Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
10
ЛЕКЦІЯ №1 Загальне поняття міфу й міфології.
План:
1. Визначення міфу й міфології.
2. Теорії походження міфу
а) обрядова;
б) евгемеризм;
в) психоаналітична;
г) структурна.
Література:
Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма «міт») — буквально означає «переказ», оповідання про явища природи, минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Традиційно міф визначають як стародавню народну оповідь про явища природи, історичні події тощо або фантастичні оповідання про богів, обожнених героїв, уявних істот.
Слід зазначити, що деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та леґенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, леґендою — історії про героїв-людей, засновані на історичних постатях та подіях.
Міфоло́гія (грец. Μυθολογία — казкослів'я, виклад стародавніх казок, переказів) — сукупність міфів якого-небудь народу. Українці не мають, як кельти чи греки, зафіксованих збірок міфів, тому міфологічні уявлення українців учені викристалізовують із фольклорних текстів. У вербальному вигляді міфи українців – це сукупність казок, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя.
Неклюдов С.Ю. “К вопросу о фольклоре и обряде”: Согласно Е.М. Мелетинскому [1976, с. 37 и сл.], «миф . не действие, обросшее словом, и не рефлекс обряда», он появляется как ответ на познавательные потребности человека (среди млекопитающих . наиболее любознательного существа, чья неофилия не угасает с возрастом, как у других приматов [Моррис 2001, с. 141-142]). Миф гетерогенен, среди его источников . и бессознательное коллективной психологии, и интеллектуальная деятельность по производству символических форм, и «первичные обобщения» человеческого разума и т.д. Значения основных мифологических представлений и образов связаны с ориентацией человека в природной среде и в сообществе себе подобных, с его «базовыми» эмоциями (радость, удивление, гнев, страх, голод, сексуальное влечение и пр.), универсалиями и архетипами общественного сознания. При этом миф практически всегда является повествованием (прежде всего, космо- и антропогонического характера), которое, как уже упоминалось, обычно никак не выводимо из обрядовых структур и является особым фольклорным жанром. Вообще, фольклор в его наиболее архаических формах возникает на почве мифа и, очевидно, одновременно с ним, а мифологические сообщения передаются на разных уровнях фольклорной традиции — вплоть до стилистики входящих в нее текстов — религиозно-магических, обрядовых, сказочно-эпических, лирических, паремиологических и т. д. Все, что связано с сказочно-эпическим вымыслом, в наибольшей степени имеет свои корни в мифе, с обрядовыми же структурами больше соотносится поэтическая организация текста.
У первісному суспільстві міфологія була основним засобом розуміння світу, а міф виражав світовідчуття й світорозуміння його творців. Оскільки первісна людина не виокремлювала себе з оточуючого природного й соціального світу, то її мислення було синкретичним і невіддільним від емоційної сфери. В результаті людина одухотворювала природу, персоніфікувала неживі предмети і явища, переносила свої властивості на об’єкти природи, перед якими відчувала страх і яким поклонялися. Так виникали міфи про богів. Міфологічних предків людина також наділяла природними рисами. Боги та люди в міфах поєднувалися родинними зв’язками. Рослини, тварини, явища природи (тотеми) вважалися родоначальниками й охоронцями роду.
Уосібнення явищ природи та довкілля породжувало ідею багатобожжя й химерну міфологічну фантастику, що виявлялася в химерних описах зовнішності окремих богів, як то багаторукість, багатоокість, циклопічність тощо. Перенесення властивостей людини на неживі предмети та явища породжувало фантастичні оповіді, в яких люди були здатні до трансформації зовнішності, метаморфоз, хвороби зображувалися як чудовиська, космос – як світове дерево або принесений у жертву велет, предки – як звірі чи дерева-тотеми тощо.
На ранній стадії людської історії в міфах химерно поєднувались елементи реалістичних знань про дійсність, художні образи, моральні приписи й норми, релігійні уявлення. Найбільш поширеними були оповіді про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця, зірок та ін. (космогонія), про походження тварин, появу людини (антропогонія), про всесвітній потоп і т. д.
У сучасній науці міф трактується не лише як архаїчний переказ чи оповідання про походження світу, богів, природних і соціальних явищ, живих істот, людини тощо, а й як першооснова процесу мислення, що аналізує оточуючу дійсність протягом існування людства. Міф визначається як позачасова модель людського мислення (від минулого до сучасності), як сукупність парадигм, що відображають усі проблеми людства.
О. Потебня вважав, що за словом стоїть міф, слова – продукти передусім міфічного мислення народу. Російський дослідник Є. Мелетинський називав міф одним із центральних феноменів у історії культури, засобом систематизації життєвих явищ і процесів, первинною моделлю кожної ідеології й культури, літератури, мистецтва, релігії, філософії й науки.
Міфотворчість – важливе явище в культурній історії людства. Відомий православний філософ А. Лосєв заперечував, що міфологія – це примітивне чи донаукове мислення ранніших епох. Учений вважав, що міфологія є видумкою лише з наукового погляду, а з точки зору міфічної свідомості міф – це реальне життя. Міф не ідея, а максимально конкретна реальність, необхідна категорія людської свідомості й буття взагалі. О. Лосєв називав міф словесно оформленою чудесною історією особистості.
На думку філософа, міф відмінний від науки, він безпосередній, насичений емоціями, реальними життєвими переживаннями. Він олюднює, обожнює або ненавидить. Міф емоційний, практичний, насущний. Наприклад, свідомість людей, що споживають м'ясо абсолютно відмінна від свідомості вегетаріанців. При цьому свідомість і тих, і тих міфічна.
Міфологізм особистості проявляється в одязі (його фасоні й кольорах), зачісці, манері ходити, говорити тощо. Щоб змінити поведінку або принаймні манеру одягатися, необхідно спочатку змінити свідомість.
О.Лосєв наголошував, що міфічне мислення не варто протиставляти науковому. Адже наукове мислення також можна назвати міфічним. Міфічною є ідея соціальної рівності, або теорія безкінечного поділу матерії чи безкінечного прогресу суспільства. Не наука заперечує міф, а одна міфології заперечує іншу міфологію, нові міфи заперечують старі, як наприклад, християнські міфи боролися з язичницькою міфічною свідомістю.
Міфологи другої половини ХХ ст. докорінно змінили погляди на міф: вони довели, що існують сучасні міфи, що кожному часу властива своя міфологія. Масова свідомість, ментальність базуються на міфології, особливості якої визначаються параметрами часу, етносу, гендеру, соціуму.
2. Теорії походження міфу
Починаючи з ХІХ ст., з часів вивчення міфу існувало багато теорій міфу. Ключовим у міфології є питання походження міфу. При цьому всі версії сходяться на тому, що проблему походження міфу вирішити неможливо. Можна говорити про структуру міфу, його функції, різновиди, співвідношення з ритуалами. Міф не має сталої форми, його сутність становить не стиль і форма розповіді, а суть, історія, про яку розповідається.
Вивчення міфів започаткувала міфологічна школа – напрям у фольклористиці та літературознавстві початку XIX ст., запроваджений німецькими романтиками. Міфологічна школа ставила за мету з’ясувати походження міфу й фольклору. Міфологічну теорію (її ще називають арійською, індоєвропейською) розробили брати Вільгеьм та Якоб Грімми, Якоб видав у 1835 р. монографію «Німецька міфологія», де а основі фольклору реконструював міфи первісних германців, порівняв їх із міфами скандинавів («Едда») та слов’янськими. Він пояснив подібність казкових сюжетів у різних народів їх походженням із єдиного джерела – міфів аріїв, що були першопредками індоєвропейців. Вони рознесли свої міфи по всьому світу, де селилися їхні нащадки. Міфологію розцінювали як виразник народного духу, народну релігію, основу національної культури.
Німеький філософ Фрідріх Шеллінг (Историко-критическое введение в философию мифологии. Кн.1. Лекц. 10. Соч. В 2-х тт.: Т.2.) висунув гіпотезу, що доісторичний час кардинально відрізнявся від історичного: тоді люди значно більше переймалися концептуальними проблемами буття, аніж проблемами побуту. В доісторичний час свідомість людства була підпорядкована внутрішній необхідності або процесу, який віднімав його від дійсного світу.
Абсолютно-доісторичний час, на думку Шеллінга, – час повної історичної нерухомості, час ще не розділеного, єдиного людства, яке само не потребувало часового обмеження. Буття для нього – це повторюване коло рівномірних перемін, які не лишають сліду і зоставляють ціле в тому стані, в якому його знайшли. Це час тотожності, отже час без часу. Байдужність потокового часу утримується пам’яттю у формі неймовірного продовження життя найдревніших поколінь, оскільки передає байдужість до його тривалості: яке то має значення, що коротше, а що довше? Перед цим часом, як зауважує Шеллінг, міг бути час надісторичний, в якому немає істинних «до» і «після». Це – вічність.
Кожен народ, який внаслідок свого внутрішнього рішення став народом, пережив кризу доісторичного часу і, звільнившись від нього, ринувся у послідовність діянь і вчинків зовнішніх, мирських, світський характер яких перетворив їх у вчинки історичні. Шеллінг дав визначення історичному часу як часу розмежування народів, часу кризи, переходу до розділення. Він дійшов до висновку, що історичний час – не продовження доісторичного, це зовсім інший час, який наповнений подіями іншого виду, що підпорядковуються зовсім іншому закону.
На думку філософа, епохи розрізняються не інтенсивнішими ступенями розвитку культури, а внутрішніми, якісно іншими принципами, кожен із яких свого часу міг сягнути найбільшого піднесення. Тому велич Гомера не змогли перевершити пізніші епохи, а часи творення нового мистецтва не змогли дотягнутися до величної сили індійських та єгипетських будов чи колосальних міфологічних уявлень, що перевершують всі масштаби. Ця сила піднесла людську свідомість з її міфологічними уявленнями над усіма обмеженнями реальності, пронесла людство над першими щаблями розвитку, вдихнула велич у твори мистецтва. Кінцевим результатом виникнення міфологічних систем і вчень про Богів став розподіл людства на народи.
Молодші міфологи – Адальберт Кун розробив так звану «метерологічну теорію міфу», за якою індоєвропейські міфи виникли внаслідок спостереження людей за природою. Вільгельм Шварц висунув «грозову теорію» – гіпотезу про обожнювання бурі й грому, а Макс Мюллер – «солярну теорію» – про обожнювання сонця та небесних світил, а також лінгвістичний метод реконструкції арійських міфів: міфологія – це хвороба мови. Останню теорію наслідував російський учений Олександр Афанасьев, яий у 1870 р. уклав двохтомне видання російських казок та ряд праць про походження міфів (Афанасьев А.Н. Мифология Древней Руси. – М., 2005). У праці «Походження міфу, метод і засоби його вивчення» він зауважує, що головним джерелом для пояснення міфічних вірувань є мова. У період створення мови люди виражали свої враження за допомогою метафор «очі неба» , які з часом при переході від одного покоління до іншого втрачали свій поетичний смисл й стали сприйматися буквально, тобто обростати міфами, наприклад про якусь багатооку істоту – сторожа нічного неба Аргуса. У результаті наступних переробок відбувалося роздроблення міфологічних сказань (щось залишалося, щось втрачалося); низведення міфів на землю, приспособлення їх до людських потреб і географічне прикріплення міфів до тієї чи іншої місцевості (небесні бої – людські війни); виникнення канону, пантеону богів і моральної мотивації їхніх дій.
Представники міфологічної школи в Україні – О. Потебня, М. Костомаров, О. Котляревський, М. Сумцов, І.Нечуй-Левицький та ін. дослідники. Вони трактували міф як явище архаїчне, дофольклорне, долітературне.
Олександр Потебня переймався проблемою співвідношення міфу й слова. Незакінчена праця «Із записок з теорії словесності» (помер у 1891 р.). Професор стверджував, що для нас міф, який ми приписуємо первісній людині, є лише поетичний образ. А для носія міфу цей образ цілком, не розкладаючись, переноситься у значення. Міф є виразом, у якому образу, що має суб’єктивне значення, приписується об’єктивність ( мої приклади – сонце сходить, заходить). Потебня демонструє руйнацію тексту на прикладі вторинних календарних міфів: Знайдення голови Іоана Хрестителя (Обрєтение 24 лютого – народна етимологія – чоловік до жінки обертається, Симона Зілота – переосмислення за співзвучністю до рідної мови – отже «копати зілля»).
Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу Ескіз української міфології» описує фольклорні образи богині Сонце, Зоря, Хмара тощо.
На сьогодні в процесі вивченя міфів викристалізувалися такі найвідоміші теорії походження міфу: обрядова, евгемеризм, психоаналітична, структурна.
Обрядова теорія – одна з найпопулярніших і найаргументованіших теорій англійської антропологічної школи. Англійська антропологічна школа (Е. Тайлор, Е. Ленг та ін.) шукала пояснення міфічного феномену в еволюційному розвитку суспільства від стадії дикунства до цивілізованої. Цивілізоване суспільство є ланкою ланцюга еволюції: воно має тісний зв’язок із минулим; і цей зв’язок виявляється в пережитках, що повсюдно зустрічаються в сучасній культурі. Е. Тайлор у своїх поглядах відштовхується від дарвінівської теорії еволюції, яку вважає основним принципом свого методу.
Згідно з Е. Тайлором, релікти давніх цивілізацій приховують у собі коди для розв’язування загадок сучасного та прогнозування майбутнього людини. Це положення отримало назву “теорії пережитків” і стало одним із найвідоміших положень Е. Тайлора. Отже, за його теорією, у свідомості сучасної людини існують певні пережитки, які для давньої людини були живим словом. До таких рудиментарних залишків було віднесено і міф.
У своїй базовій праці “Первісна культура” (1871) Е. Тайлор твердить про “дитинство людства”, що припадає на час існування племен первісного суспільства, “міфологія яких є водночас і найбільш визначеною, і найбільш рудиментарною…”. Міф слід досліджувати в тісному зв’язку з розвитком культури, складовою якої він є. Називаючи первісні часи “дитинством людства”, дослідник має на увазі подібність розумового розвитку дитини і дикуна. Обмеженість досвіду пізнання світу, наївність інтерпретації цього досвіду і недостатність суспільного впливу – ось ті риси, що їх зближують. Найпростіші форми поведінки спричинені нерозвинутістю менталітету як первісної людини, так і “цивілізованої” дитини, можуть виражатись, наприклад, у схильності “бити неживий предмет, що спричинив страждання. Дикун у Бразилії б’є камінь, об який спіткнувся, або стрілу, яка вразила його”. Не менш цікавим здається приклад із сучасного автору побуту Німеччини. Коли помирає господар або господиня оселі, згідно із традицією, “не тільки до кожного вулика в саду, але й кожної тварини у стайні, і навіть до кожного лантуха зерна треба торкнутися, і все, що є у будинку, слід струснути, щоб вони знали, що господар помер”. Наведені приклади підтверджують не що інше, як примітивну віру людей в одухотвореність неживих предметів – анімізм (віра в аніму – душу). Виходячи із раціональності мислення дикуна, згідно з Е. Тайлором, віра в аніму спричинена раціональними спостереженнями того ж дикуна за процесами і подіями життя (смерть, хвороба, сновидіння). “… По суті таке розуміння психічних особливостей давніх і є для Е. Тайлора визнанням їх основним джерелом міфотворчості. Створення міфів дослідник відносить тільки до ранньої стадії людського існування – первісної. За інших часів міф лише видозмінювався, доповнювався, обростав новими деталями, характерними відповіднодля більш цивілізованих епох. Ця ідея пізніше стане одним із провідних принципівметодології послідовників Е. Тайлора. Детальніше про ці погляди прочитаєте у науковій статті (Шадріна Т.В. Міфопояснювальні теорії англійської антропологічної школи – інтернет)
Антропологічні погляди на міф (переважно Е. Тайлора, Е. Ленга) знайшли своє подальше продовження у багатотомному дослідженні Дж. Фрейзера “Золота гілка” (перше видання датоване 1890 р.). Ця праця дала імпульс для формування так званої ритуально-міфологічної школи ХХ ст. Її ще називають кембріджською або теорією англійського вченого Джеймса Джоржа Фрезера. («Золота гілка» рос переклад 1928 р.). Фольклорист і релігієзнавець Д. Фрезер зібрав величезний фактичний матеріал, на основі якого узагальнив дослідження обрядів, ритуалів, магічних практик, табу різних народів. На початку книги інтригує читача описом ритуалу зміни жреця в храмі Діани в Італії. Бажаючий стати жрецем повинен був у двобої вбити старого жреця й зірвати золоту гілку зі священного дерева, яке денно й нощно охороняв старий жрець з мечем Діани, зберігаючи тим самим і своє життя. Він дійшов висновку, що функція архаїчних міфів полягає в поясненні обряду чи колективного ритуалу. Міф появився у зв’язку із зародженням розповіді як такої (Фонтенроуз – міфолог ХХ ст.). У перші розповіді включалися пригоди, полювання, поєдинки, походи, тобто ці розповіді були пов’язані із реальними подіями. Вимишлені історії почали розповідати значно пізніше. Тому міфи – це слова, якими супроводжувалися ритуали, те, що говориться при певних обрядових діях. Міф існує як додаток до обряду, обряд ініціює появу міфу. Міфологію складають перекази, магічні вірування, релігійні розповіді, забобони, вимисел, обрядові формули, літературні образи й символи, соціальні ідеали. Зауважимо, що обрядові дії постійно трансформуються, переосмислюються, тому і міфи весь час змінюються.
Фрезер створив теорію магії і релігії. На його думку, первісна людина спочатку вірила в свою здатність впливати на природу за допомогою магії. Це «стадія магії». Пізніше, розчарувавшись у такому способі впливу, люди прийшли до висновку, що предмети й явища перебувають під впливом духів і богів, тому треба задобрювати молитвами саме їх. Це стадія релігії, яка пізніше змінилася «стадією науки», пронизаної вірою в здатність людини пізнати закони природи й оволодіти ними. Наука, як і магія, базується на тезі про незмінність перебігу природніх явищ, у той час, як релігія допускає їх порушення в результаті чудесного впливу богів.
Ці погляди частково успадковує і французький антрополог ХХ ст. Мірча Еліаде, твори якого написані в 60-70-х рр. («Священні тексти народів світу», «Міф про вічне повернення», «Окультизм, чаклунство й моди в культурі», «Таємні обряди ініціації й посвячення» та ін.. Боги – це колишні царі, яких обожествили (М. Еліаде). Основна ідея цієї ткеорії – міфи засновані на історичних подіях та описують історичних осіб. Шукати у міфах історичні прив’язки дуже складно і навряд чи перспективно. На принципах евгемеризму заснована історична школа у фольклористиці. У носія традиції і дослідника принципово різне відношення до міфу. Носій традиції не порівнює міф із реальністю, міф для нього важливіший і має більшу цінність, аніж реальність. Сторонній спостерігач, навпаки, порівнює міф і реальність і бачить невідповідність міфу реальності.
Міфологія – поле підсвідомих, але логічних ментальних операцій в пошуках виходу із суперечностей дійсності. Таким виходом є медіатор (серединний): в опозиції природа / культура - це одяг, війна / мир – істота, що поїдає падаль тощо. Логіка міфу є бріколажем (набором засобів під рукою), тобто міфологічний процес перетворює старі структури в нові.
Висновок: Отже, вичерпного загального визначення міфу, як і відповіді на питання, звідки він походить, на сьогодні не існує. Думається, що в процесі подальшого активного вивчення міфів нас чекають нові відкриття у сфері міфології.