Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
26
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”
КОНДРАЧ ЯРОСЛАВ СТЕФАНОВИЧ
УДК 947.04:321.02 “1886–”
ВІЙСЬКОВО–ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
ІВАНА КРИП’ЯКЕВИЧА (1886–)
Спеціальність: 20.02.22 - Військова історія
Автореферат
Дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Львів –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у відділі наукових та інформативних видань Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України.
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
Литвин Микола Романович,
завідувач відділу наукових та інформативних видань Інституту
українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України
Офіційні опоненти: доктор історичних наук,
старший науковий співробітник
Войтович Леонтій Вікторович,
завідувач кафедри історії середніх віків і візантиністики
Львівського національного університету імені Івана Франка
кандидат історичних наук
Каліщук Оксана Миколаївна
доцент кафедри гуманітарних дисциплін
Луцького біотехнічного інституту
Провідна установа: Інститут історії України НАН України
Захист відбудеться 5 червня 2007 р. о 12 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України за адресою: 79013, м. Львів–, вул. С.Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України за адресою: 79013, м. Львів–, вул. Професорська, 1
Автореферат розісланий 4 травня 2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат філософських наук, доцент В.І. Гусєв
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми випливає із завдань дослідження військової історії княжої та козацької діб, УНР-ЗУНР, а також тих періодів, коли була втрачена національна державність, але ще зберігалося і продовжувало розвиватися українське військо, історія розвитку якого відбивала поступ суспільства та державне буття народу. Розробка цих проблем є актуальною для подальшого дослідження літопису українського війська, удосконалення військово-історичних студій, реформування сучасних Збройних сил України. Однак через ідеологічні та політичні обставини вітчизняні історики не тільки у військовій проблематиці, але й взагалі не надавали належної уваги військово-історичним студіям Івана Крип’якевича (1886–). Позатим видатний діяч науки та культури України, учений-енциклопедист, зробив великий внесок у розробку багатьох питань військово-політичної історії XII–XIV, XVII–XVIII, XX ст. Він товаришував з багатьма військовиками легіону Українських січових стрільців (УСС), Української Галицької армії (УГА), Армії Української Народної Республіки (УНР).
Результати багаторічних досліджень І. Крип’якевича знайшли відображення в фундаментальних наукових творах: “Велика історія України” (1935), “Історія українського війська” (1936), “Історія української культури” (1937), “Всесвітня історія” (1938–), “Атлас України та суміжних країн” (1937), “Географія України та суміжних країн” (1938). Викладені в них концептуальні погляди з історичної науки стали орієнтирами у творчості української військової еміграції. Загалом праці І. Крип’якевича впродовж довгого часу були і є сьогодні важливою джерельно-методологічною базою для дослідників військової історії.
Водночас реконструкція військової історії України, загального історіографічного процесу за матеріалами праць І. Крип’якевича сприятиме підвищенню теоретичного рівня, ефективності й практичної значимості подальших військово-історичних та археографічних узагальнень. Оскільки створення наукової концепції державотворення України сьогодні стає важливим пріоритетом історіографічних досліджень, дана праця набуває не лише наукового, але й суспільно-політичного значення. Однак комплексне опрацювання цієї історіографічної та військово-історичної проблеми лише розпочинається. Суто військово-історичний аналіз наукової спадщини І. Крип’якевича в історичній літературі мають лише фрагменти узагальнюючих праць і окремих статей, зокрема й здобувача.
Зв’язок з планами наукових досліджень. Дана робота виконана в рамках науково-дослідних робіт, що проводяться Центром дослідження українсько-польських відносин, відділом наукових та інформативних видань Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Науковим товариством ім. Шевченка (Львів).
Мета дисертаційного дослідження –на підставі комплексного наукового аналізу джерел та історіографічного процесу XX ст. узагальнити військово-історичні дослідження І. Крип’якевича, автора концепції та керівника першої у національній історіографії “Історії українського війська”. Виходячи з поставленої мети здобувач поставив завдання дослідити творчий доробок історика, який дає можливість з’ясувати наступні проблеми військової історії України та її Збройних сил:
Об’єкт дослідження –громадсько-політична діяльність І. Крип’якевича у роки Визвольних змагань першої чверті XX ст., його творча спадщина з військової історії України, а предмет –військово-історичні концепції, схеми і теорії вченого, його участь у військово-політичних подіях Першої світової війни. Насамперед проаналізовано праці І. Крип’якевича про склад, озброєння, структуру, організацію та бойові дії збройних сил України від княжого періоду до новітньої доби першої чверті XX ст. Показано, що всі компоненти військової справи українців розглядаються вченим у порівнянні із збройними силами основних супротивників і кращими європейськими зразками.
Хронологічно робота охоплює відрізок часу від початку виникнення Київської держави –IX ст., описує період Галицько-Волинського князівства, а надалі добу козаччини. Верхня межа дослідження –XX століття –епоха визвольних змагань українського народу за державність і соборність України, очевидцем і учасником яких був І. Крип’якевич.
Методологічною основою праці стали насамперед принципи історизму та об’єктивності, органічно поєднані зі загальними і спеціальними методами наукового пізнання (персоналізації, історіографічного аналізу та синтезу, ретроспективного).
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що її автор на основі творчого доробку І. Крип’якевича запропонував низку нових положень і рішень проблеми дослідження військово-політичної історії України. На відміну від попередників, які мало приділяли уваги військово-історичним дослідженням І. Крип’якевича, дисертант уперше комплексно виокремлив означену низку малодосліджених проблем з різних військово-політичних подій, розглянув їх в динаміці, ввів до наукового обігу низку раніше невикористаних або маловикористаних джерел, порівняв стан військової справи в Україні з іншими сусідніми державами і кращими європейськими зразками. На основі узагальнень праць І. Крип’якевича в дисертації дістали подальший розвиток і конкретизацію факти, висновки і узагальнення, які мають практичне і теоретичне значення для дослідження військової історії України XI–XIV, XV–XVII, XX ст. Праця насичена значною кількістю подій, сюжетів, уточнень та історіографічних узагальнень, які дозволяють об’єктивно оцінити різні явища української та європейської історій. Відповідно, узагальнено військово-історичні концепції, схеми і теорії вітчизняної історіографії, визначено перспективні напрямки подальших наукових розвідок з історії Збройних сил України.
Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що її висновки і основні положення узагальнюють історичний досвід націотворення в умовах зовнішньої експансії, а також його історіографічні інтерпретації І. Крип’якевичем, сучасниками і послідовниками вченого. Матеріали праці можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України та її війська, українсько-польських відносин, читанні нормативних і спеціальних курсів у військових навчальних закладах, а також у поширенні вироблених здобувачем напрямків і методів дослідження рівня військової справи в різних хронологічних періодах української та європейської історій.
Особистий внесок здобувача полягає в узагальненні схем і розвитку науково-історичних знань про розвиток військової справи в Україні за матеріалами військових дослідженнь І. Крип’якевича –фундатора української військово-історичної науки. Зібрано та проаналізовано також дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків із головних проблем військової справи на українських землях. На основі праць І. Крип’якевича з’ясовано склад, характеристики і стан основних видів захисного і атакуючого озброєння, яке застосовувалося у військах українських князівств і козацькій армії, прослідковано напрямки і час запозичень. Висвітлено зміни у структурі та організації війська, їх причини, впливи та запозичення таких змін. За матеріалами праць І. Крип’якевича та його послідовників зроблено порівняння бойового застосування українських військ і кращих європейських армій.
Основні результати дисертаційної роботи апробовані автором у чотирьох публікаціях, у фахових виданнях, наукових конференціях: “Україна у Першій світовій війні” (Львів, 2005) , “Збройні сили України: історія та сучасність” (Львів, 2006). Життя і творчість І. Крип’якевича на методологічних семінарах Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (2005).
Публікації. Основні результати дисертації опубліковані у чотирьох статтях, фахових видань.
Структура роботи підпорядкована поставленим меті та завданням. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури ( 875 позиції). Основний текст дисертації становить 163 сторінки, а всього –.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні межі роботи, сформульовано мету та основні завдання дисертації, визначено її наукову новизну та практичне значення.
У першому розділі –“Історіографія та джерельна база” –показано археографічну та історіографічну основу дослідження.
У нагромадженні знань про наукову і громадсько-політичну діяльність І. Крип’якевича можна виділити три історіографічні періоди. Перший охоплює дорадянську добу – 10–30-і роки ХХ ст., коли з’явилися перші рецензії на праці вченого та позитивні відгуки в листуванні з колегами (М. Грушевським, І. Раковським, С. Томашівським, І. Кревецьким).
Другий історіографічний період – 40-і – кінець 80-х років ХХ ст. Вітчизняна історіографія, сповідуючи марксистську методологію дослідження, фактично ігнорувала праці І. Крип’якевича, присвячені Українському війську, його національним традиціям. Погляди І. Крип’якевича на українську військову історію княжої доби залишалися пануючими серед українських воєнних істориків. Студії його сучасників Г. Смольського, М. Дужого, А. Добровольського, В. Довженка, І. Дзябко та Л. Ситенко, О. Силина та інших тільки доповнювали висновки І. Крип’якевича.
Третій історіографічний період започатковано наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. Окремі аспекти наукового доробку І. Крип’якевича актуалізувалися в бібліографічних нарисах і статтях Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Л. Винара, С. Білоконя, Б. Грабовецького, З. Кісіль, І. Патера, Б. Якимовича, надрукованих уже після 1991 р. Більшість з них увійшли до наукового збірника “Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, культурі” (2001), який видав Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Праці І. Крип’якевича широко використовують науковці-медієвісти та краєзнавці Львівського, Київського, Прикарпатського національних університетів, а також Інституту історії України НАН України, зокрема при підготовці двохтомника “Історія українського козацтва” (2005–).
Новітні дослідження медієвістів Я. Ісаєвича, М. Котляра, Л. Войтовича, О. Апанович, враховуючи нові архівні знахідки і праці насамперед російських та польських військових істориків, також базуються на концепціях І. Крип’якевича. І зараз, незважаючи на деякі аспекти, які викликають заперечення у світлі поглядів історіографії початку XXI ст., праці І. Крип’якевича залишаються повними і об’єктивними дослідженнями військової історії княжої доби та козаччини.
Не втратила актуальності для науковців й фундаментальна робота “Історія українського війська”, підготовлена галицькими і наддніпрянськими істориками на чолі з І. Крип’якевичем у 1936 р. і перевидана у 1992 р. у Львові. В ній зібрано і проаналізовано значний документальний матеріал, який переконливо свідчить історія України, за свідченням вченого: “у загальній мірі історією воєн та історією війська”. Її доповнює фундаментальна праця Івана Крип’якевича “Богдан Хмельницький”, яка побачила світ 1954 р., а вдруге у виправленому та доповненому варіанті 1990 р., де академік показав складність військово-політичного становища України у XVII ст.
Значний фактичний матеріал по даній проблемі І. Крип’якевич почерпнув із архівів України, Росії, Польщі, а також збірників документів, виданих в кінці XIX –першій половині XX ст.
Для підтвердження чи спростування тих чи інших поглядів історика використано архівні документи з Центрального державного історичного архіву м. Львова: фонди 146 (Галицьке намісництво 1900–.), 309 (Наукове товариство ім. Шевченка у Львові), 310 (Український університет у Львові), 328 (Редакція “Українська загальна Енциклопедія”, Львів), 352 (Збірна станція УСС, Відень), 353 (Легіон Українських Січових стрільців, Львів), 357 (Крип’якевич І.), 358 (Шептицький Андрей), 359 (Назарук О.), 360 (Старосольський А.), 361. (Крушельницький А.), 362 (Студинський К.), 364 (Лукань С.), 365 (Дорошенко В.), 368 (Томашівський), 379 (Мочульський М.), 388 (Андрусяк М.), 391 (Загальноукраїнська культурна рада, Відень), 395 (Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих земель, Львів), 401. (Редакція журн. “Літературний науковий вісник”), 402 (Редакція журн. “Стара Україна”, Львів), 451 (Греко-католицька богословська академія у Львові), 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР).
Особливо цінними є особовий фонд вченого. У ньому зібрано авторські статті з військової історії України, хроніку історично-філософічної секції НТШ, а також виписки з архівних документів про фортифікаційні споруди міст і сіл.
Багатим на документи є ф. 395 (Бюро культурної допомоги українського населення окупованих земель; його очолював І. Крип’якевич). Так, у справі № 4 є меморандум про стан культурно-освітньої роботи серед українського населення Холмщини та Волині, окупованих німецькими військами, та пропозиції щодо організації шкільного навчання у цих областях, складені головою бюро І. Крип’якевичем у 1915– рр. У справі № 6 зберігаються листи підпоручика легіону УСС Г. Мартинця голові бюро І. Крип’якевичу про організацію шкільної справи у Володимирі-Волинському повіті. У справі № 10 є листи сотника полку УСС Д. Вітовського начальнику Збірної станції Січових стрільців та голові бюро І. Крип’якевичу про відкриття українських шкіл та стан культурної роботи серед українців Ковельського округу. У справі № 12 зібрано листування І. Крип’якевича з учителями, що перебували у полку УСС, установами і товариствами про стан українського шкільництва на Волині. У справі № 18 знаходяться листи учителів українських шкіл на Волині, інтернованих українських бранців голові бюро І. Крип’якевичу, редакціям періодичних видань, книгарні ім. Шевченка про забезпечення, надсилання матеріалів з історії України, календарів, підручників і часописів.
Надзвичайно цінним є родинний архів Івана Крип’якевича, який практично повністю зберігся до наших днів, але довгий час був закритий для громадськості. У 2001–рр. Ярослав Федорук описав і впорядкував цей фонд і видав “Інвентарний опис архіву Івана Крип’якевича”. Особливо важливими з точку зору військово-історичної науки є такі папки цього архіву: № 13 (Київська Русь –військо. Матеріали), № 25 (Богдан Хмельницький. Монографія), з примітками І. Л. Бутича), № 36 (Богдан Хмельницький. Повстання –воєнні події, матеріали), № 40 (Богдан Хмельницький. Військо, матеріали), № 58 (Запорізьке Військо, військові матеріали), № 59 (Запорізьке Військо 2 половини XVII ст. (архіви, виписки), № 60 (Флот України матеріали), № 69 (Галицько-Волинське князівство, виписки), № 71. Галицько-Волинське князівство (рукопис 2), 1957), № 83 (Городища і бойовища Галичини), № 124 (Зборів. Зборівська битва 1649 р.).
Отже, джерельною базою дисертації, крім праць вченого і його сучасників, є цілий комплекс історичних документів – архівних і нарративних, з допомогою яких було вивчено і реставровано життєвий шлях ученого, його творчий доробок. Були й певні труднощі з виявленням малотиражних робіт ученого, встановленням окремих фактів його біографії, особливо через розпорошеність матеріалів ученого по різних архівосховищах і бібліотеках.
У другому розділі –“Аналіз війська княжої доби” розкрито проблеми війська доби Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, які історик виклав у книгах “Князь Ярослав Осмомисл” (1913), “Українське військо” (1916), “Шляхами слави українських князів” (1918), “Українське життя в давні часи. І. Княжі часи” (1933) “Історія українського війська. Ч. 1: Військо княжих часів” (1936), “Галицько-Волинське князівство”(1988, 1999), та статтях Княжий город Галич (Календар „Просвіти” на 1911 р. –Львів, 1910.); Лицарські традиції (Ілюстрована Україна, –, –Ч. 2.); З історії українського війська (Діло. –. –Ч.181, 183–); Київські князі (Історичні листки. – Б. P. –Ч. 1.); Князь Володимир Мономах: В 800-ті роковини смерті (Календар „Просвіти” на 1925 р. –Львів, 1924.); “Українське військо у княжі часи” (Літопис Червоної Калини. –. –Ч.9.), “Українське життя в княжих часах” (Життя і знання. –.); “Похід Ігоря на половців (у 750-ліття)” (Календар „Просвіти” на 1935 р. –Львів, 1934.); “Як перемогли українці в українській державі (З часів Ярослава Мудрого)” (Життя і знання. –. –Ч.9.); “Військо Ярослава Мудрого” (Життя і знання. –. –Ч.12.); “Живі памятники княжих часів” (Життя і знання. –. –Ч.9. Вересень) та ін.
У міжвоєнний період праці І.Крип’якевича були найповнішими дослідженнями з української військової історії княжої доби. Інтерес до цього періоду невпинно зростав з успіхами археології, зброєнезнавства та інших спеціальних допоміжних дисциплін. Зросла й джерельна база – за рахунок включення збірок та колекцій зброї, аналізу їх походження, аналізу зображень мініатюр, монет та ікон, успіхів в дослідженнях скандинавських та візантійських військових справ, а також загального поступу критики літописів та інших писемних джерел. Все це в різній мірі враховувалося дослідженнями з військової історії російських учених в радянські часи і сьогодні (праці Є. Разіна, П. Раппопорта, Б. Рибакова, А. Кірпічнікова).
На думку І.Крип’якевича озброєння, його технічний рівень, ступінь насиченості ним війська, здатність налагоджувати виробництво і ремонт зброї, залишаються головною складовою військової справи і визначають її рівень. Від озброєння, його вартості, технічної складності й часу, необхідного для освоєння, залежали організація та бойові можливості війська, а також, певною мірою, їх комплектація та чисельність. Рівень військової техніки та фортифікації був також визначальним стосовно загального військового рівня, значною мірою впливаючи на її структуру та організацію, бойові можливості та тактику.
Не тільки І. Крип’якевич, але практично всі українські, російські, радянські та польські дослідники, які зачіпали цю проблему, обмежилися згадками про наявність самої військової техніки, зокрема метальної артилерії (не завжди вживаючи цей термін), при цьому зазначаючи, що міста бралися рідко саме через відсутність необхідних засобів. Ситуація змінилася лише після появи досліджень А. Кірпічнікова, який приділив значну увагу конструкціям військової техніки, способам її застосування та рівню насиченості.
Українське військо княжих часів, як стверджував І. Крип’якевич, у XI–XIV столітті складалося з двох головних частин: із важкоозброєного лицарства –дружини та народного ополчення –воїв. Учений вірно зауважив, що княжа дружина організовувалася на зразок варязьких військових відділів, які прекрасно себе зарекомендували як бойова сила в походах на Англію, європейських війнах та на службі у візантійській армії. Варяги (вікінги) складали сновну частину Руського корпусу у візантійській армії. За І. Крип’якевичем до кінця X ст. варяги складали основу княжої дружини Київської держави. Заперечення А. Горського щодо переваги у дружині слов’янського компоненту над варязьким доволі дискусійні. Наявність цілих окремих варязьких цвинтарів ІХ–Х ст. якраз підтверджують версію І. Крип’якевича з цього питання, не кажучи про варязькі імена майже всіх послів Олега та Ігоря. Інше зауваження А. Горського стосовно наповнення князівських дружин з середини XI ст. тюрками (торками, берендеями, коуями і печенігами) виглядає більш слушним.
За І. Крип’якевичем уже в IX ст. свої дружини мали не тільки князі, але й бояри. Саме боярство рекрутувалося з числа дружини. Сучасні дослідники прийшли до висновку: лише у ХІ–ХІІІ ст., коли з числа бояр стали призначати намісників волостей та міст –посадників, в обов’язки яких входила оборона відповідної території, з’явилися дружини бояр. Такі бояри приводили до княжого війська свої списи (копії), вперше згадані у літописах під 1153 р. Із таких списів формувалися полки. Спочатку дружинники (гриді) жили при княжому дворі у гридницях на повному забезпеченні княжої скарбниці. З часом дружинники стали отримувати кормління у вигляді частини податків, які йшли їм безпосередньо. Тому з’явилися боярські та дружинні двори і садиби. Старші за віком і заслужені дружинники поповнювали ряди княжих дворян, обіймаючи посади мечників, вірників, ємців, тіунів та інших урядовців.
І. Крип’якевич намагався з’ясувати і чисельність військ. Він правильно виступив із застереженнями від перебільшеної чисельності руських воїнів у візантійських джерелах. Аналізуючи різноманітні повідомлення літописів історик загалом вірно і критично підійшов до визначення складу княжого війська в окремі періоди.
І. Крип’якевич досліджував елементи структури та організації війська, його застосування і тактичних побудов. Багато уваги приділено проблемам навчання війська, тренувань (лицарські вправи – за термінологією історика), мобілізації та збору, організації маршів та таборів, обозу, самих походів (зокрема, форсуванню рік та переходу бродів), приготуванні до бою, бойових порядків (бойового ладу – за термінологією історика), перебігу самого бою. Розглядаючи проблеми тактики він окремо виділяв дії варягів, тактику важкоозброєної піхоти, легкої піхоти, а також галицьку тактику ХІІІ ст. В останньому випадку цілком слушно відзначаючи, що саме галицько-волинські князі відзначалися вмілим поєднанням різноманітних родів військ, зокрема легкої та важкоозброєної піхоти, стрільців, кінноти та метальної артилерії. Окремо розглянуто війни та битви княжих часів, елементи їхньої стратегії.
Багато уваги приділено флоту княжої доби та морським походам, які висвітлено чи не найповніше з усіх істориків, які писали на цю тему. Він був знайомий з першими знахідками лодей вікінгів і реконструкціями на підставі цих знахідок (1908– рр.), тому мав змогу оцінити всі переваги цих кораблів.
Висвітлюючи питання воєнної стратегії у княжу добу історик допустив помилку, не виділивши основного напрямку тогочасної стратегії: намагання сильнішої сторони вирішити долю кампанії або війни в одній генеральній польовій битві, переважно уникаючи довготривалих маневрів та облог. Оцінюючи хід розвитку військової справи історик не виділив військові реформи короля Данила в галузі озброєння, структури та організації армії, які були поворотним моментом розвитку військової справи періоду княжої доби.
У третьому розділі “Характеристика Запорозького війська” досліджено проблеми Хмельниччини та Запоріжжя, які І. Крип’якевич започаткував у книгах “Історія козаччини. Для народа і молоді” (1922), “Історія українського війська. Ч. 2. Запорозьке військо” (1936) “Велика історія України” (1935) та статтях “Початки козаччини” (Діло. –. –Ч. 175); “Початки Запорозької Січі” (Історичні листки. –. –Ч. 4); “Перед 300 роками. З історії козаччини 1614 р.” (Календар Просвіти на 1914 р. –Львів, 1914.); “Петро-Конашевич Сагайдачний. В 300-ті роковини смерті” (Громадський вісник. –. –Кн. 1.); “Петро-Конашевич Сагайдачний” (Літопис Червоної Калини. –. –Ч. 7–.).
У доробку радянської доби значне місце займають роботи, присвячені запорозькому козацтву та козацьким війнам. Багато з них, зокрема монографія “Богдан Хмельницький” (1954) досі не мають рівних у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Як свідчить архів ученого, чимало ідеологічних штампів у рукописі з’явилося вже на етапі редагування у київському видавництві. У другому виданні 1990 р. вони частково усунені. При цьому не можна не враховувати, що ця монографія, як і ряд інших праць дослідника на козацьку тематику, писалися в радянський період, коли історики мали дотримуватися певних ідеологем і канонізованих тез, зокрема про “селянсько-козацькі війни” та “селянсько-козацьке військо”. І. Крип’якевич, який досконало вивчив військову техніку, структуру та організацію війська козацької доби, звичайно, розумів і відчував абсурдність подібних побудов. Він довів, що основу козацького війська складала піхота, озброєна вогнепальною зброєю, тобто акибузири, а пізніше мушкетери.
Зауважимо, що поповнення козаків з числа селян (посполитих підданих) було дуже незначним. Такий селянин мусив у козацькому середовищі як джура пройти довгу і нелегку науку. Значно більше поповнення рядів козацтва давало міщанство, знайоме з сучасною, зокрема вогнепальною зброєю, через міські ополчення, які організовувалися навіть у найдрібніших містах. І, віддаючи данину цьому факту, І. Крип’якевич, де міг (обходячи цензуру) обґрунтовував вказану тезу.
Різноманітні джерела, які опрацьовував І. Крип’якевич не лише в архівах, але й у музеях, свідчили, що козацька піхота була добре озброєна ручною вогнепальною зброєю. Це вчений пояснив тим, що на Україні міщани, шляхтичі і козаки, особливо в прикордонних староствах, мали багато зброї, яка використовувалася в боротьбі проти татар та польської шляхти.
І. Крип’якевич узагальнив стратегію і тактику ведення бойових дій козацтвом. Він писав, що запорозьке військо вирушало в похід поділене на полки і сотні, які йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території військо попереджували сторожі, або чати. Історик зауважив, що в ті часи окремих санітарних частин не існувало. У козацькому війську бували лікарі й цирюльники, але тільки принагідно, не на постійному військовому утриманні. Похідних лікарень не було. Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву. Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Вигляд рухомого табору з возів описано у нарисі “Під прапорами Хмельницького” (1933). Проаналізовано також й оригінальну систему організації розвідувально-дозорної служби, що охороняла прикордонну смугу “Дикого поля” й попереджала про татарсько-турецькі навали. Згадану систему класифіковано як розвідувально-дозорну мобільного типу. На думку історика вона почала складатися ще у період пізнього середньовіччя і проіснувала аж до знищення Запорозької Січі російським царатом 1775 р.
І. Крип’якевич в основному правильно висвітлив питання виникнення і формування козацького війська, його структуру та організацію, озброєння, бойовий рівень і використання, а також тактику і стратегію. Так як ряд його головних праць, зокрема монографія “Богдан Хмельницький” (1954), були опубліковані в радянський період, коли дотримання ідеологічних постулатів стало обов’язковим, історик змушений віддавати йому данину, але він ніде не наголошував на селянсько-козацьких арміях (які ніколи не існували), а, навпаки, намагався показати, що окрім різних категорій військового стану Литви, які дали початки родовому козацтву, та дрібної шляхти його ряди поповнювалися переважно з міщан.
Історик визначив формування козацтва в процесі боротьби в Дикому полі під впливами ординської військової організації і запозичення кращих рис цієї організації, які дозволили утворити військову формацію із збалансованим рівнем вогнепальної та холодної зброї, захисного озброєння, мобільну і здатну адекватно протистояти не тільки легкому ординському війську, але й більш насиченими важкою зброєю турецьким, угорським, молдовським і московським військам. І. Крип’якевич першим звернув увагу, що перехід козаків до наступальної стратегії шляхом розгортання регулярних морських походів, які розпочалися в останній чверті ХVI ст. і досягли вершини в часи гетьмана Сагайдачного, в той час коли європейські країни дотримувалися позиційної оборони, віддавши ініціативу в руки противника, не тільки підняло престиж козацтва в цілому світі (що відбилося в численних акціях папських, цісарських, венеційських та шведських дипломатів), а також у супротивників, які змушені вводити в Чорне море військовий флот, відновлювати старі та будувати нові фортеці на його берегах.
Історик одним з перших звернув увагу на те, що сотенно-полкова організація війська утворилася значно раніше за часи Б. Хмельницького, який лише закріпив її як адміністративно-територіальну основу. І. Крип’якевичу також першому належить спостереження щодо наслідування поляками козацької структури і організації, яка вилилася в організацію “козацьких” хоругв у складі магнатських формувань (тобто підрозділів з озброєнням та організацією за козацькими зразками), а також цілої формації польських козаків –“лісовиків”. Слушними залишаються висновки історика щодо використання і вдосконалення вагенбургу –рухомого оборонного табору, запозиченого українським військом від гуситів.
І. Крип’якевичу також вдалося уникнути надмірного захоплення козацтвом, характерного для багатьох тогочасних і сучасних істориків. Добре вивчивши рівень європейських військ середьновіччя, серед яких польська армія з її найманою німецькою та угорською піхотою, панцерними гусарами і добре підготованими магнатськими формуваннями залишалася однією з кращих, він правильно оцінював рівень бойової підготовки козацької армії. Мобільна, добре підготована і організована, вона була майже ідеальною супроти ординських, турецьких, московських військ, військ дунайських князівств, але не могла рівноцінно протистояти в регулярній польовій битві кращим європейським арміям, піхота і, особливо кавалерія яких, мали важке захисне озброєння. Через це у польових битвах з польською армією козаки використовували вагенбурги, свідомо віддаючи ініціативу в руки супротивника і очікуючи на його промахи.
Чимало напрацювань вченого по козацькій проблемі ще не опубліковано. Велику цінність, зокрема становить “Словник старовини Запорізького війська XVI–XVIII ст.”, “Словник до історії флоту”, а також ілюстрований матеріал козацьких кораблів, схеми загонів, бібліографія військових видань Німеччини і Польщі, які знаходяться в особистому архіві вченого.
У четвертому розділі “Іван Крип’якевич як учасник і дослідник Українських визвольних змагань першої чверті XX ст.” проаналізовано ставлення історика до Союзу Визволення України (був його членом), загалом українського політикуму в роки Першої світової війни, показана його участь в освітній праці легіону УСС на Волині та ін.
Формування Івана Крип’якевича як історика Українського війська відбулося в середовищі львівської історичної школи Михайла Грушевського, найкращої за своїм рівнем в українській історіографії кінця XIX –першої чверті XX ст. Цей процес становлення, а в майбутньому –співпраці, знайшов відображення і в працях військово-історичного характеру, написаних під впливом сокільсько-стрілецького руху, відродження 1914 р. після століть бездержавності національного війська – легіону УСС.
Вибух Першої світової війни змусив історика активізувати громадську діяльність. Через поганий зір І. Крип’якевича не взяли до війська Австро-Угорщини. Щоправда, чимало його побратимів і учнів, педагогів і гімназистів зі Львова і Рогатина вступило до легіону УСС, багатьох у складі галицьких полків відправили на італійський фронт. Оскільки внаслідок російської окупації було зачинено українські школи, і відповідно довелося жити лише на випадкові підробітки, І. Крип’якевич став літописцем сучасності: збирав цивільні та військові оголошення, документи, відозви 1914– рр., щоб пізніше видати в окремій документально-аналітичній збірці. Після відступу російської армії у 1916 р. повернувся до філії гімназії, займався газетними підробітками –відшліфував раніше написані, але не опубліковані через війну історико-краєзнавчі розвідки.
Особливе обурення викликала у вченого окупація краю російським військом у 1914– рр. Як історик і очевидець тих подій він узагальнив цей трагічний період у книзі “Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 –червень 1915”, опублікованій 1915 р. у Відні. Брошура містить детальний огляд соціально-економічного і національно-культурного життя поневоленого краю в роки світової війни. Щоправда, у ній зовсім пропущено воєнні дії супротивників у ході Галицької битви, а зібрано тільки те, що стосується діяльності цивільної російської влади, соціально-економічного і національно-культурного життя населення.
І. Крип’якевич розумів, що Перша світова війна прискорила можливість національно-політичного визволення українського народу. Це засвідчила ініціатива колишніх членів Революційної Української Партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, які 1914 р. заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ). Головним політичним постулатом він проголосив державну самостійність і соборність України, реалізацію яких пов’язував із поразкою Росії та поваленням царизму. До складу СВУ входили відомі українські громадсько-політичні діячі сходу і заходу України, а серед них з 1915 р. І. Крип’якевич.
У серпні 1915 р. у Львові за участю СВУ і Загальної Української Ради засновано Бюро культурної помочі для українського населення окупованих земель, яке займалося налагодженням культурно-національного життя на Волині та Холмщині. Допомогове бюро очолив Іван Крип’якевич. У листі до Володимира Дорошенка від 10 вересня 1915 р. він писав, “що з охотою працюватиме в Союзі визволення України, і знайшов собі поле діяльності –терени українських північно-західних областей”. Зазначено також, що у містах і в селах потрібно засновувати народні школи, відкривати українські гімназії, відновити діяльність “Просвіти”, зміцнити українську кооперацію. З цією метою Союз за рекомендацією історика видав ряд публікацій про Холмщину і Волинь, патріотичні листівки, інформаційні матеріали для війська.
Однак національно-освітня праця на Волині натрапляла на перешкоди з боку австрійських військових чинів, місцевих поляків. Про це голова міста Володимира-Волинського Гнат Мартинець повідомив у листі від 12 грудня 1915 р. до Івана Крип’якевича. На думку стрілецького сотника Дмитра Вітовського історик Іван Крип’якевич був “одинокою людиною, що волинськими справами серйозно занимається”.
Українське шкільництво на Волині почали впроваджувати представники полку УСС, яких скерували у лютому 1916 р. до австрійських окружних команд для вербункової акції. І. Крип’якевич розробив для них спеціальну анкету щодо ведення культурно-освітньої праці. Відтак стрільці, об’їжджаючи волинські села, виступали перед знедоленим населенням, поширювали підручники, букварі, художні книжки, газети, засновували школи. Це підтвердив М. Саєвич у листі до І. Крип’якевича 21 лютого 1916 р.: “Для самої справи вербункової наразі ще нічого не скористали, але все-таки праця піде не даремно.
І. Крип’якевич теж досить тепло описав освітню працю усусусів на Волині у 1916– рр., зібравши чимало стрілецьких повідомлень, рахунків, кореспонденцій різних людей, фотографій. На основі цих матеріалів і власних спогадів він всесторонньо охарактеризував освітню діяльність стрілецтва на Волині.
Отже, Перша світова війна 1914– рр., на думку І. Крип’якевича, відділила нову історію України від новітньої. Воєнний конфлікт супротивних військово-політичних блоків –Антанти і Центральних держав український політикум в особі Союзу визволення України і Головної української ради використав для пропаганди української проблеми на міжнародній арені. Формування з вихованців “Січі”, “Сокола” і “Пласту” у складі австрійської армії легіону УСС стало зав’язком національного війська, що розгорнуло реальну боротьбу за соборність і державність України.
Крах Австро-Угорської імперії, проголошення ЗУНР і творення її Збройних сил вчений проаналізував у статті “З історії УГА”, що побачила світ 1943 р. в україномовних “Краківських вістях”. Такі публікації були бажаними насамперед для західних українців, які вдягнули військову форму, –вояків УПА, дивізії “Галичина”. У цій статті описано реформування Галицької армії за бригадним принципом, відтворено й основну хроніку українсько-польської війни 1918– рр., зокрема описано бої з поляками 1–листопада 1918 р. у Львові. У редагованій І. Крип’якевичем “Історії українського війська” проаналізовано організацію, технічне оснащення війська, систему вишколу й виховання УГА і Армії УНР.
І. Крип’якевич став не лише літописцем чи пропагандистом, але й чільним діячем Визвольних змагань українців 1914– рр. Він підтримував контакти зі своїм учителем, головою Центральної Ради і президентом УНР М. Грушевським, державно-політичними діячами ЗУНР (товаришував із Д. Вітовським, С. Гайдучком). У міжвоєнний період схвалював діяльність Українського воєнно-історичного товариства, яке було створено 1920 р. за ініціативою емігрантів-наддніпрянців у Львові; був ініціатором написання першої у національній історіографії комплексної “Історії українського війська” (1936), співавторами якої стали недавні старшини УГА і Армії УНР.
У висновках узагальнено положення, які випливають з дисертаційного дослідження.
Іван Петрович Крип’якевич став фундатором української військово-історичної науки. Українська наука і культура завдячують йому дослідженнями з історії, географії та археології княжої та козацької доби, розробкою проблем військово-патріотичного виховання у період Визвольних змагань 1914– рр. У доробку вченого більше восьмисот наукових та науково-популярних праць. Четверта частина з яких прямо чи опосередковано присвячена проблемам військової історії України та всесвітньої історії.
Відзначено насамперед фундаментальну “Історію українського війська”, для якої І. Крип’якевич написав перші дві частини: “Військо княжих часів”, “Запорозьке військо” та створив загальну концепцію видання. Його теоретико-методологічні підходи стали орієнтирами у творчості української військової еміграції, діяльності Українського військово-історичного товариства у Польщі(1920–).
Новизною і неповторністю відзначаються його роботи з історії українського війська княжої і козацької доби. Незважаючи на те, що в перші десятиліття XX ст. І. Крип’якевич не був знайомий з численними дослідженнями з княжої тематики тогочасних російських військових істориків, однак йому таки вдалося всебічно висвітлити розвиток і стан військової справи в українських землях протягом княжої доби. Всі наступні дослідження з цієї проблеми його учнів та послідовників (Я. Ісаєвича, М. Котляра, О. Толочка, Л. Войтовича та ін.) уточнювали та доповнювали грунтовні праці львівського історика. Лише після накопичення археологічних матеріалів (Львів, Київ, Галич, Звенигород, Володимир) та досліджень музейних колекцій Новгорода, Пскова, Києва, проведених російським істориком А. Кірпічніковим в останній чверті XX ст. з’явилася змога детально проаналізувати різновиди ударної зброї ближнього бою, стрілецького та захисного озброєння IX–XIV ст. Порівняння новітніх студій з результатами досягнутими львівським істориком показує, що він не припускався принципових помилок в цьому малорозробленому напрямку.
І. Крип’якевич науково реконструював елементи структури та організації княжого війська, їхнього застосування і тактичні побудови, систему навчання війська, мобілізацію та збір, організацію маршів та таборів, обозу, походів, форсуванню рік та переходу бродів, приготуванні до бою, формування бойових порядків. Однак, висвітлюючи питання воєнної стратегії княжої доби історик, допустив помилку, не виділивши основного напрямку тогочасної стратегії: намагання сильнішої сторони вирішити долю воєнної кампанії або війни в одній генеральній польовій битві, переважно уникаючи довготривалих маневрів та облог фортець.
І. Крип’якевич в основному правильно висвітлив питання виникнення і формування козацького війська, його структуру та організацію, озброєння, рівень бойового використання, а також воєнної тактики і стратегії. Вчений показав формування козацтва в процесі боротьби в Дикому полі під впливами ординської військової організації і запозичення кращих рис цієї організації, які дозволили утворити військову формацію із збалансованим рівнем вогнепальної та холодної зброї, захисного озброєння, мобільну і здатну адекватно протистояти не тільки легкому ординському війську, але й більш насиченими важкою зброєю турецьким, угорським, молдовським і московським військам XVI–XVII ст. Він також першим серед вітчизняних дослідників звернув увагу на те, що перехід козаків до наступальної стратегії шляхом розгорнення регулярних морських походів, які розпочалися в останній чверті ХVI ст. і досягли вершини в часи гетьмана П. Сагайдачного, в той час коли європейські країни дотримувалися позиційної оборони, віддавши ініціативу в руки супротивника.
І. Крип’якевичу першому серед вітчизняних дослідників належить спостереження щодо наслідування поляками козацької структури і організації, яка вилилася в організацію “козацьких” хоругв у складі магнатських формувань, а також цілої формації польських козаків –“лісовиків”.
Вивчивши рівень європейських військ того часу, серед яких польська армія з її найманою німецькою та угорською піхотою, панцерними гусарами і добре підготованими магнатськими формуваннями залишалася однією з кращих, він об’єктивно оцінив рівень козацької армії. Вона була боєздатною супроти ординських, турецьких, московських військ, формувань дунайських князівств, але не могла рівноцінно протистояти в регулярній польовій битві кращим європейським арміям, піхота і кавалерія яких мали важке захисне озброєння.
В узагальнюючих роботах “Історія козаччини”, “Велика історія України”, “Історія українського війська”, виданих у 30-ті рр. XX ст. за редакцією І. Крип’якевича, доведено: державно-політичні контури українського козацтва не канули в небуття –вони переформувалися у суспільно-політичній думці XVIII–XIX ст., набувши нової якості на поч. XX ст. у державницьких змаганнях парамілітарних товариств –“Січі”, “Сокола”, “Пласту”, а відтак збройному чині полку Українських січових стрільців проти царської армії, Збройних силах УНР–ЗУНР.
Не втратили науково-інформаційної вартості публікації вченого про політичне, соціально-економічне становище Галичини у роки Першої світової війни, передумови створення, перебіг і причини падіння ЗУНР.
Дисертаційне дослідження ще раз актуалізувало необхідність передачі особистого архіву і бібліотеки вченого до Державного архівного фонду України чи НАН України, упорядкування творчості спадщини вченого і видання повного зібрання його наукових праць. Власне до цього спонукає приклад видання повних зібрань праць І. Франка, М. Грушевського. Бо науковий доробок І. Крип’якевича є надбанням не лише української, але й світової військово-історичної науки.
Однією з найбільших заслуг І. Крип’якевича в царині дослідження військової справи є застосування ним методу порівняння рівня розвитку військової справи в українських землях з супротивниками та кращими європейськими зразками, а також аналіз шляхів та напрямків запозичень, які завжди були і залишаються одними з головних чинників розвитку військової справи у світі.
Найголовнішим доробком науковця І. Крип’якевича було розкриття загальної схеми українського історичного процесу в його хронологічному, тематичному та географічному вимірах, показ стану українського війська за державно-політичними формаціями. Діяльність І. Крип’якевича формувала історичну свідомість народу й спонукала до активної і плідної праці нове покоління військових істориків України. Його доробок має чималий патріотичний заряд і для нинішніх солдат і офіцерів Збройних сил.
Основні положення дисертації викладені в публікаціях:
1. Кондрач Я. Наукова діяльність Івана Крип’якевича в період Першої світової війни // Військово-науковий вісник. –Вип. 7. –Львів: ЛВІ, 2005. –С. 88–95.
. Кондрач Я. Організація і соціальна база війська княжої доби: студії Івана Крип’якевича // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей Волинського університету історичного факультету. –Вип. 10. –Луцьк, 2005. –С. 6–.
. Кондрач Я. Студії Івана Крип’якевича з історії війська і військової справи доби на тлі європейської історіографії // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Історія. –Вип. 1. –Тернопіль, 2006. –С. 245–.
. Кондрач Я. Іван Крип’якевич як фундатор української військово-історичної науки // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Держава та армія. –№ 571. –Львів, 2006. –С. 148–.
АНОТАЦІЯ
Кондрач Я. С. Військово-історичні дослідження Івана Крип’якевича (1886–). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 –військова історія. Національний університет “Львівська політехніка”. –Львів, 2007.
У дисертації проаналізовано військово-історичні праці члена НТШ, академіка АН УРСР Івана Крип’якевича (1886–), присвячені Київській Русі та Галицько-Волинській державі, Запорізькій Січі й козацьким війнам, визвольним змаганням українців у першій половині XX ст. Зроблено висновок, що І. Крип’якевич став не лише автором наукової концепції першої “Історії українського війська” (1936), але й фактично фундатором української військово-історичної школи. Показано також аналогічні дослідження його сучасників та послідовників в Європі (А. Кірпічніков, Г. Дембрюк, М. Котляр, Л. Войтович та ін.).
Особлива увага приділена Українським визвольним змаганням 1914– рр. –культурно-освітній праці легіону УСС, боям УГА проти поляків і більшовиків. У дисертації відзначено те й, що молодий вчений був не лише літописцем Великої війни і ЗУНР, але й активним учасником тих подій (членом СВУ, низки громадських допомогових організацій).
Ключові слова: Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, козацтво, легіон УСС, Галицька армія.
АННОТАЦИЯ
Кондрач Я.С. Военно-исторические исследования Ивана Крипякевича (1886–). – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 –военная история. Национальный университет “Львовская политехника”. –Львов, 2007.
В диссертации определено место и роль члена НТШ, академика АН УРСР Ивана Крипякевича (1886–) в украинской военно-исторической науке XX века. Под его научным руководством подготовлены фундаментальные роботы “Великая история Украины” (1935), “История украинского войска” (1936), “История украинской культуры” (1937), “Всемирная история” (1938–), “Атлас Украины и соседних государств” (1937). Для “Истории украинского войска” И.Крипякевич написал два раздела: “Войско княжих времен”, “Запорожское войско” и разработал общую концепцию издания. Теоретико-методологические подходы И. Крипякевича на историческую науку стали ориентирами в работе украинской военной эмиграции 20–50-х гг. ХХ века, деятельности Украинского военно-исторического общества (1920–1939) в Польше.
В диссертации обобщены роботы ученого посвященные армии древнерусского периода и украинскому казачеству. Особое внимание выделено Украинскому национально-освободительному движению 1914– гг. –культурно-просветительской деятельности легиона Украинских Сечевых Стрельцов на Волыни, боям Украинской Галицкой Армии против поляков и большевиков. Примечательно, что молодой ученый был не только летописцем мировой войны и Западно-Украинской Народной Республики, но и активным участником военно-политических событий (членом Союза освобождения Украины, ряда общественных харитативных организаций).
И. Крипякевич стал не только автором научной концепции первой истории украинского войска, но и создателем украинской военно-исторической школы. Перу ученого принадлежит более восьмисот научных и научно-популярных изданий: общих и специальных книг, тематических брошюр, статей, заметок, книжных рецензий. Четверть из них непосредственно или косвенно касается проблем военной истории Украины и всемирной истории.
Одним из достижений И. Крипякевича в изучении военного дела стало применение метода сравнения развития военного искусства на украинских землях с лучшими европейскими образцами средневековья.
Ключевые слова: Киевская Русь, Галицко-Волинское княжество, казачество, легион УСС, Галицкая армия.
ANNOTATION
Kondrach, Yaroslav. Military historical research of Ivan Krypyakevych.
The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences on a speciality 20.02.22 – military history. – National University “Lvivska Politechnika”. – Lviv, 2007.
In this thesis it is analyzed Ivan Krypyakevych’s (1886–1967) military and historical works, who was a member of Scientific Taras Shevchenko Society, an academician of the Academy of Science of Ukrainian Soviet Socialist Republic. The works were dedicated to Kievan Rus and Galician-Volyn State, Zaporizhska Sich and Cossacks wars, Ukrainian liberations movements of the first half of 20 c. It was drawn a conclusion that I. Krypyakevych was not only an author of the scientific conception of the first “History of Ukrainian army” (1936) but also a founder of the Ukrainian military and scientific school. His contemporaries and followers in Europe’ similar researches (A. Kirpichnikov, H. Dembryuk, M. Kotlyar, L. Voytovych and others) were enlighten.
Special heed was paid to the Ukrainian liberations movements of 1914–1923, cultural and educational work of the Ukrainian Strelets of Sich legion fights of the Ukrainian Galician Army against Poles and Bolsheviks. In the thesis it is mentioned that a young scientific was not only a chronicler of the Great War and West-Ukrainian People’s Republic but also a lead participant of those events (a member of the Union of Liberation Ukraine, of the different helpful organizations).
Key words: Kievan Rus, Galician-Volyn State, Cossacks, the Ukrainian Strelets of Sich legion, the Galician army.
Підписано до друку 03.05.2007 р.
Формат 60х90/16. Папір офсетний.
Друк на різографі. Умовн. друк. арк. 1,0.
Тираж 100 примірників
_____________________________________________
Роздруковано в видавництві Національного університету
"Львівська політехніка"
м. Львів, вул.. Ф.Колесси, 2.