Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка
Кафедра рідної мови
та методики її викладання
ДИПЛОМНА РОБОТА
"Формування у молодших школярів граматичних понять роду, числа і відмінка іменників"
Тернопіль-2009
Зміст
Вступ
1. Теоретичні передумови вивчення граматичних понять іменника
1.1 Категорія роду іменників
1.2 Категорія числа іменників
1.3 Категорія відмінка іменників
2. Методика вивчення граматичних понять іменника у початкових класах
2.1 Зміст та етапи формування граматичних понять іменника у 1–4 класах
2.2 Методика формування граматичних понять іменника на уроках рідної мови
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність дослідження. У вивченні граматичного ладу конкретної мови першорядну роль відіграє кваліфікація його визначальних категорій, у яких знаходить відображення специфіка зв’язку мислення і мови. У змісті граматичної категорійності відтворюється організація мови як цілісної системи. Специфіка слова як граматичної одиниці мови полягає в тому, що воно належить і морфологічному, і синтаксичному рівням.
Щодо морфологічних категорій, то вони «виражають за допомогою формальних засобів категорії мислення двох відношень: і тих, що пов’язані з побудовою концептуальної картини світу, і тих, що являють собою відображення ситуації мовлення» [2, 14]. У слові як основній лексичній одиниці мови поєднуються елементи певного граматичного значення з певними типами лексичного значення. Сучасна теорія граматики спрямована на розкриття закономірностей взаємодії граматичних категорій з лексичними одиницями різних розрядів у межах певної частини мови.
Іменник – чи не найбільш досліджена частина мови. Це не дивно, бо з давніх-давен почали виділяти два класи слів – ім’я та дієслово. Ядро першого склали іменники, бо інші частини мови сформувалися пізніше, а деякі, як-от прикметники, числівники, розвинулися з іменників [21, 78]. Та незважаючи на тривалу історію дослідження іменників, досі «є питання, на які мовознавча наука ще не дала остаточної відповіді. До них, зокрема, належить і природа лінгвістичної категорії роду, числа і відмінка іменників, яку й сьогодні трактують по-різному» [26, 194].
В українському мовознавстві зазначена проблема вивчалася під різними кутами зору дослідниками різних часів. Однак обрана тема є актуальною, оскільки передбачає ґрунтовне вивчення і введення до наукового обігу матеріалів аналізу зв’язків граматичного значення та граматичної форми роду, числа і відмінка іменників, здійснення аналізу сучасного стану граматичної категорії роду, числа і відмінка іменників в українській мові.
У період реформування початкової школи й оновлення її змісту освіти відповідно до Закону України «Про загальну середню освіту» відбувається переорієнтація процесу навчання української мови на розвиток мовної особистості молодшого школяра, формування його комунікативної компетентності.
З огляду на значущість цього завдання у Державному стандарті початкової освіти і навчальній програмі з української мови для 1–4 класів визначено комунікативну, лінгвістичну (мовну), лінгвокраїнознавчу змістові лінії, за якими має здійснюватися оволодіння рідною мовою, опанування усного й писемного спілкування.
Одне з важливих місць у системі початкової мовної освіти школярів займає лінгвістична змістова лінія, спрямована на засвоєння учнями знань про мову, формування мовних умінь (орфоепічних, лексичних, граматичних, правописних).
Вивчення знань із граматики, засвоєння граматичних норм рідної мови, формування відповідних практичних умінь на початковому етапі шкільної мовної освіти дають можливість досягти її найважливішої мети – сформувати в молодших школярів уміння правильно оформлювати власні висловлювання і підвищити рівень їхньої загальної культури усного й писемного мовлення.
Відповідно до мети вивчення початкового курсу рідної мови і одного з його розділів – граматики «важливе місце в діяльності вчителя займає робота над формуванням поняття про граматичні категорії роду, числа і відмінка іменника» [53, 96]. Вона спрямована на розвиток у молодших школярів умінь правильно користуватися різними формами іменників під час спілкування, на вдосконалення граматичного ладу їхнього мовлення.
Категорії роду, числа і відмінка іменника характеризуються розмаїттям значень, форм і функцій, тому вони є досить складними для засвоєння учнями початкових класів і з методичного боку вимагають особливої уваги.
Процес «усвідомлення молодшими школярами лінгвістичної сутності роду, числа і відмінка іменника, їх істотних ознак і особливостей функціонування в мовленні необхідно будувати на функціональній основі» [54, 44]. Вважаємо, що функціональний підхід має спиратися на системне засвоєння мовно-граматичних явищ, тобто орієнтуватися на ті загальні закономірності, які визначають місце кожної функціональної одиниці, в тому числі й граматичної категорії, у структурі мови і тим самим упорядковують її вживання в мовленні.
Значний внесок у дослідження функціонування мовних одиниць різних рівнів зробили Ф.О. Будагов, В.В. Виноградов, О.М.Пєшковський, О.О. Потебня, О.О. Шахматов, Л.В. Щерба та інші. Проблема застосування функціонального підходу до вивчення граматичних явищ є предметом розгляду таких мовознавців, як О.К. Безпояско, О.В. Бондарко, І.Р. Вихованець, Н.О. Слюсарева, В.Г. Гак, К.Г. Городенська, Г.О. Золотова, В.М. Ру-санівський та ін. Важливим питанням граматики і методики її викладання у школі присвячено науково обґрунтовані дослідження В.І. Бадер, Л.О. Варзацької, О.В. Дуднікова, В.А. Каліш, Н.І. Лазаренко, М.Р. Львова, Л.І. Мацько, М.Я. Плющ, М.М. Шкільника та інших.
Система роботи щодо вивчення української мови на основі комунікативно-діяльнісного і функціонального підходів знайшла своє висвітлення в працях О.М.Біляєва, М.С. Вашуленка, Н.І. Гац, І.П.Ґудзик, В.Я. Мельни-чайка, О.І. Мельничайко, М.М. Наумчук, К.М. Плиско, Л.Б. Попової, Т.Ф. Потоцької, Л.В. Скуратівського, О.Н. Хорошковської, Г.Т. Шелехової та ін.
Важливу роль у розв’язанні проблеми застосування комунікативно-функціонального підходу до засвоєння граматичних явищ мови відіграли дослідження в галузі психології і психолінгвістики, зокрема теорія мовленнєвої діяльності (Л.С. Виготський, О.О. Леонтьєв, О.М. Леонтьєв) і теорія поетапного формування розумових дій (П.Я. Гальперін, Н.Ф. Тализіна та ін.).
В українській методичній літературі спеціальні дослідження проблеми вивчення категорій роду, числа і відмінка іменника на функціональній основі в початкових класах не проводилися. З огляду на зазначене постає актуальність теми дипломної роботи. Вона зумовлена кількома факторами:
а) сучасними напрямами в розвитку мовознавства, психолінгвістики та лінгводидактики, що стосуються дослідження функціонування слів у різних граматичних формах, їх ролі у процесі побудови й оформлення висловлювань;
б) недостатнім рівнем сформованості в молодших школярів практичних умінь правильно вживати категорії роду, числа і відмінка іменника, що позначається на їхньому загальному рівні мовленнєвих умінь і викликає відповідні труднощі під час опрацювання цього граматичного матеріалу в середній школі;
в) нерозробленістю цієї проблеми в українській лінгводидактиці з погляду сучасних підходів до організації шкільної мовної освіти.
Об’єктом дослідження є процес вивчення іменника в початковому курсі української мови.
Предметом дослідження є методика формування в молодших школярів поняття граматичних категорій роду, числа і відмінка іменників для оформлення усних і письмових висловлювань.
Мета роботи полягає у визначенні і науковому обґрунтуванні методики засвоєння молодшими школярами граматичних категорій роду, числа і відмінка іменника і в розробці на цій основі ефективної методичної системи, спрямованої на формування в учнів початкових класів необхідних граматичних знань і практичних умінь, що є основою розвитку й удосконалення їхньої мовленнєвої культури.
Мета дослідження потребує розв’язання таких завдань:
Проаналізувати сучасний стан проблеми в науково-теоретичній і навчально-методичній літературі.
Охарактеризувати граматичні категорії роду, числа і відмінка іменника у сучасному мовознавстві.
Визначити лінгвістичні і психолінгвістичні засади вивчення категорій роду, числа і відмінка іменників у процесі мовно-мовленнєвої підготовки учнів початкових класів.
Для досягнення поставленої в роботі мети застосовувалися такі методи дослідження: вивчення, аналіз, порівняння, узагальнення даних психолого-педагогічної, психолого-лінгвістичної, лінгвістичної і лінгводидактичної літератури з проблеми дослідження, аналіз програми, підручників і навчальних посібників з української мови для початкової школи.
Методологічною основою дослідження є наукові праці лінгвістів і психолінгвістів про взаємозв’язок мислення і мовлення, мови і мовлення; функціональне призначення мови в суспільстві, її роль у розвитку особистості; теорія мовленнєвої діяльності та функція слова в її механізмі.
Наукова новизна дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні методики вивчення граматичних категорій роду, числа і відмінка іменника у початкових класах, у створенні методичної системи роботи, спрямованої на формування в молодших школярів початкових теоретичних знань про рід, число і відмінок іменників, необхідних для розвитку практичних умінь оформлювати власні висловлювання, на підвищення рівня культури мовлення учнів початкових класів.
Теоретичне значення дослідження полягає у розробці в курсі початкової мовної освіти методики формування граматичних категорій роду, числа і відмінка іменника як засобу формування й удосконалення мовно-мовленнєвих умінь молодших школярів.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що їх можна використовувати у процесі вивчення початкового курсу української мови, у розробці спецкурсів і спецсемінарів із проблем методики опрацювання граматичного матеріалу в початкових класах, у процесі фахової підготовки і післядипломної освіти вчителів початкових класів, у створенні методичних посібників для вчителів початкових класів.
Структура і обсяг дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг дипломної роботи – 105 сторінок. Список використаних джерел містить 68 найменувань.
1. Теоретичні передумови вивчення граматичних понять іменника
1.1 Категорія роду іменників
Однією з граматичних категорій іменника є його рід. Уперше цей термін був використаний Т. Глинським у неопублікованій граматиці (1845). А в 1849 році поняття «рід» вжив Я. Головацький у своїй граматиці.
Існують різні теорії щодо поділу іменників на роди [56, 136–138]. Значного поширення набула біологічна теорія, згідно з якою значення роду пов'язувалося з уявленням про біологічні (статеві) ознаки предметів: іменники, що називають осіб чоловічої статі, є іменниками чоловічого роду; іменники, що називають осіб жіночої статі, є іменниками жіночого роду; іменники середнього роду називають недорослі істоти, статеві ознаки яких чітко не виявлені. Усі назви неістот, на думку прихильників цієї теорії, оформляються за родами внаслідок уособлення. Біологічна теорія не знайшла широкого використання в лінгвістичній науці.
Висувалася ще соціально-економічна теорія, за якою поділ іменників на роди пов'язувався з їх активно-пасивною роллю та значущістю для процесу виробництва. Так, до чоловічого роду належали іменники, які пов'язувалися з усвідомленням активності предмета і прирівнювалися до сили здобувача-чоловіка; до жіночого роду належали іменники менш важливі з точки зору їх активності; а до середнього роду – найменш значущі іменники. Але й ця теорія не прижилася.
Найбільш поширеним є поділ іменників на роди на суто граматичній основі [61, 57].
Граматичний рід як одна з найістотніших ознак іменника становить собою багатоаспектну категорію, тому його функціонування вчені пояснюють по-різному. Одні вважають, що він не визначається змістом слова, і намагаються відшукати пояснення генезису граматичного роду у внутрішньомовних законах, вбачаючи імовірний напрямок вирішення цієї проблеми у встановленні причин початкового узгодження в роді [56]. Інші лінгвісти стверджують, що граматичний рід є безпосереднім відображенням змісту предметів, їх біологічної статі [68].
Одначе поєднання цих взаємовиключних поглядів під знаком категоріальної взаємодії багатьох аспектів проблеми видається нам продуктивним напрямом досліджень.
Іменники розподіляються за граматичними родами за двома категоріальними ознаками:
а) на основі семантичних ознак з урахуванням картини світу носіїв мови;
б) на підставі семантичних і формальних факторів [56, 139].
Правила ці можуть бути простими або ускладненими. У кожній добре дослідженій мові рід класифікується за допомогою такої інформації, принаймні у більшості випадків. Найважливішою класифікуючою підставою роду є відношення категорії роду до категорії істот/неістот [3, 67]. У формах чоловічого, жіночого і середнього родів переплітаються семантично мотивовані і семантично немотивовані ознаки. Назви істот (осіб) лексично мотивовані. Вони протиставлені іншим формам роду як асемантичним.
М.Т. Доленко, І.І. Дацюк, А.Г. Кващук [26] класифікують їх як семантичні (лексичні) та асемантичні категорії роду. У назвах істот (людей і тварин) граматична родова характеристика спрямована на статеву і вікову диференціацію:
статева: батько – мати, син – дочка, хлопець – дівчина, голуб – голубка, півень – курка;
вікова: хлопець – хлопча, хлопчатко, хлопченя; дівчина – дівча, дівчатко; курча – курченя, курчатко.
У певному розумінні всі системи родового розподілу семантичні, оскільки всі родові системи мають семантичне ядро. Одначе мовознавці розуміють семантичну систему розподілу в більш вузькому значенні: семантика іменника визначає його рід, і відповідно на основі роду іменника можна діагностувати його значення [19]. Ця система дуже проста: якщо ми знаємо, що даний іменник позначає жінку, з цього виходить, що він є іменник жіночого роду, і, навпаки, іменник жіночого роду повинен позначати істоту жіночої статі. Те саме стосується і форм чоловічого роду.
Семантичні основи родової класифікації нечіткі, розмиті. Лише в частині іменників можна побачити відбиття реальних статевих розрізнень. Відсутність чітких формальних показників роду в іменників призвело до утворення проміжних класів слів, які ще в античних граматиках називали спільними. Спільні та обопільні іменники розрізняються не тільки семантично, але й видами синтаксичного узгодження:
спільнородові: сирота (він такий, вона така) – подвійне узгодження;
обопільнородові: собака (вона і він) – одна узгоджувальна модель.
Останні – це імена формально одного роду, але приєднувані до осіб (істот) двох статей [37, 42].
Розрізнення граматичних родових іменникових форм за статтю відсутнє в більшості фаунономенів: крокодил, леопард, карась, лящ, короп, жайворонок, ластівка, синиця, оса, муха.
Людина як носій мови у своїй практичній діяльності не потребувала розрізняти стать таких істот, і, таким чином, лексична номінація не відбила статевого розрізнення, в той час як потреба такої диференціації негайно вводила в номінативний процес деривативні засоби:
бусол – буслиха (про лелек).
Найбільшою здатністю обопільної родової маніфестації володіють іменники чоловічого роду. «Іменем чоловічого роду позначається самий рід взагалі (порода), тобто загальне логічне значення особи» – пише А.П. Медушевський [42, 137].
Що стосується категорії роду в українській морфології, то в її структурі, очевидно, немає підстав обмежувати родоманіфестацію позначенням статі [46]. По-перше, назви неістот семантично не пов’язані з біологічною статтю, а тому не можна пояснити, чому іменник горб чоловічого роду, гора – жіночого, а плато – середнього. По-друге, багато іменників-назв істот самі по собі не містять вказівки на статеві відмінності: вони одночасно позначають чоловічу і жіночу стать: кріт, акула – і при потребі включаються спеціальні деривативні засоби статевої диференціації: кротиха. По-третє, кваліфікаційні іменники чоловічого роду можуть використовуватися для позначення як чоловіків, так і жінок: декан. По-четверте, якби взаємодія з номінативною категорією статі була визначальною у визначенні граматичного роду іменника, то в мовленні не могли б функціонувати словосполучення і речення типу «Мій Надюсик дуже маленький».
Отже, як стверджує А.В. Романів [56], категорія роду іменників, з одного боку, не пов’язана з реальним значенням слова: її семантика може збігатися з ізоморфністю біологічної статі, а може виступати формальним критерієм розрізнення слів у моделі узгодження за родом; з другого боку – значення слова безвідносно до статі іноді стає визначальним у родовій диференціації. Останнє особливо помітно серед деяких груп запозичень слів, у яких формальний показник роду неоднозначний, пор.: сизаль – чол. роду і жирандоль – жін. роду.
Граматична категорія роду є однією з основних морфологічних ознак іменника. В українській мові всі іменники, що вживаються в однині, мають постійне значення роду: чоловічого, жіночого, середнього.
Категорія роду іменників є синтаксично незалежною, на відміну від категорії роду прикметників, числівників, займенників, дієприкметників та дієслів, з якими іменники входять в синтаксичні зв'язки. Граматична категорія роду як самостійна властива лише іменникам.
Граматичний рід виник на основі первісних категорій живих і неживих істот ще на загальноєвропейському ґрунті [64]. З категорії живих істот виділилися два роди – чоловічий та жіночий, що стосувалися відповідних статей живих діячів, а потім поширилися на інші назви.
Належність іменників до того чи іншого роду визначається їх морфологічними ознаками:
– за формами називного та деяких непрямих відмінків у однині;
– за типами суфіксального словотворення;
– за синтаксичним зв'язком з іншими словами в реченні;
– за семантикою [65, 30–31].
У більшості випадків на рід іменника вказує не одна з названих ознак, а декілька.
Так, наприклад, виразником жіночого роду іменника ворона у словосполученні біла ворона є:
– флексія знахідного відмінка – у,
– синтаксичний зв'язок з прикметником біла,
– семантика – позначення живої істоти жіночого роду.
Але особливої флексії для вираження роду немає, одна і та ж флексія синкретично поєднує в собі значення роду, числа й відмінка [68, 326].
Інколи відмінкові форми різних родів збігаються, тому в окремих випадках виразником приналежності іменника до певного роду є лише синтаксичний зв'язок з іншими словами в реченні (контекст), семантика. Порівняймо: Михайло, Михайла, Михайлом і озеро, озера, озером.
В даному випадку рід можна визначити лише за допомогою контексту або за семантикою: Михайло прийшов додому, не впіймавши ані лусочки – озеро аж кипіло хвилями на вітрі.
Синтаксичні зв'язки бувають єдиним виразником роду деяких невідмінюваних запозичених іменників: швидкісне метро, флегматичний шимпанзе.
Відомо, що у множині відмінкові форми іменників не виражають приналежності до якогось певного роду. Правда, ми сприймаємо форми множини іменників як співвідносні з формами однини, тому для нас розкривається значення роду: дуби – дуб (чол. рід), стодоли – стодола (жін. рід).
Категорія роду у множині розкривається також у способах узгодження, характерних для певних складних синтаксичних конструкцій: Нам запропонували цікаві роботи, одна з яких була надзвичайно популярною.
|
Іменники |
Характер категорії роду |
|
Іменники-назви неживих предметів |
категорія роду є чисто формальною, рід таких іменників семантично не мотивований; |
|
Іменники-назви живих істот |
категорія роду є не тільки формальною, але й семантичною, оскільки рід в більшості випадків вказує на чоловічу або жіночу стать особи чи живої істоти: вовк – вовчиця, баран – вівця, чоловік – жінка; родова характеристика часто служить для розрізнення не лише за статтю, але й за віком: бик – корова – теля, півень – курка – курча |
Розрізнення родових форм за статтю відсутнє у багатьох назвах живих істот: бджола, щука, окунь, куниця, горностай, черепаха та ін.
Граматична категорія роду іменників, яка співвідноситься зі статтю, проявляється найвиразніше у парних іменниках-назвах людей за національною приналежністю, професією, родом заняття [67, 71].
Іменники чоловічого та жіночого родів розрізняються лише суфіксом та закінченням. Часто іменники жіночого роду в таких випадках є похідними від іменників чоловічого роду і утворюються за допомогою суфіксів.
|
Суфікси |
Приклади |
|
-ин- |
друг- – друж-ин-а |
|
-иц- |
робітник- – робітн-иц'-а |
|
-к- |
студент- – студент-к-а |
|
-ис- |
абат- – абат-ис-а |
|
-ес- |
поет- – поет-ес-а |
|
-их- |
їжак- – їжач-их-а |
Багато іменників – назв професій, звань, посад – для обох статей мають лише форму чоловічого роду: лектор, капітан, касир, економіст, декан, директор, лікар та ін. Це явище зумовлене соціально-економічними умовами виникнення цих назв – раніше на таких посадах працювали тільки чоловіки [3, 120].
Зрідка від вищезазначених іменників можуть утворюватися назви жіночого роду за допомогою суфіксів – к-, – иц-, – ис-, – ес– : поет-ес-а, лікар-к-а, директр-ис-а. Також за допомогою суфікса – ш – утворюються назви на позначення осіб жіночого роду – назва дружини від назви чоловікової професії (вживається в літературній мові та в просторіччі): декан-ш-а, капітан-ш-а, лектор-ш-а.
До іменників чоловічого роду належать ті іменники, які здебільшого мають в називному відмінку однини нульове закінчення (дуб – , героj -), рідше – – о, – а (Микол – а, дядьк – о). Також рід іменника ми можемо визначити, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно, цей, ця, це: ліс (він, цей). З іменниками чоловічого роду, звісно, співвідносяться займенники він, цей.
До іменників жіночого роду належать ті іменники, які здебільшого мають в називному відмінку однини закінчення – а, рідше – нульове закінчення: лип – а, земл' – а, совіст' – , ніч – , тін' – . З іменниками жіночого роду співвідносяться займенники вона, ця.
До іменників середнього роду належать іменники, які в називному відмінку однини мають закінчення – о, – е, – а: пол-е, озер-о, тел-а', курч-а, племj-а. Іменники середнього роду, що означають назви молодих істот і мають в називному відмінку однини закінчення – а (-я), в непрямих відмінках однини та множини, а також в називному відмінку множини приймають суфікс – ат (-ят) (хлопча, цуценя, горобеня), разом з іменниками середнього роду на – а (-я) та суфіксом – ен (ім'я, сім'я, плем'я, вим'я) становлять окремий тип відмінювання – IV відміну.
З іменниками середнього роду співвідносяться займенники воно, це: озеро (воно, це), котеня (воно, це). Також у похідних іменників на рід може вказувати суфікс (це здебільшого стосується назв молодих істот): заєць – зайч-ен-ят-к-о, лис – лис-ен-я. Проте чимало таких назв утворюються суплетивно: кінь – лоша, свиня – порося, собака – собача, собаченя і цуценя, корова – теля та ін.
Окрім того, що значення середнього роду набувають назви малих щодо віку істот різної статі, а також назви конкретних предметів, явищ, понять, значення середнього роду набувають слова, що переходять в іменники з різних частин мови (субстантиви), але не мають родових ознак: дзвінке «ку-ку», моє «Я», щасливе «ура» [20, 93].
В українській мові рід іменників може вживатися в одній і тій же самій формі зі значенням кількох родів: чоловічого й жіночого, чоловічого й середнього, жіночого й середнього, чоловічого, жіночого і середнього. Ці іменники спільного роду переважно емоційно забарвлені, називають істоту чи певну особу і вказують на ознаку, притаманну цій істоті (особі) [56]. Найбільшу групу становлять іменники зі значенням чоловічого і жіночого роду: бідолаха, волоцюга, гуляка, заволока, заїка, ненажера, падлюка, псюка, собака, скотина, єхидна, заброда, замурза, підлиза, нездара, потвора, нероба, нехлюя, нікчема, роззява, а також сусіда, слуга, сирота, листоноша та ін. Такі іменники набувають рід тієї особи чи істоти, яку вони означають. На рід таких іменників вказує контекст (граматичний зв'язок у реченні із залежними від них словами – означеннями, присудками – дієсловами минулого часу, умовного способу): А дівчина-сиротина у наймах марніє… Заспіває та й згадає, що він сиротина… Отакий-то мій Ярема, сирота убогий! (Т.Г. Шевченко).
Інколи граматична форма буває настільки впливова, що в деяких випадках означення-прикметник узгоджується з іменником в жіночому роді, а дієслово-присудок виступає в чоловічому роді під впливом семантики: Чи правда, що тая гординя та в тебе закохався? (М. Вовчок).
Залежно від змісту спільного значення роду набувають деякі прізвища: наприклад на – ко, – чук: Москаленко, Шевченко, Демчук, Ковальчук. Характерним для даних прізвищ є те, що вони відмінюються за відмінками, коли набувають значення чоловічого роду, і є незмінюваними у тих випадках, коли мають значення жіночого роду: Петр-о Коваленк-о – Петр-а Коваленк-а – Петр-у (Петр-ові) Коваленк-у (Коваленк-ові) та Маріj-a Коваленко – Маріj-i Коваленко – Маріj-у Коваленко.
Спільного значення роду набувають іменники типу директор, економіст, декан, кандидат, доцент та ін. Жіночий рід граматично виявляється в подібних іменниках досить своєрідно: прикметники узгоджуються з формою іменника, а дієслова (чи предикативні сполуки) – зі змістом цього іменника: Наш викладач відповіла на наші запитання [19, 162].
Спільного – чоловічого й середнього або жіночого і середнього роду – є іменники на – о, що означають негативні якості особи: дівчисько (така, таке), хлопчисько (такий, таке), бабисько (така, таке), ледащо (таке, така, такий), базікало (таке, така, такий) та ін.: Характерним для подібних іменників є така річ: іменники середнього роду стосуються осіб обох статей – чоловічої і жіночої, а іменники чоловічого чи жіночого позначають лише відповідні особи чоловічої чи жіночої статей: базікало, ледащо і под., напр.: «Оте бісове ледащо і до церкви не сходить в неділю, а йде в шинок!» (І. Нечуй-Левицький).
Спільного роду – чоловічого і середнього та жіночого і середнього – є іменники, утворені від назв чоловічого або жіночого роду за допомогою суфікса – ищ – на позначення згрубілості: ведмедище, носище, морозище, парубище (такий, таке) і ручище, дівчище, бабище, коровище (така, таке). Цікаво, що іменники спільного (чоловічого і середнього) роду мають спільну парадигму відмінювання, а іменники спільного (жіночого і серед-нього) роду мають різні відмінкові парадигми: якщо має значення жіночого роду, то відмінюється як іменник І-ої відміни (бабище, бабищі, бабищі, бабищу, бабищею, (на) бабищі), а якщо має значення середнього роду, то відмінюється як іменник ІІ-ої відміни (бабище, бабища, бабищу, бабищу, бабищем, (на) бабищі.)
Також іменники спільного роду можуть утворюватися від назв чоловічого або жіночого роду за допомогою інших суфіксів зі значенням згрубілості, збільшеності: – ук – (-юк-), – уч – (-юч-), – уг – (-юг-) – иськ – та ін.: вітрюга, свинюка, хлопчисько [21, 165].
Відмінювані абревіатури, утворені поєднанням початкової частини слова (чи частин слова) з повною формою іменника, зберігають значення роду відповідного іменника: довгоочікувана зарплата, студентська профспілка, міська санепідемстанція, столичний педуніверситет.
Відмінювані абревіатури, що утворюються з початкових звукосполучень або звуків кількох слів, а також ті, що утворюються поєднанням початкових частин слів, значення чоловічого роду набувають за зовніш-ньою подібністю до іменників ІІ відміни на приголосний: Ковельський ліспромгосп, районний військкомат, Центральний РАЦС, найкращий ВНЗ, занедбаний колгосп.
Невідмінювані абревіатури, утворені поєднанням початкової частини першого слова повної назви з формою непрямого відмінка другого слова, мають рід першого складового елемента: нечесний завскладом, суворий комроти, веселий помкомвзводу.
Рід інших невідмінюваних абревіатур визначається за родом іменника, який входить до абревіатури в називному відмінку однини: міський райвно (відділ – чол. рід), важлива НТР (революція – жін. рід). Проте тут можуть бути і винятки: НАТО повідомило – середній рід (набуто за зовнішньою подібністю до іменників середнього роду). До речі, це запозичена абревіатура – НАТО (NATO – North Atlantic Treaty Organization – з англ. Північноатлантична договірна організація). Подібно до цього набувають рід і такі абревіатури, як ЮНЕСКО, ООН, ЄЕС [26].
При визначенні роду незмінюваних іменників треба враховувати, що:
Категорія роду іменників неоднаково виявляє себе в різних функціональних стилях. В офіційно-діловому мовленні перевага віддається формам чоловічого роду, навіть коли є жіночі відповідники в загальнонародній мові. Адже в діловому спілкуванні підкреслюється не стать людини, а її службове й соціальне становище: лаборант Ганна Петренко, аспірант Марія Ковальчук, лікар Олена Мазепа, хоч є цілком літературні відповідники лаборантка, аспірантка, лікарка.
Форми з-ка слід уживати в художньому, публіцистичному і, безперечно, в розмовному мовленні. Проте деякі іменники жіночого роду із цим суфіксом не відповідають нормі літературної мови: завучка, фізичка, математичка, керівника, поетка тощо. Вони також належать до сфери розмовної мови. Наприклад: «Окрім що медичка, вона ще ж і поетка в нас, сама пісню склала!» (О. Гончар); «Виявилось, що вони обидві – початкуючі літератки!» (В. Врублевська); «Дзвінок задзеленчав, ледве я кинув на парту портфель, а класна керівничка уже шикувала нас та вела на лінійку старшокласників» (В. Дрозд) [37, 69].
Стилістично зниженими є назви осіб жіночої статі, утворені за допомогою суфіксів – их(а), – ш(а): сторожиха, ткачиха, двірничих, дячиха, білетерша, бригадирша, дикторша. Ці іменники використовуються тільки в розмовно-просторічному мовленні. Обмежене вживання утворень із суфіксами – их(а), – ш(а) зумовлене також тим, що ці форми означають посаду жінки або назву дружини за чоловіком, а двозначність слів може призвести до змістової неясності: «Одне слово, поїхали голова з головихою «Побєдою» з Сокальського району в місто Горький до мами на пироги…» (О. Вишня); «Ви не уявляєте собі нашої вчительші» (І. Микитенко); «Меркурій Юхимович ще щось хотів сказати, теж про царство муз, але в цей час увійшла сторожиха…» (М. Стельмах).
У розмовно-побутовому мовленні поширені власні назви із суфіксом – их, утворені від чоловічих імен і прізвищ, на означення дружини: «Семениха сиділа під вікном на лаві» (Л. Мартович); «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою» (І. Нечуй-Левицький). У літературному мовленні слід уникати вживання подібних слів, оскільки, на думку С.І. Дорошенка, вони «несуть в собі відтінок зневажливості» [27, 116].
Певні стилістичні функції пов’язані з іменниками «спільного» роду, які визначаються щодо цієї категорії в контексті. Це переважно іменники на – а, що виступають як слова чоловічого і жіночого роду залежно від статі особи, яку вони називають: «Десятки разів я обіцяв цьому бідоласі Корецькому завітати до нього в гості і завжди підводив» (Ю. Прокопенко); «Де вона тепер, бідолаха? – задумався Григорій» (М. Стельмах); «Узяв та посватав таку ж сироту, як і сам – Мотрю, що служила у тому ж таки дворі за доярку» (М. Левицький); «А цього сироту, Левка, узявши на свої руки, [Горпина] кріпко жалувала…» (Г. Квітка-Основ’яненко).
Частина іменників «спільного» роду є нейтральними назвами (листоноша, сирота), деякі характеризуються позитивно-співчутливими відтінками (бідолаха, трудяга), але більшість має негативне забарвлення: базіка, волоцюга, зайда, приблуда, нечупара, причепа, плакса тощо. Залежно від семантико-стилістичних якостей такі іменники використовуються для вияву доброзичливості й співчуття або (частіше) як засіб негативної, зневажливої характеристики.
До іменників подвійного роду належать і деякі назви осіб на – о: агакало (ч. і с.), доробало (ч. і с.), ледащо (ч. і с.), базікало (ч. і ж.), сонько (ч. і ж.), чванько (ч. і ж.). У формі середнього роду іменники вживаються стосовно осіб двох статей: він (вона) – велике ледащо, страшенне доробало. Іменники спільного роду використовуються в розмовно-побутовому мовленні.
Як слова жіночого і середнього роду функціонують назви осіб жіночої статі, утворені за допомогою суфікса – ищ(е) на означення згрубілості: така (таке) бабище, відьмище, дівчище, свекрушище. Ці іменники також належать до стилістично зниженої лексики, вживаної у розмовному стилі [21, 162].
Найабстрактніший за своїм граматичним значенням і лексичним наповненням середній рід. Тому він дуже часто використовується в науковій мові [38]. У науковому стилі граматична категорія роду виявляється в настільки унормованому вигляді, що не припускає варіантних форм, уживання яких спричинює появу непотрібних у цьому випадку відтінків. Це зумовлюється призначенням даного стилю і становить одну з його характерних рис. Взаємозамінюючи форми роду, можемо створити пестливий тон, відтінок пошани, милування; виявити співчутливе, прихильне або навпаки – негативне, зневажливе ставлення, захоплення чи осуд.
1.2 Категорія числа іменників
Категорія числа є однією з визначальних граматичних категорій іменника. Значення граматичної категорії числа іменника ґрунтується на «розмежуванні одиничного, індивідуально виділюваного предмета і кількох однотипних предметів» [37, 68]. Поряд із родом і відмінком число є однією з головних категорій іменника. Граматичне оформлення слів тісно пов’язане з їх семантикою, що виявляється в неоднорідності іменників щодо здатності утворювати повну числову парадигму.
Форми числа властиві й для прикметників, займенників, числівників, дієслів. Тому «з’ясування сутності іменникової категорії числа сприятиме вивченню категорій роду й відмінка, природи конкретних, абстрактних, збірних та речовинних назв, допоможе зрозуміти специфіку категорії числа в інших частинах мови» [63, 153].
Категорією числа вчені цікавилися здавна. Сам термін число з’явився у слов’янському мовознавстві у ХVІ – ХVІІ ст. Назви однина, множина, двоїна походять із сербської мови. В українській науці їх уперше вжили С. Смаль-Стоцький і Ф.Ґартнер (щоправда, замість терміна двоїна вони використовували слово двійня) [67].
Сучасні назви числових форм остаточно закріпилися після появи проекту нового українського правопису 1926 р. Протягом ХVІІ – ХІХ ст. мовознавці, в основному, досліджували етимологію та функціонування числових форм, розробляли граматичну термінологію. Активне вивчення природи категорії числа іменників почалося у ХХ ст. Проте в науковій літературі досі нема єдиного розуміння цього явища [2, 46]. У сучасному мовознавстві можна виділити два основні підходи до числа, згідно з якими цю категорію розглядають як лексико-граматичну або граматичну.
Трактування числа як лексико-граматичної категорії підтримує І.К. Кучеренко. Проте співвідносні форми однини і множини він розглядає як різні іменники, «слова зі своїми власними, хоча і спорідненими, реальними значеннями» [37, 60]. Свою позицію вчений обґрунтовує тим, що «кожне існуюче в дійсності – річ, явище – може мати один лише числовий вияв… Коли ж ми говоримо про вияв множинний, то останній можливий теж один, але його може мати не предмет як такий, а тільки якийсь (хоча б точно і не визначений) усвідомлюваний загал предметів, складений з кількох (в деякому разі більше одного) одиниць, тобто окремих предметів типу названих у лексичному значенні іменника» [37, 61].
Такий погляд викликає багато запитань як теоретичного (що таке граматична форма слова?, як розглядати стіл і столи і под. – як синоніми? омоніми? різні значення багатозначного слова? тощо), так і практичного змісту (як у такому випадку слід укладати словники?). А.П. Грищенко слушно зауважує: «Не дозволяють роз’єднувати числові форми іменника й синтаксичні зв’язки між словами, на що виразно вказують хоч би такі конструкції: «Це столи, один з яких слід забрати»; «Це карти, одну з яких слід забрати»; «Це весла, одне з яких слід забрати» [59, 368].
Як лексико-граматична категорія число іменників розглядається у «Сучасній українській літературній мові» за редакцією О.Д. Пономарьова. Там, зокрема, зазначено: «На відміну від інших частин мови (прикметників, числівників, прикметникових займенників, дієслів), у яких категорія числа є суто граматичною, бо служить тільки засобом синтаксичного зв’язку з іменниками (або особовими займенниками), іменники виражають граматичними формами числа предметність у кількісному визначенні; в іменниках ця категорія є самостійною, лексико-граматичною» [60, 138].
На підтвердження цієї думки наведено приклади, де числові форми «виступають як спосіб граматичної диференціації різних значень слів» [60, 141]. Наприклад, слово атмосфера позбавлене форми множини в усіх значеннях, крім одного – спеціального. У деяких розрядах іменників вираження кількісних відношень за допомогою форм числа взагалі не є домінуючим. Отже, при такому трактуванні категорії числа враховуються випадки, коли немає повної відповідності між граматичним числом та кількісними виявами відображуваної ним дійсності, коли порушується семантичне співвідношення форм однини і множини іменника.
Чимало мовознавців вважає число іменників граматичною категорією [65, 29–33]. Такий погляд ґрунтується на тому, що більшість іменників утворює форми однини і множини, які відображають кількісні співвідношення предметів у позамовній дійсності. Однак це твердження справедливе не завжди. По-перше, тому що форма однини не обов’язково позначає тільки один предмет, а форма множини – кілька предметів. Наприклад, слово окуляри оформлене в множині, але позначає один предмет. Форми однини можуть узагальнювати багато однорідних предметів і набувати значення множини. Так буває тоді, коли кількісна (числова) визначеність названого іменником предмета чи поняття до уваги не береться: Вовк живе в лісі. – Вовки живуть в лісі. Є низка слів, які різними числовими формами позначають той самий предмет: небо – небеса, присінок – присінки і под.
По-друге, існує багато понять, які не поєднуються з ідеєю рахунку. Тому іменники, які називають такі поняття, мають неповну числову парадигму, причому числова форма таких слів не відображає кількісного вияву позначуваного об’єкта. Це так звані абстрактні (уважність, мовлення, синь, далина), збірні (студентство, жінота, малеча, молодь), речовинні (молоко, дріжджі, мідь, ситець) іменники.
Не всі іменники здатні утворювати обидві числові форми, та й форми однини й множини не завжди позначають один і декілька предметів відповідно. Отже, твердження про те, що категорія числа відображає кількісні співвідношення предметів у позамовній дійсності, слушне не для всіх іменників [63]. Прихильники трактування числа як граматичної категорії не заперечують цього факту, але по-різному відображають його у своїх концепціях. В.К. Чернецький, вважаючи категорію числа загалом граматичною, говорить про лексико-граматичний характер, якого число набуває при взаємодії з окремими семантичними групами іменників – абстрактними, речовинними, збірними, власними [65, 33]. Немає однозначності і у М.А. Жовтобрюха. Так, число поряд із родом і відмінком названо граматичною категорією [46, 83], а в іншому місці – лексико-граматичною [46, 113].
В.К. Чернецький, розглядаючи речення: «На столі лежить книжка» – «На столі лежать книжки» і под., робить висновок про те, що «за формами однини і множини іменника закріплюються певні лексичні значення – та чи інша кількість однорідних одиниць. Якщо б до цього зводилося значення форми однини і множини завжди і в усіх іменниках, тоді категорію числа іменників доводилося б уважати лексико-граматичною» [65, 32]. Виходить, що книжка і книжки – це слова з відмінним лексичним значенням. Це дивує, оскільки перед тим учений доводив недоцільність кваліфікації числових форм іменника як різних слів.
І.Р. Вихованець говорить про семантико-граматичну домінанту в граматичній категорії числа іменника, оскільки числові форми відображають кількісні співвідношення предметів у позамовній дійсності. Що ж до слів, які не передбачають рахунку, то їх число, на думку вченого, – формально-граматичне, пусте із семантичного погляду. Як зауважує вчений, семантичну інтерпретацію категорії числа можна провести не лише на основі протиставлення одиничності/ неодиничності, а й опозиції розчленованості/ нерозчленованості [19, 167].
Множина представляє предмет розчленованим на частини, однина – певною цілісністю. Такий підхід дозволяє пояснити не тільки опозицію за числом іменників – назв рахованих предметів (учень – учні, дерево – дерéва), але й однинність збірних іменників (селянство, молодь, насіння).
Ця інтерпретація підходить для складних випадків уживання однини в значенні узагальненої множинності: Риба живе у ставках і Риби живуть у ставках. Деякі ознаки розчленованості можна виявити в дискретних іменниках типу ворота, ножиці, сани, штани, оскільки позначувані ними предмети складаються з двох однакових частин. Але й при цьому підході не врахованими залишаються такі назви, як Черкаси, Чернівці, дріжджі, заздрощі тощо.
Проаналізувавши два основні погляди на іменникову категорію числа, можна помітити, що жоден з них не охоплює всіх іменників. Учені, які вважають категорію числа лексико-граматичною, акцентують увагу на тих випадках, коли з числовими формами пов’язуються різні лексичні значення, що нерідко зумовлюють функціонування іменника лише в однині або у множині. Висновок про граматичний характер категорії числа робиться на основі переважання в мові іменників із семантикою рахованості, яка передбачає наявність повної числової парадигми. Для таких слів число виступає словозмінною категорією. Проте однині та множинні іменники при такому підході залишаються поза увагою.
У плані вирішення цієї проблеми варто розглянути концепцію В.І. Дегтярьова. Він не заперечує, що кореляція форм однини і множини іменників виражає протиставлення одиничності й множинності. «У цьому значенні полягають логічний смисл і реальний зміст категорії числа, які виявляють сутнісну властивість мови як системи категорій відображення дійсності» [20, 87].
Учений визнає невідповідність числової форми іменника дійсному кількісному вияву названого ним предмета і говорить також про інші значення опозицій числових форм – цілісність/ розчленованість, означеність/ неозначеність, конкретизованість/ узагальненість. При цьому вчений звертає увагу на те, що мовна категорія числа, як і всяка інша граматична категорія, отримала й інші, власне конструкційні функції, які характеризують мову як системно-структурну побудову.
Дослідник підкреслює: хоч своїм походженням граматичні категорії тісно пов’язані з дійсністю, але вони не копіюють змісту й структури мисленнєвих категорій. «Граматичне значення підлягає узагальненню, абстрагуванню й формалізації у строгій відповідності до принципів і закономірностей системних відношень у мовній структурі» [20, 88]. Унаслідок цього виникає розбіжність між граматичним значенням і мисленнєвою ідеєю, генетично з ним пов’язаною. Ця неузгодженість полягає в тому, що граматична категорія набуває універсального характеру й обов’язковості.
На думку В.І. Дегтярьова, саме граматичні категорії, які охоплюють усі слова тієї чи іншої частини мови, а не узагальнене лексичне значення слів, формують частиномовне значення. Дійсно, слова біг, швидкість, ясність, білизнá предметів не позначають, а за семантикою збігаються з дієсловами бігати й прикметниками швидкий, ясний, білий. Проте їх зараховують до іменників, і підставою для цього, як уважає вчений, є їхнє граматичне оформлення, яке реалізує предметність як категоріальне значення іменника.
Відсутністю ознаки обчислюваності пояснюється відхилення у вираженні категорії числа. Безпосереднім виявом їх є іменники, яким властива тільки форма однини (singularia tantum), і іменники, вживані тільки у множині (pluralia tantum) [65, 34].
До класифікаційного різновиду категорії числа належать іменники singularia tantum, тобто ті, які функціонують тільки в однині. Вони поширюються на такі групи іменників:
а) матеріально-речовинні, що вказують на недискретну множинність: молоко, масло, сметана, цукор, папір, руда, солома, залізо, мідь, олово, сталь, асфальт, сніг, пісок;
б) абстрактні іменники, які позначають дію, процес, стан тощо: біг, біганина, плавання, піднесення, голубизна, голубінь, жовтизна, синь, глибінь, далеч, братерство, вічність, вологість, здоров’я;
в) збірні іменники зі значенням нерозчленованої множинності однорідних предметів: дітвора, парубота, студентство, молодь, листя, гілля, бадилля, колосся, дубняк, осичина, гарбузиння;
г) власні назви: Петро, Київ, Дніпро, Десна, Кавказ, Шевченко.
Проте і ці іменники можуть мати множинну форму, коли позначають однорідні поняття: Шевченки, Василі. Виражаючи й інші семантичні відтінки, окремі слова одиничної форми можуть виступати у формі множини та змінюватися за числами. Наприклад: сир – сири, сталь – сталі.
Категорія числа, взаємодіючи з речовинними семемами, виконує деривативно-корелюючу функцію, утворюючи іменники на позначення видів або сортів речовини: гуталін – гуталіни, акварель – акварелі, білило – білила, лак – лаки, фарба – фарби, фініфть – фініфті, емаль – емалі і под. [61].
У тих випадках, коли форма множини позначає вироби з відповідної речовини, категорія числа реалізує релятивно-корелюючу функцію, оскільки подібні множинні форми утворюються від семеми із значенням виробу з певної речовини, напр.: До далекої цієї подорожі княгиня готувалась ще з зими: сама одібрала для імператорів і для кого буде надоба дари великі – хутра, риб’ячий зуб, золоті й срібні емалі (С. Скляренко); Химери плели ж на нас усі, хто в лаки, в лоски обкрилися… (П. Тичина); Українські фініфті відзначаються великою мальовничістю, яскравістю (Укр. золотарство).
Іменники – власні назви (singularia tantum) своїм лексичним значенням співвідносні з предметами, явищами, особами, істотами одиничними в природі: Могутній і вільний Дніпрославута так само милий моєму серцю, як і рідний тихий Дон (М. Шолохов).
Іншого кількісного вияву ці предмети мати не можуть, крім одиничного; цим обумовлюється і граматичне значення однини, виражене в відповідній числовій формі [64].
Іменники singularia tantum своїм лексичним значенням співвідносяться з якимось одним, окремим видом матеріалу чи речовини, а граматичне значення числа (однина) виражає одиничний вияв його виду.
Іменники – абстрактні поняття одиничні (однини), виражають у своєму значенні абстраговану від носія процесуальну ознаку, його якість, властивість. Кожна з них представлена як така і тому одинична в своєму кількісному виявленні.
Категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів, позначуваних іменниками. Словозмінна категорія числа реалізується в українській мові у протиставленні двох рядів форм – однини і множини. Ці форми становлять дві іменникові парадигми. Одиниці типу книга – книги, стіл – столи, подія – події функціонують не як окремі слова, а як форми одного й того ж слова, виражені за допомогою закінчень, які одночасно виступають і показниками відмінкових значень [65, 35].
У своєму типовому вираженні форми однини й множини поширюються на ті іменники, які виступають назвами обчислюваних предметів, явищ або подій. Однина означає, що названий предмет мислиться як один з якогось класу однорідних предметів. Множина вказує на два, три і більше (аж до нескінченності) однорідних предметів.
За давньоруської доби існувала ще й третя форма числа в іменників – двоїна. У процесі розвитку української мови ця форма відмерла; залишки її маємо в словах очі, плечі (але тепер вона вже має значення множини).
Граматичні ознаки категорії числа іменників характеризуються:
За наявністю форм числа іменники поділяються на три групи:
Найбільшу за обсягом групу становлять іменники, що вживаються як в однині, так і в множині. До цієї групи належать назви осіб, предметів, явищ, що піддаються лічбі: мати – матері; дерево – дерева; тінь – тіні. Такі іменники означають предмети, що сприймаються роздільно. Вони поєднуються з кількісними числівниками: три олівці, сім лелек.
Іноді форма однини може набувати узагальнено-збірного значення і позначати сукупність предметів: З наближенням весни день поступово стає більшим; У поліських лісах росте ялина, сосна, осика, береза, вільха.
Інколи іменники, хоч і мають множину, проте не означають двох чи більше предметів, що мисляться роздільно, наприклад: небо і небеса, час і часи та деякі інші. У цих випадках, власне, немає відмінності в значенні між одниною і множиною [68, 245].
Іменники цієї групи виражають назви предметів чи понять, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості. Вони могли б мати потенціально повну парадигму відмінювання, але практично для них характерна лише однина.
До singularia tantum належать такі основні групи іменників:
|
1) абстрактні іменники, що означають якість, властивість, дію, стан чи різні узагальнені поняття |
сміливість, гордість, боротьба, щастя, далечінь, розвиток, любов, гнів, мудрість |
|
2) збірні іменники, що означають сукупність осіб або подібних предметів, явищ, які мисляться як одне неподільне ціле |
козацтво, рідня, піхота, прокуратура, деканат, комашня, колосся, листя, молодь, студентство |
|
3) іменники, що становлять категорію речовинності |
молоко, масло, кисень, азот, папір, руда, солома, борошно, нафта, вода, золото, сніг, пісок, асфальт |
|
4) власні назви людей, тварин, планет, географічні та інші поняття |
Наталія, Віктор, Марія, Пірат, Сірко, Київ, Полтава, Дніпро, Земля, Марс, кінотеатр «Дружба» |
Іноді від названих іменників може утворюватись форма множини, але при цьому відбувається зміщення у лексичному значенні. Зокрема через форму множини конкретне значення може протиставлятися більш загальному, тоді форми множини набувають спеціалізованих значень, а саме:
1) сортів або різновидів речовин і матеріалів: мед – меди, вода – води, сталь – сталі, масло – масла;
2) різних проявів абстрактних ознак: швидкість – швидкості;
3) співвідношення величин за масою, розміром або інтенсивністю вияву: пісок – піски, сніг – сніги, жито – жита, біль – болі;
4) однойменних осіб або предметів: Привіт вам, Петрики, Марусі, Олі, Гриці (М. Рильський);
5) номінанацій, узагальнених на основі характеристичних ознак, пов'язаних з відповідними власними назвами: Давайте нам літературу. Давайте Байронів, Шекспірів, Гете (М. Коцюбинський);
6) сукупності осіб, пов'язаних родинними стосунками: родина Королів [65, 34–35].
Іменники, вживані лише у множині, також охоплюють кілька семантичних груп. Найголовнішими серед них є такі:
|
1) назви будівель, їх частин, споруд |
сіни, ворота, сходи, двері |
|
2) назви предметів упряжі, засобів пересування |
шори, наритники, сани, бігуни |
|
3) назви знарядь праці і предметів домашнього вжитку |
граблі, вила, ваги, триноги, ночви, носилки |
|
4) назви парних предметів і парних частин тіла |
окуляри, ножиці, кліщі, терези, тиски, лапки, в'язи, груди |
|
5) назви музичних інструментів |
цимбали, литаври |
|
6) назви одягу і взуття |
штани, труси, бриджі, бутси, панталони |
|
7) назви маси, речовини, матеріалу, продуктів харчування |
хімікалії, парфуми, помиї, дрова, вершки, дріжджі, прянощі, консерви, макарони, |
|
8) назви залишків речовини чи матеріалу |
висівки, вичіски, недоїдки |
|
9) назви відрізків часу, свят, традиційно-побутових обрядів та дій, що повторюються |
сутінки, будні, канікули, іменини, роковини, заручини, зажинки, обжинки, переговори, перегони |
|
10) назви сукупності предметів зі значенням збірності |
надра, гроші, фінанси, джунглі, хащі, люди |
|
11) назви ігор |
шахи, городки, жмурки |
|
12) назви дій і процесів |
посиденьки, витребеньки, відвідини, дебати, хвастощі, пустощі |
|
13) назви на позначення почуттів, емоцій, станів |
радощі, молодощі, гордощі, жалощі, веселощі, труднощі, ревнощі, скупощі, мудрощі, лестощі |
|
14) власні географічні назви |
Альпи, Афіни, Суми, Черкаси, Карпати, Дарданелли |
Значення числа в невідмінюваних іменниках виражається тільки синтаксично і визначається за допомогою контексту: В одному купе сиділо троє дівчат; З усіх купе виходили люди.
Граматична категорія числа, яка властива всім відмінюваним частинам мови, має багато різновидів і відтінків, у яких відображаються і реальні значення кількості предметів, явищ, і способи їх кількісного групування, і відношення дії до кількості суб’єктів і об’єктів тощо.
Для офіційно-ділового стилю характерна нормативність морфологічних засобів. Тут широко використовуються іменники, вживані лише в однині (прогрес, скасування, поліпшення) або лише в множині (кадри, ресурси, фінанси) [3, 127]. У науковому і діловому стилях заміна множини одниною і навпаки – однини множиною в іменниках як стилістичний прийом, звичайно, не використовується. Якщо така заміна і має місце, то це призводить до створення термінів. Так, множина іменників, що позначають масу, матеріал, вживається в науково-технічних та в ділових текстах для позначення сукупності різних сортів якоїсь речовини. Такі назви мають термінологічний характер і набувають специфічного стилістичного забарвлення, пов’язаного з їх належністю до названих стилів, наприклад: «Сірчиста кислота двоосновна і утворює два ряди солей – середні і кислі солі» (підручник).
Форми однини у зв’язку з наявністю у них не тільки одиничного, але й загального (родового) значення часто вживаються для позначення найхарактерніших ознак цілого класу предметів без виділення поодиноких предметів, що входять до цього класу: «Під впливом зовнішніх причин атом може перейти в інший стан, який має більшу енергію і звичайно є нестійким» (журн.) [19, 85].
Отже, у морфологічній категорії числа іменників виразно виявляється її семантичне спрямування, на відображення кількісних співвідношень предметів у позамовній дійсності. В категорії числа чітко вирізняється її семантико-граматична домінанта.
1.3 Категорія відмінка іменників
Функціональний підхід до вивчення граматичної категорії відмінка іменника спирається на теоретичні положення, які розглядають її у єдності значень, форм і функцій, і передбачає розкриття функціональних можливостей відмінкових форм іменників і особливостей їх реалізації у процесі спілкування. Цей підхід орієнтується насамперед на речення, текст, які інтегрують у собі всі рівні системно-структурної організації мови і трансформують їх у комунікативний акт (О.К. Безпояско, І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський).
Найважливіші лінгвістичні особливості цієї іменникової категорії проаналізовано в дослідженнях науковців – О.В. Бондарка, Ф.О. Будагова, В.В. Виноградова, А.П. Грищенка, Г.О. Золотової, І.К. Кучеренка, О.М.Пєш-ковського, М.Я. Плющ, В.М. Русанівського, Н.О. Слюсаревої, С.К. Тимченка, М.М. Шкільника.
Уперше назви усіх відмінків знаходимо в «Украинской грамматике» А. Кримського (1907). Термін «відмінок» трапляється вперше в підручнику для українських гімназій «Руська граматика» (1893) С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера [18, 71].
На основі аналізу наведених у мовознавчих працях підходів до розкриття сутності відмінкової категорії іменника і її функціональних особливостей виділяють головні з них, які, на нашу думку, виявляють специфіку кожного з відмінків: семантичний (Ч.Філлмор), морфологічний (Р. Якобсон) і синтаксичний (С. Курилович) напрями.
Як свідчать дослідження мовознавців, функціональні можливості іменників у формах різних відмінків залежать передусім від їх семантики і сполучуваності з іншими словами [26]. Реалізація того чи іншого компонента семантики відмінкових форм іменників можлива і залежить від контексту. Семантика і функціонування є співвідносними поняттями, оскільки значеннєві компоненти передбачають комунікативне призначення, а конкретне вживання відмінків іменників зумовлює вияв значення, або й появу нового.
Відмінок – «граматична категорія імен (іменників, прикметників, займенників, числівників), що відбиває його синтаксичний стосунок до інших слів у реченні» [18, 71]. Категорія відмінка характеризує аналітичні мови. Так, зміна синтаксичних стосунків слова «книга» у реченнях «Книга – джерело знань», «Петро купив гарну книгу», «Що написано в цій книзі?», «Усі полиці завалено книгами» є зміною слова «книга» за відмінками або відмінюванням.
Граматично відмінок означає зміну форми імені за рахунок додавання або зміни відмінкового закінчення (у флективних мовах) (напр. укр. вікно – вікна, англ. Mary «Марія» – Mary's «Марійчин, Марі (чий?)», лат. Schola «школа» – scholam «школу») або спеціального афікса (в аглютинативних мовах) (напр. фін. Soumi «Фінляндія», Suomelle «до Фін-ляндії», Suometta «без Фінляндії», тат. Татарстан «Татарстан», Татарстанга «до Татарстану», Татарстанда «у Татарстані») [28, 6].
Кількість відмінків у різних мовах неоднакова – від 2 (мова маратхі в Індії») до 48 (в табасаранській мові Дагестану). Українська мова має сім відмінків, інші слов'янські мови мають або сім відмінків (польська, чеська, сербська) або ж шість (російська, словацька), або ж не мають їх зовсім (болгарська). Відмінки відсутні у більшості європейських мов (окрім німецької та ісландської, в яких по чотири відмінки), а в англійській та скандинавських мовах існують тільки прямий (називний) та родовий відмінки. У німців і французів таку роль виконують артиклі. Отже, кожна мова використовує ті засоби, які наявні в її розпорядженні, але всі ці засоби придатні для висловлення думки [39].
У вживанні з прийменниками відмінки втрачають свої первісні синтаксичні значення та набувають нових. Порівняймо вживання знахідного відмінка: «Я знайшов книгу (кого? що?)» та «Я поклав гроші у книгу (насправді тут питання куди?, але формально у що?)».
В українській мові відмінок прикметника, займенника, числівника завжди узгоджується з відмінком іменника, до якого вони відносяться: мисливець вийшов на полювання зі своїми двома вірними псами (займенник «свій», числівник «два», прикметник «вірний» узгоджуються з орудним відмінком іменника «пес» («пси» у множині).
Категорія відмінка іменника служить для вираження відношень іменника до інших слів у реченні. Ця категорія є суто граматичною (відмінкові форми виступають засобами зв'язку іменників з іншими словами) [60, 143].
У сучасній українській мові категорію відмінка іменника складають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний. Відмінок – граматична форма іменника, якою виражається те чи інше відношення (суб'єктне, об'єктне, означальне, обставинне) іменника до інших слів у словосполученні і реченні. Кожне з цих відношень і становить граматичне значення відмінкової форми.
Називний відмінок називається прямим, усі інші – непрямими. Усі відмінки, окрім називного та кличного, можуть вживатися з прийменником. Місцевий відмінок вживається тільки з прийменником.
|
№ п/п |
Назва |
Питання |
Приклад |
|
1 |
Називний |
Хто? Що? |
ластівк-а |
|
2 |
Родовий |
Кого? Чого? |
ластівк-и |
|
3 |
Давальний |
Кому? Чому? |
ластівц-і |
|
4 |
Знахідний |
Кого? Що? |
ластівк-у |
|
5 |
Орудний |
Ким? Чим? |
ластівк-ою |
|
6 |
Місцевий |
На кому? На чому? |
на ластівц-і |
|
7 |
Кличний |
Хто? Що? |
ластівк-о |
Не змінюються за відмінками:
Відмінкові форми виражаються за допомогою:
Основні значення відмінків
|
Назва відмінка |
Значення |
Приклади |
|
Називний |
1) суб'єкта, виконавця дії |
1) Віє вітер з-під воріт. |
|
2) об'єкта (у пасивних конструкціях) |
2) Туман розгонився вітрами по долині. |
|
|
Родовий |
1) суб'єкта |
1) виступ академіка |
|
2) об'єкта |
2) не боятися дощу |
|
|
3) ознаки |
3) хатина зайчика |
|
|
4) обставини (час, місце, причина, спосіб дії) |
4) кататися протягом дня, стати біля столу, замовкнути від несподіванки, сміятися до сліз |
|
|
Давальний |
1) суб'єкта (у безособових реченнях) |
1) наснилося матері |
|
2) об'єкта |
2) подарувати сестричці |
|
|
3) обставини (якщо вживається з похідними прийменниками) |
3) змінився всупереч прогнозам |
|
|
Знахідний |
1) об'єкта |
1) передплатити газету |
|
2) обставини |
2) прийти на заняття |
|
|
3) ознаки |
3) зошит у клітинку |
|
|
Орудний |
1) суб'єкта |
1) мати з дочкою, затверджений радою план |
|
2) об'єкта |
2) копати лопатою |
|
|
3) ознаки |
3) ніс картоплею |
|
|
4) обставини (час, місце, спосіб дії) |
4) працює ночами, лежить під столом, дивиться вовком |
|
|
Місцевий |
1) обставини (час, місце дії) |
1) стоїть при дорозі, прийти о восьмій годині |
|
2) об'єкта |
2) грати на скрипці |
|
|
3) ознаки |
3) баба по матері |
|
|
Кличний |
1) суб'єкта |
1) Маріє, іди сюди. |
|
2) об'єкта |
2) Я піймаю тебе, лисичко! |
У сучасній українській мові категорія відмінка об'єднує сім повноправних відмінків, у тому числі й кличний, який чи не найбільше передає специфіку української мови, але довгий час вважався лише кличною формою [59, 369–372].
Називний – називає предмети. Він є початковою формою кожного іменника, його «прямою формою» (тому його ще називають «прямим» відмінком, а всі інші відмінки – «непрямі»). Це «гордий» відмінок, який зі словом справляється сам і не потребує допомоги прийменників.
Родовий – означає «одержаний з народження». Таку назву цей відмінок одержав тому, що вжитий з іменником без прийменника він означає особу, яка є творцем, господарем, власником (син Івана, плаття сестри, дім батька). Родовий відмінок є чемпіоном за кількістю вживаних з ним прийменників. Він може поєднуватись аж із 150 прийменниками (а в мові всього прийменників близько двохсот).
Давальний – назва походить від слова «давати». Найтиповіше його значення – назва адресата, тобто особи, якій щось дають. Давальний відмінок довго утримувався без прийменників, а сьогодні вживається в поєднанні з 7 прийменниками.
Знахідний – від слова «знаходити» когось або щось. Із знахідним відмінком вживається 28 прийменників.
Орудний – споріднений зі словом «орудувати», найчастіше називає знаряддя дії (малювати олівцем, різати ножем). Орудний відмінок поєднується з 23 прийменниками.
Місцевий – вказує на місце і вживається усього з п'ятьма прийменниками: в, на, о, по, при (колись місцевий відмінок вживався без прийменників).
Кличний – від слова «кликати», виражає звертання до когось і, як і називний, вживається без прийменників.
Лише місцевий відмінок у сучасній українській мові не може вживатися без прийменників. Інші відмінки, крім називного і кличного, можуть поєднуватися з прийменниками, а можуть вживатися і самостійно.
За частотою вживання перше місце належить називному відмінкові, після нього йде родовий, а на третьому місці – знахідний.
Серед відмінків визначається центр, або ядро (називний і знахідний відмінки), напівпериферія (давальний відмінок) і периферія (родовий, орудний, місцевий і кличний відмінки). Кваліфікація відмінка як центрального, напівпериферійного та периферійного відбувається за його первинними семантико- і формально-граматичними функціями [46].
Відмінювання іменників, звичайно, не становить проблеми для мовців. Для переважної більшості слів будь-яка відмінкова форма відшукується автоматично. Ми розглянемо ті форми, при творенні і вживанні яких все ж таки трапляються помилки, а також варіантні форми, які потребують свідомого відбору у певних ситуаціях спілкування [42].
І. Давальний відмінок однини іменників II відміни.
1. У давальному відмінку іменників чоловічого роду II відміни вживаються паралельні закінчення – ові, – еві (-єві) і – у, – ю: писати дядькові (дядьку), рекомендувати видавцеві (видавцю), порадити водієві (водію), надіслати комітетові (комітету), допомагати талантові (таланту). Для назв істот закінчення – ові, – еві (-єві) є найуживанішими.
В окремих випадках єдино можливими є форми на – ові, – еві. Це стосується використання іменників, які в родовому або кличному відмінку мають закінчення – у, – ю. Омонімія форм родового або кличного і давального відмінків спричиняє змістову неясність. Наприклад, словосполучення подяка майстру сприймається однозначно, тому що у родовому відмінку іменника майстер виступає закінчення – а. У словосполученні побажання (чиє? кому?) відділу другий іменник може означати і адресата, і суб'єкта дії (форми родового і давального відмінків цього слова збігаються), отже тут потрібно використати форму із закінченням – ові (-еві). Так само форми батьку, Шевченку можуть означати і адресата (давальний відмінок) і звертання (кличний відмінок), отже в таких випадках у давальному відмінку слід вживати виключно форму із закінченням – ові (-еві).
2. Якщо в тексті поряд стоять кілька іменників чоловічого роду у формі давального відмінка однини, рекомендується вживати варіативні форми: За таку помірковану ставку Марта мусила б подякувати сусідові своєму кооператору Іванчукові, що виговорив для неї цю ціну в орендаря… (В.Підмогильний); Завтра начальникові головного управління Данилу Богдановичу Триндирівському виповнюється п'ятдесят (О.Мірошниченко).
3. Для іменників середнього роду типовим є закінчення – у (-ю). Іменникам із суфіксом – к-, які означають істот, властиві паралельні закінчення – ові і – у: ягнятк-ові (-у), пташенятк-ові (-у), хлоп 'ятк-ові (-у), немовлятк-ові (-у); Варіантні форми утворюють окремі іменники і назви неістот: сонц-ю (-еві), серц-ю (-еві), лих-у (-ові), міст-у (-ові). У формах із закінченнями – еві, – ові ці іменники вживаються переважно у фольклорі (особливо при персоніфікації, коли можливе вживання форм кличного відмінка).
II. Знахідний відмінок однини іменників II відміни.
1. У іменників чоловічого роду II відміни, що означають істот, форма знахідного відмінка однини збігається з формою родового відмінка: розпитати секретаря, поважати друга, викликати слюсаря. Іменники чоловічого роду – назви неістот мають у знахідному відмінку однини форму, омонімічну формі називного відмінка: полагодити замок, дивитися телевізор, читати журнал.
2. Деякі назви неживих предметів виступають у знахідному відмінку у двох формах – спільних із формами називного і родового відмінків: заточив олівець/олівця, написати лист / листа, перев'язати палець / пальця, купити ніж/ножа. Форми із нульовим закінченням є стилістично нейтральними, а отже вживаються без будь-яких обмежень. Сфера використання форм із закінченням – а (-я) – розмовна мова і мова художньої літератури.
Таке ж стилістичне розрізнення форм знахідного відмінка властиве тим найменуванням предметів, періодичних видань, організацій, які походять від назв істот. Літературними є форми, спільні із називним відмінком: купити «Запорожець», з'їсти наполеон, передплатити «Юний технік». Конструкції купити «Москвича», читати «Юного натураліста» належать до стилістично знижених.
III. Місцевий відмінок однини іменників II відміни.
1. Іменникам середнього роду із суфіксами – к-, – ечк-, – ячк-, – еньк; – иськ-, що називають неістот, у місцевому відмінку властиве закінчення – у: на ліжк-у, у військ-у, на віконечк-у, на подвір'ячк-у, у серденьк-у, на пасовиськ-у.
Іменники середнього роду з суфіксом – к-, що називають істот, мають варіантні закінчення – ові і – у: на малятк-ові (-у), на немовлят-к-ові (-у), на козенятк-ові (-у), на телятк-ові (-у). У всіх інших іменників середнього роду в місцевому відмінку виступає закінчення -і (-і), однак з приймен-ником по вони мають закінчення – у (-ю): на вікні – по вікну, на морі – по морю, у селищі – по селищу, на подвір’ї – по подвір'ю. Деякі іменники вживаються з прийменником по у двох варіантах: по селу – по селі, по місту – по місті, по тілу – по тілі.
2. Для іменників чоловічого роду – назв істот у місцевому відмінку характерні закінчення – ові, – еві (-єві) як варіанти виступають закінчення – у (-ю), -і (-і), на тесляр-еві (-і), на учител-еві (-і, – ю), при товариш-еві (-у, -і).
Іменники чоловічого роду із суфіксами – ак-, – як-, – ик-, – ок-, що означають неістот, мають закінчення – у (-ю): на держаку, на вітряку, у вулику, у ставку. Деякі іменники цього типу утворюють паралельні форми: на літак-у (-ові), у вогник-у (-ові), на будинк-у (-ові).
Односкладові іменники чоловічого роду мають закінчення – у, якщо на нього падає наголос: в степу, у соку, у диму, на шляху. Для частини односкладових іменників характерні варіантні закінчення – залежно від наголосу: на боку – на боці, у глеку – у глеці, у клею – у клеї, у краю – у краї, на мосту – на мості, на лугу – на лузі, у раю – у раї, на стогу – на стозі. Більшість безсуфіксних іменників, що означають неістот, набувають у місцевому відмінку закінчення -і, але з прийменником по набирають форми на – у: на конвеєрі – по конвеєру, у каналі – по каналу, на кордоні – по кордону. Іноді з прийменником по вживаються дві варіантні форми: по лісу – по лісі, по столу – по столі.
IV. Відмінювання іменника III відміни мати.
У непрямих відмінках однини і в усіх формах множини цей іменник має суфікс – ер– Потрібно запам'ятати форму знахідного відмінка однини, а також родового і знахідного відмінків множини, при утворенні яких іноді трапляються помилки: побачити матір, тривоги матерів, привітати матерів.
V. Родовий і орудний відмінки однини іменників IV відміни.
Іменники IV відміни із суфіксом -єн – виступають у двох формах в родовому і в орудному відмінках однини: імені й ім'я, іменем і ім'ям, тімені і тім'я, тіменем і тім'ям, племені і плем'я, племенем і плем'ям. Усі паралельні форми належать до стилістично нейтральних.
VI. Називний відмінок множини іменників II відміни.
1. Іменники чоловічого роду твердої групи мають у називному відмінку множини закінчення – и, в іменниках м'якої та змішаної групи виступає закінчення -і: професори, директори, вечори, ордени, цехи, паспорти, вчителі, слюсарі, лікарі, товариші, м'ячі. Окремим іменникам властиві варіанти: вуси – вуса, рукави – рукава, хліби – хліба (збірне), ґрунти – ґрунта (збірне), очерети – очерета.
2. Іменники чоловічого роду – назви осіб із суфіксами – анин – (-янин-), – ин – при творенні називного відмінка множини втрачають – ин: киянин – кияни, львів'янин – львів'яни, волинянин – волиняни, селянин – селяни, болгарин – болгари, вінничанин – вінничани, але грузини, лезгини, осетини, русини.
VII. Родовий відмінок множини.
1. У родовому відмінку відзначаються варіанти:
а) у іменників І відміни: бритв і бритов, воєн і війн, баб і бабів, губ і губів, легень і легенів, лук і луків, сосон і сосен, крихт, крихот і крихіт. Розрізняються значеннями форми старост і старостів: перша належить до іменника старости (керівна особа в окрузі, громаді, колективі), друга – до іменника старости (обрядове);
б) у іменників II відміни: пара валянок і валянків, десять раз і разів, вісім днів і (рідше) день, татів і тат, ватів і ват, кіловатів і кіловат, партизанів і партизан. Розрізняються значеннями форми чоловік, тобто «осіб», і чоловіків – «осіб чоловічої статі»;
в) у іменників III відміни: серць і сердець, плечей і пліч, вух і (зрідка) ушей, весіль і весіллів, відкрить і відкриттів;
г) у іменників, що мають тільки форму множини: граблів і грабель, ночов і (рідше) ноче, рейтузів і рейтуз, шароварів і шаровар.
2. Різні форми родового відмінка множини деяких іменників пов'язані з наявністю родових варіантів: бакенбардів (від бакенбард) і бакенбард (від бакенбарда), вольєрів (від вольєр) і вольєр (від вольєра),
кужелів (від кужіль – ч. р.) і кужелей (від кужіль – ж. p.), мозолів (від мозоль – ч. р.) і мозоль (від мозоля) і т. ін.
3. Потрібно запам'ятати іменникові форми родового відмінка множини, при утворенні яких трапляються помилки: ампери, -ів; апель-сини, -ів; баклажани, -ів; болгари, – ар; брелоки, -ів; бутси, -ів; валянки, -ів; вільхи, вільх; вірмени, – ен; вольти, -ів; галичани, – ан; гальма, гальм; гастролі, – лей; гланди, гланд; городяни, – ян; грами, -ів; гривні, – ень; джинси, -ів; жита, -ів; житла, – тел; калоші, калош; канікули, – кул; кеди, кед; кілограми, -ів; консерви, -ів; корективи, -ів; кримчани, – ан; лазні, – зень; ласти, -ів; мандарини, -ів; мокасини, -ів; молдавани, – ан; пантофлі, -ів; панчохи, – чіх; підошва, – шов; плаття, -ів; помідори, -ів; сандалі, – аль; солдати, -ів; томати, -ів; туфлі, – фель; центнери, -ів; шати, шат; шорти, -ів; шпроти, -ів.
Варіанти наведених форм іменників з іншими закінченнями є позанормативними.
VIII. Знахідний відмінок множини.
У знахідному відмінку множини вживаються паралельні форми іменників – назв тварин (переважно свійських), як-от: пасти овець і вівці, корів і корови, коней і коні; доглядати свиней і свині, волів і воли, каченят і каченята, ягнят і ягнята; годувати зайченят і зайченята.
IX. Орудний відмінок множини.
Паралельні форми орудного відмінка утворюють:
а) іменники І відміни: сльозами і слізьми, свинями і свиньми;
б) іменники II відміни: гостями і (рідше) гістьми, конями і кіньми, колінами і коліньми, колесами і (рідше) колісьми, крилами і крильми;
в) іменник III відміни: костями і кістьми;
г) іменники, що мають тільки форму множини: воротами і ворітьми, грошима і грішми, дверима і дверми, санями і саньми, штанами, штаньми і (рідше) штанями.
X. Місцевий відмінок множини.
У цьому відмінку іменники всіх відмін мають закінчення – ах (-ях) незалежно від прийменника, з яким вони вживаються: у мріях, на машинах, при сусідах, у доповідях, на вікнах, по вікнах, на полях, по полях, в областях, по областях.
Окремі іменники, що мають тільки форму множини, виступають у місцевому відмінку в двох варіантах: на воротах і на воротях, на штанах і на штанях. Більш уживаними є перші з наведених форм.
XI. Порушення норм відмінювання іменників у художній мові.
У художній літературі можна зустріти відмінкові форми іменників, які не відповідають сучасним нормам української мови, наприклад: Цього питання вона остаточно розв'язати не змогла, та й рядки одноманітних цифер, які вона звіряла, чимало заважали їй (В. Підмогильний); Над берегом висів солоний туман од дрібних бризків (М. Коцюбинський); Не чути було ні грохоту підвід колгоспівських биндюжників, ні гулу вантаж-них авт (М. Хвильовий); А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопра-ном заспівали (О. Вишня).
Стилістичне призначення неправильних форм – відтворення просторічних або діалектних особливостей мови героїв. У письменників-класиків такі форми не виконують стилістичної функції, якщо відповідають мовним нормам періоду написання твору.
2. Методика вивчення граматичних понять іменника у початкових класах
2.1 Зміст та етапи формування граматичних понять іменника у 1–4 класах
У початковій школі діти ознайомлюються з усіма основними частинами мови.
Вивчення частин мови в початкових класах має на меті: ознайомлення учнів з такими самостійними частинами мови, як іменник, прикметник, дієслово, числівник, особові займенники, прислівник і прийменник (без уживання термінів «самостійні» і «службові» частини мови); усвідомлення того, що кожне слово є назвою предмета, ознаки чи дії і відповідає на питання хто? що? який? яка? яке? що робить? скільки? котрий? і под.; засвоєння форм словозміни тих частин мови, які передбачені програмою; засвоєння орфографічних правил, зокрема таких, як правопис відмінкових закінчень іменників і прикметників, особових закінчень дієслів тощо; розвиток усного і писемного мовлення учнів шляхом збагачення їх словника новими іменниками, прикметниками чи дієсловами, уточнення змісту окремих слів, розвитку уміння добирати слова для передачі своїх думок; з'ясування синтаксичної функції певного слова (частини мови) [27, 113].
Знайомство з частинами мови починається з вивчення іменника як найбільш уживаного учнями лексико-граматичного класу слів. Вивчення іменника в початкових класах передбачає, по-перше, формування граматичного поняття про іменник, по-друге, формування навичок правопису відмінкових закінчень іменників, по-третє, збагачення словника учнів новими іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мові. Ці завдання розв'язуються не ізольовано, а у взаємозв'язку.
Лексичні і граматичні ознаки іменника досить складні, а тому «вивчення цієї частини мови вимагає поступового накопичення конкретного матеріалу для узагальнення знань про іменник як частину мови» [28, 6].
Система роботи над вивченням теми «Іменник» має бути «цілеспрямованим процесом, який передбачає послідовність ознайомлення учнів із смисловим значенням і граматичними ознаками цієї частини мови, а також поступове ускладнення вправ, спрямованих на формування навичок точного вживання іменників у мовленні і правильного їх написання» [36, 27].
Діти вивчають іменник протягом 4-х років навчання [53]. У 1 класі школярі вчаться відповідати на питання хто? що?, знайомляться зі словами, що є назвами предметів та істот, виконують логічні вправи на розрізнення назв істот і неістот. У 2 класі вводиться термін «іменник», що розкриває поняття «слова, які означають назви предметів», продовжується робота над диференціацією назв істот і неістот, без уживання термінів «однина – множина» формуються практичні навички розрізнення числа іменників. У 3 класі поглиблюється уявлення учнів про такі лексико-граматичні категорії іменника, як назви істот і неістот, власні й загальні назви; вводяться терміни для позначення понять, які раніше розглядалися практично.
Якщо в 2 класі для розрізнення числа діти користувалися прийомом «один – багато», то в 3 класі формується граматичне поняття однини/ множини. Учні вперше знайомляться з такою граматичною категорією, як рід іменника, навчаються розрізняти іменники за родами з допомогою підстановки слів він, вона, воно чи мій, моя, моє. Третьокласники ще не знають відмінків іменників, однак практично вчаться ставити питання до слів-назв предметів (кого? чого? кому? чому?), будувати речення і словосполучення з іменниками в непрямих відмінках і тим самим готуються до усвідомлення поняття відмінювання іменників, що є основним у програмі 4 класу.
Формування у молодших школярів граматичного поняття «іменник» складається з кількох етапів [53]. Перший – підготовчий, який збігається з періодом навчання грамоти. Підготовка учнів до усвідомлення поняття «іменник» передбачає навчання розрізняти предмет і його назву, розвиток уміння класифікувати слова за певною смисловою ознакою (назви овочів, фруктів, транспорту тощо).
Другий етап формування поняття «іменник» передбачає ознайомлення учнів із граматичними ознаками слів у єдності з їх смисловим значенням (відповідають на питання хто? що?, називають предмети) і закріплення їх у терміні «іменник». Ця робота потребує від учня більш високого ступеня узагальнення, ніж це було на підготовчому етапі.
Третій етап полягає у поглибленні знань про смислове значення іменників, засвоєння форм роду, числа, у підготовці до усвідомлення відмінків, розширенні знань про власні і загальні назви.
Четвертий етап передбачає формування уміння відмінювати іменники, свідомо вживати відмінкові форми для висловлення своїх думок і правильно писати відмінкові закінчення.
Робота над іменником – цілеспрямований процес, який містить узагальнення лексичного значення, засвоєння граматичних ознак та поступове ускладнення практичної діяльності учнів, внаслідок чого розвиваються навички точного застосування іменників у мовленні. Для забезпечення наступно-перспективних зв'язків у формуванні граматичного поняття «іменник» важливо: 1) з'ясувати суть поняття; 2) виявити в набутих учнями знаннях ті, що можуть стати опорою для засвоєння нового; 3) встановити шляхи перспективного застосування набутих знань [58, 5].
Засвоїти поняття «іменник» означає, по-перше, усвідомити значення предметності у зв'язку з формальними ознаками іменника, по-друге, уміти користуватися комплексом його ознак.
Виходячи із принципу наступності, певне граматичне поняття формується у початкових класах поступово – від оволодіння його суттєвими ознаками до об'єднання їх в одне ціле [63]. Ще в період навчання грамоти в 1 класі учні одержують перші уявлення про слова, що означають назви предметів і відповідають на питання хто? що? Школярі відшукують такі слова в колонках, текстах, вчаться відрізняти їх від інших слів. У 2 класі робота над формуванням поняття «іменник» триває. При цьому вчитель демонструє речі, предметні малюнки, супроводжуючи питаннями хто це?, що це?
Загальне поняття про іменник починає формуватися у дитини ще в добукварний період. Саме тут учитель навчає дітей розрізняти предмет і слово, що його називає. Зробити це можна, наприклад, у такий спосіб. Учитель бере у руки книгу і запитує:
– Що я тримаю? (Книгу.)
– Що ви можете з нею зробити? (Розглянути, прочитати, покласти на стіл і под.)
– Про що ця книга? (Мабуть, про тварин, бо на обкладинці зображені тварини.)
– Ми можемо дізнатися, хто написав для нас цю книгу? (Можемо, бо на обкладинці завжди друкують прізвище автора.)
– У нашій шкільній бібліотеці є ще одна цікава книга. Про що вона?
Звичайно, діти відповісти не можуть, а тому вчитель запитує, чому вони не можуть відповісти на його питання. (Бо не бачать книги.)
– Отже, – узагальнює вчитель відповіді дітей, – предмет ми бачимо, можемо потримати в руках, а слово, що є назвою предмета, тільки вимовляємо і чуємо.
Надалі в учнів поступово формується уміння «працювати» зі словом як із узагальнюючою назвою предмета. Скажімо, вчитель вимовляє слово стіл, а діти називають той стіл, який вони при цьому можуть уявити.
Подальше формування поняття «іменник» передбачає роботу над лексичним значенням іменника і його граматичною ознакою – відповідає на питання хто? що? Уміння ставити до слів-назв предметів запитання хто? чи що? прищеплюється дітям ще в період навчання грамоти [54, 45].
У 2 класі діти дізнаються про те, що слова, які означають назви-людей і тварин, відповідають на питання хто?, а слова, які означають назви інших предметів, – на питання що?
Протягом другого року навчання учні практично ознайомлюються із словом. Це означає, що вони проводять спостереження за лексичним значенням слова. Здійснюється розвиток уявлень про те, що слово служить для назви предмета, якості, дії [53]. Виділяються тематичні групи слів, проводиться розподіл слів на тематичні групи за такими ознаками, як колір, матеріал, форма та ін. Відбувається складання рядів слів за певною змістовою ознакою (видовою або родовою). Проводиться добір слів для доповнення речення, складання речень зазначеного змісту (скласти речення, яке можна було б використати під час обговорення письмової роботи однокласника, використати слова, потрібні для визначення позитивного в роботі). Формується уявлення про слова, близькі за значенням, і слова, протилежні за значенням.
На цьому етапі відбувається формування початкового уявлення про частини мови, про те, що слова поділяються на групи залежно від того, на яке питання вони відповідають. Слова, які відповідають на питання хто? що? (іменники). Постановка до слова одного з питань (використовуються слова з предметним, а також абстрактним значенням: книжка, зима.
Учні повинні розрізнювати слова, що називають предмети, ознаки, дії; розподіляти ряд слів на 2 групи за смисловою ознакою; доповнювати кожну групу 2–3 словами; добирати самостійно 4–6 слів, які відповідають на різні питання (хто? що? та ін.); доповнювати речення одним – двома словами за змістом; розпізнавати слова, близькі і протилежні за значенням; виявляти в ряду слів ті, що є близькими або протилежними за значенням; розподіляти слова на групи за значенням та питаннями (за частинами мови); розрізняти іменники, які відповідають на питання хто? і що? [66].
Учні також ознайомлюються із пропонованим лексичним значенням (слова, що позначають осіб, які працюють у школі; предмети, що знаходяться у класі; почуття учня, який добре виконав роботу і т. ін.). Також учні здійснюють знаходження серед слів тих, що подібні чи протилежні за лексичним значенням, змінюють слова, які відповідають на питання хто? що?, за числами (один – багато). Спостерігають за утворенням множини іменників (у простих випадках, без уживання терміна), правильним вживанням іменника у множині чи однині у складеному реченні.
Також відбувається утворення сполучень слів, які відповідають на питання хто? що? який? яка?…; добір слів, які відповідають реальним ознакам того чи іншого предмета.
Учні також виконують письмо під диктування: навчальні диктанти, матеріалом для яких є слова, речення, тексти [12, 14].
Наведемо слова, значення, вимову і написання яких учні повинні засвоїти: Батьківщина, ведмідь, вересень, вулиця, герой, диктант, диван; дитина, дятел, жайворонок, завдання, заєць, календар, килим, медаль, метро, неділя, ознака, помилка, понеділок, портфель, предмет, середа, театр, учитель, читання, червоний, черговий, черевики, четвер, ясен.
З метою ознайомлення з іменником вчитель здійснює систематизацію слів-назв предметів, тобто виділяє групи слів на позначення людей, тварин, рослин, предметів побуту. Демонструється, наприклад, таблиця із зображенням лікаря, робітника, школярки (перший ряд), собаки, кота, їжака (другий ряд), дерева, портфеля, чайника (третій ряд) [4, 96].
У ході евристичної бесіди учитель з'ясовує:
– Хто зображений на малюнку першого ряду?
– Яке питання можна поставити до кожного із зображених предметів? (Хто це? – Лікар.)
– Кого називають словами: Лікар, робітник, школярка? (Людей.)
– Отже, які слова відповідають на питання хто? (Слова – назви людей.)
Аналогічна робота проводиться з малюнками другого, а потім третього ряду. Внаслідок такої роботи у дітей формується уявлення про іменники – назви істот і неістот.
У 3 класі учні набувають умінь скоропису, що є необхідним для виконання ними об'єктивно більшої кількості письмових вправ; у них удосконалюються знання і вміння щодо опанування важливого для початкової мовної освіти розділу «Звуки і букви»; третьокласники засвоюють найважливіші правила української літературної вимови і грамотного письма на дещо вищому рівні узагальнення знань і вмінь, порівняно з 2 класом, опановують розділи «Мова і мовлення» та «Текст», а також відповідно до нової мети шкільного мовного курсу – формування комунікативного мовлення – вивчають розділи «Речення», «Лексичне значення слова», «Частини мови» [14, 12].
У 3 класі учні ознайомлюються з синонімами та антонімами, добирають до них синоніми з метою увиразнення висловленої думки та уникнення невиправданих повторів одного і того самого слова. Визначають роль синонімів у тексті, ознайомлюються з деякими найпоширенішими фразеологізмами.
Відбувається розвиток умінь помічати в тексті незнайомі слова, з'ясовувати їх значення. Вивчаючи слово, учні вивчають значення слів, пряме і переносне значення, випадки багатозначності, найуживаніші омоніми (без терміна) [24]. Здійснюють добір слів для якнайточнішого вираження думки як під час усного, так і писемного мовлення. Учень виявляє в тексті слова з прямим і переносним значенням, багатозначні слова, найуживаніші омоніми (омофони – коса (дівчини і знаряддя праці); омоформи – моя мати – мати книжку; омографи (книжки і книжки) – практично, в процесі навчальної роботи, без уживання термінів.
Також учні добирають синоніми й антоніми до загальновживаних слів; використовують їх в усному і писемному мовленні (навчальних творчих роботах); пояснюють і вживають у власному мовленні опрацьовані за підручниками фразеологізми, зокрема, прислів'я; пояснюють значення слів, опрацьованих у попередній навчальній діяльності; користуються прийомами тлумачення слів (добір синонімів, опора на морфемну будову тощо) та тлумачним словником; добирають слова для точного вираження думки в усному і писемному мовленні; виявляють в навчальних текстах, у мовленні товаришів по класу, у власному мовленні не літературні слова, замінюють їх літературними.
На вивчення іменника у 3 класі відводиться 13 год. При цьому третьокласники вивчають:
Учні також будують сполучення зі слів, що є різними частинами мови, використовуючи службові слова: пішли до лісу; космічна ракета; хлопчики і дівчатка; розрізняють слова за родовими і видовими ознаками: птахи: лелеки, зозулі, синиці, горобці; дерева: дуб, клен, яблуня, вишня; кольори: червоний, фіолетовий, зелений тощо; добирають групи спільнокореневих слів, що належать до різних частин мови, вводять їх у словосполучення і речення (дуб, дубовий, задубіти; сміх, смішний, усміхатися).
Також учні вивчають особливості вживання іменників у прямому і переносному значеннях, рід іменників: чоловічий, жіночий, середній; змінювання іменників за числами (однина і множина). У них формується уміння віднести слово до одного з родів [27, 162].
Відбувається практичне ознайомлення з відмінками іменника (назви відмінків, відмінкові питання). Проводиться спостереження за змінюванням іменників за відмінками, спостереження за влучним уживанням іменників-синонімів, іменників-антонімів у тексті, розмірковування про їх роль. Здійснюється вибір з даних слів тих, що найбільше відповідають меті й типу висловлювання. Проводяться вправи на заміну в тексті недоречних лексичних повторів.
Наприкінці навчального року учень має уявлення про іменник як частину мови; впізнає в тексті і самостійно добирає іменники; ставить питання до іменників, що належать до різних родів; будує сполучення іменників з іншими словами, використовуючи для зв'язку закінчення і прийменники; розрізнює іменники-назви істот і неістот, правильно ставить до них питання; розрізнює власні і загальні іменники, добирає відповідні приклади; вживає в письмових текстах власні іменники з великою буквою; відносить до іменників за поставленим питанням (що?) опредмечені якості, дії (зелень, добро, плавання, напис).
У 4 класі завершується вивчення початкового курсу рідної мови. Учні мають не тільки здобути нові знання, уміння і навички в роботі над текстом, з граматики, фонетики і правопису та розвитку мовлення, а й систематизувати відомості з різних розділів мови, узагальнити і закріпити опрацьоване в 1–3 класах [53]. Адже знання і мовленнєві вміння, набуті молодшими школярами в початкових класах, стануть основою для вивчення систематичного курсу рідної мови в основній і старшій структурних ланках загальноосвітньої школи.
У 4 класі на вивчення іменника відводиться 20 год. При цьому учні працюють за такими напрямками:
1) розширення уявлень про лексичне значення іменника (слова з абстрактним значенням: радість, сум, сміливість тощо). Іменники-синоніми, іменники-антоніми, багатозначність окремих іменників. Вживання іменників у прямому і переносному значеннях. Спостереження за точним і влучним вживанням з ряду синонімів тих слів, які найбільше відповідають змістові;
2) рід іменників. Віднесення іменника до одного з родів. Змінювання іменників за числами і відмінками. Формування умінь ставити іменники в початкову форму. Спостереження за закінченнями іменників, що належать до різних відмін (без уживання терміна) у тому самому відмінку;
3) закінчення іменників жіночого роду на – а в родовому відмінку однини з основою на твердий і м'який приголосний та на [ж], [ч], [ш];
4) закінчення іменників в орудному відмінку однини: закінчення – ею в іменниках жіночого роду з основою на м'який приголосний та на шиплячі; закінчення -єю в іменниках на -ія; закінчення – ем в іменниках чоловічого роду з основою на м'який приголосний та на шиплячі; закінчення – ем в іменниках з основою на [й];
5) практичне засвоєння правопису закінчень найуживаніших іменників чоловічого роду на – ар, – яр;
6) спостереження над паралельними закінченнями іменників чоловічого роду – назв істот у давальному та місцевому відмінках однини;
7) форми іменників жіночого роду з основою на приголосний в орудному відмінку однини;
8) спостереження за закінченнями іменників у множині (таблиця відмінювання). Вправи на вживання правильних відмінкових закінчень іменників у множині [24, 156–157].
Наприкінці навчального року учень 4 класу відносить до іменників слова з абстрактним значенням, які відповідають на питання «що?», добирає до поданого іменника 2–3 синоніми, антонім; розкриває значення (2–3) багатозначного іменника; вводить його в словосполучення, речення (у процесі виконання навчальних вправ); визначає рід і число іменників; змінює іменники за числами і відмінками; визначає початкову форму іменника (називний відмінок однини); змінює в процесі словозміни іменників приголосні [г], [к], [х] перед і на м'які [з], [ц], [с]; голосний [і] на [о], [е]; відображає ці звукові явища на письмі (нога – нозі, яблуко – в яблуці, рух – у русі); (піч – печі, ніч – ночі); вживає у процесі виконання навчальних вправ: у родовому відмінку іменників жіночого роду на – а закінчення -і (стіни, пісні, межі, кручі, груші); в орудному відмінку однини в іменниках чоловічого та жіночого роду з основою на м'який приголосний та [ж], [ч], [ш] закінчення – ею (землею, межею, кручею, тишею); – ем (конем, ножем, мечем, споришем)', закінчення -єю в іменниках жіночого роду на -ія (лінія – лінією); закінчення -єм в іменниках чоловічого роду на [й] (гай – гаєм); перевіряє за словником закінчення в родовому і орудному відмінках іменників на – ар, – яр (вівчарем, слюсарем, школярем, але маляром, столяром); використовує в мовленні паралельні форми іменників чоловічого роду – назв істот у давальному і місцевому відмінках однини (братові і брату, батькові і батьку, Василеві і Василю); вживає подвоєні букви на позначення м'яких приголосних перед закінченням – ю в орудному відмінку іменників жіночого роду з основою на приголосний (тінню, молоддю); апостроф перед закінченням – ю в іменниках з основою на [б], [п], [в], [м], [ф] (любов'ю, Об'ю, верф'ю); в іменнику мати (матір'ю); не вживає подвоєння в іменниках зі збігом приголосних в основі (якістю, повістю); користується навчальною таблицею відмінювання іменників у множині у процесі виконання вправ на практичне засвоєння відмінкових закінчень іменників, вживання прийменників з іменниками в окремих відмінках; вживає літературні форми закінчень – ах (-ях) іменників у місцевому відмінку множини (по вікнах, по полях, на морях, по ночах, на горах).
Покажемо етапи вивчення іменника протягом навчання учнів у початковій школі (таблиця 1).
Таблиця 1. Етапи вивчення іменника у початковій школі
|
№ п/п |
Зміст навчального матеріалу |
Класи |
|||
|
1 клас |
2 клас |
3 клас |
4 клас |
||
|
1 |
Ознайомлення із словами-назвами предметів |
Впізнає і розрізняє слова-назви предметів |
Слова, які відповідають на питання хто? що? (іменники). Предметне і абстрактне значення. Число іменників. |
Загальне поняття. Назви істот (хто?), неістот (що?). Власні і загальні іменники. Відмінки іменників. |
Іменники з абстрактним значенням. Іменники-синоніми, іменники-омоніми, іменники-антоніми. Пряме і переносне значення іменників. |
|
2 |
Формування навичок правопису іменників. |
Правопис найуживаніших іменників. |
Правопис іменників з різних тематичних груп. Правопис іменників в однині і множині. |
Велика буква у власних іменниках. Правопис назв істот і неістот. Правопис відмінкових закінчень. |
Правопис іменників. Вживання на письмі правильних відмінкових закінчень іменників. |
|
3 |
Збагачення словника учнів новими іменниками. |
Розрізняє предмет і слово. Слово як узагальнююча форма предмета. |
Робота над лексичним значенням предмета і його граматичною ознакою. Виділення тематичних груп слів. Складання іменників за видовою чи родовою ознакою. Добір іменників для доповнення чи складання речення. |
Розвиток умінь помічати незнайомі іменники, з’ясовувати їх значення. Пряме і переносне значення іменника. Багатозначність іменників. Поняття предметності. |
Точне і влучне вживання синонімів, омонімів, антонімів, іменників з абстрактним значенням. Добір синонімів до поданого іменника. Розкриття значення багатозначного іменника. Вживання літературних форм закінчень іменників. |
Таким чином, ознайомлення молодших школярів з іменником як найбільш уживаним лексико-граматичним класом слів передбачає, по-перше, формування граматичного поняття про іменник, по-друге, формування навичок правопису відмінкових закінчень іменників, по-третє, збагачення словника учнів новими іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мові. Відповідно до методичних вимог, ці завдання розв'язуються не ізольовано, а поступово і у взаємозв'язку.
2.2 Методика формування граматичних понять іменника на уроках рідної мови
Шкільна практика свідчить, що до вивчення теми «Слова, які означають назви предметів (іменники)» частина дітей не усвідомлює різниці між предметом і словом як його назвою. Тому одним із головних завдань початкового навчання української мови є розвиток умінь розрізняти предмет і слово, що його називає. Це відбувається в ході виконання різноманітних вправ із підручника та дібраних учителем спеціально.
Виконуючи їх, учні спостерігають за граматичними ознаками іменника, вчаться ставити питання до слів, що означають назви конкретних речей, рослин (що?) та слів, що означають назви людей і тварин (хто?). В ході такої роботи діти привчаються уважно спостерігати, поповнюють словниковий запас і свідомо встановлюють відповідні зв'язки:
– між предметом і словом, що його називає;
Для поглибленого розуміння цих зв'язків учні ознайомлюються з тим, що іменники можуть означати імена, по батькові, прізвища людей, назви і клички тварин, назви міст, вулиць, річок.
З метою розширення лексичного значення у зв'язку із практичними спостереженнями за його граматичними ознаками у 2 класі виконується ряд вправ на групування іменників, наприклад:
Ходить осінь у вінку,
Пісеньку веде дзвінку,
Носить дині в клумаці,
Виноград і кавунці,
Носить груші, огірки
Й нас частує залюбки. (В. Діденко)
1. Прочитайте вірш. Про яку пору року в ньому говориться? Хто з вас допомагав восени в полі, у садку? Що ви збирали?
2. Знайдіть у вірші назви предметів, які відповідають на питання що? Що вони називають? Які з цих слів є назвами овочів, а які – назвами фруктів?
У ході виконання вправ такого типу школярі усвідомлюють спільне між словами з різним лексичним значенням і засвоюють визначення іменника на основі двох ознак: 1) означає назву предмета; 2) відповідає на питання хто? або що? [16, 12].
Таким чином, перехід до усвідомлення поняття «назва предмета (іменник)», яким узагальнюється ряд лексичних груп іменника, являє собою ніби якісний стрибок із лексичної сфери у граматичну.
У 3 класі при вивченні розділу «Частини мови» триває і поглиблюється робота над формуванням поняття «іменник». Тут можна спертися на такі набуті учнями вміння та навички:
– ставити питання до слів;
– розпізнавати слова, які відповідають на питання хто? або що?;
– свідомо застосовувати у практиці аналізу термін «слова, що означають назви предметів (іменники)»;
– визначати роль закінчення у слові;
– встановлювати зв'язок слів у реченні;
– користуватися словоформами іменника у мовленнєвій практиці [14, 13].
Все це активізується не шляхом механічного повторення, а в ході розширення знань про предметність. Успішному формуванню граматичних понять при вивченні частин мови сприяють комплексні вправи на основі зв'язних текстів.
Для спостереження над іменниками – назвами явищ природи можна використовувати віршовані тексти:
Розвихрено, розвіяно
Над цілим світом сніг.
Дорогу білим всіяно
Й простелено до ніг.
Зима мене запрошує:
Хутчій на лижі йди.
І білою порошею
Спадає на сліди.
– Знайдіть у першому реченні іменник, що є назвою явища природи. Поставте до нього питання.
– Знайдіть у вірші речення, де є синонім до слова сніг (останнє речення). Прочитайте речення. На яке питання відповідає слово порошею? Вставте це слово замість крапок у речення: Біла… спадає на сліди. Чи змінилося значення слова? А що змінилось? (Закінчення).
1. У танку хуртечі
Йде зима ланами.
Зацвітає вечір
Синіми снігами.
2. Заметіль, заметіль
Налетіла.
Дітвора звідусіль
Пораділа.
– Знайдіть іменники, поставте до них питання.
– Змініть слово хуртечі так, щоб воно відповідало на питання що? Поясніть значення цього слова. Доберіть до нього синонім з тексту №2 (заметіль). Доповніть ряд синонімів: завірюха, хуртовина, хурделиця, віхола, метелиця, хуга, буран.
– Як розумієте значення висловів танок хуртечі, сині сніги?
Оперуючи терміном «іменник», діти в 3 класі ознайомлюються з деякими його граматичними ознаками: має рід, змінюється за числами та відмінками. Так учні від логічного поняття предметності переходять до усвідомлення граматичних ознак іменника.
Осмислюючи різницю між власними і загальними назвами, навчаю-чись розрізняти іменники чоловічого, жіночого та середнього роду, усвідомлюючи здатність їх змінюватися за числами, відмінками і роль закінчення як засобу оформлення цих змін, школярі поглиблюють знання про іменник як частину мови [34]. На цьому етапі навчання корисно виконувати вправи зі спільнокореневими словами, наприклад:
– Прочитайте речення. Знайдіть спільнокореневі слова. Визначте серед них іменники.
– Доведіть, що це іменники (за допомогою відповіді – міркування).
Зразок: слово дзвіночки – іменник, бо означає предмет, відповідає на питання що?, чоловічого роду, множина (однина – дзвіночок), змінюється за питаннями (наприклад, чого? дзвіночків), постає в реченні головним членом – підметом.
1. – Ми дзвіночки, лісові дзвіночки, славим день…
– Дзвоник кличе нас до школи, Радісно дзвенять пісні.
– Ходить осінь у вінку, Пісеньку веде дзвінку.
2. Золотий бджолиний рій
Носить мед у вулик свій.
Ген, летять бджілки охочі –
З ранку трудяться до ночі.
Роботу над іменниками вчитель пропонує при виконанні різноманітних навчальних вправ. Для прикладу візьмімо зоровий диктант.
У кожної країни свої скарби. Одна уславилась пшеницею, друга бавовником, третя лісами. В одній добувають нафту, а в іншій вугілля.
Про що говориться в тексті? Як ви розумієте зміст останнього речення? Які країни ви знаєте? Як пишуться ці назви? Чому? Який можна дібрати заголовок до тексту?
– Знайдіть у тексті іменники, поставте до них питання.
– Визначте рід іменників у третьому реченні, виділіть закінчення.
– Змініть за питаннями іменники у четвертому реченні.
– Як ви розумієте значення іменника скарби в першому реченні? Виділіть закінчення у слові. Поставте цей іменник в однині, виділіть закінчення.
– В якому ще значенні може вживатися слово скарб? Складіть із ним речення.
На етапі узагальнення знань, умінь та навичок систематизуються ознаки іменника як частини мови. Це можна зробити шляхом колективного складання речень за картинками, фотоматеріалами. Учні називають іменники, визначають їх рід, число, встановлюють зв'язки з іншими словами в реченні (за допомогою питань). Так школярі практично ознайомлюються з відмінковими питаннями, які ставляться до іменників – назв істот і неістот [48]. З метою підготовки до сприйняття матеріалу про відмінювання іменників актуалізуємо раніше набуті знання в ході роботи з частково деформованим текстом.
1. Без хорошої (дисципліна) не може бути успішної (праця). 2. Ми з (товариш) відвідали музей Т.Г. Шевченка. 3. Імена (герої) назавжди залишаться в людській (пам'ять).
– Що в цих реченнях неправильного? (Деякі слова не пов'язані між собою)
– Що треба зробити, щоб пов'язати їх? (Змінити закінчення).
– Змініть закінчення і запишіть речення.
– Для чого служать закінчення? (Для зв'язку слів у реченні).
– Як встановити зв'язок слів у реченні? (За допомогою питань від слова до слова).
– Прочитайте останнє речення. Випишіть слова парами, ставлячи питання.
– На які питання відповідають іменники?
Завдяки такій бесіді на основі практичної роботи учні доходять висновку: залежно від зв'язку з іншими словами в реченні змінюються закінчення, лексичне значення не змінюється. Названі завдання спрямовані на систематичне встановлення взаємозв'язку між значенням слова та його граматичними ознаками.
До кінця 4 класу в молодших школярів має сформуватися розуміння іменника як частини мови, правопис відмінкових закінчень. Тут простежується взаємозв'язок: робота над граматичними ознаками (з урахуванням лексичного значення) створює основу теоретичних знань для свідомого формування орфографічних навичок. При виробленні навичок відмінювання постійно поглиблюються знання про рід, число, відмінок іменника.
Діти повинні чітко усвідомити, що іменниками є не лише слова, які означають назви предметів у звичайному розумінні цього слова, а й явища природи, суспільного життя, стану, назви дій. якостей, абстрактних понять і т.д. Вся попередня лексична і граматична робота підвела учнів до свідомого сприймання зв'язку між лексичним значенням іменника (міститься в основі слова) та формою числа й відмінка (формальним показником постає закінчення слова) [54, 45]. Рекомендується виконувати вправи на виписування іменників, зорові та вибіркові диктанти тощо.
При визначенні відмінка іменника спираємось на вже вироблені у молодших школярів уміння:
– встановлювати зв'язок слів у реченні;
– знаходити слово, з яким пов'язаний іменник у реченні за змістом;
– ставити питання від слова до слова 58, 6 [].
На базі цього формується уміння співвідносити питання, за допомогою якого іменник пов'язується з іншими словами у словосполученні, з питанням відповідного відмінка.
Таким чином, учні цілеспрямовано готуються до свідомого сприйняття в наступних класах матеріалу про відміни іменників на основі зв'язку знань про рід і відмінок, будову іменника, зокрема закінчення.
Оскільки в 3–4 класах у центрі уваги постають морфологічні ознаки іменника в тісному зв'язку з розширенням лексичного значення та з формуванням орфографічних навичок і синтаксичних умінь, то школярі усвідомлено сприймають нову систему граматичних зв'язків:
– між іменниками, що називають конкретні предмети, та іменниками інших лексичних груп, зокрема з абстрактним значенням;
– між реальним поділом іменників за родами і числами та абстрактним усвідомленням роду й числа;
– між граматичними значеннями іменників і засобами їх вираження [63, 121–122].
Як бачимо, поняття «іменник» поступово наповнюється новими ознаками. У кінці 4 класу визначення іменника можна дати у такому вигляді: називає предмет; відповідає на питання хто?, або що?; має рід (чоловічий, жіночий, середній); змінюється за числами; змінюється за відмінками; постає підметом або другорядним членом речення. Звичайно, немає потреби давати таке громіздке визначення в теоретичному плані. Проте ускладнюється граматичний розбір, що потребує з'ясування і використання у певній системі всіх ознак іменника як частини мови.
При опитуванні (на етапі закріплення) доцільно заохочувати відповіді-міркування, які дають можливість одночасно систематизувати знання і працювати над розвитком логічного зв'язного мовлення. Повна, послідовна і логічна відповідь-міркування є одним із показників засвоєння граматичного поняття «іменник», бо означає, що школяр свідомо застосовує такі важливі уміння: 1) розрізняти частини мови; 2) підводити під загальне правило окремі випадки [4, 97].
Забезпечити наступно-перспективні зв'язки у формуванні поняття «іменник» допомагають і таблиці, схеми, які поступово заповнюються у ході вивчення відповідного матеріалу, їх можна використовувати на різних етапах навчання, виконуючи певні граматичні завдання на повторення, узагальнення та систематизацію знань.
Поняття «число» засвоюється дітьми на реальній, предметній основі: у житті вони зустрічають один або декілька предметів. У зв'язку з цим уявлення про число сформоване ще в дошкільному віці, адже практично діти вміють користуватися формати однини і множини іменників (лялька – ляльки, яблуко – яблука). Усвідомлення числа іменників як граматичної категорії починається в школі.
Поняття про однину і множину іменників формується послідовно. У 1–2 класах діти дістають уявлення про один і багато предметів, учаться добирати слова за зразком (герой – герої, мишенята – мишеня) або змінювати форму слова, керуючись настановою: один – багато.
Терміни однина / множина вводяться в 3 класі. Якщо в 1–2 класі учні лише практично користуються числовими формами, то у 3 класі продовжується формування поняття «число іменників» на більш високому рівні.
Під час вивчення числа іменників діти повинні зрозуміти:
У процесі роботи над числом іменників учитель має сформувати уміння:
Робота над вивченням числа іменників проходить у такій послідовності. Спочатку вчитель організовує спостереження за словами, які називають один і кілька предметів, і порівняння цих слів. Пропонує, наприклад, такі слова: парта – парти, хлопець – хлопці, лінія – лінії, море – моря.
Вчитель допомагає дітям з'ясувати, скільки предметів називають іменники першої колонки, а скільки – другої. Внаслідок узагальнення діти неодмінно зроблять висновок про те, що, коли іменник називає один предмет, він уживається в однині, а коли більше предметів – у множині.
Оскільки учні при визначенні числа звертають увагу лише на смисловий бік поняття (один – багато), слід зорієнтувати їх на врахування формального показника однини і множини – закінчення (книга – книги, ліс – ліси). Визначаючи число іменників, учні повинні дотримуватися певної послідовності дій:
Це полегшує роботу вчителя над розширенням у дітей уявлення про число, зокрема в іменників, які мають форму множини, але називають один предмет, або, маючи форму однини, називають сукупність предметів.
Як варіанти організації спостереження за такими іменниками можна виконати будь-яку з вправ:
– вчитель демонструє малюнок із зображенням одних окулярів і кількох і просить назвати, що зображено на малюнках. В учнів руйнується стереотип визначення числа за принципом один – багато, не допомагає їм у даному випадку і закінчення. Діти неодмінно приходять до висновку про існування в мові іменників, які вживаються тільки у формі множини, незалежно від того, яку кількість предметів вони позначають;
– вчитель, пропонує учням записати подані слова у два стовпчики «Однина» і «Множина». Серед слів, якими оперуватимуть діти, зустрінуться і слова типу ножиці, окуляри. Природно, що перед дітьми виникає ситуація: до якого стовпчика віднести ці іменники? Можна очікувати, що учні, враховуючи відомі їм критерії один – багато і закінчення, віднесуть ці іменники до множини. Класовод пропонує школярам утворити від цих іменників форми однини. Коли діти переконаються в неможливості такої операції, він приводить їх до висновку, що деякі іменники мають тільки форму множини, хоч і позначають один предмет.
Аналогічно вчитель знайомить учнів і з тими іменниками, що мають тільки форму однини. Збірні іменники типу каміння, коріння, дітвора в уявленні молодших школярів можуть асоціюватися з множиною. Тому слід дати дітям допоміжний орієнтир для множини – слова мої, вони. Користуючись цим орієнтиром, учні прийдуть до висновку, що слово коріння має форму однини – коріння (воно, моє), а слово корені (вони, мої) є формою множини від корінь (він, мій) [17].
Граматичне поняття роду іменників формується в 3 класі переважно на основі використання пояснювально-ілюстративного методу. Опрацьовуючи тему «Рід іменників», учитель має показати дітям, що:
У шкільній практиці традиційно розпізнавання роду іменників здійснюється підстановкою особових займенників – він, вона, воно чи присвійних – мій, моя, моє. Це має повідомити вчитель дітям перед виконанням вправ на розрізнення роду.
Важливо під час формування поняття роду показати учням, що визначити рід іменників можна тільки тоді, коли вони вжиті в однині. З цією метою вчитель може запропонувати дітям визначити рід іменників у такому, наприклад, реченні: До годівниці прилітають горобці і синиці.
Учні переконуються, що відомий їм прийом визначення роду (підстановка слів він, вона, воно) до слів горобці і синиці не допомагає. Тоді вчитель пропонує інший варіант речення: До годівниці прилетіли горобець і синиця. Так учні повинні дійти висновку, що визначити рід іменника можна тільки за формою однини.
Вивчаючи відмінювання іменників, слід розкрити учням суть категорії відмінка – здатність виражати за допомогою закінчення та в окремих випадках прийменників синтаксичні зв'язки між словами.
Внаслідок вивчення відмінювання іменників учні повинні усвідомити:
– зміна іменників за відмінками служить для зв'язку їх з іншими словами;
– крім відмінкових закінчень, для зв'язку слів використовуються прийменники;
– називний і давальний відмінки ніколи не вживаються з прийменниками, а місцевий – без прийменників;
– решта відмінків можуть уживатися з прийменниками і без них [28, 7–8].
Вивчення відмінків іменників за навчальною програмою передбачається в 4 класі. Однак ґрунт для формування цього поняття готується поступово ще з 1 класу. Практично з відмінковими формами іменників діти мають справу і при складанні словосполучень, і при відновленні деформованих текстів, і при змінюванні іменників за питаннями.
Особливістю засвоєння відмінків є те, що воно базується на вмінні учнів бачити зв'язки слів у реченні. Ось чому роботу над вивченням відмінків можна починати лише після того, як діти навчаться вичленовувати з речення слова, пов'язані між собою граматично і за смислом, тобто словосполучення. Вже на початковому етапі вивчення відмінювання іменників діти, ще не знаючи відмінків, знайомляться з різними формами слова. Спостереження за зміною закінчень у словах залежно від інших слів дає змогу учням усвідомити роль закінчення в мовленні [48, 214].
Починати вивчення відмінювання іменників доцільно з аналізу записаного на дошці чи кодокарті тексту, в якому слово хліб уживається в усіх відмінках.
Учитель керує спостереженням учнів у ході такої, наприклад, бесіди:
Хліб – усьому голова, – так віддавна в народі казали,
Тож і не дивно, що люди без хліба вмирали.
Хлібові шану, як рідним батькам, віддавали,
Пісню про хліб на весіллі й обжинках співали,
З хлібом і сіллю гостей дорогих зустрічали,
В хлібові силу й могутність народу вбачали.
– Прочитайте текст. Скажіть, яке слово повторюється в кожному реченні. (Слово хліб.)
– На яке питання це слово відповідає? (Що?)
– Що сказано про хліб у другому реченні? (Без хліба вмирали.)
– На яке питання відповідає це слово? (Без чого?)
– Випишіть форми слова хліб з першого й другого речення і скажіть, чим вони відрізняються? (У другому слові з'явилось закінчення – а.)
– Чому не можна, щоб у другому реченні слово хліб було вжите в одній і тій самій формі, що й у першому? (Не буде зв'язку між словами.)
Аналогічно проводиться робота з наступними реченнями. Після такої підготовчої роботи цілком логічним буде питання: для чого потрібна зміна закінчень в іменниках? (Для зв'язку з іншими словами.) Що відповідає кожній зміні закінчення? (Запитання до іменника.)
Зміна запитання, як правило, приводить до зміни закінчень у словах. Подальше усвідомлення цієї закономірності відбувається при роботі над деформованими текстами. Побудова речень із безсистемно поданих слів неодмінно змусить дітей поставити логічні запитання, а мовленнєвий досвід підкаже вибір правильної форми. Отже, ще до вивчення теми «Відмінки іменників» учні мають змогу зрозуміти взаємозв'язок питання і форми слова-відповіді [27].
На наступному етапі вивчення відмінювання іменників (4 клас), актуалізуючи знання дітей про зміну слів за питаннями, вчитель знайомить школярів із назвами відмінків.
Вивчення відмінювання іменника слід пов'язати з виробленням уміння розрізняти відмінки. При визначенні відмінків треба привчити учнів дотримуватися потрібної послідовності дій:
1) знайти слово, з яким пов'язаний іменник;
2) від цього слова поставити питання до іменника, відмінок якого визначається;
3) за питанням визначити відмінок [63, 135].
Так учні свідомо оволодівають умінням визначати відмінки. Однак навіть дотримання такої послідовності не застраховує школярів від помилок у визначенні окремих відмінкових форм.
Значні труднощі викликає розрізнення форм родового і знахідного відмінків іменників II відміни (назв істот). З метою попередження помилок у визначенні цих відмінків слід скористатися прийомом підстановки іменника жіночого роду з флексією – а(-я). Наприклад, для визначення відмінків іменників у словосполученнях зустрів учня (учнів), не бачив учня (учнів) слід підставити іменник учениця. Якщо підставлений іменник-жіночого роду матиме закінчення – у(-ю), то й аналізований іменник стоїть у знахідному відмінку, якщо закінчення – й, -і, то й аналізований іменник стоїть у родовому відмінку.
Давальний і місцевий відмінки діти не будуть плутати, якщо вчитель навчить їх, що у давальному відмінку іменники вживаються без прийменників, а в місцевому відмінку – з прийменниками. Домогтися цього вчитель може, організувавши спостереження за формами іменників у таких, наприклад, реченнях, як
Не радій чужій біді
Не кидай друга у біді та ін.
Подальше вивчення системи відмінювання іменників полягає у виконанні ряду тренувальних вправ, які передбачають визначення відмінків іменників у поданому тексті, постановку іменників у відповідній відмінковій формі, змінювання іменників за відмінками.
У формуванні уявлень про відмінювання іменників діти можуть скористатися алгоритмами. Алгоритм міркувань молодші школярі можуть записати собі в зошити чи на окремі картки і користуватися ними стільки, скільки потрібно. Додатково пропонується учням виготовити сигнальні картки з умовними позначеннями:
а) д. о. – діюча особа,
б) д. п. – діючий предмет,
в) Н. в. – називний відмінок,
г) ______ – підмет,
д) ==== – присудок.
Кожна картка виготовляється на певному кольоровому тлі, яке і служить сигналом правильності чи неправильності виконання завдання.
Так створюється початкова, матеріалізована основа самостійних дій учнів. Молодші школярі навчаються міркувати за смисловими орієнтирами алгоритму [66]. Наведемо зразки міркувань учнів:
1. У реченні У небі вітер гонить хмару діючий предмет позначається іменником вітер. Цей іменник стоїть у формі називного відмінка, відповідає на питання що? Іменник вітер у реченні виконує роль головного члена – підмета. Підмет вітер у реченні пов'язаний з присудком гонить (складає з ним граматичну основу): вітер (що робить?) гонить.
2. У реченні На уроці учні слухали цікаву розповідь учителя діюча особа позначається іменником учні. Цей іменник стоїть у формі називного відмінка, відповідає на питання хто? Іменник учні в реченні виконує роль головного члена – підмета. Підмет учні пов'язаний у реченні з присудком (складає з ним граматичну основу): учні (що робили?) слухали.
Доцільно також показати і зворотний зв'язок між головними членами речення – між присудком і підметом: гонить (що?) вітер, слухали (хто?) учні.
Мовленнєва діяльність учнів уголос має підкріплюватися роботою з сигнальними картками, за допомогою яких забезпечується зворотний зв'язок між класом і вчителем. Такий вид роботи допоможе вчителеві оперативно контролювати процес розвитку в учнів умінь орієнтуватися в ході пояснення.
Доцільно виконувати з учнями й таке завдання: дібрати до поданих дієслів-присудків іменники, що позначають діючі особи чи діючі предмети. Наприклад: читає (хто?) – брат, товариш, учитель, учениця, учень; читає (що?) – журнал, газету, книгу, статтю. Такі завдання допоможуть учням глибше усвідомити зв'язки між підметом і присудком, між присудком і підметом, а поняття про діючу особу чи діючий предмет стануть конкретнішими.
Можна використовувати також, як вважають науковці, прийом пояснення помилок у визначенні підмета. З цією метою для розбору даються, наприклад, такі речення: Вчительці квіти подарували учні. Учням пояснили завдання вчителі. Повідомляється про помилку, що могли допустити учні під час визначення підмета або виконання попередніх завдань. Можлива помилка: роль підметів у реченнях виконують перші іменники на тій підставі, що вони позначають, про кого розповідається в реченні. Дітям легко виправити помилки, якщо вони засвоїли суб'єктне значення називного відмінка іменників [27, 160].
Наведемо приклади пояснень учнів під час виправлення можливих помилок у граматичному розборі речень. У першому роль підмета виконує іменник учні, а не іменник вчителька, тому що іменник учні позначає діючу особу, відповідає на питання хто?, стоїть у називному відмінку. Цей іменник є головним членом речення – підметом. Підмет учні у реченні пов'язаний з присудком подарували: учні (що зробили?) подарували. Іменник вчительці стоїть у давальному відмінку, відповідає на питання кому?, виконує роль другорядного члена речення. Важливо звернути увагу школярів на те, що другорядний член речення також поєднується з присудком, але вже у складі словосполучення (як залежний член словосполучення), наприклад: подарували (кому?) вчительці.
Таким чином, перед учнями розкривається різниця у функціонуванні в реченні іменників у називному відмінку, з одного боку, та у непрямих відмінках – з другого [27].
Отже, вивчення граматичних категорій іменника в початкових класах сприяє розвиткові логічного мислення дітей, забезпечує розуміння функції цієї частини мови, усвідомлення ряду граматичних категорій (роду, числа, відмінка), свідоме вживання різних граматичних форм в усному й писемному мовленні школярів. А комплексний підхід до формування граматичного поняття «іменник» сприяє успішному виробленню свідомих граматичних умінь та навичок, поповненню словникового запасу учнів, умінню правильно писати й використовувати іменники у зв'язному мовленні. Завдяки такій роботі діти вчаться чітко мислити, оволодівати логічними відношеннями, сприймати знання у певній системі.
Висновки
Іменник є найбільш дослідженою частиною мови. Проте й досі на деякі питання мовознавча наука не дала остаточної відповіді. До них належить природа лінгвістичної категорії роду, числа і відмінка іменників.
Граматичний рід як одна з найістотніших ознак іменника становить собою багатоаспектну категорію. Іменники розподіляються за граматик-ними родами за двома категоріальними ознаками: на основі семантичних ознак з урахуванням картини світу носіїв мови; на підставі семантичних і формальних факторів. Найважливішою класифікуючою підставою роду є відношення категорії роду до категорії істот/неістот. У формах чоловічого, жіночого і середнього родів переплітаються семантично мотивовані і семантично немотивовані ознаки.
Категорія числа також є однією з визначальних граматичних категорій іменника. Значення граматичної категорії числа іменника ґрунтується на розмежуванні одиничного, індивідуально виділюваного предмета і кількох однотипних предметів. Поряд із родом і відмінком число є однією з головних категорій іменника. Категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів, позначуваних іменниками. Словозмінна категорія числа реалізується у протиставленні двох рядів форм – однини і множини.
Відмінок – граматична форма іменника, якою виражається те чи інше відношення (суб'єктне, об'єктне, означальне, обставинне) іменника до інших слів у словосполученні і реченні. Кожне з цих відношень і становить граматичне значення відмінкової форми. Відмінок як граматична категорія імен відбиває його синтаксичний стосунок до інших слів у реченні. У сучасній українській мові категорію відмінка іменника складають сім відмінків. Функціональні можливості іменників у формах різних відмінків залежать передусім від їх семантики і сполучуваності з іншими словами. Реалізація того чи іншого компонента семантики відмінкових форм іменників можлива і залежить від контексту.
Знайомство з частинами мови починається з вивчення іменника як найбільш уживаного учнями лексико-граматичного класу слів. Вивчення іменника в початкових класах передбачає формування граматичного поняття про іменник, формування навичок правопису відмінкових закінчень іменників, збагачення словника учнів новими іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мові. Система роботи над вивченням теми «Іменник» має бути «цілеспрямованим процесом, який передбачає послідовність ознайомлення учнів із граматичними ознаками іменників, а також поступове ускладнення вправ, спрямованих на формування навичок точного вживання іменників у мовленні і правильного їх написання.
Формування у молодших школярів граматичного поняття «іменник» складається з кількох етапів: 1) підготовчий, який передбачає навчання розрізняти предмет і його назву, розвиток уміння класифікувати слова за певною смисловою ознакою; 2) ознайомлення учнів із граматичними ознаками слів у єдності з їх смисловим значенням і закріплення їх у терміні «іменник». Ця робота потребує від учня більш високого ступеня узагальнення, ніж це було на підготовчому етапі; 3) поглиблюються знання про смислове значення іменників, засвоєння форм роду, числа, підготовці до усвідомлення відмінків, розширенні знань про власні і загальні назви; 4) четвертий етап передбачає формування уміння відмінювати іменники, свідомо вживати відмінкові форми для висловлення думок і правильно писати відмінкові закінчення.
Поняття «число» засвоюється дітьми на реальній, предметній основі. Усвідомлення числа іменників як граматичної категорії починається в школі. Поняття про однину і множину іменників формується послідовно. У 1–2 класах діти дістають уявлення про один і багато предметів, учаться добирати слова за зразком або змінювати форму слова, керуючись настановою: один – багато. Терміни однина / множина вводяться в 3 класі. У процесі роботи над числом іменників учитель має сформувати уміння розрізняти іменники в однині і множині за значенням і закінченням; утворювати форму множини від найбільш уживаних форм однини і навпаки; правильно вживати числові форми іменників у мовленні.
Граматичне поняття роду іменників формується в 3 класі на основі використання пояснювально-ілюстративного методу. Опрацьовуючи тему «Рід іменників», учитель має показати дітям, що іменники бувають трьох родів: чоловічого, жіночого і середнього; щоб визначити рід іменників, слід поставити їх в однині; рід деяких іменників слід запам'ятати. У шкільній практиці традиційно розпізнавання роду іменників здійснюється підстановкою або присвійних особових займенників.
Вивчення відмінків іменників за навчальною програмою передбачається в 4 класі. Вивчаючи відмінювання іменників, слід розкрити учням суть категорії відмінка як здатність виражати за допомогою закінчення та в окремих випадках прийменників синтаксичні зв'язки між словами. Вивчення системи відмінювання іменників полягає у виконанні ряду тренувальних вправ, які передбачають визначення відмінків іменників у поданому тексті, постановку іменників у відповідній відмінковій формі, змінювання іменників за відмінками.
Отже, вивчення граматичних категорій іменника в початкових класах сприяє розвиткові логічного мислення дітей, забезпечує розуміння функції цієї частини мови, усвідомлення ряду граматичних категорій (роду, числа, відмінка), свідоме вживання різних граматичних форм в усному й писемному мовленні школярів. Завдяки такій роботі діти вчаться чітко мислити, оволодівати логічними відношеннями, сприймати знання у певній системі.
Список використаних джерел