Методичні вказівки до вивчення дисципліни Історія України

Работа добавлена на сайт samzan.net:

PAGE  21

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„ПРИДНІПРОВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ”

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА

 

Методичні  вказівки до вивчення дисципліни

„Історія України”

для студентів технічних спеціальностей

Частина І

Дніпропетровськ

2011

Методичні  вказівки до вивчення дисципліни „Історія України” для студентів технічних спеціальностей. Частина І. / Укладачі: Г.Г.Кривчик,  С.Г.Руденко, С.П.Волкова,   – Дніпропетровськ: ПДПБА, 2011. –  55 с.   

Методичні вказівки розраховані на студентів технічних спеціальностей. Написані стисло, доступною мовою, не місять фактів, які, на думку авторів,  не є обов’язковими для вивчення. Ретельно відібрані хронологічні дані, знання яких допоможе студентам предметно засвоїти історичний матеріал.  Автори також прагнули показати різні, часом протилежні судження  щодо деяких історичних  подій, формуючи у студентів думку про складність наукового історичного пошуку.   

Укладачі: Г.Г. Кривчик, доктор історичних наук, професор, завідувач             кафедри українознавства ПДАБА;  

С.Г. Руденко, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства ПДАБА;

С.П. Волкова, асистент кафедри українознавства ПДАБА.

Відповідальний за випуск:  Г.Г. Кривчик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства ПДАБА.  

 

 

Рецензенти:

В.М. Калашников, доктор історичних наук, професор кафедри права Дніпропетровського національного університету;

В.В. Білополий,  кандидат історичних наук, доцент завідувач кафедри філософії та політології ПДАБА,

 

                                                               Затверджено на засіданні                          кафедри українознавства,

                                                               Протокол №3 від 1.11.2011

                                                              Затверджено на засіданні

                                                              методичної ради ПДАБА                                                  

                                                              Протокол № 2 (76) від 07.11.11

Зміст

І. Стародавні народи й держави на території сучасної України

   у II тис. до н.е. – IХ ст. н.е. ....................................................................4

   1.1. Арії (індоєвропейці) та інші стародавні народи у Східній

          Європі .................................................................................................4

   1.2. Античні держави у Північному Причорномор’ї та Криму ............5

   1.3. Тюркська державність на території сучасної України ...................6

   1.4. Слов’яни в давні часи ........................................................................9

ІІ. Київська Русь ..........................................................................................11

    2.1. Утворення й становлення Давньоруської держави  .......................12

    2.2. Піднесення Києва. Володимир Великий. Ярослав Мудрий ..........15 

    2.3. Занепад Київської Русі. Початок феодальної роздрібненості .......18

    2.4. Формування давньоруської народності ...........................................20

ІІІ. Галицько- Волинська держава ...........................................................22

    3.1. Піднесення Галицьких земель. Ярослав Осмомисл.........................22

    3.2. Утворення і становлення Галицько–Волинського князівства .......23

    3.3. Князь Данило Галицький і його боротьба проти монголо–  

           татарської  навали................................................................................24

     3.4. Правління Романовичів. Занепад галицько–волинських

           земель ...................................................................................................25

ІV. Україна під владою Литви та Польщі. Українське козацтво.

     Запорозька Січ .........................................................................................27

    4. 1. Розчленування українських земель та включення їх до складу  

інших держав..........................................................................................28

    4. 2. Перехід українських земель під владу Литви та Польщі ...............29

   4. 3.  Формування українського народу та козацтва ................................33

    4. 4. Запорозька Січ, її устрій та військово-політична організація ........36

    4. 5. Петро   Сагайдачний і створення козацького війська .....................38

V. Українська національна революція (Визвольна війна)

    середини XVII ст. ........................................................................................42

    5.1. Причини, передумови і характер

           Національної революції ..........................................................42

    5.2. Воєнні події 1648–1654 рр.......................................................45

     5.3. Українсько–московський договір 1654 р..........................................47

     5.4. Утворення Української гетьманської держави ................................48

Хронологічна таблиця...................................................................................51

Література .......................................................................................................53

І.  Стародавні народи й держави на території сучасної України     у II тис. до н.е. – IХ ст. н.е.

Ключові слова: індоєвропейці(арії), угро–фіни, тюрки, слов’яни, автохтонний народ, кіммерійці, таври, скіфи, сармати, греки, міста–держави, готи, гуни, булгари, Руський каганат, воєнна демократія, віче, князь, дружина.

                 

Вирішальну роль у формуванні стародавнього  руського етносу відіграли міграційні процеси II–VII ст. У ході великого переселення народів було інтегровано чимало етнічних утворень, які в подальшому лягли в основу багатьох сучасних народів.  Руські  – не  виняток у цьому процесі. Вони прямі етно-культурні спадкоємці давньоіранських (скіфи, сармати), давньотюркських (гуни, булгари), угро-фінських (мурома, меря, чудь, мордва) і давньослов’янських (склавіни, анти) етнічних груп.

      

          1.1.Арії (індоєвропейці) та інші стародавні народи у Східній Європі

        

У той час, коли людство перейшло до вживання бронзи (II тис. до н.е.), воно вже поділялося на великі культурні спільноти – мовні групи. Серед них назвемо ті, з якими  більшою  чи меншою мірою пов’язана історія нашої країни: індоєвропейці (арії), угро-фіни, тюрки.

       Як вважає більшість українських учених, саме Україна стала прабатьківщиною стародавніх індоєвропейців (аріїв). Звідси, від краю льодового панцира вони великими потоками протягом тисячоліть рухалися по планеті – дійшли до Середньої Азії, Тибету, Індії, Ірану. Вони передавали місцевим тубільним народам свою культуру землеробства, мову, в тому числі писемну – санскрит. Ця мова лежить в основі мов слов’янських, германських народів, персів, таджиків, та ін.

       Прабатьківщиною угро-фінських народів була територія навколо Аральського моря. Згодом ці народи пішли на північ, поселились на захід від Уралу, на берегах Волги. А пізніше одна частина з них, мад’яри, пересуваючись на Захід, зайняла область Паннонію біля Дунаю (сучасна Угорщина), а друга частина вийшла до берегів Балтійського й Білого морів (фіни, естонці, карели).

        У ІІ–І тисячолітті до н.е. на території теперішньої України, як вважають деякі вчені, існувало три «світи». Це були три етнічно–культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями. Цими зонами були Полісся, Степ і Лісостеп. На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвропейських племен. Поряд з ними мешкали племена  угро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвитку. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські етнополітичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди зі східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром і Південною Волгою великий індоіранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

        І нарешті, землі в лісостепу між Саном на заході і Дніпром на сході, Прип’ятю на півночі і Карпатами на півдні мають доленосне значення в   України.  В часи розквіту бронзової доби тут уже мешкали споріднені між собою племена. Утворюючою силою була стихійна інтеграція більш-менш близьких племен. Ученими припускається думка, що вони були праслов’янами, предками східних та західних слов’ян.

        Отже, характерними ознаками суспільного ладу цього періоду були: значні міграції населення; посилення торгівельних зв’язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти, утворення воєнно–політичних об’єднань та союзів; зародження державності.

        1.2.  Античні держави у Північному Причорномор’ї та Криму

        

Одним з перших етнічних утворень на території, що згодом увійшла до сучасної  України, були кіммерійці (IX – перша половина VIII ст. до н.е.). Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість учених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів, що сформувалися й прийшли на ці землі пізніше. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися у долинах землеробством, в горах – скотарством, а на узбережжі – рибальством. Таври дали назву своєму   краю – Таврида (Таврія), що дійшла і до наших днів.

       Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з такими могутніми стародавніми державами, як  Урарту, Ассирія, Лідія. Контакти кіммерійців із зазначеними   країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я. Внаслідок цього Кіммерія розпалась. Вірогідно, одна частина кіммерійців поселилась у Північному Причорномор’ї або  мігрувала  на Близький Схід, друга  була асимільована скіфами. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї»   Гомера, в Біблії («Книга буття»), в «Історії»   Геродота.

     У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили політичне консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи–кочівники, царські скіфи) та осілі племена (скіфи–землероби, скіфи–орачі). У V ст. до н.е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Скіфи–орачі були пращурами слов’ян, протослов’янами, нашими далекими предками. Про це свідчать безперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться  і різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики.

          Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота в його «Історії». Скіфія фактично проіснувала десь до III ст. до н.е. Після цього була загарбана сусідніми іраномовними сарматськими племенами. Сталося це через послаблення скіфського царства внаслідок безперервних виснажливих війн і загострення внутрішніх суперечностей у Скіфії. Сармати завоювали більшу частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер.

      Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від  родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматський  період закінчився на території України в середині III ст. н.е. внаслідок експансії готів (германців) і тюркомовних гунів.

       У другій половині VII ст. до н.е. на узбережжі Чорного й Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста–колонії: Істрія, Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес. Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї стали райони Дніпро–Бузького та Дністровського лиманів, Південно–Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Кожне місто–держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. Грецькі міста розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва і перетворились у центри розвинутої економіки, ремесла, торгівлі й античної культури. У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах виникає Боспорське царство. У I ст. н.е. Ольвію, Херсонес, Боспорське царство завоював Рим. У них розмістились римські легіони. На берегах Чорного моря були збудовані римські фортеці, з яких стежили за морем і степом. Боспорське царство в I–II ст. н.е. пережило певне політико–економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині III ст. послабила, а у гунів у 70–х рр. IV ст. остаточно доконала Боспорське царство і грецькі міста–держави. Більшість міст–колоній зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

       Отже, античні міста–держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. У ході грецької колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний устрій, що сприяло становленню державної традиції на території сучасної України. Грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучали його до товарно–грошових відносин. Виникнення античних міст–держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. Різнобічні контакти місцевих племен із колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

        

      1.3. Тюркська державність на території сучасної України

      

У III ст. з пониззя Вісли на територію сучасної України вторглися східно-германські племена готів. Вони утворили державу – Готське королівство. Столицею цієї держави стало місто Данпарстад (Дніпровське місто, IV ст.). На думку багатьох учених, це місто було попередником Києва. Сусідами готів були східнослов’янські племена антів. Тривалий час між готами й антами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. Готи й анти спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини. Однак у подальшому між ними виникли серйозні протиріччя й збройні конфлікти, адже й обидва народи  заселяли лісостепи Наддніпров’я.

    У IV ст. почалась навала гунів, які, вийшовши із Забайкалля, посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й інші племена. В 375 р. гуни переправились через Дон і вторглись у володіння Готського королівства. Гуни не загрожували існуванню антського об’єднання, тому анти виступили на їх боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському вождю Божу, полонили його і разом із синами та 70 вельможами розіп’яли на хрестах. У відповідь на це гуни вщент розгромили готів. Частина готів відкотилася в Крим, друга  відійшла  до Дунаю.

       Отаборившись в Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами і утворили величезну державу – Гуніланд, яку очолив цар Аттіла. Однак імперія Аттіли через деякий час після його смерті, в 453 р., занепала і   розпалася на окремі каганати (володіння). Вчені вважають, що на землях Подніпров’я з IV по IX ст. послідовно існували три тюркомовних утворення: держава гунів Гуніланд, потім Велика Булгарія і після неї Чорна Булгарія. Ці обставини привели вчених до думки: «Яким же чином було засновано Київ?»  

       На руїнах гунської держави була утворена  Велика Булгарія. Етнічну основу цього утворення становили булгари, що раніше входили до гунського племенного союзу. Першим балтаваром (верховним правителем) цього каганату став хан Кубрат. Його літня резиденція знаходилася в селищі, яке мало відповідну назву – Балтавар (нині Полтава). В 619 р. Кубрат доручив своєму молодшому брату Шамбату побудувати на Заячих (нині Київських) горах фортецю для охорони купецького торговельного перевозу через Дніпро. Відомого  водного шляху «із варяг в греки»    тоді ще не було, балтійські країни вели торгівлю із Сходом через Волгу і Дон. Однак через дніпровський перевоз йшла не менш інтенсивна торгівля Західної Європи з Хазарією, тому ідея контролю над потоком товарів дала б немалу вигоду. Хан Шамбат швидко побудував місто-фортецю, яке дістало назву Башту (місто-голова). В обов’язки Шамбата входило управління справами перевозу й організація збору мита з купців.

       Правління Кубрата–хана було успішним. При ньому Велика Булгарія зуміла розгромити свого головного противника – аварів і розширити кордони держави до Дунаю. В зв’язку з цим Кубрат поставив перед Шамбатом нове завдання: закріпитись на відвойованих західних територіях. Виконуючи це завдання, Шамбат–хан із дружиною і гунно–булгарськими переселенцями відправився в Подунав’є і заснував там так зване Царство Дулоба. Через деякий час Кубрат–хан наказує молодшому брату повернутись в Башту, але Шамбат категорично відмовився. Це рішення так розгнівило Кубрата, що він обізвав свого брата покидьком, відрізаним від роду, що на тюркській мові звучить як «кий». Це слово так міцно «прилипло» до хана Шамбата, що він увійшов в історію не під своїм власним ім’ям, а під прізвиськом Кий.

      Царство Дуоба проіснувало недовго і Шамбат-Кий змушений повернутись в Башту, щоб управляти ним. Городяни називали місто за його прізвиськом – Кіоба, а міську фортецю – за його справжнім ім’ям Шамбат (Самватос у грецьких істориків). Помер Кий в 680 р., Природно, що ні про яку династію Києвичів не було і мови. Верховна влада в Великій Булгарії після Кубрата перейшла до його старшого сина Бат-Бояна, якому Кий доводився дядьком.

       На початку IX ст. Велика Булгарія під натиском хазар трансформувалась в залежну від Хазарського каганату Чорну Булгарію. В 856 р. на відчуженних від Чорної Булгарії землях хазарські васали – норманський князь (конуг)  Аскольд і булгарський хан Жір-Ас (Дір в руських літописах) створили так званий Руський каганат, столицею якого став Башту–Київ. Варяго–руський князь Аскольд був християнином, а Жір-Ас (Дір) – мусульманином, унаслідок чого між ними постійно виникали суперечності. Це привело до того, що в 870 р. Аскольд убив Жір-Аса (Діра) і захопив одноособову владу в Руському каганаті. Утім, досі найбільш поширеною в  навчальній літературі є традиційна літописна версія щодо слов’янського походження Діра і Аскольда.  Більше того,  булгарський період в історії України взагалі ігнорується – ніби його не існувало.

       1.4. Слов’яни в давні часи

       

З давніх часів у Центральній та Східній Європі, на схід від германців, у басейні Вісли, жили слов’яни. Вчені-історики і лінгвісти вважають, що в ІІ тисячолітті до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька окремих етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо–балто–слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява протослов’ян як самостійної етнічної спільноти, що сформувалася у ІІ тисячолітті до н.е. на землях Правобережної України та Польщі. Варто зазначити, що сучасна наука дає можливість говорити про праслов’янські племена від меж нашої ери, а про справжніх слов’ян лише в V ст. н.е. Римські історики – Пліній, Тацит, Птоломей називали їх венедами. До речі, як вважається, саме стародавні венеди, тобто  слов’яни заселили частину  Італії й утворилу  італійську область  Фріуле-Венецію Джулію.

       Етнонім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо–Кесарій, Іонн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяльність гетів»   або Гетика (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн»   (550–554 рр.). Йордан сповіщає про те, що у VІ ст. вже існували три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавіни (Подунав’я).

       На думку більшості вчених батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси ІІ–VІІ ст. н.е. в період великого переселення народів – слов’яни широко розселилися в усіх напрямах. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних, південних і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги). Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

       Слушно зауважити, що цінні відомості про розселення слов’ян по Східноєвропейській рівнині можна знайти в літопису «Повість временних літ», який склав чернець Києво-Печерського монастиря – Нестор. Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.  

      Союзи племен мали велике значення для утворення держави. На початку таких союзів племен формою організації управління була воєнна демократія. Щоправда, ще довгий час продовжували існувати первісні демократичні установи – народні збори (віче) і рада старійшин. З часом народні збори перетворилися у збори воїнів і військове керівництво. Воєнна демократія поступово перетворювалась у воєнно-ієрархічне правління – княжіння. Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування і придушення. Військовий ватажок великого союзу племен перетворювався в державного правителя – князя.

       Поступово занепадає роль народного віче, на якому раніше вирішували всі найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли це потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає роль княжої дружини – професійних воїнів, які слугували князю, допомагаючи йому в проведенні внутрішньої і зовнішньої політики. За допомогою дружини князь завойовував нові землі, збирав данину, наводив порядок на приєднаних землях. Князь розраховувався з дружинниками частиною данини (ІХ – початок ХІ ст.). З другої половини ХІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів-землевласників-бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, які бояри могли передавати у спадщину). Найбільш знатні дружинники разом з придворною аристократією утворили боярську думу – постійний дорадчий орган при князеві.

       Постійне військо становила молодша дружина. Частина цього війська – княжі охоронці і слуги – була занята безпосередньо в господарстві при княжому дворі. З цієї частини дружини з часом сформувався княжий двір  – дворянство, з якими князя пов’язували більш тісні стосунки.

       У VІІІ – ІХ ст. виникли широкі політичні об’єднання східних слов’ян, у яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». В арабських джерелах згадується про існування трьох великих центрів, очолюваних окремими князями: Куявія, Славія та Артанія. Куявія – це Київська земля. Славія – земля Новгородська, де жили ільменські слов’яни. Однозначно визначатися з питанням про місцезнаходження ще одного державного утворення – Артанія, – історики так і не змогли. Одні вважали її центром Рязань, інші – Тмутаракань, Чернігів, Ростов–Переяславський. Ці політичні утворення були нестійкими, але саме вони стали основою, що поклала початок Давньоруській державі – Київській Русі.

        Отже, у східних слов’ян сформувалися соціально–економічні та політичні передумови створення держави.           

Контрольні запитання

1.  Що ви знаєте про аріїв?

2. Яке найдавніше населення було на території України?

3. Охарактеризуйте грецькі міста–колонії в Північному Причорномор’ї і в Криму.

4. Що собою являла тюркська державність на території сучасної України?

5. Яким чином було засновано Київ? Які з цього приводу є судження?

6. Які передумови виникнення держави у слов’ян?

Теми рефератів

 

1.  Кіммерійці, скіфи, сармати.
2.  Античні міста–держави в Північному Причорномор’ї.
3.  Перші слов’янські археологічні культури.
4.  Літописні слов’янські племена в Україні, початок їх державності
5.  Тюркські держави на території України.

ІІ.  Київська Русь

Ключові слова:  класова диференціація, князь, дружина, язичництво, варяги–нормани, літопис, етнокультурна традиція, народність, данина, печеніги, консолідація, реформи, християнство, «  сімейна дипломатія»  , боярська рада, віче, писане право, половці, «  колективний суверенітет»  .      

       

Одним із найяскравіших політичних феноменів IX – XII ст. є Руська держава, яка започаткувала державотворчу традицію російського, білоруського й  українського народу. На її території було започатковано  також формування трьох близьких за своїми історичними коріннями, походженням, культурою й ментальністю  народів.

       Київська Русь ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (централізоване управління, бюрократична система, державницька ідея, політичні інститути, політичні механізми розв’язання проблем і протиріч) тільки зароджувалися, та саме в цей період розпочався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації – суверенної Української держави.

         

1.  Утворення й становлення Давньоруської держави  

Питання про походження Давньоруської держави дискусійне. В історичній літературі існує дві теорії утворення держави у східних слов’ян: норманська (її представники німецькі вчені З.Байєр, Г.Міллер, А.Шльоцер) та антинорманська  (М.В. Ломоносов і М.С. Грушевський). Норманська теорія – це напрям у російській і німецькій історіографії, послідовники якої вважали норманів (варягів) засновниками держави в Давній Русі. Ця теорія була сформульована в другій чверті ХVІІІ ст. німецькими вченими–істориками, членами Петербургської Академії наук Г.Байєром та Г.Міллером, що служили на той час в Росії.  Спираючись на наведену Нестором Літописцем легенду про запрошення варягів ільменськими слов’янами на правління Руссю, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави.

       Основоположником антинорманської теорії походження у східних слов’ян був М.В.Ломоносов, який у відповідь на твердження про важливість германських впливів та нездатність слов’ян створити власну державу доводив, що ще задовго до появи на території слов’янських земель варягів у слов’ян уже склалися передумови для утворення держави. Слушно зауважити, що послідовники великого вченого знайшли багато доказів того, що варяги відіграли другорядну роль у процесі створення Давньоруської держави. Державність із центром у Києві виникла за три століття до приходу на слов’янські землі варягів. Перші відомі з літописних джерел київські князі були слов’янами. Слов’яни становили і основу князівської дружини.

       Варто зазначити, що дискусія значною мірою була спрямована в лінгвістичне русло і торкалася етимології (мовного походження) слова «Русь». У історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській мові. Антинорманісти пов’язують назву «Русь»   із назвами річок у центральній Україні – Рось, Роставиця, Руса, цим самим доводячи її місцеве, слов’янське походження. Більше того, вони стверджують, що жодного племені чи народу під назвою «руси»   не було відомо в Скандинавії і не згадується в давньогерманських джерелах, включаючи саги. Антинорманістських поглядів дотримувалася більшість російських і українських радянських учених.

       З історичних джерел відомо, що нормани або варяги з’явилися на землях східних слов’ян із середини VIII ст. Варягами місцеве населення називало вихідців зі Скандинавії, які в пошуках нових земель вирушали в далекі мандрівки, займалися торгівлею, піратством, грабіжницькими нападами. Власне,  варяги – це не етнос, а спосіб життя представників різних племен, здебільшого північно-германського походження.  У самій Скандинавії варягів  називали вікінгами, в Європі – норманами. Варяги поклали і освоїли торговельний шлях через слов’янські землі до Візантії – «із варяг у греки». На цьому шляху вони вступали в спілкування зі слов’янами, торгували з ними, часто осідали на їх землях. Скандинавські імена мали й перші князі Давньоруської держави.

        Слід зауважити, що на початковому етапі дискусія ґрунтувалася на хибних засадах, що були покладені в основу концепції як з одного, так і з іншого боку. Виникнення держави сторони розглядали, по-перше, як одномоментний кульмінаційний акт, а по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи.

       Кожна позиція мала свою аргументацію, що спричинило подальше поглиблення дискусії, її періодичні спалахи. Водночас пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, всебічно обґрунтовані твердження істориків і археологів про визрівання у східних слов’ян, ще до приходу варягів, соціально–економічних та політичних передумов створення держави (удосконалення технології землеробства, піднесення розвитку ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родовообщинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури) і що східно–слов’янське суспільство вже мало свої протодержавні утворення, створило можливості для сучасного, якісного нового бачення процесу державотворення у слов’ян.

      На початок ІХ ст. на півночі Східної Європи вже існували досить розвинені в економічному, культурному, політичному слов’янські   міста-держави, серед яких добре відомі нам міста Новгород і   Псков. Однак у  862 р. з якихось не зовсім зрозумілих причин   жителі Новгорода, ільменські словени, запросили на правління  варязького князя Рюрика, який і започаткував руську династію, що правила потім упродовж декількох століть у руських землях. Правдивість даної версії, як стверджувалося вище,  завжди викликала сумнів у багатьох істориків.  Скоріше за все правдивим є лише сам факт владарювання Рюрика, але встановлення цього владарювання відбулося традиційним для тих часів методом – підступним захопленням міст. А пізніше придворні літописці Рюриків трохи «підправили» історію, щоб довести законність влади своїх господарів.

      Отже, паросток державності не був занесений до нас варягами чи  хозарами. Державність зросла на місцевому ґрунті, задовго до приходу варягів унаслідок складного і тривалого соціально–економічного і культурного розвитку давньослов’янскього суспільства.

       Одночасно, тобто в ІХ ст., відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Київ  був значним торговим, культурним та військовим центром. Як і більшість великих міст, Київ завдячує своїм звеличенням вдалому географічному положенню. Поступово він перетворився в основний транзитний вузол торгового шляху із Скандинавії у Візантію. Самою долею йому було призначено стати і політичним центром слов’янського світу. Ось як визначає вдале розташування Києва відомий радянський історик Б.О. Рибаков: «Якщо ми подивимося на карту Східної Європи, то відразу усвідомимо важливу стратегічну роль Києва в епоху… масового, багатотисячного руху слов’ян на південь до багатих візантійських міст і родючим обробленим землям. Усі найбільші річки дніпровського басейну сходилися до Києва: вище від Києва за течією впадали в Дніпро Березина, Сож, величезна Прип’ять і Десна,Тетерев. Басейни цих річок охоплювали землі древлян, дреговичів, кривичів, радимичів і сіверян загальною площею близько чверті мільйона квадратних кілометрів. І весь цей величезний простір, усі шляхи з нього на південь, до Чорного моря, запирались фортецею на Київській горі».

           У 882 р.  новгородський князь Олег з дружиною спустився вниз по Дніпру, взяв Смоленськ, Любеч, підійшов до Києва, хитрістю захопив його, вбив київського князя Аскольда і став правити в Києві. Походження Олега не до кінця зрозуміле: ким він був –  князем, боярином чи ватажком дружини. Більшість істориків вважають, що він був регентом малолітнього Ігоря, сина померлого в 879 р. новгородського князя Рюрика і, можливо родичем Рюрика. Об’єднання Києва і Новгорода в другій половині ІХ ст. і поклало початок єдиній ранньофеодальній державі на Русі. Вперше в історії об’єдналася Південна Русь з Північною.

      Час князювання Олега в Києві (882 – 912 рр.) – це  початок об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Влада Олега поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та інші міста. Усі племена сплачували князю данину і зобов’язані були надавати йому військову допомогу. Київ став «матір’ю городам руським», а київський князь – «великим князем», «під рукою»   якого були інші князі.

       Олег, розширюючи свої володіння, змушений був вступити у військовий конфлікт з хозарами, з якого вийшов переможцем. Руський князь і купці були дуже зацікавлені в постійній і мирній торгівлі з Візантією. Але сама Візантія намагалася тримати контроль і займати провідне місце в своїй зовнішній торгівлі, а тому  не допускала іноземців у свою країну, не відкривала їм ринки свої міст, або обкладала іноземні товари величезним митом. Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р.  передбачав сплату Візантією значної контрибуції, безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі тощо.

       За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією, Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно–західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.

       Після смерті Олега на чолі Київської держави став син Рюрика – Ігор (912–945 рр.). Велику частину часу він провів у військових походах. Приєднав до Русі територію між Дністром і Дунаєм. У 915 р. Ігор першим зіткнувся з тюркомовними печенігами, підписавши з ними мирний договір, через 15 років порушений (із-за Візантії, яка не була зацікавлена в посиленні Русі). Зазнавши поразки  від Візантії у 941 р., Ігор захопив Дербент і Південний  Прикаспій   (союзників Візантії). Отримав незначну перемогу над Візантією у 944 р. Із–за великих витрат на військові походи, Ігор збільшив данину, що привело його до смерті (вбитий у 945 р. древлянами за спробу зібрати данину вдруге).

       Після загибелі Ігоря київський престол зайняла його дружина Ольга (Хельга) (945–964 рр.). Вона помстилась за вбивство чоловіка, знищивши  5 тис. древлян. Провела податкову реформу, визначивши кількість данини – «уроки»  і місця збору данини – «погости». Особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет Київської Русі.

       Ольгу змінив її син Святослав (964–972 рр.) – перший князь династії Рюриковичів зі слов’янським ім’ям. Більшу частину свого життя  він провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість.  Святослав розгромив Хозарський каганат, Волзьку Болгарію, Дунайську Болгарію та ін. Ввів традицію призначати князями у других містах своїх синів (для укріплення єдності Русі), хотів перенести столицю із Києва в Переяславець на Дунаї (перехрестя торгівельних шляхів), але зазнав   у 971 р. поразки під Доростолом від візантійців, черенз що відмовився від претензій на дунайській землі. У 972 р., повертаючись до Києва, загинув у бою з печенігами в районі дніпровських порогів. Хоча існує й інша версія: він, будучи язичником,  насправді загинув від руки вбивці, що був підісланий прихильниками християнства чи суперниками за князівський престол.

       Отже, характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену, постійна рухливість її кордонів, розширення території країни, зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території і держави; слабкість великокнязівської влади, шо не була ще чітко організованою та централізованою.

      2.2.     Піднесення Києва. Володимир Великий. Ярослав Мудрий  

       

Після смерті Святослава в результаті тривалої боротьби між його синами престолом оволодів Володимир  прозваний «Великим»   або «Святим». Князювання Володимира Великого (980–1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапом піднесення. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він нібито уособлював якісно новий рівень управління державою.

       Військовими походами 981–993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави. Простягаючись майже на 800 тис. км., Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Володимир провів сім переможних війн з печенігами, про що  повідомляє  «Повість временних  літ»   та інші джерела. Це укріпило авторитет великокнязівської влади у давньоруському суспільстві. Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.

       Адміністративна реформа полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від великого князя місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є одною з основних ознак сформованої державності. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Суть її полягала у ліквідації «племінних»   військових об’єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння.

       Ці реформи вимагали змін і в сфері ідеології. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому найголовнішим досягненням Володимира стало хрещення Русі у 988 р. Християнство стало державною релігією.

       Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – «Правда Ярослава»   (1016 р.).

       По смерті Володимира виникли конфлікти серед Рюриковичів. Врешті-решт великим князем став Ярослав, якого згодом, через декілька століть історики  назвали Мудрим. Роки князювання Ярослава  (1019 – 1054 рр.) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Ярослав був князем–будівником, князем–просвітителем. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Перше за все він взявся за укріплення південних кордонів.

        У 1036 р. остаточно розбив печенігів. Ярославу вдалося повернути землі на заході, що були захоплені поляками, підкорити прибалтійські племена. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого спиралась на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Це дало Ярославу змогу стати впливовим європейським політиком.

       У період княжіння Ярослава Володиміровича активізувалась внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Ярослав поклав початок розвитку освіти, бо запроваджував при церквах школи. Підтримував церкву: при ньому в Києві було збудовано багато монастирів та храмів. У 1051 р. без відома константинопольського патріарха Ярослав призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з–під контролю Візантії. Ярослав Мудрий залишив після себе володіння, що простиралося від Балтійського до Чорного моря і від Оки до Карпатських гір.

      Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX–XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення держави склалася дружинна форма державності: на базі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей період дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є великий князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. На етапі піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках великого князя, дружина відходить до державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців із старої племінної аристократії – бояри, які склали дорадчий орган – боярську раду. В період становлення Київської держави значну роль відігравало віче – народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. За весь період існування Київської Русі домінувала переважно князівська влада, але в моменти її ослаблення на перші ролі висувалися боярська влада і віче.

       Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього засвоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права, ширше використовування дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

       2.3. Занепад Київської Русі. Початок феодальної роздрібненості

       

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. почався поступовий занепад Київської держави. Він був зумовлений певними обставинами. В період становлення і піднесення Київської Русі існувала постійна зовнішня загроза для її кордонів з боку кочових племен. Спершу хазари й печеніги, згодом половці були небезпечними ворогами Русі. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Вона пильно стежила за тим, щоб Київська Русь не набула значної сили. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і тим самим ослаблювала Русь.

       Згідно з нормами феодального права всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка. Це відіграло велику роль в історії Київської держави. З одного боку, рівні права підтримували у князів ідею спільності й однакової відповідальності всіх за долю країни. З другого – призводило до міжусобної феодальної боротьби, оскільки кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрівнятися з київським князем. Поступово друга тенденція брала гору, тим більше, що князі спиралися на економічну могутність окремих районів, яка зростала з розвитком феодального виробництва. До того ж підупало значення Києва, як великого торгівельного центру, внаслідок міжнародних змін, ослаблення його головних партнерів – Візантії і Багдадського халіфату. Все це привело до занепаду Київської держави. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113–1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» – своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125–1132 рр.) лише протягом короткого часу вдалося підтримувати єдність руських земель.

       Кінець XI – середина XII ст. увійшли в історію Русі як початок  феодальної роздрібненості. Дедалі більше поглиблюється розпад Київської Русі, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на тернах Русі з’являються окремі князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько–Мінське, Ростове–Суздальське, Смоленське Тмутараканське, Турово–Пінське, Чернігово–Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі.

       Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. – 250.

       Феодальну роздрібненість зумовило кілька факторів: економічне піднесення окремих князівств; великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торгівельної кон’юктури і занепад торгівлі; перманентні напади кочівників (печенігів, половців, монголо–татар). Роздрібненість – надзвичайно, суперечливе явище: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого – органічно сприяла розвитку економіки та культури на місцях.

       Треба відмітити те, що це не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури Київської Русі. Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноосібній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип «колективного суверенітету», Руссю правила група найсильніших та найвпливовіших князів з династії Рюриковичів). Навіть у період роздрібненості держава характеризується певною внутрішньою єдністю, про що свідчать збереження внутрішніх установлених економічних зв’язків, однакова дія загально руського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для усієї Русі релігії та культури.

       Період феодальної роздрібненості є закономірним етапом у розвитку суспільства адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально–станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо).

       Князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово–Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінчені князівські усобиці, певну зміну світових торгівельних шляхів, активізацію кочівників, відтік населення з південних районів, тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення.

       Отже, особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI – у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.

1.  Формування давньоруської народності

       

Варто зазначити, що визначення етнічної структури в Київській Русі – проблема актуальна і складна. Актуальна, її вирішення є ключом для визначення спадкоємця києво–руської культурної – історичної спадщини. Складна – тому що вирішення цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон’юнктура, політико-ідеологічні впливи.

       Слід зауважити, що суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи  окремі праетноси українців, росіян, білорусів?». Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині ХVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «хроніці»   показував Київську Русь, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира–на–Кмязьмі.  Значний вплив на формування історичної концепції в Росії справив «Синопсис»   киянина Інокентія Гізеля. В ньому Київська Русь проголошується першим етапом російської державності.

       Наукоподібного вигляду міфу про Москву, як богообрану наступницю Риму, Константинополя та Києва, надав М.Карамзін  200 років тому. Саме ним Київська Русь була включена до національної історії Росії, як перша російська держава. Перифразуючи київського літописця Нестора, М.Карамзін проголосив княжий Київ «матір’ю городів російських».

       Слід зауважити, що етногенез останніх, на думку провідних російських істориків, археологів, лінгвістів та етнографів, почався на Верхній Волзі не раніше ХІ ст. Класик російської історичної науки В. Ключевський вважав, що росіяни вийшли на історичну арену лише в другій половині ХІІ ст., тобто після розпаду Русі на окремі князівства. Тому погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян.

       Натомість М. Грушевський відстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і стверджував,  що український народ на своїх історичних землях існує з ІVст. н.е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держава, право, культура були витвором однієї народності – українсько–руської, а Володимиро – Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської»   (російської).

       Варто зазначити, що у радянську добу офіційна історична наука до середини 1930-х рр. розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М.Грушевського. Однак, в повоєнний період, значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності. Ця концепція була визнана схвально радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР.  

       З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов’янських народностей та етнічної культури Київської Русі.   Чимало дослідників, прагнучі створюючи історичні основи незалежності  України розвивають  ідеї М.Грушевського і  намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності»   українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.  Як один з важливих аргументів на користь цієї «окремішності» називається той очевидний факт, що подальше розширення Київської держави на півночі й на сході відбувалося за рахунок приєднання фіно-угорських племен: мовлян, вони й є пращурами росіян.

         Однак, як відомо, практично всі народи утворилися шляхом асиміляції різних племен і народів. Не є винятком і давньоруський етнос,  і український, про утворення якого буде йти мова далі. Крім того, в епоху Середньовіччя етнічні коріння не мали особливого значення у поділу людей на «своїх» і чужих». Більш суттєве значення для творення народів мали  кліматичні, географічні, виробничі чинники.  Скажімо, на північних, де були здебільшого   ліси й  клімат був жорстким, земельно господарство базувалося на так званому підсічному землеробстві,  обробка землі потребували стислих термінів (коротка весна) і колективних дій селянської громади. Звідси відомий колективізм у громадських відносинах людей. На лісостеповому півні обробити ділянку була здатна окрема велика селянська родина. Організувати працю також можна було також більш зважено. Звідси – певний індивідуалізм («моя хата з краю»), розсудливість, неквапливість, що в подальшому стало рисами національного характеру  українців. Разом з тим й зазначені відмінності тривалий час згладжувалися завдяки  сильній владі київського князя,  єдиній православній церкви та  християнській вірі, що була в основі всієї духовної  культури русичів.  На наше переконання, вживання терміну «стародавній руський народ»  стосовно населення Київської Русі має під собою більш ґрунтовну наукову основу, ніж «український народ», «українці».  Хоча мають право на життя й інші судження з цього приводу.

       Отже, питання формування давньоруської народності й досі лишаються відкритими. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон’юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.                           

                             

 

                              Контрольні запитання

 

1.  Коли і як виникла Київська Русь?
2.  Як відбувався процес становлення і піднесення Київської держави?
3.  Які були особливості політики великих київських князів?
4.  Як називають князя Володимира історія і церква?
5.  Що ви знаєте про розвиток господарства і торгівлі в Русі?
6.  Які причини занепаду Київської Русі?
7.  В чому суть проблеми формування давньоруської народності?

На ці питання потрібно відповісти з різних джерел тому, що один буде відповідать інший продовжувать щоб не було все однакове! Вивчіть!

                                 Теми рефератів

1. Виникнення Руської держави. Кому ми цим зобов’язані.

2. Форма державності Київської Русі

3. Утвердження Русі. Володимир Великий. Введення християнства.

4. Міжнародні відносини Київської Русі.

5. Особливості політичної культури Київської держави.

6. Православна церква за часів Київської Русі.

 

ІІІ.      Галицько- Волинська держава

Ключові слова: феодальна роздрібненість, Галичина, Волинь, галицька сіль монголо–татари, Золота Орда, Ярлик, баскаки, хан, римський папа, король Русі.

Період феодальної роздрібненості (XII–XIII ст.) – закономірний етап в розвитку суспільства, адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. З’явилися великі і малі, незалежні і напівнезалежні князівства, які вступали у складні відносини між собою та зовнішнім світом. Виникла нова політична ситуація, за якої в них відбувались як подальше роздрібнення, дезінтеграція, так і об’єднуючі процеси. Рушійною силою цих процесів була частина феодальної еліти, зорієнтована на підтримання влади легітимного князя. Після занепаду Київської Русі Галицько–Волинське князівство стало її спадкоємцем і ще протягом ста років зберігало і уособлювало на міжнародній арені східнослов’янську державність.

        

                  3.1.      Піднесення Галицьких земель. Ярослав Осмомисл

       

У період феодальної роздрібненості консолідуючим центром руських земель поступово став південно-західний регіон Київської Русі, де піднімались місцеві князівства – Галицьке і Волинське. Галицька земля охоплювала схили Карпат, басейни рік Дністра і Пруту, доходила до гирла Дунаю. Це була одна з найбагатших земель Русі. Близьке сусідство з Польщею та Угорщиною сприяло розвитку торгівлі. Галицьку сіль (з–під Коломиї) везли за кордон і розвозили в усі куточки Русі. Чорноземні ґрунти давали добрі врожаї. Земля оброблялась важкими дерев’яними плугами. Селяни були ощадними і працьовитими. І якщо на Подніпров’ї та Лівобережжі Дніпра розвитку господарства заважали тривалі грабіжницькі навали половців, то тут життя було спокійне. Ось чому сюди переселялись з Наддніпрянщини значні маси жителів. Швидко росли міста і села, розвивалось ремесло й торгівля.

       Князівські та боярські родини захоплювали великі земельні угіддя, привласнювали їх. Їм належали й інші джерела прибутку, зокрема, торгівля. Озброївши численні загони воїнів, світські і духовні феодали призначали й знімали князів, вели зносини з іноземними державами.

       Об’єднав Галичину князь Володимирко (1124–1153 рр.). Як окреме князівство Галицька земля досягла свого розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.) своє прізвисько (вісім розумів) Ярослав отримав через тонкий розум, освіченість, знання іноземних мов. Він придушив опір місцевих бояр, зайняв придунайські землі. територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляхту агресій угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм златокованім престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками, заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота».  Водночас у своєму князівстві він не мав абсолютної влади, мусив вести виснажливу  боротьбу з боярською опозицією. Після смерті Ярослава Осмомисла бояри знову підвели голову і розпочали тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187–1198 рр.). Наприкінці XII ст. Галицьке князівство почало занепадати, втрачаючи єдність, а з нею й силу.

       

  3.2.      Утворення і становлення Галицько–Волинського князівства

      

Волинь із столицею у Володимирі почала підноситись при Романі Мстиславовичу (1173–1205 рр.). Спираючись на середнє й дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднував Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь вів активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. У 1202 р. Роман оволодів Києвом і став великим князем. Літописець називає його «самодержцем всія Русі».

       Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько–Волинське князівство на рубежі XII – XIII ст. за розміром своїх володінь не поступалось більшості європейських держав. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торгівельна артерія Буг – Дністер витісняє  відомий шлях «із варягів – у греки». В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відсічі зовнішніх ворогів, запровадження майорату (передачі князівського столу і усіх земель старшому сину, що могло зупинити думку Романа, процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

       Однак галицько–волинському князю так і не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. Роман Мстиславович трагічно загинув у Польщі під час випадкової сутички з воїнами краківського князя Лежка Білого. Поховали творця Галицько–Волинської держави у Володимирі, і відразу після цього, як висловиться літописець, велика смута постала в землі Руській.

           

          3.3.      Князь Данило Галицький і його боротьба проти монголо–  

           татарської  навали

      

Зі смертю Романа розпочинається майже тридцятирічний період боротьби за галицький стіл. В цій боротьбі брали участь, коли стали повнолітніми, і сини Романа Мстиславовича Данило й Василько. В 1238 р. Данило Галицький здобув Галич і почав успішно завершувати відновлення державної території. Галицько–Волинське князівство набирає сил та відвойовує втрачені позиції.

       Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів під Дорогочиним. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, побудував цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін.). Незабаром він поширює свій вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра. У період монгольської навали Данила Галицького не було в князівстві. Він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу.

       Монголо-татари, розоривши князівства Середнього Подніпров’я, у грудні 1240 р. взяли Київ. Спалили його і знищили місцевих жителів, пронеслись по Галицькій землі, вдерлись у Польщу, Угорщину й Чехію. Не зумівши тут закріпитись, вони у 1242 р. повернулись назад, ще раз піддавши вогню і мечу Південно–Західну Русь. Спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів (володінь) монголо–татарської держави – Золотої Орди. Збереглося лише Галицько-Волинське князівство.

       У 1245 р. Данило Галицький поїхав до Золотої Орди, щоб отримати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару  татарам. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

       За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. З огляду на  скрутне становище Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо–татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбулася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти татар,  до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани цього  походу  залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило розірвав угоду з Ватиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. він   перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати  землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на більш досвідченого   Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у  цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. князь Данило помер.

       Отже, реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але створена і зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років.

     3.4.     Правління Романовичів. Занепад галицько–волинських земель

      

Найпослідовнішим продовжувачем державної політики свого батька був Лев Данилович (1264–1301 рр.),  хоча він і був змушений визнати свою залежність від улусу Ногая, все ж таки князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

       За князя Юрія I (1301–1315 рр.) Галицько-Волинське князівство посідало чільне місце серед країн Європи. Юрій домігся від константинопольського патріарха дозволу на відкриття у 1303 р. галицької митрополії. Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володимирії». За період правління Юрія I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднялася торгівля, зріс добробут людей.

       Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315–1323рр.). вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику, налагодили союзницькі відносини з Польщею та Тевтонським орденом.  Однак братам не вдалося єфективно протидіяти експансії Литви. Дорогочинська та Берестейська землі були втрачені. Трагічно для Андрія і Лева закінчиласьі боротьба з Золотою Ордою. У 1323 р. в битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

       Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, припинила пряму лінію династії Романовичів, що призвело до політичної кризи й ослаблення князівства. Майже 2 роки Галицько-Волинський трон залишався без правителя. І тільки у 1325 р. главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича. Юний князь прийняв православ’я та ім’я Юрій II Болеслав. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько–Волинського князівства. Посилився неослабний прес Золотої Орди, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Всі ці обставини призвели до боярської змови і у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Князівство втратило князя, а незабаром і незалежність. Землі Галицько–Волинської держави були розчленовані і опинилися під владою сусідніх феодальних країн: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – увійшла до складу Молдавського князівства.

       Отже, будучи безпосередньою спадкоємицею Київської Русі, Галицько–Волинська держава відіграла надзвичайно важливу роль в історії України: зберегла від завоювання і асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяла їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; стала новим, після занепаду Києва,. Центром політичного та економічного життя; модернізувала давньоруську державну організацію; розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяли поступовому подоланню однобічності візантійського впливу, продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі, представляла східнослов’янську державність на міжнародній арені.

                     Контрольні запитання

1.  Коли і як утворилося Галицьке князівство?
2.  Яку політику проводив Ярослав Осмомисл?
3.  Коли і як утворилась Галицько–Волинська держава?
4.  В чому суть політики Романа Мстиславовича?
5.  Яку політику здійснював Данило Галицький?
6.  Як відбувалася боротьба руських князівств проти монголо–татарської навали?
7.  Які причини занепаду Галицько–Волинського князівства?
8.  Яке історичне значення мала Галицько–Волинська держава в історії України?

                                                                   Теми рефератів

1.  Ярослав Осмомисл: соціально–політичний портрет.
2.  Роман Мстиславович – самодержавець Русі.
3.  Данило Галицький: соціально–політичний портрет.
4.  Боротьба Русі з моно голо–татарською навалою
5.  Роль Галицько–Волинського князівства в історії української державності.

ІV. Україна під владою Литви та Польщі. Українське козацтво. Запорозька Січ 

 Ключові слова: литовці, православна віра, руська мова, руська знать. Уходництво, статут, селяни-кріпаки, міщани, шляхта, унія, інкорпорація, експансія, фільварк, панщина, ярмарка, Магдебурзьке право, духовенство, греко-католики, церковні  братства, козацтво, український народ.

Після того як Галицько-Волинська держава припинила існування, українські землі потрапили в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочалися на попередніх стадіях історичного розвитку – посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постало козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква. 

         

        4. 1. Розчленування українських земель та включення їх до складу інших держав 

  

Україна на початку XIV ст. опинилася в дуже скрутному становищі:
монголо-татари спустошили Руську землю, виснажили народ, розігнали руських князів, установили жорстоке ярмо Золотої Орди; Литва, Польща, Угорщина, Молдова, Туреччина, а з часом і Московське князівство починають боротьбу за українські землі.  Cлід зазначити, що оволодіння українськими землями відбувалося різними шляхами, починаючи від династичних шлюбів і до загарбання цих земель силовими методами. Прикладом може бути шлюб великого князя Литовського Гедиміна Любарта з дочкою Андрія Юрійовича й князювання останнього на Волині протягом 1340–1385 рр. У другій половині ХІV ст. починається збройна боротьба за українські землі. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина й поступово в королівстві Руському запроваджується польська адміністративна система та польське право.   

У 1359 р. розпочався наступ на Чернігово-Сіверщину литовського князя Ольгерда. Взагалі протягом ХІV ст. велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

Буковинські землі були включені до Молдавського князівства, яке утворилося 1359 р. Буковина (Шипинська земля) поділялася на три волості. На чолі волостей були старости. Цей устрій зберігався аж до захоплення Молдавії Туреччиною 1538 р. та встановлення турецької військово-адміністративної  системи, що в подальшому негативно позначилося на розвиткові краю.

Боротьбу за українські землі вела й Угорщина, яка ще з XI ст. почала привласнювати землі Закарпаття, у 20-х pp. XIV ст. захопила край повністю. Тут була запроваджена угорська політико-адміністративна система. На початку ХVІ ст. частина Підкарпатської Русі була включена до Трансільванського князівства, а частина до Австрії. Проте в другій половині  ХVІІ ст. було приєднано до Австрійської імперії.

Починаючи з ХІІІ ст. у Криму та Північному Причорномор’ї утверджуються татарські державні утворення. У 1449 р. виникає самостійне  Кримське ханство, яке з 1478 р. визнає себе васалом Туреччини. Турецько-татарські набіги  мали негативні наслідки для подальшого розвитку українських земель.

Протягом першої половини ХV ст. Москва починає збирання земель Русі. Зокрема  у 1517–1523 рр. – Чернігівське й Сіверське князівства були включені до безпосередніх володінь Москви.

         4. 2. Перехід українських земель під владу Литви та Польщі

Велике князівство Литовське  – це державне утворення, що постало в    на основі союзу литовських князів.  Утворилося в  ХІІІ ст. в результаті об’єднання близьких до слов’янських племен ятвягів, жмуді, жемгалів,  лотошів та інших, які довгий час не сплачували данину руським князям. Поодинці племена не могли протистояти німецьким рицарям-хрестоносцям, які на початку XIII ст. почали просування у Прибалтику, і це прискорило процес консолідації різних племен. Засновником  князівства вважають кн. Міндовга, який приєднав до Литви частину  західних руських земель  і був урочисто коронований у 1253 р. у Новгородку  (сучасне м. Новогрудок Гродненської обл., Білорусь).  

Завдяки геополітичній ситуації, що склалася в Центрально-Східній Європі в середині XІІІ ст., із конгломерату литовських князівських володінь, що сформувалися з числа племінної «аристократії»  визріла держава під назвою Велике князівство Литовське. А вже на другу третину XІV ст. її кордони сягнули Балтики на півночі та Причорноморського степу на півдні. Об'єднанню литовських племен у єдину державу сприяли:
розвиток феодальних відносин;  загроза з боку лицарів Тевтонського ордену;  послаблення впливу Русі на Литву.

Князь  Міндовг (1230-1263 pp.)  об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Процес об’єнання земель під литовською владою після смерті Міндовга був продовжений  великим  князем Гедиміном (Гедимінасом, 1316-1341 pp.), саме який  започаткував правлячу династію (гедеиіновичів) і  почав наступ на південно-західні руські (українські) землі. Утім, деякі історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 р. приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися. 

Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. У 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки татарам. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося. Таким чином, входження українських земель відбувалося внаслідок експансії ВКЛ, а заради приєднання нових земель доводилося боротися й з монгольськими ханами.

Секрет такого швидкого розвитку Великого князівства Литовського полягав у тому, що, будучи за своєю суттю поліетнічним державним утворенням, воно не продукувало переваг якогось одного етносу. Фактично держава розширювалася за рахунок злиття династій: старої – Рюриковичів і нової – Гедиміновичів. За великим рахунком відбувався процес, багато в чому подібний до появи Київської Русі в ХІ ст. «Ми старини не рушимо і новини не вводимо» – таким було гасло, під яким відбувалося проникнення литовської влади. До цього слід додати, що представники династії гедеміновичів зазвичай одружувалися на руських княжнах, розмовляли руською мовою, прийняли православну віру. У всіх руських князівствах продовжував діяти старий, перевірений часом політико-адміністративний апарат. Тож за уявленнями тих часів литовські князі були не «чужинцями», а «своїми».  

Приєднання Південно-Руських земель до Литви і створення Великого князівства Литовського закріпило литовців на руських землях і зменшило тут вплив Московського князівства. Однак після смерті Ольгерда (1377 р.) великим князем став Ягайло, який був молодшим сином від другого шлюбу Ольгерда з тверською княжною Уляною. Інші Ольгердовичі розпочали з ним гостру боротьбу за владу і мир та спокій надовго покинули великокнязівський престол.

Внутрішня стабільність Великого князівства Литовського проіснувала недовго. Вона послабилася через війни з Угорщиною, Польщею, Тевтонським орденом, Московською державою. Цим скористувалася Польща, яка наприкінці XVI ст. запропонувала шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло (1377-1392), об’єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польщі. За умовами унії Ягайло отримав титул короля Польщі і зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські до корони Польської”. Унія зміцнила Польщу, яка у 1387 р. відвоювала в Угорщини Галичину і встановила владу над Молдовським князівством.

Відверта пропольська політика Ягайла зумовила появу опозиції з боку литовської та руської знаті. Боротьбу опозиційних сил очолив литовський князь Вітовт. Його підтримали руські князі, які не хотіли втрачати самостійність і присягати на вірність польському королю. Тому на початку 1390-х років більшість руських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а з нею владу польського короля і литовського князя. На чолі патріотичних сил стояли князі київський, новгород-сіверський, подільський та інші, які не дозволили створити після Кревської унії єдину державу і поглинути у ній руські землі. На протязі двох століть Литва фактично зберігала незалежність. Однак опозиційні сили діяли розрізнено, неузгоджено і у другій половині XVI ст. потерпіли поразку. Гору взяли прибічники більш тісного союзу з Польщею і створення єдиної польсько-литовської держави. 

Отже, перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави мало такі політичні особливості: 1) всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі. 2 ) руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали. 3) в адміністративно-політичному устрої українських земель стає помітною ініційована Литвою централізація влади. Після укладання Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономної, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Коли утворилася Річ Посполита (1569 р.), вони стають складовою частиною Польщі, що приводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу.

1 липня 1569 р. у Любліні сейм затвердив унійний акт, що проголошував об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського та утворення нової федеративної держави – Речі Посполитої. Деякі українські вельможі досить довго противилися унії – Олександр Чорторийський, Костянтин Острозький, Богдан Корецький, Костянтин Вишневецький. Останній на сеймі виголосив промову, вона варта того, щоб її повністю навести: «Заявляємо Вашій королівський милості, то ми приєднуємося як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благородний що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням,— було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь порушити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі. Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі – Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії.  Більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу. Після підписання третього Литовського статуту 1588 р. та постанови сейму Речі Посполитої 1573 р. селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала. За цими двома законами: польські пани стали власниками всіх земель Речі Посполитої; за панськими маєтками закріплювалися селяни; селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу пана; пани розшукували втікачів і карали їх; власники мали право карати всіх непокірних селян; кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів; за панами остаточно закріплене право вотчинного (панського) суду над селянами; селяни більше не мали права самостійно виступати в судах; був створений єдиний стан селян-кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян; право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.  

Кріпосне господарство залишалося натуральним, але розвивалися товарно-грошові відносини, що підривали його замкнутість, і поступово на зміну натуральному господарству селян, що своєю працею утримували маєток, прийшло товарне господарство поміщиків – фільварок. Проте такі господарства не могли існувати без примусової праці залежних селян – панщини. Крім хліборобства й скотарства, що становили основні заняття українських та литовських селян, у фільварках розвивалися й промисли, у тому числі бджільництво, млинарство, пивоваріння та винокуріння. Торгівля продуктами цих промислів також давала значний прибуток землевласникам. Таке фільваркове господарство вело до обезземелення селян, поширення панщини та розвитку кріпосного права.

У 1557 р. король Речі Посполитої Сигізмунд II Август затвердив закон «Устави на волоки» – правовий документ про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Цей документ містив 49 артикулів (статей). Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні. За «Уставами на волоки» всі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки – волоки  площею від 16,8 до 21,8 га залежно від місцевості. Ці ділянки стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під фольварки, решта розподілялася між селянами.

Поступово відбудовувалися міста, спустошені під час монголо-татарської навали. З часом вони ставали осередками ремесел, промислів і торгівлі, а також політичного й культурного життя. Польські королі вбачали в містах джерело прибутків, а також шукали підтримки для боротьбі зі сваволею дворянства, тому надавали деяким містам грамоти на магдебурзьке право (вперше виникло в XIII ст. в   м. Магдебург (Німеччина). У XIII–XVIII ст. було поширене в Україні). За такою грамотою: можновладці не мали права управляти містом і судити його мешканців;  міщани могли самостійно вибирати суд та міські органи самоврядування (магістрат) на чолі з війтом. Після обрання магістрату місто формально виходило з-під влади старости й магнатів; населення міст мало право регулювати діяльність цехів і купецьких корпорацій, а також розв'язувати питання опіки, успадкування майна тощо;  узаконювалася соціальна нерівність серед міщан. За своїм  статусом вони поділялися на багатіїв (купці, лихварі, власники ремісничих майстерень, цехова верхівка, заможні ремісники) та міську бідноту (підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники); також у містах проживали селяни, військові, козаки, шляхта, духівництво.

У XIV–XVII ст. магдебурзьке право мали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Київ, Вінниця, Брацлав, Чернігів та інші міста. Найпершими серед них були Львів – 1356 р., а Київ почав користуватися магдебурзьким правом лише в 1494-1497 pp.

 

4. 3.  Формування українського народу та козацтва

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240 р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова.  У 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

  Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської історичної «державницької школи»  або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаро

ороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Скоріше за все утворення козацтва  є результатом складного процесу, в якому брали участь різні етнічні та соціальні групи, серед яких:  дружинники руських князів, що втратили владу і землі внаслідок литовської експансії,  селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»;  частина, української шляхти, позбавлена іноземцями власності; різноманітні категорії служилих людей й, очевидно, зрусифіковані половці. До речі, можливо,  саме в них було запозичене тюркське слово «козак».  

Серед причин, які зумовили появу українського козацтва, можна виділити:

соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів і шляхти, юридичне оформлення кріпосної залежності селянства від феодалів);

економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля – степів за Дніпровськими порогами);

політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози);

національно-релігійні  (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення, наступ католицької церкви  на права православних);

стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

              Козацтво стало ядром  українського народу, який походить від руського народу. Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV–XVI ст. населення українських земель вважало себе «руським», а термін «Русь» об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на «Малу», «Велику», «Червону», «Білу», «Чорну» Русь.

        Термін «Україна» з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літописі під 1187 р. у зв’язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича – організатора відсічі половецького вторгнення, назва вживається в «окраїнному»  значенні. Усупереч усталеній думці, що ця назва  мала локальне побутування, літописи ХІІ–ХІІІ ст.  засвідчують швидке і повсюдне її поширення в землях  Київської Русі. Пізніше у ХІV – ХV ст., назва «Україна» почала особливо широко вживатися для позначення земель у верхів’ях річок Сейм, Сула, Псел, тобто Сіверщини і Переяславщини, а потім – Нижньої Наддніпрянщини, Брацлавщини, Поділля, Полісся, Покуття, Белзщини, Люблянщини, Перемишлянщини, Холмщини та Закарпаття. Отже,  назва «Україна» охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Двістра і Вісли.

        Вживання назви «Україна» збільшується в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської. Загального визнання назва «Україна» набула   у XVII ст., хоча тоді вона співіснувала з іншими, зокрема з назвою «Малоросія». Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася в XVI–XVII ст., тобто набагато пізніше самоназви «Україна».  

          Отже, хоча термін «Україна» виник  наприкінці ХІІ ст., але більш поширеною назвою майже для всієї території сучасної України протягом багатьох  століть була «Русь». Відповідно люди звалися руськими.  Тому навряд чи  населення Київської доби слід називати українцями, як з міркувань сучасної політичної кон’юнктури робить  дехто з сучасних істориків та політиків.

І   Новгороді, і  в Чернігові, й у   Галичі жили  руські люди, які відчували свою єдність доти, доки не опинилися у складі різних держав, передусім Московської держави,   Великого Князівства Литовського, Польщі.   Саме   за литовсько-польської доби, на нашу думку,  й почалося  поступове виокремлення українського етносу, так само як і білоруського.  Отримали подальшого розвитку деякі особливості ментальності південно-західної гілки руських. Очевидно, у етногенезі українців брали участь  й деякі  неслов’янські народи, зокрема, половці, татари, поляки, литовці та ін. На основі одного з діалектів  руської мови, в процесі суспільного життя та економічної діяльності, а також під впливом  інших мов, насамперед польської й латини,  сформувалася  українська мова. Причому спочатку як народна говірка Наддніпрянщини, а вже згодом як писемна й літературна. Важливим джерелом для протоукраїнської мови є Пересопницьке Євангеліє, яке було створено на Волині у 1556 -1561 рр. Однак і у ХVІІІ, і в ХІХ, і навіть у ХХ  багато хто з українців  називали себе руськими або русинами (в Закарпатті). Звідси, до речі, назва однієї зі старих вулиць Львова – Руська або назва держави, яку спробував побудувати в середині ХVІІ гетьман І.Виговський – Руське князівство.

4. 4. Запорозька Січ, її устрій та військово-політична організація

 

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецькими загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення – «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських,  Корецьких та інші. Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорозька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Усього на території України існувало 8 січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська. Тут почали збиратися втікачі не тільки з України, а й з Польщі, Білорусі, Молдови, Росії.

Дуже скоро Запоріжжя перетворилося на могутню фортецю, оточену високим частоколом з гарматами. Поступово запорожці розділилися на різні козацькі верстви: січових козаків (практично увесь час перебували на Січі, належали до певного куреня); реєстрових козаків (перебували на службі польського короля, одержували платню та землі за виконання службових обов'язків, а також звільнялися від сплати податків); паланкових козаків (сімейні козаки, які проживали на хуторах і зимівниках, належали до певної паланки); нереєстрових козаків (не внесені до реєстрів козаки, найбідніша та найактивніша під час соціальних виступів частина козацтва).

 Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми).

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи — військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця».  Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів неодноразово звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову польського короля, якому номінально були підвладні запорожці. Не дивно, що за таких обставин Січ почала виявляти все більшу самостійність у своїй внутрішній політиці. Зростанню міжнародного авторитету Запоріжжя сприяли і морські перемоги січовиків, здобуті завдяки своєрідному легкому, рухливому флоту, що складався із уславлених човнів-чайок.

У 1568 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, які мали бути поіменно занесеними до спеціального списку – реєстру – і називатися реєстровими. Організація цього війська велася під проводом коронного гетьмана Юрія Язловецького. 1572 р. це військо було сформоване. У 1578 р. Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 600 осіб і надав їм ряд привілеїв: право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції;  звільнення від податків та повинностей; право на землеволодіння; право займатися промислами и торгівлею; право одержувати держплатню; право самостійно обирати гетьмана й козацьку старшину на козацькій раді.

4. 5. Петро   Сагайдачний і створення козацького війська

Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р. (точна дата невідома) у с. Кульчицях поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині дрібного шляхтича православної віри «як герб на його образку натякає». Церковний пам'ятник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана – Конан або, по-малоросійськи, – Конаш. Звідси Конашевич означає по батькові, а не подвійне прізвище, як гадали деякі з наших істориків.

Про молодість П. Сагайдачного ми знаємо дуже мало: всього два-три факти. Він навчається «час чималий» в Острозькій школі заснованій 1576 р. в м. Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким.

Потім, коли переїхав з Острога до Києва,   працює домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Одразу після Брестської церковної унії (1596 р.) Петро Сагайдачний написав твір «Пояснення про унію» (невідомо де це сталося у Києві чи Острозі під час навчання), названий литовським канцлером Левом Сапєгою в його листі до полоцького уніатського архієпископа Кунцевича «найдорогоціннішим».  На жаль, твір цей не дійшов до нас, і згадки про нього маємо лише в цьому листі.
Покинувши службу у київського судді, П.Сагайдачний через деякий час опинився на Січі і вступає до війська.

Відомий український дослідник козаччини Д.Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ».  М.Грушевський вказує, що П.Сагайдачного називають «учасником молдавської й ливонської війн (1600-1601рр.), так що, мабуть, ще в 1590-х роках уже був він у війську». Але не можна напевно сказати, коли точно П.Сагайдачний прийшов на Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до того рішення.

«Ще не бувши гетьманом, а ні старшим на Запоріжжі, – пише В.Антонович, – Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим». Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом – і козацьким гетьманом.  

З розвитком Запорозької Січі, активного, наступального характеру набирає боротьба козаків проти турків і татар. Уперше ім'я Петра Сагайдачного – ватажка запорожців – стало відоме в 1606 р., коли внаслідок морського походу козаки здобули турецьку фортецю Варну, яка до того вважалася неприступною. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом і заблокувати козаків. Проте навіть такі перешкоди не зупинили звитяжців.

П. Сагайдачний провів реформу війська на Січі. Її основною суттю  було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із війська своєвільні елементи, завів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини нерідко «карав на смерть».
Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли бойова слава запорожців сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід вважати морський похід «чайками» на Крим і взяття Варни і Синопу.

Спрямувавши всю свою енергію і знання на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, П. Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби і проти Речі Посполитої.

У 1617 р. гетьман Петро Сагайдачний уклав з польським військовим командуванням Вільшанську угоду, за якою: козацький реєстр установлювався в розмірі 1 тис. осіб, проте остаточну кількість реєстрових козаків мав визначити польський сейм; козакам надавалося право обирати гетьмана, якого затверджував польський король; за службу реєстровим козакам польський уряд зобов'язувався виплачувати платню; реєстровики мали право жити тільки на Запоріжжі; реєстровому війську заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреччину;  з козацького війська виключали тих міщан, які вступили в козаки протягом останніх 5 років; нереєстрові козаки поверталися під владу старост і шляхти.

У 1618 р., коли польський король звернувся до  Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву, щоб врятувати королевича Владислава з безнадійного становища. Сагайдачний висунув такі вимоги: 1) розширення козацької території; 2) свобода на Україні православної віри; 3) збільшення чисельності козацького війська; 4) визнання з боку Польщі судової та адміністративної автономії України. Король і сенат погодились на   ці вимоги Сагайдачного і прислали до його війська клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо, Сагайдачний   рушив у межі Московської держави.

У   жовтні 1618 р. , у ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть можна було взяти Москву, як раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. Москву взяти не довелося. Повернувшись з походу, П.Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було «проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького».

1619 р. П. Сагайдачний підписав ще одну угоду з польським урядом –  Роставицьку. Ця угода передбачала, що: козацьке реєстрове військо, яке налічувало 10,6 тис. осіб, скорочувалося до 3 тис. Усі інші козаки, що вступили до війська протягом останніх 5 років і не увійшли до реєстру, мусили повернутися під владу старост і панів; реєстрові козаки повинні були протягом 9 місяців виселитися з маєтків шляхти й духівництва, інакше перетворювалися на їхніх підданих; козаки мали право жити на Запоріжжі та охороняти кордони, за що їм з державної скарбниці виділялася платня в розмірі 40 тис. злотих (на все військо), але їм суворо заборонялося здійснювати походи на Кримське ханство й Туреччину; крім Запоріжжя, козаки могли перебувати тільки в королівських володіннях; козацька старшина зобов'язувалася знищити човни, покарати учасників останніх морських походів і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.

Підтримуючи освіту і православ'я, Петро Сагайдачний записується «з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким до Київського братства». Прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для того часу історичний крок – поставив зброю на охорону освіти, культури і православ'я, можна сказати, гуманізував зброю.

Ще одна важлива подія відбулась у Києві: відновлено православну ієрархію, а Берестейську унію (1596 р.) ліквідовано.

Сагайдачний, не покладаючись більше на обіцянки польського короля, вирішив скористатися проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патріарха Феофана. 6 жовтня 1620 р. у Києві патріарх Феофан висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом.

Польський уряд був дуже розлючений і відмовився визнати православну ієрархію за законну, але у 1620 р. почалася війна з Туреччиною. Під Цецерою турки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С.Жолкевського, який там і загинув. Король змушений був знову звернутися до козаків по військову допомогу і запросив у Варшаву особисто Сагайдачного. Але Сагайдачний не одразу погодився їхати до Варшави. Тільки після переконань патріарха Феофана, котрий ще перебував у Києві, Сагайдачний погодився очолити посольство і їхати до Варшави. Там йому виявили велику шану. Сам король звернувся до П.Сагайдачного зі словами: «Я посилаю сина під Хотин і доручаю його тобі». Під час переговорів П.Сагайдачний виявив неабияку державну мудрість і талант дипломата; він домігся того, що уряд Речі Посполитої дав згоду задовольнити вимоги козаків: 1) скасувати посаду старшого над козаками від польського уряду; 2) визнавати владу обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною; 3) скасувати постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва;  4)надати населенню України свободу віросповідання. Православна ієрархія (митрополит, єпископи висвячені патріархом), мала бути визнана урядом і не повинна зазнавати гоніння від влади Речі Посполитої. Це був значний успіх: фактично визнавалася автономна козацька республіка на Україні на чолі з обраним гетьманом. Завдяки цьому українські козаки взяли участь у Хотинській війні і надали допомогу Речі Посполитій. 

          Не вдаючись до опису подробиць Хотинської баталії, лише зазначимо, що  40-тисячне козацьке військо під проводом П.Сагайдачного відіграло головну роль у розгромі турецького війська. Але дуже важко дісталася ця перемога козакам, а для гетьмана Хотин був останньою з перемог. Тяжко поранений отруєною татарською стрілою, Сагайдачний помер у квітні 1622 р.   Перед смертю в присутності Київського митрополита Іова Борецького і майбутнього гетьмана Оліфера Голуба заповів своє майно на освітньо-навчальні і релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам. Поховали славетного гетьмана козаки і кияни з великими почестями в Богоявленській церкві Київського братства.

Контрольні запитання

1.  Як утворилося Велике князівство Литовське?
2.  Чому південно-західні землі опинилися під владою литовських князів?
3.  Чому Україна опинилася під владою Польщі? Які це мало наслідки для українського народу?
4.  Які умови зародження українського козацтва?
5.  Як і ким була заснована Запорозька Січ?
6.  В чому суть внутрішнього устрою козацтва?
7.  Яку роль відіграло козацтво у генезі українського народу.
8.  Яку роль відіграли православні братства у формуванні національної самосвідомості українського народу.
9.  Яку роль у формуванні української державності відіграв П.Сагайдачний.

Теми рефератів

1.  Політичний устрій Великого князівства Литовського.
2.  Проблема формування українського народу.
3.  Політичні причини та наслідки Люблінської  унії.
4.  Православні братства – організатори захисту віри, мови та культури українського народу.
5.  Православна церква в боротьбі за консолідацію українського суспільства.
6.  Походження та еволюція козацтва на території України.
7.  Запорозька Січ, її устрій і значення для українського народу.
8.  Проблема генезису українського народу.

V.   Українська національна революція (Визвольна війна) середини XVII ст.

Ключові слова: фільварково–панщинна система, оренда,  єврейські підприємці, Магдебурзьке право, національна еліта,    церковний розкол, народне повстання, національно–визвольна  війна, національна революція, «Березневі статті”, козацька держава, спадковий гетьманат.

Українська національна революція, політичним наслідком якої стало утворення Української козацької держави, засвідчила зрілість національно–державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки.

            

      5.1. Причини, передумови і характер Національної революції

У останній третині XVI – першій половині XVII ст. соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої, надзвичайно ускладнилася. Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. У Східній Галичині та на Волині вона становила 5–6 днів на тиждень. Невпинно зростали натуральні та грошові податки. За свідченням очевидця, французького інженера  Г.Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Влада пана була безмежною – він за своїм бажанням міг будь–кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Фільварково-панщинна система, помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного ринку України.

Українські селяни потерпали також і від здачі феодалами своїх земель у оренду. Більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

Міське населення також опинилося у складній ситуації, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки – чинш,   церковну десятину та ін. На початку XVII ст. більшість міст України користувались Магдебурзьким правом, але самоврядування постійно обмежувалось. Як правило, війтів призначав польський уряд, а не обирало міське населення. Феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торгівельно–промисловій сфері, користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції. Важливою обставиною було те, що у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «  випадання»   українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «  селянську націю»  .

Заможне реєстрове козацтво також було незадоволене своїм становищем, бо «Ординація Війська Запорозького реєстрового»   1638 р. обмежувала козацьке самоврядування, скорочувала реєстр, а виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

У середині XVII ст. ситуація в українських землях ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Масове ополячення української еліти, відсутність власної держави, перервана державотворча традиція були причинами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якої він повинен зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт. Польська влада, намагаючись прискорити хід цього процесу, посилила національно – релігійне гноблення. Польська шляхта, спираючись на католицизм, здійснювала політику національного та культурного поневолення українського народу. Уніатська церква стала одним із основних інструментів окатоличення, що активно підтримував Ватікан. В українських землях один за одним виростали костьоли, монастирі, колегіуми та школи єзуїтів, і, водночас, дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.

Таким чином, втрата національної еліти, відсутність власної держави, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної арени. Зазначені причини зумовлювали необхідність масового народного виступу саме у цей час. Однак у природі та суспільстві крім причин, які підштовхують до дії, обов’язково мають існувати передумови, що роблять дію можливою.

Одними з найголовніших передумов, які сприяли активній національно–визвольній боротьбі, були:

•  слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій;
•  накопичення воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу;
•   посилення єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формування психологічної готовності боротися до переможного кінця, якій сприяли селянсько–козацькі повстання першої половини XVII ст.;
•  посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі що робили можливими початок козацького повстання( Січ того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної української держави).

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у національно–визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, глибокі, якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла у національну революцію. Треба наголосити на тому, що аргументами на користь терміна « національна революція»   є ті докорінні (революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині XVII ст.: утворення та розбудова Української національної держави; встановлення нових кордонів та поступове формування державної території і радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи; ліквідація великої земельної власності польських і ополячених українських феодалів та утвердження дрібної козацької власності на землю; визволення українських міст з–під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства; втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

         Революція мала антифеодальний та національно–визвольний характер. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я). Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство.

Таким чином, у середині XVII ст., втрата національної еліти, відсутність власної держави, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі, робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у національну революцію. Боротьба, що точилася у другій половині XVII ст. носила національно–визвольний, релігійний та соціальний характер.

       5.2.      Воєнні події 1648–1654 рр.

Боротьба розпочалася в 1648 р. з повстання козаків Запорозької Січі під гаслами «За православ’я, проти католицизму і унії»   охопила більшу частину території України і переросла в національно–визвольну війну, а потім народну революцію. Військо повстанців складалось в основному з козаків і селян, вело справедливу війну і захищало свою землю.

Поляки, намагаючись «  якнайшвидше придушити козацьке свавілля», кинули проти повстанців свої війська під керівництвом Миколи Потоцького, до якого входили іноземці, в більшості німецькі солдати.

Заручившись підтримкою козаків, у лютому 1648 р Хмельницький оволодів Січчю,  звільнив Запоріжжя від поляків і був обраний  гетьманом Війська Запорозького.  Незабаром виступає назустріч М.Потоцькому. Перші битви відбулися у травні під Жовтими Водами і Корсунем. Козаки двічи отримали блискучі перемоги.

У вересні 1648 р. Хмельницький з армією зустрівся під Пилявцями з польськими військами, які йшли з Волині. В ході цієї великої битви козаки вийшли переможцями. І, на якийсь час, їх похід продовжувався без бою, бо польське військо було значно знесилене після втрат яких воно зазнало.

Звістка про військові успіхи козаків розлетілися по всій землі. Селяни, міщани піднялися на боротьбу, яка охопила терени України і перетворила козацьке повстання у Визвольну війну, а потім народну революцію. Боротьба набуває всеукраїнський характеру, а авторитет козацтва, як провідної і рушійної сили, значно зростає. Коли, 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький на чолі повсталого війська вступив до Києва, то його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства».

Польща зібрала сили і у травні 1649 р. розпочала комбінований удар на чолі з новим королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом. Під Зборовом і Збаражем відбулися жорстокі бої і хоч перевага була на боці козаків, Хмельницький змушений був піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору через складнощі в українсько–татарських відносинах. Татари відійшли від попередніх домовленостей, як тільки зрозуміли, що Хмельницький починає розбудову української держави. Це не влаштовувало татар і мілітарний альянс виявився ненадійним вже на першому етапі війни.

Згідно зі  Зборівським   мирним  договором козацький реєстр зростав до 40 тис. людей,   Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства відходили козакам, ці території підпорядковувались гетьману і його адміністрації. Київський митрополит одержував місце в сенаті, всім учасникам повстання проголошувалась амністія. Водночас, магнати і шляхта мали право повертатися до своїх маєтків. Це викликало незадоволення селян, які брали активну участь у воєнних подіях, і масові виступи яких практично перетворилися в селянську війну, під тиском якої шляхта тікала до Польщі. Однак після укладення Зборівського договору, селянство опинилося за межами Української гетьманської держави, бо відновлювалось панське землеволодіння. Селянство не погоджувались з таким станом, і селянська війна, тепер уже на теренах своєї держави, була спрямована проти повернення шляхти до маєтків. Селяни оголошували себе вільними і розпочали нову хвилю масового покозачення.  

Зборівська угода не зняла протиріч між Україною і Польщею. Почався новий раунд протистояння – битва під Берестечком і підписання в 1651 р. Білоцерківського договору. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. людей, за гетьманом залишалося лише Київське воєводство, заборонялися зовнішні відносини, а шляхті дозволялося повертатись у свої маєтки. Цей договір Б.Хмельницький розглядав як тимчасовий і в наступних битвах під Батогом (1652) і Жванцем (1653), незважаючи на зраду татар, отримав перемогу і знову вийшов на умови Зборівського миру.

Наприкінці 1653 р. польський уряд провів мобілізацію і зібрав військо із 80 тис. шляхтичів і селян. Військові події відбувалися на Поділлі. Козаки мали перевагу, однак татари знову зрадили Б. Хмельницького і уклали сепаратну угоду з польським королем. Воєнні невдачі, ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, формальна підтримка Туреччини підштовхнула гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили промосковський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Отже,  національно–визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та населення України, одночасне співпадіння з селянською війною. За цей час різко ускладнилось міжнародне становище українських земель. Динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького визначали еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процеси державотворення. В даний період пошуки союзників здійснювалися у трикутнику «Польща–Туреччина–Московщина».

        5.3.      Українсько–московський договір 1654 р.

Богдан Хмельницький був хорошим дипломатом. Уже з перших кроків війни проводив далекоглядну зовнішню політику і вів активну дипломатичну діяльність з іншими державами, зокрема з Туреччиною й Кримським ханством. Він неодноразово звертався до Москви: спочатку  з проханням допомогти в антипольській боротьбі, згодом –  про входження до Московської держави. Останнє було пов’язано з бажанням легітимізувати (узаконити) свою владу, перетворити виборну (а значить й слабку) гетьманьську владу на   спадкоємну, що   за існуючих на той час уявлень можна було зробити лише під покровительством «помазаника Божого»   –  московського царя.  Москва від початку війни надавала певну підтримку Б.Хмельницькому, але протягом тривалого часу не наважувалася відкрито стати на бік України проти Речі  Посполитої через внутрішні складнощі в державі (народні заворушення й повстання, відсутність фінансів, слабкість молодої самодержавної влади) тощо), а також через побоювання розірвати існуючий мирний договір з Польщею і розпочати з нею нову війну.  Московська держава  ще встигла загоїти рани після «великої смути» початку ХVІІ ст. і звільнення від поляків у 1612 р.  Лише після довгих вагань, «в ім’я віри православної», Земський собор прийняв рішення взяти Військо Запорозьке під «високу царську руку». Юридично цей акт було оформлено під час російсько–українських переговорів у січні-березні 1654 р.

Уже на етапі підготовки Переяславської ради, яка відбулась 8 січня 1654 р, виникають розбіжності у підходах до нового союзу. Російські посли відмовилися принести присягу за царя, боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вільностей після того, як договір набере чинності.  

У березні 1654 р. козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в історію під назвою «Березневих статей». Згідно з цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально–адміністративний поділ, систему соціально–економічних відносин, незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком Речі Посполитої і Туреччини).

          Певна річ, Переяславсько-Московський договір 1654 р. був необхідний Україні, яка прагнула використати Росію  як важіль, за допомогою якого  можна було  вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої.  Росії Україна була потрібна, як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в перспективі, як можливість перетворити часткову залежність на цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього свій зміст. Відсутність національної держави, досвіду державотворення, штовхнули Україну на об’єднання з державою, суспільний устрій якої відрізнявся від козацької держави з її демократичними засадами.  Разом з тим, зв’язавщи на тривалий час свою історичну долю  з православною Росіїю, український народ  отримав набагато кращі умови для свого економічного й культурного розвитку, ніж під Польщею, зумів зберегти свою національну й духовну ідентичність.

       5.4.      Утворення Української гетьманської держави

На звільненій від влади Речі Посполитої частині української території створилися об’єктивні умови для утворення Української гетьманської держави під керівництвом Б.Хмельницького. На цій території було ліквідовано адміністративний апарат польско–шляхетської влади і створено нову систему управління. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялась на полки та сотні, кількість яких не була сталою. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав універсали. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

Війна принесла соціальні завоювання селянству. Українські селяни добились ліквідації фільварково–панщинної системи господарства, кріпацтва і різних форм феодальної залежності. Вони отримали право власності на землю, вступу до козацького стану тощо. Однак, скасування феодальних відносин без затвердження законодавством, створило умови для відновлення довоєнної моделі в майбутньому.

Розширилися права і привілеї міщанства і купецтва. Гетьмансько–старшинська адміністрація проводила заохочувальну політику стосовно міщан і надавала їм привілеї, які спонукали селян переходити до стану міщан. Влада також підтримувала багатшу частину міщанства, українське купецтво, яке до війни було національне неоднорідним і, в більшості своїй, польським та єврейським.

Послідовну підтримку гетьманської адміністрації мало православне духовенство, яке об’єднувало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування. Більшість монастирів отримали охоронні гетьманські універсали в яких заборонялось посягати на монастирське майно і землі під загрозою суворого покарання.

Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядром було реєстрове та запорозьке козацтво. Талановитими воєначальниками стали Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар та інші. Армія формувалась з добровольців і у вирішальних битвах її чисельність сягала до 100–150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельницького сформувалася на двох засадах – демократії та авторитаризму. На початку переважали демократичні засади, а потім зміцнюється самодержавність і посилюється централізація влади. Гетьман призначав полковників, скасовував рішення старшинських рад, рішуче добивався виконання усіх розпоряджень органами влади, а за невиконання суворо наказував.

Від Туреччини гетьман отримав титул «князя руського», але потім відмовився від нього, бо в козацькій державі не було відповідного стану, та й козакам би це не сподобалось. То ж Б.Хмельницький обрав інший шлях – перетворити гетьманську владу у спадкову монархію. Кроком до утвердження козацької монархії мало бути в майбутньому обрання гетьманом його сина. Але ця форма правління теж не мала твердої опори і трималася на постаті Великого гетьмана. Еліта не хотіла монархії, домагалася утвердження республікансько–олігархічної (старшинської) форми правління і, хоч відкрито не виступала проти гетьмана, вела таємну боротьбу, яка приведе до громадянської війни.

Отже, загалом процес державного будівництва Б.Хмельницьким не було завершено, хоч нова держава мала позитивні особливості, які відрізняли її від усіх інших країн. Провідною верствою стає козацтво, яке жило за рахунок власної праці, відкритість для вступу представників інших станів, свобода і право на землю більшості селян. Однак, незавершеність процесу становлення політичної еліти, надання військовим державних посад, відсутність постійної території, продовження військових подій, не дали можливості зберегти незалежність і державу.

Переяславсько–Московський договір змінив геополітичну ситуацію в регіоні. Річ Посполита і кримський хан підписують «Вічний договір про взаємодопомогу», після чого татари стали вимагати від гетьмана розриву з царем.

        Б.Хмельницький, уклавши союз з Росією, намагається вирішити два питання – приєднати до гетьманської держави решту українських земель і запровадити успадкування гетьманської влади. Приєднати західні землі без розгрому Речі Посполитої було неможливо, а нейтралізувати Кримське ханство можна було б тільки по домовленості з султаном. То ж з лютого 1654 р гетьман активізує дипломатичну діяльність з Молдавією, Валахією, Трансільванією, Швецією, Портою. Польща зосереджує свої зусилля на розколі союзу між Б.Хмельницьким і Росією, залучає на свій бік татар і намагається створити широку коаліцію проти України.

У березні 1654 р. 20-тисячне польське військо  ввійшло на Берестейщину і знищило 20 міст. Король закликав  не підтримувати Б.Хмельницького і бути вірними Польщі. Козацькій державі загрожує боротьба на два фронти – на заході з поляками, а на півдні з кримськими татарами. Для нейтралізації татар гетьман відправляє посольство до Стамбулу і дає згоду на протекторат Туреччини, яка в свою чергу надає наказ татарам не вести воєнних дій проти козаків.

Зимова кампанія українсько-російських військ була невдалою. Військові дії козацьких військ і російських були недостатньо скоординовані. Поляки з татарами спустошили Подільський край і Брацлавщину. Польща розраховувалася з татарами населенням захоплених міст і сіл, віддаючи їх в ясир татарам.

Щоб подолати кризу, Хмельницький веде активні переговори з Швецією, Трансільванією, Молдовою, Валахією щоб ліквідувати антиукраїнську коаліцію Речі Посполитої. Однак, хоч воєнні дії розпочались, вони не допомогли гетьманській державі. Успішні бої Швеції у Прибалтиці і Польщі підштовхнули московський і польський уряди підписати у 1656 р Вільненську угоду. Погляди союзників козаків Швеції і Трансільванії щодо розподілу польських земель не відповідали устремлінням гетьмана приєднати землі західного регіону. Вони підтримували його тільки щодо вільної гетьманської держави, але хотіли бачити її тільки в межах Брацлавщини, Київщини і Чернігівщини.

Об’єднаний українсько–семиградський похід на Польщу виявився невдалим. Союзники потерпіли поразку, а козаки самовільно залишили фронт і заявили, що повертаються додому. Ці звістки для хворого гетьмана виявилися трагічними і у вересні 1657 р він помирає. Поховали його в Суботові в Іллінській церкві.

         В історії України значення постаті Богдана Хмельницького, попри всі допущені ним помилки й прорахунки, важко переоцінити. Так, він уперше протягом ХІУ–ХУП ст. спромігся об’єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення й спрямувати енергію народу на розбудову соборної держави та виборення незалежності, а також сформулював основні принципи державної ідеї, що стала знаменем національно–визвольної боротьби українського народу наступних століть. Гнучкість соціально–економічної політики гетьмана дозволила запобігти

загостренню соціальних конфліктів і вибуху громадянської війни. Прогресивне значення мала послідовна й рішуча боротьба Б. Хмельницького проти стихії розбурхованих мас і старшинського отаманства за зміцнення централізації держави й встановлення в ній спадкового гетьманату. Він виявив себе блискучим полководцем і сформував боєздатну, одну з кращих в Європі, національну армію, затвердив військовий статут, розвинув військове мистецтво, створив розвідку і контррозвідку. Організована ним дипломатична служба забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших держав, як суб’єкта міжнародних відносин; Б.Хмельницький вважався одним з найкращих дипломатів Європи XVII ст.

Контрольні запитання

1.  Назвати причини, передумови і характер Української національної революції?
2.  Назвіть основні битви українців з поляками.
3.  Розкрійте основні положення Зборівського і Білоцерковського миру.
4.  Якою була зовнішня політика Б. Хмельницького?
5.  Охарактеризувати устрій і значення Української гетьманської держави.
6.  Як розвивалися воєнні події після Переяславської Ради?
7.  Якою є  роль   Б.Хмельницького в історії України.

Теми рефератів

1.  Богдан Хмельницький: політичний портрет.
2.  Державницькі процеси в Гетьманщині.
3.  Військове мистецтво козаків під час української національної   
4.  революції.
5.  Політичні тенденції в українському суспільстві в середині ХVІІ ст.
6.  Союз Гетьманату з Московською державою.

Хронологічна таблиця

ІІ–І тисячоліття Бронзова доба до н.е.

ІХ – перша половина

VІІ ст. до н.е.                               Кіммерія

VІІ – ІІІ ст. до н.е.                       Скіфська держава

VІІ – VІ ст. до н.е.                       Грецькі міста-колонії

ІІІ ст. до н.е.

ІІІ ст. н.е.                                      Сарматія

ІV ст. н.е.                                      Держава антів (слов’ян). Держава готів

                                                     (германського племені).

ІV – ІХ ст.                                    Тюркські держави в Подніпров’ї (імперія

                                                     гунів і слов’ян, Велика Булгарія, Чорна

                                                     Болгарія)

VІ ст.                                            Велике розселення слов’ян

1.                                             Утворення Руського каганату

862                                               Захоплення Новгорода і Пскова

                                                    норманським     князем Рюриком                                        

882                                                Захоплення Києва Олегом

                                                     Утворення Київської Русі

912–945                                        Княжіння Ігоря

945–964                                        Правління Ольги від імені малолітнього

                                                     сина Святослава

964–972                                        Княжіння Святослава Ігоревича

980–1015                                      Княжіння Володимира Святославовича

988                                                Прийняття християнства як державної

                                                     релігії

1016                                              Створення „Руської правди”

1019–1054                                    Княжіння Ярослава Володимировича

                                                     Мудрого

1.                                              Любецький з’їзд

1113–1125                                    Княжіння Володимира Мономаха

1125–1132                                    Княжіння Мстислава Володимировича

1124–1153                                    Княжіння Володимира

1153–1187                                    Княжіння Осмомисла

1199–1205                                    Княжіння Романа Мстиславовича

1199                                           Утворення Галицько-Волинського князівства

1223                                              Битва на р.Калка з монголо-татарами

1238–1264                                    Княжіння Данила Галицького

1239                                              Початок монголо-татарської навали на

                                                     Південно-Західну Русь

1.                                              Взяття Києва монголо-татарами

1264–1301                                    Княжіння Лева І Даниловича

1301–1308                                    Княжіння Юрія І Левовича

1308–1323                                    Княжіння Лева ІІ Юрійовича і Андрія

                                                     Юрійовича

1325–1340                                    Княжіння Юрія ІІ Тройденовича

1321–1322                                    Походи Литовського князя Гедиміна на

                                                     Галицько-Волинське князівство

1341–1377                                    Великий князь Литовський Ольгерд

1363                                              Перемога литовських і руських військ над

                                                     монголо-татарами в урочищі Синя Вода

1.                                              Кревська унія

1392–1430                                    Княжіння Вітовіта

1410                                              Грюнвальдська битва

1529                                              Перший литовський статут

1566                                              Другий Литовський статут

1569                                              Люблінська унія

1572                                              Формування козацького реєстрового

                                                     війська

1.                                              Третій Литовський статут

1616–1622                                    Гетьманство Петра Конашевича–

                                                     Сагайдачного

1648–1657                                    Гетьманування Б.Хмельницького

1648, травень                               Перемога козацького війська під Жовтими

                                                     Водами

1648, травень                               Перемога Б.Хмельницького під Половцями

1649                                              Зборівський договір

1650                                              Білоцерковський договір

1652, травень                               Розгром військом Б.Хмельницького

                                                     польсько шляхетської армії під Батогом

1654, 8 січня                                Переяславська рада

1654, березень                             Статті Б.Хмельницького

Література

 

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К.,  1991.    

Аркас М.М. Історія України – Русі.–К., 1990.

Багацький В.В., Кормич Л.І.  Історія України. Підручник. – К.,2010    

Бойко О.Д. Історія України: Посібник.–К., 2010.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посібник.–К., 1996.

Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. – К., 1993.

Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Гьодзик–Гріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке.–Київ, 1999.

Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною, 1648–1651.– К., 1996.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право.– К., 1996.

Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. –К., 1990.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. –К., 1992.

Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. –М., 1992. 

Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості.– Київ; Запоріжжя, 1997.

Історія України. Курс лекцій.– К., 1991. –   Т.1.

Історія України: Нове бачення.– К.,1995. – Т. 1.

    Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.

Котляр М. Русь язичницька. Біля витоків схднослов’янської цивілізації.–  К.,   1995.

Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1994.

Коцур А. Українська державність: історія та сучасність.– Чернівці, 2000.

Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992.

Крупник Л.О. Історія України: формування етносів, нації, державності. – К., 2009.   

Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

Мицик Ю.А., Стороженко І.С., Плохій С.М. Тії слави козацької повік не забудем. – Дніпропетровськ, 1989.

Мицик Ю.А. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ, 1990. 

Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2008.

Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорізького. – К., 1991.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К., 1993.  

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. – К., 1997.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція

XVII ст. (1648–1676). – К., 1999.

Щербак В. Українське козацтво, формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – Київ, 2000.

Яворницький Д.І. Історія Запорізьких козаків. – Львів, 1990.

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна.). – К., 1993.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005.

 

 

 

 

  

  

 

  

      

           

 

 

1. О ТЕХ ВОЯЖАХ ЧИНИТЬ ЖУРНАЛЫ И ЗАПИСКИстр-57
2. два А в США его нет вообще
3. Башкирский государственный университет Утверждено на заседание кафедры Гражданского и финанс
4. Чувильдеев ВН Программа курса «Концепции современного естествознания (КСЕ)»
5. Тема- Система регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні
6. Петербург ВК Ленэкспо ПРЕДВАРИТЕЛЬНЫЙ СПИСОК УЧА
7. аt Осн Дифференциальное уре тогда имеет вид Ld2q-dt2Rdq-dt1-Cqэпсилон0sinомегаt
8. Глобализация реструктуризация и трансформация мировой экономики меняющая правила игры для всех участни
9. а Поверка работоспособности теодолита Проверить работоспособность всех винтов П
10. тематике в школе Оглавление Введение
11. Основу структуры любой мембраны представляет- ЕДвойной липидный слой 2
12. Расчет трудоемкости разработки программного продукта Расчет трудоемкости разработки программного проду
13. тема производства Германии Nil Club Камуфлирующие гели подходят и для типс и для форм- Cover Pink ~ грязнор
14. Виховання естетичної культури підлітків
15. Лабораторна робота К~3 Визначення логарифмічного декремента та коефіцієнта затухання механічних коливань
16. Раннее средневековое государство
17. Лабораторная работа ’ 4 Исследование поляризационных свойств стеклянной призмы Цель работы ~ о
18. Проектирование промышленного предприятия в городе Челябинск
19. El futuro imperfecto Escuch y lee el texto
20. Economic snctions

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе