Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
12.Громадянська війна в Китаї — серія збройних конфліктів на території Китаю між силами, підконтрольними владі Китайської Республіки та китайськими комуністами в 1927 — 1950 роках (з перервами).
Війна почалася в 1927 році після Північного походу, в ході якого за рішенням правого крила Гоміньдану, на чолі якого стояв Чан Кайші, був розірваний союз між Гоміньданом та КПК.
Перший етап (1927-1936)
Влітку 1926 року частини китайської Національно-революційної армії (НРА) на чолі з Чан Кайши виступила у військовий похід в Північний Китай (згодом увійшов в історію як Північний похід). Чан Кайши мав намір покінчити з клікою бейянських мілітаристів, що панувала в північних і північно-східних районах Китаю, а по-друге - звільнити від іноземців так звані «відкриті» порти, в яких раніше їм було дозволено вести торгівлю.
У міру просування на північ НРА вела успішні військові дії проти мілітаристських лідерів. На початку 1927 року під контроль урядових військ перейшли провінції Хунань, Цзянси, Фуцзянь. Вожді мілітаристів, побоюючись розгрому з боку НРА, переходили на її сторону для збереження своїх сил. 21 березня 1927 року війська Чан Кайши взяли Шанхай. Однак у цей момент між Гоміньданом і китайськими комуністами почали виникати розбіжності. Найважливішою їх причиною стала стратегія комуністів, що викликала невдоволення серед населення і суперечила прагненню гоміньданівців до відновлення стабільності в країні. Комуністи, у свою чергу, виступали проти отримання коштів на потреби держави з боку великих землевласників та іноземних капіталістів.
Як наслідок, в квітні 1927 року Чан Кайши, побоюючись можливого захоплення влади комуністами, розірвав зв'язки з КПК, а також відмовився від присутності на території Китаю військових радників з СРСР. Почалися арешти членів КПК. У період з 12 по 15 квітня тривали масові арешти комуністів на території Китаю: були розгромлені комуністичні організації в містах Нанкін, Ханчжоу, Нінбо, Аньцин, Фучжоу. Комуністичні виступи в Шанхаї, що виникли на початку місяця, були жорстоко придушені. Квітневі події 1927 згодом отримали назву Шанхайська різанина.
У грудні 1936 року гоміньданівські генерали Чжан Сюелян та Ян Хучен під час так званого «Сіаньського інциденту» заарештували Чан Кайші, змусивши його погодитися на пропозицію комуністів про перемир'я — з тим щоб обидві сторони могли зосередитися на боротьбі проти японських загарбників. Після перемоги над Японією громадянська війна відновилася з новою силою.
Другий етап (1945-1950)
Другий етап тривав з 10 жовтня 1945 року, від зриву гоміньданівцямиі чунцинських мирних переговорів, які велися під патронажем Патріка Джея Херлі, по 7 серпня 1950 року, коли завершилася битва за острови Ваньшань). Основна фаза широкомасштабних дій з боку КПК почалася 26 червня 1946 року. Міжнародно визнаний китайський уряд (гоміньданівський) неодноразово безуспішно намагався домовитися з СРСР про сприяння в діалозі з КПК. У 1946 р. Цзян Цзинго за дорученням свого батька Чан Кайши провів у Москві переговори з Йосипом Сталіним. Переговори закінчилися провалом: Сталін відмовився допомогти врегулювати відносини Гоміньдану з КПК, незважаючи на величезні вигоди, які обіцяв йому Чан Кайши[1].
В березні 1947 р. гоміньданівські війська перейшли в наступ і взяли місто Яньань, де розташовувався ЦК КПК і головний штаб НВАК. Але це був тимчасовий успіх і через деякий час комуністи перейшли в контрнаступ. У листопаді 1948 р. всі сили НВАК були зведені в чотири армії:
5 грудня 4 армія і дві групи військ Північного Китаю перейшли в наступ на фронті протяжністю 800 км. Метою операції було оволодіння центром провінції Чахар, Тяньцзінем - найбільшим економічним центром і портом, а також оволодіння Пекіном.
Після ряду успішних операцій, 31 січня 1949 року Китайська Червона Армія без бою вступила в Пекін. 21 квітня комуністи форсували Янцзи, узявши 23 квітня Нанкін. В цей час в збройне протистояння виявились втягнутими кілька військових кораблів Великої Британії. 27 травня був узятий Шанхай. 1 жовтня в Пекіні була проголошена Китайська Народна Республіка. 14 жовтня був узятий Гуанчжоу.
Основні бойові дії завершилися з висадкою китайських червоноармійців на острові Хайнань і повним оволодінням ним за допомогою місцевих партизан навесні 1950 року, після чого під контролем комуністів виявився континентальний Китай і острів Хайнань, а під владою Гоміньдану залишилися острова Тайвань, Пенху (в Тайванській протоці) і група островів (Цзіньмень та Мацзу), що відносяться до провінції Фуцзянь.
Значну підтримку НВАК та КПК надавав Радянський Союз.
Формально КНР досі знаходиться з Китайською Республікою в стані війни.
13 Проголошення КНР і початок будівництва соціалізму в Китаї (1949-1958 рр.). І. ПРОГОЛОШЕННЯ КНР І ПОБУДОВА - «ОСНОВ СОЦІАЛІЗМУ»
Китайський народ під час війни з японськими агресорами (1937—1945) зазнав величезних людських та матеріальних втрат. Загинули численні культурні цінності, було зруйновано міста, країна фактично розпалась на самостійні райони. У Китайській Республіці запанували голод, епідемії, злидні.
На завершальному етапі Другої світової війни війська СРСР провели успішні операції, розгромивши японців на суходолі. Величезна територія Північно-Східного Китаю — Маньчжурія — з населенням понад 40 млн чол. стала зоною тимчасової окупації радянської армії.
У сталінських планах побудови «соціалістичного табору» Китаю відводилась важлива роль.
Радянська військова адміністрація перетворила Маньчжурію на зону, закриту для представників законного уряду лідера партії Гоміндан (Національна партія) Чан Кайші. Це було розцінено урядом Китайської Республіки як втручання СРСР у внутрішні справи країни, спрямоване на провокування громадянської війни, як грубе порушення Договору про дружбу і союз між Радянським Союзом та Китаєм, укладеного у серпні 1945 р.
Протягом 1946 р. між комуністичними та урядовими військовими підрозділами тривали локальні збройні сутички. Навесні 1947 р. наступом армій КПК з Маньчжурії розпочалась громадянська війна.
1 жовтня 1949 р. на центральній площі Пекіна Тяньаньмень було проголошено Китайську Народну Республіку. У континентальному Китаї утвердився комуністичний тоталітарний режим.
У грудні 1949 р лідер КПК Мао Цзедун прибув до Москви на святкування ювілею Й. Сталіна. Під час його тривалого візиту у лютому 1950 р. було підписано Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу між СРСР та КНР строком на 30 років.
Китайські комуністи за радянським зразком швидкими темпами проводили індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, докорінну перебудову в галузі культури та освіти. У листопаді 1955 р. політбюро ЦК КПК прийняло рішення підпорядкувати державі підприємства приватного сектора промисловості та торгівлі. У 1956 р. протягом 8-9 місяців було проведено суцільне кооперування сільського господарства.
Як і в СРСР, ці заходи супроводжувалися масовими репресіями.
ІІ. КУЛЬТ ОСОБИ МАО ЦЗЕДУНА ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ КОМУНІСТІВ КИТАЮ
Події другої половини 50-х років у СРСР позначились і на розвиткові Китаю. Гасла М. Хрущова —«Наздогнати й перегнати США в галузі економіки», «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» - втілились у ще більш авантюристичному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п'ятирічки.
З серпня 1958р. протягом кількох місяців усе сільське населення Китаю було загнане у 26 тис. «народних комун». Характерною ознакою їх було тотальне одержавлення власності — від присадибних ділянок, худоби аж до речей особистого вжитку. Ще однією характерною рисою була воєнізація праці, створення «трудових армій». Селяни, об'єднані у роти, батальйони, полки, на світанку солдатським кроком вирушали на польові роботи, а повертались у домівки після заходу сонця. Платнею за роботу була миска рису.
На початку 60-х років загострились радянсько-китайські відносини. Мао Цзедун виступив проти розвінчання М. Хрущовим культу особи Сталіна. Більше того, він став претендувати на місце вождя міжнародного комуністичного руху, яке завжди належало лідерові КПРС. Ідеологічні суперечки радянських і китайських комуністів поступово призвели до згортання економічних, торговельних зв'язків, а згодом і до прикордонних збройних сутичок у другій половині 60-х років. ,
28. Індія в період прем'єрства І.Ганді.
Уряд І. Ганді
Після смерті Дж. Неру 1964 р. прем'єр-міністром Індії став Лал Бахадур Шастрі. У своєму першому виступі по радіо він заявив, що його уряд неухильно йтиме курсом Дж. Неру.
Однак у січні 1966 р. Шастрі несподівано помер від серцевого нападу. Незважаючи на протидію опозиції на чолі з М. Десаї, третім прем'єр-міністром незалежної Індії стала Індіра Ганді, дочка Дж. Неру.
Уряд І. Ганді розумів необхідність рішучих соціально-еконо-мічних реформ. Перша програма їх здійснення передбачала націоналізацію банків і системи загального страхування, поступове переданий до рук держави експортної та Імпортної торгівлі, організацію кооперативної торгівлі товарами широкого вжитку в містах і сільській місцевості, встановлення обмежень на міське землеволодіння, якнайскоріше здійснення земельної реформи, скасування пенсій і привілеїв князів.
Індіра Ганді рішуче приступила до виконання програми дій. Одначе вона зіткнулася з величезними труднощами як в економічній, так і в політичній сфері.
Світова енергетична криза середини 1973 — початку 1974 рр. призвела до кількаразовою збільшення витрат на імпорт нафти, за рахунок якої покривалися 2/3 потреб Індії у цьому виді сировини. Стався різкий спад виробництва в енергетиці,- що, своєю чергою, негативно позначилося на промисловості. Тривали зростання цін та інфляція.
Сільському господарству завдала тяжкого лиха страшна посуха, що тривала чотири роки поспіль. Падав і без того невисокий життєвий рівень населення. Незважаючи на оголошений урядом І. Ганді курс на досягнення економічної самостійності, Індія мусила знову вдатися до солідних іноземних позик. В умовах економічної кризи наростав спротив опозиції. За цієї ситуації уряд вдався до екстраординарних заходів: 26 червня 1975 р. оголосив надзвичайний стан у країні.
Тим часом опозиція консолідувала свої сили. Депутати парламенту від правих партій об'єдналися в одну фракцію, що дістала назву "Джаната фронт", перетворену потім на "Джаната парті" (Народна партія).
На виборах до парламенту, що відбувались у березні 1977 р., більшість місць (270) отримали представники "Джаната парті", а ІНК здобула лише 153 місця. Відтак було сформовано уряд "Джаната парті" на чолі з Морарджі Десаї. Скінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК.
Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. На початку 1978 р. І. Ганді оголосила про створення нової партії, названої Гї ім'ям, — Індійський національний конгрес (Індіри), що стояв на позиціях М. К. Ганді та Дж. Перу
29. Проголошення незалежності і початок розбудови держави Пакистан
Британська Індія і створення Пакистану. У 18-19 ст. Англія розповсюдила свій контроль на всю Індію, включаючи території, які пізніше увійшли до складу Пакистану. Бенгалія була завойована в 1757, Сінд в 1843 і Пенджаб в 1849. У 1857 спалахнуло антианглийское повстання сипаїв, які наполягали на передачі влади номінального правителя Індії Бахадур-шаха II. Повстання було придушене, Бахадур-шах II засуджений і відправлений в Рангун в довічне заслання, династія Великих Моголів припинила своє існування.
Після 1857 безперечним лідером ісламської громади в Індії став Саїд Ахмад-хан (1817-1898), який наполягав на мирних відносинах з Британією і прийняття західної системи освіти. У 1875 Ахмад-хан заснував мусульманський університет в Алигархе. У 1883 йому вдалося переконати британські колоніальні влади організувати роздільні виборчі курії для індусів і мусульман. У 1887 Саїд Ахмад-хан наполіг, щоб прихильники ісламу відокремилися від партії Індійський національний конгрес, заснованої в 1885 році. Розділ Бенгалії в 1905 спонукав послідовників Ахмад-хана вимагати окремої квоти для мусульман при вирішенні у майбутньому конституційних питань. Відмовляючись від політичної установки свого покійного лідера, його адепти утворили в грудні 1906 р. у Дацці всеиндийскую Мусульманську лігу, яка надалі почала боротьбу за утворення Пакистану. Прийнятий у 1909 англійським парламентом закон «Реформа Морлі - Мінто» передбачав спеціальне представництво мусульман та інших меншин у виборних органах. Пізніше цей принцип за наполяганням мусульман був врахований у законі «Реформа Монтегю - Челмсфорда» (1919) і в Законі про управління Індією (1935).
У 1920-ті роки індуси і мусульмани виступили єдиним фронтом під ідейним керівництвом Махатми Ганді, який в 1921 році в знак протесту проти ворожої позиції Великобританії по відношенню до Турецького халіфату проголосив кампанію громадянської непокори. У 1920-1930-х роках зріс політичний авторитет Мухаммеда Алі Джини (1876-1948) і поета-мислителя Мухаммада Ікбала (1877-1938), які підготували ісламську громаду до сприйняття ідеї розділу Індії. Звертаючись до учасників сесії Мусульманської ліги в Аллахабаді 29 грудня 1930, Ікбал висловився на користь існування окремого ісламської держави на субконтиненті, але не торкнувся питання про майбутнє Бенгалії. В Лахорі 23 березня 1940 Мусульманська ліга під керівництвом Джини оголосила своєю метою утворення держави Пакистан (запропоноване назва країни було неологізмом). Лахорская резолюція 1940 декларувала: «Райони, в яких мусульмани становлять чисельну більшість, як, наприклад, в Північно-Західній і Східній Індії, слід об'єднати для конституювання незалежних штатів, а складові їх адміністративно-територіальні одиниці повинні мати автономією і суверенітетом». У 1946 спрямована з Великобританії спеціальна урядова місія розробила план по збереженню цілісності Індії, передбачав регіональну автономію для мусульманського населення. Пропонувалося виділити дві географічні зони з переважанням мусульман: одна з них повинна була охопити північно-західний Белуджистан, Північно-Західну Прикордонну провінцію, Пенджаб і Сінд, інша - північно-східний Ассам і Бенгалію. Інша частина Індії розглядалася як єдине утворення з індуським більшістю. Рекомендувалося надати центральному уряду лише мінімальні права. Однак цей план, прийнятий Лігою, був відкинутий Індійським національним конгресом, після чого поділ Британської Індії став неминучий. 14 серпня 1947 р. на політичній карті світу з'явилися дві нові незалежні держави - Індія і Пакистан.
30. Пакистан в період правління генерала Зія-уль-Хака.
Сам Зія-уль-Хак стверджував що «його єдиною метою була організація вільних і справедливих виборів», але на ділі ліквідував конституцію. З 5 липня 1978 року став також міністром оборони і міністром закордонних справ Пакистану.
Зія дотримувався лінії ісламізації і прагнув привести кримінальне законодавство країни у відповідність з нормами традиційного мусульманського права. Були відновлені деякі юридичні процедури, що приписуються ісламом у сфері оподаткування та банківській справі.
В умовах складної внутрішньо - та зовнішньополітичної обстановки Зія-уль-Хак вирішив спертися на пакистанських ісламістів з числа сунітів. У відповідь на їх вимоги «шариатизации» уряд у 1977-1979 роках прийняла ряд законів, які передбачали застосування традиційних ісламських покарань за злочини.
З введенням радянських військ до Афганістану в кінці грудня 1979 року Зія-уль-Хак дозволив американським властям використовувати Пакистан як базу матеріально-технічного постачання афганського руху опору. Значне число співробітників пакистанської розвідки займалися транспортуванням зброї і спорядження на пункти перекидання моджахедів. У таборах моджахедів на території Пакистану містилися захоплені в полон радянські військовослужбовці, частина з яких загинула в неволі. За експертними оцінками, без сприяння Пакистану опір моджахедів було б приречене на невдачу. Внаслідок цього радянське керівництво і преса звинувачували Зія-уль-Хака в заступництві моджахедам, в Москві пакистанський президент сприймався як недружня фігура, якщо не сказати прямо - ворожа. Тим не менш, в листопаді 1982 року, в розпал війни в Афганістані, Зія-уль-Хак завдяки оказії і без запрошення вчинив украй несподіваний візит в СРСР, побувавши в Москві на похоронах Леоніда Брежнєва. Однак зустрілися з ним за столом переговорів Юрій Андропов і Андрій Громико так і не змогли ні в чому переконати пакистанського лідера. Тоді з метою дестабілізації режиму Зія-уль-хака силами радянського контингенту стало здійснюватися витіснення в Пакистан мільйонів афганських біженців, радянські літаки все частіше перетинали кордон, щоб бомбардувати бази афганських моджахедів у Пакистані, забезпечувалися зброєю етнічні групи і племена, які мали хоч якісь претензії до Зія-уль-Хаку[1][2].
В грудні 1984 року Зія-уль-Хак провів референдум про ставлення до політики ісламізації. Її схвалення, неминуче в умовах Ісламської Республіки, завбачливо погоджувалося з продовженням президентських повноважень на п'ять років.
30 грудня 1985 Зія скасував воєнний стан і відновив дію конституції 1973 року з поправками, які збільшили владу президента, надавши йому право розпускати уряд і законодавчі органи країни і провінцій. Закон про партії, прийнятий через кілька місяців, дозволив їм функціонувати легально за умови виконання офіційних приписів. Опозиційні організації активізували напади на режим Зія-уль-Хака, вимагаючи регулярних виборів у домовлені строки і наполягаючи на повне відновлення конституційних норм. Найбільш авторитетним лідером цієї частини суспільства стала очолила ПНП Беназір Бхутто, дочка Зульфікара Алі Бхутто.
Надалі позбавивши себе та інших представників військово-бюрократичної прошарку від відповідальності за попрання громадянських прав і свобод, Зія-уль Хак оголосив 30 грудня 1985 року про скасування воєнного стану. При цьому він прямо дав зрозуміти, що цей акт носить чисто символічний характер.
Однак поступово з'ясувалося, що цивільні партнери Зія-уль-Хака, і в першу чергу призначений ним прем'єр-міністр М. Х. Джунеджо не хочуть залишатися на других ролях.
Чаша терпіння президента переповнилася, коли прем'єр-міністр Джунеджо задумав скоротити військові витрати під приводом, що це відповідає побажанням фінансових донорів Пакистану. 29 травня 1988 року Зія-уль-Хак розпустив нижню палату парламенту, відправив у відставку цивільного прем'єр-міністра, а разом з ним центральне і провінційне уряду. В інтерв'ю західнонімецької газеті «Франкфуртер Рундшау» президент заявив, що Пакистан занадто нерозвинена країна, щоб мати демократичну систему правління.
44. Ситуація на Близькому Сході після завершення Першої світової війни.
У роки Першої світової війни Близький Схід став ареною бойових дій між Османською імперією та країнами Антанти. З метою забезпечення успіху в антитурецькій боротьбі західні країни змушені були звернутися за підтримкою до еміра Хіджазу та шерифа Мекки Хусейна -авторитетного серед арабського населення Близького Сходу глави роду хашимітів. Узамін за зобов'язання підняти антитурецьке повстання Британія обіцяла арабам визнати незалежність майбутньої арабської держави, створеної на звільнених від турків землях. Водночас із укладенням домовленостей з арабами Лондон провів низку консультацій щодо повоєнного майбутньою арабських володінь Туреччини з Францією. Результатом цих переговорів стали таємні угоди Сайкса-Піко від 16 травня 1916 р. Згідно з ними Франція додатково до обумовлених у попередніх угодах територій Турецької імперії отримувала сирійське та ліванське узбережжя, а Англія мала отримати під своє управління Месопотамію з Багдадом і два палестинські порти—Аккру та Хайфу. Цими ж угодами передбачалося встановлення для Палестини міжнародного режиму управління.
Улітку 1916 року до дипломатичних заходів щодо визначення майбутнього статусу Палестини підключилися міжнародні єврейські організації. Між англійським урядом і головою Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) — майбутнім першим президентом Ізраїлю Хаїмом Вейцманом - відбулися переговори. Вейцман обіцяв Англії організувати лобіювання фінансово-промисловими колами США питання прискорення вступу Сполучених Штатів до війни взамін за сприяння в організації єврейської імміграції до Палестини.
Англійський міністр закордонних справ лорд А.Бальфур від імені кабінету міністрів 2 листопада 1917 року звернувся до почесного голови Сіоністської федерації Англії банкіра Ротшильда з листом-декларацією, в котрому, зокрема, було оголошено, що "уряд Його Величності прихильно ставиться до створення в Палестині національного осередку для єврейського народу". У лютому 1918 р. декларацію Бальфура підтримала Франція, а згодом і США.
Бойові дії проти турків на Близькому Сході розвивалися успішно. Спільно з англійськими підрозділами військові операції вели загони арабських повстанців під командуванням синів Хусейна — емірів Фейсала, Абдаллаха, Алі та Зейда. У вересні 1918 р. англійці прорвали фронт у Палестині, після чого розпочався безладний відступ німецько-турецьких військ. Випередивши на один день англійців, 30 вересня у Дамаск вступили загони сина Хусейна Фейсала. 8 жовтня англійські війська захопили Бейрут, 18 — Тріполі та Хомс, а 26 звільнили від турків Алеппо.
Відповідно до умов Мудроського перемир'я 30 жовтня 1918 р., турки ліквідували свою адміністрацію в Лівані, Сирії, Палестині, Іраку, Хіджазі, Асірі та Ємені. Верховну владу на окупованих арабських територіях було передано англійському фельдмаршалові Алленбі. Для створення нової цивільної влади Ліван та Західна Сирія ("синя зона") переходили до Франції, Східна Сирія та Зайордання були передані під управління еміра Фейсала, що діяв від імені свого батька Хусейна. На решті територій, включно з Палестиною ("коричнева зона"), цивільна влада перебувала в руках англійців. Хіджаз залишився під владою Хусейна.
Після закінчення війни значно активізувалася дипломатична боротьба навколо майбутнього Палестини. ВСО 3 лютого 1919 р. передала на розгляд Верховної Ради Антанти на Паризькій мирній конференції проект створення "єврейського національного осередку" на Близькому Сході. Територіально землі, на які претендували євреї, значно переважали Палестину: зокрема, вони охоплювали верхів'я р.Йордан у Сирії, південь Лівану до Сідона, південь долин Бекаа і Хауран, зону залізниці Дераа-Маан і узбережжя Акабської затоки.
Для вивчення ситуації на місці в червні 1919 року на Близький Схід вирушила делегація представників президента США (комісія Кінга-Крейна). Доповідь з висновками комісії оприлюднено 28 серпня того ж року. Головні висновки комісії полягали в тому, що сіоністські плани є нереальними: "Неєврейське населення Палестини — 9/10 усього населення — виступає проти сіоністської програми. Антисіоністські настрої у Сирії та Палестині настільки інтенсивні, що ними не можна нехтувати". У жовтні 1919 р, на території Сирії та Лівану почали висаджуватися французькі війська під командуванням генерала Гуро, Вони повинні були замінити нечисленні англійські гарнізони, що, будучи розкиданими по країні, особливо не втручалися в її внутрішнє життя. Фейсал накачав своїм загонам чинити опір, а в березні 1920 р. оголосив себе королем Сирії. Тоді ж його брата Абдаллаха формально проголосили королем Іраку.
Тим часом на конференції країн-переможниць у Сан-Ремо 25 квітня 1920 р. Верховна Рада Антанти надала Великобританії мандат на право управління Палестиною та Іраком. Ліга Націй затвердила цей мандат 24 липня 1922 р., а в дію він вступив від 29 серпня 1923 року. На тій же конференції Франція отримала мандати на Сирію та Ліван. У преамбулу тексту англійського мандату на Палестину було майже повністю включено декларацію Бальфура. Англія зобов`язувалася сприяти еміграції євреїв до Палестини і "оселенню їх на землі". Декларувалося, що створення "єврейського осередку" жодною мірою не може обмежувати національні та релігійні права інших груп місцевого населення. Емір Хусейн. котрий май власні претензії на сусідні території, не визнав дії мандатів.
На англійських підмандатних територіях не було опору встановленню мандатів. Інакше склалася ситуація в Сирії, бої з французами тривали там до липня 1920 р., і неодноразово спалахували повстання місцевого населення. У березні 1921 р. в Каїрі на спеціальній конференції вирішено перетворити Ірак у спадкове королівство на чолі з королем Фейсалом. Державна Рада Іраку погодилася на цю пропозицію, і в серпні 1921 р. Фейсал став королем Іраку (площа – 437 тис. кв. км, населення – 23 млн. чол. на 2000 р.). Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за відміну британського мандату. Лондон взамін за відмову від вимог негайної незалежності запропонував Фейсалові підтримку в питаннях державної приналежності багатого нафтою району Мосул на кордоні з Туреччиною. 30 червня 1930 р. у Багдаді британський верховний комісар Дж. Клейтон і король Фейсал під писали нову міждержавну угоду. Скасовувався режим капітуляцій, Лондон зобов'язувався сприяти вступові Іраку до Ліги Націй (Ірак прийнято в січні 1932 р.).
Для Абдаллаха, що лишився без королівства, створено було цілком новий “уділ”. Від Палестини від'єднано райони на схід від р.Йордан і названо їх Трансйорданією, Абдаллаха оголошено в 1922 році еміром нової країни. Ліга Націй затвердила це державне утворення. Бідна природними ресурсами країна з населенням у 200 тисяч осіб повністю змушена була покладатися на англійську фінансову, технічну та продовольчу допомогу. На території країни з місцевих бедуїнів було сформовано Арабський легіон - першу військову одиницю сучасного типу на Близькому Сході, згодом він неодноразово використовувався для придушення антианглійських виступів, у тому числі за кордоном.
59.Лівія в період правління М.Каддафі
Каддафі на чолі країни
16 січня 1970 р. Каддафі став прем'єр-міністром і міністром оборони. Одним з перших заходів очолюваного Каддафі нового керівництва країни стала евакуація іноземних військових баз з лівійської території. У квітні було завершено виведення військ з бази ВМС Англії в Тобруці, у червні - з найбільшою в регіоні американської військово-повітряної бази Уілус-Філд, в передмісті Тріполі. 7 жовтня того ж року з Лівії були вигнані всі 20 тис. італійців. Цей день був оголошений «днем помсти». Крім того, в якості помсти за жорстоку колоніальну війну, розв'язану фашистською Італією в 1920-х роках, були викопані могили італійських солдатів. У жовтні 2004 р. після зустрічі з прем'єр-міністром Італії Сільвіо Берлусконі Каддафі пообіцяв змінити «день помсти» на «день дружби», однак цього зроблено не було.
Протягом 1969-1971 рр. було націоналізовано іноземні банки, вся належала італійцям земельна власність. Держава також націоналізував власність іноземних нафтових компаній; інші нафтові компанії були націоналізовані на 51%.
Одним з перших кроків Каддафі після приходу до влади стала реформа календаря: у ньому були змінені назви місяців року, а літочислення стало вестися від року смерті пророка Мухаммеда. В країні були заборонені алкогольні напої та азартні ігри. 15 квітня 1973 р., під час свого виступу в Зуарі, Муаммар Каддафі проголосив культурну революцію, яка включала п'ять пунктів:
анулювання всіх існуючих законів, прийнятих попереднім монархічним режимом і їх заміна законами, заснованими на шаріаті;
репресії проти комунізму і консерватизму; чистка всіх політичних опозиціонерів - тих, хто виступав проти або пручався революції, таких, як комуністи, атеїсти, члени організації «Брати-мусульмани», захисники капіталізму і агенти західної пропаганди;
розподіл зброї між людьми таким чином, щоб громадський спротив захистило б революцію;
адміністративна реформа, щоб закінчити надмірну бюрократизацію, перевищення повноважень і хабарництво;
заохочення ісламської думки, відкидання будь-яких ідей, не відповідних їй, особливо ідей, імпортованих з інших країн і культур.
За словами Каддафі, лівійська культурна революція, на відміну від китайської культурної революції, не впроваджувала щось нове, а, швидше, ознаменувала повернення до арабського та ісламського спадщини.
Режим Каддафі в 70-90-ті роки мав багато спільного з іншими аналогічними постколоніальними режимами в Африці і на Близькому Сході. Багата природними ресурсами, але бідна, відстала, трайбалістська Лівія, з якої в перші роки правління Каддафі виганяли атрибути західної життя, була оголошена країною особливого шляху розвитку. Офіційна ідеологія представляла собою суміш крайнього етнічного націоналізму, рентоорієнтованої планового соціалізму, державного ісламу і військової диктатури «лівого» спрямування з Каддафі на чолі при декларованій колегіальності управління і «народовладдя». Незважаючи на це, а також на те, що Каддафі в різний час підтримував різні радикальні політичні течії, всередині країни його політика в ці роки була помірною. Опорою режиму були армія, держапарат і сільське населення, для якого ці інститути були фактично єдиним механізмом соціальної мобільності.
«Джамахірія» - «третя світова теорія»
Муаммар Каддафі підтримував тісні зв'язки з єгипетським президентом Гамалем Абдель Насером. Обидва лідера намагалися побудувати соціалістичне суспільство, засноване на ісламі, моралі і патріотизм. Однак погіршення відносин з Єгиптом після смерті Насера і зближення його наступника Садата з США та Ізраїлем спонукало Каддафі на початку 1970-х років сформулювати свою власну ідеологію. Своєрідна концепція суспільного розвитку, висунута Каддафі, викладена в його головній праці - «Зеленій книзі», в якій ідеї ісламу сплітаються з теоретичними положеннями російських анархістів Кропоткіна і Бакуніна. Джамахірія (офіційна назва державного устрою Лівії) в перекладі з арабської означає «влада народних мас». В пропагандистських цілях «Зелена книга» була видана на багатьох мовах світу.
2 березня 1977 р. на надзвичайній сесії Загального народного конгресу (ВНК) Лівії, що проходила в Себхе, була оприлюднена «Декларація Себхи»проголосила заснування нової форми правління - джамахірії (від араб. «джамахир» - маси). Лівійська Республіка отримала свою нову назву - «Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія» (СНЛАД).
Рада революційного командування і уряд розпускалися. Замість них створювалися нові інститути, що відповідають «джамахирийской» системі. Загальний народний конгрес оголошувався найвищим органом законодавчої, а утворений їм замість уряду Вищий народний комітет - виконавчої влади. Міністерства замінювалися народними секретаріатами, на чолі яких створювалися органи колективного керівництва - бюро. Посольства Лівії в зарубіжних країнах перетворилися в народні бюро. Глави держави в Лівії, відповідно до принципу народовладдя, не існує. В генеральний секретаріат ВНК були обрані Каддафі (генеральний секретар) і четверо його найближчих соратників - майор Абдель Салам Ахмед Джеллуд, а також генерали Абу Бакр Юнес Джабер, Мустафа аль-Харруби і Хувейлди аль-Хмейди.
Через два роки п'ятірка лідерів пішла у відставку з державних посад, поступившись їх професійним управлінцям. З тих пір Каддафі офіційно іменується Лідером лівійської революції, а вся п'ятірка вождів - революційним керівництвом. У політичній структурі Лівії з'явилися революційні комітети, покликані проводити через систему народних конгресів політичну лінію революційного керівництва. Муаммар Каддафі офіційно є лише лідером лівійської революції, хоча його реальний вплив на процес прийняття політичних, економічних і військових рішень насправді високо.
Муаммар Каддафі виступає за демократичне розв'язання палестино-ізраїльського конфлікту шляхом створення єдиної арабо-єврейської держави під умовною назвою «Ізратіна».
69. Політична діяльність Н.Мандели.
В квітні 1994 року в ПАР відбулися перші демократичні парламентські вибори, де 62% голосів здобув АНК. 10 травня 1994 Мандела, який очолював АНК, офіційно вступив на посаду Президента ПАР. Він став першим чорношкірим громадянином країни на цій посаді. Лідер Національної партії де Клерк був призначений першим заступником Президента, а Табо Мбекі — другим заступником в уряді національної єдності[20]. Перебуваючи на посаді Президента ПАР з травня 1994 року по червень 1999 року, Мандела домігся міжнародного визнання за свій внесок у досягнення національного та міжнародного примирення. У 1996 році під його керівництвом була розроблена і прийнята нова конституція Південно-Африканської республіки.
За роки свого перебування на посаді президента Мандела здійснив ряд важливих соціально-економічних реформ, що мали на меті подолання соціальної та економічної нерівності в Південній Африці. Серед ключовихзаходів періоду його президентства можна виділити:
70.Режим апартеїду в ПАР і його крах
Історія зовнішньої політики Південної Африки як суверенної держави охоплює період трохи більше трьох десятиліть. Однак з 1910 р ., Року утворення Південно-Африканського Союзу, до 1961 р ., Коли вона стала незалежною державою, Південна Африка грала, помітну роль у світовій політиці.
Економічною основою системи расизму та колоніалізму на півдні Африки є панування могутніх міжнародних монополій. У цьому районі зосереджена левова частка всіх іноземних, у тому числі американських, капіталовкладень в Африці. Тільки в одній ПАР діє понад 250 найбільших американських фірм, які отримують майже 100 млн. дол прибутку на рік. Прямі інвестиції американського капіталу в ПАР зросли з 50 млн. дол в 1943 році до 755 млн. дол в 1969 році і становлять нині близько 25% всіх американських інвестицій в Африці. Важлива роль відводиться району Південної Африки в глобальній військово-політичної стратегії Вашингтона. Численні офіційні і секретні угоди, укладені США, Англією, ФРН і Португалією з расистськими режимами в Преторії і Солсбері, фактично поширюють на Південну Африку сферу оперативної діяльності НАТО.
У 1948 р . уряд Сматсом зазнало поразки на виборах і до влади в ПАС прийшла Національна партія на чолі з Д.Ф. Маланов. З цього часу і аж до 1990 р . зовнішньополітична діяльність правлячих кіл країни, по суті, визначалася системою апартеїду і прагненням зберегти і зміцнити привілейоване становище білої меншості.
Апартеїд став наріжним каменем політики Національної партії в ПАС. Прийнятий у 1949 закон забороняв шлюби білих з кольоровими або африканцями. Закон «Про реєстрацію населення» від 1950 передбачав класифікацію та реєстрацію жителів Південної Африки за расовою ознакою, відповідно до прийнятого в тому ж році законом «Про розселення по групах» були створені т.зв. «Етнічні» зони - расові гетто для африканців, кольорових і індійців, де ті мали право володіти власністю. З метою подальшого зміцнення системи апартеїду в 1962 р. був прийнятий закон «Про громадської безпеки», більше відомий як закон «про саботаж». Відповідно до цього закону, будь-яка людина, що зробив злочинне діяння, від звичайного правопорушення до вбивства, або ж намагається «здійснити або заохотити соціальні чи економічні зміни» в країні, міг бути без суду і слідства засуджений до тюремного ув'язнення і навіть до смертної кари. Закон «Про підривної діяльності», прийнятий у 1967, передбачав затримання людей без ордера на арешт, тримання в одиночній камері, утримання під арештом протягом невизначеного терміну, проведення загального судового процесу над людьми, котрі скоїли різного виду злочину і винесення вироку групі осіб за протизаконні дії однієї людини в певних ситуаціях. За законом 1969 в ПАС було створено Управління державної безпеки, діяльність якого міг контролювати тільки міністр, спеціально призначений президентом. Був також прийнятий закон, що забороняє поширення інформації, що завдає шкоди державній безпеці.
Після закінчення другої світової війни ПАС зіткнувся із засудженням існуючого в країні расової нерівності з боку ООН, до числа засновників якої належала і Південна Африка. З початку 50-х років аж до останнього часу питання про апартеїд в ПАС був постійним і одним з найбільш важливих пунктів порядку денного головного форуму світового співтовариства.
Уряд ПАС відразу ж зайняло тверду позицію, отвергавшую право Генеральної Асамблеї ООН обговорювати цю проблему, посилаючись на п. 7 ст. 2 Статуту ООН щодо невтручання у внутрішні справи держав-членів. У 1955 р . на знак протесту ПАС відкликала свого представника на Генеральній Асамблеї ООН і відновила участь в її роботі лише в 1958 р . Однак у 1963 р . Рада Безпеки ООН визнав загрозу, яку представляє собою ситуація в Південній Африці для міжнародного миру та безпеки. Спроба уряду білої меншості представити політику апартеїду як проблему виключно внутрішнього характеру не вдалася. У 1974 р . Генеральна Асамблея ООН заявила про невизнання повноважень делегації ПАР, і з цього часу її представники не брали участі в її роботі.
У 1970-х-початку 1980-х років близько 3,5 млн. африканців були насильно виселені на територію бантустанів, створених за етнічним принципом. 26 жовтня 1976 уряд ПАР оголосило про надання «незалежності» бантустані Транскей, 6 грудня 1977 - Бопхутхатсване, 13 вересня 1979 - Вейде і 4 грудня 1981 - Сиско. Мільйони африканців, які жили у бантустанах і приписані до них, були позбавлені громадянства ПАР.
У 1977 році влада ПАР заборонили практично всі організації, які виступали проти політики апартеїду. На цьому тлі зросла кількість диверсійних актів АНК (Африканського Національного конгресу) проти державних підприємств та установ. Сили, опозиційні до режиму, вимагали звільнення з ув'язнення лідера АНК Нельсона Мандели.
В умовах непрекращавшихся хвилювань органи місцевої влади в африканських поселеннях практично перестали функціонувати, і молоді активісти АНК стали створювати нові органи самоврядування. У липні 1985 уряд ввів режим надзвичайного стану на значній частині території країни.
В кінці 1980-х-початку 1990-х років ПАР стала на шлях поступової відмови від політики апартеїду. Цей курс уряду був у значній мірі вимушеним: економічне становище країни значно погіршилося, не в останню чергу через економічні санкцій, які були прийняті країнами ЄС, США та інших держав з метою чинення тиску на владі ПАР. Крім того, приватні іноземні компанії і кредитори почали згортати свою діяльність в ПАР, побоюючись подальшої дестабілізації. Незважаючи на репресії з боку держави і сувору цензуру засобів масової інформації, опір африканського населення расистського режиму постійно зростала.
На початку 1989 з П.В. Ботою трапився інсульт, і замість нього керівником Національної партії і президентом країни став лідер відділення партії в Трансваалі Фредерік де Клерк, який направив свої зусилля на перетворення країни на рівноправного суб'єкта переговорів з усього комплексу проблем субрегіону, на прорив ізоляції ПАР в світі і повернення її в світове співтовариство. У ході своєї виборчої кампанії напередодні парламентських виборів 1989 де Клерк висунув п'ятирічний план демонтажу системи апартеїду, який, щоправда, не передбачав передачу влади африканського більшості.
Зовнішня політика уряду Ф. де Клерка на початку 90-х років передбачала розширення міжнародної підтримки внутрішньо-і зовнішньополітичної діяльності нового керівництва країни, відновлення старих та налагодження нових міждержавних зв'язків, ліквідацію наслідків введення санкцій проти ПАР.
У травні 1990 р . Ф. де Клерк зробив поїздку по дев'яти країнам Західної Європи, мета якої, за його заявою, полягала в тому, щоб переконати Європу у незворотності розпочатих політичних процесів в країні, що призвели до легалізації діяльності АНК і інших політичних організацій і початку переговорів про ліквідацію апартеїду з представниками різних партій.
У березні 1994 населення бантустанів Сіскея і Бопхутхатсвани скинули своїх правителів, і тимчасовий уряд ПАР прийняло на себе управління цими територіями. У тому ж місяці було введено надзвичайний стан в Наталі, де ПСИ закликала до бойкоту виборів і знову звернулася до тактики насильства. Проте в останню хвилину керівництво ПСИ все ж прийняло рішення брати участь у виборах, які відбулися 26-29 квітня. 27 квітня 1994 набула чинності тимчасова конституція, і ПАР стала державою багаторасової демократії.
АНК прийшов до влади, отримавши підтримку абсолютної більшості виборців - 63%, в той час як за Національну партію проголосували 20%, а за Партію свободи Інката - 10% виборців. Решта політичних партій не змогли подолати 5%-го бар'єру, необхідного для включення їх представників до складу уряду. У результаті коаліційний уряд національної єдності, яке повинно було керувати країною в найближчі п'ять років, було сформовано з представників АНК, Національної партії і Партії свободи Інката.
9 травня 1994 Національна асамблея обрала президентом ПАР Нельсона Манделу. Видатні особисті якості нового президента зіграли вирішальну роль у збереженні стабільності в країні в перехідний період.
Іншим болючим вузлом відносин між Південною Африкою та світовим співтовариством було питання про надання незалежності ЮЗА (з 1968 р . - Намібія). У період між світовими війнами за умовами мандата Ліги Націй ПАС повинна була представляти Постійної мандатної комісії щорічні звіти про стан справ у Південно-Західній Африці. Комісія неодноразово висловлювала критичні зауваження на адресу уряду ПАС в зв'язку з «абсолютною стагнацією» в області розвитку соціальних програм, з тяжким становищем в охороні здоров'я і системі освіти, засуджувала політику расової дискримінації. ПАС ж виявляла намір включити територію ЮЗА до складу Південно-Африканського Союзу. Таку пропозицію було висунуто її представниками в 1945 р . на конференції в Сан-Франциско. У 1946 р . Я. Сматсом знову поставив перед Радою з опіки ООН питання про включення ЮЗА до складу ПАС. У результаті Генеральна Асамблея ООН визнала незаконною окупацію ЮЗА Південною Африкою, прийнявши в 1966 р . резолюцію про припинення дії мандата ПАР на управління територією ЮЗА і встановивши міжнародний статус території ЮЗА. У рамках ООН у 1967 р . була створена Рада ООН по Намібії. У 1973 р . більшістю членів Організація Об'єднаних Націй як єдиного і законного представника намібійського народу визнала Народну організацію Південно-Західної Африки (СВАПО), очолила національно-визвольний рух, боротьбу проти окупації ЮЗА Південною Африкою, за перетворення своєї країни в незалежну державу. Лише з реалізацією в 1990 р . плану ООН з надання незалежності Намібії, розробленого п'ятьма західними державами (США, Великобританія, Франція, ФРН, Канада), уряд ПАР стало поважати рішення ООН по Намібії та сприятиме процесу її деколонізації. Реакція уряду ПАР на зміну розстановки і співвідношення політичних сил у світі висловилася у виконанні всіх умов нью-йоркського угоди 1988 р ., Реалізація положень якого ознаменувалася проголошенням незалежності Намібії в 1990 р . Деколонізація Намібії за участю сил ООН з підтримки миру (ЮНТАГ) стала переломним моментом у розвитку конфлікту на Півдні Африки.
Міжнародний конфлікт, пов'язаний з існуванням в ПАР режиму апартеїду, незаконною окупацією Намібії, агресивними діями проти сусідніх незалежних держав, призвів до того, що тривалий період ПАР була відсторонена від участі у міжнародному житті.
14 культурна революція» в Китаї.
Культурна революція — масовий рух, початий вождем китайської комуністичної партії Мао Цзедуном у 1966—1969, спрямований проти вищих представників середнього класу — державних службовців, артистів і вчених, що були знищені, ув'язнені, принижені або вигнані з країни. Спрямована на «очищення» китайського комунізму, вона була також спробою Мао оновити свою політичну й ідеологічну позицію всередині Китаю. Управлінський і економічний хаос, що виник у результаті, мав багато довгострокових наслідків.
Перший етап
Відтак основним ворогом Китаю 1960-х років Мао Цзедун проголосив внутрішній і міжнародний ревізіонізм. Культурна революція першочерговою метою мала боротьбу з ним. Перший етап революції, який виявився найбільш активним та руйнівним, тривав з березня 1966 рок по жовтень 1969 року. Формальним приводом до реалізації Культурної революції стала опублікована 1965 року в шанхайській газеті стаття Яо Веньюаня із заголовком «Про нову редакцію історичної драми Розжалування Хай Жуя». Цю п'єсу, присвячену одному з епізодів історії середньовічного Китаю, написав 1960 року китайський історик та водночас заступник мера Пекіна У Хань. Його звинуватили у натяках на звільненні міністра оборони Пен Дехуя, який 1959 року зважився дати негативну оцінку політиці Великого стрибка. Окрім власне У Ханя почалися переслідування керівників Пекінського міського комітету КПК, а також працівників відділу пропаганди Центрального комітету КПК. Наприкінці 1965 року з усіх посад був знятий Ло Жуйцін за звинуваченням в узурпації всієї влади в армії і виступі проти партії. Так Мао Цзедун почав боротьбу за одноосібне лідерство в партії.
В травні 1966 року Політбюро ЦК КПК прийняло повідомлення Мао з основними тезами Культурної революції, одночасно зняті з посад Пен Чжень, Лу Діньї, Ян Шанкунь. Створену групу у справах Культурної революції очолив Чень Бода, колишній секретар Мао, його заступниками — дружина Мао та Чжан Чуньцяо. Для придушення будь-яких проявів опозиції вже наприкінці 1966 року організовані перші загони хунвейбінів, у середній школі при Пекінському університеті Цінхуа. Згодом заняття у школах та вишах країни за розпорядженням Мао зовсім припинилися, розгорнулися масові гоніння проти інтелігенції під приводом ревізіонізму. Стали традиційними «суди мас». За далеко не повними даними, тільки в період з 23 серпня до кінця вересня 1966 року хунвейбіни лише в Пекіні вбили 1722 осіб і конфіскували майно у 33 695 сімей. До 3 жовтня 1966 року по всій країні з міст вигнано 397 400 осіб.
Між тим в серпні 1966 року відбувся XI пленум ЦК КПК, на якому Мао Цзедун оголосив про існування в партії «буржуазного штабу» і відкрито закликав відкрити «Вогонь по штабам!», повністю розгромити керівні партійні органи на місцях, а потім створити нові органи влади. Таким чином, погроми хунвейбінів набули ще більшого масштабу. Репресіям піддали близько 53 тисяч осіб, окрім багатьох видних партійних працівників загинули й письменники, зокрема Лао Ше, Чжао Шулі. В грудні 1966 року поряд із хунвейбінами сформовані загони цзаофанів, які складали переважно молоді робітники. Вони мали перенести Культурну революцію з освітнього середовища на підприємства і заклади.
Однак і вони не змогли повністю зламати народний опір: працівники влаштовували страйки, вступали в бої із бунтарями, проти «зачисток» виступили й політичні діячі — Чжу Де, Хе Лун, Чень І. Тому незабаром розгорнулась кампанія із «захоплення влади». Вперше цзаофані захопили владу в січні 1967 року в Шанхаї. В Пекіні до середини січня «захоплення влади» відбулось загалом у близько 300 відомствах і установах. Паралельно формувались нові органи влади — революційні комітети. При цьому армія перебирала на себе контроль над комунікаціями, банками, центральними архівами та тюрмами. Однак і в армії не всі покірно підтримували «бунтарів», про що свідчать Уханські події літа 1967 року, тому на допомогу цзаоафані та хунвейбінам виділяли спеціальні частини. До кінця літа 1967 року практично вся країна опинилась під військовим контролем.
У жовтні 1968 року відбувся XII пленум ЦК КПК, у ньому взяла участь тільки третина складу, адже решта вже була репресована. Пленум схвалив всі заходи Культурної революції і назавжди виключив із КПК Лю Шаоці. В квітні 1969 року відбувся IX з'їзд КПК, який остаточно затвердив усі заходи Культурної революції, здійснені в період 1966—1969 років, і прийняв новий Статут КПК. Останній не містив уже чітких економічних програм, а містив «ідеї Мао Цзедуна». Наступником Мао призначався Лінь Бяо.
Загалом, згідно з обвинуваченням «четвірки» і Лінь Бяо від 1981 року, жертвами цих років стало понад 727 тисяч осіб, з яких 34 тисячі загинули. За офіційними даними Китаю, кількість постраждалих в ході Культурної революції склала близько 100 млн осіб.
Другий етап
Другий етап тривав між IX і Х з'їздами КПКі, від травня 1969 до серпня 1973 року. Перші роки Культруної революції стали катастрофою для економіки Китаю, тому на початку 1970-х років політика партії була дещо підкорегована, зокрема вводились елементи планування економіки, організації виробництва, матеріального стимулювання. Певне помякшення відбулось і в галузі культури.
Однак у березні 1970 року Мао Цзедун висунув ідею змінити Конституцію КНР і передусім скасувати посаду Голови КНР. Проти цього виступили Лінь Бяо і Чень Бода, в тому числі на II пленумі ЦК КПК в серпні того самого року. У відповідь 31 серпня Мао оприлюднив документ «Моя думка», де розкритикував Чень Бода й ініціював розслідування його діяльності, а 16 листопада вийшли «Вказівки з питання про антипартійної діяльності Чень Бода». У вересні 1971 року в авіакатастрофі загинув Лінь Бяо, за офіційною партійною версією «після невдалої спроби перевороту, намагаючись втекти з Китаю». За цим відбулась «зачистка» в армії, десятки тисяч офіцерів піддали репресіям. Офіційно розгорнулась кампанія критики Лінь Бяо.
1972 року розпочався процес відновлення профспілок, комсомолу та інших молодіжних організацій. В березні 1973 року Центральний комітет КПК реабілітував Ден Сяопіна і відновив на посаді заступника прем'єра Державної Ради. В серпні відбувся Х з'їзд КПК, який підтримав критику Лінь Бяо і Чень Бода, закликав народ і далі продовжити взятий курс Культурної революції, за основу якого поклали ідеї Мао Цзедуна про «Продовження революції в умовах диктатури пролетаріату», про «Загострення класової боротьби між пролетаріатом і буржуазією».
Третій етап
Третій етап тривав від Х з'їзду КПК до розгрому «банди чотирьох» на чолі з Цзян Цін, від вересня 1973 до жовтня 1976 року. Внутрішньополітична обстановка залишалася вкрай нестійкою. 1974 року Цзян Цін і Ван Хунвень висунули пропозицію, підтриману Мао, критики Лінь Бяо і Конфуція. Окрім засудження «кар'єриста» і «антипартійного елемента» Лінь Бяо розгорнулась кампанія розвінчання конфуціанства. Останньому протиставлявся легізм — давньокитайська релігія
Незважаючи на досягнутий на Х з'їзді компроміс між різними силами в КПК, обстановка в країні продовжувала залишатися нестабільною. На початку 1974 р. за пропозицією Цзян Цин, Ван Хунвеня та їх прихильників, схваленому Мао Цзедуном, була розгорнута нова загальнонаціональна політико-ідеологічна кампанія «критики Лінь Бяо і Конфуція». Початок їй поклали виступи в пресі, спрямовані на розвінчання конфуціанства і вихваляння легізму — давньокитайської філософської школи 5-2 століть до н. е., яка відстоювала необхідність підпорядкування суспільства законам.
В січні 1975 року на першій сесії Загалькитайських зборів народних представників, скликаних вперше за останнє десятиріччя, прийнята нова Конституція КНР. До неї увійшли установки першого етапу Культурної революції, однак членам «комун» дозволялось мати присадибні ділянки, закріплялась необхідність поліпшення як матеріального, так і культурного рівня життя. Сесія також сформувала склад вищих державних керівних органів, до них увійшли представники різних угурповань, що продовжували боротьбу між собою.
Наприкінці 1974 — на початку 1975 року розгорнулась нова кампанія — «за вивчення теорії диктатури пролетаріату», яка насправді ставила за мету боротьбу із тими політиками, які на перший план висували необхідність пожвавлення економічного розвитку, серед них Чжоу Еньлай, Чень Юнь, Ден Сяопін. В світлі нових ідей оплата за результатами праці, право утримувати присадибну ділянку тощо виявлялось «буржуазним правом». Скасовувалось матеріальне заохочення працівників, вводилась робота понад норму. У відповідь робітники влаштовували страйки, а селяни вдавались до заворушень.
В січні 1976 року після тривалої хвороби помер прем'єр Державної Ради Чжоу Еньлай. Під час церемонії, присвяченій його пам'яті, в квітні 1976 року на центральній площі Пекіна Тяньаньмень відбулися масові виступи, які вимагали відсторонення «четвірки» на чолі із Цзян Цін. За цим послідувала нова хвиля чисток, спрямована проти Ден Сяопіна особисто (його зняли з усіх посад) та його прихильників. Однак 9 вересня 1976 року помер Мао Цзедун. Це, а також наступний арешт «четвірки» поклало край Культурній революції. Почався новий етап розвитку країни.
43.Особливості соціально-політичного і політичного розвитку Туреччини в період Другої республіки (1960-1980 рр.).
Після перевороту 1960 відбулися деякі зрушення у зовнішній політиці Т. Турецький уряд, зберігаючи орієнтацію в основному на США, НАТО і СЕНТО, стало застосовувати її більш гнучко і не так однобічно, як це було за правління Баяра - Мендереса. Поступово Т. початку нормалізувати і покращувати свої відносини з СРСР та ін. соціалістичними, а також країнами, що розвиваються (в першу чергу арабськими) країнами. Поліпшення відносин з СРСР знайшло свій вияв у значному розширенні радянсько-турецьких економічних відносин (див. розділ Економіко-географічний нарис). Важливе значення мали взаємні візити державних діячів обох країн у кінці 60 - середині 70-х рр. У квітні 1972, під час візиту в Т. голови Президії Верховної Ради СРСР М. Ст. Підгорного, була прийнята "Декларація про принципи добросусідських відносин між СРСР і Турецькою Республікою", що передбачає розвиток відносин між обома країнами у відповідності з традиціями миру, дружби і добросусідства, які були закладені в. І. Леніним і Ататюрком; відмова від надання своєї території для вчинення агресії і підривних дій проти інших держав; врегулювання міжнародних спорів мирними засобами тощо Важливе значення мав візит в Т. радянської урядової делегації на чолі з головою Ради Міністрів СРСР А. Н. Косигіним в грудні 1975, в ході якого сторони домовилися підготувати політичний документ про дружні відносини і співробітництво між СРСР і Т. Була також підписана програма культурного і наукового обміну між СРСР і Т. на 1976-78.
До кінця 60 - середини 70-х рр. внутрішньополітична обстановка в Т. загострилася: посилилася боротьба політичних партій за владу, активізувалося демократичний рух за здійснення соціально-економічних реформ, за вихід Т. з НАТО, проведення нею незалежного зовнішньополітичного курсу. Обстановка ускладнювалася діяльністю екстремістських угруповань лівацького штибу, які застосовували терористичні методи боротьби. У цих умовах у березні 1971 вище командування армії виступило із меморандумом і вимагає відсторонення уряду Деміреля від влади, як не зумів впоратися з анархією в країні. Уряд Деміреля пішов у відставку, і 25 березня було сформовано новий уряд на чолі з діячем правого крила НРП Н. Зримому. На відміну від 1960 армія на цей раз зберегла цивільне управління. Проте в Анкарі, Стамбулі та ін. найважливіших районах Т. було введено надзвичайний стан і почалися масові арешти. Репресії обрушилися не тільки на екстремістські, але і на всі неугодні уряду, головним чином демократичні, угруповання. Були заборонені багато прогресивні організації, в тому числі РПТ; віддані під суд і засуджено до різних термінів тюремного ув'язнення багато політичні та громадські діячі прогресивного напрямку. Втручання військового командування в політичне життя Т. призвело до посилення розбіжностей серед буржуазних політичних діячів, а також між ними та військовими. Діяльність парламенту була практично паралізована.
Особливої гостроти досягла внутрішньополітичну кризу навесні 1973 (у зв'язку із закінченням терміну президентських повноважень Джевдета Суная; президент з 1966). Лише після 14 турів голосування на пост президента був обраний (квітень 1973) Фахрі Корутюрк. До осені 1973 обстановка в країні дещо стабілізувалася, що дозволило провести чергові парламентські вибори. Найбільшого успіху досягла НРП. Після кризи в партії, викликаного розколами в її рядах і виходом (1972) з її складу найстарішого лідера В. Іненю (помер 25 грудня 1973), нове керівництво партії на чолі з Бюлентом Еджевітом (обраний генеральним головою партії у травні 1972) висунуло низку вимог, розрахованих на підтримку з боку прогресивних сил Т., в тому числі проведення земельної реформи, обмеження позицій іноземного капіталу, посилення державного сектору, захист деяких прав робітників і молоді, амністія політв'язням, а в зовнішній політиці - зміцнення добросусідських відносин з СРСР. Однак НРП не отримала абсолютної більшості в меджлісі, і Эджевиту довелося піти на формування (січень 1974) коаліційного кабінету з представників НРП і Партії національного добробуту (заснована в 1972). Деяка демократизація (наприклад, закон про амністію, травень 1974), здійснена урядом Эджевита, сприяла активізації політичних партій, профспілок, молодіжних організацій. У червні була створена Соціалістична робоча партія Т. Розбіжності в меджлісі з основних питань внутрішньої та зовнішньої політики призвели уряд Эджевита до відставки (вересень 1974). Наступні неодноразові спроби Эджевита і лідера ПС Деміреля сформувати новий уряд (із-за розбіжностей між політичними партіями головним чином з питання про проведення дострокових виборів) успіху не мали. У листопаді 1974 - березні 1975 діяло так зване службове уряд на непартійній основі. 31 березня 1975 Демірель сформував новий коаліційний уряд [ПС, Партія національного благополуччя, Республіканська партія довіри (заснована у 1973), Партія національної дії (заснована в 1969)].
У зв'язку з антиурядовим путчем на Кіпрі (липень 1974) Т. здійснила висадку своїх військ на острів, що сприяло посилення сепаратистського руху серед турецької частини населення Кіпру. Це призвело до різкого погіршення відносин між Т. і Грецією та ускладнення відносин Т. з деякими партнерами по НАТО, в тому числі з США, припинили в грудні 1974 військову допомогу Т. (ембарго на військові поставки введено в лютому 1975). У липні 1975 американський уряд прийняв рішення про часткове відновлення поставок.
Праві сили намагаються використовувати нестійке політичне становище в країні, кіпрський криза і наростання економічних труднощів, щоб зірвати намітилося зрушення у бік демократизації суспільного життя в Т. Однак ці спроби викликають зростаючий відсіч зі сторони робітників, прогресивної інтелігенції і студентства країни. В середині 70-х рр. у Т. неодноразово проходили страйки проти зростання цін, проти "присутності" США в Т. та ін.
58.Алжир в період правління Революційної ради (1965-1979 рр.).
Національно-демократична революція в Алжирі. Почалося 1 листопада 1954 повстанням декількох сотень алжирських патріотів проти французького колоніального панування. Очолив революцію Фронт національного звільнення (ФНО), створений у 1954 році алжирські патріотами-націоналістами. Революція була викликана колоніальним гнітом і загостренням національних і соціальних протиріч між переважною більшістю алжирського народу і жменькою хозяйничавших в країні колонізаторів. На 1-му етапі (1954-62) алжирський народ вів національно-визвольну війну антиімперіалістичного, антифеодального і загальнодемократичного характеру. Основною соціальною базою революції було селянство, зацікавлена в ліквідації засилля французьких капіталістичних компаній, європейських колоністів і алжирських феодалів. Селянство і дрібнобуржуазні верстви міста складали кістяк ФНП. Національна буржуазія, економічно слабка і нечисленна, була політично мало впливова, і лише її найбільш радикальні елементи влилися в ФНП. Брав активну участь у революції пролетаріат, але на першому етапі, в силу своєї національної і соціальної неоднорідності (1/3 його складали європейці, значна частина робочих-алжирців була с. х. наймитами, близькими до найбіднішим верствам селянства), він головній ролі не грав. Алжирська комуністична партія (АКП) надавала ФНП активну військову та політичну підтримку. У вересні 1958 була проголошена Алжирської Республікою і створено її Тимчасовий уряд.
В ході війни 1954-62 широкі верстви алжирського народу брали участь у бойових операціях Армії національного визволення (АНВ; створеної під керівництвом ФНП у 1954), в діяльності створених ФНП підпільних політико-адміністративних органів, в демонстраціях, кампаніях бойкоту, страйках протесту тощо Французьким військам (їх чисельність в Алжирі в 1958 досягла 800 тис. чол.; тут було зосереджено 2/3 французької авіації і 1/2 військового флоту), жорстоко расправлявшимся з алжирськими патріотами, не вдалося придушити революцію. Незважаючи на понесені в ході війни важкі жертви (1,5 млн. вбитих, близько 2 млн. пройшли через концтабори і тюрми; було зруйновано 9 тис. селищ), алжирський народ добився перемоги. У березні 1962 між Тимчасовим урядом Алжиру і урядом Франції були підписані угоди про припинення вогню, самовизначення Алжиру шляхом референдуму та ін. На референдумі 1 липня 1962 99% алжирців проголосували за незалежність, яку визнав французький уряд.
Із здобуттям незалежності почався другий етап революції. Він характеризувався розмежуванням соціально-політичних сил, раніше спільно боролися в рядах ФНП; перемогу здобули прихильники продовження революції. Оскільки головними експлуататорами алжирського народу були європейські капіталісти і колоністи, антиколоніальну війна поступово прийняла антикапиталистический характер. Тріполійская програма ФНП (прийнята в червні 1962) проголосила "свідоме творення на основі соціалістичних принципів і народовладдя", націоналізацію ключових галузей економіки, необхідність проведення аграрної реформи за принципом "земля тим, хто її обробляє", "політику планування при демократичній участі трудящих в керівництві економікою". Ще з весни 1962 розгорнувся стихійний рух трудящих по захопленню ферм і підприємств втекли європейських колоністів і капіталістів; ці підприємства стали переходити під контроль комітетів робочого самоврядування. У 1966-68 були націоналізовані шахти, рудники, страхові товариства, банки, основні галузі промисловості, які раніше перебували в руках іноземців. У 1971 частково націоналізовані нафтопромисли; видобуток нафти контролюється урядом Алжиру (мають у різних компаніях від 51 до 75% акцій). Державний сектор відіграє провідну роль в економіці країни - у 1973 році він дав близько 90% промислової продукції. У 1971 прийнятий закон про аграрну реформу, за яким з 1972 почалося наділення селян землею (1972 близько 1 млн. га громадських земель розподілено серед приблизно 60 тис. безземельних і малоземельних селян, переважна більшість яких об'єдналися в кооперативи), з 1973 - обмеження великої земельної власності. Згідно з Хартією соціалістичного підприємства" (1971) розпочато розширення прав робітників в управлінні підприємствами. З 1974 вводиться безкоштовне медичне обслуговування, оголошено про скасування сплати селянами податків. Проте прогресивні заходи, здійснювані на 2-му етапі революції, зустрічають опір ворожих сил революції (великих власників, землевласників тощо).