Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 8
Власність
План.
1. Поняття власності.
2. Поняття права власності:
а) зміст і поняття права власності;
б) види права власності;
в) способи набуття права власності;
г) втрата права власності;
д) захист права власності.
1. Поняття власності.
Власність (dominium proprietas) – це найповніше і повністю безконтрольне право користування і право розпорядження своєю річчю, захищене проти будь-якого втручання з боку інших осіб.
Власність – відношення людини до речі, яка йому належить, як до своєї. Власник має найширші розпорядні повноваження, він може подарувати, викинути, продати річ що йому належить. У власності не має кінцевого терміну, оскільки тимчасова власність не існує.
Поняття власності використовується в якості економічної і юридичної категорій.
Власність, як економічна категорія – це загальне відношення з приводу привласнення особою предметів природи і предметів створених людською працею. Економічні відносини власності можуть бути і стають об’єктом державно-правового регулювання. В результаті юридично оформленні економічні відносини власності стають власністю в юридичному сенсі слова.
Держава встановлює певну систему юридичних норм, яка закріплює і регулює відношення до володіння матеріальними цінностями, а також по їх використанню і розпорядженню. Ця сукупність норм права складає юридичний інститут власності.
2. Поняття права власності.
а) Зміст і поняття права власності.
Обсяг і межі права власності римські юристи визначали за допомогою вказівок повноважень власника. Сукупність цих повноважень і складає зміст право власності. Тобто, зміст право власності розкривається через сукупність виключних повноважень власника:
- право володіння (jus possidendi);
- право користування (jus utendi);
- право розпорядження (jus abutendi);
- право отримувати прибутки;
- право захисту.
Право володіння – це один з елементів права власності, яке являє собою можливість юридичного панування над річчю.
Право користування – суттєва частина права власності, яка полягає в тому, що власник використовує свою річ для власних потреб, тобто власник використовує корисні фізичні і духовні якості речі.
Право розпорядження (право зловживання) – це коли власник змінює правову долю речі. Власник має право розпоряджатися річчю за власним розсудом.
У сукупності всі три правомочності (відома тріада) становлять зміст права власності.
Право власності – це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.
б) види права власності: квиритська власність, державна власність, власність перегрінів, власність провінцій, спільні власність, приватна власність. Божественна власність, преторська власність (власність добросовісного володаря), або бонітарна власність.
в) способи набуття права власності:
Право власності які інше цивільне правовідношення виникає на основі норм права. Право власності належить до числа таких суб’єктивних прав які можуть виникати лише при наявності конкретного юридичного факту або при наявності сукупності юридичних фактів.
Правові факти, з настанням яких особа набуває право власності називається правомірним способом набуття права власності, а ті факти, які слугують підставою для набуття права власності називаються титулом набувача (покупця). Приватна власність не може виникнути без існування законних способів набуття (купівлі) приватної власності.
Речі набуті яким-небудь чином який не передбачається правом не стають власністю набувача. Є два способи набуття права власності: первісний (оригінальний) і похідний.
Первісний це такий спосіб, при якому право власності на річ виникає вперше, оскільки раніше річ не була ні в чиїй власності.
Похідний це такий спосіб, при якому право власності виникає в результаті переходу власності від іншого власника.
До первісних способів набуття права власності належать: захоплення нічних речей, переробка речей, прирощення, давність володіння.
1. Occupatio – захоплення нічийної речі (річ, яка нікому не належала). Способом придбання права власності було заволодіння безгосподарними речами з бажанням привласнити їх собі. Такими речами могли бути як рухомі, так і не рухомі речі; речі, які ніколи нікому не належали; речі, які належали переможеному ворогу римської держави; речі покинуті самим господарем (derelictio).
Від покинутих речей належить відрізняти речі які загублені. В такому випадку право власності не втрачалось, втрачалося лише фактичне володіння. Той, хто знайшов річ, не ставав власником.
До особливих видів захоплення відноситься знахідка скарба. Скарб (thesaurus) – це навмисно приховані цінності, власник якого не може бути встановлений або в силу закону втратив на них своє право. За розпорядженням імператора Адріана, половина скарбу належала власнику ділянки, а друга – тому, хто цей скарб знайшов.
2. Створення нової речі для себе з чужих матеріалів або переробка речей (specificatio).
3. Прирощення (accessio), тобто збільшення об’єкта власності. При такому способі виникає органічне з’єднання нової речі зі старою в одну річ, яка по природному праву могла належати іншому власнику. Прирощення може бути природним або може бути результатом дій людини.
До прирощення щодо дії людини відносяться:
- змішування сипучих тіл (comittio) – це коли речі різних власників з’єднуються в одну річ. Слід розрізняти два випадки: а) роз’єднання не можливе, кожний має право на одержання тієї кількості, яка відповідає його частині; б) роз’єднання можливе, кожний може одержати своє;
- злиття (confusio) – є поєднання в одну масу речей, що належать різним власникам. Об’єктом злиття є рідини або ті речі, які можуть мати рідкий стан (наприклад, золото, срібло, олово). Злиття може бути проведено на підставі угоди або за односторонньою волею (specificatio). При випадковому злитті існувало таке правило: 1) якщо роз’єднання було можливим, то кожний міг відділити свій матеріал; 2) якщо роз’єднання не було можливим, власники ставали співвласниками, тобто виникала загальна власність в пропорціональній частині;
- забудова постійних будівель, насадження дерев, посівів. Різниця між будівлею і насадженнями та посівом полягала в тому, що власність на будівельні матеріали власник не втрачає, одержує відповідну винагороду і відшкодування збитків; рослина, яка пустила корні в чужу землю, назавжди виходить з сфери володіння попереднього власника;
- сполучення рухомих речей. Головною річчю визначається та річ, яка становить фізичну основу нової речі; придаткова річ поділяє долю головної речі (наприклад, коштовний камінь в золотій оправі).
До природного приросту відносяться річні наноси:
- намив (alluvio) буває в земельних ділянках, розташованих по берегах річок. Ріка поступово з верхньої ділянки наносить землю на нижчу, створюючи часто великі обмілини за течією, від чого непомітно збільшується одна ділянка і зменшується інша;
- відрив (avulsio) – це коли сильна течія річки розмиває і відриває частини землі від одного берега і приносить їх до другого берега. В цьому випадку також, як і при намиві, збільшується одна ділянка за рахунок іншої;
- покинуте русло річки – це коли ріка міняє свою течію. Покинуте русло стає власністю володарів ділянок, які розташовані по берегах покинутого русла. Межа проходить по середині русла;
- острів, що створюється на річці, збільшує берегові ділянки. Межа проходить по середин русла.
4. За давністю володіння.
Так можна набути майно яке відноситься до любої форми власності, крім тих речей які вилучені з цивільного обігу. Для набуття права власності за давністю володіння потрібно було, щоб пройшов певний термін давності володіння встановлений законом. На рухомі речі – 1 рік, а на нерухомі – 2 роки (це було записано в законах ХІІ таблиць). У праві Юстиніана були також встановлені наступні терміни набуття права власності: три роки для рухомого майна і десять – для нерухомого майна.
Похідний спосіб набуття власності.
При похідному способі набуття права власності права набувача базується на праві попереднього власника. До них відносяться: traditio, судове присудження, вимоги закону, розпорядження на випадок смерті.
- Traditio - це передача однією особою другій фактичне володіння річчю з метою передачі права власності на річ. Існували наступні умови:
а) дійсність – фактична передача речі;
б) Підстава. В основі лежить взаємна воля, бажання, наміри сторін;
в) відсутність заборони на відчуження власності;
г) легітимність – право на відчуження.
- Судове присудження як спосіб набуття права власності який виникає в силу судового рішення. Так, суддя може встановити для попереднього власника права власності на частину речі.
- Вимоги закону. Іноді власність переходить від одних осіб до інших в відповідності з приписом закону.
- Розпорядження на випадок смерті. Цей спосіб мав і має місце при складанні заповіту на майно заповідача.
г) Втрата права власності.
Втрата – це припинення права власності однієї особи і виникнення цього права у іншої.
Найбільш природнім способом припинення права власності римські юристи вважали: смерть власника (суб’єкта); зникнення речі (об’єкта); поза волею власника (наприклад,: крадіжка, фізична втрата речі тощо); добровільна відмова власника від права на річ, що йому належить; в результаті приватно-правових угод, зникнення держави; за законом.
д) Захист права власності.
Власність захищається різними правовими способами в залежності від наявності чи відсутності речі у власника. Йому надавалися наступні речево-правові позови:
1. Віндікаційний позов (action rei vindicatio);
2. Негаторний позов (action negatoria);
3. Прогібіторний позов;
4. Публіціанський позов;
5. Особистий позов.
Віндікаційний позов отримав назву від vin dicere (застосовую сили) він надається власнику для застосування сили, для витребування речі, володіння якою їм було втрачено. Це позов неволодіючого власника до володіючого не власника. Відповідно позивачем у віндікаційному процесі виступав власник, у якого вкрадено річ, а відповідачем є будь-яка третя особа, яка утримує річ.
Негаторний позов (позов про заперечення) надавався власнику, коли річ залишалась в його фактичному володінні, але хтось заважає йому розпоряджатися своєю річчю.
Прогібіторний позов – це позов про порушення права володіння, яке може виникнути в майбутньому.
Публіціанський позов – це позов спрямований на захист добросовісного власника.
З часом два останніх позови зливаються з двома першими.
Особисті (персональні) позови:
1. Позов про упорядкування і захист власності у відносинах між сусідами;
2.Позов про утримання дощової вологи – це тоді, коли хазяїн вище розташованої ділянки не на користь нижче розташованої ділянки змінює природний стік води.
3. Про збір плодів – це право виходить на сусідську ділянку для того, щоб зібрати плоди які впали з дерева, яке росте на межах сусідських ділянок.
4.Гарантія на випадок загрози шкоди.
5. Повідомлення про проведення робіт.
6. Інтердикт про обрізку дерев – це розпорядження претора, який уповноважує власника нерухомості самостійно обрізати гілки дерева, яке росте на сусідній ділянці, які нависають над його ділянкою не менше ніж на 5 футів.
Тема 7
Володіння
План.
1. Поняття володіння.
2. Види володіння.
3. Придбання володіння.
4. Втрата володіння.
5. Захист володіння.
1. Поняття володіння.
Володіння (possessio)– це ситуація або зв'язок між людиною і річчю.
Юристи класичної епохи чітко розрізняли володіння і власність. У зв’язку із тим розрізняли три можливих ситуації:
1) володар, який в той же час є власником речі;
2) володар, який не є власником речі;
3) власник речі, який не є володарем.
Терміни «володіння» і «власність» використовуються в повсякденній мові як тотожні поняття, але володіння не є синонімом власності.
Володіння – це історичний попередник права власності і є основою на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus, тобто розумілося користування річчю. Якщо володар і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві, тоді говорили про володіючого власника. Користування річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею. Відповідно до визначення Єлія Галла, «володіння – це користування полем або будівлею, але ні як не сама земельна ділянка або поле».
Приблизно з ІІІ століття до н.е. стало формуватися поняття володіння в тій суті в якій його розуміла класична римська юриспруденція, тобто володіння не пов’язане з правом власності.
Володіння - це реальне, фактичне обладання річчю поєднане з наміром відноситися до неї як до своєї і яке забезпечено юридичним захистом. Під володінням почали розуміти фактичне положення в силу якого суб’єкт матеріально утримує річ незалежно від того, чи має він на це право чи ні. Таким чином, володіння може бути наслідком як власності, так і добросовісного набуття від невласника, а також в результаті договору найму, договору зберігання, протиправної дії (крадіжка) і т.д.
На думку римських юристів юридичне володіння включало в себе два елементи:
1) об’єктивний – це фактичне, реальне володіння річчю, утримання речі (carpus possession);
2) суб’єктивний - це намір бажання володіти річчю для себе (animus possession).
Перший елемент (об’єктивний) який лежить в основі володіння, означає наявність у володаря у домі чи у дворі, на подвір’ї .
Другий елемент (суб’єктивний) юридичного володіння – це намір володіти річчю для самого себе, коли володар відноситься до неї як до своєї і панує над нею як власник. Для того щоб яка-небудь особа мала намір володіти, вона повинна бути здатною до свідомого прояву власної волі.
З джерела римського права випливає, що володарем була лише та особа, яка проявила волю, бажання привласнити річ собі, яка не визнавала ні чиєї влади.
Таким чином, не будь-яке реальне, фактичне утримання речі є володінням, а лише те яке засноване на волі власника і така воля може бути лише у справжнього власника і особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоча насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володар). Якщо хтось володіє фактично річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку не буде володіння, а буде тільки просте тримання речі (detentio). Отже, володіння можна визначити, як фактичне обладнання річчю поєднане з наміром вважати їх своєю, а тримання – це фактичне обладнання річчю без наміру вважати її своєю.
Володіння як фактичне відношення особи до речі є наочний прояв права власності. Проте володіння може проявлятися і незалежно від права власності.
Володіння не має нічого спільного з власністю. Значення володіння в цивільному праві зводилося до наступного:
а) володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися своєю власністю;
б) володіння у римському праві є складовим елементом майже всіх способів набуття права власності;
в) володіння річчю само по собі незалежно від права власності на неї, часто користується юридичним захистом.
2. Види володіння.
Римське право розрізняло декілька видів володіння:
а) цивільне володіння (possessio civile) – цей вид володіння з’явився тоді, коли не було права власності на землю. Оскільки земля вважалася спільним майном для всіх громадян Риму, то було дозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі для подальшої обробки. Вважалося, що домовладика захоплюючи землю, володіє нею для своєї сім’ї. У Законах ХІІ таблиць вказувалося, що володар землі обробляючи її протягом двох років перетворюється у власника землі;
б) законне володіння – це володіння, придбане будь-якою особою дозволеним способом, наприклад шляхом передачі, купівлі тощо;
в) незаконне володіння – це володіння, придбане недозволеним способом, наприклад шляхом насильства, оману, таємного викрадення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів, якщо говорити про намір особи володіти річчю, це: добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння – це розпорядження річчю без нанесення свідомої шкоди правам інших осіб. Добросовісне володіння мало місце лише тоді, коли володар речі не знав і не повинен знати, що він не має права володіння на цю річ (наприклад, крадена річ куплена на базарі). Недобросовісне володіння – це коли володар знає і повинен знати, що він не має права володіння на цю річ (наприклад, злодій). Недобросовісний володар усвідомлює, що річ належить іншій особі, але може посилатися щодо свого захисту на будь-який законний аргумент, який виправдовує його володіння.
Придбати право власності за давністю можливо було тільки в наслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна набути за давністю.
Суб’єктами володіння могли бути лише ті особи, що мають свою волю. Такими не могли бути діти, молодші 7 років, божевільні, юридичні особи тощо. Однак допускалося придбання володіння і володіти за осіб, нездатних мати свою волю, через представника.
Об’єктом володіння могли бути тільки ті речі, які не вилучені з цивільного обігу. Одночасне володіння декількох осіб однією річчю не можливе, але можливе володіння нею по ідеальних частинах, так зване загальне володіння.
3.Набуття володіння.
Юридичне володіння встановлюється завдяки об’єктивному і суб’єктивному елементам. Володіння може бути придбане по-різному, але обов’язково, щоб завжди було бажання придбати річ для себе і була дія, яка встановлює фактичне панування над річчю.
Джерела римського права вказують на цілий ряд різних вимог набуття різних речей. Володіння річчю може бути придбане безпосередньо шляхом захоплення , окупації її (occupatio) або шляхом одержання її від іншого, тобто шляхом простої передачі (traditio). Ці вимоги зводяться до того, щоб юридичне володіння полягало в установлені такого відношення особи до речі, коли особа діставала безпосередню і наявну можливість розпоряджатися річчю на свій розсуд, усуваючи всяке чуже втручання.
Володіння могло бути придбане через представника, тобто особа яка придбала володіння від імені набувача. Для придбання через представника потрібні наступні умови:
а) представник повинен мати повноваження придбання володіння для іншої особи;
б) представник повинен мати намір набути річ не для себе, а для одержувача;
в) представник повинен одержати річ у свою фактичну владу.
4. Втрата володіння.
Володіння припиняється або з втратою фактичного панування, або при небажанні в подальшому володіти річчю для себе. При добровільному припиненні володіння вимагалася втрата обох елементів: фактичного панування і наміру бажання. Для недобровільної втрати володіння достатньо було втратити фактичне володіння над річчю.
Володіння припиняється зі смертю володаря, вилученням об’єкта володіння з цивільного обігу і при загибелі самої речі. Володіння в спадщину не переходить, для спадкоємця вимагається новий вступ у володіння.
Володіння при представництві втрачається з волі володаря, з його смертю, при загублені речі або вилученні її з цивільного обігу. Втрата володіння представником вела до втрати володіння для того, кого він представляє, тільки тоді, коли сам власник не міг перешкодити цьому.
5. Захист володіння.
Захист володіння здійснюється не в формі судових розборів, а за допомогою преторських наказів (interdictum), які давали хід особливому інтердиктному захисту.
Захист адміністративними засобами давав можливість показувати, що володіння – це речове право, яке належить суб’єкту права як повноправному члену публічного суспільства і об’єкту адміністративного управління. Характерною рисою інтердиктного захисту є неможливість при спорі про володіння піднімати питання про право на володіння. Претор встановлював лише факт володіння і факт його порушення. Рішення претора було неостаточним, незгодна сторона могла оспорювати це рішення. Захист володіння носив попередній (провізорний) характер.
Особа, яка програла спір могла пізніше пред’явити до відповідача віндікаційний позов. Довівши своє право власності на річ, ця особа отримувала річ з рук того, хто виграв в попередньому спорі, фактичного володаря.
Преторський захист, який був заснований на виявленні фактів володіння і його порушення в римському праві носив назву посесорний захист (possessorium).
Для захисту володінь використовувалися три групи володарських інтердиктів.
1) інтердикти спрямовані на утримання діючого володіння. В цю групу входили два види інтердиктів: для утримання володіння нерухомими і рухомими речами;
2) інтердикти про повернення насильно або таємно викраденої речі. Ця група включає в себе інтердикт захисту володаря нерухомістю, яка була насильно відібрана;
3) інтердикти про встановлення володіння вперше.
Крім того існували інтердикти, які були спрямовані на захист добросовісного володіння.
Інтердикт для утримання нерухомими речами застосовувався у випадках:
а) при вирішенні питання про наявність існуючого стану речі і закріплював його стан. Наприклад, при виникненні спорів про право на земельні ділянки часто виникало питання – хто власник, а хто просто володар. І це питання фіксувалося у преторській формулі;
б) інтердикт в деяких випадках зобов’язував володаря передавати все не володіючій стороні;
в) інтердикт, який носив характер штрафного позову. Це мало місце тоді, коли якась особа зазіхала на володіння іншої особи, перешкоджаючи власнику здійснювати своє право (сусід викинув сміття на сусідню земельну ділянку).
Інтердикт для утримання володіння рухомими речами представляв захист тієї сторони володіння, яка протягом року продовжувалась за часи більше.
Інтердикт для захисту володаря нерухомого майна насильно позбавленого володіння, надавався юридичному володарю нерухомості насильно позбавленого володіння. Підставою для цього інтердикту могло бути насильство над володарем або його представником. Насильство проявляється через недопущення його до земельної ділянки чи через вигнання його з земельної ділянки. Позивачем була особа, що втратила володіння. Позовні претензії могли бути пред’явлені їм на протязі року з дня порушення права. Відповідачем була особа винна в насильстві. Відповідач при цьому інтердикті присуджувався до повернення земельної ділянки зі всіма його плодами і відшкодованим збитком.
Інтердикт для захисту особи, яка надаючи свою річ у володіння іншої особи до вимоги. Основою для пред’явлення цього інтердикту слугувала відмова особи повернути річ після першої вимоги господаря.
Публіціанівський позов надавався особі, яка була добросовісним господарем. Такою є особа, яка набула чуже майно. Умовами для надання такого захисту є:
1. Добросовісність володіння, яке було набуте по давності. За публіціанським позовом добросовісний володар отримував захист лише проти недобросовісного володаря.
2. Законний спосіб набуття володіння.
Тема 9.
Права на чужі речі
План.
1. Поняття і види прав на чужі речі
2. Поняття і види сервітутів
3. Виникнення, припинення і захист сервітутів
4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій
5. Заставне право
1. Поняття і види прав на чужі речі.
Крім виключного (ексклюзивного) права власності і володіння римські юристи розробили цілий ряд прав на речі з обмеженим змістом повноважень, або речове право на чужу річ (jure in re aliene). Як і право власності, право на чужі речі є абсолютним речовим правом, тому що об’єктом цих прав були речі і ці права захищались від будь-якого порушника. Річ яка належала по праву власності одній особі, але інша особа має таке ж безпосереднє речове право, але обмежене за своїм змістом. Права на чужі речі виникли в давні часи, але поступово розвиваючись утворили особливі групи повноважень різного змісту. У класичному римському праві права на чужі речі включали наступні правові інститути: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.
2. Поняття і види сервітутів.
Римські юристи класичного періоду називали сервітутами постійні служби, які встановлювалися між двома сусідніми земельними ділянками, наділами за волею їх власників. Вони їх ще називали правами земельних наділів.
Сервітут (servitus - рабство речі, її служіння) – це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. Поява сервітутів було пов’язано з появою приватної власності на землю. Існували, наприклад, земельні наділи, які не мали водоймища або виходу до загального шляху. В цьому випадку виникала необхідність закріпити за власниками таких збиткових земельних наділів, право користуватися водою з водоймища сусіднього наділу, проходити через сусідську земельнуділянку для виходу на загальний шлях. Так виникла потреба користуватися чужою землею, або сервітути. На прикладі який ми розглянули власник наділу, який мав водоймище, обмежувався у правах, а сам земельний наділ слугував на користь земельного наділу на якому не було води.
Сервітут – це відносини при яких земельна ділянка, річ служила не тільки своєму власнику, але і використовувалася для економічної користі сусіднього пануючого земельного наділу. Сервітут – це право на часткове користування річчю, користування нею у суворо визначеному відношенні. Сутність сервітуту полягає у тому, що хто-небудь що-небудь терпить або щось не робить. Сервітут – це обов’язок робити своєю річчю, майном деякі послуги іншій особі або будь-яким третім особам. Режим права на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, але й істотно відрізнялися один від одного. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб’єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одному або кількох відносинах, а суб’єкт емфітевзиса і суперфіція користувався земельним наділом в повному обсязі.
Сервітутне право – це будь-яке дозволене звичаєм, законом або приватно-правовою згодою користування або розпоряджання чужою річчю без права пошкодження самої речі. У сервітутному праві предметом є не дії осіб, а сама річ. Тому суб’єкт сервітутного права зберігав свої права користування річчю у тому чи іншому відношенні незалежно від зміни власника цієї річчі. У нашому прикладі зміна власника земельного наділу не припиняла дії сервітутного права.
Якщо сервітути встановлювалися для створення певної вигоди при експлуатації земельної ділянки – то це були земельні сервітути, а якщо на користь певних осіб – то це особисті сервітути.
Сервітути які відносилися до землі називалися земельними або предиальними. Земельні сервітути – це речові права на чужі земельні ділянки, що межують з якою-небудь земельною ділянкою і призначені для її користі. Таким чином обов’язковою була наявність двох ділянок: пануючої і обслуговуючої. Земельні сервітути були постійними, власники могли змінюватися, а сервітути залишалися.
Римське право для всіх земельних сервітутів вимагало наявність таких вимог:
1) щоб обслуговуюча ділянка була корисна для будь-якого власника пануючої ділянки;
2) щоб ділянки знаходились поряд;
3) щоб обслуговуюча ділянка була здатна забезпечувати своїми вимогами, перевагами, природними ресурсами постійну, а не термінову потребу пануючого наділу;
4) заміна суб’єктів сервітутних відносин не припиняла дії сервітуту;
5) земельний сервітут належав особі як власнику земельної ділянки;
6) користування сервітутами було суворо визначеним і обмеженим;
7) необхідно зберігати інтереси обслуговуючої ділянки;
8) не можна було встановлювати сервітут, який погіршав би властивості ділянки.
В залежності від видів земельних ділянок земельні сервітути поділялись на сільські і міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то сервітут був міським. До земельних сільських сервітутів відносилися дорожні й водні сервітути.
До дорожніх сервітутів відносились: право проходу пішки, право проїзду на коні або на носилках, право прогону худоби, право проїзду возом з вантажем.
Водні сервітути – це право проведення води, право черпати воду з чужого джерела, право вигону худоби на водопій.
Крім вказаних, були ще сервітути на добування глини, піску, вапна.
З розвитком Риму виникли міські земельні сервітути, до яких відносились: право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда; право спирати балку на чужу стінку; право стоку дощової води; право спуску води; право вимагати, щоб не був зіпсований вид; право вимагати, щоб не були забудовані вікна; право зведення будівлі не вище встановленої висоти.
Особисті сервітути – це право користуватися чужою річчю в інтересах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від земельних об’єктом, суб’єктом і строками. Об’єкт земельних сервітутів – земля, об’єктом особистого сервітут – інші речі; суб’єкт – власник пануючого земельного наділу, суб’єктом особистого сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітури не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або на строк існування юридичної особи. Основними видами особистих сервітутів були: usufructus, usus, habitatio, operae servorum.
Usufructus – узуфрукт – це повне право користування чужою річчю і її плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і припинявся зі смертю узуфруктарія, не переходячи в спадкування. Узуфруктарій мав право на одержання всіх прибутків (натурою або грошима), міг своє право передати іншій особі, був зобов’язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою, відповідав за всяку вину, був зобов’язаний платити податки і нести всі повинності.
На відмінність від інших сервітутів узуфрукт міг поділятися і міг належати у долях декільком особам.
Usus - узус – особисте право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, але не мав прав одержувати доходи від неї. Наприклад, користуватися садом сам в міру своїх потреб, але не продавати плоди. Плоди належали власнику.
Habitatio (проживання). Довічне право жити в чужому будинку або в його частині. Такому мешканцю надавалось право здавати в найм приміщення, яке відводилось для нього під житло.
Operae servorum - довічне право на послуги чужих рабів або тварин. Це право підпорядковувалось тим же правилам, що і право жити в чужому будинку.
3. Виникнення, припинення і захист сервітутів.
Підставою для виникнення сервітутів були: заповіт, договір, давнісне користування, судове рішення і закон.
1. Заповіт і договір. Шляхом заповіту і укладання договору міг встановити сервітут тільки власник речі. Сервітути встановлювалися в заповіті спадкодавця. За нормами цивільного права всі сервітути встановлювались шляхом уступки права, а сільські сервітути, крім того, - шляхом манціпації. Власник земельної ділянки при відчуженні землі міг придбати для себе сервітут на відчужену річ шляхом додаткової згоди до договору купівлі-продажу.
У період імперії сервітути встановлювались шляхом традиції, тобто передачі володіння сервітутом. Сервітути на провінціальні землі встановлювались шляхом простої згоди з застосуванням стипуляції.
2. Давність користування. За Законами ХІІ таблиць сервітут міг бути придбаний за давністю користування земель (на протязі 2 років). В праві Юстиніана була застосована набувана давність за умовою, щоб володіння сервітутом не було насильним, тайним або зловживанням довір’я, тобто вимагалось добросовісність (сумлінність). Строк користування було встановлено в 10 років – між присутніми і 20 років – між відсутніми.
3. В силу судового рішення сервітут міг бути встановлений на основі судового рішення при розділі спільного майна. В цьому випадку визнавалась господарська необхідність або право справедливості інших осіб на користування чужою власністю.
4. В силу приписів закону сервітут установлювався в наступних випадках:
а) батько мав право на користування всім майном підвладних дітей;
б) чоловік, якщо він мав дітей, міг користуватись приданим жінки при розриві шлюбу з її вини;
в) подружжя, вступивши в другий шлюб, одержувало сервітут на майно померлого подружжя від першого шлюбу.
Припинення сервітутів мало своїм наслідком відновлення в повному обсязі права власності. Сервітут міг припинитися в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого земельних наділів. Речові і особисті сервітути могли припинятися або шляхом відмови правомочної особи, або шляхом тривалого невикористання – особливого виду погашуваної давності. Особисті сервітути припинялися зі смертю правомочною особою або зменшенням його правоздатності.
Захист сервітутів. Для захисту сервітутів служив позов під назвою конфесорний (аctio confessoria). Цей позов не тільки поновлював порушені права користувача сервітуту, але і забезпечував відшкодування йому збитків, а також перешкоджав порушенню прав позивача у майбутньому.
Деякі сервітути захищалися за допомогою інтердиктів, як посесорних засобів захисту власників.
4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій.
Емфітевзис (emphyteusis) – довгострокове, відчужуване і успадковане право користування і розпорядження чужою землею сільськогосподарського призначення.
Об’єктом емфітевзиса були сільськогосподарські землі, які передавалися для виробництва сільськогосподарської продукції.
Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами між власником землі і орендарем (емфітевта).
Суб’єкт емфітевзиса (емфітевта) мав право користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою і добувати плоди, які з моменту відокремлення ставали його власністю; змінювати характер ділянки при збереженні умови не погіршувати її; на свій розсуд вільно розпоряджатися ділянкою; поступатися своїм правом іншій особі; встановлювати сервітути, закладати, складати заповіт; захищати своє право.
Обов’язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства. Сплачувати всі податки і нести всі повинності.
Емфітевзис припинявся у випадку придбання емфітевтою права власності на орендовану ділянку; порушення своїх обов’язків; погіршення стану земельної ділянки; несплати орендної плати та податків і невиконання повинностей; якщо стороння особа набула шляхом давності право власності на ділянку, що орендувалася.
Захист прав емфітевти здійснювався тими ж способами захисту, що і власність. Крім того, для захисту своїх прав емфітевт міг скористатися особливим позовом action vectigalis (вектигальний позов), а також всіма володільницькими (власницькими) інтердиктами.
Суперфіцій (superficies) – довгострокове, відчужуване і успадковане право користування чужою землею для забудови. Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею, що земля, за суперфіцієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових потреб.
Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися будинком чи іншою спорудою на свій розсуд; мав право продати, подарувати, обміняти, здати в найм; встановлювати на них заклад (заставу) і сервітути; права суперфіція переходило в спадщину.
Суперфіціарій зобов’язаний був сплачувати орендну плату власнику землі, а державі – встановлені податки та інші платежі.
Для встановлення суперфіцію необхідна була передача (tradition) згідно з договором.
Припинявся суперфіцій так само, як і емфітевзис. Засоби захисту були ті ж, що і у власника. Крім того, існував ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.
5. Заставне право.
Заставне право – це різновид прав на чужі речі. Це один з основних способів забезпечення виконання зобов’язань, які являють собою комплекс правомочній (повноважень) кредитора у відношенні майна, виділеного боржником в якості забезпечення виконання своїх зобов’язань. Кредитор, як володар заставного права на майно називається заставодержець, а боржник, який надає в заставу майно, яке йому належить на праві власності, називається заставодавець.
Заставним правом може бути названо будь-яке право на речове право, встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок, якщо кредитор не отримає своєчасно задоволення за рахунок своєї зобов’язкової вимоги. Римське заставне право пройшло через три свої історичні форми: 1) фідуціарна угода; 2) ручний заклад; 3) іпотека.
1. Фідуціарна угода. Першопочатковою формою застави була фідуціарна угода. Її суть полягала в тому, що боржник передавав у забезпечення боргу свою річ на праві власності з обумовленістю, що у випадку задоволення по зобов’язанню закладена річ повинна бути повернута назад у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала тільки моральне значення – вірність своєму слову – fides.
Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то застава залишалася у власності кредитора. Таким чином положення боржника було невигідним: у випадку не виконання зобов’язань боржником річ залишалася у власності особи, отримавши її навіть якщо сума боргу була меншою вартості заставної речі.
2. Ручний заклад. При цій формі річ передавалася не у власність, а тільки у володіння до отримання задоволення по зобов’язанню. Але у випадку задоволення по зобов’язанню річ повинна бути повернута назад. У цій формі ненадійним було положення кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він не завжди міг вимагати її повернення.
3. Іпотека.
В класичний період з’являється третя форма застави – іпотека, яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник зберігає не тільки право власності на річ, але і на її володіння. Кредитор має право вимагати видачі речі лише після того, коли настає термін сплати боргу.
При іпотеці річ можна було заставляти декільком кредиторам; можна було уступати право вимоги іншому кредитору; можна було продавати заставні речі, але в цьому випадку треба було отримати згоду від останнього кредитора.
Для виникнення заставного права необхідно була наявність трьох факторів:
1. Боргова вимога, яка повинна бути забезпечена шляхом застави.
2. Об’єкт який підлягає заставі.
3. Установчий правовий акт.
Заставне право припиняється у році:
а) знищення самої речі;
б) переходу речі у розряд речей які вилучаються з цивільного обігу;
в) злиття в одній особі заставодержця і заставодавця;
г) припинення зобов’язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.