Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 8. Право власності та інші речові права
1. Право власності: поняття, зміст, здійснення, види
Аналіз розвитку інституту права власності дозволяє дійти висновку, що він був і є фундаментом, основою розбудови будь-якої держави та її правової системи. Відносини власності, як можна припустити, виникли ще в сивій давнині, на ранніх етапах розвитку людського суспільства. "Забита тією або іншою особою дичина, виловлена риба, створене працею знаряддя природно розглядається як річ, що належить тому, хто її здобув або створив. Свідомість "ця річ — моя" виникає тут просто й психологічно неминуче". Як відомо, спочатку ці відносини власності охоронялись власною силою, авторитетом старійшин і звичаями родів (громад), тобто правилами (нормами) поведінки, що й були прообразом права. Держава як основне знаряддя політичної влади в суспільстві виникла саме після розпаду громади на заможних (власників) і незаможних (невласників) для підтримки відносин власності, що склалися в даному суспільстві. З розвитком держави право, головним чином, було покликане охороняти відносини власності, і, в першу чергу, власності на землю.
Право власності розуміється як найбільш повне й широке право на річ, якою власник має право розпоряджатися будь-яким чином; виключне право, оскільки воно виключає втручання усіх сторонніх осіб; абсолютне право, бо спочатку воно ніким і нічим не обмежувалося, а згодом власнику дозволено було все, що прямо не заборонялося законом.
Власність як економічна категорія характеризується привласненням індивідуумом або групою індивідуумів матеріальних благ, що створені природою або людською працею у процесі виробництва. Привласнення ж, у свою чергу, характеризується не тільки відношенням індивідуума до привласненого блага як до свого, але і відношенням всіх інших до цього блага як до чужого. Тому власність - це суспільне відношення між людьми з приводу речей, в яких одні - власники відносяться до речей як до своїх, а всі інші - невласники зобов'язані відноситися до них як до чужих і утримуватися від будь-яких посягань щодо них.
Відношення до речі як до своєї, тобто відношення присвоєння речі, означає свободу власника використовувати її виключно за власним розсудом, як для власного споживання, так і для виробничого процесу. Це одночасно означає, що власник набуває не тільки всі блага і доходи, які приносить у самостійно встановленому процесі використання річчю, але і несе тягар витрат з утримання, ремонту, сплаті всіляких податків тощо.
Право власності – основний і фундаментальний інститут цивільного права. Він представляє собою систему норм, що регулює суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження власником своїм майном. Це право власності в об'єктивному розумінні.
Право власності в суб'єктивному розумінні є самим широким за своїм змістом правом серед інших суб'єктивних прав, оскільки власник майна має можливість використовувати його на свій розсуд.
Право власності, як і інші речові права, є правом абсолютним, оскільки управненій особі (власнику) протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (невласників), кожна з яких зобов'язана утримуватися від порушень прав власника. Але абсолютність прав власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може обмежувати їх. Напроти, вся історія розвитку цивільного права показує, що держава в різні періоди і для різних власників встановлювала певні законодавчі обмеження в інтересах певних соціальних груп або суспільства в цілому.
Стаття 316. Поняття права власності
1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.
Стаття 317. Зміст права власності
1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Перераховані у законі правомочності власника з володіння, користування та розпоряджання майном і складають зміст права власності.
Під правом володіння прийнято розуміти юридичне панування особи над річчю, фактичне і господарське володіння нею. Тут також важливо підкреслити не тільки фактичне оволодіння річчю, але і визнане законом юридичне панування власником над своєю річчю, оскільки чужою, невласною річчю фактично може володіти і особа без будь-яких на то правових підстав, наприклад, особа, що вкрала її. Але і в цьому випадку власник, фактично позбавлений володіння, юридично такою правомочності не позбавляється і може повернути річ за допомогою віндикаційного позову. З поверненням речі з чужого незаконного володіння відновлюється єдність фактичного та юридичного статусу володіння. Необхідно зауважити, що в деяких нормативних актах (в більший мірі у підзаконних, відомчих) поняття «власник» та «володілець» вживаються як тотожні, аналогічні. Але, безумовно, це зовсім інші речі.
Володіння річчю може здійснювати як сам власник, так і інші особи на підставі договору з власником або іншій правової підставі. Правомочність володіння як правове відношення в той же час є самостійним речовим інститутом, який закріплено у главі 31 ЦК і який буде розглядатися пізніше.
Володіння невласником річчю визнається законним, якщо воно засноване на якомусь правовому титулі (договорі або іншій правовій підставі) і охороняється законом нарівні з володінням власника. Володіння, засноване на договорі (утримання), виникає лише у тому випадку, якщо власником і утримувачем, якому власник передає річ у володіння (і користування), виконані при укладанні договору всі вимоги, передбачені законом. Так, володіння невласника, засноване на видачі довіреності на управління автомобілем буде законним лише тоді, коли ця довіреність буде нотаріально посвідчена. Право володіння невласника носить похідний від права власності характер, оскільки він може здійснювати його у межах, встановлених власником.
Володіння, яке не опирається на закону титульну підставу, називається незаконним. Незаконне володіння поділяється на добросовісне та недобросовісне. Добросовісним визнається таке володіння, при якому володілець не знає і не може знати про незаконність свого володіння (наприклад, набув, як потім з'ясувалося, в комісійному магазині вкрадену річ). Відповідно, недобросовісний володілець той, хто знав або повинен був знати про незаконність свого володіння.
Володіння є необхідним елементом права власності і нерозривно пов'язане з правомочністю користування, оскільки для того, щоб користуватися річчю самому, необхідно одночасно і володіти нею.
Правом користування визнається гарантована законом і визнана за власником юридична можливість здобувати з речі її корисні, господарські властивості в процесі особистого або виробничого споживання, використання, включаючи і право привласнювати продукцію, плоди і доходи, оскільки ч. 2 ст. 189 ЦК передбачає: „ Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом".
Користування засновується, як зазначалося, на правомочності володіння. Здійснювати правомочність користування власник може як самостійно, так і з допомогою інших осіб, Так, власник автомобіля, який не має права на управління, може здійснювати цю правомочність з допомогою інших осіб, що мають права водія. Але і в цьому випадку він не передає вказаній особі ні правомочності володіння, ні правомочності користування. При переданні речі у тимчасове користування власником іншій особі за договором зв'язок правомочностей володіння і користування є непорушним, і передаючи право користування за договором оренди, власник передає і право володіння. Залишаючись власником, він лише на час, визначений договором, за своєю волею передає ці повноваження.
Правомочність користування також є правовим відношенням і охороняється законом від посягань з боку третіх осіб. У той же час закон одночасно встановлює і певні межі його здійснення. Так, ч. 5 ст. 319 ЦК передбачає, що власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Під розпоряджанням слід розуміти визнану і гарантовану законом можливість власника визначати юридичну долю речі, тобто можливість або припинити право власності на неї (продати, обміняти, подарувати тощо) або тимчасово призупинити здійснення повноважень з володіння і користування (передача в оренду, для зберігання).
У деяких випадках правомочність розпоряджання здійснює не сам власник, а інші особи. Так, від імені неповнолітнього, що не досяг чотирнадцяти років, та від імені особи, яка визнана недієздатною, правочини укладає їх опікун. Але і це не означає, що малолітня і недієздатна особа позбавлені такої правомочності як розпорядження - вони тільки обмежені в здійснені розпорядження, а з досягненням повноліття або одужанням ці обмеження скасовуються. Таким чином, в подібних ситуаціях власник не позбавлений права розпорядження, а лише обмежений в можливості самостійно його здійснювати.
Стаття 318. Суб’єкти права власності
1. Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.
2. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.
Стаття ж 2 ЦК України визначає, що учасниками цивільних відносин є фізичні, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
На перший погляд може показатися, що ці статті (318 та 2) мають колізію, оскільки статтею 318 ЦК України вводиться новий суб'єкт, не передбачений статтею 2 - Український народ. Але, оскільки у статті 5 Конституції України закріплене положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, то він є суб'єктом публічного права і вписується в коло, зазначене статтею 2 ЦК України.
Законодавство України створює рівні умови здійснення права власності і його захисту для всіх власників, забезпечує стабільність всіх правовідносин власності. Тому всі суб'єкти цивільного права як власники діють на підставі єдиних норм, що регулюють відносини власності. Окремі особливості правового режиму і складу майна в залежності від того, знаходиться воно у власності фізичних або юридичних осіб чи держави встановлюються спеціальними законодавчими актами України.
Стаття 319. Здійснення права власності
1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.
3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
4. Власність зобов’язує.
5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.
Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності
1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.
2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.
Стаття 321. Непорушність права власності
1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
3. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Стаття 322. Тягар утримання майна
1. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна
1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.
Випадковим визнається таке знищення або пошкодження речі, яке відбулося без вини учасників цивільних відносин в силу випадкових причин (непереборної сили, простого випадку). Оскільки правило ст. 323 ЦК є диспозитивним, то сторони у договорі вправі встановити, що ризик випадкового знищення або пошкодження майна виникає у набувача, наприклад, з моменту укладання договору, а не з моменту передання речі.
Стаття 324. Право власності Українського народу
1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
3. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.
Стаття 325. Право приватної власності
1. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.
2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Стаття 326. Право державної власності
1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.
Стаття 327. Право комунальної власності
1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
2. Набуття права власності
Глава 24 НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Стаття 328. Підстави набуття права власності
1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 329. Набуття права власності юридичною особою публічного права
1. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Стаття 330. Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права
1. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
В теорії існує поділ підстав набуття права власності на первісні та похідні. До первісних підстав набуття права власності належать ті, при яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До похідних підстав виникнення права власності належать ті, при яких право власності виникає у нового власника за волею попереднього.
До первісних підстав набуття права власності належать:
1. Виробництво - є основним способом первісного виникнення права власності, оскільки тільки у його процесі створюються нові речі, що потрапляють у власність виробника, якщо законом або договором не передбачено інше. Створення нових речей у процесі виробництва може бути підставою виникнення права власності і у фізичних, і у юридичних осіб, і у держави. Право власності на нові речі, створені внаслідок виробничої діяльності, виникає з моменту їх створення, закінчення будівництва, якщо законодавством не передбачений інший момент набуття права власності. Так, право власності на меблі, виготовлені з набутих дощок, виникає з моменту їх виготовлення, а право власності на житловий будинок, який побудувала фізична особа, виникає з моменту прийняття цього будинку в експлуатацію відповідною комісією органів місцевої влади. До цього моменту громадянинові належить лише право власності на будівельні матеріали, конструкції. Але у разі необхідності особа може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК).
Стаття 331. Набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва
1. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.
Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
2. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
3. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.
2. Переробка або специфікація - це використання однієї речі (матеріалу), внаслідок чого створюється нова річ. Якщо спеціфікатор є і власником матеріалу, то він, зрозуміло, стає і власником нової речі. Інша справа, коли спеціфікатор не є власником використаного матеріалу, речі.
Стаття 332. Набуття права власності на перероблену річ
1. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.
2. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.
3. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.
5. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.
3. Привласнення загальнодоступних дарів природи. Ст. 333 ЦК зазначає, що особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. Застосовуючи цю норму на практиці, перш за все, потрібно виходити з місцевих звичаїв, які склалися, оскільки зараз нові власники земельних ділянок чи орендарі забороняють ловити рибу, збирати дрова тощо.
4. Відділення плодів як спосіб набуття права власності передбачений ст. 189 ЦК, в якій записано, що продукція, плоди і доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Слід розрізняти природні (натуральні) плоди, які виникають унаслідок органічного розвитку речі, що плодоносить (приплід тварин, шерсть, молоко, сільськогосподарський врожай тощо), а також цивільні плоди (доходи), отримані від використання речі в цивільному обороті (орендна плата, дивіденди від цінних паперів). Право власності на плоди і доходи виникає у власника в момент їх відділення, оскільки до цього моменту вони є складовою частиною речі, що плодоносить. Це право у власника виникає і у тому випадку, коли річ, що плодоносить, знаходиться в незаконному недобросовісному володінні іншої особи. Плоди (доходи), отримані незаконним добросовісним володільцем до того моменту, коли він дізнався про неправомірність володіння, належать йому, а з моменту оголошення про його незаконне володіння - власникові речі.
5. Заволодіння або окупація як первісне набуття права власності на майно може мати місце тоді, коли на момент привласнення річ не має власника або власник її невідомий. Окупацію як спосіб набуття права власності слід відрізняти від привласнення загальнодоступних дарів природи, адже такі дари природи не є безхазяйними, а об'єктами права власності певних осіб.
Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ
1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
3. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.
До окупації слід віднести і випадок, коли особа заволодіває рухомою річчю, від якої власник відмовився, і стає її власником (ст. 336 ЦК).
Стаття 336. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився
1. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився (стаття 347 цього Кодексу), набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
Окупація як підстава набуття права власності пов'язана з набувальною давністю. ЦК України вміщує правовий інститут набувальної давності:
Стаття 344. Набувальна давність
1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є
3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно — через п’ять років з часу спливу позовної давності.
Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування.
4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Вищенаведені способи є підставами набуття права власності у всіх суб'єктів права власності, і тому вони називаються загальними або загальноцивільними підставами. Є й інші первісні способи, які можуть стати підставами права власності тільки для фізичної особи або держави, і тому вони називаються спеціальними підставами.
До спеціальних первісних підстав набуття права власності належать:
6. Знахідка.
Стаття 337. Знахідка
1. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.
Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ.
2. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.
3. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.
4. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.
Стаття 338. Набуття права власності на знахідку
1. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:
1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.
2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.
3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.
Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.
Стаття 339. Право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат, пов’язаних із знахідкою
1. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).
2. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.
3. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.
4. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.
7. Бездоглядна домашня тварина.
Стаття 340. Бездоглядна домашня тварина
1. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.
2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.
3. Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.
Стаття 341. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину
1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.
2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.
Стаття 342. Відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплата винагороди
1. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.
2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до статті 339 цього Кодексу.
8. Скарб.
Стаття 343. Набуття права власності на скарб
1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.
2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.
Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.
3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.
4. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.
Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.
5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.
9. Націоналізація в період становлення Радянської влади означала примусове безоплатне вилучення засобів виробництва у громадян і передання їх у власність держави. Після проголошення незалежності України був прийнятий ряд актів, в силу яких майно, фінансові ресурси та інші об'єкти союзного підпорядкування, що знаходилися на території України, майно Компартії України і КПРС, майно загальносоюзних громадських організацій перейшло у власність держави України.
До похідних підстав виникнення права власності належать усі договори про передачу майна у власність (продаж, міна, дарування, поставка, рента тощо), а також спадкування. Право власності у особи, що набула річ за договором, завжди ґрунтується на праві власності відчужувача речі. Для виникнення права власності у набувача необхідно виконання для даного договору всіх істотних умов, передбачених договором або законом.
До похідних підстав слід віднести і виникнення права власності у фізичних і юридичних осіб на землю, оскільки до прийняття Закону України від 13 березня 1992 р. „Про внесення змін і доповнень до Земельного Кодексу Української РСР" земля була об'єктом виключеної власності народу України. Право власності на земельні ділянки виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акту про право власність на цю ділянку.
Похідними підставами виникнення права власності слід вважати і приватизацію майна держави фізичними або юридичними особами, яка врегульована Законами України „Про приватизацію державного майна ", „Про приватизацію невеликих державних підприємств", „Про приватизацію державного житлового фонду".
Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності
1. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
2. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Важливе практичне значення має визначення моменту виникнення права власності у набувача майна за договором.
Стаття 334. Момент набуття права власності за договором
1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності зі ст. 334 ЦК право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на річ, визначену родовими ознаками, не може перейти без її індивідуалізації, яка частіш всього і відбувається у момент виділення речі із ряду їй подібних і передання її набувачу. Тому право власності на родову річ у набувача майна за договором завжди виникає у момент передання речі.
Право власності на індивідуально-визначену річ може виникнути не тільки у момент передання, але і в інший момент, оскільки правило ч. 1 ст. 334 ЦК є диспозитивним. Так, наприклад, право власності на річ у набувача може виникнути або з моменту сплати останньої грошової суми при продажі майна з розстроченням платежу, або з настанням визначеної календарної дати, або з моменту нотаріального посвідчення договору.
Стаття 334. Момент набуття права власності за договором
2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.
До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
4. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Значно рідше, ніж договори, підставами виникнення права власності можуть бути односторонні правочини і, зокрема, прийняття спадщини. Спадкоємець, яким може бути і фізична, і юридична особа, і держава, виражаючи свою волю на прийняття спадщини, тим самим встановлює право власності на спадкове майно.
Одночасно з переходом права власності на набувача переходить і ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Припинення права власності
Глава 25 ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Стаття 346. Підстави припинення права власності
1. Право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам’яток історії та культури;
6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;
7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника.
2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Стаття 347. Відмова від права власності
1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.
2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.
3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати
1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.
Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов’язаних з відчуженням майна.
Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.
2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.
Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна
1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.
2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.
Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю
1. Викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
2. Рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.
3. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю, зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.
4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору — судом.
5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.
6. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.
Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене
1. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені (стаття 350 цього Кодексу), може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі.
2. Позов про викуп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органами, встановленими частиною другою статті 350 цього Кодексу.
Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв’язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно.
3. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.
У разі знесення або перенесення цих об’єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.
4. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.
5. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім’ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім’ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом.
6. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв’язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об’єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки.
7. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв’язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об’єктів залучається до участі у справі.
8. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.
Стаття 352. Викуп пам’ятки історії та культури
1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження.
2. Якщо власник пам’ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.
3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження.
4. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.
5. Викупна ціна пам’ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.
Стаття 353. Реквізиція
1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).
2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.
3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.
4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.
5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.
6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.
У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
Стаття 354. Конфіскація
1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.
Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.
2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.
4. Право спільної власності
Право власності на майно можне належати як одній, так і одночасно двом або декільком особам. Наприклад, житловий будинок належить на праві власності двом або декільком фізичним особам; майно, придбане подружжям під час шлюбу, також є їхньою спільною власністю тощо.
Право власності двох або декількох осіб на один і той же об'єкт називається правом спільної власності. Воно характеризується, по-перше, множинністю його суб'єктів і цим відрізняється, зокрема, від права власності юридичних осіб (господарських товариств, громадських організацій), оскільки колектив, що об'єднаний в таку організацію, виступає як єдиний суб'єкт права власності. По-друге, для права спільної власності притаманним є єдність його об'єкту. Право кожного із учасників спільної власності (співвласників) розповсюджується не на якусь конкретну частину речі (майна), а на всю річ (майно) в цілому.
Спільна власність на майно виникає в силу різних підстав: спільного будівництва або набуття за договором купівлі-продажу житлового будинку декількома фізичними або юридичними особами; спадкування майна тощо. Знаходження у шлюбі чи входження у склад фермерського господарства також є підставою виникнення права спільної власності фізичних осіб на визначене майно.
Суб'єктами права спільної власності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Поряд з ними учасником спільної власності може бути і держава чи територіальна громада.
Закон розрізняє два види спільної власності: часткову та сумісну (ч.2 ст. 355 ЦК).
Стаття 355. Поняття і види права спільної власності
1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.
4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Тобто, спільна часткова власність є головним та ведучим видом власності. Вона передбачається завжди, якщо інше не встановлено договором або законом. Спільна сумісна власність виникає тільки у випадках, передбачених договором або законом.
Так, у відповідності до ст. 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). В силу ч. 4 ст. 368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Напроти, майно, придбане в результаті спільної праці фізичних осіб, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, але це спільне майно може належати їм і на праві спільної сумісної власності, якщо між ними був укладений письмовий договір про її створення. Разом з тим і у названих вище випадках, коли майно у відповідності із законом вважається належним вказаним у ньому особам на праві спільної сумісної власності, цим особам не заборонено письмовою домовленістю встановлювати на дане майно режим часткової власності.
Стаття 356. Право спільної часткової власності
1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
2. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Тобто, спільна часткова власність незалежно від того, чи є її суб'єктами тільки фізичні або юридичні особи чи ті та інші, характеризується тим, що кожен з її учасників має точно визначену частку у праві на спільну річ (майно). Кожному учаснику спільної часткової власності належить не частина майна в натурі, а частка в праві власності на спільне майно в цілому. Так, якщо двом юридичним особам на праві спільної власності належить підприємство, яке складається з декількох споруд, то це не означає, що кожному з них належить право власності на певну будівлю. На частки поділяється не річ (майно), а право власності на неї. Тому учасники спільної власності мають визначені, арифметично виражені частки в праві власності на річ в цілому, що не на які частини між ними в натурі не поділена. Оскільки на частки поділяється не майно в натурі, а право власності на нього, то ці частки називають „ідеальними” або „арифметичними” частками у праві власності на спільне майно.
Частки учасників спільної власності можуть бути рівними або нерівними, але завжди повинні бути точно визначеними. Наприклад, трьом братам в порядку спадкування за законом перейшло право власності на житловий будинок у рівних частках. У цьому випадку кожному з них буде належати по 1/3 частини в праві власності на будинок тобто їх частки будуть рівними. Якщо ж спадкодавець заповідав одному з синів 1/2 частину, а іншим по 1/4 частині в праві власності на будинок, то їх частки будуть нерівними.
Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності
1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
3. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.
4. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.
5. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.
Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності
1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Питання володіння, користування і розпорядження спільним майном вирішується не за принципом більшості голосів, а за принципом одностайності. Якщо спільної домовленості про порядок володіння, користування та розпорядження спільним майном не досягнуто, то спір між учасниками спільної часткової власності вирішується судом.
Такі спори найчастіше виникають про порядок користування спільним житловим будинком або іншою спорудою. При їх розгляді судові органи, як правило, виходять із розміру часток учасників спільної власності, виділяючи кожному з них в користування конкретну частину будинку (будівля), відповідну розміру його частці в праві спільної власності. Так, якщо особі належить 1/3 частина в праві спільної власності (ідеальна частка), то і в користування йому виділяється 1/3 частини будинку (реальна частка). Якщо цього неможливо технічно впровадити, то той із співвласників, якому в користування передана частка менша, ніж його ідеальна частка у праві спільної власності, може вимагати від інших співвласників відповідної матеріальної компенсації, наприклад, у зменшенні його витрат на податки та інше утримання спільного майна. В користування співвласників, якщо спір йде о користування житловим будинком, квартирою, можуть бути виділені окремі житлові приміщення, у тому числі і не ізольовані. Підсобні приміщення і обладнання (сходинки, коридори, електричне та інше обладнання) залишаються у спільному користуванні.
Порядок користування спільним будинком, квартирою може бути встановлений і самими співвласниками шляхом укладання спеціального правочину. Якщо ж домовленістю між учасниками спільної часткової власності встановлено порядок користування відокремленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) у відповідності до їхніх часток у праві спільної часткової власності і договір нотаріально посвідчений, то цей договір є обов'язковим і для всіх інших осіб, які в майбутньому придбають відповідну частку в праві на спільне майно (ч.4 ст. 358 ЦК).
Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності
1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Стаття 360. Утримання майна, що є у спільній частковій власності
1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.
Так, якщо житловий будинок належить двом фізичним особам і частки їх в праві власності є рівними, то і всі витрати по утриманню будинку повинні покладатися на співвласників у рівній мірі.
Стаття 361. Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності
1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Зокрема, кожен із учасників спільної часткової власності має право провести відчуження своєї частки іншій особі. В цьому випадку мова йде знов таки про відчуження не частки в натурі, а частки в праві на спільне майно. Відбувається заміна суб'єкта (учасника) цивільного правовідношення. Таке відчуження своєї частки учасник спільної власності може провести шляхом її продажу, дарування, міни тощо. Частка його, якщо учасником спільної власності є фізична особа, може перейти і в порядку спадкування.
Однак при продажу частки в праві спільної часткової власності одним із її учасників сторонній особі інші співвласники мають право переважної купівлі цієї частки.
Стаття 362. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності
1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.
2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.
3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.
4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.
До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.
Право переважної купівлі поширюється тільки на випадки продажу частки, але не на інші випадки відчуження частки (дарування, міна тощо). Так, хоча до договору міни і застосовуються норми права, що регулюють договір купівлі-продажу, але фактично правило про переважну купівлю тут неприпустимо, оскільки купівля частки повинна проводитися на інших рівних умовах, які для других співвласників звичайно не можуть бути виконаними.
Не поширюється право переважної купівлі частки і на випадки продажу майна з публічних торгів, оскільки при цьому майно повинно набуватися тим з учасників публічних торгів, хто запропонує найбільшу ціну.
Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором
1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.
2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.
У відповідності до ст. 364 ЦК кожен із співвласників має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. При виділу такий учасник отримує свою частку в майні в натурі і вибуває з числа учасників права спільної власності. Спосіб виділу встановлюється домовленістю учасників права спільної власності, а якщо домовленості не досягнуто, то це питання вирішується судом за позовом будь-якого з співвласників. При цьому суд повинен провести виділ майна в натурі, якщо воно є подільним майном, і якщо це можливо без значного погіршення його господарського призначення. Так, можливо легко поділити в натурі зерно, паливо. Інколи можливо виділити частину будинку. Виділ по вимозі учасника спільної власності на будинок його частки може бути проведена судом у тому випадку, якщо частка, що виділяється, складає ізольовану частину будинку з окремим входом (квартиру) або мається можливість переобладнати цю частину будинку в ізольовану.
Стаття 364. Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності
1. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
2. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
3. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників
1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
2. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Стаття 366. Звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності
1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.
2. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.
У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.
Виділ частки слід відрізняти від поділу майна, що є у спільній частковій власності. При поділу всі учасники спільної власності отримують свої частки в натурі і тим самим спільна власність на майно припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Стаття 367. Поділ майна, що є у спільній частковій власності
1. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.
2. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
3. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право спільної власності держави і фізичної особи на майно, що представляє особливу цінність, може бути у кожному окремому випадку припинено на основі акту Кабінету Міністрів України з виплатою державою вартості часток, належних фізичним особам. Судовий порядок вирішення спорів про спосіб припинення права спільної власності на ці випадки не розповсюджується.
Спільне майно фізичних і юридичних осіб або тільки юридичних осіб може виникнути на підставі укладеного ними договору простого товариства, за яким сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст. 1132 ЦК). Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.
Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди— у порядку, що встановлюється за рішенням суду. Обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства (ст. 1133 ЦК).
Спільна сумісна власність відрізняється від часткової власності тим, що її учасники не мають ніяких визначених часток у праві на спільне майно. Це власність безчасткова, і її учасники володіють рівними правами (але не частками) на спільне майно, хоча ні у одного з них нема визначеної, конкретної частки в праві на майно. Частки учасників сумісної власності можуть бути визначені тільки при поділі спільного майна (або виділі), тобто коли відносини спільної власності припиняються.
Стаття 368. Право спільної сумісної власності
1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Спільною сумісною власністю, зокрема, є приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку (ч. 2 ст. 382 ЦК). Так, у Законі України „Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку зазначається”: „Спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. Неподільне майно не підлягає відчуженню. Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку”. Таким чином, в залежності від того, яким є майно - подільним або неподільним - на нього поширюється режим спільної часткової або спільної сумісної власності.
Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності
1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності
1. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.
2. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
3. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
Стаття 371. Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності
1. Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
2. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.
Стаття 372. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності
1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
5. Право власності на землю (земельну ділянку). Право власності на житло
Цивільний кодекс України особливо виділяє серед інших такі найважливіші об'єкти права власності як земля (земельна ділянка) та житло, що є цілком природним та зрозумілим в сучасних умовах. Ст. 14 Конституції України зазначає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а ст. 47 наголошує, що кожен має право на житло.
У відповідності до ст. 79 Земельного Кодексу України земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Стаття 373. Земля (земельна ділянка) як об’єкт права власності
1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
2. Право власності на землю гарантується Конституцією України.
Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.
3. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
4. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
5. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.
В ч. 3 ст. 373 ЦК відмічається, що право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Частина ж 5 цієї статті зазначає, що власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Логічно виникає питання: в яких же межах власник може використовувати все те, що знаходиться над і під поверхнею земельної ділянки - чи тільки у межах, які необхідні для зведення будівель і споруд чи ці межі можуть бути більшими? Відповідь на це питання має практичне значення, оскільки стосується права власності на корисні копалини, що можуть бути розташовані під поверхнею земельної ділянки. Якщо брати до уваги світовий досвіт кінця XIX - початку XX століття, то власники земельних ділянок, під поверхнею яких знаходилися нафтові родовища (Азербайджан, штат Техас США тощо), становилися власниками цих родовищ, то і відповідь на це питання повинна бути однозначна. Правильність такого виводу підтверджує і той факт, що ст. 18 Закону України від 19 червня 2003 р. „Про фермерське господарство" зазначає: „Фермерське господарство має право використовувати для потреб господарства загальнопоширені корисні копалини (пісок, глина, гравій, торф тощо), лісові угіддя, водні об'єкти та прісні підземні води, що знаходяться на земельній ділянці, відповідно до законодавства України".
Власник земельної ділянки у відповідності до ч.4 ст. 373 ЦК має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. В зазначеній нормі є певне протиріччя, оскільки межі здійснення права власника обмежені цільовим призначенням земельної ділянки. Але це протиріччя пояснюється необхідністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природно, спричиняє певні обмеження права власності.
Стаття 374. Суб’єкти права власності на землю (земельну ділянку)
1. Суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
2. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону.
3. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, встановлених законом.
4. Права та обов’язки суб’єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.
Право власності на земельну ділянку набувається і здійснюється у відповідності із Земельним Кодексом України, стаття 116 якого зазначає:
1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання
їх у користування. …
Стаття 375. Право власника на забудову земельної ділянки
1. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
2. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
3. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
4. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.
Стаття 376. Самочинне будівництво
1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
5. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
6. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
7. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Стаття 377. Право на земельну ділянку при придбанні житлового будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній
1. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
2. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
На сьогодні Верховна Рада України встановила мораторій на договори із землею, і тому зараз продовжується вчинення удаваних правочинів, за якими купівля-продаж земельних ділянок прикривається купівлею-продажем житлових будинків. Особливо це стосується великих міст, де вартість землі постійно росте, а при укладанні зазначених правочинів держава втрачає величезні кошти.
Стаття 378. Припинення права власності на земельну ділянку
1. Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Глава 28 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЖИТЛО
Стаття 379. Поняття житла
1. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Стаття 380. Житловий будинок як об’єкт права власності
1. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.
Стаття 381. Садиба як об’єкт права власності
1. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.
2. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 382. Квартира як об’єкт права власності
1. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.
2. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.
Стаття 383. Права власника житлового будинку, квартири
1. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
2. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Стаття 384. Права житлово-будівельного (житлового) кооперативу та їх членів на квартиру в будинку кооперативу
1. Будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю.
2. Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу — і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її.
3. У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником.
Стаття 385. Об’єднання власників житлових будинків, квартир
1. Власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку можуть створювати об’єднання власників квартир (житла).
Таке об’єднання може бути створено також власниками житлових будинків.
2. Об’єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.
6. Захист права власності
Ст. 13 Конституції України, ст. 386 ЦК зазначають, що Україна законодавчо забезпечує громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності. Право власності охороняється не тільки нормами цивільного, але і нормами кримінального, адміністративного, державного, трудового, земельного та інших галузей законодавства. Це пояснюється тим, що охорона існуючих відносин власності, як умови нормального, цивілізованого існування будь-якого суспільства, є одним з найважливіших завдань кожної правової системи, у тому числі й української.
Глава 29 ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Стаття 386. Засади захисту права власності
1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності.
2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Ст. 15 ЦК передбачає способи захисту цивільних прав, які поширюються і на право власності:
1) порушене право власності може бути захищено шляхом визнання цього права у випадках, коли пред'явлений і задоволений судом позов про визнання права власності на майно (наприклад, позов про визнання права власності при порушені нотаріального посвідчення правочинів з нерухомістю);
2) визнання правочину недійсним як спосіб захисту права власності може застосовуватися, наприклад, коли власник продав або купив річ під впливом насильства;
3) припинення дії, яка порушує право може мати місце тоді, коли інша особа своїми діями створює обставини, які заважають власнику здійснювати своє право власності на майно (наприклад, коли перед гаражем викопується траншея);
4) відновлення становища, яке існувало до порушення застосовується при незаконному вилученні майна у власника;
5) важливим способом захисту права власності є і примусове виконання обов'язку в натурі. Такий спосіб може мати місце тоді, коли емітент випустив цільові облігації на визначений строк, а потім відмовляється від видачі зазначеного в них майна і наполягає на поверненні номінальної вартості облігації;
6) зміна або припинення правовідношення як спосіб захисту права власності, допускається у випадках, прямо передбачених у законі, наприклад, при скасуванні або зміні довіреності на право користування майном (ст. 248 ЦК);
7) відшкодування збитків у якості міри захисту права власності застосовується завжди, коли майну власника завдаються збитки;
8) відшкодування моральної (немайнової) шкоди може застосовуватися власником тоді, коли, наприклад, про нього були розповсюджені неправдиві відомості, що він володіє майном, яке завдає шкоди довколишньому середовищу або інтересам інших осіб.
9) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб можливо за позовом власника тоді, коли такі дії (бездіяльність) призводять до порушення права власності.
Всі зазначені у ст. 16 ЦК способи захисту суб'єктивних прав поділяються на речово-правові та зобов'язально-правові.
До речово-правових способів захисту права власності відносяться: позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та позов власника про усунення перешкод у нормальному здійсненні права власності (негаторний позов)
Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння
1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача
1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Стаття 389. Витребування грошей та цінних паперів
1. Гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.
Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння
1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.
2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
Ціллю віндикаційного позову є відновлення порушеного володіння на індивідуально-визначену річ. Оскільки предметом віндикаційного позову може бути тільки індивідуально-визначена річ, то власник (титульний володілець) вправі вимагати повернення саме тієї речі, на яку він має право власності і яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною і тому її загибель призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. Він може вимагати тільки відшкодування збитків, спричинених загибеллю речі. До відсутності предмета віндикації повинно дорівнюватися і суттєва зміна речі. Так, наприклад, якщо автомобіль був вкрадений у власника і за підробленими документами проданий новому володільцю, який за підставами, що припустимі законом, в подальшому переобладнав його з заміною кузова, двигуна тощо, слід вважати, що предмет віндикаційного позову відсутній.
Негаторний позов може бути пред'явлений у випадку створення умов, які заважають нормальному здійсненню власником своїх повноважень, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння річчю. Сторонами за негаторним позовом є власник і третя особа, яка заважає своїми протиправними діями нормальному здійсненню власником своїх повноважень. Власник майна вправі вимагати усунення будь-яких перешкод в здійсненні його прав на протязі всього часу існування цих порушень. Це означає, що на негаторний позов позовна давність не розповсюджується.
Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння
1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Стаття 392. Визнання права власності
1. Власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Стаття 393. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності
1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.
Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв’язку із зниженням їх цінності
1. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв’язку із зниженням цінності цих об’єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.
7. Речові права на чуже майно
Розділ II РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО
Глава 30 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО
Стаття 395. Види речових прав на чуже майно
1. Речовими правами на чуже майно є:
1) право володіння;
2) право користування (сервітут);
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно
1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Інститут речових прав на чуже майно характеризується такими ознаками:
Суб'єктами речових прав на чуже майно можуть бути всі учасники цивільного права і зміна власника майна, яке обмежується цим правом, не призводить до його припинення. Одночасно і заміна суб'єкта права на чуже майно не припиняє його чинності, за виключенням особистих сервітутів.
Термін „володіння" в юридичній літературі вживається у двох значеннях: володіння як самостійний правовий інститут і володіння як одна із правомочностей права власності. Ці два значення не слід ототожнювати.
Глава 31 ПРАВО ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ
Фактичне володіння річчю означає, що об'єкт володіння знаходиться у сфері фактичного панування його володільця. При цьому під фактичним володінням слід розуміти не короткочасне, а стабільне, довготривале відношення.
Володіння повинно бути відкритим, безперервним і таким, що не визиває сумнівів у третіх осіб. Окрім цього, передбачається що володіння має місце і тоді, коли річ або майно знаходиться у наявності володільця в той момент, коли він здійснює фактичне володіння. Фактичне володіння може здійснюватися і третіми особами, але тільки від імені володільця. У цьому випадку потрібно розрізняти первісне володіння і похідне. Похідне володіння буде у тому випадку, коли володілець передасть третій особі фактичне володіння річчю (майном), наприклад, за договором оренди.
Другим суб'єктивним елементом володіння є володільницька воля, володілець повинен вважати, що об'єкт володіння належить йому, що це його власність, а він - власник.
Стаття 397. Суб’єкти права володіння чужим майном
1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.
2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.
3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
Стаття 398. Виникнення права володіння
1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
Право володіння виникає на підставі договорів, правовою ціллю яких є передача майна у тимчасове користування (найм, прокат, лізинг, позичка), або надання послуг, де річ тимчасово переходить у володіння контрагента (зберігання, перевозка з обов'язком доставки, пересилання органом зв'язку з обов'язком доставки, комісія тощо). Більш детальніше підстави законного, титульного володіння чужим майном регламентується нормами про відповідний договір.
Що ж стосується інших підстав виникнення права володіння чужим майном, у якості прикладу можна навести право добросовісного набувача на майно, відчужене особою, яка не мала на це права (ст. 330 ЦК); право володіння безхазяйною річчю (ст. 335 ЦК); право володіння на знахідку, бездоглядну домашню тварину, набувальна давність (ст.ст. 340 - 344 ЦК), судовий секвестр (ст. 976 ЦК) тощо. Тобто у всіх випадках, коли закон передбачає можливість знаходження майна у невласника з дотриманням необхідних вимог, завжди мова йде про право володіння чужим майном і, зрозуміло, ці необхідні вимоги, щоб володіння вважалося законним, встановлюються відповідними нормами.
Стаття 399. Припинення права володіння
1. Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
3) знищення майна.
2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
Стаття 400. Обов’язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем
1. Недобросовісний володілець зобов’язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов’язку заінтересована особа має право пред’явити позов про витребування цього майна.
Глава 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ
Стаття 401. Поняття користування чужим майном
1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Стаття 402. Встановлення сервітуту
1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Стаття 403. Зміст сервітуту
1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.
2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.
3. Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
4. Сервітут не підлягає відчуженню.
5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.
Стаття 404. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном
1. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
2. Особа має право вимагати від власника (володільця)
сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності — від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.
3. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Стаття 405. Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом
1. Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
2. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Стаття 406. Припинення сервітуту
1. Сервітут припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
2. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
3. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.
4. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Глава 33 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПОТРЕБ
Стаття 407. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі — землекористувач).
2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Стаття 408. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором.
2. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік.
Стаття 409. Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб
1. Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі.
2. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.
3. Власник земельної ділянки зобов’язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.
Стаття 410. Права та обов’язки землекористувача
1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору.
2. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом.
3. Землекористувач зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.
Стаття 411. Право землекористувача на відчуження права користування земельною ділянкою
1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом.
2. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.
3. Землекористувач зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі.
4. У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені статтею 362 цього Кодексу.
5. У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором.
Стаття 412. Припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
2) спливу строку, на який було надано право користування;
3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю.
2. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Глава 34 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ ЗАБУДОВИ
Стаття 413. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови
1. Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
2. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужене землекористувачем або передаватися у порядку спадкування.
3. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.
Стаття 414. Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої для забудови
1. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.
Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об’єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача.
2. Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем.
Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.
Стаття 415. Права та обов’язки землекористувача
1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором.
2. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
3. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).
4. Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом.
5. Землекористувач зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.
Стаття 416. Припинення права користування земельною ділянкою для забудови
1. Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
2) спливу строку права користування;
3) відмови землекористувача від права користування;
4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.
2. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Стаття 417. Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою
1. У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення.
У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.
2. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.