Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Івано-Франківський інститут менеджменту
Тернопільського національного економічного університету
Тема 1
Засади міжнародної інвестиційної діяльності
Мета: Охарактеризувати поняття та особливості здійснення міжнародного інвестування на ринку фінансових активів. Визначити форми міжнародного реального інвестування. Проаналізувати етапи розвитку міжнародної інвестиційної діяльності.
Час: 80 хв. Метод : Лекція Місце: Навчальна аудиторія
ПЛАН
Навчальні питання: Час викладу
Вступ …….……………………………………………………..……………...……… 5хв
1. Особливості міжнародного інвестування ………………..………...……...... 20 хв.
2. Форми міжнародного інвестування ……………………………………..…... 25 хв.
3. Етапи розвитку міжнародної інвестиційної діяльності компаній ………. 20 хв.
Заключна частина ………………………………………………………..…….… 10 хв.
Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.
1. Особливості міжнародного інвестування
Міжнародні інвестиції — це інвестиції, які дають можливість отримати більш високу прибутковість вкладення капіталу в порівнянні з національним ринком інвесторів за рахунок більш високого зростання цін активів на інших національних ринках, росту курсу валют по відношенню до валюти інвестора за рахунок ефекту транснаціоналізації діяльності корпорацій. Міжнародні інвестиції здійснюють спеціалізовані інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії, банки, корпорації і приватні Інвестори.
Міжнародні інвестиції, ринок міжнародних інвестиційних активів розподіляються на два головних сегменти:
1) міжнародний ринок фінансових Інвестицій;
2) міжнародний ринок реальних Інвестицій.
Реальними інвестиціями (real investments), як правило, є інвестиції у будь-який тип матеріальних активів (земля, устаткування, підприємства). Фінансовими інвестиціями (financial investments) є контракти, які записані на бумазі або в електронному вигляді. За думкою У.Ф. Шарпа, «у примітивних економіках основна частина інвестицій відноситься до реальних, у той час як у сучасній економіці значна частина інвестицій представлена фінансовими інвестиціями». Хоча високий рівень розвитку інститутів фінансового інвестування в значній мірі сприяє і зростанню реальних інвестицій.
У даний час у зв'язку із широким розвитком міжнародних економічних зв'язків інвестор, який має вільні кошти і бажає вигідно їх розмістити, може діяти різними методами.
По-перше, він може сформувати портфель інвестицій з інструментів національних емітентів, що номіновані у національній валюті. До них відносяться цінні папери держави, регіональних і місцевих органів влади, акціонерних товариств, а також депозити у національній валюті.
Перевагами такого підходу до формування портфеля інвестицій є:
- можливість одержання достатньо повної інформації про емітентів;
- можливість мати власну статистику фондового і грошового ринків;
- використання тільки національної валюти, що виключає ризик валютного обміну;
- відсутність додаткових витрат, пов'язаних із інвестуванням за кордоном;
- можливі податкові та інші переваги для інвесторів-резидентів у порівнянні з інвесторами-нерезидентами.
У той же час такий підхід не дозволяє диверсифікувати інвестиції для зменшення ризику при падінні прибутковості національних активів фондового і грошового ринків, а також одержати більш високу прибутковість у порівнянні з прибутковістю національного ринку. Крім того, у даний час практично кожний національний ринок унаслідок присутності на ньому іноземних Інвесторів неминуче стає частиною світового ринку інвестицій із усіма позитивними і негативними наслідками.
По-друге, у портфель інвестицій можна включити цінні папери іноземних емітентів, номіновані в національній валюті які торгуються (купуються і продаються) на національному ринку. Наприклад, японські або американські компанії, яким для фінансування своєї діяльності необхідні швейцарські франки, випускають, на швейцарський ринок свої облігації, номіновані у швейцарських франках. Іншим прикладом є американські депозитарні розписки (American Depository Receipts (ADR).
Перевагою включення таких інструментів у портфель інвестора є можливість отримання більш високої якості інвестицій у випадку більш високої прибутковості або більш низького ризику таких цінних паперів. Недоліки їхнього придбання пов'язані з обмеженою можливістю отримання інформації про емітента, а також із ризиком падіння курсу валюти емітента по відношенню до валюти інвестора, оскільки ціна таких Інструментів на національному ринку визначається з урахуванням курсу обміну валют.
По-третє, у портфель інвестицій можна включити інструменти, що торгуються на національних фондовому і грошовому ринках, але номінуються в іноземній валюті.
Перевагами включення в портфель інвестицій таких активів є: можливість отримання додаткового прибутку при зростанні куpcy Іноземної валюти; зменшення загального ризику портфеля при падінні ринку цінних паперів національних емітентів або падінні курсу національної валюти.
Подібні інвестиції пов'язані, із додатковим ризиком унаслідок можливого введення адміністративних обмежень щодо операцій з іноземною валютою або падіння курсу валюти інвестицій по відношенню як до національної валют, так до інших іноземних валют.
По-четверте, Інвестор може сформувати портфель міжнародних інвестицій, що включають як цінні папери національного ринку, так і цінні папери , що торгуються на міжнародному ринку, який охоплює інші національні ринки і євроринок.
Міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність розвивається у контексті поглиблення інтернаціоналізації економіки, посилення процесів усуспільнення капіталу, удосконалення форм та методів його концентрації і експорту, диверсифікації виробництва у динамічному конкурентному середовищі. Вона опосередковує інвестиційні форми бізнесу, які, перш за все, спрямовані на входження в зарубіжний ринок в процесі інтернаціоналізації господарської діяльності (рис. 1.1.).
Рис. 1.1. Контрактні та інвестиційні форми міжнародного бізнесу
Здебільшого підприємство, що виходить на зарубіжний ринок, розглядає переваги та недоліки (табл. 1.1.) таких варіантів діяльності: експорт; контрактні коопераційні угоди, в тому числі ліцензування та франчайзинг; створення за кордоном СП, власного виробництва чи філії.
Відомий американський спеціаліст у сфері міжнародного менеджменту Ф.Рут запропонував деталізований перелік екстернальних (зовнішних) та інтернальних (внутрішніх) чинників, що впливають на вибір форми виходу на зарубіжні ринки.
Найважливіші екстернальні чинники такі:
Таблиця 1.1.
Основні форми виходу на зарубіжні ринки
|
Форма виходу |
Переваги |
Недоліки |
|
Експорт |
|
|
|
Контрактні коопераційні угоди
|
Невисока потреба в інвестиціях |
Мінімальний рівень реального контролю |
|
Спільні підприємства |
|
|
|
Створення за кордоном власної виробничої філії |
|
|
Серед інтернальних чинників, що найбільше впливають на вибір форми зарубіжної діяльності, виділяються дві основні групи:
Названі щойно чинники, а також їх вплив на вибір фірмою тієї чи іншої форми виходу на закордонні ринки (експорт, ліцензуваня, інвестиційна діяльність — відкриття власних виробничих філій, організація спільних підприємств) ілюструє табл. 1.2.
З огляду на цільові пріоритети фірми та значущості кожного з чинників можна оцінити відносну привабливість різних варіантів виходу на зарубіжні ринки. Оптимальним буде такий вибір, який забезпечує одержання максимального прибутку в заздалегідь визначений період часу з урахуванням обмежень, зумовлених рівнем забезпеченості ресурсами, допустимим рівнем ризику, а також необхідністю вирішення завдань, не пов’язаних прямо з одержанням прибутку (забезпечення стратегічної гнучкості, формування іміджу і т.ін.).
Таблиця 1.2.
Екстернальні та інтернальні чинники, що впливають на форми виходу на зарубіжні ринки
|
Форми виходу на зарубіжний ринок |
|||
|
Чинники |
Експорт |
Ліцензування |
Інвестиційні форми (СП і виробничі філії) |
|
Екстернальні чинники зарубіжної країни |
|||
|
Низький потенціал збуту |
|||
|
Високий потенціал збуту |
|||
|
Атомістична конкуренція |
|||
|
Олігополістична конкуренція |
|||
|
Низькі виробничі витрати |
|||
|
Обмежувальна політика щодо імпорту |
|||
|
Ліберальна політика щодо імпорту |
|||
|
Обмежувальна політика щодо зарубіжних інвестицій |
|||
|
Ліберальна політика щодо зарубіжних інвестицій |
|||
|
Невелика географічна відстань |
|||
|
Значна географічна відстань |
|||
|
Економіка, що динамічно розвивається |
|||
|
Економіка зі стагнаційними процесами |
|||
|
Жорсткий валютний контроль |
|||
|
Ліберальна валютна політика |
|||
|
Довгострокові перспективи зниження курсу національної валюти |
|||
|
Довгострокові перспективи підвищення курсу національної валюти |
|||
|
Незначні відмінності соціально-культурного середовища |
|||
|
Значні відмінності соціально-культурного середовища |
|||
|
Невисокий політичний ризик |
|||
|
Високий політичний ризик |
|||
|
країни базування |
|||
|
Великий внутрішній ринок |
|||
|
Обмежений внутрішній ринок |
|||
|
Атомістична конкуренція |
|||
|
Олігополістична конкуренція |
|||
|
Низькі виробничі витрати |
|||
|
Високі виробничі витрати |
|||
|
Державна підтримка експорту |
|||
|
Обмеження на інвестиційну діяльність за кордоном |
|||
|
Інтернальні чинники |
|||
|
Диференційовані продукти |
|||
|
Стандартизовані продукти |
|||
|
Необхідність гарантійного обслуговування |
|||
|
Високотехнологічні продукти |
|||
|
Невисока потреба в адаптації продукту до умов зарубіжного ринку |
|||
|
Значна потреба в адаптації продукту до умов зарубіжного ринку |
|||
|
Обмежені ресурси |
|||
|
Високий ресурсний потенціал |
|||
|
Висока оцінка з боку вищого менеджменту значущості зарубіжної діяльністі |
|||
|
Невисока оцінка з боку вищого менеджменту значущості зарубіжної діяльності |
Значний внесок у розвиток теоретичної бази, яка пояснює стратегічні аспекти інтернаціоналізації, зробив відомий англійський економіст Дж.Даннінг. Інтегруючи результати досліджень в галузі міжнародної торгівлі, індустріальних організацій та ринкових інперфекцій, він запропонував модель, яка ілюструє вибір стратегії входження до зарубіжного ринку на базі трьох груп детермінуючих факторів: переваги володіння, переваги дислокації та переваги інтернаціоналізації (рис. 1.2.).
Рис 1.2. Модель OLI Дж.Даннінга
На масштаби, динаміку та результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність багатьох взаємопов’язаних факторів, під їх впливом формуються відповідні стратегічні орієнтації країн базування та приймаючих країн, які в свою чергу впливають на мотивацію безпосередніх партнерів (рис. 1.3.)
Рис. 1.3. Мотивація міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності у системі макроекономічних факторів
Для країн базування, традиційно головними серед яких є промислово розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором експортної орієнтації прямого підприємницького капіталу є стан балансу ввозу і вивозу інвестицій. У зв’язку з цим виділяють три групи країн: 1) ті, що переважно експортують капітал (наприклад, Японія); 2) ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту і імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (Ірландія, Іспанія, Португалія, США, Туреччина). У останні роки крупними експортерами капіталу стали також Південна Корея, Тайвань, Китай, країни Близького Сходу. Характерно, що на відміну від практики експорту інвестицій цими країнами у 70-80-ті роки у країни, що розвиваються, у наш час набуває поширення експорт капіталу у промислово розвинуті країни (наприклад, Тайвань близько 60% інвестицій експортує до США).
Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена тим, що:
Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницької діяльності:
При здійсненні міжнародних інвестицій необхідно враховувати їх особливості.
Психологічні бар'єри. Психологічні бар'єри, пов'язані з міжнародними інвестиціями, обумовлені незнанням економіки, політики і культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на фінансових ринках, порядку звітності та ін. Інституціональні інвестори часто здійснюють свої міжнародні Інвестиції через брокерів відповідних національних ринків. Багато приватних інвесторів поки ще з упередженням ставляться до міжнародних інвестицій.
Інформаційні труднощі. Отримання Інформації про іноземні ринки й емітентів з таким же ступенем вірогідності, що інвестор може одержати про учасників національного ринку, може бути пов'язане з окремими труднощами. У даний час, проте, багато іноземних брокерів забезпечують постійно дані фінансового аналізу по більшій частині іноземних акцій, що торгуються на міжнародних ринках. Американські, японські і деякі європейські брокери надають також інформацію про очікувані прибутки компаній і дають рекомендації інвесторам щодо комп'ютерних, систем, які працюють у реальному масштабі часу. Можна виділити такі міжнародні інформаційні системи, шо містять дані для міжнародних інвестицій, як Reuters, Telerate, Tenfore, Fоrex, що не тільки повідомляють новини, але і приводять ціни по окремих ринках і цінних паперах.
Юридичні складності. У різних країнах можуть існувати юридичні складності для іноземних інвесторів при розміщенні їхнього капіталу і поверненні у свою країну капіталу й отриманою прибутку, включаючи особливості оподатковування. Звичайно при інвестиціях необхідно прогнозувати такі податки: на операції, на приріст капіталу, на прибуток (дивіденди і відсотки) Податок на операції може бути пропорційним обсягу угоди. Наприклад, у Росії податок на операції з цінними паперами нараховується в розмірі 0,3% обсягу угоди з корпоративними цінними паперами і 0,1% обсягу угоди з державними цінним паперами. У Швейцарії існує федеральний збір на операції з цінними паперами в розмірі 0,09% їх обсягу. У країнах, де брокери беруть комісійні, такий податок може бути пропорційним розміру комісійних. У деяких країнах фіксований податок па угоди. Звичайно розмір податку на операції в порівнянні з іншими податками невеликий.
Приріст капіталу (різниця між цінами продажу і купівлі цінного паперу) оподатковується, як правило, у країні інвестора незалежно від того, де були здійснені інвестиції.
Прибуток на іноземні інвестиції виплачується юридичною особою однієї країни резиденту іншої країни. Це часто створює конфлікт національних юрисдикцій, оскільки обидві країни можуть оподаткувати цей прибуток, що призведе до подвійного оподатковування. Для усунення подвійного оподаткування укладають міжнародні договори, відповідно до яких інвестор одержує в країні інвестиційний прибуток за вирахуванням утриманого податку, а також податковий кредит. У країні інвестора оподатковується загальний розмір іноземних прибутків, але розмір цього податку зменшується на розмір податкового кредиту, тобто на розмір податку, утриманого у країні інвестицій. Відзначимо, що утриманий податок у більшості країн враховується на ринку акцій, для прибутків від облігацій він не враховується.
Додаткові витрати. Міжнародні Інвестиції звичайно пов'язані з додатковими трансакційними витратами, що включають:
- більш високі комісійні посередникам на іноземних ринках;
-більш високу плату за оформлення угод;
- більш високу плату керуючим портфелями міжнародних інвестицій.
Комісійні ділери фондових бірж можуть стягувати у різноманітній формі — у договірному розмірі, у фіксованому розмірі по встановленій шкалі або у виді різниці цін (spread — спреда) купівлі й продажу (bid/ask). У США комісійні при угодах з акціями низькі звичайно 0,18% для значних угод, в Інших країнах вони віще і можуть складати від 0,3 до 1%. Для угод з облігаціями середній розмір комісійних визначити важко, оскільки він визначаться, як правило, у виді різниці цін купівлі і продажу, що залежить від обсягу угод по конкретних облігаціях. У цілому розмір комісійних при угодах із облігаціями на всіх ринках невеликий.
Плата за оформлення угод при міжнародних інвестиціях вища, ніж при угодах на національних ринках, що пов'язано з багатовалютною системою обліку і звітності і можливою складністю структури розрахункової системи. У деяких країнах існують недорогі й ефективні централізовані розрахункові системи з єдиною кліринговою платою. У цілому витрати, пов'язані з оформленням угод при міжнародних Інвестиціях, можуть складати більше 0,1% вартості активів.
Плата за керування портфелем міжнародних Інвестицій звичайно вища, ніж за керування національним портфелем, що обумовлено такими причинами:
-підпискою на міжнародні бази даних;
-дослідженнями міжнародного ринку;
- розбіжностями облікових систем у різних країнах;
- вартістю комунікацій (міжнародний телефон, комп'ютерні мережі, поїздки за кордон).
Звичайно такі витрати більші аналогічних витрат при керуванні портфелем національних інвестицій на 0,1 - 0,3% вартості активів.
Переваги міжнародних фінансових інвестицій. Незважаючи на зазначені складності і ризик, обсяг міжнародних інвестицій досить високий і постійно зростає. Так, акції всіх основних світових корпорацій котуються на біржах різних країн. Значні корпорації, а також уряди і місцеві органи влади позичають кошти шляхом випуску своїх цінних паперів в Інших країнах або на європейському ринку. Існують міжнародні фінансові групи, що володіють значними коштами й інвестують їх па тих сегментах міжнародного ринку, де можна одержати вищі прибутки.
Значний розвиток міжнародних інвестицій пов'язаний із тим, що вони дають можливість одержувати більш високу якість - велику прибутковість і менший ризик у порівнянні з чисто національними інвестиціями.
Цінні папери кожного національного ринку мають тенденцію одночасної о росту чи падіння їхніх курсів, оскільки на них однаково виливають національні економічні І політичні умови - обсяг і динаміка грошової маси, зміна процентних ставок, дефіцит бюджету, грошова і податкова політика держави й ін.
Додаткова прибутковість міжнародних інвестицій пов'язана з можливим зростанням курсів іноземних валют по відношенню до валюти Інвестора. Зростання курсу валюти деяких країн дозволяє також одержати більш високу прибутковість вкладень у облігації її емітентів, навіть якщо їхня прибутковість буде дещо менше прибутковості облігацій у країні інвестора.
Міжнародні інвестиції можуть забезпечити і менший ризик їхнього портфеля. Це пов'язано з тим, що економіки різних країн розвивається нерівномірно, і якщо деякі національні ринки акцій будуть падати, інші будуть зростати. Інвестор, що вважає себе достатньо досвідченим, може купувати на ринках активи, які, на його думку, будуть рости, і зневажати тими, що можуть упасти. Звичайний інвестор може зменшити ризик міжнародних інвестицій шляхом диверсифікації портфеля, тобто придбання цінних паперів різноманітних національних ринків.
2. Форми міжнародного інвестування
Валова інвестиція — це загальний обсяг засобів, що інвестуються у певному періоді, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів виробництва та приріст товарно-матеріальних запасів. Чиста інвестиція — це різниця валових інвестицій та амортизаційних відрахувань у певному періоді.
Динаміка показників чистих інвестицій відбиває характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі. Якщо сума чистих інвестицій складає від’ємну величину, це означає зниження виробничого потенціалу і як наслідок — зменшення обсягу продукції, що випускається. Коли сума чистих інвестицій рівна нулю, це означає, що відсутнє економічного зростання, але виробничий потенціал країни залишається незмінним. Коли ж сума чистих інвестицій складає позитивну величину, це свідчить про те, що економіка країни знаходиться на стадії розвитку, забезпечує розширене відтворення її виробничого потенціалу.
Рівень чистих інвестицій визначається такими основними чинниками:
Зростання обсягів чистих інвестицій викликає збільшення прибутку. При цьому темпи зростання суми аграрного прибутку значно перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій. В економічній теорії таке явище називається «ефектом мультиплікатора». Мультиплікатор — це числове значення коефіцієнта, що характеризує відношення зростання прибутку щодо зростання обсягу чистих інвестицій.
Інвестиції можна класифікувати за різними критеріями (рис. 1.4).
Рис. 1.4 Функціонально-елементний склад інвестицій
Найбільш істотні відмінності одних інвестицій від інших полягають у наступному.
Реальні інвестиції — вкладення капіталу (коштів) у реальні активи сфер і галузей народного господарства з метою оновлення існуючих і створення нових матеріальних благ.
Фінансові інвестиції визначаються як вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи). Аналогічно вони трактуються і в українському законодавстві, а саме як господарські операції, які передбачають придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Серед фінансових інвестицій найбільш значну частку займають вкладення в цінні папери.
Короткострокові інвестиції — це вкладення капіталу на період до року
Довгострокові інвестиції розраховані на термін більше року або взагалі не обмежені якимось терміном;
Приватні інвестиції здійснюються громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності
Державні інвестиції — центральними та місцевими органами.
Внутрішні інвестиції — вкладення коштів в об’єкти iнвестування, розміщення у територіальних межах даної країни. Національні (місцеві) інвестиції здійснюються суб’єктами даної країни на її території. Іноземні інвестиції здійснюються іноземними громадянами, іноземними юридичними особами та державами.
Зарубіжні інвестиції — вкладення в об'єкти інвестування, розміщені за територіальними межами даної країни.
Далі розглядатимуться міжнародні інвестиції, що можуть бути представлені інвестиціями за рубіж та іноземними (рис. 1.5.)
Рис. 1.5. Міжнародна інвестиція
Із країни базування здійснюється експорт капіталу, вона є місцем переважного перебування інвестиційного суб’єкта (для фізичної особи — це країна громадянства, для юридичної — країна реєстрації). Інвестування капіталу, його безпосереднє вкладення здійснюється у приймаючій країні. Країни базування іноді називають країнами-донорами, а приймаючі країни — країнами-реципієнтами інвестицій.
Кожна країна (національна економіка) володіє певними інвестиційними ресурсами, що складаються із її власних (національних) та іноземних інвестицій. Ці ресурси можуть використовуватись як для внутрішнього, так і для зарубіжного інвестування.
З напрямком руху інвестиційних ресурсів пов’язані поняття «втеча капіталу» та «чистий приплив капіталу». Втеча капіталу — це переведення значних розмірів капіталу в країни з більш сприятливим інвестиційним кліматом (для уникнення високого оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації та ін.). Головною метою втечі капіталу є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах. Чистий приплив капіталу — це різниця між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формі позик іноземним позичальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.
У широкому розумінні міжнародними є ті інвестиції, реалізація котрих передбачає взаємодію учасників, які належать різним державам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни).
Мотивацію і форми міжнародних інвестицій можна представити за допомогою схеми міжнародного руху капіталу (рис. 1.6).
Рис. 1.5. Види, форми і мотивація руху капіталу
Державний капітал (всі види коштів із державного бюджету, що переміщаються за кордон або приймаються із-за кордону за рішенням урядів) і капітал, котрим розпоряджуються міждержавні міжурядові організації, є офіційним капіталом. У системі міжнародного руху капіталу у різних формах (кредити, інвестиції, допомога) функціонує також змішаний капітал (приватний, державний, міжнародних організацій).
Основу підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу становлять прямі та портфельні іноземні (чи за рубіж) інвестиції.
Прямі інвестиції — це вкладення капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування.
Зазначимо, що прямими інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об’єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові). Крім того, до прямих інвестицій відносять усі івнутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями.
Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів); такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.
Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинутій ринковій економіці є частка у 10% об’єкта інвестування. Однак, прямою може вважатися й інвестиція з меншою часткою участі, але яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об’єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора становить більше 10%, але він не має реального контролю над об'єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою. Відповідно до міжнародної статистики, інвестору більшості випадків достатньо володіти 10—25% акцій зарубіжної компанії, щоб вкладення були зареєстровані як пряма інвестиція.
Дещо інші підходи характерні для трактування прямих і портфельних інвестицій в українській спеціальній економічній літературі, коли, наприклад, перші пов’язуються з реалізацією реальних інвестицій (з безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладення засобів) та непрямі інвестиції (інвестування через посередників). Звуженими, на наш погляд, є відповідні тлумачення у чинному українському законодавстві, коли на прямі і портфельні поділяються лише фінансові інвестиції. Пряма інвестиція визначається як господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Під портфельною інвестицією розуміється господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку (за винятком операцій з купівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов’язаними з ним особами, у обсягах, що перевищують 50% загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій). Таким чином фіксується якісна і кількісна межа поділу, однак, як було сказано, лише стосовно фінансових інвестицій. Якщо виходити із світогосподарських критеріїв, то прямою за умов контролю над об’єктом інвестування може бути і реальна інвестиція, що реалізується без використання механізму цінних паперів.
Поряд з прямими і портфельними інвестиціями важливою складовою міжнародної інвестиційної взаємодії є державна іноземна допомога. Іноземна допомога, за визначенням, не має комерційного характеру і надається на пільгових умовах. Структурно її формують гранти, займи і технічна допомога, що мають як двох-, так і багатосторонню основу.
У країн-донорів (як правило, промислово розвинених) превалюють політичні і стратегічні пріоритети при наданні допомоги тій чи іншій країні. Однак, як показує практика, майже у всіх випадках має місце економічне обгрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є «прив’язка» іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожчання іноземної допомоги, превалювання займів над грантами тощо.
Мотивація країн-реципієнтів (майже виключно країни, що розвиваються та країни з перехідними економіками) витікає із необхідності залучення ними додаткових ресурсів для власного економічного розвитку за умов недостатності внутрішніх накопичень для валюти та інвестування.
У цілому міжнародні інвестиції як об’єкт системного аналізу та обліку характеризуються різною інституційною природою (державні, приватні, міжнародних організацій, змішані), цільовою орієнтацією (прямі і портфельні); певними видами (іноземна валюта, національна валюта, рухоме і нерухоме майно, грошові вимоги, цінні папери, права інтелектуальної власності, права на господарську діяльність, послуги) і формами (100% інвестиція, часткова участь у підприємстві, придбання рухомого та нерухомого майна, концесії), джерелами (первинні і реінвестиції), величиною і термінами інвестування (рис. 1.6.).
Головними учасниками міжнародного інвестування на ринку реальних інвестицій є фірми, корпорації, міжнародні компанії (корпорації). Учасниками міжнародних проектів реального інвестування можуть виступати також держави.
Міжнародна інвестиційна діяльність (корпорацій) — це діяльність, що пов'язана з експортом й імпортом капіталів, технологій, послуг, здійсненням разом з іншими державами проектів, створенням спільних підприємств, з інтеграційними процесами у ранах сферах.
Основні цілі компанії-інвестора:
-розширення виробництва, збільшення прибутку за рахунок захоплення нових ринків за кордоном;
- досягнення економії у масштабах виробництва;
- збільшення прибутку за рахунок використання порівняльних переваг інших країн;
- збільшення валютних ресурсів фірми.
Основні цілі компанії, що отримує інвестиції:
- модернізація і розширення виробничої бази фірми;
- досягнення економії шляхом заміни устаткування, сировини;
- розширення виробництва, збільшення прибутку за рахунок захоплення нових внутрішніх ринків;
- розширення асортименту на національному споживчому ринку.
Рис. 1.6. Систематизація міжнародних інвестицій
Цілі міжнародного інвестування на ринку реальних інвестицій:
1. Обхід тарифних (митних) мит і ряду нетарифних протекціоністських бар'єрів.
2. Використання різниці у вартості ресурсів у різних країнах, у т. ч. використання різниці у витратах виробництва.
3. Підвищення конкурентоспроможності й більш активні, ніж у випадку зовнішньої торгівлі, входження на ринки: використання ефекту входження на ринок не ззовні (торгівля), а зсередини.
4. Вивіз капіталу в обхід не тільки митних бар'єрів, але й одержання виграшу в порівнянні з національними фірмами у сфері оподатковування, що за інших рівних умов підвищує конкурентоспроможність підприємства як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку з переказом отриманого прибутку в країну базування.
5. Отримання допомоги у налагодженні випуску технічно складної продукції.
6. Разове отримання нових технологій у розрахунку на їхнє постійне постачання.
7. Вирішення проблеми навчання національних кадрів.
8. Отримання фінансової вигоди у порівнянні з імпортом товарів та іноземних кредитів.
На стратегію фірми впливає зовнішньоекономічна політика держави.
У залежності від того, обмежує та, навпаки, стимулює держава ввіз (вивіз) товарів, інвестицій розрізнюють 4 основних види зовнішньоекономічної стратегії держави:
1) стратегія ізоляції — стратегія виключення держави зі світових господарчих зв'язків. Дана стратегія провадиться винятково з політичних та ідеологічних розумінь. Економічно ця стратегія не виправдана;
2) стратегія протекціонізму — стратегія захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Звичайно захист внутрішнього ринку поєднується зі стимулюванням у тій чи Іншій мірі експортного виробництва своїх виробників. Стратегія протекціонізму приймається державою під тиском національних підприємців у тому випадку, якщо національне виробництво неконкурентоспроможне. Протекціонізм означає створення «тепличних» умов для місцевих підприємців, що має різноманітні наслідки для економічної систе-ми. Основним прийомом протекціонізму с збільшення мит на імпорт аналогічних товарів;
3) стратегія вільної торгівлі (фритредерство) – стратегія зменшення до мінімуму обмежень у зовнішній торгівлі. Звичайно ця стратегія проводиться країнами, що займають лідируюче положення на ринку, котрим немає необхідності побоюватися підриву конкурентоспроможності своїх товарів;
4) стратегія наповнення дефіцитного ринку — «протекціонізм навпаки». Ефективна тільки у випадку великого дефіцитного національного ринку, на якому знайдеться місце усім, у т.ч. й іноземним інвесторам.
Умови перетворення тієї чи іншої сіратегії можуть бути жорсткими (щодо всіх товарів і ринків) або м'якими (по відношенню до окремих видів товарів і ринків).
3. Етапи розвитку міжнародної інвестиційної діяльності компаній
Основними етапами розвитку міжнародної інвестиційної діяльності компаній є:
1) експорт - найпоширеніша форма діяльності. Виникає у зв'язку з появою надлишку продукції; відновлюється регулярно, але без довгострокових зобов'язань. Відношеная між іноземними партнерами чисто комерційні;
2) на контрактній стадії фірма схиляється до більш тривалих зв'язків, щоб стабілізувати збут. Довгостроковий контракт може бути укладений з імпортером на основі франшизи або ліцензії. Франшиза (франчайзінг) — договірна маркетингова система збуту споживчих товарів і послуг. Вона передбачає довгострокові відношення, при яких одна фірма, називана франшизером, надає іншій фірмі право провадження визначеного бізнесу на обмеженній території при дотриманні встановлених правили під визначеною маркою. Покупець франшизи сплачує франшизеру деяку суму плюс відрахування від продажу, одержуючи замість цього право па використання комерційної марки плюс постійну підтримку і передачу
досвіду;
3) на стадії участі, коли фірма переходить до прямого Інвестування і контролює партнера, створюється торгова фірма за рубежем або спільне підприємство (СП);
4) через декілька років пайова участь може стати абсолютною: фірма володіє 100% капіталу іноземної філії — це стадія прямого інвестування в контрольовану філію;
5) іноземні філії переходять на автономний розвиток, спираючись на національний капітал, національні кадри, власні НДОКР. Це стадія автономної філії (дочірня компанія);
6) останній етап, характерний для цього часу. Це стадія глобальної фірми (транснаціональна компанія).
Однією із сучасних форм інвестування, широко застосовуваною в практиці міжнародної діяльності, є лізинг.
Лізинг — це договір про оренду засобів виробництва, устаткування, інвентарю або нерухомого майна спеціального призначення, що були придбані з метою їх передачі в оренду підприємству.
Лізинг розглядається як засіб фінансування. Проте на відміну від інших засобів, що не забезпечують фінансування специфічних активів, лізинг дозволяє фінансувати конкретне майно, рухоме або нерухоме, або придбання торгово-промислового підприємства як сукупності майнових і немайнових елементів. Лізинг служить для того, щоб:
-гарантувати орендарю можливість використовувати майно на правах власника протягом мінімального періоду за ціною, обумовленою заздалегідь у договорі про оренду;
- забезпечити лізинговій компанії отримання обумовленої у договорі орендної плати протягом визначеного періоду, що названий «не підлягаючим скасуванню»;
- дати можливість орендарю наприкінці цього періоду в разі потреби отримати орендоване майно за достить низку залишкову вартість, подовжити термін дії договору про оренду на короткий період при більш низькій орендній платі або повернути лізинговій компанії її матеріальні цінності.
У договорі може бути передбачена стаття про моральний знос устаткування, що дає орендарю право вимагати заміни застарілого обладнання новим.
У міжнародній практиці існують такі типи лізингових контрактів.
1. Класичний тип лізингу.
2. Решта в оренду. При ній операції лізингова компанія купує у підприємства устаткування або нерухоме майно і здає його ж підприємству в оренду на умовах орендного договору. Ця операція дозволяє підприємству, що орендує майно, зберегти право володіння ним і розміщувати при цьому готівкові кошти.
3. Компенсаційний лізинг. Підприємство продає лізинговій компанії устаткування, яке саме виготовляє, але при цьому лізингова компанія лишає за підприємством право користування цим устаткуванням.
4. Лізинг на експортні поставки. Щоб задовольнити потреби компаній, які здійснюють експорт, були створені нові кредитні процедури.
Зростаюча кількість лізингових операцій свідчить про те, що цей засіб фінансування вигідний підприємствам.
Гнучкість цього засобу фінансування. Можуть бути розроблені різноманітні форми лізингового контракту, що відповідають потребам підприємства. Крім того, фінансування інвестицій здійснюється швидко.
Повне фінансування капіталовкладення. Лізинг дозволяє фінансувати інвестиції у повному обсязі на відміну від позик, що покривають тільки визначену частку від загального розміру витрат.
Лізинговий контракт є засобом фінансування, вартість якого достатньо висока, але лізинг дозволяє вирішувати проблеми фінансування.