Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 7. ТРАДИЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ
1. Особливості української філософської думки та основні
періоди розвитку філософії в Україні.
2. Філософія Київської Русі.
3. Гуманістичні ідеї у філософській думці України (ХУ-ХУІ ст.).
4. Філософія Києво-Могилянської академії та її вклад у розвиток професійної філософії в Україні.
5. Філософія Григорія Сковороди.
6. Філософія в Україні ХІХ-ХХ ст.
1. Особливості української філософської думки та основні періоди розвитку філософії в Україні
Українська філософія є невід'ємною частиною національної культури, виявом народного духу.
Українська філософія є складовою частиною загальносвітового філософського процесу.
Вона поєднує закономірності розвитку світової філософії з філософською думкою українського народу.
Філософія, особливо в традиції нашого народу, завжди виступала насамперед тим типом духовної діяльності, де давались відповіді на світоглядні питання, пов'язані з проблемами існування людини, сенсу її буття, морально-етичними цінностями.
Для розуміння української філософії потрібно починати з огляду тих етнічно-культурних підвалин, на яких ця філософія виростає.
Ці підвалини можна назвати «народним світобаченням», «етнічною ментальністю», «духом народу» тощо.
На думку Д. Чижевського, народний характер і світогляд «виявляється в тім, що цей народ у світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно».
Особливості світобачення та духовності українського народу зумовлені багатьма чинниками, серед яких можна назвати
і природне середовище з його краєвидами,
і геополітичне розташування України,
і характер родинних стосунків зі специфічними рисами побуту,
і драматичні події історії,
і специфіку культурних процесів, і т.ін.
Весь комплекс різноманітних чинників зумовили сам тип українця та його культури.
Дослідники найчастіше називають основною і визначальною рисою української культури її «межовий характер».
«Межовий» характер української культури виявляється в її відкритості,
- у вмінні і здатності «почути іншого»,
- органічно включити в себе досягнення інших культур,
- бути тлом взаємодії та діалогу різних культур.
«Культура толерантності», якою є українська культура, зумовила і таку типову рису українського характеру:
- як неагресивність,
- довірливість,
- дух терпимості,
- відсутність національної зневаги.
Разом із тим, зворотнім боком толерантності виявилися покірливість долі і комплекс неповноцінності, «провінційності», а волелюбність часто межувала з готовністю до анархічних настроїв і схильністю до крайностей.
Д. Чижевський, відомий історик філософії України, представник Київської філософської школи, який жив і працював в умовах еміграції, окреслив специфіку української філософії і визначив її характерні риси.
Основною особливістю української Філософії є її гуманістична, антропологічна спрямованість.
Проблеми людини, її внутрішнього, духовного світу, морально-етичні питання завжди були тут центром філософської проблематики.
Західноєвропейська філософія з її еталоном наукового мислення була націлена на пошук і досягнення істини абстрактно-логічним шляхом, за допомогою розвиненої системи філософських понять та категорій.
Українська філософія була спрямована на пошук правди і мудрості, на пошук відповіді на питання, «як жити».
Така практично-моральна орієнтація української філософії викликала появу своєрідної традиції, яка набула назви «Філософія серця» (різні її аспекти розглядалися в творчості Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Юркевича, П. Куліша та ін.).
Сутність цієї традиції полягає в прагненні віднайти більш глибоке підґрунтя людського душевного життя, ніж рівень розуму.
Саме «серце», з якого народжуються почуття, емоції, переживання, є дійсним осередком людської душі, а не холодний розсудок, не безсторонній інтелект.
З «філософії серця» випливає і своєрідна гносеологічна позиція, яка оцінює емоції, почуття як шлях пізнання (така точка зору притаманна М. Гоголю, П. Юркевичу).
Характерною рисою української філософської думки є релігійне забарвлення, належність переважної більшості вчень до релігійної філософії (Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, представники Кирило-Мефодіївського товариства, традиції Київської релігійно-філософської школи).
Важливою рисою української філософії є естетичний спосіб Філософування, тобто вияв філософських пошуків і філософських ідей у формах, які торкаються не лише розуму, але й серця людини.
Сполучення філософських ідей з художньою виразністю, з символічно-образними формами було зумовлене високим рівнем філософічності всієї української культури і особливо - літератури.
Поява професійної філософії в Україні датується XVII ст., але і до, і після того значний внесок в українську філософію був зроблений письменниками, поетами, публіцистами (можна згадати імена Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, М. Хвильового тощо).
На думку Д. Чижевського, українська Філософія зазнала особливого впливу з боку антично-візантійської культури, культури бароко і романтичної культурної традиції. Сучасні дослідники, зокрема В.С. Горський, вважають, що саме ці три типи культури доцільно покласти в основу періодизації української філософії.
У розвитку української філософії виділяють три основні періоди.
І період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі.
У філософській думці цього періоду виділяється головна проблема - «людина - Бог», крізь призму якої здійснюється осмислення граничних основ людського існування.
ІІ період розвитку української культури (з XVI по XVIII століття) і був пов'язаний з часом козаччини, характерним було інтенсивне освоєння ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації, а також ідей раннього Просвітництва, що переосмислюються відповідно до традицій давньоруської культури.
Акцент переноситься на проблему «людина - Всесвіт».
Поряд із питаннями етики та філософії чинне місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, наурфілософії.
Найвиразнішими представниками цієї доби є професори Києво-Могилянської академії, а вершиною досягнень філософської думки в Україні цього періоду є філософія Григорія Сковороди.
ІІІ період охоплює XIX та першу третину XX століть. Визначальну роль у розвитку тогочасної філософії відіграє течія, яка сформувалася в межах культури романтизму.
Суть філософії збагачується постановкою проблеми «людина -нація».
Особливості розвитку української філософії у тогочасний період визначає в основному непрофесійна теоретична філософія.
Це зумовлено соціально-політичною ситуацією в Україні, при якій філософська думка трансформувалась із професійної теорії в художню літературу.
2. Філософія Київської Русі
Філософія як особливий вид інтелектуальної діяльності з'явилась на території України в часи Київської Русі. Київська Русь була могутньою середньовічною східнослов'янською державою, яка посідала чільне місце у світовій політиці ІХ-ХІІ ст.
Філософія Київської Русі охоплює період XI - середини XIV ст. - починаючи з часів християнізації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-волинського князівства.
У цей період філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу, а входила до єдиної синкретичної форми української духовності, що складалася із сукупності релігійних, філософських, естетичних та етичних ідей.
У світоглядному плані Русь формувалась як язичницька держава.
Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 році. Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література (твори «отців церкви» - Іоана Златоуста, Григорія Нісського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Лествичника, Іоана Дамаскіна).
Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури та філософії давньоєвропейських народів.
Варто також пам'ятати, що здобутки античної Філософії проникали в культуру Київської Русі через твори християнських авторів і в християнській «обробці».
Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.
Цей крок на тривалий час визначив русло розвитку давньоруської філософії - вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.
Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті.
Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів - Перуна, Дажбога, Стрибога та ін.
Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала просвітницький характер - основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської Філософії.
Тому-то давньоруські автори писали свої твори не в формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань.
Особливості філософської думки в Київській Русі:
Тобто, основною проблемою філософії цього періоду є людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.
Крім античних, візантійських, болгарських авторів, творів «отців церкви», перекладів біблійних книг, з'являються і оригінальні твори мислителів Київської Русі, серед яких можна назвати
Звертаючись до витоків філософської думки Київської Русі, варто згадати найперший давньоруський літопис - «Повість врем'яних літ», автором якого вважають Нестора - ченця Печерського монастиря.
Цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому, а це свідчить про те, що історія русичів почала розглядатися в контексті всесвітньої історії.
У творі містились не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні уявлення русичів.
Автор моралізує з приводу злощасних подій, вбачаючи у них кару Божу за людські гріхи.
Вже тут можна знайти терміни «філософ» та «філософувати» (мається на увазі «промова філософа» перед князем Володимиром).
У «Повчанні» Володимира Мономаха (кінець XI ст.) обґрунтовується думка, згідно з якою усе живе на Землі створено волею Божою і тому є доцільним та гармонійним.
Людина, хоча і гріховна істота, все ж відмічена особливою Божою милістю.
В основі моральної концепції «Повчання» лежить принцип «милостині», згідно з яким міжособистісні стосунки та суспільні відносини мають здійснюватись на взаємній любові, діяльній доброті та милості.
Мономах дає своєрідну настанову володарю держави, суть якої полягає в тому, що разом із отриманням влади зростає міра відповідальності.
Можновладці зобов'язані дотримуватись принципу соціальної справедливості, обмежувати економічну та правничу сваволю, що й стане універсальним засобом гармонізації суспільного буття.
У настановах Мономаха чітко вимальовується думка про індивідуальну відповідальність особистості перед суспільством і Богом, стверджується перевага добра над злом.
Людина повинна мати страх Божий у серці, пам'ятати про тяжкість гріха, творити добро і справедливість.
Яскравим виявом тогочасного філософування був твір «Слово про закон і благодать», написаний київським митрополитом Іларіоном у 1051 році.
На основі біблійної релігійної тематики Іларіон вперше у вітчизняній філософській думці осмислює історію людства.
Людська історія розподіляється на дві епохи, які характеризують прогресивний І поступ людської історії:
На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми настановами, через закон,
а на другому - справу життєвого вибору (благодать) віддав самій людині.
Іларіон підкреслює, що Бог врятував Русь від ідолослужіння і привів до «світа розуму» та істини, до життя вічного.
Органом розуміння як способу осягнення істини виступає серце.
Іларіон пише, що коли князь Володимир задумав ввести християнство на Русі, у нього в серці «засяяв розум».
Усі питання, яких торкається Іларіон: проблема сенсу людського життя, свободи людини у світі, співвідношення необхідності (закону) і свободи (благодаті), - він розглядає на основі християнських догматів.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський (1130-1182).
У його творах найповніше представлені ідеї, які розроблялися у філософській думці Київської Русі.
Його проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю і мови, символічністю та оригінальністю думки.
Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з візантійською культурою та античною спадщиною.
Але Кирило Туровський є оригінальним мислителем.
Зрозуміло, що Туровський був обмежений середньовічним способом мислення і тому широко використовував традиційні тексти, образи і сюжети.
Розглядаючи онтологічні проблеми, мислитель
При висвітленні проблеми «Бог - людина» безперечна перевага надається Богові, який є активною творчою силою, що їй підкоряється людина.
Разом із тим, Туровський підкреслює, що саме людина є вищою метою Божого творіння.
Бог відкриває істину людині, але при цьому надає їй свободу волі у виборі між добром і злом.
Однією з центральних у творчості Туровського є проблема співвідношення душі і тіла. Він прагне відійти від абсолютного протиставлення і суперечностей душі і тіла, адже за християнськими традиціями душа не може бути тільки чистою, а тіло - тільки грішним.
Душа є витоком Божого духу, хоча вона і вторинна за походженням.
Вона є життєвим началом людини.
Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину до грішних вчинків.
Усі людські чесноти виводить із сумирності.
Найвищу мудрість знаходить у дотриманні християнського способу життя та правильному розумінні Святого Письма.
Вважає, що розум повинен контролюватись і спрямовуватись вірою.
Найбільш відомі твори Кирила Туровського:
Отже, релігійно-етична проблематика стає основною у філософії Київської Русі.
Філософські роздуми торкаються проблеми знання і мудрості, осмислюється роль книжного слова, вміння перекладати і витлумачувати текст Святого Письма і твори «отців церкви».
Святість, образ святого розуміється, як втілення морального ідеалу (любові, милосердя, внутрішньої гармонії і миру, терпимості і т.ін.).
Саме у цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу і своєрідності життєвого шляху.
Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттями плоті і душі, тіла і духу.
За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності («закону») та свободи («благодаті»). Філософія в Київській Русі значною мірою виступала і як соціально орієнтована філософія.
Староруські мислителі виступали за створення централізованої держави, розглядаючи її як необхідну умову для майбутнього розвитку Русі.
3. Гуманістичні ідеї у філософській думці України (Х\Л-Х\АІ ст.)
Наприкінці XIV ст. Україна втрачає свою незалежність - спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, пізніше - Речі Посполитої (об'єднаної польської та литовської держави). Територія і населення України були поділені на різні частини, втрачена можливість цілеспрямованого духовного розвитку.
З іншого боку, це відкривало можливість для більш інтенсивних зв'язків з країнами Західної Європи.
Ще за часів Київської Русі здібна молодь їздила на навчання до Візантії.
Після заснування європейських університетів (у Сорбонні, Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі) у них відразу ж з'явилися вихідці з України.
Повертаючись на батьківщину, українці приносили на рідну землю філософські погляди, які були поширені в тогочасній І європейській науці, зокрема, ідеї європейського гуманізму, що стали ядром і світогляду періоду Відродження.
Здійснювався відхід від візантійської культурної традиції та прилучення до духовної спадщини Західної Європи.
Найвідомішими українськими вченими доби Відродження були
Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) (1450-1494) - уродженець Дрогобича, навчався у Львові, а потім - у Краківському та Болонському університетах.
Одержав ступінь доктора філософії і доктора медицини Болонського університету (був першим доктором медицини серед українців) і обіймав у Болоньї посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв.
До кінця свого життя працював професором Ягеллонського університету.
Його учнем був польський астроном Микола Коперник.
У 1483 році у Римі була опублікована праця Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року» - це була перша друкована книга українського автора.
У своїх творах він прославляв силу людського розуму, підкреслював, що людина здатна без Божого одкровення пізнати закони, за якими існує та розвивається світ, а також використовувати їх у своїх цілях. Вважав, що завдяки розумові можна легко «осягнути обшири неба незбагненно великі», пізнати «таїни у підмісячнім світі й силу могутню зірок».
Відмічав, що взятися до наукової праці його спонукала не жадоба до матеріальних цінностей, не прагнення слави, а бажання пізнати істину й прислужитися людям.
Павло Русин із Кросна (? - 1517) навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а згодом викладав у цих навчальних закладах.
У формі поезії він висловлював своє світобачення, згідно з яким справжньою сутністю людини є її розум, талант, здібності, власна гідність, а не багатство чи слава.
Найвідомішим представником українського Відродження був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 - 1566), який навчався в університетах Кракова, Відня, Віттенберга, Падуї, Болоньї, Венеції, Рима, Лейпцига, познайомився з видатними діячами європейського Відродження та Реформації (на. приклад, з Лютером), потім повернувся додому і займався суспільно-політичною діяльністю.
За талант оратора та публіциста в Західній Євреї його називали сучасним «Цицороном» або «Рутенським Демосфеном».
Оригінальною є позиція С. Оріховського в поглядах на державу.
Він першим став заперечувати божествественне походження влади й держави, стверджував, що королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми.
С. Оріховський прагне теоретично обгрунтувати незалежність світської влади та неправомірність втручання католицької церкви у справи світського державного життя.
Він був одним із фундаторів так званої «теорії суспільної угоди», вважаючи, що держава виникає внаслідок погодження громадян передати частину своїх прав і свобод, аби в суспільстві панувала злагода.
Мислитель також проповідує «теорію природного права», підкреслюючи, що природні права громадян є важливішими, ніж повноважень державних персон.
Справедливою є та держава, яка забезпечує життя громадян згідно з їхніми природними правами. Такими є - право на власність,
Розглядаючи питання про найкращу форму державного правління, Оріховський надає перевагу монархії, де влада короля обмежується законом.
Ідеальний монарх вирізняється своєю мудрістю, справедливістю, мужністю та милосердям, тобто виглядає як «філософ на троні».
Він ставить питання про пряму участь учених у керівництві державою, мотивуючи це тим, що на розумі і винахідливості вчених взагалі тримається суспільне життя.
Звертав увагу на те, що в суспільному житті та державній діяльності дуже важливим є об'єднання мудрості та сили (згадував історичний приклад виховання Олександра Македонського давньогрецьким мислителем Аристотелем).
Мислитель вважає, що поширення знань є обов'язковою передумовою вдосконалення розумових здібностей людини.
Так само, як родюче поле, каже Оріховський, без належного обробітку не дасть гарного врожаю, так і людина, найталановитіша від природи, нічого не здійснить видатного без оволодіння науковим знанням.
Оріховський вперше в українській суспільній думці вказує на те, що тирани не хочуть розвитку освіти серед простих людей. Заважає їм і благородство людей, бо на фоні неуцтва та безкультур'я тирани виглядають недосяжними.
Найвідоміші праці Станіслава Оріховського:
З кінця XVI століття в Україні значно пожвавлюється культурне життя, зміцнюються зв'язки із Західною Європою.
Поширюється релігійна боротьба:
З боку православ'я опір чинять так звані братські організації, теологічні школи, найвпливовішими з них були Острозька і Київська.
Виникає плеяда письменників-полемістів (Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зизаній, І. Вишенський), які впроваджували раціоналістичний спосіб критики католицьких догматів і схоластики.
Зростання кількості високоосвічених людей та розвиток книгодрукування в Україні привели до поширення освіти та культури серед простих верств населення - у XVI ст. було відкрито багато народних шкіл у містах та селах України.
У 1576 році в місті Острозі на Волині князь Костянтин Осторзький заснував першу вищу школу в Україні, куди він запросив українських та іноземних учених.
В Острозькій колегії поряд з теологічними дисциплінами, математикою, фізикою вивчалась і філософія.
Вивчення філософ в Острозі ґрунтувалося на основі античної та вітчизняної філософської думки в поєднанні з ідеями західноєвропейського гуманізму.
У розвитку філософії в Україні в цей період виділились два основні напрями.
Представники першого напрямку (Г. Смотрицький, І. Вишенський) розвивали ідеї візантійського неоплатонізму, орієнтувались на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності,виступали за збереження ортодоксальних православних традицій - абсолютизували духовне начало в людині і її призначення в земному бутті вбачали в постійному удосконаленні духу, бо вважали людину гріховною, недосконалою ні в духовному, ні у фізичному плані.
В Острозькій академії народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обґрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога точного перекладу з грецької мови на старослов'янську священних книг, віра в те, що старослов'янська мова володіє чудодійною силою.
У творах Г. Смотрицького та І. Вишенського відмічалось, що розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно і процес становлення людини як особистості, її самоствердження.
Представники іншого напрямку (серед них К. Ставровецький) осмислювали філософсько-теологічну тематику з позицій раціоналізму, розвивали ідеї ренесансного розуміння людини - розглядали її як фізично та духовно досконалу істоту, таку, що не потребує «спасіння» від Бога.
Вважали, що особистість удосконалюється не через аскетичний спосіб життя, а через активну громадську діяльність.
Іван Вишенський (1550-1620) - вихованець Острозької академії, автор близько 20 полемічних праць.
Він рішуче протестував проти західного впливу на український світогляд, бо вважав, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире прагнення пізнати Божу істину.
Тому мислитель закликав відвернутися від гріховного земного життя, радив не вчити латині, бо слово Боже вперше прозвучало до нас старослов'янською мовою.
З одного боку, діяльність І. Вишенського сприяла збереженню національної єдності, релігійних і культурних традицій, а з другого, - становила загрозу духовної ізоляції.
Розглядаючи онтологічну проблематику, мислитель стверджував, що Бог - це вища воля, якій підпорядковане все у світі, творча сила, основа буття. Божий світ - це світ добра, краси та абсолютної, найвищої істини, а земний світ - це гріх, зло, жорстокість, несправедливість.
Серед усього цього страшного світу, в якому живуть різні народи, найстрашнішою є та земля, де живе його рідний народ, який зрадили поводирі і духовні, і світські, поставивши під загрозу власне існування народу.
Головною проблемою його роздумів була людина, її світогляд, її внутрішній світ, моральні цінності. Вишенський вважав, що завдяки самопізнанню людина може подолати свою земну форму і увійти в духовний контакт із вищим буттям.
Унаслідок цього людський розум може зрозуміти приховану сутність божественної мудрості Біблії, а сама людина перетворюється із істоти приземленої в духовну істоту.
Сенс людського життя полягав у набутті людиною найвищого ступеня внутрішньої духовності через самозаглибленість, моральне вдосконалення, що передбачало такі моральні людські діяння, як цілковите самозречення, відмову від усього мирського, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння.
Велике значення тут мають зусилля самої людини - здійснення заповідей, молитов.
Ідеальним шляхом удосконалення людини є чернецтво,аскетизм.
Людина не є сліпою іграшкою в боротьбі двох сил - тіла й духу.
Найважливішою її рисою є свобода волі, завдяки якій людина обирає свій життєвий шлях свідомо.
Але свобода людини не є свавілля - над нею підносится «самовладдя» Бога.
Свобода передбачає відповідальність людини за вибір життєвого шляху, мудре використання того, що дароване Богом.
Перемога в земному житті духу над тілом - і є те щастя, якого людина може досягнути власними зусиллями.
Гносеологічна концепція І. Вишенського також ґрунтувалась на поєднанні знання з вірою, співвідношенні «внутрішньої» (християнської) та «зовнішньої» (світської, передусім язичницької) філософії.
Високо цінував «внутрішню» філософію, що спиралась на біблійні істини.
Негативно ставився до античного та гуманістичного вчення і виступав проти католицької теологічної системи.
Пізнання істини для нього - це пізнання Бога, його мудрооті і вічності.
Справжньої істини досягає той, хто вміє заглибитись у невичерпну суть Божественного розуму.
Тому він відстоював обмеження шкільних навчальних програм вивченням Біблії та творами патристики, що не було підтримано Острозьким культурно-освітнім центром та представниками братств.
Цікавими є думки, викладені у працях Кирила ТранквіліонаЯ Ставровецького (? - 1646).
Його філософські погляди є відображенням однієї із версій українського ренесансного гуманізму.
Розглядаючи проблему «Бог-світ», він створює вчення про чотири світи.
Перший - небесний світ невидимих духовних сутностей,
другий - макрокосмос, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина,
третій - мікрокосмос, сама людина,
четвертий - світ зла, суспільство, що породжене злими людьми і грішниками із дияволом, який є самостійним творчим началом зла.
Показує, що не весь світ є зло. Наголошує на красі тілесного світу, говорить про єдність макро- і мікрокосмосу, двонатурність людини.
Його цікавлять проблеми «внутрішньої людини» в їх етико-гуманістичному тлумаченні.
Він наближається до визнання гармонії душі й тіла.
У своєму ораторському творі «Похвала мудрості» мислитель прославляє науки, філософію, мудрість, підкреслює їхнє прикладне значення в повсякденному житті людей.
Він закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця є основою людської гідності.
У поглядах Мелетія Смотрицького (1572-1633) простежується тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціоналізму, зокрема, він застосовує дедуктивні умовиводи.
Він перший в історії української філософської думки залучає до аргументації твори європейських гуманістів: Ф. Петрарки, М. Кузаноького, Е. Роттердамського; демонструє обізнаність із поглядами представників західної патристики (А. Кентерберійського, Томи Аквінського).
М. Смотрицький надає суспільно-громадянського спрямування своїм Працям, а проблема людини, її душі набувають у нього другорядного значення.
Вважає самопізнання найважливішим чинником духовного самовдосконалення людини, розуміє його і як засіб пробудження її етнічної і релігійнім самосвідомості та необхідності захищати свої права. Самопізнанню він Надає не стільки морального, скільки громадянсько-патріотичного звучання.
Касіян Сакович (1578-1647) ішов шляхом розвитку гуманістичних традицій.
Найбільш яскраво його філософські пошуки відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: «Аристотелівські проблеми, або питання про природу людини» та «Трактат про душу». Обидва присвячені проблемі людини.
Використані автором джерела свідчать про досить значну Історико-філософську обізнаність автора - від античності до Відродження.
У «Трактаті про душу» Сакович розглядає такі питання:
Душа визначається як самосуща субстанція, проста і безсмертна.
Душа людини, на відміну від душі рослин і тварин, не вмирає разом із тілом, вона потрапляє або в рай, або в пекло.
Палке прагнення людини до знань, відмічає мислитель, - повинно спрямовуватись нею передусім на саму себе, її душу та тіло.
Людину Сакович розглядає як певну єдність, як мікрокосмос.
Мікрокосмос є відтворенням і відповідністю макрокосмосу.
Пізнання тілесного прояву людини потрібне для того, вважає мислитель, щоб, вивчивши закони і властивості своєї природи, людина жила у відповідності з ними, управляла собою, змогла уникнути того, що їй зашкодить.
Отже, розвиток філософської думки в Україні в XV - на початку XVII ст. є важливим етапом розвитку вітчизняної філософської культури.
У ситуації складних суспільно-політичних та культурних процесів в Україні розвиваються гуманістичні та просвітницькі тенденції, відбувається протистояння католицькій експансії та осмислення національної ідентичності українського народу.