Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Реферат з курсу «Історія українського суспільства» на тему:
«Суспільно-політичне життя України в роки громадянської війни.»
План.
I. Утвердження адміністративно-командної системи управління……………………3
II. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами. Утворення ОУН………..7
III. Політика українізації та її здобутки і втрати……………………………………...11
V. Висновок…………………………………………………………………………….. 13
Література 14
Утвердження адміністративно-командної системи управління
“Великий перелом” 20-х рр. посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус , призвів до різкого падіння життєвого рівня народу (ціни у 30-і рр. зросли у 6,4 рази), що зумовило зростання психологічної напруги у суспільстві. крім цього, прискорена індустріалізація , суцільна колективізація і протиріччя, що виникли при їх здійсненні, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.
В умовах перманентної “надзвичайної ситуації в країні” для політичного керівництва все чіткішою ставала потреба міцної державної влади, здатної не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси. Це завдання міг виконати тоталітарний режим , що сформувався в СРСР у 30-х рр.
Термін “тоталітаризм” (з італійської “охоплюючий все в цілому”).
Він виникає тоді коли надмонополізація економіки, виробництва веде до одержавлення всіх сфер життя країни.
Для тоталітарного режиму характерне піднесення ідеології в ранг найважливішого державного інституту. Щоб монопольно управляти , ідеологізується все господарське життя, політика, наука, міжнародні відносини, культура і всі сфери духовного життя. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були : відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення , поступове зростання партійного та державного апарату , диктатура ВКП (б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою.
Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х рр. свідчать такі тенденції на процеси:
Головним завданням масових репресій були:
Перші кроки до масового терору – це боротьба із “шкідниками”, яка розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала “Шахтинська справа” (1928 р.) (Харківський центр”).
Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як : процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії не обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).
Репресії на початку 30-х рр. відповідно до настанов Сталіна застосовувались проти :
“Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна – з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі “СВУ” Брук. – Це наше завдання, і воно буде виконане, кого не поставимо – перестріляємо”.
Після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932-1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено В. Затонського. У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено П.Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933-1939 рр.) розгортання терористичного більшовицького наступу проти української культури. За трагічними наслідками весь дотеперішній етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо “розстріляним відродженням”. Це був період ліквідації “українізації” (офіційно припинено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р.) та проведена русифікації усіх сфер українського життя.
За постановою ЦК ВКП(б) у 1933 р. проведено чистку партії. З КП(б)У виключено 51 тис. членів. Чистка в КП(б)У продовжувалась і пізніше : з 468 793 членів у 1933 р. залишилось в 1938 р. тільки 306 527, водночас із 115 членів ЦК КП(б)У тільки один був переобраний в 1938 р. У ІІ пол.1937 р. ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У.
У грудні 1934 р. у зв’язку з вбивством С.Кірова на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивим звинуваченням у приналежності до “білогвардійської організації”, діячів української культури: Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельницького та ін. з так званої групи“28”.
З початку 1930-х рр. проходить цілковита реорганізація і чистка в Українській Академії Наук, репресовано 250 осіб. Найбільших втрат зазнали українські письменники : 89 було ліквідовано, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.
У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.
Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри. Для цього ХІІІ з’їздом КП(б)У було висунуто гасло “До кінця викорчовувати залишки ідіотської хвороби – політичної безпечності, підняти революційну пильність. Що викликало потік наклепів та доносів.
Атмосфера в суспільстві була гнітюча. (“Жити стало краще, жити стало веселіше”).
Громадсько-політичне життя в Україні у 30-ті рр. характеризувалося встановленням та посиленням одноосібної диктатури Сталіна. Саме в цей час була встановлена комуністична тоталітарна диктатура, наслідки якої ми пожинаємо до сьогоднішнього дня. Всі опозиційні диктатурі сили, які існували чи могли існувати, були придушені.
Західноукраїнські землі між двома світовими війнами. Утворення ОУН
Українські землі під Польщею
Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина , Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. З метою денаціоналізації українців поляками був встановлений між Галичиною і північно-західними українськ. землями так званий “Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалася преса з Галичини.
У політичній історії українців під Польщею розрізняють три періоди.
Період повоєнної “невизначеності” стабілізації (1919-1923 рр.) . Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14.03.1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28.06.1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Закон від 26.09.1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам – Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень. Поляки скасували 20.01.1920 р. автономні права і самоврядування Галичини.
Українське політичне життя було репрезентоване 4-ма партіями:
-Трудовою - Радикальною
- Соціал-Демократичною - Христянсько-Суспільною.
Координацію між ними здійснювала Міжпартійна Рада під головуванням К. Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини, Півн.Буковини і Закарпаття.
У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію – Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р.очолює полковник Е. Коновалець.
На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922р., на яких обрано 20 українських послів і 5 сенаторів.
ІІ етап – “тиску” (1923-1926 рр.) Період реорганізації політичних формацій.
Ліквідовано уряд ЗУНР Е. Петрушевича (15.03.1923 р.)
Різні фракції Трудової Партії об’єдналися 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Д.Левицького. Вона стала провідною політичною силою.
Радикальна партія об’єдналась з соціалістами – революціонерами з Волині, створили УСРП на чолі з Л.Бачинським, з 1930р. – І. Макухом. Менший вплив мала УСДП під проводом М. Ганкевича. 1930 р. – УКНП.
Радянофільські тенденції відстоювала Українська Партія Праці (1927-1930 рр.) і Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне об’єднання ,створене у 1926 р. – з ініціативи КПЗУ.
Для застосування більш радикальних форм боротьби в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й діяла на всіх українських землях. ЇЇ провідником став Е. Коновалець. Вона вдавалась до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924р. ; нищення українського шкільництва, колонізації українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тис. поляків до сіл і близько 100 тис. до міст Західної України).
Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обрали до сейму 56 послів і 11 сенаторів.
За наказом польського уряду у вересні-листопаді 1930 р. в Галичині проведено “пацифікацію” – гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції. В наслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і 5- до сенату.
ІІІ етап “пошуку компромісу” (1926-1937 рр.). 1930- ті роки , це роки боротьба між політикою “нормалізації” і революційною дією. У 1930-х рр. посилилась антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція (з 1935 р.) обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. Особливо постраждала Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію – Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі ФНЄ відмовляється від терористичних акцій. В опозиції до політики “нормалізації” УНДО стала також редакція часопису “Діло”.
ОУН стає провідним чинником української політики. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський.
(30.09.1930 р.). Поляки страчують бойовиків ОУН В. Біласа й Д.Данилишина (23.12.1932 р.) .1930-і рр. – це період постійних політичних процесів проти членів ОУН, які відважно виступали проти польської політики.
Українські землі під Румунією.
З середини листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, ще раніше – Бессарабію. У складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. Національно-культурну діяльність українці проводили тільки на Буковині.
Для залякування населення румуни тримали на Буковині до 1928 р. стан облоги. Для румунізації шкільництва запроваджено закон від 26 липня 1924 р., за яким українців трактували як румунів, що “забули свою рідну мову”. Цілковита румунізація всіх видів шкільництва була завершена в 1927 р.
В 1927 р. засновано Українську національну партію (УНП) під проводом В.Залозецького, що була до 1940 р., єдиною легальною українською партією в Румунії. Діяла тільки на Буковині.
У 30-х рр. постає національний рух (спортивне товариство “Мазепа”, студентське товариство “Залізняк”).
Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття).
Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організації культурного життя.
Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет , Українська сільгосподарська академія у Подебрадах, Український Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.
Офіційно вважалося, що Закарпаття добровільно увійшло до складу Чехословаччини і йому формально забезпечувало внутрішню автономію.
Офіційною назвою окремого адміністративного краю до 1928 р. було “Підкарпатська Русь”. На чолі краю стояв губернатор. На Закарпатті йшла боротьба між народовцями і русофілами. Перший очолювали А. Волошин та брати М. і Ю. Бращейки.
11 жовтня 1938 р. після Мюнхенського договору Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А. Волошиним розпочав дії спрямовані на творення автономної української держави. Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплав на галицьких українців, які прагнули надати йому всіляку підтримку. Однак за таємною домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею усього Закарпаття .14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпатську Україну, однак в той же день був змушений емігрувати .Уся Закарпатська Україна була захоплена Угорщиною.
Політика українізації
Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок політики коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських , місцевих радянських і партійних кадрів , запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “українізація”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.
Було офіційно засуджено теорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.
В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Києві було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит
В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.
Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст , що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.
Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.
Перехід до непу не призвів до подолання “воєнно-комуністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. “Вольові”, надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватись і в середині 20-х рр., неодноразово спостерігався і відхід від принципів непу, репресії. Особи які використовували найману працю, позбавлялись виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі вело до суттєвого порушення товарообміну , розриву нормальних зв’язків між містом і селом.
Успіхи та наслідки українізації:
З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але , головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.
Висновок
Таким чином, громадянська війна поділила країну на два ворожі табори, змінила звичайний спосіб життя і долі мільйонів людей. Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. Більше 2 млн осіб опинилися за кордоном, і це були не лише активні учасники білогвардійського руху, а й робітники та селяни, що мобілізувалися до білих армій, а потім були виведені за кордон. В еміграції опинилося багато представників інтелігенції.
У Середній Азії ще довгі роки тривала боротьба проти басмацьких формувань. Останні осередки селянського протистояння в Україні були ліквідовані лише в роки голодомору. По мірі завершення відбудовного періоду неп «працював» із все більшими проблемами. Загострювались і іманентно притаманні йому протиріччя.
В економіці повне завантаження старих виробничих потужностей фізичне і моральне спрацювання основного капіталу вимагало значних інвестицій для оновлення устаткування, створення нових промислових галузей. Мова йшла, головним чином, про капіталоємкі галузі важкої індустрії, з тривалим терміном обігу капіталу. Потрібні були величезні кошти. Однак, жорстка позиція більшовиків у питанні сплати дореволюційних боргів, відшкодування збитків іноземним власникам унеможливлювала приток капіталів ззовні. Перерозподілення ж внутрішніх приватнокапіталістичних накопичень у велику та середню промисловість блокувалось законодавчо. Індустріальний розвиток вимагав збільшення товарності селянських господарств, однак, на селі всіляко гальмувався розвиток індивідуальних крупнотоварних господарств.
В соціально-політичній сфері посилювалось протиріччя між різноманітністю соціальних інтересів і більшовицьким авторитаризмом, що в умовах однопартійної системи створювало підгрунтя для підсилення фракційної боротьби у ВКП(б).
Зростав антогонізм між економікою та політикою. Чим більш динамічно розвивалась підприємницько-ринкова тенденція у господарській сфері, тим більш швидкими темпами авторитарна політична система відтворювала свого «політичного ворога». В місті монопольно правлячу партію поповнювали робітники «від станка», які в більшості із ненавистю відносились до «непманів». На селі, внаслідок проведення більшовицьким режимом «класової лінії» головним джерелом поповнення рядів партійно державного апарату були «жертви» ринку - збанкрутілі селяни (незаможники).
Як результат авторитарна політична система не могла вже співіснувати із порівняно плюралістичною, багатоукладною економікою, що закінчилось побудовою нової економічної системи, по суті,на звичних воєнно комуністичних засадах.
Список використаної літератури
1. Голдін В. І. Росія в цивільній войне.Очеркі новітньої історіографії .-
М.-2000.-276с.
2. Громадянська війна в документах і воспомінаніях.-М.-1998.
3. Історія СРСР./Під редакцією Островського В. П. - М.: Просвіт, 1990.
4. Коновалов В. Громадянська війна в Росії (1917-1922 р.): міфи і реальність// Діалог.-1998 .- № 9.-с.72-76
5. Левандовский А.А., щетина Ю.А. Росія в XX столітті: Учеб. М.: Владос,
1998.
9. Шевоцуков П. А. Сторінки історії Громадянської війни .- М.-1995.
PAGE \* MERGEFORMAT1