Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ V. Відповідальність за порушення у сфері господарювання
Глава 17. Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин
§ 1. Поняття та принципи господарської відповідальності
Термін “відповідальність” застосовується в різних аспектах. Говорять, зокрема, про соціальну, моральну, економічну і юридичну відповідальність.
Поняття соціальної відповідальності має узагальнювальний характер. Ним охоплюються всі види відповідальності в суспільстві. З цієї точки зору моральна, економічна та юридична відповідальність – лише форми соціальної відповідальності.
Інколи поняттю „соціальна відповідальність” надається особливий відтінок: звітувати про свої дії, або відповідати перед своєю совістю. В літературі навіть зроблена спроба застосувати це поняття до пояснення юридичної відповідальності. Так, на думку В. А. Тархова, юридична відповідальність – обов’язок, “який регулюється правом дати відповідь своїм діям”1. Таке розуміння юридичної відповідальності робить це поняття надмірно широким і розпливчастим, що є неприйнятним в умовах правової держави, оскільки дає можливість неординарного і неоднозначного тлумачення.
Існують й інші розуміння поняття „юридична відповідальність”.
Дослідженню питання юридичної і, зокрема, господарсько-правової відповідальності правники приділяли і приділяють велику увагу. Цій проблемі в різний час присвятили свої праці В. С. Мартем’янов2, В. С. Щербина і А. Я. Пилипенко3, Г. Д. Отнюкова4, В. К. Мамутов5 та інші.
Висловлюючи різні точки зору і підходи до визначення господарсько-правової відповідальності, переважна частина правників розглядають її як наслідок правопорушення, як несприятливі економічні наслідки. Вони єдині також і в питанні відносно суб’єкта відповідальності. Згідно з їхніми дослідженнями, ним є тільки суб’єкт господарювання, а не окремі громадяни, за винятком підприємців.
На нашу думку, найбільш послідовною позицією в цьому питанні є позиція В. К. Мамутова. Він розглядає господарсько-правову відповідальність як зазначання господарським органом несприятливих економічних наслідків безпосередньо внаслідок того, що до нього застосовані передбачені законом санкції (мір відповідальності економічного характеру) за вчинене ним правопорушення6.
Таке розуміння юридичної, в тому числі і господарсько-правової відповідальності, не тільки дістало підтримку і визнання в загальній теорії права, а й закріплення в чинному законодавстві, зокрема в ст. 216 ГК України.
Відповідно до цієї статті, відповідальність за правопорушення, здійснене у сфері господарювання, полягає в застосуванні до правопорушників – учасників господарської діяльності правового впливу (санкцій) на підставах і в порядку, передбачених ГКУ, іншими законодавчими актами чи договором.
Отже, відповідальність застосовується у формі певної системи господарських санкцій, передбачених господарським законодавством, укладеними договорами і локальними актами нормативного характеру суб’єктів господарювання за протиправні дії чи бездіяльність учасників господарських відносин. Статтею 217 ГК України визначено: поняття господарських санкцій, сферу їх застосування, види господарських санкцій та порядок застосування адміністративно-господарських санкцій.
Суб’єктами відповідальності є як суб’єкти господарювання та їх структурні підрозділи, так і інші учасники господарських відносин, в тому числі міністерства, відомства та їх органи, які контролюють дотримання правил (чи умов) здійснення господарської діяльності.
Господарсько-правова відповідальність являє собою вплив потерпілого на правопорушника безпосередньо або за допомогою суду в цілях гарантії захисту прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення (ст. 216 ГК України).
Господарсько-правова відповідальність – це узгоджена і упорядкована система санкцій, які застосовуються до правопорушників. Проте в законодавстві неможливо передбачити всі випадки і відтінки, які виникають у відносинах суб’єктів господарювання. Право завжди регулює типові ситуації, притаманні більшості відносин, які виникають на практиці. Воно базується на основних керівних началах, - принципах права, які виражають тенденції і потреби суспільства, що визначають суть системи, галузі або інституту права і в результаті їх правового закріплення мають загальнообов’язкове значення.
Господарсько-правова відповідальність, як інститут права, базується на принципах, відображених у ст. 216 ГК України, згідно з якими:
потерпіла сторона в усіх випадках, не заборонених законом (окрім форс-мажорних), має право на відшкодування збитків, незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
застосування штрафних санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, а також відшкодування збитків, не звільняють цього суб’єкта від обов’язку, без згоди потерпілої сторони, виконати прийняті на себе зобов’язання в натурі.
У цілях забезпечення правопорядку в господарських відносинах і захисту законних прав та інтересів споживачів продукції зазначеною нормою передбачений принцип, згідно з яким у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Цей принцип передбачає невідворотність відповідальності за скоєне правопорушення.
§ 2. Підстави господарсько-правової відповідальності
Підстави відповідальності, в тому числі і господарсько-правової – проблема, яка посідає чільне місце в теорії юридичної відповідальності. В юридичній літературі, в чинному законодавстві, зокрема в ГК України (ст. 218), підставами господарсько-правової відповідальності визнається здійснення правопорушення, тобто протиправної (забороненої) дії чи бездіяльності суб’єктом господарювання або іншим учасником господарського відношення, який порушує права і законні інтереси іншої особи – потерпілого або перешкоджає їх реалізації.
Невиконання, або ж неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності є не що інше, як господарське правопорушення, яке спричиняє господарсько-правову відповідальність правопорушника.
Ця відповідальність настає, якщо учасник господарських відносин не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Закон не містить переліку заходів, які повинен вживати учасник господарських відносин, тому слід дійти висновку, що вони будуть встановлюватися судовими органами в кожному конкретному випадку, залежно від виду і змісту зобов’язання та скоєного правопорушення.
Суб’єкт господарювання звільняється від господарської відповідальності при порушенні, невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання, якщо доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок форс-мажорних обставин – дії непереборної сили, тобто непередбачених, надзвичайних і невідворотних з людської волі явищ. Проте ці обставини повинні братися до уваги як такі, що звільняють правопорушника (суб’єкта господарювання) від господарсько-правової відповідальності, якщо вони виникли і продовжувалися протягом усього строку виконання зобов’язання.
Водночас ст. 218 ГК України застерігає, що не вважаються такими, які звільняють правопорушника від господарсько-правової відповідальності, обставини, як: порушення своїх зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
При порушенні контрагентами своїх зобов’язань перед правопорушником останній має право і можливість шляхом застосування правових засобів (звернення в судові органи і стягнення збитків, штрафних санкцій, звернення стягнення на майно і т. ін.) для спонукання контрагентів виконати свої зобов’язання.
Відсутність потрібних для виконання зобов’язання товарів на ринку теж не може бути обставиною для звільнення правопорушника від відповідальності, оскільки при укладенні договору суб’єкт господарювання повинен був упевнитися в тому, що в нього буде можливість виконати його належним чином.
При відсутності власних коштів для виконання зобов’язання правопорушник теж може вирішити цю проблему шляхом одержання кредиту або іншого виду позички і т. ін. Таким чином, ця обставина також не звільняє правопорушника від відповідальності. Одним словом, перелічені обставини мають суб’єктивний, а не об’єктивний характер і не звільняють порушника від господарсько-правової відповідальності.
У сучасних умовах господарювання важливу роль відіграє такий засіб господарсько-правової відповідальності, як звернення стягнення на майно правопорушника. В пострадянський період можливість звернення стягнення на майно боржника (правопорушника) була законодавчо усунена. Не допускалася можливість дії санкцій на основні і обігові фонди, фактично на все натуральне майно підприємства. В умовах різноманітності і рівноправності форм власності ця ситуація радикально змінилась і можливість звернення стягнення на майно правопорушника тепер закріплена законодавством.
При невиконанні передбачених зобов’язанням умов (невиконані зобов’язання) чи невиконанні будь-якої умови, або ж неналежному виконанні, тобто такому, що не відповідає тим чи іншим умовам зобов’язання, правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено законодавством (ч. 1 ст. 219 ГК України).
Умови і порядок звернення стягнення на майно правопорушника (боржника), яке здійснюється на підставі рішень судових органів або ж актів інших уповноважених законодавством органів, регулюється Законом України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року із змінами, внесеними Законом України від 10 липня 2003 року7.
Цей Закон, передусім не допускає будь-яких виключень із загального правила про те, що суб’єкт господарювання відповідає всім належним йому майном. За цим Законом першочергово стягнення звертається на грошові кошти боржника, які знаходяться в кредитних установах, а в разі їх відсутності – на інше майно, шо належить йому на праві власності чи закріплене за ним у користування (за винятком майна, виключеного із обігу чи обмеженого в обігу). Звернення стягнення на майно боржника складається із трьох етапів: арешту (опису), вилучення і примусової реалізації.
Правопорушник за протиправну дію або бездіяльність відповідає в повному обсязі, але з цього правила законодавством (частини 3, 4 ст. 219 ГК України) передбачені й винятки. Так, якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії або бездіяльність як винної сторони, так і потерпілої, то в дію вступає змішана відповідальність і суд, виходячи з конкретних обставин, може зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності. В основі цієї відповідальності лежить критерій визначення вини самого кредитора в заподіяних йому збитках. У разі, коли вина кредитора була очевидною, значною, такою, що перешкодила боржнику виконати зобов’язання, суд чи третейський суд може звільнити боржника (правопорушника) від відповідальності.
За узгодженням сторін у зобов’язанні можуть передбачатися певні обставини, які через їх надзвичайний (неординарний) характер є підставою для звільнення сторін від господарської відповідальності. Наприклад, при укладенні договору поставки продукції постачальник і одержувач обумовили, що відповідальність не наступить у разі призупинення руху на транспорті в напрямку доставки продукції.
Загальне правило полягає в тому, що зобов’язання повинні виконуватись у встановлені строки. Проте можливе і дострокове їх виконання, якщо це передбачено законом чи договором. Без згоди кредитора дострокове виконання зобов’язання неможливе.
При порушенні строків виконання зобов’язань боржник відповідає за завдані кредитору збитки у зв’язку з простроченням, в тому числі і за випадкову неможливість подальшого виконання зобов’язання після прострочення (наприклад, втрати предмета зобов’язання через випадкові причини). Якщо ж внаслідок прострочення виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від його прийняття і стягнути збитки, яких при цьому зазнав.
Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора. Отже, прострочення виконання зобов’язання може допустити не тільки боржник, а й кредитор. Він вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання в разі необґрунтованої відмови від прийняття належного виконання, в нездійсненні певних дій, без виконання яких боржник не може виконати зобов’язання (тобто в невиконанні кредиторських обов’язків).
Відповідно до ст. 219 ГК України, засвідчення фактів, які підтверджують, що виконання зобов’язання порушене саме через наведені, а не через будь-які інші обставини, є необхідною умовою для звільнення від відповідальності. Такі факти повинні бути належним чином документально чи іншим способом оформлені (довідки метеорологічних служб, декларації митних органів і т. ін.). За таких обставин боржник має право вимагати від кредитора відшкодування завданих йому збитків, а за грошовими зобов’язаннями – звільнення від сплати відсотків за час прострочення.
Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих у зв’язку з цим збитків в тому випадку, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.
§ 3. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності
Реалізація господарсько-правової відповідальності в господарських відносинах – це зараз чи найбільш складна проблема в теорії і практиці господарювання.
У процесі господарювання між підприємствами, організаціями – юридичними особами (у тому числі іноземними), громадянами, які в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, складаються і припиняються різноманітні господарські відносини. В ринкових умовах вони не можуть відбуватися безконфліктно, без суперечностей між інтересами окремих суб’єктів господарської діяльності. Тому для врегулювання окремих категорій суперечностей (господарських спорів) між учасниками господарських правовідносин законодавством передбачено спеціальний механізм їх досудового врегулювання, регламентований ст. 222 ГК України і розділом ІІ ГПК України.
Загальним правилом досудового врегулювання спорів є те, що учасники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензій чи звернення до суду. Тобто сторонам надано право самостійно, без втручання судових чи інших органів врегулювати конфліктну (спірну) ситуацію, яка виникла у зв’язку з укладенням, здійсненням, зміною чи припиненням господарських правовідносин.
Слід зауважити, що більшість спорів може бути передано на вирішення господарського суду без досудового врегулювання. Застосування заходів досудового врегулювання спорів в обов’язковому порядку необхідне тільки у спорах, що виникають з договорів перевезення, про надання послуг зв’язку та договорів, заснованих на державному замовленні. В інших випадках досудове врегулювання спору є необхідною передумовою звернення до господарського суду лише за наявності відповідної угоди сторін (ч. І ст. 5 ГПК України).
Проте частиною 5 ст. 5 ГПК України передбачено, що угода сторін про обов’язковість досудового врегулювання не може бути укладена відносно таких спорів: про визнання договорів недійсними, про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також спорів щодо звернення стягнення на заставлене майно. Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Якщо для господарських спорів передбачена процедура їх досудового врегулювання, то звернення сторін до суду за захистом порушених прав і законних інтересів можливе лише після того, як контрагенту була направлена претензія, яку останній відхилив або не дав на неї відповіді у встановлений ст. 7 ГПК України строк.
Недотримання претензійного порядку врегулювання спорів є підставою для повернення господарським судом позовної заяви без розгляду (ст. 63 ГПК України). Проте з урахуванням суб’єктного складу господарських спорів законодавець передбачив і винятки із загального правила досудового їх врегулювання.
Так, законодавство не передбачило досудове врегулювання спорів для Розрахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, про що йдеться у Конституції та законах України, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.
Без досудового врегулювання спорів, згідно з частиною першою ст. 2 ГПК України, суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. При цьому прокурор чи його заступник самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року8, під поняттям “орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах” слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої в інтересах держави, орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах, набуває статусу позивача .
В обов’язки господарського суду входить оцінка правильності визначення прокурором чи його замісником органу, який уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах.
При виявленні неправильності визначення прокурором чи його заступником органу, уповноваженого державою здійснювати функції, пов’язані з захистом інтересів держави, або недостатнього обґрунтування наявності порушення інтересів держави, суд на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України повертає таку позовну заяву з додатками до неї без розгляду. Таким є загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів. Цей порядок досить чітко і детально визначений ГПК України і ГК України. Проте спеціальним законодавством визначений відмінний від загального порядок досудового врегулювання господарських спорів. Це, ппередусім, торкається спорів, пов’язаних із договорами перевезення, врегулювання яких регламентується :
Статутом залізниць України від 6 квітня 1998 року;
Статутом автомобільного транспорту УРСР від 27 червня 1969 року;
Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні від 14 жовтня 1997 року;
Кодексом торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994 року;
Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР від 15 жовтня 1955 року;
Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 року.
Процедура досудового врегулювання господарських спорів складається із таких стадій (етапів): укладення у відповідних випадках угоди між сторонами про врегулювання спору у претензійному порядку; підготовка претензії контрагентом; підготовка відповіді і направлення її пред’явнику претензії.
Пред’явлення претензії, порядок і строки її розгляду, повідомлення заявника про результати розгляду, а також відповідальність за порушення строків розгляду претензії, передбачені статтями 6–9 ГПК України, ст. 222 ГК України.
Відповідно до цих норм претензія повинна викладатися тільки в письмовій формі з дотриманням вимог щодо змісту і основних її реквізитів. У ній необхідно чітко і вичерпно викласти дані про учасників спору, навести їх повне найменування, поштові і банківські реквізити з посиланням на чинне законодавство та умови договору (контракту). В претензії також викладаються конкретні вимоги до її отримувача про відновлення порушеного права заявника претензії з посиланням на докази (документи), якими підтверджуються обставини, що стали підставою для заяви претензії. У разі, коли вимоги претензії мають грошову оцінки, то в додатку до претензії або в самому тексті претензії необхідно викласти чіткий і обґрунтований розрахунок. В обґрунтування претензії заявник повинен додати до неї необхідні документи в оригіналі чи в належно засвідчених копіях (квитанції, довідки, акти передачі-прийоми продукції, довіреності, акти експертизи тощо залежно від характеру і категорії спору).
Якщо претензії пред’являються транспортним організаціям, то до них обов’язково додаються документи в оригіналі (вантажні квитанції, супроводжувальні документи, комерційні акти, накладні, протоколи очистки вагонів і т. ін.).
Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником, в іншому разі вона розгляду не підлягає. Претензія надсилається рекомендованим або цінним листом. Доказами її відправки є поштова квитанція. Претензія може бути передана особі, яка має на це певні повноваження, під розписку. Той, хто її приймає, повинен залишити на примірнику заявника розписку про прийняття претензії і засвідчити її печаткою підприємства.
Пред’явлення претензії є суб’єктивним правом юридичних осіб. В той же час, як надання відповіді на одержану претензію в установленому порядку та у встановлений строк є їх суб’єктивним обов’язком. Претензія, одержана від заявника, повинна бути розглянута, за загальним правилом, в строк один місяць з дня її одержання. В тому разі, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право повторної переперевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії пов’язані з якістю та комплегетністю продукції (товарів) повинні бути розглянуті протягом двох місяців. (частини І, ІІ ст. 7 ГПК України ст. 222 ГК України).
Проте претензії можуть бути розглянуті і раніше місячного або двохмісячного строків. Місяць і два місяці — це граничні строки, за межі яких сторона, що одержала претензію, виходити не вправі.
Обґрунтованість вимог заявника претензії базується на доданих до неї документах та інших доказах. Нерідко виникає необхідність у дослідженні інших документів, які не були додані до претензії, тому сторона, у якої виникла в цьому потреба, мають право зажадати від заявника необхідні документи, встановивши строк їх надання. Цей строк не може бути менший п’яти днів без урахування часу поштового пробігу. Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання (ч. ІІІ ст. 7 ГПК України).
У процесі розгляду претензії, як правило, з численними складними розрахунками чи взаємопов’язаними вимогами може виникнути необхідність у залученні до участі в розгляді претензії її заявника. Йдеться про звірку сторонами фактичних даних та їх об’єктивну спільну оцінку. Ці дії сторони оформляють актом або протоколом звірки взаєморозрахунків.
У разі, якщо для дослідження документів або інших доказів необхідні спеціальні знання, сторони можуть назначити експертизу. Слід при цьому мати на увазі, що експертиза є лише одним із доказів, хоча й високого рівня достовірності, але вона не має абсолютного характеру.
Після розгляду претензії сторона повинна дати відповідь заявнику в установлені строки, в якій має повідомити про її визнання (повне або часткове) або про відмову в її задоволенні. Відповідь подається в письмовій формі, а її зміст має містити повне найменування і поштові реквізити підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь.
Якщо претензія відхилена повністю чи частково, заявникові повинні бути повернуті оригінали документів, отриманих як додатки до претензії.
Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником і надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку (аналогічно як і вручення претензії). Будь-які інші посадові особи не мають права на підписання відповіді на претензії. Згідно з чинним законодавством, якщо претензія чи відповідь на неї підписується особою, що виконує обов’язки повноважної особи, то в ній вказуються дані про це, не допускається проставлення вертикальної риски перед підписом, як це часто робиться на практиці. За таких умов претензія чи відповідь на неї можуть бути визнані недійсними.
Якщо у відповіді на претензію не повідомляється про перерахування визначеної суми, то заявник має право по закінченні 20 днів після одержання відповіді звернутися до державної виконавчої служби із заявою про примусове стягнення визнаної суми з боржника без звернення в господарський суд. Відповідь на претензію, в якій визнаються претензійні суми, розглядається як підстава для відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення суми заборгованості. Виконавче провадження має порушуватися на підставі ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження”. До заяви додається відповідь на претензію з визнаною сумою.
Оскільки розгляд претензії та надання на неї відповіді заявнику в обумовлені ст. 7 ГПК України строки є обов’язком суб’єктів господарювання, то при порушенні цих строків або ж залишення претензії без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягнути в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у розмірі двох відсотків від суми претензії, але не менш як п’ять і не більш як сто розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
§ 4. Роль господарського суду в реалізації господарсько-правової відповідальності
Реалізація відповідальності означає перетерпівання правопорушником несприятливих економічних наслідків. Іншими словами, якщо нема перетерпівання цих наслідків, нема і відповідальності. Вона переслідує мету забезпечення належного виконання суб’єктами господарювання прийнятих на себе зобов’язань під загрозою застосування до суб’єктів, які їх порушили, передбачених законодавством санкцій. Застосування санкцій за порушення законних прав і інтересів суб’єктів господарювання здійснюється господарськими судами, третейськими та судами загальної юрисдикції.
Конституція України передбачає забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, рівності їх перед законом. Будь-яке обмеження прав суб’єктів господарювання щодо їх звернення за захистом порушених прав до суду є недійсним.
Відповідно до ст. 216 ГК України, ст. 1 ГПК України підприємства та організації усіх форм власності, що мають статус юридичної особи (в тому числі й іноземні), державні та інші органи, які є юридичними особами, а також фізичні особи, що в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а також кредитори боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, наділені правом звернутися до господарського суду за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів.
Отже, за умови дотримання (в передбачених законодавством випадках) порядку досудового врегулювання господарських спорів та їх підвідомчості (розділ ІІІ ГПК України) суб’єкти господарських відносин мають право здійснювати захист своїх порушених прав шляхом притягнення в судовому порядку до відповідальності правопорушників у сфері господарювання.
Обов’язковою вимогою звернення до господарського суду є позовна заява. Вона подається в письмовій формі і підписується повноваженою посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником. Ці правила поширюються і на випадки, коли позивачем виступає відокремлений підрозділ юридичної особи. В цьому разі як і претензію, так і позовну заяву підписує керівник (або заступник керівника) організації - юридичної особи, а не керівник структурного підрозділу (ст. 54 ГПК України). Коли ці правила порушуються, а також, якщо позовна заява підписана особою, посада якої не вказана (найчастіше це буває при короткочасній відсутності керівника або заступника керівника організації), вона, згідно з п.1 ст. 63 ГПК України повертається судом без розгляду.
У позовній заяві повинно бути зазначене найменування сторін, їх поштові адреси; найменування і номери рахунків у банківських установах. Позов громадянина-підприємця обов’язково слід підтвердити документом про реєстрацію підприємця у визначеному законом порядку.
Якщо позов підлягає грошовій оцінці, то в позовній заяві вказується ціна позову, в яку включаються суми основного боргу, збитків, штрафу, пені.
Ціна позову, котрий складається з кількох самостійних вимог, визначається сумою всіх вимог. У справах про стягнення боргу, збитків, штрафу, пені в іноземній валюті ціна позову визначається в гривнях за офіційним курсом гривні до іноземних валют (ст. 55 ГПК України).
Якщо позов подається до кількох відповідачів, то необхідно вказувати адресу, поштові та інші реквізити кожного із них, а також виділити позовну вимогу до кожного із них.
Відповідно до ст. 58 ГПК України, в одній позовній заяві можуть бути об’єднані кілька вимог до одного чи більше відповідачів, які повинні бути однорідними, пов’язаними між собою підставами виникнення або поданими доказами.
У позовній заяві повинні бути викладені: обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначені докази, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оскаржуються (заборгованості, штрафу, пені); законодавство, на підставі якого подається позов.
Необхідною умовою позовної заяви є відображення в ній відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору, крім випадків, коли така процесуальна процедура не є обов’язковою. Але якщо сторони уклали угоду про обов’язковість досудового врегулювання спору, то до позовної заяви додається копія претензії, докази її відправки (вручення) відповідачу, а також документи, що свідчать про результати розгляду претензії. В позовній заяві необхідно вказувати перелік документів або інших доказів, в тому числі, якщо це необхідно, і перелік та опис речових доказів, а також поштову квитанцію про відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів, платіжні доручення про сплату у встановленому порядку і розмірі державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача, якщо саме ним була підписана позовна заява (ст. 57 ГПК України). В разі порушення вимог статей 54–57 ГПК України суд, відповідно до вимог п. 7 ст. 63 ГПК України, повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду.
Слід зазначити, що надсилання відповідачу копій документів та інших доказів, які останній має, необов’язкове. У разі залучення до участі у справі третіх осіб позивач надсилає їм копії позовної заяви з відповідними документами (ст. 56 ГПК України).
При надходженні позовної заяви до господарського суду суддя, перевіривши її відповідність вимогам чинного матеріального та господарсько-процесуального законодавства, має право: відмовити в прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК України), повернути її без розгляду (ст. 63 ГПК України) або прийняти позовну заяву і порушити провадження у справі (ст. 64 ГПК України).
Суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви тільки на підставах, передбачених законодавством.
Відповідно до ст. 2 ГПК України не можуть бути предметом розгляду господарського суду позови державних органів на захист прав і інтересів інших осіб, державних і суспільних інтересів, якщо подібне їх право не передбачене законодавчими актами. Тому господарському суду слід з’ясувати наявність відповідного права у органа, який звертається до суду. За його відсутністю позовна заява повертається без розгляду.
Господарський суд повинен відмовити в прийнятті позовної заяви про визнання недійсними:
актів слідчих, судових і прокурорських органів, щодо яких чинним законодавством встановлено спеціальний порядок оскарження і зміни чи скасування;
постанов спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю;
актів ревізій, документальних перевірок, дій службових осіб, вчинених у процесі чи за результатами перевірок;
виконання написів нотаріусів.
Вищий господарський суд України в листі від 23 жовтня 2000 року за № 01-8/5569 зазначив, що в разі неподання свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи підприємцем-позивачем у справі, господарському суду слід відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ст. 62 ГПК України.
Якщо у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, або є рішення цих органів з такого спору, або ж позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано, суддя також відмовляє в прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК України).
Про відмову у прийнятті позовної заяви про стягнення збитків, штрафу, неустойки виноситься ухвала, яка не пізніше п’яти днів з моменту надходження позовної заяви надсилається сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі.
Ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви може бути оскаржено.
Відмова в прийнятті позовної заяви з вище вказаних підстав виключає можливість повторного звернення до господарського суду з даного спору.
Окрім відмови в прийнятті позовної заяви, Господарським процесуальним кодексом України (ст. 63) передбачена і така процесуальна процедура, як повернення позовної заяви і доданих до неї документів у разі порушення при поданні позивачем, вимог, передбачених статтями 54–58 ГПК України.
Суддя повертає позовну заяву про відповідальність за порушення зобов’язання без розгляду, якщо:
позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;
у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес;
у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оскарженої суми;
не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі;
порушено правила поєднання вимог або об’єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджуватиме з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору;
не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;
не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК України;
до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;
не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Суддя повертає позовну заяву не пізніше п’яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу, яка може бути оскаржена. На відміну від відмови в прийнятті позовної заяви, коли можливість повторного звернення у господарський суд з цього спору неможлива, повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.
У випадках, коли суддя не вбачає порушень, які тягнуть за собою відмову в прийнятті або поверненні позовної заяви, вона приймається до розгляду і суддя порушує провадження у справі, про що не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить ухвалу.
Згідно зі ст. 59 ГПК України відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати господарському суду відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову. Позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у судовому процесі, відповідач надсилає копію відзиву.
Необхідно зазначити, що коли відзив був затребуваний судом, то відповідач зобов’язаний його надіслати учасникам судового процесу відповідно до вимог ст. 59 ГПК України, за порушення цього правила з відповідача може бути стягнуто штраф, передбачений ст. 83 ГПК України.
Наявність відзиву на позовну заяву значно полегшує і прискорює розгляд справи, разом з тим, його відсутність не є перешкодою для розгляду справи господарським судом. Відповідно до ст. 75 ГПК України, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
У підготовці справи до розгляду, з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору про відповідальність за порушення зобов’язання, згідно зі статтями 64–65 ГПК України суддя вчиняє такі дії:
визначає і вказує час розгляду справи;
викликає представників сторін і з’ясовує, які матеріали може бути подано додатково;
зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них необхідні документи, відомості, висновки і т. ін.;
вирішує питання про призначення експертизи;
вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;
вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову у відповідно до вимог статей 66–68 ГПК України;
вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.
Господарське процесуальне законодавство містить загальні вимоги і перелік дій по підготовці будь-якого господарського спору до розгляду в господарському суді. Вони повною мірою поширюються і на справи по застосуванню відповідальності до боржників, які порушили (не виконали) зобов’язання.
Статтею 69 ГПК України регламентовано загальні правила розгляду спорів у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви і на день прийняття рішення господарським судом10.
У тому разі, коли господарським судом слухається справа про стягнення заборгованості за опротестованим векселем, строк вирішення спору скорочено до одного місяця від дня одержання судом позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи його заступник мають право продовжити строк вирішення спору, але не більше як на один місяць. Строк вирішення спору може бути продовжено і за клопотанням обох чи однієї із сторін.
Основною стадією розгляду господарських спорів про застосування господарським судом відповідальності за порушення зобов’язань, а також за інші правопорушення, є вирішення господарських спорів.
Вирішення спорів між юридичними особами, а також між фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності проводиться в засіданні господарського суду. Порядок ведення засідання, відповідно до ст. 74 ГПК України, визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями – суддею, що головує у засіданні.
У призначений згідно з ухвалою судді про розгляд справи час головуючий відкриває засідання, оголошує склад суду, перевіряє явку представників сторін та їх повноваження, роз’яснює особам, які беруть участь у засіданні суду, їх права і обов’язки, визначає порядок ведення засідання, з’ясовує надходження від учасників господарського процесу заяв, клопотань, відводів складу суддів чи судді, експерту та ін. Після цього оголошується позовна заява, слово надається представнику позивача або прокурору, якщо позов поданий ним, експерту та іншим особам, які беруть участь у засіданні. Головуючий з’ясовує надходження від учасників господарського процесу доповнень до досліджених у справі матеріалів. По закінченню розгляду справи він оголошує рішення чи його резолютивну частину і дату прийняття повного рішення.
При розгляді справи господарський суд може зіткнутися з такими обставинами, за яких спір не може бути вирішено в даному засіданні (нез’явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; неподання витребуваних матеріалів; необхідність витребування нових доказів та ін.). У такому разі розгляд справи відкладається і в ухвалі, що виноситься, вказується час і місце проведення наступного засідання. Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі (ст. 77 ГПК України).
Сторони в судовому засіданні користуються рівними матеріальними та процесуальними правами, тому в процесі розгляду справи вони вільно розпоряджаються ними. Позивач має право протягом розгляду справи по суті відмовитись від позову. Прийняття господарським судом відмови позивача від позову тягне за собою припинення провадження у справі і виключає можливість звернення в майбутньому до суду з тим же позовом.
Відповідно до ст. 78 ГПК України, сторони мають право завершити розгляд господарської справи шляхом взаємних поступок – мировою угодою, правові наслідки якої роз’яснюються сторонам судом до її затвердження.
Іноді господарський суд не в змозі розглянути справу до вирішення пов’язаної з нею іншої справи про господарську відповідальність органом, що вирішує господарські спори, або відповідного питання компетентними органами, а також у разі: призначення судової експертизи; надсилання господарським судом матеріалів до слідчих органів; заміни однієї із сторін правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації. В цій ситуації господарський суд зупиняє провадження у справі і поновлює його після усунення обставин, що зумовили його зупинення.
У разі, якщо сторона не згодна з ухвалою господарського суду про зупинення провадження у справі, вона має право оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку відповідно до положень ст. 106 ГПК України.
Від зупинення провадження у справі слід відрізняти припинення провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 ГПК України, а саме: якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України; відсутній предмет спору; є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом та ін., тобто є підстави, які перешкоджають розгляду справи в господарському суді.
Припинення провадження у справі – це форма закінчення господарсько-судової справи без винесення рішення, коли неможливо повторне звернення до господарського суду. Припинення провадження у справі можливе тільки при наявності обставин, які передбачені ст. 80 ГПК України. Ухвалу про припинення провадження у справі може бути оскаржено.
Іншою формою закінчення господарських справ без винесення рішення є залишення позову без розгляду. Таке закінчення настає при наявності обставин, передбачених ст. 81 ГПК України, коли: позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; позивач не вжив заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК України, і можливість такого врегулювання не втрачена; позивач не звертався до установи банку за одержанням з відповідача заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути одержана через банк; громадянин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокурором та в інших випадках, передбачених цією статтею.
Перелік обставин, згідно з якими господарський суд залишає позов без розгляду, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Після усунення умов, які послужили обставинами для залишення заяви без розгляду, заінтересована особа має право знову звернутися до господарського суду в загальному порядку.
Аналіз таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду, свідчить про те, що суддя має процесуальну можливість виправити помилки, яких він допустився при прийнятті позовної заяви.
При вирішенні спору про відповідальність суб’єкта господарювання за порушення виконання зобов’язання господарський суд приймає рішення. Рішенням господарського суду закінчується розгляд справи по суті і дається остаточна відповідь про задоволення позову або відмову в ньому повністю чи частково. Воно приймається суддею (суддями, якщо справа розглядається в колегіальному складі).
Рішення викладається в письмовій формі і підписується суддею, а якщо спір вирішується колегіально, то всіма суддями. Якщо хто-небудь із суддів не згоден з рішенням, він зобов’язаний у письмовій формі викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи (ст. 82 ГПК України).
Відповідно до ст. 83 ГПК України, приймаючи рішення з господарського спору, господарський суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо є необхідність зробити це в інтересах позивача або третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору і про це зацікавлена сторона звернулась до суду з клопотанням — тобто вийти за межі позовних вимог за власною ініціативою господарський суд не може.
Господарський суд має право у виняткових випадках зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню із сторони, що порушила зобов’язання. Як правило, це відбувається у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання з вини обох сторін (змішаної вини), якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків, або якщо згідно з умовами договору він повинен був вжити заходів щодо зменшення збитків і не зробив цього внаслідок явищ стихійного характеру, а також звільнення від сплати неустойки (штрафу, пені) згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України.
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається відповідно до вимог ст. 84 ГПК України. Воно оголошується в судовому засіданні після розгляду справи. За згодою сторін, як уже зазначено, суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття.
Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо) господарський суд виносить ухвалу (ст. 86 ГПК України).
Рішення та ухвали можуть одержати сторони, прокурор, який брав участь у господарському процесі особисто, про що в справі робиться відмітка, коли ці процесуальні документи були одержані. Крім того, суд може відправити сторонам і прокурору рішення поштою.
Рішення господарського суду може бути оскаржено в апеляційному порядку, а постанова апеляційного суду – до Вищого господарського суду. Верховний суд України є остаточною касаційною інстанцією, постанови якого оскарженню не підлягають.
Глава 18. Відшкодування збитків у сфері господарювання
§ 1. Поняття збитків у господарській діяльності
Забезпечуючи захист прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, держава визначає шляхи, якими досягається стабільність господарського обігу. Так, у ст. 20 Господарського кодексу України зазначається, що права та законні інтереси суб’єктів господарювання захищаються в тому числі і шляхом відшкодування збитків.
Відшкодування збитків є способом відновлення майнового стану суб’єкта господарського права за рахунок іншого суб’єкта-правопорушника, тобто цей спосіб має передусім компенсаційну функцію.
Під збитками розуміють витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України.)
Відшкодування збитків є видом відповідальності, господарською санкцією (ч. 2 ст. 217 ГК України) за порушення як господарсько-правових зобов’язань (договірна відповідальність) так і за порушення встановлених вимог щодо здійснення господарської діяльності (позадоговірна відповідальність). У свою чергу, порушення цих зобов'язань та встановлених вимог є підставою для відшкодування збитків суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Що стосується договірної відповідальності, то збитки відшкодовуються, коли один з контрагентів не виконує зобов’язання за договором або виконує його з порушенням умов договору (неналежне виконання). При цьому невиконання чи неналежне виконання умов договору повинно бути протиставлене належному виконанню договору з боку іншого контрагента. Позадоговірна відповідальність настає у разі, коли між правопорушником та потерпілою особою (особами) не існувало договірних зобов’язань, проте, внаслідок певних дій чи бездіяльності, порушуються права та законні інтереси інших суб’єктів господарювання, наприклад, при порушенні норм антимонопольного законодавства, правил випуску та обігу цінних паперів, прав інтелектуальної власності тощо.
Слід зазначити, що відшкодування збитків, крім матеріальної компенсації моральної шкоди, є загальною (універсальною) мірою відповідальності і застосовується у будь-якому випадку незалежно від того, чи зазначено це в договорі або законодавстві, яке регулює певний вид зобов’язань. Проте законодавець обмежує розмір збитків і ставить їх у залежність від розміру штрафних санкцій, якщо вони підлягають стягненню. Відповідно до ст. 232 Господарського кодексу України, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, непокритій цими санкціями.
З цього загального правила законом або договором можуть бути передбачені певні винятки, а саме: коли допускається стягнення тільки неустойки, (виключна неустойка); коли збитки стягуються в повній сумі понад неустойку (штрафна); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).
Вказане правило існувало і раніше, за чинності Цивільного кодексу Української СРСР 1963 року. Стаття 204 цього кодексу передбачала, що якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовувалися в частині, непокритій неустойкою. При вирішенні питання про стягнення неустойки та штрафних санкцій законодавець виходить із загального принципу, що потерпіла сторона в разі стягнення на її користь збитків та штрафних санкцій не повинна перебувати у вигіднішому становищі, ніж у разі, коли зобов’язання було б виконано належним чином. Таким шляхом досягається стабільність господарського обігу і ставиться перепона діям учасників господарських правовідносин, які можуть бути спрямовані на створення перешкод для інших учасників правовідносин, в результаті яких зобов’язання не виконується, проте одна зі сторін отримує відшкодування навіть більше за прибуток, який вона отримала б при належному виконанні зобов’язання.
§ 2. Склад і розмір збитків, що підлягають відшкодуванню
Склад збитків, що відшкодовуються особою, яка припустила господарське правопорушення, визначено у ст. 225 Господарського кодексу України. Фактично законодавець визначив три різновиди збитків, а саме:
1) реальні збитки:
вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна;
додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
2) втрачена вигода:
неодержаний прибуток, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
3) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Реальні збитки – це грошовий еквівалент, який необхідний для компенсації та відновлення того майнового стану потерпілої особи, який існував на момент вчинення правопорушення. До того ж, відповідно до конструкції п. 2. ч. 1 ст. 225 ГК України, до реальних збитків слід відносити тільки витрати, які вже зроблені, а не ті, які потерпіла особа зробить у майбутньому. У Цивільному кодексі України до складу реальних збитків, крім витрат, які вже зроблені, включаються також витрати, що їх особа мусить зробити в майбутньому для відновлення свого порушеного права (хоча такі майбутні витрати навряд чи можна назвати реальними збитками). Ще до прийняття Господарського та нового Цивільного кодексів України судова практика пішла шляхом стягнення з порушника тільки тих витрат, які потерпіла сторона вже здійснила, а не тих, які вона повинна здійснити в майбутньому 11.
Неодержаний прибуток (втрачена вигода), на відміну від реальних збитків, — це майбутнє збільшення кількості майна потерпілої сторони, яке вона не одержала з вини контрагента. Це збільшення завжди виражається у грошовій формі.
Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх підприємствах незалежно від форм власності є прибуток (доход). Визначаючи ці показники, підприємства повинні керуватися Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", згідно з яким прибуток визначається як скоригований валовий дохід відповідного звітного періоду, зменшений на суму валових витрат виробництва та обігу і суму амортизаційних відрахувань, і включає, зокрема, загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг).
У торговельних організаціях виручка від реалізації визначається за валовим доходом, що є сумою торговельних надбавок, знижок і націнок на реалізовані товари.
Отже, якщо підприємство не одержало запланований ним дохід з вини контрагента, який не виконав свого зобов'язання, і між фактом неодержання цього доходу та невиконанням контрагентом зобов'язання є прямий причинний зв'язок, боржник на вимогу кредитора має відшкодувати завдані цим збитки незалежно від того, що позивач виконав або навіть перевиконав свій план по доходах за рахунок перевиконання плану виробництва за іншими видами продукції (товарів).
Що ж до торговельних, посередницьких та постачальницько-збутових організацій, то відшкодуванню підлягають неодержані ними суми торговельних надбавок, знижок, націнок, які б вони одержали від реалізації продукції (товарів) у разі належного виконання їх контрагентами своїх зобов'язань.
Підприємство планує свою діяльність, в тому числі одержання прибутку (доходу), на певний період своєї господарської діяльності, враховуючи укладені ним договори на одержання продукції (товарів), матеріалів, сировини тощо та договори на реалізацію ним готової продукції (товарів), надання послуг. Таким чином, якщо постачальник не виконав свого зобов'язання щодо поставки продукції (товарів), матеріалів та сировини у встановлений договором строк, у зв'язку з чим покупець у запланованому періоді не одержав прибуток (дохід), завдані цим збитки підлягають відшкодуванню, незалежно від того, що в наступному періоді поставки постачальник поповнив недопоставлену продукцію і від цього, але вже за межами запланованого періоду, підприємство одержало прибуток (дохід).
При вирішенні питання щодо неодержаного прибутку (доходу) слід мати на увазі таке. Як у промислових підприємств, так і в торговельних, постачальницько-збутових, збутових підприємств (організацій) є умовно-постійні та умовно-змінні витрати. Наслідками невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання, наприклад недопоставкою продукції, є, зокрема, зменшення обсягу виробництва чи реалізації продукції (робіт, послуг кредитора), внаслідок чого він не одержав прибуток (дохід) і, крім того, в нього збільшуються умовно-постійні витрати в собівартості його продукції, а в торговельних підприємствах зростають фактичні витрати обігу. Такі умовно-постійні витрати не підлягають виключенню з суми стягуваних господарським судом збитків.
Торговельна знижка (націнка), яка надається торговельному (посередницькому) підприємству (організації), за виключенням умовно-змінних витрат, які останні не внесуть у зв'язку з недопоставкою їм товарів (упаковка, транспортування, тощо), створює прибуток (дохід) покупців. Тому з торговельної знижки (націнки), що надається при поставках конкретного виду товарів, підлягає виключенню та її частка, яка призначається на покриття умовно-змінних витрат.
При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а в разі якщо вимогу не задоволено в добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.
Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
Глава 19. Штрафні та оперативно-господарські санкції
§ 1. Штрафні санкції. Порядок їх застосування
Разом з відшкодуванням збитків особа, яка порушила господарське зобов’язання або правила здійснення господарської діяльності, повинна сплатити стороні, права якої порушено, штрафні санкції. Тобто у правопорушника виникає так звана штрафна відповідальність. Штрафна відповідальність, на відміну від відповідальності за завдання збитків, має передусім караючу, а не компенсаційну функцію.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, назви яких: неустойка, штраф, пеня. Господарським кодексом не визначається, що слід розуміти під кожним з цих видів господарських санкцій і чим вони відрізняються одна від одної. Цивільне законодавство визначає всі три види штрафної відповідальності як різновиди неустойки. Так, у ст. 549 Цивільного кодексу України йдеться про те, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання, проте окремо дається поняття штрафу та пені.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання
Отже, на відміну від господарської штрафної відповідальності, яка може стягуватися тільки у грошовій формі, цивільна штрафна відповідальність може бути реалізована і шляхом стягнення з винної сторони майна.
Дуже важливим є питання визначення розміру, в якому стягуються штрафні санкції. Цей розмір може бути визначено як у законі, так і в договорі. На відміну від визначення розміру заподіяних збитків, де діють оціночні категорії, штрафні санкції строго прив’язані до суми невиконаного зобов’язання, днів прострочення, відсоткового співвідношення. За загальним правилом, якщо законом визначено розмір штрафних санкцій, змінити його за погодженням сторін не можна, такі зміни будуть вважатися нікчемними. Так, за невиконання грошових зобов’язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Але, відповідно до Закону України „Про відповідальність за невиконання грошових зобов’язань”, ця пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Неустойка та штраф, які, по суті, є одним видом штрафних санкцій, можуть стягуватися у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Розмір неустойки та штрафу не залежить від терміну прострочення виконання зобов’язання.
Пеня може стягуватися тільки у відсотковому відношенні до вартості невиконаного зобов’язання за кожний день прострочення. Отже, розмір пені прямо залежить від терміну прострочення виконання зобов’язання.
Як уже зазначалося вище, розмір штрафних санкцій встановлюється законом або договором. При цьому законом встановлюється розмір штрафних санкцій для конкретного виду господарських правовідносин: будівництво, поставка, додержання стандартів, норм і правил, фінансова та податкова дисципліна та ін. Законом не встановлюється загальних випадків стягнення штрафних санкцій. Отже, якщо штрафні санкції не передбачено спеціальним законом або конкретним договором, потерпіла особа не може пред’являти до правопорушника вимогу про їх стягнення. Однак з цього правила є винятки. Частина 2 ст. 231 Господарського кодексу України має універсальний характер щодо стягнення штрафних санкцій. Проте ця норма застосовується, якщо у правовідносинах є так званий публічний елемент, а саме: якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту. Штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Оскільки неустойка (штраф) не залежить від терміну прострочення виконання зобов’язання, нарахування цих штрафних санкцій здійснюється одноразово. Нарахування пені за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Крім того, законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
допускається стягнення тільки штрафних санкцій (виключні штрафні санкції);
збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад штрафні санкції;
за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції (альтернативні штрафні санкції).
У разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Сплата штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених у ч. 3 ст. 193 цього Кодексу.
§ 2. Оперативно-господарські санкції. Їх види
Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на попередження господарського правопорушення або зменшення його шкідливих наслідків. Їх оперативність полягає в тому, що вони вводяться в дію самими суб’єктами або державними органами, які контролюють додержання законності у відповідній сфері господарських відносин. Ці санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.
До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором, зокрема:
1) відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - в разі порушення зобов'язання другою стороною;
2) відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
3) відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
4) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
5) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
6) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.
Цей перелік не є вичерпним, у договорі сторони можуть передбачити також інші оперативно-господарські санкції.
Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
Глава 20. Адміністративно-господарські санкції
§ 1. Поняття адміністративно-господарських санкцій. Їх види
Господарська діяльність повинна здійснюватись її суб’єктами за правилами, установленими законодавчими актами. Якщо ці правила порушуються, до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані, як визначає Господарський Кодекс України (ст. 238), уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення та ліквідацію його наслідків.
Адміністративно-правові санкції відрізняються від інших засобів впливу на суб’єктів господарювання тим, що вони застосовуються особливим суб’єктом, в якому, за виразом фахівців, уособлюється так звана “публічна адміністрація” – у вигляді або державних органів виконавчої влади, або виконавчих органів місцевого самоврядування12.
Господарський кодекс України встановлює перелік адміністративно-господарських санкцій, які органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень можуть застосовувати до суб’єктів господарювання. Зокрема, це:
вилучення прибутку (доходу);
адміністративно-господарський штраф;
стягнення зборів (обов’язкових платежів);
зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;
застосування антидемпінгових заходів;
припинення експортно-імпортних операцій;
застосування індивідуального режиму ліцензування;
зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності;
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання;
скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання.
Оскільки однією зі сторін у цих відносинах є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, а відносини складаються у сфері господарювання, вони є адміністративно-господарськими, в яких поєднуються елементи публічного і приватного права. Скажімо, відповідальність за антиконкурентні дії запроваджена в інтересах як добросовісних суб’єктів господарювання, так і суспільства в цілому для підтримки господарського порядку в державі.
Цей перелік не є вичерпним. Можуть застосовуватись і інші адміністративно-господарські санкції відповідно до законодавства.
Одним із видів адміністративно-господарських санкцій, які широко застосовуються законодавством, є безоплатне вилучення прибутку, одержаного суб’єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, та штрафи (статті 240, 241 ГК України). Так, прибуток, одержаний суб’єктами природних монополій у результаті порушення норм Закону України від 20 квітня 2000 року “Про природні монополії”13, вилучається в судовому порядку до Державного бюджету.
Крім того, з суб’єкта господарювання стягується у випадках, передбачених законодавством, штраф, але не більше як у двократному розмірі, а в разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції — у трикратному розмірі вилученої суми.
Законом України від 21 грудня 2000 року “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”14 органам податкової служби надано право застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян фінансові санкції в порядку і розмірах, встановлених законом.
Адміністративно-господарський штраф Господарський кодекс України визначає як грошову суму, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету в разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у визначених законом випадках одночасно з іншими санкціями, зазначеними вище.
Закони, що регулюють податкові та інші відносини, визначають перелік порушень, за які з суб’єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення. Так, Законом України від 4 грудня 1990 року “Про державну податкову службу в Україні”15 передбачено право органів державної податкової служби застосовувати до юридичних і фізичних осіб – суб’єктів господарювання, які в установлений законом строк не повідомили про відкриття або закриття рахунків у банках, а також до установ банків, що не подали відповідним органам державної податкової служби в установлений законом строк повідомлень про закриття рахунків платників податків або розпочали здійснювання видаткових операцій за рахунок платника податків до отримання документально підтвердженого повідомлення відповідного органу державної податкової служби про взяття рахунку на облік в органах державної податкової служби, штрафних санкцій у вигляді двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. 7 ст. 11 зазначеного Закону).
Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами” також передбачені штрафні санкції за порушення податкового законодавства.
Платник податків, що не подає податкову декларацію у строки, визначені законодавством, сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або його затримку.
У разі, коли контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов’язання платника податків, якщо платник не подає у встановлені строки податкову декларацію, додатково до вищеназваного штрафу платник податків сплачує штраф у розмірі десяти відсотків суми податкового зобов’язання за кожний повний або неповний місяць затримки податкової декларації, але не більше п’ятдесяти відсотків від суми нарахованого податкового зобов’язання та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (підпункти 7.1.1., 7.1.2. ст. 17 Закону).
У разі, коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов’язання платника податків, якщо дані документальних перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов’язань, заявлених у податкових деклараціях, такий платник податків зобов’язаний сплатити штраф у розмірі п’яти відсотків від суми недоплати за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов’язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше двадцяти п’яти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на суб’єктів господарювання – юридичних осіб, фізичних осіб, груп суб’єктів господарювання за антиконкурентні узгоджені дії, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, невиконання рішень органів Антимонопольного комітету або їх виконання не в повному обсязі – в розмірі до десяти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (робіт, послуг) за останній звітній період, що передував року, в якому накладається штраф. У разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків зазначеного доходу (виручки), штраф накладається в розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку.
За узгоджені дії, які можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету, якщо вони здійснені до отримання в установленому порядку такого дозволу, примушення інших суб’єктів господарювання до певних узгоджених дій та участі у концентрації суб’єктів господарювання, неправомірне використання ринкового становища, дискримінацію конкурентів, недотримання умов перепродажу часток (акцій, паїв), придбаних у суб’єкта господарювання, порушення положень, погоджених з органами Антимонопольного комітету установчих документів суб’єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції, концентрацію без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету, в разі якщо наявність такого дозволу необхідна, невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов’язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію – накладається штраф у розмірі до п’яти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.
Схиляння інших суб’єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння вчиненню таких порушень, неподання Антимонопольному комітету, його територіальному відділенню у встановленні органами комітету, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки інформації або подання її в неповному обсязі чи недостовірної, створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладанні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації, обмеження в господарській діяльності суб’єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції також тягне за собою штрафні санкції. У цьому разі – в розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (робіт, послуг) за останній звітний рік, що передує року, в якому накладено штраф.
Штраф як адміністративно-господарська санкція може стягуватися у визначених законом випадках у разі порушення суб’єктом господарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов’язкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати поряд зі стягненням суми, яку належить сплатити.
Право стягувати до бюджетів та державних цільових фондів недоїмки та штрафні санкції надано, зокрема, органам державної податкової служби. Крім того, вони можуть накладати адміністративні штрафи на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, винних у відсутності податкового обліку або веденні його з порушенням встановленого порядку, неподанні або несвоєчасному поданні аудиторських висновків, передбачених законом, а також платіжних доручень на нарахування належних до сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), - у розмірі від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за відповідне правопорушення, - від десяти до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 1 п. 11 ст. 11 Закону України від 4 грудня 1990 року “Про державну податкову службу в Україні”).
Господарський кодекс України встановлює граничний розмір адміністративно-господарських штрафів – до п’ятнадцяти відсотків належної до сплати суми збору (ст. 242).
Законодавство надає органам державної влади право зупиняти операції платників податків, інших платежів на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, за винятком операцій щодо сплати податків, інших платежів, у разі відмови у проведенні документальної перевірки чи недопущення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів; неподання органам державної податкової служби та їх посадовим особам бухгалтерських звітів, балансів, податкових декларацій (розрахунків) та інших документів, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків, зборів (обов’язкових платежів).
При здійсненні суб’єктами господарювання зовнішньоекономічної діяльності, пов’язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового16 імпорту, а також інших дій, які визначаються законодавством як недобросовісна конкуренція), що завдало шкоди економіці нашої держави або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до таких учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи.
У разі недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди вітчизняній економіці, експортно-імпортні операції таких суб’єктів господарювання припиняється на умовах і порядку, визначених законодавством.
За порушення суб’єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності, встановлених законодавством щодо певних заборон, обмежень або режиму здійснення зовнішньоекономічних операцій, до них можуть застосовуватися індивідуальний режим ліцензування.
Здійснення господарської діяльності, що загрожує життю і здоров’ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля законодавством забороняється. Так, у разі порушення екологічних вимог діяльність суб’єкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів та іншими уповноваженими державними органами. До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що неодноразово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транспортування товарів, крім господарських та адміністративно-господарських санкцій, передбачених Господарським кодексом України, можуть застосовуватися також спеціально передбачені законодавством про захист прав споживачів адміністративно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення діяльності зазначених суб’єктів господарювання.
Провадження суб’єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документом, або такої, що заборонена законом, тягне за собою адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб’єкта та його ліквідації (ст. 247 ГК України, ст. 38 Закону від 15 травня 2003 року “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”17).
Для скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання необхідне відповідне рішення суду. На підставі такого рішення суб’єкт господарювання ліквідується відповідно до ст. 59 ГК України, яка передбачає випадки, за яких виникає необхідність ліквідації суб’єктів господарської діяльності, в тому числі і в разі скасування їх державної реєстрації.
Ліквідація суб’єкта господарювання у зв’язку зі скасуванням його державної реєстрації за порушення закону здійснюється в порядку, встановленому статтями 60, 61 цього Кодексу. Відповідно до цих статей, орган, який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює порядок і визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
Ліквідація проводиться ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами) або іншим органом, визначеним законом. Ліквідацію може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія або інший орган, що проводить ліквідацію, вміщує в спеціальному додатку до газети “Урядовий кур’єр” або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи місцевого самоврядування повідомлення про ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально в письмовій формі. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, що ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив цю комісію. Претензії кредиторів задовольняються з майна суб’єктів, що ліквідуються.
§ 2. Гарантії прав суб’єктів господарювання у разі неправомірного застосування до них адміністративно-господарських санкцій
Господарський кодекс України встановлює право суб’єкта господарювання у разі застосування до нього адміністративно-господарських санкцій оскаржити до суду рішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування, як і в інших випадках, коли суб’єкт господарювання вважає порушеними його права і законні інтереси.
У нормативних актах, які регламентують господарські відносини в певних сферах господарювання, також передбачається можливість оскарження рішень і дій органів державної влади чи самоврядування. Так, Законом України від 5 лютого 1998 року “Про внесення змін до закону України “Про державну податкову службу”18 встановлено, що рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової служби та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку. Закон України від 11 січня 2001 року “Про захист економічної конкуренції”19 передбачає право суб’єктів господарювання на оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України (ст. 60).
У разі застосування до суб’єктів господарювання адміністративно-господарських санкцій, які не відповідають законодавству і порушують їх права чи законні інтереси, останні мають право звернутися до суду із заявою про визнання таких актів недійсними, що є одним із шляхів захисту прав суб’єктів господарювання і споживачів, передбачених ст. 20 ГК України. Деякі нормативні акти встановлюють порядок оскарження. Так, за вищезгаданим Законом “Про захист економічної конкуренції” рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого цього Комітету оскаржуються до Вищого господарського суду, рішення адміністративної колегії територіального відділення комітету – до Господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських господарських судів. Ним також окреслені випадки, за яких прийняття судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету зупиняє його виконання (та сама стаття).
Як уже зазначено вище, деякі нормативні акти, що регулюють відносини у певній сфері господарювання, визначають порядок оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, а деякі обмежуються посиланням на встановлений законодавством порядок. Стосовно відшкодування збитків, завданих суб’єкту господарювання у зв’язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських санкцій, знову таки законодавчі акти посилаються на те, що порядок їх відшкодування передбачається законодавством. Так, Законом України від 20 квітня 2000 року “Про природні монополії”20 визначено, що збитки, завдані в результаті прийняття неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, що порушують норми цього закону, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законодавством України.
Стаття 249 ГК України визначає, що відшкодування збитків, завданих суб’єкту господарювання у зв’язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських санкцій, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами. В Кодексі порядок відшкодування збитків у сфері господарювання регламентується статтями 224 – 229.
До гарантії прав суб’єктів господарювання слід віднести і строки застосування адміністративно-господарських санкцій. За загальним принципом правового регулювання суспільних відносин різними галузями законодавства при притягненні до відповідальності за правопорушення застосовуються строки давності. Але в чинних нормативних актах, які встановлюють адміністративно-господарські санкції, такі строки не передбачаються. Так, за Законом України від 21 грудня 2003 року “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами” податковий орган має право самостійно визначати суму податкових зобов’язань платника податків у випадках, визначених цим законом, не пізніше закінчення 1095 дня, наступного за останнім днем граничного строку податкової декларації. А строки накладання штрафів за порушення податкового законодавства не встановлені.
Це пояснюється, напевне, тим, що норми щодо давності містяться, як правило, в кодифікованих нормативних актах. Отже, строки застосування адміністративно-господарської відповідальності цілком виправдано знайшли своє місце у Господарському кодексі України. Ним встановлено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законодавством.
Глава 21. Відповідальність суб’єктів господарювання
за порушення законодавства про захист
економічної конкуренції
§ 1. Конкуренція у сфері господарювання
Поняття та функції економічної конкуренції. В основі правового господарського порядку в Україні, згідно з ч. 2 ст. 5 ГК України, лежить визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушність права приватної власності, економічна багатоманітність та право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Чинне законодавство України спрямоване на розвиток багатоукладної ринкової економіки, основою якої є приватна власність, що забезпечує економічні інтереси громадян, стимулює підприємницьку активність і дозволяє накопичувати і використовувати матеріальні ресурси на розсуд власника. Однак нічим не стримувані корисливі інтереси підприємців часто не збігаються з інтересами суспільства. Проте в реальних умовах пріоритет приватного інтересу досить рідко призводить до негативного розвитку подій, бо головним організаційним фактором ринкової економіки є економічна конкуренція (від лат. concurrentia – зіткнення, змагання) - суперництво поміж учасників ринкового господарства за кращі умови виробництва, купівлі та продажу товарів та послуг.
Сучасною наукою та практикою вироблено багатопланове уявлення про конкуренцію, що відобразилося в різноманітних визначеннях цього поняття21. Серед чисельних досліджень конкуренції як економічного явища найбільший вплив на законотворчу доктрину розвинутих країн мав висновок науковців про характерне для сьогоднішнього дня змішування елементів конкуренції та монополії. Існуючі форми конкуренції мають великий рушійний потенціал, але конкуренція не є самоналагоджуваним механізмом і потребує державного захисту та регулювання. Захист економічної конкуренції в країнах із розвинутою ринковою економікою практикується в надзвичайно різноманітних та гнучких формах, диференційованих за регіонами, галузями та видами господарської діяльності.
В Україні державний захист конкуренції у сфері господарювання гарантований ч. 3 ст. 42 Конституції України, ст. 25 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 13 Цивільного кодексу України та спеціальним законодавством.
У чинному Законі України від 11 січня 2001 року “Про захист економічної конкуренції”22 у ст.1 конкуренція визначається як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Суб’єкти господарювання, що ведуть конкурентну боротьбу, прагнуть досягнути певної господарської мети, а саме – отримати підвищений прибуток або збільшити власну долю ринку. Внаслідок конкурентної боротьби досягається найбільш повне задоволення попиту споживачів, підвищення якості продукції, стимулювання науково-технічного прогресу.
Отже, в суспільстві економічна конкуренція виконує досить важливі функції: регулювання, мотивації, розподілу та контролю:
функція регулювання полягає в тому, що головні виробничі фактори спрямовуються у ті сфери, де існує найбільша потреба та де вони можуть бути використані максимально ефективно;
функцію мотивації конкуренція виконує шляхом стимулювання підприємців пропонувати на ринку найкращу за якістю та ціною продукцію, знижувати затрати виробництва;
функція розподілу полягає в тому, що дохід розподіляється на користь найбільш продуктивних підприємців, що максимально ефективно використовують ресурси та задовольняють потреби споживачів;
функція контролю дає змогу конкуренції обмежувати однобічний вплив підприємця на ринок і надає споживачу право вибору. Конкурентний механізм не дозволяє будь-кому домінувати на ринку та диктувати свою волю.
Місце конкурентного права в правовому забезпеченні господарської діяльності. У країнах із розвинутою ринковою економікою на цей час конкурентне право є однією з ключових галузей, що регулюють економічні відносини в державі. Слід зазначити, що серед іноземних правників не точаться дискусії щодо самостійності конкурентного права як галузі, увага приділяється об’єднанню норм права з точки зору практичної доцільності. У широкому розумінні конкурентне право охоплює всі норми про розвиток та захист економічної конкуренції та розподіляється на дві гілки: право на захист від недобросовісної конкуренції та антимонопольне право.
Антимонопольне право спрямоване на попередження, обмеження або припинення дій (бездіяльності) суб’єктів господарювання, націлених на недопущення, істотне обмеження або усунення конкуренції, що призвели або можуть призвести до монополізації ринку певного товару чи послуг. Тобто метою антимонопольного регулювання є забезпечення умов формування та розвитку конкуренції як економічного чинника, недопущення зведення штучних (на відміну від об’єктивно існуючих) бар’єрів доступу на будь-який товарний ринок.
Правовий захист від недобросовісної конкуренції (або конкурентне право у вузькому розумінні) має на меті забезпечити її правомірну форму, захищає як інтереси окремих суб’єктів господарювання так і суспільство в цілому від неправомірних засобів ведення конкуренції.
Характеризуючи теоретичні засади конкурентного права Німеччини, відомий фахівець в цій галузі В.І. Єрьоменко зазначав: “Окремі автори, говорячи про втрату значення теорії охорони особистих прав, вказують на те, що недобросовісні конкурентні дії є порушенням відповідних норм об’єктивного права, що охороняють певний інтерес іншої особи. Тобто недобросовісна конкуренція не визнається порушенням якогось суб’єктивного права чи права власності, а становить порушення правил поведінки, якими пов’язаний
конкурент в інтересах всіх осіб, що діють на ринку”23.
§ 2. Обмеження конкуренції, природні монополії
Поняття монополії. Відсутність конкуренції на товарних ринках має назву монополії. У перекладі з грецької мови монополія (monos poleo) означає “один продаю”24. Виходячи з етимології цього слова, ринкова монополія розглядається економічною наукою як “захоплення фізичною чи юридичною особою частини або всього ринкового простору і встановлення на ньому свого панування”25. Тобто монопольне становище виникає на товарному ринку, який не оспорюється, на ньому не має конкуренції як такої.
Ситуація, коли суб'єкт господарювання належить до невеликої групи підприємств, яка посідає виключне становище і має певну владу на ринку, що оспорюється, називається олігополією і розглядається як форма синтезу монополії та конкуренції. Такий суб'єкт не має монопольного становища з точки зору економічної теорії, а є домінуючим на ринку.
Монополія і конкуренція — це дві основні типи організації економічних зв’язків у будь-якій економічній системі незалежно від її соціального устрою. Вони визначають дві фундаментальні тенденції, притаманні економіці – тенденцію до інноваційності та тенденцію до інерційності, збереження існуючого стану. В цьому розумінні „монополія так само неминуча, як і конкуренція, і у відомому смислі так само необхідна й корисна для суспільства”26.
Отже, монопольні структури створюють певні перешкоди (бар’єри), які не дають змоги конкурентам вільно входити на ринок чи виходити з нього. В чинному законодавстві містяться визначення зазначених понять. Під бар'єрами вступу на ринок розуміють обставини, які перешкоджають новим суб'єктам господарювання почати конкурувати на рівних із суб'єктами господарювання, що вже діють на певному товарному ринку; бар'єри виходу з ринку - це обставини, які перешкоджають (обмежують) суб'єктам господарювання, що діють на цьому ринку, покинути його з метою знайти на інших товарних ринках покупців (продавців) у зв'язку з труднощами реалізації того, в що був укладений капітал27.
Характер бар’єрів, що перешкоджають входу на товарний ринок дозволяють виокремити різновид природної монополії.
Сучасні тенденції розвитку економіки України відзначаються високою соціально-економічною та політичною значущістю природних монополій - виробництво та постачання електричної енергії, транспорт, водопостачання, видобування і транспортування нафти і газу та інші базові галузі, що зумовлює необхідність чіткого правового регулювання суспільних відносин у цій сфері. На актуальність зазначених проблем зверталася увага в Посланні Президента України до Верховної Ради України „Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000–2004 рр.»: «Монопольний сектор, включаючи природні монополії, не повинен перевищувати 10–12% ВВП. У зв'язку з цим необхідно створити сучасну систему регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Особливої уваги потребує посилення контролю за встановленням та дотриманням цін і тарифів на ринках природних монополій. Це стосується передусім сфери житлово-комунального господарства, енергетики, залізничного транспорту та зв'язку. Завдяки реалізації антимонопольних заходів реально можливим є перехід до стовідсоткового відшкодування вартості послуг усіма споживачами без суттєвого зростання розміру плати за них”28.
У Законі України від 20 квітня 2000 року „Про природні монополії”29 монополії визначаються як стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі - товари)”.
Види суб’єктів природної монополії. Відповідно до Закону України „Про природні монополії” регулюється діяльність суб'єктів у таких сферах:
транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;
транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;
транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;
передачі та розподілу електричної енергії;
користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;
управління повітряним рухом;
зв'язку загального користування;
централізованого водопостачання та водовідведення;
централізованого постачання теплової енергії;
спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Діяльність суб’єктів природних монополій, як уже зазначалося, має суспільно корисні риси: можливість максимального використання ефекту масштабу виробництва, мобілізації значних фінансових ресурсів для підтримки засобів виробництва на належному рівні тощо. Поряд з цим існують і потенційні „мінуси”, які зумовлюють глибоку суперечливість цієї економічної організації, на що звертають увагу економісти:
можливість визначати рівень продажної ціни, перекласти витрати на кінцевого споживача, який не може вплинути на виробника;
можливість блокувати науково-технічний прогрес;
можливість „економити” за рахунок зниження якості продукції та послуг;
можливість застосовувати адміністративний диктат замість економічного механізму.
Демократичне суспільство не може такою мірою залежати від природних монополістів. Вирішити це протиріччя суспільство може лише шляхом державного регулювання природних монополій30. В Україні використовується комбінований підхід до вирішення проблеми природних монополій, з одного боку; здійснюється їх державне регулювання – на підставі законів України „Про природні монополії”, "Про захист економічної конкуренції”31, "Про Антимонопольний комітет України"32, "Про транспорт"33, "Про зв'язок"34, "Про трубопровідний транспорт"35, "Про залізничний транспорт"36, "Про захист від недобросовісної конкуренції"37, "Про електроенергетику"38, Повітряного кодексу України39 , Кодексу торговельного мореплавства України4041 та інших нормативних актів що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій. З другого боку, суб’єкти природних монополій реструктуруються та приватизуються, з’являються нові товарні ринки, які можуть скласти конкуренцію природним монополіям особливо в галузі житлово-комунального господарства.
Державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. Закон України „Про природні монополії” передбачає створення спеціальних органів, які мають регулювати діяльність суб'єктів природних монополій, а саме національних комісій регулювання природних монополій. У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Якщо діяльність суб'єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню, спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання діяльності суб'єктів природних монополій можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням їм повноважень, передбачених статтею 14 Закону України „Про природні монополії”.
Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції.
Громадський контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій здійснюють об'єднання споживачів у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до ст. 9 зазначеного Закону, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється на основі таких принципів:
гласності та відкритості процедур регулювання;
адресності регулювання, його спрямованості на конкретний суб'єкт природної монополії;
самоокупності суб'єктів природних монополій;
стимулювання підвищення якості товарів і задоволення попиту на них;
забезпечення захисту прав споживачів.
Національні комісії регулювання природних монополій є центральними органами виконавчої влади із спеціальним статусом, які утворюються та ліквідуються Президентом України.
Рішення комісій приймаються на засіданнях, які проводяться у формі закритих або відкритих слухань. У разі незгоди з рішенням комісії суб'єкти природних монополій, суб'єкти господарювання, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, об'єднання споживачів та інші заінтересовані особи мають право у місячний термін з дня одержання копії рішення оскаржити його в судовому порядку.
Оскарження рішень комісій у судовому порядку не зупиняє їх виконання.
§ 3. Антиконкурентні правопорушення
Поняття та види антиконкурентних правопорушень. Розвиток та ефективне функціонування повноцінного конкурентного середовища потребує як усунення або істотного зменшення впливу негативних чинників об’єктивного характеру, так і попередження та припинення правопорушень, що завдають шкоди добросовісній конкуренції.
Загальновизнаними ознаками правопорушення є: наявність діяння, що виражається в діяльності чи бездіяльності особи; протиправність, тобто порушення прямо встановленої в законі заборони чи невиконання обов’язку, що встановлений в законі чи договорі; наявність вини, тобто розуміння чи усвідомлення протиправності власної поведінки і наслідків, що настають; деліктоздатність особи; наявність шкоди чи можливості її заподіяння і причинного зв’язку між протиправним діянням та заподіяною шкодою42.43
Загальним об’єктом посягання для всіх антиконкурентних правопорушень є відносини конкуренції у сфері господарювання. Основними видами антиконкурентних правопорушень є монополістична діяльність та недобросовісна конкуренція.
Монополістична діяльність та недобросовісна конкуренція суперечать Конституції України, а також законам України „Про захист економічної конкуренції” та „Про захист від недобросовісної конкуренції”, отже, є протиправними. Антиконкурентні правопорушення завдають шкоди відносинам добросовісної конкуренції, обмежують свободу господарської діяльності, порушують інтереси споживачів. Проте склад антиконкурентних правопорушень є „формальним”, в чинному законодавстві не міститься вимог про обов’язковість доказування конкретної майнової шкоди (збитків).
Суб’єктами антиконкурентних правопорушень є суб’єкти господарювання, група суб’єктів господарювання, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського контролю, фізичні особи.
До суб'єктів господарювання, згідно зі ст. 1 Закону України „Про захист економічної конкуренції”, належать юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності або фізичні особи, що здійснюють діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі ті, що здійснюють контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів господарювання, якщо один або кілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.
Спеціальною категорією конкурентного законодавства є група суб’єктів господарювання, що пов’язані відносинами контролю, тобто є різновидом афілійованих осіб.
Під контролем в конкурентному законодавстві розуміють вирішальний вплив однієї чи кількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки:
праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною;
праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання;
укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання;
заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання;
обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання.
Види антиконкурентних правопорушень передбачені Законами України „Про захист економічної конкуренції” та „Про захист від недобросовісної конкуренції”.
Монополістична діяльність. У статті 50 Закону України „Про захист економічної конкуренції” міститься вичерпний перелік порушень законодавства про захист економічної конкуренції, які в науці конкурентного права називають обмежувальною практикою (restrictive practice) або монополістичною діяльністю, що визначається як дії (бездіяльність) суб’єктів господарювання, органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-госпосподарського управління та контролю, що суперечать чинному законодавству і спрямовані на недопущення, усунення або обмеження конкуренції на ринку.
Цим Законом передбачені види монополістичної діяльності, а саме: антиконкурентні узгоджені дії, зловживання домінуючим становищем на ринку, антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, а також обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, їх об'єднань.
Антиконкурентні узгоджені дії. Адам Сміт у своїй відомій книзі “Дослідження властивостей та причин багатства народу” зазначав: “Особи однієї професії рідко збираються разом, навіть просто повеселитися або відпочити, без того, щоб їх зустрічі не оберталися в зговір проти суспільства чи в пошук того, як підняти ціни”44.45 Отже, суспільство досить давно усвідомило руйнівні наслідки подібних дій підприємців як для окремих покупців, так і для економіки в цілому.
Згідно зі ст. 5 Закону України „Про захист економічної конкуренції”, узгодженими діями вважається укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена антиконкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.
Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.
У наступній ст. 6 визначається, які ж саме узгоджені дії є антиконкурентними. Такими діями є погоджені дії (угоди), що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції.
У науці конкурентного права існує кілька сталих критеріїв, за якими класифікують антиконконкурентні дії суб’єктів господарювання.
По-перше, їх поділяють на формальні та неформальні угоди. Формальні угоди - це офіційно укладені договори, домовленості про взаємні дії чи бездіяльність, які мають юридичну силу і призводять до обмеження, усунення або припинення конкуренції на певному товарному ринку. Наявність таких формальних угод досить легко дає змогу довести наявність антиконкурентного правопорушення та притягнути сторони до відповідальності.
Набагато складніше довести і припинити узгоджені антиконкурентні дії, якщо вони здійснюються відповідно до неформальної, так званої “джентльменської угоди”, яку кваліфікують як “зговір”. Формальні і неформальні угоди мають однаково руйнівні наслідки для конкуренції.
По-друге, за суб’єктним складом поділяють на „горизонтальні”, „вертикальні”, „конгломератні” і „змішані”.
Горизонтальні узгоджені дії - це укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена між ними конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність), коли суб'єкти господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, конкурують або можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів.
Вертикальні узгоджені дії - це укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена між ними конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність), коли суб'єкти господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не конкурують і за існуючих умов не можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів і при цьому перебувають або можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець - покупець, постачальник - споживач).
Конгломератні узгоджені дії - це укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена між ними конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність), коли суб'єкти господарювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не конкурують і за існуючих умов не можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів і при цьому не перебувають або не можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець - покупець, постачальник - споживач).
Змішані узгоджені дії - це будь-яка погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання, коли відбувається змішування двох чи більше вищезазначених видів узгоджених дій.
Зловживання домінуючим становищем. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем є найбільш поширеним видом монополістичної діяльності. Суб’єктами цього правопорушення можуть бути підприємці, що посідають монопольне (домінуюче) становище на ринку. Згідно зі ст. 12 Закону України „Про захист економічної конкуренції”, суб'єкт господарювання посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:
на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру частин ринку, що належать конкурентам.
Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо:
сукупна частина не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частини на ринку, перевищує 50 відсотків;
сукупна частина не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частини на ринку, перевищує 70 відсотків.
Отже, чинне законодавство встановлює досить чіткі якісні та кількісні показники, що мають характеризувати ринкове становище суб’єкта господарювання. Детально порядок визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку визначається в Методиці, затвердженій Антимонопольним комітетом України 5 березня 2002 року46.47
Монопольне (домінуюче) становище не є правопорушенням, воно має такі наслідки, як регулювання фонду заробітної плати, регулювання цін та тарифів тощо. Порушенням законодавства вважається зловживання таким становищем на ринку. Поняття та види зловживань передбачені ст. 13 Закону України „Про захист економічної конкуренції”. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
Зловживання домінуючим становищем можна поділити на цінові, договірні та виробничо-комерційні.
Третім видом монополістичної діяльності є антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, що передбачені в розділі 3 Закону України „Про захист економічної конкуренції”. Згідно зі ст. 15 Закону, антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття:
будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність цих органів (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Однією з головних причин таких порушень є практика здійснення державними органами та органами місцевого самоврядування господарської діяльності. Поєднання функцій управління та господарювання становить реальну загрозу економічним перетворенням в нашій державі.
Четвертим видом монополістичної діяльності є правопорушення передбачені статтями 18–21 Закону України „Про захист економічної конкуренції”. Вони мають загальну назву „Обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань”.
Суб’єктами цих правопорушень є суб’єкти господарювання, які отримали у встановленому порядку право на узгоджені дії відповідно до ст. 11 Закону на об’єднання підприємств.
Суб'єктам господарювання, які дістали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання.
Суб'єктам господарювання, які дістали дозвіл Кабінету Міністрів України на узгоджені дії незалежно від наявності в них монопольного становища, забороняється вчиняти дії, що вважаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку.
Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їхніми конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям
Не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою.
Поняття та види недобросовісної конкуренції. Економічною наукою досліджені та узагальнені методи успішної та добросовісної конкурентної боротьби, які застосовуються в господарській діяльності. Спеціальні економічні дисципліни, такі як теорія конкуренції, менеджмент, маркетинг, вивчають відповідні сторони діяльності суб’єктів господарювання, що спрямовані на підвищення їхньої конкурентоспроможності. Існує велика кількість стратегій добросовісної конкуренції, але майже всі вони базуються на комбінуванні двох головних джерел конкурентоспроможності: зниження витрат на продукт, що виробляється, отже, і його ціни, та підвищення споживчої вартості товару, що пропонується48. Але добросовісна конкуренція в сучасних умовах потребує великих інтелектуальних та фінансових витрат, високого професіоналізму. Тому досить велика кількість підприємців намагається увійти на певний товарний ринок чи отримати ринкові переваги, завдаючи шкоди правам та законним інтересам своїх конкурентів.
В Україні основним джерелом правового регулювання у цій сфері є Закон від 7 червня 1996 року “Про захист від недобросовісної конкуренції”49. Згідно зі ст. 1 Закону, недобросовісною конкуренцією вважаються “будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності”.
Наведене визначення на думку більшості дослідників цієї проблеми потребує нової редакції50. Адже сьогодні навряд чи можна говорити про існування стійких “торгових чи інших звичаїв у підприємницькій діяльності” в українській економіці, яка не знала приватної ділової ініціативи протягом десятиліть і розвивалася відповідно до державних планів за умов відсутності конкуренції.
У таких країнах, як Німеччина, Сполучені Штати Америки, Франція, Велика Британія, де недобросовісна конкуренція теж розглядається як порушення “торгових звичаїв”, “добрих звичаїв торгівлі”, “правил конкурентної боротьби”, право вирішувати добросовісними чи недобросовісними є конкретні конкурентні дії належить суду, який у своїх рішеннях має можливість спиратися на судову практику, що складалася протягом більше ніж ста років, або на правила конкуренції, затверджені галузевими асоціаціями підприємців.
На підставі аналізу чинного законодавства та суттєвих рис цього явища, недобросовісну конкуренцію можна визначити як протиправну діяльність суб’єктів господарювання, що шляхом введення в оману споживачів чи інших суб’єктів господарювання, спрямована на заміну в межах одного товарного ринку власним товаром чи послугою аналогічних товарів чи послуг конкурента, які користуються сталим попитом.
У Законі “Про захист від недобросовісної конкуренції” визначені три основні види правопорушень, що кваліфікуються як недобросовісна конкуренція:
1) неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання;
2) створення перешкод суб’єктам господарювання в конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;
Неправомірне використання суб’єктом господарювання ділової репутації конкурента. Ділова репутація товаровиробника в уявленні споживачів та інших суб’єктів господарювання досягається шляхом пропонування високоякісних товарів і послуг, фіксується й підтримується за допомогою власного імені виробника, фірмового найменування, знаків для товарів та послуг, рекламних матеріалів, упаковки товарів тощо.
Тому в Законі “Про захист від недобросовісної конкуренції” виокремлені такі випадки неправомірного використання ділової репутації:
неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки (ст. 4);
неправомірне використання товару іншого виробника (ст. 5);
копіювання зовнішнього вигляду виробу (ст. 6);
порівняльна реклама (ст. 7).
Першим видом неправомірного використання ділової репутації суб’єкта господарювання (конкурента) є неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки. Поняття “чужі позначення”, згідно із Законом, включає: чуже ім’я, фірмове найменування, знаки для товарів і послуг, інші позначення; порушенням також вважається використання рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів конкурента, який має пріоритет на їх використання.
Право пріоритетного використання позначень в Україні набувається шляхом державної реєстрації або фактом їх першого використання в господарському обігу.
Іншим об’єктом права промислової власності, що часто використовується в недобросовісній конкуренції є фірмове найменування. Стаття 90. Цивільного кодексу України передбачає, що юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.
Найменування організації має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати, крім повного найменування, скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване в порядку, встановленому законом.
Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.
Видами використання ділової репутації конкурента є також передбачене стстаттями 5, 6 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” неправомірне використання товару іншого виробника, копіювання зовнішнього вигляду виробу. Неправомірним використанням товару конкурента є введення в господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи. Це правопорушення є прямим запозиченням результатів чужої праці. Шляхом обману покупців правопорушник намагається зміцнити власну торгову марку і здобути високу ділову репутацію.
Видом недобросовісних конкурентних дій, пов’язаних з використанням ділової репутації конкурента, є порівняльна реклама.
У сучасних умовах рекламна діяльність – один з найважливіших чинників підприємництва, запорука успіху в будь-якій галузі виробництва. Тому шляхом недобросовісної реклами, що вводить в оману широке коло покупців, можуть бути досягнуті вагомі переваги в конкуренції. Закон України “Про рекламу” у ст.11 встановлює: “Відносини, які виникають у зв'язку з порівняльною рекламою, регулюються законодавством України про захист від недобросовісної конкуренції. Відповідальність за неправомірне порівняння в рекламі несе рекламодавець”51.
Відповідно до ст. 7 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції”, порівняльна реклама - це реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого суб'єкта господарювання (підприємця). Далі в цій статті йдеться про те, що порівняння в рекламі не визнається неправомірним, „якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів”.
Отже, добросовісне, об’єктивне порівняння в рекламі, яке корисне для споживачів, не вважається правопорушенням. Такий підхід українського законодавця відповідає світовому досвіду правового регулювання рекламної діяльності.
Дискредитація, дезорганізація господарської діяльності конкурента та досягнення неправомірних переваг у конкуренції. Характерною ознакою цього виду недобросовісної конкуренції є пряме чи побічне втручання в господарську діяльність конкурента.
Дискредитацією суб’єкта господарювання, згідно з чинним законодавством, вважається поширення в будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання (підприємця).
Прямими втручаннями в господарську діяльність конкурента, що спрямовані на дезорганізацію його роботи є:
схилення до бойкоту суб'єкта господарювання - спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв'язків з цим суб'єктом господарювання;
схилення постачальника до дискримінація покупця (замовника) - спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав;
схилення суб'єкта господарювання (підприємця) до розірвання договору з конкурентом - вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта господарювання (підприємця) - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування суб'єкту господарювання (підприємцю) - учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.
Отже, згідно з чинним законодавством, правопорушенням вважається схилення до недобросовісних конкурентних дій, при цьому не має значення, завдано реальної шкоди конкуренту чи ні, навіть не вказано на те, що подібні дії потенційно можуть завдати шкоди конкуренту.
Ще одним видом недобросовісних конкурентних дій є підкуп працівника постачальника або покупця, з якими конкурент перебуває в договірних відносинах або планує встановити такі відносини. Договірні відносини з постачальниками та покупцями продукції мають життєво важливе значення для всіх суб’єктів господарювання, тому посягання конкурентів на договірні відносини можуть призвести до дезорганізації роботи підприємства.
Згідно з чинним законодавством, антиконкурентним правопорушенням вважаються дії, що полягають у купівлі-продажу товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом.
Купівлею-продажем товарів, виконання робіт, надання послуг з примусовим асортиментом вважається - купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту.
Неправомірне збирання, розголошення та використання інформації, що становить комерційну таємницю конкурента. Успіх суб'єктів господарської діяльності, що є конкурентами на ринку певного товару чи послуги, значною мірою залежить від здатності кожного з них зберігати в таємниці відомості про власну виробничу, фінансову та іншу діяльність. Строго кажучи, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці є втручанням у господарську діяльність конкурента, що спрямоване на дезорганізацію роботи останнього.
Відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року52, держава захищає інформацію з обмеженим доступом, одним з різновидів якої інформації є комерційна таємниця. Поняття комерційної таємниці визначається ст. 505 Цивільного кодексу Украйни та ст. 162 Господарського кодексу України. Комерційна таємниця — це технічна, організаційна або інша комерційна інформація, яка має право на захист від незаконного використання третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.
Закон “Про захист від недобросовісної конкуренції” передбачає такі види посягань на право суб’єктів господарювання на комерційну таємницю:
неправомірне збирання комерційної таємниці: добування протиправним способом відомостей, що, відповідно до законодавства України, становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (підприємцю);
розголошення комерційної таємниці: ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (підприємцю);
схилення до розголошення комерційної таємниці: спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України, становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (підприємцю);
неправомірне використання комерційної таємниці: впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять, відповідно до законодавства України, комерційну таємницю.
§ 4. Види відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції
Правомірна поведінка в галузі економічних відносин та захист економічної конкуренції забезпечуються різноманітними засобами. Одним з них є юридична відповідальність - охоронні правовідносини, що виникають між компетентним державним органом та правопорушником у зв’язку із застосуванням до суб’єкта антиконкурентного правопорушення примусових штрафних санкцій у встановленому процесуальному порядку.
Від заходів юридичної відповідальності слід відрізняти правовідновлювальні санкції, які полягають в елімінації шкоди, заподіяної неправомірною поведінкою, поновленні порушених прав, забезпеченні виконання обов’язку, тобто які є заходами захисту.
Так, заходами захисту є, наприклад, рішення антимонопольного органу про припинення антиконкурентних угод між підприємцями, скасування або зміна Антимонопольним комітетом України та його відділеннями неправомірних рішень органів влади та самоврядування, які прийняті без погодження з Комітетом (відділенням) в питаннях демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання.
Правовідновлювальний характер мають заходи антимонопольних органів, що застосовуються до інвестиційних фондів та інвестиційних компаній про продаж надлишкової кількості часток (акцій, паїв) суб'єктів господарювання53. Ці санкції не спричиняють додаткових обтяжень, застосовуються незалежно від наявності вини. Вони спрямовані на виконання юридичного обов’язку, але з точки зору забезпечення законності в конкурентних правовідносинах мають не менше значення ніж міри відповідальності.
Питанням відповідальності присвячений розділ VIII Закону України „Про захист економічної конкуренції”. В статтях 52–55 визначені такі види відповідальності, як штрафи, примусовий поділ, адміністративна відповідальність посадових осіб та відшкодування збитків.
Штрафи, які накладаються на суб’єктів господарювання органами Антимонопольного комітету України, є господарською відповідальністю.
Відповідно до Господарського кодексу України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, внаслідок застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
Залежно від виду правопорушення передбачені штрафи від одного до десяти відсотків доходу, отриманого за минулий звітній рік. Найбільш небезпечними вважаються порушення у вигляді зловживань монопольним становищем, антиконкурентних узгоджених дій, а найменш небезпечними — створення перешкод працівникам АМК, неподання інформації тощо.
До суб’єктів господарювання, що вчинили зловживання домінуючим (монопольним) становищем або антиконкурентні узгоджені дії, також застосовуються конфіскаційні господарсько-правові санкції у вигляді стягнення до державного бюджету незаконно отриманого прибутку.
Додатковим заходом господарської відповідальності є санкція, передбачена ст. 25 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції”, яка полягає у вилученні товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання.
Санкцією, що притаманна тільки конкурентному законодавству, є примусовий поділ суб’єктів господарювання, передбачений ст. 53 Закону України „Про захист економічної конкуренції”: якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що посідає монопольне (домінуюче) становище.
Примусовий поділ не застосовується в разі:
неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;
наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).
Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.
Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарської діяльності на ринку.
Ще одним видом санкцій, що можуть бути застосовані до порушників конкурентного законодавства, є адміністративні штрафи. Стаття 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлює, що такі справи підвідомчі районним (міським) судам, і передбачає адміністративну відповідальність посадових осіб та громадян за зловживання монопольним (домінуючим) становищем (ст. 1661) та неправомірні угоди між підприємцями (ст. 1662) у вигляді накладення штрафу на керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об'єднань, господарських товариств тощо) в розмірі до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, - до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Адміністративна відповідальність за дискримінацію суб’єктів господарювання органами влади та управління встановлена ст. 1663 КпАП України у вигляді накладення штрафу в розмірі до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
За деякі види антиконкурентних дій, що завдали великої майнової шкоди, передбачена кримінальна відповідальність. Так, стаття 228 КК України передбачає відповідальність за примушування до антиконкурентних узгоджених дій; стаття 229 – за незаконне використання знаків для товарів та послуг, фірмового найменування та кваліфікованого зазначення походження товару; статті 231–232 – за посягання на інформацію, що становить комерційну таємницю.
§ 5. Державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції
Державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції здійснюється Антимонопольним комітетом України – центральним органом державної влади із спеціальним статусом. Антимонопольний комітет України є конституційним органом. Вiдповiдно до Конституцiї України призначення на посаду та звiльнення з посади Голови Антимонопольного комiтету України здійснюється Президентом України за згодою Верховної Ради України (п. 24 ст. 85, п. 14 ст. 106 Конституції України).
Основними завданнями Антимонопольного комітету України, згідно з Законом України „Про Антимонопольний комітет”, є:
1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;
3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;
4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.
Антимонопольний комітет України здійснює свою діяльність на принципах: законності; гласності; захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.
Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:
визначати межі товарного ринку та монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому;
видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень;
видавати органам влади обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів;
забороняти або дозволяти створення монопольних утворень;
вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання в разі порушення ними антимонопольного законодавства;
накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених законом;
приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції;
здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимонопольний комітет України.
До апарату АМК України входять управління конкурентної політики, правове управління, інформаційне, фінансове та ін. Особливе місце в апараті АМК та його територіальних відділень посідають відділи досліджень та розслідувань.
Посадові особи апарату Антимонопольного комітету України, згідно з законом, мають досить широкі права: проводити розслідування за заявами суб'єктів господарювання, проводити дослідження ринків; проводити перевірки суб'єктів господарювання; безперешкодно входити до приміщень підприємств, установ та організацій під час проведення перевірок; та розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції
Проведення перевірок суб’єктів господарювання органами Антимонопольного комітету України врегульоване Положенням про порядок проведення перевірок дотримання антимонопольного законодавства54. Згідно з цим Положенням, Антимонопольний комітет та його територіальні відділення мають право проводити планові та виїзні позапланові перевірки.
Планові виїзні перевірки проводяться на частіше одного разу на рік, згідно з планом-графіком, що затверджується Головою Антимонопольного комітету чи його територіального відділення за погодженням з об’єктом перевірки. Планові виїзні перевірки проводяться лише в тому разі, коли об’єкту перевірки не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення вказаної перевірки надіслано письмове повідомлення із зазначенням дати її проведення.
Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення і може проводитися в будь-який час без попереднього письмового повідомлення незалежно від кількості раніше проведених на цьому об'єкті перевірок за наявності хоча б однієї з таких обставин:
Розгляд справ про антиконкурентні правопорушення здійснюється органами Антимонопольного комітету України на підставі статей 35–49 Закону України „Про захист економічної конкуренції”, а також Правил розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції55.
За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:
визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;
визнання суб'єкта господарювання таким, що посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
примусовий поділ суб'єкта господарювання, що посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
накладення штрафу;
блокування цінних паперів;
усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
скасування дозволу на узгоджені дії в разі вчинення дій, заборонених згідно із ст. 19 цього Закону;
оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;
закриття провадження у справі.
Таким чином, компетенція Антимонопольного комітету України має комплексний характер, оскільки даний орган не лише виконує організаційні та контрольні функції у сфері захисту конкуренції, а має право на здійснення репресивних функції: за заявами суб’єктів господарювання, державних органів, фізичних осіб та за власною ініціативою порушувати справи про антиконкурентні правопорушення, збирати інформацію та докази у справах та застосовувати штрафи, інші види відповідальності до порушників законодавства про захист економічної конкуренції.
Глава 22. Визнання суб'єкта господарювання
банкрутом
§ 1. Поняття банкрутства
У всьому цивілізованому світі банкрутство — це один з необхідних інструментів розвиненої ринкової економіки, до якого бізнесмени вдаються як для "очищення" від боргів, щоб потім продовжувати підприємницьку діяльність у якісно новому стані, так і для справедливого конкурсного задоволення вимог кредиторів у разі неможливості відновлення платоспроможності боржника.
Банкрутство як комплексний правовий інститут складається з норм і матеріального, і процесуального права.
Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: "прокредиторська" і "продебіторська" (іноді зустрічається визначення "проборжниковське" законодавство).
У Франції і США діє "продебіторська" система банкрутства, яка дає змогу боржнику, що опинився в скрутному фінансовому становищі, звільнитися від боргів і дістати можливість так званого "fresh start" (нового старту). При цьому кредитори (за американським законодавством) змушені пристосовуватися до умов, що їх пропонує суд з метою відновлення платоспроможності боржника. Багато хто з експертів вважає, що американський кредитор із задоволенням підпише мирову угоду з боржником, відповідно до якої він отримає лише приблизно п'яту частину боргу, вважаючи, що краще отримати хоч щось, ніж нічого. Тому в США більшість справ про банкрутство виникає за заявами боржників.
У Європі (за винятком Франції), навпаки, ще з давніх часів застосовується "прокредиторська" система банкрутства, що ставить собі за мету якнайповніше задовольнити вимоги кредиторів. Часто при цьому інтереси боржника до уваги не беруться. Головне в цій системі — жорсткий контроль за зберіганням активів бор жника та їхньою оперативною реалізацією.
За сучасних умов у законодавстві розвинутих ринкових держав простежується тенденція зближення і інтеграція цих напрямків. Тому в чистому вигляді вони майже не трапляються і існують або як помірно "прокредиторське", або як помірно "продебіторське" законодавство. В окремих випадках можна говорити про існування "нейтрального" законодавства про банкрутство, яке намагається знайти "золоту середину".
Перший закон, що врегулював процедуру банкрутства в Україні, був прийнятий 14 травня 1992 року №2343-XII56 під назвою "Про банкрутство". На першому етапі його застосування ним користувалися, в основному, як засобом зміни форм власності на майно підприємств. У зв'язку з тим, що кількість звернень у справах про банкрутство зростала, а окремі норми і положення закону були недосконалими, що стало зрозумілим із арбітражно-судової практики57, 30 червня 1999 року58 була прийнята нова редакція закону під назвою Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі по тексту – Закон), яка набула чинності з 1 січня 2000 року і діє по теперішній час, хоча і з численними змінами, внесеними протягом 2000–2003 років. З 1 січня 2004 року процедури запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності боржника чи ліквідації банкрута регулюються також гл. 23 Господарського кодексу України59.
Сучасний стан законодавства про банкрутство – це результат багатовікового розвитку цього правового інституту, започаткованого ще в Давньому Римі60, тобто історично він виник ще раніше за інституції ринкової економіки та її незмінної супутниці – конкуренції. Але нинішній його зміст тісно пов'язаний з цією основною ознакою ринку.
За часів існування Радянського Союзу у нас вважали, що конкуренція призводить головним чином до негативних наслідків. Економісти і юристи розглядали конкуренцію виключно як руйнівну силу. У багатьох дослідженнях науковців економічний закон конкуренції дістав назву закону конкуренції і анархії виробництва. Не дивно, що в таких умовах підтримка збиткових підприємств була правилом. Вважалося цілком справедливим (на засадах "взаємної співпраці") компенсувати їх збитки за рахунок прибуткових підприємств. Однак саме це призвело до глибокої економічної кризи країни, які колись називалися соціалістичними.
У наш час конкуренція і в постсоціалістичних країнах визнана рушійною силою розвитку економіки, що позбавляє її від неефективних, депресивних підприємств або примушує їх шукати інші методи господарської діяльності.
Показово, що в самій назві спеціального Закону про банкрутство відображено його спрямованість, передусім на збереження суб’єкта господарської діяльності шляхом відновлення його платоспроможності. Разом з тим, Закон не можна вважати суто "продебіторським", оскільки ним регламентовано певні умови та строки проведення процедур банкрутства, в разі порушення яких боржника чекає визнання банкрутом та розпродаж його майна в інтересах кредиторів. Тому українське законодавство про банкрутство заслуговує на визначення його як помірно "продебіторського".
Провадження у справах про банкрутство здійснюється лише спеціалізованими судовими структурами України - місцевими господарськими судами за місцезнаходженням боржника, які є в усіх обласних центрах України, містах Києві та Севастополі. Процесуальні моменти розгляду справ про банкрутство регулюються Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та Господарським процесуальним кодексом України61. При цьому, розглядаючи справи про банкрутство, господарські суди повинні застосовувати ті норми ГПК України, які мають універсальний характер для судового процесу, наприклад, такі, що визначають права та обов’язки сторін, порядок подання, дослідження, оцінки доказів, порядок обчислення та застосування процесуальних строків, вжиття заходів забезпечення грошових вимог кредиторів, вимоги до процесуальних документів, тощо. Статті ГПК України, що регулюють виключно вирішення господарських спорів у позовному провадженні, не можуть застосовуватись у провадженні зі справ про банкрутство.
Матеріально-правові аспекти банкрутних процедур стосовно окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності та державних підприємств, щодо яких передбачаються додаткові вимоги та гарантії, регулюються також іншими законодавчими актами України. Так, провадження у справах про банкрутство банків здійснюється з урахуванням Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 року №2121-III62, банкрутні процедури стосовно державних підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, обмежені в частині продажу майна боржника Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 року №2864-III63 .
Разом з тим, слід пам’ятати, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство до боржника застосовується спеціальний правовий режим, встановлений, насамперед, законодавством про банкрутство, яке на підставі прямих вказівок закону може мати приорітет перед іншими законодавчими актами. Так, наприклад, питання стягнення податків, зборів та обов’язкових платежів до державного бюджету та державних цільових фондів із суб’єктів, стосовно яких порушено справу про банкрутство, регулюються саме Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а не Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21 грудня 2000 року №2181-III64 відповідно до вказівки у преамбулі останнього.
Поняття "банкрутство" чинне законодавство визначає як визнану судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури65.
Таким чином, економічним аспектом банкрутства є неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності (а також підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації чи ліквідації після виключення їх з переліку таких об’єктів (п.4 ст.5) задовольнити в повному обсязі визнані судом вимоги кредиторів.
Юридичним аспектом, який є необхідною складовою банкрутства, є визнання факту неспроможності боржника господарським судом.
У такий негативний з фінансового та морального погляду статус, як "банкрут", боржник потрапляє не відразу з порушенням справи про банкрутство.
Необхідною і достатньою формальною підставою для порушення провадження у справі про банкрутство є заява кредитора про незадоволення боржником протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати безспірні вимоги кредитора (кредиторів), які сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
Як бачимо, нездатність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) ще не є неспроможністю (а тим паче — банкрутством), а є тільки зовнішньою її ознакою, яка називається неплатоспроможністю.
Відомий цивіліст професор Г. Ф. Шершеневич свого часу писав, що для наявності неспроможності мож на визнати одну з двох засад: недостатність майна, тобто встановлене перевищення пасиву над активом, або платіжну неспроможність, тобто перевищення пасиву над активом, що припускається. У першому випадку ми маємо справу з безсумнівною неспромож ністю задовольнити повністю кожного кредитора, в другому — з невиконанням зобов'язань, яка свідчить про вірогідність неможливості задовольнити повністю кредиторів. У першому випадку перед нами встановлений факт, у другому — припущення66.
Але й неспроможність суб'єкта господарювання не означає, що він банкрут. Він стає ним за постановою господарського суду, а до цього моменту в нього ще може з'явитися можливість вийти з цього стану.
На перших стадіях провадження справи про банкрутство у боржника є можливість задовольнити вимоги ініціюючого кредитора або домовитися з ним про відкликання заяви про порушення справи про банкрутство. За таких обставин провадження у справі припиняється і боржник повертається до нормальної господарської діяльності.
Суб’єктами банкрутства можуть бути суб’єкти підприємницької діяльності.
Не можуть бути визнані банкрутом відособлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення), сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжнародні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України.
Не можуть бути суб’єктами банкрутства також казенні підприємства та підприємства, що є об’єктами права комунальної власності. Останні — за умови, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо незастосування положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Держава та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, як власники, повинні своєчасно вживати всіх необхідних заходів для запобігання неспроможності казенного або комунального підприємства – боржника.
Кредиторами можуть бути юридичні і фізичні особи (в тому числі іноземні) незалежно від наявності в них статусу суб’єкта підприємницької діяльності, які мають підтверджені відповідними документами грошові вимоги до боржника за грошовими зобов’язаннями (окрім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою)67.
До кредиторів належать також працівники боржника, які мають вимоги щодо виплати заборгованості по заробітній платі, відшкодуванню шкоди, заподіяної життю і здоров’ю, моральної шкоди, органи державної податкової служби, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів) і мають повноваження щодо представництва інтересів державного і місцевих бюджетів, а також Пенсійного фонду України та інших фондів, платежі до яких є обов'язковими, таких як Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.
Залежно від моменту виникнення вимог до боржника кредитори поділяються на конкурсних та поточних. Конкурсними визнаються кредитори, що мають вимоги до боржника, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство і не забезпечені заставою, та кредитори, які отримали такі вимоги в порядку правонаступництва. Поточними іменуються кредитори за вимогами, які виникли після порушення провадження у справі. Поточні вимоги кредиторів не включаються до реєстру вимог кредиторів і повинні задовольнятися боржником в загальному порядку поза межами процедури банкрутства. Тому визначальну роль у процедурах відновлення платоспроможності чи ліквідації боржника відіграють конкурсні кредитори.
Конкурсним кредиторам надано право звертатися до господарського суду із заявою про визнання боржника банкрутом та задоволення їхніх грошових вимог за рахунок майна боржника. Крім того, вони наділені цілою низкою специфічних повноважень. Так, тільки за узгодженням з конкурсними кредиторами господарський суд може відкрити процедуру санації боржника, затвердити план санації та мирову угоду. Рішення з питань проведення процедур у справі про банкрутство кредитори приймають на своїх зборах. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього подано більшість голосів присутніх кредиторів за умови належного повідомлення всіх кредиторів про час і місце проведення зборів. Кількість голосів кредиторів визначається пропорційно сумі визнаних судом грошових вимог.
Для оперативності дії у процедурах банкрутства кредитори, чиї вимоги включені до реєстру грошових вимог, на своїх зборах обирають свій повноважний орган – комітет кредиторів, який в подальшому представляє їх інтереси.
Крім кредиторів та боржника, у справі про банкрутство, учасниками провадження є також арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна боржника (орган, уповноважений управляти майном), представник працівників боржника; стосовно унітарних державних підприємств та підприємств з часткою державної власності у статутному фонді яких більше 25 відсотків – Фонд державного майна України, Державний орган з питань банкрутства; стосовно комунальних підприємств – представник органу місцевого самоврядування; стосовно особливо небезпечних підприємств – міністерство чи державний комітет, до компетенції якого належить сфера діяльності боржника, державний орган з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, та інші особи у випадках, передбачених законодавством.
Державним органом з питань банкрутства в Україні є Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України та його органи в областях, які здійснюють державну політику щодо запобігання банкрутству.
Відповідно до своєї компетенції, визначеної Законом, державний орган з питань банкрутства здійснює підготовку та ліцензування арбітражних керуючих, веде єдину базу даних про підприємства, щодо яких порушено справи про банкрутство, організовує проведення експертизи фінансового становища, готує висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, та виконує інші заходи, спрямовані на створення організаційних, економічних умов для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.
Значну роль у процедурах банкрутства відіграють арбітражні керуючі.
Арбітражний керуючий – фізична особа, суб’єкт підприємницької діяльності, який має вищу юридичну або економічну освіту, пройшов в установленому порядку навчання та отримав ліцензію на право роботи по антикризовому управлінню підприємствами, що перебувають у процедурі банкрутства.
Арбітражний керуючий призначається для участі у справі судом і не повинен бути зацікавленою особою щодо боржника або кредиторів. Правом рекомендувати кандидатуру арбітражного керуючого наділені кредитори, а для підприємств з державною часткою у статутному фонді понад 25 відсотків – державний орган з питань банкрутства
Арбітражний керуючий залежно від стадії провадження у справі виконує функції розпорядника майна, що керує санацією, або ліквідатора. Залежно від виду процедури він наділяється повноваженнями щодо аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника, розпорядження і контролю за майном боржника, розробки та подання комітету кредиторів плану санації, забезпечення його виконання, реалізації майна боржника і задоволення вимог кредиторів та ін.
За матеріальну шкоду, заподіяну кредиторам або боржнику в результаті винних дій, арбітражний керуючий несе відповідальність усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.
Учасниками провадження у справі про банкрутство можуть бути санатори (інвестори) — юридичні та(або) фізичні особи (в тому числі іноземні), які виявили бажання взяти участь у відновленні платоспроможності боржника і звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з пропозиціями щодо санації боржника. До своєї заяви потенційні санатори (інвестори) повинні додати документи, які підтверджують їх платоспроможність та фінансову можливість участі у санації, попередній план санації, пропозиції про переведення на них боргів тощо.
Остаточні умови участі санаторів (інвесторів) у процедурі відновлення платоспроможності боржника визначаються у плані санації, який розробляється і подається керуючим санацією, схвалюється кредиторами і затверджується ухвалою господарського суду
Представник працівників боржника бере участь у справі за ініціативою трудового колективу, який на своїх зборах визначає його кандидатуру і делегує йому повноваження здійснювати захист своїх інтересів.
§ 2.Заходи щодо запобігання банкрутству
Заходи щодо запобігання банкрутству суб’єктів підприємницької діяльності в Господарському кодексі України та в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" називаються досудовою санацією68.
Поняття досудової санації міститься у ст. 1 Закону, якою вона визначається як "…система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство…".
Основними ознаками, що відрізняють процедуру досудової санації від санації, що проводиться в межах судової процедури банкрутства, в розумінні українського законодавця є:
1) ознака часу здійснення санаційних заходів – до чи після порушення провадження у справі про банкрутство боржника;
2) відмінності в спрямованості санаційних заходів.
Із змісту визначення випливає, що метою процедури досудової санації є здійснення системи заходів щодо відновлення платоспроможності боржника і запобігання його банкрутству, при цьому спектр можливих дій зацікавлених в долі боржника осіб в процедурі досудової санації не деталізовано.
Виходячи з загальних принципів господарювання, викладених у ст. 6 Господарського кодексу України, можна дійти висновку, що зацікавленими особами можуть бути вжиті будь-які заходи, які хоч і не передбачені законом, але відповідатимуть загальним засобам та змісту законодавства.
Іншими словами, результатом проведення заходів досудової санації, єдиною вимогою до яких є відповідність їх чинному законодавству, має бути усунення ознак неплатоспроможності суб’єкта господарювання.
Практичне значення такого висновку полягає в тому, що критерієм успішного завершення заходів досудової санації має бути встановлення факту відсутності в підприємства заборгованості за грошовими зобов'язаннями перед кредиторами (без врахування пені та штрафів), заборгованості перед працівниками та у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), прострочених більше трьох місяців.
Співставляючи визначення досудової санації, що дається ст. 1, де метою її проведення названо "… запобігання банкрутству боржника …" та положення п. 3 ст. 6, яким визначаються підстави порушення справ про банкрутство, а саме: "… Справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітних плат …", можна дійти висновку про те, що досудова санація має визнаватися успішно проведеною і тоді, коли внаслідок її проведення поточна сукупна заборгованість за безспірними вимогами кредиторів знижена до рівня, що не перевищує трьохсот мінімальних розмірів заробітних плат. У свою чергу, це означатиме, що заходи досудової санації своїм результатом можуть мати лише тимчасове поліпшення фінансового стану боржника і при цьому вважатися успішно реалізованими. Такий висновок певною мірою вступає в протиріччя з метою проведення досудової санації, сформульованою, як "… відновлення платоспроможності боржника…", але, очевидно, має право на існування.
Положеннями ст. 3 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, що регламентують заходи щодо запобігання банкрутству боржника та позасудові процедури, встановлено:
"… 1. Засновники (учасники) боржника - юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника.
2. Власником майна боржника державного чи приватного підприємства, засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, кредиторами боржника, іншими особами в межах заходів щодо запобігання банкрутству боржника може бути надана фінансова допомога в розмірі, достатньому для погашення зобов'язань боржника перед кредиторами, у тому числі зобов'язань щодо сплати податків i зборів (обов'язкових платежів) i відновлення платоспроможності боржника (досудова санація).
3. Надання фінансової допомоги боржнику зобов'язує його взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які надали таку допомогу в порядку, встановленому законом…".
Закон передбачає, що заходи досудової санації мають застосовуватися як органами влади, що таким чином мають реалізовувати суспільний інтерес у відновленні платоспроможності боржника, так і іншими особами, безпосередньо відповідальними за його долю, і в першу чергу — засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, власником майна унітарного підприємства, кредиторами боржника або іншими зацікавленими особами.
Ґрунтуючись на положеннях п. 3 ст. 3 Закону, можна зробити висновок, що підставою застосування заходів досудової санації має бути спеціальна угода, яка укладається для надання боржнику фінансової допомоги і регламентації його взаємовідносин з інвестором у ході досудової санації та після її завершення.
Додаткові умови проведення досудової санації державних підприємств передбачені ч. 4 ст. 211 Господарського кодексу України та п. 4 ст. 3 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Вони полягають у тому, що досудова санація державних підприємств провадиться за рахунок коштів державних підприємств та інших джерел фінансування. Обсяг коштів для проведення досудової санації державних підприємств за рахунок коштів Державного бюджету України щорічно встановлюється законом про Державний бюджет України.
Умови проведення досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування погоджуються з органом, уповноваженим управляти майном боржника, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зважаючи на те, що в українському законодавстві про банкрутство, згідно з суспільним інтересом у цій сфері правовідносин, основний наголос ставиться на відновленні платоспроможності боржника, а судові процедури банкрутства розглядаються переважно як засіб справедливого задоволення вимог кредиторів, видається цілком доречним більш повно реалізувати задекларовану в назві закону систему пріоритетів, поширивши сферу його дії на регламентацію правовідносин позасудового врегулювання неплатоспроможності суб’єктів господарського обігу.
§ 3. Загальна характеристика розгляду справи про банкрутство
Для судового розгляду справи про банкрутство закон передбачає проведення трьох основних засідань: підготовчого засідання, попереднього засідання та засідання, якому закон хоч і не дав певної назви, але воно за своєю природою є визначальним для долі боржника.
В підготовчому засіданні суду, за результатами якого виноситься відповідна ухвала, остаточно визначається розмір вимог кредитора – ініціатора процедури банкрутства, призначається арбітражний керуючий підприємства-боржника, встановлюється дата складення арбітражним керуючим (на цій стадії провадження він називається розпорядником майна боржника) реєстру вимог всіх інших кредиторів боржника, для виявлення яких кредитор–ініціатор зобов’язується подати оголошення про порушення справи до офіційних друкованих органів, призначається дата скликання перших загальних зборів кредиторів та дата засідання господарського суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкрутом, а також вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів та за потреби вживаються заходи по забезпеченню грошових вимог кредиторів.
У попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів та заперечення щодо них боржника і остаточно визначає розмір вимог до боржника кожного із виявлених кредиторів. Після проведення попереднього засідання розпорядник майна боржника скликає загальні збори кредиторів, на якому кредитори визначаються з подальшою долею боржника (основне питання, яке при цьому вирішується, - чи доцільно проводити процедуру санації боржника, а чи потрібно одразу перейти до ліквідаційної процедури) і обирають зі свого складу комітет кредиторів, який представляє у процедурі банкрутства їх інтереси.
У наступному засіданні суд розглядає клопотання комітету кредиторів про відкриття процедури санації боржника, якщо таке рішення було прийнято на зборах кредиторів, і відкриває цю процедуру, призначаючи для безпосереднього здійснення арбітражного керуючого, який у цій стадії провадження називається керуючим санацією. Після завершення процедури санації боржника керуючий санацією подає до господарського суду звіт та протокол зборів кредиторів, на якому він був розглянутий. У разі затвердження цього звіту суд припиняє провадження у справі про банкрутство боржника.
Якщо ж кредитори боржника на зборах вирішили наполягати на визнанні боржника банкрутом або процедура санації не привела до бажаного результату, або у встановлений судом в підготовчому засіданні термін кредитори не дійшли згоди про подальшу долю підприємства-боржника (а також в інших, передбачених законом випадках) суд виносить постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру, доручаючи безпосереднє її виконання арбітражному керуючому, який на цій стадії провадження називається ліквідатором.
Після завершення ліквідаційної процедури ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс. У разі затвердження ліквідаційного балансу суд припиняє провадження у справі про банкрутство.
Слід зауважити, що на будь-якій стадії процедури банкрутства сторони можуть укласти мирову угоду, в разі затвердження якої суд припиняє провадження у справі про банкрутство. Більш детально механізм кожної із окреслених судових процедур, що можуть бути застосовані до боржника, буде розглянуто в наступних параграфах.
Основні строки процедури обчислюються від трьох відправних подій: дати надходження до суду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, дати проведення підготовчого засідання та дати проведення судового засідання, на якому виноситься ухвала про санацію боржника або про визнання його банкрутом. Крім цього, закон встановлює ряд строків, які відраховуються від інших подій.
За ознакою події, від якої обраховуються процесуальні строки у справах про банкрутство, можна умовно поділити на чотири групи.
Від першої із зазначених подій (дати надходження заяви до суду) обчислюються строки першої групи: на винесення ухвали про порушення провадження у справі або ухвали про повернення заяви чи ухвали про відмову у прийнятті заяви (5 днів), надання боржником відзиву на цю заяву (до 30 днів) та проведення підготовчого засідання (30 днів).
Друга група строків обчислюється з дати проведення підготовчого засідання суду. До неї входять: строк, який відводиться на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство боржника (10 днів69), складення реєстру кредиторів (2 місяці та 10 днів), проведення попереднього засідання суду (3 місяці), скликання перших загальних зборів кредиторів (3 місяці та 10 днів), проведення засідання, на якому виноситься ухвала про санацію боржника чи постанова про визнання його банкрутом (6 місяців).
Третя група строків обчислюється з дати проведення засідання, на якому виноситься ухвала про санацію боржника або про визнання його банкрутом. Вона найбільш значна за обсягом і включає: строки на складення плану санації (до 3 місяців), на оцінку плану санації комітетом кредиторів (4 місяці) та представлення схваленого ними плану санації на затвердження господарського суду (4 місяці та 5 днів); строк, по закінченню якого господарський суд, не одержавши на затвердження плану санації, може відкрити ліквідаційне провадження (6 місяців); звичайні та подовжені строки проведення процедури санації (відповідно 12 або 18 місяців); санації містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств (відповідно 12 місяців, або від 2 до 10 років); санації окремих суб’єктів підприємницької діяльності; ліквідаційної процедури (відповідно 12 або 18 місяців) та деякі інші.
До четвертої групи строків можна віднести, зокрема, строк, протягом якого контрагенти за угодами, від виконання яких відмовився арбітражний керуючий, можуть заявити свої вимоги (30 днів) та інші.
§ 4. Судові процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника
Неплатоспроможність боржника, згідно з національним законодавством, може бути подолана шляхом застосування:
процедур, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника, - розпорядження майном боржника та його санації, а також процедури укладення мирової угоди між боржником та кредиторами;
процедури визнання боржника банкрутом та ліквідації підприємства, відновлення платоспроможності якого визнається неможливим.
Статтею 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" процедура розпорядження майном боржника визначається як "… система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища". Безпосередньо процедуру розпорядження майном боржника здійснює арбітражний керуючий, який призначається судом.
Процедура розпорядження майном боржника вводиться на строк не більший ніж шість місяців, який може бути скорочений, наприклад у разі дострокового переходу до процедури санації чи ліквідації.
Після введення процедури розпорядження майном боржника органи управління боржника не мають права приймати рішення про: реорганізацію (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) і ліквідацію боржника; створення юридичних осіб або про участь у інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід із складу учасників боржника - юридичної особи, викуп акцій у акціонерів.
Зазначені вище обмеження повноважень керівних органів підприємства-боржника мають забезпечити якомога повніше задоволення вимог кредиторів та запобігти зменшенню вартості активів боржника і є цілком виправданими. Більше того – законодавцем передбачено потенційно дуже дійовий механізм усунення керівника-боржника з посади у тому випадку, коли він протидіє законним вимогам арбітражного керуючого і чинить перешкоди ходу процедури банкрутства. Закон передбачає, що в разі невжиття керівними органами боржника заходів щодо збереження майна боржника, створення перешкод діям розпорядника майна чи допущення інших порушень законодавства, комітет кредиторів вправі звернутися до суду із клопотанням про припинення повноважень керівника та органів управління боржника. У разі задоволення зазначеного клопотання судом виноситься відповідна ухвала. В цьому випадку виконання обов’язків керівника тимчасово покладається на розпорядника майна до призначення в установленому законодавством та установчими документами порядку нового керівника боржника. З дня винесення такої ухвали розпоряднику майна протягом трьох днів передаються бухгалтерська та інша документація боржника, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності.
Основними завданнями, що вирішуються у процедурі розпорядження майном боржника, є виявлення кредиторів та осіб, які виявляють бажання взяти участь у санації боржника, формування реєстру кредиторів та вироблення пропозицій щодо можливих шляхів відновлення платоспроможності боржника.
Виявлення кредиторів боржника провадиться шляхом публікації в офіційних друкованих органах оголошення про порушення провадження про банкрутство, після чого розпорядник майна приймає заяви про грошові вимоги до боржника від кредиторів, разом з боржником розглядає їх і сповіщає заявників про результати розгляду їх вимог. За результатами розгляду майнових вимог кредиторів розпорядник майна може їх визнати і включити до реєстру грошових вимог кредиторів, або відмовитися від визнання цих вимог. В останньому випадку кредитор, від визнання вимог якого відмовився розпорядник майна, має право оскаржити цю відмову до господарського суду в ході попереднього засідання. Якщо вимоги конкурсних кредиторів заявлені після закінчення місячного строку з дня публікації оголошення або не заявлені взагалі, вони в подальшому не розглядаються судом і вважаються погашеними.
У ході процедури розпорядження майном боржника проводиться попереднє засідання господарського суду, перші загальні збори кредиторів та засідання суду, за підсумками якого або виноситься ухвала про відкриття процедури санації боржника, або виноситься постанова про визнання боржника банкрутом і відкривається ліквідаційна процедура.
За результатами попереднього засідання виноситься ухвала, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів і призначається дата проведення перших зборів кредиторів.
До компетенції зборів кредиторів, до участі в яких з правом дорадчого голосу можуть залучатися також представник працівників боржника та арбітражний керуючий, належить прийняття рішення про вибори членів комітету кредиторів; визначення кількісного складу комітету кредиторів, його повноважень, дострокове припинення повноваження комітету кредиторів або окремих його членів та інші питання.
Однією з можливих наступних процедур банкрутства є процедура санації (відновлення платоспроможності боржника).
Згідно зі ст. 1 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" санація визначається як: "… система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника".
Безпосередньо процедуру санації здійснює керуючий санацією, призначений судом, за планом санації, схваленим комітетом кредиторів та затвердженим господарським судом.
Керуючий санацією призначається судом із числа осіб, зареєстрованих як арбітражні керуючі і відомості про яких надані Вищому господарському суду України, тобто в тому ж порядку, який встановлено для призначення розпорядника майна. Певною відмінністю є лише те, що кандидатуру керуючого санацією господарському суду пропонує комітет кредиторів. За згоди комітету кредиторів та інвесторів керуючим санацією може бути призначено керівника підприємства-боржника. У цьому випадку від нього не вимагається наявність ліцензії арбітражного керуючого.
З дня винесення ухвали про санацію боржника: керівник боржника (за винятком, коли він сам і призначається керуючим санацією) відсторонюється від посади, управління боржником переходить до керуючого санацією; припиняються повноваження органів управління боржника, які протягом трьох днів зобов’язані забезпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток та штампів, матеріальних та інших цінностей; арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації.
З початком процедури відновлення платоспроможності боржника керуючий санацією отримує право звернутися до господарського суду із заявою про визнання окремих угод боржника недійсними. Його заява про визнання угоди недійсною задовольняється судом за умови, якщо її укладено із заінтересованими особами або в результаті її виконання кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки, а також, коли угода, укладена з одним із кредиторів протягом шести місяців до прийняття рішення про санацію, надає йому перевагу перед іншими кредиторами. Аналогічні положення встановлені і для деяких інших угод. Крім цього, керуючий санацією протягом трьох місяців з дня початку процедури санації має право відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо виконання договору завдає збитків боржнику, порівняно з аналогічними договорами, що укладаються за тих же умов, або він має довгостроковий характер, або виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.
Процедура санації вводиться на строк, не більший за дванадцять місяців, але за клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів його може бути подовжено ще на строк до шести місяців. Як уже зазначалося, для окремих суб’єктів банкрутства законом передбачені дещо триваліші строки проведення даної процедури.
Основними завданнями, що вирішуються у процедурі санації боржника, є розробка керуючим санацією плану відновлення платоспроможності боржника, схвалення його комітетом кредиторів, виконання заходів плану санації та проведення розрахунків з кредиторами. У разі залучення до санації боржника інвесторів план відновлення платоспроможності боржника розробляється за їх участю. У тому випадку, коли боржником є підприємство, де частка держави у майні підприємства становить понад п’ятдесяти відсотків, план санації узгоджується додатково з органом, уповноваженим управляти державним майном.
План санації боржника повинен передбачати заходи по відновленню платоспроможності боржника, умови участі інвесторів (за їх наявності) в повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення на них боргу (частини боргу), строку та черговості виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов’язань (ст. 18 Закону), строку відновлення платоспроможності боржника.
Закон дає орієнтовний перелік заходів, які може застосовувати керуючий санацією для відновлення платоспроможності боржника. Ними можуть бути: реструктуризація підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; зобов’язання інвестора про погашення боргу (частини боргу) боржника, зокрема шляхом переведення на нього боргу (частини боргу) та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань; продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств); одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам боржника, які звільняються згідно з планом санації; інші способи відновлення платоспроможності боржника.
Комітет кредиторів за результатами розгляду плану санації може схвалити його і подати на затвердження господарському суду, або відхилити і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, або відхилити план санації і звернутися до суду з клопотанням про призначення нового керуючого санацією. В останньому випадку на розробку нового плану санації відводиться вже не три, а один місяць з дня прийняття рішення про відхилення попереднього плану санації.
За результатами виконання плану відновлення платоспроможності боржника складається і подається на розгляд зборів кредиторів звіт керуючого санацією. Звіт керуючого санацією (за ст. 21 Закону) має містити: баланс боржника на останню звітну дату; рахунок прибутків і збитків боржника; відомості про наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів; відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату подання звіту та про нереалізовані вимоги боржника; інші відомості про можливості погашення кредиторської заборгованості, що залишилася. До звіту керуючого санацією додається реєстр вимог кредиторів.
Одночасно із звітом керуючий санацією вносить на вирішення зборів кредиторів одну із пропозицій: про прийняття рішення про припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника; про укладення мирової угоди; про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації; про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Ліквідаційну процедуру, виходячи із змісту Закону, можна визначити як систему заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство після визнання боржника банкрутом з метою задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом продажу майна банкрута.
Ліквідаційна процедура відкривається з дня винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом. З цього дня: підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції в разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; укладення угод, пов’язаних з відчудженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому для здійснення ліквідаційної процедури; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном банкрута; накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов’язаннями банкрута, що виникли під час проведення процедури банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; виконання зобов’язань банкрута здійснюється в порядку проведення ліквідаційної процедури (ст. 23 Закону).
Заходи по ліквідації банкрута здійснює ліквідатор, призначений судом в порядку, передбаченому Законом для призначення керуючого санацією, або ліквідаційна комісія, яка може призначатися господарським судом за клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів. Закон не передбачає певних вимог до членів ліквідаційної комісії та до строків, що відводяться на її формування, зазначаючи лише, що в разі ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному фонді якого державна частка становить більш, ніж двадцять п’ять відсотків, господарський суд має обов’язково включити до складу ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства. Щодо інших членів ліквідаційної комісії, то до участі в ній залучаються представники кредиторів, державних фінансових органів, а в окремих випадках – представники державного органу з питань нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, органів місцевого самоврядування тощо.
З дня свого призначення ліквідатор вправі: приймати до свого відання майно боржника та вживати заходів по забезпеченню його збереження; управляти та розпоряджатися майном банкрута; здійснювати інвентаризацію та оцінку майна банкрута; виконувати повноваження керівника банкрута; формувати ліквідаційну масу; пред’являти до третіх осіб вимоги щодо погашення дебіторської заборгованості банкрута; отримати кредит на виплату вихідної допомоги працівникам банкрута, що звільняються у зв’язку з його ліквідацією; заявляти заперечення по заявлених кредиторами вимогах до банкрута; відмовитися від виконання договорів банкрута; вживати заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; передавати на збереження документи банкрута, які підлягають обов’язковому зберіганню; реалізувати майно банкрута для задоволення включених до реєстру вимог кредиторів; здійснювати інші заходи, спрямовані на досягнення цілей ліквідаційної процедури.
Основними завданнями, що підлягають вирішенню в ході ліквідаційної процедури, є виявлення та консолідація ліквідаційної маси, її реалізація та задоволення у встановленій Законом черговості вимог кредиторів.
Ліквідаційною масою закон називає всі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури, за винятком об’єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об’єктів комунальної інфраструктури (ст. 26 Закону).
Майно боржника, яке є предметом застави, хоч і включається до ліквідаційної маси, використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставоутримувача.
Способи та порядок продажу майна банкрута визначає комітет кредиторів. Як правило, це публічні торги. Для продажу майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, є обов’язковим проведення конкурсів або аукціонів в порядку, передбаченому Законом України "Про приватизацію державного майна" від 4 березня 1992 року (в редакції Закону України від 19 лютого 1997 року)70. А стосовно нерухомості та майна, що використовується у виробничій діяльності державних підприємств та підприємств з часткою державної власності у статутному фонді понад 25 відсотків, діє мораторій на примусовий продаж, встановлений Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 року № 2864-III71.
Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі – продажу, які укладаються між ліквідатором та покупцем. Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів в порядку, встановленому ст. 31 Закону.
Згідно із зазначеною статтею в першу чергу, не чекаючи завершення ліквідаційної процедури і після реалізації хоча б частини ліквідаційної маси, задовольняються дві групи вимог. Першу групу становлять вимоги, забезпечені заставою; виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, в тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі. До другої групи входять витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, в тому числі: витрати на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв’язку з визнанням мирової угоди недійсною; витрати арбітражного керуючого, пов’язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рахунок їх коштів; витрати на оплату праці арбітражних керуючих. В другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов’язань банкрута перед працівниками по заробітній платі, зобов’язань із заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, а також вимоги громадян – вкладників довірчих товариств або інших суб’єктів підприємницької діяльності, які залучали майно довірителів. У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів). У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, в тому числі ті, що виникли із зобов’язань у процедурі розпорядження майном боржника або в процедурі санації. В п’яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду банкрута. В шосту чергу задовольняються інші вимоги.
Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.
Після завершення всіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, до якого додаються: дані інвентаризації ліквідаційної маси; відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси. Після заслуховування звіту ліквідатора та членів комітету кредиторів або окремих кредиторів, суд виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів у банкрута не залишилося майна, судом виноситься ухвала про його ліквідацію, на підставі якої банкрут виключається із Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.
Боржник, майна якого вистачило на задоволення вимог усіх кредиторів, вважається таким, що не має боргів і може продовжувати підприємницьку діяльність якщо, вартість його майнових активів достатня для здійснення статутної діяльності.
Яскравим свідченням "продебіторського" характеру Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є закріплення в ньому можливості на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство укласти мирову угоду і таким чином запобігти визнанню боржника банкрутом і його ліквідації.
Під мировою угодою у справі про банкрутство розуміють домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів його членів. Мирову угоду від імені кредиторів підписує голова комітету кредиторів. Рішення про укладення мирової угоди від імені боржника приймає керівник боржника чи арбітражний керуючий, який її і підписує.
Мирова угода може бути укладена за виконання певних умов. Першою умовою є письмова згода кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, на укладення мирової угоди. Другою умовою є те, що мирова угода може стосуватися тільки вимог кредиторів другої і наступної черги та вимог кредиторів, забезпечених заставою майна боржника. Іншими словами, задоволення вимог першої черги відбувається безумовно і ні за яких обставин не може бути предметом мирової угоди. Окрім цього, для кредиторів, які не брали участі в голосуванні за укладення мирової угоди або які голосували проти її укладення, умови угоди не можуть бути гірші, ніж для кредиторів – ініціаторів її укладення.
Істотними умовами мирової угоди ст. 37 Закону визначає: розміри, порядок і строки виконання зобов’язань боржника; розмір списаної (прощеної) заборгованості і розмір зобов’язань боржника, які будуть виплачені кредиторам; термін відстрочки чи розстрочки зобов’язань боржника. Окрім цього, мирова угода може містити умови про: виконання зобов’язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на акції боржника; задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.
Мирова угода подається арбітражним керуючим і розглядається господарським судом у судовому засіданні, в ході якого заслуховуються заперечення сторін щодо укладення мирової угоди.
Господарський суд своєю ухвалою відмовляє у затвердженні мирової угоди, коли порушено порядок укладення мирової угоди або якщо умови угоди суперечать законодавству. При цьому незатвердження мирової угоди не позбавляє сторони права укласти її на нових умовах.
Затверджуючи мирову угоду, господарський суд одночасно припиняє провадження у справі про банкрутство.
1 Тархов В. А. Ответственность по советскому праву. – Саратов, 1973. – С. 8–11.
2 Мартемьянов В. С. Хозяйственное право. Общие положения: Курс лекций. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – Т. 1. – С. 248, 250, 226.
3 Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право: курс лекцій: Навчальний посібник для юридичних вузів . – К.: Вен турі, 1996. – С. 146; 154; 149.
4 Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник: В. 2 т. – М.: Юристъ, 1999. – Т. 1. – С. 461; 463–475.
5 Мамутов В.К., Овсиенко В.В., Юдин В.Я. Предприятие и материальная ответственность. – К.: Наук. думка, 1971. – С. 26–27.
6 Там само.
7 Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207; 2004. – №6. – Ст. 37.
8 Офіційний вісник України. – 1999. – № 15. – Ст. 614.
9 Роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 23 жовтня 2000 року № 01-8/556 // Арбітражне судочинство в Україні: правові засади та практика. – К.: Ін Юре, 2001.
10 Роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 25 лютого 1992 року №01-6/244 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України” //Арбітражне судочинство в Україні: правові засади та практика. – К.: Ін Юре, 1998.
11 Див. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 30 травня 1995 року № 02-5/218 // Юридичний вісник України. – 2002. – № 26.
12 Авер’янов В. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний привід для теоретичної дискусії //Право України. – 2003. – № 5. – С. 117.
13 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 30. – Ст. 238.
14 Там само. – 2001. – № 10. – Ст. 44.
15 Звід Законів України. – 2000. – № 1. – Ст. 5.
16 Демпінг – ввезення на митну територію України товару за цінами, нижчими від порівняної ціни на подібний товар в країні експорту, що заподіює шкоду національному виробнику подібного товару.
17 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 31–39. – Ст. 263.
18 Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 29. – Ст. 90.
19 Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – Ст. 64.
20 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 30. – Ст. 238.
21 Див.: Самуельсон Поль. Економіка /За ред. О. Лищишина. – Львів, 1993. – С. 51; Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции. Реориентация теории стоимости: Пер. с англ. – М.: Экономика, 1996; Юданов А. Ю. Конкуренция: теория и практика. – М., 1998.
22 Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – Ст. 64.
23 Еременко В. И. Антимонопольное право зарубежных стран. – М.: ВНИИПИ, 1997. – С. 116–117.
24 Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Порохов. – 3-е изд. – М., 1985. – С. 826.
25 Борисов Е. Ф. Экономическая теория. – М., 1997. – С. 176.
26 Королькова Е. И. Естественная монополия: регулирование и конкуренция// Экономический журнал Высшей школы экономики. – 2000. – № 2. – С. 235–273.
27 Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку. Затверджена розпорядженням АМК України від 5 березня 2002 року // Офіційний вісник України. – 2002. – № 14. – Ст. 778.
29 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 30. – Ст. 238.
30 Мукмiнова Т. А. Природна монополiя набуває нової органiзацiйно-правової форми функцiонування // Залiзничний транспорт України. – 2000. – № 3. – С. 57–60.
31 Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – Ст. 64.
32 Там само. – 1993. – № 50. – Ст. 472
33 Там само. – 1994. – № 51. – Ст. 446
34 Там само. – 1995. – № 20. – Ст. 143
35 Там само. – 1996. – № 29. – Ст. 139
36 Там само. – 1996. – № 40. – Ст. 183
37 Там само. – 1996. – № 36. – Ст. 164
38 Там само. – 1998. – № 1. – Ст.1
39 Там само. – 1993. – № 25. – Ст. 274
40 Там само. – 1995. – № 47-52. – Ст. 349
41
42 Общая теория государства и права / Под ред. проф. М. Н. Марченко. – М., 1998. – Т. 2. – С. 582; Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М., 1985. – С. 47.
43 Общая теория государства и права// Под ред. проф. М.- М. .-1985.- С. 47.
44 Смітъ Адамъ. Иccледованіе свойства и причінъ богатствъ народа. – СПб.: Медіцинская типографія, 1805. – Т. 3. – С. 389.
45
46 Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку. Затверджена розпорядженням АМК України 5 березня 2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. – № 14. – Ст. 778.
47
48 Юданов А. Ю. Конкуренция: теория и практика: Учебно-практическое пособие. – М., 1998. – С. 348–349. Морошкин В. А., Буров В. П. Стратегическое управление фирмой в условиях конкуренции: Учеб. пособие. –М., 2000. – 127 с.; Аристов О. В. Конкуренция и конкурентоспособность : Учеб. пособие. – М., 1999. – 139 с.
49 Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 36. – Ст. 164.
50 Паращук С. А. Недобросовестная конкуренция: Содержание и правовые средства ее пресечения: Автореф. дис. . канд. юрид. наук. – МГУ. – М., 1996. - 24 с.; Галкин В. В. Методы недобросовестной конкуренции: экономическое содержание и правовое регулирование. – Воронеж, 1996. – 107 с.
51 Закон України „Про рекламу” в редакції від 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 8. – Ст. 62.
52 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.
53 Див.: п. 13 Положення про особливості контролю за дотриманням антимонопольного законодавства інвестиційними фондами та інвестиційними компаніями, затверджені розпорядженням АМК України від 18 листопада 1994 року № 13-р.
54 Офіційний вісник України. – 1999. – № 50. – Ст. 2501.
55 Правила розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (в редакції від 29 червня 1998 року) // Офіційний вісник України. – 1998. – № 30. – Ст. 1144; із змінами від 12 лютого 2002 року // Офіційний вісник України. – 2002. – № 9. – Ст. 438.
56 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 31. – Ст. 440.
57 В Україні у 1992 році було розглянуто близько 20 справ, у 1993 році — 144 справи, 1994 році — 400, у 1995 році — понад дві тисячі, а в 1998 році — тільки до арбітражного суду Харківської області надійшло понад 800 справ.
58 Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про банкрутство" від 30 червня 1999 року №784-XIV //Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 42-43. – Ст. 378.
59 Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 462.
60 Про це свідчить і сам термін "банкрутство". Він походить від італійських слів "banko" – ослін та "rotto" – зламаний. Це словосполучення нагадує давній італійський звичай – ламати чи хоч перекидати ослін, на якому сидів за своїм столиком міняйла, котрий став неспроможним, і навіть самий столик, якщо під "banko" розуміти також стіл чи прилавок.
61 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.
62 Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5-6. – Ст. 30.
63 Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 77.
64 Відомості Верховної Ради України, 2001, №10 (09.03.2001), ст.44
65 Таке визначення банкрутства навряд чи можна визначити логічним, бо хіба можливо відновити платоспроможність боржника через застосування ліквідаційної процедури . Остання покликана хоч частково задовольнити вимоги кредиторів за рахунок майна божника.
66 Див.: Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права: В 4 т. – М., 1912. – Т. 4. – С. 148.
67 Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, може звернутися із заявою до господарського суду тільки на суму, яка не забезпечена заставою, або на суму, яка дорівнює різниці між повною сумою боргу та можливою сумою виручки від продажу застави.
68 Термін „санація” походить від латинського „sanatio” — оздоровлення, лікування.
69 Суттєвими особливостями публікації оголошення є, по-перше, стислість відведеного на неї строку, а по-друге, право суду залишити без розгляду заяву ініціюючого кредитора, який не виконав вимоги ухвали суду щодо публікації в десятиденний строк.
70 Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 17. – Ст. 122.
71 Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 77.