Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
П О С І Б Н И К
з курсу "Політологія"
для самостійної роботи
студентам хімічного факультету
за модульно - рейтинговою системою.
Київ 2010
Посібник з курсу «Політологія» для студентів хімічного факультету. Київського національного університету / Упорядник: доц. Тимошенко С. О.
ЗАТВЕРДЖЕНО
Вченою Радою філософського факультету.
Протокол № ____ від _________ 2010 року
Зміст
Предмова…………………………………………………………………………….4 - 5
Частина І Програма навчального курсу «Політологія»………………………6 - 22
Частина ІІ Теми курсу для самостійної роботи
та методичні рекомендації ………………………………………...23 - 97
Тема 1. Теоретико-методологічні засади політології…………………………….23 - 30
Тема 2. Основні віхи історії зарубіжної політичної думки………………………30 - 39
Тема 3. Політична думка в Україні………………………………………………...40 - 48
Тема 4. Влада в політичному житті суспільства…………………………………..48 - 51
Тема 5. Етнонаціональні спільності і політика……………………………………52 - 57
Тема 6. Демократія в політичному житті суспільства…………………………….57 - 61
Тема 7. Політична система суспільства……………………………………………61 - 65
Тема 8. Правова та соціальна держава та громадянське суспільство……………65 - 70
Тема 9. Політичні партії та громадсько-політичні об'єднання…………………..70 - 76
Тема 10. Політичний процес……………………………………………………….77 - 80
Тема 11. Політична соціалізація та соціальна стратифікація…………………….80 - 84
Тема 12. Політична культура та свідомість………………………………………..84 - 89
Тема 13. Політичні еліти та політичне лідерство………………………………….89 - 94
Тема 14. Політичні конфлікти………………………………………………………94 - 97
Частина ІІІ Методичні рекомендації щодо
організації самостійної роботи…………………………………... 98 - 101
Питання до заліку……………………………………………………………...102 - 103
ПЕРЕДМОВА
Політологія - це науковий орієнтир, за допомогою якого моделюється, прогнозується і організується політичне життя держави і суспільства.
Політологія зайняла чільне місце в системі підготовки висококваліфікованих спеціалістів для всіх сфер суспільного життя. Зусиллями науковців України створено комплекс навчально-методичної літератури: підручники, посібники, хрестоматії, політологічні словники, програми курсів та спецкурсів, плани семінарських занять. Проводиться підготовка фахівців у галузі політичних наук. В національних університетах та ряді наукових установ функціонують спеціалізовані ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій.
Крім того, нагромаджений досвід свідчить про необхідність подальшого вдосконалення форм і методів викладання та вивчення цього курсу; ставиться завдання узагальнити і уточнити структуру курсу відповідно до накопиченого досвіду провідних кафедр нашої держави.
Основними принципами викладання та вивчення політології мають стати - фундаментальність, системність, єдність логічного та історичного, національного та цивілізаційного, суспільного та особистого, теорії та практики, навчання та виховання.
Програма курсу з політології має базуватись на основних положеннях, зміст яких відображатиме сучасні досягнення світового та вітчизняного гуманітарного знання в усьому його багатстві і різноманітності наукових спрямувань:
1. Теоретико-методологічні засади політології.
2. Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки.
3. Політичні інститути та процеси.
Після завершення курсу "Політологія" студент повинен:
знати об'єкт, предмет і метод політичної науки взагалі і української зокрема, чітко оперувати і володіти її понятійно-категоріальним апаратом;
Програма курсу базується на основних положеннях, зміст яких відображає сучасні досягнення світового та вітчизняного гуманітарного знання. Кількість лекційних та практичних занять визначається навчальним планом відповідно до державних стандартів. Викладання курсу може здійснюватись також у формі авторських лекційних курсів і різноманітних видів практичних занять, завдань і семінарів, що враховують професійну специфіку факультету чи інституту, а також наукові здібності викладача.
Програма відповідає завданням вищої школи щодо підвищення якості політологічної освіти спеціалістів на рівні сучасних вимог.
Навчальний курс "Політологія" розроблений та апробований у Київському університеті імені Тараса Шевченка на основі вивчення набутого навчально-методичного досвіду інших провідних університетів України.
Вивчення даного курсу здійснюється за модульно-рейтинговою системою, яка спрямована на активізацію поглибленого засвоєння студентами політики як соціального явища, сучасних політичних відносин і політичних процесів, діяльності суб'єктів політики та політичних інститутів і самостійну творчу роботу з формуванням власної політичної культури.
Семінарські заняття проводяться в усній формі за розкладом занять відповідного факультету, а практичні - виконуються письмово після завершення вивчення кожного модуля.
Самостійна робота є індивідуальним видом роботи на семінарах, конференціях, передбачає виконання практичних завдань та контрольних робіт.
Екзамени та заліки є підсумковими формами контролю знань студентів.
Робота студентів оцінюється за підсумками виконання основних видів навчання за кожним модулем у балах.
У разі відсутності студента на лекції чи семінарі, невиконання ним практичних завдань із поважних причин, він має написати відповідний реферат з кожної теми і захистити свою роботу. У таких випадках кількість балів визначається згідно з якістю виконаної роботи.
Система поточного, модульного та підсумкового контролю з навчальної дисципліни політологія здійснюється за модульно-рейтинговою системою.
Оцінювання за формами контролю:
Поточний – доповнення – 1 бал,
Модульний контроль (опитування) – 15 – 25 балів,
Іспит, залік 40 балів
При цьому, кількість балів відповідає оцінці:
1-34 – «незадовільно» з обов’язковим повторним вивченням дисципліни;
35-59 – «незадовільно» з можливістю повторного складання;
60-64 – «задовільно» («достатньо») ;
65-74 – «задовільно»;
75 - 84 – «добре»;
85 - 89 – «добре» («дуже добре»);
90 - 100 – «відмінно».
Шкала оцінювання:
|
За шкалою Університету (100-бальною системою) |
Оцінка за національною шкалою та шкалою Університету |
Оцінка за шкалою ECTS |
||
|
90-100 |
Відмінно |
5 |
А |
відмінно |
|
85-89 |
Добре |
4 |
В |
добре(дуже добре) |
|
75-84 |
С |
добре |
||
|
65-74 |
Задовільно |
3 |
D |
задовільно |
|
60-64 |
Е |
задовільно (достатньо) |
||
|
35-59 |
Незадовільно |
2 |
F X |
незадовільно з можливістю повторного складання |
|
1-34 |
Незадовільно |
2 |
F |
незадовільно з обов'язковим повторним вивченням дисципліни |
Якщо за результатами модульно-рейтингового контролю студент отримав середнє арифметичне за два змістовні модуля, яке менше ніж: 40 балів, то студент за рішенням кафедри, не допускається до складання іспиту чи заліку і вважається таким, що не виконав усі види робіт, які передбачаються навчальним планом з дисципліни "Політологія ".
ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН
(орієнтовний)
навчального курсу "Політологія"
Частина І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ПОЛІТОЛОГІЇ.
Тема 1. Предмет, структура та інструментарій політології
Тема 2. Політика як суспільне явище
Тема 3. Політична влада
Частина II. ОСНОВНІ ВІХИ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ
ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
Тема 4. Основні віхи історії зарубіжної політичної думки.
Тема 5. Політична думка в Україні
Частина III. ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ ТА ПРОЦЕСИ
Тема 6. Соціально - політична сфера суспільства
Тема 7. Політична соціалізація
Тема 8. Етнонаціональна політика
Тема 9. Політична система суспільства
Тема 10. Правова та соціальна держава
Тема 11. Громадянське суспільство як чинник внутрішньополітичної консолідації
Тема 12. Політичні партії та громадсько-політичні об'єднання
Тема 13. Політичні режими
Тема 14. Демократія: теорія і реальність
Тема 15. Політична культура та свідомість
Тема 16. Політична ідеологія
Тема 17. Політика і мораль
Тема 18. Політичні еліти і політичне лідерство
Тема 19. Політичні конфлікти та шляхи їх розв’язання
Тема 20. Вибори та виборчі системи
Тема 21. Світова політика і міжнародні відносини. Політичні аспекти глобальних проблем сучасності (сучасні глобалістичні процеси)
Література до усіх тем курсу
Андрущенко В. П. Політологія: наука про політику: Підручник. — К., Х., 2001. 640с.
Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна О. В. Політологія:. — К., 2002. 528с.
Ахвердибеков С. Б., Багмет А. М. Політологія: Конспект лекцій. — Миколаїв, 2003. 79с.
Воронов І.О. Демократичний транзит: політико владні трансформації. – К., 2006.
Головченко Г. Т., Жиленкова І. М., Жиленков В. І. Політологія: наука про політику: Підручник. — К., 2002. 640с.
Гаджиев К.С. Введение в геополитику. - М., 2000.
Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - М., 2000.
Гаджиев К.С. Политическая наука: Учеб. пособие - М., 1995.
Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. посібник. — Л., 2001 384с.
Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 31.
Дергачёв В.А. Геополитика. - К., 2000.
Дзюбко І. С. Політологія: Підруч. — К., 2001. 414с
Іванова Н. Ю., Кремень Л. О. Політологія у визначеннях, схемах, таблицях: Навч. посібник. — К., 2003. 110с.
Історія філософії України: Підручник / М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, І.В.Бичко та ін. - К., 1994.
Кирилюк Ф.М. Історія політології: Підручник для вищих навчальних закладів. - К., 2001.
Кремень В. Г. Політологія: Підручник. — К., 2002. 612с.
Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. – К., 2002.
Конституція України. - К., 2005.
Короткий політологічний словник. -Львів, 1994.
Короткий оксфордський політичний словник. – К., 2005.
Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996.
Мир политической мысли: Хрестоматия: В 2 т. - М., 1994.
Основи політичної науки. У 4 ч. / За ред. Б.Л.Кухти. - Львів, 2000.
Основи демократії: Навчальний посібник. К., 2002.
Політологічна енциклопедія. - К., 1997.
Политология / Сост. и ред. Н.И. Сазонова. - Харьков, 2001.
Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст.: Хрестоматія /За ред. О.І.Семківа. - Львів, 1996.
Політологія: історія та методологія /За ред. проф. Кирилюка Ф.М. - К., 2000.
Потульницький А. Історія української політології: Концепція державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. - К., 1991.
Потульницький В.А. Теорія української політології. - К., 1993.
Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К., 2001.
Политология: Энциклопедический словарь. - М., 1993.
Політологія: Курс лекцій / За ред. І.С.Дзюбка. - К., 1999.
Політологія. - К., 2004.
Політологія. - / За ред. Проф. Цвиха В. Ф. К., 2010.
Політологія. Навчально – методичний комплекс. – К., 2005.
Політологія: Довідник. /Обушний М., Коваленко А., Ткач О. – К., 2004.
Практикум з політології. - К., 2003.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник. - М., 1998.
Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. - К., 1996.
Себайн Джордж І, Торсон Томас Л. Історія політичної думки - К., 1997
Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. - К., 1998.
Українська державність у XX столітті /Керівн. авт. кол. О.Дергачев. - К., 1996.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. - К., 1995.
Цвих В. Профспілки у громадянському суспільстві: теорія, методологія, практика. - К., 2002.
Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002.
Частина І.
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІТОЛОГІЇ.
Тема 1. Предмет, структура та інструментарій політології
1.1. Предмет політології. Підходи до визначення предмету політології. Суб'єкт-об'єкт теоретико - політологічного пізнання. Сутність, форми, тенденції розвитку і функціонування політології, її місце та роль в житті суспільства. Специфіка політології в системі гуманітарних наук: взаємозв'язок та взаємозалежність. Відносно самостійний, комплексний, інтегративний та загально-цивілізаційний характер політології.
1.2. Структура політичної науки. Політологія як наука про політику та її основні завдання. Складові політичної науки: політична філософія, вчення про політичні інститути та процеси, теорія міжнародної політики, політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична географія, політична антропологія. їх сутність та специфіка.
1.3. Інструментарій політології. Система категорій політології. Методи політології. Основні підходи до визначення загального методу політології. Міждисциплінарні методи, діалектичний, системний, синергетичний, логічний, порівняльний, біхевіористичний тощо. Принципи політології: фундаментальність, єдність логічного та історичного, національного та загальнолюдського, суспільного та особистого, теорії та практики. Функції політології: теоретико-методологічна, світоглядна, прогностична, прикладна. Закони та закономірності розвитку політичної науки: основні, специфічні та одиничні.
Література
Бебік В.М. Основи теоретичної і практичної політології. - К., 1994.
Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 1995.
Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - М., 2000.
Джарал Б. Мангейм, Ричард К.Рич. Политология. Методы исследования. - М., 1997.
Зеркин Д.П. Основы политологии: Курс лекций. - Ростов - на – Дону, 1997.
Панарин А. С. Философия политики. - М., 1996.
Політологія / За ред. І.С.Дзюбка та ш. - К., 2000.
Політологія / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К., 2001.
Політологія / за ред. М. Сазонова. - Харьків, 2000.
Політологія: історія та методологія / За ред. Ф.М.Кирилюка. - К., 2000.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. - М., 1995.
Санистебан Л.С. Основы политической науки. - М., 1992.
Себайн Дж., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. - К., 1997.
Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002.
Тема 2. Політика як суспільне явище
2.1. Зміст і структура політичної сфери суспільства. Визначення поняття "політика". Об'єкти і суб'єкти політики. Сутність і основні виміри політики. Визначення місця і ролі політики в системі суспільних відносин, її види та детермінанти.
2.2. Загальна структура, форми та методи політичної діяльності.
Політика як форма діяльності з реалізації інтересів і потреб суб'єктів політики.
2.3. Політика як теоретичне знання. Основні етапи формування науки про політику та її необхідність. Взаємозв'язок політики з іншими формами суспільної свідомості (філософія, мораль, релігія, наука). Межі розповсюдження політики.
Література
Аристотель. Политика //Соч.: В 4 т. -М., 1990. -Т.4
Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. - М., 1989.
Боднар А. Элементы теории политики // Под ред. В. Макаренко. - Ростов-на-Дону, 1991.
Бурдье П. Социология политики. - М, 1993.
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. - М., 1990.
Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР.-1990.-№31.
Загальна Декларація прав людини: прийнята ООН 10 грудня 1948 року. -К., 1963.
Конституція України. - К., 2005.
Політологія: історія та методологія // За ред. проф. Ф.М. Кирилюка. - К., 2000.
Політологічний енциклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К, 1997.
Рудницький І.М. Між історією і політикою. - Мюнхен, 1973.
Сучасна українська політика: Політики та політологи про неї // Ред. М.І.Михальченко, Ф.М. Рудич. - К., 1999.
Тема 3. Політична влада
3.1. Влада як суспільне явище. Поняття і суть влади, основні концепції влади. Народ - джерело і носій влади. Суперечність відносин панування і підкорення. Соціальне призначення влади. Основні види влади: політична, економічна, духовна, сімейна. Функції політичної влади.
3.2. Влада як інституціолізована форма. Характеристики політичної влади. М.Вебер про три типи влади. Проблема забезпечення легітимності влади. Принцип розподілу влади та її історичні форми. Концептуальні моделі організації влади у сучасному суспільстві (теорія політичної модернізації, меритократії, світового уряду). Функціонування політичної влади. Проблема ефективності політичної влади.
Література
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. - М., 1990.
Власть: очерки политической философии Запада. - М., 1989.
Воронов І.О. Демократичний транзит: політико владні трансформації. – К., 2006.
Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. - К., 1992.
Декларація про державний суверенітет України. — К., 1991.
Конституція України. - К., 2005.
Кравченко В. І. Територіальний устрій та місцеві органи влади України. -К.. 1995.
Рябов С. Державна влада: проблеми авторитету та легітимності. - К., 1996.
Сучасна політична філософія. Антологія / Упоряд. Янош Кіш. Пер. з англ. -К., 1998.
Технология политической власти. - К., 1994.
Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге XXI века. -М., 1991.
Українська державність у XX ст. / Керівн. авт.кол. О.Дергачов.- К., 1996.
Халипов В.Н. Власть: Основы кратологии. - М., 1995.
Шаповал В.Н. Президент у механізмі здійснення державної влади. – К., 1995.
Энтин Л.М. Разделение властей: опыт современного государства. – М., 1996.
Частина II.
ОСНОВНІ ВІХИ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ
ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
Тема 4. Основні віхи історії зарубіжної політичної думки.
4.1. Політична думка Стародавнього Сходу. Зародження політичного життя суспільства. Утворення перших східних держав як основа появи перших політичних теорій, вчень. Загальна характеристика устрою східних держав (Єгипет, Вавилон, Індія, Китай). Загальна характеристика східних політичних доктрин (Лао Цзи, Конфуций, Брахмани, Ману, буддизму, ісламу).
4.2. Політичні доктрини античності. Давньогрецькі міста-поліси як осередки політичного життя. Особливості державного устрою, форм правління у різних містах-полісах (Спарта, Афіни). Діалог Платона і Аристотеля про ідеальну організацію держави та форм управління, wchobhi напрямки політико-правової думки у Стародавньому Римі. Погляди Цицерона на державу, владу. Розвиток політико - правових поглядів у діяльності римських юристів. Право як мистецтво добра і справедливості.
4.3. Політична думка Середньовіччя та періоду реформації. Особливості ранніх релігійно-політичних доктрин (Тертуліан, Іван Златоуст). Загальна характеристика праці св. Августина "Про Божу державу". Бог як вище благо і об'єкт любові громадян держави. Головні напрямки розвитку політичної думки в Середньовіччі. Взаємовідносини влади церковної та світської. Головні джерела політичної думки. Ф.Аквінський про державу, право, закони. Політичні ідеї середньовічних єресей. Політико-правові вчення країн арабського Сходу. Мислителі доби реформації про суспільство, правову державу, їхню гуманістичну, антропоцентричну і натуралістичну орієнтацію. Боротьба гуманізму, раціоналізму з середньовічною схоластикою.
4.4. Відродження: загальна характеристика основних політичних доктрин про взаємозв'язок устрою держави і природи людини, її психології, пристрастей. Н.Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, про політику держави, влади, спосіб її реалізації та закономірності політичного життя і норм християнської моралі. Теорія природного і волеустановленого права. Походження і сутність держави та джерела влади.
4.5. Просвітництво; сутність та причини виникнення. Політико-правові аспекти свободи і справедливості у політичних доктринах Т.Гоббса та Д.Локка. Політико-правова доктрина Ш.Монтеск'є. Ж. - Ж.Руссо і його концепція про "суспільний договір". Утопічно-комуністичні доктрини. Основні положення політичної думки представників німецької класичної філософії. Сутність просвітництва в Росії та в Україні.
4.6. Новітня доба: раціоналізм як основа соціально-полпичного мислення. Основні течії: традиціоналізм і консерватизм (Е.Бьорк, Н.Бональд); політичний лібералізм (Б. Констан, І. Бентам); позитивізм (О.Конт); корпоративізм (Сен-Сімон, Ш.Фур'є. Р.Оуен); анархізм (М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін); анархо-синдикалізм (Ж. Сорель, Т.Лагар); марксизм і ленінізм (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін); доктрини солідаризму (Е.Дюркгейм); елітаризм (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс); неолібералізм (М.Орлі, Ж.Ренар); технократизм (Т.Веблен, А.Берлі, Г.Мінс); політичні погляди М.Вебера; російський лібералізм (Б. Н. Чичерін, М. М. Ковалевський, П. І. Новгородов, B.C. Соловйов); слов'янофільство.
Література
Антология мировой политической мысли. В 5 т. - М., 1997.
Антология мировой философии. В 4 т. - М., 1969-1972.
Аристотель. Политика // Соч . - М., 1990. - Т.4.
Бергев А.А. Политическая мысль древнегреческой демократии. - М., 1966.
Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. - М., 1990.
Гоббс Т. Левиафан / Соч. - М, 1991. -Т. 2.
История политических и правовых учений / За ред. Т. Демиденко. - Харьков, 1999.
История политических и правовых учений / За ред. О.Лейста. - М., 1999.
История политических и правовых учений / За ред. Нерсесянца. - М., 1998.
Кирилюк Ф.М., Ковш О.Г. Западноевропейские социально-политические учения XIX в - К., 1991.
Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. - Львів. 1993.
Локк Дж. Два трактата о правлений // Соч.: В 3 т. - М., 1987. - Т.З.
Макиавелли Н. Государь. - М., 1990.
Монтескье Ш. О духе законов // Избр. произв. - М., 1955.
Платон. Собр. соч: У 4 т. - М., 1990
Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. - К., 1994. Т. 1 -2.
Політологія: історія та методологія. Підручник (За ред. Ф.М. Кирилюка). - К., 2000.
Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. - К., 1997.
Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. - К., 1998.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М. Кирилюка. - К., 1995.
Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима. - М., 1977.
Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002.
Тема 5. Політична думка в Україні
5.1. Державно-політичні погляди мислителів княжої доби. Військова демократія та її роль у становленні державних структур. Князь, віче і особа у політичній думці. Прийняття християнства і формування державної ідеології. Сутність політичних доктрин у Галицько-Волинській державі та Литовсько-польському князівстві.
5.2. Формування політичних ідей в умовах українського національного Відродження. Роль братських шкіл Острозької та Києво-Могилянської академій у суспільно-політичному житті.
5.3. Українська політична думка періоду козацько-гетьманської доби. Ідеї волі і демократії в політичному житті козацтва. Державотворча діяльність Б.Хмельницького. Політичний зміст та історична оцінка українсько-московської угоди 1654 р. Проблема незалежності та автономії у політичній думці періоду гетьманської держави. Обґрунтування [.Мазепою та П.Орликом концепції незалежної самостійної української держави.
5.4. Національна державність у політичній думці України XІХ-XX cm. Ліберально-демократичні, радикально-національні та народницькі течії українофільства: українська ідея, народ, нація, держава у поглядах М.Костомарова, М.Гулака, В.Білозерського. Т.Шевченко про шляхи відродження України. Пошуки шляхів розв'язання національної проблеми: В. Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка, В.Липинський, Д.Донцов, М.Міхновський, С.Дністрянський, С.Рудницький, М.Сціборський. Роль М.Грушевського у формуванні національного державного будівництва. Національна державність - стрижнева проблема української політичної думки у 20-30 pp. XX ст. Антирадянські та антиімперські засади українського руху опору.
Література
Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К., 1993.
Бергев А.А. Политическая мысль древнегреческой демократии. - М., 1966.
Великий українець: 36 праць Михайла Грушевського / Передм. Л.Кравчука. - К., 1992.
Грабовський С, Ставрояш С, Шилер Л. Нариси з історії українського державотворення. - К., 1995.
Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. - К., 1993.
Дорошенко Д.І. Нарис історії України: У 2 т. - К., 1991.
Орлик П. Вивід прав України // Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. -К., 1993.
Політологія: історія та методологія. Підручник (За ред. Ф.М. Кирилюка). - К., 2000.
Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917). -Харьков, 1987.
Хижняк 3.1. Києво-могилянська академія. - К., 1991.
Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002.
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. - К., 1990-1991. -Т.1
Частина III.
ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ ТА ПРОЦЕСИ
Тема 6. Соціально - політична сфера суспільства
6.1. Суб'єкти і об'єкти політики. Поняття "суб'єкт", "об'єкт" політики. Особа як первинний суб'єкт і об'єкт політики. Права людини - центральне питання політичної науки. Типологія прав людини і проблема їх реалізації у сучасному світі. Обов'язки і відповідальність громадян, гарантія їх прав. Права людини як критерій гуманізму політики.
6.2. Соціальні групи як основні суб'єкти і об'єкти політики (верства, клас, етнос, нація). Соціальна структурованість як фактор політичного життя Сутність і політична значимість поняття „середній клас". Класи і стани України в контексті її політичної історії.
6.3. Соціально-політична стратифікація суспільства. Поняття соціальної стратифікації. Система соціального представництва. Види соціальної стратифікації. Соціальна мобільність. Динаміка соціальної структури у сучасному світі.
6.4. Соціальна орієнтація українського суспільства. Особові групові та корпоративні інтереси у політичному житті. Механізм впливу соціальних спільнот на політику в умовах незалежного розвитку України. Політичне життя сучасного українського суспільства.
Література
Белых Е.Л., Веркеенко Г.П. Социальная структура и социальные процессы в
современном обществе. - М., 1993.
Буркарт Г. Група. Особа // Пер. з нім. - Берлін, 1993.
Вослевский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - М., 1991.
Гидценс Энтони. Стратификация и классовая структура // Социс. - 1992. -№7. -С. 24-31.
Ленін B.I. Великий почин // Повн. зібр. Творів. - Т.39.
Нойманн М. Класи: поява, трансформація, зникнення / Пер. з нім. -Берлін, 1992.
Пилипенко В.Е., Поддубный В.А., Черненко И.В. Социальный морофогенез: Эволюция и катастрофы (синергетический подход). - К., 1993.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - К., 1994.
Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992.
Тема 7. Політична соціалізація
7.1. Поняття та сутність політичної соціалізації. Зміст і характер, суб'єктивні та об'єктивні чинники політичної соціалізації. Соціальна трансформація ш політична соціалізація. Вплив політичних сил на політичну соціалізацію. Концепція С Ліпсета щодо поняття „політична людина" Політична соціалізація як процес формування політичного обличчя індивіда, його політичних інтересів. Формування політичної свідомості та політичного досвіду як складний процес політичної соціалізації індивіда. Детермінанти політичної поведінки та участі людини в політичному житті суспільства. Основні етапи та типи політичної соціалізації.
7.2. Політична соціалізація в сучасному українському суспільстві
Основні напрямки та умови політичної соціалізації. Визначальна роль у політичній соціалізації об'єктивних соціально-політичних умов життя людини. Рівні політичної соціалізації Тенденції та суперечності політичної соціалізації в житті українського суспільства.
Література
Власенко Н. А., Зорько С. В., Сиротич М.Р. Україна на шляху до інформаційного суспільства: проблеми та здобутки. - К., 1995.
Князев В.М. Соціальна технологія і а управління політичними процесами в Україні. -К., 1995.
Макєєв С, Надточій А. Колізії політичної соціалізації // Демони миру та боги війни. - К., 1997.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. - К., 2000.
Федірко І. Політичний процес і політична соціалізація особистості //Політологічний вісник. -Вип. 5. -К., 1995.
Шестопал Е.Б. Личность и политика: критический очерк современных западных концепций политической социализации. - М., 1998.
Тема 8. Етнонаціональна політика
8.1. Етноціональні спільності як суб'єкти та об'єкти політики.
Поняття "етнос", "нація", "народність", "національність". Місце і роль етнонаціональних спільностей у політичному житті суспільства. Нація - вища форма самоцивілізаційованої еволюції людини, головний суб'єкті а об'єкт політики.
8.2. Зміст етнаціональної політики і її місце та роль в гармонізації етнонаціональних відносин. Мета, основні завдання та принципи етнонаціональної політики (розповсюдження і пропаганда знань про історію, культуру, звичаї, традиції корінного етносу, утвердження міжетнічних стосунків, толерантності, довіри і т. ін.; правове забезпечення рівних можливостей для всіх етнонаціональних спільностей, виховання самоповаги, відродження духовного життя як етнічних українців, так і національних меншин, що мешкають на території України тощо). Подолання суперечностей етнонаціонального розвитку і їх попередження.
8.3. Особливості етнонаціональних відносин в Україні. Зміст і характер етнонаціонального процесу та специфіка його прояву в українському суспільстві. Переборення меншовартості етнічних українців — одна із нагальних проблем на шляху формування української нації і побудови національної держави. Національні меншини в політичному житті України. Вплив міжконфесійних суперечностей на етнонаціональні процеси в Україні. Національне відродження як втілення в життя української національної ідеї.
Література
Анапович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К., 1994.
Бауэр О. Национальный вопрос и национал-демократия. - СПб., 1909.
Бердяев Н.А. Судьба России. Р. 2. Проблема национальности. - М., 1918.
Бойко Ю. Шлях нації. - Львів, 1992.
Бочковский О. Наука про націю таїї життя. - Львів, 1939.
Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. - Відень, 1920.
Грушевський М. Очерк истории украинского народа. - К., 1990.
Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. - К., 1993.
Декларація прав національностей України // Інформаційний бюлетень Міністерства у справах національностей, міграції та культів. -К., 1995.-№2.
Загальна декларація прав людини: Прийнята ООН 10 грудня 1948 р. — К., 1991.
Мала енциклопедія етнодержавознавства // За ред. Ю.І. Римаренка. - К., 1996.
Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. Енциклопедія // За ред. Ю.І. Римаренка. — К. 1998.
Ребкало В.А., Обушний М.1. Етнос і нація: проблеми ідентичності. - К., 1998.
Обушний М.І., Майборода О.М. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні: досвід, проблеми, перспективи. — К., 1996.
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? - Львів, 1944.
Смолій В.А. Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. — К., 1991.
Тема 9. Політична система суспільства
9.1. Поняття "політична система суспільства". Політична система як механізм формування і функціонування влади у суспільстві, чинник стабілізації і розвитку політичного життя.
9.2. Основні елементи політичної системи, її інституційна, інформаційно-комунікаційна і нормативно-регулятивна підсистеми. Місце і роль у політичній системі держави, політичній партій, ЗМІ, політичних асоціацій і об'єднань, різних політичних суб'єктів та їхні взаємовідносини.
9.3. Функції політичної системи: визначення цілей, завдань, програми діяльності суспільства, мобілізація ресурсів на досягнення поставлених цілей, інтеграція всіх елементів суспільства.
9.4. Типологія політичних систем: тоталітарні, авторитарні, демократичні.
9.5. Особливості політичної системи України в історичній ретроспективі. Політична система сучасної України у світлі нової Конституції України.
Література
Ардан Ф. Франция: государственная система. - М., 1994.
Аристотель. Политика // Соч. в 4-х т. - М., 1976.
Білоус А. Політико-правові системи: Світ і Україна. - К., 1997.
Борисов В.К. Теория политических систем. - М., 1991.
Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективних суспільств. – К., 1990.
Каменская Г. В., Родионов А. Н. Политические системы современности. - М., 1994.
Конституція України - К., 2005.
Марченко М. Политическая теория и политическая практика развитых стран. -М., 1992.
Сравнительная политика. Основные политические системы мира / Под общ. Ред. В.С.Бакирова, Н.И.Сазонова. – Х., 2005.
Поппер К. Відкрите суспільство і його вороги. - К., 1994.
Шаповал В.Н. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К., 1995.
Эндрейн Ч. Сравнительный анализ политических систем. Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования - М., 2000.
Тема 10. Правова та соціальна держава
10.1. Правова, соціальна держава: визначення, суть, основні ознаки. Поняття правової держави. Характерні риси правової держави. Теоретичні засади правової держави у творах українських мислителів. Соціальна держава. Співвідношення соціального і правового принципів. Побудова правової, соціальної, демократичної, суверенної держави - стрижень національного відродження України.
Література
Беренштейн Л., Панченко П., Рейт О. Розбудова громадянського суспільства в Україні. - К., 1999.
Геллнер Э. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. - М., 1995.
Гражданское общество и правое государство: предпосылки формирования. - М., 1997.
Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. - К., 1997.
Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К., 1999.
1997.
Селівинов А.О. Будуємо нову державу. - К., 1997.
Тимошенко В.І. Правова держава. Теоретико-історичне дослідження. - К., 1994.
Удовиченко В.П. Украина: поиск модели социального государства. - К., 1997.
Тема 11. Громадянське суспільство як
чинник внутрішньополітичної консолідації
11.1. Громадянське суспільство. Поняття "громадянське суспільство". Сучасні концепції та соціальна реальність громадянського суспільства. Ґенеза концепції громадянського суспільства. Громадянське суспільство як сфера самоврядування вільних індивідів та добровільно сформованих громадян. Громадянське суспільство, його основні ознаки та аспекти (інститути; культура; форми практичної взаємодії). Громадянське та політичне суспільство: відмінність і взаємозв'язок. Українські мислителі про розвиток громади та громадського життя як про основу суспільного прогресу й національної консолідації. Сучасний дискурс із проблем громадянського суспільства в Україні. Проблеми становлення й розвитку громадянського суспільства в Україні в контексті сучасних трансформаційних процесів.
Література
Задоянчук 0.І. Громадянське суспільство. — К., 1999.
Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях: Львів, 2003.
Кириченко СО. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. - К., 1999.
Кін Д. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. - К., 2000.
Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Львів, 2002.
Савельев В. Громадянське суспільство і правова держава: проблеми становлення. - К., 1997.
Цвих В. Профспілки у громадянському суспільстві: теорія, методологія, практика. - К., 2002.
Шпорлюк Р. Шляхи формування нації і громадянського суспільства в пострадянських країнах. - К., 2001.
Щедрова Г.П. Громадянське суспільство і соціальна, демократична, правова держава: становлення функції і тенденції розвитку в сучасній Україні. - К., 1996.
Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. - К., 1994.
Тема 12. Політичні партії та громадсько-політичні об'єднання
12.1. Генеза політичних партій і громадсько-політичних організацій та їх сучасна класифікація. Визначення понять "партія", "політична організація", "громадське об'єднання". Об'єктивні умови формування та функціонування політичних партій та громадсько-політичних організацій, їх базові характеристики.
12.2. Партійні системи та їх характеристика. Поняття "партійна система". Типи партійних систем. Фактори формування партійних систем. Взаємозв'язок партійних і виборчих систем. Партійна система як фактор вибору виборчої системи.
12.3. Політичні партії в Україні та їх основні типи. Зародження політичних партій в Україні. Дисидентський рух і його роль у національно-визвольній боротьбі, політизації і партизані!" суспільного життя в Україні. Становлення багатопартійності на сучасному етапі. Конституція України про роль політичних партій в житті суспільства. Класифікація сучасних політичних партій України та перспективи їх розвитку. Особливості формування партійної системи в Україні.
Література
Багатопартійна українська держава на початку XX ст. - К., 1992.
Данилов С. Двухпартийная система Канады: тенденции развития. - М., 1992.
Закон України "Про політичні партії" - К., 2000.
Ковлер А.И. Франция: партии и избиратели. - М., 1984.
Конституція України. - К., 2005
Кремінь В.Г., Базовкін Є.Г. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів. - К., 1993.
Маныкин А.С. История двухпартийной системы США (1789-1980). - М., 1981.
Острогорский М. Демократия и политические партии. - М., 1927. - Т.1; 1930. - Т.2.
Политические партии: история, теория и современность. - Донецк, 1991.
Політичні партії в демократичному суспільстві. - К., 1997.
Політичні партії України. - К., 1999.
Феденко П. Український рух у XX ст. - Лондон, 1990.
Яблонський В. Сучасні політичні партії України. - К., 1996.
Тема 13. Політичні режими
13.1. Поняття політичного режиму: його сутність та основні компоненти. Основні типи політичних режимів сучасності: тоталітарні, авторитарні, демократичні. Динаміка політичних режимів.
13.2. Характеристика демократичного режиму. Плюралізм як основа досягнення демократичних цінностей (свободи, рівності, справедливості). Основні риси політичного режиму в Україні на сучасному етапі.
13.3. Недемократичні політичні режими. Авторитарні або диктаторські режими. Особиста і "класова" диктатура. Зміст понять "диктатура", "тиранія", "деспотія". Тоталітаризм та його ознаки. Конкретно-історичні форми тоталітаризму: сталінізм, фашизм, нацизм. Фактори, що сприяють формуванню тоталітаризму в сучасних умовах.
13.4. Трансформація політичних режимів у посткомуністичних суспільствах. Стадії посткомуністичних перетворень. Метаморфози посткомуністичної влади.
Література
Вятр Е. Типология политических режимов: Лекции по политологии. – Таллинн,1991.
Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму. Що далі? - К.,1996.
Джилас Милован. Лицо тоталитаризма. - М., 1992.
Костюк Г. Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки). Дослідження і спостереження сучасника. - К.. 1995.
Українська державність у XX столітті / За ред. О. Дергачова. - К., 1996.
Фридрих К., Бжезинский 3. Тоталитарная диктатура и автократия. – М., 1981.
Цыганков Л. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика: - М., 1995.
Тема 14. Демократія: теорія і реальність
14.1. Поняття та виміри демократії. Поняття демократії та її структура. Природа демократії, її історичний розвиток. Теоретичні, світоглядні та суспільно-економічні передумови виникнення й утвердження демократії. Три епохи еволюції й три теоретичні традиції демократії. Багатоманітність тлумачення демократії. Принципи (ознаки) демократії.
14.2. Основні концепції демократії. Типи демократії:. Колективістська та конкурентна Проблеми демократії на сучасному етапі. Сутнісне і технологічне розуміння демократії. Критерії аналізу теорії демократії. Сучасні концепції: традиційно-ліберальна, плюралістична, соціалістична, інформаційна і інтегральна технократія. Характерні риси основних концепцій демократії. Демократія як форма держави і як механізм політичної влади.
14.3. Проблеми політичної участі. Форми демократії: безпосередня і представницька Переваги та недоліки основних форм демократії. Надбання та недоліки сучасної плюралістичної демократії.
14.4. Моделі демократичної трансформації у світі. Порівняльна характеристика моделей переходу до демократії «третьої хвилі» демократизації («Хвилі демократизації)) за С.Хантінгтоном). Розвинені та проміжні форми демократії. Три форми переходу до демократії. Дилема електоральної та ліберальної демократії. «Конкурентні напівдемократії», «обмежувальні напівдемократії», «плюралістичні автократії», делегативна демократія, гібридна демократія тощо.
14.5. Передумови та шляхи демократизації українського суспільства. Історико-культурні і соціально-політичні підстави в розвитку демократичних традицій в Україні Ціннісне, раціонально-утилітарне та системне обґрунтування демократії. Економічні, соціальні, політико-культурні, релігійні та зовнішньополітичні передумови демократії в Україні. Особливості посткомуністичного демократичного переходу. Передумови й перешкоди демократичного переходу в Україні. Чинники стабільності української демократії. Суб'єкти демократизації в Україні.
Література
Аристотель. Афинская полития. - М., 1997.
Бегунов Ю.К., Лукашев А.В., Пониделко А.В. 13 теорий демократии - СПб, 2003 .
Арістотель. Політика. — К., 2000.
Бергер А.К. Политическая мысль древнегреческой демократии. - М., 1966.
Валлерстайн И. Анализ миросистем и ситуация в современном мире. - СПб. 2001.
Даль Р. О демократии. - М., 2000.
Демократія в Україні: минуле і сучасне. - К., 1993.
Демократія: Антологія. – К., 2005.
Ковалевский М. Происхождение современной демократии. - М., 1989. - Т.1.
Ковлер А.И. Исторические формы демократии: проблеми политико-правовой теории. - М., 1990.
Лейпхарт А. Демократия в многосоставньїх обществах: сравнительные исследования.-М., 1997.
Основи демократії: Навчальний посібник. - К., 2002.
Салмин А.М. Современная демократия. - М., 1997.
Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полис. 1993. - № 2.
Складові демократії. - К., 1993.
Токвиль А. Про демократію в Америці. - К., 1999.
Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. - М., 1995.
Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце века. - М., 2003.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - М., 2003.
Тема 15. Політична культура та свідомість
15.1. Сутність, структура і функції політичної культури. Визначення та структура політичної культури. Політологічні концепції політичної культури. Концепція громадянської культури. Місце і роль політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства. Типи політичних культур. Характерні ознаки політичної культури сучасного політичного суспільства та проблеми його формування.
15.3. Політична свідомість як відображення ідейного життя суспільства. Визначення та структура політичної свідомості. Буденна і теоретична свідомість. Складові елементи теоретичної політичної свідомості. Типи політичної свідомості. Форми прояву політичної свідомості. Місце міфів, стереотипів та громадської думки в структурі політичної свідомості. Чинники формування політичної свідомості. Політична свідомість як фактор політичної поведінки.
15.4. Сутність політичної культури та свідомості українського суспільства. Подолання стереотипів тоталітарного мислення, меншовартості та національної неповноцінності - як умова відновлення і розвитку політичної культури українського народу. Складові політичної свідомості: історична пам'ять народу, патріотизм, вірність та відданість Вітчизні. Національна психологія, національна гордість. Політична культура як чинник формування національно-патріотичних якостей громадян України.
Література
Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии. //Полис. 1992. -№4.
Бебік В.Ф., Гловатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. - К., 1996.
Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії. - К., 2000.
Андрущенко В., Губерський Л., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світогляд. аналіз. - К., 2002.
Здіорук С.І., Парахонський Б.О., Валевський О.Л. Стратегічні аспекти національно-культурної політики України. - К., 1995.
Культурне відродження в Україні. - Львів, 1993.
Семчишин М. Тисяча років української культури. - К., 1993.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. - К., 2000.
Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматия. - М., 1999.
Тема 16. Політична ідеологія
16.1. Методологія аналізу політичних ідеологій. Сутність, структура та функції політичної ідеології. Рівні функціонування політичної ідеології. Джерела ідеологічних течій. Ідеологія і наука. Ідеологічні течії у сучасному світі: лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, фашизм, комунізм тощо. Криза марксистської ідеології, політики і практики.
16.2. Політична ідеологія в житті сучасної України. Зародження і розвиток лібералізму в Україні. Місце і роль консервативної ідеології в українському суспільстві. Особливості виникнення і розвитку комуністичного руху в Україні. Український націонал-комунізм. Соціал-демократизм в теорії і практиці політичного життя українського суспільства. Активізація клерикальої ідеології в Україні.
16.3. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці. Націоналізм як одна із підвалин самовираження народу, знаряддя політичної боротьби за право на вільне існування. Сутність, типологія, форми та методи прояву націоналізму. Націоналізм, імпершовінізм та інтернаціоналізм у сучасному політичному житті українського суспільства.
Література
Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. - Дрогобич, 1994.
Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. - М., 1990.
Бурдерон Р. Фашизм: идеология и политика. - М., 1983.
Голубицький О., Кулик В. Консерватизм - ідеологія порядку,стабільності і добробуту. - К., 1995.
Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький СВ. Сталінізм на Україні. 20-30-ті роки. - К., 1991.
Донцов Д. Націоналізм. - Лондон - Торонто, 1966.
Європейська соціал-демократія: Трансформація у прогресі. - К., 2001.
Желев Ж. Фашизм. - М., 1991.
Консерватизм (антологія). - К., 1998.
Медведев P.O. Идеология сталинизма: история утверждения и сущность (1929-1956). - М., 1990.
Медведчук В. Дух і принцепи соціал-демократ : українська перспектива. - К., 2000.
Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К., 2000.
Рассел Б. Практика и теория большивизма. - М., 1991.
Франко І. Про соціалізм і марксизм. Рецензії і статті. 1897-1906. - К.,1966.
Тема 17. Політика і мораль
17.1. Взаємозв’язок політики і моралі як регулятивних сфер суспільного життя: спільне і окреме (відмінне). Функціональна спільність між політикою і мораллю. Особливості моральної регуляції суспільних відносин. Історичні типи взаємодії політики і моралі.
17.2. Проблема моральності в сучасній політиці. Моральна дилема в політиці: баланс політичних і моральних критеріїв Відносність моральності в політиці. Причини аморальності в політиці. Етика відповідальності і етика переконань М. Вебера. Інституціоналізація етичних вимог. Мораль як втілення гуманізму. Совість як верховний суддя етичної політичної поведінки.
Література
Аристотель. Никомахова этика. - М., 1984.
Гусейнов А. А. Мораль и насилие.- М-, 1992.
Капустін Б.Г. Мораль і політика в західноєвропейській політичній філософії. - М., 2000.
Ларюнов В.К. Етичні теорії російського інтуїтивізму (М.О. Лосського, С.Л. Франка). -К.,1997.
Макинтайр А.П. После добродетели. - М., 2000.
Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Избр. произв. - Кн.2. - М., 1995.
Одайник В. Психология политики. - СПб., 1996.
Позняков В. Политика и нравственность. - М., 1992.
Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. - М., 1995.
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 2001.
Судаков А.К. Кант: власть, мораль и насилие. - М., 2001.
Титаренко А.И. Мораль и политика - М., 1973.
Франк С.Л. Духовные основы общества. - М., 1992.
Франк С.Л. Политика и идея. - М., 1990.
Хабермас Р. Демократия. Разум. Нравственность. - М., 1992.
Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. - М., 1994.
Тема 18. Політичні еліти і політичне лідерство
18.1. Поняття, типологія та механізм формування політичних еліт. Виникнення понять "еліта" і "політична еліта". Загальні причини існування еліт. Теорія еліт Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельса. Основні напрямки сучасних елітарних теорій: макіавеллістська школа, ціннісні теорії, теорії демократичного елітаризму, концепція плюралізму еліт, ліволіберальні концепції. Типологія еліт. Результативність та інтеграція еліти. Соціальне представництво еліти. Системи рекрутування еліти. Номенклатурна система та її соціальні наслідки. Політична еліта України: особливості формування та етапи еволюції. Д.Донцов, В.Липинський, М.Драгоманов про роль еліти у державотворенні. Політична еліта і правлячий клас. Складнощі та шляхи становлення сучасної еліти в Україні.
18.2. Лідерство та його специфіка у політичному аспекти. Поняття лідерства. Ідеї лідерства в історії. Об'єктивні і суб'єктивні сторони лідерства. Основні концепції політичного лідерства: теорія рис, ситуаційна теорія конституєнтів, психологічна концепція, інтерактивний аналіз. Соціальна сутність та історична генеза наукових поглядів українських мислителів на політичне лідерство. Класифікація, функції та тенденції розвитку політичного лідерства. Культ особи. Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності політичного лідера в сучасній Україні.
Література
Абашкина Е., Егорова-Гонтман Е. Имидж лидера. - М., 1994.
Авторханов А.А. Технология власти. - М., 1991.
Ашин Г.К. Современные теории элит: критический очерк. - М., 1985.
Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматися на політичному Олімпі. - К., 1993.
Демократія в Україні. Минуле і майбутнє. - К., 1993.
Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій. - Львів, 1994.
Кухта Б.Л., Теплоухова Н.Г. Політичні еліти і лідерство. - Львів, 1995.
Литвин В.М. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. – К., 1994.
Маркузе Г. Одномерный человек. - М., 1994.
Фром Э. Адольф Гитлер: Клинический случай некрофилии. - М.,1992.
Яковенко М. Українська шляхта. - К., 1993.
Тема 19. Політичні конфлікти та шляхи їх розв’язання
19.1. Поняття політичного конфлікту. Політичні інтереси як передумова виникнення конфліктів. Об'єкти і суб'єкти політичного конфлікту. Типологія політичних конфліктів. Фази розвитку внутрішньополітичних і зовнішньополітичних конфліктів. Міжнаціональні конфлікти: причини виникнення, фази розвитку.
19.2. Управління політичними конфліктами. Загальне і особливе в технологіях урегулювання конфліктів. Етап виникнення конфлікту. Етап розвитку конфлікту. Етап закінчення (розв'язання) конфлікту. Основні методи врегулювання конфліктів: консенсус, уникнення конфліктів, відкладення конфлікту, посередництво, арбітраж, переговори.
19.3. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. Основні шляхи досягнення національної і соціально-політичної злагоди у сучасному українському суспільстві. Компромісно-консенсусне подолання політичних конфліктів.
Література
Бекешкіна І.Є. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. - К., 1994.
Дружинин В.В., Конторов Л.В. Введение в теорию конфликта. - М., 1982.
Запрудский Ю. Социальный конфликт. - Ростов-на-Дону, 1992.
Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. - М., 1995.
Міщенко М.Д. Соціальна напруженість у суспільстві: проблеми виявлення та аналізу. - К., 1995.
Мурадян А.А. Двуликий Янус. Введение в политологию. - М., 1994.
Национализм и международные конфликты. - М., 1991.
Небоженко B.C. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. - К., 1994.
Скотт Д.Г. Конфликты: пути их преодоления. - К., 1991.
Фишер Р., Ури У. Путь к согласию или переговоры без поражения. - М., 1990.
Черняк Е.Б. Вековые конфликты. - М., 1988.
Шаленко В.Н. Конфликты в трудовых коллективах. - М., 1992.
Тема 20. Вибори та виборчі системи
20.1 Поняття виборів та їх місце у формуванні та функціонуванні демократичної держави. Функції виборів. Принципи виборчого права та демократичної організації виборів. Вибори як інструмент політичного маніпулювання та переходу до демократії.
20.2. Типи виборчих систем. Мажоритарна виборча система. Пропорційна виборча система. Змішана і консенсусна виборчі системи. Куріальна виборча система. Умови ефективності виборів.
20.3. Технологія виборчої кампанії. Структурно-логічна модель виборчої кампанії. Основні стадії виборчого процесу. Підготовка виборів. Учасники подій і їх інтереси. Висування кандидатів. Агітаційна кампанія. Голосування і підведення підсумків.
20.4. Інформаційно-аналітичне супроводження виборчої кампанії. Моніторинг виборчої кампанії. Політичні орієнтири виборців. Рейтинг кандидатів. Ефективність пропагандистського впливу,
Література
Амелин В.Н., Устименки СВ. Технология избирательной кампании. — М., 1993.
Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі - К., 1993.
Виборчі технології. Збірник матеріалів. - К., 1998.
Жмыриков А.Н. Как победить на выборах. - Обнинск, 1995.
Ковлер А.И. Избирательные технологии: российский и зарубежный опыт. -М, 1995.
Крысько В.Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт). - Мн., 1999.
Общая и прикладная политология. Учебное пособие // Под общ. ред. В.Н. Жукова, Б.Н. Краснова. - М., 1997.
Петров О.В. Социологические избирательные технологии. – Днепропетровск, 1998.
Почепцов. Г.Р. Как становятся президентами: избирательные технологии XX в. - К, 1999.
Самый короткий путь к власти: сборник технологий проведения политических выборных кампаний. - Таганрог, 1995.
Секреты предвыборной борьбы. - К. 2001.
Шлях до перемоги. Технологія виборчої кампанії. К., 1993.
Як перемогти на виборах. Методичні рекомендації по сучасним виборчим технологіям. - К., 1997.
Тема 21. Світова політика і міжнародні відносини. Політичні аспекти глобальних проблем сучасності.
21.1. Природа зовнішньої політики і міжнародних відносин. Сутність понять "зовнішня політика", "світова політика", "міжнародні відносини". Міжнародні відносини як явище політики. Складові міжнародних відносин. Діалектика внутрішньої та зовнішньої політики. Критерії класифікації форм та видів міжнародних відносин.
21.2. Основні тенденції розвитку сучасної світової політики. Співробітництво та взаємозалежність як чинник міжнародного життя. Взаємовідношення національних та загальнолюдських інтересів. Процеси інтеграції та дезінтеграції у системі міжнародних відносин. "Баланс сил" та "баланс інтересів" у світовій політиці. Проблеми формування колективної безпеки. Роль ООН, інших міжнародних організацій у забезпеченні миру, безпеки, консенсусу.
21.3. Теоретико-методологічні виміри геополітичного аналізу. Наукові підстави визначення предмету геополітики. Категоріально-понятійний апарат геополітики. Сучасні геополітичні концепції і доктрини безпеки.
21.4. Зовнішня політика та геополітична стратегія розвитку суверенної України. Україна як суб'єкт міжнародної політики. Історична природність самоствердження України. Національні інтереси: структура та зміст поняття "національний інтерес". Типи, види, форми і сфери інтересів. Основні напрямки і пріоритети зовнішньополітичної діяльності української держави. Еволюція геополітичних пріоритетів України. Суперечності та альтернативи визначення геополітичних пріоритетів та стратегічних партнерів України в сучасних умовах. Національні інтереси України та можливі наслідки інтеграції іі в єдиній Євразійський чи західноєвропейський (Євроатлантичний) простір. Геополітичне значення України в контексті європейської наукової думки.
Література
Валевський О. Л., Гончар М. Н. Структура гєополітичних інтересів України. - К., 1995.
Введение в социологию международных отношений. - М, 1992.
Всеобъемлющая международная безопасность: Справочник. - М., 1990.
Гаджиев К. С. Введение в геополитику. - М., 2000.
Дергачёв В.А. Геополитика. - К., 2000.
Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. - Львів, 1995.
Коппель О. .А., Пархомчук О.С Міжнародні відносини XX століття. – К., 1999.
Лавров С. Б. Глобальные проблеми современности. - СПб., 1993.
Математические модели глобального развития. - Л., 1990.
Політологія: історія та методологія. - К., 2000.
Салобай В. Україна в системі міжнародних відносин. Становлення незалежної міжнародної політики - К., 1994.
Татаренко Н.А. Глобализация как модель трансформации цивилизационных пространств // Цивилизационные модели современности. - К., 2002.
Ткаченко В., Реєнт О. Україна на межі цивілізації: історико-політичні розвідки. - К., 1995.
Шпытко А.С. Экономические войны. – К., 2007.
Теми курсу для самостійної роботи та
методичні рекомендації
Тема 1. Теоретико-методологічні засади політології
Методичні рекомендації та практичні завдання:
1. Вивчаючи перше питання перш за все з'ясуйте в чому суть політики як суспільного явища, та причини її виникнення:
- даючи визначення поняття "політика", як одного із основних понять політології, зверніть увагу на його різноманітність як у науковій літературі, так і в підручниках;
- спробуйте порівняти такі найбільш поширені визначення поняття "політика":
«Політика - це сфера взаємовідносин між класами, соціальними групами, націями, індивідуумами з приводу завоювання влади. її утримання, організація та використання державної влади.»
«Політика - це організаційна, регулятивна і контрольна сфера життя
суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність. спрямована головним чином на досягнення, утримання її реалізацію влади індивідуумами й соціальними групами задля здійснення власних інтерсів і потреб».
Аналізуючи політику як соціальне явище, з'ясуйте, які суб'єкти здійснюють
вплив на політику та дайте характеристику суб'єктів політики: індивід; органи та ланки
політичних організацій; держава з її інституціями; великі суспільні групи.
Проаналізуйте основні функції політики в залежності від напрямків діяльності її суб'єктів:
1. Керівництво та управління суспільством.
2. Інституціонування відносин у суспільстві.
3. Вироблення загальних цілей та завдань суспільства.
4. Забезпечення суспільства діючим принципом розподільчої справедливості.
5. Гарантування внутрішньої і зовнішньої безпеки всіх груп та верств суспільства.
6. Залучення громадян до участі в політиці.
7. Формування ціннісних орієнтирів, соціального розвитку та актуалізація інтересів і зацікавленості в їх досягненні.
Розкрийте політичний процес суспільства через структурний аналіз політики:
1. Політична активність, участь та діяльність суб’єктів цього процесу
2. Політична культура, традиції та свідомість, ціннісні орієнтири і установки людини.
3. Політико-ідеологічні га науково-теоретичні погляди, ідеї, доктрини, що визначають сутність політичних намірів та дій.
4. Система нормативних ідей, таких як конституйовані норми, політичні програми.
5. Політичні інститути владного характеру та самі процеси участі в отриманні та реалізації влади в державі.
6. Розробка та прийняття політичних рішень, контроль за їх виконанням.
7. Система соціально-владних відносин, яка характеризується суперечливістю стосунків, володарюванням та підпорядкуванням
дайте характеристику структури та класифікацію політики.
2. При вивченні другою питання слід уяснити. що кожна наука має свій предмет вивчення. Це означає, що за системою тих чи інших знань визначається статус науки. Це теорії, в яких відображаються закономірності реального життя, вироблені загальні поняття (категорії), сформульовані принципи застосування знань.
Розкрийте сутність таких найбільш поширених визначень предмета та об'єкта політології:
«Предметом політології як науки є дослідження тенденцій та законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільностей, що відображають реальний процес включення їх у діяльність по реалізації політичної влади і політичних інтересів».
«Це наука, об'єктом якої є політика та її взаємовідносини з особистістю і суспільством. Це наука про систему закономірних взаємозв'язків суб'єкте з приводу політичної влади, боротьби за неї про сутність, форми і методи політичного владування.» Кожна наука має лише їй властиві способи вивчення об'єктивного світу. Це
зумовлено характером даної науки, її місцем у системі знань. Це називається методом науки.
Розкрийте сутність цих методів: критико-діалектичний, соціологічний, інституційний, дійовий, емпіричний, системний, функціональний, соціально-психологічний (біхевіорістичний), порівняльний, антропологічний.
Теоретичне і практичне значення політології визначають її функції. Назвіть га дайте характеристику її основних функцій: світоглядна, теоретико-пізнавальна (методологічна), прикладна (управлінська), інноваційна, виховна.
3. Визначаючи в третьому питанні політологію як науку і навчальну дисципліну, слід уяснити в чому полягають особливості, що зумовлюють її місце в системі суспільствознавства.
Розкрийте сутність взаємодії політології з такими суспільно-гуманітарними науками: політична філософія; політико - економічна теорія; полігико-правова теорія; теорія міжнародної політики; політична соціологія; політична історія та історія політичних вчень; політична психологія; політична географія; політична антропологія, демографія та етної рафія; політична етика.
Основні поняття та категорії
Закони політології - це наукові узагальнення про політику і владні відносини. Звичайно їх класифікують:
Знання про політику - система теорій, концепцій, навчальних дисциплін, які використовують люди для пояснення світу політики і якими вони керуються в політичному практикуванні. Розрізняють такі рівні політичного знання: емпіричний, або масовий (рівень повсякденного життєвого досвіду людей, буденної свідомості), нормативний (рівень практично-політичної взаємодії), фундаментальний (рівень глибокого осягнення й вираження в поняттях сутності процесів та явищ буття).
Категорії політології - найбільш загальні поняття, що покликані виражати суть предмета політології, його вузлові пункти, сходинки пізнання. Умовно їх можна поділити на чотири основні групи:
1) центральні (держава, влада, управління, авторитет, свобода, демократія);
2) структурні (політична система, політична організація, політична партія, громадсько-політичний рух, політична ідеологія, політична культура);
3) функціональні ( політичні відносини, політична діяльність, політичний процес, політична участь, політична боротьба, політичний конфлікт);
4) розвитку (політичний режим, політична революція, контрреволюція, еволюція) тощо.
Методи політології - конкретні засоби, способи і шляхи дослідження або набуття знань про політику. У політології використовуються традиційні, загальні методи дослідження суспільних наук, тобто теоретичного пізнання (діалектичний, системний, формалізації) та емпіричного соціального пізнання (описовий, анкетування, статистики, математичні методи збору і оброблення політичної інформації, методи семіотики, германевтики, біхевіористичний, інституційний, нормативно-ціннісний, антропологічний,
структурно-функціональний, моделювання та ін.).
Нормативний рівень знання про політику - це здебільшого прагматично зорієнтовані знання, покликані організувати практику суспільної взаємодії, надати їй оптимального характеру, уможливити досягнення поставленої політичної мети. Це знання про те, як зробити свою політику, ними користуються професійні політики. Саме цю галузь знання часто й називають власне політологією. Її складовими є, зокрема, інформація про архітектуру й спосіб функціонування політичних систем, державних структур, про процедурні та правові норми політичного процесу в конкретному суспільстві, про оптимальні способи й технології здійснення суспільної взаємодії, розв'язання конфліктів, про підойми впливу на центри прийняття рішень та на процеси їх здійснення, про прийоми добору кадрів і виховання лідерів, про управлінські технології, методики організації та здійснення громадських заходів, формування громадської думки тощо. Сюди ж відносимо знання законів, норм і регламентів, які визначають порядок здійснення суспільно-політичних процесів і окремих процедур, участь у них та вплив на них, знання структури державних установ та політичних органів і їх складових елементів, характеру їх підпорядкування - усього того, що є нормативною базою соціальної взаємодії. Складовою політичного знання є інформація про розстановку сил на політичній арені, про можливих противників і прибічників, їхню соціальну базу, пріоритети, якими вони опікуються, про чинники впливу, що є в їхньому розпорядженні (політичні, ідеологічні, матеріально - фінансові, можливо, фізичні тощо).
Об'єкт політології - сфера політики, політична діяльність, політичне життя особи і суспільства, політичні ідеї, політичні доктрини, події, прогнози, технології політичних процесів.
Поліс - перша в історії людства громадянська община, що виникла у Стародавній Греції в часи архаїки. Це спільність людей, побудована на принципах свідомого й воле встановленого підпорядкування людей спільній волі (дотримання правил і законів) та однакової й відповідальної участі у здійсненні спільних справ (на відмінну від засад попередньої, кровно родинної організації, упорядкування й підпорядкування людей, де їхнє місце, роль, міра участі й відповідальності визначалися місцем у родинній ієрархії). Це своєрідний громадянський колектив, який згодом безпосередньо перетворюється на державу. Полісна організація суспільства спиралася на економічний і політичний суверенітет общини вільних власників та виробників - громадян полісу.
Політика (від грец. politike — державна діяльність) - сукупність заходів та інституцій, за допомогою яких відбувається управління суспільними справами, задоволення окремих, корпоративних, групових інтересів, здійснюється узгодження окремих частин структурного суспільства, координування інтересів різних соціальних груп, переважне задоволення інтересів панівних верств (через подання їх як загальних) та дійсне задоволення загальних інтересів.
Змістом політики, політичного життя суспільства є боротьба за панування, що створює можливість пріоритетно задовольняти певні часткові інтереси, встановлювати необхідну за наявних умов субординацію, узгоджувати групові інтереси, досягати їх динамічної рівноваги. У загальному наслідку це призводить до стихійного задоволення інтересу загального. Політика - це така сфера життя суспільства, де природно, немовби сто рони одного суперечливого цілого, поєднуються конфронтаційне начало, протиборство різних соціальних груп та начало інтегративне, відбувається узгодження розрізнених частин суспільства, їх підпорядкування інтересам збереження його цілісності, забезпечення самого його існування й розвитку.
Політична сфера - взаємодія в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об'єднань громадян, окремих індивідів; соціально-політичні інститути та організації.
Політичні знання рівня масової свідомості - це знання, які використовують люди в їхньому повсякденному громадянському бутті, зміст яких становить інформація про влаштування держави й суспільства взагалі, про наявну політичну систему, про головні конструкції та законодавчі регламентації суспільно-політичного процесу, про права й обов'язки громадяни на й держави, умови їх здійснення й захисту.
Політологічна освіта - викладання політичних знань, що може здійснювати як фундаментальна наука, як знання про практично-політичну взаємодію та як повсякденні знання про політику. Як суто фахова, фундаментальна політологічна освіта буває призначена науковцям та викладачам, спрямована на глибинне осягнення світу політики, держави та права в усій їх складності, суперечливості й багатоманітності, на з'ясування тенденцій і закономірностей, принципових питань функціонування влади. У практично прикладному значенні зміст політологічної освіти становлять конкретні проблеми і наявні конфлікти, прийоми й методи суспільної взаємодії, впли ву на маси та на державно-політичні інституції, технології партійно- політичної роботи, адміністративного управління, способи проведення політичних кампаній, політичний аналіз та прогнозування, прийняття рішень тощо.
Політологія (від грец. politike - державні справи і logos - вчення) - це наука про політику, закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи і влади, про сутність, форми і методи діяльності суб'єктів політики, проблеми міжнародних відносин.
Предмет політології - система знань про тенденції та закони функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відбивають реальний процес їх включення у діяльність з реалізації політичної влади та політичних інтересів.
Фундаментальні знання про політику - це глибинні теоретичні узагальнення, виявлення загально значимих закономірностей, пояснення політичних універсалій, це уявлення людей про картину політичного світу, про те, що тільки й може виправдовувати примус у суспільній взаємодії, у людському спілкуванні, що робить прийнятним обмеження свободи індивідів засобами влади, заради чого тільки й варто включатися в політичні змагання.
Функції політології (від лат. functio - виконання, діяльність) - це вирішення, практична реалізація характерних для неї завдань:
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Завдання для самостійної роботи
Аналізуючи політику як соціальне явище, з'ясуйте, які суб'єкти здійснюють вплив на політику та дайте характеристику суб'єктів політики: індивід; органи та ланки політичних організацій; держава з її інституціями; ве ликі суспільні групи. Проаналізуйте основні функції політики залежно від напрямів діяльності її суб'єктів:
Розкрийте політичний процес суспільства через структурний аналіз політики:
Опрацюйте та занотуйте основні положення до названої теми із списку рекомендованої літератури. Визначте зміст основних категорій та понять: політика; політична сфера; політичне життя, політичне поле; політичні відносини; фактори політики; політична наука; політологія; об'єкт, предмет, закони та категорії політології.
Питання для самоконтролю
Теми рефератів та контрольних робіт:
Питання для заліку
Рекомендована література
Бебик В.М. Основи теоретичної і практичної політології. - К., 1994.
Джарал Б. Мангейм, Ричард К.Рич. Политология. Методы исследования. - М., 1997.
Зеркин Д.П. Основы политологии: Курс лекций. - Ростов - на - Дону, 1997.
Політологія/За ред. І.С.Дзюбкатаін. -К., 2000.
Політологія / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К., 2001.
Политология / Сост. и ред. Н.И. Сазонова. - Харьков, 2002.
Політологія / За ред. О.І. Семківа. - Львів, 1994.
Пугачев В.П.. Соловьев А.И. Введение в политологию. - М., 1995.
Санистебан Л.С. Основы политической науки. - М, 1992.
Абізов В. Є., Кремень В. Г. Політичне рішення: механізм прийняття. — К., 1995.
Арістотель. Політика. -— К.: Основи, 2000.
Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.
Бодуен Ж. Вступ до політології. — К., 1995.
Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998.
Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. — М., 2000.
Гегель Г. Философия права. — М., 1990.
Грушевський М. С. На порозі нової України. Гадки і мрії. —К., 1992.
Енциклопедія політичної думки. — К., 2000. С. 472.
Мак'явеллі Пікколо. Флорентійські записки. Державець. — К., 1998.
Мерриам Ч. Новые аспекты политики // Антология мировой политической мысли. — М., 1997.
Платон. Держава. — К., 2000.
Политология: Курс лекций / Под ред. М.Н. Марченко. 2-е изд. перераб. и доп. — М., 1997.
Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Наукові доповіді та статті. — К., 2000.
Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. — К., 2000.
Рудич Ф. М. Політологія. Курс лекцій. — К., 2000.
Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. — К., 1997.
Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки). — К., 2002.
Тема 2. Основні віхи історії зарубіжної політичної думки
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Вивчаючи перше питання необхідно усвідомити:
- надзвичайно великий обсяг політологічного матеріалу, який включає в себе історичні, філософські, правові, політичні, географічні та інші джерела суспільствознавчої науки; що формування цих першоджерел було пов'язане з тією стадією розвитку різних суспільств, коли відбувається соціальна диференціація і зароджуються та виникають державні утворення;
- глибоке вивчення історії політичних ідей того чи іншого народу показує істотні їх відмінності, оскільки історія народу є лише часткою загальносвітової цивілізації до якої він робив і робить свій внесок на кожному конкретному етапі свого розвитку в залежності від рівня розвитку економічних, політичних і духовних складових суспільства;
Враховуючи великий спектр політичної Думки, за рекомендацією викладача слід обрати фрагменти першоджерел, які давали б вичерпну відповідь на поставлене питання. Розглядаючи розвиток політичної думки в Стародавньому світі і Середньовіччі, необхідно засвоїти зміст таких понять:
Теократія, держава, деспотія, тімократія, демократія, аристократія, олігархія, охлократія, поліс, правильні і неправильні форми правління, легізм. конфуціанство, даосизм, монізм, брахманізм, цезаризм, томіз, ідеальна держава, іделіьний правитель, ідеальний громадянин.
З'ясуйте та проаналізуйте сутність історичних етапів започаткування і розвитку політичних ідей, зробіть порівняльну характеристику їх змісту:
Стародавній світ
Міфологічно-релігійні уявлення про політику УШ- У1 cm до н.е.
Конфуцій, Мо-Цзи, Будда, Заратустра.
Ідея божественного походження держави, людини, відносин, нерівності, порядку.
Політична думка античності 1Х-П ст. до н.е.
Ранній період - ІХ-УІ ст. до н.е. Гомер, Гесіод, "сім мудреців" і Соломон, Піфагор. Геракліт.
Період становлення старогрецької державності, раціоналізація політичних уявлень про політику, формування філософського підходу до держави,
Другий період- У- У І ст. до н.е.
Демокріт, софісти, Сократ, Платон, Арістотель, Ціцерон.
Розквіт старогрецької філософської та політичної думки. Уявлення про політику як про мистецтво керуваш державою. Введення понять: юридична особа, політична справедливість, рівність. Створення теорії ідеальної держави, ідеального правителя та ідеального громадянина. Зародження елементів наукового дослідження політики.
Третій період - IV-її ст. до н.е.
Епікур, стоїки, Полібій.
Це період елінізму, початок занепаду старогрецької державності, та підкорення грецьких полісів спочатку Македонією, а потім Римом. Нове трактування поняття держави, справедливості. Трактування історії виникнення державності і наступної зміни державних форм. Розробка проблем моральності представників влади.
Політична думка Середньовіччя ІУ-ХІУ ст.
Християнські доктрини, А. Августин, Ф.Аквіиський.
Теологічні тлумачення політичних інститутів і процесів. Проголошення верховенства релігії над світською владою. Концепції релігійної сутності держави: світовий порядок, установлений Богом. Проповідь змирення, неслушність властям, бо люди рівні перед Богом на Землі. Мета держави - збереження порядку і громадянського миру.
2. Вивчаючи становлення політичної думки Нового часу, слід звернути увагу на те, ідо цей період тривав з ХІУ до початку XX ст.; Відродження і Просвітництво, епоха Реформації, становлення та розвиток соціалістичних, комуністичних, ліберальних, раціоналістичних та утопічних концепцій політики.
Слід з'ясувати суть таких основних понять:
Відродження, природне право, природні закони, суспільний договір, суверенітет, монархія, макіавеллізм, утопія, лібералізм, абсолютизм, конституціоналізм, громадянин, права особи, розподіл влади, просвітництво. раціоналізм, плебісцит, «категоричний імператив», вічний мир.
Відродження ІУ - початокУП ст.
Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроиій, Т. Мор, Т.Кампанелла.
Звільнення політичної науки від теології, обґрунтування ідеї природного права та природного походження держави. Введення поняття "держава". Створення вчення про державу. Зародження утопічних уявлень про державу.
Реформація кінець ХУ ст. -1 пол.ХУІ ст.
М. Лютер. Т. Мюнцер, Ж. Кальвін.
Відносини індивіда і колективу. Релігійно-політичне обгрунтування держави. Антифеодальні та антикатолицькі рухи. Нове бачення свігу, людини, суспільства та шляхи їх подальшого удосконалення.
Просвітництво ХУП - ХУШ ст.
Д.Локк. Т.Гоббс, Ш.Монтеск'є. Ж.-Ж. Pvcсo. Д.Дідро. Гельвецій, І.Кант. Г.Гегель.
Обґрунтування теорії про державу та правові основи буття. Формування вчення про громадянське суспільство, теорії суспільного договору, принципи розподілу влади.
Проголошення ідей гуманітаризму прав і свобод людини. Визнання закономірностей зміни політичного управління. Розробка механізму діяльності демократичної держави.
Соціал-утопізм, соціалізм і комунізм
ХУШ - поч. ХХ ст.
Ж.Мел'є, Мореллі, Маблі. Бабеф. Сен-Сімон, Фур'є, Oуeн, К.Маркс, Е.Бернштейн, Ф.Лассаль, К.Каутський. В Ленін.
Утопічні теорії про державу, сутність людини, закономірності суспільного розвитку. Розробка вчення про державу, її суть та перспективи розвитку. Матеріалістичне розуміння історії. Економічні засади існування суспільства. Обґрунтування питання про владу, її завоювання і зміцнення.
3. Вивчаючи сучасну західну політичну думку, слід звернути увагу на те, що політологія в західних країнах відіграє значну роль, як теоретична дисципліна і як інструмент практичного впливу на різні соціальні процеси. Разом із тим, незважаючи на високий ступінь розвитку політичної науки в таких країнах як США, Франція, Великобританія, Німеччина та інших, спостерігаються суттєві відмінності у підходах до розгляду практично всього спектру політологічних проблем - і на рівні національних шкіл, і на рівні університетів і різноманітних дослідницьких центрів.
Спробуйте уяснити сутність основних напрямків розвитку політичної науки в країнах Заходу на сучасному етапі:
США: а) Загальна політологічна наука (Ч.Мерріам, У.Монро, Г.Ласуел, Г.Алмонд, С.Верба та інші.).
б) Теорія плюралістичної демократії та елітизму (ГІ.Бахрах, Дж. Уокер, С Хангтінгтон, А.Бентлі, Р.Даль).
в) Теорія виборів і виборчих процесів ( П.Лазарсфельд, Б.Берельсонс, Кемпбелл, Д.Браун, Ф.-М.Сейба, Б.Грінсберг).
г) Теорії суспільної стабільності (Г.Моргентау).
АНГЛІЯ: а) структурно-функціональний аналіз політики (Р.Джоунс);
б) теорія політичної мобілізації;
в) теорія політичних систем (Р.Роуз, М.Девіс. В.Люіс, Х.Байеман).
ФРАНЦІЯ: а) вивчення поведінки виборців (Ж.Шарло, Ж.Ганте, Ж.Жафар, А.Ласло);
б) дослідження політичних партій (М.Дюверже, Ж.Шарло).
НІМЕЧЧИНА: а) нормативістська політологія;
б) позитивістсько-біхевіористична емпірична соціологія;
в) "практично-критична наука про соціально-політичну" владу /Франкфурктська школа/ (Т.Адерно, Г.Дарендорф, Ф.Нойман, В.Хенніс, О.Штаммер, Г.Штайдер).
Основні поняття та категорії
Аристократія — найбільш привілейований стан або найвища родова знать у рабовласницькому і феодальному суспільствах, а також форма державного правління, за якої аристократії належить уся повнота влади в країні; на сучасному етапі — узагальнююча назва представників панівних класів і станів, а також духовної еліти суспільства.
Брахманізм (санскр. — від імені бога Брахми) — релігійна система стародавньої Індії, джерелом якої є релігія ведійських аріїв, які перекочували у 2-му тисячолітті до Хр. на територію північно-західного Індостану. Але власне брахманізмом цю релігійну систему треба вважати на останніх етапах розвитку ведійського періоду в історії Індії, коли з'являється досить складна релігійно-філософська ведійська література і, насамперед, Упанішади. Джерелами вивчення релігії стародавніх аріїв, а потім і брахманізму, є: 1) чотири збірки Вед; 2) Брахмани — тексти-коментарі до відповідних Вед; 3) Араньяки — тексти, пов'язані з брахманами; 4) Упанішади — релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Ці джерела належать до класу шруті — «почуте». Тексти смріті -— «запам'ятоване» — це сутри. Головний принцип світосприйняття брахманізму— обожнювання природи. Більшість богів пантеонів Вед уособлюють окремі природні явища та стихії. Ці боги поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти — асури, пані, даса та ін.
Першоосновою світу і чинних у ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта — безладдя, хаос, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми. Ще в арійський період найбільш привілейованим станом у суспільстві були жерці-брахмани. Спочатку основна функція брахманів полягала у виконанні обрядів та промовлянні або співанні молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя стародавньоіндійського суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Ігведи, в якому був відсутній центральний, об'єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космічного абсолюту — Брахмана. Але на цей час жерці, про яких у «Іпатапатха-брахмана» говориться, що це «земні боги», які вже сильніші за небесних, практично втратили контроль над розвитком народних віру вань арійських і неарійських племен Індії. Поява в VI ст. до Хр. Таких релі гійних систем, як буддизм і джайнізм, розвиток філософської думки призвела до послаблення брахманізму і поставила перед ним завдання реформації. Як наслідок цієї реформації — виникнення наприкінці першого тисячоліття до Хр. індуїзму.
Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) — філософський підхід, що в теоретико-світоглядний спосіб поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Теорія і практика гуманізму спирається на багатовікову традицію. В її генах — ідеї та ідеали Розуму та Людяності, які послідовно розвивали філософи античної доби, діячі культури епохи Ренесансу, мислителі Просвітництва, в тому числі Ф. Прокопович, Г. Сковорода, інтелектуали Нового часу.
Започатковане ще в II ст. до Хр. Цицероном, поняття «гуманізм» містило в собі уявлення про цінність і значущість людини, про можливість реалізувати гуманістичний ідеал соціальними засобами, насамперед вихованням... Видатні діячі Ренесансу (Данте, Петрарка) поглибили цицеронівське розуміння гуманізму, представили його як вираз «цілісного людського духу», свідчення «повноти та неподільності природи людини». З часів італійського Відродження термін «гуманізм» почав вживатися в двох основних значеннях — як визначення літературно-художнього напряму, що утверджує образ людини як освіченої й високоморальної особистості, та як філософське вчення, що об'єднує теорії, які виходять з положення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Гуманізм, крім того, має ще один, суто особистісний вимір. Він розуміється як система установок індивіда на соціальні об'єкти (людина, спільнота, жива істота), а саме: співчуття, співпереживання; щира радість за успіхи іншого; наявність мотивації, які спонукають людину на дружнє спілкування, зумовлюють «поведінку, що допомагає» (симпатія, альтруїзм). В усіх цих значеннях гуманізм протягом своєї багатовікової еволюції набував різних форм та відтінків. Істотні відмінності відрізняють теологічну та атеїстичну версії гуманізму.
Світський гуманізм, у свою чергу, поділяється на натуралістичний та соціально-культурний різновиди. «Космічні» гуманістичні ідеї співіснують з екзистенціальними, прагматичними, суто «земними». «Трагічна» концепція гуманізму конфронтує з оптимістичною, гуманізм «слухняності та адаптації» заперечується «звільненням завдяки бунту». Особливо гостра суперечка спостерігається між марксистською, атеїстичною, соціально-визначеною концепцією гуманізму та її численними теологічними альтернативами.
Даосизм (від кит дао (tao) — шлях) — одна з шести провідних течій стародавньої китайської філософії. Основоположник даосизму — Лі Ер Лаоцзи (хоч багато дослідників висловлюють сумніви щодо реальності існу вання такої особи). Даосизм виник у VI—III ст. до Хр., а в II ст. по Хр. на його основі зародилася одна з китайських синкретичних народних релігій, що увібрала елементи конфуціанства й буддизму і мала однойменну назву, а в V с.. по Хр. була проголошена державною.
Основоположною категорією даосизму є «дао», що символізує природний, незалежний ні від кого і ні від чого (в тому числі й від Бога, що було дуже незвичним для стародавньої філософії із притаманним їй теологічним забарвленням) перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Будь-які відхилення від «дао» засуджуються. Надмірне збагачення розглядається як «порушення дао», так само як штучна державотворчість, усі прояви насильства й особливо війна. Навіть перемога у війні не сприймається як благо — вона повинна відзначатися, з погляду даосизму, «поховальною процесією». Водночас засуджуються й дії, спрямовані на подолання тих чи інших відхилень від «дао». їх подолання повинне відбуватися внаслідок спонтанної дії «дао». Основним принципом поведінки проголошується «увей» — «недіяння», що тлумачиться не як цілковита бездіяльність, суцільна пасивність, а як можливість діяти, не відходячи від вимог «дао», без боротьби. Таким чином, даосизм (майже повністю витиснений у новий час буддизмом, конфуціанством і частково християнством) в усіх сферах, у тому числі й у політичній, орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ. Головна мета послідовників даосизму — досягнення єдності з першоосновою світу (дао).
Демократія (від грец. demos — народ і kratos — влада) — влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного врядування.
Демократія насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права в процедурах виборів, референдумів тощо.
Лютеранство (від власного німецького імені) — один з основних напрямів у протестантизмі (близько 80 млн прихильників) поряд з кальвінізмом і англіканством, заснований Мартіном Лютером (1483—1546) у XVI ст. Виникнення лютеранства датується 1517 p., коли М. Лютер у Віттенберзі оприлюднив свої 95 тез, спрямованих проти торгівлі папськими грамотами про відпущення гріхів (індульгенціями) та інших зловживань папства і католицького кліру.
Основи лютеранства викладені в двох катехізисах М. Лютера, в «Аугсбарській сповіді», написаній його сподвижником Філіппом Меланхтоном, та інших документах, зібраних у книзі конкордії («Книга згоди», 1580). На відміну від католицизму, лютеранство пов'язало ідею спасіння не зі справами людини, а з її вірою в спокутну жертву Христа. Лютеранство відкинуло папську владу в церкві, посередницьку місію духовенства, чернецтво, культ святих, латину як офіційну мову богослужіння (латина була замінена національними мовами) і т. ін. Джерелом віровчення визнавалася Біблія; священний переказ (постанови соборів католицької церкви, документи папського престолу тощо) відкидався.
Олігархія (від грец. oligarchia — влада небагатьох) — політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін олігархія вперше запроваджено Платоном і Арістотелем у V—IV ст. до н.е. для позначення однієї з гірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, і бідні не беруть участі в правлінні».
Олігархія є аристократична і фінансова. Аристократична олігархія, за якої політичне та економічне панування належить групі аристократів, існувала в багатьох рабовласницьких державах, зокрема в Спарті, Стародавньому Римі. Фінансова олігархія характеризується високим ступенем концентрації виробництва й фінансового капіталу і означає панування в економіці та політиці вузької групи фінансових магнатів, найбільших власників банківських і промислових монополій.
Охлократія (від грец ochlos — натовп і kratos — влада) — тимчасове або більш-менш тривале домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, «маси»; один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими. Феномен охлократії висвітлюється старогрецьким істориком Полівієм, представлений у теоріях держави Платона і Арістотеля, в концепціях сучасних теоретиків політичного процесу. Згідно з Арістотелем, охлократія є крайнім проявом негативних властивостей демократії (народовладдя), її збоченою формою. Вона стає можливою за умови відсутності легітимного державного управління, в ситуації безвладдя, деструкції механізмів регулювання суспільного життя. Спалахи охлократії в історії політичного життя спостерігаються, як правило, в кризові часи, на переломних етапах суспільного поступу, за умов загострення соціальних суперечностей. Саме тоді виникають сприятливі обставини для проявів охлократичного стихійного політичного екстремізму, «тиранії натовпу» (Платон).
Папство (від грец. pappas — батько) — релігійний монархічний центр католицької церкви, який очолює Папа Римський. Папство виникло на ґрунті римського єпископату. Створення у VII ст. Папської області започаткувало світську владу пап. Термін «папство» вперше з'явився у XII ст. під час дискусії щодо повноважень імператора і папи. Найбільшої могутності папство досягло в середні віки і до середини XIX ст. було опорою феодально - монархічних сил, з другої половини XIX ст. зблизилося з буржуазними колами. 1870 р. у зв'язку із включенням Риму до складу Італійської держави папська область була ліквідована.
За Лютеранською угодою 1929 р., на пагорбі Монте-Ватикано в Римі утворено державу-місто Ватикан, що має всі атрибути сучасної держави та суб'єкта міжнародного права. Ватикан є абсолютною теократичною монархією. Законодавча і судова влада належить Папі Римському. Після Другої світової війни, а саме з 60-х років (2-й Ватиканський собор, 1962—1965) папство у спробі подолати кризу католицизму взяло курс на пристосування церкви до сучасної епохи у питаннях догматик, культу, організації та політики. У 1984 р. Лютеранську угоду було переглянуто в бік зменшення формального втручання церкви у політичні та цивільні справи Італії.
Вплив Ватикану поширюється далеко за межі його території. За допомогою величезного апарату церковнослужителів, католицьких організацій, добродійних товариств, преси і радіо Ватикан справляє безпосередній вплив на політичне життя Італії та інших країн, населення яких сповідує католицизм (усього в світі понад 600 млн. католиків). Ряд християнських віросповідань уклали союз, або унію, з католицькою церквою, підкорилися папській владі, сприйняли догмати католицизму при збереженні власних традиційних обрядів. Серед таких церков — уніати грецького, маронітського, вірменського, коптського обрядів. Брестська унія 1596 р. започаткувала Українську греко-католицьку церкву, діяльність якої в Україні поновлено після проголошення її державної незалежності.
Папство і католицька церква — поняття близькі, але не тотожні. Інтереси папства не завжди збігаються з інтересами церкви в окремих країнах або частинах світу. Папство прагне нав'язати свій курс усьому католицизмові, що не завжди вдається. Правління папи Іоанна Павла II відзначено активністю зовнішньополітичної діяльності Ватикану, намаганням розширити релігійну пропаганду й діяльність католицької церкви в різних країнах світу. Безперечним є й особистий внесок Іоанна Павла II у здійснення «оксамитових революцій» у Східній Європі, возз'єднання Німеччини, проголошення незалежності країн Балтії га в інші найважливіші геополітичні процеси сучасності.
Просвітництво — ідейно-політична течія часів переходу суспільства від феодалізму до капіталізму. Просвітництво відображало інтереси народжуваної буржуазії й народних мас і відігравало роль ідеологічної підготовки буржуазної революції, найрадикальнішою з яких була Велика французька революція 1789 року. Епоха Просвітництва охоплює кінець XVII— початок XIX ст. Соціально-економічні основи Просвітництва зумовили його головні ідейні настанови, які полягали в критичному ставленні до соціальної і політичної організації суспільства, а також до його ідеологічної легітимації.
Просвітителі критикували феодальний лад, абсолютистську монархію, рішуче виступали проти кріпацтво, обґрунтовували необхідність встановлення нових суспільних порядків, які сприяли б поліпшенню життєвих умов народних мас, їхнє право на освіту і культуру. Різкій критиці піддавали вони релігійні догмати, схоластику, обстоювали світський характер суспільного життя. Просвітителі вірили в людину, в її розум і високе покликання, продовжуючи гуманістичні традиції епохи Відродження, прогресивні думки всієї попередньої історії людства. Вони боролися за встановлення «царства розуму», заснованого на «природних» правах і рівності людей. Визначальну роль у розвитку суспільства вони надавали свідомості людей, усі вади суспільства пояснювали неуцтвом, неосвіченістю людей, нерозумінням ними своєї власної природи. Найважливішим засобом соціального поступу вони вважали поширення освіти, пропаганду наукових знань, ідей справедливості і добра.
Найбільшого розквіту ідеологія Просвітництва досягла у Франції XVIII ст. Найвидатнішими представниками французького Просвітництва були III. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. А. Гельвецій, П. А. Гольбах. Усі вони виступали проти необмеженої монархії, втручання церкви в політичне життя, за скасування станових привілеїв, доводили правомірність знищення феодалізму. Вони зробили великий внесок у розвиток світової політичної думки, розробляючи питання про походження держави, її функції, типи державного правління, шляхи демократизації суспільства, про поділ влади. їхні ідеї значною мірою сприяли утвердженню в суспільстві принципів буржуазної демократії. У ранньому французькому Просвітни цтві виявилися ілюзії щодо освіченої монархії. У пізньому переважали радикальні суспільно-політичні вимоги, гостра критика абсолютистської влади поєднувалася з обґрунтуванням ідеї буржуазної демократії і громадянських свобод.
Протестантизм (від лат. protestans— той, що не заперечує, незгідний) — один із трьох напрямів християнства поряд з православ'ям та католицизмом. Виник у XVI ст. в період Реформації. Протестантизм є сукупністю самостійних релігій (лютеранці, кальвіністи, англіканці, старокатолики, меноніти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Ієгови, п’ятидесятники, армія спасіння та ін.).
Усі протестантські релігії мають певні особливості, що в цілому й відрізняє протестантизм від католицизму та православ'я (не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, чистилища, як то прийнято в католицизмі). Головною відмінністю протестантизму від інших напрямів християнства є наявність учення про безпосередній зв'язок людини з Богом, без посередництва церкви та духовенства. Усі переваги віруюча людина одержує тільки завдяки її «особистій вірі» та волі Бога. У зв'язку з цим релігійний культ протестантизму значно скорочений, спрощений та здешевлений. Протестантське духовенство обирається «мирянами», кожний віруючий може здійснювати богослужіння. У протестантизмі немає чернецтва.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Аристотель. Политика 11 Соч.: в 4 т. — М., 1983.
Арон Р. Этапы развития социальной мысли. — М., 1993.
Бергер А. К. Политическая мысль древнегреческой демократии. — М., 1966.
Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990.
Берк 3. Защита естественного общества. — М., 1991.
Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990.
Гоббс Т. Левиафан // Соч. — М., 1991. — Т. 2.
История политических и правовых учений: Учеб. пособие / Под ред. В. С. Нерсесянса. — 2- е изд., перераб. и доп. — М., 1988.
История политических и правовых учений. Домарксистский период. — М., 1991.
Кирилюк Ф. М., Ковш О. Г. Западноевропейские социально- политические учения ХП в. — К., 1991.
Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. — Львів, 1993.
Конфуций. Изречения. Я верю в древность. — М., 1995.
ЛоккДж. Два трактата о правлении // Соч.: в 3 т. — М., 1987. — Т. 3.
Лосский Н. О. История русской философии. — М., 1992.
Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.
Монтескье Ш. О духе законов // Избр. произв. — М., 1995.
Ортега-і-Гассет X. Вибрані твори. — К., 1994.
Платон. Государство // Соч.: в 4 т. / Общ. ред. А. Ф. Лосева и др. — М., 1990.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — К, 1994. — Т. 1—2.
Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. —М., 1906.
Современная социал-демократия: Словарь-справочник / В. Я. Швейцер; Под общ. ред. А. А. Галкина,—М., 1990.
Тойнби А. Дж. Постижение истории. — М., 1992.
Токвиль А. Демократия в Америке. — М., 1992.
Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима III—I вв. до н. э. — М., 1977.
Цицерон. Об обязанностях. —М., 1975.
Тема 3. Політична думка в Україні
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Вивчаючи цю тему, необхідно усвідомити, що суспільно-політична думка тісно пов'язана з буттям українського народу. Тому її характерною особливістю з прадавніх часів до сьогодення є ідеї свободи і справедливості, добра і правди. Усе це багатство ідей складає теоретичну основу, на якій виростають вимоги національної незалежності та соціального визволення, утвердження справедливого демократичного ладу.
Розглядаючи історію українського народу через призму іноземних впливів та взаємозв'язків, слід зрозуміти, що Україна постійно перебувала під впливом Західної та Східної цивілізацій:
Княжа Україна - Русь
Польсько-Волинське князівство Українське князівство під
ХШ-ХІУ ст. татарською владою ХШ-XIV ст.
Литовсько-Польсько-Руська
доба ХІУ-ХУП ст.
Річ Посполита ХШ-ХУІІІ ст.
Гетьманська держава ХУП ст.
Австро-Угорська імперія Російська імперія
кінець ХУШ ст. - 1918 р. ХУП ст. -1917р.
Українська держава 1917-1920 pp.
Польща, Румунія, Чехословаччина С Р С Р
1919 - 1940pp. 1920 - 1991 pp.
Українська держава від 1991 р.
Щоб зрозуміти розвиток політичних ідей натерені нашої держави з прадавніх часів, слід чітко уяснити такі етапи:
Міфологічні уявлення про політику
Трипільська культура кінець У - початок ІУ ст. до н.е.:
Формуються суспільні відносини. Пошуки писемності, винахід своєї абетки. Створення матеріальної культури.
Родо - племенні відносини - ІУ ст. до н.е. - початок нової ери:
Формування родової суспільної свідомості, первинних форм публічно – політичної влади. Домінанта міфологічного світогляду - думка про божественне походження влади і порядку на землі, як частини космічного порядку. Зародження політичних структур. Розвиток елементів демократизму, відображення його в звичаєвому праві та традиціях.
Політичні ідеї мислителів Київської Русі
Основні джерела:
«Повість временних літ», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Руська правда», «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клемента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха.
Основні характеристики:
Становлення і зміцнення феодальних відносин. Введення християнства Володимиром Великим. Формування і становлення державної ідеології. Розв'язання найсуттєвіших проблем походження держави; виникнення правлячої династії; єдності і суверенності політичної влади; організація . найдоцільніших форм правління; закономірність і реалізація найвищих владних повноважень; взаємовідносини між церквою і державою; формування та обгрунтування юридичної термінології.
2. Розглядаючи друге питання - формування політичних ідей в умовах українського культурно-національного відродження - необхідно уяснити, що на зміну бурхливому розвитку Київської середньовічної держави з її досягненнями в усіх галузях суспільного житія приходить період занепаду і розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох її земель.
Щоб розв'язати проблему самозбереження народу, треба було пройти нелегкий шлях від захисту національної ментальності й історично налаштованого способу життя, через зростання освіченості й пробудження національної свідомості до здобуття української державності. З'ясуйте сутність основних етапів культурно-національного відродження:
І. Формування полемічної літератури.
Представники: Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич, Шимонович, представники братських шкіл.
Основні ідеї: Вирішення проблем становлення та захисту державності української нації. Відстоювання права на існування українського народу; захист його мови, культури, релігії; рішуча боротьба проти спольщення і покатоличення.
Розробка і висвітлення питань про державу, закон і право, форми і методи управління держави, суверенітет державної влади і межі її панування над собою, індивідом.
Відкидання середньовічного релігійного світогляду і обгрунтування ідеї антропоцентризму; проголошення прав людей на задоволення земних потреб, обгрунтування ідей свободи особи, справедливого суспільного ладу. Сприяння розвитку народної освіти, культури та мисцетва.
П. Зародження та формування центрів національної свідомості.
Києво-Могилянська академія:. І.Борецький, М.Смотрицький, З.Копистенський, П. Могила, Г. Сковорода, Острозький культурно - освітній центр.
Формування основних принципів освіти: всестановості і рівності всіх у навчанні, демократичності. Формування правлячої верхівки українського суспільства.
Проблеми розбудови української державності, об'єднання земель, піднесення культурного життя і міжнародного авторитету.
Вплив на світоглядні та суспільно-політичні процеси, народно-визвольну боротьбу. Узагальнення і осмислення духовного життя, піднесення та розширення гуманістичних засад науки і освіти, культури, мистецтва.
Формування філософських засад суспільного життя, всебічний розвиток історичної науки.
Ш. Ідеї волі і демократії в суспільно – політичному житті козацтва.
Історичні рамки ХУІ - ХУП ст.
Визначальні риси козацтва - волелюбність, добровільність і демократичність у вирішенні військових та громадських справ, своєрідність суспільного стану. Формування основних засад християнської козацької республіки, Конституція Пилипа Орлика, про правові основи суспільного життя.
ІУ. Ідеї відродження української державності
Історичний період ХУІ — ХУП ст.
Характерні риси та основні характеристики: селянсько-козацькі заворушення під проводом К.Косинського та С.Наливайка. Гетьман П. Конашевич - Сагайдачний і автономія українських земель. Богдан Хмельницький і його державотворча політична думка і практика. Переяслівська угода та Березневі статті про державний устрій в Україні. Іван Виговський та Гадяцькі пакти. «Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорізького», «Вивід прав України» та «Маніфест П.Орлика». І.Гізель про несправедливі суди, непомірні побори, критика вельмож та його заклики до модального вдосконалення, обгрунтування угоди між правителями і підлеглими. Т.і Ірокопович про походження влади, су тність абсолютної монархії. Перша політична історія України – «Історія Русів».
3. При вивченні політичної думки Нової доби слід звернути увагу на:
- багатоманітність і політичну насиченість різноманітних політичних течій і напрямків, їх інтересів і потреб, політичних іамірів та устремлінь.
- Розвиток політичних ідей, ідей соціального та національного визволення були породжені нестерпними колоніальними режимами: Російської імперії до складу якої входило Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна; Австро - Угорської імперії до складу якої входила Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття.
З'ясуйте загальне і особливе в таких основних політичних течіях і напрямах:
Кирило-Мефодіївське товариство:
а) ідея слов'янської республіканської федерації М.Костомарова, П.Куліша, В.Білозерського;
б) ідеал свободи, рівності і братерства слов'янських народів Т.Шевченка.
Революційне народництво:
а) негативне ст авлення до експлуататорської суті існуючої держави;
б) заперечення монархізму, абсолютного чи конституційного, повалення самодержавства, обгрунтування принципів організації центральної влади: виборність, змінність, підзвітність, підконтрольність;
в) права людини і природне право, воля народу, демократичні свободи людини.
Ліберально-демократичні та соціалистичні напрямки:
а) конституціоналізм та права людини за М. Драгомановим;
б) І.Франко та марксизм;в) Леся Українка і соціалізм та соціал-демократизм.
4. Розглядаючи політичні концепції українських мислителів кінця XIX - XX ст. уясніть та засвойте такі основні напрямки:
1. Формування самостійницьких концепцій державної влади в Україні:
а) теорія національного самовизначення за М. Грушевським;
б) соціально-економічне обгрунтування ідей відродження української держави Ю.Бачинським;
в) історико-правове обгрунтування ідеї відродження Української держави М.Міхновським;
г) монархічно-гетьманська концепція В.Липинського;
д) концепція інтегрального націоналізму Д.Донцова.
2. Державотворчі ідеї представників наиіонально-державнииького напряму:
а) проблеми української державності в працях С.Дністрянського, С.Рудницького, В .Старосольського;
б) обгрунтування С.Томашівським та В.Кучабським монархічного устрою Української держави;
в) політичні погляди Ю. Липи. Концепція націократії М.Сціборського.
3. Соціалистичні концепції розвитку української державності:
а) В.Винниченко про національне відродження;
б) М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник про шляхи розвитку української держави.
Основні поняття та категорії
Автономія (від грец. Autonomia — самоуправління, незалежність): 1) — надання частинам держави (областям, провінціям тощо) прав на самоврядування в адміністативній сфері (в такому розумінні цей термін вживається в політико-юридичних науках); 2) — широке внутрішнє самоврядування політико-національного або національно-територіального утворення в р амках єдиної держави; стосується не лише адміністративної, а й інших сфер життєдіяльності, а також деяких питань законодавства (в такому розумінні це поняття вживається в політології та етнополітології).
Авторитаризм (від лат. autoritas — повна влада) — політичний режим, який характеризується значною концентрацією влади в руках однієї особи або групи, а також обмеженням або звуженням політичних прав і свобод громадян, їх об'єднань тощо.
Автохтони (від грец. autos — місцевий, корінний) — первісне, споконвічне заселення країни.
Анархізм (від грец. anachia— безвладдя)— течія в суспільно-політичній думці, головним принципом якої є заперечення держави і будь якої влади.
Віче — народне зібрання, форма громадського воєвиявлення часів Київської Русі, яка існувала поряд із владою князя і була безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ. Віче у Києві скликалося з волі князя і було своєрідними зборами військового населення, у ньому брали участь усі чоловіки, крім холопів. З плином часу віче збирають дедалі рідше й тільки в особливих випадках, як це було, наприклад, у Києві 986 року під час нападу печенігів. На загальному віче обирали й главу феодальної новгородської республіки — архієпископа. Вибір робили з кількох визначених наперед кан дидатур «Божим сином», тобто жеребом.
Імперіалізм — політичне і економічне панування країни або країн над іншими, яке веде або до встановлення іноземного правління за допомогою сили, або до економічної експлуатації. У політології є два підходи до Імперіалізму. Перший підкреслює політичну роль і прослідковує імперіалізм від стародавніх цивілізацій, заснованих на експлуатації, зокрема Римської імперії. Другий — виділяє економічні фактори і розглядає Імперіалізм як особливість головним чином XX ст.
Імперія (від лат. imperium — влада) — велика держава, утворена шляхом включення до свого складу території інших держав, колоніальних володінь. Імперія є однією з найдавніших форм державного устрою (наприклад, Римська, Франкська). Останньою у світі імперією був СРСР, розпад якого поклав кінець існуванню імперії.
Консерватизм (від лат. concervare — зберігання) — політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, пітримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.
Конституціоналізм (від лат. constitutio — встановлення) — концепція в політиці, згідно якої найкращою формою державного управління визначається конституційна монархія.
Конфедерація (від лат. confederatio — спілка, об'єднання) — союз суверенних держав, які, зберігаючи незалежність свого існування, об'єднались для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій. Члени конфедерації створюють центральний керівний орган, надаючи йому точно визначених повноважень. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, єдиної податкової і правової систем. Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її членів. Конфедерація — нетривка форма державного об'єднання. Як правило, вона передує виник ненню федерації або розпаду на самостійні держави.
Місцеве самоврядування — політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно - територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і при підтримці держави; є характерною ознакою демократичного суспільно-політичного розвитку.
Націоналізм (від лат. natio — народ) — теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на самоідентифікації нації, вирішенні політичних, державних, економічних, соціальних проблем суспільного розвитку і які реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених рівнем соціально-економічного, політичного і куль турно-духовного розвитку країн, традиціями, станом суспільної психології та специфікою навколишнього соціосередовища.
Націоналізм — європейське явище, яке супроводжує, зокрема, реорганізацію і консолідацію сучасних західноєвропейських держав У XVII— XVIII ст. Виникнувши в Західній Європі, вони винайшли націоналізм як засіб забезпечення їх політичної послідовності і автономії в нових умовах. Разом з тим націоналізм став віддзеркалювати прагнення народів до самовираження. Дві світові війни та їх наслідки, в ході яких було створено багато нових національних держав, утвердили націоналізм як нездоланну силу в сучасному світі.
Національна держава — сучасна форма держави, яка має чітко виражені кордони, в яких співіснують держава і суспільство, тобто територіальне розташування держави зазвичай відповідає її культурним, лінгвістичним | та етнічним особливостям.
Панславізм — концепція, за якою з мовної спільності виводиться культурна спільність. Рецидиви прояву панславізму відчутні на європейському континенті й нині як результат рушійних змін 90-х років XX ст.
Самоврядування —- певне функціонування соціальної системи, визначальним принципом управління якої є безпосереднє прийняття, виконання керівного рішення й контроль за ним, причому в даній системі об'єкт і суб'єкт управління збігаються.
Сепаратизм (від лат. separatus — окремий) — політологічна діяльність, спрямована на відокремлення частини держави. У багатонаціональних державах — прагнення національних меншин до відокремлення, створення самостійної держави.
Соборність: 1)— у широкому значенні — морально-філософський та соціальний принцип, який передбачає єднання людей довкола спільної справи як умова існування людства. Фундаментальними положеннями, на яких ґрунтується соборність, є: відповідальність усіх за всіх, єдність індивідуального та колективного, взаємне духовне збагачення та розвиток і т. д.; 2) — у вузькому значенні — єдність усіх територій держави.
Соборність України — єдність, цілісність, нероздільність суспільства держави в Україні. Соборність України має кілька аспектів: соборність її землі; державності; громадськості; політичної та громадянської культури; духовність і т. д. Соборність землі України — це єдність, цілісність загальної території України, недоторканість її кордонів. Соборність української державності означає, що Україна має свою єдину національну державу, яку створює сам народ. Громадянськість державності — це єднання всіх громадян України незалежно від соціально-класової, етнічної та іншої належності.
Українська політологія — порівняно нова наука і навчальна дисципліна. Її теоретичними й методологічними основами є політологічні концепції й теорії, розроблені передусім видатними українськими вченими-політологами, філософами, істориками, а також західні політологічні науки. Разом з цим вона має свій зміст, свій предмет і об'єкт дослідження, понятійно - категоріальний апарат, методологічні принципи й системи аргументації. До змісту української політології органічно входять історія створення і розвитку вітчизняної політичної думки, теорія української національної державності, проблеми національної свідомості й самосвідомості українського народу, його політичного менталізму і політичної культури, українська національна ідея, українські політичні традиції, політичні портрети видатних діячів та вчених-політологів України. В Українській політології, на жаль, ще мало розроблене політичне наукове програмування, без чого не може бути збалансованої довготривалої ефективної політики. Але в перспективі цей аспект буде одним з основних, так само як і теорія та практика міжнародних відносин, зовнішня політика. Отже, українська політологія багато в чому збігається з політичною наукою інших країн, хоч і має свій зміст, свої особливості. Вітчизняна політична думка розвивається самобутньо, на основі демократичних традицій, на українському соціально-політичному й національному ґрунті. У той же час українська політична наука й політична практика знаходяться під впливом ідей передових західноєвропейських політологів.
Принцип федералізму (від лат. foedus — союз, об'єднання) — передбачає розрізнення і своєрідне поєднання централістських начал і чітко визначеної частки суверенітету суб'єктів державного союзу, розмежування сфер компетенції центральних, федеральних органів влади та влади суб'єктів федерації, надання їм певної політичної самостійності. Ідея федералізму виражає прагнення впровадити сильну центральну владу, яка буде здатна цілеспрямовано здійснювати певні спільні міждержавні, колективні загальнонаціональні функції, такі як забезпечення свободи торгівлі, оборона,
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання до самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Апанович О. Українсько-російський договір 1654. Міфи і реальність. — К„ 1991.
Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. — К., 1993.
Великий українець: 36 праць Михайла Грушевського, Передмова Л. Кравчука. — К., 1992.
Гнатенко П. И. Общественно-политическая мысль на Украине во второй половине XVII — середине XVIII века. — Днепропетровск, 1982.
Гунчак Т. Україна. Перша половина XX ст. Нариси політичної історії. — К, 1993.
Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К., 1993.
Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — К., 1991. —Т. І., р. 3,4, 6, 14; Т. 2., p. 1—4, 7.
Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. — 2-е изд., пере- раб. и доп.—К, 1981.
Історія Русів / Пер. І. Драча. — К, 1991.
Кухта Б. З історії політичної думки першої половини XX ст. — Львів, 1993, —Ч. I., II.
Скакун О. Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861— 1917). —Харьков, 1987.
Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська на ція. — К., 1991.
Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. — К., 1987.
Філософія Відродження на Україні / Відп. ред. М. В. Кашуба.— К., 1990.
Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. — К., 1991.
Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. / Редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін. — К., 1990—1991. — Т. 1.
Тема 4. Влада в політичному житті суспільства
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Аналізуючи су шість і зміст влади як соціального явища, треба звернути увагу на те, що вона зумовлена цілим комплексом як матеріальних, так і духовних потреб людини, серед яких потреби свободи, самореалізації, самоствердження, розвитку як особистості тощо. Влада визначається як здатність і можливість здійснювати свою волю певним суб'єктом чинити вирішальний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів. Вона проявляється в різних динамічних формах залежності та взаємодії між суб'єктами і завжди є складним, багатогранним явищем.
Політична влада має свою специфіку, виявляється як взаємодія суспільних інтересів суб'єктів політики на принципах організованого примусу, що здійснюється завдяки інституціоналізації влади і пріоритетності використання політичних засобів.
Для визначення сутності політичної влади:
- порівняйте основні характерні ознаки влади як соціального явища іполітичної влади;
- дайте відповідь на питання про спільне і відмінне між політичною і державною владою;
- зверніть увагу на фактори легітимізації влади.
2. Створення умов для ефективного функціонування політичної влади є ключовим завданням кожного суспільства і охоплює собою цілий комплекс заходів по його організації і самоорганізації.
Зміст цих заходів полягає у впровадженні державного правління і державного устрою, методів, принципів та засобів регулювання політичних процесів.
Простежуючи характер та тенденції функціонування політичної влади на різних етапах розвитку людської цивілізації, можна відзначити тенденцію поступового, починаючи з епохи Просвітництва, процесу демократизації політичної влади.
Відповідно до методів здійснення політичної влади, домінування регулюючих, узгоджуючи чи силових форм її забезпечення виділяються політичні режими -тоталітарний, авторитарний та демократичний, що базуються на відносинах залежності, взаємозалежності та незалежності політичних суб'єктів.
Для з'ясування реалізації влади в політичному житті суспільства необхідно:
- розкрити її функції в життєдіяльності суспільства;
- порівняти основні ознаки різновидів політичних режимів (тоталітарний, авторитарний, демократичний);
- розглянути реалізацію народовладдя в демократичному суспільстві;
- визначити сутність та умови функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
3. Питання про владу і владні відносини в сучасному українському суспільстві є ключовим і актуальним як в теоретичному так і в практичному аспекті. Для з'ясування цього питання необхідно охарактеризувати зміст і характер трансформаційних процесів, їх складність і суперечливість в Україні. Увагу треба зосередити на двох аспектах цієї проблеми:
- стан та тенденції розвитку суспільства, зміни його соціальної структури, орієнтації на певні політичні цінності і моделі розвитку, конституційні засади суспільного розвитку;
- характер реформування політичної системи та політичних інституцій, зміни структури і принципів управління та регулювання соціальних процесів, введення інституту Президента, створення багатопартійності, реформування судової гілки влади, розвиток місцевого самоврядування, розподіл повноважень суб’єктів політичної влади за Конституцією України, створення законодавчої бази для проведення адміністративної реформи і вирішення актуальних соціально - політичних питань.
Основні поняття та категорії
Авторитет влади - одна з форм легітимного здійснення політичної влади. Це якість, яку може мати або не мати суб'єкт влади.
Влада - це здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів, зокрема авторитету, права, насильства.
Політична влада - здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об'єднань за допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства.
Легітимність (від лат. legitimus - законний, правомірний, належний, справедливий) - здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.
Легальність (від лат. lex - закон) - дозволеність, відповідність чинним законам, прийнятність якогось політичного явища чи події, незважаючи на те, що вони можуть комусь не подобатись.
Ресурси влади - сукупність методів і засобів для досягнення цілей політичними суб'єктами, укріплення і розширення політичної влади.
Харизма (від грец. charisma - милість, благодать, божий дар) - особливий тип легітимності, організації влади і лідерства, що ґрунтується на виняткових якостях тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, які дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора.
Питання для дискусії
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання до заліку
Рекомендована література
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. Произв. - М., 1990.
Власть. Очерки современной политической философии Запада / В.В.Мшвениеридзе, И.И.Кравченко, Е.В.Осипова и др., Отв. Ред. В.В. Мшвениеридзе. -М, 1989.
Гру шевський М.С. На порозі Нової України. Гадки і мрії. - К., 1992.
Иванов В., Матвиенко В., Петрушев В., Молодых И. Технология политической власти. - К., 1994.
Конституція України. - К., 2005.
Кравченко В.І. Теригоріачьний устрій та місцеві органи влади України. - К., 1995.
Парето В. Компендиум по общей социологии // Антология мировой политической мысли: В 5-ти т.- М., 1997. - Т.5.
Парсонс 1. О понятии "политическая власть"//Антология мировой политической мысли' В 4-х т. - М, 1997. - Т. 2.
Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. - К., 1996.
Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге XXI века. - М., 1991.
Шаповал В.Н. Президент у механізмі здійснення державної влади. - К.,» 1995.
Тема 5. Етнонаціональні спільності і політика
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Аналізуючи перше питання, необхідно, перш за все, з'ясувати зміст словосполучення «етнонаціональні спільності», в якому гармонійно переплетені, як етнічні так і національні засади наявних в кожній державі соціальних утворень в перехідний період націотворення. Для глибшого з'ясування змісту поняття «етнонаціональні спільності» радимо зробити порівняльний аналіз вихідних його категорій: «етнос» і «нація». Звернувши при цьому увагу на те, що до сьогодні тлумачення цих понять неоднакове: одні їх ототожнюють, інші ж - розрізняють. На основі наведених нижче визначень радимо зробити свої висновки.
Етнос - сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості у поведінки. Етнос існус як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом «ми - не ми». «свої – чужі» і т.ін.
Нація - етносоціальна (не завжди кровнородина) спільність зі сформованою усталеною самосвідомістю своєю ідентичностю (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність національним матеріальним і духовний цінностям, національній символіці, національно-екологічні почуття), а також (головним чином на етапі формування) теріторіально-мовною та економічною єдністю, яка в подальшому під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко своє визначальне значення, хоча аж ніяк не зникає.
При з'ясуванні сутності понять «етнос» і «нація» радимо скористатися наведеними вище визначеннями, оскільки в них відсутня категоричність та єдиноправильність, а це надає додаткові можливості для розгортання дискусій на семінарських заняттях, повнішому з'ясуванню місця і ролі етнонаціональних спільностей як суб'єктів і об'єктів політики і, в решті-решт, відповісти на питання: чому за радянської доби національні спільності переважно розглядалися як об'єкти політики, недооцінювалося значення їх як суб'єктів політичних відносин.
Позаяк кожному типу соціоцивілізаційної еволюції людини (у даному випадку - етносу і нації) притаманні свої специфічні властивості (ознаки), проведіть їх аналіз і самостійно зробіть висновки. Наскільки правомірним є твердження вітчизняних політологів про те, що нація - це не завжди етнос.
Проведений вище аналіз відкриває добрі перспективи для визначення місця і ролі етнічного і національного фактору в сучасних політичних процесах.
2. Розглядаючи друге питання, слід з'ясувати, як процес політизації впливає на поглиблення етнонаціональних відносин в Україні.
Оскільки етнонаціональні відносини презентують достатньо складну сферу суспільного буття, рекомендуємо розпочати вивчення цього питання з розкриття структури міжнаціональних відносин, їх ідеологічних засад (націоналізму та інтернаціоналізму) і основоположних політичних принципів (національної єдності і взаємо довір’я між націями).
Позаяк у руслі з'ясування сутності міжнаціональних взаємин знаходяться питання, пов'язані з вирішенням політичних проблем, таких як: здобуття незалежності, національного самовизначення, вибір державно-правових форм об'єднання, рівність прав націй, створення умов для вільного розвитку мов і культур, поєднання національних та інтернаціональних завдань і т.ін., радимо розкрити їх зміст і визначити найбільш оптимальні шляхи їх розв'язання.
3. Вивчення сутності етнонацональної політики і практики втілення її в життя в сучасній Україні рекомендуємо розпочати із з'ясування особливостей національного розвитку. Серед них чи найважливішою є багатовікова залежність українців від сусідніх держав, результати якої і сьогодні продовжують справляти негативний вплив на процес націотворення.
Глибше з'ясувати зміст цієї особливості рекомендуємо через розкриття таких деструктивних явищ у сучасному політичному жигті як: русифікація етнічних українців, деформація їх національної свідомості, комплекс меншовартості, неприродний, однак наявно існуючий політико-ідеологічний поділ українців на східняків і західників, тощо.
Розробка науково обґрунтованої етнонаціональної політики передбачає також і врахування як позитивних рис українців (волелюбність, демократизм, розвинене почуття приватної власності і т.ін.), так і негативних (індивідуалізм, надмірна терпимість, тощо). Рекомендуємо провести аналіз цих рис, оскільки він дає можливість краще зрозуміти національний характер українців, їх політичну поведінку не тільки в часи відсутності незалежної держави, але і сьогодні, особливо в періоди політичної кризи.
Оскільки важко собі уявити науково обґрунтовану етнонаціональну політику без заходів, котрі передбачали б розв'язання етнонаціональних суперечностей (між національним і інтернаціональним; між формальною рівністю всіх громадян, незалежно від етнічної належності і неоднаковими можливостями їх задоволення; між національною диференціацією і інтегративними тенденціями і т.ін.) рекомендуємо їх ґрунтовний аналіз. При цьому зауважимо, що «зняття» цих суперечностей - найточніший вимір ефективності державного управління етнонаціональною сферою життя, забезпечення всім громадянам країни належних їм громадянських і політичних прав і недопущення міжнаціональних конфліктів.
При розгляді цього питання, звичайно ж не слід абстрагуватися від загальних закономірностей етнічного і національного розвитку, згідно яких розгортаються процеси націотворення в усіх країнах. Оскільки пізнання і використання останніх у суспільній практиці повинно лежати в основі будь-якої науково обґрунтованої національної політики.
У найзагальніших рисах етнонаціональну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність у сфері відносин між етнічними і національними спільностями з метою поглиблення етнонаціональної єдності і взаємодовір'я між націями.
Основні поняття та категорії
Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу.
Етнічна група: а) соціальна спільність, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості і сприймається з боку представників інших етносів як окрема група; б) частина етносу яка проживає на території чужої національної держави.
Етноцид — знищення культури етносу або його асиміляція.
Інтернаціоналізм — ідеологія і політика, що виражає збагання корінних інтересів і прагнення до об'єднання зусиль різних народів, націй, держав, соціальних та демографічних груп.
Космополітизм — ідеологія так званого світового громадянства, яка зневажає державний суверенітет, пропагує відмову від національних традицій, патріотизму.
Націоналізм — теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на самоідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, економічних та соціокультурних проблем.
Національна меншина — етнічна група, яка не є корінним етносом, але члени якої являються громадянами національної держави і мають спільні етнокультурні особливості (мовні, релігійні, звичаєві), намагаються їх виразити через відповідні соціальні інститути.
Національні відносини — це відносини між соціально-етнічними спільностями з приводу рішення різнобічних національних проблем (державно-політичної організації життя, економічних основ національного буття, питань національної мови, культури, традицій тощо).
Расизм — сукупність антинаукових концепцій, основу яких становлять положення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас, про вирішальний вплив расових ознак на історію суспільства, про одвічний поділ людей на «вищі» й «нижчі» раси, з яких перші нібито покликані до панування, а другі приречені бути об'єктом експлуатації; політика, що ґрунтується на расистських теоріях.
Сепаратизм — рух на територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, мовними чи релігійними ознаками.
Шовінізм — одна з форм націоналізму, політична ідеологія і практика, спрямована на розпалювання національної ворожнечі та ненависті.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Запитання до самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Акт проголошення незалежності України. — К., 1991.
Антонюк О. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. Моноірафія. — К., 1999.
Бойко Ю. Шлях націй. — Париж—Київ—Львів, 1992.
Варзар І. Етнічна спільність (етноісторична спільність, етнос) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996.
Винниченко В. К. Відродження нації. У 3 ч. — К., 1990.
Вівчарик М., Панченко П., Жмихова В. Українська нація: шлях до самовизначення. - К., 2001.
Геллнер Е. Націоналізм та ідеологія // Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996.
Грабовський С., Ставоряні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1993.
Декларація прав національностей України // Інформаційний бюллетень Міністерства України у справах національностей, міграцій та культів.— 1995.
Донцов Д Історія розвитку української державної ідеї. — К., 1991.
Етнонаціональний розвиток України. Досвід, проблеми, перспективи. — К., 1997.
Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії / За ред. Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. — К., 1993.
Етносоціологія: терміни та поняття. Навч. посібник. — К., 2003.
Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. Монографія. — К., 1999.
Картунов О. В. Етноси, нації та етнонаціональна політика // За ред. Ю. І. Кулагіна, В. І. Полуріза. — К., 2002.
Колодій А. І. Нація як суб'єкт політики. — Львів, 1997.
Конституція України. — К., 2005.
Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Ю. І. Римаренка.— К., 1996.
Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика. Енциклопедія / За ред. Ю. Римаренка. — К., 1998.
Нельма О. В. Теорія етносу. Навч. посібник. — К., 1997.
Обушний М. І. Етнос і нація: проблеми ідентичності. — К., 1998.
Ребкало В., Обушний М., Майборода О. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні. — К., 1996.
Римаренко Ю. І. Національний розвій України. — К., 1995.
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? — Львів, 1994.
Сміт Е. Національна ідентичність: Пер. з англ. — К., 1996.
Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська нація. — К, 1991.
Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку. Словник - довідник / За ред. Ю. І. Римаренка. — К., 1997.
Українська ідея: перші речники. — К., 1994.
Шкляр Л. Є. Духовне життя етносу і нації // Життя етносу: соціокультурні нариси. — К., 1997.
Тема 6. Демократія в політичному житті суспільства
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Проблеми демократії на сучасному рівні - це багатоманітність, складність, соціально-політичних процесів, які безпосередньо обумовлені реальною практикою.
Вивчаючи перше питання, з'ясуйте, що розуміється під демократією, які її витоки та історичні форми: зверніть увагу, що зараз воно використовується в декількох значеннях:
Демократія - це організація політичного і громадянського суспільства, яка забезпечує реальне народовладдя, засноване на повазі прав і свобод людини і громадянина.
Демократія - цe влада для народу, форма політичного, державного устрою, де визнається що народ є джерелом влади, його право приймати участь у вирішенні суспільних, державних питань, при визнанні принципів свободи, рівності і інших прав громадян, яка передбачає введення правових гарантій і реалізацію їх у всіх сферах життя суспільства.
Дайте характеристику і проаналізуйте історичні етапи розвитку демократії:
Проаналізуйте типи демократії, при цьому звернувши увагу на їх особливості (безпосередня і представницька).
Аналіз теоретичних концепцій демократії, її принципів та інститутів дає можливість розкрити сутнісні риси демократії як форми організації політичного суспільства
Сучасні концепції демократії так чи інакше сприймаються в якості основи теоретичного розуміння демократії як народовладдя. Але фахівці мають різні підходи в трактовці головних питань демократії. Тому необхідно:
Дати визначення критеріїв демократії, їх розбіжності і порівняння.
- Охарактеризувати типи концепцій демократії: колективістська і конкурентна.
- Розкрити, як представлена конкурентна демократія у сучасних концепціях:
Науковий підхід вимагає ще й аналізу реально існуючих демократичних інститутів,
2. Порівняльний аналіз сучасних систем політичної демократії дає можливість з'ясувати як загальні, так і відмінні риси, становлення і розвитку демократії як форми організації політичної влади, управління і всього соціального процесу життєдіяльності людей.
Дайте характеристику і зробіть аналіз сучасних систем політичної демократії:
З'ясуйте, чи може бути довільно замінена одна система демократії на іншу систему.
3. Розглядаючи і досліджуючи це питання, щодо України треба зробити аналіз історико-культурних і соціально-політичних підстав і традицій в розвитку демократії, значення волі та демократії в суспільно-політичному житті козацтва, революційно-демократичних ліберально-демократичних ідей в політичній думці.
Проаналізуйте сучасний конституційний процес, розбудову і розвиток політичної системи, еволюцію інститутів парламентаризму та президентства в Україні, політичну культуру та її вплив на розвиток демократії.
Основні поняття та категорії
Демократія (від грець, demos — народ і kratos — влада) — організація та функціювання державної влади на засадах визнання народу її джерелом, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язуванні проблем і питань суспільного врядування.
Безпосередня демократія — форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних органів або інших інститутів, у формах, передбачених конституцією і законами.
Представницька демократія — здійснення державної влади або місцевого самоврядуванням делегування громадянами своїх повноважень їхнім представникам (депутатам), які обираються до представницьких органів.
Суверенітет народу — ґрунтується на визнанні всього повноправного населення тієї чи іншої країни джерелом політичної влади.
Групи інтересів — об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в цілому, щоб підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей.
Права людини — сформульовані в Загальній декларації прав людини головні, проголошені невід'ємними та обов'язковими для дотримання всіма громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні та інші права і свободи людини.
Більшість — кількісне переважання прихильників якоїсь ідеї чи рішення над їхніми противниками. Розрізняють більшість відносну, абсолютну, кваліфіковану.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Аристотель. Афинская полития. — М., 1997. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.
Бергер А. К. Политическая мысль древнегреческой демократии. — М., 1966.
Бердяев Н. Духовные основы русской революции. Философия неравенства / Собр. Соч., в 4-х т. — М., 1989. — Т.4.
Власенко Н. А., Зорько С. В., Сиротич М. Р. Україна на шляху до інформаційного суспільства: проблеми та здобутки. -— К., 1995.
Грушевський М. С. Історія України—Руси. В 11т., 12 кн. — К., 1991.
Дай Т. Р., Зиглер Л. X. Демократия для элиты. Введение в американскую политику. — М., 1989.
Даль Р. Введение в экономическую демократию. — М., 1991.
Даль Р. О демократии. — М., 2000.
Демократія в Україні: минуле і сучасне. — К., 1993.
Джеферсон Т. Общий обзор прав Британской Америки // Американские просветители. — М., 1991.
Ковалевский М. Происхождение современной демократии. — М., 1989.—Т. 1.
Ковлер А.И. Исторические формы демократии: проблемы политико - правовой теории. — М., 1990.
Конституція України. — К., 2005.
Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998.
Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительные исследования. — М., 1997.
Основи демократії: Навч. посібник. — К., 2002.
Паренти М. Демократия для немногих. — М., 1990.
Потер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. — К., 1994. — Т. 1—2.
Права людини. Міжнародні договори України. Декларації і документи. 2-ге вид. — К., 1996.
СалминА. М. Современная демократия: генезис, структура, культурные конфликты: опыт Франции в сравнительной ретроспективе. — М., 1992.
Складові демократії. — К., 1993.
Токвиль А. Демократия в Америке: Сравнит, исслед. демократии в США и Швейцарии. — К., 1960.
Франко І. Що таке соціалізм / Зібр. творів у 50 т-ти. — К., 1966. — Т. 44.
Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1995.
Хейман С. Кістяківський Б.: Боротьба за національні права в останні роки царату. — К., 2000.
Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К, 1993.
Шумпетер Йозеф А. Капіталізм, соціалізм і демократія. — К., 1995.
Тема 7. Політична система суспільства
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Вивчаючи перше питання, з'ясуйте, в чому суть політичної системи суспільства, причини її виникнення;
- даючи визначення поняття «політична система суспільства», як одного з основних понять політології, зверніть увагу на особливості різних концептуальних підходів;
- порівняйте такі найбільш поширені визначення політичної системи.
а) «Політичні системи - це різні форми політичної поведінки як державних так і недержавних структур» (Г.Алмонд);
б) «Політична система - це складний комплекс державних інститутів, політичних партій, суспільних організацій, у рамках якої відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна і суспільна влада» (Ф.М.Буряацький, А.А.Гадкін);
в) «Політична система — це сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також: їх взаємодії, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплав» (С. А.Губерський);
- порівняйте підходи до визначення сутності політичної системи суспільства
за Т. Парсонсом, Д.Істоном, Г. Алмондом;
Розкрийте структуру політичної системи, одночасно аналізуючи кожний елемент цієї структури окремо і специфічні взаємодії і взаємозв'язок цих елементів:
1.політичні відносини;
2.політична діяльність;
3.політична організація суспільства: а)держава та її установа; б)політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи; в)трудові колективи з своїми органами самоврядування.
4.політична свідомість і політична культура;
5.політичні і правові норми;
6.засоби масової інформації.
Проаналізуйте погляди на структуру політичної системи західних та російських вчених;
Проаналізуйте функції політичної системи як певної системної якості суспільства:
1.визначення цілей і завдань суспільства;
2.мобілізація ресурсів;
3.владно-політична інтеграція суспільства;
4.регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
5.легітимізація.
Проаналізуйте інші точки зору щодо функцій полііичних систем (наприклад, підхід до функцій політичних систем Г.Алмонда і Дж.Пауелла) так і до питання типології політичних систем.
Необхідно звернути увагу також на питання про класифікацію політичних систем.
2. Вивчаючи це питання, треба визначити, якою типологією політичних систем керуватися в порівняльному аналізі політичних систем:
- Якщо брати за основу типологію, запропоновану Ж.Блонделем, яка спирається на зміст та форми управління, то політичні системи суспільства поділяються на п'ять типів: а) ліберальні демократ з опорою на лібералізм у прийнятті державних рішень; б) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення; в) традиційні політичні системи, управління якими здійснюється олігархіями з досить нерівномірним розподілом соціальних благ; г) політичні системи, які переживають період становлення, в країнах, де існують авторитарні засоби правління; д) авторитарно-консервативні політичні системи, мета яких - збереження соціальної та економічної нерівності самими дієвими засобами.
- Якщо брати за основу типологію, запропоновану Г.Алмондом, яка спирається на відмінність політичних культур, то політичні системи суспільства поділяються на чотири типи а) англо-американська політична система; б) континентально - європейська політична система; в) доіндустріальна прянична система, г) політична система тоталітарного типу.
- Якщо брати за основу марксистську типологію, яка спирається на класовий характер суспільства, економічний його базис і є відповідною щодо суспільно-політичних формацій, то політичні системи суспільства поділяються на. рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну.
- Якщо браги за основу типологію, яка спирається на характеристики політичних режимів, то політичні системи суспільства поділяються на: демократичну, авторитарну і тоталітарну.
- Після того, як визначено типологію політичних систем, треба обрати декілька країн для порівняльного аналізу (однотипних або, навпаки, різнотипних) і провести глибокий і всебічний аналіз кожного структурного елементу політичної системи цих країн окремо і в порівнянні з іншими.
3. Вивчаючи це питання, перш за все, з'ясуйте, чим визначаються крайні віхи політичної системи сучасного українського суспільства.
- Проаналізуйте сучасний стан усіх підсистем українського суспільства (економічної, політичної, соціальної, міжнародної та ін.) Проаналізуйте основні напрямки і перспективи формування нової політичної системи України, виходячи з глибокого і всебічного аналізу всіх структурних елементів політичної системи (починаючи з аналізу політичних відносин і завершуючи аналізом засобів масової інформації)
- Завершуючи аналіз політичної системи сучасного українського суспільства, треба розглянути основні положення Конституції України, що закріплюють процес формування нової політичної системи, перспективи втілення цих положень у життя.
Основні поняття та категорії
Державні інститути — це система органів влади управління, і життєдіяльності держави. До них можна віднести: парламент — законодавчий орган, уряд — виконавчий орган, суди всіх рівнів, армію, міліцію, держбезпеку і т. ін.
Інститути — позначення в політичній мові двох класів соціально - політичних явищ: 1) політичних установ з організаційною структурою, централізованим управлінням та виконавчим апаратом (тобто інститути влади — уряд, законодавчий орган і т. ін.); 2) форми та сутності політичних відносин, функцій, типів управління: інститути президентства (президентської влади), представництва (тобто процедури обрання довірених осіб, парламенту і т. ін.), партій, асоціацій і тощо.
Політична участь — невід'ємна якість політичної та будь-якої іншої управлінської діяльності людей, яка слугує одним із засобів виразу і досягнення їх інтересів.
Політичний процес - це вся сукупність дій, спрямованих на забезпечення формування, зміни, реформування та функціонування політичної системи.
Політичні інститути (в широкому значенні) - це не тільки політичні організації і політичні органи, а й регульовані нормами права сукупності соціально-політичних відносин.
Президентське правління: 1) передбачене Конституцією держави припинення діяльності інститутів самоуправління регіонального адміністративного утворення і здійснення управління державою безпосередньо уповноваженими, призначеними главою держави - Президентом і підконтрольними йому; 2) передбачене Конституцією наділення глави держави - Президента надзвичайними повноваженнями в масштабах всієї держави, які понад з іншими повноваженнями, включають і право на згортання, на деякий час, діяльності традиційних демократичних інститутів.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Анохин М. Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. — М., 1996.
Бокщанин К, Губерский С. Политические системы стран Западной Европы: Серия 1. Институт президенства Итальянской Республики. — К., 2000.
Бокщанин И., Губерский С., Кирилюк Ф. Политическая система стран Западной Европы: Серия 2. Институт президентства V Французской Республики. — К., 2000.
Борисов В. К. Теория политических систем. — М., 1991.
Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный левиафан: очерки политической социологии капитализма. — М., 1985.
Каменская Г. В., Родионов А. Н. Политические системы современности: учеб. пособие. — М., 1994.
Конституція України. — К., 2005.
Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — К., 1998.
Рудич Ф. М. Політологія. Курс лекцій. — К., 2000.
Селезнев JI. И. Политические системы современности: сравнительный анализ. — СПб., 1995.
Тихомиров С. И. Основные направления развития современных политических систем. — Севастополь, 1999.
Формирование политической системы России. — М., 1996.
Шаповал В. Н. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.
Шаповал В. Н. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К., 1995
Тема 8. Правова та соціальна держава
та громадянське суспільство
1. Сутність та основні характеристики правової держави.
2. Держава і громадянське суспільство.
3. Соціальна держава: необхідність та умови її побудови.
4.Становлення та розвиток правової соціальної держави та громадянського суспільства в Україні.
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Дослідження питання слід розпочати з періоду античності, коли відбувається зародження ідей правової держави. Ідеї політичної етики, цілей держави, політичного устрою, природного права пов'язані з іменами Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерона.
Суттєвий внесок в розвиток політичної думки внесла епоха середньовіччя. Саме цьому періоду ми завдячуємо виникненням таких понять, як: парламент, суд присяжних, міське самоврядування та ін. Починаючи з епохи Нового часу теорія правової держави суттєво доповнюється та поглиблюється ідеєю прав людини ( Дж.Локк), народного суверенітету ( Ж.-Ж. Руссо), теорією поділу влади (Ш.Монтескье). Німецька класична філософія в особі І.Канта, І. Фігте, Г.Гегеля, Р.Молля, О.Бера завершує формування основних ознак правової держави.
Далі слід визначити та охарактеризувати основні ознаки правової держави. Необхідно звернути особливу увагу на основні інститути правової держави: конституційна державність; плюралістична структура політичних відносин;
- державна монополія на владу;
- інституційований зворотній зв'язок з суспільною думкою;
- процесійна формальна і матеріальна раціоналізація держави;
- захист інтересів перед державною владою і судовий контроль над діяльністю держави,які мають забезпечувати її зв'язок з правом.
2. Дослідження цього питання слід розпочати з визначення поняття громадянського суспільства. Далі варто ознайомитися з історією виникнення та становлення ідеї громадянського суспільства. Ідеї громадянського суспільства можна знайти ще в античності в творах Арістотеля та Ціцерона. Макіавеллі висловлює думки, що в суспільстві існують інтереси не лише держави. Т.Гоббс та Дж. Локк вперше використовують термін "Громадянське суспільство". Г.Гегель доводить самостійність цього поняття та явища.
Далі слід розглянути умови, при яких можливе становлення громадянського суспільства. Його взаємозалежність від наявності правової держави. Громадянське суспільство — суспільство вільних незалежних індивідів, головним суб'єктом такого суспільства виступає людина
Проаналізуйте основні характеристики взаємовідносин громадянського суспільства і держави.
Назвіть головні ознаки та сучасні концепції громадянського суспільства.
3. Розпочинати дослідження цього питання слід з визначення соціальної держави. Необхідно відзначити взаємозв'язок соціальної держави з правовою державою та громадянським суспільством, точніше з рівнем їх розвитку. Саме правова держава та громадянське суспільство є основою для творення соціальної держави, тому свого поширення соціальна держава набула лише в другій половині ХХ ст., коли з'явились відповідні умови. Варто відзначити, що існують декілька моделей соціальної держави: скандинавська, німецька, американська і т. ін. Всі вони різняться за своїми специфічними особливостями, але існують загальні принципи і закони, за якими твориться соціальна держава. Простежте основні ознаки соціальної держави, зверніть увагу на функції соціальної держави;
- забезпечення економічної стабільності;
- спрямування ринкових сил на захист громадян від стихійної випадковості;
- перерозподіл доходів між різними соціальними верствами суспільства.
Головною тезою цього дослідження має стати положення про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку її громадян
4. З'ясувавши сутність поняття правової держави, громадянського суспільства, та соціальної держави потрібно прослідкувати становлення та розвиток вищезазначених понять та явищ в політичній думці України.
Ідеї правової держави та громадянського суспільства ми знаходимо в творах С. Оріховського, П.Орлика, Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Драгоманова, І .Франка, Л. Украаїки, М. Грушевського, Б. Кістяковського та інших. Період комуністичного режиму потребував дещо інших цінностей, хоча елементи правової держави, громадянського суспільства та соціальної держави мали місце в дещо специфічному вигляді. З проголошенням незалежності української держави та початку процесу демократичних перетворень ці проблеми потребують подальшої розробки.
Зверніть увагу на особливості національних демократичних процесів. Певні інститути і процеси водночас належать і до громадянського суспільства і до правової держави. Вони виконують роль зв'язки між ними і мають вирішальне значення щодо стабілізації суспільства. До таких структур відносять: політичні партії, об'єднання, клуби, засоби масової інформації, механізми виборчого процесу, політичну культуру тощо. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава - демократичною.
Враховуючи, що соціально-правовою основою соціальної держави є правова держава, та громадянське суспільство, а економічну базу складає змішана економіка, ми сьогодні можемо вести мову про розбудову соціальної держави в Україні. Творення механізму, що забезпечив би оптимальні умови для реалізації здібностей, інтересів громадян, надання умов для додержання соціальної справедливості, досягнення соціального миру і національної злагоди в суспільстві.
Основні поняття та категорії
Правова держава - тип держави, основними ознаками якої є зв'язність правом, верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави. Критерієм для віднесення певної держави до держав правових слід визнати стабільність суспільства, оперативність державного врядування, відносну задоволеність громадян діяльністю держави.
Громадянське суспільство - це суспільство громадян з високим рівнем економічної, соціальної, політичної культури і моральної властивостей, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.
Економічна сфера громадянського суспільства. Громадянське суспільство має під собою економічну основу. Його формування супроводиться появою різноманітних форм власності та перевагою приватного капіталу. У розвинутому суспільстві діє розгалужена ринкова інфраструктура, що підлягає регулюванню. Названі фактори спричинюють ділову активність, заповзятливість людей, створюють передумови плідної роботи.
Політична сфера громадянського суспільства. У політичній сфері громадянське суспільство забезпечує усім своїм громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава і громадянин при наявності закону і рівності всіх перед ним мають інтерес і реалізують його. У такій державі виключається дискримінація за національними, етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками, забезпечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина. Головним суб'єктом такого суспільства виступає людина.
Інститути громадянського суспільства. З початком процесу демократичної перебудови світового співтовариства зріс інтерес до проблематики громадянського суспільства. Його наукове дослідження проводиться у невід'ємному зв'язку з проблематикою правової держави. Західні й вітчизняні політологи знайшли принципово нові підходи щодо аналізу названих понять, внаслідок чого політико-правова теорія збагатилася новими положеннями, а саме: громадянське суспільство є основою держави, його становлення відбувається в тісному взаємозв'язку із становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії та взаємозбагачення; не лише держава, а й інститути самого громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування громадянського суспільства є передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеохоплюючої ролі держави. Певні інститути і феномени водночас належать до громадянського суспільства і до правової держави. Вони виконують роль необхідної «зв'язки» між ними і мають вирішальне значення щодо функціонування громадянського суспільства. До таких структур та інститутів можна віднести політичні партії, об'єднання, клуби, засоби масової інформації, механізми виборчого процесу, політичну культуру, представництво тощо.
Соціальна сфера громадянського суспільства. Громадянське суспільство - це соціально організована структура, що складається за межами політичних структур, але охоплює й їх, оскільки вони також є його частиною і утворені громадянами. Такі елементи, як демократичне законодавство, поділ влади, наявність легальної опозиції, цілого ряду політичних партій тощо. Не являють самі собою безпосередню структуру громадянського суспільства, але вони становлять певні форми закріплення його впливу в політичні організації суспільства.
Сфера приватного життя громадянського суспільства. Сфера приватного життя має бути закритою для будь-якого політичного, владного втручання. Це найважливіший показник існування громадянського суспільства.
Громадянські права і свободи - основа конституційно-правового статусу громадянина певної держави, яка визначає можливості його участі в політичному, соціальному і культурному житті суспільства.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Базовкін Т., Кремень В. Партії та громадянські об'єднання України. — К„ 1994.
Беренштейн JI., Панченко П., Рейт О. Розбудова громадянського суспільства в Україні. — К., 1999.
Геллнер Э. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. — М., 1995.
Гражданское общество и правое государство: предпосылки формирования, — М., 1997.
Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. — К., 1997.
Декларація про державний суверенітет України.
Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. — К., 1992.
Загальна декларація прав людини.
Задоянчук О. І. Громадянське суспільство. — К., 1999.
Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К., 1999.
Институты самоуправления: историко-правовое исследование. — К., 1995.
Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. - Львів, 2003.
Кириченко С. О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. — К., 1999.
Кін Д. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. — К., 2000.
Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. — Львів, 2002.
Куприц Н. Ц. Из истории государственно-правовой мысли дореволюционной России (XIX в.) — М., 1980.
Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування. — Львів. 2002.
Савельев В. Громадянське суспільство і правова держава: проблеми становлення.— К., 1997.
Селівинов А. О. Будуємо нову державу. — К., 1997.
Тимошенко В. І. Правова держава. Теоретико - історичне дослідження. — К., 1994.
Удовиченко В. П. Украина: поиск модели социального государства. — К., 1997.
Цвих В. Профспілки у громадянському суспільстві: теорія, методологія, практика. — К., 2002.
Шемшученко Ю. С., Бабкіна В. Д. Політологічний енциклопедичний словник. — Навч. посібник. — К., 1997.
Шпорлюк Р. Шляхи формування нації і громадянського суспільства в пострадянських країнах. — К., 2001.
Щедрова Г. П. Громадянське суспільство і соціальна, демократична, правова держава: становлення функції і тенденції розвитку в сучасній Україні. — К., 1996.
Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. — К., 1994,
Тема 9. Політичні партії та
громадсько-політичні об'єднання
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. При вивченні першого питання головна увага повинна бути зосереджена на висвітленні еволюцій політичних партій і громадсько-політичних об'єднань.
У цьому контексті показовою є еволюція політичних партій - від аморфних, з нестійкою структурою політичних тимчасових аристократичних угрупувань (у Римі сенат поділявся на частини за інтересами на базі однієї соціальної верстви - партії Цезаря, Марія, Сулли і т.ін.), через політичні клуби епохи середньовіччя (в яких брали участь вищі соціальні верстви - дворяни, заможні міські жителі) і парламентські партії періоду буржуазних революцій ( головним завданням яких була організація виборів у парламент і його функціонування) аж до виникнення у другій половині XIX ст. масових партій. Головним призначенням останніх була не тільки робота в парламенті, але і за його стінами, в широких масах, з використанням різних засобів пропаганди.
Організація Об'єднаних націй (ООН) проголосила право на об'єднання громадян невід'ємною частиною прав громадянина. Це положення зафіксоване як в загальній декларації прав людини і закріплене в конституціях більшості країн світу, в тому числі в Конституції України.
Сьогодні існує безліч міжнародних, регіональних і локальних добровільних об'єднань громадян, що виникли як результат вільного і свідомого волевиявлення людей на основі спільності інтересів.
Розкриваючи цю тенденцію, слід звернути увагу на те, що останнім часом багато західних політологів ставить питання так: чи не пора взагалі перейти від партій до громадських орієнтацій та рухів, які не претендують на владу, а практично реалізують у своїй діяльності інтереси тих чи інших соціальних груп?
При вивченні цього питання з'ясуйте внутрішню будову політичної партії і громадсько-політичного об'єднання, форми і методи їх діяльності на політичній арені держави. Такий аналіз дає можливість глибше усвідомити функціональну роль цих політичних об'єднань, визначити головні критерії за якими найдоцільніше провести їх класифікацію і з'ясування відмінностей між цими суб'єктами політичного процесу.
При класифікації політичних партій, зокрема, рекомендуємо скористатися традиційно найбільш вживаними для цього критеріями (ознаками): ідеологічна основа; тип організаційної структури; соціальна база; місце в політичній системі.
Оскільки для класифікації громадсько-політичних об'єднань і рухів можна використати ще більш широкий спектр критеріїв (ознак), доцільно скористатися універсальною їх типологією, яку запропонував Е.Гідденс. Згідно з його класифікацією громадсько-політичні об'єднання і рухи типологізуються так:
- трансформаційні (це ті, діяльність яких спрямована на радикальні зміни в суспільстві);
- реформаційні (ті, що пов'язані з певними перетвореннями лише деяких сторін суспільства);
- порятунку (ті, що спрямовані на звільнення людей від недоліків, які розцінюються як гріховні);
- альтернативні (не ті, що спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін).
При цьому зауважимо, що класифікація громадсько-політичних рухів запропонована Е.Гідденсом не є загальновизначальною, однак вона створює відповідні передумови для пошуків вихідних принципів типологізації сучасних громадсько-політичних об'єднань і рухів, для діяльності яких характерні такі риси як багатоваріантність і розмаїтість. Громадсько-політичні об'єднання відіграють важливу роль у структуруванні політичної системи, формуванні і поновленні еліти, захисті інтересів громадян, їх залученні до формування державної політики тощо. Громадсько-політичні об'єднання виконують важливу індикативну функцію, наприклад, засвідчує невдоволення громадян своїм матеріальним, соціальним, політичним або духовним станом.
2. Вивчення другого питання рекомендуємо розпочати із з'ясування сутності партійної системи. Оскільки загальноприйнятого її визначення поїси що немає, радимо скористатися нижче наведеною дефініцією, згідно якої партійна система розглядається як система відносин співробітництва га суперництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями. Взявши "за основу" таке визначення, можна приступити до вивчення типів партійних систем.
Класифікація останніх може проводитися за різними критеріями. Найпоширенішою є типологія наявних сьогодні у світі партійних систем за кількісним критерієм: однопартійна, двопартійна і багатопартійна. Типологізувати партійні системи за кількісним критерієм, вочевидь, не складає особливої проблеми. ї все ж, з'ясування багатопартійної системи уявляється більш складнішим за інші. Тому рекомендуємо розкрити сутність багатопартійності, звернувший при цьому увагу нате, що багатопартійність є найхарактернішою ознакою політичного розвитку більшості демократичних країн, серед яких Україна намагається посісти належне їй місце.
Хоча, вищенаведене твердження потребує уточнення, оскільки сама пособі багатопартійність не є гарантом демократії, позаяк є немало країн з багатопартійними системами, але політичні режими в них залишаються диктаторськими. Однак, не можна заперечувати того, що все ж таки багатопартійність створює певну систему противаг, яка позитивно виливає на різні аспекти політичного життя, зокрема, певною мірою перешкоджає розгортанню антидемократичних тенденцій (узурпації урядом функцій парламенту, зростаючої корупції службовців на різних ешелонах влади, виступає гальмом установлення прямих зв'язків і зрощення державного апарату з бізнесом і т.ін.).
Поряд з класифікацією партійних систем за кількісними критеріями використовуються й інші диференціюючі ознаки, а саме: ідеолого-політичні (ліві, праві, центристські, право - і лівоцентристські, ліберальні, марксистські, соціал - демократичні, консервативні, націоналістичні тощо), загальносистемні (поляризовані (біполярні), багатомірні, атомізовані, наднаціональні, загальнонаціональні, локальні, регіональні, альтернативні та не альтернативні тощо).
При цьому слід мати на увазі, що поділ за ідеолого-політичними та загальносистемними критеріями є дещо умовним, однак і він, як і будь-яка інша типологія, застосовується лише у пізнавальних цілях і не повинен абсолютизуватись та догматизуватись.
3. Розгляд третього питання радимо розпочати з історії виникнення і діяльності перших політичних партій в Україні в кінці XIX - поч. XX ст. Саме в цей час на політичну арену виходять дві безкомпромісні ідеологічні сили - націоналізм і соціалізм. Останні і справили визначальний вплив на формування політичних партій в Україні. На Галичині діяли - Радикальна партія (1890), національно-демократична (1899), Соціал-демократична (1899), Католицько-руський Союз (1899), в Надніпрянщині у 1900 р. була утворена Революційна українська партія, яка діяла підпільно. При цьому слід звернути увагу, що РУП стала першою організованою спробою українського руху виступити на політичній арені Росії під прапором незалежності. Згодом подібні організації виникли у Києві, Полтаві, Прилуках, Катеринославі і ін.
Далі рекомендуємо зробити аналіз процесу формування політичних партій в Україні у перші роки після жовтневого перевороту 1917 року в Росії. Для класифікації утворених на землях Наддніпрянщини партій і партійних систем радимо скористатися загальносистемними критеріями. Згідно їх класифікацій утворену партійну систему України цього періоду можна поділити на три типи: партії-філії російських партій (РКП(б) кадети, октябристи, есери); партії національних меншин-єврейські, польські і т.ін; національні українські партії - Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти), Українська народна партія тощо. Для поділу партійної системи, що з'явилося на теренах Західної України у 20-30-ті pp., радимо застосувати ідеолого-політичні критерії, а саме - ліві, праві, центристи.
Нам здається, що такий аналіз дасть можливість глибше з'ясувати не тільки об'єктивні умови, в яких проходив процес - формування політичних партій, але й краще зрозуміти політико-ідеологічну різновекторнісгь, а отже і головне тогочасне їх призначення.
Встановлення радянської влади в Україні одночасно стало кінцем багатопартійності і утвердження безроздільного панування однієї партії - КПРС. У масовій свідомості під партією розумілися райком, обкоми, а то й ще вужче - бюро на чолі з '"першим" і штатний апарат комітету. Такий стан не міг не викликати супротив національно-свідомих українців і створення ними різного роду соціально-політичних угрупувань протесту.
Далі слід проаналізувати місце і роль дисиденстсього руху, створених у 60-80 роки, альтернативних КПРС партійних груп в процесі політизації і пар газації українського суспільства. Проголошення незалежності України надало могутній імпульс легальному розгортанню процесу становлення багатопартійності.
Нині в Україні функціонує більше ста двадцяти партій різної політичної орієнтації. Тому для сучасної партійної системи України характерна атомістичність, якій притаманні такі риси як нестабільність і неефективність. Далі рекомендуємо провести аналіз цих рис і як вони проявляються в умовах поглиблення кризових явищ в суспільно-політичному житті України.
Завершуючи розгляд третього питання слід закцентувати увагу на тому що атомістичні партійні системи явище не суто українське. Для держав перехідного стану такі системи є більше правило, ніж виключення. Тому є впевненість у тому, що нинішня атомізована партійна система України поступово буде трансформуватися в одну із стабільних і ефективних прогресивних партійних систем. Стверджувати протилежне вище сказаному немає будь-яких вагомих підстав, оскільки у політичному спектрі України більшість політичних партій займають центриські позиції і ставлять своєю ціллю побудову демократичної правової держави, основаної на ринкових відносинах, виступають на рівноправність різних форм власності, політичний плюралізм.
Основні поняття та категорії
Політична партія (від лат. pars — частина, група, відділ) — добровільне об'єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задовольнити спільні інтереси; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти, домагатися їх дотримання і виконання, бути її політичним «голосом», «уособленням» окремих групових інтересів.
Партійна система -— політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв'язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади, характером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодженості цих поглядів у ході реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної політичної діяльності.
Багатопартійна система — цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які різняться між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.
Однопартійна система— неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії.
Політична генерація — політична спільність людей приблизно однієї вікової категорії, які мають спільний соціальний досвід, здобутий у період її соціалізації.
Громадські організації та рухи — добровільні масові об'єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань.
Групи інтересів — об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів та потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в цілому з метою підтримання або поліпшення своєї позиції, досягнення певних цілей.
Групи тиску — суспільно-політичні об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів засобом впливу на державну владу або політичні партії.
Міжнародні організації — об'єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру, відвернення та врегулювання військових конфліктів.
Типологія політичних партій — науково-теоретичний підхід у сучасній політології, що дозволяє розрізняти політичні партії залежно від характеру й принципів їх організації, ідейних підвалин, соціальної бази, місця й ролі в політичній системі суспільства, тактичних пріоритетів тощо.
Партократія — прошарок партійного апарату, який обюрократився і в умовах монополії на владу зосереджує в своїх руках усі важелі господарського, адміністративного та політичного управління.
Політичний рух — відносно цілеспрямована й організована діяльність
значних груп людей, які мають спільні інтереси й борються за їх реалізацію, впливають на політичну владу.
Біпартизм — партійна система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, які, перемагаючи на виборах, змінюють одна одну при владі.
Питання до дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Антология мировой политической мысли. В 5-ти томах. Политические документы. — М., 1997. -—Т. 5.
Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документа перших українських політичних партій. — К., 1992.
Дюварже М. Политические партии. — М., 2000.
Закон України «Про об'єднання громадян» // Голос України; 1992, 18 липня.
Зарубежное законодательство о политических партиях: Сб. нормативных актов. — М., 1993.
Історія суспільних рухів і політичних партій України (XIX—XX ст.). — Львів, 1998.
Мигул І. Політичні ідеології. Порівняльний аналіз. — К., 1997.
Острогорський М. JI. Демократия и политические партии. — М, 1997.
Політичні партії України. — К., 1999.
Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1998.
Політологія: історія та методологія // Ф. М. Кирилюк. — К., 2000.
Цибенко А. Політична партія в парламенті України: принципи організаційного функціонування. — К., 1997.
Тема 10 Політичний процес
Методичні рекомендацій та практичні завдання
І. Політичний процес - одна із базових, категорій політології, що характеризує динамічність політичного життя, його складну структуру як результат багатогранної діяльності суб'єктів політики, спрямованої на реалізацію соціальних інтересів і потреб за допомогою влади.
Слід звернути увагу, що складність політичного процесу обумовлює і різноманітність підходів до його визначення, але серед основних чинників політичного процесу відзначають сукупність дій інституціоналізованих та неінституціоналізованих суб'єктів по здійсненню своїх специфічних функцій у сфері владних відносин.
Характеризуючи зміст політичного процесу , акцентуйте увагу на тому, що він детермінується багатьма факторами і включає в себе різні за масштабами дії і відносини, локальні взаємодії суб'єктів, організацій та інституцій по відношенню до влади. Ці дії можуть бути спрямовані на підтримку існуючого стану політичної системи, її розвиток відповідно до вимог часу чи занепад наявної політичної системи.
Зміст політичного процесу складають різноманітні базові та периферійні політичні дії та відносини. Перші характеризуються широкою участю громадян у відносинах з державою, відображенням загальних інтересів і вимог, що впливають на процеси державного управління. Периферійні політичні дії стосуються окремих політичних асоціацій, що не здійснює принципового впливу на реалізацію влади.
Багатогранність політичного процесу можна простежити через:
- різноманітність форм політичної діяльності (еволюційні та революційні);
- стадії політичного процесу (конституювання, відтворення, інновації, руйнація);
- аналіз різноманітних політичних інтересів суб'єктів.
2. Політична діяльність характеризується як сукупність дій суб'єктів щодо реалізації своїх інтересів завдяки участі у владі чи впливу на неї. Розкриття цього питання передбачає аналіз:
- об'єктивних і суб'єктивних чинників політичної діяльності;
- основних форм політичної поведінки;
- співвідношення стихійності та організованості в політиці;
- використання методів та засобів у політичній діяльності. Конкретизації цих питань допоможе характеристика політичної поведінки і політичної діяльності суб'єктів в українському суспільстві.
3. Аналіз цього питання потребує розкриття змісту і функцій політичних виборів як реального механізму формування інститутів влади у демократичному суспільстві. Вибори розглядаються як процедура безпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритого чи таємного голосування для виконання громадських функцій. Це один із способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм створення органів та інститутів влади. Через процедуру політичних виборів здійснюється делегування владних повноважень громадян певним політичним лідерам, політичним суб'єктам. Для визначення ролі виборів у політичному житті необхідно:
- розглянути можливості реального волевиявлення громадян через політичні вибори;
- порівняти існуючі виборчі системи (мажоритарна, пропорційна, змішана), переваги та проблеми реалізації цих виборчих систем;
- ознайомитись Із законодавчими актами про вибори в Україні та в інших державах.
Основні поняття та категорії
Біхевіоризм — поведінка; психологічний напрям у політології та соціології, що орієнтує на вивчення проблеми політики й політичних відносин крізь призму поведінки особи і груп як сукупності різноманітних реалій на вплив навколишнього середовища.
Політика — галузь відносин між соціальними суб'єктами (класами, соціальними групами, політичними партіями, окремими особами, національними спільнотами, державами) щодо здійснення (використання, розподілу, завоювання) політичної влади.
Політичний аналіз — аналітичний розгляд політичної діяльності і поведінки людей, політичних явищ і процесів на основі різних політичних теорій, концепцій і підходів.
Політична діяльність — суттєва визначеність способу життя людини, здатність її вносити в дійсність зміни, опосередковані політичною свідомістю й соціальними інтересами політика. Саме тому в реальному житті політичну діяльність розглядають двояко: як «благородну справу» (Аристотель), як тонке й делікатне мистецтво управління суспільством і як вульгарну, брудну, принизливу справу, як «марні політичні ігри», «пустопорожні балачки», «реалізацію людьми їхнього непомірного честолюбства» тощо.
Політологія (загальна, фундаментальна) — наука, об'єктом якої є політика та її взаємовідносини з людиною і суспільством, політична влада та закономірності її формування й розвитку. Нею рухає академічний інтерес пов'язаний з формуванням та приростом знання про політичну діяльність, описом, поясненням і розумінням процесів політичного розвитку, розробкою концептуального апарата політології, методології і методів політологічного дослідження.
Політологія прикладна — сукупність теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також політологічних технологій, конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне застосування, досягнення реального політичного ефекту і завжди проблемно-орієнтована на «клієнта» (замовника-політика). Вона вирішує питання про те, як набуті знання можна використати в політичній діяльності. У такий спосіб прикладна політологія має чітко визначені межі свого дослідження і є фактичною базою для загальної політології.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Абизов В. Є., Кремень В. Г. Політичні рішення: механізм прийняття. — К., 1995.
Бебік В. М. Основи теоретичної та практичної політології, — К., 1994.
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произ. — М., 1990.
Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. — К., 1991.
Головатий М. Ф. Професія — політик. — К.,2000.
Грамши А. Исскуство и политика. — М., 1991.
Демидов А. И. Политическая деятельность. — Саратов, 1987.
Матвеев Р. Ф. Теоретическая и практическая политология. — М., 1993.
Общая и прикладная политология. Учеб. пособие / Под. общ. ред. В. И. Жукова, Б. И. Краснова. — М., 1997.
Пойченко А. М. Інноваційні технології і політична діяльність — К., 1994.
Пойченко А. М. Політика: теорія і технології діяльності. —К.,1996.
Політологія / За ред. Ф.М. Кирилюка. — К., 2004.
Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997.
Ребкало В., Бебик В., Пойченко А. Практична політологія. — К., 1998.
Рябов С.Г. Політичні вибори. Навчальний посібник. -К., 1998.
Тема 11. Політична соціалізація та
соціальна стратифікація
Методичні рекомендацій та практичні завдання
Для чіткого усвідомлення логіки викладення питань політичної соціалізації та стратифікації в межах політичної сфери суспільства необхідно вказати на те, що політична соціалізація та стратифікація розглядаються нами як два рівні політичного життя суспільства: індивідуальний (персональний) та суспільний (груповий) відповідно. Індивід як соціальна істота виступає первісним творцем соціо-політичної реальності, отже політичним актором зокрема. Тож з'ясування умов функціонування та відтворення індивідуального рівня передбачає аналіз проблеми політичної соціалізації.
Характеристика ж суспільного рівня вимагає вивчення соціально-структурних процесів, сутність яких розкривається в руслі проблеми стратифікації.
Слід зважити також на властивість суб'єктів політичного життя (індивідів і соціальних груп тощо) бути одночасно і його об'єктами.
Політична сфера є однією зі сфер соціальної реальності, рівнорядна з іншими її частинами ("підсистемами"): економічною, культурною тощо. Хоча автономний статус політичної сфери є доволі молодим набутком історії, відлік якому заведено вести від часу написання Мак'явеллі трактату "Державець". Остаточне ж відокремлення політичної сфери припадає на XVIII-XIX століття - час теоретичного обґрунтування громадянських прав та індивідуальних свобод як особливого виду політичних ліберальних цінностей. Професіоналізація політичного життя та інституціаналізація нової системи ліберально-демократичних цінностей послужили механізмами такого відокремлення політичної сфери із загальної системи людської дії — соціальної реальності. Політична сфера, поруч з іншими сферами суспільного буття, має «характерні значення та способи сприйнятт».
Диференційною ознакою світу політичної реальності є зосередження її навколо проблеми влади та владних відносин на різних структурних рівнях макрополітики (регіональний, державний та світовий). Інституалізація владних відносин відбувається шляхом утворення широкої мережі громадсько-політичних організацій, бюрократичних органів (інститут держави), нормативно-правових та ідеологічних інститутів, що опікуються зокрема й питанням політичної культури та політичної поведінки.
Отже, політична сфера суспільства являє собою багатоскладне поняття, що оперує сукупністю категорій з різних областей політологічного знання: світ політичного і владні відносини, політичні інститути та політичні процеси, політична культура та ідеологія тощо.
Для того, щоби з'ясувати специфіку відтворення, розвиток та взаємозвя'зок політичної сфери з іншими сферами людської діяльності необхідно відпочатку охарактеризувати людину як творця соціальної реальності взагалі та політичної зокрема, тобто охарактеризувати людину як суб'єкта політичної сфери. Дане питання може буте розв'язане в контексті розгортання проблеми політичної соціалізації.
1.Розкриття теми політичної соціалізації передбачає засвоєння наступних категорій та понять: соціалізація та власне політична соціалізація, інтерналізація (інтеріоризація), ресоціалізація, де-соціалізація. Неохідним є також знання етапів політичної соціалізації, її форм і типів, особливостей політичної соціалізації в країнах з різними політичними режимами та різним ступенем автономії політичної сфери (традиційні та (пост) індустріальні суспільства) .
Суспільство є продуктом людської дії, а людина як особистість і репрезентативна одиниця людської спільності є продуктом соціальним, оскільки членом суспільства людина стає в результаті тривалої взаємодії з іншими людьми, а не народжується ним. З іншого боку, суспільства відтворюють себе лише через адаптацію нових Генерацій до усталених суспільних норм співжиття, вироблених попередніми поколіннями і закріпленими в культурі. Цей процес переймання індивідом досвіду попередніх Генерацій, через засвоєння законів і норм, оволодіння комплексом соціальних ролей та навичок має назву соціалізації. Специфіка політичної соціалізації полягає в тому, що головна увага фокусується на процесі входження індивіда в окрему частину об'єктивного світу суспільства - зокрема, політичну систему. Індивід засвоює політичні цінності та ролі, притаманні тій чи тій політичній системі, що сприяє виробленню у нього певної політичної позиції.
Процес політичної соціалізації, за аналогією до соціалізації взагалі, відбувається шляхом інтеріоризації, тобто шляхом переведення (інтерпретації) об'єктивних фактів певного значення у факти суб'єктивного значення (П.Бергер, Т.Лукман). Отже йдеться про переведення певних політико-культурних настанов зі сфери зовнішніх зразків у сферу внутрішніх спонук, мотивів діяльності.
2. Розкриття данної проблеми спирається на засвоєння таких її складників: історичні типи стратифікації, параметри стратифікації, теорії стратифікації тощо.
Виконанння індивідуальних політичних ролей «за випадком» (М.Вебер) переважною більшістю політичних акторів (всі ми у ролі виборців) є важливим актом вияву політичної волі, що й дає підстави наполягати на загальному характері політичної участі, притаманної демократичній політичній системі, який уважливлює статус політичного актора - як суб'єкта політичного процесу. Проте значно більший уплив на політичний процес чинить не конкретний індивід, а спільноти різного ступеню організованості та складності. Вони поруч з автономно існуючими, наділеними відмінним об'ємом ресурсів упливу, акторами: індивідами та владою (державними інститутами) виступають активними суб'єктами політичної сфери. Поміж останніх розрізняють такі: нації, класи, верстви, партії тощо.
Кожне суспільство соціально структуроване. І для визначення місця людини в соціальному просторі необхідно не лише знати її «сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус, походження тощо» (П.Сорокін), але й місце цієї людини в середині кожної з основних груп. Саме відношення людини до певної групи та відношення цих груп одна щодо одної в середині суспільства утворюють систему координат визначення соціального положення людини в данному суспільстві, а пояснення функціонування цієї системи входить до складу поняття соціальної стратифікації.
Термін стратифікація, запозичений з геології (нашарування земельних порід), в соціальних науках позначає «структуровані нерівності між різними угрупованнями людей» (Е.Ґіденс). Отже соціальна стратифікація - це система регульованої нерівності, за якої формуються різні прошарки суспільства. Але стратифікація це не просто сукупність прошарків і страт, а ієрархія цієї сукупності.
Виділяють чотири основні системи або історичні типи стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Певною мірою можна говорити про їхню часову й історичну послідовність, хоча й не виключена можливость одночасного співіснування деяких систем, як от рабство та класи в Давній Греції та Римі.
Перші три системи називають закритими суспільствами, а останню класову - відкритим.
Основні поняття та категорії
Агент (політичної) соціалізації — конкретні люди, відповідальні за навчання правовим та політичним нормам і засвоєння навичок політичних ролей.
Рабство — це така юридична, економічна та соціальна форма залежності людей, яка межує з повним безправ'ям та граничним ступенем нерівності. Це такий стан, коли певні нідивіди в прямому розумінні належать іншим людям як їхня власність (Е. Гіденс).
Каста (з португ. — раса або чиста порода) — соціальна група (страта), членство в якій визначається виключно своїм народженням.
Стан — соціальна група (страта), яка має закріплені звичаями чи юридичними законами права і обов'язки, що передаються спадково.
Клас — сукупність людей у суспільстві, що займають однакову позицію щодо форми влади, привілегій або престижу (Г. Ленскі); широке угруповання людей, які спільно розпоряджаються економічними ресурсами, що вирішальним чином формує стиль їхнього життя. Майнова власність, а також рід занять — головні підвалини класових відмінностей. Клас — це велика група людей, які різняться за місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим та оформленим законами) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а значить, за способами отримування і розмірам тієї частки суспільного багатства, якою вони диспонують. Класи — це такі групи людей, з яких одна може привласнювати працю іншої завдяки відмінності їхнього місця в певному укладі суспільного господарства» (В. І. Ленін «Великий почин»).
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт:
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована літератури
Аренд Ганна. Становище людини. — Львів, 1999.
Арон Реймон. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.
Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. — М.: «Медиум», 1995.
Буркарт Г. Група. Особа. — Берлін, 1993.
Бычко А. К. Критический анализ философских концепций молодежного бунтарства. — К., 1985.
Вебер М. Основные понятия стратификации // Человек и общество. Хрестоматия. — К., 1999.
Веселовский В. Классы, слои и власть. — М., 1981.
Восленский М. С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - М., 1991.
Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. — Ростов-на- Дону; 1996.
Дэвис К. Функционалистское обоснование стратификации // Человек и общество. Хрестоматия. — К., 1999.
Линтон Р. Статус и роль // Человек и общество. Хрестоматия. — К., 1999.
Пойман М. Класи: поява, трансформація, зникнення. — Берлін, 1992.
Политология: хрестоматия / Сост. Проф. М. А. Василик, доц. М. С. Вершинин. - СПб., 1999.
Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств
/ керівн. авт. кол. В. Полохало. — К., 1995.
Розанваллон Пьер. Новый социальный вопрос. Переосмысливая государство всеобщего благосостояния. — М., 1997.
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.
Стоун Дебора. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень. К., 2000.
Хойбнер Т. Вызов неприкаянности: модные волны молодежного течения — теды, хиппи, панки, рокеры — в западном мире. — М., 1990.
Тема 12. Політична культура та свідомість
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Вивчаючи перше питання, з'ясуйте сутність свідомості і зокрема, політичної свідомості:
- порівняйте такі найбільш поширені визначення поняття політичної свідомості:
Політична свідомість - це система політичних знань, цінностей, ідейно - теоретичних переконань людей на основі яких виробляються найбільш стійкі політичні орієнтації та установки людей щодо політичної системи.
Політична свідомість — це відображення політичного життя суспільства в певних. емпірично-психологічних, ідейно-теоретичних, світоглядній, національно-традиційних, індивідуально-особливих і масових формах.
Для розкриття сутності та структури політичної свідомості необхідно:
- дати характеристику двом рівням політичної свідомості (емпіричному і теоретичному);
- пояснити різницю між емпіричним і буденним, теоретичним і науковим, теоретичним і емпіричним рівнями свідомості;
- проаналізувати структуру політичної свідомості, а також її елементи;
- дослідити взаємозв'язок та взаємовплив політичної свідомості і масової;
- проаналізувати одну з форм політичної свідомості - політичну ідеологію; виходячи з визначення політичної ідеології, як "цілісного, концептуального відображення інтересів певних класів, соціальних груп та інших спільностей, пов'язаних з боротьбою за владу, її здійснення, захистом з метою реалізації цих інтересів", проаналізувати її стан в країнах Заходу і в Україні, її зв'язок з громадською думкою;
- розкрити зміст і напрямки формування державницької ідеології в сучасній Україні;
- дати характеристику ідеологічним течіям сучасного світу.
2. Вивчаючи друге питання, необхідно з'ясувати в чому сутність поняття політичної культури. Порівняйте такі найбільш поширені визначення поняття політичної культури:
Політична культура - це сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивна сфера, що лежить в основі політичних ідей і надає їм певного значення
Політична культура - це реалізація політичних знань, ціннісних орієнтацій, зразків поведінки соціального суб'єкта (особи, класу, суспільства) в історично-визначеній системі політичних відносин і політичної діяльності Політична культура - система відносин і одночасно процес виробництва і відтворення складових його елементів в череді поколінь, яке змінюють одне одного.
Щоб визначити місце і роль політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства:
- проаналізуйте сутність даного феномену;
- розкрийте структуру політичної культури і її структурних компонентів, таких як політична свідомість і політичні знання, політична поведінка і політичні дії;
- проаналізуйте погляди вчених на функції політичної культури;
- дослідіть наукові підходи до питання про рівень політичної культури;
- розкрийте питання типології політичної культури.
3. Розглядаючи третє питання, з'ясуйте підходи українських вчених до поняття, змісту і сутності політичної культури, а саме:
- проаналізуйте визначення політичної культури, яке дав В.Липинський;
- дослідіть рівень освоєння історичного минулого українського народу та рівень освоєння культурної спадщини українського народу суспільством сучасної України, перспективи подолання стереотипів тоталітарного мислення;
- розкрийте основні аспекти взаємодії національної духовності і світової культури;
- проаналізуйте процес становлення та розвитку культури політичного мислення, змісту політичної діяльності в українському суспільстві;
- зробіть характеристику діяльності держави, державних інститутів, в напрямку становлення і формування політичної культури українського суспільства, виховання патріотичних позицій українського народу;
- проаналізуйте конституційні засади державної політики в питанні формування та розвитку політичної культури українського суспільства.
Основні поняття та категорії
Політична культура - це система знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонують у суспільстві і відтворюються в процесі зміни поколінь.
Політична культура - система стійких, установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які історично склались, проявляються в діяльності суб'єктів політичного процесу і забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі спадковості.
Політична поведінка - практична взаємодія людини з політичним середовищем, що проявляється в політичній участі.
Політичні цінності - поняття, що використовується для визначення сутності політично значущих дій, процесів, явищ у відповідності з інтересами суспільства, соціальних груп, людини.
Політична субкультура - система політичних орієнтацій і моделей поведінки, характерна для окремих груп (соціальних, етнічних, демографічних) або регіонів, що мають відмінності.
Політична свідомість - це система теоретичних та буденних знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, класами, спільнотами).
Буденна політична свідомість — це сукупність ідей і поглядів, що виникають безпосередньо з повсякденної практики соціальних груп, класів, окремих індивідів.
Теоретична свідомість — систематизоване, цілісне концептуальне відображення корінних інтересів певної нації, соціальної групи, організації, що пов'язані з боротьбою за владу, її утриманням та захистом задля реалізації цих інтересів.
Масова політична свідомість — це опосередковане вираження потреб людей, а також їх знань про суспільно-політичну дійсність, котрі вироблені різними ідеологіями й закріплені в політичній культурі, здобутих практикою масових соціальних груп.
Громадська думка — це сукупність суджень, які поділяють різні спільноти щодо оцінки тих чи інших подій, явищ дійсності.
Політична самосвідомість — процес та результат формування сталої усвідомленої системи уявлень суб'єкта політичних відносин про себе, на яких суб'єкт цілеспрямовано формує свої взаємовідносини з іншими суб'єктами та об'єктами політики в політичній системі та ставиться до самого себе.
Політична психологія — наукова дисципліна, що знаходиться на межі науки про політику та психології, використання психологічних знань для пояснення політики.
Політична антропологія — наука про «людину політичну», про суб'єкт політичної творчості, специфіку впливу на соціальне і духовне середовище.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Бебік В. Ф., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.
Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. — К., 1997.
Інформаційне суспільство. Шлях України. Бібліотека інформаційного суспільства. — К., 2004.
Історія української культури: 36. матеріалів і документів / Упорядник Б. І. Білик та ін. — К.,2000.
Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. — М., 2001.
Кресіна І. О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. Етнополітичний аналіз. — К., 1998.
Культура. Ідеологія. Особистість: Методолог - світоглядний аналіз / В. Андрущенко, JI. Губерський, М. Михальченко. — К., 2002.
Матвієнко В Я. Соціальні технології. — К., 2001.
Мухтаев Р. Г. Политология. Хрестоматия. — М., 2000.
Нагорна І. П. Політична культура українського народу. Історична ретроспектива і сучасність. — К., 1998.
Націоналізм: Антологія / Упор. О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2000.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. Політична свідомість і культура /— Львів, 1998.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. — К., 2000.
Тема 13. Політичні еліти та політичне лідерство
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Проблема політичних еліт є однією з центральних у політологи, оскільки вона безпосередньо пов'язана з характером і якістю політичної влади, з конкретним способом її структурування. Аналізувати політичні еліти - означає шукати відповіді на питання: хто у певному суспільстві є реальним суб'єктам державного управління і керівництва, у чиїх руках зосереджено всю повноту політичної влади, хто прямо чи опосередковано визначає характер найважливіших політичних рішень. Якість політичної влади багато в чому визначена якістю політичних елії і а їх взаємостосунками.
Треба акцентувати, що політичною елітою називають невеликі групи людей, чиє місце й становище надає їм можливості ухвалювати рішення, які впливають на все життя і розвиток суспільства, або суттєво впливати на процес виникнення і прийняття таких рішень. Якщо такі рішення мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то мова йде про національні політичні еліти Коли ж рішення мають загальнорегіональне значення, маємо справу з регіональними елітами. Вважають, що люди, які складають еліти, володіють необхідними якостями, знаннями, досвідом, потрібними для кваліфікованого керівництва суспільством, для прийняття правильних і необхідних рішень.
В сучасних умовах політична еліта є невід'ємною частиною соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні розвитку і стабільності будь-якої системи.
2. Політичне лідерство — процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), що добровільно віддає їм частину своїх політико - владних повноважень і прав.
Отже, політичний лідер - це учасник політичного процесу, який, незалежно від формального статусу, намагається і здатний консолідувати зусилля людей, активно впливати на цей процес для досягнення висунутих ним цілей. Становище лідера зобов'язує багато до чого, адже його ділові, політичні га особисті якості суворо оцінюються людьми й, не в останню чергу, зумовлюють успіх обраного курсу.
Перші спроби осмислення проблем політичного лідерства сягають античних часів. Геродот, Плутарх, Тіт Лівій та інші античні мислителі помітили, що там, де складається будь-яка спільність, неодмінно знаходяться й свої лідери - найбільш досвідчені, найсильніші й найсміливіші люди, що дістають підтримку і визнання своїх співплемінників, громадян. Пізніше ця проблема знайшла подальший розвиток у суспільствознавчій думці середньовіччя, Відродження, Нового часу, в класичній німецькій і сучасній філософії.
Політичне лідерство - є одним з основних питань усіх елітарних теорій - від Макіавеллі до його нинішніх прихильників.
Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому - переважно теоретичному - робляться спроби загальнотеоретичного вирішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні - переважно утилітарному -зводиться до емпіричних досліджень, розробки практичних рекомендацій.
Для загальнотеоретичного рівня досліджень проблеми лідерства характерні різні підходи. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж.Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається випадково, «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають.
Інший американський політолог С.Хук у монографії «Герой в історії» писав, що історія є витвором великих людей і тільки лідери можуть впливати на розвиток людства.
Слідом за Фрейдом, деякі соціологи вважають лідерсіво певним видом психічних відхилень, своєрідним наслідком неврозу. І справді, ряд політичних лідерів були невротиками ( Наполеон, Лінкольн, Робесп'єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін). Сучасна політологія спирається на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичне лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство.
Традиційне лідерство - це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно, в основному, для «до індустріального» суспільства).
Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість.
Раціонально-легальне лідерство означає появу у суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом.
У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:
- лідер першого рівня - малої групи;
- лідер другого рівня - громадського руху (організації, партії);
- лідер третього рівня - політик, що діє у системі владних відносин у
національному масштабі.
Проаналізуйте якості, характерні риси та функції політичного лідера.
3. Розкриваючи питання про політичні еліти і лідерство у сучасній Україні варто звернути увагу на основні шляхи формування існуючої політичної еліти України:
1. як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;
2. як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;
3. як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.
Чільне місце у світовій політичній науці щодо лідерства належить українській політичній думці, яка відображає реальну історію України від княжих часів до сьогодення. В даний період іде процес відродження демократичних інститутів лідерства в Україні. За умов відсутності монополії КПРС та формування багатопартійної системи ми стоїмо нині перед перспективою появи великої кількості суб'єктів громадсько - політичного лідерства різних типів і рівнів, які складають певну єдність, підсистему у рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї педсисіеми має свою суть, своє обличчя.
В цій ситуації дуже непростою стає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Складність цього процесу очевидна. На всіх етапах цього процесу ми бачимо дії громадсько-політичних лідерів, зростання їхнього авторитету, впливу, влади, але також і помилки, похибки, провали, зникнення з політичної арени.
Основні питання та категорії
Еліта — (від франц. elite) кращий, добірний, вибраний. Верстви, групи людей, які мають такі особливі людські і професійні якості, що виділяють їх з оточення, роблять обраними, що дає їм право володарювати.
Політична еліта — складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка більш-меншу володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.
Контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головна мета політичної діяльності контреліти — відібрати владу у панівної еліти. Головними функціями контреліти стає критика владних структур, опозиція здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога від населення коректив у владній системі.
Політичний елітизм — поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (маси).
Елітократія — влада еліти обраних, що належить до певних верств суспільства.
Елітологія — наука про еліту. Система знань про сутність і особливості еліти, участь у житті суспільства і держави, можливості у владній практиці.
Теорія еліт — сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством.
Аполітичний лідер — авторитетний член організації, групи, суспільства в цілому, особистий вплив якого дає йому можливість відігравати суттєву роль в політичних процесах і ситуаціях.
Політичне лідерство — це влада, здійснювана одним або кількома індивідами для того, щоб спонукати членів нації до дій (Ж. Блондель).
Лідерство — це відносини між людьми в процесі спільної діяльності, у якій одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншою.
Політичне лідерство — це постійний і легітимний вплив однієї або кількох осіб, що займають владні позиції, на все суспільство, організацію або групу. Політичне лідерство — процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (частину), що добровільно віддає їм частину своїх політико - владних повноважень і прав.
Політичний лідер — це учасник політичного процесу, який, незалежно від формального статусу, намагається і здатний консолідувати зусилля людей, активно впливати на цей процес для досягнення висунутих ним цілей.
Популізм — діяльність, що має за мету забезпечити популярність у масах ціною обіцянок, демагогічних гасел.
Популіст — діяч, що заграє з масами.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Завдання для самостійної роботи
Питання до заліку
Рекомендована література
Ашин Г. К. Курс елитологии. — М., 1999.
Данилів В. Ю. Солідарність і солідаризм. — Л., 2001.
Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. — К., 1999.
Kyxтa Б. П., Теплоухова Н. Г. Політичні еліти і лідерства. — Л., 2000.
Луценко А. Метаморфози української еліти. — К., 2000.
Максименко С. Д. Українська еліта. — К., 2000.
ПахарєвА. Політична еліта. — Віче. — 1997, — № 11.
Приходъко С. М. Політичні аспекти теорії еліти. — К., 1999.
Скоблик Н. Відповідальність політичних лідерів. Нова політика, 2000.
Шаповал Ю. Україна у XX столітті. — К., 2000.
Шульга М. А. Правляча еліта сучасної України. — К., 1998.
Фрейд 3. Введение в психоанализ. Лекции. — М., 2000.
Якубовсъкий А. П. Региональная елита. — К., 2000.
Тема 14. Політичні конфлікти
Методичні рекомендації та практичні завдання
1. Приступаючи до аналізу причин виникнення конфліктів, їх типологій необхідно з'ясувати сутність конфліктів.
Конфлікт (від лат. Conflictus - зіткнення) - крайнє загострення суперечностей сторін, пов'язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві й пов'язаної з цим реальної чи надуманої суперечності інтересів, цілей і цінностей: зіткнення та протиборство певних систем.
Отже, конфлікт - це випробування сил протиборствуючих сторін; це - зіткнення протилежних інтересів, думок, поглядів; серйозні розбіжності, гострі суперечності, здатні викликати серйозні ускладнення та боротьбу ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Короткий політологічний словник за редакцією С.Г.Рябова та З.І.Тимошенко дає визначення конфлікту - як тип відносин, який характеризується зіткненням інтересів окремих індивідів, соціальних спільностей, соціальних інститутів, при якому дії сторін спрямовані на досягнення несумісних цілей.
З'ясувавши сутність конфлікту, необхідно перейти до аналізу причин його виникнення. На думку конфліктологів причиною виникнення конфліктів можуть бути неоднакове (різне) становище, що займають люди в імперативно-координованих асоціаціях; суспільний розподіл праці; різний рівень свідомості людей: неспівпаданням індивідуальних та суспільних цінностей та інтересів; обмеженість засобів існування; усвідомлене нагнітання конфлікту. Основною причиною виникнення політичного конфлікту є боротьба за владу. Політичний конфлікт - це боротьба за володіння політичною владою, яка являє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших. Саме в цьому закладено головний конфлікт будь-якої системи суспільних відносин.
Типологія - вузлова проблема теорії конфліктів. Основоположник сучасної конфліктології К. Боулдінг виділяє такі основні типи конфліктів: дійсні, випадкові, приховані і фальшиві. Політичні конфлікти полідяються на два типи: зовнішньополітичні та внутрішньополітичні, які в свою чергу поділяються на підтипи.
Основні функції політичних конфліктів: позитивна і негативна. Конфлікт може виступати як стимулятор і рушійна сила соціальних змін. Разом з тим конфлікт може виконувати руйнівну функцію. Отже, політичні конфлікти виконують стабілізуючу, конструктивну і дестабілізуючу .деструктивну функції.
2. Аналізуючи основні механізми регулювання політичних конфліктів, слід розглянути основні методи подолання внутрішньополітичних, зовнішньополітичних (міжнародних) конфліктів і окремо основні механізми локалізації міжнаціональних конфліктів.
Першим методом подолання політичних конфліктів є його «уникнення». Цей метод найбільш розповсюджений. Він передбачає сходження з політичної арени того чи іншого діяча.
Другим методом подолання конфлікту може бути так званий спосіб «відкладання» конфлікту. Сутність його заключаться, як і в першому методі, у сходженні зі сцени політичної боротьби взагалі, залишення переможцю своєї території в його повне володіння, здача «на милість переможця». Обидва методи не передбачають кінцевого вирішення конфлікту. Сторона, що здала свої позиції, в міру накопичення сил і зміни ситуації на її користь, як правило, робить спробу повернути втрачене в минулому.
Третій метод подолання конфліктів - примирення протиборствуючих сторін на основі зближення їх позицій та інтересів через посередника. Даний метод вирішення конфліктів зафіксований в Гаазьській конвенції 1907 року.
Четвертий метод - арбітраж. Цей метод містить певні недоліки, оскільки урегулювання здійснюється «зверху».
Найбільш дійовим є метод переговорів - п'ятий метод вирішення конфліктів. На переговорах знімаються основні причини виникнення конфліктів. Ці методи використовувалися протягом всієї історії розвитку людського суспільства. Але перелічені методи не вичерпують всіх можливих способів вирішення конфліктів.
Основні поняття та категорії
Політичний конфлікт — зіткнення протилежних сил, поглядів, неспівпадання інтересів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей.
Політичний страйк— найвища форма страйкового руху, колективна відмова страйкарів продовжувати роботу до задоволення політичних вимог.
Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючого ладу, панівних класів і груп, національного і релігійного гноблення.
Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд.
Суперечність — взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху.
Демонстрація — публічне вираження громадських настроїв (вимог, солідарності або протесту) шляхом організації масових мітингів.
Демарш — дипломатичний виступ з метою вираження протесту, прохання, адресованого уряду, владі, державі. Може бути виражене в ноті, меморандумі, заяві.
Переворот — докорінні зміни в державному устрої, персональні зміни в центрі, що приймає політичні рішення.
Політична боротьба — стан, суперництво в політичному житті та діяльності протилежних сил, партій, рухів.
Питання для дискусії
Теми рефератів та контрольних робіт
Питання для самоконтролю
Питання до заліку
Завдання для самостійної роботи
Опрацювати книгу JI. Козера «Функції соціального конфлікту».
Рекомендована література
Бекешкіна І. Є. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. — К., 1994.
Валевський О.Л., Ішмуратов А.Т. Політичний конфлікт в сучасній Україні, культурні виміри, структура, принципи аналізу. - К.,1997.
Дмитриев А. В. Введение в теорию конфликта. — М., 1999.
Запрудский Ю.Г. Социальный конфликт. - Р.-на-Д., 1992.
Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. — М., 1995.
Мацієвський В. Теорія конфлікту. — К., 1998.
Методичні рекомендації щодо
організації самостійної роботи
Серед усіх видів навчальної роботи важливе місце належить самостійній підготовці студентів. Вона включає в себе пошуки і підбір літератури, працю над обраною літературою (книгою), написання рефератів, доповідей, повідомлень, наукових статей тощо. Метою цих рекомендацій є вироблення в студентів навичок самостійної роботи, розвиток інформаційної культури, формування навичок підготовки публікації наукових доробків.
Підбір літератури і робота над книгою
При самостійній роботі студентів з підготовки їх до практичних занять доводиться використовувати велику кількість літератури — як тієї, що є в списках до кожної теми, так і тієї, яку радить лектор безпосередньо під час лекції чи консультації. Тому під час вивчення політології в студентів повинен випрацьовуватися раціонально - критичний підхід до книг, статей та інших інформаційних повідомлень.Слід враховувати те, що з часом ряд інформаційних і теоретичних матеріалів стають застарілими. З іншого боку, кожне поточне питання має свою історію, яку теж корисно знати. Слова, сказані десять, сто чи дві тисячі років тому, ще можуть мати важливе значення. «Політика» Аристотеля, «Держава» Платона, «Досвіди» Ф. Бекона, «Залежність віри від волі» У. Джемса й ін.» — рясні і щедрі джерела знань.
Щоб глибоко зрозуміти зміст книги, потрібно вміти раціонально її читати. Попередньо переглянувши книгу, можна вирішити, чи варто її читати (попередній перегляд включає ознайомлення з титульною сторінкою книги, анотацією, передмовою, змістом). Прекрасною професійною якістю є вміння читати зміст. Рада тут проста: зміст продумується як завдання по відтворенню тексту, при цьому свої думки необхідно фіксувати на папері. Розвивається концептуальне мислення, уміння мислити образно і вільно.
При ознайомленні зі змістом необхідно виділити глави, розділи, параграфи, що являють для вас інтерес, швидко їх переглянути, знайти місця, що відносяться до теми (абзаци, сторінки, параграфи) і ознайомитися з ними загалом.
Наступний етап роботи з книгою — прочитати виділені місця в швидкому темпі. Мета швидкого читання — визначити, що є цінного в кожній частині, до якого питання чи доповіді реферату має відношення та чи інша інформація і що з нею робити, як застосувати, чим доповнити.
Сформулюємо такі рекомендації з методики швидкого читання:
Швидкість правильного читання повинна бути в 3—4 рази вищою від швидкості мови.
Дуже корисними можуть бути допоміжні матеріали до видань і тому необхідно знати, з яких основних елементів складається апарат книги, які його функції.
До характерних елементів книги відносяться інформація про автора і назва книги, її типі чи жанрі інформація про відповідальних за випуск книги (редакторів, організації, що брали участь у підготовці видання, і т. д.), вихідна дані, анотація. Ця інформація, розташована, звичайно, на титульній сторінці, її звороті, на останній сторінці книги, допомагає скласти попередню думку про книгу. Глибше зрозуміти зміст книги можна, прочитавши вступну статтю, передмову, післямову, коментарі, списки літератури.
Передмова ознайомлює з подіями епохи, іншими працями автора, а також містить довідково — інформаційний матеріал. Якщо книга наповнена коментарями й примітками, то не слід нехтувати і цими елементами апарата.
Багато наукових книг і статті мають у своєму апараті списки літератури, що підвищують інформаційну цінність видання і дають читачам можливість підібрати додаткову літературу з певної тематики.
Якщо видання включає велику кількість матеріалів, орієнтуватися в них допомагають спеціальні покажчики.
Науково-довідковий апарат, при вмілому його використанні, сприяє глибшому засвоєнню змісту книги.
Окремий етап вивчення книги — ведення запису прочитаного. Існує кілька форм ведення записів — план (простий і розгорнутий), виписки, тези, анотація, резюме, конспект.
План як найбільш коротка форма запису прочитаного являє собою перелік питань, розглянутих у книзі чи статті. Планом, особливо розгорнутим, зручно користуватися під час підготовки тексту власного виступу, статті на яку-небудь тему. Кожен пункт плану розкриває одну зі сторін обраної теми, а всі його пункти охоп люють її в цілому.
Складнішою зробленою формою записів є тези — стислий виклад основних положень тексту у формі твердження чи заперечення. Тези складаються після попереднього ознайомлення з текстом, при повторному його прочитанні. Вони слугують для збереження інформації в пам'яті і є основою для дискусії.
Анотація — короткий виклад змісту — дає загальне уявлення про книгу, брошуру, статтю. Резюме коротко характеризує висновки, головні підсумки.
Найпоширенішою формою записів є конспект. Бажано розпочинати конспектувати після того, як весь матеріал прочитано і складено його план. Основну тканину конспекту становлять тези, доповнені міркуваннями й доказами. Конспект може бути текстуальним, вільним чи тематичним. Текстуальний конспект створюється з уривків оригіналу — цитат, зі збереженням логіки й структури тексту. Вільний конспект — це виклад матеріалу в зручному для читача порядку (наприклад, думки, розкидані по всій книзі, зводяться воєдино). У тематичному конспекті за основу береться тема чи проблема, він може бути складений по декількох джерелах.
Економію часу при конспектуванні дає використання різного роду скорочень, абревіатур і т. п.
Акуратне, розбірливе написання конспекту повинне сполучатися зі швидкістю: 120 знаків за хвилину — мінімальна швидкість, 150 знаків — максимальна швидкість
.Для запису даних, які підлягають використанню, багато дослідників рекомендують систему карток. Перевага карток у тому, що кожна довідка реєструється окремо і легко може бути знайдена, їх легко розкласти на столі, згрупувати і перегрупувати. Занісши довідковий матеріал до картки внизу наводиться назва джерела, вгорі — заголовок, що містить вказівку, де саме матеріал може придатися. Доцільно користуватися картками однакового розміру і писати тільки на одній її стороні. На кожній картці робиться тільки один запис. Якщо це питання, та її беруть у лапки. Доцільно зберігати картки в конвертах, різних папках із написами для подальшої роботи, а ще краще — в спеціальному ящичку.
Без такої систематизації роботи з книгою в голові й у записах буде суцільний хаос. «Тільки система... дає нам повну владу над нашими знаннями. Голова, наповнена уривчастими, нескладними знаннями, — говорив К. Д. Ушинский, — схожа на комору, в якій усе безладно і де сам хазяїн нічого не відшукає».
Підготовка рефератів
Реферат (від лат. referee — доповідати, повідомляти) — короткий виклад змісту одного або кількох документів, наприклад наукових статей з певної теми. Реферат є одним із перших видів науково-навчальних робіт, які виконують студенти у вузі.
Обсяг реферату визначається специфікою теми і змістом документів, кількістю інформації, її науковою цінністю або практичним значенням. Обсяг реферату коливається від 500—2500 до 20—24 тис. знаків.
Існує багато видів рефератів. Науковці найчастіше мають справу з інформативними й розширеними, або зведеними, рефератами.
Інформативний реферат найповніше розкриває зміст документа, містить основні фактичні та теоретичні відомості. У такому рефераті має бути зазначено предмет дослідження й мету роботи; наведено основні результати; викладено дані про метод і умови дослідження; відбито пропозиції автора щодо застосування результатів тощо.
Розширений, або зведений (багатоджерельний, оглядовий) реферат містить відомості про певну кількість опублікованих і неопублікованих, наприклад архівних, документів з певної теми, які викладено у вигляді зв'язаного тексту.
Приблизна структура реферату може бути такою:
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Історія й теорія питання.
РОЗДІЛ 2. Розв'язання проблеми в сучасних умовах.
ВИСНОВКИ.
СПИСОК ЛІТЕРА ТУРИ.
Реферат потрібно починати з викладу суті проблеми. Слід уникати зайвих фраз.
У вступі обґрунтовується актуальність теми, її особливості, значущість щодо соціальних потреб суспільства та розвитку конкретної галузі філософії, політології, релігієзнавства.
У розділі 1 наводяться основні теоретичні, експериментальні дослідження з теми, згадуються вчені минулого, які вивчали дану проблему, їхні ідеї. Визначаються сутність (головний зміст) проблеми, основні чинники (фактори, умови), що зумовлюють розвиток явища або процесу, який вивчається. Наводитися перелік основних змістових аспектів проблеми, які розглядалися вченими. Визначаються недостатньо досліджені питання, вказується на слабку розробленість окремих проблем.
У розділі 2 подається поглиблений аналіз сучасного стану процесу або явища, тлумачення основних поглядів і позицій щодо проблеми. Особлива увага приділяється виявленню нових ідей і гіпотез, нових методик, оригінальних підходів до вивчення проблеми. Важливо висловити власну думку щодо перспектив розвитку проблеми.
У висновках подаються узагальнені умовиводи, ідеї, думки, оцінки, пропозиції науковця.
До списку літератури включають публікації переважно останніх 5—10 років. Особливу праці становлять роботи останнього часу.
У додатках наводяться таблиці, схеми, які суттєво полегшують розуміння праці.
Вибір теми реферату слід узгоджувати з кафедрою та науковим керівником. Тема має допомогти дипломникові та аспіранту визначити методологію свого дослідження.
Обсяг розширеного реферату повинен мати 20—24 сторінки.
Виклад матеріалу в рефераті повинен бути стислим. Слід використовувати синтаксичні конструкції, властиві мові наукових документів, уникати складних граматичних зворотів.
У рефераті потрібно використовувати стандартизовану термінологію, уникати незвичних термінів і символів або пояснювати їх при першому згадуванні в тексті. Терміни, окремі слова й словосполучення можна
замінювати абревіатурами й прийнятими текстовими скороченнями, значення яких зрозуміле з контексту.
Реферат рецензується й оцінюється. За позитивного відгуку здобувач (студент) допускається до іспиту.
Рецензія (відгук) на реферат повинна об'єктивно оцінювати позитивні й негативні його аспекти. У рецензії тією чи іншою мірою оцінюють вміння ставити проблему, обґрунтовувати її соціальне значення; розуміння автором співвідношення між реальною проблемою та рівнем її концептуальності; повноту висвітлення літературних джерел, глибину їх аналізу, володіння методами збирання, аналізу та інтерпретації емпіричної інформації; самостійність роботи, оригінальність, в осмисленні матеріалу; обґрунтування висновків та рекомендацій.
Підготовка наукової доповіді (повідомлення)
Доповідь — це документ, у якому викладаються певні питання, подаються висновки, пропозиції. Вона призначена для усного (публічного) читання та обговорення.
Наукова доповідь — це публічне повідомлення, розгорнутий виклад певної наукової проблеми (теми, питання).
Структура тексту доповіді практично аналогічна плану статті й може складатися із вступу, основної й підсумкової частин.
Методика підготовки доповіді на науково-практичній конференції дещо інша, ніж статті.
Існують два методи написання доповіді. Перший полягає в тому, що дослідник спочатку готує тези свого виступу, на основі тез пише доповідь на семінар або конференцію, редагує її й готує до опублікування в науковому збірнику у вигляді доповіді чи статті. Другий, навпаки, передбачає спочатку повне написання доповіді, а потім у скороченому вигляді — для ознайомлення з нею аудиторії. Вибір способу підготовки доповіді залежить від змісту матеріалу та індивідуальних особливостей науковця.
Специфіка усного виступу накладає суттєвий відбиток на зміст і форму доповіді. При написанні доповіді слід мати на увазі, що суттєва частина матеріалу опублікована в її тезах. Крім того, частина матеріалу подається на плакатах (слайдах, моніторі комп'ютера, схемах, діаграмах, таблицях та ін.). У доповіді повинні бути коментарі до ілюстративного матеріалу, а не його повторення. Можна зупинитися лише на одній (найсуттєвішій, дискусійній) тезі доповіді, зробивши посилання на інші, вже опубліковані. Завдяки цьому на 20—40 % зменшиться обсяг доповіді. Доповідач має реагувати на попередні виступи з тими своєї доповіді. Доцільним є полемічний її характер: це зацікавлює слухачів.
При написанні доповіді слід зважати на те, що за 10 хвилин людина може прочитати матеріал, надрукований на чотирьох сторінках машинописного тексту (через два інтервали). Обсяг доповіді становить 8—12 сторінок (до 30 хвилин).
Доповідь на 4—6 сторінок називається повідомленням.
Доповідь — це одна з багатьох форм оприлюднення результатів наукової роботи, можливість за короткий термін «увійти» в наукове товариство за умови яскравого виступу. Якщо доповідь зроблено за змістом дисертації, дисертант забезпечує апробацію своєї праці.
Питання до заліку