троянда (твірне слово) - трояндовий (похідне слово).Відповідно до поняття похідне слово у словотворі існує поняття похідна основа. Похідна основа — це основа, яка за допомогою словотворчих засобів утворена від іншої основи: телятник (від телята). Непохідна основа — основа, яка не походить від іншої (не виводиться від іншої), яка дорівнює кореню: звук, плід, листя, зелений. Похідна основа протиставляється ще твірній основі. Твірна основа — частина похідного слова, яка залишається в ньому після відкидання закінчення: флейт-а — флейт-ист. Твірну основу виявляємо шляхом «накладання» твірного слова на похідне. Частини, які збігаються, і будуть становити твірну основу: груп-а – груп-ов-ий, бід-а – бід-ува-ти, багат-ий – багат-ств-о.Поняття словотвірна система мови визначається як сукупність взаємопов’язаних одиниць словотвору даної мови, які функціонують на певному етапі її розвитку. Словотвірними одиницями є похідні слова різної словотвірної структури, словотвірні пари, словотвірні гнізда, словотвірні типи, моделі, парадигми тощо. Основною словотвірною одиницею вважається похідне слово.Словотвірний тип – це схема побудови слів певної частини мови. Так, слова гітарист, флейтист, бандурист становлять один словотвірний тип, бо всі вони іменники, утворюються від іменника, мають спільний формант -ист зі значенням особи, мають спільне словотвірне значення – особи за назвою музичного інструмента.Словотвірний ланцюжок – це ряд спільнокореневих слів, які перебувають у відношеннях послідовної мотивації від вихідної ланки до кінцевої.Кожне наступне слово в ланцюжку має вищий ступінь мотивованості; і семантикою, і структурою залежить від попереднього слова. Вихідне слово – немотивоване, всі інші – похідні, мотивовані. Наприклад, білий → біліти → побіліти → побіління.Словотвірне гніздо – це сукупність спільнокореневих слів, що утворюються від одного і того ж вихідного слова і перебувають одне з одним в ієрархічній залежності.У сучасній лінгвістичній літературі існує кілька визначень поняття “способу словотворення”. Найадекватнішим є визначення І.І.Ковалика: “Під лінгвістичним поняттям “способи словотвору” розуміються структурно різні шляхи й прийоми творення нових слів у результаті використання всіх наявних у даній мові словотворчих ресурсів”.Найвідомішою класифікацією способів словотворення є класифікація за наявністю чи відсутністю афіксів у складі словотворчого форманту. За цією ознакою ми виділяємо 3 групи: Афіксальні (морфологічні) Безафіксні(неморфологічні) змішані До афіксального способу творення нових слів відносять слова, які утворюються за участю словотворчих афіксів.Є такі види: суфіксальний( в тому числі і нульова афіксація) Суфіксальний спосіб словотвору – це творення нових слів за допомогою суфіксів, наприклад: низьк-ий → низьк-о; ясн-ий → ясн-і-ти. Способом суфіксації творяться іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Кожна з цих частин мови має свою систему суфіксів, особливо розвинена вона в іменниках і прикметниках. Нульова суфіксація: задум ←задумати, синь←синіти префіксальний спосіб словотвору, або префіксація – це творення похідних слів шляхом приєднання префікса до твірної бази. Цим способом творяться іменники: день → перед-день; прикметники: мудр-ий → пре-мудрий; дієслова: пекти → с-пекти; прислівники: нині → до-нині. Постфіксальний спосіб словотворення, або постфіксація – це творення нових слів за допомогою постфіксів. Останнім часом мовознавці виділяють цей спосіб як самостійний і називають п’ять постфіксів: -ся, -сь, -будь, -небудь, -то. При постфіксації формантом є постфікс, що приєднується до цілого слова, тому постфікси, змінюючи лексичне значення похідного слова, не змінюють його частиномовну належність, наприклад: знати (дієсл.) → знати-ся (дієсл.); де (присл.) → де-сь (присл.), де-небудь (присл.). Цей спосіб функціонує у сфері дієслова, рідше – займенника, прислівника. Флексійний спосіб – це творення похідних слів за допомогою флексії. Своєрідність цього способу полягає в тому, що флексія виконує не свою основну формотворчу роль, а словотворчу. Цим способом утворюються, наприклад, іменники – назви осіб жіночої статі: кум → кум-а; Мирослав → Мирослав-а , онук→онука, Іванишин→Іванишина, п’ять→п’ятий Суфіксально-префіксальний спосіб словотвору полягає в тому, що похідні слова утворюються одночасним приєднанням до твірної основи префікса і суфікса, наприклад: ног-а → об-ніж-ок; сніг → за-сніж-и-ти. Формантом виступає суфікс із префіксом. Суфіксально-префіксальний спосіб широко використовується при творенні іменників, прикметників, дієслів, прислівників. Суфіксально-постфіксальний спосіб словотворення полягає в тому, що до твірної основи одночасно приєднуються суфікс і постфікс -ся, наприклад:гнізд-о → гнізд-и-ти-ся; горд-ий → горд-и-ти-ся. Префіксально-постфіксальний спосіб словотворення – це творення похідних, при якому до твірної бази одночасно приєднуються префікс і постфікс -ся, наприклад: кричати → роз-кричати-ся; працювати → на-працювати-ся. Префіксально-суфіксально-постфіксальний спосіб – це утворення похідного слова шляхом одночасного приєднання до твірної основи префікса, суфікса і постфікса -ся, наприклад: милосерд-я → з-милосерд-и-ти-ся; щедр-ий → роз-щедр-и-ти-ся. Цим способом утворюються тільки дієслова від іменникових, прикметникових і дієслівних основ. Префіксально –флексійний – префікс+ словотворча флексія:без-крил-ий До безафіксних способів ми відносимо: Чисте основоскладання – різновид морфологічного словотворення, при якому нове слово утворюється шляхом об’єднання в одне ціле двох чи більше основ або слів: лісотундра, світловодолікарня, українсько-англійський, жовтоцвіт, рукоплескати Спосіб абревіації полягає в утворенні похідних шляхом скорочення твірних слів, наприклад: педучилище ← педагогічне училище, ВНЗ ← вищий навчальний заклад. Розрізняють такі типи абревіатур: 1. Ініціальні: А) Буквенні- тобто слова, утворені з початкових букв слів твірної бази: НРУ-народний рух України Б) Звукові – утворені з початкових звуків слів твірної бази:ДАІ-державна автоінспекція 2. Поскладові: утворені з початкових частин слів твірної бази:філфак- філологічний факультет: Телескопічний – нове слово утворене шляхом поєднання початкової частини одного слова із кінцевою частиною іншого слова. Твірна база співвідносна із сурядним зв’язком: мо-пед←мотоцикл і велосипед, пірамеїн←пірамідон і кофеїн(продуктивний цей спосіб у медичній термінології) При абревіаційному способі словосполучення поєднані підрядним зв’язком- філфак (факультет філологічний) Контамінаційний (лише Ковалик виділяє)- це схрещення 2 співзвучних і близькозначних слів: хилитати← хилити і хитати, дудлити←лити і дудніти. Серед безафіксних виділяють неморфологічні способи словотворення, які не виявляють зв’язку з морфологічними засобами, а є наслідком тривалих процесів, які змінюють семантику і граматичну природу мотивуючого слова чи словосполучення. Розрізняють три неморфологічні способи:  Лексико-семантичний *– переосмислення значення слів, суть в тому, що відбувається розщеплення багатозначного слова на омоніми, між якими втрачається живий семантичний зв’язок: корінь (у рослин)? корінь (у математиці); супутник (людина)? супутник (літальний апарат); Лексико синтаксичний (зрощеннєвий)*–творення нових слів шляхом лексикалізації синтаксичного чи фразеологічного словосполучення (словосполучення з’єднані між собою підрядним зв’язком), тобто це злиття слів(цього дня? сьогодні, добра ніч?добраніч); вічнозелений, добридень←добрий день, спасибі, паливода, вернидуб, натщесерце  Морфолого-синтаксичний *– перехід слів з однієї частини мову в іншу: завідуючий, операційна, кругом, відпочиваючий. Субстантивація – перехід різних частин мови в іменник: Мене, вороного, зовсім забуваєш Адвербіалізація – це перехід інших частин мови в прислівник: додолу ←до долу (Р.В.), збоку←з боку, бігом (О.В.), замолоду←за молоду. До  змішаних способів словотворення складних слів належать: Складно-префіксальним способом творення нових слів складанням з одночасним приєднанням префіксів: у-мир-о-творити, о-дух-о-творити Суфіксально-складний – це складання основи і одночасне приєднання префіксів: Книг-о-люб+Ø← любити книги, Орден-о-нос-ець← носити орден, Пар-о-тяг+Ø←тягнути пару

69. Львівська дериватологічна школа. Внесок Ковалика у розвиток укр.дерив.

Словотвір (С.) і дериватологія (Д.)-практично синоніми. С. – 1)розділ мовознавства про будову і творення нових слів. 2)це результат або процес творення нових слів. 3)це словотворча система. Ів. К. пропонує злишити для терміна словотвір лише 3). Зараз С. і Д. вживають як синоніми. Д. – як окрема самостійна галузь виділилась в кінці 40-х-поч.50-х р-в 20ст. Коваленко ввів основні моменти для виділення Д. як окремої науки:  Наявність свого окремого об’єкта дослідження Наявність свої проблематики Має вироблену і узвичаєну науковою проблематикою систему наукових понять і термінів  Має свої перевірені практикою методи дослідження К. започаткував в Укр. Дослідження словотвірної системи методом словотвірних гнізд. Їхати-приїхати/доїхати/підїхати – недоїхати К.вважають фундатором Львівської наукової дериватолог.школи. Лілія Тритявич «Нульова суфіксаця в укр.м.».  Возний «Словотвір дієслів в укр.м. в порівнянні з рос. І білорус.мов»  

Ім'я Івана Івановича Ковалика в історії українського та й слов'янського мовознавства знане передусім як ім'я  вченого-дериватолога, основоположника вчення про словотвір як самостійної лінгвістичної дисципліни, хоча незаперечним є його вагомий внесок й у розвиток інших галузей українського мовознавства – історії української літературної мови, дослідження проблематики загального мовознавства, питань діалектології, лексикографії і лінгвостилістики.

Найбільше зацікавлення у професора Ковалика викликав словотвір, який на той час (50-і роки)  не був виділений в окремий розділ мовознавства.

І.І. Ковалик належав до тих мовознавців , які виділяли рівневий  статус словотвору, але мав своє бачення цього питання: розглядав систему структурно однакових одиниць – дериватем, у кожній з яких „виявляється відповідний словотвірний тип залежно від того, за допомогою якого способу словотвору вона утворювалась. Дериватемі, як узагальненому інваріантові підлягають усі одноструктурні деривати". Впровадження поняття дериватеми як базової субстанціональної одиниці сприяло глибокому пізнанню закономірностей словотвору.

У складі системи словотворчої будови мови вчений виділяв супідрядні частини, „між якими є постійні взаємозв'язки і закономірні співвідношення".[6] Такими частинами Ковалик вважав системи словотвору окремих частин мови – словотворчі класи, в межах кожного з яких виділяв величини нижчого порядку –  словотворчі категорії, в яких в свою чергу виявляються словотворчі типи. До прикладу, систему словотворчої будови іменників Ковалик поділяв на дві основні категорії:1) словотворча категорія особи (nomina personalia);2) словотворча категорія предмета (неособи) (nomina impersonalia).

Словотворча категорія особи розбивалась на розряди: соціальних назв, національних і територіальних назв, агентивних і професійних назв тощо.

Таким чином, словотворчі величини, розміщені в порядку супідрядності і об'єднані разом, утворюють одну систему, так звану ієрархічну драбину, за допомогою якої вчений і визначав систему словотвору як систему систем.

Ковалик звертав увагу на те, що новоутворюванні слова можуть формуватись за наявними словотворчими моделями або ж можливе утворення нових словотворчих типів.Важливе місце в наукових міркуваннях вченого посідає осмислення ролі значущих частин слова у процесі словотворення, їх порівняльна характеристика. Основною словотворчою частиною слова Ковалик вважав кореневу морфему,  яка є обов'язковим елементом побудови слова. Зважаючи на актуальність потреби у визначенні поняття корінь слова, яке трактували по-різному, Ковалик обґрунтував своє визначення, наводячи ряд прикладів: „у словах типу вітряк, столяр, кравець, швець кореневі частини вітр-, стол-, кра-,  шв- аж ніяк не визначають основного семантичного значення цих слів чи основний зміст лексичного значення слів, а є тільки відправним, смисловим центром, смисловою основою, на якій утворюється і будується семантика цих слів за допомогою афіксальних морфем."

Аналізуючи далі словотворчі одиниці, Ковалик розрізнював ще два поняття – корінь і основа слова. Коли йде мова про корінь і основу кореневого типу, корінь слова має більш загальне значення, а основа – вужче, адже має конкретне лексичне значення і граматичне.Велику увагу в дериватологічній концепції Іван Ковалик зосередив на питанні функціонування та особливостях вживання суфіксів у процесах словотворення. Всі форманти, які служать для оформлення семантики слова, одночасно приносять з собою в слово і якесь граматичне значення.Вчений визначив граматико-словотворчі функції суфіксів, охарактеризував окремо словотворчі і формотворчі суфікси. Афіксальні морфеми, на думку Ковалика, мають різні ступені узагальнення і абстрактності. Розглядаючи питання походження і утворення іменникових суфіксів, Ковалик зробив висновок, що майже всі продуктивні слов'янські суфікси склалися в доісторичний період на слов'янському ґрунті.

Зважаючи на можливі варіанти суфіксальних морфем, які є по суті однією і тією ж словотворчою морфемною одиницею, Ковалик для збереження системи словотворчої будови термінів ввів поняття суфіксема (аналогічно до фонеми, морфеми, лексеми тощо). А всі звукові різновиди вважав її варіантами.Іван Ковалик активно працював над проблемами словотвірної синонімії, омонімії, антонімії, встановлення і дефініції комплексних словотвірних одиниць. Поняття словотворчого типу, яке стало вихідною одиницею у сучасній словотвірній системі, обґрунтував у своїх працях „Про деякі питання слов'янського іменникового словотвору" (1958), „Питання слов'янського іменникового словотвору " (1958).Він виділяє способи словотвору: 1)     морфологічний з його різновидами; 2)     морфолого-синтаксичний; 3)     синтаксико-морфологічний;  4)     синтаксичний; 5)     лексико-морфологічний; 6)     семантичний (лексико-семантичний); 7)     регресивний (зворотний), або фонетико-морфологічний (фонетико-регресивний, безафіксний); 8)     акцентуаційний (фонетико-акцентуаційний); 9)     контамінацій ний (з морфем або складів двох близьких за значенням  або й однозначних слів утворюється третє слово... Наприклад: укр. діал. хилитати < хилити + хитати.

70. Історичні зміни в морфемній будові слова та їх наслідки. ІСТОРИЧНІ ЗМІНИ: У процесі історичного розвитку мови первинний морфемний склад частин слів зазнав змін.  Цьому також сприяють чергування звуків, явища уподібнення, випадання окремих звуків та їх установлення.. Розрізняють такі зміни в морф.будові: Спрощення, ускладнення, пере розклад. Спрощення- це стирання меж між морфемами, коли окремі морфеми втрачають своє самостійне значення й зливаються з іншими, тобто слово втрачає здатність ділитись, основа стає непохідною. Наприклад: у словах сучасний, пагінець, посуд, обруч уже не виділяють префікси су-, па-, по-, об-: вони зрослися з коренями. Так само ім. жир, мило, діло, вікно вже сприймаються як безсуфіксні, хоч у давні часи вони були похідні, утворені суфіксами –р-, -л-, -н-.Мир – Мирь(у слові Мирь ми-корінь, р – суфікс, ь –закінчення – це булла триморфемна структура. Це слово означало- заспокоюватися. Але зі зміною лексичного значення слова триморфемна структура стала двоморфемною: мир (мир – корінь, і закінчення і нулюве закінчення).Спрощення поширене в іменникових, прикметникових суфіксальних структурах. Спрщення відбувається і в префіксах. За ступенем завершеності розрізняють спрощення повне і неповне. Повне-стирання морфемної будовиунаслідок якої слово втрачає ознаки похідності, а колишня похідна основа в сучасній мові сприймається як корінь (безпека, вітер). Неповне спрощ. Вбачають у таких словах у мові де непохідні основи зберігають сліди колишнього поділу на морфеми (або сліди колишньої похідності). Наприклад: вівторок , сусід, чорнило. Пичини спрощення: 1) Втрата семантичних Зв*язків між твірними та похідними словами внаслідок зміни лексичних значень останніх (спричинена появою нових значень); 2) зникнення з історичного складу історично твірних слів (зникло сл. навидіти); 3) зміни в звуковому складі слів, які затемнюють зв*язок однокоренневих слів ( наприклад: слово весло- етимологічно повязане з сл. везти. Сл. везти було утворене з вез+ давній суфікс с. З+с = уподібнення таким чином, маємо 2 с, далі + С і маємо – весло. Наслідки спрощення: 1) поява вторинних коренів, що веде до збагачення морфемного інвентаря; 2) Втрата продуктивності деяких морфем, або навіть їх зникнення. (наприк. У сл. жир, мир).

Ускладнення – це виділення афіксальних морфем у складі раніше нероскладної основи і перетворення її на подільну і навіть похідну. Характерне для запозичених слів. Цьому сприяє їхня формальна подібність деяких їхніх сигментів до якихосьукраїнських афіксів. Наприклад, слово зонтик запозичене з голандської мови і в гол. Мов. Воно складне. В укр. М. це слово на тлі таких як: носик, столик, де наявний суфікс –ик (що вказує на здрібнілість)В укр. М. від слова зонтик утворилося слово зонт. Сьогодні слово зонтик ми сприймаємо як похідне від зонт. Причини ускладнення:  1)Фонетико-звукова подібність кінцевих частин запозичних слів до службових морфем української мови, що викликає переосмислення морфемної будови. 2) Поява поряд з неподільними запозиченими словами спорідненх спільнокореневих слів між якими встановлюються або уявні або словотв. відносини. Наслідок ускладнення-  поява нових слів.  Переросклад -  перерозподіл у морфемній будові слова що веде до іншого ніж був раніше поділу слів, до переміщення меж між морфемами. Наприклад – потенціал за допомог. суфікса н утв. прикм. потенціальний. Результатом перероскладу є поява складних суфіксів і префіксів: - недо, -зне утв. нових твірних основ. Процес перероск. привів до збагачення морфемної системи укр.. мов.

71. Морфемна будова слова. Характеристика кореня і афікса.

Морфеміка-від грец.форма-розділ мовозн.,що вивч.будову слова. Морфема-найменша значуща частина слова. У слові визвоний 10букв, 9 зв, 3 склади і 5 морфем. (ви-з-воль-н-ий). Види морфем:кориневі і службові (афіксальні). Кориневі-обовязкова частина слів, що належить до повнозначних частин мови: молодий, молодь, молодість, молодіти, замолоду. Це споріднені групи слів, корінь виражає їхнє лексичне зн., це однокореневі.  Рука-рученька, друг-друзі-дружний, носити-нести-приніс-ношений. – чергування, це фонетичні варіанти кореня. Я-мене, ми-нас, добре-краще, брати-взяти = через історичні зміни форми слова утв.різні корені, це суплетивні корені. Службові- префікс, суфікс, закінчення(афікс), постфікс, інтерфікс. Корінь – основна єдина обов*язкова для кожного слова морфема, що є носієм його лексичного значення і повторюється у всіх граматичних формах у споріднених словах. Корінь –добр повторюється в іменнику- добро, прислівнику – подоброму, прикметнику – добрий. В українській мові є певна кількість слів з неповторюваними коренями – це незмінні запозичені слова меню, журі. Вони мають нульову сполучуваність з афіксами. Однією із розрізнювальних ознак кореня є його не закріпленість у словниках стосовно інших морфем. Наприклад у слові наперед – корінь у кінці слова. У Лінгвістичній літературі побутує таке поняття як кореневе слово (хата, вода) – непохідні слова без суфікс. І префікс. Поняття корінь і кореневе слово не тотожні, хоча вони можуть збігатися звуковим складом. За фонематичною ознакою корені бувають: повноголосні, не повноголосні. Повноголосні з фонемними сполуками – оро, оло, еле, ере: борода, молоко, берег. Корені бувають інваріантні – найчастіше вживаний кореневий морф. Варіантні – такий його звуковий різновид, що постав внаслідок різних явищ – чергування, спрощення. Корені: етимологічні(первинні) – основна етимолог. Частина слів, яка далі не розкладалася на частини і стала основою для утворення всього ряду етимологічно споріднених слів у певній мові. Наприклад, кора-корито- фемних швахвторинних. Вторинним наз. Таку спільну етимологічно споріднену частину слова яка не поділяється без утрати суцільності свого лексичного значення. За способом існування у сполучуваності з іншими морфемами поділяються на вільні і зв*язані. Вільний – вільно поєдн.ється з афіксальними морфемами без словотворчих афіксів, більшість коренів в нашій мові вільні. біг, біг-ун, біг-ати. Корені, які використовують тільки в поєднанні з суфіксами і префіксами, називають зв'язаними (в-зу-ття, в-зу-ти, роз-зу-ти). Дослідники вважають їх неповноцінними, радексованими.  З погляду походження – питомі і запозиченні. Питомі – що ведуть свій початок від індоєвропейської мовної спільності: сестра, дарувати. Мирний, рушник. Власнеукраїнський корінь – мрія. Запозичені корені – у складах запозичених слів. В українській мові значну групу складів становлять запозич. З грецької мови: левада. Лиман. З латинської: оксамит, оренда,. З тюркських мов: айва, орда.За формально-семантичним зв*язком: омонімні, синонімні, антонімні. Омонімні корені – які мають тотожний звуковий склад, але є носіями різних лексичних значень: водити – воджу, водій і вода-водний. Синонімні – мають різний фонемний звуковий склад, але носіями близьких чи тотожних лексичних значень:праця, труд,робота. Антонімні – носії протилежних лекс.значень:високий-низький. Коренева система укр.. є відкритою, поповнюється вторинними коренями. Афікси (службові морфеми) – це необов*язкові значущі частини слова, що є носіями словотвірного  граматичного значення. За фунціями є словотворчі (чесний, бо від іменника честь утворився прикм.) і формотворчі – утворюються нові граматичні форми: зробити – форма док.виду. Префікс (від лат. praefixus — «прикріплений спереду») — частина слова, що стоїть перед коренем слова або префіксом. Вносить зміну в лексичне або граматичне значення слова наприклад, ріст — наріст, співати — заспівати. Існують префікси, які вживаються лише у системі 1 частини мови: в іменниках - пра-: прабатьківщина; в прикм. – пре-: премудрий. Приєднюючись до слова, п. здебільшого не змінюють його лексико-граматичний розряд, не змінюють і грам.ф. слова: мовний – позамовний, але в дієсловах можуть міняти і лексичне значення, і граматичну форму: писати-написати. У слові може бути декілька префіксів: поперечитувати. Можуть складатися з 1, 2 і більше (до семи) фонем (звуків). Є відкриті(закінчуються на голосний:по-, ви-, за, пере-, при-) і закриті (від-, над-, під-, перед-, роз-). Префіксальна система досить стійка, є близько 80, здебільшого це укр.. морфеми, але активно входять у вжиток запозичені: а-, анти, архі- тощо. Система префіксів поповнюється і частково похідними (складними) префіксами:недо-, зне-, рідше обез-.. ПРЕФІКСОЇДИ: це початкові елементи складних слів типу пів-, напів-, супер-, контр-, екс- (півроку, напів»яскравий, контр-адмірал) Суфікс – це службова морфема, яка знаходиться після кореня і служить для утворення нових слів і граматичних форм: (риб-к-о, риб-'яч-ий, риб-ал-и-ти, рибал-к-а; ход-и-в, ход-и-л-а, -л-и). Приєднюється до основи, до цілого слова. Здатні міняти частиномовну належність слова: чесно-чесність. Приєднуючись до твірної основи викликає морфонологічні зміни на морфемних швах: чергування голосних і приголосних, накладння: ескімос-ескімоський.Є регулярні (більшість)і унікальні : Пастух.За наявністю показника  субстанційні і нульові. Більшість є субстанційними, мають звукове вираження: борець, водний. Нульові – які в певній грам.ф. не мають звукового вираження: принесла-приніс(нема). За структурою є прості  і складні. Прості – в межах слова не діляться на частини, що мають значення: вигадка, водний, синіти. Складні – в СУЛМ сприймаються як утворення кількох простих, але мають суцільне значення, виникають внаслідок пере розкладу: квітка-квіточка, формочка-форма. З погляду походження – питомі і запозиченні. Виділяють суфіксоїд – кінцеві частини слів, що наближаються до суфікса: слов*янознавець, а в слові славіст маємо вже суфікс. Суфіксальна система є відкритою, поповнюється за рахунок складних суфіксів і запозичених суфіксоїдів. Суфіксів є 320, з аломорфами 742.

Конфікс – словотворчий афікс, що складається з 2 частин, розташованих перед і після кореня і має єдине неподільне значення: Про- -ок:пролісок; О - …-ець: окраєць;

У-…-ити: узаконити По-…-ому: по-іншому По-…-и: по-українськи Між-…-и: міжнародний Серед них відсутні запозичені складники. Мають спільні ознаки з суфіксом, бо здатні міняти часиномовну належність(іншим – по-іншому). В СУМ близько 60 конфіксів,  Закінчення (флекція) – це словозмінний афікс, що виражає граматичні значення (роду, числа, відмінка, особи) і реляційні, тобто синтаксичні відношення одного олова до інших слів в реченні або до речення в цілому. Ознаки: 1.Розташоване вкінці слів, після можуть бути лише постфікси. 2.приєднюється тільки до основи граматично змінних слів. 3.у простих словах буває лише одне, але інколи виділяють 2, одне з яких внутрішнє: трьомстам. 3. визначається найбільшою регулярністю, запозичень нема. 4. виконують формотворчу функцію, зрідка творять нові слова: кум-кума, золото-золотий. Постфікс – службова морфема, що розташована в слові чи словоформі після закінчення чи формотв.суфікса і виражає граматичне чи формотв. Значення.: ся/сь, -бо,-но,-то,-те,      -таки, -будь, -небудь. Два останніх виконують лише словотв. ф-ю. Інші ще і грам.ф. творять. В науковій літ. Їх нерідкр відносять до різновиду суфіксів. Ознаки: 1.розташовані в абсолютному кінці слова або після закінчення чи фрмотв. Суфікса: усміхнулася-усміхнутися. 2. приєднюється як до змінних, так і до незмінних слів. 3. виконують словотв. і формотв. Ф-ю. 4.приєднання їх до слова не змінює їхні словозмінні властивості:хто, кого, кому – хтось, когось, комусь. Система укр.. постфіксів є закритою, нема запозичень, нараховує 8 одиниць. ІНТЕРФІКС: в укр.. мовознавстві неоднозначний, Н. Клименко виділяє: 1.сполучна голосна, що  використовується при утв.скл.слів. –О, -Е, - Є, -А, -ОХ. (лісостеп, зорепад, працездатний, життєрадісний, сорокаметровий, вохсотий, грязеводолікарня) .  2.структурний елемент слова без самостійного значення, що розсташований між основою і словотв.чи формотв. Афіксом і виступає у ролі формального засобу їх поєднаня, їх ще називають асиментемою, суфіксальною зв*язкою і субморфом. Інтерфікс у 2 знач. З*являється на межі між твірною основою і словотв. суфіксом чи префіксом: шосе- шосейний. Європа – європський, але європейський. Погорі +л+ць, бо без «л» був би збіг голосних, що суперечить фонетичним законам укр..мови. Ще він з*являється між твірною основою і префіксом: над +і+брати. Серед І2 є питомі (л,й,е) і запозичені (вен+оз+ний, тем+ат+ичний). Усього в укр. Мові є 54 і. Афіксоїд – Н. Клименко: проміжна афіксоподібна морфема, що є частиною складного або складноскороченого слова, здебільшого співвідносного з основою чи коренем. Як афіксоїди трактують частини таких складних слів: все, мало,псевдо. Основні ознаки: 1.функційно-семантична близькість до афікса, про що свідчить їхня здатність вступати з ними в синонімічні зв*язки:слов*янознавець-славіст. 2.вони генетично-семантично зв*язані з коренем чи основою,з яких вони походять. 3.Використовуються для творення ім.., прикм, рідше дієслів. Поділяються на префіксоїди і суфіксоїди.

72.Поняття морфеми і морфа. Аломорф і варіант морфеми. Морфема – значеннєва частина слова (префікс, корінь, суфікс, закінчення). найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків. Конкретна реалізація морфеми в тексті називається морфою або (останнім часом все частіше) морфом. Морф або морфа - конкретний вияв морфеми, найменша значуща частина, що виділяється у складі певної конкретної словоформи. З лекції, морф – один із формальних різновидів морфеми, що реалізується в мовленнєвому потоці. Морфи поділяються на аломорфи і варіанти морфем.  Аломорами називаються такі морфи, які можуть взаємозамінюватися тільки в певних позиціях:суфікс –ов- вживається після твердих приголосних, крім шиплячих, а ев – після м*яких і шиплячих. -ин- після твердих (материн, «їн» – після й (Маріїн).

Варіанти однієї морфеми — це морфи, які характеризуються фонемною близькістю, наділені тотожним значенням, здатні замінити один одного в складі того ж слова чи словоформи, незалежно від позиції.  Прикладом варіантів морфем є: 1)закінчення прикметників називного відмінка однини жіночого роду -а, -ая (червона, червоная), середнього -е та -еє (синє, синєє), місцевого відмінка однини чоловічого і середнього родів -ім, -ому (у синім, у синьому, в чистім, у чистому), називного множини -і та -її (високі, високії), 2)дієслівні закінчення 1 особи множини наказового способу -імо та -ім /запишімо, запишім, розкажімо, розкажім, ходімо, ходім/; 3)закінчення дієслів 1 особи множини дійсного способу -имо/-им, -емо/ -ем: свідчимо, свідчим, знаємо, знаєм; 4)прикметникові суфікси -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-/живесенький, живісінький, любесенький, любісінький, дрібнесенький, дрібнісінький, дрібнюсінький/, 5)суфікси інфінітива -ти та -ть: думати, думать, жити, жить; 5)дієслівний постфікс -ся та -сь: вагатися, вагатись, скаржитися, скаржитись. Вибір варіантів морфеми часто залежить від стилістичних особливостей їхнього використання. У поетичних текстах, наприклад, повні форми прикметників співіснують з короткими.Носіями лексичного значення є кореневі морфеми, носіями словотвірного – префікс….граматичного – закінчення.. Фонемна відмінність аломорфів тієї самої морфеми називається чергуванням фонем. Чергування бувають живі (або фонетичні) та історичні. Живі (або фонетичні) чергування зумовлені певними фонетичними умовами, що діють у сучасній мові. Так, наприклад, в аломорфах /сад-ити/ й /сад'-іт'/ фонема /д/ перед /і/ чергується з /д/, а в аломорфах /сад-ити/ й /с'ід-ати/ фонема /с/ перед /а/ чергується з /с'/ перед /і/. Історичні чергування Історичні чергування не залежать від спеціальних фонетичних умов сучасної мови, вони викликані фонетичними закономірностями, що діяли в минулому, в більш ранні епохи розвитку української мови. Одні з них розвинулися ще в спільнослов'янській мові-основі, другі -- в староруській мові, треті -- на різних етапах розвитку української мови. Усі ці чергування в сучасній українській мові поширені неоднаково: одні -- ширше, і умови діяння їх цілком очевидні, інші -- становлять лише пережиток чергувань, що знані були колись широко, а тепер умови їх діяння зневиразнилися. Оскільки для деяких форм фонетичні умови були однакові, то ці історичні чергування дістали певну морфологічну функцію й стали одним із засобів розрізнення й утворення певних форм слів. Так, наприклад, при утворенні прикметників із суфіксом -н- від іменників з кінцевим задньоязиковим приголосним обов'язкове чергування цього задньоязикового з шиплячим: берег -- при-бережний, штука -- штучний, вухо -- вушний. Історичні чергування фонем звичайно відображаються і в орфографії. Історичні чергування не можуть бути пояснені фонетичними закономірностями, властивими сучасній мові, вони відбуваються за традицією.  Слід сказати, що так звані історичні чергування колись були також живими, оскільки були фонетичні причини, що зумовлювали їх. Але згодом ці причини зникли, а чергування в аломорфах лишились і відбуваються за традицією в певних морфологічних формах слів.

У СУЛМ живі чергування поширені тільки серед приголосних фонем. Живі чергування, як і модифікації, також бувають комбінаторні (що залежать від сусідніх фонем) і позиційні (пов'язані з положенням фонеми в слові). За направленістю чергування, як і модифікації, можуть бути регресивними й прогресивними. В українській мові переважають комбінаторні регресивні чергування приголосних фонем. На відміну від історичних, живі чергування в більшості випадків не відбиваються в орфографії. Причиною живих чергувань можуть бути: асиміляція, дисиміляція, спрощення груп приголосних. Асиміля́ція:(лат. assimilo — уподібнюю) — у мовознавстві — уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні. Асиміляція буває: регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся),прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).

Живі чергування приголосних в українській мові можна розбити на такі типи: чергування за дзвінкістю -- глухістю, чергування за твердістю -- м'якістю, чергування за місцем і способом творення, чергування приголосних з нулем звука, чергування голосних з приголосними. Дисиміляція: Заміна у слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш подібним (наприклад «Рицар» - «Лицар»).      Спрощення: коли окремі морфеми втрачають своє самостійне значення й зливаються з іншими, тобто слово втрачає здатність ділитись, основа стає непохідною. Наприклад: у словах сучасний, пагінець, посуд, обруч уже не виділяють префікси су-, па-, по-, об-: вони зрослися з коренями. Так само ім. жир, мило, діло, вікно вже сприймаються як безсуфіксні, хоч у давні часи вони були похідні, утворені суфіксами –р-, -л-, -н-. Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов’язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

81. Стверджувальні і заперечні речення Прості речення бувають стверджувальні і заперечні. Цей поділ зумовлений характером відношень повідомлюваного до дійсності. У стверджувальних реченнях стверджується існування предметів і явищ навколишньої дійсності: Поезія – завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі. У заперечних реченнях повністю або частково заперечується повідомлення, яке міститься в реченні. Граматичним засобом вираження заперечень виступає граматична частка не: Довго я не хотіла коритися весні. Роль заперечення в реченні не у всіх реченнях однакова. В одних випадках не не змінює структуру речень: Батько працює – Батько не працює. В інших – не впливає не структуру речень: Є хліб (двоскладне речення) – Нема хліба (односкладне). Заперечні речення бувають: 1. Загально-заперечні.      2. Частково- заперечні. У загально-заперечних частка не розташована біля присудка і заперечує зміст усього висловлювання: Не вмирає душа наша, не вмирає воля. Якщо не стоїть при будь-якому іншому члені, то вона заперечує не зміст всього висловлювання, а лише його частину. Тому це частково-заперечне речення: Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті. Ознакою заперечення виступає і слова нема, немає: Нема рятунку ворогам. Функцію заперечення може виконувати і частка ні: ні слова про це, ні з місця). Заперечення можуть підсилювати заперечні займенники, прислівники: Так ніхто не кохав. Наявність або відсутність частки не – важливий компонент при розрізненні стверджувальних і заперечних речень. АЛЕ: при подвійному вживанні заперечної части не значення заперечення може нейтралізуватися і речення може набувати стверджувального характеру: Я не міг не прийти сьогодні на лекцію (= реченню Я змушена була прийти на лекцію). Буває, що  у деяких реченнях може не бути частки не, але заперечний зміст висловлювання передається інтонаційно: Так я вам і повірив. Крім стверджувальних і заперечних речень, деякі мовознавці розрізняють стверджувально-заперечні речення (це стосується речень з однорідними присудками: Тече вода в синє море та не витікає.

82. Типи простих речень за значенням і будовою Речення - це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має інтонаційну завершеність і служить для спілкування (він довго збирався це зробити, але не встиг). За структурою речення поділяються на прості і складні.  Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа (предикативний центр). У складного реченні таких основ може бути декілька. Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями. Граматична основа простого речення, як правило, складається з підмета і присудка- головних членів речення (у реченні Я розповідаю підметом є слово я, присудком- розповідаю). Проте у деяких реченнях (односкладних) вона може бути представлена одним головним членом (Світає. Встаю. Йду. Думаю.). Просте речення може бути: 1. непоширене і поширене Речення, в яких є лише граматична основа, називається непоширеними(Ліс шумить), а ті, в котрих є хоча б один другорядний член речення- поширеними(Ніч прийшла в місто).  2. односкладне: дієслівне (означено-особове, безособове, неозначено-особове, узагальнене-особове);  іменне (називне)  3. Неповне.  Неповні речення - це речення, в яких пропущено один чи декілька потрібних для його структури членів, що встановлюється з попереднього речення чи ситуації мовлення. Напр.:А хто ж з українців не любить пісню? Заспівай мені якусь свою. - Друге речення з наведеного приклада односкладне (означено-особове) неповне, тому що пропущено додаток, який легко встановити з попереднього речення: заспівай свою пісню. Часто на місці пропущеного члена в неповному реченні ставиться тире: А в небі - райдуга. 4. ускладнене.  До ускладнених речень належать речення з однорідними членами,  з відокремленими членами, зі звертанням, зі вставними і вставленими компонентами. 5. з однорідними членами.  У реченні слова можуть поєднуватися як підрядним зв'язком, так і сурядним. Члени речення, які виконують ту саму синтаксичну функцію і поєднуються сурядним зв'язком, називаються однорідними.  Однорідні члени речення можуть поєднуватися безсполучниковим зв'язком.  При сполучниковому зв'язку використовуються єднальні, протиставні, розділові, градаційні, приєднувальні сполучники. У мовленні однорідність виділяється, як правило, інтонацією переліку. При однорідних членах можуть використовуватися узагальнюючі слова. Найчастіше у цій ролі виступають: займенники ніхто, ніщо, все, всі (Радість життя, сум, кохання- все це здавалося йому зараз незнайомим); прислівники скрізь, всюди (І нагорі, і у кімнаті- всюди було темно). 6. з відокремленими членами. Відокремленими називаються другорядні члени речення, які для підсилення їхньої граматичної і смислової ролі виділяються в усному мовленні інтонацією, а на письмі- відповідними розділовими знаками. Відокремлення характеризується також інверсійним розташуванням другорядних членів речення. Відокремлені члени речення поділяються на підрядні (Добре вихований, він не заважав розмові) відокремлені члени і уточнюючі відокремлені члени (Тут, поруч, буяла весна). 7. зі звертанням. Звертання виражається кличним відмінком або називним відмінком у значенні кличного і вимовляється з кличною інтонацією: О, мамо, як тут цікаво! Звертання може бути поширеним: О краю мій, в ті грізні зими завжди з тобою ми були (В. Сосюра). 8.зі вставними і вставленими компонентами. Вставними називаються такі слова або сполучення слів, за допомогою яких виражається ставлення розповідача до висловленої ним думки. Вставні компоненти граматично не пов'язані з іншими словами у реченні і тому не є членами речення. За значенням вставні слова і сполучення слів можуть виражати: джерело повідомлення (на мою думку, по-моєму, повідомляють, як кажуть, на думку…); достовірність повідомлення, впевненість (без сумніву, як відомо, безумовно, звичайно, ніде правди діти); невпевненість, припущення (можливо, здається, як видно, мабуть, може, певно,може бути); виділення головного, підкресленість висновку (зокрема, отже, до речі, значить, по-першу, в усякому разі, таким чином); емоційну оцінку повідомлюваного факту (на щастя, на диво, на лихо, на жаль, як на зло, хвалити бога).

83. Граматична основа двоскладного речення. Структурні типи підметів і способи їх морфологічного вираження. Реч. поділяють на прості і складні за будовою.  Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа (предикативний центр). У складного реченні таких основ може бути декілька.  Складне речення складається з двох або кількох простих, об'єднаних за змістом та інтонацією. Підмет – такий член двоскладного речення , який називає предмет, ознака якого названа присудком. Між підметом і присудком існує формальний зв’язок, він виявляється у тому, що присудок підпорядковує свою форму підмету. У шкільному курсі цей зв’язок називається узгодженням, а в вузах координацією, обо взаємопогодженням. Змістовий зв’язок між підметом і присудком назив. предикативним відношенням. Просте речення називають монопредикативною одиницею. За структурою розрізняють прості та складні підмети. Простий – виражений одним компонентом. - ім.. в формі Н.в.(Не гріє сонце на чужині.) Підмет виражений ім. стоїть перед присудком.Якщо ім.. в Н.в. можна замінити О.в., то він виступає в ролі присудка( Мій поклик – праця, щастя і свободаю)

- займенником у Н.в.:  ●особовим, що часто вживається з словами без, сам, які також входять до складу підмета(Сам він не помітив цієї помилки) ●заперечним ( Ніхто не міряв серця глибочінь)

●неозначеним (Хтось ударив в дзвін); можуть поєднуватись з прикметником ( Щось незвичне було в її вдачі). ● питальними ( Хто спинить розлиття весняних буйних вод) ●відносними (Хто не жив посеред бурі. той ( це вказівний займенник) ціни не знає тиші). Підрядна частина може приєднуватись сполучним словом що, яке виступатиме підметом (Слово, чому ти не твердая криця, що серед бою так ясно іскриться) ●вказівним  (Той будує, той руйнує.).Треба відрізняти вказівний займенник від однозвучної частки це. Якщо це є займенником, то воно логічно виділяється ( Це – мій народ.)Якщо це є часткою, то вжив. для виділення іншого речення ( Це вершники, брати мої, линуть мене виручати). - субстантивовані прикметники ( І світить білолиций на всю Україну)- субст. дієприкметники ( Поранений глухо стогнав) - субст. числівники ( Семеро одного не ждуть) - субст. прислівники ( Не дивиться їм грізно в очі «завтра») - субст. службові частини мови, поєднані з прикметником ( На кожне «так» лунає гостре «ні»). - інфінітив ( Лиш боротись – значить жить). Інфінітивний підмет найчастіше стоїть перед присудком. Може стояти і після присудка, але в таких випадках він його логічно виділяє. (Господи, як це гарно – сіяти). При визначенні підмета треба розрізняти прикладкові і неприкладкові сполучення. Неприкладкові словосполучення є нерозкладними і виступають в ролі одного члена речення(підмета). До них належать: жар-птиця, стоп-кадр. роман-газета, хліб-сіль, калина-малина. Складені підмети -  виражені словосполученням. - словоспол. з кількісним значенням, серед яких можна виділити групу конструкцій  числ.  + іменник ( Невеликі  три  літа марно пролетіли) - конструкції поєднання ім.. з кількісним значенням  + ім.. у формі непрямого відмінка ( Сотні очей стежили за нами) - ім.. з значенням сукупності(зграя,гурт,. полк) + ім. в формі Р.в. (Голубів тремтячі зграї черкають неба береги) - словосполучення із значенням вибірковості (хтось із нас, багато з нас, дехто з хлопців) Як мало кожен з нас життю віддати встиг. - словосполучення з значенням неозначеності ( Є щось святе у слові рідний край). - словосполучення з словами початок, середина, кінець (Початок дня ховається в світанні). - словосполучення із значенням суміжності ім.. Н.в.+ім.. в О.в.з прийменником «з». (Ожили степи з лісами) - словосполучення з значенням приблизності, конструкції з прийменнком понад, близько, по ( Минуло тижнів зо два) - інфінітив з ім. в О.в. (Стати переможцем було його давньою мрією) - не прикладкові сполучення (У неділю та ранесенько сурми-труби вигравали) - сурядні словосполучення ( Пісня і праця великі дві сили) - фразеологічні словосполучення ( «Бабине літо» висіло на вітях) - цілі предикативні одиниці ( Минуло «бути чи не бути»)

84. Структурні типи дієслівних присудків і способи їх морфологічного вираження. Якщо підмет називає предмет, то присудок називає ознаку предмета. Ця ознака є предикативною, бо характеризує предмет в певному модально часовому плані. Присудок може мати семантичне значення ( це реальне значення слова, тобто лексичне значення), та граматичне значення (значення способу і часу, які співвідносять ознаку названу присудком з предметом названим підметом). В залежності від способу вираження лексичного і граматичного значення присудки поділяють на 2 групи: прості (лексичне і граматичне значення виражається нерозчленовано або синтетично), складені ( ці значення виражаються розчленовано або аналітично, в них розрізняють головний і допоміжний елемент).  Простий дієслівний присудок має  узгоджувані та неузгоджувані форми. Узгоджені присудки найчастіше прості дієслівні присудки виражені дієсловом у формі дійсного, умовного, наказового способу (Світанок стукає у скло рожевим пальцем). Неузгоджені – це можуть бути усічені дієслівні форми (А сонце з хмари блись), неозначена форма дієслова ( Така цікава розмова, а вони спали). Прості дієслівні форми можуть бути ускладненими: - частками: Був собі  дід та баба. - повторенням однакових дієслівних форм з’єднаних частками не, так: Ось я йому скажу, так скажу. - повторення тавтологічного характеру:Вітер віє-повіває. - повторення 2х синонімічних слів: Плачуть-тужать козаченьки. - поєднання 2х дієслівних форм,  яких перша частково або повністю втрачає значення(десимантезується): А я взяла і вигадала свято. - прості присудки можуть виражатися фразеологічними словосполученнями: То б’ють зорю воєнні сурмачі.

Складений дієслівний присудок має двочленну структуру і становить собою поєднання допоміжного компонента з основним, який виражений інфінітивом.Допоміжним компонентом може бути: - дієслова з фазовим значенням(вказують на момент дії) – починати, продовжувати, закінчувати. переставати. І раптом солов’ї взялись співати про молодість.- дієслова з модальним значенням( вказують на можливість/неможливість, необхідність виконання дії) – хотіти. могти. намагатися, прагнути, зуміти, спромогтися.  Чому не можу я забути…- співвідносні з модальними дієсловами словосполучення  мати силу, мати можливість: Хто має право нас судити. - співвідносні з модальним дієсловом сполуки ( в силі, в змозі): Ми нічого спинити не в силі.- повні і короткі форми прикметників( згоден, повинен, здатний, схильний): Ця ніч здатна була викликати його на одвертість.Дієслівний складений присудок може мати і ускладнені форми. Ця форма може функціонувати у вигляді таких моделей6 1) допоміжне модальне дієслово+ фазове слово+інфінітив:Я мушу перестати співати.2) фазове дієслово+ модальне дієслово+ інфінітив: Він почав силкуватися говорити.

83. Граматична основа двоскладного речення. Структурні типи підметів і способи їх морфологічного вираження. Реч. поділяють на прості і складні за будовою.  Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа (предикативний центр). У складного реченні таких основ може бути декілька.  Складне речення складається з двох або кількох простих, об'єднаних за змістом та інтонацією. Підмет – такий член двоскладного речення , який називає предмет, ознака якого названа присудком. Між підметом і присудком існує формальний зв’язок, він виявляється у тому, що присудок підпорядковує свою форму підмету. У шкільному курсі цей зв’язок називається узгодженням, а в вузах координацією, обо взаємопогодженням. Змістовий зв’язок між підметом і присудком назив. предикативним відношенням. Просте речення називають монопредикативною одиницею. За структурою розрізняють прості та складні підмети. Простий – виражений одним компонентом. - ім.. в формі Н.в.(Не гріє сонце на чужині.) Підмет виражений ім. стоїть перед присудком.Якщо ім.. в Н.в. можна замінити О.в., то він виступає в ролі присудка( Мій поклик – праця, щастя і свободаю)

- займенником у Н.в.:  ●особовим, що часто вживається з словами без, сам, які також входять до складу підмета(Сам він не помітив цієї помилки) ●заперечним ( Ніхто не міряв серця глибочінь)

●неозначеним (Хтось ударив в дзвін); можуть поєднуватись з прикметником ( Щось незвичне було в її вдачі). ● питальними ( Хто спинить розлиття весняних буйних вод) ●відносними (Хто не жив посеред бурі. той ( це вказівний займенник) ціни не знає тиші). Підрядна частина може приєднуватись сполучним словом що, яке виступатиме підметом (Слово, чому ти не твердая криця, що серед бою так ясно іскриться) ●вказівним  (Той будує, той руйнує.).Треба відрізняти вказівний займенник від однозвучної частки це. Якщо це є займенником, то воно логічно виділяється ( Це – мій народ.)Якщо це є часткою, то вжив. для виділення іншого речення ( Це вершники, брати мої, линуть мене виручати). - субстантивовані прикметники ( І світить білолиций на всю Україну)- субст. дієприкметники ( Поранений глухо стогнав) - субст. числівники ( Семеро одного не ждуть) - субст. прислівники ( Не дивиться їм грізно в очі «завтра») - субст. службові частини мови, поєднані з прикметником ( На кожне «так» лунає гостре «ні»). - інфінітив ( Лиш боротись – значить жить). Інфінітивний підмет найчастіше стоїть перед присудком. Може стояти і після присудка, але в таких випадках він його логічно виділяє. (Господи, як це гарно – сіяти). При визначенні підмета треба розрізняти прикладкові і неприкладкові сполучення. Неприкладкові словосполучення є нерозкладними і виступають в ролі одного члена речення(підмета). До них належать: жар-птиця, стоп-кадр. роман-газета, хліб-сіль, калина-малина. Складені підмети -  виражені словосполученням. - словоспол. з кількісним значенням, серед яких можна виділити групу конструкцій  числ.  + іменник ( Невеликі  три  літа марно пролетіли) - конструкції поєднання ім.. з кількісним значенням  + ім.. у формі непрямого відмінка ( Сотні очей стежили за нами) - ім.. з значенням сукупності(зграя,гурт,. полк) + ім. в формі Р.в. (Голубів тремтячі зграї черкають неба береги) - словосполучення із значенням вибірковості (хтось із нас, багато з нас, дехто з хлопців) Як мало кожен з нас життю віддати встиг. - словосполучення з значенням неозначеності ( Є щось святе у слові рідний край). - словосполучення з словами початок, середина, кінець (Початок дня ховається в світанні). - словосполучення із значенням суміжності ім.. Н.в.+ім.. в О.в.з прийменником «з». (Ожили степи з лісами) - словосполучення з значенням приблизності, конструкції з прийменнком понад, близько, по ( Минуло тижнів зо два) - інфінітив з ім. в О.в. (Стати переможцем було його давньою мрією) - не прикладкові сполучення (У неділю та ранесенько сурми-труби вигравали) - сурядні словосполучення ( Пісня і праця великі дві сили) - фразеологічні словосполучення ( «Бабине літо» висіло на вітях) - цілі предикативні одиниці ( Минуло «бути чи не бути»)

84. Структурні типи дієслівних присудків і способи їх морфологічного вираження. Якщо підмет називає предмет, то присудок називає ознаку предмета. Ця ознака є предикативною, бо характеризує предмет в певному модально часовому плані. Присудок може мати семантичне значення ( це реальне значення слова, тобто лексичне значення), та граматичне значення (значення способу і часу, які співвідносять ознаку названу присудком з предметом названим підметом). В залежності від способу вираження лексичного і граматичного значення присудки поділяють на 2 групи: прості (лексичне і граматичне значення виражається нерозчленовано або синтетично), складені ( ці значення виражаються розчленовано або аналітично, в них розрізняють головний і допоміжний елемент).  Простий дієслівний присудок має  узгоджувані та неузгоджувані форми. Узгоджені присудки найчастіше прості дієслівні присудки виражені дієсловом у формі дійсного, умовного, наказового способу (Світанок стукає у скло рожевим пальцем). Неузгоджені – це можуть бути усічені дієслівні форми (А сонце з хмари блись), неозначена форма дієслова ( Така цікава розмова, а вони спали). Прості дієслівні форми можуть бути ускладненими: - частками: Був собі  дід та баба. - повторенням однакових дієслівних форм з’єднаних частками не, так: Ось я йому скажу, так скажу. - повторення тавтологічного характеру:Вітер віє-повіває. - повторення 2х синонімічних слів: Плачуть-тужать козаченьки. - поєднання 2х дієслівних форм,  яких перша частково або повністю втрачає значення(десимантезується): А я взяла і вигадала свято. - прості присудки можуть виражатися фразеологічними словосполученнями: То б’ють зорю воєнні сурмачі.

Складений дієслівний присудок має двочленну структуру і становить собою поєднання допоміжного компонента з основним, який виражений інфінітивом.Допоміжним компонентом може бути: - дієслова з фазовим значенням(вказують на момент дії) – починати, продовжувати, закінчувати. переставати. І раптом солов’ї взялись співати про молодість.- дієслова з модальним значенням( вказують на можливість/неможливість, необхідність виконання дії) – хотіти. могти. намагатися, прагнути, зуміти, спромогтися.  Чому не можу я забути…- співвідносні з модальними дієсловами словосполучення  мати силу, мати можливість: Хто має право нас судити. - співвідносні з модальним дієсловом сполуки ( в силі, в змозі): Ми нічого спинити не в силі.- повні і короткі форми прикметників( згоден, повинен, здатний, схильний): Ця ніч здатна була викликати його на одвертість.Дієслівний складений присудок може мати і ускладнені форми. Ця форма може функціонувати у вигляді таких моделей6 1) допоміжне модальне дієслово+ фазове слово+інфінітив:Я мушу перестати співати.2) фазове дієслово+ модальне дієслово+ інфінітив: Він почав силкуватися говорити.

85.  Складений іменний присудок Присудок, який складається з іменної частини, що виражає його зміст (лексичний значення), і допоміжного дієслова-звязки, що виражає граматичне значення способу, часу і особи. Він двокомпонентний. Вирізняють 2 групи зв’язок цього присудка: 1) неповнозначні(абстрактні): бути, ставати, являти собою; 2) напівповнозначні: ставатися, здаватися, робитися,вважатися. Зв’язка бути може мати нульову форму: Книги – морська глибина. В ролі іменної частини можуть виступати: 1) ім.. у формі Н.в або О.в.: Вн був сином мужика, а став володарем у царстві духа.2) ім.. у формі З.в. з прийменником за: Очерет мені був за колиску. 3) ім.. у формі Р.в. переважно супроводятьсяприкметником: Вона була доброго рибацького роду. 4) ім.. в інших відмінкових формах, їх можна замінити співвідносними за значенями прикметниками: Косарі того року були в ціні. 5)до складу іменної частини можуть входити порівняння: В чужих краях і  хліб наче вата.6)Прикметники : Нічка тиха і темна була..

7) займенники: Не той тепер Миргород. 8) займенники у питальних реченнях: Яко.ю ж була реальність? 10) числівники: Ми сьогодні перші. 11) нерозкладні словосполучення( фразеологічні, з кількісним значенням): Пісня і праця – великі дві сили.

86.  ПОВНІ І НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ. ВИДИ НЕПОВНИХ РЕЧЕНЬ. ПИТАННЯ ПРО ЕЛІПТИЧНІ РЕЧЕННЯ.Неповні речення – речення в яких синтаксична позиція одного або кількох членів речення лишається лексично незаміщеною. Неповні речення зумовлені потребами комунікації, бо дають змогу висловити думку економно, без зайвих повторень, і водночас зрозуміло.

    На їх утворення впливають 1.Власне мовні чинники :грунтуються на формах слів, що своєю роллю вказують на семантику та морфолого-синтаксичні особливості неназваних слів.2.Позамовні чинники : ситуація, умови мовлення, міміка, жести тощо.Відповідно до критеріїв виділяють 2 різновиди неповних речень: 1.і структурно і семантично неповні (ВЛАСНЕ НЕПОВНІ) - з погляду семантики : а) ситуативні (тут неназваний компонент підказується ситуацією мовлення, характерні для усного мовлення)     б) контекстуальні ( неназваний компонент встановлюється з контексту). - з погляду структури : вказівка на неназваний член речення. 2. семантично повні, неповні лише структурно З погляду структури: 1) неповні двоскладні з пропущеним підметом: У Києві на Подолі козаки гуляють.Як ту воду, цебром-відром вино розливають. 2) неповні двоскладні з пропущеним присудком: Три явори посадила сестра при долині. А дівчина заручена – червону калину. 3) неповні односкладні речення з неназваним головним членом або його частиною: Курінь поставите? – Ні, може, хижку.(означ.-особове неповне). У неповних реченнях можуть бути пропущені і другорядні члени: - додаток: Стояла люта зима. Ще такої сніжної не знали люди. - обставина: Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько. - кілька членів:Я п’ю за життя. За його радощі та муки(підмет і присудок). - як окремий різновид виділяють приєднувальні конструкції – це граматично пов’язані з попереднім реченням члени речення, які виділені і оформлені як самостійне речення. Їх є 3 види: 1) означальні: Вони кидають з неба свою пісню. Дзвінку, металеву, капризну.2) обставинні: Марта ревнувала Антона. Уперто, затаяно. сильно. 3) об’єктні: Нічого не дала мені доля за тих три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані бідності. Еліптичні речення – це структури,  в яких неназваний член не визначається з контексту та обстановки мовлення, а зумовлюється структурою та семантикою самого речення. Семантично повні, неповні лише структурно..      Залежно від пропущеного елемента виділяють такі підтипи:1) З еліпсисом присудка (або головного ялена однлскладного речення) зі значенням дієслова руху, переміщення: А москалі їй назустріч, як один, верхами…(їдуть)  2) з еліпсисом присудка (або головного ялена однлскладного речення),  що виражає похання, наказ, побажання, привітання, подяку, запитання тощо. Часто використовуються в розмовному мовленні : У чорну їх! – вирішив старшина  3) з еліпсисом присудка (або головного ялена однлскладного речення) зі значенням буттєвого дієслова. Це нульові форми дієслова бути та синонімічних з ним дієслів. Позаду – вороги. / А тюрм, а люду, що гине там! !Сюди відносимо реч. з попущеним дієсловом-‘язкою у складеному іменному присудку. 4) З нульовою (еліпсованою) заперечною формою дієслова бути чи семантичноблизького до нього заперечного дієслова : Ні землі, ні неба…

5) Речення з еліпсисом присудка, що має значення дієслова мовлення:                                                         Він їй слово, а вона йому – десять. 6) конструкції питального характеру з еліпсисом дієслова-присудка (предикативного члена односкладного речення).   Звідки ви ?  - питали подорожні.7) з еліпсисом  підмета в двоскладному реченні чи додатка в двоскладному і односкладному: Серед неба горить білолиций. Дівчата співали весільної. 8) односкладні речення з еліпсисом предикативного слова можна, треба, необхідно, здебільшого при наявному інфінітиві: Сиділи чемно, що ні голову повернути, ні словом перемовитись. 9) односкладні печення з еліпсисом інфінітива за наявності предикативних слів пора, час: Людині треба з горем на люди.         Мені вже час….

87.  УЗГОДЖЕНІ І НЕУЗГОДЖЕНІ ОЗНАЧЕННЯ. СПОСОБИ ЇХ  МОРОЛОГІЧНОГО ВИРАЖЕННЯ. КРИТЕРІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ НЕУЗГОДЖЕНИХ ОЗНАЧЕНЬ І НЕПРЯМИХ ДОДАТКІВ Означення -  другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета і синтаксично залежить від іменника. (за Шульжуком).  Академічний синтаксис : « Означенням називається синтаксично залежний від іменника, займенника чи будь-якого субстантивованого слова або виразу другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі й роді або пов’язується з ним зв’язком керування чи, зрідка, прилягання.»За способом морфологічного вираження поділяються на Морфологізовані – виражені прикметниками, порядковими числівниками, займенниками прикметникового зразка, дієєприкметниками – виступають в ролі узгоджених означень. Неморфологізовані – виражені іменниками у різних відмінкових формах, інфінітивом  тощо – поєднані з означуваним словом зв’язком керування чи прилягання – неузгоджені означення. Узгоджені означення поєднуються з означуваним словом зв’язком  узгодження і виражаються тими частинами мови, що здатні підпорядковувати свої формиголовному компоненту. 1.прикметник, що узгоджується з означуваним іменником у роді, числі і відмінку А з моря вітер дме гарячий, нетерпеливий.2.Займенники прикметникової форми, дієприкметники, порядкові і кількісні числівники: Ніби хмари облягли наше життя3.Прикметникові та дієприкметникові звороти: Місяць, закоханий в ніч чарівну,  сяє   щасливий і світе…Неузгоджені означення приєднуються до означуваного слова зв’язком керування або прилягання. Можуть виражатися: 1) іменниками - у формі Н.в. : проблема «учитель-учень» - у формі Р.в.: І оживе добра слава, слава (чия)України.

- у формі О.в.: борода діда 2) присвійними займенниками: його, її, їх. 3) прислівниками: Зійшов над хатою місяць у повні. 4) інфінітивом:Зосталась тільки надія одна – надія вернутись на Вкраїну. 5) синтаксично нерозкладним словосполученням.: Ним володіло бажання поставити всі крапки над «і».6) так звані синтаксично вільні, але функціонують нероздільно: людина середнього віку, хлопчина років п’яти.7) займенник з іменником: Придбав Максим сина на всю Україну.Прикладка – це означення у формі іменника, і цей іменник дублює форму означуваного слова і дає предмету другу назву.1) якщо є поєднання загальної та власної назви, то прикладкою є власна назва:ріка Дністер.але загальна азва може бути прикладкою, коли дає власній образну характеристику: Дніпро-ріка.2)якщо поєднуються 2 загальні назви, то прикладка визначається на основі того, яка назва є уточню вальною: Всіх владарка ніч покорила. Не є прикладками: 1) парне поєднання синонімічних слів: путь-дорога; 2) ..антонімічних слів: купівля-продаж; 3) сполучення слів, яке можна замінити одним словом: батько-мати(родичі); 4) складні слова, один компонент яких виражає оцінне значення: грім баба; 5)  складні слова терміни: роман-газета.

Для розмежування неузгоджених означень і додатків, передусім виражених формою родового відмінка, використовують синонімічні перетворення: заміну неузгодженого означення узгодженим (книга батька – батькова книга, плаття дочки – доччине плаття, сік берези – березовий сік) – для визначення означення; трансформацію неузгодженого означення в підмет, а означуваного слова в присудок (шум лісу – ліс шумить, радість батька – батько радіє) – додаток.

88.ДОДАТОК І ЙОГО РІЗНОВИДИ. СПОСОБИ МОРФОЛОГІЧНОГО ВИРАЖЕННЯ ПРЯМИХ І НЕПРЯМИХ ДОДАТКІВ. КРИТЕРІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ ДОДАТКІВ І ОБСТАВИН. Додаток – це такий другорядний член речення, який називає предмет, що є об’єктом дії чи стану, або стосується якогось проявлення ознаки іншим предметом. Відповідає на питання непрямих відмінків. Це обов’язковий елемент структури речення, який не можна довільно опустити. В ролі додатка найчастіше виступають:1) ім..в формі непрямих відмінків: з журбою радість обнялась 2)займенники: ми не лукавили з тобою 3) субстантивовані прикметники:чи ж неповторне можна повторити 4) субст.числівники: від десяти відняти сім. 5) субст. дієприкм.: вовк і лічене бере 6) особова форма дієслова: очима ти сказав мені «люблю» 7) субств. прислівники: Треба вірити в прийдешнє завтра. 8) субств. вигук: протягли своє ку-ку-рі-ку горлаті півні. Розрізняють: придієслівний додаток, присубстанційні(від іменника), при адвербіальні. В системі при адвербіалізації розрізняють прямі(залежать від перехідних дієслів) та непрямі (від неперехідних)додатки. Прямі додатки виражаються 1)іменникамиу формі З.в. без прийменника:пісня розвіває тугу 2) Прямий додаток у двох випадках може виражатись і Р.В. без прийменника: - за наявності при перехідному дієслові заперечної частки НЕ: Я не люблю ненависті в собі. - коли дія переходить не на весь предмет, а лише на його частину: Я золота в сонця візьму, блакиту морського попросим позичить русалку саму… Непрямий додаток виражений іменником чи займенником у формі непрямих відмінків з прийменником чи без. Р. в. без прийменника: Любові й щастя хочеться людині.Д. в. без прийменника: поему він присвячував народу. О. в. без прийменника: Красу природи треба розуміти серцем.. Непрямий прийменниковий додаток.Р. в. з прийм. : подарував для тебе З. в. з прийм. : вір у майбутнє О. в. з прийм. : вітер з гаєм розмовляє.Інфінітив – неморфологізований додаток: Дочка вечерять подає.Прийменникові конструкції часто функціонують і як обставини. Для диференціації цих членів речення використовують логічні питання, морфологічне вираження головного і залежного компонентів, їхнє лексичне значення, можливість заміни одних компонентів іншими тощо.

89. РОЗРЯДИ ОБСТАВИН ЗА ЗНАЧЕННЯМ І СПОСОБИ ЇХ МОРФОЛОГІЧНОГО ВИРАЖЕННЯ. Обставина – це другорядний член речення, який характеризує  уреченні дію і вказує на спосію її протікання, інтенсивність, час, мету, причину.
Поєднуються зв’язком прилягання або керування. Обставини характеризуються розгалуженістю значень. Традиційно виражається прислівниками, дієприслівниками, відмінковими та прийменниково-відмінниковими формами іменників, інфінітивом. Морфологізовані  обставини виражені тими частинами мови, для яких така синтаксична функція характерна (присл.). Неморфолог. -  для яких є нетиповою (інфінітив, іменник). В ролі обставини: Прислівник і прикладка: Тихо Дунай воду несе. Іменник  уформі непрямого відмінка: Синій ранок впав на місто. - інфінітив: Дівчата вийдуть воду брать. Одиничні дієприслівники або дієприсл. звороти: Ми давно переглянули вартість речей, розділивши святе  і фальшиве. Синтаксично нерозкладні  словосполучення: А був час, коли хотілось втекти світ за очі.

Виділяють такі різновиди: Способу дії. Вказує на характер діє, спосіб її виконання, дають якісну характеристику дії чи стану, означають спосіб її здійснення і відповідають на питання як? яким способом? Головними засобами вираження обставини способу дії є: 1) якісно-означальні прислівники: рухатись повільно, ттихо говорити 2) означальні прислівники: ходити навшпиньки, вишмигнув прожогом. 3) безприйменниковий іменник в О. в. без прийменника із загальним порівняльним значенням: дивтись лисицею, море звірюкою стогне. 4) прийменниковий іменник: вистроїтись в одну лінію, зібратися в купу. 5) дієприслівник і дієприслівниковий зворот: Дерева й кущістояли довкола тихі й непорушні, похилившись додолу важкими, росою набряклими вітами. 6) Синтаксично нерозкладне словосполучення: У поті чола працюю. 7) ім. в непрямих відмінках з прийм.: Пахучий хліб росте без сліз і каяття. Міри і ступеня. Характеризують дії та ознаки щодо міри їх вияву чи інтенсивності й відповідають наптання якою мірою? наскільки? як часто? як багато? Скільки разів? У скільки разів?. Головними засобами вираження є: 1) прислівники із загальним значенням міри і ступеня: просуватись дуже обережно. Не гріє сонце на чужині, а вдома надто вже пече.2) прийменниково-іменникові конструкції, що вказують на межу інтенсивності дії, ознаки: червоніти до сліз, обнялися до болю, налив балку по самі вінця. 3) слова і словосполучення, які вказують на кількість вираження дії  істану: Я жив би двічі  і помер би двічі.  Ми проїхали двісті км. Він приходив декілька разів. В конструкціях можуть бути наявніповнозначні компоненти на позначення ваги, розміру, вартості, відстані, періодичності повторення дій тощо: втричі більше, більш як два тижні, з півтисячі кілометрів. Обставина місця. Вказують на місце протікання дії. Характеризують дію, ознаку, подію у просторовому аспекті й відповідають на питання де? Куди? Звідки. У функціональному плані виділяють два різновиди обставин місця: власне обставини місця і обставини напряму дії чи стану. - Власне обставини місця – вказівка на локалізацію в просторі  - питання де? Виражаються прислівниками місця (десь, тут, там, далеко) та прийменниково-іменниковими конструкціями (М.в.. на березі, по дворах і серед вулиці тощо)- Обставини напрямку дії (стану) – вказівка на кінцеву (куди?) чи вихідну (звідки?) точку поширення дії чи стану.  Обставини місця можуть виражатись:1. Присл.: кругом поле, як те море, широке синіє. 2.Ім. у безприйм. Формі ( О.в. без прийм.): Защебетав соловейко-пішла луна гаєм. 3.Ім. у формі непрям. в. з прийм.: А над степом вітер віє, а в небі гуркотить весна.4. синтаксично нерозкл. Словоспол.: Тепер можеш іти на всі чотири сторони. Обставини часу. Вказують на час протікання дії.Характеризують дію, стан, ознаку за їх стосунком до певного часу і відповідають на питання коли ? доки ? з якого часу ? до якого часу ? з яких пір? До яких пір? Виражається:1.Присл.: Гомоніла Україна, довго гомоніла. 2.Ім.  у формі  непр. в. з прийм.: І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала. 3.Ім.  у формі О. в. без прийм: я малою була горда. 4.Присл.  і дієприсл. зворот: Вийшовши з хати, Гнат ніби пірнув у сніг. 5.Синт. Нерозкл. Словосп.: А тим часом із діброви козак виїжджає. При цьому однаково часто використовуються поширені і непоширені обставини:ще кілька годин тому, ще тільки вчора ввечері, минулого року. Обставини причини. Характеризують дію, стан, ознаку, вказуючи на причину, підставу виникнення їх, і відповідають на питання чому? Через що? З якої причини? На якій підставі? Можуть виражатися: - прислівниками причини: спересердя, зопалу - дієприслівниками і дієприслівниковими зворотами: замислившись, побачивши їх удвох…- прийменниково-іменниковими конструкціями, вклячаючи ті, в яких вживаються похідні прийменники: внаслідок, в результаті, завдяки, від щастя, з журби, з кохання…Обставини мети. Вказують на мету дії чи стану і відповідають на питання для чого? Нащо? Навіщо? З якою метою? Виражається: - прислівниками мети: навмисне (зумисне)- прийменниково-іменниковими конструкціями: для потіхи, на відпочинок, по воду - іфінітивом: Лікар поїхав оглядати хворого. - складеними прийменниками в ім’я, на честь, з метою з іменником в Р.в.., а прийменник з метою + інфінітив: поїхав з метою отримати подарунок. Обставина умови. Означає умову, за якої відбувається дія, і відповідає на питання за якої умови? Виражається:- прийменниково-іменниковими конструкціями: у голоді та в холоді, у злиднях та недостатках тощо. - дієприслівниковим зворотом: Мелодія, опанувавши душею, не швидко стихає, не спиатвши броду, не лізь у воду.Обставина допусту. Вказують на умову, всупереч якій щось відбувається, і відповідають на питання незважаючи на що? Всупереч чому? Виражаються:- прийменниково-іменниковими конструкціями : незважаючи на несподіваний візит; напастям наперекір; - дієприслівником і дієприслівниковим зворотом: не раз відчувавши на собі щем поразок, бійці не зупинялись у боротьбі.

97. СКЛАДНОСУРЯДНІ РЕЧЕННЯ І ЇХ РІЗНОВИДИ..

Складносурядне речення - складна синтаксична конструкція, яка є сумою двох рівноправних предикативних частин, поєднаних сурядним зв’язком.Поділяються на елементарні і неелементарні.Перший описав Олекса Синявський, другим –  Булаховський: поєднуються як незалежні частини.О. Мельничук: походять від складних безсполучникових..Відношення, характерні для єдності предикативних частин, залежать від сполучних засобів, відповідно до груп сполучників: 1.Речення з єднальними сполучниками поєднані єднальними відношеннями. Сполучники і, й, та, ні…ні, ані…ані… 2.Зіставно-протиставні сполучники – поділяються на відношення двох х-рів: Зіставного х-ру  сполучники а. Химерні замки з’являються то тут, тотам, а подекуди їхні верхівки увінчують білі цятки. Протиставного х-ру. а, але, та (в значенні але), зате, проте, однак На вовка  неслава, а їсть овець Сава.3.Розділові сполучники – розділові відношення ( несумісність або чергування понять) : то…,то, не то…,не то, чи то… ,чи то, або, чи, або…, або…Поділя.ться на: Відношення виключення (взаємовиключення): або, чи, не то…,не то; чи то…, чи то; - з двох чи більше явищ можливе лише одне.  Відношення чергування: то…, то: чергування подій чи явищ. Градаційні сполучники – градаційні відношення: не тільки, а й ; не лише, але й… Не те щоб менше ставало землі на світі, а ділять її межи собою мало не на грядки. За характером структури поділяються на: Відкритої структури: утворення з темпоральними (часовими ) відношеннями між частинами та розділові складносурядні речення, кількість предикативних одиниць яких можна розширити: Не то сплю, не то дрімаю, не то в уяві все проходить. (єднальні або розділові відношення – елементарні; єднальні або протиставні – неелементарні) Закритої структури: поєднують лише дві предикативні частини і виражають зіставні, протиставні і градаційні відношення: Осінній день короткий, але сьогодні він згасав надто повільно.

98. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ (ЛОГІКО-ГРАМАТИЧНА, ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНА І СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА). Логіко-граматична класифікація – підрядні предикативні частини розглядаються як члени речення. Поділяються на: 1.Підрядна підметова частина – підрядна частина виконує роль відсутнього в головному реченні підмета або конкретизує підмат головної частини, виражений займенником. Від головної до підрядної ставимо питання хто? Що? Хто не жив посеред бурі, не збагне жури безсилля.2.Підрядна присудкова частина – підрядна частина конкретизує іменну частину складеного присудка в головному реченні, виражену займенником. З головною частиною підрядна синтаксично поєднується сполучними словами хто, що, який, котрий, сполучниками що, як, ніби тощо. Він тільки один був такий,що міг здійняти з вікон грати, розвалити мури. 3. Підрядна додаткова частина – підрядна частина виконує роль додатка до одного із членів головного речення або ж конкретизує додаток головної частини, виражений займенником. Відповідає на питання непрямих відмнків. Треба ще раз наголосити на тому, що внутрішня форма слова не збігається з його значенням.4.Підрядна означальна частина – підрядна частина виконує роль означення або уточнює означення до якогось члена головного речення. Відповідає на питання який? Поєднується з головним сполучниками що, щоб, як, ніби, мов, наче, сполучними словами який, чий, котрий, коли, хто, звідки : За лісом, що темнів на схилі гори, спалахнула пожежа. 5.Підрядна обставинна частина – підрядна частина виконує функцію обставини. Виділяють такі види підрядних обставинних: Часу Місця Причини Умови Допусту Мети Наслідку Міри і ступеня порівняння

У межах логіко-граматичної класифікації виокремлюють пояснювальні (супровідні, приєднувальні) речення: На горизонті тремтіло голубе марево-імла, від чого на прибережних барханах і комишах пропливали голубі тіні. Формально-граматична класифікація – грунтується на засобах зв’язку  головної і підрядної частини. Пєшковський, Фортунатов, Петерсон. Не набула поширення.      З огляду на засоби зв’язку вони виділили три типи складнопідрядних речень:- складнопідрядні речення, в яких підрядні поєднуються з головним сполучниками -  - // - сполучними словами - складнопідрядні речення з роздільною паузою.

Сполучники є неоднорідними і щодо своєї семантики: якщо одні з них семантичні, чітко виражають семантико-синтаксичні відношення, то інші асемантичні, виконують лише власне семантичну роль. У випадку використання асемантичних сполучників визначення семантико-синтаксичних відношень у складнопідрядному реченні без врахування лексичного наповнення ( так як пропонує ця класифікація) є неможливим. Структурно-семантична класифікація – враховує до чого відноситься підрядна частина: до цілого головного речення, чи до конкретного члена речення, якими формальними засобами зв*язку приєднується підрядна частина(сполучники сполучні слова), які синтаксичні відношення існують між предикативними відношеннями.ця структура поділяє речення на: 1)речення із прислівною залежністю підрядних частин ( реч. з нерозчленованою структурою) – підрядна частина пояснює слово чи словосполучення – Якби ти знав, як много важить слово. У таких структурах зв*язок обов*язковий 2)речення із не прислівною (детермінантною) залежністю – підрядна частина пояснює усю головну головну частину.  – усміхнися моє серце тихесенько тихо, щоб ніхто і не побачив. Зв'язок обов’язковий.

99. СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ З ПІДРЯДНИМИ ОЗНАЧАЛЬНИМИ. ПИТАННЯ ПРО ЗАЙМЕННИКОВО-ОЗНАЧАЛЬНІ РЕЧЕННЯ. Складнопідрядні речення з підрядним означальним – це речення, в яких підрядна частина відноситься до члена речення головної частини, вираженого іменником (субстантивованим словом), і вказує на ознаку предмета. Підрядна частина відповідає на питання Який? і або характеризує предмет, або розкриває його ознаку. Приєднуються до голвної частини за допомогою сполучників що, щоб, як, ніби, нібито, та сполучних слів який, чий, котрий, що, де, куди, звідки, коли. У зв’язку і з синсемантичністю / автосемантичністю опрних слів головної частини виділяють два різновиди присубстантивно-означальних речень: 1) речення, з обов’язковою підрядною частиною, оскільки означуваний менник надто загальний за значенням і потребує конкретизації. Підстановка означення-займенника (той, такий….) вказує на обов’язковість предикативної частини.- власне атрибутивні. Посходились тоді до нього в гості ті люди, яких він чекав давно.2) речення, головна частина яких не вимагає підрядності (є автосемантичною), називають атрибутивно-поширювальними. Як правило в головній частині немає вказівних займенників. На їхніх очах маленький струмок, який вже біг по дну рівчака, безупинно збільшувався.

Означальні речення поділяють на присубстантивно-означальні та займенниково-означальні.Підрядне присубстантивно-означальне ніколи не може стояти в препозиції до головного. Воно завжди перебуває  або після нього, або розриває його після означуваного іменника.Займенниково-означальні речення – займенниково-співвідносний тип підрядних речень (займенник в головному). Розкривають займенник в головній предикативній частині, конкретизують його зміст. Хто з злом не бореться, той людей не любить.Особливістю таких речень є те, що займенник в головній частині конструктивно необхідний.Іменну частину складеного присудка, виражену займенником , з речення вилучити не можна.Щасливий, хто сни має милі – складнопідрядне з підрядним з’ясувальним.Щасливий той. Хто сни має милі. – складнопідрядне займенниково-означальне.Додаток- займенник!!! Якщо його можна вилучити, то речення буде з’ясувальним, якщо ні – підрядним займенниково-означальним:Дедалі скульптор все більше переконувався (в тому), що мусить виїхати звідси. – з’ясувальне.Безмежна вдячність тим, хто здобув Перемогу. -зпідрядним займенниково-означальним.За функцією підрядні частини займенниково-означальних речень поділяють на: підметові (включають конструкції з наявним підметом-займенником в головній частині) І тут сталось щось, чого він ніколи не міг сподіватися. - присудкові ( охоплюють усі конструкції такого типу, оскільки в них завжди наявна іменна частина); Який Сава, така й слава. - означальні (речення, у яких займенник у головній частині виконує роль неузгодженого означення); Особливо яскраво виписані образи тих, хто панує в місті.- додаткові (речення з конструктивно обов’язковим додатком-займенником);  За структурно- семантичною класифікацією ці речення поділяють на складнопідрядні предметно-ототожнені та якісно-ототожнені. 1.Предметно-ототожнені речення – мають спільне специфічне ототожнене значення, що виявляється у тотожності вказівного і відносного слів, що стосуються тієї самої особи чи предмета: Щасливий той, хто…2.Якісно-ототожнені речення – будуються за моделлю такий – який Вказівне слово такий, виконуючи роль присудка , дає якісну характеристику підметові.Яке життя, таке й товариство.

100. СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ З ПІДРЯДНИМИ З’ЯСУВАЛЬНИМИ. Складнопідрядне з підрядним з’ясувальним  - це такі одночленні речення, в яких головна частина є семантично і структурно неповною, а підрядна компенсує цю неповноту і відповідає на відмінкові питання Хто? Що? Кого? Чого?      Підрядна частина виконує роль відсутнього в головній частині підмета і додатка або ж конкретизує, наповнює змістом члени речення головної частини (додатки і в окремих випадках підмети), виражені займенником. Мені ввижається (що?), як в тихім ріднім  колі старий дідусь навча своїх онуків.Складнопідрядними з’ясувальними є й речення, головною частиною яких є слова типу зрозуміло, очевидно, відомо…( але без фіктивного підмета «що»)

За комунікативною спрямованістю поділяють на три типи: 1. З’ясувальні речення із сполучниками сфери розповіді. Найголовнішими семантичними групами опрних слів виступають слова зі значенням мовлення :говорити, мовити, повідомляти, писати…; сприймання (бачити, слухати…); мислення; стану, почуття, враження (вірити, відчувати…) ;тощо. Не хотілось думати, що доведеться шукати нового юнгу. 2. Речення зі сполучниками сфери волевиявлення. Підрядні набувають відтінків бажаності, спонукання, повинності тощо: Батько мріяв, щоб було доволі хліба на селянському столі. 3. Конструкції зі сполучниками чи сполучними словами сфери питальної мови. Їх кваліфікують як питально- відносні, з непрямою відносністю чи непрямо-питальні. У підрядних частинах вживаються слова хто, що, який, чий, котрий, де, куди, коли, скільки…Держімо у секреті, чому ми, друже мій, цвітіння любим треє! Підрядна з’ясувальна частина здебільшого стоїть після головної частини  чи всередині її, рідше в препозиції: Що хотіла зробити, не знає. У реченнях цього типу виражаються однбічні об’єктні відношення. Співвідносяться з додатковими реченнями.

102.Складнопідрядні речення з кількома підрядними. Способи підпорядкування підрядних частин.Складнопідрядне речення, у складі якого є одна головна частина і дві або більше підрядних, називається складнопідрядним з кількома підрядними.  Залежно від особливостей структури складнопідрядні речення з кількома підрядними поділяються на три види: • з однорідною підрядністю; з неоднорідною підрядністю;  з послідовною підрядністю. У складнопідрядних реченнях з однорідною підрядністю однакові за значенням підрядні частини стосуються одного й того самого слова в головній частині чи всієї головної частини. У таких реченнях підрядні частини завжди одного виду. НАПРИКЛАД: Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає (Т. Шевченко). У цьому реченні дві підрядні з'ясувальні частини відносяться до дієслова-присудка розкажи в головній частині. У складнопідрядних реченнях з однорідною підрядністю в другій і наступних підрядних частинах підрядний сполучник може бути пропущений, а між підрядними однорідними частинами може вживатися сурядний сполучник. У складнопідрядному реченні з неоднорідною підрядністю підрядні частини по-різному пояснюють головну частину: 1.• підрядні частини одного або різних видів стосуються різних слів у головній частині; 2.• одна підрядна частина стосується всього змісту головної частини, а друга  -  якогось слова в головній частині; Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив (В. Симоненко). 3.• підрядні частини різного виду стосуються одного слова в головній частині.  У складнопідрядному реченні з послідовною підрядністю перша підрядна частина залежить від головної частини, друга — від першої підрядної, третя  -  від другої і  т.д.:  Епохо, дай мені завзяття на кожен день, на кожну мить, щоб міг нащадкам розказать я про те, як ми навчились жить (М. Сингаівський).  Дехто виділяє ще комбіновану підрядність (Комбінована підрядність — це підпорядкування різного характеру. Наприклад, речення «Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі не бабине літо, а справжнє літо» (Іван Нечуй-Левицький) містить спочатку дві послідовні частини, а потім одну паралельну. ) І.Складнопідрядні речення з кількома підрядними, поєднаними з головним способом супідрядності. Наприклад: Розкажи, як за горою сонечко сідас, як у Дніпра веселочка воду позичає (Т. Шевченко).Тут при одному головному реченні — два підрядних. Такий вид підпорядкування, коли два або більше підрядних речень  безпосередньо залежить від головного, називають супідрядністю , а підрядні речення - супідрядними. Супідрядність буває однорідна і неоднорідна. Однорідною супідрядністю називається такий вид підпорядкування, коли кілька підрядних речень одного типу пояснюють головне речення чи якийсь член речення в ньому в тому самому відношенні. Однорідні підрядні речення відносно головного можуть займати різні місця: а) бути перед ним. У таку позицію їх ставлять із стилістичних міркувань: цим підсилюється смислова значимість підрядних речень. Де синь стоїть над краєм, де в росах далина, ізнов шумить врожаєм колгоспна сторона (А. Малишко). б) займати центральне місце, розриваючи головне речення. / прудко, мов іскри з багаття огнисті, мов хвилі гірського потоку сріблисті, летять голоснії пісні (Леся Українка). в) йти за головним реченням. Така позиція буває найчастіше. Командувач оглянув, як зміцнювалися берегові батареї, як готувалися позиції, як усе жило наступним штурмом (Ю. Яновський). До головного речення підрядні однорідні приєднуються найчастіше за допомогою того самого сполучника, що повторюється. Неоднорідною супідрядністю називається такий вид підпорядкування, коли кілька підрядних речень різних типів стосуються одного якогось члена головного речення, даючи йому різнопланову характеристику, або стосуються різних його членів. Розрізняють три випадки неоднорідної супідрядності: а) Кілька речень підрядних різних типів стосуються одного якогось члена головного речення, даючи йому різну характеристику, розкриваючи різнопланові особливості або доповнюючи його значення різними поясненнями. Стосуючись одного члена головного речення, неоднорідні супідрядні відповідають на різні питання. Наприклад: Як тільки човен поринав серед хвиль, мені здавалось, що він уже йшов на дно (Ю. Збанацький). б) Кілька супідрядних речень стосуються не одного, а різних членів головного  речення. Це — так звана різночленна супідрядність. Різні члени можуть пояснюватись реченнями одного тину. в) Супідрядні речення різних типів стосуються різних членів головного речення.Напр. Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистийсержант, який саме розмовляв з прикордонниками (О. Гончар). - його увагу привернув кремезний плечистий сержант, Коли Черниш підходив до поста, що саме розмовляв з прикордонниками. II. Складнопідрядні речення з кількома підрядними, поєднаними з головним способом послідовного підпорядкування. Послідовна, або ступенева підрядність характерна тим, що з головним реченням безпосередньо пов’язується одне з речень підрядних, а з ним — друге, з другим — третє і т.д. Наприклад: Техробітниця мені сказала, що завуч живе в тому будиночку, який сховався під крислатими грушами.

103. речення розчленованої і нерозчленованої структури. Складнопідрядні речення з підрядними часу й умови. У структурному плані СП речення поділяють: 1)речення із нерозчленованою структурою – речення із прислівною залежністю підрядних частин, підрядна частина пояснює слово чи словосполучення. У таких структурах зв'язок обов’язків, бо головна частина характеризується семантичною незавершеністю іпрогнозує певний тип підрядної частини якби ти знав, як много важить слово. 2) речення із розчленованою структурою(детермінантною) – підрядна частина пояснює усю головну частину усміхнися моє серце тихесенько-тихо, щоб ніхто і не побачив. Зв'язок необов’язковий, головна частина є інформативно завершена і не прогнозує типу підрядної частини. СП з підрядним часу: від гол.до підр.частини можна поставити питання коли, доки. Підрядні часу можуть приєднуватися за доп. сполучників коли, як тільки, доки, поки, ледве, щойно. А також складені сполучні засоби: після того як…перед тим як. Є дві групи: 1)структури, в яких предикативні частини виражають одночасність дій, подій : коли копаючи картоплю, ключ угорі журавлиний кличе у невідомі краї.2) реч., які втражають значення різночасності: Як я малим збирався на весні іти у світ незнаними шляхами, сорочку мати вишила мені…Складнопідрядним реченням із підрядним умови називається складне речення, підрядна частина якого вказує на реальну чи нереальну (тобто бажану або можливу) умову, за якої відбувається чи могло б відбуватися те, про що говориться в головному реченні, наприклад: «І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку» (О.Довженко); «..Якби були такі тюрми, то всі б з волі пішли жити до тюрми» (І.Багряний). Сполучник коли в підрядному умовному реченні здебільшого має тільки умовне значення, не обтяжене часовим відношенням, і є стилістично нейтральним. Розрізняють два типи підрядних умовних речень. Речення першого типу виражають дійсну, реальну умову, при наявності якої можлива дія головного речення. Вони приєднуються до головного сполучниками якщо, як, коли, раз. Другий тип підрядних речень виражає умову ірреальну, тобто нездійсненну. Ці речення приєднуються до головного сполучниками коли б, якби, аби. Головне речення теж містить вказівку на нереальність дії, яка граматично виражається формою умовного способу. Підрядна частина відноситься до всього головного речення і може займати будь-яке місце щодо нього: «Якби фортуна не була сліпою, хіба б лежав той грек на дні Супою?» (Л.Костенко) «Які б то звуки розітнулись, Коли б ви дивних струн торкнулись!..» (О.Олесь).Коли підрядне речення містить реальну умову, воно здебільшого стоїть у препозиції щодо головного: «Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю» (М. Хвильовий).  Якщо підрядне речення стоїть перед головним, то в головному може бути сполучник-відповідник то: «Як хвиля мимо пронесе, То буде й далі добре все» (О.Олесь); «Як нема чого їсти, то й святий забунтує...» (В.Винниченко).

101. СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ З ПІДРЯДНИМИ ОБСТАВИННИМИ. Складнопідрядні речення з підрядним обставинним - це речення, в яких підрядна частина відноситься до члена речення головної частини, вираженого дієсловом, і виражає ознаку, напрямок, умову, міру дії чи стану тощо.Кількість підрядних речень більша, ніж існує різновидів обставин. Більшість обставинних речень формально двоченні (розчленовані). Розмежовують такі типи обставин:1.Із значенням часу – питання пов’язані з часовою характеристикою: коли? Як довго? з/до якого часу? Доки? Розрізняють: - одночасові  речення  та    -різночасові речення

Сполучні засоби: сполучники як, коли, поки, у той час, у міру того як…для одночасових

Та сполучникидо того як, перш ніж, поки, щойно, скоро – для різночасових. Із значенням місця – характеризує місце чи напрямок дії, про яку йдеться в головному реченні. Підрядна частина відповідає на питання де? Куди?звідки? Формально-синтаксичними показниками зв’язку частин є сполучні слова прислівникового походження де, куди, звідки. Семантика цих слів засвідчує місце дії (де), напрям (куди), вихідний пункт (звідки). У головному реченні сполучним словам де, куди, звідки можуть відповідати співвідносні слова (корелятивні прислівники) там, туди, тут, звідти тощо.

Залежно від семантики сполучних слів виділяють три групи речень з підрядним місця: 1) Підрядні, що вказують на місце дії (де?): Де кров текла козацька, трава зеленіє.2) Підрядні, що вказують на напрям дії (куди?) : Та куди не глянеш, впали чорноземи… 3) Підрядні, що вказують на вихідний пункт дії (звідки?) : Ой не відтіль вітер віє, відкіль мені треба. Із значенням способу дії. Підрядна частина виражає спосіб чи якість дії. Їх поділяють на дві групи: А) підрядні власне способу дії. Виражають значення способу дії, констатуючи відповідні факти без образного зіставлення дій; тут не використовуються підрядні порівняльні сполучники мов, неначе, немов…: Сталося там, що він мусив перемогти (як сталося?) Б) підрядні речення способу дії з відтінками наслідку і мети: Карпо вийшов й собі хрьопнув дверима так, що вікна задзвеніли. Відношення мети нашаровується в тому випадку, коли підрядна частина приєднується до головної сполучником щоб: Потапчук керував так, щоб триматись посеред Дніпра. Із значенням міри і ступеня – вказує на міру чи ступінь вияву ознаки, якості, вираженої прикметником, прислівником, кількісним прислівником у головному реченні, тобто дає кількісну характеристику наскільки? якою мірою? до якої міри? Сполучні засоби: сполучники щоб, як, що, мов, наче, немов (би) Сполучні слова скільки, наскільки, яким у гголовній частині відповідають співвідносні слова так, стільки, настільки тощо. З урахуванням змістових і граматичних відношень між головним і підрядним реченням виділяють такі групи підрядних міри і ступеня: - зіставлювані – ознаки, дії чи стани розглядаютьт як кількісно однакові / настільки…, наскільки/ - з відтінком наслідку – х-зують спосіб вияву дії чи ознаки про яку йдеться, з кількісного боку. Аж, хоч… - відтінок мети: стільки, щоб… З підрядним порівняльним: це речення, в яких підрядна частина з допомогою порівняння пояснює зміст усього головного речення. Підрядна частина відповідає на питання як? приєднується до голвної порівняльними сполучниками як, мов, немов, наче, ніби, сполучним словом як.  Завжди існують два об’єкти чи суб’єкти, які порівнюються. Не плутати з порівняльним зворотом!!! Наявність предикативної основи ( *неповне речення з пропущеним підметом, з пропущеним присудком або повне речення): Ліси вкрились зеленню, наче дівки стрічками. Із значенням причини. – підрядна частина вказує на причину.

104.Безсполучникові складні речення і проблема їх класифікації. Безсполуч. скл. речення - речення, предикатив. частини якого пов’язані за змістом та інтонаційно. 1.Частина дослідників трактує безсполуч. скл. як різновид скл.-суряд. чи скл.-підряд. речень. Цей погляд панівний до 1950р. Передбачає підстановкусуряд. чи підряд. сполучника. (Н., Раби - сьогодні не раби: шумлять знамена боротьби (Олесь) - підставляють «тому що» і це скл.-підр. причини) . 2.У ІІ пол. ХХст. ін. погляд: безспол. - окремий вид. Підстави виокремлення: не всі безсп. мають однозначні відповідникив системі сполучників, тож не можна трансформувати; Защебетав соловейко - пішла луна гаєм. - підходять суряд., і підряд. сполучники; не всі безспол. можна трансформувати зі збереженням відповідних змістових відношень. Сполучникові структури можуть не передавати їх. (Подивився я на хату - нема в мене хати.) серед безсп. є структури, які близькі до скл.-підряд., але неможливо вставити підряд. сполучник, проте суряд. сполучник встановлюється. (Не будь нас з Григорієм, ніхто б тої науки в Харкові не нюхав.) Вихованець І.  намагався знайти компромісний варіант і виділив з групи безспол.: безспол. суряд.; безспол. підряд.; безспол. скл. речення з недиференційованими синтакс. зв’язками між їх предикатив. частинами; 1 і 2 розглядаються у системі сполучн. структур, 3 як окремий грам. різновид слад. речення (Небо раптом нахмурилося, місяць ліг на хмару. - скл. безсп. суряд. з єднальн.Я знаю: в призначений долею вечір напророчать далеку дорогу три зозулі. - скл. безсп. підряд. зясувал.) З погляду структури скл. безспол. речення є : речення зі структурно зумовленими предик. часинами (син такс. конструкції, одна предик. частина яких має структурні елменти, що передбачають появу другої предик. частини: Мені здається: твої очі сині.); речення зі структурно незумовленими предик. часинами (нема спкец. структ. показників, які тісно об’єднували предик. частини (Я понесу тебе в далекі гори - ти так хотіла бачити смереки.); З погляду семантики є : речення з однотип. частинами(пред. частини незалежні, між ними не напрошується питання. Передають єднально-перелічувальні, зіставно-протиставні відношення, значення одночасності, послідовності перелічувальних подій, зіставлення або протиставлення); Речення зі зн. рівночасності становлять незамкнену структуру з спец. перелічув. інтонацією, порядок розміщення предик. частин - відносно вільний. Предик. частинами можуть бути називні речення: Високі айстри, небо синє, твій усміх милий. Зн. одночасності вираж.:  спільним компонентом (Тут на березі, ллються пахощі, шелестять казки, сплять роси вночі.) анафора (Хвиля котиться по водах, хвиля грає, бризка ними, поринає в них (Олесь).) вжив. у 2 предик. частині займен. або тих самих слів  Речення зі зн. послідовності  - відкриті структури, але вже з фіксованим порядком предик. частин. Зн. послідовності вираж.: порядок розташування предик. частин перелічувальна інтонація (Попрощалось сонце з чорною землею, виступає круглий місяць з сестрою-зорею) додат. засоби, н., прислів. (потім, надвечір) Речення, що вираж., зіставно-протист.зн. - зіст. чи протист. зміст двох предик. частин становлять структурні паралелізми. (Небо було синіше від моря, море було синіше від неба.)Це закрита структура. У багатьох реченнях ці зн. нелегко диференціюються. Протист. зн. виразніше виступає в речені. де заперечною є І предик. частина, а стердж. - ІІ. (Не тополю високую вітер нагинає, дівчина одинокая долю проклинає.) речення з різнотип. частинами (предик. частини взаємодіють за змістом, семантино неоднорідні, часто різнофункціональні. Відкрита структура з фіксованим порядком0 Речення зумовлені зн. предик. частини - між предик. частинами вст.. умовно-наслідкові відношення. Ічаст. - умова, ІІ - наслідок (Забудеш рідний край - твій корінь всохне.) Можуть вираж. часові відношення  Речення з пояснюв. зн. ІІ частини стосовно І - Пояснює всю предик. частину або компонент. ІІ частина обов’язкова, а зв'язок між частинами міцний. Різноманітні за значенням. Ці частини теж можуть бути зумовлені і незумовлені, тобто виражати причину-наслідок: І снилися мені все білі сни: на сріблі сяяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави… Такі структури вираж. Коментуючи відношення.

1. Ирландские этнонимы на карте Птолемея- опыт мифологической интерпретации
2. СТРОИТЕЛЬНАЯ АКАДЕМИЯ Учебный год 20132014 уч
3. вольных хлебопашцах был принят в 1801 г
4.  Определение и сущность теневой экономики 1
5. счетчика и условием завершения цикла; переменнаясчетчик должна быть целого int типа и может быть объявле.html
6. Российская таможенная академия СанктПетербургский имени В
7. Про охорону праці
8. Пути разрешения конфликтов подготовила учитель начальных классов Дворникова Т
9. а Познание может носить и осознанный характер например когда учёный исследует в лаборатории растение
10. і М~~гілік к~з айы к~гермейтін ба~шасымен Келмеске кетті к~ктем ~имасты~пен ~оштасып ем
11. Сравнительный анализ православия и католицизма
12. Сочинение- Пpометей - символічний обpаз нескоpеного наpоду
13. Диаграммы состояния с ограниченной растворимостью, в которых происходят эвтектические, перитектические, эвтектоидные, перитектоидные превращени
14. Тема- ТЕХНОЛОГІЯ ОБРОБКИ ТА ПЕРЕРОБКИ ПРОДУКТІВ ЗАБОЮ Питання- Основні види продуктів забою.html
15. Тема 18. Робота з колективом учнів Розкрити поняття колективу у спадщині видатних педагогів.
16. вклад внесли люди распахав большую часть равнин без учета необходимых агротехнических норм уничтожив защ
17. это расходы денежные траты которые необходимо осуществить для создания товара.html
18. Радиорелелі байланыс ж~не ~арышты радиобайланыс ~шін жиілік диапазоны
19. 1. Условия для заключения брака [2.html
20. . Одежда для командировки 11 2

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе