Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 13. Лекція 13. Робітниче соціальне законодавство в Росії: зародження й еволюція (2 год.).
Мета лекції: на основі аналізу законодавчих актів визначеного періоду простежити становлення та еволюцію робітничого законодавства, зародження елементів соціального страхування.
Для досягнення мети необхідно розглянути наступні питання:
1. Перші законодавчі заходи уряду по полегшенню соціального становища робочих в другій половині XVII - першій половині XIX ст..
2. Соціальне страхування робітників у другій половині XIX — початку XX ст. і його обмеженість.
13.1. Перші законодавчі заходи уряду по полегшенню соціального становища робочих в другій половині XVII - першій половині XIX ст.
Формування робочого соціального законодавства нерозривно пов’язане з історією промислового розвитку Росії й процесом становлення, росту й консолідації робітничого класу. Історичні документи, зокрема переписи 1678-1679 рр., свідчать про певне використання найманої праці в металообробній і ряді інших галузей уже в ХVІІ столітті.
Однак у Петровську епоху та більш пізній час промисловість будувалася головним чином на примусовій праці.
У законодавстві Петра I є чимало указів, що свідчили про спроби уряду розширити сферу використання найманої праці в промисловості, яка носила всі риси кріпосництва.
Численні виступи робітників, що носили бунтарський характер, змушували уряд здійснювати спроби регулювання взаємин між фабрикантами й робітниками на законодавчій основі. До числа ранніх законодавчих актів подібного роду відноситься „Регламент Мануфактур-Колегії”, затверджений Петром I 3 грудня 1723 р. Закон вимагав від Мануфактур-Колегії, що управляла промисловими галузями господарства, „накрепко смотреть, чтобы фабриканты порядочно содержали мастеровых и учеников и чинили им награждение по достоинству”. У цей же час на керівників казенних заводів і приватних промисловців був покладений обов’язок організації лікувальної допомоги робітникам і створення спеціальних медичних служб.
Спробою впорядкувати відносини хазяїв і робітників і навіть у певній мірі полегшити положення „фабричних людей” є такі важливі нормативні документи, як „Регламент” й „Робочі регули” для сукняних фабрик, прийняті урядом в 1741 р.
В „Регламенті” містився цілий ряд розпоряджень для фабрикантів, у тому числі: відповідним чином освітлювати й опалювати фабричні приміщення, забезпечувати їхню пожежну охорону, стежити за справністю верстатів, і т. ін. Заслуговують на увагу рідкі для того часу вимоги, які можна кваліфікувати як міри соціального захисту робітників. Хазяї зобов’язувалися „без усяких відмовок, негайно й справно заплатити” робітникам за вимушений простій через несвоєчасну подачу матеріалів. Примітно, що „Регламент” пред’являв фабрикантам такі вимоги, яких ще не знало робоче законодавство європейських країн. Їм пропонувалося забезпечувати робітників і нижчий адміністративний персонал житлом, „біля фабрики побудувати казарми”. У число обов’язкових для заводчиків соціальних заходів входило відкриття при фабричних казармах лікарень для медичного обслуговування робітників.
У своєму „Регламенті” уряд соромив хазяїв за вбогий зовнішній вигляд робітників, їхній рваний одяг. В зв’язку з цим наказувалося одягти робітників у пристойну, хоча й однакову одежу в рахунок їхньої заробітної плати. Дозволяючи штрафувати робітників за неякісну роботу, уряд указував, що штрафні гроші, що залишилися після відшкодування збитків, повинні використовуватися на потреби лікарень і заохочення робітників.
Доповнюючи цей свого роду фабричний устав, „Робочі регули” (правила) 1741 р. затвердили тариф за всі види робіт, причому хазяї були зобов’язані видавати плату щотижня. Слід зазначити, що закони намагалися полегшити положення робітників лише деякою мірою й у жодному разі не робили замах на права власників фабрик. Вони встановлювали п’ятнадцятигодинний робочий день для всіх категорій робітників, визначали строгі стягнення за порушення фабричних правил аж до тілесних покарань, піврічного „кормления одним хлебом и водою” й ін.
У зв’язку із заворушеннями „робітних людей” уряд Катерини II неодноразово намагався пом’якшити напруженість у їхніх відносинах з фабрикантами. У цих цілях він видав ряд законодавчих актів, що передбачали деякі соціальні заходи в інтересах робітників - приписних селян і вільнонайманих робітників. Уже незабаром після сходження на престол в 1762 р. імператрицею був затверджений Указ, що вимагав від хазяїв використовувати приписних селян на фабричних роботах тільки певну кількість днів у тиждень, встановлювати їм обсяг роботи в розмірі, необхідному для заробітку суми подушного податку. У випадку затримки заробітної плати або прямих утисків з боку заводчиків, „робітним людям”” надавалося право звертатися в суди. У травні 1779 р. з урахуванням уроків пугачовського повстання Катерина випустила Маніфест, де конкретно вказувалися види робіт, які повинні виконувати приписані до державних або приватних заводів селяни; „повеливалось” підвищити у два рази заробітну плату, не обтяжувати „фабричних людей” зайвою роботою. Характерно, що за порушення фабрикантами встановлених правил, зокрема за примус до непередбачуваної законом праці або використання робітників довше призначеного строку, на хазяїв накладалися штрафи. Катерининські укази також зустріли опір фабрикантів, і в умовах кріпосного права здебільшого не були реалізовані.
Спроби уряду провести певні соціально-захисні заходи відносно робітників мали місце в царювання Олександра I. Своїми указами уряд проявляв намір регулювати тривалість робочого дня (до 12 годин), розміри оплати праці, соціальне опіку інвалідів і старих „фабричних людей”.
Значним явищем у соціальному законодавстві олександрівскої епохи стало урядове „Гірське Положення” 1806 р. про підприємства гірничозаводської промисловості. Відповідно до Положення кожен державний або приватний завод, що мав більше 200 працюючих повинен мати госпіталь для їхнього обслуговування. Всьому адміністративному персоналу й всім „робітним людям” надавалося право користуватися медичною допомогою, одержувати ліки, харчування й одяг під час лікування безкоштовно. Для нагляду над гірничозаводськими госпіталями при Гірському правлінні вводилася посада головного лікаря.
Положення зобов’язувало начальників підприємств заснувати при всіх заводах гірські школи для навчання дітей грамоті та морального виховання, при цьому утримувати школи „ у найкращому виді”. Поряд із цим „Гірське Положення” вимагало відкрити при кожному заводі богадільню.
Об’єктивно оцінюючи закони епохи Олександра I відносно робітників, важливо відзначити наявність у них гуманних положень. Багато статей законів надавали фабрично-заводським робітникам певні соціальні гарантії. Але ці закони носили обмежений характер, оскільки стосувалися лише робітників - приписних селян. Вони становили недоторканні основи феодального соціально-економічного ладу - у своїх нормативних документах уряд не тільки не ущемляв інтересів власників, але, навпаки, у цілому був на боці фабрикантів і заводчиків. Не випадково користь від них „робітним людям” була незначною.
13.2. Соціальне страхування робітників
у другій половині XIX — початку XX ст. і його обмеженість.
Під тиском страйкового руху 70-80-х рр. уряду довелося визнати існування в суспільно-політичному житті Росії „робочого питання” й у певній мірі активізувати свою діяльність по законодавчому регулюванню праці убік більшого задоволення соціальних потреб робітників, хоча кроки офіційної влади в цьому напрямку були вкрай повільними й вимушеними.
► З 1870 р. у різних урядових комісіях з участю фабрикантів обговорювалася проблема обмеження дитячої й жіночої праці. Нарешті, у червні 1882 р. був обнародуваний закон, відповідно до якого прийом дітей на промислові підприємства міг провадитися з 12 років. Для 12-15-літніх працюючих установлювався 8-годинний робочий день і тільки в денний час. Не допускалося використовувати працю неповнолітніх на шкідливих виробництвах. Для контролю за виконанням закону створювалася фабрична інспекція.
Законом від 3 червня 1885 р. заборонялася нічна праця жінок і підлітків, що не досягли 17 років, на підприємствах текстильної промисловості. І хоча в цих законах містився цілий ряд уточнень на користь фабрикантів, їхнє прийняття стало важливим актом робочого соціального законодавства.
► Політичне й економічне становище в країні не дозволяло уряду обмежитися даними законами. В 1886 р. він пішов на затвердження закону „Про нагляд за закладами фабричної промисловості й про взаємні відносини фабрикантів і робітників”. У законі регламентувався договір про найом, вводилася обов’язкова видача робітникові розрахункової книжки, встановлювався порядок розрахунку не рідше двох разів на місяць, дозволялося штрафувати робітників тільки у випадку несправної роботи, прогулу й порушення порядку, при цьому штрафні гроші йшли не в кишеню фабрикантові, як було до прийняття закону, а становили особливий фонд для „потреб опіки робітників”. Законом скасовувалася плата за медичну допомогу, освітлення цехів, користування фабричними знаряддями виробництва.
► Нарешті, під тиском робочого руху й виступів ліберально-демократичної громадськості уряд і промисловці були змушені поступитися в такому важливому питанні, як тривалість робочого дня. Законом „Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості” (2 червня 1897 р.) робочий день обмежувався 11,5 годин (у передсвяткові дні – до 10 годин). Офіційно узаконювалося дотримання недільних і святкових днів.
► У другій половині XIX ст. входила в життя й набирала силу практика страхування робітників та їх опіки у зв’язку із хворобою, каліцтвом або старістю. Початок рішенню цього питання поклали закони 1861 й 1862 р., згідно яким пенсії за втрату працездатності по каліцтву й за багаторічну роботу були введені на державних й приватних підприємствах гірничозаводської промисловості, для чого створювалися товариства з допоміжними касами. На каси покладали обов’язки виділяти кошти на лікування робітників.
3 червня 1866 р. уряд ухвалив, що промислові підприємства повинні мати лікарні з розрахунку 10 ліжок на тисячу працюючих, але реалізація даної вимоги віддавалася на розсуд фабрикантів. Не дивно, що виконання даної важливої соціальної міри почалося лише після закону 1886 р., що носив не рекомендаційний, а обов’язковий характер.
Під тиском ліберальної громадськості та бунтів робітників проблема соціального страхування поступово займає все більше місце в урядовому законодавстві. З 1887 р. почали діяти правила про видачу грошової допомоги робітникам та службовцям державних залізниць, а в травні 1888 р. набутив чинності закон, що зобов’язував власників приватних залізниць створювати пенсійні каси для видачі допомоги по хворобі й пенсій при втраті працездатності. Фінансовий фонд кас складався із внесків залізничних товариств, робітників та службовців.
Запровадження страхування на терені Наддніпрянської України припадає на 90-ті роки ХІХ ст., коли в Південному регіоні у 1899 році почало діяти Одеське Товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями.
Принцип відповідальності підприємців за травматизм був покладений в основу проектів законів, запропонованих Державній раді міністрами фінансів Й. А. Вишеградським в 1889 р. та С. Ю. Вітте в 1893 р. але через опір промисловців ці проекти були відкладені.
2 червня 1903 р. уряд видав закон „Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників та службовців, а також членів їхніх сімейств у підприємствах фабрично-заводської, гірничозаводської промисловості”. Він став першим законом, в основу якого був закладений принцип обов’язкового страхування. Цей закон не був страховим по суті, а лише передумовою.
Поряд із цим закон містив положення про соціальний захист членів родини потерпілого у випадку його смерті.
Хоча закон 1903 р. про відповідальність підприємців за нещасні випадки з робітниками був кроком уперед в організації соціального страхування на підприємствах, він мав досить обмежений характер.
У цілому прийняття закону від 2 червня 1903 р. з’явилося важливим кроком в організації робочого страхування, після якого суспільна й урядова діяльність у цій області значно активізувалася. Політичні потрясіння, які пережила Росія в 1905-1907 рр., прискорили підготовку нових законів з питань соціального захисту робітників.
В лютому-березні 1912 р. III Державна дума прийняла закони про страхування робітників від нещасних випадків, про забезпечення робітників на випадок хвороби, про Присутствія і про Раду у справах страхування робітників, юрисдикція яких поширювалася і на територію українських губерній. Після затвердження государем Миколою II 23 червня 1912 р., страхові закони набутили чинності.
Межі дії законів про страхування робітників від нещасних випадків і на випадок хвороби збігалися. Вони поширювалися на робітників та службовців фабрично-заводської, гірської, гірничозаводської промисловості, підприємств приватних залізниць і внутрішнього судноплавства, за винятком дрібних закладів числом робітників менш 20-30. У цілому страхуванням охоплювалося близько 3 млн. чоловік.
Нарешті, III Державною думою був прийнятий закон про органи управління системою робочого страхування.
Страхові закони, прийняті III Державною думою в 1912 р., певною мірою піднімали рівень робочого соціального законодавства в Росії. Однак вони мали великі недоліки, і тому їхнє значення не слід перебільшувати.
Ми вже проаналізували хід впровадження соціального страхування на українських землях, які, в указаний період входили до складу Російської імперії.
Розглянемо деякі особливості цього процесу на західноукраїнських землях.
Перші закони для захисту промислових робітників були застосовані на українських землях під Австрією в 1854 році, але тільки в гірничій промисловості (її на українських землях майже не було); в 1902 році подібний захист введено для залізничників. Окремі закони передбачали заходи для захисту жінок і дітей. Для цього були створені т. зв. промислові інспекторати (1883). Перші закони для організації посередництва у працевлаштуванні були ухвалені в 1907 році; в 1867 році була вперше створена «організація для представництва професійних інтересів робітників і службовців» (профспілки). Законом від 1887 року введено обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці); з 1888 року — на випадкові хвороби, а з 1906 обов’язкове страхування службовців (пенсійне й інвалідне). Сільське населення й сільські робітники ніяким страхуванням не користувалися.
Законом 1924 року поширено австрійське страхування від нещасних випадків і на ті українські землі під Польщею, що до 1914 належали до Російської Імперії. 1927 року видано закон про пенсійне і інвалідне страхування службовців (також у разі безробіття); 1933 року уніфіковано закон про соціальне страхування як робітників, так і службовців.
На українських землях під Румунією було чинне румунське соціальне законодавство. Лише 1933 року було видано уніфікаційний закон про соціальне забезпечення.
Найпрогресивнішим було соціальне законодавство в Чехословаччині. На Закарпатті до 1924 був чинний угорський закон 1907 року про обов’язкове страхування робітників від хвороби, інвалідності й на старість. В 1924 році введено уніфікаційний закон для всієї Чехословаччини, який пізніше кілька разів змінювався й доповнювався. В 1929 році введено закон про пенсійне забезпечення для службовців.
Питання для самоконтролю:
Методичні вказівки до лекції.
Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях:
1. Історія виникнення і розвитку соціального страхування //Міністерство праці та соціальної політики. Фонд соцстрахування з тимчасової втрати непрацездатності //http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/publish/article;jsessionid=AB4A952308730FC3319AF439D1048F51?art_id=55417&cat_id=35663
2. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности до начала ХХ века). Учебное пособие. – М.: Академический проект, Трикста. – 2005. – С. 518 – 521.
3. Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России: Учебное пособие. – 2-е узд.. – М.: Издательско-книготорговый центр „Маркетинг”, 2002. – С. 160 – 179.
4. Надточій Б. Соціальне страхування у контексті історії // Соціальний захист. – 2003. - № 2. – С. 20 – 24; № 3. – С. 29 – 33.
5. Надточій Б. Соціальне страхування у контексті історії // http://forinsurer.com/public/03/10/04/750
6. Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект // http://forinsurer.com/public/03/02/26/310.
7. Соціальне забезпечення //Вікіпедія (вільна енциклопедія): http://uk.wikipedia.org/wiki/Соціальне_забезпечення#.D0.A3.D0.BA.D1.80.D0.B0.D1.97.D0.BD.D0.B0.
8. Холостова Е.И. Социальная работа: Учебное пособие. – М.: Издательско-торговая корпорация „Дашков и К°,” 2004. – 692с. – С. 111-129.