Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 4: Організація логопедичної роботи з дітьми із заїканням
План
1. Комплексний підхід у подоланні заїкання.
2. Методики усунення заїкування.
1. Сучасна корекція заїкуватих дітей передбачає комплексний підхід, що вважається найбільш ефективним. У ньому можна виділити три основних напрями: логопедичний, психотерапевтичний і клінічний. Вперше думку про доцільність комплексного методу корекції була висунута І. Сікорським.
При вивченні існуючих раніше прийомів, засобів і методів подолання заїкування доцільно розглянути їх в залежності від доцільного впливу на заїкуватого — медичного чи педагогічного. В першому випадку — це медичні заходи (терапевтичні, хірургічні, ортопедичні, психотерапевтичні), в другому — заходи педагогічні (начальні, виховні) і в третьому — різноманітні поєднання медичного і педагогічного впливу на заїкуватих — психотерапевтичний.
Першими спробами визначити систему медико-педагогічного впливу на заїкуватих можна вважати рекомендації І.Сікорського (1889) та його учня І.Хмелевського (1897). Складовими компонентами в лікування заїкування за І.Сікорським були:
Спираючись на дослідження вітчизняних фізіологів – І. Сєченова, І. Павлова та їх послідовників, науковці та спеціалісти-практики подолали тенденційність розроблених раніше прийомів усунення заїкування, виокремивши з них все найкраще та раціональне, визначили сучасний комплексний підхід до подолання заїкування . В.Гіляровський, Ю.Флоренська, Ф. Рау, Н. Тяпугін, М. Хватцев, Н. Власова, М. Пайкін, В.Кочергіна, М. Лебединскій, С. Ляпідевський, В. Селівестров та інші своїми дослідженнями та практичною діяльністю сприяли становленню комплексного медико-педагогічного підходу до подолання заїкування.
Метою є — усунення або послаблення судом мовного апарату та супутніх розладів голосу, дихання, моторики та мовлення; оздоровлення та зміцнення нервової системи і всього організму в цілому; позбавлення дитини від неправильного ставлення до свого мовного дефекту, від психологічних нашарувань, перевиховання його особистості та поведінки, соціальна адаптація заїкуватого.
Весь лікувально-педагогічний комплекс по характеру впливу на заїкуватого можна умовно розділити на дві складові частини: лікувально – оздоровчу і корекційно – педагогічну. Основними завданнями лікувально – оздоровчої роботи, яку проводить лікар, є: зміцнення та оздоровлення нервової системи та фізичного стану заїкуватого; усунення та лікування відхилень і паталогічних проявів в їх психофізичному стані (послаблення або зняття мовних судом, розлад вегетативно нервової системи, порушення моторики та інше).
Основним завданням корекційно-педагогічної роботи, яку переважно проводить логопед, є : усунення мовних дефектів (перевиховання неправильного мовлення) та психологічних особливостей заїкуватих. Логопед організовує спільну медико-педагогічну роботу необхідних спеціалістів (лікарів, вихователів, ритміста, інструктора по ЛФК, музичного робітника та інших), які використовують свої методи та заходи для впливу на заїкуватих.
Основною метою логопедичної роботи є перевиховання неправильного мовлення і поведінки, у дітей з заїкуванням. Задача логопеда полягає в тім, щоб педагогічними засобами виховати в заїкуватої дитини, з одного боку, навички правильного мовлення, з іншого боку, гармонійно розвинуту, повноцінну особистість. Конкретні задачі логопеда виражаються в тому, щоб виховати в заїкуватої дитини навички правильного мовлення: рівномірний темп, достатню силу голосу і плавність мовлення, що забезпечує правильний мовний подих, опору на голосні звуки.
З цією метою логопед широко використовує у своїй роботі методи роз'яснення, переконання, вселяння і навчання. У доступній формі роз'ясняє дітям, чому в них ускладнене мовлення (поспішає в розмові, неправильно дихає, зайво звертає увагу на свою мову, соромиться навколишніх і т.д.).
До обов'язкових форм роботи з дітьми які заїкуються відносяться наступні: психолого-педагогічне вивчення дитини, логопедичні заняття, організація самостійної роботи, використання в логопедичній роботі допомоги різних фахівців, консультативно-методична робота з батьками і педагогами дитини, самоосвіта і підвищення кваліфікації логопеда.
З психолого-педагогічного вивчення дитини із заїканням фактично починається логопедична робота, воно власне кажучи визначає вибір засобів і прийомів до початку й у процесі цієї роботи, дозволяє оцінити її результативність і дати рекомендації після закінчення.
У вивчення дитини логопедом входять: 1) збір анамнестичних відомостей, що дозволяє дізнатися про особливості її раннього розвитку, про причини заїкуватості і його появу; 2) визначення місця і форм мовних судом, частоти їхнього вияву і мовних можливостей усного і письмового мовлення; 4) виявлення супутніх мовних і рухових порушень й психологічних особливостей (відношення до свого мовного дефекту, до себе, до навколишніх, поводження в колективі).
Логопедичні заняття є основною формою логопедичної роботи, тому що найбільше повно виражають безпосередній вплив логопеда на заїкуватого (прямий логопедичний вплив). Всі інші форми роботи логопеда складають систему непрямого логопедичного впливу, тому що, по суті, вони сприяють, доповнюють чи закріплюють результати прямого логопедичного впливу.
Логопедичні заняття проводяться з групою заїкуватих дітей та індивідуально. Переважною формою є групові заняття, на яких використовується колектив однолітків для тренування мовного спілкування і виховання правильних навичок поводження дитини в колективі. Індивідуальні заняття проводяться у вигляді додаткових вправ по вихованню навичок правильного мовлення і поводження (корекція неправильної вимови, бесіди психотерапевтичного характеру). Обов’язковою логопедичною роботою із заїкуватими є мовленнєві заняття. Мовленнєві заняття запроваджуються як система мовних послідовних вправ для всіх заїкуватих з врахуванням їх індивідуальних особливостей. На підставі сказаного можна сформулювати основні вимоги до логопедичних занять з дітьми із заїканням:
1) Логопедичні заняття повинні насамперед відбивати основні завдання корекційно-виховного впливу на мовлення й особистість заїкуватої дитини.
2) Логопедичні заняття повинні бути побудовані з врахуванням основних дидактичних принципів: бути регулярними, систематичними й послідовними; проводитися в залежності від індивідуальних особливостей кожної дитини; спиратися на свідомість і активність дітей; повинні бути обладнані необхідними посібниками, наочними і технічними засобами навчання; сприяти міцності навичок, що виховуються, правильному мовленню і поводження.
3) Логопедичні заняття повинні бути узгоджені з вимогами програм виховання і навчання дітей молодшого шкільного віку.
Для учнів початкової школи зміст мовного матеріалу логопедичного заняття повинен бути узгоджений з „Програмою виховання і навчання в початковій школі”, тобто зі змістом навчального матеріалу на рідній мові і зі змістом спостережень за навколишнім, з навчання лічби, праці, з естетичним вихованням і, звичайно, з різноманітними дитячими іграми. Таким чином, для логопедичних занять з учнями повинний підбиратися матеріал, що рекомендується в різних розділах програми. Необхідно, щоб ці заняття зберігали і форму їхнього проведення, прийняту в початковій школі, а саме:
1) На логопедичних заняттях повинна бути передбачена необхідність тренування правильного мовлення і поводження в заїкуватих дітей у різноманітних умовах: у логопедичному кабінеті і поза ним, у різних життєвих ситуаціях, у присутності знайомих і незнайомих людей і т.д.
2) На логопедичних заняттях (насамперед) дитина повинна навчитися завжди говорити без заїкуватості.
3) На логопедичних заняттях із заїкуватими постійно повинні бути присутнім зразки правильного мовлення: самого логопеда, дітей, що успішно займаються, магнітофонні записи і платівки з виступами майстрів художнього слова, демонстраційні виступи тих, хто раніше закінчив курс логопедичних занять і ін.
4) Логопедичні заняття повинні бути обов'язково оформлені у відповідній документації. Система планування, обліку і звітності сприяє вивченню заїкуватих, допомагає продумувати послідовність і зміст логопедичних занять, ущільнювати робочий час. Усе це має значення для підвищення ефективності логопедичного впливу.
2. Методики усунення заїкування. Методики подолання заїкання розроблялися авторами на основі різних уявлень цього порушення мовлення. Автори першої вітчизняної методики логопедичної роботи з заїкуватими дітьми переддошкільного і дошкільного віку — Н. Власова й Е. Рау з’ясували доцільність наростання ускладнень мовленнєвих вправ у залежності від різного ступеня самостійності мовлення дітей. Звідси і рекомендована ними послідовність: 1) відображене мовлення; 2) заучені фрази; 3) переказ по картинці; 4) відповіді на питання; 5) спонтанне мовлення. При цьому авторами рекомендуються обов'язкові ритмічні і музичні заняття з дітьми і проведення роз'яснювальної роботи з батьками [3].
Г. Волкова (1979, 1994) вважає, що коли працюєш з дітьми дошкільного віку, які відвідують логопедичний дитячій садок, заїкування необхідно долати за допомогою ігрової діяльності. Автор підкреслює, що ігрова діяльність допомагає створити ситуації, відображаючи реальні події і взаємовідношення між людьми. Участь у різних ігрових ситуаціях, виконання ролей від другорядних до провідних виховує у заїкуватих необхідні якості особистості. Система ігор, яка складає, власне, зміст логопедичних занять, включає наступні види ігор: дидактичні, ігри зі співом, ігри-драматізації, ігри у настільний теніс, творчи ігри. Автор виділяє слідучи етапи: обстеження, обмеження мовлення дітей, сумісне промовляння, запитально – розповідне мовлення, самостійне спілкування дітей у різних ситуаціях спрямовані на корекцію, розвиток і виховання. Заняття будуються у единому сюжеті таким чином, щоб усі його частини відражали програмовий зміст. Методику для дітей із заїканням від 2 до 4-ох років і дітей від 4 до 7-ми років різна. У першому випадку завдання спрямовані не стільки на корекцію, скільки на розвиваюче навчання і виховання дітей. У цьому віці логопедична робота має профілактичний характер. У роботі з дітьми з заїканням від 4 до 7-ми років основне значення набуває корекційна спрямованість логопедичного впливу, оскільки сформовані у процесі індивідуального розвитку якості особистості впливають на характер мовленнєвої діяльності заїкуватого і визначають структуру дефекту. У процесі диференційованого використання ігрової діяльності відбувається корекція особистісних відхилень у дітей з заїкуванням і на цій основі виховується їх мовлення.
На інших теоретичних позиціях побудована методика Н. Чєвєльової (1978). Автор вважає, що у дітей з заїкуванням необхідно виховувати тільки самостійне мовлення (ситуативне і контекстне) у процесі ручної діяльності. Автор не визнає необхідним використання дихальних, голосових й інших вправ, які використовуються для корекції темпу мовлення. Н. Чєвєльова підкреслює, що спокійний, повільний темп виготовлення виробів з різноманітного матеріалу нормалізує темп мовлення дошкільників і учнів. Виховування правильної вимови за допомогою цієї методики проходить у декілька етапів: пропедевтичний етап, супроводжуючє мовлення з показом наочних предметів і рухів, завершальнє мовлення спрямованє на закріплення активного мовлення чи контекстного мовлення. Система послідовного ускладнення мовлення допускає, також, поступове ускладнення об’єкта діяльності через збільшення числа різних елементів роботи, на які розпадається весь трудовий процес при виготовленні доробок. Ця система подолання заїкання у дітей включає в себе 5 періодів:
Пропедевтичний період. Основна мета – виховати у дітей навички організованої поведінки, навчити чути небагатослівне, але логічно чітке мовлення логопеда, його нормальний ритм, тимчасово обмежити мовлення самих дітей.
Період упроводжувального мовлення. У цьому періоді допускається власне мовлення дітей з приводу одночасно здійснюваних ними дій. Найбільшу ситуативність мовлення забезпечує постійна зорова опора. При цьому вона ускладнюється в зв’язку із змінами характеру питань логопеда та відповідним підбором доробок.
Етап завершального мовлення - діти описують уже виконану роботу або частину її. Шляхом регулювання (постійного збільшення) інтервалів між діяльністю дитини та її відповіддю з приводу зробленого досягається різна складність завершального мовлення. при поступовому зменшенні зорової опори на виконану роботу здійснюється поступовий перехід до контекстного мовлення.
Етап передуючого мовлення – діти розповідають про те, що вони мають намір зробити. У них розвивається вміння користуючись мовленням поза наочною опорою, планувати свою роботу, заздалегідь називати та пояснювати ту дію, яку їм належить виконати. Ускладнюється фразове мовлення: діти вимовляють декілька суттєво зв’язаних фраз, користуються фразами складної конструкції, самостійно будують розповідь. В цей період їх навчають логічно мислити, послідовно та граматично правильно викладати свою думку, використовувати слова в їх точному значенні.
Етап закріплення навичок самостійного мовлення передбачає розповіді дітей про весь процес виготовлення тієї чи іншої доробки, їх питання чи відповіді про свою діяльність, висловлювання по власному бажанню та інше.
С. Миронова запропонувала систему подолання заїкування у дітей дошкільного віку в процесі проходження програми середньої, старшої та підготовчої групи дитячого садка по розділам:
Автор ставить перед логопедом програмні та корекційні завдання, які вирішуються на протязі чотирьох етапів (кварталів) послідовно ускладню-ваної корекційної роботи. Під час проходження програми масового дитячого садка із заїкуватими дітьми пропонуються деякі її зміни, пов’язані з мовленнєвими можли-востями дітей: використання на початку навчального року матеріалу попередньої вікової групи, перестановку деяких тем занять, продовження терміну вивчення більш складних тем.
Корекційні завдання першого кварталу полягають у навчанні навичок користування найпростішим ситуативним мовленням на всіх заняттях. Значне місце займає словесна робота: розширення словника, уточнення значень слів, активізація пасивного словарного запасу. Передбачається особлива вимога до мовлення самого логопеда: питання конкретні, мовлення складається з коротких точних фраз в різних варіантах, розповідь супроводжується показом, темп не швидкий.
Корекційні завдання другого кварталу полягають у закріпленні навичок користування ситуативним мовленням, у поступовому переході до елементарного контекстного мовлення у навчанні розповідання по питаннях логопеда та без його питань. Велике значення має робота над фразою: простою, розповсюдженою фразою, конструюванням фраз, над граматичним оформленням фраз, побудуванням складнопідрядних речень, над переходом до складання розповіді. Змінюється послідовність вивчення програмного матеріалу. Якщо в першому кварталі на всіх заняттях діти знайомляться з тими самими предметами, то в другому – предмети не повторюються, хоча і вибираються предмети, близькі за ознакою загаль-ності теми та призначенням.
Корекційні завдання третього кварталу полягають в закріпленні навичок користування засвоєними раніше формами мовлення та в оволодінні самостійним контекстним мовленням. Значне місце відведене роботі над складанням розповідей: по наочній опорі, по питанням логопеда, самостійної розповіді. Збільшується практика дітей в контекст-ному мовленні. В третьому кварталі зникає необхідність зменшення темпу вивчення програми, характерних для перших етапів навчання, і за-няття наближаються до рівня масового дитячого садка.
Корекційні завдання четвертого кварталу націлені на закріплення навичок користування самостійним мовленням різної складності. Велике значення має робота над творчими розповідями. Разом з цим продовжується накопичення словника, досконалість фрази, які розпочаті на попередніх етапах навчання. В мовленні діти спираються на питання логопеда, на власні уявлення, виказують судження, роблять висновки. Наочний матеріал майже не використовується. Питання логопеда належать до процесу майбутньої роботи, що запланована самими дітьми. Корекційне навчання спрямоване на дотримання логічної послідовності сюжету, що передається, та на уміння давати доповнюючи пояснення, уточнення.
Методика В. Селіверстова переважно розрахована для роботи з дітьми в медичних установах (в амбулаторних та стаціонарних умовах) і передбачає модифікацію та одночасне використання різних (відомих та нових) прийомів логопедичної роботи з ними. Автор вважає, що робота логопеда завжди повинна бути творчою і тому в кожному конкретному випадку необхідний різний підхід до дітей в пошуку найбільш ефективних прийомів подолання заїкування. В запропонованій автором схемі послідовно ускладнених логопедичних занять з дітьми виділяються 3 періоди:
В процесі таких занять мовленнєві вправи ускладнюються в залежності, з одного боку, від ступеня самостійності мовлення, її підготовленості, гучності та ритмічності, структури, а з іншого – від різної складності мовленнєвих ситуацій: від обставин та соціального оточення, від видів діяльності дитини, в процесі яких відбуваються його мовленнєве спілкування. В залежності від рівня (порогу) незалежного мовлення та особливостей прояву заїкування в кожному конкретному випадку завдання і форми мовленнєвих вправ розрізняються для кожної дитини в умовах логопедичної роботи з групою дітей. Обов’язковою умовою логопедичних занять є їх зв’язок з усіма розділами «Програми виховання та навчання дітей в дитячому садку» і перш за все з грою як основним видом діяльності дитини дошкільного віку.
М. Геркіна (1972), а також Е. Пеллингер (1995), враховуючи ситуативний характер заїкання і порушення у дітей комунікативної функції мовлення, пропонує методику сюжетних ігор. Починається корекція з розігрування сюжетів з неіснуючим співрозмовником, що дає, по розумінню автора, установу правильної мовної поведінки у реальних ситуаціях спілкування з однолітками. На наступному етапі розігруються ужиткові теми, у кінці курсу переходять до рольових ігор. Логопед дає сюжет гри, направляє на виконання дій, стимулює мовну активність.
А. Ястрєбова (1999) розробила систему корекційного навчання заїкуватих учнів, яка спрямована у процесі логопедичних занять на формування у них навичок вільного спілкування, розвиток спостережливості, стійкості уваги, вміння достатньо швидко переключатися від одного виду діяльності на інший.
А. Богомолова (1977) стверджує, що значення невротичних проявів у заїкуватих збільшене. На думку автора, по мірі того як наступає покращення мовлення у процесі логопедичних занять, зникають вторинні невротичні нашарування. Звідси витікає спрямованість логопедичних прийомів, основі скандованого мовлення, яке повинні супроводжуватися диригуючими рухами рук пацієнта. Важко погодитися з твердженням автора в тому, що особливості протікання хвороби у дошкільників та підлітків ґрунтуються тільки на тривалому досвіді заїкування у дітей старшого шкільного віку.
T. Berendes (1963) у своєї методиці подолання заїкання пропонує використовувати «сценотексту» Г. Стаабс. У іграх з ляльками , за допомогою яких виявляється прихована конфліктна ситуація та одночасно відбувається зняття психічної напруги. Щоб посилити вплив, коли знімається психофізичне напруження автор пропонує включити вправи аутогеного тренування і розкрити підсвідоме переживання під час гіпнозу.
І. Абелєва (1969), як і В. Селиверстов (2000), рекомендує починати роботу з підготовчих вправ з техніки мовлення: дихальних, голосових, артикуляційних. Мовні вправи з корекції заїкання будуються по принципу поступового ускладнення компонентів мовлення. В літературі, яка присвячена проблемі заїкання у підлітків та дорослих, приводяться програми, в яких відмічаються найбільш загальні погляди на подолання заїкання. Усі сучасні системи логопедичних занять з заїкуватими підлітками і дорослими об’єднуються наявністю у них різних методів психотерапії, фізіотерапії, медикаментозного впливу.
Питання використовування аутотренінгу при лікуванні заїкання розроблявся С. Любинською (1970), Л. Миссуловіним (1988), Ю. Некрасовой, С. Орловской (1966), В. Шкловским (1979, 1994). Загальним в роботах вказаних авторів є те, що аутогенне тренування рекомендується використовувати в комплексі лікувально-корекційних дій та з іншими методами психотерапевтичного впливу.
Використанню різних методів групової психотерапії при лікуванні дорослих заїкуватих посвячені роботи В.Шкловського, Л. Кроля, Е. Михайлової. Одним з найбільш відомих в 50-70 роки, методів психотерапії, є груповий сеанс емоційно – стресової терапії з елементами імперативного навіювання по методу К. Дубровського( 1966). У ході сеансу негативні емоції хворих, які пов’язані зі страхом вимови, протиставляються життєстверджуючим емоціям нових психологічних установок. Методика подолання заїкання Ю. Некрасової, учениці К. Дубровського (1984), вказує на можливість за короткий проміжок часу змінити відношення хворого до страждань. За її розумінням, сукупність психічних станів, які викликаються під час сеансу емоційно-стресової терапії, викликають у заїкуватих нові стенічні стани: бадьорість, активність, готовність подолання психологічного бар’єру і розмовляти у екстремальних умовах .
В. Шкловським (1994) сеанс переконання у бадьорому стані був впроваджений у курс комплексного лікування заїкання як сильний психотерапевтичний прийом, який спрямований на подолання у хворих страху мовлення в емоційно значущих ситуаціях. Він же описав методику проведення сеансів, яка попереджує тривале закріплення досягнутих на сеансах результатів.
Дослідник M. Zeeman (1962) розглядає свідому уповільненість темпу мовлення, як основний принцип усіх корекційних заходів, не дивлячись на їх різноманітність. При уповільнені мовлення у заїкуватих встановлюється правильна узгодженість дихальних, голосових і артикуляційних рухів, у значній мірі зменшується м’язова напруга та судоми. Багато дослідників вважають уповільнення темпу мовлення не тільки необхідним, але і достатньо лікувальним впливом.
І. Поварова (2000, 2001, 2002) припускає, що порушення темпо-ритмічних параметрів мовлення є одним з провідних компонентів в структурі заїкання, які характеризуються поліморфністю, стійкістю і варіабельністю проявів. Особливості темпоритмічних характеристик мовлення у заїкуватих залежить від форми мовлення, ступеню проява порушення та індивідуального психологічного статусу. Динаміка цих показників дозволяє прогнозувати результат логопедичного втручання і вибір методів корекції. Слідує відмітити, що невідємною частиною кожної логопедичної методики корекції заїкування є робота над інтонацією. Одні автори вважають необхідним вже з перших занять виховувати у заїкуватих емоційне, виразне мовлення. Цього підходу притримувався M. Zeeman (1962), який негативно відносився до монотонного і монодинамічного мовлення.
А. Ястрєбова (1962, 1999) пропонує спрямовувати роботу над інтонацією на розвиток вміння вслуховуватися в чуже мовлення і передавати у своєму мовленні належну інтонацію. Виразне мовлення потребує від заїкуватого вміння володіти різним мовним темпом і модуляціями голосу. На початкових етапах корекції заїкуватий поступово оволодіває різними темпами мовлення.
Окремі фахівці пропонують приділяти увагу роботі над інтонацією у кінці курсу логопедичних занять (А. Шембель, 1961), що суперечить цілісному формуванню функціональної системи мовлення в процесі логопедичної роботи. Інші автори рекомендують заїкуватим монотонне, монодинамічне мовлення, яке допомагає подолати мовленеві судоми й забезпечує злитість мовлення. У цьому випадку важко не погодитися з A. Liebmann (1901), яка відмічала, що штучне мовлення привертає до себе увагу оточуючих й може „погіршити” мовленнєвий розлад. Однак, коли розглядати монотонність як засіб, якій зменшує судоми, то необхідно застосовувати його на першому етапі логопедичних занять.
На позитивні властивості монотонності вказував ще І. Сікорський (1889). Автор виявив, що монотонне мовлення не має природного підвищення і зниження тону голосу. Таке мовлення належить до числа засобів, які значно зменшують заїкування, перетворюють природне мовлення в монотонне та полегшують артикуляцію у заїкуватих.
Н. Тяпугин (1966) вказує на те, що лікування заїкування в любому віці і в любий період починається з перевиховування мовлення заїкуватого на основі уповільненого й плавного мовлення, яке має регулююче значення. За дослідженнями J. Bradi (1982), судоми при уповільненому темпі мовлення можуть бути усунені практично у любого заїкуватого.
Однак існує й інша точка зору відносно формування темпу мовлення у заїкуватого. Наприклад, Л. Мещерська (1982) пропонує, що усі відомі способи подолання заїкування засновані на уповільнені темпу мовлення. Неприродність уповільненого темпу мовлення, боязливість глузувань зі сторони оточуючих є причинами порушення рекомендованого мовного режиму, що приводить до рецидивів заїкування. Автор пропонує проводити роботу по подоланню заїкання, формуючи нормальний темп мовлення.
Т. Візель (1997) вважав, що при усіх видах роботи у корекції плавності фразового мовлення її темп повинен бути нормальним і враховуватися індивідуальні особливості швидкості промовляння. При цьому автор відмічає необхідність поступового ускладнення ритміко – смислової структури фраз у відповідності з лінгвістичними закономірностями.
Л. Андронова (1993), приймаючи до уваги необхідність уповільнення швидкості мовлення заїкуватих гадає, що її неможна нав’язати насильно. Тому на початкової стадії лікування вона вважає доцільним введення поскладового мовлення з рухами пальців ведучий руки.
У логопедичної роботі над мовним диханням заїкуватих дітей широко використовується парадоксальна дихальна гімнастика А. Стрельнікової. У гімнастиці основну увагу приділяють вдиху. Вдих робиться дуже коротко, емоційно і активно. Головне, це затримати дихання. Про видих не думати, видих проходить самостійно.
Таким чином, у питаннях подолання заїкання дослідники мають різні точки зору. Загальним в роботах авторів є те, що усунення заїкання рекомендується проводити в комплексі лікувально-корекційних заходів, враховуючи високу пластичність центральної нервової системи заїкуватих. Саме вибір правильних методів впливу та їх поєднання з іншими, забезпечують результативність логопедичної роботи.
PAGE 1