Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 4: «Буддизм: виникнення, віровчення, основні напрямки»
Мета: Розглянути історичні причини та умови виникнення буддизму, священну літературу, формування і стність його віровчення, філософії буддизму, основні напрямки, що склалися в буддизмі.
План
Буддизм є найстарішою з сучасних світових релігій. Його прихильники - це передусім населення Центральної, Південної та Південно-Східної Азії. Але сучасний буддизм має послідовників й на інших континентах. Серед народів Росії буддизм сповідують буряти, тувинці та калмики.
Історичні передумови виникнення.
Буддизм виникає в середині VI ст. до н.е. в Індії. Індійське суспільство переживало соціально-економічну та культурну кризи. В цей час пануюче становище в індійському суспільстві належало брахманізму та племенним культам, але вони не могли задовольнити потребу в розраді.
Соціальні чинники: відбувався розклад родоплеменних структур (арієв, аборигени не входили до них, але у них відбувались ці процеси), її всемогутності, де брахмани були домінуючою соціальною групою (звідси втрата ними реальної влади, зокрема політичної, що переходила до царів – аріїв або аборигенів), розклад великої патріархальної сім'ї і перехід до землеробної сусідської громади (арії займались скотарством), рабовласництва, розпад традиційних зв'язків, поява міст (урбанізація), беззахистність людини перед новими соціальними явищами потребувало нового механізму соціального регулювання та захисту.
Культурні чинники: становлення класових відносин проходило в умовах поліетнічності й соціально-духовного панування в Північній Індії брахманізму, що була родоплеменною релігією арієв (визнавала авторитет Вед). Ця релігія закріплювала етнічну і соціальну нерівність в суспільстві Давньої Індії – варнове поділення з домінуванням брахманів і кшатрієв, котрі і мали можливість до спасіння.
Політичні чинники: створення держав з різним у соціальному, етнічному та культурному складі населенням, створення професійного війська замість дружин з кшатріїв. Перехід влади до верхнів прошарків аборигенів (від брахманів і кшатріїв-аріїв), що певною мірою була арьянезована, але котрі не включалися брахманами і кшатріями до їх варн і звідси не мали дозврлу приймати участь у обрядових діях ведичного ритуалу. Це призводило до соціальної напруги і конфліктів.
У той час в Індії було багато викинутих або тих хто свідомо залишив світ аскетів, що намагались знайти соціально-психічний комфорт, серед котрих і з'являлися талановиті і популярні проповідники.
В Північній Індії на околиці індоарійського культурного ареалу, склався союз племен (Шакья та ін.) – що прибували під впливом арійської культури, але були в політичній опозиції до архаічної еліти і до центральних структур, із слабким впливом брахманів, але що мали культурним спадком брахманізм. Саме тут, в середнній течії Ганга, з'являлась найбільша кількість, активно проповідували духовні вчителі, мудреці, школи, секти. Таких людей і заснованих ними шкіл було багато, але найбільш успішним на той час, був буддизм, що відповідав на «соціальні питання» суспільства.
Говорячи про засновника буддизму, можна лише переказати легенду про нього (хоча частиною науковців вважається, що Будда – реальна людина). Немає письмових свідчень про засновника буддизму, вперше про нього письмові джерела починають згадувати лише з II ст. до н.е. Вважається, що вчення буддизму проголосив дві з половиною тисяч років тому царевич з племені Шак'я (півн.-схід. Індія) на ім'я Сідхартха Гаутама. Легенда говорить про те, як після багатьох перероджень, де принц Гаутама – це одне з багатьох перевтілень Будди, в кожному накопичуючи добрі справи, засновник буддизму народився в образі царевича. Все своє життя царевич провів у палаці, здобув всебічну світську освіту, одружився на своїй кузині Яшодхарє, мав сина й навіть не здогадувався про інше існування за межами палацу в котрому він проживав і котрий був збудований тільки для нього. Та якось, під час прогулянки, він побачив 4 знаменія - зустрів хворого, старця, аскета й погребальну процесію. Перші три (стара людина, хворий, небізчік) – показали йому нестабільність сансари, а останній – аскет (монах) – шлях до вивільнення. Особливо його вразив вигляд небіжчика, що свідчив про важке життя у стражданнях й смерть через страждання.
Дізнавшись про страждання, що несе життя, Гаутама йде з палацу, щоб знайти шлях, що позбавить людину від страждань. Він решив уйти з палацу після народження сина Рахули і приєднався до аскетів. Протягом семи років Гаутама був аскетом і розмірковував над текстами святих книг. Але лише після самотніх роздумів у пустелі, садячи під святим деревом бодхі і віці 35 років, Гаутама досяг осяяння (бодхі), що відкрило йому шлях до спасіння, до бажаної нірвани, коли перепиняється процес безкінечних перевтілень душі – став буддою. Гаутама переміг все, навіть свої сумніви, й скоро виголосив у проповіді головні положення нової релігії. Для Цього він відмовився від власного спасіння, від нірвани, й став Бодхісатвою. Тому боги для буддизму є другорядними, на першому плані в буддизмі культ Будди та бодхісатв.
Перша проповідь Будди була зроблена у парку Ришипатана близько Ванараса (Бенареса) для п'яти колишніх своїх товарищів – аскетів. 40 років Шакьямуні подорожував по долині Гангу, проповідуя своє вчення.
Помер Будда, згідно з легендою, коли йому виповнилося 80 років. Кінець земного життя Будди буддисти називають "тапарагішгуапа" Будди - великим переходом у нірвану. Цю дату вони шанують так само, як й момент народження Будди та момент "осяяння", тому називають "тричі Святим днем".
Притягательність буддизму в країні з кастовою системою була в тому, що життя і перевтілення кожної окремої людини є незапобіжним нещастям, таким чином всі люди були порівняни. Принцип загального для всіх людей рівності є характерною рисою буддизму (як і інших світових релігій). Соціальний стан, етнічні та інщі соціальні відмінності є другорядними, що мають залежність від ступеню моральності в додержанні шляху, що встановив Будда і таким чином можуть бути змінені в процесі сомовдосконалення. Це надавало широким масам відчуття можливості впливати на свою долю.
Першими послідовниками Будди були аскети, що збиралися невеликими групами подалі від міст. Вони заснували перші буддійські громади, вступаючи до яких адепти буддизму відмовлялися від власності, вбиралися в бідний одяг жовтого кольору й мали право володіти лише необхідним - кухлем для води й подань, бритвою й посохом, переважно життя їх проходило в мандрах, жебруванні. їсти вони мали право лише вранці. А в післяполуденний час не мали право класти до рота ані крихти. В місцях, де буддисти перечікували сезон дощів, поступово утворилися монастирі, на місцях поховань найшановніших монахів будувалися пам'ятники - ступи. Поступово складався устав монастирського життя, монахи майже постійно жили при монастирі, суворо дотримуючись вимог уставу, підкоряючись загальним зборам сангхи (монастирської громаді) й обраному настоятелю. Саме монастирі стали осередками буддизму, який не мав церковної структури. Монастир можна було залишити, але ті, що вирішили присвятити релігії життя, готувалися до обряду посвячення, до ординації. Випробування були суворими, вони гартували дух і волю. Поступово в буддизмі з'явилися й жіночі монастирі. Але, на відміну від чоловічих, вони розташовувалися поблизу поселень.
Монастирі були своєрідними університетами й бібліотеками. Тут переписувалися давніми святими мовами (санскритом та палі) святі тексти, що й увійшли до Трипітаки. Лише в XV ст. остаточно затвердився канон Трипітаки, що складається з трьох книг.
Основним ядром буддійської літератури є Трипітака. Канонізація буддизму як теологічної системи відбулася учениками Будди і записані у 80 р. до н.е. на Цейлоні при царі Ватагаманні. На соборі у Кашмірі (II ст. н.е.) ствердженна у вигляді Трипітаки – святої книги буддизму. Трипітака ("три кошика”) - приписи буддизму та його філософію (книги записані на мові палі).
1) Віная-Пітака, або книга Уставу (кошик дисциплін) – містить правила поведінки, обов'язкові для членів буддистської громади (сагхи), основні моральні приписи буддизму, спільні для всіх буддистів - не вбивай, не кради, не бреши, не перелюбствуй, не пияч, а також вимоги, обов'язкові лише для монахів: не співай та не танцюй, не вживай їжу в недозволений час, не стяжай (заборона мати власність), не спи на зручній постелі, не вживай речей, що мають яскравий колір та інтенсивний запах.
2) Сутта-пітака («Кошик текстів») – подає в найбільш повному вигляді «Вчення» (Дгарму), суть доктрини (вчення про "чотири шляхетні істини" та шлях спасіння). Це своєрідна енциклопедія буддизму. Складається з 5 зірників сутр записаних на палі (священні тексти).
3) Абхідхамма-Пітака – метафізичні й етико-психологічні проблеми дгарми (викладається філософія буддизму). Складається з сьоми розділів.
Звичайно, віровчення буддизму спиралося на попередні релігії, адже Індія мала давні релігійні традиції, які на початку І тисячоліття були письмово зафіксовані у вигляді Вед. Ведична релігія вже набула рис, що були характерні для більш пізніх релігій, в тому числі й для буддизму. До них можна віднести уявлення про реінкарнацію, тобто перевтілення душі після смерті тіла, вчення про карму - долю, закон, якому підвладне все, що існує. Буддизм тісно пов'язаний не тільки з ведичною релігією і брахманізмом, що виник на її основі, але й з філософією Індії. Та буддизм не був механічним нагромадженням її ідей, він створив власну оригінальну філософію.
Суттю віровчення буддизму є так звані "чотири великі благородні істини":
Шлях життя є шлях страждання, вчить Гаутама. Народження й старість, хвороби й смерть, мета, що її не вдається досягти - все це породжує страждання. Страждання породжується жадобою життя, насолод, влади, вічного життя тощо. Треба відмовитися від цих бажань, відійти від вимог буття - саме в цьому є шлях подолання страждань, тільки для тих, хто йде цим шляхом, наступає повне звільнення - нірвана. Щоб її досягти, Будда розробив вчення про шлях до нірвани, що має вісім ступенів вдосконалення – „шляхетний восімірічний шлях”:
1) Праведний погляд (слід увірувати в істини буддизму - визнати вчення про чотири шляхетні істини і розуміти їх, як основи внутрішнього вдосконалення).
2)Праведне прагнення (слід твердо визначитись й обмежувати свої бажання, відмовитися від поганих нахилів, ворожості до близьких тощо) – решучість діяти за істинами.
3)Праведна мова (слова не повинні бути злими чи вести до зла, треба утримуватися від брехні, наклепів, образ).
4)Праведна дія (слід уникати поганих вчинків і робити тільки добро), ненанесення страждання живим істотам (ахімса).
5)Праведний спосіб життя (треба забезпечувати свої потреби чесною власною працею).
6)Праведні зусилля, ретельність (постійне витіснення поганих намірів, заміна їх на добрі) – наполеглеве і поступове знищення суєтних думок.
7)Праведні думки (слід уяснити, що зло від нашої плоті і тому витіснити, як чужі, а не власні, думки про неї), тобто памятати, що життєві почуття, котрі має людина тільки заважають йому на шляху до визволення, необхідно відійти від усіх земних прив'язаностей.
8)Праведне зосередження (психотехніка, що веде до нірвани), коли остаточно долаються гріховна прихильність до світу. Досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності, уникнення навіть почуття радості з приводу розриву з мирськими путами і свого прийдешнього остаточного звільнення.
Це є восьмірічний шлях, котрий Будда назвав середнім, котрий позбавляє від крайнощів у повідінці.
У буддизмі тільки людина і більш ніхто з існуючих істот немає можливості спастись і подолати колесо сансари («колесо життя») і прийти до нірвани. Людина, що досягла духовної досконалості у нірвані, стає архатом - буддійським святим.
Нескінченний ланцюг перероджень (сансара) може бути припинений - до цього повинна прагнути кожна людина. Зупинення перероджень, що викликають страждання, можливе за життя для тієї людини, котра індивідуальним зусиллям стала на шлях просвітлення. Досягнення спасіння можливе лише через нірвану (санскр. - затухання, згаснення). Нірвана – це вища мета буддиста, досягнуте особистими зусилями внутрішній стан, коли у людини згасають усі відчуття і прихильності, а разом з ними й увесь колишній світ. Це внутрішнє згасання звільнює людину від власного "я", що «дає, й від самої жадоби життя, що тягне все живе до нових перероджень. Тим самим розривається колесо сансари і законів карми, і просвітлена людина-мудрець до кінця існування опиняється у блаженній пустоті абсолютного спокою. Нірвана ставить істину по той бік необхідності. На цьому шляху їй допомагають Будда та бодхисатви - ті, що досягли нірвани, але не роблять крок до неї свідомо, щоб допомогти іншим людям теж знайти спокій.
Нірвана – це не смерть, це стан котрий не можливо описати.
Віровчення буддизму відкривало перед кожним, а не тільки перед брахманом, шлях до істини, а отже й до спасіння, до нірвани. Нірвана - це не єднання з богом, бо таке єднання є тільки продовженням бажання жити. Нірвана є затухання неістинного бажання - жадання, ненависті й вігластва. Не треба чекати допомоги від світу, все - всередині людини.
Згідно з буддійською філософією, життя у всіх його проявах є різною комбінацією нематеріальних змінюючихся часток дхарм. Сполучення дхарм визначає буття всього, що існує в цьому світі: людини, тварин, рослин, неорганічної природи. З розпаду відповідного сполучення дхарм наступає смерть, але дхарми не зникають, а утворюють нову комбінацію згідно із законом карми - воздаяння і результат за діяння у попередньому житті.Але з приводу того, що душа (вічна душа - атман), як носій діяльності, не існує у вченні буддизму (анатман) – її існування заперечується, людина є єдиним відповідачем”, змінити карму ніхто, даже боги не можуть. Але замість душі, буддизм вводить поняття сантани („поток”, „послідовність”), де особистість – це лише ряд взаємозмінюючих один другого станів, але вона залишається чимось єдиним, і всі її елементи(дхарми) зберігабть зв'язки між собою, це відбувається згідноз внутрішнім фактором (прапті).
Такими були ідеї раннього буддизму. Надалі вони будуть своїми зслідовниками весь час переосмислюватися. Буддизм став швидко поширюватися, але головним чином серед вищих, освічених верств суспільства, серед каст кшатрїів, вайшья, серед населення міст, воїнів та правлячої еліти, і тобто серед тих, хто бажав позбутися влади брахманів.
Під час правління імператора Ашоки (III ст. до н.е.) буддизм став офіційною державною ідеологією.
3. Основні течії сучасного буддизму
Буддизм ніколи не був єдиною доктриною, в ньому завжди було багато шкіл, сект, течій (але залишалося ядро вчення, котре в залежності від трактування набуло певних зовнішніх проявів). Це врешті-решт призвело до розколу. На межі І-ІІ ст. після IV буддійського собору оформилися дві головні гілки в буддизмі: школа північного буддизму Махаяна ("Широкий шлях до спасіння", "Велика колісниця") та південний буддизм - Хінаяна ("Вузький шлях до спасіння", "Мала колісниця"), центром якого став Цейлон.
Хінаяна (це не само назва – це термін прибічників махаяни по їх відношенню до течій, що були обмеженими на їх погляд) є чернецькою формою буддизму. Тут найбільшого значення надають особистим зусиллям по визволенню від сансари. Ця школа буддизму набула канонічного оформлення у І ст. н.е. Поширена ця школа у тих країнах, куди мігрувшіо населення Східної Індії - Шрі-Ланка, країни Індокитаю (крім В'єтнаму). Число шкіл в хінаянє було 18, але на сучасний стан залишилась тільки одна школа – Тхеравада. В цій школі вважається, що шлях до нірвани несумісний з повсякденним життям, що він вимагає чернецького зречення – тобто тільки ченці можуть досягти нірвани. Тому послідовники цієї школи буддизму проводять певний час у монастирі, потім повертаючись до мирського життя, але потім знову можуть піти до монастиря. Тому особливістю буддизму хінаяни є вільний вступ чи вихід із монастиря, тоді як в інших релігіях людина стає ченцем на все життя. Хінаяна аскетична, вона потребує відмови від земних радостейі задоволень. Віровчення майже співпадає з ранньобудійськими. Будда в хінаянє виступає як реалізована людина, вчитель, а не як божество.
Махаяна виникає на основі ранньобуддійської школи маха-сангиків. Базуючись на основних принципах буддизму, все ж внесла до доктрини багато нового, що наблизило її до простих людей. Досягти нірвани можуть всі живі істоти, тому що всі вони мають споконвічно сутність будди.
Вчення про бодхісатви є центральним в махаяні. Монахи вважаються тими, що йдуть шляхом Бодхисатви, тобто свідомо відмовляються від власного спасіння – перехід у нірвану - задля спасіння всіх істот (від сансари). Досягти нірвани можна без обов'язкової посвяти у ченці. Врятуватися може не тільки чернець (як у Хінаяні), але й будь-який мирянин, що творить молитви й заклинання, звертається за допомогою до ченців і віддячує їм. Монах звертається до бодхісатв, які можуть покращити карму людині. Культ бодхісатв призвів до появи пантеону святих, від яких можна чекати допомоги й заступництва.
Кількість будд доведена до безмежності. Вони завжди з'являються і мають спільну сутність Трікая – три тіла: 1.Дхармакая – «космічне тіло Будди», тіло вчення, втілення абсолютної чистоти – є абсолютом і є єдиним для всіх будд, поряд з великим Буддою Шак'ямуні з'явилися й інші, починаючи з містичної фігури Адібудди - Будди буд, що стоїть на початку перероджень.; 2.Самбхогакая – «священне, блаженне тіло», 3.Нірманакая – «магічне, виявлене тіло».
Ці будди та бодхісатви набули імен, біографій, функцій. Поряд з цим була розроблена власна космогонія. Виникає культ поклоніння скульптурним зображенням будд та бодхісатв. Матеріальний світ є ілюзією, справжнім світом є нірвана. Будди тут набувають рис божества, бодхисатви вважаються еманацією будд. В буддизмі Махаяни поновилася концепція про пекло та рай, що її не було у ранньому буддизмі, рай став вважатися закономірною винагородою за благочестя, а пекло - за гріхи.
Тибетський буддизм (ваджраяна – діамантова колісниця) У VII - XIV ст. в районі Тибету виникає ще одна течія буддизму — ламаїзм. Його попередником в Тибеті була релігія бон з її культом сил природи, ламаїзм багато наслідував з цієї релігії. Загалом ламаїзм є синтезом місцевих культів з буддизмом Махаяни та Хінаяни. В кінці XVI ст. ламаїзм поширюється у Монголії, а в XVII — у Росії серед бурят, калмиків та тувінців.
Ознакою ламаїзму (від тіб. "лама" - вищий) є культ монаха - лами. Вищі лами набувають божественного статусу, тому що вони вважаються втіленням того чи іншого будди чи бодхісатви, когось з відомих діячів буддизму, його Святих чи героїв. Ця теорія втілень вищих лам - хубілганів стала основою сакралізації вищого духівництва, від далай-лами до настоятелів монастирів.
Всі буддійські тексти зібрані ламаїстами у збірку Ганджур, що нараховує 108 томів. До нього написано коментар Данджур, що вже складається з 225 томів.
Ламаїзм не надає ваги досягненню нірвани як вищої мети спасіння, її замінила власна космологія: будда буд Адібудда своєю духовною сутністю обіймає все, що існує;, саме тому кожна людина має в собі частинку будди, а отже володіє можливістю для спасіння. Навіть пекло та рай - лише тимчасове місце перебування, лише небагатьом судилася нірвана.
Передусім треба народитися людиною, а ще важливіше -народитися в країні ламаїзму, де твій друг та вчитель лама поведе тебе шляхом до спасіння. За допомогою лам людина покращує свою карму й врешті решт може зробити її настільки доброю, що лише це забезпечить чергове переродження в Західному раю будди Амітаби чи поряд з божествами або святими.
Головною чеснотою ламаїзм вважає беззаперечну покору ламам. В ламаїзмі завжди надавали уваги іншим, більш простим та швидким методам досягнення мети - містиці та магії, що спрямована на протидію гніву богів та підступних дій злих духів. У звичай увійшло багаторазове повторення імені того чи іншого будди, магія слова переплелася з магією ритуалу. Широкого розповсюдження набули молитовні барабани. їх заповнюють сотнями аркушиків із записаними молитвами та текстами сутр. Ці барабани починають обертати, а кожен оберт дорівнює одноразовому читанню сутр, що їх закладено до барабану. До цієї ж мети веде постійне повторювання знаменитої молитви тибетців "ОМ МАНІ ПАДМЕ ХУМ", що стала символом віри у ламаїзмі.
Ламаїстстська доктрина, звеличивши далай-ламу, зробила Тибет сакральним центром буддизму. На знак протесту проти китайської окупації Тибету 14-й далай-лама разом з 100 тис. мирян та лам покинули Тибет й оселилися в пригімалайському районі Індії.
Трансформація буддизму махаяни у Китаї. Буддизм Махаяни швидко поширився в Китаї, Японії, Кореї, В'єтнамі, але з самої Індії зник. Вин не міг протистояти традиціям кастового поділу суспільства й тому не визнавався простими індійцями, не витримав конкуренції з індуїзмом. Як світова релігія, буддизм набрав силу поза Індією. В II ст. він проникає до Китаю. Здається, ця релігія, що відкидала цінність земного життя як ілюзорного, суперечила традиційним китайським цінностям, що дуже шанували саме земне життя. Але соціальне життя в Китаї завжди було нестабільним, тому буддійський заклик укритися від нього за стінами монастирів не міг не видатися привабливим. На початку IV ст. в Китаї вже було понад 180 монастирів, а на кінець V ст. їх було вже 1800 із 24 тис. монахів. Трансформація буддизму на китайському ґрунті вимусила цю релігію пристосуватися до соціальної структури Китаю. Народний буддизм дуже наблизився до даосизму: даоський та буддійський монахи разом виконували обряди, брали участь у ритуалах та святах. Крім будд Матреї (Будда майбутнього) та Амітаби, що були центральними фігурами в китайському буддизмі, з'явилася бодхісатва Авалокітешвара - богиня Гуань-інь, покровителька всіх нещасних (цікаво, що в буддизмі поза Китаєм Авалокітешвара є мужчиною).
Вищі верстви китайського суспільства цікавилися передусім філософією буддизму, нехтуючи його обрядністю. Так виник Чань-буддизм (яп. Дзен). Назва "чань" пішла від санскритського "дхіана" (медитація). Так звалася індійська буддійська школа, практика якої полягала в тому, що вважалося, ніби у стані трансу людина здатна знайти осяяння, істину, як це сталося з самим Гаутамою. Сутри дхіани було перекладено китайською, вони стали широко відомі в буддійських монастирях. Вони доповнилися уявленням про раптове осяяння внаслідок інтуїтивного поштовху. В чань-буддизмі раціоналізм китайців було напластовано на містику індо-буддизму. Тому було відкинуто всі традиційні канони буддизму. Вважалося, що не треба прагнути нірвани, не треба обмежувати себе в ім'я непевної перспективи стати буддою чи бодхісатвою. Треба звернутися до життя й жити зараз, поки ти ще живий. З китайською тверезістю й раціоналізмом стало вважатися, що жити слід для себе, що слід побачити і осягти істину, що навколо тебе - у красоті природи, у радості, що її приносить праця, а не намагатися досягти нірвани чи стати буддою. Справжня природа людини реалізується у недіянні.
Але мова йшла не про чуттєві насолоди. Треба не шукати істину, бо вона поряд з тобою, треба лише вміти її знайти, побачити, зрозуміти. Істина й Будда скрізь - у співах пташок, в чарівності природи, в розумній стриманості ритуалу, в медитації, в радості праці. Той, хто не бачить істини й Будди у всьому цьому, той не знайде їх ні на небі, ні в раю, ні сьогодні, ні в майбутньому. Тому для пізнання істини треба довго й наполегливо готуватися. Треба відкинути всі загальновідомі істини, бо немає нічого Святого понад раптове осяяння. Істина -це й є осяяння, воно приходить раптово, як поштовх, як внутрішнє осяяння, що не можна пояснити словами. До цього осяяння треба готуватися, але навіть підготовлена людина не гарантована, що вона пізнає істину. Треба чекати, виконувати вправи.
Буддизм був єдиною світовою релігією, що розповсюдилася в Китаї (ані християнство, ані іслам ніколи не були там популярними), але він не став єдиною релігією в цій крайні, існуючи поряд з даосизмом та конфуціанством.
До Японії буддизм проникає в VІст., розповсюджуючись в формі Махаяни. Він сприяв оформленню адміністративно-бюрократичної ієрархії, системи етики та права. В Японії буддизм зблизився з синтоїзмом, тут також знайшли місце численні секти буддизму, навіть ті, що прийшли до занепаду на материку. Дзен-буддизм практику медитації пов'язує з несподіваним просвітлінням, раптовим розумінням мудрості Будди через перетворення в індивідуальній свідомості. Саме вчення повинне передаватися безпосередньо "від серця до серця", досконалість Будди повинна бути досягнута через звертання до внутрішнього світу людини.