Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ІМЕНІ Е.О.ДІДОРЕНКА
КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ
з курсу: "ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН"
для курсантів 1 курсу
на 2013-2014 навчальний рік
Складені:
доцентом Татолі Т.В.
доцентом Закіровою С.Г.
Начальник кафедри
теорії та історії держави та права
полковник міліції
Антоненко М.І.
Луганськ – 2013
ТЕМА 1. Вступ. Предмет і методологія науки „Історія держави та права зарубіжних країн”
Мета заняття: освітня - визначення особливості навчальної дисципліни, її задач, характеристика головних етапів в розвитку держави та права; виховна - виховувати розуміння значення світового досвіду для сучасних державно-правових явищ; розвиваюча – розвивати вміння порівняльного аналізу державності минулого та сучасності.
План.
1.Предмет історії держави і права зарубіжних країн.
2. Методологія науки історії держави і права зарубіжних країн.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: держава, право, форма держави, форма правління, політичний режим. форма державного устрою, методи науки, формаційний підхід, цивілізаційний підхід.
1.Історія держави і права зарубіжних країн належить до циклу теоретико-правових дисциплін і за своїм характером вона є юридичною наукою.
Водночас ця наука тісно пов'язана з іншими, зокрема з історією, політологією, теорією держави і права, історією вчень про державу і право.
Історія держави і права вивчає право і державу окремих країн світу в процесі їхнього виникнення і розвитку в конкретно-історичній обстановці, за принципом хронологічної послідовності, на основі виявлення як загальноісторичних закономірностей цих процесів, так і закономірностей, що діють у рамках тих історичних епох, котрі є найважливішими ступенями в розвитку конкретних суспільств.
2. Вивчення історії держави і права зарубіжних країн неможливе лише способом механічного накопичення фактичного історичного матеріалу. Наукове пізнання цієї дисципліни можливе лише за допомогою спеціальних методів дослідження, які складають методологічну основу, а саме: діалектичного, історичного, системно-структурного, порівняльно-історичного, статистичного.
3. При вивченні історії держави і права зарубіжних країн необхідно враховувати, що основними джерелами цієї науки є як власне пам'ятки права тієї чи іншої епохи або країни (закони, кодекси, конституції, інші офіційні документи), так і твори, що носять описовий (і, відповідно, суб'єктивний) характер, але містять цінну інформацію щодо устрою держав, їхніх правових систем, особливостей історичного розвитку (хроніки, твори сучасників, епістолярна спадщина тощо).
Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно поділяється на такі основні періоди:
• історія Стародавнього світу (IV тис. до н.е. -V ст. н.е.); у цей період панує рабовласницький тип держави;
• історія Середніх віків (V - сер. XVII століття); у цей період панує феодальний тип держави;
• історія Нового часу (сер. XVII - поч. XX століття); у цей період формується і панує буржуазний тип держави;
• історія Новітнього часу (XX - XXI століття); у цей період відбувається формування сучасного (демократичного) типу держави.
ТЕМА 3.1. Держава і право Стародавньої Греції.
Мета заняття: освітня - формування у курсантів поняття про первісні стадії розвитку держави і права на прикладі Афінської демократії і Спарти; виховна - виховувати почуття розуміння досягнень сучасних демократій у зв’язку з її витоками в Давніх Афінах; розвиваюча - вироблення вміння порівняльного аналізу державного та суспільного ладу.
План.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: філи, фратрії, синойкізм, поліс, евпатріди, демос, деміурги, геомори, фети, метеки, архонт, ареопаг, навкрарій, сісахфія. геліея, тиранія, тріттія, філа, дем, демарх, стратег, остракізм, докімасія, атімія, ілоти, спартіати, ретри, періеки, сіссітія, кріптія, ефор, герусія, апелла.
В гомерівський період держава ще не склалася. На чолі общини стояв базилевс – родоплемінний вождь, влада якого формально була виборною, але поступово збільшувалася. Велику роль відігравала рада старійшин – буле. Зберігалися народні збори як елемент первісної демократії.
Створення Афінської держави було прискорено реформами базилевса Тесея. Їхня сутність: 1) синойкізм – об’єднання племен (філ), що населяли Аттіку, у єдиний народ; 2) оформлення відокремлених соціальних груп – евпатридів (родова знать), геоморів (землероби), деміургів (ремісники); 3)заміна одноосібної влади базилевса колегією дев’яти архонтів. По закінченні терміну повноважень архонти входили у ареопаг – вищий судовий та контролюючий орган. В результаті цих реформ відбувся остаточний перехід від родової організації влади до держави.
У 621 р. до н.е. тираном Драконтом були створені перші у Греції писані закони. Вони відрізнялися значною жорстокістю: смертна кара вводилась не тільки за навмисне вбивство, але й за крадіжку. Але водночас скасовувалися пережитки родового ладу: кривава помста, привілеї родової знаті. Вводилися нові правила судочинства, більш розвинена юридична техніка.
2. У 594 р. до н.е. з метою подолання суперечностей між евпатридами та демосом архонт Солон провів наступні реформи: 1) сісахфія – скасування всіх боргових зобов’язань в полісі та боргової кабали; 2) заходи соціально-економічного характеру: обмежені розміри землеволодіння, проголошена свобода заповітів, заохочувався розвиток ремесла, здійснена грошова реформа; 3) цензова реформа: всі громадяни у відповідності до прибутків розділені на чотири розряди. Відношення до військової служби та обсяг політичних прав став залежати від розряду; 4) створено два нові органи – Рада 400 та суд присяжних (геліея).
Реформи Солона не примирили суперечності у афінському суспільстві, але сприяли знищенню залишків родового ладу.
У 509 р. до н.е. було проведено реформи Клісфена: створена нова територіальна організація, за якої філа стала суто територіальною, а не племінною одиницею; замість Ради 400 введено Раду 500 (по 50 чоловік від кожної філи) та створено колегію 10 стратегів, які отримували військову та виконавчу владу; всі громадяни повинні були нести військову службу і за це отримували земельну ділянку; введено процедуру остракізму – суду черепків.
Реформи Клісфена сприяли перемозі демосу над аристократією та перетворили аристократичну республіку в Афінах на демократичну.
3. В період розквіту Афінської республіки її населення складали чотири категорії: громадяни (повноправні вільні мешканці), метеки ( дещо обмежені в правах вихідці з інших полісів), іноземці (мали комерційні права, користувалися захистом влади), раби (безправні, не були суб’єктами права).
У Афінах здійснювався принцип поділу влад. Вищим законодавчим органом в Афінах були народні збори - еклесія. Робочим органом еклесії та водночас органом виконавчої влади була Рада 500. До виконавчої влади також належали колегії архонтів та стратегів. Вищим органом судової влади була геліея – суд присяжних, водночас і орган конституційного нагляду. Судову владу мали також ареопаг, колегії ефетів та діететів. Принципами функціонування державного апарату були: виборність, строковість, колегіальність, підзвітність, оплатність.
Афінське право базувалося на звичаях та законах. У праві власності розрізнялися поняття власності та володіння. Майно поділялося на рухоме та нерухоме, видиме та невидиме (гроші, дорогоцінності). В договірному праві виділялися договори купівлі-продажу, найму, позики, підряду, товариства, доручення. Укладалися договори найчастіше письмово. Шлюб мав патріархальний характер, чоловік мав право на розлучення, здійснював управління родинним майном. Успадкування здійснювалося за законом та заповітом. В кримінальному праві виділялися такі види злочинів: державні, проти власності, проти особи, проти демократії. Покарання: смертна кара, продаж у рабство, штраф, конфіскація, позбавлення громадянських прав (атимія).
4. Утворення Спартанської держави було пов’язано з вторгненням племен дорійців та територію області Лаконіка та їх подальшим захопленням Месенії. Дорійці не асимілювали місцеві племена, а витіснили частину на окраїни, а частину перетворили на рабів. Це вплинуло на особливості соціального ладу Спарти.
Повноправними вважалися лише спартіати, які отримували земельні наділи – клери. Ці наділи обробляли ілоти – державні раби. Вони мали своє житло і з оброблюваної ділянки частину віддавали господарю, а частину залишали собі. Їх життя не захищалось, через певний проміжок часу молоді спартіати здійснювали криптії – полювання на ілотів.
Неповноправне вільне населення – періеки – мешкали на окраїнах, вели самостійне господарство, несло військову повинність, мали своє самоврядування, але з боку держави за ними був встановлений нагляд.
Державний лад Спарти – це була аристократична республіка. Народні збори – апелла – вирішальної ролі не мали. В ньому брали участь чоловіки старші за 30 років, збиралися вони нерегулярно, не могли обговорювати закони, а тільки приймали або відхиляли їх. Всі рішення апелли знаходилися під контролем герусії – ради старійшин. Вона складалася з 30 чоловік – 28 геронтів старше 60 років та 2 царів, мала практично необмежену компетенцію. Царі виконували функції військових вождів, верховних жерців та суддів. Але фактичне керівництво державою здійснювала колегія 5 ефорів.
Всі спартіати вважалися рівними. Ця рівність підтримувалася завдяки реформам, проведеним царем Лікургом: 1) проведено перерозподіл землі та виведено з обігу реальні гроші, замінені на великі залізні монети; 2) введено суспільні трапези – сисситії; 3) жінки були в певній мірі зрівняні в правах з чоловіками та допущені до занять спортом та військовою справою; 4) введено однакове виховання та навчання для всіх спартіатів військовій справі.
Але незалежно від характеру республіки ані Афіни, ані Спарта не змогли зберегти незалежності та у ІІІ ст. до н.е. попали спочатку під владу О.Македонського, а потім Риму.
ТЕМА 3.2. Державний устрій Стародавнього Риму.
Мета заняття: освітня - уяснити сутність реформ Сервія Туллія у порівнянні з реформами Солона; розвиваюча - виробляти вміння аналізувати державний механізм на прикладі Римської аристократичної республіки і державних інститутів і закладів імператорського Рима; виховна - виховувати почуття поваги до додержання законності в державі.
План.
1. Соціальний і державний лад "царського" періоду.
2. Республіканський період історії Рима.
3.Суспільний і державний лад Рима в період монархії.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: патриції, плебеї, інститут клієнтели, сенат, куріатні коміції, авгури, понтифіки, пролетарії, центурія, сецесія, магістрати, консули, претор, цензор, еділ, трибун, диктатор, тріумф, овація, колони, принципат, домінат, нобілітет, пекулій.
Система управління в царський період була досить простою. На чолі держави стояв рекс – цар, який був ще не монархом, а родоплемінним вождем, воєначальником. Рекс обирався сенатом – радою старійшин. Від родоплемінного ладу зберігалися народні збори, або куріатні коміції. Посадові особи – помічники царя: префект міста, вершницький трибун, військовий трибун. Значну роль в управлінні містом відігравали колегії жерців, що свідчить про сакральний характер влади.
Особливості соціального ладу царського періоду заключались в тому, що вільне населення було нерівноправним: громадянами вважались тільки патриції, тільки вони мали політичні права та право на землю. Плебеї не вважалися громадянами та були позбавлені політичних прав. Завдяки своїй боротьбі за права, що велась протягом трьох століть, вони поступово зрівнялись в правах з патриціями. Першим кроком на цьому шляху були реформи Сервія Туллія.
Сутність реформ: 1) наділення плебеїв правами громадян і розподіл всіх громадян по розрядах за майновою ознакою; 2) надання кожному розряду певної кількості центурій – військово-політичних одиниць (перші розряди отримали найбільшу кількість центурій); 3) створення нового виду народних зборів – центуріатних коміцій, в яких кожна центурія мала один голос; 4) поділ Риму на територіальні округи – триби замість племінного поділу. Таким чином, було знищено залишки родового ладу, і місце людини в суспільстві стало залежати не від походження, а від майнового становища.
2. Соціальний лад Риму в період республіки вже мав інший характер, оскільки поділ на патриціїв та плебеїв вже не відігравав значної ролі. Все населення поділялось на такі верстви: громадяни, латини, перегрини, лібертини, раби.
Державний лад Римської республіки. На відміну від Афінської, Римська республіка була аристократичною. Головними ланками управління були народні збори, сенат та магістратури.
Різновидами народних зборів були центуріатні, трибутні та куріатні коміції. Їх повноваження відрізнялися, найбільше повноважень (обрання вищих посадових осіб, судова влада, прийняття законів) мали центуріатні, найменше ( формальне введення магістратів на посаду, затвердження заповітів) - куріатні. Сенат з ради старійшин перетворюється на орган, членів якого призначали особливі магістрати - цензори. Компетенція сенату була значною: він керував поточною політикою, відав культами, бюджетом, займався дипломатичними відносинами, керував провінціями. Посадовими особами, що займалися поточним управлінням, були старші та молодші магістратури; старші (консули, цензори, претори) обиралися центуріатними зборами з патриціїв, молодші (едили, квестори, народні трибуни) – трибутними з плебеїв. Всі магістрати займали свої посади протягом року. Екстраординарною магістратурою був диктатор, що призначався першим консулом за згодою сенату на півроку, але мав надзвичайну владу.
Причини кризи республіканської форми правління та переходу до імперії: 1) розвиток рабовласництва та приватної власності і поява стану нобілів, яке підтримувало ідею монархії; 2) збільшення кількості пролетарів, які готові були йти за тим політичним діячем, який обіцяв найбільший матеріальний успіх; 3)римські республіканські заклади склалися як органи управління містом і виконувати свої функції відносно величезної держави вже не могли; 4) змінився характер римської армії (стала професійною), яка стала знаряддям політичних ігор.
3. В розвитку імперії виділяють два етапи: принципат та домінат. Принципат – перехідна форма від республіки до абсолютної монархії. Місце принцепса в системі управління таке ж, як і в імператора, але зберігаються республіканські установи і формально влада принцепса є виборною. Але по суті діє принцип: „Що угодно принцепсу – має силу закону”. Сам принцепс займає всі посади: він є консулом, претором, цензором, народним трибуном, диктатором. Поступово знищуються залишки республіканської форми правління: народні збори втрачають судову владу та право обирати магістратів. Вибори принцепса, здійснювані сенатом, стають формальністю. В 284 р. на зміну принципату приходить домінат – необмежена монархія. Ліквідується сенат та магістратури. Поточне управління здійснюється чиновниками, яких призначає домінус.
На етапі імперії було проведено два цикли реформ. Реформи Діоклетіана: введення тетрархії (спільне правління чотирьох імператорів), реформа армії( її поділ на прикордонну та мобільну), адміністративна реформа (введення системи провінція-діоцеза), економічні перетворення (введення єдиного поземельно-подушного податку, повноцінної золотої монети, максимуму цін та зарплат). Реформи Костянтина: узаконення християнства, закріпачення колонів, відновлення сенату.
В 395 р. Римську імперію було розділено на Західну(столиця – Рим) та Східну (столиця – Константинополь). В 476 р. відбулося падіння Західної Римської імперії під натиском варварів. Східна ж, під назвою Візантійська, проіснувала ще близько 1000 років.
ТЕМА 4. Ранньофеодальна держава: Франкське королівство та Арабський халіфат.
Мета заняття: освітня - засвоєння відмінностей феодального суспільства від рабовласницького та змісту процесу виникнення феодалізму на прикладі виникнення держави у франків та арабів; закріплення знання головних рис східного феодалізму; виховна - виховувати почуття розуміння доцільності рівності прав та обов’язків незалежно від суспільного стану та релігії; розвиваюча - закріплення навичок роботи з правовим джерелом на прикладі Салічної правди.
План
1. Загальна характеристика періоду феодалізму в Західній Європі та на Сході.
2. Виникнення держави у франків, її державний та соціальний лад.
3. Арабський халіфат, особливості його державного та соціального ладу.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: аллод, прекарій, патронат, комендація, бенефіцій, вассал, сеньйор, оммаж, феод, майордом, міністеріали, пфальцграф, капітулярій, вергельд, соприсяжництво, тезаурарій, маршал, архікапелан, халіфат, шейх, сеід, іслам, диван, емір, каді, коран, шаріат, сунна,адат, фірман.
1. Падіння Західної Римської імперії означало початок історії середніх віків. Головний зміст періоду середньовіччя – становлення, розвиток та криза феодалізму. Сутність феодальної економіки – наявність в руках феодалів землі та наділення нею залежних селян, що ведуть на ній своє господарство та віддають селянам частину продукту в вигляді ренти. Рента існувала у трьох видах – відробітковій (панщина), натуральній та грошовій (натуральний та грошовий оброк).
Феодалізм пройшов в своєму розвитку такі етапи: 1) становлення феодальних відносин (5-11 ст.) – період існування ранньофеодальної монархії; 2) розквіт феодалізму (кінець 11 – 15 ст.) – період сеньойріальної та станово-представницької монархії; 3) розклад феодалізму та зародження капіталістичних відносин (16-17 ст.) – перехід до абсолютної монархії.
Феодалізм на Сході значно відрізнявся від європейського. Його головні особливості: 1) співіснування феодального укладу з патріархально-родовими та рабовласницькими відносинами; 2) розповсюдження державної власності на землю, яка поєднувалась з общинною 3) селяни не були прикріплені до землі; 4) певна розмитість класових меж; 5) збереження контролю феодалів над містами.
Найрозповсюдженішою формою східної феодальної держави була східна деспотія, яка мала теократичний характер: голова держави був водночас і головою церкви; поведінку людини регламентувала релігія; Норми права та моралі були тісно пов’язані з релігією.
Центром управління був королівський двір. Королівські чиновники що відповідали за окремі питання, називалися міністеріали та складали королівську раду. Двічі на рік збиралися збори знаті – так звані травневі та вересневі поля, що мали більше значення, аніж березневі.
Мала централізація держави призвела до послаблення королівської влади. І наприкінці 7 ст. реальна влада вже зосередилась в руках управителів королівського двору – майордомів. Майордом Карл Мартелл в першій половині 8 ст. провів реформу, спрямовану на посилення центральної влади. Він скасував так звані аллоди – дарування землі – та ввів бенефіції – землі, що давалися за військову службу. Король, що роздавав землі, ставав сеньйором, а ті, хто її отримували, - його васалами.
Син Мартелля усунув короля і сам зайняв трон. Найбільшого розквіту Держава франків досягла при Карлі Великому наприкінці 8 – на початку 9 ст. Він проголосив себе імператором, ліквідував посаду майордома, березневі поля, самоврядування на місцях.
У 843 р. онуки Карла Великого розділили державу на три частини, що дало початок становлення нових європейських держав на національному ґрунті.
3. Виникнення держави у арабів - Арабського халіфату - у першій половині 7 ст. було пов’язано з появою нової релігії – ісламу. Її засновник – Мухаммед – став першим головою держави, що мала теократичний характер. Головою держави був халіф, що мав світську та релігійну владу. Його влада була маже необмеженою. Його помічник – візир. Центральними органами державного управління були дивани. Територія халіфату поділялась на провінції - емірати, якими управляли еміри. Наприкінці 8- на початку 9 ст. емірати починають відділятися від халіфату, проголошують незалежність, халіф зберігає владу лише над частиною Месопотамії та над Аравією.
Соціальне становище людини в Арабському халіфаті залежало від її релігії: немусульмани знаходились в приниженому становищі. Верхівку панівного класу складала мусульманська знать нащадки членів родини Мухаммеда та його сподвижників. Серед мусульман привілейоване становище займали араби. В державі зберігалося рабство. Раби, хоча і мали власне майно, не визнавалися суб’єктами права.
Таким чином, Франкська держава та Арабський халіфат відносились до ранньофеодальних держав, але відрізнялись один від одного характером держави (арабська держава мала теократичний характер) та силою влади монарха (халіф обмежувався в своїй владі лише Кораном).
ТЕМА 5. Західноєвропейські держави в середні віки.
Мета заняття: освітня - уяснення сутності станово-представницької монархії в західноєвропейських країнах; засвоєння передумов і головних характерних рис абсолютизму та його деяких особливостей на прикладах Англії, Франції, Прусії, Австрії; розвиваюча - вироблення навичок порівняльного аналізу історико-політичних явищ на прикладі сеньйоріальної та станово-представницької монархій; виховна - виховувати почуття розуміння негативних наслідків роздробленості держави; аналіз головних пам'яток феодального права і виявлення їх значення для історичного розвитку конкретних країн.
План.
1. Сеньйоріальна монархія в країнах Західної Європи. Сутність системи сюзеренітету-васалітету.
2. Станово-представницька монархія у Франції, Англії, Німеччині.
3.Предумови виникнення абсолютизму. Особливості абсолютної монархії в провідних країнах Західної Європи.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: сюзеренітет-васалітет, феод, лен, серви, віллани, баналітет, домен, курія, прево, буржуа, податковий імунітет, стан, ордонанс, канцлер, бальї, фрігольд, барон, рицар, курфюрст, рейхстаг, ландтаг, булла, абсолютизм, буржуазія, інтенданти, "Зоряна палата", сквайр, мирові судді, "поліцейська держава", просвічений абсолютизм.
1. У Х ст. в Європі на зміну ранньофеодальній монархії приходить сеньойоріальна, тобто форма монархії. при якій влада короля дуже слабка за рахунок посилення влади великих феодалів. Фактори, що сприяли її встановленню - відсутність економічних зв’язків, етнічна роздільність, відсутність єдиної мови. І особливу роль відіграли відносини сюзеренітету-васалітету. Монарх вважався формально володарем всіх земель і країні і роздавав їх за службу великим феодалам, що ставали його васалами. Ті, в свою чергу, роздавали їх частину меншим феодалам, стаючи їх сеньйорами і залишаючись одночасно васалами короля. Діяло правило „васал мого васалу – не мій васал”, що звільняло більшість феодалів від підпорядкування королю, що призводило до слабкості королівської влади. Англія була державою, де цей принцип не діяв, оскільки нормандське завоювання призвело до перетворення Вільгельма Завойовника у загальноанглійського сеньйора, який сам роздавав землі і великим, і дрібним феодалам. Тому тут влада короля не послабшала так, як в Німеччині та у Франції.
Органи державної влади у Франції, Англії, Німеччині за часів сеньйоральної монархії були подібними. Виборність королівської влади робила її залежною від великих феодалів. Королівська рада (королівська курія) була єдиним загальнодержавним органом. У Англії. крім Великою курії, діяла ще Мала курія, що була своєрідним королівським урядом.
2. Наприкінці 12 - на початку 13 ст. спостерігається поступове подолання феодальної роздробленості. Фактори, що сприяли посиленню королівської влади: поява буржуа, що були зацікавлені в посиленні королівської влади та ставали її опорою, економічний розвиток країни та створення загальнодержавного ринку. Значну роль відігради і реформи, що проводили окремі королі.
Реформи Людовика IX у Франції (середина 13 ст.) були спрямовані на посилення королівської влади: а)військова реформа – було заборонено приватні війни, дуелі та турніри в королівському домені; б) адміністративна реформа – створюється інститут королівських слідчих, що контролюють діяльність місцевої адміністрації; в) судова реформа - введено „40 днів короля” та створено королівський суд – Паризький парламент; г) фінансова реформа – введено королівську золоту монету та створено Рахункову палату.
Подібними були реформи Генріха ІІ в Англії (друга половина 12 ст.): а) введення військового ополчення всіх вільних землевласників та „щитових грошей” для тих, хто не бажав служити; б) судова реформа – створення інституту роз’їзних суддів та введення нового порядку судочинства по судових суперечках через королівський суд; в) церковна реформа – закріплення пріоритету корони над церквою.
Відбувається оформлення трьох станів, що відрізнялися своїм правовим становищем: дворянства, духовенства, третього стану. На зміну сеньйоріальній приходить станово представницька монархія – форма монархії, за якої досить сильна влада короля поєднується з владою станово-представницького органу.
Станово-представницькі органи: англійський парламент, французькі Генеральні Штати, німецький рейхстаг. Їх спільні повноваження: затвердження нових податків, обговорення питань війни та миру. Крім того, англійський парламент готував законопроекти та мав певні контрольні права за королівською адміністрацією. Структура органів та порядок голосування дещо розрізнялась. В Генеральних штатах кожний стан засідав окремо і мав один голос, в англійському парламенті існувала палата лордів та палата общин і кожний депутат мав один голос. В рейхстазі було три курії: князів, графів та рицарів та міст. Вирішальний голос мала палата князів. На відміну від Франції та Англії, які під час станово-представницької монархії стали централізованими, Німеччина залишалась роздробленою, що було закріплено Золотою буллою (1356 р.). І якщо у Англії та Франції було скасовано виборність королів, то в Німеччині колегія 7 курфюрстів обирала імператора.
3. У 16 ст. провідні європейські держави вступають в етап абсолютної монархії. Передумови цього кореняться в економічній сфері. Поява мануфактури та формування загальнонаціонального ринку сприяє формуванню нового класу – буржуазії. Королі в боротьбі проти феодальної аристократії за об’єднання країни отримували її підтримку, оскільки буржуазія потребувала сильної держави, знищення внутрішніх мит, уніфікації грошової системи, зменшення привілеїв знаті. Буржуазія надавала королю кадри чиновників, фінансові кошти. Водночас опорою королівської влади було дрібне та середнє дворянство, що складало ядро королівської армії.
Абсолютна монархія – форма правління, за якої всі гілки влади знаходяться в руках спадкового голови держави. В кожній державі абсолютизм мав свої особливості.
Французький абсолютизм вважається класичним, бо мав найбільш завершений вигляд. Цьому сприяли реформи кардинала Ришельє, проведені у першій половині 17 ст.: 1) заборона дворянам мати укріплені замки, брати участь у дуелях; 2) введення у місцевому управлінні посади інтендантів; 3) жорстка регламентація всього життя; 4) втручання держави у справи науки та культури.
Структура центральних органів влади була такою: Велика рада, Рада у верхах, Рада депеш, Рада фінансів. На чолі поточного управління – Генеральний контролер фінансів, або сюрінтендант. На місцях королівську владу представляла інтенданти.
Особливості англійського абсолютизму: збереження парламенту, місцевого самоврядування, відсутність постійної армії. Тому англійський абсолютизм називають обмеженим, або незавершеним. Опорою англійського короля в боротьбі за посилення влади було нове дворянство, або джентрі – дворяни, що отримували головний прибуток не від експлуатації селян, а від торговельно-підприємницької діяльності. Органи влади періоду абсолютизму: Таємна рада, Зоряна палата, Висока комісія, парламент. Парламент, хоча і існував, практично не відігравав якоїсь ролі, а був слухняним знаряддям короля. Особливості системи місцевої влади: паралельне існування самоврядування та лордів-лейтенантів, що призначалися королем.
В Німеччині в 16-17 ст. не тільки зберігається, а й посилюється роздробленість. Причини збереження роздробленості: Реформація, що розділила країну за релігійною ознакою, та Тридцятирічна війна, завершення якої призвело до прийняття Вестфальського миру, за яким Німеччина визнавалася союзом держав. Абсолютизм тут існував не на загальнодержавному рівні, а по окремих німецьких державах. Тому німецький абсолютизм називають обласним, або князівським. Найбільш значними державами Німеччини були Прусія та Австрія, які дають два різновиди абсолютизму: в Прусії існував військово-бюрократичний абсолютизм, при якому величезне значення мають адміністративна та військова організація, у Австрії – просвічений (що прагнув запобігти революції шляхом поступок та реформ).
Абсолютизм був останнім етапом розвитку середньовічної держави.
Тема 6. Середньовічна держава і право Росії.
Мета заняття: освітня - формування поняття централізованої держави, станово-представницької монархії і абсолютної монархії на прикладі Росії ХIII-ХVIII ст.; розвиваюча - закріплення навичок порівняльного аналізу, виховна - виховувати почуття патріотизму при розгляді історії спорідненої слов’янської держави.
План
1. Утворення централізованої держави і станово-представницької монархії в Росії (XV- середина XVII ст.)
2. Перші кодифікації російського права XV- XVII ст.
3. Абсолютна монархія в Росії (кінець XVII-XVIII ст.)
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: холопи, рядовичи, опала, Боярська Дума, прикази, дяки, вотчина, помістя, опричнина, фіскали, колегії, сенат, синод, Табель про ранги.
Соціальна структура населення 15-16 ст. Бояри та дворяни – дві категорії феодалів. Різниця між ними полягала в тому, що бояри були великими феодалами, що мали вотчинні спадкові землі. Дворяни ж за службу великому князю або боярину отримували помістя, яке у спадок не переходило. Духовенство було привілейованим станом, не сплачувало податків, звільнялося від військової служби. Міське населення іменувалося „посадські люди”, мало певну ієрархію: гості, гостина сотня, суконна сотня, чорна сотня. Селяни в основній масі втрачали волю, їх основними категоріями були старожилці (виконували повинності у повному обсязі) та новоприходці (мали певні пільги від феодала), половники (працювали за половину врожаю) та срібники (працювали за відсотки). Повністю безправними були холопи, існувало кабальне та обільне (повне) холопство.
Завершення централізації відбувається за часів Івана Грозного (1538-1584 рр.). Прийняття ним титулу царя сприяло піднесенню престижу верховної влади та зміцненню міжнародного становища держави. Серед органів центральної влади окрім Боярської думи велику роль починають відігравати Земські собори – станово-представницькі органи, в яких брали участь бояри, дворяни, духовенство та представники посадського населення. Станово-представницькими органами на місцях були земські та губні ізби. Органами галузевого управління стають прикази – Посольський, Помісний, Казенний, Розбійний, Стрілецький. З’являються територіальні прикази – Казанський, Нижегородський, Сибірський.
Інші реформи Івана Грозного також були спрямовані на посилення центральної влади. Військова реформа ввела обов’язкову військову службу для дворян, створювалось ополчення з селян та посадських людей, вводились професійні загони козаків та стрільців. Фінансова реформа створювала єдину грошову загальнодержавну систему та вводила прямі та непрямі податки. Комплексною реформою зі зміцнення центральної влади була опричнина. Завдяки своїй політиці Івану Грозному вдалося завершити процес централізації.
Судебник 1497 р. називають великокнязівським, його головною метою було розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави. Судебник також встановлював, як повинен проходити суд, закріплював правило Юрієва дня, ліквідував правові суверенітети окремих земель.
Судебник 1550 р. розширював коло питань, що регулювалися центральною владою. Закріплювався становий принцип покарань, холопи стають суб’єктами злочину. Визначаються суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми провини. Розроблено своєрідну форму судового процесу – обліхування, яку застосовують до підозрюваних у злочині. Вводиться поняття крамоли – антидержавного діяння.
Соборне укладення 1649 р. визначало статус глави держави – царя як самодержавного та спадкового монарха. Значне місце в ньому займало судове право. Диференціювалося дві форми судового процесу – „суд” та „розшук”. „Суд” використовувався при цивільному судочинстві та кримінальним малозначним справам, „Розшук – по найбільш серйозним кримінальним справам. Диференціювалися ролі суб’єктів злочину, визначалися стадії злочину, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини. Визначено було систему злочинів та покарань. Покарання мали класовий характер.
Значну роль у встановленні абсолютизму мали реформи Петра І. Указ про єдиноспадкування та Табель про ранги стали документами, що сприяли розвитку стану дворянства, на який і спирався Петро І. Було проведено реорганізацію владних структур: ліквідовано Боярську думу та створено Сенат, відбулася заміна приказів колегіями Для підпорядкування церкви царській владі створено Синод. Реформи місцевого управління передбачали поділ держави на губернії на чолі з губернаторами, створення в містах органів міського самоврядування.
Джерела права в період абсолютної монархії: укази імператора, маніфести та жалувані грамоти, статути. Показовим в цьому плані є Військові артикули як своєрідний кримінально-процесуальний кодекс. Вони містять головні принципи кримінальної відповідальності, поняття злочину, провини, мети покарання, необхідної оборони. Замість казуальних норм з’являються абстрактні формулювання.
Тема 7. Утвердження буржуазних принципів державно-правового розвитку у країнах Західної Європи.
Мета заняття: освітня - визначити головні причини переходу від феодального ладу до буржуазного; охарактеризувати головні етапи формування буржуазної держави в Англії, Франції, Німеччині; виховна - виховувати розуміння наступництва державно-правових традицій держави в процесі історичного розвитку; розвиваюча - виробляти вміння аналізу історичних подій на прикладі головних подій англійської та французької революцій, розвиток вміння працювати з джерелами.
План.
1. Буржуазні революції – умова докорінних змін в державно-правовому ладі країн західної Європи.
2. Англійська буржуазна революція. Утвердження конституційної монархії в Англії.
3. Еволюція державно-політичного ладу Франції у XVIII-XIX ст.
4. Особливості політичного розвитку німецьких земель у ХІХ ст. Об’єднання Німеччини.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: йомени, джентрі, конституційна монархія, пресвітеріани, індепенденти, левеллери, протекторат, торі, віги. фельяни, жирондисти, якобінці, ебертисти, кордельєри, Установчі збори, Конвент, Комітет суспільного порятунку, Комітет суспільної безпеки, Трибунал, бонапартизм бундестаг, бундесрат, рейхстаг, кайзер, канцлер, контрасігнатура.
1. Епоха нового часу - це період становлення сучасного державно-правового укладу, що заснований на політичній демократії, правовій свободі та громадянській рівності. Створюється нова система суспільних відносин, взаємопов’язаних з капіталістичною економікою. Відбувається формування громадянського суспільства.
Подолання старих порядків стало можливим завдяки політичним революціям – англійській, французькій, американській.
В епоху нового часу державний лад перестав бути виріальним елементом в державно-правовому укладі. Форма реалізації влади стала більше залежати від політичного режиму. Характерним явищем правової історії нового часу стала кодифікація права. Кодифікація стала головним шляхом реалізації державної політики, реформ та оновлень правової системи.
2. Передумови для буржуазної революції складаються в Англії в першій третині 17 ст., за часів правління Стюартів. Широкі маси були незадоволені високими податками, гальмуванням розвитку власної промисловості, дуже обмеженим виборчим правом, високим рівнем корупції.
Ідейним знаменом революції був пуританізм. В ході революції виділяють декілька періодів в залежності від методів діяльності: мирний (1640-42), громадянська війна між королем та прибічниками парламенту (1642-47), поглиблення революції (1647-49), період республіки (1649-53).
В революції сформувалися три течії: пресвітеріани (поміркована верхівка джентрі та великої буржуазії, що бажали компромісу з королем), індепенденти ( середня та дрібна буржуазія, заможне селянство, що прагнуло встановити республіку), левеллери (дрібнобуржуазні верства міста, що бажали демократичної республіки).
На початку революції індепенденти виступали в союзі з пресвітеріанами, але потім, спираючись на підтримку левеллерів, добилися суду над королем Карлом І та його страти. З 1649 Англію було проголошено республікою. На чолі республіки стояв лідер індепендентів О.Кромвель. У 1653 р. парламент було розігнано, і на зміну республіці прийшов протекторат О.Кромвеля. Протекторат був режимом особової диктатури Кромвеля, перехідною ланкою від республіки до монархії.
Після смерті Кромвеля в 1660 р. в Англії було реставровано монархію. Але головними наслідками революції було прийняття трьох визначальних документів. „Хабеас корпус акт” 1679 р. закріплював права заарештованих на забезпечував швидкий розгляд його справи. „Білль про права” 1689 р. знаменував утвердження конституційної монархії, закріплюючи верховенство парламенту в галузі законодавства. Закон про престолоспадкування 1701 р. підтверджував обмеження королівської влади на користь парламенту та встановлював принцип контрасігнатури.
3. Поштовхом до початку французької революції 1789-1795 рр. стала економічна криза 1788 р. 14 липня 1789 р. повсталий народ зруйнував королівську в’язницю Бастилію, з чого і бере початок революція.
Одним з перших революційних заходів стало прийняття 26 серпня 1789 р. Декларації прав людини і громадянина, яка закріпила природні права людини, рівність всіх людей, принципи демократичної держави, а також широкі соціальні та політичні права.
В революції сформувалися такі течії: фельяни (велика буржуазія та ліберальні дворяни, що прагнули обмежити владу монарха), жирондисти (середня торговельно-промислова буржуазія, що бажала встановити буржуазну республіку), якобінці (дрібна буржуазія, ремісники, селяни, що прагнули демократичної республіки). Відповідно до того, яка течія була при владі, виділяють три течії в революції. На першому головували фельяни, їх вищим досягненням було прийняття в 1791 р. конституції. яка закріпила конституційну монархію, законодавча влада в якій належала Законодавчим зборам.
В 1792-93 рр. тривав другий етап революції, на якому було страчено короля та встановлено республіку.
Третій етап революції призвів до влади якобінців, період їх правління називають диктатурою: диктатурою виконавчої влади (реальним центром влади був Комітет суспільного порятунку) та лише однієї течії. За рік їх правління було страчено близько 40 тис.чоловік.
У 1794 р. центристська частина Конвенту здійснила державний переворот, усунувши якобінців від влади та встановивши режим Директорії. Але він був нетривалим, і в 1799 р. до влади прийшов Наполеон, який спочатку був консулом, а з 1804 р. імператором. Після поразки Наполеона у війні з Росією імперія Наполеона припинила існування. Престол зайняв Людовик XVIII, Франція стала конституційною монархією.
4. Німеччина на початку ХІХ ст. була роздробленою. Спробою вирішення об’єднавчого питання стало створення в 1815 р. Німецького союзу. Але він нагадував конфедерацію і проблему вирішити не зміг. Друга спроба пов’язана з революцією 1848-49 рр. в німецьких державах, коли Франкфуртські установчі збори розробили конституцію єдиної Німеччини. Але вона прийнята не була.
Об’єднання німецьких земель стало можливим в результаті декількох воєн, що проводила Прусія у 60-ті рр. ХІХ ст. – з Данією, Австрією та Францією. У 1871 р. було проголошено Німецьку імперію. Це була федерація 22 монархій та 3 вільних міст. На чолі імперії стояв кайзер, виконавча влада належала канцлеру, якого він призначав. Представницький орган імперії складався з двох палат – бундесрату та рейхстагу.
Таким чином, в ході буржуазних революцій відбулося падіння абсолютизму в провідних європейських державах.
Тема 10. Демократичні та тоталітарні держави між двома світовими війнами
Мета заняття: освітня - виявлення протилежних тенденцій розвитку державності в новітній час на прикладі розвинених західних держав; виховна - виховання розуміння значення нових демократичних принципів в діяльності ліберально-демократичних держав Західної Європи та США; вироблення суто негативного ставлення до політики тоталітарних режимів Європи і Азії; розвиваюча - закріплення навику роботи з конституційно-правовими актами та навичок порівняльно-співставлюваного аналізу.
План.
1. Західні демократичні держави між двома світовими війнами
а) Веймарська республіка в Німеччині;.
б) Сполучені Штати Америки. "Новий курс" Ф.Рузвельта;
в) розвиток державно-політичної системи Великобританії;
г) Третя республіка у Франції після першої світової війни. Народний фронт.
2. Фашистські держави і військові диктатури між двома світовими війнами:
а) встановлення фашистської диктатури в Італії;
б) політичний режим і державний лад гітлерівської Німеччини;
в) військово-монархічна диктатура в Японії.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: фашизм, шовінізм, расизм, Велика фашистська рада, "корпоративна держава", автаркія, дуче, фюрер, гестапо, СС, СД, "молоде офіцерство", "нова політична структура", "нова економічна структура".
1а). В листопаді 1918 р. як результат існування невирішених проблем розпочалась буржуазно-демократична революція в Німеччині. Її головним результатом стало повалення монархії та проголошення республіки. Це було закріплено Веймарською конституцією, прийнятою у липні 1919 р. Конституція перетворювала Німеччину на президентсько-парламентську республіку. На чолі її був президент з великими повноваженнями: призначав канцлера та уряд, міг розпускати рейхстаг, вводити надзвичайний стан. Обирався він загальним голосуванням.
Вища законодавча влада належала рейхстагу, що обирався загальним голосуванням на 4 роки за пропорційною системою. Верхня палата парламенту іменувалась рейхсратом та складалася з представників німецьких земель. Представництво від земель було нерівним, найбільше голосів мала Пруссія.
Німеччина поділялась на 18 земель (15 республік та 3 вільних міста), кожна з яких мала свою конституцію, свій законодавчий орган - ландтаг, свій уряд. Але та автономія, якою в минулому користувалися німецькі землі, вже не існувала. Президент республіки по Веймарській конституції обирався загальним голосуванням на 4 р. (ст.41). Влада його була надзвичайно велика. При незгоді палат рішення питання передавалося на його розсуд. Він міг скористатися своєю владою при призначенні канцлера, протиставивши своє рішення рейхстагу. Уряд, офіційно відповідальний перед рейхстагом, міг існувати і при опорі на президента, ігноруючи рейхстаг. Склад уряду, а так само його глава, іменований канцлером, призначався президентом.
Веймарська конституція діяла до приходу до влади нацистів у 1933 р.
б) У міжвоєнний період відбувається подальша демократизація виборчої системи США. У 1920 р. жінкам було надане право голосувати і бути обраними нарівні із чоловіками (XIX поправка до конституції). Проведені демократичні перетворення стимулювали удосконалювання партійної системи. Після періоду посилення реакції на початку 20-х рр. влада пішла на поступки демократичним вимогам. У 1923р. була легалізована компартія, раніше заборонена.
Зміни в державному апараті здійснювалися як у кількісному, так і в якісному відношенні. Тільки за 10 років (із 1930 по 1940 р.) федеральний апарат майже подвоївся. Установлено принципи комплектування федеральних державних служб. Передбачалися відкриті конкурси - іспити на заміщення державних посад, заборонено звільнення чиновників по політичних мотивах.
У міжвоєнний період з'явилися і нові напрямки в діяльності американської держави. Одним із них стало регулювання економіки і соціальних відношень. Найбільшою мірою це проявилося в період «нового курсу» президента Ф. Рузвельта. Головна ідея – посилення втручання держави в економіку. Ця програма складалася з 4 блоків заходів:
1. Заходи у фінансовій сфері. Проведено девальвацію долара, скорочені масштаби біржової спекуляції і створено корпорацію по страхуванню банківських вкладів. Заборонено вивіз золота за кордон. Все це сприяло оздоровленню фінансової системи.
2. Заходи щодо оздоровлення промисловості. Була створена «Національна адміністрація відновлення промисловості» /НИРА/, яка займалася державним регулюванням промисловості. Уся промисловість була розділена на 17 груп, діяльність кожної із яких регулювалася нормативними актами – “кодексами чесної конкуренції”, що визначали квоти випущеної продукції, розподіл ринків збуту, ціни, умови кредиту, рівень зарплатні і т.д.
3. Заходи в області сільського господарства. Фермерам пропонувалося за премію скорочувати посівні площі і поголів'я худоби. Це призвело, з однієї сторони, до підвищення цін на зерно, м'ясо, молоко, а з іншого боку - до знищення продовольства в умовах голоду і злиднів. Фермерам - боржникам давався здешевлений кредит.
4. Заходи в соціальній області. У 1935 р. був прийнятий закон Вагнера.
Він закріпив за робітниками право на вступ у профспілки, на складання колективного договору між робітниками і підприємцем, на проведення страйків і пікетування. Заборонялося карне переслідування робітників за створення профспілок і участь у легальних страйках. В серпні 1935 р. було прийнято закон про соціальне страхування. Він уводив систему пенсій по старості і допомоги по безробіттю. У 1938 р. приймається закон про справедливе наймання робочої сили, що фіксує максимальну тривалість робочого часу для деяких груп трудящих і мінімум зарплатні, а також забороняв застосування дитячої праці.
в) У XX в. в Англії зберігається двопартійна система, сутність якої полягала в пануванні на виборах двох основних партій. До 1923 р. це були консерватори і ліберали, із 1923 р. - консерватори і лейбористи. В міжвоєнний період відбувається закріплення офіційного статусу за опозиційною партією: вона залучується до узгодження деяких ключових питань політики, обговорення бюджету. У 1937 р. з’являється оплачувана посада лідера опозиції.
Виборчі реформи. Після 1 світової війни було прийнято декілька виборчих законів, що здійснили демократизацію виборчого права. У 1918-19 рр. право голосу одержали всі особи чоловічої статі, що досягли 21 року і задовольняли вимогам цензу осілості (6 місяців), або володіли помешканням для ділових занять. Жінки мали право голосу, якщо досягали 30 років і володіли нерухомістю з річним прибутком не нижче 5 ф. ст. , або були в шлюбі з особою, що задовольняє останній умові. Напередодні парламентських виборів 1929 р. консервативний уряд здійснив ще одну реформу, надавши жінкам рівні з чоловіками виборчі права.
Зміни в державному ладі. Розвиток державного ладу в міжвоєнний період йшов по шляху посилення виконавчої влади. У 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження, який передбачав можливість видання урядом від імені короля указу про введення в країні надзвичайного стану, якщо він вважає, що якась особа або група осіб своїми діями порушує нормальне життя суспільства (заважають постачанню продовольством, водою, паливом). У 1931 р. серією актів уряду було надано законодавчі права у найважливіших економічних областях. У 1939 р. парламентом приймається новий Акт про надзвичайні повноваження, що надає виконавчій владі повноваження на видання розпоряджень, які уряд вважає необхідними для забезпечення суспільної безпеки, захисту держави, підтримки суспільного порядку. Закон про оборону (1939 р.) – право примусово викупати будь-яке майно у приватних осіб.
Значні зміни відбулися й у механізмі функціонування Британської колоніальної імперії. У 1923 р. Англія була змушена визнати за домініонами право самостійно укладати договори з іноземними державами, а також визначати в кожному окремому випадку свою участь або неучасть у міжнародних договорах, укладених Англією. У 1931 р. був прийнятий Вестмінстерський статут, що закріпив об'єднання англійських домініонів у «Британську співдружність націй» і визначив взаємовідносини його членів.
г) У повоєнний період у країні були проведені реформи виборчої системи. Перша, проведена в 1919 р., передбачала сполучення принципів мажоритарної і пропорційної системи. У 1927 р., була відновлена мажоритарна система виборів у повному обсязі.
Відбувається приниження ролі парламенту. Починаючи із середини 30-х рр., парламент майже щорічно наділяв уряд надзвичайними повноваженнями, ухиляючись від політичної відповідальності за непопулярні заходи. Одночасно намітилося й ослаблення ролі парламенту як органа, що стоїть над урядом. Доля кабінетів усе частіше стала вирішуватися на стільки безпосередньо парламентарями, скільки різноманітними позапартійними організаціями: партіями, угрупованнями підприємців, профспілками. Депутати парламенту нерідко лише виконували їхні вказівки.
У 1934 р. лівими силами було створено Народний фронт, який в 1936 р. на виборах одержав 57% голосів і сформував уряд.
Заходи уряду Народного фронту:
а) заборонені воєнізовані фашистські організації; б) уведені 40-годинний робочий тиждень і 2-тижневі оплачувані відпустки; в) прийнятий закон про колективні договори між підприємцями і робітниками; г) організовані суспільні роботи для безробітних; д.) зменшено податки з дрібних підприємств, із значних - збільшені; е.) націоналізовані деякі військові заводи і французькі залізниці; ж) створене державне Зернове бюро, що закуповувало в селян зерно за твердими цінами.
2. Навесні 1919 р. з'явилися перші терористичні загони з націоналістично настроєних колишніх фронтовиків. Вони називалися "Фаші ді комбаттіменто . Звідси загальна назва усього фашистського прямування. У програмі фашистської партії, запропонованої в 1919 р. Муссоліні, були висунуті цілий ряд демагогічних. Всі ці вимоги потрібні були фашистам для створення масової бази руху. В зовнішній політиці вони потребували придбання колоній, створення "Великої Італії" або відтворення «Великої Римської імперії». З весни до осені 1922 р. фашисти здійснили поступове збройне захоплення влади в окремих містах. У жовтні 1922 р. вони почали похід на Рим. Колони фашистів увійшли в столицю Італії, не зустрівши опору з боку урядових військ. Король Віктор Еммануїл доручив Муссоліні посаду прем'єр-міністра держави.
Був прийнятий реакційний виборчий закон, по якому партія, що набрала на виборах не менше 25% голосів, одержувала 2/3 місць у парламенті, і це позначилося на результатах виборів у 1924 р. У результаті фашисти одержали перевагу в парламенті. Збройні фашистські загони /сквадри/ набули статусу державного інституту, будучи перетворені в Добровільну міліцію національної безпеки.
Протягом 1925-26 р. відбувалося остаточне оформлення фашистської терористичної диктатури. У 1926 р. була прийнята серія надзвичайних законів: опозиційні партії розпускалися, антифашистська преса заборонялася, вводилася адміністративна /позасудова/ висилка осіб, підозрюваних в антифашистській діяльності. Були засновані найважливіші репресивні органи фашистської диктатури - Особливий трибунал і таємна політична поліція. Державний апарат був підданий.
Усе більше посилюється одноособова влада Муссоліні. Закон 1925 р. робив прем'єр-міністра відповідальним тільки перед королем, але не парламентом. У 1926 р. новим законом Муссоліні було надане право видавати декрети без парламенту. В 1928 р. був прийнятий закон про реформу політичного представництва. По ньому висування депутатських кандидатур признавалося винятково за фашистськими організаціями, список кандидатів підлягав обов'язковому затвердженню Великої фашистської ради, а вибори проводилися у формі вираження згоди або незгоди відкритим голосуванням із цим списком.
Фашистська держава трималася на терорі. Мережа органів і служб терору і примусу була надзвичайно розгалуженою. Крім особливого трибуналу і таємничої політичної поліції (ОВРА), існувала «особлива служба політичних розслідувань», «добровільна міліція національної безпеки», поліцейські суди.
В життя втілювалась ідея так званої «корпоративної держави». У якості її фундаменту виступали корпорації, утворені по галузях виробництва (усього їх було 22). У них входили підприємці, робітники, а також представники фашистських профспілок і фашистської партії. Ці корпорації повинні були визначати умови праці і розв’язувати трудові суперечки. Згодом корпоративна система замінила собою і парламент: у 1938 р. замість його виборної палати була створена Палата фаші і корпорацій, куди входили ніким не обрані члени Національної ради фашистської партії і Національної ради корпорацій.
б) В 1919 р. у Німеччині була створена Націонал- соціалістична робоча партія Німеччини, керівником якої незабаром став А. Гітлер. Значна німецька буржуазія в період економічної кризи зробила ставку на НСДАП, розраховуючи її руками справитися із симпатіями, що ростуть, до комуністів і соціалістів. Нацистська партія стала одержувати величезні засоби від промисловців.
На виборах 1932 р. нацисти одержали 13,7 млн. голосів. Але абсолютної більшості вони не домоглися. Тоді президент Гінденбург розпустив рейхстаг і призначив нові вибори на листопад 1932 р. Але нацисти загубили ще 2,5 млн. виборців. У такій ситуації 30 січня 1933 р. президент передав владу А. Гітлерові, назначив його рейхсканцлером. Нацисти ввійшли в сформований Гітлером уряд.
Президент підписав заготовлений Гітлером декрет "У захист народу і держави", що відміняв конституційні свободи і вводив страту за виступи проти держави або її представників. Мандати комуністів-депутатів рейхстагу були анульовані, самі депутати заарештовані. Нацистам була забезпечена більшість у рейхстазі. 23 березня 1933 р. рейхстаг прийняв закон про наділення уряду Гітлера надзвичайними повноваженнями.
Було проведено уніфікацію держави, тобто перетворення її в унітарну, жорстко централізовану. Лдтаги позбавлялися контролю над провінційними урядами, а рейхстаг - над імперським кабінетом. А у 934 р. усі виборні органи земель, включаючи ландтаги, були ліквідовані.
Були заборонені всі партії і був виданий закон, що заборонив в Німеччині існування будь-яких політичних партій, крім націонал-соціалістської.
Посада президенті ліквідувалась, а його повноваження передавались канцлеру. Оскільки рейхсканцлером був "фюрер" НСДАП, уся повнота влади виявилася зосереджена в руках НСДАП. Нацистська партія стає частиною державного апарату.
У Німеччині створюється розгалужений апарат терору і насильства» куди входили гестапо (таємна поліція), штурмові загони (СА), охоронні загони(СС), служба безпеки (СД).
У країні була введена загальна трудова повинність. Для молоді стали створюватися табори трудової повинності.
Головною ціллю нацистської держави було підготування до світової війни в ім'я придбання "життєвого простору" для арійської раси. У плані економічного підготування у вересні 1936 р. був прийнятий "4-роковий план", здійснення котрого повинне було зробити Німеччину незалежною в економічному відношенні від інших держав.
Тема 11. Провідні західні держави після другої світової війни.
Мета заняття: освітня - шляхом порівняння головних характеристик буржуазних держав у другій половини ХХ ст. визначити головні тенденції розвитку держави післявоєнного періоду; розвиваюча - закріплення навичок аналізу правових джерел, виховна - виховання почуття поваги правоздатності населення і окремого громадянина.
План.
1. США в повоєнний період.
2. Основні тенденції розвитку Великої Британії після другої світової війни.
3. Четверта і П'ята республіки у Франції.
4. Утворення ФРН. Боннська конституція.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: Закон Тафта-Хартлі, закон Маккарена-Вуда, "маккартизм", Федеральне бюро розслідувань, Рада національної безпеки, делеговане законодавство, Національні збори, Рада республіки, бундесрат, бундестаг.
1. Перші повоєнні роки ознаменувалися для США поправіння внутрішньої політики: було прийнято ряд антиробочих та антикомуністичних законів. Закон Тафта-Хартлі (1947 р.) ускладнив проведення страйкової боротьби, закон Маккарена-Вуда (1950 р.) проголошував комуністичну партію по суті антиконституційною. Було розгорнуто кампанію з „перевірки лояльності” американців, розпочався період маккартизму, що знаменував собою антикомуністичні настрої.
З початку 60-х рр. антидемократичний характер внутрішнбої політики США слабшає. Починають прийматися поправки до Конституції США, що стосуються виборчої системи та знаменують її демократизацію: право обирати президента отримали виборці столичного округу Колумбія; заборонялося обмежувати виборчі права за несплату податків; виборчий вік знизився до 18 років.
Основні зміни в державному механізму відбувались по таких напрямках: збільшення ролі лобі та придання лобістським організаціям офіційного статусу; подальша централізація державної влади, збільшення повноважень виконавчої влади.
В партійній системі після другої світової війни поступово зникає велика різниця між республіканською та демократичною партіями. Зараз кожна з них виражає інтереси не окремих класів, а інтереси угруповань, що суперничають у боротьбі за владу та домінують в економіці та політиці.
2. В партійній системі Великобританії після другої світової війни також відбувалися зміни: скорочувалась кількість голосуючих за консерваторів та лейбористів, зростало значення національних партій (Шотландська національна партія, Партія „Вільний Уельс”, ірландська партія Шинн фейн. Закріплюється офіційний статус за опозицією шляхом формування „тіньового кабінету”.
Виборчі реформи, що проводилися у Великобританії після другої світової війни, сприяли демократизації виборчого права. Було скасовано подвійний вотум, вік голосуючих знизився з 21 до 18 років, виборчі права отримали британці, що мешкали за кордоном.
Зміни в державному устрої Великобританії свідчили про демократизацію держави. Відбувалось посилення виконавчої влади через так зване „делеговане законодавство”, що супроводжувалося бюрократизацією державного апарату та збільшенням кількості чиновників. Спостерігається скорочення впливу парламенту на міністрів, вводиться інститут омбудсмену. В парламентів зменшується роль палати перів на користь палати общин. Створюються законодавчі органи на місцевому рівні: шотландський парламент, Національна асамблея Уельсу, Законодавча асамблея Північної Ірландії.
Зберігається інститут королівської влади, який навряд чи можна вважати суто формальним. Монарх має дуже важливі прерогативи: жоден законопроект не стає законом без санкції монарха; тільки королева може скликати та розпустити парламент, призначити прем’єр-міністра, пожалувати титул пера.
Після війни у Великобританії спостерігається посилення державного регулювання економіки: було націоналізовано Англійський банк, вугільну та газову промисловість, частину електростанцій, цивільної авіації. Бцуло проведено інші заходи з посилення державно-монополістичного регулювання. Ці заходи співпадали з періодом перебування при влади лейбористів. В пери оди правління консерваторів спостерігаються протилежні тенденції.
3. Після другої світової війни відбувається проголошення Четвертої республіки у Франції. Конституція 1946 р. перетворює Францію на парламентську республіку. Парламент складався з двох палат: Національних зборів та Ради республіки. Закони приймали Національні збори, Рада республіки могла пропонувати тільки рекомендовані поправки. Президент був головою виконавчої влади, але реально безпосереднє державне управління очолювала Рада міністрів. Роль президента при призначенні її голови була формальною. Уряд був відповідальним перед Національними зборами.
Політична криза 1958 р., пов’язана з алжирським питанням, призвела до прийняття Конституції П’ятої республіки 1958 р. Франція перетворювалась на президентсько-парламентську республіку. Зміна повноважень президента та парламенту призвела до того, що ключовою фігурою в поточному управлінні став президент. Змінився і склад парламенту: верхньою палатою став Сенат, чиї права зрівнялися з нижньою палатою. Новим конституційним органом стала Конституційна рада, що створювалась з 9 чоловік (трьох пропонував президент і по три кожна палата парламенту). Конституція П’ятої республіки діє у Франції і зараз.
4. Створення у 1949 р. ФРН було пов’язано з завершення другої світової війни і політикою держав антигітлерівської коаліції відносно Німеччини. Німеччину було розділено на 4 зони окупації, а сепаратна політика США, Англії та Франції призвела до того, що на західних зонах окупації було створено ФРН, а на східній – НДР. У 1949 р. було прийнято Боннську конституцію, за якою ФРН ставала парламентською республікою. Повноваження президента були незначними, він обирався Федеральними зборами. Велику роль відігравав парламент, що складався з двох палат –Союзної ради (бундесрату) та бундестагу. Головним законодавчим органом був бундестаг, але верхня палата мала право абсолютного вето при зміні конституції та перерозподілі території. Держава будувалась на принципах федералізму і була федерацією з 10 земель. Об'єднання Німеччини у 1990 р. призвело до збільшення кількості земель до 15.
Таким чином, розвиток провідних західних держав після другої світової війни демонструє спільні тенденції: демократизацію політичного розвиту, посилення виконавчої влади.