Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лівицька-Холодна Наталя
Народилася приблизно 15 червня 1902 р. на хуторі Гельмязєв Золотоноші р-ну на Черкащині. Навчалася у Золотоніській та інших гімназіях України. Після національно-визвольних змагань 1917—1922 рр. опиняється в еміграції, зокрема, в Чехословаччині. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матеріальні курси 1923 р. Цього ж року вступає в празький Карловий університет.
Досить швидко зближається з іншими поетами празької школи, зокрема з Дараганом, Маланюком. У 1927 р. переїздить до Варшави, студіює філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк».
Після Другої світової війни мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 р. переїздить до США й проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Померла в 2005 р. у Канаді.
Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).
В антології сучасної української поезії «Кроординати» (упорядкування Б.Бойчука, Б.Рубчака, 1969) підкреслено, що особиста лірика Лівицької-Холодної позначається сильними тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу.
Крім того, помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. Пристрасть у її інтимній ліриці таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фаталь». Разом з тим, поетка часом говорить про спокій, серйозність і тривалість у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує вишукана гармонія, стрункість і легкість.
Наталія Лівицька-Холодна — поетеса камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова. Музика її поезії заслуговує на уважне вслуховування.
Будеш завжди цю ніч пам’ятати
.......
Будеш завжди цю ніч пам’ятати
Не забудеш, о ні, моїх уст,
І цвістимуть, цвістимуть, шарлати
В твоїм серці вогнями спокус.
Ти боїшся, ці спогади палять,
Боягузом тікаеш від них.
Та дарма, сниться танго, и заля,
І в куточку причаєний сміх.
Чорний погляд твій гордий і злісний
Ти не хочешь прийняти любов.
Та дарма, я гадюкою стисну,
Я візьму з твого серця всю кров!
Знов зустріну тебе в трамваї,
Чи побачу в театрі знов,
І злетиться споминів зграя,
І заграє татарська кров.
Кинеш знов лиш один, звитяжний,
Погляд гострих очей своїх,
І безкрила душа відважно
Вип’є знов, як отруту, гріх.
Степова казка
Знов закохане, знов сумне,
Моє серце за вами тужить.
Ви кохали колись мене,
Я любила вас… Трошки? Дуже?
Може, й зовсім ні. Але знов
Ваші очі мені, як зорі,
І весна, і татарська кров
Знову казку безглузду творять.
Сниться степ, український степ,
Чвал коня і наїзник дикий,
За плечима вогонь росте,
За плечима зойки і крики.
І криваві маски облич,
І палючого диму хмари,
І я знаю, що в темну ніч
Поцілує мене татарин.
І я знаю, що буде біль
І що буде образа й сором,
І спокуси солодкий хміль,
І ненависти чорний морок.
Буде кров на моїх устах,
Буде розпач, п’янкий, безсилий,
І як хижий могутній птах,
Розгортатиме пристрасть крила.
Так, я знаю, це ви були.
Ваші гострі татарські очі
Наді мною в ту ніч цвіли
І всміхались у пітьмі ночі.
Так, я знаю, це вас мені
Було радісно звати паном
І в солодкім облуднім сні
Поцілунком палити п’яним.
Але потім, коли весна
Оддзвеніла в лунких просторах,
Знов ненависть мені до дна
Пропалила душу, як змора.
Пам’ятаєте? — Ніч… Огні
Блискавиць, як промінні стріли.
Ваші очі мертві, страшні
Я устами навік закрила.
Програмним віршем циклу та й усієї збірки є твір "Проходить час, відходять в вічність друзі...", у якому передано болісні почуття українських вигнанців, штучно відмежованих від Вітчизни, ім'я якої несуть, "неначе скарб". Чужина асоціюється з самотою, "важкою і жорстокою". Думки ж про Батьківщину надихають, возвеличують людину:
...В цвинтарній тиші сірих кам'яниць
Ім'я єдине в світі громом блисне:
Сім літер, сім палких вогненних лиць.
І серце знов, жива струна нап'ята,
Наллється кров'ю й співом забринить.
Ти вся моя від Дону по Карпати
Й так солодко тобі одній служить!
Сон
Снилось мені:
не засміченими,
не нью-йоркськими нетрями йшла,
а стелився мені заквітчаний,
не затоптаний шлях.
Снились — пелюстки,
як діти безгрішні,
рож, що розквітли вночі в садках,
і краплі дощу, великі, як вишні,
що спливали радістю по щоках.
Снився — в руках,
з хвилювання тремтячих,
жовто-блакитний стяг…
А вранці…
дивиться в душу старість собача
пусткою бочки від сміття.
1968
Крик в порожнечу
Мені не вийти з кола моїх почувань,
як каліці з покручених форм його тіла.
Душа гойдається на хвилях ридань,
як човен на вітрилах.
Відпливає човен в незнаний край,
у Велику Таїну,
і не знати, чи буде то православний
чи католицький рай
чи просто навіки, без снів засну.
І не шкода заснути, тільки шкода тих,
що зоставлю тут,
на горбах тутешніх пустинь,
на горбах, що колись зацвітуть
нюклеарних змор вогнями.
Де ж та мрія, що тут
всі ці роки плекала ночами і днями?
Де той дім, що на стінах
лиця предків і минулого слід,
де тепло, що в ньому росте родина?
Де мій рід?!
НАРОДЖЕННЯ ПОЕЗІЇ
Зі сну, що раптом збудить уночі,
З диханням вітру, що мовчання сіть рвучи,
Болючим спомином неждано діткне.
З проміння сонця, що лежить в вікні,
З білизни, що тріпочеться на вітрі,
З зірок на небі, і з зірок в мені,
І з хмар, що рожевіють в раннім світлі.
Вона приходить, як зоря ясна,
А часом наче фурія зловісна,
Що душу враз пропалює до дна
І думку розриває на повісма.
КОЛИ ?
Cьогодні день такий прозорий,
а неба синь така густа!
І тільки гори, гори, й гори,
і далеч в сонці золота.
О земле, краю мій єдиний,
що в довгих мандрах, в тьмі сторіч
зіпнявсь зухвало на вершини
і станув з Богом віч-на –віч!
Коли ж Тебе почують люди?
Коли шляхетний, гордий гнів
Тобі вогнем розсадить груди
і вдарить в серце ворогів?
ОСТАННЯ ДІЯ
Я п’ю шовковість самоти,
як ніч спиває заходу останню червінь.
Я знаю – прийдеш Ти
і знов ковток цілющого зачерпну.
Жовтяві маски вікон робляться ясніш,
а з темряви в кімнаті все густіша,
з-за хмари місяць – мов татарський ніж,
і міряє удари серця тиша.
А я, я – дух,
актор містерії нічної,
ще інші діють тут зі мною:
остання дія йде, кінчається вистава,
і я – остання ява.
БАБИНЕ ЛІТО
Кульбаби одцвіли і мрією пухкою
із вітром пурхнули кудись у далечінь.
За ними серце злинуло у неспокої
стежками маячінь.
Минуло літо, тільки бабине горить ще,
спадає листя на траву, неначе кров,
і баня неба молитовно пнеться вище,
темнішає немов.
Ввесь світ стоїть, мов храм розписаний штудерно,
Ввесь Божий світ яріє барвами яси.
І хочеться благать: очисти нас од скверни,
Створителю краси!
Приходить час, відходять в вічність друзі
І одцвітає молодости цвіт,
А серце стомлене в смертельній тузі
Шукає знов за щастям давніх літ,
Надходить самота, важка й жорстока,
І давить душу, як безсонна ніч,
Повзе, як гад, вдивляється до ока
І пестить жертву довгим віч-на-віч.
І раптом в темряві ночей зловісних,
В цвинтарній тиші сірих кам’яниць
Ім’я, єдине в світі, громом блисне:
Сім літер, сім палких вогненних лиць.
І серце знов, жива струна нап’ята,
Наллється кров’ю й співом забринить.
Ти вся моя від Дону по Карпати,
Й так солодко тобі одній служить!
І знати, що для всіх твій теплий вітер,
Для всіх твого палкого серця жар,
І в пустці серця сім промінних літер –
Твоє ім’я – нести, неначе скарб.
Леонід Мосендза
Роман, про який згадує Мосендз,— це «Останній пророк». Роман про предтечу Ісуса Христа Іоанна Хрестителя. Роман про виникнення, розвиток і суперечності християнської ідеології. Тобто (це всі розуміли) ідеології націоналізму. Насамперед українського, але й не тільки українського — всякого. Над «Останнім пророком» Леонід Мосендз працював до останнього віддиху, цьому творові подаровано було весь життєвий і мислительний набуток письменника, Роман, що увібрав у себе гіркий досвід цілого покоління, не міг усім сподобатись. Власне, він і писався з розрахунку на безкомпромісну полеміку. І цим пояснюється, чому «Останній пророк» вийшов (з глибокою і щирою передмовою Богдана Кравціва) тільки через дванадцять років після смерті його автора. ,І то — лише три частини. Четверту, найголовнішу, підсумкову, ідейні супротивники Леоніда Мосендза приховали так ретельно, що й досі навряд чи хто (крім утаємничених осіб) скаже з.,, певністю: збереглася вона, ця частина, чи ні? Про неї ані слуху,, ані вісті.
Як і належить стоїкові, Леонід Мосендз розлучався з життям мужньо. Те, що недуга невиліковна, для нього не становило таємниці. Прагнув одного: якомога більше встигнути. У вересні 1948 року йому зробили операцію: вирізали ззаду п'ять ребер, щоб якось стиснути зогнилі легені й уповільнити туберкульозний процес. 12 жовтня Мосендзові зробили другу операцію, ще важчу й небезпечнішу. Він ще встиг написати листа: «Настрій у мене мінорний. Хоч і докучило вже бути довше хворим. На видужання є добра надія. Але... серцеьмоє отруїли бацили, воно слабне».
Серце його, змучене надмірними навантаженнями, не втримало. Наступного дня Леонід Мосендз помер. В останню путь провели його двоє земляків, лікарі й санітарки, які полюбили незвичайного хворого. А молитву над могилою прочитав протестантський пастор: від послуг священика Російської православної церкви Леонід Мосендз відмовився ще за життя.
Спадщину його не зібрано й не видано понині. Дослідники не оминають Мосендза увагою, проте в оцінках їхніх лунає подеколи недоречна зверхність. Ось що, наприклад, написали в «Координатах» Богдан Бойчук і Богдан Рубчак: «Мосендза можна назвати «культурним поетом» — з усіма позитивними та негативними значеннями цього терміна. В нього був талант не дуже широкого діапазону; але він культивував його з наполегливістю вченого». Ця зверхня інтонація бере початок у не менш поблажливій характеристиці Євгена Маланюка: «...справжнім покликанням Л. Мосендза була наука, в нім-бо корінився вчений в найточнішім значенні цього, на жаль, так стертого за останній час слова».
Маланюкова оцінка, яку охоче розтиражували різні видання, є принаймні суб'єктивною. Поета слід оцінювати передусім за найвищими його досягненнями. А Леонід Мосендз і в ділянці поетичній створив помітні цінності. Що це так, не інакше, читач переконається легко. Навіть переглянувши пропоновану добірку.
Вершиною Мосендзової художньої історіософії став, безперечно, його незакінчений, але структурно й стилістично довершений роман "Останній пророк". Розпочав його публікацію письменник ще у "Віснику" (1937. – № 5. – с.324-333; 1938. – № 2. – с.82-91; № 4. – с.245-251; 1939. – № 5. – с.321-325; № 6. – с.403-407), продовження писалося протягом 1940-х рр. Цей твір ми сміливо можемо віднести до числа найкращих прозових історіософських полотен української літератури загалом. Навіть факт незакінчености роману (через смерть автора) суттєво не понижує його мистецької ваги, оскільки основна естетична концепція твору все-таки була реалізована у його завершених трьох частинах.
Уже від часу першої (і останньої) окремої публікації "Останнього пророка"" (Торонто, 1960), від передмови до нього Богдана Кравцева ведеться дискусія в українському літературознавстві, наскільки твір є суто історичним, чи, навпаки, він є лише художньою експлікацією політико-ідеологічних проблем та тенденцій українського національно-визвольного руху міжвоєнної доби. Цікаву спробу узагальнити і бодай контурно окреслити його тематичні джерела здійснив Ігор Набитович [10, с.174-187]. Однак автор не наважився чітко стати на чийсь бік. Відтак естетичні джерела твору й досі залишаються не проінтерпретованими до кінця.
На нашу думку, проблема протиставлення національного й інтернаціонального змісту роману є надуманою, хибною. Причина цього криється, з одного боку, в невисокому теоретичному рівні еміграційного українського літературознавства, а з іншого боку, в упередженості більшої частини еміграційних літературознавців до традиції вісниківства/націоналізму в нашій культурі. Тому одні критики, як наприклад Остап Тарнавський [12, 13], штучно пов’язували поетику й концептуалістику Мосендзового архітвору з модерними західними естетичними теоріями, зокрема з екзистенціалізмом, інші звертали лише увагу на його ідейний зміст, як Р.Задеснянський [5]. Сьогодні ж акцентується переважно сакральне спрямування роману [11].
Натомість Л.Мосендз у романі "Останній пророк" чітко виходив із філософської традиції вісниківства, з естетичних засад вісниківського, вольового неоромантизму. Тому недоречно вести дискусію стосовно того, чи націософська проблематика займає в романі важливіше місце, аніж абстрактніша естетична й культурологічна, морально-психологічна проблематика. Власне вісниківський неоромантизм вирізнявся тим, що у своїх естетичних параметрах органічно умів поєднувати ідеологічну спрямованість творчості із високим рівнем її художньої різноплановости й ускладнености. Для прикладу можна назвати вишукану, глибоку змістом лірику Є.Маланюка, О.Стефановича, О.Ольжича, О.Лятуринської, чудову, по-модерністськи оригінальну новелістику Ю.Липи, У.Самчука, психологічну, інтелектуальну велику прозу того ж У.Самчука і т.ін. Отже, перша позитивна ознака роману – його художня цілісність, композиційно-архітектонічна довершеність.
Можна вести дискусію стосовно того, наскільки роман "Останній пророк" функціонально спрямований на висвітлення реальної історії, чи, навпаки, в його концепції важливіше місце займає фабульно-пригодницька основа. На наш погляд, як власне неоромантичний твір він стоїть на тому високому щаблі, згідно з теорією Л.Фейхтванґера [15], коли в мистецтві письменника уміння схоплювати дух історичної епохи досконало поєднується з талантом ставити і розвивати насущні, вічно актуальні й глибокі проблеми духовно-культурологічного змісту. Саме доба Модернізму принесла ту стилістику роману, історичного роману зокрема, яка дозволила письменникові перетворити цей жанр на унікальну за можливостями художню лабораторію для опису, інтерпретацій й образної трансформації універсальних ідейних, моральних, культурних та естетичних змістів. Тоді через неоромантичну естетичну ідею про вічну загадку життя, про вирішальну силу в бутті внутрішнього людського парадоксу, людської чуттєвости, письменник звільнився від позитивістського догмату описувати соціяльно-побутові умови життя. Неоромантика знову поставила на кін зображення виняткового героя, не такого екзотичного і сентиментального, як в романтизмі, але перейнятого великими і трагічними переживаннями-розмислами.
Михайло Орест
Михайло Костянтинович Зеров (Орест — псевдонім, яким підписував свої твори) народився 1901 р. у Зінькові на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова. М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні. Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі.
По війні М. Орест лишився в Німеччині, заробляв на прожиття перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М. Зерова (брата) «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії П. Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963).
У 1963 р. М. Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.
М. Орест — автор п'яти поетичних книжок. Перша — «Луни літ» (1944) видана в «Українському видавництві» (Львів—Краків); друга — «Душа і доля» (Авгсбург, 1946); інші — «Держава слова» та «Гість і господа» (обидві — у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував І. Качуровський.
Не менш важлива частина його спадку — переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов, мав рафінований смак здебільшого при доборі творів і вишукану культуру слова. Вдавався до поезії, рідше — прози.
Дві перші збірки — «Луни літ» та «Душа і доля» — складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових. Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б означити заголовком першого циклу — «Anima Errans», — світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе — реалії його творів. Майже жодних історичних паралелей. Поетичний зір бачить довкола себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами — 1934, 1937, 1938, 1939, легко збагнути, чому поет говорить: Прийдешнє — пуща, в пітьмі вся німа;
Стежки слова, та слів у ній нема.
Ти йдеш: навколо тьма і тьма.
Одне ти знаєш: тиха і смутна
Тебе по той бік пущі жде труна.
Жахлива й німа пуща контрастує із світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших збірок М. Ореста. Досить швидко з'ясовується, що це улюблений образ поета. Голос природи звучить хорально, це — поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Це лірика спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух і динаміку. «О люди, прийдіть, поклоніться лісам!» — закликає М. Орест, і поступово з'ясовується, що для нього ліс — не просто частка природи, а знак цілком послідовної та всеохопної філософії, яку поет розкриває перед читачами-неофітами. Він виробив цю філософію в тридцятих роках і сповідував її аж до смерті.
Вкрай заманливо поряд з Георге й Рільке назвати М. Ореста одним із пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі представляють «велику добу» європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм М. Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, але без тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, що у «класичному» символізмі.
Лінію спадкоємності «неокласики» — Орест, прокреслену І. Кошелівцем у спогадах про поета, якими відкривається книжка «Безсмертні», можна сприймати в досить широкому охопленні тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної системи, і тому, що в М. Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти між об'єктивним і суб'єктивним, між вічністю істини і поривом душі. Як належиться класицистові, він прагнув осягати і втілювати вічну, трансцендентну суть світу. До постійного поглиблення та різночитання надавався той же його улюблений образ-символ лісу.
Центральним для поета є, на думку Державина, мотив Грааля, за яким — «ідея обраності й осяяння». Цей мотив близький Томасу Стернзу Еліоту і його трагічним пошукам ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається М. Орестові наївно простою: Оподаль від людей, злочинства і пороку
Плекай душевний мир і тишину глибоку —
І чисті помисли, посталі в тишині,
Надійно проростуть у нетутешні дні.
Незважаючи на свій особистий печальний досвід, М. Орест оптиміст у тому сенсі, що значно більше за Еліота вірить у несхитну цілісність духу.
Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам'яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів. Поет не випадково поділив усіх їх на дві книжки. У першій він вирішив дати формулу своєї естетики, в другій — уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.
У вірші «Душа і доля» М. Орест написав: Порив, що ним живе душа моя,
В слова магічні замикаю я...
Тут і кредо емоційного самообмеження, і характеристика інструменту — «магія слова». Якщо раніше ця тема у М. Ореста звучала принагідно, то центральним циклом збірки «Держава слова» є Ars poetica — здебільшого полеміка з естетичними засадами Є. Маланюка (та іншими, хто такі ж принципи сповідував). У відповідь на його вірш з тією ж назвою Маланюк проголошував: То не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет — мотор! Поет — турбіна!..
Поет — механік людських мас...
М. Орест саме був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй третій книжці він здекларував моральну заглибленість поезії як її головну засаду. Здається, весь цикл присвячений ролі слова, як і неквапливі гекзаметри поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути співцем, її слід пізнати. Нарешті, М. Орест наголошує: «...чинити Образам, як і словам, строгий належить добір».
У творі-маніфесті «Поетична мова» митець говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській ліриці так свідомо і відкрито заперечує народні джерела: «Але з народних пісень форм і окрас не вживай».
Він висловлює ще одну важливу ідею своєї естетики: Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю
Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.
Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою од чогось свого, самобутньо-національного, тобто народного. М. Орест має на увазі іншіу формулу національного: «Національне — це значить велике, духово достойне...». Він належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що слово покликане нести не лише моральні закони, а й інтелектуальну ідею: «Є мислі ароматні наче квіти, — І аромати є ментальні...»
Ще один постулат, священний для М. Ореста: поезія є тайнопис. Якщо «держава слова» передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить у тому, що сам світ є загадкою.
Теорії поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. М. Орест може бути різним — символістично-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття. А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю стильових оздоб.
М. Орест, як і Бодлер, зробив поетом себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. Він заперечував спонтанність, запозичував форму з різних поетичних культур — античної, романської, германської, східної, але його алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно.
У «Державі слова» він зібрав старі та нові інтимні ліричні поезії. З'являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі.
Через десять років ті ж теми зазвучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про «душу». І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну, яку мучать спогади минулого.
Поезія М. Ореста з її європейською, універсальною семантикою та глобальними філософськими запитаннями й пошуками збагатила естетичні й інтелектуальні можливості української літератури в XX ст.
У книзі старовинній я знайшов
рукопису незнаного уривок
і прочитав його:
— ... уже віддавна
громадились ознаки лиховісні:
дерева не цвіли, зникали квіти
з лиця землі, і в пурпурових ризах
погрозливо палали вечори;
злоба, порок, неситі насолоди
нещадно коротили вік людей.
Постали лжепророки між народом;
жорстокі, владолюбні і підступні,
вони погнали світ в безодні згуби,
бо нечестиво славили Безсутнє.
Жертовники війни горіли; небо
диханням битов опалялось.
Голод, чума і мор пустошили краї.
Люд обезумілий святині нищив,
безчестив кладовища і вбивав
усіх, хто опирався злому чину.
Останні мудреці пішли в пустелі;
в печерах оселившись, день у день
молитву діючи, вони чекали
Кінця Речей. Але ватага дика
знайшла до них тропу через піски
і, піднята намовою жаскою
проводирів диявольських, убила
обранців мудрости. І враз блакить
потьмарилась. Могутня буря, грім...
На слові цім рукопис уривався.
Що це було? Грізна пересторога?
Легенда стародавня? Темна провість
незнаного нікому прозорливця?
І чим кінчалась гідна дива повість?
Прийдешнє – пуща, в пітьмі вся, німа.
Стежки – слова, та слів у ній нема… [15, с. 19];
Я – кров землі. Прозора і співуча,
Негаснуча і невичерпна кров;
Я – забуття, я – вороття пливуче
І чарування радісних віднов.
Ти – син землі. Тож пий мене, живущу,
І міць безсмертності, в мені таємно сущу [15, с. 115].
Світ Орестової поезії наскрізь символічний:
І світлої сили набрала
Несміла моя душа,
І радостей там зазнала,
Де іншим сувора межа.
І став я мудрий і мрійний,
Праніжність квіток спізнав
І води озер спокійні,
І стрункість вечірніх трав
Замети, глибокі замети,
Снігами завіяна даль;
Снігами повиті, поете,
Мовчання твоє і печаль!
Умреш ти в безликій пустині,
І твій передчасний загин
Оплаче на білій рівнині
Тужливе виття хуртовин.
1939.
ВІДХІД ЛІСІВ
(початок)
Поваблений погожим літнім днем,
далеко я за містом був. З горба
я оглядав місцевість. Віднедавна
закинутий сюди війни вирами,
я полюбити встиг і город, славний
в дієписах отчизни, і горбисту
околицю його, лісів масиви
і лінії спокійні, тихоплинні
долин і дружніх нив, де очі маків
вкропились рясно в натовпи недвижні
колосся спіючого.
А проте
утіхи не несли мені сьогодні
ні течія полів на обрій, де
юга тремтіла, ні вівтарна тиша
горба улюбленого, ані запах
гієратичний чебрецю, що густо
процвів округ: три роки велетенське
убивство лютувало на землі;
суперники всесвітні, два державства
в зухвалій і безприкладній сваволі
звели безоглядно межи собою
війну — і ні блідої тіні права
за ними не було: жадоба влади,
і заздрість на багатства не свої,
і пристрастей наука низькородна
убивства шалові розкрили брами
в широкий світ: неоміренне зіво
щодня, щодня, в невтомності жахливій,
ум потрясаючій, втягало тупо
тіл, муками покорчених, безвладні,
покірні тисячі; по городах
обложених населення вмирало
від голоду і пошестей. Металь,
діставши мертві крила і літати
спромогу, розкидав гримучу смерть
на городи — і їх пишнота давня,
палатами і банями церков
упевнено піднесена до неба,
додолу звалищами опадала
без форми, імени і без обличчя.
У моторошній чорняві ночей
раптово виникаючі руїни
за мить одну, що розривалась ляском
і гуркотом оглушливим, ставали
безладним кладовищем для дітей
і матерів. А на майданах тьмяних,
оточених скелетами домів,
дня другого похмуро височіли
стовпи з повішеними, і тіла
розстріляних бунтівників валялись
під стінами, ще цілими...
Бурун
всезатопляючий, жадний, пекельний
зближався невідхильно до околиць,
ще незаторкнених, квітучих миром,
в яких найшов притулок я дочасний,
і мав перекотитись незабаром
неублаганним потоптом по них...
Загине світ! Безумством і війною
Загине світ! Безумством і війною
Потоптано його найкращий цвіт;
Свариться хаос чорною рукою:
Загине світ!
О бідне, бідне серце! Безліч літ
Ти билось марне з темрявою злою
І марне в ній ростило злотний міт.
Вже бурі ринуть дикою ордою,
Ревуть і стогнуть, рвуть замки воріт.
Страшної помсти час. Повитий тьмою
Загине світ!
Отчизні
Твоїх надхненних краєвидів мова
Поволі блідне на блідій межі
Моєї пам'яті. Без їх покрова
Тяжкі путі скитальної душі.
Шле ніч безсоння і порожню втому,
Не чую зову я твоїх доріг;
У млах, за вікнами чужого дому
Сивіє чужини скорботний сніг.
А за нічними і німими млами
Ти шепчеш, шепчеш предків заповіт
Безкровними, беззвучними устами:
Свій білий міт.
КИЄВУ
Твого я не чую гомону,
О місто величне моє,—
Лише в ароматі спомину
Серце потіху п'є.
Ти послане нам і позначене
Дотиком вишніх крил;
Був перший твій камінь освячений
Любов'ю надземних сил.
Дар безлічі весен і осеней
Ще приймеш, як вічности син,
Ще ранок, живий і росяний,
Відродження — прийде він!
Пронизана світлами білими,
Щастя твого далечінь
Присниться мені, спочилому
По втомі земній. Амінь.
ПОЕТИЧНА МОВА
Мова є однiсть. Але пам'ятай, о поете: як в домi,
В одностi мови чiткий подiл на поверхи є.
Поверхи, отже, назвiмо: є мова щоденних взаємин,
Мова науки i є вповнi вiдмiнна вiд них
Мова поезiï. Маєш ïï притаманнiсть плекати,
Але з народнiх пiсень форм i окрас не вживай.
Також i мови поточноï, з побуту зрослоï, в вiршах
Вирази чуйно обходь, строгости лiнiй держись.
Красна чи буде одежа, що моди в собi поєднає
Рiзних часiв? I букет, де поруч наших квiток
Пишнi екзоти палатимуть, смак першорядний засудить.
Друже-спiвцю, бережись! Не наслухай голосiв,
Що закликають нещадно ламати у мовних палатах
Стiни i перекриття: єресь у прiрву веде!
Дiм потерпiлий здаля зберiгатиме, правда, на око
Цiлiсть свою, а, проте, жити негоже у нiм.
То доля, в вироках безжалісна, жадала,
Щоб пам’ять уст моїх ніколи не лунала
Для тебе піснею, щоб серця день поблід...
Моя душа тепер – осінній краєвид:
Суворі обриси лісів. Повітря гостре.
Рій сірих хмар летить, скеровуючи ростри
В побляклу далечінь, якій навік уста
Склепила болісна, чернеча німота.
Душа заблукала в полоні дощу.
З полону дощу як ти вийдеш, душе?
Для чого підносиш в туманах свічу?
Свічу ту лиш чудо тобі збереже.
Як доля — цей дощ. Він безжальні бичі
Вганяє в тумани, нічні і сліпі.
Душе, що блукаєш між млами, вночі,
Якої потіхи діждатись тобі,
Тобі, що несеш найотрутнішу з мук,
Що мусиш нести найпідступніше зло:
Розлуку, яка є найтяжча з розлук:
Розлуку з усім, що тобою було.
1953
***
Поблід звичайний день, його похилі плечі
В туманах розпливлись, – і через мавзолей
Набряклих хмар бреде чужий, безбарвний вечір,
Несе тягар утом і самоту смертей.
Ми всі погаснемо, і гомін наших кроків
Вбере пожадлива і чорна глибочінь.
Душе, свій страх відкинь! Тобі бо, одинокій,
Належать вічна рань і сонця височінь.
Тодось Осьмачка
(1895—1962)
Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895р. в с. Куцівка на Черкащині. Тут же здобув середню освіту. Писати поем розпочав ще в школі. У 20-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки -поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926р. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 30-х pp. з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук'янівській в'язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.
У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Жив у таборах для переміщених осіб, гнаний манією переслідування, постійно переїжджав з місця на місце: жив у країнах Європи, США, «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Активно співпрацював в організацією письменників-емігрантів «Мистецький український рух» (МУР). Здійснив блискучі переклади із О. Уайльда та У Шекспіра.
6 липня 1961 р. у Мюнхені Т. Осьмачку розбив параліч. Друзі перевезли поета на лікування до Нью-Йорка.
7 вересня 1962р. Тодось Осьмачка помер у Нью-Йорку.
Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча», яка з'явилася друком 1922 p., була дуже схвально сприйнята критикою, яку привабила «нерозгадана глибінь образів і разом з тим блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами...». Відомий знавець літератури С. Єфремов писав у «Історії українського письменства»: «Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбільш надійних сил». Друга книжка поезій «Скитські вогні» фактично стала гімном українському степові:
Гей, степе мій,
підпер ти ріками моря,
щоб не схитнулися вони
на ниви хлібороба...
Ти запалив дзвінкі вогні
великих сизих рос,
що з ринків падають на обрій —
на вічний твій покос...
Поет прагнув образно простежити історичний шлях України і пройти «по шляху віків», усвідомивши, куди летить новий вік і якою буде майбутня доля українського народу. Проте тривога, сумнів, страх, передчуття біди — ці настрої, характерні для подальших творів Осьмачки, ще не переважають у його поезіях періоду 20-х pp. Він ще зберігає віру в можливість рівноваги завдяки утвердженню нашого сильного «сьогодні».
Третьою — і останньою в радянській Україні — була збірка «Клекіт», у якій посилились настрої самотності, змученості душі, розпачу. Увагу в цій збірці привертає вірш «Деспотам», в якому автор звертається до закутого в ланцюги працьовитого народу, котрий годуютьу казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікаючи йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів».
Проза Тодося Осьмачки така ж неординарна й самобутня, як і його поезія, така ж різнопланова. Якщо повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю, то «План до двору» й «Ротонда душогубців» — вражаючі жахливі літописи злочинного винищення українства в період примусової колективізації, нелюдських жорстокостей НКВС.
Рукописний варіант повісті «Старший боярин» Осьмачка закінчив у 1944 р. в польському містечку Криниці. «Старший боярин» — особливий твір з-поміж усього, що він написав. На початку повісті автор уточнює часові координати подій 1912 роком, але з таким же успіхом вони могли відбуватися і п'ятдесят, і сто літ тому. Вчорашній семінарист Гордій Лундик стикається з тими проблемами, які стояли перед українцями в різні часи нашої історії: проблема людського щастя, соціальної справедливості, добра і зла.
Майже на початку твору письменник примушує читача замислитись над тим, що людина здебільшого самотня, слабка, мізерна супроти Всесвіту, Космосу. їй хочеться бачити себе центром евіту. але на кожному кроці вона переконується, що повністю залежить від природи й для природи зовсім байдужа. Гордій любить Варку, але вона суджена іншому, тому На весілля може покликати його тільки старшим боярином. Тому назва твору звучить по-філософськи символічною: чи є людина справжнім володарем свого життя, чи, може, вона скоріше отакий старший боярин на весіллі своєї нареченої?
Та є сила, якій, на думку Осьмачки, підвладно все,— це почуття любові, що здатне подолати і самотність, і загубленість людини в Космосі. Це те почуття, що зрештою єднає Варку і Гордія, вирвавши її з монастиря, а його з розбійницької ватаги. Повість завершується тим, що Гордій стає чоловіком тієї, котру кохав, переставши бути старшим боярином. Саме біля могили тітки Гор-пини Корецької Лундик і його наречена «вінчаються» самовільно, адже обставини склалися так, що молодята не мають можливості виконати церковне таїнство шлюбу, бо поспішають втекти від переслідування поліції, яка переконана, що тітку вбив небіж: «Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не «на віру», як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку,— і почала його знімати з шиї,— і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб нашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо наприкінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю... Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком,— і вона показала на гріб рукою,— що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі».
Головна думка твору звучить досить оптимістично: почуття людини до людини — це єдине, що може дати щастя. Але повість «Старший боярин» — це не розповідь про двох закоханих, це новітня оповідь про Україну і українців. Автор журиться, що немає колишньої патріархальної України, яку він хотів би бачити такою, як змалював у своїй повісті село, де порядкує отець Дмитро Діяковський: без жодної бідної хати, без хлопа і пана, у взаємній християнській любові, людяності, цікавості до науки і мистецтва, любові до своєї землі і культури. Але такою б автор хотів бачити Україну, усвідомлюючи, що це неможливо, мало того, він передбачає майбутню трагедію своєї країни, символічно сповіщаючи це через події повісті: панський лановий Маркура Пупань, який змальовується в найстрашніших фарбах української демонології, зраджує мужиків, губить тітку Гордія — Корецьку, отця Діяковського, руйнує їхні господарства. Але фінал твору звучить доволі оптимістичним: Гордій із Варкою вирушають у дорогу, щоб загубитися там поміж людей од поліції, бо Гордій застрелив упиря Харлампія Проня. Автор прощається з читачем, зі своїми героями, які віддаляються в його пам'яті двома маленькими постатями на землі, що летить у чорну ніч, між густі зорі, за які вони зачепляться і впадуть у світову безодню. «Бо ми знаємо, що все на землі з'являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити який слід, то ненадовго... І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку...». Із цього можна зробити висновок, що письменник, передбачаючи трагічні події в долі України, переконаний, що його народ знайде в собі сили вижити.
Дехто з літературознавців наголошує на подібності повісті Осьмачки до екзистенційних творів: «Нудота» Сартра і «Чужинець» Камю, де герої так само пронизливо, як Гордій Лундик, відчувають свою нестерпну самоту й непотрібність у цьому світі: «Він відчув безодню світову, як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй уже, світовій пустелі. З'явилося дике бажання схопитися і «бігти... поки не зустріне якусь людину... і крикнути: «Людино, глянь у світ і збагни де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі... І роковані на поталу комусь страшному і незбагненному... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання... бо за ту кривду, що ми явилися на світ, ніхто і ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих». І тут же разючим контрастом до цих болісних роздумів виступає радісне буяння української природи, одвічна загадковість її поезії: «Видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й дзвеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням... Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням... А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію, і теплішу, і яснішу за сонячне гаряче проміння. І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомоніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята».
Ю. Шерех у статті «Над Україною дзвони гудуть» так писав про повість «Старший боярин»: «За винятком, може, Шевчен-кових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин» Осьмаччин. Якщо можна перелити Україну в слово,— то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести,— то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу,— то це вона збудована, зримо і живовидячки». Гоголівський дух цієї повісті дійсно не може не впасти в око. Як зазначав М. Слабошпицький, «Гоголь, справді, виникає в цій розмові не випадково. Його ім'я вперше приходить на згадку, коли читаєш містерію літньої ночі, з розлогів якої пливе, мов човен по воді, обважніла жіночою журбою пісня, від якої з останніх сил нап'ялися, щоб не пустити її до Бога, небеса, став осідати на церковний хрест місяць — і не витримав його хрест, упав разом з місяцем на дно ночі. Світяться омиті туманами дерева, світиться річка, світиться кладка, світиться на ній Гордій Лундик, який загіпнотизовано ступає слідом за білим видивом, що пливе перед ним од річки до священикового двору й обертається там на жінку, яка лізе по стрісі на хату й зникає у димарі. Безсмертний мрець Маркура Пупань лежить черевом до землі і вогняним подихом запалює сільські сади, а з чорної могили летить до нього кінь Ремез; скочить Маркура на Ремеза й помчить зводити жіночі серця... — все це величний Осьмаччин міф, який, здається, підказав йому Гоголь. У художньому горнилі цього міфу переплавляється у високу поезію груба побутова проза селянського життя з її голодними поросятами, боднями сала і пранням брудних сорочок».
Отже, повість «Старший боярин» — це гімн старій Україні, могутня симфонія, присвячена красі української землі. Це ностальгія за тією Україною, якої не стало і яка не воскресне, бо невідхильна у своїй жорстокості рука зіштовхнула її у вогненний кратер пекла.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Книги поезій «Круча», «Скитські вогні», «Клекіт», «Сучасникам», «Поет», «Китиці часу», «Із-під світу», повісті «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців», оповідання «Психічна розрядка».
ПРИСВЯТА
Коли я їхав у простір,
Що сніг гойдав, мов піну,
Гадав, що не побачу гір,
вас... а вас зустріну.
Гадав, що око, мов стріла
Із луків непокірних,
Не досягне в гнізді орла
Серед лісів нагірних,
А ваше серце упаде
І розворушить нути:
Що вас, що вас, а не людей,
Шукав поет забутий...
Коли, блукаючи, мов тінь
Або вигнанець бідний,
В холодних сінях біля стін
Я прилипав, безрідний,
І в двері стукав і горів,
Щоб на ніч упустили, -
Мені здавалося, що грім
Ламав підземні сили;
Мені здавалося, що я
До вашого б'ю серця, -
І під ногами вся земля,
Мов ниточка, ввірветься...
Коли я місто пробігав,
Голодний, до читальні,
А тлум услід мені гукав
Слова сакраментальні
І панночка струнка й легка
Назустріч виринала –
То десь душа моя в віках
Серед пустель ридала...
І, Музо, світе мій живий,
Де ніде душ нагріти,
Мені здається, що вже ви
І люди всі «бандити»!
Та все ж, мов крик із небуття,
Що в світ несе людина,
Ці відгуки мого життя
Лиш вам, лиш вам, Єдина,
Присвячую, прошу й молю:
Прийміть на теплі руки
Ви книгу скорбную мою,
Народжену із муки!..
1943 р.
ПРЕДШЕ
Я вас любив, німуючи, то словом
і вірив сліпо та тривожно знов,
а ви боялися, щоб випадково
не виявив при людях я любов.
Я вас любив, побожний то злорікий,
ви ж обминали, боячись, мене,
і через те прощайте вже навіки,
і хоч тепер вас серце обмине.
Але коли у липні під каштаном
побачите потоптану траву
і думка займеться в душі неждано,
що я ще, нещасливий, десь живу,
підіте в церкву для такого часу,
зітхаючи полегшено грудьми,
що зворушили в себе тільки рясу
за серце самотинне між людьми!..
1943 р.
До вічної ночі
Ох, ноче, ноче без луни і крику,
без місяця і без зірниць,
я знов твою пустелю дику
полохаю із-під ялиць.
Шумлять гілляки таємничі бору,
аж сніг спадає на пеньки,
і в мене з ними разом руки вгору,
здається, клякнуть вже віки.
І знов, і знов душа моя безсила
питається прокляттям літ:
навіщо ти мене взяла й пустила
самотнього на білий світ,
обнятого турботою й журбою,
затьмивши очі стримом сліз,
немов без птахів голосних зимою
забитий кригою та снігом ліс?
Й тому я, ноче, знов благаю:
зроби мене ялицею в бору
і чи на горах вкоріни, чи скраю,
я в кучугурах радісно замру.
І вже тебе питатися не буду,
і плакати не схочу я,
а знов коли бажатиму до люду,
то ворушитиму гілля,
а з його сніг спадатиме великий
замість колишніх людських сліз,
і гомонітиме, мов людські крики,
сосновий ліс, сосновий ліс.
У ТАБОРИ
На ріках вавилонських і я там сидів...
І. Франко
Скорботне серце моє, день і ніч ти болиш,
наче птиця жива, на ножі тріпотиш:
бідні діти землі перейшли старий Збруч
долю в пана однять... та й додому не йдуть...
А вже з чорних морів хвиля впала у степ,
кругом селищ вона скам'яніла тепер...
Чи ви гору нову перейдете коли...
Ой чи ваші в хатах розцвітуться столи?
Чи над вами зійде мати-сонце ясне
і положить в рушник з хлібом щастя своє?..
Мабуть, ваша десь кров у полоні тече –
і знов землю стару й мою душу пече...
Бо із кого ж то кров, ніби другий Дунай,
усю землю взяла у підкову заграв?..
Аж у небо дуга десь із неї пішла,
хоч і кажуть старі, що Чумацький то Шлях.
Як собак табуни: і ворони, й круки
через гору летять аж на Київ злотий...
О, як страшно кричать!.. А із чорних дзьобів
краплі-кров лопотить об залізо домів...
А на площах міських в небо синє весни
діти білі цвітуть, мов ягнята в стерні.
Білі діти мої утікайте із площ,
бо вас мочить давно тепла кров, наче дощ...
Любі діти мої, сиву матір простіть,
хай дасть хустку свою, хустку чорну, як ніч.
Білу постать свою у ту хустку вгорніть,
щоб не видно було на вас бризків крові...
А я серце здавлю і ножем пронижу,
нехай серце з ножа співа пісню сумну...
Аж як польський впаде від гармат Вавилон
й бідні діти землі там покинуть полон –
всі слова я зберу, що на небі горять,
а на півдні зірву круглі - сонце-печать,
Нею людям серця на вино розтоплю
і в небесні слова, як у чаші, зіллю!
1923 р.
НЕЗМІННІСТЬ
Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.
Налиті живицею сосни рожеві
малої гіллячки не рушать ніде,
бо тиша у лоно щасливому дневі
від Альпів далеких незримо іде.
І кожного дерева стовбур порою
дзвенить, мов струна, що зачула смичок
коли відривається тільки вагою
і падає вниз крізь гілляки сучок.
І жодного птаха з прив'ялого зілля
не чути чогось в нерухомім бору,
і навіть на луках тримає неділя
урочисту тишу, мов гори, стару.
І тільки з-за лісу із палої брості
кричать у баварів уперто півні,
які віщували і щастя і гості
в далекій черкаській моїй стороні.
А що вони значать тепер в блуканині?
Вже певно не те, що співанням раніш,
коли і кімнати не маю я нині
без свідків чужих прочитати хоч вірш.
Не те тут говорить і сміх для привіту,
й душа у молитви вже, певно, не та,
і тільки на тлі безконечного світу
та сама і незмінна моя самота…
Елегія
Лікарня.
Гармидер і крик божевільної баби.
Немає глибокого неба,
ні поля з ярами,
Чогось забарилась любов у вінку із барвінку…
Один я на світі,
мов Юда в гаю на вірьовці!..
І бурі затихли,
вітри не летять;
пожовклий листок із верби не впаде
на ковдру,
що тіло моє обляга, —
не згадає про рідне село,
садки та луги…
Гей,
хто на горах!
Чи чуєте свист над лугами Вкраїни?
До моря луною озвалося птаство
по ріках та тихих ставках…
Ото моя воля сполохала сонних!
Весна пролетіла в долинах,
з боків її сонце лилось у ріллю…
згубила кирею в подільських полях,
а воля вдягла,
мов зірниця креснула над ставом вечірнім…
шапку зірвала з лісів Буковини,
віками у хмарах шуміла;
коня в Чорногорах спіймала…
Свист!
І летить по Вкраїні,
летить з моїм серцем!
Стелеться грива, як буйні жита золоті на полях,
ясного, як сонце, коня.
Розкинулись поля-киреї на тисячі верст!..
Зірки замітають на небі…
У зоряних зливах летить моя воля;
зоряну куряву губить землею!..
Летить через ріки,
степами,
лісами
на північ далеку.
Над фйордом глибоким
серце положить моє…
горою придавлять там бурі його,
снігами притрусять,
лісами покриють.
У місячні ночі на скелях гори
співатимуть скальди про думи морів
та любов у відважних варягів
у пущах норвезьких.
І ти, моє серце, під снігом півночі
розквітнеш, як мох,
од пісень про любов!
Україна
Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої не наджені,
води мої не ношені,
риба у їх не ціджена,
птахи мої не злякані,
діти мої не лічені,
щастя моє не злежане...
Оце така я в тебе матінка,
в руці Господній
Україна синєнебая!
1917
“Немає волі на землі!” — вигукне поет, потрапивши на Захід, і гірко зітхне: “і тут зійшлися “комсомоли” в руїни обертати дух”. А в поезії “В Альпах” скаже так, як це вміє тільки він:
А я між небом зоряним,
одягнений в кожух,
і між землею сам надворі,
мов здавлений,
у палітурках двох лежу
нігде не читаних історій
з бажанням, щоб
жадана діва без розмов,
а під гітарний тільки туркіт
взяла мене
поцілувала й потім знов
поклала тихо в палітурки.
Осьмачка знав правду своєї щирості, врятованої “могутнім, нелукавим словом”. Перебільшення? Самовозвеличення чи акт самооборони? Реакція на свої сумніви, на гризоти свідомості: “я низам чужий, чужий цілком, але й твоїй чужий вершині?” Це звертання до гірського орла.
Улас Самчук
Улас Самчук – це видатна постать у нашій літературі, збагнути її можна лише тоді, коли видати його багатотомник. Ми можемо ознайомитися з мізером, який залишив по собі письменник: журнал «Дзвін» з оповідання Уласа Самчука «Віднайдений рай», у тому ж 1991 році повість «Марія», видрукована «Українським письменником» у 1991 році, журналом «Дніпро» у 1991 році, опубліковано другий том епопеї «Волинь». Окремим виданням у видавництві «Дніпро» в 1993 році вийшла трилогія «Волинь», а журнал «Дзвін опублікував спогади письменника «На білому коні» /№1-3, 1993р./. той же таки «Дзвін» через рік продарував нам ще одні спогади Уласа Самчука «На коні вороному» /№6-8, 1994р./, а у 1995 році – «Записки на бігу» /№4-7/. У 1994 році «Український письменник» видав роман Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь». Звичайно, є ще фонд залу україніки у Центральної Національної Бібліотеки ім.В.Вернадського,але нажаль, і в ній немає повного зібрання творів Уласа Самчука. Доля Уласа Самчука типова для українського письмменника-еміґранта. Талант Самчука, багаторічна праця на літературному полі, більш ніж десяток видрукованих творів за кордоном і невідомість в Україні.
Улас Олексійович Самчук народився у селі Дермань, у Волинській області. Його батьки були селянами. Тяжко та виснажливо працювали біля землі та славного господарства. Вони передавали своїм дітям любов до життя і праці. Бажання вирватися з соціально обмеженого, окупованого суспільства привело молодого жовняра (вояку) польського війська до дезертирства у Німеччину. Це сталося у 1927 році. Почалися скитання молодого хлопця з Волині по закордонних землях. Куди б не закинула доля Уласа, головною темою його творчості була рідна земля та брати й сестри з України. Усе свідоме життя письменник ставив перед собою завдання бути літописцем українського народу, того часу, який сам бачив, переживав.
Публіцистика Уласа Самчука – це спогади, статті, фейлетони, нариси, подорожні нотатки. А Власенко-Бойцун називав такі періоди публіцистичної діяльності автора «Волині»: воєнний 1938-1944 – репортерська, редакційна діяльність – і повоєнний, який ділиться на два часові відтінки: 1945-1948 – ідеологічно-програмова публіцистика МУРівського періоду: осінь 1948 – до кінця життя - публіцистика «канадського» періоду[1] .
З 1938 року Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому, світ дізнався про героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українську державу.
У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі молодий публіцист повертається до Праги. Звідти він у 1940 році переїжджає до Кракова і з похідними групами ОУН у липні 1941 року – на Україну. По приїзді до Рівного, Улас Самчук став редактором газети «Волинь». Ініціатором цього видання був Степан Скрипник (згодом Патріарх УАПЦ Мстислав). «Перша справжня газета на території окупованої України, видана незалежними силами і засобами»[2] почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року.
«... насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни... Ми розбиті, розкидані, приголомшені... хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, а й змістом... Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирові патетики. і раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми писали, – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував»3. У виданні вміщувалася офіційна німецька хроніка, бо німці забороняли писати про українську державність, міжпартійні (між ОУН-мельниківцями і ОУН-бендерівцями) справи. Газета не могла проводити незалежну від окупаційної влади лінію, в ній залишались теми налагодження господарського і культурного життя, а головне – «піднесення рівня свідомісті – інтелектуальної, культурної, політичної»3.
Перший номер «Волині»: передовиця «За мужню дійсність», репортаж «Сян!» і стаття «Завойовуймо міста» Уласа Самчука, ілюстроване есе Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка Юрія Шумовського «Про охорону мистецтва й пам’яток», відділ Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», дописи, огляд, інформація, хроніка. Тираж газети був 12 тисяч екземплярів. Їх розбирали прямо на вулицях. Протягом двох з половиною років існування було випущено більше ніж 7 млн. примірників. Періодичність з жовтня місяця – 2 примірники на тиждень, середній тираж – 30 тисяч, максимальний (у січні 1942 року) – 60 тисяч. Щоб зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить лише прочитати назви статей («Київ», «Шевченко», «Свідомо жити»,«Більше ініціативи», «Війна і ми», «Вимоги твердого часу», «Ясно й одверто»).
Ось кілька уривків з них:
«Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити з ініціативи у справах, які торкаються нас безпосередньо...»
«Розбудова України й організація українського народу – ось основне гасло нашого часу... праця, солідарна, творча, будуюча і організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчої одиниці» («За мужню дійсність» Волинь. 1941.-1 вересня).
«Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?[3]
В наш час стаття вражає гострою тематикою, вмінням не тільки означити проблему, а й проаналізувати її, вказати на причини і можливі шляхи розв’язання та блискучою стилістикою. Все це міститься у якійсь сотні рядків. Хто такі українці? Відповісти однозначно на це питання без вагання не можна. Неможна впевнено сказати, що ми – народ, величезна частина населення, особливо міського, не розмовляє українською мовою, національні почуття, національні святині для них чужі. Найбільше це стосується молоді. Засилля на телебаченні чужоземної музики, фільмів, не кращим чином позначаються на її свідомості. Молоді не прививається любов до власної держави, культури. Деяка молодь не знає своєї історії і не може відповісти на питання «Хто були їх предки?».
«Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням найбільшого творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях – ось основна заповідь людини... Зламати цю заповідь – значить зламати основний стрижень буття, що значить перекреслити своє моральне обличчя»4. Не можна не погодитися з автором. Справді, почуття власної гідності може спонукати її до самозахисту і підвести людину і країну з колін. Людина буде здатна захистити свою родину, свої землі. Бо саме людина є основою життя і від того, якою її виховають, залежить яким буде подальше життя. Скільки б ми не проголошували будь-який клас гегемоном, яких би пільг йому не надавали, але що він «складається з юрби бандитів чи людського шумовиння... – він сам по собі не має найменшої вартості»4. Без людської і національної свідомості людина не може творити, діяти, іти на подвиг, «не може мати морального хребта, не може бути повним характером»4. Саме тому, підкреслює Улас Самчук, нищення національної свідомості було першим завданням будь-якї влади, яка приходила на Україну. Духовне насильство стало особливо тотальним за більшовиків: не тільки вказувалось, що робити, як робити, не тільки нав’язувались чужі оцінки, навіть «ті чи інші літери казали вимовляти так, як хочуть вони4. Саме тому і стали ми не неробом, а черню, «безликою, без’язиковою юрбою». Тому національний нігілізм, почуття меншовартості – це «перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем!». Вчитавшись в слова великого українця, відчувши їхній біль і внутрішній запал, задумаєшся, наскільки актуально вони звучать і зараз. і запитуєш себе: то хто ж ми є сьогодні – нарід чи чернь? «...не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одна, чи домінуючим є для нас Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все оджно... А коли все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь»4.
Тема українського села – це важлива проблема, яку піднімав письменник у своїх статтях. «Належу до тих – казав Улас Самчук – що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були – в Берліні, Парижі, Римі– скрізь і завжди так чи інакше згадали про наше село» («Село, де серце відпочине»). Саме це, на його думку, грає визначальну роль у збереженні української ідентичності, культури, самобутності. Через вивчення і використання прадавніх традицій, морально-естетичних основ лежить шлях до вдосконадення людини. Замкнутість людини лише у сільському просторі неминуче призведе до відчуження її від міста. Своєрідна культура, психологія сільської людини віддаляє її від міста, де з розвитком цивілізації все більше концентрується інтелектуальний потенціал нації. «Місто – це розум народу і той розум має бути наш... Передовсім мусимо завоювати й психологічно освоїти наше місто» («Завойовуймо міста» Волинь.-1941р.-1 вересня). Так через усвідомлення нерозривності, духовної єдності, з місцем, де ти народився, з селом, де ти виріс, до усвідомлення необхідності вживання в ширший простір, до усвідомлення широкого і всеохоплюючого поняття «Батьківщина» веде свого читача Улас Самчук. «Вищим, незмінним і нейсвятішим в житті кожної без винятку людини є Батьківщина... Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Чи чуємо її? Чи розуміємо? Не завжди! Це основа тої розгубленості, в яку попали безліч синів якраз нашої Батьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто чує її, любить, той має для чого жити... Жити для Батьківщини – це значить жити для себе, для своїх предків і нащадків» («Свідомо жити» Волинь.-1941р.-16 листопада). Роздумами про рідну землю Уласа Самчука наповнив всю свою творчість. У 1941 році, через 14 років після свого добровільного самовигнання, письменник, ступив на землю предків. «Постають в уяві батьки, дім, рід, у цій землі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух... Це та точка планети, що дала мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого батька, з атома їх духа і тіла... І саме тому ця точка планети для мене така дорога»[4] .
Культура рідного краю, пов’язувала письменника з рідною землею. «Запоріжжя мало для мене також велике чуттєве, емоційне значення, воно було пов’язане з великою історією, про нього було багато легенд та переказів, його предки походили з запоріжців ... Бухали, Белаби, Середи та мої Гупи здавалися мені іншими від решти наших селян»[5] . І, нарешті, люди: «приємно і радісно бути в такому товаристві, це ж бо все «герої» моїх писань, найближчі стражи роду. Дермань та його Запоріжжя завжди тримали мене при житті, наповняли мене надією, і коли я буваю між цими людьми, здається, що я в якійсь старовинній, барвистій легенді, переповнений чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея»[6] .
Результатом поїздки Уласа Самчука, восени 1941 року до Києва, став репортаж «Крізь бурю і сніг». Побачене і описане можна висловити одним словом – спустошеність. Спустошені поля і села, спустошений Житомир, «підстрелений, спаралізований, трагічний» Київ, спустошені душі людей. «...найкращим покажчиком настрою й свідомості населення є мова. Яку мову ви чуєте на вулицях Києва? Російську. Скрізь і завжди, за малими розуміється винятками...» («Крізь бурю і сніг» Волинь.-1941р.-18 грудня). «Денаціоналізація – страшна виразка, - написав письменник після війни. – Вона роз’їдає не лише мову. Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лише порожня форма, без змісту»[7] .
Однією з центральних тем «Волині» була турбота про людину, бій за українську людину. Письменник звертався, просив, закликав: «Героїчна молодь! Коли ти й надалі будеш лише шити мазепинки та носити жовтосині стрічки... ніколи не бачити тобі України такої, якої би ти хотіла, героїзм нашої доби – це праця. Чорна й біла. Мозку й рук». Зараз, в наш не простий час становлення молодої держави України, не зайвим було б послухати і пройнятися цими словами нашій молоді і почати самій будувати власну державу, власний добробут у своєму домі.
Статті Уласа Самчука будили приспану національну свідомість історичну пам’ять, вселяли віру у власні сили,: «... вірмо! О, як треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа» («Слово письменника»//Волинь.-1942р.-7 січня).
«...Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо!, бо найвища воля поставила нас на сторожі нашої вічности, як живого непідкупного свідка» («Шевченко»//Волинь.-1942р.-8 березня). «... видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти... Історія, яку звемо своєю, кожною... сторінкою підтверджує нам одну дуже важливу істину: ще ніколи не сталося так, щоб хтось нас скреслив... Народ України був, є і вічно буде!».
Створюється нова сторінка історії. На мапі Європи закреслюється новий простір під назвою Україна... Від нашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля нашої батьківщини. «...Ні. не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як хто з ним поводиться. Не все одно, бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта народів нашого континенту має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити...Так було, так є і так буде...» («Так було – так буде!»//Волинь.-1942р.-22 березня). Статтю «так було – так буде!» найуважніше прочитали і зрозуміли свої, українці, але ті, для яких слово «Україна» було чужим і ворожим. Саме за їх доносом, хоча стаття пройшла цензуру, її у тих номерах, які не були забрані з редакції, замінено на іншу, а Уласа Самчука було заарештовано. Свідчення, допити, місяць тюрми. Письменника амністують, але за умови співпраці у Німецькому Пресовому Бюро (ДПБ). Ця співпраця передбачала не менше двох дописів неполітичного змісту щотижнево. Тема обиралася самостійно. Вибирати чи відмовлятися не випадало.,– поряд з деякими іншими часописами («Українське слово»//Київ, редактор І.Рогач; «Літаври» Київ, редактор Олена Теліга; «Український засів» Харків, редактори В.Домонтович і Петров в перший період свого існування осінь 1941-весна 1942рр.) важливим фактором національної свідомості населення України, об’єктивно готуючи ґрунт для збройної боротьби в краї за незалежність української держави в рамках УПА»[8] . Газета існувала до початку 1944 року. Вона все більше і більше ставала рупором німецької адміністрації. В тих умовах – по-іншому й бути не могло. Свій відхід від «нової «Волині» письменник сприйняв із полегшенням. Восени 1942 року Улас Самчук вдруге поїхав на східну Україну. Враження про цю поїздку письменник висловив такими словами «... Все, все без винятку з червоточею, облізле, вилиняне, почорніле... І такі ж люди, з їх нечистою, зіпсованою російщиною... («Заславський вісник»//Кременчук.-1942 р.-13 вересня) .
«Кожний предмет... Все те такі недороблені, приблизні, маловартісні речі, як моя пренаївна, добряча інтернаціоналка Ніна, як безліч інших на цій землі «товаришів і товаришок». Людина і нелюдина... Предмет і непредмет. Будинок і не-будинок. Мова і не-мова. Життя і не життя...» («Товариш Ніна»//Волинь.-1942р.-16 вересня).
Фейлетони Уласа Самчука,– як пише А.Василенко-Бойцун,– були не розваговим матеріалом, але радше невідрадним і болючим ствердженням матеріального і духовного спустошення, заподіяного комуністичним терором..., «голосінням» над зруйнованою українською мовою, землею, де кожний дім і кожна вулиця свідчать про жорстоку і довгу окупацію, і голосним риданням над вбогою українською людиною, зведеною до ролі раба на власній землі»[9] . Останнім із воєнних репортажів став репортаж «Колеса мусять крутитися». Він був написаний на основі вражень від поїздки на Захід у липні 1943 року. На відміну від попередніх, він нагадує радше протокольний звіт, аніж розповідь про побачене і пережите. «Загалом,– як підрахував А.Жив’юк,– воєнний доробок Уласа Самчука, – це 78 матеріалів: 30% передовиць, 4 нарисові матеріали, 40 інших (статті, рецензії, замітки, фейлетони), 4 уривки з художніх творів»[10] . То було за словами Є.Маланюка,– «єдине живе слово». Поїздка по східній Україні дала письменникові матеріал для написання другої частини «Осту» – роману «Темнота». До репортажів А.Власенко-Бойцун зараховує і щоденникові записи, зроблені 1945 році в Німеччини і видані у 1954 році в Буенос-Айресі окремою книжкою під назвою «Пість по дванадцятій. Записки на бігу». Композиційно – це п’ять окремих розділів, сюжетна-історія втікачів від «радянського раю», куди їх силоміць хотіли вивезти «визволителі» Європи. Письменник ділиться враженнями від побаченого за останні воєнні і перші повоєнні дні в Німеччині. Його вражає зустрічі з іншим світом, який прийшов у Європу в образі американського солдата. Вся книга – це роздуми над минулим, сучасним і майбутнім українців, над феноменом української людини, позитивами і негативами її характеру.
1945 рік. Різдво. «уся соборна Україна над нами, між нами повно історії, чуємо вічність, згадуємо Христа, ступаємо через межі добра і зла, переживаємо «нову «Європу» в її фіналі, саме в тому «п’ять по дванадцятій», коли то за словами її вождя, мав би наступити остаточний присуд»[11] .
20 липня. «Бути в цей час українцем не легко, але я гордий, що ми несемо це одіозне ім’я з такою переконаною самозрозумілістю. Люди не хочуть скоритися перед злобою і неправдою»[12] .
7 січня. «Треба лише дивуватися силі, незламності, витривалості людині нашої народності, що ніде і ніколи не тратить ані мужності, ані надії»[13] . Але сила ця щоразу ударяється об іншу силу: індивідуалізм, породжену почуттям меншовартості української людини.
25 лютого. Наші політики тут... Їх сковують... комплекси почуття нідності, їх партії, їх замкненість у собі...Поки не вигоїться наша людина з цього стенозу, все дарма»[14] .
Туга за батьківщиною, розуміння неможливості повернення породжували роздуми про сутність більшовизму як основної причини усіх бід і нещасть.
4 березня. «Знайти дефініцію більшовицького голого терору... це навіть не терор. Головне, що це не видумана, а стихійна... Росіян будуть завжди боятися, як боялися татар, монголів, Чінгісхана, Атили...»[15] .
26 квітня. «Бухенвальд... В Бухенвальді, що став совітським табором, багато розстрілюють невинних»[16] .
14 квітня. «Над деякими будівлями гордо й демонстративно повисли їх (комуністів і їх симпатиків – А.Ф.) найдовші червоні полотнища, живцем перероблені з готових гітлерівських. Тільки замість такого зреста пишажться серп і молот»[17] .
Символічна деталь, яка розкриває глибинну спорідненість нацизму і більшовизму, як і використання Бухенвальду в якості уже радянського табору, як і людоловства ХХ століття – насильна репартація. Люди викидалися з вікон, вішались, ладні були зарубати самі себе, аби тільки не справді сліпе знаряддя чужої волі. Промовним підтвердженням цього є занотована письменником розмова з радянським офіцером.
31 липня. Ви ось силуєте нас туди їхати. Французи, італійці, норвежці, і всі, і всі, що не належать до совєтів, самі з ентузіазмом вертаються додому, і лише ми, лише всі ті, що під вами, під руськими,– поляками, балтійці, югослави, лише ми гниємо ось у цих таборах, але скоріше ми тут умремо, ніж повернемось до вас на повільне, в муках, умирання. Невже ви цього не розумієте.
– Да. Віжу... Ви наш враг... І то злосний. Нічево. Всьо равно забєром. Всєх забєрьом і спрашівать не станєм»[18] . Хворий час, хворе повітря, хворе сонце, земля у пропасниці. Живемо, але у порожнечі і по інерції», – таку характеристику часові, свідком якого він був, дає Улас Самчук 10 березня і 20 липня. А 10 червня записує:
«Хвора епоха породила хворих людей. Наш вік породив страх перед своєю Батьківщиною, перед державою. Страх замінив авторирет і владу. Страх стає на місце гідності і свободи. Боїмося бути громадянами СРСР. Бути безмовною, безправною, пониженою, гнаною істотою. Боїмося беззаконня і сваволі... не боїмося смерти. Боїмося повільного, у муках душі і тіла конання»[19] . Але і тут письменник прагне залишатися вірним правді. Він розмірковує над природою, він вбачає його причину не тільки у дійсному стані речей, а й у вихованні, у минулому української людини, навіть у генетичній спадщині, коли страх стає невід’ємною рисою національного характеру. І все ж реальна загроза «душі і тіла конання» змушує шукати рятунку. Дилема чітка і однозначна: «...або ж то схід – Сибір, каторга, смерть, або ж то захід: окен, Америка, Життя»[20] . Отже, знову на Захід... З собою вони брали лише віру, надію, гордість і незламну волю.
Віру, що «країна, де альфою і омегою діяння є страх, де плеканням цього почуття займається найбільша в світі державна установа, така країна пожирає себе і їй не вистане сили вирватися з обіймів власного маразму»[21] .
Віру в непереможність людського духу: «...світ святкує «мир» ...Ніби мир. Для нас же вічне скитання. Нас будуть далі гнати, ловити, нищити... Але ось ми все-таки живемо. Наперекір усім і всьому»[22] .
Надію: «...майбутнє зрозуміє нас і віддасть нам належне»[23] .
Гордість : «...тужимо... За рідними людьми, могилами, небом... І боремось. І любимо життя. І горді, що належимо до покоління борців, що не коримось перевазі чужої фізичної сили. Що їй не скоримось»[24] .
Волю як «саме істотне людини: «Геть доктрині! Не слова, а діла вимагаємо» людино, будь людиною!»[25] .
«Кожний час, кожна доба, навіть кожне покоління коли хоче жити буттям власного вияву, мусить спромогтися на своє питоме мислення і діяння»[26] .
«Без свободи, як без повітря, не може людина існувати... свобода – елемент людини майбутнього»[27] .
«Боротися із Правдою найневдячніше заняття»[28] .
На межі другого ісходу в чужий світ, Улас Самчук ще раз оглядається на своє минуле, дивиться на своє сучасне – зазирає в майбутнє. І в котре відчуває нерозривний зв’язок з рідною землею, з її світом, з її людьми.
Після цього він напише:
«Люблю цих моїх земляків, що йдуть у широкий світ, і радію, що доля зв’язала мене з ними. Що ми боліємо, що ми тішимось, що ми боремось... Хочу бути свідком їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі. О, як хотілося б знайти в собі силу і сказати про це більше! Біблію б дати! Книгу ісходу! Слово б пророче і міць віри та надії! І знайти таємницю рушійних сил, що керують долею країни, з якої приходимо!»[29] .
Ідеологічно-програмові статті Уласа Самчука А.Власенко-Бойцун відносить до «мурівського періоду». Він вважає їх «одним із найцінніших Самчукових вкладів у публіцистику»[30] . Загалом було написано 8 статей. Тематично всі вони пов’язані між собою. Це плани і підсумки роботи МУРу, пропаганда і заклики до єдності, визначення основних засад діяльності об’єднання, засудження групівщини, ідеологічної нетерпимості.
«Нашим святим і невідкладним обов’язком було, є і завжди буде возвеличити і утвердити наш народ живим словом у родині інших народів світу... Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно потриває, але як би воно не було, ми були, ми є і ми будемо... Чуємося міцними, віримо і вірити будемо,» – писав Улас Самчук у передмові до другого числа «Літературного зошита».
«Формуємось у націю. Вичуваємо вивершення української духовности. Період розгортання крил за нами. Передчуваємо простір, що манить до великого старту. Бути буттям людини, що чує під собою форму планети,– це значить бути українцем»[31] .
Як і в статтях «Волинського» періоду, відчувається турбота про те, щоб українці зайняли достойне місце у світі: «...нас не пускають у світ не тому, що ми не маємо чого світові сказати, а тому... що світ не хоче «ображати» тих, що нас поневолюють»[32] .
«І шлях до цього насамперед – і лише! – через велику внутрішню роботу, переборення індивідуалізму, групівщини.
– Нам треба конечно мислити, виробляти, узгіднювати та усвідомлювати самих себе, свої духовні можливості...»[33] .
«Шлях в Україну не короткий, не прямий і не легкий... Він простує також через наші душі, через наші серця, наші нерви, наш розум. Розбудова нас самих, нашого духовного єства і нашого характеру – це розбудова України»[34] .
«...відчувати себе в часі і просторі, бути свідомо історичною функцією нашого світу»[35] .
«Період дискусії за нами. Перед нами період дії»[36] . Саме в цей період Улас Самчук формулює свою вимогу синтезу мислення, сприйняття світу як основи дії: «Надходить час, коли ми мусимо стати громадянами, членами суспільства, членами нації, повірити в себе як у живу дійсність... Всі ми сьогодні однакові націоналісти...»[37] .
У Канаді Улас Самчук стає одним із співзасновників часопису «Наш вік», мистецького об’єднання українських письменників «Слово» Свій невеликий спадок – 50 тис. доларів, він передає на видання чергового числа збірника цього об’єднання. Письменник бере активну участь у згрупуванні волинян США і Канади, діяльності товариства «Волинь», Інституту Дослідів Волині. Він допомагає відродженню давніх звичаїв і обрядів, поширенню їх серед молоді, утвердженню думки про самобутність української культури. Письменник допомагає збирати кошти на видання книг про історію Волині праць Івана Огієнка, Степана Кидимника. До 50-річчя капели бандуристів ім.Тараса Шевченка укладає літопис, пише розділ до книги про кобзарство України. Публікації Уласа Самчука з’являються в газеті «Свобода», альманасі «Слово», «Літопис Волині». Він видає, окрім згадуваних, книги, які стоять «на межі мемуарних і публіцистичних жанрів» – «На білому коні» (Вінніпег – 1956р.), «На коні вороному» (Вінніпег – 1975р.), «Планета Ді-Пі» (Вінніпег – 1979р).
За неповними підрахунками А.Василенко-Бойцун, журналістська мемуарна творчість Уласа Самчука – це 112 дописів і статей[38] . І мають рацію дослідники, які стверджують, що «без неї критика його творчості була б неповна і неточна»[39] , «неповним і неточним ... був би увесь період новітньої української історії[40] .
Читать полностью: http://www.km.ru/referats/F86D223A6C8744BF9FCB8E13D95D137B
Улас Олексійович тепер інтенсивно опрацьовує третій том трилогії «ОСТ». А тим часом, в інтервалі між другим і третім томами, він написав і опублікував два романи: «Чого не гоїть огонь» і «На твердій землі» та три книжки прецінних спогадів: «П'ять по дванадцятій», «На білому коні» та «На коні вороному».
«Чого не гоїть огонь» — роман про розп'яття України між двома хижаками, про трагедію людей (українців, жидів) під залізною п'ятою завойовників, про стихійний зріст українського руху опору проти всіх окупантів землі української (УПА). Автор ще раз показав себе магістром гостросюжетного твору, повного динаміки, різноманітного іі багатоликого типажу, надзвичайних пригод, критичних життєвих ситуацій, добрих батальних сцен, оригінальних думок, цікавих діялогів і чарівних пейзажів української землі.
Як не дивно, але про український багатокорінннй рух опору під час другої світової війни, що популярно відомий як акція Української Повстанчої Армії, в нашій мистецькій літературі до появи роману «Чого не гоїть огонь» не було майже нічого. Роман Уласа Самчука зрушив цю тему з мертвої точки. І в цьому його велике значення в нашій літературі взагалі. Ми вище вже вказували, що сюжет роману гостродннамічний і розгортається в романтичному героїчно-пригодницькому плані.
Здається, хтось із критиків писав свого часу, що для української дидактично-патріотичної лектури це не пасує.
Таким критикам здавалося, що пригодницько-детективний елемент не виховує, а тільки розважає. Це звичайне наше провінційне непорозуміння. Після Винниченкової повісти «На той бік» (1924) цей елемент, цей сюжетний засіб став нашою національною власністю. Заслуга Уласа Самчука в тому, що він цей засіб уміє по-своєму використати для своїх гуманних З суспільно-патріотичних творів.
Монологи політичні, філософські, лірично-особисті відограють велику композиційно-ідейну роль в цьому романі. Ось для прикладу схвильований монолог сімнадцятирічної дівчини-жидівки, що опинилася в трагічній ситуації. Вона шукає у Якова (головного героя роману) захисту, поради, допомоги.
«Я хочу просити у вас допомоги... Ви мужчина. Ви сильний. Ви знаєте... І ви розумієте, що сталося... Ви добре розумієте, більше, ніж я, більше, ніж мій батько. Більше, ніж ми всі... Я знаю, що вам сказала Ольга... Ні, ні... Я не підслухувала — не бійтеся, але я знаю. Вона нас не любить, і ви знаєте чому... Це стара історія. Але уявіть собі: от війна, от люди йдуть кудись... Одні іуди, інші туди. їх так багато. І всі вони щось у собі несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозуміли, але я хочу вам сказати, що всі вони несуть у собі самих себе. І кожний живе сам собою... І кожний думає, що лише він є, а інших нема. І кожному болить, що він такий самітний і ніхто не співчуває йому — ніхто і ніде. А знаєте, чому це так? Бо ніхто з нас не може бути сильнішим від інших, щоб помогти тим, які йдуть разом з ним. Здається, всі люди поробилися слабими. Нема між ними більше героїв... і святих. Усі змішалися в одну масу, як пісок пустині... І тільки вітри женуть нас кудись... І ніхто не знає куди...»
Талановитий монолог. Не кожному авторові вдається схопити так вникливо почуття героя. А Улас Самчук — може. А таких добрих образів у нього багато. Туг і скарга, і благання, і філософський роздум про добу і масу людей, і фаталістична приреченість.
Тонкий і гострословий діалог, розсипаний на багатьох сторінках роману,— другий оригінальний і вельми ваговитий компонент роману. Ми не можемо тут подати зразків. Зацікавлених відсилаємо хоча б до сторінок: 13, 47, 60, 83, 181 і багато інших. На діалоги Улас Самчук першорядний майстер. Знайти йому відповідника в нашій сучасній літературі трудно.
Пейзажі, людські портрети й портрети-образи доби і людських збірнот — третя мистецька особливість роману. Ось Яків Балаба зустрічає вперше другу центральну фігуру роману Віру Ясну.
«Карі, великі, ясні, глибокі, напружені і разом свавільно-агресивні очі. залиті, як йому видалось, трагічним смутком. Таких жіночих очей Яків ще не бачив, вони видались йому дуже свідомими і дуже розумними».
У цьому першому гострому враженні схоплено всі основні риси героїні, які поволі, з розвитком сюжету, майстерно розкриває читачам автор А ось образ будинку (а може, й доби), де серед навколишньої світової трагедії пиячать і розважаються німецькі офіцери з охочими до такого дамами.
«До кінця вечора, тобто до третьої ночі, лише пили й кричали, гадаючи що співають. Військові уніформи впереміш з жіночими сукнями. Невеликий дерев'яний будинок із своїми великими затемненими вікнами нагадував корабель божевільних, що несеться на* хвилях якогось дикого рвучкого водоспаду».
Отже, роман «Чого не гоїть огонь» належить до тих кращих творів, що ними пишається наша література. Ще побрих п'ятнадцять років тому один. може, не зовсім прихильний але вдумливий критик писав про цей роман
«...мусимо признати: що це один із кращих (романів. — Г. К.) у нашому еміграційному середовищі, бо ж мистецьки досить рівний, і історично — доба і психологія її носіїв — досить вірно передставлені». (Олександер Мох).