Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Дайте визначення предмету Історія України, вкажіть на основні методологічні принципи, джерела та значення його
Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.
Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Методи вивчення історії України - правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій . Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Історико-географічний регіон – це сукупність територій, що х-ється спільністю умов, фізико- та економіко-географ. положень, господарської діяльності, історії і кільтури народів, близькістю рівня соціально-економ. Розвитку
Це галузь знань, яка досліджує процеси регіоналізації соціумів і механізми регіональнихіндетифікацій. Сам термін вживають порівняно недавно. Поділ історико-географіч. Є досить варіантним і залежить від комбінацій пріоритетів застосованих як правило в основу історико-географ. поділу кладеться комплексний принцип, що враховує як природні, г-скі та історичні чинники. Більшість укр..істориків 19-20 ст. дотримувались умовного поділу укр. земель на
Правобережну, лівобережну, слобідські, південу україну .
Щодо нечастого вживаного і розмовного поняття Західна Україна ,то ним охоплювалась разом і Галичинна і Поділля, Волинь Побужжя. Остаточно воно встановилось лише після 1921р. Інтерес до проблем укр.. територій особливо зріс у роки укр..рефолюції (1917-21рр.) Так. М. Грушевський розробляючи проект нового районування територій «укр..народ.республіка» (1918р). Відокремлював 30 укр земель (Київ з околицями, Деревлянська земля, Поділля, Брацлавщина, Подністров*я, Одеса….. )
Сучасний прихід до історико-географ. Районування територій України ґрунтується на досліджені процесів зародження, формування й розселення укр..етному із урахуванням станів його розвитку в умовах тривалої бездержавності
Узагальнена схема районування :
Правобережна Україна (київ, волинь, поділля…)
Зах. Україна (галичинна, буковина, закарпаття…)
Лівобеежна (чернігів, суми)
Південна (причорномор*я , крим)
3. Розкрийте суть основних історіософських концепцій щодо походження українського етносу
Концепції походження та часу виникнення українського народу
Існують 3 основні історіософські концепції щодо походження та часу виникнення українського народу.
1) Великодержавна шовіністична концепція. Вважають, що її основи заклав автор Київського літопису Інокентій Гізель. Він доводив, що українського народу взагалі не існувало, його історія подається як складова частина історії російського народу. Він, а також інші представники цієї концепції: Карамзін, Погодін, Соловйов виводили походження Російської держави від Київської Русі, потім Велике князівство Володимира Суздальського, Московська держава. Мавродін та Третяков стверджують, що росіяни, українці та білоруси походять від єдиного кореня. Погодін вважав що до середини XIII ст. на території України проживало великоросійське населення, які після навалу відійшли на Наддніпрянщину. Українці з'явилися тільки у XV ст. з появою козаків. Ця концепція існувала до 1917 року.
2) Радянська концепція (1917-1991 рр.). ця концепція стверджувала спільне походження трьох слов'янських народів - українського, російського та білоруського, що розвивалися в часи Київської Русі на її території.
Історія українського народу ділилася на 2 етапи:
· початок ХІІІ ст. - перша половина XVII ст. - становлення та формування української мови та народу;
· кінець XVII ст. - XIX ст. - закінчення становлення.
3) Автохтонно-автономістична концепція. Представники: Костомаров, Грушевський. Український народ е автохтоном на своїй території, тобто такий, що з самого початку виник, проживає на цій території, що і зараз. Корені його треба починати шукати з трипільської культури. Маркевич наприкінці XVIII ст. написав працю "Історія Малоросів", в якій показав відрив українського народу від інших великоруських народів і довів, що українці старші за роком виникнення ніж російський народ. Також працю по історії України написав Грушевський. Він вважає, що Київська Русь -лише частина Української держава та, що руської історії ніколи не існувало, не існує і зараз. Він вперше в історіографії бачив цілковито сформований український народ. За Грушевським предками українців були анти.Я схиляюсь до третьої концепції. Грушевський та інші історики виводили походження українського народу від слов'ян. Анти -> східні слов'яни -> Київська Русь, нащадками якої я вважаю український народ.
4. Охарактеризуйте політичний устрій та систему управління держави Антів
Першим етапом державотворення у східних слов’ян був родоплемінний устрій 1-5 ст. н.е. (роди, племена, старійшини, народні збори та інше були елементами організації суспільства). Найвищого розвитку ці процеси досягли за антів.Держава Антів- державне утворення, в якому відбувся перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва, вважається зачатком державності.
міцний племінний союз ранніх слов’ян, виник у 4-5 ст. на території України (від Полісся до Чорного моря).
Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами, ремеслом, мали зв’язки з Візантією.Чітка общинна організація суспільства заснована на військовій демократії. Антський союз складався з родів і племен, які мали свої традиції і майно, вели господарство під управлінням старшин. Плем’я мало військово-оборонну організацію. Політичні, економічні і військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загально-племінних зборах з найавторитетніших старійшин роду і управляли військом. З’явилась спадкоємність влади вождів племен. Зберігалося народне віче, на якому вирішувалися найважливіші питання (політ, економ, військові)
Військовою силою було народне ополчення.
Згодом родових вождів змінили військові князі, з’явилися постійні військові дружини, створюється апарат управління
Існувало соціальне розшарування, полонених перетворювали на рабів, використовували їх працю і торгували ними.
Літературна пам’ятка того періоду - „Велесова книга”, описує життя первісних слов’ян.Джерела права: звичаї які одночасно були і релігійними і моральними і правовими нормами.
Правила і норми язичницької релігії невід’ємні від правових норм.
Власністю племені були ліси, пасовиська, річки, озера
Власність роду (земельні наділи) розподілялася між його членами. Члени роду володіли і користувалися землею, а збори родичів нею розпоряджалися.
Власність передавалася у спадок по чоловічій лінії. Існувало поняття злочину і покарання за нього, у ряді випадків колективна відповідальність за злочин.
5. Основні підходи, які існують у сучасній історичній науці, щодо проблеми етнічного походження Київської Русі
Руську землю було започатковано десь у 6 ст. Цю державу очолив князь Кий. І етап у утворенні Русі переважали організаційні риси властивим княжим. ІІ етап 882р. за часів Олега та Ігоря (914-945) Русь вела успішні бої та війни проти сусідніх держав. ІІІ етап (980р) період розквіту- припадає на правління Ярослава. Але разом з цим періодом З*явилася ознака ПОЛІТИЧНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ . Феодальне роздроблення спричинило розпал Русі на багато дрібних князівств (ГАЛИЦЬКЕ ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКЕ, КИЇВСЬКЕ, ПЕРЕЯСЛИВСЬКЕ,…….)
Фактори політичної роздробленості а) зростання великого феодального землеволодіння б)Великі простори держави в)відсутність чіткого успадкування князівсьва г) занепад торгівлі д) напади кочівників
Термін "Русь" давніший, ніж "Україна". Є як мінімум три теорії походження цього слова — південна, яка пов'язує його з кочовими племенами роксоланів (союзу роксів-русів та аланів), північна — її прихильники вважають, що "Русь" скандинавського походження. Треті вважають, що це слово місцеве і пов'язують , його з топонімікою Середнього Подніпров'я (річки Рось, Росава тощо). Якої б теорії ми не дотримувалися, головне те, що така держава існувала і саме на території сучасної України.Назва "Україна" вперше зустрічається у літописі під 1187 p., коли Русь стала розпадатися на окремі князівства. Під цим терміном літописець розумів частину колись єдиної Русі (у літописі йдеться про смерть чернігівського князя за яким "україна много постонаша", тобто горювала). Пізніше термін "Україна" став більш поширеним і витіснив поняття "Русь". Але й до сьогодні на західній Україні він зберігся. Інколи населення цього регіону називає себе русинами.
6. Назвіть суспільно-політичні, економічні геополітичні фактори, які зумовили станов.давньоруської держави Київська Русь
У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи — Київська Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де найраніше зародилися нові соціальні явища, характерні для класового суспільства.
Київська Русь відіграла видатну роль в історії слов'янських народів. Зміцнення феодальних відносин і завершення процесів формування єдиної давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен.
Об'єднання східнослов'янських племен в єдиній державі сприяло їхньому суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, значно посилювало їх у боротьбі з ворогами Русі.
Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів, які входили до її складу або ж взаємодіяли з нею. На міжнародній арені давньоруська держава посідала одне з провідних місць. Вона підтримувала широкі економічні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Сходу і Заходу. Особливо тісними були контакти Русі з Польщею, Чехією, Болгарією, Вірменією, Грузією, Середньою Азією, країнами Західної Європи — Францією, Англією, Скандінавією, з Візантійською імперією та ін.
Виникнення Київської Русі є одним із важливих і актуальних питань української історіографії.
Важливим етапом у розвитку давньоруської держави були VIII—IX ст. Саме тоді склалося державне об'єднання — Руська земля, до якого входили поляни, древляни і сіверяни.
Зовнішньополітична ситуація, що склалась у другій половині І тисячоліття н. е., прискорювала процеси об'єднання окремих слов'янських князівств в єдину політичну організацію.
У результаті політичної, етнічної й культурної консолідації східнослов'янських племен у кінці IX ст. завершився тривалий процес формування давньоруської держави.
Водночас з утворенням і розвитком держави відбувалось і складання давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності Створена на мовній основі споріднених східнослов'янських племен і сформована в умовах єдиної держави, давньоруська мова значно пережила Київську Русь. Активність суспільного життя Русі в епоху феодальної роздробленості не тільки не сприяла обласній мовній замкнутості, а й практично виключала її.
Єдність давньоруської народності була настільки міцною, що навіть в умовах іноземного панування — монголо-татарського, литовсько-польського та угорського — в різних куточках колишньої давньоруської держави зберігалося багато спільного в мові, культурі, побуті і звичаях.
7. Охарактеризуй те соціальну структуру і соціальні відносини в Київській Русі
Часто великі князі дозволяли своїм дружинникам збирати данину з певних земель, які згодом ставали їх власністю. Спочатку ні час, ні розмір данини не були визначені, але згодом данина стала перетворюватися у феодальну ренту і державний податок. Формувався клас феодалів переважно із князівської дружини. Дружинники створювали своє господарство, розширювали його шляхом загарбань вільних земель. Васалами великого князя ставали представники місцевої знаті, багаті общинники, купці, що придбали землю, та інші. Вони мусили допомагати йому і несенням військової служби, і фінансами.
Зростання великого землеволодіння і одночасно майнової нерівності в общині, наступ на неї феодалів привели до значних змін в становищі населення, яке в той час мало загальну назву смердів. Смерди були вільними й економічно самостійними, вони передавали своє господарство в спадщину, могли виступати в суді свідками, проте закон розглядав смердів як нижчу, неповноправну групу населення. Помітне місце займали такі групи, як рядовичі й закупи.Рядович — збіднілий селянин. Він укладав договір (ряд) з феодалом про надання йому якоїсь допомоги і брав на себе певні обов’язки щодо феодала, визнавав свою залежність від феодала. Типовим різновидом рядовича був закуп. Поряд з феодально залежним і вільним населенням існували раби або холопи, яких часто називали челяддю. Так, раби виконували всілякі сільськогосподарські роботи. Раби були також цінним товаром у торгівлі зі східними країнами.В період феодальної роздробленості посилилась влада феодалів над підданими. Феодали привласнили собі право видавати закони в своїх володіннях, право судити і карати залежне від них населення.Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище селян. У ХІV—ХV ст. починає зростати грошова рента.
8. Охарактеризуйте етапи розвитку Київської Русі, її державну організацію
Серед істориків побутує думка, що перший етап у розвитку києворуської державності був "варязьким". Його особливістю було панування чужоземної політичної еліти з її об'єднавчо-централістичними устремліннями.Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком на шляху державного будівництва в Східній Європі й мало надзвичайно важливі політичні наслідки. Це був перший на Русі двірцевий династичний переворот, внаслідок якого було скинуто династію Києвичів. Саме з відомостей про взяття Олегом Києва літописці починають історію єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі.
Князювання Ігоря мало чим відрізнялось від Олегового. Коли племена деревлян та уличів відмовилися підкорятися і сплачувати йому данину, Ігор вогнем і мечем скорив деревлян. Під час повстання деревлян у 945 р. Ігоря було вбито. Його вдова Ольга жорстоко помстилася за це деревлянам.За княжіння Ольги політична структура Київської держави набуває більш чітких обрисів. Ользі вдалося утримати у покорі деревлян, і їх землі остаточно перейшли до Київської держави.
Політична ситуація в Київській державі ускладнилася за правління сина Ольги — Святослава. Святослав більшість часу проводив у військових походах, які здебільшого не відповідали інтересам Київської держави. Матеріальні втрати катастрофічно позначались на економічному житті держави.Унаслідок цього почався розпад Київської держави.Став княжити Володимир (червень 978 p.), призвела до того, що частина княжінь вийшла з покори. Свою державну діяльність він розпочав з походів. Завдяки його старанням Київська Русь з часом стала найбільшою за розмірами державою в Європі.
І все ж Русь середини — другої половини X ст. мала, хоча й обмежені, але стабільні ознаки державної організації. Політичний лад Київської Русі складали:
1. Князь і київська знать. Вони були вищими представниками державної влади. Князівські дружинники у процесі розпаду родів ставали великими землевласниками 2. Військо Військо було підпорядковане князеві, але й він залежав від нього. Саме цей чинник був основою політичної організації ранньої Київської держави 3. Влада і право Володимир, який, приборкавши місцевих князів, зосередив їх у руках своєї династії. Він спрямовував зусилля на розвиток, зміцнення та систематизацію внутрішніх зв'язків у країні.
9. Висвітліть особливості розвитку освіти в Київській Русі
Україна має давні традиції освіти. Перші школи були утворені при кафедральних церквах,вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій.
Світська освіта була нижчою за релігійну.
Основою вищої науки була грецька мова, на західних українських землях
вчили ще латині та німецької мови.Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов.
Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності,вченості і освіти в давній Україні-Русі.В 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека - Бібліотека Софійського Собору або за іншою назвою - Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг. Найвідоміші книги,це книги Святого Письма: Євангелії, Апостоли, Псалтирі. Їх читали церковнослужителі, світські люди при дворі, княжі сім’ї, їх освічене оточення тощо.
Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів була вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не досягаючи їх вершин освічені люди Київської держави в основному займаються перекладами і вивченням відомих праць. Оригінальних досягнень у філософії за
Княжої доби в Україні також невідомо, так само як і у природничих науках, а також мовознавстві. Все це вимушувало допитливих слов’ян шукати знання “на чужому полі”, вбирати його з чужих джерел.
Європейська орієнтація, вивчення і наслідування кращих зразків науки та мистецтва - такі характерні риси освіти в Україні того часу.
10. Охарактеризуйте процес впровадження християнства як державної релігії та його вплив на подальший розвиток киъвськоъ русі
Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність.. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі.
Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.
Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.
Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне".
При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були "церковні люди" - ігумен, а також паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів.
Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах.
Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.
Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності.
Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним.
Наслідки запровадження християнства.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян.
Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.
Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира з іншими монархами
Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали.
До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток.
11. Розкрийте зміст та проаналізуйте ефективність реформ князя Володимира Святославовича, спрямовані на централізацію держави.
Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію “племінних княжінь” і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територія була розділена на уділи. Врядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем “Великого князя”.
Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатації населення. Дружинники давали клятву “вірою і правдою” виконувати волю князя.
Внаслідок релігійної реформи з 988-989рр. почалося утвердження християнства як державної релігії.
Судова реформа розмежовувала світське княже й церковне судочинство. Для цього було запозичені норми візантійського права, об’єднані у збірниках “Номоканонах”.
12. Висловіть головні причини роздробленості Київської Русі
Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами появились суперечки за великокнязівський престол.Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії.По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав.
Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Автори тет і популярність Володимира Мономаха дали змогу по сісти київський престол його сину — Мстиславу.
Київський князь Мстислав із ди настії Мономаховичів (1167—1170) намагався посадити в Новгороді свого старшого сина. Суздальський наступник — Андрій Юрійович розцінив це як пряме втручання в справи північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий похід: у 1169 р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. У 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років.
Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста. Сам Володимир Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька - за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель - період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств,
У 1199 Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців, активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман Мстиславич загинув у Польщі.
По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича
У 1264 р. Данило Галицький помер. Князем став його син Лев І.
У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев ІІ та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя, споріднений Романовичам по жіночій лінії. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.
13. Визначте спільне у суспільно-політичній організації та державному устрої Галицько-Волинського князівства та Київської Русі.
Державний лад Галицько-Волинського князівства ніби був схожий на устрій Київської Русі, але у функціонуванні, повноваженнях та компетенції роль князя, ради бояр, віча була дещо іншою.Князеві королю належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу як суверен, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами податки, карбування грошей. Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством, особливо в Галичині, де боярський клан сформувався з місцевої земельної аристократії, ще родоплемінних часів. Політично сильні князі Данило Романович вели з ними криваву боротьбу, а слабші потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства є дуумвірат — одночасне правління двох князів: одного на Волині у Володимирі, другого — м Галичині Галичі, Львові, Холмі. Йдеться про співправління Данила і Василька Романовичів, Льва I Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія і Лева II Юрійовичів.Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася найбільш впливовими боярами, які прагнули обмежувати або регулювати владу князя. До її складу входили найбільші землевласники бояри-аристократи, галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя княжого двору теж всі походженням з боярського стану. У часи занепаду влади князя бояри очолювали державу, наприклад, Володислав Кормильчич в роки малолітства Данила Романовича або Дмитро Детько після смерті Юрія II.Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спарадично — або стихійно, або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала і до XIV ст. звелася нанівець.
14. Визначте передумови обєднання Галичини і Волині в єдину державу, охарактеризуйте етапи її розвитку.
Під ударами монголо-татарів Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників князівства, і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло не стільки внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок місцевого розвитку, а пізніше — обєднання двох князівств Галицького і Волинського.
У Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала Русь. У 980—990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилось населення. Ця держава обєднувала тільки етнографічні українські землі. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.
Особливості державного устрою Галицько-Волинського князівства: 1. держава тривалий час не поділялась на уділи;лише по смерті Данила вона розпалась на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись; 2. влада фактично перебувала у руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним.
15. Визначте особливості державного життя України за литовсько-польської доби
Оскільки на величезних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, а від того зросла потреба у великій кількості урядовців-чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.
Це сприяло тому, що в литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько-українську мову й давні закони, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України-Русі. Політична структура країни: а) духовне життя б) культурне життя в) матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві.
Державною мовою в Литовській державі стає русько-українська мова з її розвиненою літературою-літописами, церковними житіями тощо. Головним зводом законів литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько-українською мовою.
Та скоро над Литвою нависла загроза її поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося в 80-х рр. ХIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Київську унію 1385р. І династичний шлюб королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.
Кревська унія, укладена між Польщею та Литвою навертала литовців у католицизм, а землі Литви і України "на віки вічні" приєднувались до Польщі.
Протягом XV - XVI ст. Польське королівство перетворилось на шляхетську республіку. Влада короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату, в якому засідали магнати (великі землевласники) та представники королівської адміністрації, і палати послів (складалась з посланців сеймиків, - органів самоврядування феодалів воєводств). Виборному королю заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму.
16. Проаналізуйте суть змін у стані освіти, які відбулися на укр.землях з середини 14-17 ст.
Розвиток освіти в Україні, починаючи з ХІV ст., відбувався у складних соціальних і національно-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського спочатку не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Тут продовжували діяти православні школи, традиції яких склались у період Київської Русі і викладання в яких велося церковнослов’янською мовою. Але поступово, у процесі зближення Литовської держави з Польщею у князівстві посилюються польські впливи. Як наслідок навчання у чужій школі у середовищі литовської й української шляхти почалося культивування презирства до рідної мови.
На українських землях давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність власної вищої школи. Як правило, школи існували при церквах і монастирях, де навчались переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти. Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою – часослов. В Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. створюваються протестанстські та соцініанські школи, які пропагують реформаторські ідеї
Єзуїти відкривали свої школи та колегії, які мали два відділи: нижчий і вищий. Чільне місце в них посідала латинська мова. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії – у Ярославі (1575), Львові і Луцьку (1608), Києві (1647)
Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою “семи вільних мистецтв”, яка поділялась на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа, як і більшість шкіл того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість.
Разом з тим, навчання будувалось таким чином, щоб випускники школи за рівнем освіти не поступались тим, хто закінчив католицькі та протестантські школи. У зв’язку з цим в Острозі значну увагу приділяли вивченню латини, За навчання у братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможніх батьків навчалися безкоштовно. Найголовніша увага приділалась вивченню слов’янської та української книжної мов. У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Викладання не у всіх школах було однаковим і визначалося можливостями братствю.
17. Охарактеризуйте роль братських шкіл та києвсько могилянської кології у збережені культури
З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому в значній мірі сприяло зростання економічного значення міста. Петро Могила заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчались “сім вільних мистецтв” і більше уваги приділялось латинській мові. У 1632 р. братчики примусили П.Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.
Школа отримала назву Київської колегії і за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ, здійснених П.Могилою, стало введення викладання у колегії та багатьох братських школах латинською мовою, яка становила невід’ємну ознаку освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи.
У колегії викладались також старослов’янська, книжкова українська, польська та грецька мови. Крім того, у програму П.Могила ввів викладання “семи вільних мастецтв”. Викладались також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.
Все ж рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Вона продовжувала залишатись центром українського культурного життя. За свідченням лубенського полковника І.Кулябки, освічених людей не вистачало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів.
У 1768 р. з його ініціативи почалося навчання грамоті й військовій справі понад тисячі козацьких дітей. З другої половини ХVІІІ ст. для дітей старшини створювалися закриті учбові заклади – пансіони та інтернати, в яких викладали переважно іноземці. На Запорожжі у 1754-1758 р. існувала Головна Січова школа для дітей переважно заможних козаків і старшини. За змістом навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладів Російської імперії. Головну масу студентів становили діти старшини, духовенства, заможних казаків
18. Окресліть комплекс факторів, які спричинили національно визвольну війні укр. народу під проводом Б. Хмельницького
Причини Національно-визвольної війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:
1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.
2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.
3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях; зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти;
Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.
Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654—1655pp.) визначився допомогою Україні Росією в боротьбі з Польщею. Четвертий період (1656-1657pp.) — укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.
Військові дії, перші успіхи та невдачі в ході Визвольної війни
- 5-6 травня 1648 р. – перша битва на Жовтих Водах - Б. Хмельницький пе реміг поляків;
- 15-16 травня 1648 р. – битва під Корсунем - зустрі лися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків, були звільнені території правобережної країни – Брацлавське, Київське, Подільське воєводства. До козаків приєдналось багато селян та війна набуває рис селянського характеру;
- 12-14 вере сня 1648 р. – битва під Пилявцями - Хмельни цький переміг, 80-тис військо поляків зазнало поразки. Хмельницький дійшов до Львова, але Львів не взяв, замість нього – 200 тис. золотих;
- влітку 1649 25-тис. польське військо, яке очолив сам король, виступило на Волинь. 15 серпня поляки зазнали величезних втрат під час військових дій. Але кримський хан вступив у переговори з польським королем й поставив ультиматум Хмельницькому. 18 серпня 1649 р. – підписано Зборівський мир. За цим договором Хмельницький отримував 3 воєводства;вирівнювалась у правах католицька та православна церкви; хан міг збирати податки на території Укр., брати в полон українців. Договір тривав до 1650р.
- 29 че рвня 1651 р. – битва під Берестечком – найбільша битва, в якій Хмельницький отримав поразки, жертви – 30 тис. козаків. Б.Хмельницький потрапив в полон на 10 днів, тимчасово військом командував І.Богун. В цей час Януш Радзивіл захопив Київ ;
- 28 вересня 1651 р. – Білоцерківсь кий мир, за яким Хмельницькому залишалось тільки Київське воєводство, реєстр – 20 тис. козаків, гетьман підпорядковувався королю, заборонялось мати зносини з іншими державами;
- 1 травня 1652 р. – битва під Ба тогом - перемога коза ків, 30 тис. військо поляків зазнало поразки. Московський цар не поспішав з допомогою, тоді Хмельницький підписав угоду з Молдовією. Тимоша Хмельницького було поранено й він загинув – це була велика драма для Богдана Хмельницького.
- У серпні 1653р. Ян Казимір з 30 тис. військом виступив проти Б.Х. – битва під Жванцем.
19. Проаналізуйте головні етапи становлення української козацької держави Війська Запорозького в ході війни під проводом Б. Хмельницького.
В ході війни 1648-1654рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і в першу чергу права на власну державність. Проблема побудови держави постала уже на першому етапі війни. Б.Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але перші невдачі під Зборовом 15-16 серпня 1649р. змусили Б.Хмельницького укласти договір про мир, визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав “Декларацію ласки Й.К.В. __ Війська Запорозького”, якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.
У ході Національно-визвольної війни 1648-1654рр. частина України Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводство отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити і ліквідувати цю незалежність.
20. Проаналізуйте еволюцію соціальної структури козацько-гетьманської держави у період з 1648 до кінця 18 ст.
Формування основних принципів національної державної ідеї відбулося, можливо, під впливом тієї патріотичної атмосфери, у якій опинився гетьман у Києві, де його зустрічали
У 1649—1650 pp. всю підвладну йому територію було поділено на округи — полки, а їх — на сотні. Полковники, сотники і міські отамани мали військові ранги і поряд з військовими обов'язками несли цивільну службу в адміністрації, фінансовій управі й суді. Було організовано різні ланки державного апарату. У державі склалися власні фінансова, митна і податкова системи. Податки вперше почали надходити до Державного скарбу Війська Запорізького. Здійснювалося карбування власних українських грошей.
У містах діяли органи самоврядування: у великих — магістрати, у менших — ратуші.
Однією з найважливіших справ державного будівництва було військо, основу якого становило реєстрове козацтво. Українська держава мала власну символіку — прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом.
Найвищим органом влади вважалася Генеральна Рада Війська Запорізького.
До складу Ради входили у першу чергу генеральна старшина і полковники. У ній також брали участь сотники, представники військового товариства та міської адміністрації, а також вищого духовенства.
Рада ухвалювала законодавчі акти, розв'язувала всі адміністративні, господарські, військові та зовнішньополітичні справи, була верховною судовою інстанцією, перебирала на себе функцію обрання й усунення гетьмана.
Могутня влада концентрувалася в руках гетьмана. Він очолював адміністрацію, військо, фінансову і судову системи, скликав ради, видавав нормативні акти — універсали, вів дипломатичні переговори. Йому підпорядковувалася Генеральна канцелярія, до складу якої входили старшини, яких обирали на козацькій раді. Це — генеральний писар, обозний, два осавули, двоє суддів, а також підскарбій, хорунжий і бунчужний.
Чимало Б. Хмельницький зробив для зміцнення міжнародного становища української держави. Ще 1648 р. він зав'язав стосунки з Туреччиною, що було потрібно з огляду на союзника України — кримського хана — васала турецького султана. Улітку 1650 р. Хмельницький погодився на прийняття турецького протекторату. Щоб відвернути увагу хана від Москви, Б. Хмельницький запропонував йому спільний похід у Молдову, бо розумів її значення як торговельного шляху до Туреччини. Похід було успішно проведено у вересні 1650 p., і молдавський господар В. Лупул був змушений укласти союз з Україною та заручити свою дочку Розанду із старшим сином гетьмана Тимошем. Старша дочка Лупула була одружена з литовським князем Я. Радзивілом. Завдяки родинним зв'язкам із впливовим литовським магнатом Хмельницький сподівався досягти на майбутнє нейтралітету Литви.
21. Сучасні наукові погляди щодо причини часу виникнення соціальної бази і соціальної структури українського козацтва
Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.
Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.
Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.
На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.
Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних …
Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.
22. Висвітліть умови прийняття Переяславського договору, визначте суть Березневих статей та їхнє значення в контексті українського державотворення.
Підписані 27 березня 1654р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні чолобитні статті Б.Хмельницького фактично являли собою конституцію. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:
в Україні зберігався військово-адміністративний устрій залишалось в силі звичаєве судочинство реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чоловік стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів.
Ці та інші положення закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Разом з цим вони передбачали збереження державного суверенітету України.Війська Запорозького.
Визначте суть і наслідки поступового обмеження автономії Лівобережної України в складі Російської держави друга половина XVII ст..
З 1687р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи називають московським періодом її існування 1687-1764рр.. царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та інших адміністраторів, перетворювати козацькі полки не регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди губернською формою правління тощо.
23. Проаналізуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі
Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши владу неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень. «Щоденно працювати повинні як зимою, так і влітку»,— говориться в багатьох інвентарях першої половини XVII ст.
Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення “не залишити тепер жодного ляха на світі” спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни.
Селяни, ті ватагами йшли до Хмельницького або збиралися у полки та йшли „чистити Україну". Сі полки, чи як їх звали загони, були чималі: у Кривоноса було тисяч 20 або 30, а в инших по 1-2 тисячі.
Повбивали на Заднепров'і тисячі єврейських душ"... Відомості, які дає Ганновер повністю збігаються з описами подій іншими сучасниками, які дають і число загиблих. Грушевський в своїй книзі „Хмелніччина в розквіті" говорить про дві тисячі євреїв убитих в Чернігові, 800 в Гомелі, декількох сотнях в Сосніце, Батуріне, Носовке і в інших містах і містечках. В результаті цього стихійного погрому, на Льовобережьі в декілька тижнів літа 1648 років зникли всі поляки, євреї, католики а також і ті з нечисленної православної шляхти, які симпатизували полякам і співробітничали з ними. Православний шляхтич і ярий прибічник Польщі, Ерліч, залишив цікаві описи подій того часу. Зокрема, він детально описує повстання жителів Києва, під час якого в Києві було вирізане все, що так чи інакше мало відношення до Польщі і були зруйновані костели і католицькі монастирі. Уціліли лише ті, хто сховалися в православних монастирях або були у складі польського Київського гарнізону.
Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було “бунтівною черню”, яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над “винними й невинними”. На Вишневецького Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків мучив, лупив, на паль сажав, і инші нечувані муки задавати. А хто згадає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, про те, як безчестили жінок і доньок, били, глузовали, казали робити тяжку працю панщину, то не диво буде, що назбиралося злости і в сих повстанцях.
В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).
24. Проаналізуйте в історико етнічному контексті особливості процесу обмеження та ліквідації царським урядом автономії україни
Після смерті в 1734 р. гетьмана Данила Апостола цариця Анна Іванівна не дозволила обрати нового гетьмана. Україною стало керувати Правління гетьманського уряду. Але з воцарінням у 1741 р. Єлизавети Петрівни політика щодо України стала лояльнішою. У 1747 р. з'явилася царська грамота з дозволом обрати нового гетьмана.
Катерина II, ставши у 1762 р. російською царицею, поставила метою уніфікувати систему управління по всій країні, скасувавши особливості, що були в Україні, Ліфляндії, Фінляндії, перетворити ці території на звичайні провінції Російської держави. У 1764 р. Катерина II, скориставшись з того, що серед старшини поширилась агітація за те, щоб просити уряд зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських і зберегти весь автономний устрій, викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за «зраду» змусила написати просьбу про увільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано.
В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління Лівобережною Україною створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев, що одночасно був і «головним малоросійським командиром». У «Секретном наставлении» даному Румянцеву, Катерина II наказувала вести лінію н повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст».
Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично урівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена. Феодально-кріпосницький лад досяг свого апогею
25. Дайте характеристику процесу остаточної ліквідації автономного устрою Гетьманщини у другі половині 18 століття.
У сер. ХУЛІ ст. в Україні було відновлено гетьманство. Це сталося під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком О. Розумовським, який переконав її розпустити "Правління гетьманського уряду" і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750—1764).
Новообраному гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Відання її справами та зносини з нею на деякий час були передані з Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, в усій Гетьманщині запроваджено загальноімперську митну систему.
За правління К. Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську запровадили однакову уніформу та озброєння, систематичне військове навчання для козацької молоді. У 1760 р. гетьманський універсал визначив новий порядок судочинства, який, щоправда, відповідав інтересам старшини й шляхти.
Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Так, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і водночас ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У 1760 р. він видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого.
Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, відігравав помітну роль при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка, подібно до Польщі, перетворилася на спадкову велико-земельну шляхту.
Коли до влади в Російській імперії прийшла Катерина II, К. Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини та встановити спадковість гетьманства. Однак прохання відхилили. Натомість 10 листопада 1764 р. Катерина II видала Маніфест про ліквідацію гетьманства. У тому ж році було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786), яка спрямувала свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії.
Наступним кроком царату стало зруйнування Запорізької Січі. По-перше, в імперії не виникло сумнівів, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів. По-друге, не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя, а головне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовували демократичні, республіканські традиції, які явно суперечили загальноімперським порядкам.
4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала на турецькому фронті, російські війська несподівано оточили Запорізьку Січ і зруйнували її. Почалися арешти запорізької старшини й конфіскація майна заможних козаків. Військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування.
Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися .в підданстві Російської імперії, утворили т.зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. переселили на Кубань.
Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат приступив до скасування решток автономних прав України. У 1781' р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей самий час втрачає значення Малоросійська колегія, яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У1783 р. скасовано давній військовий устрій; козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі.
Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину, але такі дії були поодинокими й істотно не впливали на загальну ситуацію.
26. Зясуйте якими були особливості процесу українсько національного відродження на західноукраїнських землях 18-19стол
Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу.
За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство.
На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Відносини владних структур імперії та українського національного руху були досить своєрідними. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення. Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут розгорталися польські та угорські національні рухи. Водночас імперська влада тлумила український національний рух, не бажала його посилення і розглядала лише як засіб ослаблення інших рухів.
Важливе значення для західноукраїнського відродження мали культурні впливи у Наддніпрянщині. Галицьким русинам було би дуже важко вистояти в боротьбі за свої національні права без допомоги зі сходу – поезій Т.Шевченка, досягнень з історії, мовознавства, етнографії українського народу.
Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими розпочали пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст.
Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Спричиняли це, передовсім, несприятливі умови та утиски українства в Наддніпрянщині російською владою. Проте сам факт переходу першості зі сходу на захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням того, що одним із здобутків українського руху стало розуміння того, що український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і майбутнє.
27. Еміграція-це переміщення з певних територій на інші землі.
З метою постійної або тимчасовою перебування. Етапи: 1)19ст.2)кінець 19ст-початок20ст.3)середина 20рр по початок 40рр.4)від 40рр до 90рр. Перша половина 20 ст. переселення:Самарська,Саратовська и Укр. губернія, південно-зах. сибір. 1882 губернатор примор’я видав указ про безкоштовний перевіз укр. сімей параплавом из одеси в країни азії, північ казах, півден сибіру:(86тис).В результаті евакуації середньої азії було переселено 2млн політ еміграція це припадає на 18-20рр. Міністри ЗУНР були переселені по політ мотивам мас. еміграції до північ Америки можно поділити на 3 етапи :1)початок 2 світ війни(назив основна десятка)2) з 20рр 19 ст.3) повоєнна еміграція. В 1890р почалася масова еміграція в Канаду (сільського господарська еміграція.) 1897р перші укр. в Бразилії (47тис) .1917р українці Канади и США почали зібрання грошей на школи и за допомогою укр. еміграція в 2001 р біло затверджено програму «закордонне українство»
28. Порівняйте особливості етнополітики Російської та Австрійськрї імперії щодо укр.питання
Поділи Польщі призвели до того, що з ліквідацією державних кордонів між Ліво- та Правобережною Україною, створилися сприятливіші умови для розвитку українського народу як у господарській, так і в духовній сферах.
Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654 pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі українські землі й зайнявши всі адміністративні посади — воєвод, старост, каштелянів та ін.,— по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень.
Соціально-економічне гноблення доповнювалося жорстоким націонаціонально-релігійним гнітом. Використовуючи зраду найбільших українських магнатів і частини вищого православного духівництва, польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.
Та, незважаючи на жорстоке національне і релігійне гноблення, полонізувалась і окатоличилася лише верхівка українських феодалів. Основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям. В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.
29. Здійсніть порівняльний аналіз соціальної модернізації України в Російській та Австрійській імперіях наприкінці 18- на початку 20 ст.
На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міцнішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих випробувань.
Вторгнення Наполеона. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, що- правда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій.
Повстання декабристів. Багато царських офіцерів, які брали участь у наполеонівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок. Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утвори- ли таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встанов- лення конституційного правління.
Перше таке товариство — «Союз порятунку» — було засноване у Петербурзі 1816 р. Десь через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи. Таким чином, Південне товариство до 1825 р. з майже ЗО офіцерів-змовників зросло до близько 160.
Члени Товариства об'єднаних слов'ян не поділяли централістських упереджень Пестеля, схиляючись до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах. Але хоч і серед проводу «Об'єднаних слов'ян» були українці, сама Україна не фігурувала в числі членів майбутньої федерації.
Смерть Олександра 1 в грудні 1825 р. зненацька застигла ідеалістично настроєних революціонерів-дилетантів як Північного, так і Південного товариств. Подолавши глибоку розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всіх його провідників заарештували. На Україні Південне товариство мало трохи більший успіх.
Було очевидним, що поляки не зможуть перемогти без підтримки народу, тобто українських селян. Намагаючись заручитися допомогою настроєних проти царату росіян і українців, поляки проголосили знамените гасло: «За нашу і вашу свободу». Проте, щоб переконати українське селянство стати на бік ненависних польських панів, потрібно було щось більше, ніж гасла. Деякі польські повстанці закликали звільняти кріпаків і цим привернути селян на свій бік, але більшість шляхти відкинула цю думку. Як наслідок, селяни Правобережжя переважно трималися нейтральних позицій, у той час як деякі скористалися нагодою помститися польським панам. У 1830—1831 рр. багато польських селян також відмовилися підтримати шляхту, демонструючи тим, що навіть у польському середовищі національна свідомість і почуття солідарності ще не проникли в маси. До середини 1831 р. повстання було придушене. Але ще багато років після нього таємні польські товариства організовували змови проти царя.
Треба сказати, що в цих змовах і повстаннях було дуже мало спільного з долею українців як таких, хоч і відбувалися вони на українській землі. Вже сам цей факт промовисто свідчив, наскільки невиразною й малозначущою стала в Ро- сійській імперії початку XIX ст. політична вага України та українців.
30. Якими були передумови ств. Укр..політичних партій в Надніпрянській україні на поч. ХХ ст..
На початку 20ст на Наддніпрянщині зявляються перші укр. Політ партії. Передумовами до активізації нац. визвального руху й утворення партій стали(1900-1901): 1)відбуваеться багато антипомищицьких віспу пив селян на селянських протестів. Оскільки в україні селянство становило найбільший прошарок населення, то селянська прихильність до партії підвищувала їхню популярність.2)криза 1900-1903р відчутно погіршила становище пролетаріату, що сприяло поширенню в його середовищі ідей соц. Справедливості та зростання популярності партій, які їх висували.3)загострення нац.-визвольньного руху перед 1 рос. Революцією(1905-1907)порадило багато нових політ утворень- партій. Основною партією котра спричинила утворення новіх партій біла партія РУП. Політ програма революційної політ партії(програма «Самостійна Україна»)Проголошувала: українське самастійнитство на засадах радикалізму, боротьбу проти царизму.
Невдовзі в 1902 від РУП відкололися група активістів, які заснували УНП, яка виступала за повну нац. незалежність україни.
В 1904 утворилася УРДП(Ураїнська Радикал-демократична партія), яка виступала за надання автономії Унраїні в складі перетвореної на конституційну монархію Росії.
31. Висвітліть укр. питання в європейській політиці напередодні першої Світової Війни
Першу світову війну розпочали два воєнно-політичні блоки - Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) - з іншого.
Війна велася за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. Війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний характер.
Суть «українського питання», яке постало в тогочасній міжнародній політиці, полягала у відсутності на населених українцями територіях Європи незалежної української держави, територіальній розчленованості України, незадовільному матеріальному і національно-культурному становищі її населення. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації міжнародних відносин в Європі, що підштовхувало два воєнно-політичних блоки до конфлікту.
В стратегічних планах Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергового значення.
До того часу, поки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителі претендували на Наддніпрянську Україну. Про це свідчив досвід XIX ст., так було і напередодні Першої світової війни.
32. Визначте, у чому полягала своєрідність політичної обстановки в Україні після повалення саможержавства у 1917 році?
Російський царизм не витримав випробувань Першої світової війни. Загострення суперечностей привзело до лютневої 1917р. демократичної революції. Самодержавство було знищене. Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.
Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського .Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим. У травні 1917 р. Центральна Рада зробила спробу знайти спільну мову з Петроградом із питань автономії. 10 червня 1917 р. Комітет Ради ухвалив Перший Універсал Центральної Ради, головною ідеєю якого став автономний лад в Україні, проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада.Також були створені 2,3,4 універсали, основні положення яких зводились до незалежності України.
33. Назвіть та проаналізуйте етапи укр.державотворення 1917-1920рр.
Важливий історичний період формування української державності – це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.
В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).
Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.
Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).
І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.
Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.
34. Визначте основні напрями державотворчої діяльності директорії УНР, на скільки вона була ефективна?
Федір Швець — 15 листопада 1919 Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Володимир Винниченко — голова Директорії Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії Панас Андрієвський, Андрій Макаренко, Євген Петрушевич. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав.
26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян.
Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР.
Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.
35. Визначте роль і місце Укр. Центральної Ради в процесі укр. державотворення
4 березня 1917 року в Києві, за ініціативи Товариства українських поступовців, утворюють Українську Центральну Раду. Одним із перших програмних документів Центральної Ради був виданий нею 10 червня 1917 року «1 Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого». У ньому проголошувалась автономія України. Висловлювалася надія, що національні меншості, які живуть на території України, теж будуватимуть автономний устрій. видання Універсалу свідчило про крах політики Тимчасового уряду, який не мав сили зупинити наростаючий український національний рух. Перший український уряд очолив В.Винниченко. 3 липня 1917 року Центральна Рада опублікувала 2 Універсал.
У ньому проголошувалося, що вона, «з задоволенням сприймає заклик уряду до єднання». Центральна Рада стала єдиним найвищим органом демократії в країні.7 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила 3 Універсал: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою.
У цьому Універсалі була накреслена програма політичних та соціально-економічних перетворень в Україні, а саме ліквідація приватної власності на землю, 8-годинний робочий день на підприємствах, контроль над виробництвом, скасування смертної кари, запровадження судової реформи, гарантія демократичних свобод, персонально-національна автономія для національних меншостей.В ніч на 12 січня 1918 року Михайло Грушевський оголосив останній 4 Універсал, яким проголошувалася «вільна Українська Народна Республіка», самостійна, «від нікого не залежна, суверенна». УНР закликала усіх громадян «стояти непохитно на стороні добутої ворогів селянсько-робітничої Української Республіки».
Центральна Рада мала значні заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого існування вона пробудила націю від рабської покори й пасивності, підняла на боротьбу за відродження давно втраченої державності, проголосила Українську Народну Республіку. Саме з неї було закладено основи майбутнього політичного суспільного й економічного ладу вільної й незалежної України на засадах демократії, свободи, справедливості.Українська Центральна рада була спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційним парламентом України, який керував українським національним рухом. Проголосила незалежність України.
Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.
36. Розкрийте зміст внутрішньої політики гетьмана павла скоропадського(здобутки і недоліки
Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.
Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.
У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.
- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державіпоміщицького землеволодіння.
Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.
В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.
При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.
Основними причинами падіння гетьманату були:
- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;
- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;
- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;
- вузька соціальна база гетьманату;
- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;
- скрутне становище трудящих;
- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;
- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні
37. Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної ради та гетьманату в контексті розбудови укр. державності
Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко міністром освіти - відомий український політик М. Василенко..Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо).Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний;
відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.
В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.
Проте, поряд із серйозними недоліками, що їх виявила УЦР у своїй діяльності, треба зауважити на безсумнівному значенні діяльності цього уряду як для історії українського державотворення, так і для практики сучасного державного будівництва. І це обумовлюється, передусім, тим, що УЦР чітко заявила про права українського народу на свою власну державу, культуру, мову. Всі ці права УЦР намагалася відстоювати не революційним, а еволюційним, парламентським шляхом, який, як виявилося, був приречений на поразку. В цілому ж, як доводять наукові дослідження, діяльність УЦР сприяла національному відродженню шляхом визначення великої, благословенної мети - утворення української державності, розбудови вільної, незалежної України.Отже, в діяльності гетьманату П. Скоропадського, як бачимо, були досягнення і прорахунки. Наголосимо на тому, що своїм «Актом про федерацію з небільшовицькою Росією» гетьман перекреслив головні здобутки на шляху державотворення, оскільки цей «акт» означав фактично офіційне скасування державної самостійності України.
38. Дайте порівняльну х-ку підходам до вирішення етнонаціональних проблем в Україні Центральною Радою , Гетьманськийм Урядом та директорією УНР.
Обґрунтовано, що визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики в досліджуваний період мали погляди політичних лідерів, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення.Зазначено, що вперше в історії України етнонаціональні питання знайшли своє законодавче закріплення у нормативно-правових актах Центральної Ради та Директорії, які були досить систематизованими й безпосередньо торкалися забезпечення самовизначення української нації та національних меншин.Вказано, що одним із найвагоміших здобутків діяльності Центральної Ради є законодавче закріплення інституту національно-персональної автономії, який може виступати базою для розроблення законопроекту «Про національну-культурну автономію в Україні». Зважену національну політику Центральної Ради можна вважати вдалим проектом для сьогодення. Доведено, що етнонаціональна політика П. Скоропадського спрямовувалася на підтримку розвитку української нації та національних меншин, хоча нормативно-правове регулювання етнонаціональних питань гетьманатом П. Скоропадського не відрізнялося впорядкованістю та систематизованістю .
39. Проаналізуйте діяльність уряду Західноукр. Народної Республіки, визначте роль і місце ЗУНР в історії державотворення
19 жовтня 1918 початок існування ЗУНР.Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним — з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені судом за вчинення злочину.9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний Секретаріат у складі: К.Левицький — прем'єр. справи;Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. Українська Національна Рада уповноважила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною.
Проте, там уже палахкотіла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом С.Голубовича.Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла Передвступний договір про об'єднання всіх українських земель в одній державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу — Державному Секретаріату. Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі Винниченко проголосив обєднання УНР і ЗУНР.Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася.Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.
40. Визначте причини поразки укр.ніціоналдьного руху на зіхідно укр землях 1918-1919 роках
Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище. Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет ЦВК, який вирішив боротися під знаменом соборної України.
Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками конаючої Габсбурзької монархії. ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких воєнно-політичних та міжнародних умовах. Уже наступного після Листопадового зриву дня поляки домоглися відчутних успіхів. 13 листопада 1918 р. їх війська захопили Перемишль і організували перекидання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею. Розпочалася українсько-польська війна.Визначте причини поразки українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918 – 1919 рр.
Польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечувала всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА. Почався останній відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.
У звязку з неможливістю тримати фронт проти переважних сил польських інтервентів, 16—18 липня 40—45 тис. бійців УГА переправилися на лівий берег Збруча, в УНР, де їм судилося продовжити свій тернистий шлях. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До вязниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували.
Отже Західноукраїнська Народна Республіка існувала більше 8 місяців. Головними причинами поразки були значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 млн. поляків, та підтримка останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об'єднати їх із землями УНР чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням.
41. Назвіть та про аналізуйте причини поразки укр. національного руху 1917-1920 рр.
Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:
1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.
2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.
3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.
4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.
5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.
6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.
7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).
8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.
9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).
10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.
11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.
12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".
13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.
14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.
Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.
42. визначте особливості процесу входження україни до складу срср
У грудні 1922 p. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 p. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір.
Зміст Союзного договору полягав у тому, що:
а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз;
б) до компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і поштово-
телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;
в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.
Остаточне юридичне оформлення Радянського Со юзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.). З'їзд прийняв Конституцію СРСР, яка складалася з двох частин. Вона закріпила право кожної респуб ліки на вільний вихід із Союзу, установила, що тери торії республік не можуть бути змінені без їхньої зго ди. Через те, що реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії, суверенні права залишалися фіктивними.
У процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено «автономіза цією». Республіки фактично втратили свою неза лежність і поступово перетворювалися на звичайні ад міністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнював ся з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відом ствами, що знаходилися у Москві.
Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах ко лишньої імперії. Але політика більшовиків у націо нальному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітар ною централізованою імперією.
43. Охарактеризуйте політичне і соціально-економічне становище України в перші роки після завершення революції та громадянської війни.
Економічне становище України було надзвичайно важким. Майже 7 років воєн і громадянської смути довели Україну до стану руїни. Загинуло близько 1,5 млн. осіб. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. У 1921 р. промислове виробництво становило лише 5–10 % довоєнного. Не працювали цілі галузі виробництва.
Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи. Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика „воєнного комунізму”. Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Заборонялася приватна торгівля і запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов’язкова трудова повинність. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку.
Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. Війна, „воєнно-комуністичні” методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.
44. Причини проведення українізації
Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.
Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.
45. Проаналізуйте особливості проведення колективізації сільського господарства та індустріалізації в украхні, якими змінами у соціальній структурі суспільства ці процеси супроводжувалися
Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів).
Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.
У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.
Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.
Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.
“Ліквідація” набрала різних форм:
1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.
2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).
3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.
Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.
Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.
Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.
46. Назвіть причини охарактеризуйте політичних репресій в україні
Першим політичним процесом стала так звана "Шахтинська справа" (1928 p.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колишніми її власниками. За даними звинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати грунт для нових репресій. План Сталіна полягав у тому, щоб використовувати створені через власну політику труднощі і провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.
"Шахтинська справа" зачепила до 1000 чоловік. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші - повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними за всіма статтями обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання - розстрілу, більшість була укладена на термін від 4 до 10 років.
Через два роки після завершення "шахтинської справи" був організований новий процес, буржуазно-кадетської "Промислової партії". Стверджувалося, що організація налічувала до 2000 чоловік. На цей раз на суді всі обвинувачені змушені були визнати себе винними, 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і «Шахтинська справа», також були сфальсифіковані.
Одним з перших в Україні був політичний процес у справі "Спілки визволення України" (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. їх звинувачували в підготовці терористичних актів. Всі звинувачення грунтувалися на свідченнях підставних свідків. Жодних документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду "члени СВУ" отримали різні терміни ув'язнення.
У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру" (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Всіх 50 "членів УНЦ" у позасудовому порядку прирекли до різних термінів ув'язнення. Пізніше 33 з них були засуджені повторно.
Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова - одного з керівників Компартії, відбулося 1 грудня 1934 той же день за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", яка ліквідувала будь гарантій прав обвинувачених по цієї категорії справ. Термін розслідування зменшувався до 10 днів, звинувачення повинні бути вручено за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін. Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. Відразу ж було "викрито" велику кількість "терористів" у Москві, Ленінграді та Києві. Розглядалися Максимальний термін позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з
Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було "розкрито" більше 100 різних "центрів", "блоків", "організацій". За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовані багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру "Березіль" Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (До 500 українських письменників).Особливо страшний удар отримали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював І. Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10.
47. Визначте особливості суспільно політичного і національного руху на західноукраїнських землях у складі польської держави
Перша світова війна, іноземна інтервенція та війна громадянська виявилися вкрай несприятливими для українського народу. Українські землі поза Радянського Союзу була розділена між трьома державами. За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, які перебували у складі Польщі, проживало 8900000 чоловік, серед яких було 5600000 українських.
У 1923 Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. Українські землі розмежовувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. У 1924 р. вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових шкіл у Галичині зменшилася з 2426 у 1912 р. до 352 в 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь завдяки мужності вчених, об'єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у столиці Галичини було засновано таємний український університет (1921-1925 pp.). Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для організації суспільно-політичного та громадського життя. Створена в 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ)
Легальний демократичний рух було представлено український соціалістичної радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП).
Велика економічна криза 1929-1933 pp., Яка супроводжувалася масовим зубожінням,ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт. У середині вересня 1930 р. підрозділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житла, просвітницькі заклади, конфісковували майно, фізично знущалися над селян, іноді закатовували їх до смерті. Більше 2 тис. українських, переважно молоді, було заарештовано.
Організаційним центром прорадянських сил на окупованій Польщею українській території стає КПЗУ. За рішенням Комінтерну КПЗУ оголошено складовою Компартії Польщі з наданням їй широкої автономії. Основним гаслом комуністів Західної України було возз'єднання всіх етнічних українських земель в межах Радянської України. Поступово помітним фактором у політичному житті Західної України став український націоналізм. Ще в 1920 р. головним центром націоналістичного підпілля стала Українська військова організація (УВО), яка об'єднала колишніх вояків УНР.
- 3 лютого 1929 відбувся I Конгрес (Великий збір) українських націоналістів. На основі злиття різних угруповань було проголошено створення Організації українських націоналістів (ОУН). Ставши впливової в українському політичному житті, вона розгорнула згодом боротьбу за самостійність і соборність України.
До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовано, українську пресу було заборонено. На спроби українського населення чинити опір королівський уряд відповідав жорстокими каральними акціями. Так, були придушені Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання.
Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. Промислові підприємства Північної Буковини і Бессарабії залишились, як і колись, дрібними і напівкустарними. Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували заробітну плату в половинному розмірі. Ще гірше виявилося положення безробітних. У Світова економічна криза 1929-1933 pp. важко вплинула на селянське господарство. Ціни на зернові культури істотно знизились, на кукурудзу - майже в шість разів. Короткочасна лібералізація румунських владних структур у 1928-1938 pp. призвела до легалізації політичних партій, оживило українських суспільно-політичне життя. У 1927 р. було створено Українську національну партію (УНП) під керівництвом В. Залозецького, яка намагалася захищати права українських, зберігаючи лояльність до Румунії.
Становище українського населення Закарпаття, у листопаді 1918 р. добровільно ввійшло до складу Чехословаччини, було значно краще, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька республіка залишилась єдиною послідовною демократичною державою Центральної Європи і намагалася здійснювати ліберальну політику щодо національних меншин. Переважна більшість українського населення проживала на сході країни . Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті становила 2%. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 p., Не перевищувала 16 тис. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не було побудовано.
Певні успіхи були досягнуті в галузі народної освіти. Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільськогосподарська академія в Подебрадах, Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Але незважаючи на демократизм, чехословацький уряд не погоджувався йти на поступки в головному питанні - надати Закарпаттю автономію.
Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. Впливової в країні політичною силою були українофіли,
У 1938 р. політична ситуація в Закарпатті кардинально змінюється. Після підписання Мюнхенської угоди починається процес розпаду Чехословацької республіки. Лдери українофілів та русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго
48. Висвітліти скажові процесу радянізації західної україни після її включення до складу срср позитивні негативін наслідки
Відповідно до Пакту і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну та Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.
28 вересня 1939 союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордон. Договір уточнив впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території "по лінії Керзона" (річках Нарев - Західний Буг - Соп). У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини - Лемківщина, Холмщина, Посяння і Підляшшя: майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель з 1,2 млн. населення опинилися під німецькою окупацією.
Договір про дружбу і кордон, як і секретний протокол до пакту "Молотова - Ріббентропа", протягом 50 років становив одну з державних таємниць СРСР. Ці угоди були укладені всупереч нормам міжнародного права і сприяли розв'язанню другої світової війни.
У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину та Бессарабію, які були захоплені Румунією в 1918-1919 рр.
відповідно до угод про сфери впливу західно і придунайські український землі увійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українських до возз'єднання в рамках однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.). Це були надзвичайно прогресивні конституції, але ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим.
Революційні комітети, призначувані силовими структурами, які заполонили весь край, організовували тимчасові управління в центрах воєводств і повітів. Останні утворювали селянські комітети. Львівське тимчасове управління звернулося до західноукраїнського населення із закликом провести вибори до українського Народних Зборів.
22 жовтня 1939 в Галичині і Волін були проведені наступні вибори. Вони проходили за демократичними формулою, з таємним голосуванням, але кожна кандидатура, яку намічали обрати, ретельно вивчалася компартійними і спеціальними органами. Організатори виборів постаралися, щоб населення обрало авторитетних місцевих активістів. Одночасно депутатами було обрано чимало вихідців зі східних областей України, які приїхали сюди на постійну роботу.
Делегати Народних зборів, які зібралися у Львові 26-28 жовтня, прийняли рішення про встановлення радянсько. Лади на території Західної України, а також декларацію про возз'єднання її з Радянською Україною у складі СРСР. Сесії Верховної Ради СРСР (1-2 листопада 1939 р.) і Верховної Ради УРСР (13-15 листопада 1939 р.) задовольнили це прохання депутатів Народних зборів.
4 грудня 1939 на західноукраїнських землях було утворено Львівську, тетнопілсььку, Дрогобицька, Станіславська (Івано-Франківськ), Волинську та Рівненську області.
2 серпня 1940 VII сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про мережевих УРСР Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. На цих землях було утворено Ізраїльське та Чернівецьку області.
Зі складу УРСР була вилучена Молдавська АРСР, яка реорганізувалася в окрему республіку, з включенням в неї і частини українських історичних земель Придністров'я.
Після возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.
Перетворення носили суперечливий і двоякий характер.
З одного Бобков проводився ряд заходів, які отримали позитивну оцінку українського населення. Це, перш за все, заходи по ліквідації безробіття і підвищення життєвого рівня населення (експропріація будинків польських власників та лихварів і заселення міської біднотою, розподіл між бідними селянами землі, реманенту та худоби поміщиків і осадників, налагодження роботи промислових підприємств і т.д..) . Майже 500 тис. селян отримали в користування понад мільйон гектарів землі. Було створено 182 машинно-тракторні станції для обробки селянської землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надали прикріплені до кожної області Західної України східні області СРСР в порядку шефської допомоги. Активно проводились українізація системи народної освіти, заходи по ліквідації неписьменності, впровадження безплатного медичного обслуговування і т.д..
Але, з іншого боку, радянська влада принесла на західноукраїнські землі жорстокий репресивний режим. Були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т. ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Арештовувалися власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Протягом 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала близько 10% населення Західної України почалася примусова колективізація селян та антицерковні акції. "Радянізація" західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казарменого" соціалізму, робилося без урахування специфіки та реальних потреб і можливостей того часу.
Переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала акт приєднання і возз'єднання з УРСР. Але внаслідок репресій тоталітарного режиму багато, раніше вітали прихід Червоної Армії в Західну Україну і встановлення радянської влади, надалі почали переглядати свої погляди. У частині західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
Отже, наприкінці 30-х - початку 40-х років відбувся реальний акт Злуки - було об'єднано майже всі українські землі в складі УРСР, що мало велике історичне значення: вперше за кілька століть української опинилися в межах однієї держави, хоча ціна, яку довелося заплатити за це об'єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українських в тому, що їхнє майбутнє - у створенні незалежної української держави
49. Висвітліть українське питання в європейській політиці напередодні 2 світової війни
Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії, які, незважаючи різний соціально-політичний лад, проявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли української державності.
Роз'єднаність українських земель, що перебувають на перехресті геополітичних інтересів провідних держав-учасниць Другої світової війни, робила України досить вразливою для зовнішньої агресії. Час українські політичні сили сподівалися на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Однак український народ взагалі не міг самостійно вирішувати свої національні питання. Його доля була в руках правителів інших держав.
СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися утримати підпорядковані їм українські землі, і, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково - США використали Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною і СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.
Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для "раціонального їх використання". Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехословаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехословацької території і освіти автономії Карпато-Україна, Німеччина вирішила розіграти "українську карту" за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол у Німеччині з цього приводу писав міністрові закордонних справ Франції 15 грудня 1938 p.: "Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена - створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йде про похід на Кавказ і Баку ... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка в широких масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності України, у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна ".
6 січня 1939 Гітлер у бесіді з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини І. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Прусією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його країна теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня - "План Вайс" (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.
Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини і спецслужби звернули свій погляд на Галичину і деякі інші українські території, які перебували під контролем Польщі.
В даний час значно активізувалася ОУН, після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини.
У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели У.Рімі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 прихильники С. Баядери організували конференцію в Кракові, на якій відкинула рішення римської конференції і оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН-Р (революціонери) або ОУН-Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника стали називати ОУН-М (мельниківцями). Цей розкол послабив загальний рух за національну незалежність.
Пізніше, в березні 1941 р. ОУН-Б провела ще одні збори своїх прихильників, в постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за визволення "поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР ". Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тодішнього погляду всього українського загалу з його сподівань на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена визнати український фактор і національні прагнення української. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалося у меморандумі ОУН в квітні 1941 p., Були "спрямовані на переконання німецького уряду ... офіційно визнати самостійність і соборність України і допустити українських до війни проти СРСР як рівнорядніх партнерів Німеччини".
Вже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом "повстання" в українських та білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім почати формування "незалежної української об'єднання". 10 вересня 1939 гітлерівське керівництво розповсюдило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення "незалежної держави" під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в декількох документах фашистської Німеччини, в яких говорилося про розчленування "російського простору на 4 держави": розширену в східному напрямку Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтику, незалежну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.
29 квітня 1941 була протокольно представлена ??організаційна структура економічного розділу плану "Барбаросса" під кодовою назвою "Ольденбург". Для реалізації плану стверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали все її великі міста.
В оточенні Гітлера існували різні погляди щодо поведінки Німеччині на окупованих територіях. Рейхсляйтера Розенберг зі своїми прихильниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості української, навіть дозволити університет в Києві.
50. дайте характеристику німецького окупаційного режиму на укр. землях в період 2 світової війни
Згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР, а також договором про дружбу і кордон з секретними додатковими протоколами до нього частина українського населення (приблизно 550 тис. чоловік) в Лемківщині та Холмщині опинилася на окупованій німцями території. Генерал-губернатор окупованих Німеччиною польських земель Ганс Франк оголосив спеціальний указ Гітлера, за яким ця територія ставала німецькою колонією з наданням її населенню мінімальних прав. Частина прорадянськи налаштованих жителів перейшла на території, зайняті радянськими військами, а туди з Галичини переселились (при вступі Червоної армії) до 20-ЗО тис. чоловік, які не могли змиритися з радянським режимом.
Незадовго до приходу німців з ініціативи ОУН на Лемківщині та Холмщині виникли десятки комітетів самозахисту. Навесні 1940 р. вони створили в Кракові Український координаційний комітет (НКК), перейменований потім в УЦК, а його головою обрали відомого громадсько-політичного діяча Володимира Кубійовича. ЦК прийняв на себе обов'язки по нагляду за хворими, немічними людьми і безпритульними дітьми, організації служби охорони здоров'я, освіти, надання допомоги військовополоненим, представництва інтересів українських, які працювали в Німеччині. У Кракові було засновано видавництво української преси. Більшість членів ОУН активно співпрацювала з УЦК. Після нападу Німеччини на СРСР і окупації Галичини УЦК поширив свою діяльність і на цей регіон. Під час війни ця організація захищала соціально-економічні інтереси українських в генерал-губернаторстві.
Карпатська Україна перебувала під окупацією Угорщини, уряд якої так і не виконав обіцянки по автономії українських земель. Більш того, він почав тотальний наступ на українофілів: сотні їх були розстріляні, тисячі заарештовані, більше 30 тис. чоловік переселилися в Галичину (до окупації її німцями). Були заборонені всі українські організації, в тому числі "Просвіта". Розуміючи, що повну мадяризації (асиміляцію угорцями) здійснити не вдасться, угорський уряд обрав русофільський варіант. Основними провідниками такої політики стали місцеві діячі - давнішні прихильники будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик.
Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона зберегла край від нацистської неволі, від спустошення, якого зазнала більша частина України. Однак вона не зберегла життя більше 100 тис. євреїв краю, більшість з яких загинула в нацистських таборах смерті.
Возз'єднання Західної України з Українською РСР
Військові дії, що розгорнулися на польській землі, потрясли світ. Англійська Генштаб вважав, що Польща протримається не менше півроку, але німецькі війська вже 8 вересня 1939 підійшли до Варшави. Основні сили польської армії вже були розбитими, а 15 вересня німці взяли Люблін і підійшли до Бреста.
Радянський Союз не поспішав з введенням своїх військ на територію Польщі, хоча німецька сторона наполягала на цьому. Більш того, на вимогу, щоб СРСР якнайшвидше повідомив про дату введення своїх військ, була дана відповідь, що воно буде таке обгрунтування: Червона армія виступить на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької агресії. Це свідчило, що Радянський Союз намагається уникнути негативних для себе наслідків у випадку захоплення польських територій (оголошення війни СРСР Польщею, а потім Англією і Францією). Німецька сторона активно продовжувала експлуатувати "Український тему", поширюючи через свої інформаційні служби, дипломатичні канали повідомлення про неспокійне становище серед українського населення.
Певною мірою це була правда. Адже з початком війни загострилася взаємна ненависть між поляками і український. Почастішали сутички між збройними формуваннями українських, польськими військовими частинами та поліцією. Запеклі відбулися в районах Львівської та Волинського воєводств. З наближенням радянських військ і ослабленням польських збройних сил жертвами все частіше ставали поляки: насильство породжувало насильство.
Вранці 17 вересня 1939 від імені уряду СРСР польському послу в Москві Гржібовському було зачитано ноту, в якій говорилося, що Польська держава та її уряд перестали існувати. У зв'язку з такою ситуацією радянський уряд віддав розпорядження військам взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. У той же день радянські війська перейшли польський кордон. Над українськими містами та селами з повітря були розкидані заздалегідь підготовлені 120 тис. листівок, що містять заклики: прибирайте в свої руки поміщицьку землю, скидайте владу поміщиків, беріть владу в свої руки, вирішуйте самі свою долю ...
Тим часом головком польської армії маршал Г. Смігли наказав усім боєздатним частинам і підрозділам відійти на територію Станіславського (нині - Івано-Франківська область) воєводства, ближче до румунської та угорської кордонів, куди і відбув уряд Польщі з президентом І. Мосціцького. Тут їх застало повідомлення про перехід радянсько-польського кордону Червоною армією. Було прийнято рішення про евакуацію державних і збройних сил через Румунію і Угорщину та оголошено наказ Р. Смігли: «З більшовиками не битися, хіба тільки в разі нападу з їхнього боку або спроби роззброєння частин". Наприкінці того ж дня головком польської армії і уряд Польщі відправилися через територію Румунії і Угорщини до Франції.
Жителі Західної України по-різному зустріли радянські війська, виявляючи радість з приводу об'єднання українських земель, сподіваючись на соціальні зміни. Час інформація про сталінські репресії вселяла страх, почуття невпевненості. Особливу настороженість проявляли інтелігенція, представники українських політичних партій.
Для правового оформлення політичного статусу приєднаних земель радянське керівництво в жовтні організувало вибори до українського Народного зібрання і самі Збори, які прийняли рішення просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до СРСР, а потім - в УРСР. З політичної точки зору ті події однозначно оцінити непросто. Будучи ще одним кроком до соборності українських земель, вони, як і приєднання в 1940 р. Буковини, не стали актом демократичного самовизначення народу, а наслідком таємних домовленостей двох диктаторських режимів.
22 вересня 1939 представники Німеччини і СРСР визначили демаркаційну лінію для військ обох країн, згідно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 p., І частини Червоної армії вступили в раніше зайняті німцями Стрий, Дрогобич, Борислав і Самбір. Згідно з угодою Люблінське воєводство і частина Варшавського відійшли під контроль окупаційних властей Німеччини, а Литва - СРСР. Розмежування Польщі повністю відповідало "лінії Керзона", тобто рішенням Версальської конференції від 8 грудня 1919 р. За те, що в зоні впливу СРСР виявляться Дрогобич і Борислав, він обіцяв поставити Німеччині нафтопродукти обсягом річного виробництва в цьому районі.
2 жовтня 1939 почалося виведення сторонами своїх військ з територій, передбачених таємним додатковим протоколом від 28 вересня 1939 р. німецької стороні залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина.
Згідно домовленості з румунським урядом 28 червня 1940 Червона армія перейшла Дністер і встановила нові кордони. Радянському Союзу було передано Бессарабію, анексованих Румунією в 1918 р., в результаті чого створена Молдавська РСР. Західна Буковина з Хотинським районом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. Два південних районах Бессарабії - Аккерманський і Ізмаїльський - увійшли до складу Одеської області. Тільки українське населення Австро-Угорщини залишилося поза єдиним українським державним утворенням у складі СРСР.
Внаслідок цих процесів населення України збільшилося на 8809 тис. чоловік і до початку війни (червень 1941 р.) становило 41 657 тис. чоловік, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.
На території західних областей нова влада почала стверджувати порядки, що існували в СРСР. Здійснювалася націоналізація банків і промисловості, конфіскація поміщицьких земель, реорганізація системи народної освіти. Паралельно працювало відомство Л. Берії, почавши знищення "класових ворогів": поміщиків, "буржуазних" фахівців, українських націоналістів, депортації "політично неблагонадійного" населення в Казахстан, Красноярський край і інші місця. Із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, або 1173170 осіб (10% населення). Під забороною опинилися українські політичні партії. На керівні посади призначалися вихідці зі східних областей.
Атмосфера політичного терору і репресій швидко переконала населення західноукраїнських земель, що таке возз'єднання майже нічим не відрізняється від іноземної окупації.
51. Розкажіть про внесок .укр науковців в перемогу СРСР
свій вагомий внесок у досягнення перемоги зробили українські вчені. Діяльність науково-дослідних установ України в евакуації була спрямована перш за все на надання науково-методичної і практичної допомоги оборонній промисловості, сільському господарству, госпіталям та лікувальним установам тощо.
Так, колектив Інституту електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, успішно застосував свої довоєнні розробки для налагодження автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-34 під флюсом. Група українських учених на чолі з академіком М. Доброхотовим розробила нові методи виплавки броньованих сталей. Колектив фізико-технічного інституту АН України розробив висококалорійний терміт для мін і снарядів, більш досконалі конструкції торпед, створив радіолокатор та автоматичні системи пеленгації, прилад для знешкодження морських мін. Сотні тисяч воїнів повернули до життя колективи лікарів України на чолі з М. Стражеско, В. Філатовим, Р. Кавецьким, О. Палладіним. Інститутом клінічної фізіології АН УРСР під керівництвом академіка 0. Богомольця були розроблені ефективні методи лікування ряду інфекційних, травматичних, шлункових та інших захворювань.
Тилова економіка грунтувалася і на праці мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких українці були однією з найчисленніших груп. В'язні працювали в основному у видобувній промисловості та на капітальному будівництві. їхнє становище було страхітливим. Тисячами гинули вони від голоду, хвороб і виснаження. Багато прагнуло на фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах. Але, оголошені "ворогами народу", вони залишалися за колючим дротом.
Ідеї справедливої визвольної війни надихнули на напружену творчу діяльність літераторів та митців — М. Бажана, П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, А. Малишка, М. Стельмаха, О. Корнійчука, О. Довженка (кіноповість "Україна в огні"), В. Касіяна, 0. Шовкуненка, М. Литвиненка-Вольгемута, П. Вірського та сотні інших. Більш як 300 членів Спілки радянських письменників України пішли в Червону Армію, частина з них загинула на фронтах. Чимало діячів культури, котрі опинилися у гітлерівському тилу, боролися проти окупантів як у складі радянських партизанських загонів і підпільних організацій, так і оунівських (О. Теліга — розстріляна у Бабиному Яру). Культура українського народу в умовах війни надійно служила його самозбереженню, утвердженню гуманістичних ідеалів.
Перемога, таким чином, кувалася не тільки на фронтах, а й у тилу.
52. Розкрийте умови відновлення та розвтику освіти в Радянській Укарїні після звільнення її від німецько-фашистських окупантів
У ході звільнення окупованих територій радянське керівництво приділяло велику увагу відновленню закладів народної освіти. У 1943 році було відновлено роботу шкіл у районах республіки, очищених від фашистських окупантів. Багатьма школами керували промислові підприємства, шахти тощо. Відкриття шкіл ставало великим святом для населення. Але проблема навчання дітей у школі після війни ще продовжувалася: багато дітей прийшли переростками, нестача одягу, хвороби, віддаленість школи від дому, нестача приміщень та обладнання. Тож окремі класи розміщались у приміщеннях громадських будівель, колгоспів. На початку 1943/44 р. для шкіл УРСР було виділено кошти на закупівлю зошитів, олівців, підручників. Недостатньо було педагогічних кадрів. Для вирішення цієї проблеми було демобілізовано з фронту вчителів та прискорився випуск педагогічних кадрів з педвузів. У 1944/45 р. було прийнято ряд питань з поліпшення матеріально-побутових умов працівників народної освіти.
На 1946 р. на території України вже працювало 30,5 тис. шкіл. Але через нестачу підручників, приміщення та вчителів – заняття велися в 2-3 зміни. З кожним роком зростали асигнування з поліпшення і будівництва нових шкіл, випуску підручників та нового обладнання. За роки четвертої п’ятирічки в Україні за рахунок колгоспів було побудовано 1662 школи на 173,7 тис. учнівських місць. Також у ці роки збільшилася кількість вчителів. Якщо 1946 р. працювало 182 тис. педагогів, то в 1951 р. – 272, 7 тис.
Таким чином, у роки четвертої п’ятирічки партійними і радянськими органами була проведена велика робота щодо відродження народної освіти.
Початок роботи вищих навчальних закладів
З самого початку звільнення Української РСР були розроблені конкретні заходи стосовно відновленню роботи вузів. Значну допомогу українським вузам надавали російські: матеріальну, технічну базу, прилади тощо. Завдяки партії і керівництва, допомоги братських народі, зусиллями багатьох тисяч трудящих ся і студентської молоді мережа вузів в Україні за короткий час була відновлена.
У важкі воєнні роки студентство як і все радянське населення переживало серйозні матеріально-побутові труднощі: не вистачало приміщень для занять, гуртожитків, їдалень, учбових посібників, підручників, лабораторного обладнання. Для їх подолання партійні і радянські організації виділили кошти і спеціальні майстерні, які виготовляли меблі, обладнання.
Завдяки цим змінам у 1944 р. до роботи приступило 5700 викладачів. В тому числі 720 професорів і 1420 доцентів. Вже в 1944/45 р. вузи УРСР випустили 8360 фахівців різноманітних професій.
З кожним роком збільшувалися державні асигнування на вищу освіту. Якщо в 1946 р. вони складали близько 4,2 млрд. карбованців, то в 1947 р. – більше 6 млрд, а в 1950 р. більше 7 млрд. У 1947 р. Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У прийняли рішення про покращення матеріально-технічної бази Київського державного університету.
У 1950/51 р. в республіці функціонувало 160 вузів. Кількість студентів перевищила навіть довоєнний період і складала 201,5 тис. осіб. Працювали також 584 середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося 227,8 тис. осіб.
Велика Вітчизняна війна дала про себе знати своїми негативними наслідками не тільки на побутовому та державному рівні, але й на культурному розвитку. Особливо постраждала народна освіта, якою дуже переймалося Радянське керівництво. Важливість освіченості українського народу зумовила владу зробити все можливе задля відновлення рівня освіти довоєнного періоду. Ці завдання були з успіхом виконані і навіть перевершили всі очікування.
53. Визначте особливості політико-ідеологічних і культкрних процесів в УРСР у перші післявоєнні десятиріччя
Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.
У 1946 p. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленінград», спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.
Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р. КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шельмування, провокаційно заявивши: «Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих».
У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. Їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у обстоюванні владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.
Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.
Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського, А. Гозенпуда та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катастрофічно для мистецтва була обмежена свобода творчості.
Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін.
Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».
За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.
Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.
54. Проаналізуйте особливості, наслідки проведення економічних реформ у Радянській Україні наприкінці 1950-х у першій половині 1960-х pp.
Прийшовши до влади в 1953р., М.Хрущов робить спробу усунути недоліки в системі управлення в таких напрямках: 1 підвищення ролі і розширення прав союзних республік в різних сферах життя; 2 запровадження нового порядку планування, який обмежував число директивних показників з центру; 3 розширення прав і самостійності підприємств; 4 скорочення управлінського апарату, звітності.
Протягом 1954-1956рр. у відання союзних республік були передані підприємства і організації цілих галузей народного господарства, зокрема, харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, тощо. Всього 15 тис. підприємств.
Вжиті заходи сприяли підвищенню ефективності виробництва, однак в управлінській системі як і раніше переважали елементи керівництва по вертикалі, що гальмувало в кінцевому підсумку комплексний розвиток республік і регіонів.
55. Які саме зміни в управлінні економікою відбулися за часів хрущовської відлиги
Лютневий 1957р. Пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про дальше вдосконалення управління народним господарством”, суть якого полягала у відмові від галузевого управління через міністерство і союзні відомства до територіального – через ради народного господарства раднаргоспи. Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон, згідно з яким в Україні було утворено 11 економічних адміністративних районів раднаргоспів, а саме Вінницький, Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Одеський, Сталінський, Станіславський, Харківський, Херсонський. У підпорядкування Рад Народного Господарства були передані комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, які раніше управлялася загальносоюзними та союзно-республіканськими міністерствами. Міністерства і Державні комітети ліквідовувалися і про це були внесені відповідні зміни в Конституцію УРСР. В той же час на місці загальносоюзних міністерств були утворені республіканські міністерства невиробничої сфери, зокрема в Україні, було утворене своє власне Міністерство освіти та ін. Важливим чинником, який впливав на необхідність проведення реформування управління М.Хрущовим було те, що саме з середини 50-х рр. світ вступає в епоху третьої технологічної революції, яка ввійшла в історію під назвою науково-технічна революція НТР. Проведені Хрущовим реформи управління не забезпечили бажаного просування країни по шляху прискорення науково-технічного прогресу та виведення її з економічної кризи.
Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.
Суперечливе і динамічне «хрущовське» десяти річчя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впли вом у 60-70-х роках у радянському суспільстві ви никає нова форма духовної опозиції — дисидент-ство.
В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.
Від середини 50-х років національний рух розви вався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній про йшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.
В Україні, переважно на За ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антира-дянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюд ження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.
Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Гор-лівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними. її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за само стійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було роз повсюджено в Рівненській і Кіровоградській облас тях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впро довж трьох років.
Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українську ро бітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало ре альну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, де гуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої сис теми, поступово викристалізовувалась у тверде переко нання в необхідності докорінних змін у суспільстві.
Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль ності за умов зміцнення і часткової лібералізації ре жиму.
Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, ста ла організація «Український національний фронт», яку створили в 1964 р. Д. Квецько і 3. Красівський.
До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність у п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: «Відок ремлення України від Росії, створення української са мостійної держави в її етнографічнихмежах». УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республі ку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поста вало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх струк тура, цілі і програми були актуалізовані.
Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режи мом через культурно-освітні проблеми, до того ж у ме жах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Цен тру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціо нери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці ви моги викладено в роботі І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов ево люцію від культурно-просвітницьких проблем до полі тичного протесту. Це проявилося не лише в самви-даві, а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структу-рування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій. Окрім роботи І. Дзюби, роз повсюджувалася стаття Є. Пронкжа «Стан і завдання українського визвольного руху». Указавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, де монстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опози - цінної інтелігенції, а також у Києві.
Три антира-дянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і хар ківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирі шила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.
Однією з головних організаційних форм руху на прикінці 60-х років стає виготовлення і розповсюд ження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорно-вола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдна лися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцисти ка В. Мороза, серед них «Репортаж із заповідника імені Берії» і «Серед снігів».
У нее на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній систем» можна назвати націо нально-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українськіписьменники та політичні в'язні: М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.
УГГ спробувала поєднати для більшої ефек тивності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. У статті «Наші завдання» правозахисний рух у середині 1978 р. ото тожнював себе з національно-визвольним рухом.
На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учас ників швидко проходила шлях від «національного ко мунізму» до повного його заперечення. У національ но-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тис. чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні вис тупи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політич них вимог. Тобто від «Спадщини* (Київ), «Руху* (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства ук раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).
Дисидентський рух складався з трьох основних те чій, що то розходились, то зливались.
1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УIT) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив пись менник М. Руденко. До складу групи входили О. Берд ник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Ма-ринович та ін., усього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаро вим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлю вати українське суспільство з Декларацією Прав Лю дини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької руси фікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці пред ставників закордонної преси, вільного обміну інфор мацією та ідеями.
Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпо чати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Ук раїнської Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.
2. Релігійне дисидентство, що мало на меті бороть бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант ських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна части на цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку нале жали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо_ човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.
Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної про грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз му Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб.
Інші джерела також указують близько ти сячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжна родної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної части ни суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленні стю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, диси дентський рух був реальною моральною та ідеологіч ною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалі зовані і використані традиційні дисидентські лозун ги: гласність, демократизація суспільного життя, пра вова держава, відкрите суспільство та ін.
57. Розкажіть про рух шістдесятників в Радянській Україні, визначте його значення в контексті українського державотворення.
„Відлига” породила таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування… Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях… які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному… Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити карєру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна”. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація”. З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму” автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації” позитивний зміст. Саме цю працю Б.Антоненко-Давидович назвав
референдумом покоління. У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ тут активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк та Львів М. і Б.Горині, І.Гельта ін.. Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. зявилися анонімні тези „Стан і завдання українського визвольного руху”, в яких йшлося про колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними „революційно-демократичними” методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.
58. Розкажіть про особливості ноукової технічної революції
Вперше згадана в Радянському Союзі НТР вже змінювала уявлення про світ, робила його менше, посилювала взаємозалежність країн і континентів, створювала нові відносини вчорашніх рівновеликих держав. Разом з тим, перехід до НТР не був одномоментним. При здійсненні ракетно-космічних програм були створені нові спеціальні види палива, жароміцні конструкційні матеріали, виключно надійні прилади управління, засоби радіозв'язку і телевимірювань, мініатюрні радіодеталі,сонячні батареї.
Лише на початку 1970-х років вперше була поставлена ??задача переходу від окремих, нехай навіть блискучих завоювань науки і техніки до широкого освоєння новинок НТР у народному господарстві і виходу радянської індустрії на якісно новий технічний рівень, «поєднати досягнення НТР з перевагами соціалізму». Нові знаряддя та засоби праці, нові джерела енергії ознаменували повномасштабне вступ до НТР тоді, коли відбувся перехід до стадії їх технічно і економічно доцільною еволюції. Так, введення в промислову експлуатацію атомних енергоблоків і міцне положення АЕС в енергетиці відноситься до кінця семирічки. У 1963-1964 рр.. були пущені Белоярська АЕС ім. Курчатова та Ново-Воронезька АЕС. Потужність кожної з них у порівнянні з Обнінської станцією зросла в 20 разів і досягла 100 тис. кВт. Пуск АЕС на Уралі і в центрі Росії доводив велике значення атомних електростанцій як промислових енергетичних підприємств. Якщо первісток атомної енергетики 1954 називався експериментальної АЕС Академії наук, то Белоярська і Ново-Воронезька АЕС увійшли до складу Міністерства енергетики і електрифікації СРСР. Період створення та освоєння промислових АЕС - відправна точкареволюційних змін в індустріальній енергетиці. Аналогічні етапні оцінки у розвитку інших галузей і напрямків (освоєння космосу, електронно-обчислювальна техніка і т.д.). Перші штучні супутники Землі прикладного призначення були виведені на орбіту вже в середині та другій половині 60-х років: «Блискавка», «Метеор», супутники серії «Космос». Космічні дослідження сприяли розвитку різних напрямків науки і техніки, поступово набуваючи прикладне значення. З початку 70-х років кошти на космонавтику стали виділятися тим же порядком, що й на розвиток інших народногосподарських галузей.
Навіть на прикладі космонавтики, здавалося б далекою від безпосередніх потреб економіки сфери науково-технічного прогресу, видно, як поступово - і радикально - зростала зв'язок науки з практикою. НТР викликала прискорений розвиток галузей науки, безпосередньо пов'язаних з народним господарством. Впровадження у виробництво нових технологій і більш досконалої техніки приносило великий економічний ефект. (4, с.338)
Зміни охопили різні напрямки НТР. Через 13 років після появи першої радянської цифрової обчислювальної машини в СРСР починається серійний випуск транзисторних обчислювальних машин, а ще через два роки (1964) лампові моделі знімаються з виробництва. Справжній переворот у виробництві ЕОМ відбувся на рубежі 60-70-х років на основі нової елементної бази, появи мікропроцесорів і складних інтегральних схем - обчислювальна техніка третього-четвертого поколінь вперше поєднала в собі компактність, швидкодія, відносну дешевизну, стала доступною значному колу установ, підприємств, організацій. Це була подія виняткового значення. Не випадково створення виробничих АСУ починається через 20-30 років після появи перших дослідних і серійних зразків обчислювальної техніки в 1948-1953 рр..
У сучасних умовах електронна техніка перетворює так званий м'який товар, або ж предмет праці - інформацію і, таким чином, ЕОМ також може розглядатися як робоча машина. Отже, ЕОМ також може внести революційні зміни, особливо на першому етапі НТР. У цілому ж мікропроцесорна революція створила передумови для появи нової нематеріальної галузі суспільного виробництва (программостроеніе, накопичення «ноу-хау» і т.д.). Під впливом НТР кордону народного господарства все більше розходяться з межами традиційного поняття «суспільне виробництво». Повністю відповідають тезі «відкриття без застосування не дає революційного зсуву» подання про глобальність НТР. Подальший розвиток носилосліди різночасності і виявило нову сторону НТР як глобального процесу: набравши силу «у них», вона зробила невідворотними зміни в соціально-економічних структурах у нас. Однак опосередкований вплив НТР може цілком виявитися лише після того, як революційні зміни в науці, техніці, виробництві сталися в найбільш індустріально розвинених країнах. Так як це мало місце в 60-х роках, то і в СРСР опосередкування не могло виникнути раніше 60-70-х років, виключаючи військово-технічну область. Досягнувши успіху в запуску штучного супутника Землі, наша країна поступилася в галузі телебачення, транзисторів, комп'ютерів, радарів, полімерів, лазерів, верстатів з ЧПК, роботів і т.д. Рахунок промисловим АЕС також відкрила зарубіжна індустрія.
Доповнення критеріїв розгортання науково-технічної революції вимогами масового освоєння в народному господарстві новинок НТР, відносного і абсолютного здешевлення наукомісткої продукції дозволяє віднести початковий етап НТР в СРСР до 60-х - початку 70-х років. (4, с.340)
У початковій, нерозвиненою фазі, НТР виявляє перш за все свої технічні та економічні складові (наукові ж формуються як їх передумови й органічно входять в основу НТР). На більш зрілої щаблі еволюції науково-технічної революції на перший план входить ще один, мабуть, корінний критерій НТР - соціальний. Сучасна науково-технічна революція - не тільки і не стільки зміни в науці або технічної оснащеності, скільки найглибше соціальне перетворення, так як будь-яка революція є такою лише в тій мірі, в якій вона змінює суспільство. Поза людини і суспільства термін «революція» позбавлений сенсу. У зв'язку з цим не можна не відзначити порочність методологічного прийому, що закріпився в суспільствознавство при вивченні НТР - виокремлення проблеми соціальних наслідків науково-технічної революції, що веде до втрати комплексності поняття «НТР», позбавляє її однією з сутнісних коштів.
НТР у військовій сфері відразу ж заявила про свій глобальний характер. Нова зброя масового знищення й невідомі досі унікальні засоби її доставки перетворили науку в планетарну силу, що об'єднала різні країни і континенти. Всі стали сусідами, особливо гостро проявилася взаємозалежність світу. Разом з тим поява атомної зброї та його застосування різко погіршило геополітичне становище Радянського Союзу. Дорожнеча нововведень обмежувала розвиток НТР в широкому обсязі, тому дуже швидко склався вузьке коло держав з особливо вагомим голосом у світовому співтоваристві.
Були досягнуті великі успіхи в розвитку кібернетики, ядерної фізики, астрофізики, в дослідженні космосу, у вивченні земної кори і морських глибин. Кількість нобелівських лауреатів було обернено пропорційно ступеня секретності вивчались проблем.
У роки «холодної війни» в Росії створювалися цілі наукові містечка, які працювали майже виключно на оборону, наприклад, Арзамас-16, який носив в різний час імена Кремлев, Арзамас-75, хиткі-1, Москва Центр-300, а колишній глибинним російським містом Саров (ВНІІЕФ), Челябінськ-70 (ВНІІТФ). Сім'я номерних міст-супутників швидко розросталася: Красноярськ-26 (Желєзногорськ), Пенза-19, Томськ-7 (Сіверськ), Челябінськ-65 (Озерськ), Свердловськ-45 (Лісовий), Златоуст-36 (Трьохгорний), Зарічний, Зеленогорськ , Ново-Уральський, Снежинск і т.д. (4, с.342)
У 1960. на місці окской села Пущино з'явився перший підмосковний наукоград. Зусиллями видатних вітчизняних учених-академіків Несмеянова, Єрусалимського, Білозерцева в короткі терміни створено потужний біологічний центр з 8 НДІ та інформаційно-обчислювальним комплексом. Пущинський вчені були удостоєні багатьох найвищих відзнак, в тому числі двох Ленінських, 12 державних та інших премій. З 1966 р. в Пущине розгорнули роботи з радіоастрономії. Через деякий час Пущино стало одним із 30 наукоградів Підмосков'я (Троицк, Черноголовка, Дзержинськ і ін.) На відміну від Новосибірська ці та інші наукові центри не мали виробничих потужностей прикладного призначення і безпосереднього виходу наукових вишукувань у практику.
У 70-ті роки СРСР став втрачати раніше завойовані позиції у сфері освоєння космосу (США здійснили престижний проект висадки на Місяць, а в 80-ті - першими створили повертається на Землю космічний корабель багаторазового використання), у літакобудуванні, ряді інших галузей науки і техніки . Далеко позаду СРСР опинився в області комп'ютеризації. Навіть традиційна політика випереджаючого розвитку військових галузей з максимальною концентрацією в нихматеріальних і кадрових ресурсів у нових історичних умовах стала давати збої, тому що ці галузі все більше залежали від загального технологічного рівня народного господарства, від неефективності економічних механізмів.
Розвиток НТР і навіть елементів науково-технічного прогресу більш ранніх стадій стримувалося діяли економічним механізмом, що мало дуже негативні наслідки і для розвитку продуктивних сил суспільства, і для соціальної сфери. У середині 1980-х рр.. понад 50 млн. чол. у промисловості, будівництві та на транспорті були зайняті ручною працею, характерним для доіндустріальних технологій. Тривав кількісне зростання працівників матеріального виробництва відбивав низький рівень продуктивних сил, що не відповідає сучасним вимогам.
59. екстенсивні методи господарювання
Екстенсивна система господарювання – система господарювання, при якій збільшення валового обсягу виробництва досягається за рахунок розширення виробничих потужностей, а не за рахунок підвищення його ефективності.
У 1965 р. (за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна га групи економістів під керівництвом О.Лібермана розпочалася економічна реформа.
Зміст і програма її були досить суперечливими.
З одного боку, вона створювала можливості для розширення господарської самостійності підприємств, сприяла розвитку місцевої ініціативи, посилювала економічні стимули праці. Паралельно із збереженнямвалових показників виробництва були введені нові: вартість реалізованоїпродукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованихкапіталовкладень.
Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частину прибутків залишали в їх розпорядженні. Передбачалося значно підвищити роль господарського розрахунку та скоротити число показників діяльності підприємств, що затверджувалися зверху. В ході реформи місцевим органам влади дозволялося навіть вносити зміни до «святої святих» радянського економічної о розвитку – п'ятирічного плану
З іншого боку, за задумом економістів, реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені М.Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі впливові відомчі органи, як державні комітети з питань ціноутворення, постачання та ін.
На ділі косигінська реформа була новим етапом надцентралізації економіки, адже відтепер 90% підприємств республіки безпосередньо підпорядковувались союзному центру.
Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України, розглянувши план економічних реформ, схвалив його, при цьому зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народно господарське значення (цікаво, що в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ, навпаки, відзначав велику роль в житті України саме раднаргоспів).
Наслідки косигінської реформи були неоднозначними.
До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 рр., який виявився одним із найрезультативніших за всю історію радянської України.
За цей період, зокрема, виробництво промислової продукції в республіці зросло на 50%, продуктивність праці в цій галузі – на 28%, національний доход – на 38%. Ці показники засвідчили перевагу госпрозрахункової системи господарювання, на яку перейшла переважна більшість промислових підприємств республіки. Саме вони давали понад 90% прибутку і загального виробництва промислової продукції.
У ході економічної реформи прискорився розвиток паливно-енергетичною комплексу республіки. Зокрема, мочали діяти Запорізька, Вуглегірська, Криворізька та інші потужні теплові електростанції. У 1980 р. були введені в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі.
Помітних успіхів у цей період досягли українські нафтовики та газовики. У середині 70-х років па території України розпочалася екс плуатація 26 нових нафтових і газових родовищ, що значно збільшило видобуток нафти і газу в республіці.
Позитивні зрушення спостерігалися також і у розвитку гірничорудної, вугільної та металургійної промисловості. Здійснювалося прискорене будівництво шахт, рудників, домен, мартенів, прокатних станів.
Швидкими темпами розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес промисловості –машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна.
Фактично виникла і сформувалася нова галузь – мікробіологічна промисловість. Помітно зросло постачання сільського господарства концентрованими добривами, засобами захисту рослин.
Зусиллями вчених в Україні було налагоджено конструювання і виробництво електронно-обчислювальної техніки, новітніх приладів і засобів автоматизації. Зокрема, вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є.Патона впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 млн. крб.
Важливою ознакою тогочасного вітчизняного машинобудування стало створення систем машин, автоматичних і потокових ліній, впровадження нових наукових технологій. На 1975 р., наприклад, у промисловості України комплексна механізація й автоматизація були запроваджені на 100 підприємствах, у 6 тис. цехів, дільниць і виробництв почали діяти механізовані потокові й автоматизовані лінії.
На Дніпропетровському металургійному заводі було введено в дію створений вітчизняними конструкторами унікальний стан для прокату вагонних осей. Цей агрегат був вдвічі легший і вчетверо продуктивніший, ніж аналогічний закордонний зразок. На Харківському турбінному заводі було освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат.
У республіці розпочалося виробництво більш досконалих тепловозів, потужних тракторів Т-150, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим зарубіжним аналогам 60-70-х рр.
60. Розкажість про особливості політичного і духовного розвитку
У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму.
Провідним науковим центром України в ці роки була Академія наук України на чолі з Б. Патоном. З’явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія історії України.
Розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П. Загребельного,І. Білика, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Л. Костенко.
У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві – «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К.Муратової, І. Миколайчука, Л. Бикова стали гордістю українського кінематографи.
Позитивні зміни відбулися в розвитку театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені Івана Франка в Києві, імені Т. /Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори.
В образотворчому мистецтві провідними стали теми вітчизняної історії, творчої праці народу. В Україні працювали такі художники, як Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор і живописець І. Гончар.
Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпровській, Харківській областях.
Реформа загальноосвітньої школи 1984р. сприяла процесу ідеологізації та русифікації в Україні. Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін.Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів (В.Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна), процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.
На початку 1970-х рр. після цькування О. Гончарова за роман «Собор» починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Ідеологічного розмаху в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендая та інших літераторів. «Незручних» письменників виключали зі Спілки письменників України. В. Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Л. Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай» та творів інших письменників.
Процеси, що відбувалися в 1970-1980-ті рр. в культурному і духовному житті, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в кіномистецтві, стають широко відомими імена театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилюється процес русифікації, наступ на права республіки.
61. Розкрийте зміст політики перебудови
На сер. 1980-х років всеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна "соціалістична економіка" хронічно не забезпечувала потреб країни. З кожним роком знижувався життєвий рівень населення. До економічних додавалися суспільно-політичні негаразди. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало, процвітали корупція, організована злочинність. Без рішучих змін країна була приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М.Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Щодо зовнішньої політики, новий лідер висловився за впровадження нового політичного мислення у міжнародні відносини, перехід від класових до загальнолюдських цінностей. Ведучи мову про "перебудову", її ініціатори мали на меті лише вдосконалення існуючої системи: оновленого соціалізму, повернення до ленінських норм та інше.
Розпочате реформування політичної системи, гласність і плюралізм думок сприяли стрімкому відродженню активності мас, поляризації суспільства, поширенню національно-демократичних поглядів, формуванню незалежних від офіційної влади неформальних громадських організацій та об'єднань.
На мітингах, зборах розпочалася публічна критика існуючої системи, керівників-консерваторів, які перешкоджали проведенню реформ.
Рушійні сили «перебудови» перемістилися від центру на місця, у творчі та виробничі колективи. Передова частина суспільства, передусім тверезо мислячі люди, не тільки критикували Існуючу систему, але й виявили готовність включитися в пошук шляхів оновлення життя республіки, розв'язання назрілих проблем.
В Україні почала формуватись легальна опозиція, яка створила конкуренцію радянським і партійним владним структурам.
Ініціатором розгортання демократичного та національного рухів виступала творча інтелігенція республіки.
На IX з'їзді письменників України (червень 1986 р.) гостро порушується проблема становища української мови та культури. О.Гончар говорив про нагальну потребу її захисту та розвитку. І.Драч заявляв, що «ми навчилися говорити досить відверто про правду, як ми жили і живемо».
Влітку 1987 р. пленум Правління Спілки письменників України, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з повсякденного життя відходить українська мова, поставив вимогу її конституційного захисту. До Президії Верховної Ради УРСР було відправлено відповідного листа за підписамиЮ.Мушкетика, Б.Олійника, Д.Павличка, О.Гончар та інші письменники звернулися до своїх російських колег і проханням підтримати їхні вимоги про встановлення обов'язкового вивчення рідної та російської мов у школах національних республік.
Активізації громадської думки сприяла політика «гласності».
Навесні 1989 р. з'явилися перші неформальні газети «Вибір» (Київ), «Вільна Україна» (Дрогобич), «Поступ» (Львів). Колишні дисиденти відновили видання громадсько-політичного журналу «Український вісник», який активно включився у полеміку
з офіційною владою.
Автори публікацій стали відкрито писати й говорити про реальні факти і події, що мали місце в українській історії, літературі, мистецтві і так старанно замовчувалися раніше. Роль першопрохідців у справі ліквідації «білих плям» і захисті національної культури виконувала Спілка письменників України та її газета«Літературна Україна».
Зростання інтересу до української історії. Підновлення історичної правди стало головною метою діяльності Українського культурологічного клубу (УКК), заснованого у Києві в серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів.
Піддаючи критиці існуючу радянську систему, національну політику центрального керівництва, учасники клубу звернулися водночас до історії української державності, з'ясуванню характеру українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., причин і наслідків сталінських репресій в Україні тощо.
На основі документальних джерел стала відкриватися правда про причини голоду 1932-1933 рр. в Україні, у новому світлі представлена «українізація» 20-х років. Учасники клубу почали знімати завісу заборони з творчості М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова, В.Підмогильного, В.Винниченка, М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Яворницького та інших. Клуб відвідували люди різних професій і віку, що свідчило про їх зростаючий інтерес до української історії.
Зростання інтересу до української історії було характерним і для інших об’єднань і клубів. Зокрема, у Львові стали діяти культурно-просвітницьке Товариство Лева та молодіжний дискусійний політичний клуб.Вони розглядали проблеми національної історії, літератури, економіки.
В Будинку вчених АН України виник клуб «Спадщина», а невдовзі в Київському університеті студентське об'єднання «Громада». На його основі виникла Українська студентська спілка (УСС).
Розпочали свою діяльність інші молодіжні організації: Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Демократична спілка студентів (ДСС), Студентське братство.
Діяльність цих об'єднань і клубів свідчила про початок руйнації офіційних організацій і комуністичних ідеологічних штампів.
Кінематографісти, письменники, художники, театральні діячі, композитори створили в Москві просвітницьке товариство «Меморіал».
Установча конференція українського відділення товариства відбулася вКиєві в березні 1989 р. До його координаційної ради увійшли режисерЛ.Танюк, кінопубліцист В.Кузнєцов, письменник В.Маняк та інші. Товариство «Меморіал» виступило за увічнення пам'яті жертв репресій, яких зазнав український народ. Однією з перших акцій товариства став міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», проведений у вересні 1990 р.
В інших містах республіки також почали діяти філіали товариства. Особливу активність виявила львівська обласна організація «Меморіалу», яку очолював академік І.Юхновський. Товариство вимагало від партійно-державних структур публічного засудження всіх злочинів сталінізму і радянських каральних органів, здійснених у 20-80-і роки. Воно висловилося за переоцінку діяльності політичних, громадських і військових організацій, що діяли в різний час на західноукраїнських землях. У дусі національного відродження звучали вимоги реставрувати національні пам'ятники, знищені в роки радянського тоталітарного режиму.
Характерною ознакою громадсько-політичного життя в Україні у цей період стіс відродження таких форм відстоювання прав і свобод, як мітинги, протести, збори, демонстрації. З кожним днем вони набували все більш масового політичного звучання, все частіше лунали заклики до зламу бюрократичної партійної системи, засудженні політики русифікації та нищенні національних здобутків українського народу, утвердження в суспільстві загальнолюдських цінностей, поваги до національної культури, свободи особистості, демократії, державної незалежності.
Особливо активним був демократичний рух у західних регіонах України, де збереглися ще традиції національно-визвольних змагань. 13 червня 1988 р. у Львові відбувся перший в Україні за радянських часів багатотисячний несанкціонований мітинг. Його учасники засудили тоталітарний режим, вимагали від влади гарантій забезпеченні прав і свобод кожної людини.
В столиці України пройшла перша незалежна екологічна демонстрація, а 13 листопада 1988 р. відбувся мітинг за участю близько 20 тис. чоловік, присвячений екологічним проблемам республіка. Учасники мітингу порушили питання щодо персональної відповідальності вищого партійного і державного керівництва за наслідки Чорнобильської трагедії.
Демонстрації та мітинги стали провісниками виникнення екологічної асоціації «Зелений світ», яку очолив письменник Ю.Щербак Асоціація не тільки виступила на захист навколишнього середовища, але й викривала згубну політику влади, яка допустила плюндруванні природи України.
За офіційною інформацією, на початок травня 1989 р. на проведення мітингів було подано 279 заяв, відбулося 72 несанкціоновані мітинги.
Колишні політичні в'язні відновили Українську Гельсінську групу, аз часом перетворили її на Українську Гельсінську спілку (УГС).
Головою Спілки обрали Л.Лук’яненка, який на час створення Спілки ще перебував у засланні. Спілка відразу ж спрямувала свою діяльність у політичне русло. 7 липня 1988 р. вона обнародувала свій програмний документ, в якому узагальнила та висловила вимоги, які звучали на той час на мітингах, зборах, конференціях, диспутах.
Одне з головних серед них – вимога до владних структур гарантувати право українській нації на самовизначення. Наголошувалося, що без виконання цього права неможливо забезпечити справжню свободу народові.
Спочатку УГС висловлювалася за конфедерацію союзних республік з їх широкою самостійністю, але дуже швидко зняла це гасло і заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави. Цю принципову позицію Спілка відкрито стала пропагувати як на українських землях, так і за їх межами.
Ставилася вимога легалізації УГКЦ і УАПЦ.
Все це означало, що Спілка вийшла за рамки правозахисної діяльності і набула ознак політичної опозиційної організації. На початку 1990 р. Спілка налічувала близько 1,5 тис. членів, мала відділення майже в усіх областях України, представництва в Москві та Прибалтиці, а також за кордоном.
Формування Народною Руху України
Пропозиція створити організацію, яка б сприяла «перебудові» в республіці, виникла ще восени 1988 р. в середовищі українських письменників. Серед тих, хто підтримав цю ідею, були І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський, Б.Олійник, П.Мовчан та інші.
В січні 1989 р. загальні збори київської письменницької організації ухвалили проект програми Народного руху України за перебудову (так називався Народний Рух до 1990 р.).
Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху. Вони об'єднували демократично мислячу інтелігенцію, ліберально налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які в той час виступали за суверенітет України, але в межах союзної федерації.
У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ. На них були присутні 1 109 делегатів. У прийнятих рішеннях наголошувалося, що Рух діє в конституційних межах і прагне встановлення справжньогонародовладдя в республіці, підтримуватиме співпрацю з Радами народних депутатів і їх органами. В прийнятих на зборах документах говорилося, що Рух виступає за «оновлене соціалістичне суспільство» і створення Української держави, підписання нового союзного договору.
Подальший розвиток суспільно-політичних процесів висунув перед Рухом потребу змінити підходи до вирішення назрілих проблем існування України.
У жовтні 1990 р. у Києві пройшли другі Всеукраїнські збори Руху. Прийняті документи засвідчили радикалізацію Руху та перехід до нової політичної лінії. Відбулася еволюція Руху: від підтримки офіційного курсу в рамках «перебудови» – до опозиції КПРС (КПУ).
Народний Рух прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил, щоб перетворити їх на опозицію офіційній владі. Було висунуто гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенності України».
Обраний головою Руху І.Драч заявив: «Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації.
Активізація суспільно-політичного життя
В Україні демократичні сили почали відкрито використовувати національну символіку. 26 березня 1989 р. на мітингу пам'яті Чорнобильської трагедії у Львові вперше за часів радянської влади замайоріло синьо-жовте знамено, а 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись крізь міліцейські кордони, взяла участь у святковій демонстрації.
21 січня 1990 р., на честь проголошення акту злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. в єдину державу, у «живому ланцюгу», що простягся від Києва через Львів до Івано-Франківська, під національними прапорами вже стояли сотні тисяч осіб.
24 липня 1990 р. національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі перед будинком Київської міської Ради. Все частіше в різних аудиторіях став звучати гімн-пісня П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Саме в цей період в Україні виникає масовий незалежний робітничий рух.
Переконавшись, що сподівання на поліпшення матеріального та соціального становища не виправдовуються, робітники вдалися до страйків. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці.Потім центр подій перемістився у Донецьк. За деякими підрахунками, страйк підтримали, припинивши роботу, колективи 182 шахт.
Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення зарплати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися вже і політичні вимоги, однак, зводилися вони, головним чином, до зміни місцевої адміністрації, державної і партійної номенклатури.
В серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт і об'єднаньДніпропетровської, Донецької. Луганської та Ростовської областей було утворено Регіональну Спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).
У липні 1991 р., всупереч протидії Міністерства оборони СРСР, відбувся З’їзд армійських офіцерів –громадян України. 320 його делегатів представляли всі області та регіони республіки.
Учасники з'їзду майже одностайно висловились за те. щоб Украї на мала власні збройні сили. Частина делегатів тут же, на з'їзді, присягнула «служити Українській національній армії». Створена Спілка офіцеріввисловилась за парламентський шлях розбудови збройних сил України, за повернення на Батьківщину тих офіцерів, які є громадянами України, але несуть службу на території інших республік.
Демократичні сили України діяли и умовах тиску офіційних структур і владних органів.
Партійно-державна номенклатура, вбачаючи в оновленні суспіль ства загрозу своїм інтересам і привілейованому становищу, посилювала контроль над засобами масової інформації, активно проводилаантирухівську пропаганду, намагалася роз'єднати українську інтелі генцію, внести розлад у демократичні сили.
Комуністи, які переходили на демократичні позиції або підтриму вали неформальні об'єднання чи співчували їм. відчували тиск з боку вищого партійного керівництва, їх навіть виключали з партії, пере слідували на роботі.
В серпні 1988 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Влада засвідчила, що вона намагається адміністративним шляхом припинити або ж обмежити демократичні процеси у республіці. За невиконання Указу передбачалися попередження та стягнення штрафу, адміністративне покарання, виправні роботи та позбавлення волі.
В Україні були сформовані загони міліції особливого призначення (ОМОН – за російськомовною абревіатурою), які використовувалися для розгону мітингів і демонстрацій. Запроваджувалося патрулювання спільними нарядами міліції та військових підрозділів.
У кінці 1988 р. на західноукраїнських землях посилюється рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Активну діяльність у цьому напрямі розгорнув «Комітет по захисту УГКЦ» на чолі з І.Гелем. Його підтримав папа Римський, який звернувся до М.Горбачова з відповідним листом. Помітного резонансу набуло кількамісячне голодування віруючих греко-католиків у Москві, на Арбаті. Голодуючі вимагали від властей зняти заборону на діяльність УГКЦ.
У січні 1989 р. вперше за післявоєнний період на подвір'ї собору Святого Юра у Львові відбуласягреко-католицька відправа в пам'ять про Акт злуки українських земель у січні 1919 р. Греко-католики заявили про свою незгоду з «русифікацією релігійного життя», виступили за незалежність від Московського патріархату та «створення суверенної соборної християнської української держави».
26 січня 1990 р. ієрархи греко-католицької церкви скликали синод, який проголосив легалізацію Української греко-католицької церкви. На західноукраїнських землях почали легально діяти близько 1 500 парафій.
Одночасно відроджувалась і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), заборонена радянською владою в 30-і роки. В лютому 1989 р. у Києві вже легально працював комітет у справах відновлення УАПЦ. Його лідери в своїх заявах підкреслювали відданість церкви справі духовного відродження українською народу.
Відомі Українські громадянські рухи та організації на прикінці 80-х рр.:
Комуністична партія України (КПУ).
Соціалістична партія України (СПУ).
Селянська партія України (СелПУ).
Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ).
Демократична партія України (ДемПУ).
Партія демократичного відродження України (ПДВУ).
Соціал-демократична партія України (СДПУ).
Партія «зелених».
Українська республіканська партія (УРП).
Українська народно-демократична партія (УНДП).
Українська національна партія (УНП).
Українська християнсько-демократична партія (УХДП).
Конгрес українських націоналістів (КУН).
На початку 90-х рр. в Україні існувало 5 основних політичних блоків:
- консервативно-комуністичний (СПУ, КПУ та ін.);
- націонал-демократичний центр (РУХ);
- націонал-державний блок (УРП, ДемПУ);
- соціал-ліберальний («Нова Україна»);
- націонал-радикальний блок (УНА-УНСО, ДСУ);
63. Проаналізуйте напрямки зовнішньополітичної діяльності України у 1990-ті рр., якими були її основні досягнення і недоліки
Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також у межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО. В основу моделі зовнішньої політики 1991 —1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.
Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.
Зміна базових принципів суттєво вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.
На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:
· розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;
· європейська iнтеграцiя;
· багатостороння дипломатiя.
64. Охарактеризуйте особливості конституційного процессу в Україні в середині 90-років
Першою особливістю є те, що він опосередковує реалізацію конституції, конституційного законодавства і, отже, ті політичні інтереси, які склалися в суспільстві на певний момент.
Друга особливість конституційного процесу в тому, що він відображає рівень демократизації в країні, що є, в свою чергу, індикатором реальності змін, які відбуваються в політичній, економічній та інших сферах.
Третя особливість конституційного процесу - в складі учасників конституційних правовідносин: Російська Федерація і її суб’єкти, Президент, парламент, Уряд, виборці, депутати всіх рівнів, суспільні об’єднання.
Четверта особливість - специфіка відповідальності.
65. Окресліть головні напрями середньої та вищої освіти в незалежній україні
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 року № 1717 у 2001 році розпочався поступовий перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання, який передбачає розвантаження учнів протягом кожного навчального року, створення умов для зміцнення здоров'я школярів; оновлення змісту освіти; перехід на компетентнісний підхід до організації навчального процесу.
Принципи. Мережа загальноосвітніх навчальних закладів формується за такими принципами:
доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
відкритий характер освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;
інтеграція внутрішня і зовнішня;
соціальний захист дітей.
Прийом до першого класу громадян України здійснюється за такими принципами:
доступність для кожного громадянина початкової освіти в загальноосвітніх навчальних закладах державної та комунальної форм власності;
рівність всіх громадян щодо умов і форм здобуття початкової освіти; безоплатність здобуття початкової загальної освіти;
вільний вибір загальноосвітнього навчального закладу відповідно до освітньо-культурних та соціальних потреб громадянина;
дотримання вікового цензу;
чотирирічний термін навчання;
відповідальність батьків або осіб, які їх замінюють, за здобуття дитиною загальної середньої освіти.
Стратегія спрямована на забезпечення права громадян України на початкову загальну освіту, максимальне охоплення дітей шкільного віку початковою освітою, задоволення їх освітніх та культурних потреб.
Наприкінці 2000р. процес оновлення освіти вступив у нову фазу реформування, коли було ухвалено проект концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи, де передбачається, у тому числі ліквідація недоліків “Освіти 2000”:
– перехід на 12-річне навчання та 12-бальну оцінку знань;
– посилення практичного і виховного спрямування освіти;
– навчання умінню здобувати інформацію з різних джерел, переробляти і застосовувати її на практиці;
– забезпечення безперервності освіти молоді;
– зростання значення громадського самоуправління у школі;
– посилення виховної і організаторської ролі вчителів тощо.
Отже, система освіти в умовах після проголошення незалежності України розвивається динамічно, відбувається процес її перебудови стосовно ринкових умов. Разом з тим зберігаються і примножуються традиції співробітництва між навчальними закладами.
Невід’ємною складовою культурного розвитку суспільства є наука, потенціал якої в Україні впродовж ХХ ст. залишався досить вагомим.
У червні 2001р. ВР розглянула та затвердила Закон “Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки України”. Особлива увага акцентується на проблемах фундаментальної науки, зокрема, інфраструктурі провідних наукових установ та наукових шкіл України. Визначені у законі пріоритети стали основою для розробки державних науково-технічних програм.
Проте, головний недолік – тільки 5-6% промислових підприємств впроваджують наукові досягнення. Погіршення матеріальної бази, обмежений доступ до новітньої інформації, відсутність належного фінансування зумовили відставання українських НДІ всіх напрямків від таких же наукових установ розвинутих країн на 10-15 років. Продовжує внутрішній і зовнішній “відплив умів”. Найбільшим попитом на зовнішньому ринку користувалися фізики-теоретики, програмісти, математики, генетики, фізіологи, біохіміки.
Одним з визначальних показників могутності держави є стабільний розвиток промисловості. Вона є інтегратором науково-технічних досягнень,
66. Розкажіть про стан релігійних відносин в Україні
Після розпаду СРСР й здобуття Україною незалежності важливою проблемою стало утворення єдиної Української помісної православної церкви. Автокефалії православ’я в Україні бажала не лише частина православного духовенства та мирян, але й влада та окремі політичні партії. Останній факт надавав проблемі політичного забарвлення. Цьому сприяла і невиразність, складність та контроверсійність проблеми вирішення надання автокефалії.
Перепоною на шляху стримання автокефалії стала непохитлива позиція керівництва РПЦ щодо вирішення цього питання. Воно не бажало порушувати геоцерковну ситуацію, тому, що це послаблювало позиції самої РПЦ в багатьох сферах суспільного та релігійного життя. Даний період не лише не став епохою формування Української помісної православної церкви, але й характеризувався децентралізаційними тенденціями в православ’ї, оскільки в Україні на початку 1990-х років постали три вагомі православні конфесії – УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ, між якими часто виникали конфлікти.
Спроби об’єднати їх виявились неефективними. Цьому перешкоджали, насамперед, позиції кожної з Церков. УАПЦ й УПЦ КП виступали за рівноправне об’єднання в результаті якого б їхнє керівництво зберегло б свої важелі впливу. Керівництво УПЦ вважало, що повинно відбутися не об’єднання Православних церков, а приєднання УАПЦ, УПЦ КП до УПЦ через покаяння.
Не сприяло утворенню єдиної Української помісної православної церкви і втручання влади в першій половині 1990-х років у цей процес. Звиклі до колишніх силових методів регулювання, релігійного життя, державні чиновники не хотіли сприймати нових реалій, в яких колишні методи виявилися неефективними.
Ідея утворення єдиної Української помісної православної церкви не була сприйнята і широкими масами віруючих. Значна частина їх, що проживала в східних та південних районах (росіяни та русифіковані українці) сприймали дії, спрямовані на розрив єдності з РПЦ, вороже. Навіть значна частина патріотично налаштованих віруючих-українців не пройнялася цією ідеєю.
67. Проаналізуйте особливості здобутки та недоліки соціальної політики Укр.держави ..
Соціально-економічне становище в Україні: здобутки, перспективи, проблеми. Проголошення Україною незалежності стало стартом трансформації економіки в напрямі вивільнення з-під пресу жорстокого тоталітарного механізму. Однією із складових цього надзвичайного складного процесу є орієнтація матеріального виробництва на потреби багатомільйонного населення України. Однак на жаль усе матеріальне виробництво, насамперед промисловість, енергетику, транспорт, будівництво охопила жорстока криза, яка починаючи з 1991 року всі більше посилювалася. Так, в кінці 1995 року спад матеріального виробництва становив майже 50%, тобто більше, ніж у роки Великої Вітчизняної війни. Цей спад продовжувався і в подальшому. За вісім років реформ внутрішній валовий продукт (ВВП) скоротився на дві третини.В промисловості на межі зникнення, якщо не будуть прийняті радикальні заходи, вісім промислових галузей. З 1991 р. Україна втратила більше як 10 млн. робочих місць кваліфікованої праці. Безробіття в Україні в 1999 р. в цілому становило 40%, а в науці – 90%.Виробництво вітчизняних товарів легкої промисловості за роки реформ скоротилося більш як у 8 разів, зате на ринку України з’явилося 95% імпортних товарів широкого вжитку.Основним стратегічним завданням України, як його сформулював Л.Кучма на наступні п’ять років, є впровадження в життя політики економічного зростання. Перед Кабінетом Міністрів ставиться завдання забезпечити зростання ВВП .
68 . Визначте досягнення і прорахунки в науково технічному розвитку в Україні після проголошення незалежності
озвиток вітчизняного науково-технічного потенціалу, створення належних умов для генерації наукових знань, високих технологій, та впровадження в усі сфери суспільного життя є визначальним чинником прогресу України, перспектив її входження до кола розвинутих країн світу. Реаліями процесу глобалізації став вплив на його перебіг транснаціональних фінансово-промислових угруповань, які технологіч но, географічно і політично диверсифікують свої рішення щодо широкомасштабних науково-технічних проектів.
До внутрішніх проблем науково-технологічного розвитку відносяться проблеми розвитку інтелектуального потенціалу та системи кадрового забезпечення, що є також складовими освітянської сфери. До зовнішніх – розвитку системи управління та інфраструктурного забезпечення (фінансового, законодавчо-нормативного, інституційного, матеріально-технічного, інформаційного) науково-технічної сфери.
69. Розкрийте зміст гуманітарної політики Укр. Держави в період 91-2012 роки
Успішність реалізації ключових перетворень в Україні в усіх сферах суспільного та державного буття прямо залежить від того, наскільки ефективною буде гуманітарна політика держави. Саме реалізація адекватних заходів у гуманітарній сфері дозволить забезпечити:
1) максимальне пом’якшення негативних наслідків трансформаційних процесів для населення;
2) ефективну взаємодію та зворотній зв’язок із громадськістю під час проведення реформ;
3) впевненість власних громадян і світової громадськості у правильності обраного владою реформаційного курсу, його належну підтримку на національному та міжнародному рівні;
4) високий рейтинг політичної легітимності влади та відповідний рівень довіри до неї з боку вітчизняної громадськості, закордонних партнерів.
З огляду на очевидний мультиплікаційний ефект від здійснення гуманітарної політики, органам державної влади необхідно приділяти більшу увагу організаційному, нормотворчому, фінансовому забезпеченню вже існуючих гуманітарних проектів, а також виробленню та подальшій реалізації нових ініціатив у цій сфері. При цьому варто враховувати світовий та європейський досвід, який за умови відповідної адаптації цілком може бути використаний в Україні.
70. Проаналізуйте законодавчу базу, яка регулює умови культурного і духовного розвитку.
Стаття 35 Конституції України, гарантує громадянам право на свободу
світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації відокремлені
від держави, а школа - від церкви. Для громадян, чиї релігійні
переконання суперечать службі у Збройних силах, передбачена
альтернативна трудова служба. Законодавчо врегульовано питання
власності, землекористування, підприємницької і благодійницької
діяльності релігійних об'єднань.
Дістали можливість легалізувати свою діяльність раніше заборонені владою
Українська греко-католицька (інша назва - Українська католицька) і
Українська автокефальна православна церкви, громади свідків Єгови,
численні протестантські течії.