Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
3.Проблема свідомості у філософії
Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Це свідчить, водночас, про пильну увагу філософів до проблеми свідомості, актуальність якої пояснюється тим, що:
– без з'ясування природи людської свідомості не можна визначити місце і роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою дійсністю;
– питання про сутність свідомості, про її зв'язок з буттям є одним із найважливіших світоглядних і методологічних аспектів кожного філософського напрямку;
– всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов'язані з дослідженнями свідомості.
Одним із важливих філософських питань завжди було і залишається питання про зв'язки між свідомістю й буттям.
Матеріалістична позиція, виходячи з примату буття над свідомістю, не відкидає того, що людська діяльність завжди передбачає свідомість, що вона "пронизана" свідомістю. Буття виступає як більш широка система, всередині якої свідомість є специфічною умовою, засобом, "механізмом" вписування людини в цю цілісну систему буття.
Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності.
Матеріалістична філософія, виходячи з принципу матеріальної єдності світу, органічної включеності людини в цілісність живої і неживої природи, розглядає свідомість як властивість високоорганізованої матерії – мозку. Тому необхідно простежити генетичні витоки свідомості саме в тих формах організації матерії, які передують людині в процесі її еволюції.
Важливішою передумовою такого дослідження є аналіз відображення форми матеріальної взаємодії, на основі якої виникають психіка та свідомість.
Відображення – це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх властивостях особливості інших явищ, предметів, систем в процесі взаємодії з ними.
Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розглядати розвиток конкретних форм та видів відображення, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.
Характер відображення залежить від:
– природи впливу;
– особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матеріальних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.
Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відображення – чуттєвість.
Виникнення живої речовини супроводжувалося появою ще більш складної біологічної форми відображення – подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняшника за сонцем протягом дня).
Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття – це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.
Форми відображення в живій природі розвиваються в напрямку зростання ролі цього внутрішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач.
Виникнення відчуттів пов'язано з формуванням особливої матеріальної структури, що відповідає за відображення, – нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи.
Спочатку примітивні нервові клітини під впливом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими групами нервових клітин. Потім виникає центральна нервова система, тобто дії організму регулюються з одного центру – головного мозку.
Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлення. Сприйняття – це синтез відчуттів, отриманих від різних органів чуття. Уявлення – це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на органи чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.
Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідомості – понятійне мислення. Лише людині властиві вищі психічні функції – мислення, пам'ять, воля, емоції.
Свідомості відповідає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодія зі світом. Цим способом є практика, тобто практично-перетворювальне ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та норми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колективній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.
Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси – людська свідомість має суспільну природу.
2. Сутність духовного життя суспільства .Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішим виявляється духовне життя суспільства. Воно не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню.
Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.
В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани.До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які пов'язані з функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого.
В духовному житті також розрізняють його рівні: рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології.
Рівень масової свідомості (суспільна психологія)- це рівень переважно стихійного формування та функціонування в суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення. Велику роль у масовій свідомості відіграють масові уявлення про соціальний престиж, люду, життєвий успіх.
Суспільна ідеологія (чітка, деталізована) являє собою рівень продуктування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Цей рівень формується та функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій.
Суспільні ідеї виробляються мислителями, інтелектуалами або ж соціальними відомствами (наприклад, військовими). ідеологія, як звичайно, подається у вигляді закликів, програм, гасел, стереотипних догматів та ін.
До станів духовного життя суспільства відносять:
– активний стан (бажання більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм);
– акцентований стан (масовий патріотизм або військова агресивність);
– пасивний стан (суспільної апатії або скепсису);
– збалансований стан (наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого).
Досвід суспільної історії показує, що найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя).
Серед цих елементів найважливіше значення має духовне життя суспільства, розгляд якого дозволяє зрозуміти особливості впливів свідомості на суспільні процеси.
Основу духовного життя суспільства становить духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом – певні погляди людей на світ.
Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості, культури. Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби – внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкуванняСуттєвою складовою духовного життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання тих духовних цінностей. Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності залучається до них самостійно.
4. Діалектика як вчення про розвиток. Слово діалектика походить з давньогрецької мови. У первісному своєму значенні воно виражало мистецтво вести бесіду. Сократ і Платон діалектикою називали «мистецтво задавати питання й давати на них відповіді», мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.
Нового змісту надав діалектиці Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він розглядав діалектику як, перш за все, вчення про всезагальний зв’язок усього, що існує, з усім існуючим іншим.
Подвійним змістом терміна діалектика обумовлене роздвоєння напрямків розвитку неї самої. Якщо сократівсько-платонівська діалектика послідовно просувалась у напрямку: діалектика – діалог (розмова) – дискусія (публічне обговорення якогось спірного питання) – дискурс (логічне обґрунтування доводів у ході дискусії), то започаткована Гераклітом діалектика, що згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса – матеріалістичною) отримала своє продовження в різного роду спробах – більш чи менш послідовних – виявлення джерела й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.
Принципи й закони діалектики
Діалектика, як і кожне інше вчення, що претендує бути теорією, тобто, системою наукових знань про певну сукупність предметів, явищ, процесів, має спиратися й дійсно спирається на певну систему принципів. Такими принципами для діалектики як вчення про всезагальний зв’язок, рух і розвиток є:
– принцип єдності світу (весь світ – єдиний в своєму існуванні і в своєму походженні);
– принцип сходження від абстрактного до конкретного ( під конкретним розуміється єдність різноманітного, або ж єдність у різноманітності);
– принцип збігання початку й кінця (проходячи певне коло свого само розгортання, все повертається до вихідної точки, але вже на новому витку спіралі само розгортання);
– принцип збігу логічного і історичного (логічне – це ніщо інше, як «зняте» історичне, тобто таке, що звільнене від усього випадкового, «наносного», не-необхідного).
Кожен із цих принципів взаємодоповнює інші, тому, взяті в цілому, вони становлять собою не довільну сукупність, не механічне нагромадження, а цілком визначену систему, тобто, упорядковану єдність елементів, що її складають.
Закони діалектики можуть бути виражені лише за допомогою категорій.
Категорії діалектики це найбільш загальні поняття, які мають відношення не до окремих сторін, областей, галузей дійсності, а до самої дійсності в цілому. Немає такої ділянки дійсності, в якій було б відсутнім те, що підпадає під визначення його такими філософськими категоріями, як: кількість, якість, міра; одиничне, особливе, загальне; явище й сутність; форма й зміст; причина й наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність; ціле і частина; система, структура, елемент.
5.Суспільство як об'єкт пізнання.
Поняття "суспільство", "громадський", "соціальний", надзвичайно поширені, хоча їхній зміст часто виявляється досить багатозначним і недостатньо ясним.
Спільність визначається як форма спільного буття пли взаємодії людей, зв'язаних загальним походженням, мовою, долею і поглядом. Такими є родина й народ. Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а спільних інтересів н договорі
Поняття "суспільством-слід відрізняти від поняття "Народ", "нація" і "держава". Народ-це форма спільноти людей, пов'язаних, перш за все, мовою і культурою (звідси давньослов'янське "народи"), а також походженням. Нація-це форма організації життя одного народу (або кількох близьких), пов'язана з державністю, економічними, політичними н духовними відносинами людей. Держава-засноване на праві та законі, форма організації життя народів і націй.
Сучасна філософія розглядає людське суспільство як сукупність безлічі різних частин та елементів. Вони не ізольовані, а тісно пов'язані, постійно взаємодіють і суспільство існує як єдиний цілісний організм, єдина система. Уявлення про системність у суспільстві і природі виникло ще в античності (упорядкованість, цілісність буття), далі в 19-20 ст. над цією проблемою працювали Спенсер, Маркс, Вебер, Сорокін. Вони визначили основні положення та категорії:
Елемент, частина-найдрібніша частка системи або їх сукупність (соціальні об'єкти, відносини, інститути)
Відносини-зв'язок, залежність між суб'єктами суспільства.
Структура-форма стійких зв'язків, відносин.
Суб'єкт-носій активності, спрямованої на інше явище.
Об'єкт-явище, на яке спрямована активність.
«Соціальна система»-сукупність соціальних об'єктів та суб'єктів, їх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Її ознаки:
-множинність (елементів, підсистем, функцій)
-різноякісність (соціальних елементів)
-унікальність основного елемента-людини.
Складність і різноманіття явищ суспільного життя представляють різновиди спільну діяльність людей і сукупність окремих соціальних груп та їх організацій. Структура соціальних сообщностей: родина, рід, плем'я, нація, клас, стани, касти і т.д.
Виділяють 4 типи суспільної діяльності:
-матеріальна-створення певних речей для задоволення потреб людей
-духовна-створення ідей, образів, наукових і художніх цінностей
-регулятивна (управлінська)-підтримка зв'язків між людьми, регулювання їх діяльності
-гуманітарна (соціальна)-діяльність з обслуговування людей (єдність і взаємозв'язок)
Основні властивості суспільства як цілого:
-самодіяльність
-самоорганізація
-самодостатність (головна відмінність суспільства від його складових частин)-здатність своєю діяльністю створювати і відтворювати всі необхідні умови сучасного існування.
1.Проблема буття у філософії.
Проблема буття - це проблема сутностівсьогоіснуючого, а також проблема єдностісвіту як цілого.
Фундаментальністьпроблемибуття для філософіїпов'язананасампередізтим, щофілософіявиконуєфункціюлюдськогосвіто-орієнтування, а буття - ценайширшефілософськепоняття, і тому вонопостає як граничний, цільовий, стратегічнийлюдськийорієнтир.
Умовоювизначеннябуття як граничноширокоїкатегорії є зіставленняйого з небуттям. Але в реальному життєвомудосвіді ми ніде й ніколибезпосередньо не стикаємосяізнебуттям як таким. Коли зникаютьпевніматеріальніречі, змінюютьсяприродніявища, умираютьживіістоти, ми розуміємо, що все цеще не є переходом у небуття, адже при цьомунемаєповногозникнення, а є лишеперетворенняпевних форм та вимірів того, щоіснує, в іншіформи та виміри.
Отже, у такому розумінні й небуття, і всіматеріальніформи, щопідлягаютьзмінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лишейого прояви. Для того, щобвизначитибуття, слідбуло б знайтийого не відносні, а абсолютнімежі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаютьсяхоча б тому, що для них і самепоняттябуття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютнімежібуття, вона намагаєтьсявивести на рівеньлюдськогорозуміння те, що не є предметом абоелементом практичного та пізнавальногодосвідів. Тому тут починається та галузьзнання і пізнання, яка дісталаназвуметафізики, тобтогалузьзнання, щоперевершуєфізику, перебуваєпонадфізикою. Філософія повинна виводитивсісвої теми, проблеми та міркування на певнуграничну межу - межу буття та небуття, тобтовизначати, за якихобставинпевнарічможе бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішнюякість, свою специфікацію. Зрозумілознову-таки, щозробитицеможна, лишерозглядаючикожнуріч як фрагмент світовоїцілості, тобтокрізь призму поняттябуття.
Отже, можнасказати, щофілософом є той, хтовиводитькожнуріч на рівеньїїрозгляду з позиціїсвітовогоцілогоабо з позиціїзіставленнябуття та небуття.
7.Рівні та формипізнання
Сліднаголосити, що вже на рівнівідчуття у діяльністьчуттявтручаютьсярозумовіоперації, боз'єднуватиелементивідчуття у сприйняттіможнапо-різному. Основне ж полягає у тому, щочуттєвепізнання не можезадовольнитилюдину, бовономаєцілу низку очевиднихнедоліків: відчуттямаютьсвоїмежі, тобто далеко не все ми можемобачити, відчувати й т.ін.;
відчуттямінливі, нестійкі, відносні;
самівідчуття не дають нам надійногокритерію для розмежуваннясуттєвого та несуттєвого. Названінедолікинадолужуютьсяподальшимрівнемпізнання: раціонально-логічним (абоабстрактним) мисленням. Форми абстрактного мисленнядоситьчітковиражаютьйогоособливості:
♦ поняття — це слова (терміни), щофіксуютьсуттєві характеристики, як звичайно, класупредметів (але інколи - і окремихунікальнихпредметів);
♦ судження — церечення, якізв'язуютьміж собою поняття так, щохідмислення у суттєвихмоментахзбігається з процесамиреальності;
умовиводи - сукупністьречень (суджень), пов'язанихміж собою законами логічноговиведення. Згадаємо, що є два основнітипиумовиводів: індуктивний (рух думки відчасткового до загального) та дедуктивний (рух думки відзагального до часткового). розгляд перших двохрівнівпізнаннязасвідчує: коженіз них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому" коженмаєпереваги, але й недоліки. Особливостітретьогорівняпізнаннявиразнопроявляються у його формах:
досвід - особистесвідомевиявлення умов та обставин як збігання, так і незбіганнярозумовогоконструювання з реальним ходом речей і процесів;
експеримент - дослідженняпевних, спеціальновиділенихвластивостей, параметрів та характеристик речей у спеціальноорганізованихумовах з обґрунтованимдозуваннямдійчинників, факторів і т. ін.;
практика - свідомофіксованийдосвідзастосуваннятеорій, учень, концепцій у реальному історичномужиттіпевнихсоціальнихгруп, суспільств, цивілізацій і т. ін.
Отже, пізнаннярозвиваєтьсявідчуття абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесіякоголюдиназновуотримуєчуттєвівраження. переходить до новихміркувань і т. ін.. тобтопроцеспізнаннярозвиваєтьсяспіралеподібно, воноеволюціонує, нарощується, маючипевнувнутрішнюритміку.
6.Проблема пізнання у філософії.
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Інколицейрозділфілософіїіменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), алездебільшогоепістемологіюрозглядаютьабояктеоріюзнання, абоякдослідженнялишенауковогознання. Першимпитаннямгносеологіїєвизначенняприродипізнання: щоєпізнання, щоштовхаєлюдинудопізнання, чиприреченалюдинапізнавати? Унайзагальнішомурозумінніпізнанняпостаєякпроцесвзаємодіїсвідомостітадійсності, унаслідокякоїусвідомостівибудовуютьсяобрази, інтелектуальнімоделітаконструкції, якідаютьзмогулюдиніполіпшуватисвоїстосункиздійсністю, робитисвоїдіїоптимальнішимиабоефективнішими, збільшуватисвоїможливостітамірусвободи. Суб'єктпізнання — целюдина, щопостаєвихіднимпунктомжиттєвоїтапізнавальноїактивності, щоздобуваєзнання, вибудовуєтеоріїтаконцепції, зберігаєтаісторичнопередаєїхновимпоколінням. Об'єктпізнання - фрагмент (частина) будь-якоїреальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевноїтаін.), якийнезбігаєтьсяуцеймоментзінтелектом, щопізнає, танаякийспрямованапізнавальнаактивність. Такерозуміннясуб'єктатаоб'єктазасвідчує:по-перше, щооб'єктомпізнанняможебутибудь-що, щопізнанняможенабуватихарактерусамопізнання; по-друге, щосуб'єкттаоб'єктспіввідносні; об'єктнабуваєхарактеристиксамеоб'єкталишеувідношеннідопевногосуб'єкта, тодіякостаннійвиявляєсебелишечерездіюнапевнийоб'єкт. Пізнання-це процес вироблення знань, створення образів, моделей, теорій реальності, прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини, бажання досягти найважливішого для людини стану буття. Можливості людського пізнання(гносеологічні позиції)-гносеологічний оптимізм(людське знання не має меж, і спроможне продукувати нові знання), агностицизм(забезпечення людиною мати достовірні знання), скептицизм( висловлення сумніву у позитивному пізнанні, так і в його не спроможності) Види пізання-життєво-досвідне,мистецьке, наукове,релігійно-містичне,екстрасенсивне. Пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
8.Філософська концепція людини – основа наук про людину. Сутність людини.
Людина – це "суцільна" проблема будь-якого філософствування, адже той, хто зуміє відповісти на питання "що є людина взагалі?", зуміє відповісти й на питання "Що є я". Отже, зуміє більш ґрунтовно осмислити власне призначення в світі, смисл власного існування, розумно поставити життєві цілі і здійснити їх. Відповідь на це питання – одна з найважливіших передумов осмисленого, розумного життя. Визначити сутність людини, зрозуміти, що вона собою являє - означає знайти ті загальні, всім людям належні властивості, за якими на будь-якому етапі людської історії можна відрізнити їх /людей/ від не-людей, від тварин; знайти особливості життєдіяльності людських спільностей, які відрізняють їх від спільностей тварин.
Найправомірніше здасться хід аналізу сутності людини, який починається з аналізу себе. Логіка тут проста: "Я - людина, я - носій людських рис; пізнавши себе, я дізнаюсь і що є людина взагалі". Отже, найкоротший шлях до пізнання людської сутності - самопізнання? Не даремно ж ще Сократ повчав: "Пізнай самого себе". Але самопізнання відразу ж натикається на непереборні перешкоди, адже я - дитина істотно відрізняються від я - дорослого, а тим більше від я - старого; потім, я - представник XX століття відрізняється від людей XI століття, а тим більше від людей доісторичної епохи. Що ж в такому випадку в усіх нас спільного, а отже, постійного, усталеного, повторюваного? А між тим, історичний аналіз показує: нічого незмінного немає, або, кажучи словами Геракліта, "все тече, все змінюється". Проблема пошуку в плинному, мінливому, рухливому людському бутті усталеного, постійного, незмінного, може бути розв'язана з позицій діалектичного підходу.
Головним є передусім діяльність як специфічно людський спосіб існування. Саме вона та фундаментальна характеристика, яка дає можливість з'ясувати сутність людини. Філософський аналіз передбачає багатоманітність видів, форм діяльності /праця, пізнання, гра, спілкування, мистецтво тощо/ розглядати як єдиний, притаманний тільки людині спосіб буття, спосіб життєдіяльності. Тільки такий рівень спілкування дає можливість вирізнити сутнісні характеристики людської діяльності чи загальнолюдські характеристики. Ними є такі.
1. Предметність - діяльність людини завжди на щось спрямована, на якийсь предмет, який тут розуміється не тільки як річ /наприклад, праця - діяльність, спрямована на перетворенім природної речі/, але нематеріальний об'єкт /художній образ
- тоді це художня діяльність/; інша людина, чи культурна цінність /тоді це моральна діяльність/. До того ж предмет діяльності визначає особливість цієї діяльності. Як відомо, предмет мистецтва /музика, роман, вірш, картина тощо/ створює публіку, яка розуміє мистецтво й здатна насолоджуватися красою. У даному випадку здатність до естетичної діяльності, естетичних переживань визначається самим художнім твором, його естетичними характери стиками.
2. Соціальність, суспільність, колективність. Ця характеристика людської діяльності пов'язана з тим, що людина - істота колективна, і всі форми її життєдіяльності є результатом колективних: зусиль, починаючи з самих ранніх етапів розвитку. Передаючи з покоління в покоління, людські способи життєдіяльності, людство в цілому удосконалює їх; сприймаючи як естафетну паличку створені попередніми поколіннями способи діяльності, праці, пізнання, виховання тощо людство збагачує соціальний досвід, творить людину як людину. І як би не відрізнялися форми діяльності на різноманітних етапах історичного розвитку, вони завжди залишаються результатом колективних, суспільних зусиль.