Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Білет 41
У березні 1921 р. на Х зїзді РКП(б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системи заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (НЕП). НЕП це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-гро¬шових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; зап¬ровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленос¬ті у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних еле¬ментів у економіку. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва продуктів. Була допущена оренда землі і найманий труд батраків. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Одночасно підтримувалося кооперативне будівництво. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85 % господарств. НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, ліквідував контроль уряду за нею. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки, віддано в оренду дрібні та частково середні підприємства. Проте більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися під контролем держави.
Рішення, прийняті партійним зїздом у Москві, були обовязковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Незважаючи на всі труднощі, в 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом, ліквідувати повстанський рух селянства. В 1925-1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва: зявилася перспектива будівництва нових промислових підприємств. Але внутрішня суперечність і поява кризових явищ, які викликав НЕП, намагання забезпечити державу товарним хлібом визначили відмову від НЕПу до кінця 1929 р. Факт існування та визнання УРСР(утворення СРСР у 1922р. и Конституція 1924р.) з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, столицею (Харків), апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу, створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.
Успіхи в культурному будівництві 20-х початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація» чи «українізація». У квітні 1923 р. ХІІ зїзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обовязкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах.
Результати українізації 20-х рр. були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54 %. У 1929 р. в УСРР діяло 80 % шкіл і понад 2/3 технікумів та 30 % вузів з українською мовою навчання. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р. з 426 газет 373 були українськими. Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже з кінця 20-х років національно-державне і національно-культурне будівництво уповільнюється. Накопичений позитивний досвід засуджується і деформується сталінською адміністративно-командною системою. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П. Постишева озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). В Україні розгорталася глибока й руйнівна репресивна кампанія, повязана з утвердженням тоталітарної системи.
Білет 42
В кінці 20-х років виникає гостра потреба перебудови СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. Тому вводиться політика індустріалізації, яка направлена на прискорення розвитку промисловості в цілях технічного переозброєння економіки, створення військово-промислового комплексу, перехід від аграрно-індустріального суспільства до індустріально-аграрного. Процес індустріалізації можна поділити на чотири етапи: - 1926-1928 підготовка і резолюція, - 1928-1932 І пятирічка, - 1933-1937 уповільнення темпів, - 1937-1941 затухання. ХV зїзд ВКП(б) грудень 1927 року ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Вже у травні 1929 року ХІ зїзд Рад затвердив пятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928-1933 роки за яким передбачалось щорічний приріст промислової продукції на 20-22%, будівництво 400 підприємств (1500 в СРСР). Серед них “Дніпрогес”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпроалюмінійбуд”, “ХТЗ”, “Крамашбуд” та реконструцію ряду підприємств. Разом з цим господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювались централізована економіка, заборонялась приватна торгівля. Грандіозні плани першої пятирічки виконані не були, середній приріст промисловості склав біля 10%, фактичний видобуток вугілля в Донбасі склав лише 4, 5 млн. т замість 53 мол. Т, виплавка чавуну лише 4,3 млн. т замість 6, 6 млн. т. але радянська пропаганда твердила що перша пятирічка була виконана за 4 роки і 3 місяці. На початку 1933 року країна опинилась на грані економічної катастрофи спричиненої політикою надіндустріалізації, тому з 1933 року нарощування темпів стрибкоподібно припиняється. Через це на другу пятирічку 1933-1937 було запропоновано помірні темпи зростання промислового виробництва 13-14%. В цей час зростає масове народне піднесення, розгортання соціалістичного змагання, (ізотовський рух 1932 рік), стаханівський рух. Але все ж таки низьким залишався рівень освіти робітників, 88% працюючих мали лише початкову освіту. В історію України політика індустріалізації увійшла як явище неоднозначне. Кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів. Питома вага важкої промисловості за валовою продукцією зросла до 92%, в 2 рази збільшилась чисельність робітників. За рівнем виплавки чавуну ІІ місце в Європі, ІV місце в світі видобуток вугілля. Але в індустріалізації були і прорахунки:
- обмеженість території розміщення;
- постачання більшої частини продукції в Росію;
- забезпечення росту важкої промисловості, занедбаність легкої і харчової промисловості;
- урбанізація міст.
Таким чином, в результаті проведення політики індустріалізації УРСР перетворилась в індустріально-аграрну республіку.
Білет 43
Колективізація сільського господарства
Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.
Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіла. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.
Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув.
До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.
Голодомор 1932 - 1933 років
Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. - 18, а в 1932 р. - тільки 13 мли т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.
Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. - 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим.
Повсякденною практикою стала поява в українських селах регулярних частин Червоної армії та загонів ГПУ (Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Крім того, Сталін направив до України свого особистого уповноваженого П Постишева, який офіційно обійняв посаду другого секретаря ЦК КП(б) У, а фактично отримав диктаторські повноваження. Головне завдання П Постишева полягало в тому, щоб за будь-яку ціну завершити колективізацію в Україні, "вичистити" КП(б)У від тих, які коливаються і сумніваються, припинити процес українізації. У таких умовах в українських селах почав розповсюджуватися голод.
Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично більшовики повели з українським селянством війну на винищування. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору. Ніяких статистичних даних щодо померлих від голоду в Україні в 1932 - 1933 рр. не існує. Проте більшість дослідників вважають, що кількість жертв голодомору коливається від 4 до 8 млн чоловік.
Білет 44
Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні у 30-ті рр. було закономірним наслідком політичних та соціально-економічних змін, проведених державною партією в кінці 2030-х років.
Термін «тоталітарний» застосовується для характеристики таких політичних (державних) систем, які заради певної мети встановлювали повний, всеохоплюючий контроль над суспільством в цілому і кожною конкретною людиною. У СРСР тоталітарний режим набув форму сталінізму.
Характерними рисами сталінізму були: тотальна централізація всіх сфер життя, адміністративно-командні методи управління у поєднанні з державним терором (масові репресії, ГУТАБ): затратний, соціально-неефективний політичний і господарський механізм; несприйняття цінностей демократії, самоврядування і правової держави; відлучення мас від управління і формалізація інститутів демократії; формування культу особи Й. Сталіна; зрощення партійного і державного апарату, всевладдя апарату державної партії, вихід каральних органів з-під контролю суспільства.
Й. Сталін лише завершив справу В. Леніна, бо становлення тоталітаризму в СРСР пройшло декілька етапів. На першому (19171920 рр.) були сформовані такі риси тоталітаризму: утвердження монополії політичної влади більшовиків (йдеться в першу чергу про когорту фанатично відданих комунізму професійних революціонерів) і початок формування вождізму; надання марксизму-ленінізму статусу державної ідеології; формування розгалуженого партійно-державного апарату, який забезпечував масову підтримку «диктатури пролетаріату»; сформовано і випробувано в дії каральний апарат; усунення від влади і початок знищення партій-опонентів соціалістичної орієнтації (есери, меншовики, боротьбисти, укапісти тощо).
Основним змістом другого етапу (19211928 рр.) було зміцнення влади партійно-державного апарату. Це означало остаточне знищення будь-якої організованої політичної опозиції; зміцнення особистої влади Й. Сталіна; встановлення контролю державної партії над всіма сферами суспільного життя (економікою, освітою, мистецтвом, урядом тощо); проведення чисток серед партійно-державного апарату.
Третій, останній, етап припадає на 19291934 рр., коли було усунено практично всіх очевидних і вигаданих ворогів державної партії. Це останній крок на шляху досягнення повної тоталітарної влади.
У підручниках з історії України досить детально зясовано всі питання цієї теми зміни в соціально-класовій структурі суспільства, соціальна незахищеність людини, масові репресії тощо. Варто додати, що згідно розсекречених архівів СБ України за 19351940 рр. через катівні НКВС пройшло понад 350 тис. наших співвітчизників.
У січні 1937 р. була прийнята нова Конституція УРСР, створена відповідно до Конституції СРСР 1936 р., за якою УСРР перейменувалась в Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР). Вона проголошувалась соціалістичною державою робітників і селян, де політичною владою є ради депутатів трудящих. Вищим органом влади проголошувалась Верховна Рада, яка обиралася на 4 роки. Вона утворювала уряд Раднарком. Конституція декларувала свободу слова, друку, зборів, мітингів, але в тоталітарній державі це було неможливим. Вибори представницьких органів влади повинні були проводитись на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням. Та реально права і свободи громадян тоталітарний режим цілком ігнорував.
Конституція своїм змістом абсолютизувала державу. Всебічний розвиток особи у ній розглядався тільки як засіб досягнення мети побудови сталінської моделі соціалізму. Вона не забезпечувала і не могла забезпечити втілення в життя основних своїх положень.
Білет 45
Після першої світової війни значна частина західноукраїнських земель була анексована Польщею і Румунією. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. Майже 7 млн. українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, були позбавлені права на самовизначення. Основна маса українських земель відійшла до складу Польщі, під владою якої опинилися понад 5 млн. українців, які становили найчис-леннішу національну меншість. У промисловому відношенні західноукраїнські землі були слаборозвинутими. Понад 80% населення займалося сільським господарством.
Польща, Румунія, Чехословаччина, до яких входили західноукраїнські землі, в економічному розвитку значно поступалися США, Німеччині, Франції. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в економіці країн, до складу яких увійшли західноукраїнські землі, панував іноземний капітал. Так, 44,4% виробництва у деревообробній промисловості і 88,5% у нафтовій контролювали іноземні банки.
Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в центральних районах, польський уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях. У 1938 р. Західна Україна виробляла 7-10% промислової
продукції Польщі, при цьому її населення і територія становили чверть території Польщі.
Західноукраїнська промисловість у післявоєнний період відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. З цього вміло скористалися заправили західноукраїнського й американського монополістичного капіталу і прибрали основні позиції в економіці до своїх рук. У промисловості Західної України змінилося тільки те, що місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал.
У 1929 р. економічне піднесення змінилося нечуваною кризою. Зайнятість у фабрично-заводській промисловості зменшилася на 40-50%. Занепало дрібне виробництво. Хоча пізніше й настало деяке піднесення, однак до 1939 р. ні фабрично-заводська промисловість, ні дрібне ремісництво вже не перевищили рівня 1928 р. Середньорічна кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, в 1938 р. становила близько 50-55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках чисельність робітників зросла, але це не змінило загальної картини економічного застою західноукраїнських земель.
Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20-30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Видобуток нафти знижувався з кожним роком. В порівнянні з 1912-1913 рр. він зменшився в 3-4 рази і становив 370,8 тис. пудів у 1938 р. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років припинили роботу.
Деякі зрушення на краще відбулися у калійній промисловості. Поряд з Калуськими копальнями, у 20-30-х роках відкриваються копальні у Стебнику і Голині. Проте розвиток калійної промисловості обмежувався невеликим обсягом внутрішнього польського ринку і труднощами експорту. Відстале сільське господарство Західної України й Польщі не застосовувало належним чином мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій.
У післявоєнний період, незважаючи на повільний розвиток економіки краю, зросла чисельність українських підприємців. У конкурентній боротьбі з польськими, румунськими та чеськими підприємцями вони зміцнювали свої позиції в промисловості і торгівлі, розширювали вплив на банківсько-кредитну систему. В кілька разів збільшилися капітали в таких національних об'єднаннях, як "Народна торгівля", "Маслосоюз", "Центросоюз",
"Центробанк", "Карпатія", "Дністер" та ін. Дедалі більше українців ставало власниками фабрик, заводів, житлових будинків.
Занепад промисловості негативно відбився на становищі трудящих. У 1931 р. налічувалось 730,3 тис. найманих робітників. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість знижувати заробітну плату до мінімуму. У Західній Україні вона становила 30-50% заробітку робітників промислових центрів Польщі й не забезпечувала прожиткового мінімуму. В умовах економічної кризи безробіття стало хронічним явищем. У 1936 р. лише у Львові не мало роботи понад ЗО тис. чоловік. Фабриканти і заводчики широко використовували працю жінок і підлітків, оскільки платили їм значно менше, ніж робітникам чоловікам.
Становище у сільському господарстві ускладнювалось колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. З поміщицьких і церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. колоністів. Це були військові й цивільні поселенці, їх інтереси захищали "Центральна спілка військових поселенців" та "Спілка поселенців". Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті - 19 тис. га для чеських колоністів.
Усе це ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення, безземелля і малоземелля західноукраїнського селянства. Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо по ремонту та будівництву шляхів. Високими були ціни на промислові товари і надмірно низькими на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку сільських господарств. Безперервно зростала їх заборгованість. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. За даними офіційної польської статистики з чотирьох воєводств Західної України в 1925-1939 роках емігрувало понад 373 тис. чоловік, переважно працездатного сільського населення.
Певну роль у господарстві західноукраїнських земель відіграла кооперація, яка зародилась у другій половині XIX ст. як один із засобів боротьби за національне визволення. У міжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації, регулювали ціни на сільськогосподарські продукти та готові вироби.
Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські урядовці систематично перешкоджали його дальшому розвитку. Вони звинувачували українців у нібито неправильному складанні зведень, порушенні правил будівництва або гігієни тощо. Та попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію і національну інтеграцію серед західних українців.
Таким чином, період між двома світовими війнами характеризувався неоднозначними процесами розвитку світового господарства. Це був час економічного зростання і кризи розвинутих країн. Подолання кризових явищ відбулось за рахунок активного втручання держави в економічне життя суспільства.
В цей час в Радянській державі на зміну товарно-грошовим, ринковим відносинам прийшла жорстока система централізації, яка виразилась в абсолютизації ролі держави в господарському житті, ліквідації свободи і самостійності товаровиробника. Незважаючи на значні зрушення в економічному розвитку країни, командно-адміністративна система спричинила значне розорення господарського життя. Це виразилось, зокрема, в голодоморі 1932-1933 років.
Білет 46
Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси в Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво «третього рейху», очевидно, вирішило, що настав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового «союзу для війни». Поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже в завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР в Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмов) Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів».
Пакт МолотоваРіббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, \цо для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.
1 вересня 1939 р. Німецька авіація завдала ударів по аеродромах, вузлах комунікації, економічних і адміністративних центрах Польщі. Німецькі сухопутні війська перейшли кордон Польщі.
Польща без реальної допомоги своїх союзників Франції, Англії та СРСР залишилася одна проти могутнього жорстокого ворога. Наступного дня Англія, а потім Франція оголосили війну Німеччині. Почалася Друга світова війна.
За таких обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала невизначеність в «українському питанні». Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на причини збройної акції СРСР проти Польщі: «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР».
Для здійснення походу на Західну Україну було створено Український фронт (командуючий генерал С. Тимошенко), який вів бойові дії проти Польщі. Українське населення вітало частини Червоної армії, вважаючи їх визволителем польської окупації та загрози з боку німецького агресора.
28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький Договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по лінії річок Нарев-Буг-Вісла-Сян. Переважна більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін, не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські території опинилися під німецькою окупацією.
Білет 47 На світанку 22 червня 1941р. тисячі. німецьких гармат відкрили вогонь по прикордонних заставах, укріпленнях, вузлах зв'язку. Великі сили авіації завдали ударів по аеродромах, військово-морських базах і залізничних вузлах. Дуже швидко фронт стратегічного наступу противника розширився і на середину липня сягнув 3 тис. км. Радянські війська, незважаючи на мужність і хоробрість бійців і командирів, змушені були відступати по всьому фронту.
Як могло трапитися, що армія майже чверть століття безупинно готувалася до можливої війни і в передвоєнні роки 'набула таки певного досвіду бойових дій, виявилася зрештою не готовою до рішучої відсічі ворожої агресії.
Історики відмічають низку об'єктивних і суб'єктивних причин катастрофічних поразок 1941 р.
Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. 18 серпня 1С)41 р. він припиняє наступ на Москву і зорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що насіли на столицю України «безпосереднє стратегічне завдання».
У планах агресорів зазначалося - пограбувати завойовані території, максимально очистити їх від корінного населення, і, для решти, запровадити систему жорстокої експлуатації. На завойованій українській землі мають жити тільки люди німецької (арійської) крові.
На завдання верхівки нациської партії спеціалісти розробили колонізаторський план «Ост», за яким передбачалося не онімечення України, а цілковите знекровлення слов'янства, зведення його до кількісного мінімуму покірливих слуг «панівного» класу арійців.
Так, в одному з документів рейсфюрера СС Гітлера говорилося: «Для німецького населення на сході не повинно бути ніяких шкіл, крім чотирирічної початкової школи. Початкова школа має ставити своєю метою навчання учнів тільки рахувати максимум до 500 і вміння учнів тільки розписуватися, а також поширення вчення про те, що покірність німцям, чесність, старанність і слухняність є божою заповіддю. Вміння читати, я вважаю, необов'язковим».
Слід відмітити, що готуючись до нападу на СРСР, гітлерівці настільки були впевнені у своїй перемозі над СРСР, що ще до початку, війни була підписана директива за № 32 - «Підготовка до періоду після виконання плану Барбаросса». і ряд інших документів.
Війна проти німецького фашизму дістала всенародне визнання як визвольна, священна. У цій війні мільйони українців захищали не соціалізм сталінського зразка, а перш за все своє власне життя, свої родини, Батьківщину.
Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь" якій протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 11,3 рази більше гармат і мінометів, у 4,9 рази танків і в 2,4 рази літаків. Проте навіть за таких сприятливих і для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.
Більше двох місяців (11 липня 26 вересня) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Київська операція тривала 71 добу і показала злочинну бездарність керівництва СРСР у веденні війни. Київ було окупован
Білет 48
Окупаційний режим і початок Руху Опору в Україні
Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост».
Генеральний план «Ост»
• Знищити на окупованих територіях 30 млн мирного населення і військовополонених.
• Виселити протягом 30 років близько 50 млн поляків, українців, білорусів, литовців, латишів, естонців до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Південної Америки, Африки.
• Онімечити решту населення окупованих територій, перетворивши його в дешеву робочу силу для 10 млн німецьких колоністів.
• Вжити заходів для ліквідації національної культури, середньої і вищої освіти.
• Забезпечити скорочення народжуваності на окупованих територіях.
Для здійснення окупаційного режиму в Україну, як і на інші окуповані території, були направлені фашистські чиновники. Вони наділялися широкими правами, безмежною владою над населенням аж до розстрілу без суду і слідства. Жорстокість, зневага до українців та інших народів як до людей нижчої раси були головними рисами окупантів на чолі з намісником - Еріхом Кохом. Встановлюючи «новий порядок», окупанти здійснили таке:
• Україна як суверенна республіка перестала існувати.
• Територія України була розділена:
частина української території була включена до рейхскомісаріату «Україна».
Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою «дистрикт Галичина» окупанти приєднали до генерал-губернаторства, утвореного на території Польщі.
Чернівецьку, Ізмаїльську, Одеську області, ряд районів Вінницької, Миколаївської, Херсонської областей під назвою «Трансністрія» приєднали до Румунії.
Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області одержали назву «прифронтової зони», яка знаходилася під владою військового командування.
• Окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки).
• Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які виявили бажання співробітничати з фашистами. Це - бургомістри в містах, голови -у районах, старости - у селах, допоміжна поліція.
• Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, частковому фізичному знищенню, перетворенню в рабів. На багатьох магазинах, перукарнях, почтах, аптеках, а також у транспорті з'явилися оголошення «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонений».
• Проти мирного населення широко використовувалися репресії. За роки німецької окупації було вбито і закатовано 3,9 млн мирних жителів.
• Більше двох мільйонів чоловік були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи.
• Було створено 150 концентраційних таборів, де загинули 1,9 млн радянських військовополонених .
• Був введений 12 - 14-годинний робочий день у промисловості.
• Жорстко контролювалася робота колгоспів (колгоспи не були ліквідовані фашистами).
• До Німеччини вивозилися не тільки люди як робоча сила, але й сировина, матеріальні цінності, твори мистецтва.
• Була скасована середня і вища освіта.
На боротьбу з окупаційним режимом піднялися широкі верстви населення. Не усі з них були прибічниками радянської влади. У русі Опору були дві течії - радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б)У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Банд ери. ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеччиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений 30 червня 1941 р. у Львові уряд, який проголосив незалежну Українську державу. Глава уряду Я. Стецько і ряд інших членів ОУН (у тому числі і С. Бандера) були заарештовані у вересні 1941 р. Багато які оунівські організації були розгромлені, тисячі активних членів ОУН загинули, серед них були не тільки бандерівці, але й мельниківці. ОУН-Бандери і сам С. Бандера в 1941 -1942 рр. коливалися, сподіваючись на те, що співробітництво з Німеччиною в боротьбі з радянською владою можливе. ОУН-Бандери разом з німецьким генштабом створило в 1941 р. український батальйон «Нахтігаль» як прообраз української національної армії і батальйон «Роланд». Але німецьке командування в серпні 1941 р. розформувало ці батальйони, тому що ставилося насторожено і ворожо до національного руху. Це вплинуло на позицію ОУН-Бандери, яка стала на шлях боротьби з окупантами.
у Мюнхені.
Білет 49
1. Початок вигнання окупантів з України. У ході загального контрнаступу Червоної армії з кінця грудня 1942 р. почалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова, які 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із села Півнівка Меловського району на Луганщині. Цього ж дня були визволенні й деякі інші населені пункти Меловського району.
Відповідно до плану Ставки на початку 1943 р. потужний наступ радянських військ почався в напрямку Донбасу й Харкова.Червоній армії вдалося визволити ряд північно-східних районів Донбасу й м. Харків, однак супротивник завдав потужних контрударів і повернув під свій контроль ряд цих територій. Але, незважаючи на невдачі, стратегічна ініціатива залишалася на боці Червоної армії.
2. Продовження наступу Червоної армії на Лівобережній Україні. Битва на Курській дузі (5 липня - 23 серпня 1943 р.) стала завершенням докорінного перелому в ході Великої Вітчизняної та Другої світової війн. Перемога в цій битві відкрила для Червоної армії можливість широкомасштабного наступу на всьому південному напрямку радянсько-германського фронту. 23 серпня 1943 р. був визволений м. Харків практично повністю зруйнований окупантами.
У ході Донбаської наступальної операції (13 серпня - 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу, a 8 вересня - м. Сталіно (зараз м. Донецьк).
Командування вермахту у своїх планах розраховувало, що непереборною перешкодою для наступу військ Червоної армії стане р. Дніпро, і назвало створювану гітлерівськими військами захисну лінію «Східним валом». Війська Червоної армії вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя. Уночі проти 21 вересня 1943 р. почалося форсування Дніпра - епопея масового героїзму радянських воїнів. 14 жовтня 1943 р. було визволене м. Запоріжжя, 25 жовтня - м. Дніпропетровськ, a 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна звільнили від німецько-фашистських загарбників столицю України м. Київ.
3. Визволення Правобережної України e період зими - весни 1944р. На початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний період Великої Вітчизняної війни. Перед Червоною армією стояло завдання остаточного визволення території СРСР від військ супротивника, повного розгрому Німеччини та її союзників. Ставка Верховного Головнокомандування вирішила силами чотирьох Українських фронтів завдати основного удару по ворогу на території Правобережної України, розчленувати і розгромити його основні сили і визволити від німецько-фашистських військ усю територію Правобережної України і Криму.
3.1. Житомирсько-Бердичівська операція. Війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна до середини січня 1944 р. завдали поразки військам групи армій «Південь» і створили передумови для оточення ворожих військ у районі Корсунь-Шевченківського виступу. У ході операції військами фронту були визволені території Житомирської області, велика частина Київської області, частина Вінницької та Рівненської областей.
3.2. Корсунь-Шевченківська операція. Корсунь-Шевченківський виступ у планах обох сторін мав особливе значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ на Правобережній Україні, планувало оточити і ліквідувати сили супротивника в цьому районі. У свою чергу, керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удар по київському угрупованню радянських військ. Ця наступальна операція здійснювалася військами 1-го і 2-го Українських фронтів з 24 січня по 17 лютого 1944 р. Військам Червоної армії вдалось оточити і розгромити 10 німецьких дивізій. Супротивник втратив убитими і пораненими 55 тис. солдатів і офіцерів, близько 18 тис. гітлерівців потрапили в полон. На честь «нового Сталінграда», як називали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала бійцям Українських фронтів 20 залпами з 224 знарядь.
3.3. Рівненсько-Луцька операція. Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту почали наступ на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався у складних умовах заболоченої місцевості і бездоріжжя. Велику допомогу їм надали партизанські з'єднання Сабурова, Федорова, Бегми. 2 лютого 1944 р. були визволені від окупантів Луцьк і Рівне, а в результаті подальшого наступу - Проскурів, Тернопіль, Вінниця.
3.4. Нікопольсько-Криворізька операція. Наприкінці січня 1944 р. війська 3-го і 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя, Кривого Рогу і прилягаючих територій - районів, багатих марганцевими і залізними рудами, які гітлерівська Німеччина використовувала для своїх потреб. Війська 3-го і 4-го Українських під командуванням генералів Р. Маліновського і Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону гітлерівців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) і Кривий Ріг (22 лютого).
3.5. Проскурівсько-Чернівецька операція. Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. здійснили Проскурівсько-Чрнівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. У ході операції були визволені міста Проскурів, Кам'янєць-Подільський, Чернівці. Радянські війська вийшли до передгір'їв Карпат. -
3.6. Умансько-Ботошанська операція. 5 березня - 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту розгромили 8-у німецьку армію і 26 березня 1944 р. вийшли до державного кордону СРСР, перенесли бойові дії на територію Румунії - держави-сателіта нацистської Німеччини.
3.7. Одеська операція. Війська 3-го Українського фронту за підтримкою сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію, у ході якої були визволені Херсон (13 березня), Миколаїв (28 березня), Одеса - (10 квітня).
4. Визволення Криму. Масова депортація татар, греків, вірменів, болгар з півострова. Навесні 1944 р. Ставка поставила перед військами 4-го Українського фронту, Приморської армії та Чорноморського флоту завдання розгромити військове угруповання супротивника в Криму і визволити Кримський півострів від загарбників. Кримське угруповання супротивника складалося із 7 німецьких і 5 румунських дивізій і нараховувало до 200 тис. солдатів і офіцерів.
8 квітня 1944 р. почалися кровопролитні бої за Крим. 11 квітня була визволена Керч, 13 квітня - Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-гори Після 9-годинного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 р. від загарбників був визволений Севастополь. 12 травня Крим був цілкомвизволений від німецько-фашистських військ.
Однак доля багатьох жителів Криму склалася трагічно. Усе кримсько-татарське населення півострова за обвинуваченням у співробітництві з окупантами рішенням Державного Комітету Оборони (ДКО) в травні 1944 р. було примусово виселене в Середню Азію. Із загальної кількості виселених (понад 235 тис. чоловік) понад 80% були жінки і діти. Близько 50% загинули дорогою й у перші роки перебування на нових місцях проживання. Незабаром така ж доля спіткала грецьке, вірменське, а згодом і болгарське населення Криму. Тільки в роки незалежності України почалося повернення кримських татар, які залишилися серед живих, і представників інших народів на півострів, при цьому витрати, пов'язані з їхнім поверненням й облаштуванням у Криму, лягли на плечі уряду України.
5. Завершення вигнання гітлерівських військ з України. Влітку і восени 1944 р. завершилося визволення території України від німецько-фашистських загарбників. У результаті успішного здійснення Львівсько-Сандомирської, Яссько-Кишинівської, Карпатсько-Ужгородської операцій військами Червоної армії були визволені Львівська, Ізмаїльська області, a також Закарпатська Україна. 28 жовтня 1944 р. останні окуповані гітлерівцями території України були визволені радянськими військами.
Битва за визволення України, що тривала 680 діб і складалася з ряду великих операцій, у яких брали участь до половини живої сили і бойової техніки всіх діючих радянських Збройних Сил, стала найважливішим етапом на шляху до перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками.
Визволивши від німецько-фашистських загарбників територію України, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти взяли участь у бойових діях у Європі. Сотні тисяч солдатів і офіцерів загинули при визволенні від нацистів територій Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії. Українські війська пройшли в Європі героїчним бойовим шляхом, зробивши величезний внесок в остаточний розгром нацистської Німеччини, крок до великої Перемоги над ворогом.
Білет 50
Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Творення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні роки.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором Й. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперсь-ких цілей в умовах економіки неринкового типу через ме-ханізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Київській, Вінницькій та ін. було підвищено.Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи
невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, що швидко поширювався.Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний
план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областям. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн. 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до
державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній викачці з українсь-кого села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних орга-нізацій, радянських органів, голів колгоспів і самих кол-госпників, звинувачуючи їх в "антибільшовицькому став-ленні до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба тощо. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних та районних партійних і радянських керівників, голів колгоспів І безпосередньо трударів-колгоспників. Дирек-тиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспни-кам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ста-вав масовим. Однак замість допомоги з боку держави на-селення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими
партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн. 500 тис. людей, з них близько 2 млн. 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було позбавлено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошилов-градській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецрозподільників.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перет-ворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українсь-кого села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для м. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Мі-ністр заготівель СРСР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у ве-ресні доводиться до одного мільйона тонн". Головне лихо-ліття вразило майже всю Україну за винятком ряду за-хідних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібо-роби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаїв-ської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтав-ської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В захід-ному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Західняки" рятували від голоду не лише своїх земляків -
українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Черні-вецької, де в той час проходила насильницька колекти-
візація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200
кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, частогинули.В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смерт-ність.Голодуючі змушені були вживати у їжу різні суро-гати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховраш-ків тощо. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. У голодомор-ному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітни-ки. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.