Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття, предмет і методи медичного права
Медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров'я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб'єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності.
Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.
Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади - підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров'я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров'я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб'єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.
2. Поняття й ознаки суб'єктів медичного права
Суб'єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів.
Для того щоб бути суб'єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об'єднуються поняттям правосуб'єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров'я, під правосуб'єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб'єктивними правами і нести юридичні обов'язки.
Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона:
а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;
б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).
Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо яких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних правовідносин.
Інший суб'єкт правовідносин при наданні медичної допомоги - заклади охорони здоров'я, що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб'єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров'я стають за наявності:
а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);
б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;
в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;
г) ліцензії на обраний вид діяльності;
д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров'я на здійснення цього виду лікування;
е) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.
3. Медичні послуги: поняття, види.
Термін медична послгуа використоується при наданні платного медичного лікування.
Медична послуга — це вид професійної або господарської діяльності медичних закладів (організацій), фізичних осіб-підприємців, які займаються приватною медичною практикою, що включає застосування спеціальних заходів стосовно здоров’я (результатом яких є поліпшення загального стану, функціонування окремих органів або систем організму людини) чи спрямованих на досягнення певних естетичних змін зовнішност
медичне обслуговування - діяльність закладів охорони здоров'я та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров'я, що не обов'язково обмежується медичною допомогою
було запроваджено надання платних медичних послуг державними та комунальними медичними закладами. Вичерпний перелік цих послуг встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.96 № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти»
1.Надання косметологічної допомоги, включаючи хірургічну корекцію.
2. Обстеження і лікування хворих на алкоголізм та наркоманію, .
4. Лікування безпліддя, включаючи хірургічні методи, штучне запліднення та імплантація ембріона.
5. Лікування тютюнопаління.
7. Лікувальна гімнастика, мануальна терапія, масаж
8. Надання гомеопатичної допомоги.
9. Застосування імплантантів і (штучних клапанів серця, кардіостимуляторів.
11. Лікування логоневрозів та інших логопедичних порушень у дорослих.
12. Операція штучного переривання вагітності у стаціонарі (до 12 тижнів вагітності),
22. Проведення дезінфекційних, дезінсекційних і дератизаційних робіт на замовлення
25. Зубне, вушне, очне протезування дорослого населення.
26. Корекція зору за допомогою контактних лінз дорослого населення.
33. Нетрадиційні методи лікування (голкотерапія, магнітотерапія, екстрасенсорика,
34. Анонімне обстеження та лікування хворих, заражених хворобами, що передаються статевим шляхом, а також хворих на алкоголізм і наркоманію.
43. Госпіталізація громадян у лікувально-профілактичних закладах за їх бажанням.
4. Принципи медичного права
1. конституційно закріплене право на охорону здоров'я і медичну допомогу;
2. наявність окремих нормативно-правових актів, котрі присвячені регулюванню виключно суспільних відносин у сфері охорони здоров'я громадян;
3. суспільні відносини, що виникають у сфері медичної діяльності, регулюються як власними нормами, так і нормами, що містяться в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.);
4. наявність загальних принципів, які властиві медичному праву і характеризують його зміст;
5. струнка система і структура медичного права, що містить правові підгалузі, інститути і норми;
6. неможливість у рамках існуючих галузей права забезпечити якісне правове регулювання численних відносин у галузі медицини.
5. Система медичного права
Виділяючи медичне право як комплексну галузь права, важливо відзначити й охарактеризувати його систему і джерела. Це важливо як у навчальних, так і в практичних цілях, оскільки дає можливість якіснішого вивчення медичного права і системного його сприйняття. Наявність системи медичного права дозволяє законодавцям при ухваленні нормативно-правового акта, присвяченого регулюванню того або іншого напряму медичної діяльності, ефективно поєднувати положення цих правових документів з уже існуючою юридичною базою. Будучи такою, що об’єктивно існує, система медичного права надає можливість аналізувати її внутрішню будову, складові частини. Система медичного права — це зумовлена об’єктивними факторами внутрішня побудова галузі, яка відображає розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів.
Система медичного права як комплексної галузі права складається з таких елементів:
• норми медичного права;
• правові інститути медичного права;
• підгалузі медичного права.
Первинний елемент системи медичного права — норма медичного права, є загальнообов’язковим правилом поведінки, призначеним для врегулювання суспільних відносин у сфері охорони здоров’я і забезпеченим силою державного примусу. На сьогодні ми констатуємо ту обставину, що масив норм медичного права стає все об’ємнішим, оскільки збільшується кількість нормативно-правових актів, котрі призначені для правового регулювання суспільних відносин у сфері охорони здоров’я громадян.
Правовий інститут медичного права — це структурний елемент системи медичного права, який є сукупністю правових норм, що регулюють певний вид однорідних суспільних відносин у сфері медичної діяльності. До основних правових інститутів медичного права належать:
• управління у сфері охорони здоров’я;
• права населення у сфері охорони здоров’я;
• лікувально-профілактична допомога населенню;
• надання платних медичних послуг тощо.
Підгалузь медичного права — це структурний елемент системи медичного права, що є сукупністю правових норм, що регулюють якісно однорідні відносно самостійні групи суспільних відносин. Серед підгалузей медичного права виокремлюються:
• санітарно%епідемічне благополуччя населення;
• обіг лікарських засобів (фармацевтичне право);
• медичне страхування;
• медична експертиза тощо.
6. Поняття й види медичної допомоги.
Медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами;
Медична допомога надається відповідно до медичних показань професійно підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров’я, що забезпечують надання медичної допомоги згідно з одержаною відповідно до закону ліцензією, та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у цивільно-правових відносинах.
Кожен громадянин має право на безоплатне отримання у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медичної допомоги, до якої належать:
екстрена медична допомога;
первинна медична допомога;
вторинна (спеціалізована) медична допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
третинна (високоспеціалізована) медична допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
паліативна допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров'я також за епідемічними показаннями та безоплатне проведення медико-соціальної експертизи.
Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров'я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом.
7.Поняття й види медичних правовідносин.
Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на поведінку суб'єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки.
Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров'я є: а) співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб'єктного складу; г) характер дій зобов'язаного суб'єкта. Залежно від співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів медичні правовідносини бувають:
— вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони відносин (наприклад, відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності);
— горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого).
За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на правовідносини у сфері:
— проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;
— проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо;
— надання безоплатної медичної допомоги;
— надання платних медичних послуг;
— здійснення заходів щодо програми добровільного медичного страхування;
— проведення медичних експертиз;
— здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо.
За третім критерієм - ступенем визначеності суб'єктного складу — медичні правовідносини можуть бути:
1. Абсолютно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно зобов'язаних суб'єктів права. Як типовий приклад абсолютних правовідносин може бути запропонований обов'язок всіх медичних працівників (лікувально-профілактичних установ) надавати медичну допомогу у випадках стану здоров'я людини, що вимагає невідкладного медичного втручання. При цьому важливо зазначити, що навіть установи приватної системи охорони здоров'я в даному аспекті також є пасивно зобов'язаними суб'єктами права.
2. Відносно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб'єкти права. Такі правові відносини притаманні галузі медичного страхування. Громадянин, застрахований за системою добровільного медичного страхування, отримує страховий поліс, де міститься перелік лікувально-профілактичних установ, в яких власникові такого поліса може бути надана медична допомога на безкоштовній для самого пацієнта основі. У такому разі вказані медичні установи є суб'єктами права, з якими у пацієнта виникають правові відносини при його зверненні по медичну допомогу.
За характер дій зобов'язаного суб'єкта правові відносини поділяються на:
— активні, де змістом обов'язків є здійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов'язків медичним персоналом тощо);
— пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо).
8. Правове регулювання трансплантації в Україні.
Стосовно питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини в даний час мають значення такі нормативні документи, які складають нормативно-правову базу трансплантології в Україні:
1.Законодавчі акти.
2.Підзаконні акти.
До першої групи належать:
— Конституція України 1996 року;
— Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992року № 2801 XII;
— Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999 року № 1007-ХIV;
— Закон України "Про поховання та похоронну справу" від 10 липня 2003року № 1102 IV.
Другу групу нормативних документів складають накази Міністерства охорони здоров'я України, положення, інструкції тощо. У ракурсі цього підручника доцільно відобразити найбільш важливі підзаконні акти, розроблені з метою детальної регламентації процесу трансплантації. Серед них найбільшої значущості набувають:
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації" від 25 вересня 2000 № 226;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 4 травня 2000 № 96;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про регламентацію трансплантаційної служби України" від 24 травня 2004 М 261;
— Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Переліку державних та комунальних закладів охорони здоров'я і державних наукових установ, які мають право провадити діяльність, пов'язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 24 квітня 2000 р. М 695;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження Положення про Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин" від 11 грудня 2006р. № 812;
— Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Державної програми "Трансплантація" на 2006- 2010 роки" від 20 липня 2006 р. М 416-р.
Конституція України, як документ, що має вищу юридичну силу, в статті 49 передбачає: "Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування". Ця стаття проголошує обов'язок державних і комунальних закладів охорони здоров'я надавати безоплатну медичну допомогу за рахунок коштів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень.
У 1992 році були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров'я. За своєю суттю Основи є провідним нормативним актом у галузі медицини.
Стаття 39 Основ присвячена обов'язку надання медичної інформації.Важливість цієї обставини в трансплантології очевидна, оскільки саме ця інформація є заставою інформованості згоди пацієнта на проведення пересадки. З цим кореспондує і проблема розробки медико-правових стандартів у трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.
Стаття 43 Основ відображає права пацієнта відносно згоди на медичне втручання і відмови від нього.
Найважливіше значення має стаття 52 Основ, котра регламентує надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані.Важливість цієї статті, в контексті трансплантології, полягає в тому, що вона є своєрідною гарантією того, що незалежно від того, є пацієнт потенційним донором чи ні, до нього застосовуватимуся одні стандарти медичної допомоги. Тобто можлива трансплантація органів не є виправданням для послаблення надання медичної допомоги.
Особлива роль належить ст. 47, котра регламентує безпосередньо питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.
Таким чином, Основи законодавства України про охорону здоров'я 1992 року, виконуючи роль своєрідного кодексу лікарської діяльності, містять норми, які регламентують процес здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини. Тут відображені основні права пацієнтів при проведенні трансплантації, наданні медичної допомоги хворому в критичному для життя стані, загальні підстави і умови здійснення трансплантації.
Наступним нормативним актом є Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини " від 16 липня 1999року. Цей Закон з урахуванням сучасного стану науки і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я визначає умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, забезпечує додержання в Україні прав людини та захист людської гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов'язаної з нею діяльності.
Прийняття Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" стало значним кроком вперед як для розвитку трансплантології, так і е цілях визначення ролі правових механізмів у регламентації трансплантації.
У ракурсі висвітлення медичного права необхідно зупинитися на значенні деяких основних підзаконних актів, регулюючих трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини.
І. Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації" від 25 вересня 2000 № 226. Цим наказом були затверджені важливі нормативні акти, які регламентують питання у сфері трансплантології, а саме:
— Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку;
— Інструкція щодо вилучення органів людини в донора-трупа;
— Інструкція щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа;
— Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора- трупа;
— Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини;
— Інструкція щодо виготовлення біоімплантантів;
— Умови забезпечення збереження анатомічних матеріалів під час їх перевезення.
II. Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 4 травня 2000 № 96. Цим наказом були затверджені такі нормативні акті, які регламентують питання у сфері трансплантології:
Порядок перевезення анатомічних матеріалів людини в межах України та вивезення їх за межі України;
Порядок узяття, зберігання і використання кісткового мозку;
Медико-біологічні вимоги до тварин, умов їх утримання, порядок узяття у них ксенотрансплантантів.
Ш. Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження Положення про Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин" визначає завдання, функції, права, склад Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин.
9. Склад медичних правовідносин.
Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв'язку складових елементів: суб'єкти, об'єкт і зміст. Для якісного аналізу важливо визначити всі складові елементи вказаних правовідносин.
Суб'єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
Під об'єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов'язків суб'єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об'єкт. У загальному вигляді об'єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров'я), процес надання і результат медичної допомоги.
Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин.
10. Донорство: історія, сучасні досягнення й проблеми.
Ще в давнину люди намагались лікуватись кров'ю тварин.У творах давногрецького поета Гомера йде мова про те, що Одисей давав пити кров тіням подземного царства, щоб повернути їм мову та свідомість. Гиппократ рекомендував хворим, які страждають захворюванням з порушенням психіки, пити кров здорових людей. Вказівки про подібне лікування кров'ю є в творах Плінія та Цельса, які повідомляли про те, що хворі на епілепсію та старі люди пили кров помираючих гладіаторів.
У 1628 р. англійський вчений У. Гарвей зробив важливе відкриття в історії медицини - закон кровообігу. Він встановив принцип руху крові у живому організмі та тим самим розкрив широкі можливості для розробки методу переливання крові.
Перші успішні експерименти по переливанню крові від одного собаки іншому були зроблені у 1666 р. англійським анатомом Р. Лоуером, а у 1667 р. французький вчений Д.Б.Дені здійснив перше переливання крові від тварини людині. Він перелив хворому, який страждав на лихоманку, одну склянку (270 унций) крові ягняти. Хворий одужав, але, незважаючи на це, більше ніхто не погодився на переливаняі.
У 1832 р. петербурзький акушер Г. Вольф зробив перше в Росії переливання крові від людини людині. Це була породілля, яка втратила велику кількість крові. Переливання пройшло успішно, і жінка була врятована.
Развиток донорства супроводжувався численними підйомами та спадами від обожнювання до державної заборони.
Незважаючи на те, що перші спроби були вдалими, метод переливання крові не отримав широкого поширення. По-перше, це була на той час досить складна у технічному відношенні операція, по-друге, у деяких хворих кров, що була перелита, викликала тяжкі ускладнення, навіть до смертельних випадків. Причина їх була тоді зовсім незрозумілою.
Дуже важливу роль зіграло відкриття груп крові, в результаті чого були виявлені причини деяких посттрансфузійних ускладнень, що дало моживість попередити їх. Перше переливання з урахуванням груп сумісності провів у 1909 р. американський хірург Дж. Крайл. Це відкриття різко зменшило кількість ускладнень і смертей. У 1940 р. був встановлений резус-фактор (Rh-фактор) позитивний та негативний.
Інтенсивний развиток донорства, розробка методів та впровадження у широку клінічну практику переливання крові в нашій країні почалось тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Перше науково обгрунтоване переливання крові з урахуванням її групової приналежності у Радянському Союзі було зроблено 20 червня 1919 р. В. Н. Шамовим. Цьому передувала велика підготовча работа зі створення вітчизняних стандартних сироваток для визначення групи крові. Не менш складним тоді було знайти донора, який би погодився здати свою кров для переливання. Незважаючи на досить успішні результати першого науково обгрунтованого переливання крові, подальший развиток цього методу йшов вкрай повільно. Виникали великі труднощі у пошуку осіб, які б погодились здавати кров.
Розвиток донорства крові та її компонентів є важливою соціально необхідною справою держави.
Закон України “Про донорство крові та її компонентів” регулює відносини, пов'язані з розвитком донорства крові та її компонентів, забезпеченням комплексу соціальних, економічних, правових і медичних заходів щодо організації донорства в Україні та задоволенням потреб охорони здоров'я в донорській крові, її компонентах і препаратах.
Донорство крові та її компонентів - добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.
11. Функції медичного права
У свою чергу, функції медичного права — це основні напрями правового впливу на суспільні відносини, у рамках яких проявляється природа медичного права. У цьому відношенні медичне право виконує загально соціальні функції (ціннісна, пізнавальна, комунікативна, виховна, ідеологічна тощо), а також спеціально юридичні функції, до яких у праві традиційно відносять регулятивну та охоронну.
Сутність регулятивної функції медичного права полягає у застосуванні арсеналу засобів та способів медичного права з метою врегулювання відповідних суспільних відносин. Ця функція поділяється на регулятивну статичну та регулятивну динамічну. Найтиповішими проявами реалізації на практиці регулятивної статично функції медичного права є встановлення правил поведінки учасників суспільних відносин, що виникають у сфері медичної діяльності. Це досягається перш за все шляхом розробки та прийняття нормативно правових актів. Наприклад, шляхом прийняття у 1992 р. Основ законодавства України про охорону здоров’я було визначено загальну стратегію медичного законодавства, основи організації охорони здоров’я тощо.
У свою чергу, регулятивна динамічна функція медичного права спрямована на активне використання правового інструментарію з метою удосконалення стану справ у певній сфері медичної діяльності, підвищення рівня соціальних гарантій при наданні медичної допомоги, забезпечення реалізації громадянами своїх прав у сфері охорони здоров’я. Для прикладу, завдяки появі підзаконних актів Кабінету Міністрів України чи Міністерства охорони здоров’я України, положення яких деталізують норми законів у сфері медичної діяльності, фактично реалізується регулятивна динамічна функція медичного права.
Охоронна функція медичного права виходить на перший план із позиції необхідності забезпечення охорони та захисту прав суб’єктів медичних правовідносин. Ключове призначення цієї функції — недопущення порушення правопорядку, встановленого нормами медичного права, запобігання вчиненню правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності.
Також необхідно вказати на особливий об’єкт охоронної функції медичного права — захист прав пацієнтів, медичних працівників, інших учасників суспільних відносин у сфері медичної діяльності.
12. Види суб’єктів медичного права
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів.
13. Права й обов'язки суб'єктів медичного права.
Виділяють три групи прав і обов'язків у правовідносинах з приводу надання медичної допомоги:
1. ті, що складають суть (основу) правовідносин;
2. специфічні права і обов'язки, закріплені за окремими категоріями громадян;
3. додаткові права і обов'язки.
Перша група прав свідчить про право пацієнта на отримання медичної допомоги і обов'язок медичного працівника її надавати. Правовий статус пацієнта передбачає наявність у кожної, що звернулася за медичною допомогою людини, права на її отримання. Лікувальна установа, що належить до державної або комунальної системи охорони здоров'я, спеціалізується на виконанні певних видів медичної допомоги, у разі звернення по медичну допомогу громадянина, що потребує лікування, зобов'язана цю допомогу надати
Законодавець визначив права громадян при наданні медико-соціальної допомоги: шанобливе і гуманне ставлення з боку медичного персоналу до пацієнтів; вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я; відповідні вимоги до умов обстеження і лікування; проведення на його прохання консультацій інших фахівців, згода і відмова від медичного втручання тощо.
14. Дисциплінарна відповідальність медичних працівників
Дисциплінарна відповідальність медичних працівників настає при порушенні вимог трудового законодавства. Нормативно-правову базу дисциплінарної відповідальності медичних працівників складають:
Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р.(далі - КЗпП);
Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992року;
Колективний і трудовий договір у конкретному закладі охорони здоров'я.
Дисциплінарна відповідальність медичного працівника — це окремий варіант юридичної відповідальності, яка настає у випадку порушення трудових обов'язків. Слід особливо підкреслити, що мова йде саме про порушення трудових обов'язків медичного працівника. Причому, якщо розглядати дані порушення, то дисциплінарна відповідальність - найменш суворий варіант.
Важливо визначити, що ж саме може складати порушення трудового законодавства. Відповідь на це запитання треба розглядати в контексті прав та обов'язків працівника перед роботодавцем.
Працівник зобов'язаний:
чесно і сумлінно працювати;
своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу;
додержуватись трудової і технологічної дисципліни;
додержуватись вимог нормативних актів про охорону праці;
дбайливо ставитись до майна власника, з яким укладено трудовий договір (ст. 139 КЗпП).
У зв'язку з цим за недотримання будь-якого з перелічених обов'язків медичний працівник може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності. Протиправною є така поведінка (тобто дії або бездіяльність) працівника, яка не відповідає встановленим правилам.
Вітчизняний законодавець виділяє два види дисциплінарних стягнень:
1.Догана.
2.Звільнення за відповідними підставами.
Слід привести основні законодавчо визначені (ст. 148-150 КЗпП) принципи накладення дисциплінарного стягнення у сфері медичної діяльності. До них належать:
до застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен вимагати від працівника пояснення у письмовій формі;
відмова працівника дати пояснення не є перепоною для застосування дисциплінарного стягнення;
дисциплінарне стягнення застосовується не пізніше одного місяця з дня виявлення порушення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці;
дисциплінарне стягнення не може бути застосоване пізніше, ніж через шість місяців від дня вчинення порушення;
за кожне дисциплінарне порушення може бути застосовано тільки одне дисциплінарне стягнення;
при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника;
наказ (розпорядження) роботодавця про застосування дисциплінарного стягнення оголошується працівникові під розписку;
дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником в органах розгляду трудових спорів.
15. Права лікарів за рубежем
Основні права лікаря:
1. контроль роботи підлоеглого персоналу
2. можливість зайняття підприєм.діяльністю і у звязку з цим укладення договору про надання медчних послуг і отримання плати.
3. звернення в суд
4. лікування.
у Датському законі передбачено що лікарський персонал має право не брати участь у ліквання пацієнта. якщо він відмовляється приймати припарати щодо крові , а також тоді. коли спостереження за пацієнтом йде в розріз з етичнимим переконаннями персоналу.
16. Правові основи регулювання медичної допомоги в Україні
Правове регулювання надання медичної допомоги населенню України здійснюється Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, Законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»,
«Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про психіатричну допомогу», «Про лікарські засоби» та іншими законодавчими актами.
У 2000 році Указом Президента України було затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України, яка спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формуван-ня здорового способу життя.
Державна політика у сфері охорони здоров’я спрямовується на підвищення рівня здоров’я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу.
Державні заходи мають передбачати: поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров’я, їх ефективне використання; забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров’я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров’я людини, що пов’язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля; вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань; здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров’я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку; забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини,
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організа-ційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні і регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що негативно впливають на їх здоров’я, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності і запобігання їм, поліпшення спадковості
. Правові основи здійснення діяльності із надання медичної допомогита медичних послуг
1. Загальна декларація прав людини (ст. 25).
2. Європейська соціальна хартія (ст. 11).
3. Конституція України [8, ст. 49].
4. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»
5. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [14].
6. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджені Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2001 р. № 38/63 [21].
7. Порядок державної акредитації закладу охорони здоров’я, затверджений Поста-новою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. № 765 [22].
8. Положення про клінічний лікувально-профілактичний заклад охорони здоров’я, затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я України від 05 червня 1997 р. № 174 [23]