Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Кримінальний процес можна розглядати в трьох аспектах: як урегульовану кримінально-процесуальним правом діяльність суб'єктів кримінального процесу; як правову науку; як навчальну дисципліну.
Кримінальний процес (від «кримінальний» — злочинний та лат. procedere — йти, просуватися) — це урегульований нормами кримінально-процесуального права порядок діяльності органів дізнання, до- судового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу — підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їхніх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів (рішення Конституційного Суду України від 23.05.2001 р. у справі про конституційність ст. 248-3 ЦПК України 1963 p.).
У літературі поняття «кримінальний процес» і «кримінальне судочинство» традиційно вживаються як синоніми, незважаючи на те, що певна частина провадження у кримінальних справах (на досудових стадіях) здійснюється не судовими органами, а органами дізнання, до- судового слідства, прокуратури.
Значення кримінального процесу полягає в тому, що він є єдино можливим у державі способом установлення обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, застосування норм кримінального права шляхом притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, або застосування до осіб, які вчинили суспільно-небезпечне діяння, заходів соціального захисту.
З поняттям «кримінальний процес» тісно пов'язані інші види правозастосовної діяльності — правосуддя, оперативно-розшукова і розшукова діяльності.
Правосуддя розглядається як правозастосовна діяльність суду з розгляду і вирішення в установленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави. У зв'язку з тим, що кримінальний процес охоплює не лише діяльність судів (суддів), але й органів дізнання, досудового слідства і прокуратури; пов'язаний не лише з розглядом і вирішенням кримінальних справ, але і з їх порушенням та розслідуванням, він за обсягом процесуальної діяльності та суб'єктів, що її здійснюють, не збігається повною мірою з поняттям «правосуддя», яке, до того ж, крім власне діяльності суду у кримінальних справах, охоплює також розгляд та вирішення судом цивільних, господарських і адміністративних справ.
Кримінальне правосуддя займає важливе місце у кримінальному процесі, оскільки відповідно до ст. 62 Конституції України особа може бути визнана винною у вчиненні злочину лише за обвинувальним вироком суду, який набув чинності.
У кримінальному процесі суд крім правосуддя здійснює ще функцію судового контролю, яка полягає у наданні дозволів у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законом, на вчинення органами дізнання, досудового слідства, прокуратури окремих процесуальних дій, та у розгляді і вирішенні скарг суб'єктів кримінального процесу на дії та рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або нижчестоящого суду.
Кримінально-процесуальна діяльність тісно пов'язана з оперативно-розшуковою діяльністю, що здійснюється спеціально уповноваженими на те підрозділами окремих органів дізнання. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативно-розшукова діяльність (ОРД) — це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.
Оперативно-розшукова діяльність відрізняється від кримінально- процесуальної за такими ознаками:
а) за правовою регламентацією: ОРД регулюється в загальних рисах Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», спеціальними законами про особливості здійснення оперативно-розшукової діяльності у боротьбі з окремими видами злочинів, а також підзаконними нормативно-правовими актами — наказами, інструкціями тощо правоохоронних відомств, у структурі яких діють оперативно-розшукові підрозділи;
б) за змістом: ОРД не включає слідчі або інші процесуальні дії та полягає переважно у використанні негласних пошукових і розвідувальних заходів;
в) за суб'єктним складом: ОРД здійснюється спеціально уповноваженими на те державними органами та посадовими особами;
г) ОРД здійснюється не лише після, але і до порушення кримінальної справи, використовуючи гласні і негласні методи для розкриття злочинів і встановлення осіб, які їх вчинили;
ґ) фактичні дані, отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності, можуть використовуватися як докази лише за умови їх оформлення в порядку, передбаченому КПК (ст.ст. 8,10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).
Отже, кримінально-процесуальна і оперативно-розшукова діяльності є різними за своєю правовою природою видами правозастосовної діяльності, хоча й мають єдину мету.
Кримінальний процес України є системною і цілеспрямованою діяльністю, що складається зі стадій та проваджень.
Стадії кримінального процесу — це взаємопов'язані та самостійні частини (етапи) кримінально-процесуальної діяльності, кожна з яких характеризується певними особливостями кримінально-процесуальної форми: безпосередніми завданнями; колом органів і осіб (суб'єктів кримінального процесу), що беруть у них участь і мають у зв'язку з цим відповідні процесуальні права і обов'язки; процесуальною процедурою (порядком процесуальної діяльності); та відділені одна від одної підсумковими для конкретної стадії процесуальними рішеннями.
Розмежування стадій кримінального процесу проводиться за такими ключовими ознаками кримінально-процесуальної форми:
Про виділення стадій як окремих етапів кримінально-процесуальної діяльності згадується в ч. 2 ст. 25, ч. 4 ст. 44, ч. 4 ст. 46, ч. 1 ст. 165-2, ст. 234, ст. 235 КПК України.
Традиційно в літературі виділяються такі стадії кримінального процесу:
Разом з тим, слід звернути увагу на існування суперечностей між кримінально-процесуальним законом і законодавством України про судоустрій, що позначається на системі кримінального процесу України. Так, апеляційні суди областей можуть діяти не лише як суди апеляційної, але й як суди першої інстанції. їхні вироки, постанови або ухвали, прийняті по першій інстанції не можуть переглядатися в порядку апеляційного провадження, оскільки до цього часу відповідна судова ланка для такого апеляційного провадження (за Законом України «Про судоустрій України» це має бути Апеляційний суд України) в Україні не створена. Тому вироки, постанови та ухвали апеляційних судів областей, прийняті по першій інстанції, у випадку їх оскарження переглядаються в касаційному порядку Верховним Судом України. У зв'язку з цим, традиційна система стадій кримінального процесу не відповідає дійсному стану кримінально-процесуального закону, а тому висловлена пропозиція (Т.В. Лукашкіна) виділяти такі стадії: порушення кримінальної справи; дізнання і досудове слідство (досудове розслідування); попередній розгляд справи суддею; судовий розгляд; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що не набрали законної сили (у формі апеляційного та касаційного провадження); виконання вироку, ухвали, постанови; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що набрали законної сили (у формі касаційного провадження), виключне провадження.
Стаття 2 КПК України до числа завдань кримінального процесу відносить швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також інтересів держави, суспільства, тобто публічних інтересів, є метою кримінального процесу). Вказані завдання кримінального судочинства є загальними для усіх його стадій і проваджень. З іншого боку, перед окремими частинами кримінального судочинства стадіями стоять завдання, властиві тільки їм.
Розкриттям злочину є встановлення в порядку, передбаченому чинним кримінально-процесуальним законодавством, суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, і особи, яка його вчинила.
Вимога швидкого розкриття злочину пов'язана з розумними строками провадження в справі і визначається мінімально коротким строком між часом одержання інформації про вчинений злочин і часом прийняття одного з остаточних рішень. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 р. у п. 1 ст. 6 закріпила право особи на судовий розгляд у межах розумного строку. При визначенні розумності строку до уваги береться період з моменту, коли особі було пред'явлене обвинувачення, або її було заарештовано (затримано), або з дати початку досудового слідства щодо конкретної особи (в разі порушення щодо неї кримінальної справи) до моменту набрання судовим рішенням у даній справі законної сили. Розумність строку визначається за такими критеріями: а) складність кримінальної справи; б) ефективність дій влади щодо її розслідування і розгляду; в) поведінка особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, яка могла вплинути на продовження строку; г) серйозність наслідків та інших обставин, що виправдовують більш тривалий строк розслідування і розгляду справи.
Повне розкриття злочину вказує на те, що в справі встановлені всі обставини, що входять до предмета доказування (ст.ст. 23,64,433 КПК).
Під викриттям винних розуміється встановлення всіх осіб, які вчинили злочин. Виходячи з принципу презумпції невинуватості, Винною може розглядатися осудна фізична особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вина якої доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Забезпеченням правильного застосування закону охоплюється дотримання вимог кримінального і кримінально-процесуального законодавства в процесі притягнення осіб до кримінальної відповідальності для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Крім того, перед кримінальним судочинством стоїть завдання встановлення осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що містять ознаки злочину, у стані неосудності або у віці від 11 років до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, і забезпечення правильного застосування до них відповідних примусових заходів медичного або виховного характеру.
Зважаючи на можливість одночасного розгляду кримінального обвинувачення (кримінального позову) і цивільного позову в кримінальному судочинстві як завдання останнього слід розглядати і справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої злочином.
4. Кримінально-процесуальні акти, їхні види.
У теорії кримінального процесу під процесуальними актами розуміються як окремі процесуальні дії, так і процесуальні документи, що складаються під час провадження у справі.
Процесуальною дією є свідомий, вольовий акт суб'єкта кримінального процесу, який є засобом реалізації його прав і обов'язків. Процесуальні дії можуть вчиняти як особи, які ведуть кримінальний процес (у провадженні яких знаходиться кримінальна справа), так і інші суб'єкти кримінального процесу (наприклад, потерпілий, подаючи клопотання у кримінальній справі).
Процесуальні дії можуть бути класифіковані за правовим значенням (обов'язкові та факультативні), за суб'єктами здійснення, за фактичним змістом (активні або пасивні), за характером (владні або невладні), за стадіями тощо.
Кожна з процесуальних дій має бути належним чином оформлена. Для владних процесуальних дій передбачено їх протоколювання (у протоколі слідчої дії, іншої процесуальної дії, у протоколі судового засідання), а також фіксація за допомогою додаткових засобів (звукозапису, відеозапису, кінозйомки).
Однією з вимог кримінально-процесуальної форми є письмове закріплення усіх процесуальних дій та прийнятих процесуальних рішень у певних процесуальних документах.
Всі процесуальні акти-документи поділяються на два види: протоколи (інформаційно-посвідчувальні акти) та процесуальні рішення (акти владно-розпорядчого характеру).
Протоколи процесуальних дій посвідчують факт проведення, зміст та результати певних процесуальних дій, наприклад, слідчих дій. Протоколи слідчих та судових дій розглядаються законом як одне з джерел доказів у кримінальному процесі (ч. 2 ст. 65 КПК).
Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.
Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.
Процесуальні рішення — це прийняті у встановленому порядку акти, викладені у встановленій законом формі, спрямовані на настання певних юридичних наслідків.
Процесуальні рішення мають певні ознаки: рішення виносяться лише уповноваженими суб'єктами кримінального процесу, які реалізують свої владні повноваження в межах своєї компетенції; рішення виражають владний припис; рішення породжують, змінюють або припиняють кримінально-процесуальні відносини, рішення підтверджують існування або відсутність матеріально-правових відносин; рішення виражаються у встановленій законом формі постанови, ухвали, обвинувального висновку, подання, вироку, згоди, санкції тощо.
Процесуальні рішення можна класифікувати: за правовим значенням (основні та допоміжні); за суб'єктами прийняття; за юридичною силою; за змістом; за характером (обов'язкові, факультативні).
Властивостями кримінально-процесуальних рішень є їхня законність (прийняття рішення відповідно до вимог процесуального та матеріального права, що підлягає застосуванню у конкретному випадку), обґрунтованість (відповідність висновків і приписів, що містяться у рішенні, фактичним обставинам справи, що встановлені за допомогою доказів), мотивованість (приведення усієї сукупності доводів у систему, що підтверджує і переконує правильність процесуального рішення).
Етапи прийняття процесуального рішення: 1) встановлення фактичної основи справи (наприклад, у процесі доказування); 2) встановлення юридичної основи справи (кваліфікація); 3) винесення рішення.
Кримінально-процесуальні функції (від лат. functio — здійснення,
виконання) — основні напрями діяльності суб'єктів кримінального процесу залежно від завдань останніх у кримінальному судочинстві. Оскільки функції суб'єктів кримінального процесу, які здійснюють провадження у кримінальних справах, різні, різними є й покладені на них завдання. Так, органи дізнання, досудового слідства повинні розкрити злочин, установити осіб, які його вчинили. Основна ж місія суду полягає у здійсненні правосуддя у кримінальних справах, тобто забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до кримінальної відповідальності та жодна невинна особа не була покарана.
Традиційно в науці кримінального процесу виділяють тріаду основних кримінально-процесуальних функцій: кримінального (обвинувачення переслідування), захисту і правосуддя (вирішення кримінальної справи). Три основні кримінально-процесуальні функції: кримінального переслідування, захисту і правосуддя доповнюються іншими функціями суб'єктів кримінального процесу, що не є менш важливими, але, як правило, мають епізодичний характер у кримінальному процесі (наприклад, функції прокурорського нагляду, судового контролю, дозвільні, організаційно-правові тощо (І.В. Гловюк).
Необхідність виділення та розмежування основних функцій кримінального процесу випливає не лише з різних процесуальних завдань участі суб'єктів кримінального процесу, але й з положень принципу змагальності кримінального судочинства. Так, сутність змагальності кримінального судочинства полягає: а) в розмежуванні основних кримінально-процесуальних функцій кримінального переслідування, захисту, вирішення кримінальної справи та здійснення їх різними суб'єктами кримінального процесу; б) в рівності процесуально-правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення та захисту; в) в активному і незалежному становищі суду, виключно якому надається право приймати рішення у справі.
Розмежування основних процесуальних функцій пов'язане з реалізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвинуваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.
Покладаючи на суд у кримінальному процесі виняткове завдання здійснення правосуддя, Конституція не відносить до його компетенції кримінальне переслідування, за допомогою якого реалізуються закріплені за виконавчою владою конституційні повноваження з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.
На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти рішення, але і, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослідження доказів та обставин справи, підтримання порядку під час судового засідання (ст. 271 КПК).
7. Поняття та види обвинувачення.
Кримінальне переслідування — сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття осіб, які вчинили злочин, та забезпечення застосування до них кримінальної відповідальності.
Складовою функції кримінального переслідування є функція обвинувачення, яка починає реалізовуватися з моменту порушення кримінальної справи щодо конкретної особи або притягнення особи як обвинуваченого.
Слід розмежовувати матеріально-правовий та процесуальні (функціональні) аспекти обвинувачення. Обвинувачення в матеріально- правовому розумінні є ствердження слідчого чи прокурора, обґрунтоване достатніми доказами про вчинення особою діяння, забороненого кримінальним законом, висунуте в порядку, передбаченому КПК. Функція ж обвинувачення здійснюється шляхом: а) порушення кримінальної справи щодо конкретної особи; б) винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред'явлення обвинувачення; в) зміни обвинувачення у стадії досудового слідства в сторону погіршення становища обвинуваченого; г) складення обвинувального висновку і направлення кримінальної справи прокуророві; д) затвердження прокурором обвинувального висновку і направлення кримінальної справи до суду; є) підтримання обвинувачення у суді першої інстанції; є) подання прокурором апеляції, касаційного подання, подання про перегляд кримінальної справи за нововиявленимн обставинами на виправдовувальний або обвинувальний вирок з мотивів необ- хідності застосування закону про більш тяжкий злочин або за м'якістю покарання (М.Є. Шумило). У випадку відмови прокурора від обвинувачення, а також у справах приватного обвинувачення функцію обвинувачення самостійно може здійснювати і потерпілий.
Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення, тобто прокурором (на досудових стадіях — слідчим, органом дізнання), а також потерпілим, цивільним позивачем та їхніми представниками (див. ст. 261 КПК) зумовлена тим, що: а) в кожному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач: прокурор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) у суду відсутній обов'язок з власної ініціативи, всебічно і повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22 КПК); в) настають певні правові наслідки в разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити провадження у кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скористатися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК).
Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Відповідно до ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також, якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, — обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.
Залежно від характеру вчиненого злочину виділяють чотири види обвинувачення: публічне, приватне (ініціюється лише потерпілою особою, яка підтримує обвинувачення у суді; дізнання та досудове слідство не проводиться, справа порушується суддею місцевого суду), приватно-публічне (ініціюється лише потерпілою особою) і публічно- приватне обвинувачення (може бути припинене за ініціативою обвинуваченого та потерпілого у випадках, передбачених ст. 46 КК України).
Суб'єктами здійснення функції кримінального переслідування є: органи дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, потерпілий, його представник або законний представник, цивільний позивач, його представник або законний представник, обвинувач.
8. Функція захисту в кримінальному судочинстві.
Захист — сукупність процесуальних дій, спрямованих на спростування підозри або обвинувачення (повністю або у частині фактичної сторони або правової кваліфікації), доказування невинуватості або меншої винуватості, пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного) і встановлення невинуватості обвинуваченого. Захист у кримінальних справах може здійснюватися у двох формах: захист самим підозрюваним, обвинуваченим (підсудним, засудженим або виправданим) та захист за допомогою захисника.
Суб'єктами здійснення функції захисту є особа, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюваний, обвинувачений (підсудний, засуджений або виправданий), захисник (ним може бути: адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, його опікуни або піклувальники), законний представник, цивільний відповідач, представник цивільного відповідача.
Законодавець відносить функцію вирішення кримінальної справи до компетенції лише одного органу держави — суду. Згідно із ч. 1 ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами і посадовими особами не допускаються. Це положення про відправлення правосуддя тільки судом підкреслює два важливих моменти: по-перше, що покарання може бути призначено лише судом, а не позасудовим органом, і, по-друге, що тільки за вироком суду особу може бути визнано винуватою у вчиненні злочину і піддано кримінальному покаранню.
Форма кримінального процесу відображає належність кримінального процесу до одного із типів. У теорії судочинства виділяють три типології: 1) ідеальну, засновану на протиставленні змагальної та розшукової засад, що пов'язано, зокрема, з існуванням або відсутністю спору сторін перед судом, у межах якої вирізняється змагальний і розшуковий процеси; 2) національну (морфологічну, від грецьк. morphe — форма), зумовлену формою, зовнішньою побудовою кримінального процесу та заснованою на регіональних особливостях процесуальних систем, у межах якої вирізняють англійський, французький, германський, мусульманський процеси; 3) історичну, що виходить із закономірностей розвитку процесуальних систем, унаслідок чого виділяються відповідно до суспільно-економічних формацій рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи процесу.
Однак будь-яка зі вказаних типологій є ідеальним явищем, при якому важливі моменти практичної кримінально-процесуальної діяльності можуть розглядатися як другорядні, а тому не враховуватися. Реальна ж форма кримінального процесу конкретної держави є змішаною, в якій поєднуються риси різних ідеальних та національних типів кримінального процесу.
За своїм ідеальним типом кримінальний процес України має змішану форму, оскільки поєднує розшукові засади, характерні для досудового провадження (стадій порушення кримінальної справи, дізнання і досудового слідства), та змагальні засади, характерні для судових стадій.
Кримінально-процесуальна діяльність суб'єктів кримінального процесу здійснюється у формі правовідносин, оскільки є правовою за своїм характером.
Кримінально-процесуальними відносинами є врегульовані нормами кримінально-процесуального права суспільні відносини, що виникають між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, які мають процесуальні права та виконують процесуальні обов'язки.
Кримінально-процесуальні відносини мають певні галузеві особливості:
Кримінально-процесуальні, як і будь-які інші правовідносини складаються з трьох елементів: об'єкта, суб'єктів та змісту правовідносин, які характеризуються певними особливостями. Об'єктом кримінально- процесуальних відносин, як правило, виступає поведінка суб'єктів кримінального процесу. Суб'єктами кримінально-процесуальних відносин можуть бути лише передбачені кримінально-процесуальними нормами особи. Зміст кримінально-процесуальних відносин слід розглядати в двох аспектах: формальний (юридичний) зміст правовідносин — встановлені кримінально-процесуальним законом права і обов'язки суб'єктів правовідносин, а також фактичний зміст — конкретні процесуальні дії, що вчинюються суб'єктами кримінально-процесуальних відносин. Розмежування змісту правовідносин на фактичний та юридичний елементи, відповідно до якого під фактичним змістом правовідносин розуміються реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. До юридичного змісту включається традиційне його визначення як сукупності прав і обов'язків їхніх учасників (М.С. Строгович), як можлива їхня поведінка (П.С. Елькінд).
11. Кримінально-процесуальна форма. Диференціація кримінально-процесуальної форми.
Кримінально-процесуальна форма — особливий, установлений законом процесуальний порядок порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, який полягає у визначенні: а) послідовності стадій кримінального процесу і умов переходу справи з однієї стадії в іншу; б) загальних умов провадження в конкретній стадії; в) підстав, умов і порядку провадження окремих процесуальних дій, за допомогою яких державні органи і посадовці реалізують свої процесуальні повноваження, а громадяни і юридичні особи здійснюють свої права і виконують обов'язки; г) видів, змісту і форми процесуальних рішень, які можуть бути прийняті у кримінальній справі.
Порушення кримінально-процесуальної форми має результатом визнання процесуальних дій незаконними і скасування процесуальних рішень у кримінальній справі. У судовій практиці склався підхід, за яким не будь-яке порушення вимог кримінально-процесуального закону (а відповідно — і процесуальної форми), а лише істотне, тягне скасування процесуального рішення у справі. Так, відповідно до ст.ст. 366, 370 КПК підставою для скасування вироку, постанови суду є істотне порушення кримінально-процесуального закону, під яким розуміється таке порушення вимог закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.
У кримінальному судочинстві застосовуються різні кримінально- процесуальні форми: загальна форма, що характерна для провадження у більшості кримінальних справ, ускладнена форма (для провадження у справах про злочини неповнолітніх та провадження у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності; провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру), спрощена, пов'язана з провадженням у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів або у справах приватного обвинувачення (у зв'язку з тим, що кримінальна справа не проходить у цих провадженнях окремі стадії). Спрощення або ускладнення процесуальної форми може відбуватися і на окремих стадіях або в окремих частинах стадії. Наприклад, ст. 299 КПК України встановлює спрощену (скорочену) форму судового слідства. Ускладнена процесуальна форма має місце у справах про злочини неповнолітніх, у справах про суспільно-небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, у справах про застосування примусових заходів медичного характеру.
Диференціація кримінально-процесуальної форми дозволяє забезпечити потрібну ефективність кримінального судочинства за умови допустимої процесуальної економії та належної охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності.
12. Поняття та значення кримінально-процесуальних гарантій.
Кримінально-процесуальними гарантіями є передбачені кримінально-процесуальним правом правові засоби забезпечення реалізації прав та обов'язків суб'єктів кримінального процесу, засоби реалізації завдань кримінального процесу.
До процесуальних гарантій належать:
— процесуальна форма;
У кримінально-процесуальній науці також є досить поширеними класифікації процесуальних гарантій; причому класифікуванню піддаються не лише гарантії прав і законних інтересів особистості, але й гарантії правосуддя, встановлення істини, досягнення мети й завдань по кримінальній справі. Класифікаційні підстави є різними й досить традиційними.
У теорії кримінально-процесуального права відомі також класифікації гарантій прав і законних інтересів особистості, розроблені за кількома підставами (Ю.О. Гурджі). Зокрема:
яких ведеться провадження про застосування примусових заходів медичного характеру; німих, глухих, сліпих та інших осіб, які через свої фізичні недоліки не можуть самостійно здійснювати захист власних інтересів; певних посадових осіб і представників влади; нарешті, осіб, що користуються певним імунітетом (С.Г. Волкотруб) та ін.);
-г відповідно до цільового призначення виділяються: превентивні кримінально-процесуальні гарантії, що слугують попередженню порушень процесуального статусу осіб і забезпеченню можливості реалізації прав і законних інтересів, а також відновлювальні кримінально- процесуальної гарантії, що забезпечують виявлення й усунення вже припущених порушень прав і інтересів осіб (С.М. Гробов).
13. Кримінально-процесуальне право України, предмет та метод правового регулювання.
Кримінально-процесуальне право — це система кримінально-процесуальних норм (галузь права), що визначають порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу — підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їхніх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів, а також правові відносини, що складаються між указаними суб'єктами.
Завданням кримінально-процесуального права є встановлення кримінально-процесуальної форми, тобто особливого процесуального порядку порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, що полягає у визначенні: а) послідовності стадій кримінального процесу і умов переходу справи з однієї стадії в іншу; б) загальних умов провадження в конкретній стадії; в) підстав, умов і порядку провадження процесуальних дій, за допомогою яких державні органи і посадові особи реалізують свої процесуальні повноваження, а громадяни і юридичні особи здійснюють свої права і виконують обов'язки; г) видів, змісту і форми процесуальних рішень, які можуть бути прийняті в кримінальній справі та ін.
Кримінально-процесуальне регулювання — специфічна форма юридичного впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин, що виникають, розвиваються, змінюються та припиняються у сфері кримінального судочинства. Кримінально-процесуальне регулювання характеризується специфічним предметом та методами правовою регулювання.
Предмет кримінально-процесуального регулювання — це сукупність суспільних відносин та власне поведінка суб'єктів кримінального процесу, що виникають у процесі провадження у кримінальній справі.
У кримінально-процесуальному регулюванні використовується система методів правового регулювання як сукупність юридичних прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання якісно однорідних, відособлених суспільних відносин і до його елементів у теорії права відносять: а) характер загального юридичного положення суб'єктів, тобто правоздатність, дієздатність, компетенцію , відносини між собою (підкореності, співпідкореності, рівноправ'я); б) характер підстав виникнення, зміни або припинення правовідносин, тобто юридичних фактів (договір, рішення суду у цивільних справах, вирок у кримінальній справі, який є підставою для виникнення кримінально-виконавчих правовідносин); в) характер юридичних наслідків для суб'єкта права (позитивні, негативні, штраф, стягнення, пеня тощо). Основним методом кримінально-процесуального регулювання є імперативний, який полягає у встановленні категоричного правила поведінки для суб'єктів права, зміст якого визначено джерелом права і не може змінюватися за розсудом суб'єктів права, що передбачає існування між суб'єктами кримінального процесу відносин субординації. Незважаючи на це, диспозитивним методом можуть регулюватися дії не лише приватних суб'єктів кримінального процесу, але й процесуальних органів, які мають повноваження у визначених законом випадках на свій розсуд установлювати правила не лише власної поведінки, але й поведінки підвладних їм суб'єктів (т. зв. дискреційні повноваження).
14. Кримінально-процесуальні норми. Особливості кримінально-процесуальних санкцій.
Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінального процесу, виконання яких забезпечується заходами державного примусу.
Як і всі правові норми, кримінально-процесуальні норми складаються з гіпотези, диспозиції та санкції.
Гіпотези кримінально-процесуальних норм мають певну специфіку, яка, по-перше, полягає в тому, що вони як загальну умову мають матеріально-правові (кримінально-правові) відносини, по-друге, за рівнем точності викладення умов, обставин виконання процесуальної норми можуть бути абсолютно визначеними (ч. 2 ст. 327 КПК), відносно визначеними (наявність або відсутність певних умов повинен визначити сам правозастосовний орган — ст. 203 КПК), невизначеними (гіпотеза не передбачає прямо конкретних умов, при яких процесуальна норма має застосовуватися — ч. 2 ст. 26 КПК); по-третє, гіпотези кримінально-процесуальних норм можуть бути за обсягом викладення класифіковані на прості та складні (Ю.І. Мельник).
У кримінальному судочинстві можуть застосовуватися різні за правовою природою санкції: процесуальні (наприклад, застосування приводу; видалення із залу судового засідання; скасування постанови органу розслідування чи вироку суду); адміністративні (наприклад, накладення штрафу в адміністративному порядку за злісне ухилення від явки за викликом); кримінально-правові (наприклад, встановлення кримінальної відповідальності потерпілого за дачу завідомо неправдивих показань), однак не всі з них відповідно містяться в санкціях кримінально-процесуальних норм. Для відокремлення кримінально-процесуальних санкцій необхідно враховувати три обставини: а) до якої галузі належить норма права; б) що є юридичною підставою її застосування; в) чому завдається шкода порушенням норми. Кримінально-процесуальна санкція не є обов'язковою частиною норми кримінально-процесуального закону, оскільки в одній статті може міститися санкція за порушення декількох норм кримінально-процесуального закону. Кримінально-процесуальні санкції можна класифікувати на два види: правовідновлювальні — пов'язані з усуненням допущених порушень закону та поновлення законності шляхом скасування незаконного процесуального рішення; та каральні — пов'язані з настанням для конкретного суб'єкта кримінального процесу певних негативних наслідків.
Кримінально-процесуальні норми за характером правових приписів можуть бути поділені на такі види: 1) уповноважуючі — це норми, що наділяють суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності певними процесуальними правами, надають їм певні повноваження, тобто мають дозвільний характер (ст. 66 КПК України); 2) зобов'язальні — це норми, що передбачають за певних умов конкретний вид поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності та зобов'язують діяти саме таким чином (ст. 4 КПК України); 3) заборонні — це норми, що зобов'язують суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності утримуватися від учинення конкретних дій (ч. З ст. 22 КПК України).
15. Джерела кримінально-процесуального права.
Поняття «джерело права» розглядається у двох значеннях, як джерело, з яких норма черпає свій зміст, чи ту форму, в якій чинна правова норма виражена. Залежно від цього говорять про джерела права у матеріальному, ідеологічному і формальному (юридичному) змісті. Матеріальні джерела права — це суспільні відносини, соціальні інтереси і потреби, що виражаються у соціально обґрунтованих домаганнях на нормативно-правове їх закріплення. Ідеологічні джерела — це уявлення про право у свідомості людей. Зовні вони можуть виявлятися в існуючих наукових положеннях, концепціях, авторських проектах законів і т.п. Формальні (юридичні) джерела права — це акти компетентних державних органів, що встановлюють або санкціонують норми права; зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконавця.
Формальні (юридичні) джерела права в теорії права набули визначення ще як форма права. Юридична наука розрізняє зовнішню та внутрішню форми права як спосіб організації права. Під внутрішньою розуміється структура права, система елементів (нормативні приписи, інститути, галузі). Під зовнішньою — комплекс джерел, що формально закріплюють правові явища, які дозволяють адресатам правових встановлень ознайомитися з їхнім реальним змістом та користуватися ними (нормативно-правовий акт; нормативно-правовий договір; правовий прецедент; правовий звичай; правова доктрина; релігійно- иравова норма).
Основними джерелами кримінально-процесуального права України виступають нормативно-правові акти — прийняті уповноваженими державними органами у межах їхньої компетенції офіційні письмові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, мають загальний чи локальний характер та застосовуються неодноразово.
Нормативні акти знаходяться між собою в суворій ієрархічній співпідпорядкованості, від якої залежить юридична чинність того або іншого документа. Найважливіше значення серед них (як джерел права) має закон (у тому числі Основний ~ Конституція країни). Вітчизняними процесуалістами з усієї системи нормативно-правових актів джерелом кримінально-процесуального права у формальному значенні, як
правило, визнається кримінально-процесуальний закон, який більшістю вважається єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Конституція України (ст. 19 ч. 2, п.п. 1,14 ч. 1 ст. 92) вказує на те, що кримінально-процесуальна діяльність може регламентуватися лише правовими актами рівня не нижче закону (тобто Конституцією, самими законами, міжнародними договорами — відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p., рішеннями Конституційного Суду України — відповідно до ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p.).
Закони, що визначають порядок провадження у кримінальних справах, можна поділити на три групи:
До джерел кримінально-процесуального права слід віднести також рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2001 р. у справі про вільний вибір захисника була сформульована нова норма права, яка передбачила право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, та визнається таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 1 ст. 44 КПК, яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим та підсудним, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Згідно зі ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, у зв'язку з чим правоохоронні й судові органи можуть безпосередньо застосовувати норми, які містяться в міжнародних договорах, ратифікованих Україною у встановленому порядку.
Якщо міжнародним договором України, що набув чинності у встановленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906).
Україною укладені міжнародні договори в галузі кримінального судочинства за такими напрямами: а) з питань розробки міжнародних мінімальних стандартних правил функціонування правосуддя і поводження з особами, які беруть у ньому участь (наприклад, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 p., Міжнародний пакт про громадські та політичні права 1966 p., Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. та ін.); б) з питань гармонізації національного кримінального права, а також криміналізації (де- криміналізації) міжнародним співтовариством певних суспільно небезпечних дій і визначення їх як міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру (див., наприклад, Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників 1979 p., Конвенцію про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. і 1996 p., Женевську конвенцію про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р. та ін.)»; в) з питань обміну інформацією і досвідом роботи компетентних органів щодо запобігання, припинення і розкриття злочинів; г) з питань зносин з органами іноземних держав у зв'язку з провадженням у кримінальних справах (надання правової допомоги в розслідуванні, судовому розгляді кримінальних справ; передача/прийняття кримінального переслідування (кримінальних справ); видача (екстрадиція) правопорушників; захист прав та інтересів власних громадян в іноземній державі, виконання іноземного вироку та інших судових рішень у кримінальних оправах; передача засуджених осіб; передача нагляду за засудженими, звільненими від відбування покарання з випробуванням або достроково звільненими особами).
Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. передбачає, що суди застосовують при розгляді справ зазначену Конвенцію і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У зв'язку з відсутністю спеціальної вказівки в законі, норми чинного КПК не мають пріоритету перед нормами інших законів України, які регламентують кримінально-процесуальну діяльність.
У сучасній Україні правовий звичай як джерело права майже не застосовується. У галузі кримінально-процесуального права ознаки правового звичаю збереглися в окремих обрядових елементах судочинства, наприклад, у зовнішніх атрибутах судового засідання — обов'язку присутніх у залі судового засідання вставати при входженні в зал судового засідання та виходу з нього членів складу суду, що розглядає кримінальну справу.
16. Конституційні норми, що регламентують відносини у галузі кримінального судочинства. Умови безпосереднього застосування конституційних норм при провадженні у кримінальній справі.
Першооснову джерел кримінально-процесуального права та законодавства складає Конституція України. V ній відображені основні принципи кримінального судочинства: незалежність суддів та підкорення їх тільки закону, відкритий розгляд кримінальних справ, презумпція невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист та інші. Конституція встановлює гарантії від необгрунтованого застосування засобів державного примусу. Конституційні норми мають верховенство над усіма законодавчими системами та є нормами прямої дії. Тому, якщо будь-яка норма, що міститься в законі, суперечить Конституції України, застосовується Конституція. Це прямо закріплено в ст. 8 Конституції України, де визначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституція є первинним нормативним актом щодо Кримінально- процесуального кодексу та галузі взагалі. Чинна Конституція України є своєрідною серцевиною для кримінально-процесуального права. Конституція регулює кримінально-процесуальні відносини за допомогою методу загального закріплення принципів та засад.
Конституція України містить низку нормативних положень, що безпосередньо регламентують кримінальне судочинство (ст.ст. 19, 21- 22, 24, 28-33, 55-58, 61-63, 121, 124-129). Безспірним здобутком Конституції України є детальне розроблення розділу про права, свободи та обов'язки людини і громадянина з урахуванням вимог міжнародних правових актів з прав людини, прийнятих у різний час міжнародними організаціями. У Конституції закріплено правові засоби їх захисту, більшість з яких може розглядатися як процесуальна гарантія прав учасників кримінального процесу. Так, згідно зі ст. 28 Конституції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Статтею 29 передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість останнього протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Тією ж статтею передбачено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Згідно зі ст. 30 Конституції не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Без рішення суду проведення цих процесуальних дій можливе лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Статтею 31 Конституції передбачена гарантія таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. З метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, зняття інформації з каналів зв'язку можливе лише за рішенням суду (постановою голови апеляційного суду області або його заступника) у випадках, передбачених законом.
Норми Конституції є нормами прямої дії, і орган дізнання, слідчий, прокурор або суд (суддя) можуть безпосередньо застосовувати норми Конституції, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; б) коли закон, що діяв до набрання законної сили Конституцією або прийнятий після цього, суперечить їй; в) коли правовідносини, розглянуті судом, законом України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів АРК, суперечить Конституції України; г) коли укази Президента України, які внаслідок їхнього нормативно-правового характеру підлягають застосуванню при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. У разі якщо при розгляді конкретної справи виникне спір про відповідність Конституції України норм закону та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України і правових актів Верховної Ради АРК, що застосовуються або підлягають застосуванню, суд першої, апеляційної, касаційної інстанції, або суд, що розглядає справу в порядку виключного провадження, за клопотанням учасників судового розгляду або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який згідно зі ст. 150 Конституції України може звертатися до Конституційного Суду України з конституційним поданням про відповідність Конституції, законів та інших нормативно-правових актів (див. Постанову Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).
Самостійно суд загальної юрисдикції не може визнати неконституційним закон або правовий акт, зазначений у ст. 150 Конституції України.
17. Аналогія у кримінально-процесуальному праві України.
Жодне законодавство не в змозі охопити все різноманіття суспільних відносин, які потребують правового регулювання. Тому в практиці правозастосування виникають явища, які мають юридичний характер, але не знаходяться в сфері правового регулювання. Прогалина в праві — відсутність у діючій системі законодавства норми права, у відповідності з якою повинно вирішуватися питання, яке потребує правового регулювання.
Наявність у праві прогалин не бажано, тому що свідчить про відповідні вади правової системи. Однак вони об'єктивно можливі, а в деяких випадках їх не уникнути.
Прогалини в праві виникають з таких причин: законодавець не здатний охопити формулюваннями нормативного акта різноманіття усіх життєвих ситуацій, які потребують правового регулювання; недоліки юридичної техніки; постійний розвиток суспільних відносин.
Види прогалин у праві: прогалина в позитивному праві — відсутність закону, підзаконного акта; прогалина в нормативно-правовому регулюванні — відсутність норм закону і норм підзаконних актів; прогалина в законодавстві — відсутність закону; прогалина в законі — неповне регулювання відношення, що є предметом даного закону.
В юридичній літературі виділяють так зване «кваліфіковане мовчання в праві» — законодавець свідомо не надає відповідним фактичним ситуаціям юридичного значення. Це стосується ситуацій, які не І охоплюються вичерпним переліком цілей, підстав, мотивів та умов І прийняття тих чи інших процесуальних рішень. У такому випадку законодавець залишає питання відкритим, доручаючи правозастосовнику самому розібратися в даній ситуації.
У процесі правозастосування найчастіше трапляються прогалини в законодавстві та законі.
Для запобігання виникнення прогалин у праві та для їх поповнення прпвотворчий оргнн повинен забезпечити максимальне охоплення та максимальну універсальність прийнятої норми, виключаючи можливість колізії з іншими нормами. Якщо ж прогалина в кримінально- процесуальному праві виникає, необхідно доповнити пропущену норму або прийняти відсутню.
Для подолання прогалин у праві на стадії правозастосування використовують такі методи:
аналогія закону — застосування до неврегульованого у конкретній нормі відношення норми закону, що регламентує подібні відносини;
аналогія права — застосування до неврегульованих у конкретній нормі спірному відношенні загальних принципів законодавства.
Норми кримінально-процесуального права можуть застосовуватися за аналогією закону. Аналогія ж кримінально-процесуального права в силу дозвільного типу кримінально-процесуального регулювання («заборонено все, крім того, що дозволено законом») повністю виключається. Якщо правозастовувач зіткнувся з прогалиною, він зобов'язаний подолати її за правилами аналогії закону, тобто застосувати норму права, яка використовується для вирішення подібних питань та ситуацій.
У процесі дослідження прогалин у праві з'ясовується внутрішня будова права, соціальні відношення, що об'єктивно потребують видання нормативного акта чи норми, правозастосувальна практика, правосвідомість соціальних груп.
Подолання прогалин у кримінально-процесуальному праві характерне тим, що правозастосувальник може тільки встановити прогалину в праві (як і законодавець), а заповнити її може лише законодавець. Законодавчий процес подолання прогалин складається з двох частин: установлення прогалин у праві і заповнення прогалин у праві; а правозастосувальний — у встановленні прогалини і застосуванні аналогії.
Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватися таких умов: 1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією; 2) воно ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків; 3) не допускати вчинення органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, не передбачених нормами процесуального закону.
18. Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб.
Дія у просторі. Порушення, розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальних справ на території України здійснюються за нормами чинного КПК незалежно від місця вчинення злочину.
На підставі ч. 1 ст. З КПК його чинність обмежена територією України. У виняткових випадках, передбачених окремими міжнародними договорами про правову допомогу, а також консульськими угодами, при виконанні іноземними процесуальними органами міжнародних слідчих (судових) доручень України або консулами України доручень органів досудового слідства і суду щодо громадян України, окремі положення чинного КПК можуть застосовуватися відповідними іноземними процесуальними органами або консулом при проведенні процесуальних дій за кордоном за міжнародним слідчим/судовим дорученням або дорученням слідчого, суду, та, навпаки, при цроведенні окремих процесуальних дій на території України за дорученнями судів і слідчих іноземних держав, які є учасницями даних договорів, за наявності явно вираженого в дорученні прохання про це застосовуватися процесуальне законодавство запитуючої держави.
На підставі Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.61 р. (ст.ст. 22-23) приміщення дипломатичних і консульських установ користуються недоторканністю (консульські установи — за винятком випадків пожежі або іншого стихійного лиха), тобто на території даних установ не можуть бути примусово застосовані норми процесуального права приймаючої держави.
На іноземні судна і пасажирів, що перебувають на їхньому борті, і членів екіпажів під час перебування даних суден у територіальних водах і портах України поширюється кримінально-процесуальний закон України, за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами України з державами прапора судна.
Дія у часі. Конституційний Суд України в рішенні в справі про конституційне звернення Національного банку України про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09.02.99 р. вказав, що дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом законної сили і припиняється із втратою ним законної сили, тобто застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого ці події настали або мали місце.
Частина 2 ст. 3 КПК передбачає застосування при провадженні в справі кримінально-процесуального закону, що діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Відповідно до концепції системної множинності кримінально-процесуальних відносин застосовується та норма кримінально-процесуального права, що діє відповідно на момент виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин. Таким чином, якщо в процесі провадження в кримінальній справі змінюється кримінально-процесуальна норма, що регулювала виникнення певних правовідносин, надалі — з моменту набрання змінами законної сили — застосовується нова редакція даної норми (безпосередня дія).
Однак нова кримінально-процесуальна норма не може обмежувати обсяг прав і свобод особи, яка до набрання цією нормою законної сили була залучена до кримінального процесу і користувалася даними правами і свободами, оскільки згідно з ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін у чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод (ультра- активна дія норми).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно- правові акти не мають зворотної дії в часі, якщо інше не вказано в законі або нормативно-правовому акті. Конституція України в ч. 2 ст. 58 передбачає зворотну дію нормативно-правового акта в часі (ретроактивна дія), тобто можливість його застосування до подій і дій, що мали місце до набрання чинності тільки у випадках, коли він пом'якшує або скасовує юридичну відповідальність особи.
Кримінально-процесуальна норма втрачає" чинність із моменту: a) ft скасування або зміни нормативно-правовим актом рівного або ви- вищого за юридичною силою, 6) набрання чинності новою нормою, що регламентує ті ж правовідносини, в) закінчення строку (припинення дії умови), на який дана норма була прийнята, г) від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про неконституційність законів та інших нормативно-правових актів або їхніх окремих частин (ч. 2 ст. 152 Конституції).
Дія за колом осіб. За колом осіб кримінально-процесуальні закони чи інші нормативно-правові акти застосовуються в справах про злочини: а) громадян України; б) іноземців (за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності); в) осіб без громадянства.
Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначене Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18.04.61 р. (ратифікованою Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21.03.64 р.) і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, яке затверджене Указом Президента України від 10.06.97 р.
Особи, які користуються правом дипломатичної недоторканності, не можуть бути затриманими або заарештованими.
Відповідно до ч. 2 ст. 69 КПК, не можуть без їхньої згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника. Особи, які користуються правом дипломатичної недоторканності, мають право відмовитися від підпису будь-якого процесуального документа, як й інші учасники процесу — заявити відвід перекладачеві, запросити для перекладу особу за своїм вибором.
Особливий процесуальний статус мають і особи, які здійснюють консульські функції. Коло цих осіб визначене Віденською конвенцією про консульські зносини від 24.04.63 р.
Відповідно до ст. 44 цієї Конвенції, працівники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових або адміністративних справ. Консульський службовець або працівник обслуговуючого персоналу не може відмовитися від дачі показань. Якщо консульська посадова особа відмовляється давати показання, до неї не можуть застосовуватися примус або міри покарання. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних з виконанням ними своїх функцій; надавати офіційну кореспонденцію і документи, що стосуються їхніх функцій. Вони також не зобов'язані давати показання для роз'яснення законодавства держави, яку вони представляють. Орган, якому потрібні показання консульської посадової особи, повинен уникати заподіяння перешкод виконанню цією особою своїх функцій. Він може, якщо це можливо, вислухати такі показання вдома у цієї особи, у консульській установі або ж приймати від неї письмові показання.
Кримінальний процес, як і державна правозастосовна діяльність в інших галузях права, ґрунтується на системі певних принципів (від нім. prinzip, франц. principe, лат. principium — засада, основа) — загальнообов'язкових вихідних нормативно-юридичних положень, що відрізняються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю та визначають зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності поводження і діяльності учасників регулульованих відносин. А тому важливим є встановлення кола принципів кримінального процесу та змісту кожного з них. Ознаками принципів кримінального процесу є: 1) це найбільш значущі, загальні вихідні положення й ідеї, що мають фундаментальне значення для кримінального процесу, що визначають його цілеспрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій і інститутів; 2) вони виражають у даній державі правові і політичні ідеї, що стосуються завдань, способів формування і здійснення правосуддя в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) вони повинні діяти в усіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в центральній його стадії — стадії судового розгляду; 5) порушення якого-небудь з них тягне незаконність процесуальних рішень і дій та обов'язкове їхнє скасування (М.М. Михеєнко).
Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечують однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання й інших форм правового впливу (інформаційного, психологічного тощо). Дія принципів права не обмежується тільки через правову систему або механізм правового регулювання, вони, крім того, безпосередньо впливають на виникнення і стабільне існування конкретних правовідносин, природних прав людини.
У кримінальному процесі знаходять своє закріплення принципи різного рівня узагальненості: загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом); міжгалузеві — принципи, які характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів); галузеві принципи — принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, що стосується кримінального процесу, то це презумпція невинуватості обвинувачуваного, публічність, свобода від самовикриття, викриття членів родини і близьких родичів та ін.).
Поділ принципів кримінального процесу на конституційні й інші можливий тільки з позиції умовності, що вказує винятково тільки на їхнє джерело, місце їхнього нормативного закріплення.
Загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, верховенство права, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом тощо).
Принцип верховенства права. Принцип верховенства права передбачає дію в державі правових законів та пов'язаність держави цими законами. Принцип верховенства права Грунтується на забезпеченні трьох свобод особи: політичної, правової й особистої та інституціональний захист свободи через покладання застосування закону на суд. Політична свобода полягає у можливості реальної участі в ухваленні колегіальних рішень відповідно до наявної політичної та правової структури суспільства і передбачає право голосу і посідання виборної посади, захист свободи слова, зібрань і спілок. Правова свобода — у можливості передбачати дію законів, внаслідок їх публічного проголошення, ясного та чіткого формулювання, однакового для всіх та недвозначного застосування. Особиста свобода означає мінімальний обсяг автономності, який індивіди зберігають за собою, погоджуючись підкорятися закону. Дія вказаних свобод передбачає накладання на державу обмежень на втручання матеріально-правового характеру (змістовних) та процедурного (представники держави, щоб виконати певну дію примусового характеру, мають довести крайню необхідність, що зумовлює таке втручання). Але існування вказаних свобод буде примарним, якщо не буде забезпечено ефективний механізм їхнього правового захисту, яким є насамперед суд та судова влада.
Виходячи з принципів верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, Конституційний Суд України виклав правову позицію, за якою «Україна є правовою державою (ст. 1 Конституції України), а в правовій державі існує сувора ієрархія нормативних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викривляти сутність і зміст законів» (Рішення Конституційного Суду України від 19.06.2001 р. № 9-рп/2001 у справі щодо стажу наукової роботи).
Рівність усіх перед законом. Конституція України встановлює принцип рівності (недискримінації) громадян, відповідно до якого всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч.ч. 1 і 2 ст. 24). Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також мають такі ж обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26).
Конституційні положення про законність судочинства і рівноправність всіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції) зобов'язують суд забезпечити всім рівні можливості щодо надання і дослідження доказів, подання клопотань і здійснення інших процесуальних прав (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» від 01.11.96 р. №9).
Рівність громадян перед законом означає наявність однакових матеріальних і процесуальних законів, які не створюють громадянам будь-яких переваг або обмежень залежно від обставин, передбачених ст. 24 Конституції. До осіб, які вчинили однакові суспільно небезпечні діяння, застосовується те саме кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство в процесі порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ, при цьому нікому не надаються будь- які переваги і не допускається обмеження прав. Реалізація положення про рівність громадян перед судом пов'язана з тим, що суд не повинен установлювати при вирішенні кримінальної справи будь-яких переваг, привілеїв або обмежувати права громадян за ознаками раси кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань та ін.
Недоторканність особи. Відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше ніж за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку встановлених законом. У разі нагальної потреби запобігти злочину або його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручене мотивоване рішення суду про утримання під вартою. Кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснені його права і надана можливість із моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника. Кожен затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого. Процесуальний порядок застосування до особи таких запобіжних заходів, як тримання під вартою (арешт), а також затримання встановлений ст.ст. 106, 148, 155, 156 КПК. Кожен, хто затриманий за підозрою у вчиненні злочину, або у разі, коли є достатні підстави вважати, що необхідно запобігти вчиненню ним правопорушення або перешкодити йому зникнути після його вчинення, має бути негайно доставлений до судді і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до суду (п. З ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 p.). Чинним законодавством України встановлені додаткові гарантії недоторканності окремих категорій осіб. З інститутом недоторканності особи тісно пов'язаний інститут заборони катувань, нелюдського і принижуючого гідність поводження або покарання.
Недоторканність приватного життя, житла або кореспонденції особи. Статтями 30 і 31 Конституції гарантована недоторканність житла і таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції, що є невід'ємним правом особи. Недоторканність житла полягає в негативному обов'язку держави утриматися від здійснення дій з боку її органів і посадових осіб, пов'язаних із таємним або відкритим вторгненням у будь-якій формі в житло, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також за допомогою різних способів, які дозволяють чинити будь-які дії в житлі без входу в нього. Частина 1 ст. 14-1 КПК забороняє будь-якому державному органу, посадовій особі порушувати право на недоторканність житла або обмежувати його інакше ніж у порядку, передбаченому законом. Будь-яке проникнення в житло або інше володіння особи може бути визнано законним лише у разі, якщо підстава і порядок такого проникнення передбачені в чинному законі України і відображені в мотивованому рішенні компетентного органу. Законами України врегульовані підстави і порядок проведення обшуку житла або іншого володіння (ст. 177 КПК), виїмки (ст. 178 КПК), негласного проникнення в житло (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).
Особисте життя громадян — це сфера інтимних, сімейних та інших, не публічних відносин фізичних осіб, пов'язаних з облаштуванням і розпорядженням особистим часом, веденням домашнього господарства, а також їхні думки, переконання, інтереси, звички. Конституція України передбачає особливий порядок захисту особистого життя громадян, зокрема кожному гарантується таємниця листування, телеграфної та іншої кореспонденції, винятки можуть бути встановлені тільки у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочину або встановити істину при розслідуванні кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції). Відповідно до ст. 32 Конституції, ніхто не може піддаватися втручанню в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. До конфіденційної інформації про особу належить інформація банківського характеру (про банківські вклади і рахунки). Охорона особистого життя громадян також може бути гарантована шляхом розгляду в закритому судовому засіданні справ про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, про статеві злочини, а також інших справ з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, і у разі, якщо цього вимагають інтереси захисту безпеки осіб. Обшук, виїмка, освідування, огляд приміщень у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитися тільки на підставах і в порядку, встановлених КПК. Дозвіл на проникнення в житло або в інше володіння особи надає суддя місцевого суду, а на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах і на зняття інформації з каналів зв'язку — голова апеляційного суду або його заступник, про що складається постанова. У разі наявності погрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, узятих під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб може проводитися прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото- і кінозйомки.
21. Міжгалузеві принципи в кримінальному процесі. '
Міжгалузеві принципи — основні правові положення, характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи змагальності, гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів, публічності і диспозитивності судочинства).
Здійснення правосуддя лише судом. Конституція України у ст. 124 встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Принцип здійснення правосуддя виключно судами відображається у ст. 15 КПК, в якій зазначено, що правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом.
Правосуддя в кримінальних справах здійснюється судами загальної юрисдикції, у системі яких згідно з ч. 2 ст. 125 Конституції У країни найвищим органом є Верховний Суд України. Конституція України забороняє створення замість судів або поряд з ними будь-яких органів, які виконують судові функції. У ч. 5 ст. 125 Конституції України вказано, що не допускається створення надзвичайних та особливих судів. Тільки суд має право визнати особу винною у скоєнні злочину піддати її кримінальному покаранню або звільнити особу, а також вирішувати інші питання, які пов'язані зі сферою застосування кримінального та кримінально-процесуального законодавства.
Принцип здійснення правосуддя характеризує всі судові стадії процесу, в кожних з яких правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають завданням, що вирішуються на цій стадії. Згідно з данин принципом змінити або скасувати судові рішення може лише вищестоящий суд у порядку відправлення правосуддя в кримінальних справах.
Незалежність суду. Незалежність та недоторканність суддів гарантовано Конституцією України (ст.ст. 126, 129) та законами України. КПК України закріплює положення, що судді вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18). У Законі України «Про статус суддів» у ст. 11 зазначається, що незалежність суддів забезпечується також передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; недоторканністю суддів. Аналогічні положення містяться у Законі України «Про судоустрій України» (п. 7 ст. 14). Суть цього принципу полягає в тому, що суддя при здійсненні правосуддя та прийнятті рішення у кримінальній справі повинен керуватися лише законом, приймати рішення за своїм внутрішнім переконанням без стороннього впливу. Ніхто не може вказувати суддям, як вони повинні вирішувати справу, яке прийняти рішення, кого засуджувати та яке покарання призначити. Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь- кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених законом (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про статус суддів»). Розгляд і вирішення конкретної справи відбувається виключно на основі закону. Судді незалежні від впливу та ідей різних органів державної влади та управління, посадових осіб, громадських організацій, партій, рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Принцип незалежності суддів та підкорення їх тільки закону визначає також взаємини судів різних ланок. Так, скасовуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, вищестоящий суд не вправі вирішити наперед висновки суддів і зв'язувати своїм рішенням їх незалежність (ст.ст. 376, 395 КПК). При повторному розгляді справи суд першої інстанції незалежний у висновках від вищестоящого суду й самостійний не тільки в частині оцінки доказів та встановлення фактів, але й відносно застосування кримінального закону та призначення покарання.
Також цей принцип проявляється у незалежності суддів від висновків органів досудового слідства і прокурора, а також від висновків і поглядів учасників судового засідання.
Суд (суддя) оцінює докази засвоїм внутрішнім переконанням; ніякі докази для них не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути мотивовані і базуватися на аналізі всіх доказів у сукупності. Таким чином, незалежність суду від поглядів інших посадових осіб має відповідним чином оформлюватись у вигляді обґрунтування прийнятих рішень.
Незалежність суддів у середині колегії забезпечується, зокрема, тим, що вони мають рівні права, головуючий голосує останнім (ст. 325 КПК).
Під гарантіями принципу незалежності суддів розуміється система умов і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію даного принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках — його ефективний захист від будь-яких протиправних посягань.
Принцип обґрунтованості процесуальних рішень. Кримінально- процесуальне рішення — це правовий акт особи, яка на законних підставах бере участь у кримінальному судочинстві, що закріплений в певному процесуальному документі, спрямованого на виконання завдань кримінального судочинства, охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Обґрунтованість як властивість правового акта означає, що висновки і рішення по ньому мають ґрунтуватися на сукупності фактів, що встановлені достатніми доказами, які б в обов'язковому порядку охоплювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.
Обґрунтування як особливий вид інтелектуально-практичної діяльності суб'єктів, які вирішують кримінально-процесуальні рішення, проявляється у наведенні в описово-мотивувальному розділі процесуального акта посилань на конкретні правові норми, сукупність доказів і заснованих на законах логіки доводів, які підтверджують правильність прийнятого рішення.
У законі відсутня загальна норма, у якій би говорилося як про те, що потрібно обґрунтувати в будь-якому кримінально-процесуальному рішенні (тобто предмет обґрунтування), так і про те, як глибоко (чи широко) потрібно обґрунтовувати те чи інше твердження, що міститься в конкретному акті (тобто межі обґрунтування). Однак це не дозволяє дійти висновку про те, що закон узагалі не регулює названі питання. Для деяких рішень (наприклад, для вироку суду першої інстанції (ст. 324 КПК) і рішень апеляційного суду (ст. 378 КПК) у конкретній нормі вказується перелік питань, що підлягають вирішенню у відповідному акті.
22. Принцип публічності у кримінальному судочинстві.
Засада публічності у кримінальному судочинстві виявляється насамперед у нормах закону, які зобов'язують суд, прокурора, слідчого, орган дізнання, які відповідальні запровадження у справі, вжити всіх залежних від них заходів до повного, об'єктивного і всебічного дослідження обставин справи з тим, щоб винний зазнав справедливого покарання, а помилково запідозрений і обвинувачений був реабілітований. Тобто публічність кримінального процесу полягає у тому, що уповноважені на ведення кримінального процесу державні органи та їхні посадові особи за своєю ініціативою зобов'язані при порушенні, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу у кожному випаду виявлення ознак злочину, застосувати всі передбачені законом засоби для його розкриття, викриття винних осіб, встановлення всіх обставин справи і забезпечення прав учасників процесу, не ставлячи здійснення цих дій у залежність від позиції зацікавлених осіб. Покладання на уповноважених державних органів обов'язку з виконання кримінально процесуальної діяльності на підставі закону надає зацікавленим особам право вимагати здійснення цієї діяльності. Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України.
Прояв принципу публічності має місце у ст. 4 КПК, де закріплено, що суд, прокурор, слідчий, орган дізнання зобов'язані в межах своє} компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. При цьому названі державні органи застосовують надані їх кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і ержави, оскільки вчинення злочину — це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб.
Правозастосовні органи повинні, не чекаючи офіційних сигналів про злочини (заяв і скарг громадян, повідомлень організацій, посадових осіб і т.д.), самі проводити активні заходи щодо виявлення вчинених злочинів або злочинів, які готуються.
При провадженні досудового розслідування орган дізнання, слідчий і прокурор згідно з цим принципом зобов'язані вжити передбачених законом заходів до збирання, перевірки та оцінки доказів для з'ясування всіх обставин кримінальної справи і прийняти необхідні рішення.
У стадії попереднього розгляду справи суддя зобов'язаний перевірити повноту і правильність проведеного розслідування і вирішити питання про наявність достатніх підстав для розгляду справи по суті в судовому засіданні. Розглядаючи справу по суті, суд зобов'язаний не обмежуватись дослідженням зібраних органом дізнання і слідчим доказів, а за своєю ініціативою збирати і досліджувати додаткові докази з метою встановлення об'єктивної істини у справі, винесення законного й обґрунтованого вироку або іншого рішення. В апеляційній і касаційній інстанціях суд, керуючись принципом публічності, зобов'язаний у повному обсязі перевірити законність та обґрунтованість вироку чи ухвали суду щодо всіх підсудних, у тому числі і тих, хто скарги не подав і щодо яких прокурор не приніс апеляційної або касаційний скарги. Після набуття вироком законної сили суд зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів до його виконання.
Закон передбачає і деякі винятки з принципу публічності: 1) справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, які передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України, порушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує сам потерпілий, дізнання та досудове слідство у цих справах не проводиться, ці справи закриваються за примиренням сторін; 2) справи приватно-публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 27 КПК) про злочини, які передбачені ч. 1 ст. 152 КК України, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, або за її відсутності, коли потерпіла особа знаходиться в безпорадному стані, але закриватися за примиренням сторін вони не можуть, оскільки після порушення справи вони стають справами публічного обвинувачення. Публічність як принцип кримінального судочинства полягає в обов'язку процесуальних органів діяти в інтересах держави та суспільства, визначається завданнями кримінального судочинства і виходить за межі зв'язків з кримінально- правовим принципом невідворотності покарання.
Диспозитивність як принцип кримінального процесу є можливістю суб'єктів кримінального процесу самостійно або за допомогою захисників/представників обирати засоби, форми захисту і реалізації своїх суб'єктивних прав і законних інтересів. Принцип диспозитивності є міжгалузевим (процесуальним) принципом кримінального процесу, який полягає в свободі здійснення (або відмови від здійснення) учасниками процесу своїх матеріальних і процесуальних прав.
Структуру принципів публічності та диспозитивності складають не лише вертикальні, але й горизонтальні рівні. Останні полягають у виділенні елементів, пов'язаних з реалізацією суб'єктами процесу матеріальних вимог і здійсненням процесуальних прав (С. Л. Деревянкін).
Сфера дії принципу диспозитивності (матеріального його елемента) визначається залежно від виду кримінального провадження (приватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення). Публічність як принцип кримінального процесу має домінуючий характер у кримінальному судочинстві, у зв'язку з чим дія диспозитивності має обмежуючий публічність характер.
Від публічності та диспозитивності як принципів кримінально- процесуального права слід відрізняти імперативний та диспозитивний методи правового регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. Імперативний метод полягає у встановленні категоричного правила поведінки для суб'єктів права, зміст якого визначено джерелом права і не може змінюватися за розсудом суб'єктів права. Диспозитивний метод навпаки надає суб'єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях публічних суб'єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб'єктів процесу.
Матеріальна диспозитивність і публічність полягає в праві розпорядження правовими вимогами і виражається у правових діях публічного органу (службової особи) або суб'єктивно заінтересованої особи, які тягнуть: порушення справи; її зупинення або закриття (в тому числі шляхом мирової угоди). Формальна публічність розкривається в процесуальних повноваженнях публічних органів (службових осіб) з провадження у справі, відстоювання своєї (публічної) позиції у справі з використанням процесуальних засобів (заперечення слідчого на вказівки прокурора, самовідвід, звернення з апеляційним, касаційним поданням тощо). Формальна диспозитивність — це свобода розпорядження процесуальними засобами захисту і виявляється в діях учасника процесу з зупинення провадження справи; оскарження дій процесуальних органів; відмови від захисника чи представника; надання доказів у справі та доказування обставин, що входять у предмет доказування.
Всебічність дослідження означає висунення і перевірку всіх можливих версій загального характеру щодо події злочину, окремих версій щодо особи винного, мотиву і мети вчинення злочину, а також однаково ретельне виявлення обставин, що підтверджують вину обвинуваченого або спростовують її, а так само обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Під повнотою дослідження слід розуміти правильне визначенні предмета доказування, з'ясування всіх обставин, які підлягають доказуванню у кримінальній справі (ст.ст. 23, 64, 433 КПК), системи. | оцінку всіх допустимих і належних доказів у сукупності, що є основою прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі.
Об'єктивність дослідження означає пізнання органами, що ведуть процес, обставин кожної кримінальної справи в точній відповідальності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб які беруть участь у справі. Органи, які ведуть процес, повинні уникнути як обвинувального, так і виправдувального ухилів.
При наявності обставин, які викликають сумніви в об'єктивності прокурора, слідчого чи органу дізнання, вони підлягають відводу.
Вимога об'єктивності дослідження зумовлює виконання всіх інших компонентів принципу. Об'єктивний підхід дозволяє збирати докази, уникати однобічності та досліджувати обставини кримінальної справи з усіх боків.
Обставинами, які викривають, є факти реальної дійсності, пов'язані із вчиненням певною особою дій, які складають об'єктивну сторону складу злочину, або обтяжують його покарання. Вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання, передбачені у ст. 67 КК.
До обставин, які виправдують, належать: знаходження особи в момент вчинення злочину в іншому місці; вчинення діяння, яке має суспільно-небезпечні наслідки, самою потерпілою або іншою особою та інші факти, які підтверджують, що особа, притягнена до кримінальної відповідальності, не вчинила це діяння, а також обставини, які пом'якшують її покарання (ст. 66 КК).
Вимога всебічного, повного і об'єктивного дослідження справи з метою встановлення істини належить не до всіх учасників судочинства, а лише до прокурора, слідчого та органу дізнання. На суддю, суд цей обов'язок не покладений у зв'язку з тим, що межі дослідження обставин справи зумовлені позицією обвинувачення та захисту, і в деяких випадках суд не може самостійно змінювати ці межі (наприклад, у ситуації необхідності на думку суду зміни обвинувачення у сторону, яка погіршує становище підсудного, а прокурор із цим не згоден; або коли необхідно залучити до кримінальної відповідальності іншу особу або висунути додаткові обвинувачення).
Однак суд не є стороннім спостерігачем і в судовому засіданні вживає всі заходи до того, щоб були зібрані та досліджені всі докази, які необхідні для прийняття законного і обґрунтованого рішення. Суд стоїть не поряд зі сторонами в процесі, а над ними, забезпечуючи здійснення ними своїх процесуальних прав, створюючи рівні умови у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні переконливості перед судом.
25. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист.
Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист є однією із конституційних засад судочинства. Цей принцип передбачений у кількох статтях Конституції України, у яких говориться, що для забезпечення права на захист в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59); підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63); забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. 3 ст. 129).
Право на захист — це сукупність процесуальних прав, які надані підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному та завдяки яким вони отримують можливість захищатися від обвинувачення чи підозри, відстоювати свою непричетність, домагатися пом'якшення відповідальності всіма, передбаченими законом, способами.
Право на захист також складається з дотримання органами дізнання, досудового слідства та судом всієї процедури розслідування та судового розгляду справи. Ці органи зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому та підсудному їхні процесуальні права та забезпечити можливість їх реалізації.
Зміст принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист складають такі положення: 1) закон наділяє підозрюваного, обвинуваченого, підсудного такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм можливість особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси (особистий захист); 2) закон надає підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави (професійний захист); 3) забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують; 4) покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм, що вони мають право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість встановленими законом засобами захищатися від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їхніх особистих майнових прав (ст. 21 КПК) (офіційний захист).
Згідно зі ст. 45 КПК участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і при розгляді кримінальної справи в суді є обов'язковою в таких випадках:
6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або до поміщення його до приймальника-розподільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у вищезазначених випадках є обов'язковою, якщо в апеляції стоїть питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.
Відмова від захисника допускається тільки з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного і не позбавляє його права запросити того чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.
Порушення права на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону і тягне скасування процесуального рішення з поверненням справи на ту стадію, на якій було допущене порушення у випадку неможливості його усунення (п. 3 ч. 2 ст. 370 КПК).
26. Принцип презумпції невинуватості.
У Конституції України визначення принципу презумпції невинуватості міститься у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у здійсненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
Принцип презумпції невинуватості також закріплено у міжнародних правових документах. Так, у Загальній декларації прав людини, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., презумпція невинуватості сформульована таким чином: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, доки її винуватість не буде встановлена у законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту» (п. 2 ст. 11).
У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, який прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1966 p., записано: ♦Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального злочину має право вважатися невинуватим, доки його винуватість не буде доведена відповідно до закону» (п. 2 ст. 14).
У кримінально-процесуальному законодавстві цей принцип розкривається у ч. 2 ст. 15 КПК, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також піддано до покарання інакше як за рішенням суду і відповідно до закону.
Юридичний зміст цього принципу складають такі правила:
прокурора, а в справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника;
Презумпція невинуватості служить не тільки гарантією для підозрюваного, обвинуваченого, підсудного від безпідставного обвинувачення та осудження, її вимоги про безсумнівну доведеність обвинувачення та тлумачення всіх сумнівів на користь обвинуваченого націлює органи держави на об'єктивне, всебічне та повне встановлення обставин справи, без чого неможливо законне, обґрунтоване та справедливе вирішення справи судом. Найменший відступ від презумпції невинуватості тягне за собою порушення законності в кримінальному судочинстві і обмеженню прав та законних інтересів громадян.
Принцип презумпції невинуватості діє у всіх стадіях процесу і є обов'язковим для усіх суб'єктів кримінального судочинства.
27. Принцип гласності у кримінальному судочинстві.
Засаду гласності кримінального судочинства можна визначити як звернену до суду конституційно-правову вимогу про відкритий розгляд справ, яка визначає спрямованість та напрямки реалізації певної групи норм кримінального процесу, впливає на порядок провадження у справі на різних його стадіях, спрямована на реалізацію завдань кримінального судочинства, і є засобом формування громадської думки про судочинство (правосуддя), підвищення соціальної активності громадян, рівня їх правової, моральної та політичної культури, гарантією прав і законних інтересів громадян, реалізації інших засад кримінального судочинства.
Принцип гласності та відкритого розгляду справи відображається у ст. 129 Конституції України, яка визначає, що розгляд справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.
У сучасній юридичній літературі виділяють так звану «зовнішню» і «внутрішню» гласність. Зовнішня гласність передбачає, що кожний громадянин, який не бере участь у провадженні у справі, після досягнення 16-річного віку, має право бути присутнім у залі судового засідання при розгляді справи, крім випадків, коли такі особи є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ст. 271 КПК). Згідно зі ст. 9 Закону України «Про судоустрій України» учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео- і звукозапису із застосуванням
стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом. Суд може заборонити застосування технічних засобів фіксації, радіо- і телетрансляції учасниками судового розгляду, які можуть заважати ходу процесу або порушити права та інтереси сторін.
Предмет гласності кримінального судочинства складає інформація, яка безпосередньо пов'язана із реалізацією правових норм у судовій діяльності. Але якщо на досудовому розслідуванні та при постановленні вироку в нарадчій кімнаті ця інформація повинна бути процесуально оформленою, цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того, може полягати і в розголошенні змісту окремих показань, матеріалів, документів тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.
Зміст засади гласності кримінального судочинства складають правові вимоги, звернені безпосередньо до суду (процесуальний зміст), і положення, які закріплюють права громадян (публіки), що виникають у зв'язку з проведенням відкритого судового розгляду.
За мотивованим рішенням суду розгляд справи проводиться у закритому судовому засіданні:
Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. В них не повинні розголошуватися відомості, заради збереження таємниці яких судове засідання було закритим.
Гласність судового розгляду забезпечується обов'язковим веденням протоколу (ст. 87 КПК) та передбаченим ст. 129 Конституції України повним фіксуванням судового процесу технічними засобами, що закріплені у ст. 87-1 КПК.
28. Принцип змагальності у кримінальному судочинстві.
Змагальність кримінального судочинства. Статтею 129 Конституції до основних принципів судочинства віднесена змагальність сторін. Суть змагальності кримінального судочинства полягає: а) у розмежуванні основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту, вирішення справи і здійсненні їх різними суб'єктами кримінального процесу; б) у рівності процесуально-правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення і захисту; в) в активному і незалежному положенні суду, винятково якому надається право ухвалювати рішення у справі. Змагальність сторін спонукає суд правильно розглянути матеріали справи і ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.
Змагальність судочинства дозволяє сторонам реалізувати повною мірою при розгляді кримінальної справи свої права і законні інтереси, на рівних підставах відстоювати свою точку зору перед судом.
Змагальність реалізується і в стадії дізнання і досудового слідства.
При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на той самий орган або на ту саму особу. У судовому засіданні беруть участь сторона обвинувачення у кримінальній справі (прокурор, потерпілий, цивільний позивач чи їх представники) і сторона захисту (підсудний, його захисник або законний представник, цивільний відповідач чи його представник), що користуються рівними правами на заявления клопотань і відводів, свободою в наданні доказів, їхньому дослідженні і доказуванні їхньої переконливості перед судом, виступів у судових дебатах, оскарженні процесуальних рішень у суді (п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції, ст. 261 КПК).
Розмежування основних процесуальних функцій пов'язане з реалізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвинуваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.
Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки стороною обвинувачення, тобто прокурором, а також потерпілим, цивільним позивачем та їхніми представниками реалізується такими шляхами: а) у кожному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач — прокурор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) суд не має обов'язку за власною ініціативою всебічно і повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22 КПК); в) настають певні правові наслідки у разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити провадження в кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скористатися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК).
Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Згідно зі ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення — обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.
Захист підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник.
На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти щодо неї рішення, але й, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослідження доказів і обставин справи, підтримання порядку під час судового засідання (ст. 271 КПК).
Через правила змагальності суд не має змоги самостійно вирішувати питання про порушення кримінальної справи за новим обвинуваченням, відносно нової особи, за фактом дачі завідомо неправдивих показань, неправильного перекладу і неправильного висновку (ст.ст. 276, 277, 278, 279 КПК). Відповідно до ст. 4 КПК суд зобов'язаний порушити справу тільки в межах своєї компетенції, які визначені в ч. 1 ст. 27 і ч. 3 ст. 98 КПК (про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК і ст. 356 КК відносно дій, якими заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян). За своєю правовою природою порушення кримінальної справи є складовою частиною функції кримінального переслідування, яка повинна здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і не належить до судової діяльності щодо здійснення правосуддя.
Направити справу на додаткове розслідування суд може й за від, сутності на те клопотання сторони (ст. 281 КПК).
У кримінально-процесуальному законодавстві України немає визначення поняття «суб'єкти кримінального процесу».
Суб'єктами кримінального процесу є органи, посадові та службові особи, фізичні особи, підприємства, установи, організації, які беруть участь у кримінальному процесі й у зв'язку з кримінально-процесуальним провадженням наділяються суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.
У літературі існують різні класифікації суб'єктів кримінального процесу. Суб'єктів кримінального процесу класифікують за їх роллю та місцем у кримінальному процесі на:
— учасники процесу — відповідно до п. 8 ст. 32 КПК — це обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники. До них можна також віднести законних представників, неповнолітню особу, щодо якої ведеться провадження з застосування примусових заходів виховного характеру, а також особу, щодо якої ведеться провадження з застосування примусових заходів медичного характеру. Учасники процесу не наділені владними повноваженнями, вони мають власний або представницький інтерес у справі, на реалізацію якого направлена їхня діяльність;
Для того, що орган або особа могла бути суб'єктом кримінального процесу, вона повинна мати кримінально-процесуальну правосуб'єктність.
Процесуальна правосуб'єктність — це сукупність якостей, які дають суб'єкту можливість бути носієм кримінально-процесуальних прав та обов'язків. Вона включає в себе: кримінально-процесуальну правоздатність та кримінально-процесуальну дієздатність. Процесуальна правоздатність суб'єктів кримінального процесу — це здатність мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Процесуальнадієздатність суб'єктів кримінального процесу — це здатність своїми діями здійснювати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки. Правосуб'єктність може бути загальною та спеціальною (правосуб'єктність у конкретній кримінальній справі). Вона може розрізнятися:
Процесуальна правоздатність та дієздатність у владних суб'єктів
збігаються і виражаються у їхній кримінально-процесуальній компетенції. Не збігаються кримінально-процесуальна правоздатність та дієздатність при неповнолітті чи неосудності обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільного позивача — дієздатність реалізується законними представниками. Обсяг правосуб'єктності інших суб'єктів кримінального процесу відрізняється. Процесуальна правоздатність потерпілого, цивільного позивача виникає з моменту народження, а повна кримінально-процесуальна дієздатність — з 18 років. Процесуальна правоздатність підозрюваного, обвинуваченого виникає з моменту досягнення віку кримінальної відповідальності, а повна кримінально-процесуальна дієздатність — з 18 років. Правоздатність та дієздатність свідка виникають одночасно, з моменту виникнення здатності сприйняття та передання інформації.
Відповідно до п. 1 ст. 32 КПК України, «суд» — Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і Севастопольський міські, міжобласний, районний (міський), міжрайонний (окружний) суди, військовий суд, суддя, який одноособово розглядає справу. На даний час міжобласних та міжрайонних судів не існує.
До функцій суду у кримінальному процесі належать: правосуддя; перевірка законності та обґрунтованості судових рішень; судовий контроль; вирішення питань виконання вироку. Головний напрям діяльності суду як суб'єкта кримінального процесу — це здійснення правосуддя, тобто розгляд і вирішення по суті кримінальних справ.
Повноваження суду відрізняються залежно від стадії кримінального процесу.
У стадії порушення кримінальної справи суддя розглядає та вирішує скарги на постанови про порушення кримінальної справи та про відмову в порушенні кримінальної справи (ст.ст. 236-1, 236-2, 236-7, 236-8 КПК).
У стадії досудового розслідування у судовому порядку здійснюється розгляд та вирішення: подань про огляд житла чи іншого володіння особи (ст. 190 КПК); обшук житла чи іншого володіння особи (ст. 177 КПК); примусову виїмку з житла чи іншого володіння особи (ст. 178 КПК); виїмку матеріальних носіїв секретної інформації та/або документів, що містять банківську таємницю; виїмку документа виконавчого провадження (ст. 178 КПК); накладення арешту на вклади обвинуваченого, підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії (ст. 126 КПК); накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК); направлення обвинуваченого на стаціонарну судово-медичну або судово-психіатричну експертизу (ст. 205 КПК); про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-2 КПК), а також про продовження строку тримання під вартою (ст. 165-3 КПК); про усунення захисника від участі у справі; постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник (ст. 7-3 КПК); скарг на постанову про закриття кримінальної справи (ст. 236-6 КПК); на постанову про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст. 52-5 КПК); скарги на затримання підозрюваного (ч.ч. 7-9 ст. 106 КПК).
У стадії попереднього розгляду справи суддею здійснюється судовий контроль за законністю досудового провадження та підготовка справи до судового розгляду. У цій стадії суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень: 1) про призначення справи до судового розгляду; 2) про зупинення провадження в справі; 3) про повернення справи прокуророві; 4) про направлення справи за підсудністю; 5) про закриття справи; 6) про повернення справи на додаткове розслідування (ст. 244 КПК).
У стадії судового розгляду суд розглядає та вирішує справу по суті, тобто виносить вирок, постанову про закриття справи, постанову про застосування примусових заходів медичного характеру, про застосування примусових заходів виховного характеру. Крім того, у цій стадії справу може бути направлено на додаткове розслідування.
У стадії перегляду судових рішень, які не набрали законної сили, суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції перевіряє: вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції; вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку
У стадії перегляду судових рішень, які набрали законної сили, суд касаційної інстанції перевіряє: вироки місцевих судів, постанови (ухвали) цих судів у справах про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, інші постанови (ухвали), які перешкоджають подальшому провадженню у справі, ухвали апеляційного суду, постановлені за цими вироками, постановами (ухвалами), крім випадків, коли апеляційною інстанцією вказані рішення скасовані, а справу направлено на нове розслідування або новий судовий розгляд. У порядку виключного провадження суд переглядає судові рішення за нововиявленими обставинами; у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону й істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення; у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
У стадії виконання вироку, ухвали, постанови суду судом (суддею) вирішуються такі питання: звільнення від покарання і пом'якшення покарання у разі наявності зворотної сили кримінального закону; зарахування в строк покарання часу перебування засудженого в лікувальній установі; застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м'яким; звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; звільнення від покарання за хворобою; звільнення від покарання а випробуванням після закінчення іспитового строку; скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням; скасування звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; заміни штрафу покаранням у виді громадських робіт, виправних робіт штрафом, обмеження чи позбавлення волі службовим обмеженням, позбавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні; тимчасового залишення засудженого в слідчому ізоляторі на гауптвахті Військової служби правопорядку у Збройних Силах України і переведення з установи виконання покарань в слідчий ізолятор на гауптвахту Військової служби правопорядку у Збройних Силах України; застосування судом примусового лікування до засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами, і його припинення; визначення порядку застосування покарання при наявності кількох вироків; розгляд клопотання про зняття судимості; питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.
Правосуддя у кримінальних справах може здійснюватися одноособово та колегіально.
У стадії попереднього розгляду справи справа, що поступила від прокурора з обвинувальним висновком, розглядається суддею місцевого або апеляційного суду одноособово (ч. 1 ст. 240 КПК).
У стадії судового розгляду кримінальні справи можуть розглядатися в таких складах: а) судом у складі трьох суддів — кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, за наявності клопотання підсудного про колегіальний розгляд справи; б) судом у складі двох суддів та трьох народних засідателів — кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді довічного позбавлення волі; в) суддею одноособово — всі інші кримінальні справи.
В апеляційному і касаційному провадженнях кримінальні справи розглядаються судовою колегією у складі трьох суддів з числа судців судової палати у кримінальних справах відповідно апеляційних загальних судів і Верховного Суду України (у Верховному Суді і Військовій судовій колегії).
У порядку виключного провадження кримінальні справи розглядаються на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах і Військовій судовій колегії Верховного Суду України, уповноважених законом на розгляд таких справ, за наявності не менше двох третин складу кожної з них (ч. 3 ст. 400-10 КПК).
Питання, віднесені до стадії виконання вироку, вирішуються: а) судом, що постановив вирок, у повному складі (ч. 1 ст. 409 КПК); і б) одноособово суддею місцевого суду за місцем виконання вироку (ч. 2 ст. 409 КПК), за місцем відбування покарання (ч.ч. 3 і 4 ст. 409 КПК), за місцем знаходження засудженого (ч. 5 ст. 409 КПК).
31. Прокурор як суб'єкт кримінального процесу, його повноваження у досудових та судових стадіях кримінального процесу.
Відповідно до п. 6 ст. 32 КПК України прокурором у кримінальному процесі є Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міста Києва, районний.міський прокурор, військовий прокурор, транспортний прокурор та інші прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їх заступники і помічники, прокурори управлінь і відділів прокуратур, які діють у межах своєї компетенції.Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор у межах своєї компетенції: вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинила злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини; скасовує незаконні і необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання; дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини; доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, у справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури; бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі у будь-якій справі; санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК.
Прокурор продовжує строки розслідування у випадках і порядку, встановлених ст. 120 КПК; повертає кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування; вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного розслідування; усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи; порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках, коли це передбачено КПК; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду. Прокурор, відповідно до ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», вправі порушувати кримінальні справи за будь-якими статтями КПК з урахуванням обмежень, установлених ст. 27 КПК. Прокурор вирішує питання про допущення захисника до участі в справі.
Перевіривши справу з обвинувальним висновком, прокурор або його заступник приймає одне з таких рішень: 1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок; 2) повертає справу органові дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; 3) закриває справу, склавши про це постанову.
Прокурор розглядає та вирішує скарги на дії, бездіяльність та постанови органів дізнання та слідчих (загальний строк — 3 дні).
Прокурор розглядає заяви про відвід особи, яка провадить дізнання, та слідчого (ст. 60 КПК). Прокурор у межах своєї компетенції вирішує спори про підслідність (ст. 117 КПК).
Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків: 1) коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27 КПК; 2) коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення.
Прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції — є суб'єктом подання апеляції. До початку розгляду справи в апеляційному суді прокурор має право доповнити, змінити або відкликати її, а також подати свої заперечення на апеляцію іншого учасника судового розгляду. Попередній розгляд справи здійснюється в судовому засіданні суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора. Прокурор бере участь у засіданні суду апеляційної інстанції.
Прокурор має повноваження на внесення касаційного подання. Прокурор бере участь у розгляді справи у порядку касаційного провадження.
Подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами мають право приносити Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міст Києва чи Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області). Клопотання про перегляд судового рішення з підстави неправильного застосування кримінального закону та істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення вправі подавати засуджений, його захисник чи законний представник, прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції, Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівнені до них прокурори та їх заступники в межах їхніх повноважень — незалежно від їхньої участі в розгляді справи судом.
Органами досудового слідства, відповідно до ст. 102 КПК, є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки.
У справах, в яких досудове слідство є обов'язковим, слідчий вправі в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства. Слідчий зобов'язаний негайно приступити до провадження слідства в порушеній ним чи переданій йому справі. При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.
Слідчий вправі затримати і допитати особу, підозрювану у вчиненні злочину, провадити слідчі дії в інших слідчих районах і вправі доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані це доручення виконати в десятиденний строк. У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства. Слідчий приймає рішення про визнання особи потерпілим, цивільним позивачем, про притягнення особи як обвинуваченого, про притягнення як цивільного відповідача, про вжиття заходів до забезпечення заявленого в кримінальній справі цивільного позову, а також можливого в майбутньому цивільного позову, розглядає та вирішує клопотання. Слідчий у справах, які перебувають в його провадженні, вправі викликати будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність». Слідчий має й інші повноваження, передбачені кримінально-процесуальним законом.
Слідчий є процесуально самостійною фігурою, наділеною достатніми повноваженнями для прийняття процесуальних рішень у справі, визначення направлення слідства, обрання різноманітних процесуальних засобів для встановлення істини у справі. Ця самостійність слідчого обмежена випадками, коли його рішення потребують отримання згоди від прокурора або рішення судді. Слідчий несе повну відповідальність за законність, обґрунтованість і своєчасність своїх дій і рішень.
Згідно зі ст. 227 КПК вказівки прокурора є обов'язковими для слідчого. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокурору не зупиняє їх виконання, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК. Відповідно до ч.2 ст. 114 КПК, у разі незгоди слідчого з указівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.
33. Органи дізнання, їхня система, завдання і повноваження.
Орган дізнання — це керівник державної органу, або сам орган в особі його керівника, а також інші особи, наділені відповідним статусом, на яких законом покладено обов'язок провадити кримінально- процесуальну та іншу діяльність у зв'язку з наявною у них інформацією про можливе вчинення злочину або у зв'язку із порушеною кримінальною справою. Органами дізнання є: міліція; податкова міліція — у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а також у справах про приховування валютної виручки; органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання; начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання — у справах про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України та військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, а командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ — у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні військової частини, з'єднання, установи чи на військових об'єктах; командири кораблів — у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України; митні органи — в справах про контрабанду; начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів — у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні цих установ; органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі і порушення протипожежних правил; органи прикордонної служби — у справах про незаконне переправлення осіб через державний кордон та у справах про використання завідомо підроблених документів при перетинанні державного кордону; капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні; командири підрозділів Державної спеціальної служби транспорту — у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками Державної спеціальної служби транспорту у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або в розташуванні відповідного підрозділу Державної спеціальної служби транспорту.
Органи дізнання, відповідно до ст. 97 КПК, порушують кримінальні справи. Відповідно до ст. 103 КПК, на органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили. При цьому дану функцію здійснюють не всі органи дізнання, а лише ті з них, які мають у своєму складі відповідні оперативні підрозділи. Після порушення кримінальної справи орган дізнання проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила, провадить невідкладні слідчі дії.
Орган дізнання слід відрізняти від особи, яка провадить дізнання (дізнавача), котрий є посадовою (службовою) особою органу дізнання, яка уповноважена керівником органу дізнання на розслідування кримінальних справ у формі дізнання в межах визначеної законом компетенції. Особа, яка провадить дізнання, має самостійні владні повноваження, зокрема передбачені у ч. 3 ст. 26, ч. 4 ст. 44, ч. 2 ст. 46, ст. 47, п. 5 ст. 48, ч. 2 ст. 49, ч. 1 ст. 50, ч.ч. 1, 3 ст. 66, ч.ч. 1, 2 ст. 72 КПК тощо.
Стаття 54 КПК передбачає, що суддя не може брати участі в розгляді кримінальної справи: якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого; якщо він брав участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; якщо він під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи; якщо він під час досудового розслідування справи розглядав питання про усунення захисника; якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи; при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності судді. У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи, які є родичами між собою.
Суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в апеляційному чи касаційному порядку, а так само брати участь в новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування вироку або ухвали про закриття справи, поставлених з його участю. Суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді першої інстанції або в касаційному порядку, а так само в новому розгляді справи в касаційній інстанції після скасування ухвали, постановленої з його участю. Суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному порядку, не може брати участі в розгляді тієї ж справи в суді першої інстанції і в апеляційному порядку, а так само в повторному розгляді справи в касаційному порядку, якщо постанову (ухвалу), винесену з його участю, скасовано. Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в розгляді цієї справи в порядку виключного провадження.
Прокурор не може брати участь у справі, якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого- небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого; якщо він брав участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи; при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності прокурора. Проте коли прокурор брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу.
Слідчий і особа, яка провадить дізнання, підлягають відводу: коли вони є потерпілими, свідками, цивільними позивачами, цивільними відповідачами або родичами кого-небудь з них, а також родичами обвинуваченого; коли вони брали участь у справі як експерти, спеціалісти, перекладачі, захисники або представники інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; коли вони або їх родичі заінтересовані в результатах справи; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у їхній об'єктивності.
Правила, зазначені в ст. 54 КПК, стосуються перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання з тим обмеженням, що їхня попередня участь у цій справі як перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання не може бути підставою для відводу.
Відвід — це вимога учасника процесу про усунення з процесу суб'єкта за підставами, вказаними у законі (ст.ст. 54, 55, 60 КПК). Відвід може бути заявлено: судді; суду; прокурору; слідчому; особі, яка провадить дізнання; експерту; спеціалісту; перекладачу; секретарю судового засідання.
При наявності обставин, передбачених ст.ст. 54 і 55 КПК, суддя і народний засідатель зобов'язані заявити самовідвід. На цих же підставах відвід судді або народному засідателю може бути заявлений прокурором, підсудним, захисником, а також потерпілим і його представником, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або їхніми представниками.
Заява про відвід судді, який одноособово розглядає справу, подається письмово не менше ніж за три дні до судового розгляду справи (ч. З ст. 57 КПК). Відвід, заявлений у підготовчій частині судового засідання, може бути представлено в усній і письмовій формі. Після початку судового слідства заява про відвід можлива лише у випадках, коли підстави для цього не були відомі учасникам процесу раніше.
Відвід, заявлений судді (народному засідателеві), вирішується рештою суддів в нарадчій кімнаті без судді, якому заявлено відвід. Суддя, якого відводять, має право дати пояснення з приводу заявленого відводу. При рівності голосів суддя вважається відведеним. Відвід, заявлений двом суддям або всьому складу суду, вирішується судом у повному складі простою більшістю голосів.
Відвід, заявлений судді, який одноособово розглядає справу, вирішується постановою голови районного (міського) суду. Коли до складу районного (міського) суду обрано одного суддю або коли відвід заявлено голові районного (міського) суду, питання про відвід вирішується постановою голови вищестоящого суду.
У випадках, коли відведено голову суду, а також при його самовідводі слухання справи відкладається для заміни його іншим суддею або справа передається до вищестоящого суду для вирішення питання про її підсудність. В разі відводу народного засідателя останній заміняється іншим народним засідателем.
Підстави для відводу та самовідводу судді, а також порядок їх заявления, передбачені ст.ст. 54, 56 КПК, розповсюджуються і на прокурора, крім випадків, коли прокурор брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу.
Питання про відвід прокурора на досудовому слідстві вирішує вищестоящий прокурор, а в суді — суд, який розглядає справу, відповідно до правил, передбачених ч.ч. 1 і 2 ст. 57 КПК. Якщо справа розглядається суддею одноособово, він одноособово вирішує питання про відвід прокурора.
При наявності обставин, що виключають їхню участь у справі, слідчий і особа, які провадить дізнання, повинні заявити самовідвід, не чекаючи заяви про відвід. За цими підставами відвід слідчому і особі, яка провадить дізнання, може бути заявлений обвинуваченим, потерпілим і його представником, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їхніми представниками, а слідчому — і захисником Слідчий і особа, яка провадить дізнання, мають право дати свої пояснення з приводу заявленого їм відводу. Заява про відвід або самовідвід слідчого і особи, яка провадить дізнання, подається прокуророві який розглядає і вирішує її протягом двадцяти чотирьох годин.
Відвід, заявлений перекладачеві, експертові і спеціалістові під час провадження дізнання чи досудового слідства, вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором. Відвід, заявлений під час судового розгляду секретареві судового засідання, перекладачеві, експертові і спеціалістові, вирішується судом або суддею, який одноособово розглядає справу.
36. Учасники кримінального процесу, загальна характеристика їхнього процесуального становища.
Відповідно до п. 8 ст. 32 КПК, учасниками процесу є: обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники. До них можна також віднести законних представників, неповнолітню особу, щодо якої ведеться провадження з застосування примусових заходів виховного характеру, а також особу, щодо якої ведеться провадження з застосування примусових заходів медичного характеру.
Учасники процесу не наділені владними повноваженнями, вони мають власний або представницький інтерес у справі, на реалізацію якого направлена їхня діяльність. Учасники процесу наділяються процесуальними правами та обов'язками. Для набуття процесуального статусу учасника процесу необхідно винесення процесуального рішення (постанови, ухвали) органами і особами, які ведуть кримінальний процес і наділені владними повноваженнями. Учасників процесу можна поділити на дві групи:
До загальних прав учасників процесу належать: право брати участь у провадженні у кримінальній справі; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства (крім цивільного відповідача, який ознайомлюється з матеріалами справи у частині цивільного позову); брати участь у судовому засіданні; брати участь у судових дебатах; заявляти відводи; подавати скарги на дії слідчого, прокурора, суду (судді), на широк або ухвалу (постанову) суду (судді); висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників процесу; давати пояснення з приводу досліджуваних судом обставин справи; ставити питання свідкам, експертові, спеціалістові та іншим учасникам процесу; за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки та ін.
До загальних обов'язків учасників процесу належать: зобов'язання з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду; дотримуватися порядку в судовому засіданні; підкорятися розпорядженням головуючого щодо дотримання порядку під час судового засідання; не розголошувати без дозволу слідчого або прокурора даних дізнання та досудового слідства й ін.
Відповідно до ст. 43-1 КПК, підозрюваним визнається: 1) особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до яко! застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. Строк перебування у статусі підозрюваного: 72 години (оскільки протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання, слідчий, прокурор: звільняє затриманого — якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених ч. 1 і ч. 2 ст. 106 КПК; звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою; доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту); 10 (15) діб (при продовженні затримання судом відповідно до ч. 8 ст. 165-2 КПК). Застосування запобіжного заходу до підозрюваного можливе у виняткових випадках. При цьому обвинувачення повинне бути пред'явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, негайно повідомляється один з її родичів. Копія протоколу затримання із переліком прав підозрюваного негайно йому вручається.
Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. Про роз'яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу. Підозрюваний зобов'язаний з'являтися за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора.
38.Обвинувачений, його права та обов'язки.
Відповідно до ст. 43 КПК, обвинуваченим є особа, щодо якої винесена постанова про притягнення як обвинуваченого.
Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання з пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції; заявляти відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду, аза
наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. Права обвинуваченого конкретизовано також у ст.ст. 142, 145, 146, 197, 218, 221 КПК, підсудного —- у ст. 263 КПК тощо. Після призначення справи до судового розгляду обвинувачений називається підсудним.
У судовому засіданні підсудний має право: заявляти відводи; на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом; мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе; заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду; подавати докази, просити суд про приєднання до справи документів, про виклик свідків, про призначення експертизи і витребування інших доказів; давати показання по суті справи в кожний момент судового слідства або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; просити суд про оголошення доказів, що є в справі; задавати питання іншим підсудним, свідкам, експертові, спеціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві і цивільному відповідачеві; брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочину і документів; брати участь у судових дебатах; звертатися до суду з останнім словом.
Обвинувачений, підсудний зобов'язані: з'являтися за викликом суду, слідчого, прокурора, органу дізнання; дотримуватися обмежень, встановлених запобіжним заходом у разі його застосування; дотримуватися порядку судового засідання.
Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49 КПК). Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. При цьому для винесення такої ухвали не потрібно заяви постраждалого. Потерпілим може бути визнана фізична особа незалежно від її віку та дієздатності. У справі про незакінчений злочин особа визнається потерпілим за умови фактичного заподіяння їй моральної, фізичної або майнової шкоди. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права потерпілого, передбачені КПК, мають його близькі родичі, якими є: батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.
Особа, якій заподіяно шкоду і яка пред'явила вимогу про її відшкодування, визнається одночасно потерпілим та цивільним позивачем.
Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. При цьому, у разі давання показань, він зобов'язаний давати правдиві показання. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося, — після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки тощо. У випадках, якщо прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення у суді, потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах.
Потерпілий зобов'язаний: з'являтися за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора, суду; давати правдиві показання; виконувати розпорядження головуючого; дотримуватися порядку судового засідання.
40. Цивільний позивач та цивільний відповідач, їхні права та обов'язки.
Цивільним позивачем, відповідно до ст. 50 КПК, визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків відповідно до ст. 28 КПК. При цьому особа може пред'явити вимогу про відшкодування шкоди лише до обвинуваченого або особи, яка несе цивільно-правову відповідальність за його дії. Особа може бути визнана цивільним позивачем лише за умови, що фізична або юридична особа зазнали шкоди та пред'явили вимогу про її відшкодування. Про визнання цивільним позивачем чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий, судця виносять постанову, а суд — ухвалу.
Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилось, — після призначення справи до судового розгляду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Цивільний позивач зобов'язаний з'являтися за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора і суду; виконувати розпорядження головуючого; дотримуватися порядку судового засідання. Цивільний позивач зобов'язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред'являти всі необхідні документи, пов'язані з заявленим позовом.
Як цивільних відповідачів, відповідно до ст. 51 КПК, може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та організації, які згідно з законом несуть відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. За загальним правилом, цивільний позов пред'являється до обвинуваченого. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини (ст. 1190 ЦК). Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду (ст. 1182 ЦК). Однак ЦК України передбачено випадки, коли окремі особи несуть відповідальність за його дії. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей
заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини (ст. 1179 ЦК). Юридична або фізична особа відшкодовуэ шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків (ч. 1 ст. 1172 ЦК). Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК).
Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Цивіль- ний відповідач або його представник має право: заперечувати проти пред'явленого позову; давати пояснення по суті пред'явленого позову подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося, — після призначення справи до судового розгляду; брати участі у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок і ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. Цивільний відповідач зобов'язаний з'являтися за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора і суду; виконувати розпорядження головуючого; дотримуватися порядку судового засідання.
Захисником, відповідно до ст. 44 КПК України, є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі.
Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Адвокатом, відповідно до ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняла присягу Адвоката України. У да ний час статус фахівців у галузі права спеціальним законом неурегульовано. У випадках і в порядку, передбачених КПК, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.
Повноваження захисника на участь у справі стверджується: адвоката- ордером відповідного адвокатського об'єднання; адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання — угодою, інші фахівці У галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи — угодою або дорученням юридичної особи; близьких родичів, опікунів або піклувальників — заявою обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі в справі як захисників.
Захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники допускаються до участі в справі з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У випадках, коли відповідно до вимог ст. 45 КПК участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою у випадках, передбачених ст. 45 КПК, а саме: 1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення; 2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад; 3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення; 4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення; 5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби; 6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника. У суді апеляційної інстанції участь захисника у випадках, передбачених ч. 1 ст. 45 КПК, є обов'язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.
Захисник зобов'язаний використовувати передбачені законом засоби захисту з метою з'ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та надавати їм необхідну юридичну допомогу.
З моменту допуску до участі у справі захисник має право: 1) до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту — такі ж побачення без обмеження їх кількості та тривалості; 2) мати побачення з засудженим чи з особою, до якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру; 3) ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення досудового слідства — з усіма матеріалами справи; 4) бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших слідчих дій, виконуваних з їхньою участю або за їхнім клопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчих дій — з дозволу дізнавача, слідчого; 5) застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи — з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а у суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, — з дозволу судді чи суду; 6) брати участь у судових засіданнях; 7) ставити в судовому засіданні питання підсудним, потерпілому, свідкам, експерту, спеціалісту, позивачу і відповідачу, брати участь у дослідженні інших доказів; 8) подавати докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду; 9) виступати в судових дебатах; 10) знайомитися з протоколом судового засідання та подавати на нього зауваження; 11) знати про принесені в справі подання прокурора, апеляції, подавати на них заперечення; 12) брати участь у засіданнях суду при апеляційному розгляді справи; 13) збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян. Захисник зобов'язаний з'являтися для участі у виконанні процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. У разі неможливості з'явитися у призначений строк, захисник зобов'язаний заздалегідь повідомити про це та про причини неможливості явки дізнавачу, слідчому, прокурору, суду. У разі неявки захисника, слідча дія, участь у якій захисника не є обов'язковою, виконується без нього.
Захисник не вправі розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків. Документи, які пов'язані з виконанням захисником його обов'язків при участі в справі, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню дізнавачем, слідчим, прокурором чи судом без його згоди. Захисник зобов'язаний не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування чи судовий розгляд справи. Він також повинен дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому розгляді справи. Після допуску до участі в справі захисник вправі відмовитися від виконання своїх обов'язків лише у випадках: коли є обставини, які згідно зі ст. 61 КПК виключають його участь у справі; коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю.
42. Запрошення, призначення, заміна захисника. Допуск захисника до участі у справі.
Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, під- судного, засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов'язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у встановленні зв'язку з захисником або з особами, які можуть запросити захисника. Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі запросити собі кількох захисників. Особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника через адвокатське об'єднання. Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника, є обов'язковою для керівника адвокатського об'єднання.
Захисник призначається у випадках: 1) коли відповідно до вимог ч.ч. 1 і 2 ст. 45 КПК участь захисника є обов'язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника; 2) коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.
У випадку, коли є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій з участю захисника, а підозрюваний чи обвинувачений ще не встиг запросити захисника або явка обраного захисника неможлива, особа, яка провадить дізнання, слідчий своєю постановою вправі призначити захисника тимчасово до явки обраного захисника. Якщо потреби у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій з участю захисника немає і коли неможлива явка захисника, обраного підозрюваним протягом двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, — протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд мають право запропонувати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника. Якщо і цей захисник не зможе з'явитися для участі в справі протягом двадцяти чотирьох годин, а також у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом того ж строку не запросить іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою самі призначають захисника.
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь- який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника в подальших стадіях процесу. При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, слідчий складають протокол із зазначенням мотивів відмови, а суд зазначає про це в протоколі судового засідання. Про прийняття відмови від захисника чи відхилення її особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.
Відмова від захисника у випадках, зазначених у ст. 45 КПК, може бути прийнята лише тоді, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений чи виправданий обґрунтовують її мотивами, які особа, що провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на увагу. У цьому випадку захисник замінюється іншим у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 46 КПК.
Прийнявши рішення про усунення захисника від участі в справі, а також прийнявши відмову захисника від виконання обов'язків, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя чи суд роз'яснюють під0. зрюваному, обвинуваченому, підсудному його право запросити інщо. го захисника та надають йому для цього в стадії розслідування справи не менше доби, а в стадії судового розгляду справи — не менше трьох діб. Якщо у випадках, передбачених ст. 45 КПК, підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом цих строків не запросить іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд — ухвалою самі призначають захисника.
Заміна одного захисника іншим, крім випадків, які виключають участь захисника у справі, може мати місце тільки за клопотанням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Заміна одного захисника іншим може мати місце в будь-якій стадії процесу і не тягне відновлення процесуальних дій, учинених за участю захисника, якого замінено.
43. Обставини, що виключають участь захисника у кримінальній справі. Усунення захисника від участі у справі.
Відповідно до ст. 61 КПК, захисником не може бути особа: 1) яка брала участь у даній справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; 2) яка відповідно до КПК є свідком і у зв'язку з цим допитувалася або підлягає допиту; 3) яка є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого зі складу суду, потерпілого, цивільного позивача; 4) щодо якої порушено кримінальну справу; 5) визнана недієздатною чи обмежено дієздатною. Особа не може брати участь у справі як захисник також у випадках: 1) коли вона у даній справі надає або раніше надавала юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання юридичної допомоги; 2) у разі зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або права на надання правової допомоги чи його анулювання у порядку, встановленому законодавчими актами України.
Одна і та ж особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних, обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого. Не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідування чи судовий розгляд справи, а також особа, яка порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи. Захисник може бути усунутий від участі у справі лише з підстав, передбачених ст. 61 КПК. Установивши, що особа, яка є захисником, брала участь у даній справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь- кого зі складу суду, потерпілого, цивільного позивача; щодо неї порушено кримінальну справу; визнана недієздатною чи обмежено дієздатною; коли вона у даній справі надає або раніше надавала юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання юридичної допомоги; зупинено дію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або права на надання правової допомоги чи його анульовано; є захисником двох і більше підозрюваних, обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого, особа, яка провадить дізнання, слідчий виносять мотивовану постанову про усунення захисника від участі в справі та повідомляють про це захисникові і підозрюваному, обвинуваченому, підсудному.
На стадії дізнання та досудового слідства питання про усунення захисника від участі у справі, якщо він е свідком і у зв'язку з цим допитувався або підлягає допиту, або, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідування чи судовий розгляд справи, а також особа, яка порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи, за поданням особи, яка провадить дізнання, слідчого вирішує суддя за місцем провадження розслідування. Суддя розглядає подання про усунення захисника від участі у справі, вивчає матеріали, якими обґрунтовується подання, вислуховує прокурора і захисника, при необхідності опитує підозрюваного, обвинуваченого, особу, у провадженні якої знаходиться справа, після чого виносить мотивовану постанову про усунення захисника від участі у справі чи про відмову в цьому. Постанова судді про усунення захисника оскарженню не підлягає. Під час судового розгляду питання про усунення захисника вирішує суд.
44. Процесуальне становище свідка. Особи, які не можуть бути допитані як свідки.
Свідком у справі може бути кожна особа, якій відомі обставини, що стосуються кримінальної справи.
Не можуть бути допитані як свідки: 1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості; 2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача — про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям; 3) особи, які згідно з висновком судово- психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них; 4) свідок, який за вжитих заходів безпеки дає показання під псевдонімом, — щодо дійсних даних про його особу; 5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який за вжитих заходів безпеки дає показання під псевдонімом — щодо цих даних.
Відмовитися давати показання як свідки мають право: члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину. Не можуть без їхньої згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.
Свідок має право: давати показання рідною мовою або іншою м0, вою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою переклад, ча; заявляти відвід перекладачу; знати, у зв'язку з чим і у якій спра8і він допитується; власноручно викладати свої показання в протокол, допиту; користуватися нотатками і документами при дачі показань» тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків ц інших даних, які йому важко тримати в пам'яті; відмовитися давац, показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів; знайомитися 3 протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження; подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого; одержувати від. шкодування витрат, пов'язаних з викликом для дачі показань; на за безпечення безпеки; на правову допомогу. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відоіц їй обставини в справі.
Якщо свідок не з'явиться без поважних причин, орган дізнання, слідчий, прокурор або суд мають право застосувати привід через органи внутрішніх справ. За неявку свідка без поважних причин суд вправі також накласти на свідка грошове стягнення до половини мінімальна го розміру заробітної плати. За дачу завідомо неправдивих показань свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КК, а за відмову дати показання про відомі обставини в справі — за ст. 385 КК. За злісне ухилення від явки до суду, до органів досудового слідства або дізнанні свідок несе відповідальність відповідно за ч. 1 ст. 185-3 або ст. 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
45. Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.
Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві — це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя. Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінально му судочинстві, регулюється КПК, а також нормами спеціального Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у І кримінальному судочинстві» від 02.12.93 р.
Особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у разі наявності реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки. Право на забезпечення безпеки м ють: особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в І іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і роз критті злочину чи сприяла цьому; потерпілий або його представнику І кримінальній справі; підозрюваний, обвинувачений, захисники і за- конні представники; цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні І представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідок; експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; члени сімей ті близькі родичі цих осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправ них дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників криміналь ного судочинства.
Підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки є дані, свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу, майну. Приводом для вжиття заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їхніх сімей та близьких родичів може бути: заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича; звернення керівника відповідного державного органу; отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.
Орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковою для виконання зазначеними органами.
Здійснення заходів безпеки покладається за підслідністю на органи служби безпеки або внутрішніх справ, у складі структур яких з цією метою створюються спеціальні підрозділи. Безпека осіб, яких беруть під захист, якщо кримінальні справи знаходяться у провадженні прокуратури або суду, здійснюється за їх рішенням відповідно органами служби безпеки, органами внутрішніх справ чи органами та установами виконання покарань. Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються також командирами військових частин. Забезпечення безпеки осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, здійснюється органами і установами виконання покарань. Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється особа, взята під захист. Орган, який здійснює заходи безпеки, письмово інформує орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, про вжиті заходи та їх результати.
Заходи забезпечення безпеки поділяються на дві групи: процесуальні заходи забезпечення безпеки (закритий судовий розгляд, пред'явлення для впізнання поза візуальним контактом, проведення допиту свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення, у тому числі за межами приміщення суду) та організаційно- технічні заходи забезпечення безпеки: а) особиста охорона, охорона житла і майна; б) видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку; в) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; г) заміна документів та зміна зовнішності; д) зміна місця роботи або навчання; е) переселення в інше місце проживання; є) поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення; ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу. З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров'я, житла та майна осіб, узятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки. Для захисту військовослужбовців можуть застосовуватися також такі заходи: відрядження до іншої військової частини або військової установи: переведення на нове місце служби. Додатково до осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі або у місцях із спеціальним режимом тримання можуть застосовуватися також такі заходи: переведення до іншого місця позбавлення волі або в інше місце зі спеціальним режимом утримання; окреме тримання.
Заходи безпеки можуть бути скасовані на підставі закінчення строку конкретного заходу безпеки; усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятих під захист; систематичного невиконання особою, взятою під захист, законних вимог органів, що здійснюють заходи безпеки, якщо ця особа письмово була попереджена про можливість такого скасування. Приводом для скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їхніх сімей та близьких родичів може бути: заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, щодо якого були застосовані заходи безпеки; отримання достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб. За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею) виноситься мотивована постанова чи ухвала про їх скасування. Рішення про скасування заходів безпеки письмово протягом доби доводиться до відома особи, щодо якої були застосовані ці заходи.
46. Поняття, сутність та види кримінально-процесуального доказування.
Кримінальне судочинство можна розглядати як складний процес правозастосування, застосування норм матеріального кримінального права, а у деяких випадках — і застосування норм цивільного, трудового права (при вирішенні цивільного позову). На першему етапі пра- возастосовчого процесу необхідно з'ясувати фактичні обставини справи, тобто встановити, що відбувалося в реальній дійсності — чи було вчинено злочин, який саме, за яких обставин, хто вчинив злочин, кому і яку заподіяно злочином шкоду. Яким же чином це можна зробити? Справа в тому, що будь-яка подія, зокрема подія злочину, залишає в навколишньому середовищі певні сліди, відбитки події — це сліди, які залишено в пам'яті людей, що спостерігали якісь дії, обставини, це відбитки, які залишаються на предметах матеріального світу. Такі сліди можна розглядати як відомості про обставини, що залишили ці сліди. Зібравши такі відомості, надавши їм правильне тлумачення, можна відтворити ту подію, яка залишила їх. Такий процес іменують процесом доказування. Відомості, за допомогою яких встановлюють подію злочину, визначають, яка саме особа вчинила злочин, форму вини, мотив та інші обставини, називають доказами. Процес збирання, перевірки та оцінки доказів докладно регламентований кримінально-процесуальним законодавством.
Ту частина кримінально-процесуального права, його підгалузь, норми якої дають визначення поняття доказів, визначають у загальному вигляді засоби збирання та перевірки доказів, правила оцінки доказів, містять перелік обставин, що необхідно встановити для правильного вирішення кримінальної справи тощо, називають доказовим правом Л Норми доказового права містяться в главі 5 КПК. Ці норми мають тісний зв'язок з нормами інших інститутів кримінально-процесуального права, норми доказового права визначають, наприклад, перелік осіб, які мають право відмовитися давати показання (ст. 69 КПК), а норми, які регулюють порядок проведення допиту, передбачають необхідність роз'яснення відповідного права певним особам.
Розділ науки кримінально-процесуального права, предметом якого є перш за все доказове право (як підгалузь кримінально-процесуального права) називають теорією доказів. Предметом дослідження теорії доказів є також практична діяльність правоохороних органів та судів з доказування. Вивчення практичної діяльності з застосування норм доказового права дозволяє визначити ефективність цих норм, а також певні недоліки практики, визначити їхні причини та напрямки вдосконалення такої діяльності. В предмет теорії доказів включено і дослідження відповідних норм законодавства і практики їх застосування інших держав, визначення можливості використання такого досвіду в законодавстві та правозастосовчій практиці України. Вивчає даний розділ науки також історію розвитку відповідних інститутів та норм, що регулюють діяльність із доказування. Теорія доказів є складовою частиною науки кримінально-процесуального права і тісно пов'язана з іншими розділами цією науки.
Як і наука кримінально-процесуального права, теорія доказів вивчає закономірності розвитку відповідних розділів законодавства, формулює певні ідеї та концепції їхнього подальшого розвитку.
Значення доказового права та теорії доказів визначається тим, що доказування в кримінальному судочинстві є основою всієї процесуальної діяльності. Кримінальний процес покликаний забезпечити можливість правильного і справедливого застосування норм матеріального права, для чого необхідно встановити фактичні обставини в справі. А це можливо тільки шляхом доказування, тобто шляхом збирання, перевірки та оцінки достатньої кількості доказів, на підставі яких можна буде зробити переконливі висновки шодо обставин справи.
Таке доказування в кримінальному судочинстві являє собою різновид процесу пізнання.
Чинне кримінально-процесуальне право і його важлива підгалузь — доказове право, ґрунтуються на філософській теорії, яка визнає принципову можливість пізнання людиною оточуючого світу. Якщо виходити з того, що людина має змогу одержати знання про навколишній світ, знання, які правильно відбивають закони та закономірності, на яких будується природа та суспільство, то цілком обґрунтована і вимога кримінально-процесуального законодавства, адресована слідчому, дізнавачеві, прокуророві, суду — пізнати конкретну подію, подію злочину. В результаті такого пізнання-доказування ці суб'єкти досягають правильного уявлення про злочин, який було вчинено, про особу, що вчинила цей злочин, форму вини, мотиви, мету злочину та про всі інші обставини, які необхідні для застосування норм матеріального права і вирішення справи по суті.
Разом із тим, законодавство передбачає можливість і таких випадків, коли через різні обставини об'єктивного та суб'єктивного характеру доказування не приведе до бажаного результату, лишаться не встановленими істотні обставини справи, і будуть вичерпані можливості
подальшого збирання доказів. У такому разі справа може бути закрита у зв'язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, або за такої підстави суд ухвалить виправдувальний вирок, У тих випадках, коли не вдалося знайти особу, яка вчинила злочин справа підлягає закриттю у зв'язку з закінченням строків давності, перебачених ст. 49 КК.
Особливості пізнання в кримінальному процесі. Доказування — це діяльність пізнавальна та засвідчувальна, точніше було б казати про єдність пізнавальної та засвідчувальної сторін доказування. Йдеться про те, що кожний крок на шляху пізнання обставин злочину, який був учинений або готувався, обов'язково засвідчується, про перебіг та результати слідчої дії складається протокол (ст.85 КПК), застосовуються технічні засоби для додаткової фіксації таких дій (ст.ст. 85-1, 85-2 КПК); у судовому засіданні також ведеться протокол, а на розсуд суду або за клопотанням хоча б одного учасника судового розгляду здійснюється повне фіксування судового процесу з допомогою звукозаписувального технічного засобу (ст. 87 КПК). Такий порядок забезпечує можливість неодноразові перевірки доказів та висновків, що їх зроблено на підставі цих доказів.
Таким чином, доказування як різновид пізнання в кримінальному судочистві — це діяльність, спрямована на встановлення фактичних обставин справи шляхом збирання, перевірки, оцінки доказів, яка здійснюється уповноваженими суб'єктами (судом, суддею, прокурором, слідчим, органом дізнання, дізнавачем) з участю інших осіб в порядку, передбаченому законодавством.
Пізнання відбувається в різних сферах людської діяльності — в науці, в побутовій діяльності, пізнання в різних галузях має свою специфіку. Таку специфіку, особливості має пізнання і в кримінальному судочинстві.
Отже, розглянемо доказування як різновид процесу пізнання, визначимо особливості, притаманні пізнанню саме в кримінальному судочинстві. До таких особливостей можна віднести таке:
Пізнання в кримінальному процесі здійснюється опосередкованим шляхом, а в деяких випадках — безпосереднім. Так, коли слідчий або суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), вони не спостерігають самі тих подій, про які розповідають допитувані» тут має місце опосередковане пізнання, а коли слідчий оглядає місце події, провадить обшук, то він безпосередньо сприймає певні обставини — наявність слідів на місці події, сховані речі, які знайдено при обшуку, в цих випадках мова йде про безпосереднє пізнання.
48. Види доказування.
Поняття доказування в науковій літературі та у практиці вживається ще і в іншому значенні — як обґрунтування певного твердження, певної тези. Отже, можна вести мову про те, що поняття доказування має два значення.
Розмежування цих двох аспектів, двох видів доказування необхідне для правильного вирішення питання про роль окремих суб'єктів у процесі доказування, зокрема про покладання на них обов'язку доказування (як збирання, перевірки, оцінки доказів) тощо.
49. Мета доказування у кримінальному процесі.
У науковій літературі і в практиці метою доказування зазвичай називають установлення істини. КПК не визначає прямо мету доказування, і в главі 5 «Докази» поняття «істина» не міститься. Але в інших главах це поняття вживається, зокрема, в ст. 61 КПК серед обставин, які виключають участь у справі захисника, зазначено таке: не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини; в ст. 148 КПК метою застосування запобіжних заходів серед інших названо запобігання спробам перешкодити встановленню істини. Отже, аналізуючи зміст наведених статей, можна дійти висновку, що законодавець має на увазі, що результатом доказування повинно бути встановлення істини. З питання про сутність істини, її характер та зміст в юридичній літературі немає єдиної думки.
Перш за все зазначимо, що «істина» — поняття філософське і досліджується в філософії з давніх часів. У філософії істинним визнається таке знання, уявлення про реальність, яке відповідає цій реальності, правильно відбиває цю реальність у свідомості суб'єкта, який здійснює пізнання. Таке визначення поняття істини є найбільш простим, його називають класичним.
Істина — це завжди знання об'єктивне, адже зміст знання на залежить від суб'єкта, який здійснював пізнання, тому досить часто в науковій літературі істину в кримінальному судочинстві називають об'єктивною істиною.
Якщо щд об'єктивною істиною в кримінальному судочинстві розуміти точні і правильні висновки щодо фактичних обставин справи, то доведеться дійти висновку, що таке не завжди можливе. Пригадаємо» що відповідно до ч.3 ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Така вимога стосується не тільки питання про вину обвинуваченого, але й інших обставин справи; в тих випадках, коли в результаті доказування відносно деяких обставин залишаються певні сумніви, усунути які немає можливості, то їх теж необхідно тлумачити на користь обвинуваченого. Якщо бракує достатньої кількості доказів, на підставі яких можна дійти впевненого висновку про винність обвинуваченого, він визнається невинуватим, і справа щодо такої особи повинна бути закрита у зв'язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК), або за тією ж підставою суд повинен ухвалити виправдувальний вирок (можливе і закриття справи у зв'язку з відмовою прокурора від обвинувачення за згаданою підставою). В тих випадках, коли, наприклад, є достатні докази, на підставі яких можна дійти висновку, що обвинувачений учинив умисне вбивство, але недостатньо доказів, які б підтверджували наявність корисливих мотивів (щодо яких було зроблено припущення), то дії обвинуваченого слід буде розглядати як умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Очевидно, що в таких випадках вести мову про повну відповідність висновків щодо фактичних обставин справи реальності навряд чи можливо. Але зроблені з урахуванням конституційної вимоги про тлумачення сумнівів на користь особи висновки в справі дозволяють суду ухвалити необхідне процесуальне рішення, щодо якого діє презумпція істинності (якщо рішення набрало законної сили). Під час розгляду справи в суді першої інстанції діє правило про межі судового розгляду (ст. 275 КПК), суть якого в тому, що суд розглядає справу в межах того обвинувачення, яке підтримує в судовому засіданні сторона обвинувачення (прокурор, а в деяких випадках — потерпілий чи його представник). Якщо ж, скажімо, судді вбачають певні підстави для кваліфікації діяння підсудного по статті про більш тяжкий злочин, то вони не мають права перевірити свої припущення, з огляду на правило про межі судового розгляду, і повинні розглянути справу, не виходячи за межі того обвинувачення, яке підтримує сторона обвинувачення. Отже, визначити знання щодо фактичних обставин справи в розглянутих нами випадках як об'єктивну істину, було б неправильно.
Для визначення висновків, зроблених на підставі розглянутих правил, більш слушним було б застосувати поняття конвенціональної істини. Конвенціональною вважають істину, яка визнається такою на підставі конвенції, угоди, тобто люди ніби домовилися вважати істинним знання, отримані з додержанням певних умов. Саме про таке йдеться в кримінальному судочинстві, коли закон вважає істинним знання, одержані за умови додержання певних правил (наприклад, правил про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, правил про визнання обвинуваченого таким, що не вчиняв злочину, коли бракує доказів для впевненого висновку про винність).
Розглядаючи питання про зміст істини, будемо виходити з такого. Безперечно, що в зміст істини необхідно включити фактичні обставини справи, тобто істинним повинно бути знання щодо тих обставин, які складають предмет доказування. Правильною, істинною повинна бути і кваліфікація злочину, яка міститься в процесуальних рішеннях, перш за все у вироку суду. Адже злочин — це діяння, якому притаманна властивість, якої не мають явища природи, а саме — соціальна сутність, тобто злочинне діяння може бути більш або менш суспільно небезпечним. Визначити характер та ступінь суспільної небезпечності діяння можна саме через кваліфікацію злочину.
Щодо включення до змісту істини міри покарання, то можна привести досить слушні заперечення з цього приводу. Процесуальне рішення (яким призначено певну міру покарання), є владним волевиявленням, а не актом пізнання, тому до нього не може бути застосовано поняття істинності.
50. Предмет доказування у кримінальному процесі.
Кримінально-процесуальне доказування повинно бути цілеспрямованим, націленим на встановлення тільки тих обставин, про які необхідно мати правильне і повне уявлення для правильного застосування норм матеріального права і вирішення справи. Визначення таких обставин дозволяє збирати тільки такі докази, за допомогою яких можна виявити, доказати необхідні обставини, що їх іменують предметом доказування.
Отже, предмет доказування — це сукупність (або система) обставин (обставин та фактів), передбачених кримінально-процесуальним законодавством, які необхідно встановити (точніше — доказати) для правильного вирішення кримінальної справи. Саме такі обставини перелічені в ст. 64 КПК «Обставини, які підлягають доказуванню».
Крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, деякі автори включають у предмет доказування також причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Проти такої точки зору висловлені досить аргументовані заперечення. Дійсно, в усіх справах доказати, що певні обставини були причиною вчинення конкретного злочину або сприяли вчиненню злочину, практично неможливо. Адже доказати — це означає зібрати такі докази, на підставі яких можна буде зробити категоричний висновок, що саме конкретні обставини стали причиною вчинення розслідуваного злочину. В деяких справах можна буде дійти висновку, що якісь обставини сприяли вчиненню злочину, скажімо, погано організована охорона об'єкта сприяла вчиненню крадіжки. Але наполягати, що в кожній справі необхідно знайти, та ще й доказати причини вчинення злочину — нереально.
Зауважимо, що і законодавець не включив такі обставини як причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, в предмет доказування, в ст. 64 КПК.
У ст. 23 КПК, яка передбачає необхідність встановлення причин та умов вчинення злочину, йдеться не про доказування, а саме про встановлення причин та умов, тобто слідчий, прокурор, суд можуть дійти висновку про причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, не посилаючись на певну сукупність доказів. Крім того, такі обставини зазвичай досить нейтральні щодо обвинувачення і не впливають на долю обвинуваченого.
Аналіз змісту ст. 64 КПК дозволяє дійти висновку, що перелічені в цій статті обставини складають кінцеву мету доказування — це обставини, які необхідно з'ясувати для вирішення справи по суті. Але в процесі розслідування справи виникає необхідніть з'ясувати (доказати) деякі інші обставини. Якщо, наприклад, слідчий, що розслідує справу про вбивство, допитав свідка, який розповів, що бачив певну особу (підозрюваного), яка заходила до потерпілого приблизно в той час, коли було вчинено злочин, то слідчий повинен перевірити такі дані і доказати, що саме ця особа — підозрюваний (про якого давав показання свідок) знаходилася в оселі потерпілого під час вбивства.
Така обставина — підозрюваний знаходився в домі потерпілого в день і час, коли відбулося вбивство — не є кінцевою метою доказування, але на певному етапі розслідування доказати таку обставину необхідно.
У ході подальшого розслідування слідчий встановлює ще деякі обставини — те, що у підозрюваного були знайдені речі потерпілого, що він погрожував потерпілому і т.ін. Всі ці обставини слідчий повинен доказати, а потім він використовує їх для того, щоб обґрунтувати свій висновок про те, що саме підозрюваний вчинив вбивство потерпілого. Практично до цієї групи можна включити всі ті обставини, які встановлюються на підставі непрямих доказів.
Такі обставини теж необхідно включити до предмета доказування. Вони складають окрему частину предмета доказування, яку називають проміжними або доказовими фактами.
Крім того, під час доказування виникає досить часто необхідність перевірити достовірність наявних доказів, або відшукати додаткові докази. Так, скажімо, свідок, якого допитав слідчий, пояснив, що він чув, як підозрюваний погрожував потерпілому. У слідчого виникли сумніви щодо того, чи міг свідок, який знаходився на досить великій відстані від підозрюваного, чути його розмову з потерпілим. Для перевірки достовірності показань свідка слідчий провів відтворення обстановки та обставин події і доказав, що свідок міг (або, навпаки, не міг) чути таку розмову.
Щ обставини також необхідно включати до предмета доказування, вони складають окрему групу — допоміжні факти.
Таким чином, предмет доказування має складну структуру.
Першу групу складають обставини, котрі необхідно доказати для правильного вирішення кримінальної справи по суті, ці обставини перелічені в ст. 64 КПК і є кінцевою метою доказування.
Друга група — проміжні або доказові факти — це обставини, які необхідно доказати на певному етапі розслідування для того, щоб з їхньою допомогою можна було б дійти висновку про наявність або відсутність обставин, які є кінцевою метою доказування (тобто обставин першої групи).
Третя група обставин — допоміжні факти — це обставини, за допомогою яких можна встановити достовірність наявних доказів, або відшукати додаткові докази.
Визначити конкретний перелік проміжних та допоміжних фактів неможливо, він залежить від особливостей кожної справи.
Оскільки предмет доказування включає всі факти та обставини, які необхідно доказати для правильного вирішення справи, немає ніяких принципових підстав для того, щоб не включати до нього проміжні (доказові) факти, а також допоміжні факти, саме ці три групи обставин необхідно доказати, а відсутність доказів відносно будь-якої з названих обставин може розглядатися як неповнота досудового або судового слідства.
Обставини, які складають предмет доказування, сформульовані в законі в загальному вигляді і стосуються будь-яких злочинів. Зміст обставин буде різним: в справі про крадіжку, наприклад, доказати подію злочину — це встановити, що особа таємно заволоділа чужим майном, у справі про умисне вбивство необхідно доказати, що потерпілому було заподіяно ушкодження, від яких настала його смерть.
51. Особливості предмета доказування в окремих справах.
Деякі особливості має предмет доказування в справах неповнолітніх та в справах про застосування примусових заходів медичного характеру.
Предмет доказування в справах про злочини неповнолітніх визначено ст.ст. 64 та 433 КПК.
У ст. 433 КПК перелічені обставини, які деталізують ті обставини котрі зазначені в ст. 64 КПК, що потребує від слідчого, прокурора, суду доказування всіх тих обставин, які вказані в ст. 64 КПК, а також більш уважного ставлення до з'ясування даних про особистість неповнолітнього, стан його здоров'я та загального розвитку, умов його життя, обставин, що негативно впливали на виховання, наявність дорослих підбурювачів тощо.
У справах про вчинення суспільно небезпечних діянь особами, які І не доеягли віку кримінальної відповідальності, КПК (ст. 7-3) прямо не визначає предмет доказування, але з огляду на те, що в цих справах йдеться про вчинення суспільно небезпечного діяння неповнолітньою особою, є всі підстави вважати, що предмет доказування в них такий само, як у справах про злочини неповнолітніх, з урахуванням того, що в цих справах можна вести мову не про злочини, а про суспільно небезпечні діяння, не про вину особи, а про встановлення факту вчинення нею такого суспільно небезпечного діяння.
Саме такий підхід до визначення предмета доказування в розглядуваних справах пропонує і Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 15.05.2006 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру». Пленум підкреслив, що в справах про застосування примусових заходів виховного характеру окрім обставин, зазначених в ст. 64 КПК, необхідно повної всебічно з'ясувати дані про особистість неповнолітнього — вік (число, місяць, рік народження), інші біографічні дані, вікові та інші психологічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орієнтації і т.ін.); стан здоров'я, соціальну характеристику (взаємини в сім'ї та колективі, ставлення до праці, навчання, участь у громадському житті і т.ін.) За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього необхідно встановити, чи повністю він міг усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Необхідно також установити ставлення неповнолітнього до наслідків вчиненого ним діяння, дані про батьків неповнолітнього, обставини, які негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорослих підбурювачів тощо. У випадках, коли є відповідні підстави, необхідно перевірити наявність у неповнолітнього розумової або психічної відсталості такого рівня, внаслідок якого він не відповідає віку, зазначеному в документах про народження і його не можна вважати таким, що досяг віку, з якого передбачена кримінальна відповідальність або можливість застосування примусових заходів виховного характеру.
Регулюючи особливості провадження в справах про застосування примусових заходів медичного характеру, КПК не визначає предмета доказування в таких справах, певним орієнтиром в цьому питанні в перелік питань, які містяться в ст. 420 КПК.
У справах про суспільно небезпечні діяння, які вчинені неосудними, під час провадження необхідно встановити: 1) чи мало місце су спільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена кримінальна
справа; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається кримінальна справа; 3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності; 4) чи слід застосувати до цієї особи заходи медичного характеру, і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК). По суті перелічені обставини визначають особливості застосування положень ст. 64 КПК з урахуванням особливостей особи, щодо якої ведеться провадження. З огляду на те, що діяння, яке вчинила неосудна особа, не є злочином, йдеться про суспільно небезпечне діяння, яке має ознаки, зазначені в статті Кримінального кодексу, але очевидно, що необхідно встановити, яке саме діяння було вчинене такою особою, час, місце й інші обставини вчинення діяння, тобто обставини, передбачені п. 1 ст. 64 КПК. Відносно неосудної особи не вирішується питання про винність, але встановлюються факт учинення суспільно небезпечного діяння саме цією особою, а також дані про таку особу, про характер її захворювання, а це ті обставини, які передбачені п. 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особливостей особи, щодо якої здійснюється провадження.
У справах про застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до постановления вироку захворіли на психічну хворобу, до моменту встановлення захворювання предмет доказування виглядає так, як в інших звичайних справах, — це обставини, передбачені ст. 64 КПК. Після того, як одержані дані про захворювання обвинуваченого чи підозрюваного, доказування буде спрямоване в першу чергу на встановлення характеру захворювання, що необхідно для прийняття правильного рішення в справі. Якщо обвинувачений страждає на захворювання, у зв'язку з яким він не потребує застосування примусових заходів медичного характеру, провадження в справі зупиняється на підставі п. 2 ч. 1 ст. 206 КПК з додержанням правил, передбачених ст. 208 КПК. У тих випадках, коли є необхідність у застосуванні до обвинуваченого примусових заходів медичного характеру, досудове слідство завершується складанням постанови про направлення справи до суду. В цьому разі необхідно доказати обставини, передбачені п.п. 1 та 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особливостей справи, а саме: оскільки суд, розглядаючи питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не вирішує питання про винність особи (таке питання буде вирішувати суд, який розглядатиме справу по суті після одужання особи), то доцільно вести мову про вчинення суспільно небезпечного діяння та факт учинення цього діяння особою, щодо якої справу направлено до суду. Як і в справах щодо неосудних осіб, необхідно також довести наявність у особи психічного захворювання, яке потребує застосування примусових заходів медичного характеру, і визначити, які саме заходи слід застосувати.
52. Зміст обставин, які складають кінцеву мету доказування.
Послідовність переліку обставин, які складають кінцеву мету доказування, в ст. 64 КПК має певне значення. В процесі доказування перш за все необхідно встановити подію злочину (п. 1 ст. 64), після цього необхідно вирішити питання про винність особи. Доказувати будь-які обставини до того, як буде доказана наявність події злочину, навряд чи можливо.
Установити подію злочину — це доказати істотні ознаки об'єктивної сторони та об'єкта злочину, а саме — суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки та наявність причинного зв'язку між діянням та наслідками. У справах про суспільно небезпечні діяння
осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, а також неосудних, необхідно доказати факт учинення певного суспільно небезпечного діяння, яке має ознаки диспозиції конкретної статті Особливої частини КК.
У результаті доказування необхідно встановити, що подія, щодо якої здійснюється провадження, є саме подією злочину. Зокрема, слід установити, що таке діяння не є малозначним, таким, що передбачене ч. 2 ст. 11 КК, що не було обставин, які виключають злочинність діяння (ст.ст. 36-43 КК) а також установити протиправність діяння тобто визначити, що діяння передбачене конкретною статтею КК.
Залежно від того, як сформульовано в КК відповідний склад злочину, в деяких випадках необхідно довести наявність тільки самого протиправного діяння, якщо йдеться, наприклад, про ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). В інших випадках для того, щоб вести мову про наявність події злочину, необхідно довести, що суспільно небезпечні наслідки, які настали, викликані безпосередньо діянням винного, наприклад, установити, що мало місце вбивство через необережність (ст. 119 КК), можна тільки за умови, що є причинний зв'язок між діянням певної особи та настанням смерті потерпілого.
Необхідно також установити, чи мав місце закінчений або незакінчений злочин, якщо злочин був незакінчений, слід установити, на якому етапі, з яких причин було перервано злочинну діяльність, вирішити питання про можливу добровільну відмову.
Час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину необхідно встановити в кожній справі, незалежно від того, чи зазначені вони як ознаки складу злочину. Так, у справах про вбивство час учинення злочину необхідно зазвичай установити досить точно — день, годину, іноді з точністю до хвилин. У справах про тривалі злочини, такі, наприклад, як посів або вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК), незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 КК) необхідно встановити проміжок часу, який обчислюється днями або тижнями, а іноді навіть місяцями чи роками.
Визначення часу вчинення злочину необхідне не тільки для характеристики самого злочину, але і для вирішення інших питань — чи досяг обвинувачений на момент вчинення злочину віку кримінальної відповідальності, чи не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК, який кримінальний закон підлягає застосуванню і т. ін.
Місце вчинення злочину також необхідно встановити більш-менш точно залежно від особливостей конкретного злочину. Місце вчинення злочину має значення, як і інші обставини, для індивідуалізації -злочину, а також у певних випадках для вирішення питання про територіальну підслідність, а згодом і підсудність кримінальної справи. Іноді місце вчинення злочину дозволяє вирішувати питання про право застосування юрисдикції тієї чи іншої держави (якщо, наприклад, злочин учинено на морському судні, що перебуває в далекому плаванні, в поїзді, що перетинав кордони кількох держав і т. ін.).
Спосіб учинення злочину — це ті конкретні дії (або бездіяльність), які потягли чи могли потягти суспільно небезпечні наслідки. Якщо злочин було вчинено шляхом дії, необхідно встановити, які саме дії вчинив винний, це особливо важливо в тих випадках, коли злочин було вчинено кількома співучасниками, дії кожного з них необхідно чітко визначити. Якщо злочин було вчинено шляхом бездіяльності, слід установити, який конкретно обов'язок було покладено на винного, а також доказати, що він мав можливість виконати такий обов'язок, але не зробив цього.
Особливу увагу необхідно приділити визначенню способу вчинення злочину, коли це впливає на кваліфікацію. Так, скажімо, характер насильства, який було застосовано при викраденні майна, дозволяє відмежувати грабіж від розбою.
Інші обставини вчинення злочину теж можуть мати суттєве значення, наприклад, певна поведінка потерпілого, яка передувала вчиненню злочину, може стати підставою для того, щоб розглядати дії винного як такі, що вчинені при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання; поведінка обвинуваченого після вчинення злочину може свідчити про дійове каяття тощо.
Зауважимо, що в окремих випадках під час розслідування та розгляду справ неможливо точно встановити час, місце, або спосіб учинення злочину, хоча сам факт учинення певного злочину та винність обвинуваченого не викликають сумнівів. Так, скажімо, не було встановлено точний час та місце придбання обвинуваченим зброї, але сам факт такого придбання та переховування зброї не викликають сумнівів, або в справах про викрадення майна немає даних про реалізацію такого майна, про те, як було розділене майно або гроші між співучасниками. Таку неповноту судова практика не вважає істотною.
Довести винність обвинуваченого означає, перш за все, що веобхідно встановити особу, яка вчинила злочин, довести, що така особа має ознаки суб'єкта, тобто вона досягла віку кримінальної відповідальності, є осудною або обмежено осудною. В деяких кримінальних справах необхідно також установити, що особа має ознаки спеціального суб'єкта — що вона є службовою особою, військовослужбовцем тощо. Слід установити дані, які визначають особу — прізвище, імя, по батькові, рік, дату, місце народження, громадянство. Встановити вік обвинуваченого необхідно також для вирішення питання про досягнення особою віку кримінальної відповідальності, про можливе покарання.
На підставі доказів необхідно встановити і суб'єктивну сторону складу злочину — форму вини, мотив, мету. Доказування суб'єктивної сторони — досить складне завдання. Про наміри винного, його мету свідчать ті дії, які він учинив. Але іноді однакові за своїм характером дії із застосуванням однакових знарядь можуть бути вчинені з різною метою — наприклад, із метою вбивства або заподіяння різних за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень. Тому для встановлення істинних намірів винного необхідно з'ясувати й інші обставини справи, зокрема взаємовідносини між потерпілим та обвинуваченим, які мали місце до вчинення злочину, чи висловлював обвинувачений певні погрози на адресу потерпілого, чи підготував обвинувачений знаряддя злочину заздалегідь.
У кожній кримінальній справі слід установити обставини, які впливають на характер та ступінь відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особистість обвинуваченого. Це дані про ставлення обвинуваченого до роботи, наявність у нього сім'ї, дітей, стан здоров'я тощо. Обов'язково необхідно встановити обставини, які пом'якшують (ст.66 КК) та обтяжують покарання (ст.67 КК). З огляду на те, що перелік пом'якшуючих обставин не є вичерпним, установити слід і інші дані, які позитивно характеризують обвинуваченого. Враховуючи, що деякі з обставин, які передбачені ст. 67 КК, можуть не визнаватися такими, що обтяжують покарання, необхідно встановити дані, які дозволять суду правильно вирішити питання про те, чи визнавати певні обставини такими, що обтяжують покарання, чи ні.
У кожній справі необхідно встановити, які наслідки потягло злочинне діяння, визначити характер та розмір шкоди, завданої злочином. Крім того, необхідно встановити, на кого покладається обов'язок відшкодування такої шкоди. Розмір майнової шкоди обчислюється відповідно до вимог цивільного або трудового законодавства.
Вирішуючи питання про заподіяння потерпілому моральної (немайнової) шкоди, з урахуванням рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, які містяться в постанові № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», необхідно встановити характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін в його життєвих і виробничних стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації. На досудовому слідстві за наявності цивільного позову потерпілого про відшкодування йому моральної шкоди необхідно встановити сам факт наявності шкоди, визначити фактичні наслідки заподіяння такої шкоди. Розмір відшкодування моральної шкоди визначає суд, який вірішує справу по суті. У тих випадках, коли потерпілий перебував на стаціонарному лікуванні у зв'язку в ушкодженнями, що йому були заподіяні злочином, необхідно встановити розмір витрат закладу охорони здоров'я. Для того, щоб суд міг вирішити питання про таке відшкодування, необхідно довести наявність Причинного зв'язку між злочинним діянням винного та перебуванням потерпілого на стаціонарному лікуванні. Розмір коштів, які підлягають відшкодуванню, визначається закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий. У разі, коли виникають сумніви щодо обґрунтованості перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні, або в терміні лікування, не- обхідно призначати відповідну експертизу.
Розглянуті обставини, які складають предмет доказування, необхідно встановити для вирішення справи по суті. Разом з тим, у ході провадження в кримінальній справі виникає необхідність вирішувати деякі питання, для чого потрібно встановити певні обставини, зокрема у зв'язку зі здійсненням судом (суддею) функції судового контролю. Так, скажімо, розгляд у суді подання слідчого про обрання до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту потребує встановлення наявності відповідних підстав (ст. 148 КПК). Отже, перелік тих обставин, які необхідно встановити під час вирішення деяких питань перебігом провадження в справі складає так званий локальний предмет доказування.
» Відповідні рекомендації містяться в постанові Пленуму Верховного Суду І України № 11 від 7 липня 1995 року (зі змінами, внесеними постановою № 12 І від з грудня 1997 року) «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат».
На жаль, у чинному кримінально-процесуальному законодавстві такі обставини чітко не визначені і тому суттєве значення мають роз'яснення Пленуму Верховного Суду України з цих питань.
Наприклад, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від
25 квітня 2003 року (із змінами, внесеними постановою № 10 від 11 червня 2004 року та постановою № 25 від 24 жовтня 2008 року) «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та подовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства», зазначив, що під час судового розгляду подання про взяття під варту, предметом дослідження є ті обставини, з якими закон пов'язує можливість обрання цього запобіжного заходу. Крім того, суддя з'ясовує, чи є підозра у вчиненні особою злочину або обвинувачення останньої обґрунтованими, тобто чи є в розпорядженні органу дізнання, слідчого встановлені у визначеному законом порядку достатні дані, що свідчать про наявність ознак злочину, вчиненого саме цією особою (ними можуть бути заяви й повідомлення про злочин, явка з повинною, документи, складені за результатами оперативно-розшукової діяльності, протоколи слідчих дій, висновки експертиз тощо).
Якщо питання про взяття під варту вирішується до порушення кримінальної справи щодо затриманої особи, суддя повинен перевірити, чи мали місце передбачені ч.ч. 1 та 2 ст. 106 КПК підстави для затримання, чи наведені вони у відповідній постанові органу дізнання і чи зазначено в ній, у вчиненні якого саме злочину підозрюється особа та як він кваліфікується за статтями КК.
У разі, коли питання стосується особи, щодо якої порушено кримінальну справу, суд має дослідити, чи наявні передбачені ст. 94 КПК приводи та підстави до її порушення і чи зазначено в постанові кримінальний закон, за ознаками якого порушено кримінальну справу.
Коли питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту вирішується щодо обвинуваченого, необхідно також перевірити, чи є у справі докази, що вказують на вчинення злочину саме цією особою, чи відповідає постанова про притягнення її як обвинуваченого вимогам ст. 132 КПК, чи було пред'явлено обвинувачення з додержанням вимог ст. 140 КПК.
Далі Пленум підкреслив, що суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного чи обвинуваченого, а постанови про обрання запобіжного заходу мають бути викладені у формулюваннях, які забезпечують дотримання принципу презумпції невинуватості особи.
Установивши наявність зазначених обставин, суддя повинен переконатися, що в справі є достатні докази, на підставі яких можна дійти висновку про можливість вчинення підозрюваним або обвинуваченим тих дій, для запобігання яких пропонується взяти особу під варту, тобто, що наявні підстави для обрання запобіжного заходу і саме взяття під варту.
Крім обставин, які свідчать про наявність підстав для обрання запобіжного заходу, досліджуються також обставини, які відповідно до ст. 150 КПК мають бути враховані при обранні запобіжного заходу: вік підозрюваного чи обвинуваченого, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціальні зв'язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку під час провадження
в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася раніше ця особа від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочини проти правосуддя). Дослідженню підлягають відомості, що вказують на існування факторів, обставин чи моральні цінностей, які можуть свідчити про те, що підозрюваний, обвинувачений, перебуваючи на волі, не порушуватиме покладених на нього процесуальних обов'язків та не буде займатися злочинною діяльністю (п. 10 названої постанови).
54. Поняття та властивості доказів.
Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є одним із провідних, найважливіших.
Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 чинного КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Законодавець визначив суть поняття «докази», застосувавши вислів «фактичні дані». Фактичні дані — це дані про факти, інакше кажучи, це відомості, інформація про факти та обставини. Отже, докази — де відомості про факти, а не самі факти об'єктивної дійсності. Коли органи досудового слідства, прокурор, суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), одержують та вивчають висновок експерта, вони мають справу не з фактами реальної дійсності, а з відомостями, інформацією про те, що бачив або чув свідок, що робив обвинувачений, які відомості встановив експерт, котрий провів певні до слідження. Зауважимо, що такі відомості можуть відповідати дійсності, а можуть бути і помилковими або завідомо неправдивими, тобто йдеться саме про відомості, а не факти реальної дійсності.
Очевидно, що в названих випадках слідчий, прокурор, суд сприй мають певні дані опосередкованим шляхом, вони самі на спостерігають безпосередньо ті події, про які розповідають допитувані особи, тії обставини, про які зробив висновок експерт. Тобто тут має місце опосередковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випад ку більш-менш очевидна.
Але в деяких випадках можливе і безпосередне спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов'язаних із розслідуваним ним злочином. Так, скажімо, слідчий під час проведення огляду, обшуку, проведенні деяких інших слідчих дій безпосередньо спостеріг гає певну обстановку, наявність конкретних речей на місці події. Чиї можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об'єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Відповідь може бути тільки негативною. Доказами і в таких випадках є відомості, які зафіксовані в протоколах відповідних слідчих дій. Адже обстановка на місці події не залишається незмінною, як докази в справі використовують не власні враження слідчого, не ті факти, які він спостерігав, а зафіксовані ним у протоколі відомості. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається саме на відомості» інформацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи
буде досліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунтування своєї позиції. Відомості, які відображені в протоколі, повинен буде проаналізувати суд у вироку, мотивуючи свою думку щодо достовірності таких відомостей.
Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу обставину: доказами є відомості саме про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування. Тобто якщо, наприклад, свідок повідомляє не відомості про те, що він бачив або чув, а висловлює свої міркування, умовиводи щодо обставин справи, вони не можуть розглядатися як докази.
Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.
Для того щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктами кримінального процесу протягом всього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже, йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Такий матеріальний носій іменують джерелом доказів. Отже, як докази ми розглядаємо самі відомості (про обставини, які необхідно з'ясувати в справі), що містяться, скажімо, в протоколі допиту свідка, потерпілого, обвинуваченого, у висновку експерта, а сам протокол, висновок (матеріальний носій, на якому такі відомості зафіксовано) є джерелом доказів. Докази та їх джерела не існують окремо, їх фактично не можна розірвати, але з метою більш докладного дослідження поняття доказів теоретично можна розглядати окремо докази та їх джерела.
Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості містяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом доказів.
Властивості доказів. Визначення поняття доказів містить посилання на властивості доказів, зокрема на те, що доказами є фактичні дані, на підставі яких установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Якщо відомості не стосуються таких обставин, вони не можуть розглядатися як докази в конкретній справі. Таким чином, доказами можна визнати тільки відомості, на підставі яких, з допомогою яких можна з'ясувати необхідні фактичні обставини. Таку властивість доказів іменують належністю.
Визначення питання про належність доказів потребує дослідження двох елементів. По-перше, чи стосується факт, для встановлення якого використовується доказ, обставин, які необхідно з'ясувати в даній справі. По-друге, чи в змозі доказ своїм змістом такі факти встановлювати.
Докази визнаються належними, якщо їх можна використати для встановлення обставин, які складають предмет доказування, а саме: обставин, які становлять кінцеву мету доказування (ст. 64 КПК); доказові (проміжні) факти, такі, наприклад, як факт перебування підозрюваного на місці події, факт висловлювання ним погроз на адресу
потерпілого; допоміжні факти, на підставі яких можна дійти висновку про достовірність або недостовірність певних доказів, скажімо дані про причини зміни показань обвинуваченими, потерпілими, свідками, дані про певні вади свідка, у зв'язку з якими він не міг чути деякі розмови, дані про вплив на потерпілого, дані про взаємини між свідком та потерпілим, свідком та обвинуваченим і т. ін. Докази,на підставі яких з'ясовуються обставини, що складають локальний предмет доказування (наприклад, дані про наявність підстав для обрані запобіжного заходу у вигляді взяття під варту), також є належним при розгляді подання про обрання до обвинуваченого (підозрюваного) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Належними є й докази, які використовуються для знаходження інших доказів (наприклад, дані про те, що певні особи були очевидцями злочину, дані про місце знаходження таких осіб), а також докази, які були зібрані для перевірки версії, котра згодом не підтвердилася.
У деяких випадках для встановлення обставин справи має значення відсутність певних фактів, які повинні були мати місце, якби події відбувалися відповідно до висунутого припущення, йдеться наприклад, про відсутність слідів взуття на м'якому ґрунті під вікном, КОЛИ перевіряється версія про проникнення злочинця у приміщення через вікно. Такі так звані негативні обставини свідчать про помилковість версії або припущення, а докази про такі обставини мають властивість належності.
Докази визнаються належними незалежно від того, підтверджують вони певні обставини, чи спростовують їх, тобто підтверджують причетність певної особи до вчинення злочину, чи свідчать про непричетність її до злочину.
Отже, належність доказів — це властивість доказів, яка означає, що за допомогою доказів можна з'ясувати факти та обставини, які мають відношення до справи, сприяють правильному вирішенню справи, прийняттю правильних процесуальних рішень.
Як докази можна використовувати тільки відомості, які одержані із додержанням всіх вимог законодавства. Цю властивість доказів - одержання на підставі законодавства — називають допустимістю доказів. У визначенні поняття доказів у ст. 65 КПК є посилання і на цю властивість — доказами є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюють обставини справи.
Передбачені кримінально-процесуальним законодавством порядок, умови збирання та перевірки доказів спрямовані, по-перше, на забезпечення одержання по можливості достовірної інформації, у всякому випадку, інформації, яка може бути перевірена. Йдеться про такі, наприклад, правила, як заборона під час допиту ставити навідні запитання, пред'явлення для впізнання особи разом з іншими особами, які не мають різких відмін у зовнішності та одягу, участь понятих при провадженні слідчих дій, під час яких здійснюється безпосереднє пізнання та інші. По-друге, правила збирання та перевірки доказів спрямовані на захист від необґрунтованих обмежень прав осіб, які залучаються до участі в доказуванні, це правила про проведення слідчих дій, які обмежують права громадян на підставі рішення суду заборона для слідчого бути присутнім при освідуванні особи іншої статі. І якщо це було пов'язане з необхідністю оголювати особу, заборона проводити відтворення обстановки та обставин події, коли це може бути
небезпечним для здоров'я осіб, які братимуть участь у такій дії, або буде принижувати їхню гідність і т. ін.
Принципово важливою є вимога, яка сформульована в ч. З ст. 62 Конституції України — обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, які одержані незаконним шляхом, а також на припущеннях. На необхідність суворо дотримуватися даного положення Конституції неодноразово звертав увагу Верховний Суд України, зокрема в постановах Пленуму № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», № 7 від 30 травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини та громадянина». В останній постанові Пленум наголошує: якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.
Відомості про факти можна визнати допустимими, якщо вони були одержані за певних умов, які називають ще критеріями допустимості.
1. Перш за все, допустимими докази можна визнати за умови одержання їх тільки суб'єктами, які уповноважені на це законодавством. У стадії порушення кримінальної справи правом провести певні дії для перевірки приводів та підстав для порушення кримінальної справи і таким чином отримати докази наділені відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання. В справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) питання про порушення кримінальної справи вирішує суддя, який за клопотанням сторін може витребувати певні докази, медичні довідки, акти судово-медичного освідуван- ня та інші.
У стадії дізнання та досудового слідства право збирати та переіряти докази мають органи дізнання, особи, які провадять дізнання, слідчі, начальники слідчих відділів, прокурори.
Слідчий одержує право на провадження слідчих та інших дій, спрямованих на збирання доказів, після прийняття справи до свого провадження з дотриманням правил про підслідність, передбачених ст. 112 КПК. Відповідно до ст. 119 КПК розслідування особливо складної справи може бути доручено кільком слідчим (слідчій групі), рішення про це формулюється у постанові, один зі слідчих призначається старшим, він приймає справу до свого провадження, а право збирати докази мають усі слідчі групи, які зазначені в постанові. Слідчий має право збирати докази на підставі окремого доручення (ст. 118 КПК), або судового доручення (ст. 315-1 КПК).
Відповідно до ст. 114-1 КПК право збирати докази надано також начальнику слідчого відділу.
Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, може брати участь у провадженні дізнання та досудового слідства, бути присутнім при провадженні слідчих дій, ставити питання допитуваним, має право особисто проводити окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі у будь- якій справі (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК), таким чином він збирає та перевіряє докази.
Органи дізнання є належними суб'єктами одержання доказів під час проведення дізнання після прийняття справи до свого провадження в межах повноважень, які передбачені ст. 101 КПК. в строки, передбачені ст. 108 КПК. Певні дії, спрямовані на одержання
доказів, здійснюють особи, які провадять дізнання (дізнавачі), яких призначають у кожній установі в певному порядку. Після закінчення дізнання справа передається слідчому, і в подальшому орган дізнання може провадити дії, спрямовані на одержання доказів, тільки на підставі письмового доручення слідчого відповідно до ч. 3 ст. 114 КПК, а також при виконанні окремого доручення слідчого відповідно до ст. 118 КПК.
Оскільки відповідно до ст. 66 КПК докази можна одержати шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, належними суб'єктами збирання доказів є співробітники оперативних підрозділів Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України й інших установ, які наділені правом провадження таких заходів відповідно до ст. 5 Закову України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року (із змінами та доповненнями).
У стадії судового розгляду суб'єктом збирання, перевірки та оцінки доказів є суд. У судовому засіданні саме суд вирішує питання про обсяг та порядок дослідження доказів, враховуючи, звичайно ж, думку сторін; суд вирішує клопотання сторін про виклик та допит нових свідків, про призначення експертизи, витребування додаткових доказів, а також про приєднання до справи документів, які надають сторони. Суд покликаний забезпечити сторонам усі умови для активної участі в доказуванні, сторони задають питання під час допиту підсудного, потерпілого, свідків, а відповідають ці особи суду, сторони звертаються з клопотаннями про приєднання до справи певних документів, а вирішує питання суд, виходячи з того, чи можна буде використати такі документи як джерела доказів. Судді також задають питання допитуваним особам; призначаючи експертизу, судді остаточно формулюють питання, які були запропоновані сторонами.
Якщо суд дійде висновку, що наявних у справі доказів недостатньо для встановлення необхідних обставин, він може дати доручення слідчому про проведення слідчих дій для одержання необхідних доказів (ст. 315-1 КПК), а також повернути справу на додаткове розслідування (ст. 281 КПК). Суд першої інстанції також збирає докази, виконуючи доручення апеляційного суду за необхідності усунути неповноту або однобічність судового слідства (ч. 4 ст.358 КПК).
Суд апеляційної інстанції також може провести судове слідство, під час якого він збирає докази, забезпечуючи сторонам можливість активної участі в доказуванні (ч. З ст. 368 УПК).
Усі перелічені особи та органи можуть бути визнані належними суб'єктами збирання та перевірки доказів, якщо немае підстав для їх відводу. Одержання доказів особами, які підлягали відводу, робить одержані ними відомості недопустимими. Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» вважає істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства проведення розслідування особою, яка підлягала відводу, що потребує у всякому разі повернення справи на додаткове розслідування.
У разі звернення компетентних органів України за правовою допомогою до інших держав на підставі міжнародних угод належними суб'єктами збирання доказів є уповноважені працівники відповідних правоохоронних органів та судів іноземних держав. Іноді можна зустріти твердження, що суб'єктом збирання доказів є захисник. Статтею 48 КПК передбачено право захисника збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб..., одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян. Але необхідно мати на увазі, що зібрані захисником відомості можуть стати доказами тільки в тому випадку, коли відповідні особи (дізнавач, слідчий, прокурор, суд) ухвалять рішення про приєднання до справи таких документів. Передбачивши право захисника опитувати громадян, законодавець не визначив порядку такого опитування, не зазначив, як можна використати в справі такі пояснення. В практиці судів України пояснення, які одержав захисник від громадян, як докази не приймаються. Такі пояснення захисник може одержати для того, щоб з'ясувати питання про ті обставини, які відомі певній особі, а згодом заявити клопотання про допит такої особи як свідка. Захисник наділений правом надавати докази, таке ж право є у підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, всі перелічені особи не можуть розглядатися як суб'єкти збирання, одержання доказів. Ті документи або речі, які зазначені особи пропонують приєднати до справи, стають доказами тільки тоді, коли відповідне рішення прийме особа або орган, в провадженні якого перебуває справа.2. Другою умовою визнання доказів допустимими є одержання їх із належного джерела.
Перелік джерел міститься в ч. 2 ст. 65 КПК, але закон зазвичай не визначає конкретно, з якого джерела можна одержати ті чи інші відомості. В деяких випадках такі вказівки є. Так, ст. 76 КПК визначає, что певні обставини можна встановити тільки на підставі висновку експерта. Відповідно до ст. 69 КПК тільки з висновку експерта можна одержати дані про наявність у свідка фізичних або психічних вад, унаслідок яких він не може правильно сприймати певні факти та давати про них показання. Якщо для встановлення деяких обставин необхідно застосувати наукові, технічні, або інші спеціальні знання, джерелом таких відомостей може бути тільки висновок експерта (ст. 75 КПК). На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 від 30 травня 1997 року (зі змінами від 25 травня 1998 року) «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», указавши, що акти та інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи.
Очевидно, що інформація стосовно справи, яка відома певній особі, може бути одержана з такого джерела, як показання свідка, а якщо це інформація, якою володіє особа, котрій було злочином заподіяно моральну, матеріальну або фізичну шкоду, джерелом доказів буде показання потерпілого (звичайно ж, за умови, що таку особу визнано потерпілим).
3. Наступна умова визнання відомостей допустимими — додержання належної процедури одержання доказів, тобто дотримання процесуального порядку збирання доказів та закріплення їх відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства.
Засоби збирання доказів зазначені в ст. 66 КПК. Це провадження слідчих дій, витребування предметів та документів, вимога про проведення ревізії, прийняття доказів від учасників процесу та інших осіб, проведення оперативно-розшукових заходів. Крім того, в стадії порушення кримінальної справи передбачена можливість збирання і відомостей шляхом відібрання пояснень від посадових осіб та громадян (ст.97 КПК).
Засобом збирання доказів можна вважати також прийняття заяв та повідомлень про злочини. В таких заявах та повідомленням міститься інформація про події та обставини вчиненого злочину, заявник повідомляє, хто заподіяв йому тілесні ушкодження, які саме речі у нього викрадено і т. ін.
Найбільш розповсюдженим засобом одержання доказів є слідчі дії. Слідчі дії безпосередньо спрямовані на одержання або перевірку доказів і провадяться в певній процесуальній формі, яка детально регламентує порядок, послідовність проведення кожної слідчої дії. Докази і можна отримати тільки в результаті проведення тих слідчих дій, які передбачені КПК України, і в тих стадіях, в яких дозволено законом провадження таких дій. Скажімо, в стадії порушення кримінальної справи можна провести тільки огляд місця події (ст. 190 КПК) та накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК), в стадії дізнання та досудового слідства передбачено провадження всіх слідчих дій, в стадії пепереднього розгляду справи суддею слідчі дії не провадяться, в стадії судового розгляду дозволяється провести допити, очну ставку, пред'явлення для впізнання, огляд місця події, призначити експертизу. Якщо виникає необхідність у провадженні інших слідчих дій, суд може дати доручення слідчому (ст. 315-1 КПК). Суд апеляційної інстанції має право провести ті ж дії, що і суд першої інстанції, якщо визнає за необхідне провести судове слідство. На підставі постанови прокурора про перевірку ново- виявлених обставин можна провести всі слідчі дії. В інших стадіях проведення слідчих дій не передбачено.
Слідчі дії не можна провести в справі, в якій зупинено провадження (ст. 206 КПК), якщо в такий справі виникає необхідність провести якусь слідчу дію, необхідно ухвалити рішення про відновлення слідства.
Рішення про проведення слідчої дії повинно бути прийняте в тій формі, яка передбачена КПК, якщо КПК передбачає необхідність одержання рішення суду або санкції прокурора для проведення слідчих дій, то необхідно одержати таке рішення або санкцію. При провадженні слідчих дій необхідно додержуватись вимог кримінально-процесуального законодавства щодо часу проведення слідчої дії, участі певних осіб в її провадженні (захисника, понятих, спеціаліста, перекладача) порядку, послідовності виконання окремих дій. Порушення вимог законодавства при провадженні слідчих дій тягне визнання одержаних відомостей недопустимими. Так, Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист в кримінальному судочинстві» зазначив, що порушення вимог закону щодо участі захисника при провадженні слідчих дій може бути підставою для визнання недопустимими х доказів, котрі були зібрані під час виконання таких дій.
Перебіг та результати кожної слідчої дії повинні бути зафіксовані у відповідному протоколі, який складається з додержанням правил, передбачених ст. 85 КПК. Крім того, при провадженні слідчих дій можливе застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису відповідно до ст.ст. 85-1, 85-2 КПК. Статтею 87-1 КПК передбачена можливість повного фіксування судового процесу з допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів. Таке фіксування обов'язкове на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду, а відмова в такому клопотанні визнається істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства, що потягне визнання всіх відомостей, одержаних у судовому слідстві, недопустимими, а рішення, ухвалене в такій справі, підлягає скасуванню.
Інші засоби одержання доказів не регламентовано так докладно, як провадження слідчих дій. Витребування предметів і документів здійснюється шляхом надіслання відповідного запиту, а отримані за таким запитом документи приєднуються до справи. Якщо учасники процесу або інші особи подають певні предмети або документи для приєднання до справи, то прийняття таких предметів або документів оформлюється відповідним протоколом. Рішення про приєднання до справи речових доказів та документів фіксується у відповідній постанові.
Кримінально-процесуальне право України не містить конкретних указівок про наслідки порушення кримінально-процесуальної форми доказування. Очевидно, що істотні порушення потягнуть визнання відомостей, які одержані з такими порушеннями, недопустимими, а отже і не дозволять використати їх як докази. А от деякі незначні порушення закону під час збирання чи перевірки доказів можливо «нейтралізувати» і використати одержані відомості як докази. Розглянемо, як впливають на допустимість доказів порушення визначених раніше умов (критеріїв) допустимості.
Перша умова — одержання доказів належним суб'єктом. Порушення такої умови неможливо «нейтралізувати», такі порушення, як одержання відомостей неналежною особою, в усіх випадках тягнуть визнання відомостей недопустимими.
Друга умова щ одержання доказів з належного джерела, відомості, одержані з неналежного джерела, в усіх випадках є недопустимими. Скажімо, у випадках, коли відсутні документи, на підставі яких можна встановити вік обвинуваченого, єдиним належним джерелом буде висновок експерта. Робити висновки щодо віку обвинуваченого, використовуючи інші джерела, неприпустимо. Звичайно ж інші джерела доказів для встановлення такої обставини, як вік обвинуваченого, теж можуть бути одержані і використані для перевірки висновку експерта, можливо на їх підставі виникнуть сумніви щодо достовірності експертного висновку, що призведе до призначення повторної експертизи.
Третя умова — додержання належної процедури одержання доказів та закріплення їх відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Зазначимо, що докази можна отримати тільки тими засобами, які передбачені кримінально-процесуальним законодавством України, а одержання фактичних даних засобами, які не передбачені законом, потребує визнання їх недопустимими. Не можна, наприклад, в Україні провести перевірку показань на місці. Якщо виникає необхідність провести відповідну перевірку, можна провести огляд місця події з участю певного суб'єкта, або відтворення обстановки і обставин події.
Інші порушення порядку проведення процесуальної дії та її фіксації у зв'язку 3 вирішенням питання Про допустимість доказів потребують оцінки можливого впливу на достовірність одержаних відомостей Порушення вимог закону щодо участі певних осіб у проведенні слідчої дії (відсутність понятих, спеціаліста, якщо їх участь обов'язкова) потягне визнання одержаних даних недопустимими, оскільки виникають сумніви щодо достовірності таких відомостей і втрачається можливість провести їх належну перевірку. Деякі порушення не впливають на оцінку достовірності даних, наприклад, порушення порядку виклику свідка або потерпілого на допит, не тягне зазвичай, визнання їх показань недопустимими. Якщо слідчий всупереч вимогам ст. 146 КПК, незважаючи на прохання обвинуваченого власноручно написати показання, провів допит і сам повно та правильно записав показання, то таке порушення можна не визнати істотним, а одержані відомості розглядати як допустимі. Деякі недоліки фіксації проведеної процесуальної дії також можна « нейтралізувати», а одержані дані визнати допустимими. Якщо слідчий не вказав у протоколі слідчої дії час початку або закінчення слідчої дії, якщо на деяких сторінках протоколу слідчої дії відсутні підписи свідка, то такі недоліки можна подолати шляхом допиту осіб, які брали участь у слідчих діях, і переконатися в тому, що записи в протоколі відповідають тому, що відбувалося під час проведення такої дії, а відсутність певних даних, відсутність підпису викликані недбалістю слідчого. Дані, зафіксовані в таких протоколах, можна буде визнати допустимими.
Таким чином, аналіз поняття доказів, яке дано в ст. 65 КПК, дозволяє вести мову про дві властивості доказів — належність та допустимість.
Іноді деякі автори пишуть про наявність і інших властивостей доказів, найчастіше згадують достовірність (тобто відповідність дійсності) та достатність.
З такою думкою не можна погодитися. Властивість — це така ознака, яка обов'язково притаманна певному об'єкту, без якої немає цього об'єкта. Аналізуючи поняття доказів, яке дано в КПК, інші норми щодо доказування, можна дійти висновку, що законодавець називає доказами будь-які відомості, і ті, що відповідають дійсності, і ті, які є недостовірними. Кожен суб'єкт, який приймає процесуальне рішення, перевіряє та оцінює докази за внутрішнім переконанням, сам вирішує, які докази є достовірними, а які — недостовірними. На підставі тих доказів, які такий суб'єкт визнає достовірними, він робить висновки щодо фактичних обставин справи та приймає процесуальне рішення. КПК, наприклад, зазначає, що підставою для притягнення особи як обвинуваченого є достатність доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Таким чином, слідчий виносить постанову про притягнення особи як обвинуваченого, потім складає обвинувальний висновок, посилаючись на ті докази, які він визнав достовірними. Під час розгляду справи в суді суд також на підставі внутрішнього переконання оцінює докази і може визнати недостовірними ті докази, які слідчий вважав такими, що відповідають дійсності, і ухвалити виправдувальний вирок. Отже, оцінка достовірності доказів може змінюватися протягом досудового та судового провадження в кримінальній справі, але всі відомості, що одержані в порядку, передбаченому законодавством, і мають відношення до справи, визнаються доказами.
Достатність доказів також не можна розглядати як властивість доказів. Очевидно, що поняття «достатність» характеризує певну сукупність доказів, вести мову про достатність доказів можливо тілько стосовно прийняття конкретного процесуального рішення. До того ж, для прийняття різних рішень потрібна різна сукупність доказів. Так, для прийняття рішення про порушення кримінальної справи необхідна сукупність доказів, на підставі яких можна дійти висновку про вчинення злочину, незалежно від того, чи відомо, хто саме вчинив злочин. Для ухвалення рішення про притягнення особи як обвинуваченого необхідна така сукупність доказів, яка вказує на вчинення злочину конкретною особою. Якщо в справі немає достатніх доказів для ухвалення певного рішення, це не означає, що наявні докази (яких не вистачає для прийняття рішення) втрачають значення доказів.
Отже, докази — це відомості про факти, які мають властивості належності та допустимості. Відсутність будь-якої з цих властивостей не дозволяє використати відомості як докази. Достовірність не є властивістю доказів, але кожний суб'єкт, на якого покладено обв'язок доказування, оцінює докази і засновує свої висновки щодо фактичних обставин справи на тих доказах, які він визнає достовірними, аргументуючи свою думку щодо визнання окремих доказів недостовірними.
55. Класифікація доказів, її значення.
Класифікація доказів — це поділ їх на групи за певними підставами, які враховують притаманні доказам певних груп особливості.
Залежно від особливостей носія інформації, механізму сприйняття, зберігання та відтворення інформації докази поділяють на особисті та речові. Особистими є фактичні дані, які сприймалися людиною, і відтворені нею в порядку, передбаченому законом. Йдеться про показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, висновок експерта, протоколи слідчих дій, в яких зафіксовано обставини, які сприймали слідчий та інші учасники провадження відповідної слідчої дії, документи, в яких зафіксовано дані, що повідомляє певна особа. Для особистих доказів характерно те, що певна інформація, яку сприймала людина, є описом обставин за допомогою слів чи інших кодових знаків — цифрових, графічних. А речові докази — це предмети матеріального світу, які несуть певну інформацію своїм зовнішнім виглядом, оскільки вони безпосередньо були піддані змінам у зв'язку зі злочином, наприклад, замок зі слідами злому, ніж із відбитками пальців злочинця і т. ін.
У тих випадках, коли йдеться про речові докази, джерелом доказів є сам предмет матеріального світу, а доказом — ті властивості цього предмета, які несуть інформацію, відомості, що стосуються справи. Якщо під час огляду місця події (оселі, де було вчинено вбивство) знайдено склянку з відбитками пальців підозрюваного, то джерелом доказів буде сама річ — склянка, а доказом — ті її властивості, які стосуються справи — наявні відбитки пальців.
Доцільність розглядуваної класифікації визначається тим, що вона дозволяє в процесі перевірки, оцінки доказів ураховувати при
притаманні їм особливості. Так, перевірка доказів, що їх слід віднести до особистих, передбачає необхідність перевірки особливостей тієї особи яка сприймала і повідомляє інформацію (характер взаємовідносин свідка, потерпілого з обвинуваченим; фізичні дані, які впливали чи могли впливати на сприйняття якихось обставин — зір, слух, вік, професію особи; час, який сплинув з моменту, коли особа сприймала обставини, про які вона дає свідчення; відстань, на якій знаходилася особа, від місця, де відбувалися події, про які вона повідомляє і т.ін.).
Перевірка речового доказу потребує з'ясування питання про те, де було знайдено певну річ, за яких умов, яким змінам вона могла піддаватися. Для аналізу інформації, яку несе така річ своїм зовнішнім виглядом, зазвичай необхідно проводити експертизу (для того, скажімо, щоб з'ясувати, кому належать відбитки пальців, чи придатна зброя для пострілу і т.ін.).
Залежно від наявності чи відсутності проміжних носіїв інформації докази можна поділити на первинні та похідні. Первинними є докази, які одержані від того, хто безпосередньо сприймав інформацію, яку він відтворює. Первинними особистими доказами є фактичні дані про обставини, які свідок, потерпілий чи обвинувачений сприймали безпосередньо і про які вони дають показання. Наприклад, свідок розповів під час допиту, що він бачив, як обвинувачений наносив потерпілому побої. Фактичні дані, одержані від такого свідка і зафіксовані у відповідному протоколі допиту, є первинними доказами. Висновок експерта, в якому експерт повідомляє про проведені ним дослідження і фактичні дані, які він безпосередньо одержав, теж будуть первинними доказами.
Похідними особистими доказами визнаються фактичні дані, повідомлені особою, яка сама не спостерігала обставини, про які вона дає показання, а довідалася про них від іншої особи. Якщо, скажімо, свідок повідомив, що сам він не бачив, як обвинувачений бив потерпілого, але йому потерпілий розповів, хто, за яких обставин заподіяв йому тілесні ушкодження, то показання такого свідка, в яких він передає те, що почув від потерпілого, містять похідні докази. Таким чином, У розглядуваному випадку один носій інформації сприймав певні обставини, а інший —- відтворює. Можливі випадки, коли є певний ланцюг носіїв інформації. Наприклад, потерпілий, який знаходився в лікарні, розповів про обставини заподіяння йому тілесних ушкоджень медичній сестрі, вона повідомила про його розповідь лікаря, а слідчий допитує лікаря і той передає відомості, про які узнав від медсестри.
Первинні докази містить оригінал документа.
Похідними доказами є фактичні дані, які містяться в копії документа.
Первинними речовими доказами є предмети, які зазнали певних змін саме у зв'язку зі злочином (викрадені речі, знаряддя злочину)* Похідними речовими доказами є копії, моделі, зліпки слідів, які відтворюють важливі властивості первинного речового доказу — обрис, розмір сліду.
Практичне значення поділу доказів на первинні та похідні в тому» що слідчий, прокурор, суд повинні щодо кожного доказу точно визначити, чи є він первинним або похідним, в разі, коли в розпорядженні слідчого є похідні докази, він повинен знайти відповідні первинні докази. Стосовно показань свідка ст. 68 КПК містить вимогу в усіх випадках, коли свідок повідомляє дані, що базуються на повідомленнях інших осіб (тобто йдеться про похідні докази), допитати таких осіб, інакше кажучи, одержати первинні докази. На наш погляд, така вимога повинна розповсюджуватися і на інші джерела доказів, зокрема на показання підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, слід також намагатися одержувати оригінали документів, а не їх копії. Разом із тим, вимога закону в усіх випадках допитати осіб, на яких посилається свідок, сформульована необгрунтовано категорично. Дійсно, недопустимо використовувати як докази відомості, джерело яких невідоме, коли, наприклад, свідок повідомляє, що надані ним свідчення він почув від невідомих йому осіб. Але в тих випадках, коли свідок, який сам не спостерігав обставини, про які він дає показання, може назвати конкретну особу, від якої почув про ці обставини, а допитати таку особу неможливо, то після відповідної перевірки такі дані можна вважати доказами. Наприклад, особу з тяжкими ушкодженнями було доставлено до лікарні, поранений був у свідомості і розповів лікарям про обставини заподіяння йому ушкоджень, назвав особу, винну в цьому. Під час операції поранений помер. У такому випадку можна буде допитати лікарів щодо обставин, про які їм розповів потерпілий, і використати дані як докази, оскільки дані, які повідомлятимуть лікарі під час допиту, можна буде перевірити, з'ясувати, який був стан у потерпілого, чи міг він адекватно сприймати те, що відбувалося.
Похідні докази можуть бути використані для перевірки первинних. Якщо є підстави вважати, що на свідка-очевидця або потерпілого впливали якісь зацікавлені особи, або вони могли забути деякі обставини, і відомо, що про ці обставини вони комусь розповідали, то допит таких осіб, показання яких будуть мати похідні докази, дозволить провести перевірку показань очевидців.
Оцінка похідних доказів потребує врахування особливостей сприйняття, зберігання, переробки, відтворення інформації всіма носіями такої інформації.
Докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні залежно від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. На перших етапах розслідування справи слідчий висуває кілька версій, і, як того потребує КПК, починає їх одночасну перевірку. Отже, і поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні провадиться щодо кожної версії, причому, один і той же доказ може розглядатися як обвинувальний щодо однієї версії і як виправдувальний — щодо іншої. Після того, як певна особа стає підозрюваним або обвинуваченим, поділ доказів відбувається щодо версії про вчинення злочину підозрюваним чи обвинуваченим.
Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт учинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальними, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують покарання — виправдувальними.
Іноді в справі можуть бути докази, які не можна розглядати ні як обвинувальні, ні як виправдувальні. Це, наприклад, відомості про осіб, ЯКІ були очевидцями певної ПОДІЇ, дані Про наявність ВІДПОВІДІ кваліфікації у перекладача чи експерта і т. ін.
КПК містить вимогу, адресовану слідчому, дізнавачу прокурору проводити дослідження обставин справи об'єктивно, тобто збирати, аналізувати як обвинувальні, так і виправдувальні докази. На всіх етапах судочинства, приймаючи рішення, суб'єкти, в провадженні яких знаходиться справа, повинні врахувати як обвинувальні, такі виправдувальні докази.
Докази поділяють на прямі та непрямі (побічні). Така класифікація можлива тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких провадиться встановлення (або спростування) тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що не підлягають поділу на прямі чи непрямі, вони, так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.
Отже, прямі докази своїм змістом підтверджують або спростовують факт учинення злочину конкретною особою, а непрямі докази дозволяють зробити тільки припущення про можливу причетність певної особи до вчинення злочину і безпосередньо встановлюють деякі доказові (проміжні) факти. І тільки на підставі певної сукупності непрямих доказів із додержанням деяких умов можна буде дійти висновку про винність особи у вчиненні злочину. Так, наприклад, потерпілий та свідок-очевидець розповіли на допиті про обставини заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, вказали винну в цьому особу. Такі відомості, що містяться в протоколах допиту, є прямими доказами, тому що з їх змісту можна буде зробити безпосередній (одноступеневий) висновок про винність конкретної особи у вчиненні злочину (звичайно ж докази необхідно буде перевірити, оцінити, визначити їх достовірність). Якщо ж слідчий у справі про вбивство одержав показання свідка, який пояснив, що чув, як підозрюваний погрожував потерпілому, то такі відомості є непрямими доказами, з їх змісту неможливо зробити категоричний висновок про винність підозрюваного У вбивстві, але вони дають підстави для припущення про можливу причетність його до розслідуваного злочину. Такі докази також підлягають перевірці та оцінці для встановлення їх достовірності, після чого можна буде дійти висновку про те, що підозрюваний погрожував потерпілому. Коли слідчий матиме певну сукупність непрямих доказів» скажімо, відомості про те, що підозрюваного бачили, коли він заходив до оселі потерпілого, відомості про те, що підозрюваний пропонував свідкові купити у нього ювелірні прикраси, схожі на ті, що були викрадені у потерпілого після вбивства, у підозрюваного було вилучено зброю, яка була знаряддям вбивства потерпілого тощо, слідчий, перевіривши такі докази, переконавшись у їх достовірності, зможе дійти висновку, що саме підозрюваний учинив убивство потерпілого. Отже» використання непрямих доказів ускладнює процес доказування, інакше кажучи, потребує іншої структури процесу доказування в порівнянні з використанням прямих доказів, таке доказування е двоступеневим. Адже спочатку необхідно перевірити непрямі докази, визначити їх достовірність, на їх підставі встановити проміжні факти, а після цього визначити зв'язок між проміжними фактами и однією з обставин, які складають кінцеву мету доказування, а саме встановити винність певної особи у вчиненні злочину.
Значення поділу доказів (а точніше — певної частини доказів) на прямі та непрямі в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні чітко визначитися під час дослідження доказів, з якими саме доказами вони мають справу, якщо наявні докази можна віднести до непрямих, то на їх підставі не можна зробити однозначний висновок про винність або невинність особи у вчиненні злочину. Разом із тим, поділ доказів на прямі та непрямі не означає протиставлення прямих та непрямих доказів, і тим більше не дозволяє дійти висновку про перевагу одних доказів перед іншими.
У багатьох справах прямі докази взагалі відсутні і доказування здійснюється тільки на підставі непрямих. У юридичній літературі пропонують певні правила доказування за допомогою непрямих доказів. До таких правил перш за все відносять необхідність мати певну сукупність доказів, які становлять «ланцюг», усі ланки якого не суперечать одна одній. Сукупність непрямих доказів повинна бути такою, щоб були перевірені та відкинуті всі можливі версії щодо осіб, які вчинили злочин, і лишилася тільки одна версія.
56. Процес доказування, його елементи.
Поняття доказування в кримінальному судочинстві, як уже зазначалося, має два значення: в першому значенні під доказуванням розуміють різновид пізнання, тобто діяльність, яка провадиться для встановлення фактичних обставин справи; в другому значенні доказування — це діяльність, спрямована на обґрунтування певної думки, певного твердження, вона здійснюється для того, щоб переконати суд (або іншого суб'єкта) в необхідності прийняти конкретне рішення.
Розглянемо докладніше процес доказування як різновид процесу пізнання в кримінальному судочинстві. Це діяльність уповноважених державних органів та посадових осіб, спрямована на встановлення фактичних обставин справи на підставі доказів. Така діяльність докладно регламентована законодавством, у цій діяльності у формах, передбачених законом, можуть брати участь суб'єкти, зацікавлені у певному вирішенні справи.
Аналізуючи процес доказування, в ньому виділяють певні елементи — збирання, перевірку та оцінку доказів. Вони становлять єдиний процес, перебігом якого окремі елементи щільно переплетені, і тільки теоретично можна відокремити один елемент від іншого, та проаналізувати їх. Коли слідчий допитує свідка (тобто збирає докази), він одночасно порівнює їх з іншими доказами, які є в справі, ставить перед свідком уточнюючі питання (перевірка доказів), робить попередній висновок про достовірність відомостей, які повідомив свідок, (оцінка доказів). Така попередня оцінка показань свідка необхідна для того, щоб задати свідкові відповідні питання, застосувати тактичні заходи, які дозволять виявити неправдиві свідчення. Зауважимо, що така оцінка є саме попередньою, остаточну оцінку доказів слідчий провадитиме пізніше, коли збере необхідну сукупність доказів. Отже, в процесі доказування можна виділити такі елементи: збирання, перевірку та оцінку доказів.
Проаналізуємо зміст цих елементів процесу доказування.
Першим елементом називають збирання доказів. Зазначимо, що ст. 66 КПК йдеться про збирання та подання доказів. Під збиранням доказів розуміють діяльність суб'єктів, у провадженні яких перебуває справа, спрямовану на одержання доказів шляхом проведення перед, бачених законом дій. Подання доказів відбувається з ініціативи інших осіб — учасників процесу, можливо, сторонніх осіб.
Збирання доказів можна здійснювати тільки засобами, передбаченими законодавством, а саме шляхом: проведення слідчих (судових) дій; витребування предметів та документів; прийняття предметів та документів від учасників процесу та інших осіб; звернення з вимогою про проведення ревізії. Крім того, докази можна одержати шляхом оперативно-розшукових заходів, які проведено на підставі доручення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ст. 66 КПК).
КПК одним із засобів одержання доказів називає подання доказів учасниками процесу й іншими особами. Тут закон допускає неточність. Учасники процесу та інші особи не мають доказів, вони можуть надати речі або документи, і тільки після того, як особа або орган, у провадженні якого перебуває справа, прийме рішення про приєднання до справи таких речей або документів, їх можна буде вважати доказами. Отже, як засіб одержання доказів ми розглядаємо прийняття речей та документів уповноваженою особою.
Універсальним засобом збирання доказів є проведення слідчих (судових) дій, підстави та порядок здійснення таких дій детально регламентовано КПК. В деяких випадках докази можна одержати без проведення слідчих дій, застосувавши спрощений порядок — витребувати речі чи документи від громадян та організацій. Питання про те, яким засобом можна одержати ті чи інші докази, вирішує слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суд, ураховуючи вимоги закону, обставини справи і характер відомостей, які необхідно отримати. Так, у випадках, коли для одержання певних відомостей необхідні спеціальні знання, слідчий призначає експертизу, якщо необхідно одержати дані, які відомі певній особі, має бути проведений допит такої особи і т. ін. А у випадках, коли необхідно отримати предмети або документи, які зберігаються у певної особи (громадянина чи організації), слідчий може провести слідчі дії (обшук, виїмку), або витребувати такі предмети чи документи. Якщо є підстави вважати, що особи, У яких зберігаються предмети або документи, зацікавлені в приховуванні, знищенні таких предметів чи документів, або перекручуванні інформації, що міститься в документах, необхідно провести слідчу дію — виїмку (а, можливо, й обшук). Коли таких підстав немає, слідчий може витребувати необхідні документи або речі, направивши відповідний запит.
Збирання доказів передбачає закріплення одержаних відомостей. При проведенні слідчих дій обов'язкове ведення протоколів (ст. 84 КПК), протоколом необхідно оформити і прийняття доказів від учасників процесу та інших осіб. Проведення оперативно-розшукових дій також необхідно оформити протоколом, якщо відомості, отримані під час їх проведення буде використано як докази, а також у випадках, коли цього потребує Закон (ч. 2 ст. 8 Закону України від 18 лютого 1992 року (зі змінами) «Про оперативно-розшукову діяльність). ПІД час збирання доказів окрім ведення протоколу можна застосувати науково-технічні засоби, передбачені ст.ст. 85-1 та 85-2 КПК.
Наступний елемент процесу доказування — перевірка доказів. Перевірка доказів є передумовою їх оцінки. Така перевірка здійснюється шляхом аналізу кожного доказу окремо, а також шляхом зіставлення одного доказу з іншими — це аналітична, розумова діяльність. Крім того, перевірка провадиться практичним шляхом — проведенням нових слідчих дій, витребуванням нових предметів та документів. Деякі слідчі дії спрямовані зазвичай саме на перевірку раніше одержаних доказів, це очна ставка, відтворення обстановки та обставин події, з метою перевірки можуть провадитися і будь-які інші слідчі дії. Для перевірки доказів можна провести і оперативно-розшукові дії.
Метою перевірки є визначення належності, допустимості, достовірності доказів.
Оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування з вирішення питання про належність, допустимість, достовірність доказів. Оцінка доказів, що передує прийняттю процесуального рішення, включає також висновок щодо достатності сукупності доказів для прийняття такого рішення в кримінальній справі.
Оцінка доказів як розумова діяльність відбувається ва підставі законів логіки та психології. Разом з тим, вона регламентована і кримінально-процесуальним законодавством. Відповідно до ст. 67 КПК докази оцінюють суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Внутрішнє переконання розглядається як метод, принцип оцінки доказів, а також як результат оцінки. Як метод оцінки внутрішнє переконання означає, що кожен суб'єкт, який оцінює докази, робить це вільно, він не залежить від будь-яких указівок, не пов'язаний формальними вимогами закону, оскільки ніякі докази не мають наперед установленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). КПК закріплює ще одне важливе правило — оцінка доказів, дана одним суб'єктом, не обов'язкова для іншого. На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства, яке регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування», де зазначено, що в рішенні про направлення справи на додаткове розслідування суд не вправі наперед вирішувати питання про формулювання та обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчиненого, достовірність того чи іншого доказу або перевагу одних доказів перед іншими, а також вважати встановленими обставини, які підлягають перевірці в ході додаткового розслідування (п. 13).
Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає стан упевненості в правильності своїх висновків щодо належності, допустимості та достовірності доказів, а також достатності сукупності доказів, на підставі яких можна дійти переконливого висновку про фактичні обставини справи, які необхідно встановити для прийняття певного процесуального рішення.
Оцінюючи докази, відповідні суб'єкти керуються законом, насамперед закріпленим у законі правилом про оцінку доказів за внутрішнім переконанням, нормами, які гарантують таку оцінку. Питання про належність доказів вирішується з огляду на обставини, які складають предмет доказування, питання про допустимість вирішується з урахуванням вимог закону про порядок одержання певних відомостей. Достатність доказів визначається відповідно до підстав прийняття того чи іншого рішення. Так, для ухвалення рішення про притягнення певної особи як обвинуваченого необхідна сукупність доказі. для впевненого висновку про вчинення злочину ЦІЄЮ особою (ст. 13, КПК), при цьому може не бути доказів про пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, про витрати закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого. Для складання обвинувального висновку необхідна така сукупність доказів, на підставі яких можна зробити переконливий висновок про всі обставини, які складають предмет доказування.
Внутрішнє переконання має бути засноване на повному, всебічному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, тобто внутрішнє переконання повинно бути обґрунтованим, на відміну від знання, знайденого інтуїтивно, від довільного розсуду. Зовнішнім визначенням обґрунтованості рішення є його мотивованість.
На певному етапі розслідування або розгляду справи слідчий, прокурор, суд можуть дійти висновку про те, що ними зібрані, перевірені та оцінені докази, сукупність яких дозволяє повно встановити всі фактичні обставини справи, які необхідні для прийняття правильного рішення по суті справи. Таку сукупність доказів іменують межами доказування, тобто за наявності необхідної сукупності доказів можна дійти висновку, що процес доказування завершений, інакше кажучи, досягнуті межі доказування.
Межі доказування розглядають як деяку ідеальну сукупність доказів, які повинні бути зібрані для встановлення всіх обставин, що складають предмет доказування, і таким чином забезпечують правильне вирішення справи. Реально в справі може бути зібрано доказів більше або менше такої ідеальної сукупності. Таку реальну наявну в справі сукупність доказів іменують об'ємом доказування. Таким чином, межі доказування та об'єм доказування можуть збігатися, але частіше вони не збігаються, оскільки об'єм доказування може бути більшим за межі доказування, або меншим.
Певним орієнтиром у визначенні меж доказування є вимоги ст. 22 КПК, яка покладає на орган дізнання, слідчого, прокурора обов'язок повно, всебічно і об'єктивно досліджувати обставини справи, виявляти як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Вимога проводити доказування всебічно і повно означає необхідність на досудовому слідстві висунути та перевірити всі можливі версії таким чином, щоб на підставі достатньої сукупності доказів можна було зробити впевнений висновок про одну певну версію, яка знайшла підтвердження, а інші версії можна обґрунтовано відкинути. Об'єктивність дослідження означає необхідність збирати як ті докази, які підтверджують версію, так і ті, що спростовують версію, як докази, які викривають певну особу, свідчать про обтяжуючі обставини, так і ті, що виправдовують особу і свідчать про пом'якшуючі і обставини. Виконання зазначених вимог забезпечує збирання необхідної кількості доказів, тобто досягнення меж доказування.
У стадії судового розгляду суд збирає та дослужує докази, керуючись правилом про межі судового розгляду (ст. 275КПК), тобто збирає тільки докази щодо вчинення злочину підсудним (або докази, які спростовують твердження про вчинення злочину підсудним), а також у межах обвинувачення, яке було пред'явлено підсудному, не торкаючись можливих даних про вчинення ним інших злочинів.
Поняття предмета та меж доказування тісно пов'язані між собою. Вирішуючи питання про достатню сукупність доказів, слідчий, прокурор, суд визначають, чи є належними зібрані докази, тобто чи можна за допомогою таких доказів з'ясувати обставини, що складають предмет доказування, а також перевіряють, чи всі обставини предмета доказування можна встановити на підставі наявних доказів. Звичайно ж, у межі доказування можна включити тільки докази, які є допустимими.
58. Суб'єкти процесу доказування.
Питання про осіб, які є суб'єктами процесу доказування вирішується в науковій літературі по-різному. Виходячи з того, що основу кримінально-процесуальної діяльності складає саме процес доказування і всі суб'єкти кримінального процесу беруть певну участь і в доказуванні, доцільно розглядати їх і як суб'єктів процесу доказування. Для того щоб визначити, яку саме роль у доказуванні виконують різні суб'єкти, можна запропонувати їх класифікацію.
Коли йдеться про роль певних суб'єктів у процесі доказування, перш за все мають на увазі, чи покладено на такого суб'єкта обов'язок доказування. І знов-таки необхідно зазначити, що саме поняття «обов'язок доказування» розуміють по-різному. Ми виходимо з того, що обов'язок доказування — це різновид юридичного обов'язку, який можна визначити як вид і міру належної поведінки. Невиконання або неналежне виконання юридичного обов'язку тягне за собою застосування санкції правової норми. Ще раз нагадаємо, що поняття доказування має два значення, коли йдеться про обов'язок доказування, мається на увазі доказування в першому значенні, тобто змістом такого обов'язку є збирання, перевірка та оцінка доказів з метою встановлення фактичних обставин кримінальної справи. Деякі автори, які не відокремлюють два поняття доказування, обов'язок доказування розглядають як обов'язок довести винність обвинуваченого. Але в такому випадку йдеться про доведення певної тези, вже сформульованого твердження. Ми ж ведемо мову про доказування як діяльність, спрямовану на встановлення невідомих обставин. Коли слідчий починає розслідування, він не завжди впевнений у тому, що діяння, у зв'язку з яким було порушено справу, взагалі є злочином, він не знає, хто, за яких обставин був причетний до певного діяння. Виконуючи обов'язок доказування, слідчий збирає, перевіряє та оцінює докази для встановлення фактичних обставин події.
Отже, визначимо, на яких суб'єктів покладається обов'язок доказування, і віднесемо їх до першої групи. Це державні органи та посадові особи, на яких покладається обов'язок збирати, перевіряти та оцінювати докази в певній стадії кримінального процесу, вони приймають справу до свого провадження або здійснюють наглядові чи контрольні повноваження і приймають рішення в кримінальній справі — це органи дізнання та особи, які провадять дізнання, слідчі, начальник слідчого відділу, прокурор на досудових стадіях, суддя і суд в судових стадіях, а в певних межах і суддя, який здійснює контрольні повноваження. До цієї групи можна віднести і працівників підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукові дії у зв'язку з провадженням у кримінальній справі.
Друга група — суб'єкти, яким надано право брати участь у доказуванні у формах і межах, передбачених кримінально-процесуальним законодавством. Йдеться про учасників процесу — підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, захисника, представників потерпілого, цивільного позивача та відповідача, а також законних представників неповнолітніх обвинувачених. До цієї групи слід віднести і прокурора в судових стадіях
Третя група — суб'єкти, що надають певну інформацію, яка може бути використана як докази в справі — підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідки, експерти.
Четверта група — інші особи, які у зв'язку з доказуванням виконують допоміжні функції— поняті, спеціалісти, перекладачі, секретарі
Віднесення слідчого, особи, яка провадить дізнання, прокурора (на досудовому слідстві) до суб'єктів, на яких покладається обов'язок доказування, заперечень не викликає. Дійсно, слідчий зобов'язаний у справах, які він прийняв до свого провадження, збирати і перевіряв докази, оцінити їх і прийняти необхідне рішення в справі. Для виконання такого обов'язку слідчий наділений процесуальною самостійністю, що дозволяє йому на власний розсуд приймати рішення про спрямування слідства, про час, послідовність провадження слідчих дій, про застосування примусових заходів для забезпечення таких | слідчих дій. Звичайно ж, у випадках, передбачених законом, слідчий повинен одержати рішення суду або санкцію прокурора для проведення дій і прийняття рішень, які істотно обмежують права громадяв. Слідчому гарантована можливість оцінки доказів за внутрішнім переконанням (ч. 2 ст. 114 КПК). Обов'язок доказування покладається І також на органи дізнання та особу, яка провадить дізнання. Дізнання, як воно врегульоване КПК, є початковим етапом розслідування, тобто органи дізнання зобов'язані провадити слідчі дії, застосовувати інші засоби для одержання та перевірки доказів з метою встановлення фактичних обставин справи та викриття винного.
Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, також є суб'єктом обов'язку доказування, він бере участь у провадженні дізнання та досудового слідства, в необхідних випадках особисто проводить окремі слідчі дії, а також може сам проводити досудове слідство (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК). Виконуючи наглядові повноваження, прокурор теж спрямовує свої зусилля на забезпечення здійснення слідчим чи органом дізнання ефективного доказування, він дає вказівки про розслідування злочинів, про проведення слідчих дій, повертає кримінальні справи слідчому для проведення додаткового розслідування тощо.
На начальника слідчого відділу також покладається обов'язок доказування, адже він як і прокурор має право брати участь у провадженні досудового слідства або особисто провадити досудове слідство, він дає вказівки слідчому, вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного розслідування.
У разі, коли на досудовому слідстві вказаними особами не було виконано обов'язок доказування, внаслідок чого в справі вбачається неповнота досудового слідства, суд повертає справу на додаткове розслідування (якщо таку неповноту неможливо усунути в судовому слідстві). Отже, невиконання обов'язку доказування на досудовому слідстві тягне застосування процесуальної санкції. Як таку ми розглядаємо повернення справи слідчому прокурором для продовження процесу доказування і збирання додаткових доказів, а також повернення справи судом на додатковий розгляд у зв'язку з неповнотою, для виконання слідчим обов'язку доказування.
Суперечки в науковій літературі та в практиці викликає питання про роль суду в процесі доказування.
На наш погляд, суд є суб'єктом процесу доказування і на нього покладається саме обов'язок доказування як діяльності зі збирання, перевірки та оцінки доказів. Те, що суд зобов'язаний дати оцінку всіх доказів, які досліджувалися в судовому засіданні, не викликає сумнівів. Для того щоб ухвалити вирок, суд повинен установити фактичні обставини справи, а це можливо зробити тільки на підставі доказів. Для того щоб оцінити докази, суд повинен мати можливість їх перевірити, і таку можливість закон суду надає — під час допиту підсудного (ст. 300 КПК), потерпілого та свідка (ст. 302 КПК) судді мають право задавати допитуваним запитання. Суд є також суб'єктом, на якого покладається обов'язок збирання доказів. Коли в суді провадиться допит підсудного, потерпілого, свідка, то відбувається саме збирання доказів, адже допитувані особи надають відомості про факти, які стосуються справи, вони можуть повідомити такі ж відомості на досудовому слідстві, а можуть розповісти про ті ж події щось інше (до речі, таке досить часто має місце в судовій практиці). Допитуваним особам сторони та суд можуть задати запитання про обставини, які на досудовому слідстві не досліджувалися. За клопотання сторін суд може викликати та допитати нових свідків, та призначити експертизу з питань, щодо яких експертиза на досудовому слідстві не була проведена. Призначаючи експертизу, суд пропонує сторонам поставити запитання перед експертом, а потім саме суд обмірковує ці питання, усуває ті з них, які не стосуються справи, формулює також ті питання, які він ставить перед експертом з власної ініціативи і всі питання викладає в постанові про призначення експертизи (ст. 310 КПК).
Сторони можуть клопотатися про приєднання до справи нових документів і суд задовольняє такі клопотання, отже в справі з'являються нові докази. Таким чином, у судовому засіданні відбувається збирання доказів. І обов'язок збирання доказів покладається саме на суд. Підсудний, потерпілий, свідки, експерт повідомляють певні фактичні дані саме суду. Навіть тоді, коли вони відповідають на запитання сторін, відповідь адресована суду. До суду звертаються сторони з клопотанням про допит нових свідків, призначення експертизи чи приєднання до справи нових документів, і суд вирішує, чи є підстави для того, щоб задовольнити такі клопотання.
Головуючий у судовому засіданні відповідно до ст. 260 КПК усуває з судового слідства все те, що не стосується розглядуваної справи, тобто він може відвести запитання, які задають сторони, якщо такі запитання не стосуються справи. Все, що відбувається в судовому засіданні, відбивається в протоколі судового засідання, за точність і повноту якого відповідає секретар судового засідання та головуючий у справі які підписують протокол (ст. 87-1 КПК). Сторони мають право ознайомитися з протоколом судового засідання і подати свої письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти протоколу. розглядає зауваження суд (суддя, який одноособово розглядав справу, або склад суду, який розглядав справу колегіально чи більшість цього складу), який посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх. Отже, обов'язок повно і правильно відобразити в протоколі все, що відбувалося в судовому засіданні, зокрема всі свідчення, одержані під час допиту, відповіді на запитання, покладається на суд.
У тих випадках, коли суд убачає неповноту досудового слідства, він із власної ініціативи може направити справу на додаткове розслідування, за умови, що усунути таку неповноту в судовому засіданні , неможливо (ст. 281 КПК), може відповідно до ст. 315-1 КПК дати доручення слідчому про проведення слідчих дій з метою перевірки доказів. Неповнота судового слідства є однією з підстав для скасування вироку чи іншого судового рішення (ст. 368 КПК). Таким чином, забезпечити необхідну повноту судового слідства повинен суд.
Наведені аргументи дозволяють дійти висновку, що в судовому розгляді обов'язок доказування покладається на суд.
У тих випадках, коли суд (суддя) здійснює контрольні повноваження, обов'язок доказування також покладається на суд (суддю). Наприклад, розглядаючи подання про обрання до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, саме суддя повинен переконатися на підставі доказів, які надають сторони, в наявності чи відсутності обставин, які слугують підставами для обрання запобіжного заходу, врахувати всі обставини (ст. 150 КПК), які дозволять прийняти правильне рішення. Надати докази на підтвердження підстав для взяття обвинуваченого під варту повинні слідчий (особа, яка провадить дізнання), прокурор. Обвинувачений, його захисник управі теж надати певні дані на підтвердження своєї думки — позитивну характеристику з місця роботи чи навчання обвинуваченого, довідки про наявність на утриманні обвинуваченого дітей, про захворювання обвинуваченого тощо. Суддя перевіряє надані докази, оцінює їх для того, щоб установити певні фактичні обставини, і на їх підставі ухвалити рішення.
У другу групу суб'єктів процесу доказування включено осіб, для яких участь у доказуванні є правом, а не обов'язком. До таких суб'єктів ми віднесли і прокурора в судовому засіданні. Питання про роль прокурора в процесі доказування в суді тісно пов'язане з визначенням ролі суду в цьому процесі. Оскільки ми обґрунтували думку про те, що і обов'язок доказування в суді покладається на суд, то звичайно такий обов'язок не покладається на прокурора. Процесуальне становище прокурора в доказуванні в суді визначене ст. 261 КПК, яка передбачає, що сторони користуються рівними правами на участь у доказуванні, вони мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступати в судових дебатах. Ідеться саме про право брати участь у доказуванні, прокурор має право задавати питання допитуваним підсудному, потерпілому, свідкам, може звертатися з клопотаннями про виклик нових свідків, приєднання до справи документів тощо. Таке ж право надано й іншим учасникам судового розгляду. Зазначимо тільки, що на відміну від інших суб'єктів, наділених правом на участь у доказуванні, прокурор відстоює в процесі публічні інтереси, тому він повинен бути об'єктивним, його участь у доказуванні спрямована на з'ясування всіх обставин справи відповідно до реальності. В тих випадках, коли прокурор дійде висновку, що наявні докази свідчать про невинуватість підсудного, він повинен відмовитися від обвинувачення. Інші суб'єкти дано! групи захищають власні інтереси або інтереси осіб, яких вони представляють або щодо яких здійснюють захист. Вони повинні діяти відповідно до закону, але бути об'єктивними вони не зобов'язані.
У судових дебатах прокурор, як і протилежна сторона, сторона захисту, висловлює свою думку щодо вирішення справи по суті, пропонує оцінку доказів з позиції обвинувачення, наводить аргументи на підтвердження своєї позиції. Тут має місце доказування в другому значенні — як формулювання певного твердження, певної тези і обґрунтування своєї позиції. Як же визначити роль прокурора в такому доказуванні? Чи доречно взагалі вести мову про обов'язок доказування, якщо змістом такого обов'язку буде необхідність переконати суду правильності своєї позиції в справі і в необхідності прийняти певне рішення, а саме рішення про визнання підсудного винним, застосування до нього кримінального покарання? Відповідь на таке питання може бути тільки негативною. Неможливо, нелогічно вести мову про юридичний обов'язок, змістом якого буде необхідність переконати суд у правильності своєї позиції, своєї думки щодо визнання підсудного винним у вчиненні злочину. До того ж, не може бути і якихось кримінально-процесуальних санкцій у тому разі, коли суд не погодиться з думкою прокурора і ухвалить виправдувальний вирок. Ми вважаємо, що доцільно визначити становище прокурора щодо його участі в доказуванні як обґрунтуванні певної тези, через поняття «тягар доказування». Звичайно ж, поняття «обов'язок» та «тягар доказування» ми вживаємо як такі, що мають різний зміст. Обов'язок доказування — це різновид юридичного обов'язку, за невиконання якого застосовуються санкції правової норми. Тягар доказування — таке становище, коли особа намагається довести, аргументувати свою позицію, надає для цього докази, бере участь у їх дослідженні та доведенні їх переконливості, а в тому випадку, коли довести свою позицію особі не вдається, настають несприятливі наслідки — суд не погоджується з наведеними доводами й ухвалює інше рішення.
Участь у доказуванні (збиранні, перевірці, оцінці доказів) учасників процесу теж є їх правом.
Щодо участі обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) в доказуванні, то принциповою е вимога, передбачена ч. 2 ст. 22 КПК — суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Ця вимога закону від. повідає сформульованій у міжнародно-правових актах, у Конституції України (ст. 62) презумпції невинуватості. Оскільки кожна особа, яка обвинувачується у вчиненні злочину, вважається невинуватою доти, доки її вина не буде доведена в порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, то і доказувати свою невинуватість, або інші обставини, в яких така особа зацікавлена, вона не повинна. Але брати участь у доказуванні така особа має право. Для реалізації цього права обвинувачений може скористатися послугами захисника, а також тими можливостями, які надає йому закон — звертатися з клопотаннями, подавати докази, давати показання і т. ін. У тих випадках, коли обвинувачений веде себе пасивно, не використовує надані йому права, це не повинно негативно позначатися на його становищі. Із змісту презумпції невинуватості випливають ще деякі правила доказування. Так, якщо в справі є певні сумніви щодо доказаності якихось обставин справи і їх не можна усунути, то такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Згідно з цим правилом, якщо є сумніви у винності обвинуваченого, і вичерпані всі можливості для одержання доказів щодо його причетності до злочину, обвинувачений визнається невинуватим. Сумніви можуть торкатися і окремих обставин справи. Якщо, скажімо, доведено, що обвинувачений заподіяв потерпілому ушкодження, від яких настала смерть останнього, але є сумніви, які не можна усунути, щодо наявності умислу на вбивство, то тлумачення сумнівів у такому випадку потребує кваліфікації діяння винного як учиненого з необережності. Ще одне правило — не доведена винність особи у вчиненні злочину роз* глядається як доведена невинуватість її. Тому в КПК України сформульована єдина підстава для виправдання особи — не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. За цією підставою суд виправдовує і тих осіб, чия непричетність до злочину доведена, і тих, щодо яких немає достатніх доказів для впевненого висновку про їх винність у вчиненні злочину.
Щодо ролі захисника в процесі доказування в науковій літературі є різні думки. На наш погляд, на захисника не покладається обов'язок доказування перш за все тому, що такий обов'язок на досудових стадіях покладається на слідчого, дізнавача, прокурора, а в судових стадіях—на суд. Законодавство не наділяє захисника повноваженнями, які б давали йому змогу збирати, перевіряти та оцінювати докази. Можливості одержання речей та документів захисником досить обмежені, адже захисник не наділений правом застосовувати примус, якщо в розпорядженні захисника є певні речі чи документи, вони стають доказами тільки тоді, коли відповідне рішення прийме особа або орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Дія презумпції невинуватості виключає перекладення обов'язку доказування не тільки на обвинуваченого, але й на його захисника.
Передбачені ст. 48 КПК положення про те, що захисник зобов'язаний використовувати передбачені законодавством засоби захисту з метою з'ясування обставин, які спростовують обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність, ми розуміємо так: захисник зобов'язаний діяти тільки на підставі законів, не застосовувати незаконних методів (не схиляти свідка або потерпілого до відмови від своїх показань чи до дачі завідомо неправдивих показань, не схиляти експерта до відмови від висновку або дачі завідомо неправдивого висновку тощо). Крім того, захисник не має права шкодити своєму підзахисному, він повинен спрямовувати свої зусилля на встановлення тільки тих обставин, які свідчитимуть на користь обвинуваченого. Захисник не повинен бути об'єктивним, він захищає тільки інтереси підзахисного. Інше тлумачення привело б нас до висновку, що на захисника покладається обов'язок використовувати права, а де вже юридичний нонсенс. Пасивність захисника, який не користується наданими йому правами, не передбачає застосування до нього правових санкцій. А от учинення захисником дій, які перешкоджають установленню істини в справі, затягують розслідування чи судовий розгляд, порушують порядок у судовому засіданні, можуть стати підставою для усунення захисника від участі в справі з повідомленням адвокатському об'єданню про таке усунення для вирішення питання про відповідальність адвоката (ч. 4 ст. 61, ст. 61-1 КПК).
Отже, захисник має право брати участь у процесі доказування — в збиранні, перевірці доказів, пропонувати свої міркування щодо оцінки доказів, обов'язку доказування він не несе.
Чи покладається на захисника тягар доказування, коли йдеться про доказування в іншому аспекті — в доказуванні, змістом якого є аргументування своєї позиції, свого твердження? Відповідь на це питання може бути тільки негативною. Адже кримінальний процес будується на таких засадах, які повинні виключити негативні наслідки для обвинуваченого, підсудного в тих ситуаціях, коли захисник (а за його відсутності — сам підсудний) не зміг переконати суд в обґрунтованості своєї позиції. Суд може постановити обвинувальний вирок тільки за умови, що судді на підставі доказів переконалися у причетності підсудного до вчинення злочину, ними встановлені всі обставини, які складають предмет доказування, всі сумніви тлумачилися на користь підсудного. Звичайно ж, активна участь захисника сприятиме надійнішому захисту прав обвинуваченого, і певним чином допомагає і суду в з'ясуванні обставин, що свідчать на користь обвинуваченого. Але і за відсутності захисника суд повинен бути неупередженим, постановити вирок законний та обґрунтований, мотивувати всі свої висновки.
Потерпілий також є суб'єктом права на участь у доказуванні, обов'язок доказування (збирання, перевірки, оцінки доказів) на нього не покладається. У справах приватного обвинувачення (в яких не бере участі прокурор), а також в інших справах, коли потерпілий сам підтримує обвинувачення (в разі відмови прокурора від обвинувачення, або зміни обвинувачення в бік пом'якшення), на потерпілого покладається тягар доказування, як на особу, котра бере участь у доказуванні, що є обґрунтуванням певної тези (тобто доказуванні в другому аспекті). Таке ж становище в доказуванні займає і представник потерпілого.
Цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники також мають право брати участь у доказуванні (збиранні, перевірці, оцінці доказів), обов'язок доказування на них не покладається, адже характер та розмір шкоди, завданої злочином, — це одна з обставин, що включені в предмет доказування, а встановлення цих обставин покладається на слідчого, прокурора, суд.
Третя група осіб — це ті, чия участь у процесі доказування становить реалізацію права чи виконання обов'язку повідомити певні фактичні дані, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі. У зв'язку з такою участю в процесі доказування ці особи набувають деякі права. Підозрюваний, обвинувачений мають право давати чи не давати показання, відповідати чи не відповідати на запитання, право власноручно записати свої показання, потерпілий також має право відмовитися давати показання, записати їх власноручно. Деякі особи мають право відмовитися давати показання як свідки (ст. 69 КПК), свідки набувають права, передбачені ст. 69-1 КПК, експерти, які залучаються до участі в процесі доказування, також мають права, зазначені в ст. 77 КПК. Особи, яких ми віднесли до цієї групи, мають також і обов'язки — для потерпілого — це обов'язок з'явитися за викликом, давати правдиві показання (якщо він скористається відповідним правом), для свідків — обов'язок з'явитися за викликом, давати показання та давати показання правдиві, для експертів — обов'язок провести відповідне дослідження і надати правдивий і обґрунтований висновок. За невиконання обов'язків установлюється відповідальність.
Участь суб'єктів четвертої групи в доказуванні спрямована на надання певної допомоги у зв'язку з проведенням дій, пов'язаних з одержанням та перевіркою доказів.
Чітке визначення ролі суб'єктів у процесі доказування необхідне для того, щоб можна було в законодавстві таким чином зазначити їхнє процесуальне становище, щоб надати цим особам відповідні можливості для виконання певної ролі. Суб'єктів, на яких покладається обов'язок доказування, законодавство повинно наділити необхідними повноваженнями, які дозволять їм на відповідному рівні виконувати такий обов'язок, тобто збирати, перевіряти та оцінювати докази для встановлення фактичних обставин справи і ухвалення законного рішення. Можна вдосконалювати також процесуальний статус осіб, яким надано право брати участь у процесі доказування. Доцільно, наприклад, було б надати захисникові, який бере участь у допитах, очних ставках на досудовому слідстві, права задавати через слідчого запитання допитуваним особам (як це передбачалося раніше), надати захисникові право ставити запитання перед експертом під час призначення експертизи на досудовому слідстві й ін.
\
Джерела доказів — це матеріальні носії певної інформації, яка розглядається як доказ у кримінальній справі. Вичерпний перелік джерел доказів міститься у ч. 2 ст. 65 KПK, аналіз якої дозволяє дійти висновку, що всі джерёла доказів є або предметами матеріального світу, що несуть певну інформацію, яка стосується справи, або документами — в широкому розумінні, які також закріплюють відомості про факти, що мають значення в справі. З числа документів законодавець виділяє як окремі джерела протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені за результатами оперативно- розшукових заходів, висновок експерта і власне документи. Із протоколів слідчих дій виділені як самостійні джерела показання обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка. Отже, джерелом відомостей. якими володіють певні особи є показання, тобто свідчення, «одержані під час допиту або очної ставки, зафіксовані у відповідному протоколі.
Найбільш поширеним джерелом доказів є показання свідка, які можна визначити як повідомлення, зроблене на допиті або очній ставці мають стосунок до справи, особою, яку було викликано як свідка і зафіксоване в порядку, передбаченому зак6нодавством.
Предмет показань свідка визначено ч. 2 ст. 68 КПК — це обставини, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, в тому числі факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного) та його взаємовідносини з ними. Додамо, що свідка можна допитати про факти, які характеризують особу потерпілого, взаємини свідка з потерпілим, взаємини потерпілого та обвинуваченого. Отже, свідок може бути допитаний про будь-які обставини, пов'язані з розслідуваним злочином — час, місце, спосіб вчинення певного злочинного діяння, про обставини, які передували вчиненню злочину, мали місце після вчинення злочину, взаємини між обвинуваченим, потерпілим, свідками. Свідкові можуть бути поставлені запитання щодо його здатності сприймати певні обставини та давати про них показання (що необхідно для оцінки показань свідка).
Ще раз зауважимо, що доводи, припущення, умовиводи, які іноді висловлюють під час допиту свідка, не є доказами. Отже, досліджуючи показання свідка, необхідно чітко відокремити свідчення про факти від суджень, висновків свідка, маючи на увазі, що як докази можна використовувати тільки відомості про факти.
Свідок може дати показання про обставини, що він сприймав сам безпосередньо, а також про обставини, про які він довідався він інших осіб. В останньому випадку необхідно встановити джерело обізнаності свідка і допитати того, від кого довідався свідок про ті обставини, про які він розповідав. Як ми вже зазначали, якщо через якісь поважні причини такий допит неможливий, необхідно одержати дані про те, коли, де, від кого свідок, якого було допитано, одержав відповідні відомості, і ретельно їх перевірити. Якщо свідок повідомляє дані, джерело яких невідоме, їх не можна вважати доказами.
Кримінально-процесуальний закон лише в загальній формі вказує на те, хто може бути допитаний як свідок. Відповідно до ст. 68 КПК України як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які належать до справи. Для цих осіб надання показань є обов'язком, за невиконання якого законом передбачена кримінальна відповідальність, якщо свідок старше 16 років (ст. 335 КК України).
Винятки з цього правила зазначені в ст. 69 КПК, осіб, які не підлягають Допиту як свідки, і тих щодо допиту яких діють особливі правила, можна розділити на кілька категорій:
І Це, по перше особи, яких не можна допитувати як свідків ні за яких умов:
— захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представники потерпілого, цивільного позивача та відповідача - про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;
По-друге, можна виділити осіб, які можуть бути допитані як свідки тільки за певних умов: це адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності. Вони можуть бути допитані про зазначені обставини тільки за умови, якщо вони звільнені при обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що, довірила їм ці відомості. Прохання такої особи або її згода на допит перелічених осіб як свідків повинні бути оформлені письмово і приєднані до кримінальної справи.
По-третє, є особи,які вправі відмовитися давати показання, тобто наділені свідоцьким імунітетом:
Ці особи можуть бути допитані як свідки тільки тоді, коли вони будуть ознайомлені із своїм правом відмовитися від показань, і висловлять згоду на їх допит.
Правило, за яким особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, передбачене ст. 63 Конституції України, називають привілеєм від самообвинувачення.
Крім того, не можуть без їхньої згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканості а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.
Не можна покладати обов'язок давати показання як свідки на осіб, які є громадянами інших держав, в разі звернення з проханням про надання правової допомоги, що передбачено ст. 9 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року, ст. 8 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1969 року.
Чинне законодавство не встановлює віку, з якого можливий допит особи як свідка. Вирішуючи питання про допит як свідка малолітньої дитини, слід виходити з того, що такий допит можна провести тільки тоді, коли іншим шляхом одержати потрібні відомості неможливо. Крім того, необхідно визначити, чи може дитина з урахуванням її віку і рівня розумового розвитку правильно сприймати певні обставини та правильно про них розповісти.
За загальним правилом поєднання процесуальної функції свідка з якою-небудь іншою є неприпустимим. Тому, наприклад, може бути усунутий від участі у справі захисник, якщо він був допитаний як свідок, або підлягає такому допиту (п. 2 ч. 1 с. 61 КПК України). Мова в цьому випадку йде про допит із приводу обставин, що стали відомі особі не у зв'язку з виконанням функції захисника у даній справі. В окремих же випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, таке поєднання процесуальних функцій можливе. Так, як свідки можуть бути допитані особи, що брали участь у справі як законні представники: неповнолітнього обвинуваченого, підозрюваного), потерпілого), або брали участь у слідчих діях. як поняті - (для з'ясування обставин проведення відповідної слідчої дії). Не виключається можливість допиту як свідків осіб,які здійснювали провадження у справі (дізнавача, слідчого, прокурора, судді). Звичайно ж, допит таких осіб як свідків виключає їхню подальшу участь yчасть у справі у іншій якості.
У деяких справах виникає необхідність допитати співучасника злочину, щодо якого було ухвалено вирок або справу закрито. У таких випадках особа повинна бути допитана як свідок, причому їй повинно бути обов'язково роз'яснене право відмовитися давати показання про власні дії.
Чинне кримінально-процесуальне законодавство визначає процесуальне становище свідка, закріплюючи його:права (ст. 69-1 КПК), обов'язки (ст. 70 КПК), відповідальність (ст.71 КПК).
Оцінка показань свідка полягає у визначенні належності, допустимості, достовірності відомостей, які в них містяться, їх значення для встановлення обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі. При оцінці показань свідка повинні враховуватися такі фактори, як умови сприйняття ним обставин, про які він розповідає (об'єктивні і суб'єктивні), особистість допитуваного, його відношення до справи та учасників процесу. Необхідно врахувати індивідуальні особливості свідка — який він має слух, зір, це необхідно для оцінки показань наприклад у частині того, чи міг свідок, який знаходився на певній відстані від осіб, про яких він розповідає, чути їхню розмову, чи міг добре бачити номер автомашини і т. ін. Звичайно ж, на показання свідка впливають відносини його з обвинуваченим та з потерпілим. Важливе значення для оцінки показань мають і інші фактори — місце, з якого свідок спостерігав певні події, освітлення місця події тощо.
Оцінка показань неповнолітніх і особливо малолітніх свідків теж має свої особливості, необхідно враховувати, що діти та підлітки більшою мірою, ніж дорослі, піддаються впливу інших осіб, схильні до фантазування, їм важче визначити відстань, відрізок часу.
Показання потерпілого можна визначити як повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті чи очній ставці особою, яку визнано потерпілим, і зафіксовані в порядку, передбаченому законом.
Предмет показань потерпілого відповідно до ст. 72 КПК України складають обставини, які підлягають встановленню у справі, в тому числі й факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними. Крім того, в предметі показань потерпілого можна виділити також дані про характер взаємин між потерпілим та свідками.
Отже, потерпілий може бути допитаний про обставини суспільно небезпечного діяння і його істотні ознаки (час, місце, спосіб), про осіб, що брали участь у злочині, роль кожного з них, про характер і розмір шкоди, заподіяної злочином (наскільки ці дані відомі потерпілому), про взаємини між потерпілим та обвинуваченим, у деяких випадках — про взаємини потерпілого зі свідками (якщо це має значення для оцінки показань свідка чи потерпілого). Потерпілий може також повідомити дані про обставини, які передували вчиненню злочину, а також про події, які відбувалися після вчинення Злочину, наприклад, про відшкодування обвинуваченим шкоди, про примирення між ним та обвинуваченим, що за певних умов може розглядатися як підстава для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності тощо. До показань потерпілого застосовуються ті ж правила, що й до показань свідка — якщо потерпілий повідомляє фактичні дані, про які він дізнався від інших осіб, ці особи повинні бути встановлені і допитані, а якщо їх допит неможливий з якихось поважних причин, то необхідно перевірити, де, коли, від кого потерпілий одержав певні відомості. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме.
Процесуальне становище потерпілого істотно відрізняється від становища свідка, що впливає на сутність та на оцінку його показань. Потерпілий є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він має право давати показання, обов'язок давати показання на нього не покладається, якщо потерпілий дає показання, то він зобов'язаний давати правдиві показання. Крім того, на потерпілого покладається обов'язок з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду і судді.
Як учасник процесу потерпілий має права для захисту власних інтересів, зокрема має право брати участь у процесі доказування, отже, і свої показання потерпілий може використовувати як засіб відстоювання власного процесуального інтересу у справі. Таким чином, потерпілий може підчас допиту висловлюватисвої міркування щодо осіб, які могли вчинити злочин, пропонувати свої версії, свою оцінку доказів, з якими він був ознайомлений. Такі міркування, здогадки, умовиводи потерпілого не є доказами, вони враховуються при розробці версій, визначенні напрямку розслідування.
Оцінка показань потерпілого провадиться за загальними правилами, результатом оцінки будуть висновки щодо належності, допустимості та достовірності повідомлених потерпілим даних. Як і при оцінці показань свідка, слід ураховувати, що на достовірність показань потерпілого можуть вплинути як об'єктивні умови сприйняття, збереження в пам'яті й відтворення певної інформації, так і суб'єктивні властивості потерпілого, що виявилися на всіх зазначених етапах формуванні показань, а також стан потерпілого, його особисті якості. Крім того, оцінка показань потерпілого повинна провадитися з огляду на те, чи був потерпілий підданий насильству з боку осіб, що вчинили злочин, в якому емоційному стані він знаходився в момент безпосереднього контакту зі злочинцем (був наляканий, обурений), якими були дії самого потерпілого, пов'язані зі злочином (чи припустився
він учинків, які спровокували злочин, чи була його поведінка віктимною). Необхідно врахувати і зацікавленість потерпілого в результатах розгляду справи, і те, що потерпілий міг скористатися своїм правом і ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, а в судовому засіданні був присутній під час всього судового слідства, і на нього могли вплинути ті дані, з якими він ознайомився, які він сприймав у судовому засіданні.
Усе сказане не означає, що показанням потерпілого можна надати перевагу перед іншими джерелами доказів (навіть у тих випадках, коли потерпілий повідомляє досить детальну інформацію), чи, навпаки, поставитися до таких показань упереджено, з недовірою (з огляду на те, що потерпілий є зацікавленою в справі особою). Як і всі інші докази, відомості, які повідомляє потерпілий, не мають наперед установленої сили.
Показання обвинуваченого — це повідомлення про обставини справи, що мають значення в справі, зроблені на допиті aбо очній ставці ці особою, яку притягнено в даній справі як обвинуваченого, і зафіксовані відповідно до закону.
Допит обвинуваченого провадиться після пред'явлення йому обвинувачення, і тому до предмета його показань входять ооставини, що становлять зміст пред'явленого йому обвинувачення, а також інші обставини, що мають відношення до справи ним, зокрема події, що передували злочину, йшли за ним взаємини з потерпілим, свідками, іншими. обвинуваченими. Обвинувачений може давати показання також відносно доказів, які є в справі, повідомити обставини, які, на його погляд, підтверджують або спростовують такі докази, а також про обставини, які характеризують його як особистість.
Обвинувачений є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він наділений широкими правами для захисту, зокрема правом на участь у доказуванні. КПК надає обвинуваченому право давати показання, або відмовитися давати показання і відповідати на запитання. Обвинувачений не несе відповідальності за завідомо неправдиві показання. Обвинувачений використовує своє право давати показання не тільки для повідомлення відомостей про факти, які мають відношення до справи, але й для захисту, тому він може висловлювати свої припущення про вчинення злочину іншими особами, пропонувати свою оцінку доказів, висловлювати свої міркування, здогадки, Обвинувачений може пояснити, чому ті чи інші факти, про які повідомив він або інші особи, мають значення для його захисту (для встановлення його невинуватості або пом'якшення його вини), а також піддавати критиці спрямовані на його викриття докази обвинувачення і взагалі аналізувати будь-які докази у справі, зокрема ті, що можуть свідчити про вчинення злочину іншою особою.
Ще раз підкреслимо, що доказами в справі є тільки відомості про факти, які мають відношення до справи, відповідь обвинуваченого на запитання, чи визнає він себе винним, припущення, міркування, здогадки. умовиводи обвинуваченого не розглядаються як докази, але їх не можна ігнорувати, вони слугуватимуть підставами для висунення версій, проведення перевірки доказів, визначення напрямків розслідування
Обвинувачений, як і інші допитувані особи, може повідомити факти обставини, які він сприймав безпосередньо, а також ті, про які він довідався від інших осіб ,І хоча в КПК щодо показань обвинуваченого не має вказівок про необхідність одержати докази з першоджерела, щодо таких показань повинно діяти таке ж правило, що застосовується до показань свідка чи потерпілого — якщо обвинувачений посилається на відомості, про які він довідався він інших осіб, такі особи повинні бути знайдені і допитані .
Показання обвинуваченого, як і будь-який інший доказ, не має переваг перед іншими. Разом із тим, кожний доказ має свої особливості, своє значення в процесі доказування.
Значення показань обвинуваченого полягає в тому, що в тих випадках, коли обвинувачений, який вчинив злочин, визнав себе винним і дає правдиві показання, він більше, ніж будь-хто, може повідомити про обставини злочину зокрема про суб'єктивну сторону. У своїх показаннях обвинувачений висловлює своє ставлення до вчиненого ним злочину , його щире каяття розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Якщо обвинувачений не визнає себе винним, ретельна перевірка його показань може або спростувати доводи обвинуваченого, які він наводив на свій захист, або підтвердити його непричетність до злочину. У першому випадку слідчий своєчасно збере необхідні докази для підтвердження обґрунтованості обвинувачення, в другому — переконавшись у непричетності обвинуваченого до злочину, зможе уникнути помилки, і спрямує свої зусилля на перевірку інших версій.
Показання обвинуваченого, незалежно від того, визнає він себе винним чи заперечує свою вину, підлягають ретельній перевірці. Розглядати показання обвинуваченого, в яких він визнає себе винним, як більш переконливий доказ, означає порушувати вимоги кримінально- процесуального закону.
Показання підозрюваного — це повідомлення про обставини, що мають значення в справі, зроблені на допиті або очній ставці особю, яка поставлена в процесуальне становище підозрюваного, та зафіксоване відповідно до закону.
Необхідно підкреслити, що як підозрюваного можна допитати тільки ту особу, яка була затримана відповідно до ст. 106,115 КПК або на підставі рішення судді (ч.ч.4,7 ст.165-2 КП) чи до якої було обрано інший запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. Допит як підозрюваного особи, яка не була затримана чи до якої не було застосовано інший запобіжний захід, є незаконним, а одержані таким шляхом відомості є недопустимими, їх не можна вважати доказами. Якщо сплинув строк перебування особи в процесуальному становищі підозрюваного (наприклад, минуло більше 10 діб із моменту обрання до підозрюваного підписки про невиїзд), то допит її як підозрюваного також буде незаконним, а одержані відомості — недопустимими.
Показання підозрюваного мають багато спільного з показаннями обвинуваченого, адже йдеться про показання особи, щодо якої здійснюється кримінальне переслідування.
Предмет показань підозрюваного, як зазначено в ст. 73 КПК, — це обставини, які були підставою для його затримання або обрання запобіжного заходу, а також інші обставини, які відомі підозрюваному і -стосуються справи. Крім того, хоч це непередбачено прямо в ст. 73 КІІК, до предмета показань підозрюваного доречно включити факти, які характеризують особу підозрюваного, його взаємовідносини з потерпілим і свідками,з іншими підозрюваними або обвинуваченими, він може як і обвинувачений висловити свої міркування щодо доказів, які є у справі, повідомити факти, які підтверджують або спростовують дані докази.
Підозрюваний є учасником процесу (п. 8 ст. 32 КПК), він наділений правами, зокрема правом на участь v доказуванні. Для підозрюваного дача показань є його правом, він може відмовитися давати показання та відповідати на запитання, він не несе відповідальності за відмову від показань, за завідомо неправдиві показання. Використовуючи свої показання як засіб захисту власних інтересів, підозрюваний може заперечувати свою причетність до злочину і висловлювати свої здогади, міркування щодо осіб, які нa його думку могли вчинити злочин, пропонувати свою оцінку доказів, які йому відомі. Звичайно ж здогади, міркування, припущення, умовиводи підозрюваного не є доказами. Доказами в показаннях підозрюваного є тільки відомості про факти, які стосуються справи.
Перебування особи в статусі підозрюваного обмежено строками, але його показання зберігають своє значення джерела доказів протягом усього кримінального судочинства. Якщо згодом особа буде допитана як обвинувачений, а потім підсудний і змінить свої показання, то всі показання матимуть значення джерел доказів і підлягатимуть перевірці й оцінці разом з іншими доказами, наявними в справі. Можливо, що буде встановлена непричетність до злочину особи, яка була підозрюваною, і така особа буде допитана як свідок. І в цьому випадку показання підозрюваного також зберігають значення джерела доказів.
Незалежно від того, визнає себе підозрюваний винним, чи заперечує свою причетність до злочину, його показання необхідно об'єктивно перевірити й оцінити. Показання підозрюваного, в яких він визнає себе винним, не повинні розглядатися як більш переконливі в порівнянні з іншими доказами.
При оцінці показань підозрюваного слід ураховувати, що підозрюваний, коли він дійсно вчинив злочин, більше обізнаний щодо обставин такого злочину, але одночасно він значною мірою може бути зацікавлений у приховуванні певних обставин, у перекручуванні інформації про злочин та свою роль у ньому. Слід також звернути увагу на те, що підозрюваному повідомляється, в чому він підозрюється, але обвинувачення ще конкретно не сформульоване і йому ще не пред'явлено, у підозрюваного менше ніж у обвинуваченого можливостей для того, щоб збагнути, що саме відомо слідчому про злочин, і продумати свої заперечення.
63. Висновок експерта як джерело доказів.
Висновок експерта можна визначити як процесуальний документ, в якому викладені відомості про факти, що мають відношення до справи, які одержані в результаті дослідження, проведеного на підставі доручення органів досудового провадження або суду, з застосуванням спеціальних знань (наукових, технічних або інших), особою, яка володіє такими знаннями. Висновок повинен бути мотивованим, у ньому відбивається сам процес проведеного дослідження, застосовані методи дослідження, одержані результати і дано відповіді на питання поставлені особою, яка призначала експертизу.
Поняття експертизи міститься в Законі України від 25 лютого 1994 року «Про судову експертизу»: «Судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ j процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває в провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду».
Підстави для провадження експертизи зазначені в ст. 75 КПК — експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань, які необхідно з'ясувати під час провадження в справі, потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Законом не визначено поняття спеціальних знань, немає однозначного визначення цього поняття і в літературі. Можна орієнтуватися на таке визначення спеціальних знань — це такі знання, які не можна віднести до загальновідомих, загальнодоступних, таких, що мають масове розповсюдження, тобто це такі знання, якими професійно володіє лише вузьке коло фахівців. У ст. 76 КПК перелічені випадки, коли призначення експертизи обов'язкове: для встановлення причин смерті; для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості); для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
Зауважимо, що експертизу за наявності підстав (ст.ст. 75, 76 КПК) необхідно призначати і в тих випадках, коли певними спеціальними знаннями володіє особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа.
Вирішуючи питання про те, кому доручити проведення експертизи, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор або суд беруть до уваги вимоги Закону України «Про судову експертизу», відповідно до якого судово-експертна діяльність в Україні здійснюється державними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать: науково-дослідні й інші установи судових експертиз Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України. Експертна діяльність може також здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії) а також громадянами за разовими угодами. Отже, доручити проведення експертизи необхідно зазначеним установам. І тільки в тих випадках, коли необхідно провести експертизу, яку не в змозі провести ці установи, її проведення доручається за разовим договором певному фахівцю.
Призначаючи експертизу, необхідно переконатися, що особа, яка провадитиме експертне дослідження, має свідоцтво про присвоєння йому кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю, що немає підстав для його відводу, зокрема, що експерт не перебуває У службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого, що він раніше не був ревізором у справі. Передбачені ст. 77 КПК права та обов'язки експерта, встановлення відповідальності експерта спрямовані на те, щоб забезпечити проведення експертного дослідження своєчасно і якісно неупередженим фахівцем. У тих випадках, коли надані експертові матеріали недостатні для дачі обґрунтованого висновку, експерт може порушити клопотання про надання йому нових матеріалів. З дозволу слідчого, прокурора або суду експерт може бути присутнім на допиті чи при провадженні інших слідчих дій, задавати питання допитуваним особам, якщо це необхідно для одержання певних відомостей, які дозволять провести необхідні дослідження. Експерт повинен провести дослідження на підставі своїх спеціальних знань, якщо питання, поставлені перед експертом, виходять за межі його компетенції (точніше було б сказати — за межі його спеціальних знань), а також, коли надані йому матеріали недостатні для висновку, експерт у письмовій формі повідомляє про неможливість дати висновок. Якщо при проведенні експертизи експерт виявить факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі вказати на них у своєму висновку (ст.200 КПК).
Аналіз ст. 77 КПК дозволяє виділити такі види експертиз:
Залежно від кількості та складу осіб, яким доручається проведення експертизи, можна визначити такі види експертиз:
Комісія експертів створюється особою, яка призначає експертизу, або керівником судово-експертної установи2.
Після проведення доручених йому досліджень експерт (або комісія експертів) складають висновок, структура якого чітко не визначена в законі, але склалася в процесі експертної і судової практики. Як правило, висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідної, заключної. У вступній частині зазначається, коли, де, ким ( прізвище, освіта, спеціальність, учений ступінь і звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові. В дослідній частині вказується, які матеріали експерт використав та як провів дослідження. В заключній частині містяться мотивовані відповіді на поставлені питання. Висновок підписує експерт, якщо була проведена комісійна чи комплексна експертиза, то підписують висновок всі експерти, а якщо вони не дійшли спільного висновку, кожний з експертів складає і підписує свій висновок.
Висновок експерта може бути категоричним або вірогідним. Оскільки вірогідний висновок експерта містить не відомості про факти, а припущення про можливість існування певних фактів, його не можна розглядати як джерело доказів.
Оцінка висновку експерта провадиться за загальними правилами (ст. 67 КПК). У юридичній літературі виділені і досить повно розкриті елементи оцінки висновку експерта. Основними з них є аналіз дотримання процесуального порядку підготовки, призначення і проведення експертизи, відповідності висновку експерта завданню, оцінка повноти висновку експерта, особи експерта, матеріалів наданих на експертизу, оцінка наукової обґрунтованості висновку експерта, висновку експерта в сукупності з іншими матеріалами справи.
Як підкреслює Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 року (із змінами від 25 травня 1998 року), висновок експерта не має наперед установленої сили та переваги перед іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин у сукупності.
Якщо після ознайомлення з висновком експерта у слідчого (або в суді) виникають певні запитання, необхідність у роз'ясненні деяких спеціальних термінів і формулювань, слідчий провадить допит експерта відповідно до ст. 201 КПК. У судовому засіданні також передбачена можливість допиту експерта (ст. 311 КПК).
64. Протоколи слідчих та судових дій як джерело доказів.
У ч. 2 ст. 65 КПК як самостійні джерела доказів зазначені протоколи слідчих та судових дій.
Визначення протоколу наведене в п. 20 ст. 32 КПК України, яка встановлює, що протоколами є документи про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і результати.
Відповідно до ст. 82 КПК України протоколи слідчих та судових дій, складені й оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, становлять окреме самостійне джерело доказів, оскільки в них підтверджуються обставини та факти, що мають значення для вирішення справи. До них належать протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК України) та протоколи судових засідань (ст. 87 КПК України).
КПК конкретно не визначає, протоколи яких саме дій можуть розглядатися як самостійні джерела доказів. Але оскільки як самостійні джерела доказів зазначені показання свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого (які зафіксовані в протоколах відповідних допитів або очних ставок), то як самостійні джерела повинні розглядатися протоколи інших слідчий дій. Протоколи слідчих дій виділені в самостійне джерело доказів через те, що в них фіксуються обстановка, предмети або явища, безпосередньо сприйняті особою, що веде кримінальний процес, та іншими учасниками відповідної процесуальної дії.
Протоколи судових дій — це протокол судового засідання, який ведеться в суді першої інстанції під час розгляду справи по суті і протокол проведення судом окремої слідчої дії поза постійним місцем засідання суду (протокол огляду судом з участю учасників судового розгляду місця події — ст. 315 КПК), що передбачено ст. 87 КПК, а також протокол судового засідання, який ведеться в суді апеляційної інстанції в разі проведення ним судового слідства (ч. 9 ст. 362 КПК).
Для того щоб протокол слідчої дії або протокол судового засідання міг стати джерелом доказів у кримінальній справі, необхідно, щоб він містив відомості, які мають стосунок до кримінальної справи, а також відображав дії, проведені з дотриманням відповідних вимог КПК України.
При провадженні слідчих або судових дій можуть застосовуватися науково-технічні засоби. Відповідно до ст.ст. 85-1, 85-2 КПК на досудовому слідстві можливе застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису. В судовому засіданні може здійснюватися повне фіксування судового процесу в суді першої або апеляційної інстанції за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ст. 87 КПК).
При використанні технічних засобів про це обов'язково зазначається в протоколі відповідної слідчої дії, а до протоколів додаються касети, диски, фонограми, кіноленти. Крім того, під час проведення слідчих дій можливе фотографування певних об'єктів, складання планів, схем, виготовлення зліпків слідів. Такі плани, схеми, фотографії є частиною відповідного протоколу, тому що в них зафіксовані обставини, які сприймав слідчий під час проведення слідчої дії, а зліпки та відбитки слідів є похідними речовими доказами. Зліпки, відбитки поверхневих слідів необхідно приєднати до справи відповідною постановою. Інші додатки просто долучаються до справи.
Порядок проведення кожної слідчої дії, перелік осіб, які повинні брати участь у проведенні таких дій, зміст протоколу кожної слідчої дії детально регламентовано КПК. Традиційно протокол складається з трьох частин. У вступній частині протоколу зазначаються: місце і дата складання протоколу; час початку та закінчення слідчої дії; посади і прізвища осіб, які проводили такі дії; прізвища осіб, які брали участь у слідчій дії, їх адреси, дані про роз'яснення їх прав та обов'язків. В описовій частині протоколу необхідно відобразити зміст проведеної слідчої дії, всі важливі для справи обставини, виявлені при провадженні слідчої дії, у тій послідовності, в якій вони виявлялися, і в тому вигляді, в якому вони сприймалися. Якщо під час провадження слідчої дії були вилучені якісь предмети, необхідно зазначити, де, за яких обставин були виявлені ці предмети. В заключній частині протоколу відзначається факт ознайомлення з протоколом учасників слідчої дії, роз'яснення їм права вносити в протокол виправлення та зауваження. Протокол підписують особи, які провадили слідчі дії, перекладач, захисник, поняті, інші особи, якщо вони були присутні або брали участь у провадженні слідчої дії. Якщо в провадженні слідчої дії бере участь особа, щодо якої застосовані засоби безпеки, то відповідно до ст. 52-3 КПК у протоколі указують псевдонім такої особи. В paзі застосування під час провадження слідчої дії технічних засобів, у протоколі зазначаються технічні параметри апаратури, назви пошукових приладів, вимірювальних інструментів, хімічних препаратів, типи порошків, плівок, паст і т. ін.
Протоколи можуть бути написані від руки або надруковані.
Вимоги до протоколу судового засідання зазначені в ст. 87 КПК особливістю такого протоколу є те, що в ньому фіксуються всі дії, які відбуваються в судовому розгляді, всі фактичні дані, які були одержані в судовому слідстві під час допитів та проведення інших слідчих і дій. Підписують протокол судового засідання суддя — головуючий в судовому засіданні та секретар судового засідання. Сторони мають право ознайомитися з таким протоколом і подати свої письмові зауваження з приводу допущеної неправильності або неповноти протоколу (ст.88 КПК).
Оцінка протоколів слідчих дій здійснюється і на досудовому слідстві, зокрема прокурором, який здійснює нагляд, а також у суді. Перевірка в суді доказів, які містяться в протоколах слідчих дій, проводиться шляхом оголошення в судовому засіданні відповідних протоколів, а потім свою думку щодо повноти та правильності провадження дії та її фіксації висловлюють підсудні, потерпілі, свою оцінку протоколу пропонують у судових дебатах сторони. Коли в суді виникають суперечки, сумніви щодо правильності провадження слідчої дії, точності її відбиття в протоколі, суд за клопотанням сторін може викликати в судове засідання і допитати як свідків понятих, котрі брали участь у слідчій дії. Іноді для такої перевірки до суду викликають і слідчого, який провадив цю дію.
Оцінюючи протокол слідчої дії, необхідно звернути увагу на правильність оформлення рішення про провадження слідчої дії, якщо для проведення відповідної слідчої дії необхідно мати рішення суду або санкцію прокурора, то проведення їх без рішення або без санкції прокурора (за винятком тих випадків, коли закон дозволяє таке), потягне визнання відомостей, які містяться в протоколі, недопустимими. Необхідно перевірити повноваження особи, яка провадила слідчу дію, тобто чи провадив її слідчий, який прийняв справу до свого провадження, або був включений в групу слідчих (ст. 119 КПК), чи провадив її, скажімо, дізнавач, який мав доручення від слідчого. Зауважимо, що слідчі дії, крім огляду місця події та накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку, можна провести тільки після порушення кримінальної справи. Отже, необхідно перевірити, чи було порушено кримінальну справу на час провадження слідчої дії. Далі слід перевірити, чи всі суб'єкти, участь яких є і обов'язковою, брали участь у провадженні слідчої дії, чи належними були ці суб'єкти (наприклад, чи не були поняті працівниками огранів дізнання та досудового слідства, або потерпілими, родичами потерпілого, обвинуваченого чи підозрюваного, що виключає залучення їх як понятих) і т.ін. Перевіряється також якість запису в протоколі — чи немає необумовлених виправлень, доповнень, чи є підписи всіх осіб, які брали участь у провадженні слідчої дії. Зміст відомостей про обставини, які були встановлені під час провадження слідчої дії, порівнюється з іншими доказами, наявними в справі.
Значення протоколів слідчих дій як джерела доказів полягає в тому, що в них зафіксовані відомості про факти, які безпосередньо
спостерігала особа, яка провадила таку дію, які не можна одержати іншим шляхом, більшість таких слідчих дій не можна провести повторно, тому порушення кримінально-процесуального законодавства, допущені під час проведення таких дій, тягнуть втрату доказів, яку найчастіше не можна надолужити.
Протокол судового засідання е єдиним процесуальним актом, в якому відбивається все, що відбувалося в судовому засіданні, всі докази, які були одержані шляхом допиту підсудних, потерпілих, свідків, провадження інших дій. І, таким чином, про обґрунтованість вироку (або іншого рішення) суду можна дійти висновку саме на підставі протоколу судового засідання.
65. Протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, як джерело доказів.
Порівняно новим джерелом доказів, який вказаний у ч. 2 ст. 65 КПК, є протоколи з відповідними додатками, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.
У ч. 3 ст. 66 КПК передбачено право органів дізнання, слідчого, прокурора і суду доручати підрозділам, які здійснюють оперативно - розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі. В ч. 5 ст. 97 КПК проведення оперативно-розшукових заходів названо серед засобів перевірки заяв та повідомлень про злочини.
Таким чином, законодавець зробив певний крок на шляху залучення в процес доказування як доказів даних, одержаних внаслідок проведення оперативно-розшукових заходів. І це зрозуміло, адже проведення оперативно-розшукових заходів дозволяє одержати важливу інформацію про обставини злочину, іноді — зафіксувати сам момент учинення злочинних дій (наприклад, під час проведення оперативної закупівлі або постачання наркотичних засобів).
Але регламентування цього питання в КПК аж ніяк не можна визнати досконалим. Виникає низка питань, відповідей на які в законодавстві немає. Перш за все — які саме оперативно-розшукові заходи можна використати як засіб одержання доказів, чи потребують дані, одержані оперативним шляхом, перевірки шляхом проведення процесуальних (слідчих) дій, чи обов'язково для проведення таких дій у всіх випадках одержання відповідного доручення слідчого, прокурора, суду.
Питання про шляхи використання даних, які одержані внаслідок проведення оперативно-розшукових дій в останні роки привертало пильну увагу науковців та практиків, але висловлювали вони з цього приводу різні думки.
Одержання оперативно-розшукової інформації в багатьох випадках здійснюється негласним шляхом, а якщо провадяться гласні заходи, то порядок їх проведення та перевірки не регламентовано так докладно, як проведення слідчих дій, а отже, виникають проблеми перевірки таких даних та забезпечення їх достовірності.
КПК передбачає можливість проведення оперативно-розшукових дій за дорученням дізнавача, слідчого, прокурора, суду (ст.66), але право суду надавати відповідні доручення не передбачене. До того ж.
ч. 3 ст. 104 КПК на орган дізнання покладається обов'язок провадити оперативно-розшукові заходи і про результати повідомляти слідчого в тих випадках, коли орган дізнання порушив кримінальну справу про тяжкий або особливо тяжкий злочин і після провадження дізнання, не встановивши особу, причетну до злочину, передав справу слідчому. В такому випадку доручення слідчого не потребується. Чи можна використовувати дані, про які повідомлено слідчого, як докази? Відповідей на такі запитання немає. Можливо, що такі недоліки законодавчої регламентації порядку одержання та використання як доказів результатів оперативно-розшукових дій призвели до того, що деякі вчені взагалі вважають недоцільним використання результатів оперативно-розшукових заходів як доказів у кримінальній справі наводять слушні доводи.
Оскільки в практиці все ж використовуються як докази деякі протоколи з відповідними додатками, складені за результатами оперативно-розшукових дій, зокрема протоколи оперативної та контрольної закупівлі, необхідно визначити особливості оцінки таких джерел доказів. При перевірці та оцінці таких джерел необхідно звернути увагу на таке:
— чи можна на підставі даних, що містяться в протоколі, з'ясувати обставини, що стосуються кримінальної справи;
Безперечно, що законодавство в частині регламентації використання в доказуванні даних, одержаних шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, потребує подальшого вдосконалення на підставі вивчення та аналізу практики.
66. Речові докази.
Одним із джерел доказів у ч. 2 ст. 65 КПК України названі речові докази, які становлять матеріальні сліди суспільно небезпечного діяння. Речові докази можна визначити як предмети матеріального світу, на яких залишилися будь-які сліди злочину, які у зв'язку із злочином піддавалися будь-яким змінам, переміщенню в просторі, були створені злочинними діями й ін. Доказове значення мають певні властивості предмета, його особливі ознаки, місце виявлення. Сам
предмет є матеріальним носієм такої доказової інформації, тобто джерелом доказів.
На відміну від особистих доказів, які містять словесний опис обставин, що мають значення для справи, речові докази надають доказову інформацію своїми властивостями (наявністю слідів злочинного впливу, фактом виявлення їх у визначений час у певному місці або в конкретної особи й ін.); доказове значення можуть мати їхні фізичні властивості (наприклад, розмір і конфігурація сліду), місцезнаходження (наприклад, викрадена річ, виявлена в обвинуваченого) або факт їхнього створення (підроблені документи, гроші).
Перелік предметів, які визнаються речовими доказами, міститься в ст. 78 КПК:
Як убачається із конструкції ст. 78 КПК України, перелік предметів, що можуть бути речовими доказами у справі, не є вичерпним.
Речові докази, як і інші, повинні мати властивості належності та допустимості. Належність їх визначається тим, що предмети, які додаються до справи як речові докази, мають такі властивості, аналіз яких дозволить установити обставини, що мають стосунок до справи. Так, виявлення у підозрюваного речей, які були вилучені у потерпілого під час розбійного нападу, свідчить про певний зв'язок підозрюваного з розслідуваним злочином. Звичайно ж, на підставі такого доказу неможливо буде дійти висновку про вчинення злочину саме підозрюваним, але про якийсь зв'язок його зі злочином такі речі свідчитимуть.
Допустимість речових доказів визначається тим, що зазначені предмети стають речовими доказами тільки в порядку, передбаченому законом. Перш за все необхідно зафіксувати факт виявлення певного предмета, провести огляд його, про що складається протокол. По можливості предмет необхідно сфотографувати і приєднати до справи постановою особи, яка здійснює провадження в справі (ст. 79 КПК).
Механізм формування речових доказів складається із позапроцесуальної стадії (події, дії залишають сліди на предметах) і процесуальної стадій (ці сліди вивчаються, сприймаються і процесуально закріплюються, в результаті чого утворюється речовий доказ).
Процесуальна форма речового доказу містить у собі такі елементи:
Речові докази можуть бути виявлені під час проведення слідчої дії (огляду, обшуку й ін.). У такому разі саме у відповідних протоколах необхідно докладно зазначити, де, за яких обставин було знайдено конкретний предмет, відобразити його ознаки. Речові докази можуть бути надані учасниками процесу або іншими особами. КПК не визначає, як необхідно оформити подання предметів, точніше — прийняття таких предметів для приєднання до справи як речових доказів. На практиці в таких випадках складають протокол добровільної видачі. На наш погляд, доцільно було б складати протокол прийняття предметів (або документів). У такому протоколі необхідно відобразити дані про особу, яка надає предмети, її адресу, зробити опис предмета. Протокол повинні підписати особа, яка надає предмет, і особа, яка його приймає. Про обставини знайдення предмета особа, яка подає його слідчому, може бути допитана.
Як речовий доказ до справи приєднується предмет, який може бути реально вилучений цілком, або від якого можна відокремити частину, на якій зберігаються певні сліди злочину, наприклад, можна відділити від паркана дошку зі слідами пострілу. Занадто громіздкі предмети, які не можна вилучити, можуть бути описані в протоколі відповідної слідчої дії, сфотографовані, але як речові докази до справи не приєднуються. Наприклад, не можна вилучити дерево зі слідами, залишеними автомобілем, який врізався в це дерево.
У тих випадках, коли деякі сліди злочину не можна вилучити, а істотні ознаки таких слідів можна перенести на інший носій, створюється похідний речовий доказ. Прикладом таких доказів можуть бути зліпки слідів.
Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації. При передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокуророві чи до суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом зі справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).
Речові докази оцінюються за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК). Особливістю оцінки є те, що речові докази можна оцінити тільки в сукупності з іншими доказами, в яких зафіксовано факт виявлення і вилучення предмета, а також тими, які були одержані при дослідженні такого предмета. Якщо, наприклад, до справи приєднані як речові докази речі, викрадені у потерпілого і вилучені під час обшуку в обвинуваченого, то оцінка їх вимагає оцінки протоколу обшуку, в якому зафіксований факт знайдення та вилучення цих речей, протоколу допиту потерпілого, в якому той описував прикмети викрадених у
нього речей, протоколу пред'явлення речей для впізнання потерпілому. Предмет втрачає властивість допустимості і не може бути використаний як речовий доказ, якщо він був виявлений і вилучений з порушенням вимог закону (скажімо, обшук було проведено без понятих).
Доля речових доказів вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи відповідно до ст. 81 КПК.
67. Документи як джерело доказів.
Самостійним джерелом доказів є документи, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи. Документами є предмети, на яких за допомогою письмових позначок, звуків, зображення і т. д. зафіксована певна інформація (ст. 83 КПК). Документи можуть містити відомості, зафіксовані за допомогою різних знаків — букв, цифр, це можуть бути плани, схеми, креслення. Джерелом доказів можуть бути й офіційні документи (довідки, акти), і неофіційні (особисті листи, щоденники).
Офіційні документи мають містити всі необхідні реквізити — дату, номер, підписи, печатки. Як правило, до справи необхідно приєднати оригінали документів, а не копії. Як джерело доказів документ повинен містити відомості про певні факти, а не міркування, умовиводи.
Документи можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовій, так і в іншій формі. Як зазначено в ч. З ст. 83 КПК, до документів можуть належати матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (в тому числі електронні), які містять відомості про обставини, встановлені протягом кримінального судочинства органом дізнання, слідчим, прокурором або судом. Необхідно тільки зауважити, що йдеться не про застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису при провадженні слідчих або судових дій, такі матеріали не становлять самостійного джерела доказів, а є додатком до протоколу відповідної слідчої дії або протоколу судового засідання.
Як зазначено в ст. 83 КПК, документ може бути визнаний речовим доказом, якщо він має ознаки, вказані в ст. 78 КПК, тобто якщо документ був знаряддям злочину (документ, на підставі якого обвинувачений одержав певні виплати, на які не мав права), об'єктом злочинних дій (документи, викрадені у потерпілого під час крадіжки), зберігає на собі сліди злочину (документ, який має сліди підчисток, виправлень, підроблений документ). У розглянутих випадках відокремлення документа як самостійного джерела доказів від документів — речових доказів великих труднощів не викликає. Але серед речових доказів КПК називає інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і викриття винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення покарання. Документи можуть бути визнані речовими доказами за наявності і цих ознак. У цьому разі для розмежування цих двох джерел доказів необхідний певний критерій. На наш погляд, таким критерієм є спосіб передачі доказової інформації. Документ несе необхідну для справи інформацію тільки своїм змістом, у документ — речовий доказ таку інформацію несе не змістом, або не тільки змістом, а й своїм виглядом, місцем виявлення, тобто як предмет матеріального світу безпосередньо відображає будь-які обставини, які необхідно встановити в справі. Якщо, наприклад, в оселі обвинуваченого було виявлено документ, який належить потерпілому, знайомство з яким і факт перебування в своїй оселі якого обвинувачений заперечує. Такий документ (що його потерпілий випадково забув в оселі обвинуваченого) несе інформацію насамперед у зв'язку з місцем його знайдення.
Оцінка документів провадиться за загальними правилами (ст. КПК). Вирішуючи питання про належність, допустимість та достовірність документа, необхідно перевірити, чи стосуються справи відомості, які містяться в документі, чи оформлений він належним чином (якщо це офіційний документ — чи є на ньому підписи, печатка, інші необхідні реквізити). Перевіряється також дійсність документа, в необхідних випадках для цього може бути призначена експертиза. Якщо зміст документа викликає сумнів у достовірності викладених у ньому відомостей, може бути проведений допит особи, що склала документ, витребувані інші документи.
Під цивільним позовом у кримінальній справі розуміють вимогу особи, якій завдано шкоду від злочину, її представника чи в її інтересах прокурора, до обвинуваченого чи осіб, які за законом несуть відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, про що заявляється органам, які ведуть кримінальний процес, і вирішується судом разом із кримінальною справою. Цивільний позов у кримінальній справі має подвійну правову природу: матеріально-правову (цивільну) та процесуально-правову (кримінально-процесуальну).
Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом із кримінальною справою (ст. 28 КПК). Прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права.
Предметом цивільного позову у кримінальній справі є вимога про відшкодування шкоди, завданої злочином, а також витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину. Фізичні та юридичні особи, які постраждали внаслідок злочину, вправі пред'явити цивільний позов у кримінальній справі про відшкодування: прямої безпосередньої майнової шкоди, завданої злочином; не- одержаних унаслідок учинення злочину прибутків; витрат на відновлення здоров'я потерпілого; витрат на поховання потерпілого в разі його смерті та виплати на утримання непрацездатних членів його сім'ї-
Ураховуючи положення постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відшкодуванню в кримінальній справі підлягає як майнова, так і моральна шкода, хоча ст. 28 КПК закріплює можливість відшкодування лише матеріальної шкоди.
У кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування і соціального захисту населення, підприємств, установ чи організацій, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства (п. 5 постанови Пленуму Верхового Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31.03.89 p.).
Підставами цивільного позову у кримінальній справі є: подія злочину, яким завдано шкоду; наявність шкоди, заподіяної особі; причинно-наслідковий зв'язок між подією злочину та шкодою, питання про відшкодування якої ставиться; вина заподіювача шкоди.
Цивільний позов може бути пред'явлено до: обвинуваченого; осіб, які несуть цивільно-правову відповідальність за його дії. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини (ст. 1190 ЦК). Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду (ст. 1182 ЦК). У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини (ст. 1179 ЦК). Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків (ч. 1 ст. 1172 ЦК). Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК).
Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі. Цивільний позов може бути пред'явлено до: обвинуваченого або осіб, які несуть цивільно-правову відповідальність за його дії.
До процесуальних передумов, необхідних для порушення провадження щодо цивільного позову, належать: а) порушення кримінальної справи; б) наявність у заявника процесуальної право- та дієздатності; в) пред'явлення цивільного позову до початку судового слідства у справі; г) відсутність рішення суду, яке набрало законної сили, було винесено щодо спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з цих же підстав, або постанови про прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди сторін.
Обов'язок доказування підстав позову покладено на орган дізнання, слідчого та прокурора. Це випливає зі ст. 64 КПК України, відповідно до п. 4 якої характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння входить до предмета доказування у кримінальній справі. Цивільний позивач та його представник беруть участь у доказувані шляхом подання доказів, прийняття участі у дослідженні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків. Однак цивільний позивач зобов'язаний сприяти доказуванню підстав і розміру цивільного позову, що проявляється, зокрема, в обов'язку цивільного позивача на вимогу органу дізнання, слідчого, Прокурора та суду пред'являти всі необхідні документи, пов'язані з заявленим позовом (ч. 3 ст. 50 КПК).
При наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, або понесені витрати закладом охорони здоров'я на І стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову.
Суд першої інстанції не вправі передавати вирішення питання про розмір цивільного позову на вирішення в порядку цивільного судочинства, оскільки кримінально-процесуальним законодавством України це не передбачено (п. 3 Постанови Пленуму Верхового Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31.03.89 р.). При розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК.
При розгляді кримінальної справи суд зобов'язаний з'ясувати характер і розмір матеріальної шкоди, заподіяної злочином, наявність причинного зв'язку між учиненим і шкодою, що настала, роль і ступінь участі кожного з підсудних в її заподіянні, а також, чи відшкодовано її повністю або частково до судового розгляду справи, й у вироку дати належну оцінку зазначеним обставинам.
Постановляючи обвинувальний вирок, суд, залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому. При виправданні підсудного через недоведення його участі у вчиненні злочину або при відсутності події злочину суд відмовляє в цивільному позові. При виправданні підсудного за відсутністю в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду. Цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду також у випадку неявки цивільного позивача чи його представника у судове засідання, у випадку, якщо ним не заявлене клопотання про розгляд справи за його відсутності. У випадках, коли позов підтримує прокурор або коли позов заявлений підприємством, установою чи організацією, суд розглядає цивільний позов незалежно від явки цивільного позивача або його представника (ст. 291 КПК).
у випадках, коли шкоду заподіяно спільними діями підсудного та іншої особи, кримінальну справу щодо якої було закрито з підстав, передбачених п.п. 2-10 ст. 6, ст.ст. 7,7-2,9,10 КПК України, суд покладає на підсудного обов'язок відшкодувати матеріальну шкоду в повному розмірі і роз'яснює цивільному позивачеві право пред'явити в порядку цивільного судочинства до особи, справу щодо якої закрито, позов про відшкодування шкоди солідарно із засудженим.
Якщо матеріальну шкоду заподіяно підсудним спільно з іншою особою, справу щодо якої виділено в окреме провадження, суд покладає обов'язок по відшкодуванню шкоди у повному розмірі на підсудного. При винесенні в наступному обвинувального вироку щодо особи, справу про яку було виділено в окреме провадження, суд вправі покласти на неї обов'язок відшкодувати шкоду солідарно з раніше засудженим (п. 8 постанови Пленуму Верхового Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31.03.89 p.).
Закриття спраНи з підстав, зазначених у ст.ст. 7 і 7-1 КПК, не звільняє особу від обов'язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріальні збитки, завдані нею державним, громадським організаціям або громадянам.
Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.
Цивільний позивач і цивільний відповідач при розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків, завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у ст.ст. 7 і 7-1 КПК, звільняються від сплати державного мита.
Заходи процесуального примусу відрізняються від інших заходів державного примусу тим, що вони застосовуються в період порушення, розслідування та судового розгляду кримінальної справи і носять процесуальний характер. Вони застосовуються компетентними органами і в межах своїх повноважень відносно осіб, які беруть участь у справі, та неналежна поведінка яких може створити перешкоду для успішного ходу кримінального судочинства, застосовуються при наявності передбачених законом підстав, умов і в порядку, що гарантує їх законність та обґрунтованість.
Зовні процесуальний примус виражається у формі психологічного, фізичного чи морального впливу на поведінку суб'єкта і має своєю метою не тільки запобігання неправомірної поведінки, але і її попередження.
Заходи процесуального примусу за своєю правовою природою розподіляються на чотири групи.
71. Поняття, види та система запобіжних заходів.
Запобіжні заходи — це різновид превентивних заходів кримінально-процесуального примусу, що полягають у позбавленні волі або обмеженні свободи обвинуваченого (підозрюваного). Від усіх інших засобів процесуального примусу запобіжні заходи відрізняються низкою специфічних особливостей, і насамперед — це метою й особливими підставами та умовами їх застосування. За своєю юридичною природою запобіжні заходи застосовуються тоді, коли особа ще не визнана винною у скоєнні злочину, коли відповідно до принципу презумпції невинуватості вона вважається невинуватою. їхнє виняткове призначення — попередити можливість невиконання процесуальних обов'язків.
Діючий КПК України містить вичерпний перелік запобіжних заходів. До них належать: підписка про невиїзд; особиста порука; порука громадської організації або трудового колективу; застава; взяття під варту; нагляд командування військової частини (ст. 149 КПК). Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного. Відповідно до ст. 436 КПК, до неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених статтею 149 КПК, може застосовуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі — передача їх під нагляд адміністрації цієї установи.
Таким чином, запобіжні заходи різноманітні за своїм змістом. Одні з них у мінімальному ступені обмежують свободу обвинуваченого, створюють лише психологічні перешкоди ухилення від обов'язків, наприклад, підписка про невиїзд або порука громадської організації. Другі — частково або повністю позбавляють обвинуваченого фізичної можливості ухилитися від слідства і суду, перешкоджати встановленню об'єктивної істини, наприклад, нагляд командування військової частини стосовно військовослужбовця або взяття під варту.
Запобіжні заходи як різновид запобіжних заходів кримінально- процесуального примусу спрямовані на обмеження конституційних прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою: 1) запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду; 2) не допустити, щоб указані особи перешкоджали встановленню істини в кримінальній справі або продовжували займатися злочинною діяльністю; 3) забезпечити можливість виконання процесуальних рішень, у тому числі і вироку суду (ч. 1 ст. 148 КПК).
Запобіжні заходи застосовуються тільки до перелічених осіб. На стадії досудового розслідування запобіжні заходи, на відміну від інших заходів процесуального примусу, застосовуються, як правило, до осіб, щодо яких винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Запобіжний захід може бути застосовано і до підозрюваного, але в цьому випадку обвинувачення повинно бути пред'явлено йому не пізніше десяти діб із моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Запобіжний захід недопустимо пов'язувати з досягненням другої мети (наприклад, з метою охорони вказаних суб'єктів від фізичної розправи з боку зацікавлених осіб, або щоб отримати від підозрюваного певні показання відносно його причетності до злочину чи викрити в скоєнні злочинів інших осіб, чи як покарання за злочин, в скоєнні якого підозрюється особа й ін.).
Підставами застосування запобіжних заходів є: 1) наявність доказів скоєння особою, відносно якої вони застосовуються, кримінального діяння; 2) наявність достатніх даних уважати, що ця особа може ухилитися від дізнання, слідства або суду, чи буде перешкоджати встановленню істини в кримінальній справі або може скоїти інший злочин, або не буде виконувати процесуальні рішення (ч. 2 ст. 148 КПК).
Закон не зобов'язує обирати запобіжний захід кожному обвинуваченому (підозрюваному). Якщо відсутні підстави, то він не застосовується, а в обвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про явку за викликом особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора чи суду (ч. З ст. 148 КПК). Коли йде мова про підстави, які враховуються для прийняття правильного рішення щодо обрання запобіжного заходу, то окрім них додатково слід брати до уваги й інші обставини та умови, які стосуються обвинуваченого, тобто поряд із підставами, що названі в ст. 148 КПК до уваги слід брати обставини, що перелічені в ст. 160 КПК. Це: тяжкість злочину, в якому підозрюється чи обвинувачується особа; вік (наприклад, неповнолітній або літнього віку); стан здоров'я, наявність інвалідності, вагітність, що підтверджені відповідними медичними документами або висновками; сімейний стан; матеральний стан; вид діяльності, наявність місця проживання й інші обставини, що його характеризують. Перелік обставин, які враховуються при обранні запобіжного заходу, не є вичерпним. До інших обставин належать: дані щодо працездатності; наявність місця роботи і житла за місцем провадження досудового слідства і судового розгляду; наявність поранень, отриманих при виконанні службового чи суспільно обов'язку, державних нагород, почесних звань, наявність або відсутність судимості, строк відбування покарання в місцях позбавлена, волі, скільки часу після звільнення знаходиться на волі; відомості, що характеризують його як члена суспільства (за місцем проживання, роботи); епізоди його біографії (наприклад, участь у бойових діях при виконанні інтернаціонального обов'язку або в складі миротворчих сил ООН), соціальні зв'язки (наприклад, зв'язки з антигромадськими елементами), спосіб життя (наприклад, зловживання алкогольними напоями або наркотичними речовинами) та ін.
Суть затримання підозрюваного у вчиненні злочину полягає і тому, що ця особа на короткий термін (3 доби) поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового утримання, гауптвахту) і, таким чином, позбавляється волі.
Затримання підозрюваного в кримінально-процесуальному порядку слід відрізняти від фізичного затримання, адміністративного, тобто не пов'язаних із перевіркою причетності особи до вчинення зло- чину.
Затримання особи в кримінально-процесуальному порядку допускається у тому випадку, якщо вона підозрюється в скоєнні злочину, зі який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.
Кримінально-процесуальний закон визначає підстави й умови, при яких може бути проведено затримання запідозрюваної особи. Згідно зі ст. 106 КПК, орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану в учиненні злочину, лише при наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; 2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин; 3) коли на підозрювано му або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано, або коли не встановлено особу підозрюваного.
Відповідно до ч. 3 ст. 106 КПК орган дізнання зобов'язаний в протоколі відзначити мотиви затримання. Під ним треба розуміти конкретні цілі, якими зумовлюється необхідність затримання особи, підозрюється у вчиненні злочину. Мотиви як підставу затримання треба аргументувати доказами.
Порядок затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, процедура оскарження затримання, його продовження, а також інші
процесуальні особливості цієї дії, регламентуються ч.ч. 3-11 ст. 106 КПК, а також ст.ст. 106-1,115,165-2 КПК і Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.
У кожному випадку затримання особи, підозрюваної в скоєнні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, часу, року, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу з роз'ясненням підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК, його прав, у тому числі і права мати побачення з захисником з моменту затримання. Протокол затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим.
Копія протоколу з переліком прав і обов'язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надаються матеріали, що послужили підставою для затримання.
Про затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, орган дізнання негайно сповіщає одного з його родичів. У випадку затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним службових обов'язків негайно повідомляється також і відповідному розвідувальному органу (ч. 5 ст. 106 КПК).
Протягом 72 годин після затримання орган дізнання, а також і слідчий:
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин, за винятком випадків, передбачених ч. 8 ст. 165-2 КПК, тобто тоді, коли суддя вправі продовжити затримання до десяти або п'ятнадцяти діб з метою додаткового вивчення даних про особу затриманого та з'ясування інших обставин. Якщо у встановлений законом строк затримання постанови судді щодо застосування затриманому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанови про звільнення затриманого не надійшло в установу попереднього ув'язнення, начальник цієї установи звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі або органам, які здійснювали затримання.
74. Підстави, порядок застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Продовження строків тримання під вартою.
Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад трьох років. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано й у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК). Це може мати місце при наявності таких обставин, як, наприклад: скоєння злочину рецидивістом (про поняття рецидиву злочину див. ст. 34 КК); підозрюваний або
обвинувачений не мають постійного чи тимчасового місця проживання; його особа не встановлена; ним порушений раніше обраний запобіжний захід та ін.
Головними установами для утримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори (СІЗО) Державного Департаменту з питань виконання покарань. В окремих випадках які визначаються необхідністю в проведенні слідчих дій, взяті під варту можуть перебувати в ізоляторах тимчасового утримання або на гауптвахтах. Якщо особи, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі або в дисциплінарному батальйоні, притягуються до кримінальної відповідальності за скоєння іншого злочину і щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою, то вони за рішенням суду можуть перебувати в штрафному ізоляторі (ШІЗО) ВК або щодо неповнолітніх у дисциплінарному ізоляторі ВК.
Згідно зі ст. 156 КПК максимальний строк тримання обвинуваченого під вартою на стадії досудового розслідування — 18 місяців, при І цьому основним строком вважається два місяці. Він може бути продовжений: до чотирьох місяців — за поданням, погодженим із прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу; до дев'яти місяців — за поданням, погодженим із заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду; до вісімнадцяти місяців за поданням, погодженим із Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.
У випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у ці строки закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.
Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, — з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеної з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.
Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду. У разі відкликання справи із суду прокурором перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.
Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред'явлені обвинуваченому, взятому під варту, та йогозахисникові не пізніше як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою. Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено обвинуваченому та його захисникові з порушенням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, то після його закінчення обвинувачений підлягає негайному звільненню. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено обвинуваченому та його захисникові з додержанням цього терміну, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Коли у справі беруть участь кілька обвинувачених, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них строку, передбаченого ч.6 ст. 156 КПК, виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено стосовно того обвинуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо не відпала необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і відсутні підстави для обрання іншого запобіжного заходу.
При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених ч. 2 ст. 156.
Відповідно до ч. 4 ст. 156 КПК строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту фактичного затримання особи в порядку ст.ст. 106, 115 КПК, а якщо таке не мало місця — з моменту фактичної реалізації постанови судді про взяття під варту. В строк тримання включається також час: а) перебування особи на стаціонарному обстеженні в психіатричній або іншій медичній установі; б) протягом якого особа утримувалася на території держави згідно з запитом про надання правової допомоги або про видачу (екстрадицію) її Україні. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також при приєднаній до неї або виділеної з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення, строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше. Закінчується строк у день надходження справи до суду. У випадку відкликання справи з суду прокурором перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи прокурору (ч. 5 ст. 156 КПК).
У стадії досудового розслідування всі запобіжні заходи, що не пов'язані з триманням під вартою, обирає, як правило, орган дізнання, слідчий, прокурор і, у виняткових випадках, суд(ч. 6 ст. 165 КПК).
При наявності підстав і відповідних умов для обрання як запобіжний захід тримання під вартою орган дізнання, слідчий за згодою прокурора, вносить подання до суду за місцем проведення досудового слідства. Подібне подання має право внести і сам прокурор (ч. 2 ст. 165-2 КПК).
В поданні до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою повинно бути вказано: прізвище, ім'я, та по батькові обвинуваченого (підозрюваного), час і місце його народження дані про скоєний злочин і його кваліфікація згідно з КК.
Питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вирішується суддею місцевого суду. Воно повинно бути вирішено протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного або обвинуваченого. Якщо в поданні ставиться питання про тримання під вартою особи, яка перебуває на волі, то суддя має право своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставити його до суду під вартою. Затримання у цьому випадку не може продовжуватися більше 72 години, а у випадку, коли особа знаходиться за межами населеного пункту, в якому діє суд, — не більше 48 годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт (ч.ч. 3,4 ст. 165-2 КПК).
Розглядаючи подання органу дізнання, слідчого, прокурора щодо необхідності застосування тримання під вартою, суддя досліджує матеріали, які підтверджують законність і обґрунтованість обрання даного запобіжного заходу. Матеріали кримінальної справи представляються для вивчення суддею безпосередньо особою, в провадженні якої знаходиться справа, або прокурором.
Під законністю обрання такого запобіжного заходу слід розуміти дотримання всіх норм кримінально-процесуального законодавства, які регламентують потреби його обрання. Для того щоб упевнитися в законності подання слідчого, органу дізнання про необхідність взяття особи під варту, судця повинен установити: чи порушена кримінальна справа в порядку, який встановлено чинним законодавством і стосовно даної особи, чи пред'явлено йому обвинувачення; чи дотримані строки пред'явлення обвинувачення у випадку його затримання; чи вручені обвинуваченому (підозрюваному) копії документів, на отримання яких він має право; чи одержана згода прокурора; чи передбачено статтею, у якій пред'явлено обвинувачення покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше трьох років; чи досяг обвинувачений на момент скоєння суспільно небезпечного діяння віку, з якого настає кримінальна відповідальність; чи мається рішення правомочного органу щодо згоди притягнення до кримінальної відповідальності й арешту осіб, які користуються статусом недоторканності; чи маються інші обставини, які з урахуванням наданих матеріалів і конкретних заяв та клопотань, суддя вважає за необхідне з'ясувати.
У судовому засіданні має право брати участь прокурор, слідчий, дізнавач, захисник. Неявка сторін без поважних причин, своєчасно оповіщених про час судового засідання, не є перешкодою для розгляду подання, за винятком випадків неявки обвинуваченого, підозрюваного.
Після вивчення подання і матеріалів кримінальної справи, заслуховування пояснень підозрюваного або обвинуваченого, у разі необхідності — слідчого, думки прокурора, захисника, суддя виносить постанову про відмову або про обрання запобіжного заходу. Відмовивши в його обранні, суд вправі за власною ініціативою обрати інший запобіжний захід (ч. б ст. 165-2 КПК). У постанові повинно бути відзначено, хто з осіб не з'явився в судове засідання, в якому порядку вони опитувалися, сутність пояснень та пропозицій. В резолютивній частині постанови формулюється рішення судді, а також визначається орган або посадова особа, яка буде забезпечувати контроль за виконанням постанови.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція, але її подача не зупиняє виконання постанови судді (ч. 7 ст. 165-2 КПК).
Відповідно до ч. 8 ст. 165-3 КПК, якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про його особу чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення, то суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У випадку коли така необхідність виникає при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, то суддя вправі відкласти розгляд на строк до десяти діб і застосувати заходи, які дозволяють забезпечити на цей строк її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.
Закон (ст. 165-3 КПК) визначає порядок продовження строків тримання під вартою, зокрема вказується, що при відсутності підстав для зміни запобіжного заходу або у випадку неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за згодою з відповідним прокурором або сам прокурор звертається в суд з поданням про продовження строків тримання під вартою. У поданні вказуються причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин учинено особою, яка тримається під вартою, і обґрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.
Відповідно до названої статті мотивоване подання слідчого, погоджене з прокурором, направляється до суду не пізніше як за п'ять діб до закінчення строку тримання під вартою при продовженні його до чотирьох місяців, не пізніше двадцяти діб — при продовженні строку до вісімнадцяти місяців.
Суддя розглядає подання в судовому засіданні, при необхідності опитує обвинуваченого, особу, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився.
При розгляді подання щодо необхідності продовжити строк тримання під вартою суддя досліджує надані йому матеріали на предмет законності і обґрунтованості застосування даного запобіжного заходу. Крім того, необхідно з'ясувати конкретні причини тривалого строку досудового слідства і тримання особи під вартою, чи не допущена тяганина, інші обставини, які впливають на невиправдано тривале тримання особи під вартою, чи не з'явилися на момент розгляду подання причини, які дозволяють скасувати тримання під вартою і обрати інший, передбачений законом, запобіжний захід, чи дотриманні вимоги ст.ст. 156, 165-2 КПК, зокрема, чи належний прокурор дав згоду на продовження строку, чи не перевищив він своїх повноважень, чи не порушений строк тримання особи під вартою.
Залежно від дослідження вказаних вище обставин суддя виносить мотивовану постанову про продовження строку або відмовляє в його продовженні.
Згідно з ч. 4 ст. 165-2 КПК оскарженню підлягають тільки рішення місцевого суду щодо продовження строку тримання під вартою або
про відмову в його продовженні. Апеляція може бути подана прокурором, обвинуваченим, його захисником або законним представником протягом трьох діб з дня винесення постанови. Подання апеляції не зупиняє рішення суду.
Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України відносно рішення щодо продовження строків тримання під вартою або відмова в цьому оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено і подання прокурора.
75. Підписка про невиїзд.
Підписка про невиїзд (ст. 151 КПК) полягає в накладенні на підозрюваного, обвинуваченого або підсудного обов'язку не відлучатися з зареєстрованого місця проживання чи перебування або з місця тимчасового знаходження без дозволу органу дізнання, слідчого, суду і застосовується в тих випадках, коли для попередження можливості вказаних осіб сховатися від слідства або суду немає необхідності брати його під варту.
Підписка про невиїзд обмежує передбачені ст. 38 Конституції України права особи переміщатися, вибору місця проживання і право вільно залишати територію України. Тим самим вона відрізняється від зобов'язання з'являтися за викликом і повідомляти про зміну місця свого мешкання, яке не містить указаних обмежень і саме тому не є запобіжним заходом. Підписка про невиїзд неприпустима щодо осіб які не мають постійного чи тимчасового місця проживання.
Під зареєстрованим місцем проживання слід розуміти житловий будинок, квартиру, службове житло, спеціалізовані будинки (гуртожитки, готелі, спеціальний будинок для одиноких престарілих, будинки-інтернати для інвалідів тощо), а також інше житло, в якому громадянин проживає за договором найму (піднайму), оренди чи з інших підстав, які визначаються чинним законодавством України, якщо особа має державну реєстрацію за відповідною адресою.
Місце тимчасового знаходження — це місце, де особа перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, лікуванням, відпусткою, навчанням тощо. Це готелі, санаторії, будинки відпочинку, лікарні і їм подібні поміщення.
Відсутність обвинуваченого (підозрюваного) протягом тривалого часу за адресою, що вказана в підписці, без повідомлення про причини цього відповідному органу, розцінюється як порушення підписки. Тимчасове переміщення особи із одного району в другий в межах одного міста, яке має районний поділ, порушенням підписки не вважається. Дозвіл на постійний чи тимчасовий виїзд з місця проживання чи відмова в цьому оформляється мотивованою постановою (ухвалою).
Обрання підписки про невиїзд оформляється двома процесуальними документами: постановою (ухвалою, вироком) про застосування цього запобіжного заходу і самою підпискою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого про невиїзд без відповідного дозволу з зареєстрованого місця проживання чи перебування або з місця тимчасового знаходження.
У самій підписці про невиїзд вказується: місце і дата її обрання, прізвище, ім'я та по батькові, адреса обвинуваченого, підозрюваного, підсудного та наслідки її порушення. Зокрема, там повинно бути попередження особи, що у випадку порушення підписки до неї може бути застосований більш суворий запобіжний захід (взяття під варту). Цей документ підписується названими особами та посадовою особою, що відібрала підписку.
76. Особиста порука.
Особиста порука полягає у відібранні від осіб, які заслуговують довіри, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку і явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Число поручителів не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладено грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч.ч. 1, 2 ст. 152 КПК).
Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довіри органів досудового слідства і суду, тобто повнолітні громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесним ставленням до праці і виконанням громадських обов'язків, мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і реально в змозі забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом указаних органів. При необхідності органи досудового слідства і суд можуть затребувати характеристики та довідки, в яких містяться основні відомості про поручителів. Ці документи додаються до справи.
Особиста порука застосовується тільки за клопотанням чи добровільною згодою поручителів. Громадяни, а їх повинно бути не менше двох, які виявили бажання взяти на себе відповідні зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву в органи, в провадженні яких знаходиться справа. Останні після перевірки даних про особу поручителів і їх взаємин з обвинуваченим вирішують питання щодо можливості обрання цього запобіжного заходу, яке оформляється постановою (ухвалою), що доводиться до відома обвинуваченого, і зобов'язанням про особисту поруку. Поручителям, після засвідчення їх особи, повідомляється суть справи (тобто про характер злочину, ролі обвинуваченого в його скоєнні, юридична кваліфікація, можлива міра покарання й ін.), попереджається про відповідальність, яка передбачена ч. 2 ст. 152 КПК, і від них відбирається сумісне зобов'язання про особисту поруку. В ньому вказуються: місце і дата його відібрання, прізвище, ім'я та по батькові й адреса поручителів, дані про документи, які пред'явлені ними, щоб засвідчити свою особу, зміст самого зобов'язання, відповідно до ч. 1 ст. 152 КПК. Зобов'язання підписують поручителі і особа, яка його відібрала.
Якщо поручитель або всі поручителі пересвідчаться в тому, що вони не в змозі гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку в органи дізнання, до слідчого, в суд, то вони повинні негайно заявити про відмову від узятої поруки. При своєчасному повідомленні про відмову від поруки з поручителя знімається відповідальність за неналежну поведінку і неявку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим, при необхідності і наявності для цього підстав, — більш суворим запобіжним заходом.
Якщо обвинувачений ухилиться від явки в слідчі органи або суд, особа, що проводить дізнання або слідчий складають про це протокол
і приєднують його до кримінальної справи (ст. 153 КПК). Факт неявки підсудного до суду фіксується в протоколі судового засідання. Особа що провадить дізнання, і слідчий повинні також вияснити, чи немає поважних причин неявки обвинуваченого за викликом, ознайомити поручителів із протоколом, відібрати у них пояснення чи допитати їх щодо причин невиконання прийнятих на себе зобов'язань.
Відповідно до ч. 2 ст. 152 і ст. 153 КПК поручителі несуть майнову відповідальність лише в разі невиконання зобов'язань забезпечити явку обвинуваченого в органи досудового слідства і суду.
Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується: а) судом, якому підсудна дана справа, в судовому засіданні одночасно з розглядом справи, по якій поручитель не забезпечив явку обвинуваченого; б) місцевим судом у судовому засіданні; якщо справа не направляється до суду, оскільки вона призупинена. В обох випадках в судове засідання викликається поручитель для дачі пояснень, які заносяться до протоколу судового засідання.
Рішення суду щодо питання про грошове стягнення з поручителя оформляється постановою (ухвалою), яке виноситься в нарадчій кімнаті і підлягає оголошенню. Вказуючи розмір грошового стягнення, суд повинен урахувати посаду, майновий стан та ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг досудового слідства і судового розгляду. Поручитель має право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку (ст. 347 КПК). Виконання рішення суду про грошове стягнення здійснюється на загальних.підставах.
77. Порука громадської організації або трудового колективу.
Порука громадської організації або трудового колективу полягає в постанові зборів громадської організації чи трудового колективу підприємства, установи, організації, КСП, цеху, бригади рішення про те, що дана організація або колектив ручаються за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого або в суд. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, що пред'явлене особі, яка передається на поруки (ст. 154 КПК).
Громадська порука може бути обрана як запобіжний захід тільки в тому випадку, коли рішення про те, що дана організація або колектив ручаються за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, було прийняте уповноваженими зборами, а не керівником організації, трудового колективу. Це рішення у вигляді протоколу зборів повинно бути приєднане до матеріалів справи. Ставити питання про поруку громадської організації або трудового колективу можуть їхні керівники, окремі члени організації або колективу, сам обвинувачений, його родичі або захисник, а також органи дізнання, слідчий, прокурор або суд. На виконання вимог ч. 2 ст. 154 КПК орган, який застосовує даний запобіжний захід, повинен проінформувати збори про суть справи.
Якщо обвинувачений вибуває з організації або колективу чи станеться так, що вони не в змозі забезпечити належну поведінку і своєчасну явку за викликом, то організація або колектив зобов'язані від- мовитися від поруки і повідомити про це орган, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання
до обвинуваченого іншого запобіжного заходу. Треба сказати і про те, що порука громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід слід відрізняти від передачі на поруки громадській організації або трудового колективу для перевиховання чи виправлення, яке є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності (ст. 10 КПК).
Нагляд командування військової частини за підозрюваним або обвинуваченим, які є військовослужбовцями Збройних Сил України, полягає в прийнятті заходів з метою забезпечення належної поведінки і явки вказаних осіб за викликом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командуванню військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний запобіжний захід. Про встановлення нагляду командування військової частини в письмовій формі повідомляє орган, який обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).
Нагляд командування військової частини як запобіжний захід може застосовуватися лише до військовослужбовців, що знаходяться на казарменому стані, як правило, військовослужбовців строкової служби або контрактників. Командування зобов'язано забезпечити не тільки явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом, але і їх належну поведінку. Військовослужбовець, до якого застосований указаний запобіжний захід, постійно знаходиться під наглядом свого безпосереднього начальника, лишається на час слідства і суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не направляється на роботи поза частиною в одиночному порядку.
При обранні запобіжного заходу згоди командування військової частини не потрібно, але для того, щоб воно могло правильно визначити, які заходи щодо здійснення нагляду необхідно застосовувати, слідчий і суддя повинні в усній формі повідомити командування про характер обвинувачення, яке пред'явлено військовослужбовцю, про що робиться позначка на постанові, вироку, ухвалі про обрання запобіжного заходу. Таке повідомлення може бути зроблено і в письмовій формі, а також шляхом направлення копії постанови, ухвали, вироку.
Питання про відповідальність командування військової частини за невиконання зобов'язань із нагляду вирішується в кожному конкретному випадку виходячи з положень статутів Збройних Сил України.
Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними або юридичними особами грошей або передачі ними інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язань не відлучатися з місця зареєстрованого проживання чи перебування або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і до суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.
За змістом ст. 154-1 КПК застосування або незастосування застави повністю залежить від розсуду особи чи органу, які ведуть кримінальну справу. Вонн вирішують питання в кожному конкретному випадку і застосовують заставу тоді, коли е підстави вважати, що більш м'які запобіжні заходи не зможуть забезпечити належну поведінку особи яка притягується до кримінальної відповідальності, і виконання нею процесуальних обов'язків, а для взяття під варту немає підстав або обирати її недоцільно (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 26.03.99 р. «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу»).
Клопотання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхніх законних представників або захисника, прокурора про застосування застави, а також інших осіб, які мають право внести заставу, розглядаються в порядку і строки, які передбачені КПК. Залежно від конкретних обставин справи задоволення клопотання може здійснюватися шляхом прийняття однією або кількома мотивованими постановами (ухвалами). Зокрема, правомірним є винесення постанови (ухвали) щодо визначення розміру застави, про обрання останньої як запобіжного заходу при умові внесення в певний строк її предмета, про звільнення особи з-під варти у зв'язку з внесенням до того певної застави й ін. З метою забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного в постанові (ухвалі) можуть бути визначені вимоги до нього, які випливають зі змісту ч. 1 ст. 148 КПК, а також взяті ним на себе зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 154-1 КПК.
Прийняття застави повинно бути належним чином оформлене окремим протоколом або зазначено в протоколі судового засідання. До протоколу приєднуються розписки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз'яснення їм змісту ч. 3 ст. 154-1 КПК, квитанція або інший документ про внесення на депозит органу досудового розслідування або суду предмета застави й інші документи (зокрема про вартість матеріальних цінностей, які передані як застава).
Заставу може внести і сам підозрюваний, обвинувачений, підсудний або за нього інші фізичні чи юридичні особи (заставодавці). Особі, яка вносить заставу, роз'яснюються права, обов'язки і наслідки їх невиконання. Якщо застава вноситься не підозрюваним, обвинуваченим або підсудним, а іншою особою, то в протоколі повинні фіксуватися дані про нього: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження,
місце проживання чи перебування. У випадку, коли заставодавцем є юридична особа, то відзначається його найменування, місце знаходження, необхідні банківські реквізити, а також дані щодо його представника і документ, яким підтверджується повноваження останнього. У цьому випадку до протоколу повинні приєднуватися документи щодо правомірності виділення підприємством чи організацією відповідної суми для використання її як застави.
Від державних підприємств, установ, організацій застава не приймається.
Заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії особи, за яку внесена застава. Покладення на заставодавця інших обов'язків (наприклад, забезпечити належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного) законом не передбачено (крім обов'язку забезпечити явку цієї особи до суду у випадку, передбаченому ч. 5 ст. 154-1, КПК, тобто у випадку відмови заставодавця від узятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави). Предметом застави можуть бути гроші або інші матеріальні цінності, будь-яке майно, що знаходиться в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності і може бути ним відчужено. Приймаючи як заставу майно, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд повинні визначитися з такими питаннями: чи є підозрюваний, обвинувачений, підсудний або заставодавець власником майна; яка вартість останнього; чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спори при вирішенні питання при його зверненні в доход держави або на користь цивільного позивача (п. 5 цієї ж постанови).
Як застава може передаватися лише майно, що знаходиться у власності особи, яка вносить заставу. Якщо майно є спільною власністю кількох осіб, то передати його як заставу вправі лише всі власники разом або ж один з них за згодою решти. Якщо законом передбачено, що право власності на дане майно (квартири, будинки, автомобілі й ін.) повинно підтверджуватися в спеціальному порядку або спеціальними документами, то цей порядок повинен бути дотриманий, а відповідні документи додані до справи.
Про прийняття такого майна як заставу повідомляються відповідні органи (нотаріальні контори, бюро технічної інвентаризації, органи обліку автотранспорту й ін. (п. 6 цієї ж постанови).
Вартість матеріальних цінностей, що передається під заставу, не повинна бути меншою розміру останнього, який визначено постановою (ухвалою) щодо застосування цього запобіжного заходу. У випадку необхідності до визначення вартості майна може запрошуватися спеціаліст або експерт, а витрати щодо оцінювання предмета застави покладаються на заставодавця.
Гроші або інші матеріальні цінності, які приєднані до справи як речові докази або на які накладено арешт, не можуть бути предметом застави. Закон не вимагає нотаріального засвідчення передачі предмета застави.
Визначаючи в кожному конкретному випадку розмір застави, орган або посадова особа, які вирішують це питання, виходять із тих положень, які містяться в ч. 2 ст. 154-1 КПК і враховують обставини справи та дані про особу обвинуваченого, зокрема його сімейний та майновий стан. Навіть за наявності якихось виняткових обставин розмір застави не може бути меншим застави, що вказана в законі. У зв'язку з цим розмір застави згідно з чинним законодавством (ч. 2 ст. 154-1 КПК) не може бути меншим: а) щодо особи, обвинуваченої в скоєнні тяжкого або особливо тяжкого злочину — 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) щодо раніше судимої особи — 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; в) щодо інших осіб — 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, обґрунтованого достатніми доказами, тобто такими, на які посилаються цивільний позивач і які маються в справі. В той же час розмір цивільного позову про відшкодування моральної шкоди, матеріальних вимог потерпілого, не пов'язаних зі скоєнням щодо нього злочину, судових витрат і т.п., на розмір застави не впливає.
Відповідно до ч. 6 ст. 154-1 КПК, порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним взятих на себе зобов'язань тягне за собою звернення застави в доход держави. Це питання вирішується як у судовому засіданні при розгляді справи щодо підсудного (вироком, адо його постановлення — постановою або ухвалою), так і в іншому судовому засіданні. Вирішення цього питання органом дізнання, слідчим, прокурором законом не передбачено.
У випадках, коли застава скасовується або змінюється, то питання про повернення застави вирішуються органом або посадовою особою її які прийняли рішення про скасування чи зміну запобіжного заходу. Повернення застави доцільно оформити протоколом, який додається до справи.
Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за мотивованою постановою судді або ухвалою суду. Інші запобіжні заходи застосовуються за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду. Заміна одного запобіжного заходу іншим або його скасування здійснюється названими органами чи посадовими особами з дотриманням вимог, передбачених ч. 1 ст. 165 КПК.
У разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку, та в інших випадках звільнення особи з-під варти на стадії досудового розлідування здійснюється на підставі постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять досудове розслідування у справі, або прокурора, про що вони негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення з-під варти у кримінальних справах, що знаходяться в судовому провадженні, здійснюється лише за рішенням судді або суду.
Запобіжний захід скасовується тоді, коли в ньому відпадає необхідність або заміняється на більш суворий або більш м'який. Скасування і зміна запобіжного заходу може бути здійснено на тій же стадії, де він був застосований або на наступних стадіях. Запобіжний захід скасовується також при закритті кримінальної справи, при звільненні від кримінальної відповідальності, при постанові виправдувального вироку або обвинувального вироку зі звільненням від покарання та його відбування. Запобіжний захід повинен бути скасований щодо підозрюваного, якщо протягом десяти діб йому не було пред'явлено обвинувачення (ч. 4 ст. 148 КПК).
Прокурор вправі змінити або скасувати будь-який запобіжний захід по кожній кримінальній справі, що знаходиться як у його провадженні, так і в провадженні органу дізнання і досудового слідства, за діяльністю яких він здійснює нагляд.
Запобіжний захід змінюється на більш суворий у випадку, коли обвинувачений поводить себе неналежним чином, а також у випадку. якщо обвинувачення змінено на більш тяжке, а злочин підпадає під перелік ч.ч. 3, 4, 6 ст. 12 КК. На більш м'який запобіжний захід здійснюється якщо обвинувачення змінюється на менш тяжке або ступінь вірогідності неналежної поведінки обвинуваченого (підозрюваного) стає незначним.
Закон не містить будь-яких обмежень зміни запобіжного заходу на більш або менш суворий при поверненні справи на додаткове розслідування. Це може зробити суд або суддя, чи особа, яка здійснює дізнання. слідчий, прокурор.
Змінюють (скасовують) запобіжні заходи ті ж самі посадові особи (органи), які наділені правом їх обирати. Скасування (зміна) дізнавачем або слідчим запобіжного заходу, що обраний за письмовою вказівкою прокурора, допустимі лише з санкції цього ж або вищестоящого прокурора.
Згідно зі ст. 165-1 КПК про застосування, скасування або зміни запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. У постанові (ухвалі) щодо застосування або зміни запобіжного заходу вказуються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження особи, щодо якої застосовується або змінюється запобіжний захід, скоєний ним злочин, відповідна стаття КК України, обраний запобіжний захід і підстави для його застосування або зміни, а також указується особа або орган, який зобов'язаний здійснювати контроль за виконанням постанови (ухвали). У постанові (ухвалі) про скасування запобіжного заходу повинні бути названі підстави для його скасування.
Постанова або ухвала негайно оголошуються під розписку особі, відносно якої вона винесена. Одночасно з цим особі роз'яснюються порядок і строки оскарження постанови або ухвали.
Рішення про скасування або зміну запобіжного заходу може викладатися в самостійному процесуальному документі або включатися в постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, у вирок тощо, тобто в документи, які визначають подальший напрямок справи чи закінчення (зупинення — ст. 206 КПК) провадження по ній.
Постанова (ухвала), вирок, або виписка з нього про скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту в той же день направляється адміністрації відповідного місця попереднього ув'язнення для негайного виконання після їх отримання.
При обранні запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою, особі під розписку: а) повинно бути роз'яснено, в чому суть обраного запобіжного заходу і характер обов'язків, що накладаються на неї у зв'язку з застосуванням певного запобіжного заходу; б) особа попереджається про можливі наслідки неналежного виконання обов'язків у вигляді обрання більш суворого запобіжного заходу, аж до взяття під варту.
2