Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Философия (зачет)
Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).
Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?
1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.
2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.
3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання, ідеали тощо).
4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.
5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.
3) Предмет філософії, як відомо, складається з якнайширшого погляду людини на світ. Філософія вивчає загальне в системі «Людина — Світ». Відносини в цій системі включають багато аспектів: світоглядний, антропологічний, онтологічний, гносеологічний, методологічний, праксеологічний, аксіологічний та ін. Відповідно до аспектів вивчення системи «Людина — Світ» можна структурувати філософське знання. Воно складається з онтології (учення про світ), філософської антропології (учення про людину), гносеології (теорії пізнання), філософської методології (учення про загальні принципи, підходи до розуміння буття), історії філософії (її саморефлексії, самопізнання), аксіології (учення про естетичні і моральні цінності), праксеології (учення про практичне засвоєння і перетворення світу), логіки (учення про форми і структуру правильного мислення), філософії історії (вчення про виникнення, розвиток і зміну людських цивілізацій), соціальної філософії (філософії історії) та інших структурних елементів або дисциплін. До філософського знання відносять також межові, фундаментальні, загальнонаукові проблеми кожної галузі наукового знання. У сучасній філософії такі проблеми називають «філософськими проблемами спеціальних наук», або філософією науки. Тобто якщо існують фундаментальні теоретичні знання в галузях економіки, фізики, біології, інформології, права і т. д., то мають існувати і відповідні галузі філософії фізики, політичної економії, біології, інформології, права тощо.
Глобальні проблеми сучасності сформувалися в спеціальну міждисциплінарну галузь знання — глобалістику, тому також існують і потребують вивчення певні філософські проблеми в її складі. Можна вивчати філософію глобалістики як філософію науки, а можна філософію глобальних проблем сучасності розглядати в межах традиційних елементів філософського знання: аксіо логії, методології, філософської антропології, філософії історії, політології, соціології, релігієзнавства. Тому визначення предмета дисципліни «Філософія глобальних проблем сучасності» лежить у площині визначення предмета філософії і філософії глобалістики.
Теоретикопізнавальна функція здійснює синтез знань і створення єдиної картини світу, що відповідає визначеному рівню розвитку науки, культури й історичного досвіду., Філософія розробляючи загальні, обгрунтовані окремі і загальнонаукові методи пізнання - виконує тим самим методологічну функцію. Філософія узагальнюючи висновки спеціальних наук, обєднуючи їх на основі своїх філософій і методів пізнання - виконує інтеграційну функцію, розповсюджуючи її і на інші галузі духовної культури, включаючи політичні, правові, моральні, естетичні, релігійно-атеїстичні форми суспільної свідомості. Філософська система не тільки висуває й обгрунтовує теоретичні положення, але й інтепретує їх, дає оцінку, формує систему цінностей. У цьому полягає аксеологічна функція філософії. Піддаючи критичної оцінці те, що не відповідає філософській системі філософія виконує свою критичну функцію. Спілкування і передачу інформації здійснює комунікативна функція філософії.
У такий спосіб очевидно, що філософія має в даний час чимало значимих функцій, проте можна виділити з них основні функції філософії:
- теоретико-пізнавальна функція ;
- пізнавальна функція;
- оцінна функція.
Перші вчені були переконані в сумісності їхніх поглядів і релігії. Розгадуючи таємниці природи, вони намагалися розшифрувати «письмена Бога». Але з розвитком науки і ростом її суспільного впливу відбувається витіснення наукою всіх інших форм культури - релігії, філософії, мистецтва. (Про це написав И.С. Тургенєв свій роман «Батьки і діти»). Така настанова погрожує цілком витиснути з людських ставлень елементи гуманності, співчуття людей друг до друга. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення і пророкування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення, на основі законів що нею відкриваються. Філософія завжди в тієї або іншого ступеня виконував стосовно науки функції методології пізнання і світоглядної інтепретації її результатів. Філософію об'єднує з наукою також і прагнення до теоретичної форми побудови знання, до логічної доказовості своїх висновків.
До всього іншому відмінністю філософського знання від інших є те, що філософія - єдина з наук пояснює що таке буття, яка його природа, співвідношення матеріального і духовного в буття.
5) 1. Філософія, так само як і наука, є знанням загального; і філософія, і наука відображають світ у поняттях і категоріях. Інші науки, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Для філософії ж характерна наявність категорій, що мають дуже широкий рівень узагальнення, таких як "закон", "буття", "дух", "свідомість", "причинність" тощо.
2. Наукове знання г точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, а філософське- поліфонічним, плюралістичним. Це означає, що на ті самі питання в різних філософських школах лаються неоднакові відповіді, які, що досить суттєво, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи, у філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень.
3. Зближає науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, висловити в теоретичній формі. Але наукове знання об'єктивне, нейтральне щодо людських цілей і цінностей. Фізичні і хімічні формули не підлягають моральній оцінці. Філософський погляд на світ завжди суб'єктивний, "небезсторонній": істини філософії відбиваються крізь призму життєвих інтересів і цілей людей. Інакше кажучи, філософське мислення пов'язане з цілеспрямуванням і формуванням цінностей, наукове ж- реалізує вже поставлене завдання, мсту або систему цінностей. Наука відповідає на питання "чому?", а філософія - на питання "для чого, з якою метою?".
4. Специфічною формою знання є закони науки як відображення об'єктивних зв'язків, відношень, що мають усталений характер за певних обставин. Знання законів хімії, фізики, біології дає можливість людині ефективно будувати свою практичну діяльність і навіть передбачити її наслідки. На відміну від науки, особливо природознавства, філософія не має емпіричних законів. Не має філософія і методів пізнання на зразок експериментальних чи математичних.
5. Якщо наука є формою пізнання об'єктивних, незалежних від діяльності людини, інваріантних до неї структур матеріального світу, тобто спрямована на пізнання зовнішнього стосовно людини світу, то філософія стає формою рефлексії людини, тобто спрямована на вивчення внутрішнього досвіду розвитку її духовності. Рефлексія - специфічне явище у сфері духовного опанування людиною світу, яке не збігається з пізнанням. Предмет рефлексії- відношення внутрішнього світу до зовнішнього. Філософія, таким чином, є систематизованою, раціональною рефлексією людини щодо відображення загальних підвалин людської діяльності. Філософія є вченням, яке узагальнює досвід розвитку людської духовності. Філософія є особливим виміром людської духовності, якому невластиве оперування законами. Адже немає "законів" діяльності совісті людини, оволодіння людиною світовою культурою та мистецтвом.
6) Культура - це все те, що створено людиною, що підносить його над природою. У зв'язку з цим знаменитий Цицерон вважав, що культура не вичерпується філософією. Справедливо, проте, що філософія є найважливіша складова людської культури. Саме філософії культура дана в її максимальної повноти і гранично можливе осмисленні. Найбільш нагальні проблеми людства отримують у філософії завершальну інтерпретацію. Актуальна філософія - це пікові досягнення культури, яка за своїми інтерпретаційних можливостей перевершувала б філософію. Зрозуміло, досягнення філософії не мають сенсу поза її союзу з різноманітними науками, мистецтвами, практичними діями людей. Філософія володіє не тільки специфікою, але і самостійністю. Це означає, що інші фахівці не можуть виконати роботу філософа, кожен займається своєю справою, але стосується воно всіх.
Антична філософська традиція, російська філософська думка і сучасна європейська філософія зберігають свої ясні контури і в той же час стають об'єктом оцінки, зіставлення, інтерпретації.
Філософія доповнює і завершує будь спеціальну освіту, допомагаючи стати спеціалісту інтелігентом. Що це - бути інтелігентом? Питання це хвилює не лише вчених. Від його рішення багато в чому залежить доля нашої культури. Звертаючись до проблеми інтелігенції, можна помітити, що альтернатива "або філософствувати - або жити" - хибна. Інтелігент не може жити, мислити, діяти, не звертаючись до філософії.
7) Структура свідомості, її основні рівні. Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто:
Саме цей "сталий" внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії (філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності.
Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй.
Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами.
Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.
Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії.
Свідомість - це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення.
А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.
Емоційна сфера свідомості - складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції - це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів.
Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.
8) Визначальним фактором виникнення свідомості є соціальність. Саме завдяки соціальності людина закріплювала, удосконалювала і транслювала у поколіннях навички трудової та розумової діяльності, адже між побудовою зовнішньої практичної діяльності і внутрішньою розумовою діяльністю людини є певна відповідність.
Свідомість як феномен матеріального і соціального світу, в якому живе людина, існує у двох формах: індивідуальній та суспільній. Суспільна свідомість вивчається переважно соціальною філософією.
В спеціальних науках та філософії поняття свідомості розглядається в різних ракурсах. Так, фізіолог Х.Дельгадо вважає, що свідомість із моменту народження і протягом усього життя людини повністю залежить від припливу інформації, її можна визначити як переробку інформації, що надходить у мозок. Психологи А.В.Петровський і М.Г.Ярошевський розглядають свідомість як вищу інтегруючу форму психіки, як результат суспільне-історичних умов формування людини у трудовій діяльності, під час постійного спілкування з іншими людьми. У філософській літературі здебільшого зустрічається інтегральне уявлення про свідомість як про цілеспрямоване відображення зовнішнього світу, як засіб регулювання й контролювання людиною своїх взаємовідносин із дійсністю.
Незважаючи на різні підходи дослідників до феномена свідомості, і вони звертають увагу на головне, що притаманне свідомості, — зв'язок із діяльністю, відображально-інформаційну, регулятивну та комунікативну функції.
9) Особливості матеріалістичної та ідеалістичної розробки проблеми свідомості.
Ідеалістичний підхід - вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість /наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї /. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають про¬відне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову. Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії /на відміну від ідеалістичного принципу/, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині /по відношенню до аналізу суспільної реальності в матеріалісти тому підході, і цим принципом ми повинні керуватись в своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно "поглинати" всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого "економічного детермінізму" не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням /наприклад, політикою/ треба визнавати. Визначимося в суті основних категорій в соціальній філософії. Суспільне буття - це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини /матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо /. Суспільна свідомість - це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, в якому повинно передувати буття /тобто економічна сторона /. Який характер має буття /тобто виробничі відносини/, такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.
10) Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість.
Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, грунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності.
Типологія світу, в якій людина .- це мікрокосм, а Всесвіт - макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний. Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповню'ються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше. Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.
11) Поняття діяльності поширене в соціальній філософії, використовується як загально-наукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність - не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа - особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) -не що інше, як культура, що виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду - атрибуту соціальної системи. структура практики
Об'єкт - те , на що спрямована дія .
Суб'єкт - той , хто здійснює дію .
Мета - те, заради чого відбувається дія .
Результат - те, що виходить по закінченні дії .
Засіб - те, за допомогою чого здійснюється дія .
види практики
Духовна практика : йога , ісихазм , суфізм - практика індивідуального самовдосконалення .
Релігійна практика - практика колективного вдосконалення .
Виробнича практика - практика перетворення природи .
Соціальна практика - практика підтримки суспільства.
Навчальна практика - практика формування суб'єктів суспільства .
Медична практика - практика перетворення людської природи.
Дизайн практика - практика перетворення і розвитку візуальної мови для зберігання і передачі інформації в рамках конкретного соціуму або людства в цілому.
12) Одним із центральних питань самовизначення людсько го існування є проблема єдності світу. За своєю сутністю і змістом вона фактично поділяється на дві підпроблеми: по-перше — це питання про те, чим є для людського життя світ у цілому як існування; по-друге, ким є людина для цього світу з погляду найбільш загального бачення відношень "люди на — світ".
По суті проблема єдності світу є питанням стосовно існу вання такої цілісності, в якій, як уже зазначалось, основним елементом світу є людина. Розкриваючи цю проблему, ми повинні визначити, що є найбільш загальним у взаємозв'яз ку, взаємовідношенні "людина — світ", що робить цю систе му, це відношення органічно нерозривним, тобто єдиним.
У найбільш загальному вигляді історія світоглядної куль тури дає на це такі відповіді:
• людина є причиною, джерелом, основою цієї цілісності;
• сам світ має об'єктивний, природний характер існу вання;
• те, що стоїть над світом та "править" ним.
Отже, релігія, абсолютизуючи роль і значення Бога, фор мує думку — світ єдиний завдяки єдиному Богу.
Отже, можна зробити висновок, що єдність світу полягає насамперед у реальному існуванні відношення "людина — світ". Це відношення у найбільш загальному вигляді може бути визначено так: без людини для людини світу немає. Слід зазначити, що це положення не означає неможливості існу вання у світі ніяких відношень поза людиною. Вони мож ливі, але принципово невідомі нам, оскільки відоме людині дане їй тільки через відношення "людина — світ" і ніяк інак ше. При цьому людина усвідомлює, що власну досконалість вона обирає сама, абсолютизуючи її з метою організації най більш сприятливих умов для власного існування, для досяг нення власного щастя. При цьому людина не заперечує наявності певної досконалості у інших живих істот, які самі мають своє відношення до світу. Людина навіть здатна уяви ти можливість існування таких істот, які близькі їй за розу мом або значно досконаліші в перетворенні світу відповідно до своїх мрій та бажань. Тому людина завжди у світі шукає щось подібне до себе, десь у глибині душі плекаючи надію, що вона нічого такого ніколи не знайде.
13) З філософської позиції можна стверджувати, що рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням.
Світ, як вже зазначалося, не може існувати без руху. Рух абсолютний. Але в загальному потоці матеріальних змін можуть бути моменти спокою, моменти рівноваги. Адже існують такі різновиди руху, які не змінюють якісних характеристик предметів. Наприклад, відомо, що всередині предметів відбувається "скажений танок" електронів та інших елементарних часток, але при цьому загальний вигляд, місцезнаходження предметів залишається незмінним. Ми сприймаємо їх як такі, що перебувають у спокої. Спокій – це стан руху, який не порушує якісну специфіку предмета, його стабільність.
Рух абсолютний. Момент спокою, рівноваги відносний. Спокій має місце відносно не всієї матерії, а лише відносно тих чи інших окремих матеріальних об'єктів. Спокій – це один із моментів руху.
Завдяки наявності відносного спокою виникають і більш-менш довго Існують якісно визначені речі, Що відрізняються одна від одної. Наприклад, людство і окрема людина. Людство знаходиться в постійному русі, зміні, взаємодії особистостей, груп тощо. Але завдяки тому, що тут одночасно спостерігається відносний спокій (окрема людина), ми можемо визначити певну, якісно визначену, конкретну особу.
За відносним спокоєм криється безперервний рух, зміна. Так, ми можемо спостерігати людину, яка знаходиться певний час в незмінному стані, спокої. Але в той же час в людському організмі відбуваються безперервні біологічні процеси, тобто зміни.
Спокій не лише відносний, а й тимчасовий. У певний час спокій порушується, ліквідується, знімається універсальним рухом.
Проте універсальний рух неминуче знову породжує спокій або рівновагу в тій чи іншій формі, але в інших умовах.
Рух має певні властивості:
– об'єктивність, вона випливає з об'єктивного існування світу;
– рух незнищуваний, бо незнищувана матерія, світ;
– загальність (універсальність) руху, бо немає таких матеріальних тіл, які б не перебували в русі, тобто без взаємодії, зміни;
– абсолютність і відносність руху, тобто він відносний в міру конкретних форм його прояву;
– суперечливість руху, яка проявляється в тому, що він абсолютний і відносний, перервний і безперервний (наприклад годинник).
Рух існує в різних формах. Спроби класифікувати форми руху матерії наштовхуються на певні труднощі. Поширеною є класифікація відповідно структурних рівнів матерії. Це такі основні форми руху, як механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Але цим класифікацію не можна обмежувати. Досягнення науки свідчать про надзвичайну розмаїтість і складність форм руху, їх взаємодії, переходів тощо.
Прогрес науки дав змогу сформулювати основні принципи класифікації форм руху, які цілком ґрунтуються на результатах сучасного наукового пізнання. Перший принцип: врахування насамперед специфіки матеріального носія тих чи інших форм руху.
Другий принцип: наявність загальних закономірностей певної форми руху.
Третій принцип: історична послідовність, генетичний зв'язок, який існує між багатоманітними процесами матеріального світу.
Форм руху матерії існує стільки, скільки ми здатні розрізнити рівнів організації невичерпної матерії, що розвивається. З погляду спрямованості змін виділяються три типи руху:
– прогресивний (наприклад, загальний процес пізнання);
– регресивний (наприклад, старіння живого організму);
– кругообіг.
Перший тип руху називається розвитком. Розвиток – це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах. Наприклад, у жолуді прихована можливість стати дубом, і коли жолудь попадає в сприятливі для цього умови, можливість реалізується – відбувається процес розвитку жолудя в дуб.
Своєрідним подоланням циклічності античної моделі було розуміння розвитку в середньовічній християнській філософії історії. Тут життя розумілося як устремління вперед від минулого до майбутнього, від зародження до Страшного суду. Тобто виникає уява про часову спрямованість, неповторність подій індивідуального і суспільного життя.
14) Простір – є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини таких об’єктів, що займають різне положення в просторі.
Час – є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об’єкту, який змінює свої властивості.
Простір і час нерозривно зв’язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний.
Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Можна виділити три типи розуміння їх зв’язку. Спочатку час і діяльність ототожнювалися. Час здавався людям діяльною силою Світу. Обожнювання часу в культурі Стародавнього світу лише надало завершеного вигляду уявленням. Другий тип розуміння співвідносин часу і діяльності став можливий в епоху буржуазних революцій, коли час став розглядатися як зовнішні рамки для затиснення тієї чи іншої діяльності. Третій тип характеризується тим, що час є найважливіший фактор будь-яких видів діяльності.
На початковому етапі самому часові приписувалася діяльнісна здатність. Міфологічна свідомість вважала, що час може впливати на хід подій (виділялись щасливі і нещасливі дні), визначити людські долі, виступати суддею людських справ (час – кращий суддя). Отже, час – суттєва характеристика діяльності, його обов’язкова умова і в наслідок час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість, соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час – це форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства різні. Соціальний час можна розглядати мірою мінливості соціальних процесів. Ранні етапи розвитку людського суспільства, включаючи і феодалізм, відзначилися з сповільненим ритмом. Він пришвидшується з появою капіталізму. Більш швидкими темпами стало розвиватися суспільство в сучасну епоху в зв’язку з науково-технічною революцією, становленням багатовимірного світу. Філософське розуміння світу зводиться до різних форм буття, що утворюють цілісну єдність на основі субстанції, якою виступає матерія. Матерія як субстанція проявляється в речах, властивостях і відносинах, що формують структуру буття. Субстанціональність матерії проявляється також у системності, русі, просторі і часі.
15) Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення. Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і вищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюва ними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагаль ними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.
Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єк тів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зу мов лених субстанцій.
16) Основними принципами діалектики є принцип розвитку та принцип взаємозв'язку. Є й інші, про які йтиметься пізніше.
Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Його зміст виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування тощо.
Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємо обумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають як єдність, так і багатоманітність світу. У них знаходить свій вираз матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою.
Зв'язки завжди перебувають у єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Тому їх теж слід розглядати в розвитку. Вони проявляються і між речами, і стадіями самої речі, мають нескінченну якісну різноманітність та специфіку.
Проявляються і між формами існування матерії; формами її руху, між структурними рівнями матерії; предметами і явищами в межах однієї форми руху.
Вони залежать від характеру відношень між об'єктами, а тому й мають такі форми:
- внутрішні й зовнішні;
- прямі й непрямі;
- суттєві й несуттєві;
- стійкі й нестійкі;
- безпосередні й опосередковані;
- необхідні та випадкові;
- одиничні й загальні та ін.
За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки можуть бути: механічними, фізичними, хімічними, біологічними й соціальними.
Вони притаманні як матеріальним об'єктам, процесам, явищам, так і "ідеальним об'єктам" (думкам, ідеям, які виникають у процесі мислення як відображення зв'язків, що мають місце в об'єктивній реальності).
Згідно з матеріалізмом зв'язки об'єктивного світу є визначальними, а їх відображення в нашій свідомості - похідними. Ідеалізм вважає навпаки. Як уже наголошувалося, перший тип зв'язків досліджує об'єктивна діалектика, другий - суб'єктивна. Принцип взаємозв'язку є першим і основним правилом наукового дослідження загалом і матеріалістичної діалектики, зокрема. У цьому ракурсі великого значення набуває принцип конкретно-історичного підходу, зокрема те, що кожне явище розглядається історично, в зв'язку з іншим, у зв'язку з конкретним досвідом.
Виходячи з цього, різні типи зв'язків мають різний функціональний характер. Одні характеризують відносну стійкість предметів, інші перехід у нову якісну визначеність та ін.
Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямі (це ж стосується і духовного життя). При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім. Адже зв'язки існують завдяки руху (переносу матерії, енергії, інформації), а рух, у свою чергу, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку більше виражений статичний момент, а у взаємодії - динамічний. Взаємодія призводить до руйнування, а в кінцевому підсумку - до перетворення чогось у щось.
Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього нема й розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес само перетворення предмета.
17) Категорії – це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають "полярні" сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій.
Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність – явище", "причина – наслідок", "необхідність – випадковість", "можливість – дійсність". Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина – ціле" тощо.
Дамо коротку характеристику цих категорій.
Сутність – явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі – випадкове й одиничне. Явище і сутність – діалектично пов'язані між собою протилежності. Вони не збігаються одне з одним. Інколи це проявляється досить чітко: зовнішні, поверхові риси предмета, явища чи процесу можуть маскувати, перекручувати їх сутність. Так, міраж – це явище, що виникає внаслідок викривлення променів світла атмосферою. Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі риси:
– вони пов'язані генетично;
– асинхронні в часі (причина, потім наслідок);
– виникнення наслідку впливає на причину, зумовлюючи в ній зміни, в тому числі шляхом опосередкованих взаємозв'язків, які і є причиною;
– реалізація причинно-наслідкового зв'язку залежить від умов, тому взаємозв'язок причини і наслідку містить в собі елемент невизначеності, неоднозначності. Так, вплив людини на природу такий, що може зруйнувати рівновагу природних процесів на планеті, а ця загроза екологічної кризи виступає причиною суттєвої зміни стратегії діяльності людства.
Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність – це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події – причини" неминуче викликає певне "явище – наслідок". Випадковість – це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і вирахувати.
Випадковість є форма прояву необхідності. їй властиві непостійність, невизначеність. Але і необхідність, і випадковість можуть бути пов'язані із сутністю явищ, подій. Так, суттєві зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, мають необхідний характер, випадковим явищем є конкретні політичні діячі чи партії, що спрямовують, реалізують ці зміни.
Можливість – дійсність. Можливість і дійсність – це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою формою предмета. Направленість об'єктивного розвитку в світі виключає будь-який варіант крім руху від можливого до дійсного. Сьогодення диктує людству два варіанти можливої майбутньої дійсності: або воно сформує таку технологію свого розвитку, за якої буде успішно функціонувати в гармонії з природою, або загине внаслідок глобальної екологічної катастрофи.
Одиничне – загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю" усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх. Під загальним розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничне характеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми просторовими, часовими та іншими властивостями від подібних йому предметів, явищ, процесії. Одиничне має специфічні характеристики, які становлять його унікальну визначеність.
Одиничне і загальне перебувають у діалектичному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в "чистому" вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через одиничне. Одиничне, в свою чергу, входить у ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси. Так, загальним для всіх цивілізованих народів є наявність демократичної держави, але кожний з них реалізує державу в особливій формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти.
Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного змісту.
Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна. У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст, він обумовлює розвиток форми. Особливо це помітно в соціальних процесах. Застарілі форми і методи можуть гальмувати розвиток того чи іншого процесу. Але нові форми, ефективні методи впорядкованості процесу здатні здійснювати могутній стимулюючий вплив на його подальший розвиток.
18) Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, "ядро" діалектики. Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розуміння всіх сторін та моментів розвитку.
Кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку. По-перше, взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, лівий – правий, добро – зло, притягання – відштовхування, низ – верх тощо.
По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною. їх боротьба – це природний закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну.
Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.
Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.
Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність виражає рівність, однаковість, "симетричність", єдність взаємовиключних сторін існування предмета, явища. Тотожність полюсів, таких як праве – ліве, плюс – мінус, хороше – погане, обумовлюється самим фактором існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та якісну визначеність.
Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції. А відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності – це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії.
Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні.
Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета (наприклад, соціальні відносини в суспільстві).
Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам (наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище).
Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем (наприклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо).
Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад, споживча вартість – вартість в ринкових відносинах).
Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість. Отже, з вищесказаного випливає сутність закону єдності та боротьби протилежностей.
Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.
19) Взаємозв'язок кількісних і якісних змін здійснюється і в процесі пізнання, мислення. Процес збирання фактів, аналітична розумова діяльність є тією необхідною базою, котра передує новим відкриттям, досягненню нових знань. Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. "Зміна буття, — писав Гегель, — суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки".
Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, що відбуваються шляхом нагромадження; є кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, які свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості (скажімо, поширення нового виду, нагромадження елементів нової якості у суспільному житті тощо); існують кількісні зміни, що є показником переходу якості у нову кількість.
Взаємний перехід кількості у якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об'єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до іншого, то наше мислення, якщо воно претендує на точність відображення, має це відтворити, тобто якщо світ рухається, то наші поняття про цей світ теж мають бути рухливими, інакше ми не зможемо адекватно відобразити рух, зміни у самій дійсності.
Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра.
Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Розглядають дві найбільш узагальнені форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень. Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі; анігіляція тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин;
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.
20) Таким чином, закон є проявом і вираженням сталих, необхідних, суттєвих, повторюваних зв’язків.
Слід зауважити, що таке визначення поширюється лише на так звані об’єктивні закони, тобто на ті, що діють у природі, суспільстві й людському мисленні об’єктивно, незалежно від волі й бажань як окремої людини, так будь-яких груп людей. Як відомо, існують ще й інші закони – ті, що складають собою законодавчу базу будь-якої держави – так звані юридичні або ж правові закони, й на них таке визначення не поширюється. Юридичними законами регулюються (повинні регулюватись) правові відносини між людьми в державі. Оскільки ж вони розробляються, приймаються і затверджуються, а не відкриваються людьми (як це має місце у випадку із об’єктивними законами), остільки юридичні закони не завжди мають необхідний характер.
Логічні ж закони є проявом і виразом дії законів об’єктивних, однак необхідно відзначити, що як кожен об’єктивний закон має цілком об’єктивно існуючі межі свого застосування, так і відповідним чином є межі дійсного застосування кожного з законів будь-якої логіки.
Закони тієї чи іншої науки поширюються на певні предметні області дійсності.
Найбільш широкими за своєю дією є ті закони, які охоплюють усі можливі області дійсності, тобто, і природу, й суспільство, й людське мислення. Саме такими законами є закони діалектики. Ними не підміняються, не заміщуються, не витісняються закони окремих наук.
Лише те, що є спільного для природи, суспільства й людського мислення, підпорядковується законам діалектики.
Основним законом, ядром діалектики, який виражає собою джерело усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку, є закон єдності і боротьби протилежностей. Можна навести приклад дії цього закону: плюс і мінус, сили тяжіння і відштовхування, асоціація і дисоціація, асиміляція і дисиміляція, чоловіче й жіноче, продуктивні сили й виробничі відносини – все це – протилежності, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, тобто, протиріччя, тільки завдяки яким і існує постійно рух – як не тільки й не стільки зміна просторово-часових координат, а як будь-яка зміна, що відбувається.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, в свою чергу, виражає собою механізм усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку. Зміст його полягає в тому, що кількісні зміни, що поступово накопичуються в предметі, явищі, процесі, досягнувши певного – критичного стану, викликають, породжують, спричиняють «сплеск», «вибух», «перерив поступовості», «стрибок», який призводить до певних – якісних зрушень, трансформацій, перетворень в самому предметі, явищі, процесі. Тобто, будь-який процес розвитку, взятий у достатньо тривалому часовому інтервалі, складається з двох протилежних фаз: еволюційної і революційної (див., відповідно, нижче: словник). Оскільки жодна революція в будь-якій системі не відбувається доти, доки не назріла криза (див. нижче: словник) самої системи, то цілком правомірним буде твердження: причиною усякої революції, в будь-якій сфері дійсності, є криза, тобто, такий стан системи, в якому вона вже вичерпала внутрішній ресурс свого розвитку за рахунок існуючих на даний момент факторів. Так, наприклад, неолітична революція, що відбулась в період пізнього неоліту (6-те – 3-є тисячоріччя до нової ери), в результаті якої відбувся «стрибок» до незнаних до того часу металевих знарядь праці, мала своєю причиною кризу системи, що базувалась на виготовленні, застосуванні і використанні кам’яних знарядь. Аналогічним чином, промислова революція (кінець XVIII-го – початок XIX-го ст.), яка призвела до впровадження у промисловість парових машин, мала своєю причиною кризу системи матеріального виробництва, що спиралася на використанні праці людини як основного енергоносія.
Дійсний, тобто такий, що існує з необхідністю, зв’язок закону єдності і боротьби протилежностей з законом взаємного переходу кількісних і якісних змін полягає в тому, що другий з них є проявом і доповненням першого, і виражає собою єдність і боротьбу протилежних фаз будь-якого процесу розвитку, а саме, еволюційної й революційної.
Закон заперечення заперечення, як і закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, теж означає собою продовження і доповнення основного закону діалектики і виражає собою єдність і боротьбу сталого і змінюваного, стабільного й мобільного, постійного і мінливого. Суть його полягає в тому, що він виражає собою траєкторію руху в процесі розвитку: умовно кажучи, ця траєкторія являє собою спіраль, яка сама по собі є синтезом прямолінійного просування вперед і колоподібного повертання до начебто старого, але це повертання відбувається вже на новому витку спіралі. Невід’ємною ознакою дії закону заперечення заперечення є спадкоємність між новим і старим: старе в новому не знищується, а переходить в іншу форму свого існування, зберігаючи в собі самому все те, що є в ньому життєздатного. Тобто, як це й сказано фактично Гераклітом (див епіграф до даного розділу), нове є старе, що змінилось.
Однак необхідно відзначити, що саме так відбувається лише в тому випадку, якщо перше заперечення не знищує потенціал подальших заперечень того, що заперечується. Гегель пояснює це на прикладі з ячмінним зерном: таке зерно може або бути розмолотим у ячмінне борошно (негативне, руйнівне, деструктивне заперечення), або ж бути посадженим у родючу землю (позитивне, життєдайне, конструктивне заперечення). В залежності від того, яким було перше заперечення, можливість здійснення другого або ж збережеться, або – ні. Для того, щоб процес розвитку мав реальні позитивні перспективи, необхідно, щоб кожне заперечення «старого» «новим» не носило руйнівного характеру, не знищувало саму можливість подальшого заперечення. Саме тоді й відбуватиметься процес розвитку як зміна «новим» «старого» і далі – «найновішим» – «нового», причому в «найновішому» знайдуть своє відображення певні риси «старого». Тобто, закон заперечення виражає собою завжди повернення до начебто старого, але на іншому витку спіралі.
Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають
уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде
йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти
про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання.
Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики –
метафізиці. Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень:
1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи
і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії;
3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для
означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4)
метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань
(сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються
осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5)
метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний
діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у
філософію Гегель. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не
досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху,
тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім
з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку
вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через
ці суперечності.
3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
“механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З
точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процесс зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза
якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на
основі кількісних змін.
4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в
розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по
колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке
з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно.
Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не
по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є
повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення,
повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі,
виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі
розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення
нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія
відображення дійсності.
5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі
мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна
однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість,
негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет,
необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і
опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні.
Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як
критерій істини.
6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті
істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання
предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних
визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом
“або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень
виключається.
7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і
самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика
– як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і
відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні
переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.
8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики
виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і
умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його
абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку
окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену
і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є
недостатнім і тому неприйнятним.
22) Проблема пізнання у філософії.
Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання. Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності. Теоретичне пізнання, як звичайно, відбувається у формах міркування, інтелектуального споглядання, мисленого конструювання та мисленого експериментування; всі вони спрямовані на побудову наукової теорії. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: а) аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту зв’язків цієї сфери; б) теоретичного моделювання: конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.; в) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення; г) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень; д) поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально-практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень.
23) Пізнання - складний, багатогранний процес, досліджуваний поруч наук. Теорія пізнання зосереджує свою увагу на філософських, світоглядних аспектах цього процесу, вивчає його самі загальні закономірності. На цих світоглядних моментах пізнавального процесу ми і зосередимо свою увагу в подальшому. Будуть отже, розглянуті об'єкт і суб'єкт пізнання, роль і місце практики у цьому процесі, співвідношення в ньому чуттєвого і раціонального відображення, проблеми істинності знань, завершує аналіз питання науки та наукового пізнання, його методів і форм.
Вище було зазначено, що сутність пізнавального ставлення людини до світу становить відображення дійсності. Вже походження свідомості, про що говорилося в темі "Свідомість", органічно пов'язане з таким загальним властивістю матерії, як відображення. Це властивість у його специфічних, розвинутих формах знаходить свій вияв у тому, що мозок людини, взаємодіючи із зовнішнім світом через органи чуття і нервову систему, відображає його. Але саме це взаємодія припускає контакт людини зі світом, форми та характер якого визначаються його досвідом, соціальною практикою. Іншими словами, пізнавальне ставлення людини до світу носить соціально-опосередковані, історично змінені, що розвиваються форми, а сам процес пізнання являє собою складне діалектичне взаємодія об'єкта і суб'єкта. Зміст знання суб'єкт черпає не з власних глибин. Це зміст не довільно, воно залежить від самої дійсності, в силу чого пізнання, мисленнєва діяльність людини і суспільства є процес відображення цієї дійсності у свідомості.
Проте це не пасивне, дзеркальне відображення. Воно передбачає активне ставлення людини до світу вже тому, що людство пізнає дійсність не заради знання самого по собі, а в цілях її усвідомленого перетворення.
Об'єкт пізнання в силу цього не являє собою чогось незмінного. Сказати, що об'єктом пізнання є природа, означає сказати і мало, і багато. Це мало, оскільки об'єктом пізнання є не тільки природа, але й суспільство, більше того, сама людина та її свідомість. Але це й багато, тому що в кожну історичну епоху об'єкт пізнання конкретний, він включає лише частина, лише певні фрагменти природних і соціальних процесів. Так, рослини і тварини завжди складалися з клітин, а об'єктом пізнання клітина стала лише в XIX столітті. З одного боку, об'єктом пізнання стають ті природні і соціальні явища, які так чи інакше залучені в коло практичної діяльності суспільства і в силу цього стали предметом його пізнавального інтересу. З іншого боку, ті чи інші явища перетворюються в складові об'єкта пізнання в міру досягнутого до даного часу рівня знань. Іншими словами, у формуванні об'єкта пізнання в Насправді в якості суб'єкта пізнання людина виступає як суспільне, соціальна істота. Він стає суб'єктом пізнання, лише освоївши в суспільстві мова, оволодівши раніше здобутими знаннями, будучи включеним у практичну діяльність, засвоївши існуючі в даний час засоби і методи пізнання і т. д.
Можна сказати, що справжнім суб'єктом пізнання в кожну епоху є людство, а окрема людина виступає в ролі суб'єкта пізнання як його представник. По суті справи розгляд людства як суб'єкта пізнання акцентує увагу на загальності цього процесу, а виділення індивідів як суб'єктів пізнання виявляє неповторне в реальний розвиток пізнання. При цьому сам індивід як суб'єкт пізнання формується в певній системі соціальних зв'язків, так чи інакше відображає світ в залежності від рівня своєї теоретичної підготовки і від характеру своїх потреб і ціннісних орієнтацій. Коротше: при всій специфіці його пізнавальної діяльності він залишається сином свого часу, суспільства, своєї епохи. Це по-перше.
По-друге, суб'єкт пізнання історично конкретний і в тому відношенні, що він володіє певним обсягом знань, або, інакше кажучи, відомим інтелектуальним потенціалом, в силу чого конкретний характер носять його пізнавальні можливості. До того ж і рівень розвитку суспільної практики, і те, що вище позначено як інтелектуальний потенціал суспільства, більшою чи меншою мірою детермінують коло його пізнавальних інтересів у той чи інший історичний період.
24) Основними формами відображення дійсності є живе споглядання і його форми — відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення, що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу й оперуванні абстракціями.
Чуттєве відображення ґрунтується на безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції. Виділяючи загальне в предметах і явищах, абстрактне мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає можливість піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, котрі надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням (раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектичне взаємозв’язані, доповнюють одна одну.
До основних форм чуттєвого пізнання належать: відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожен з органів чуття специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей. Органи відчуття поділяються на екстерорецептори (від лат. exter — зовнішній і receptor — той, що сприймає) та інтерорецептори (від лат. interior — внутрішній і receptor — той, що сприймає), тобто зовнішні й внутрішні органи сприйняття. До екстерорецепторів належать зір, слух, нюх, дотик, смак. Вони відповідно відображають колір, звук, запах, твердість, смачність та інші якості об’єкта пізнання. До інтерорецепторів належать органи, що відповідають за почуття голоду, статевого потягу, просторової й часової орієнтації, страху тощо. Сприйняття — це відображення властивостей об’єк та пізнання як цілого. Воно виконує дві взаємозв’язані функції: пізнавальну і регулятивну. Завдяки першій з них розкриваються властивості та структура об’єктів. Друга функція спрямовує практичну діяльність суб’єкта згідно з цими знаннями про суб’єкт. Уявлення є наочним цілісним образом речі, що виникає на основі уяви і минулого чуттєвого досвіду, який зберігається й узагальнено відтворюється в пам’яті суб’єкта пізнання. В момент відтворення чуттєвого образу об’єкта його безпосереднього «контакту» з суб’єктом немає. Тобто цей контакт був у минулому.
До основних форм логічного пізнання належать поняття, судження і умовиводи. Поняття відображають суттєві ознаки речей, явищ, процесів. За допомогою цих ознак одні предмети відрізняються від інших або поєднуються в класи. Судження — це елементарна форма вираження змісту поняття, в якій щось стверджується або заперечується щодо об’єкта пізнання. Зв’язок між поняттями здійснюється за допомогою суджень, а самі поняття є наслідком міркувань у формі суджень. Умовивід — це такий логічний процес, в якому із кількох суджень за певними логічними правилами й законами виводиться нове судження з новим змістом. Воно є новим знанням, здобутим логічним шляхом. Докладніше форми логічного пізнання (поняття, судження, умовиводи) й операції над ними розглядаються в межах теми «Логіка наукового пізнання».
Інтуїція (від лат. intuitio, intueror — уважно див люсь) — це третя форма відображення дійсності. Вона є способом пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд на відміну від опосередкованого послідовного логічно го мислення. Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге — нові сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. Внаслідок активності суб’єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного до теоретичного, від знання явища до знання сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т. д.
Сучасні філософські джерела дають можливість трактувати інтуїцію як:
ірраціональну здатність людини, яка не залежить ані від почуттів, ані від розуму;
специфічну нелогічну форму інтелектуальної здатності;
здатність до сприйняття;
неусвідомлений і скорочений шлях логічного процесу;
наслідок специфічного способу взаємодії чуттєвого й логічного;
самостійну форму «метаболічної» переробки інформації поряд з її чуттєвими, логічними й моральними формами;
безпосереднє отримання знання, містичне осягнення істини, Божу іскру, даровану обранцям.
свідомості людини знання трансформуються: по-перше, переходом від одних наочних образів до інших (чуттєва асоціація); по-друге, переходом від одних понять до інших (логічне міркування); по-третє, переходом від наочних образів до понять, тобто концептуальним переходом (від лат. conceptus — думка, поняття, формулювання, смисл знаку, імені); по-четверте, переходом від понять до наочних образів, тобто ейдетичним переходом (від грец. είδοσ — вид, вигляд, психологічна здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через певний час після припинення його дії на органи почуттів). Як бачимо, перші дві форми трансформації знання належать до чуттєвого й логічного пізнання, а дві інші відповідно — до творчої інтуїції (концеп туальної й ейдетичної). Моральне (емоційне) пізнання належить до четвертої форми відображення дійсності. З моральних позицій можна оцінювати не тільки результати будь-яких досліджень, наслідки їхнього практичного застосування, істину взагалі, а й вихідні принципи і процес наукового пошуку. Мораль є своєрідним регулятивом нау кової діяльності. Саме завдяки їй наукова діяльність постає не лише у формі сукупності операцій, спрямованих на досягнення певної локальної мети, а й набуває свого змісту. Цей зміст включає світоглядні орієнтири й установки дослідника, усвідомлені ним моральні принципи оцінки проблем і способів їх розв’яза ння, вибору гіпотез, системостворючих понять, сфери практичного застосування теорії тощо.
Емоції (від фр. еmotion — хвилювання) — це процес ситуативного переживання, ставлення до навколишніх об’єктів. Вони класифікуються за різними підставами: структурою (прості й складні), забарвленням (негативні й позитивні, радісні і неприємні), соціальним наповненням (моральні, естетичні, інтелектуальні), життєздатністю (стенічні й астенічні). Для гносеології особливе значення має інформаційна теорія емоцій, котра актуалізує емоції людини якоюсь актуальною потребою і дає можливість розрахувати час, ресурси, засоби для досягнення певної мети, з’ясувати закономірності й механізми виникнення емоційного стресу при виконанні відповідальної роботи. Вищим продуктом розвитку емоцій є сталі почуття до предметів, що відповідають її потребам. Сильне, абсолютно домінуюче почуття називається пристрастю. Емоції також викликають певні фонові зміни для відповідного настрою людини. Осягнення емоційного стану іншої людини називають емпатією (від грец. εμπαθεία — співчуття, співпереживання).
Мораль у пізнавальній діяльності являє собою динамічну систему ідейних, чуттєвих, вольових спонук і заборон. Від змісту моральних почуттів ученого, тобто чуйності або черствості, скромності або схильності до самозвеличення, відповідальності перед людством (Богом, власною совістю) або безвідповідальності, чесності або нечесності, сумлінності або зловмисності залежать мотивація, характер, зміст, результати, соціальна цінність його внеску в науку. Лев Толстой у листі Ромену Ролану стверджував, що з усіх наук, котрі людина може й повинна знати, найголовнішою є наука про те, як жити і при цьому творити якомога менше зла та більше добра. Він попереджав, що той, хто звільняє себе від загального для всіх людей морального обов’язку і під приводом власної схильності до науки або мистецтва влаштовує собі життя паразита, той ніколи не створить нічого, крім хибної науки і хибного мистецтва.
25) Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.
Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.
Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.
Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.
Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.
Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.
Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.
Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про будову матерії.
26)