Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
36.Філософський зміст проблеми буття: особливості розуміння поняття “світ”
Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології. Онтологія (з грецьк. – „онтос”- наявне, суще, „логос”- вчення) – розділ філософії, що вивчає фундаментальні принципи буття, найбільш загальні основи існуючого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність, тощо. Термін „онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус у праці „Філософський лексикон”. Розглядаючи проблему буття, філософія виходить з того, що світ існує. Але філософія не обмежується просто фіксацією існування світу, а розглядає складний зв’язок між предметами і явищами світу, які разом із своїми особливостями, властивостями об’єднуються з усім тим, що є і існує у світі. За допомогою категорії „буття” здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу, „як цілого”, тобто світ існує як безмежна цілісність: природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах, і їх різне за формою існування якраз і є передумовою єдності світу.
а) Знання про світ – складова частина онтології, антропології, інших наук, оскільки лише через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів, законів розвитку, людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв’язок з іншими людьми. Поняття „світ” має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, природи, суспільних відносин. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною. Поняття „світ” сформувалося ще у давній період розвитку людства, і пов’язано з практичним виділенням людини з природи. Зокрема, на ранніх етапах свого розвитку людина не могла наодинці протистояти навколишньому світу, що і зумовило формування спільних зусиль, потреб, цінностей, спільно вироблених норм і правил життя, які регулювали стосунки як в середині самої общини, так і за її межами, тобто з природою. В цей час людина переходить від пристосовництва і збиральництва до діяльності, спрямованої на виробництво з предметів природи знарядь праці, до перетворення предметів природи на засоби задоволення власних потреб. Тим самим складається відповідна єдність людини і природи, яка вплетена у сферу її активної діяльності. На цій основі починає створюватись цілісне уявлення про природне оточення, про себе, про взаємовідносини людини і природи, які і знайшли своє відображення у понятті „світ”, який є цілісною системою, що розвивається у діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність дійсно суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії: людина в процесі активної діяльності перетворює природу на світ свого буття, який з одного боку, забезпечує їй існування, а з другого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. У процесі розвитку людини змінюється і уявлення про світ, яке постійно наповнюється новим змістом. Отже, поняття „світ” охоплює: „світ людини” (внутрішній світ її існування – почуття, воля, віра, розум, цінності), „світ людського буття” (соціальне оточення людини: суспільно-економічні відносини, культурне середовище), „світ речей” (речі, які ми маємо як наслідок предметної діяльності людини) „світ ідей”(комплекс ідей, бажань, прагнень), „символічний світ” (умовний світ символів, знаків логіки, фізики, математики), „макросвіт” (світ, в якому існує людина), „мегасвіт” (Галактика, планетні системи), „мікросвіт” (матеріальні об’єкти, розміри яких не перевищують розмірів атомів, елементарних частинок), „потойбічний світ”.
Сучасне уявлення про світ базується на так званій науковій картині світу, яка розглядає його як такий, що самоорганізовується, знаходячись у становленні. Наука вже не шукає незмінної, універсальної сутності буття, вона розглядає буття в розмаїтті його мінливих проявів, різноманітних форм, видів та рівнів. Наукова картина світу передбачає наявність синергетики (самоорганізації світу) – процес самовідтворення і самоорганізації соціальних і природних систем. Природа тут виступає не як якийсь сталий машиноподібний об’єкт, а як система, що само організується Наприклад, особливістю живих систем є те, що вони спроможні використовувати смерть для своєї самоорганізації, оскільки без процесу „контролювання” смерті не буває життя (складові організму перебувають завжди в процесі оновлення – розпаду, відмирання і утворення нових живих структур). Особливістю процесів самоорганізації є те, що вони включають в себе ситуації вибору, можливість альтернативних варіантів подальшого розвитку. Закони природи виявилися не жорстко визначеними, запрограмованими, а такими, що включають в себе певну невизначеність, непередбачуваність, несподіваність, тому вони є проявом певної „свободи”. У цьому полягає можливість втручання людини у процеси природного та історичного розвитку, і саме цим зумовлена необхідність відповідальності людини, людства за свої вчинки, які безпосередньо впливають на історичні та природні процеси. (В.Вернадський вказує, що людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі, тому з часом біосфера поступово трансформується у ноосферу – сферу розуму, людської праці і наукових досягнень.)
Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося, по-різному трактуючись в історії філософії. Ще Фалес з Мілету зазначав, що „все утворюється з води”, хоча вперше поняття „буття” застосував Парменід у V-IV ст. до н.е., висунувши тезу „буття є, а небуття немає”, тобто буття є самодостатнє, незмінне, а те, що ми сприймаємо як змінне і нестале – це результат людської уяви, вражень, тобто – небуття. За Платоном справжнім джерелом буття є лише ідея, яка є вічною та незмінною, на відміну від речей чуттєвого, матеріального світу, які є змінними, несталими (небуття). У Арістотеля світ ідей та речей тотожні, тому важливо досліджувати будову речей, їх функції і причину. Геракліт першооснову світу вбачав у постійному рухові, змінах, а втіленням всіх перетворень був вогонь, тому сутність буття у нього – у вічному становленні. У середньовіччі буття постає у вигляді абсолюту (Бога), як вічне і незмінне буття. Людина стає цілісним буттям, оскільки поєднує в собі два начала – тілесне і духовне. У філософії епохи Відродження буття ототожнювалося з природою, у філософії Нового часу людське буття оголошувалося суб’єктивним, тобто залежним від свідомості і буття окремої людини. (Р.Декарт: „Я мислю, отже я існую”). Філософія буття поступається місцем у цей період філософії свободи, яка оголошує людське існування автономним, самодостатнім, яке не потребує впливу навколишнього світу, оскільки людина сама творить себе та історію. У марксистській філософії буття постає як реальність, яка існує незалежно від людини. У сучасній західній філософії буття розглядається як предмет психіки, свідомості людини, які визначають його.
Виділяють такі основні форми буття:
Філософський зміст категорії „субстанція” виражають два основні аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і першопричина, першооснова всього існуючого, основа світу (у Фалеса – вода, у Демокріта – атоми, у Платона – ідея, у середньовіччі – Бог, тощо). У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія – це філософська категорія, що позначає об’єктивну реальність, тобто світ речей і властивостей, що відображається відчуттями людей, але існує незалежно від них. В історії розвитку науки виокремилися 2 аспекти на розуміння матерії: філософський і природничо-науковий (фізичний). Філософський аспект вказує на матерію, як на сутність, субстанцію, яка лежить в основі всіх явищ і процесів, а фізичний – включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Атрибутами (невід’ємними властивостями) матерії є системність, рух, простір, час. В давні часи поняття „матерія” ототожнювалося із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, тощо). Сучасна наука доводить, що матерію можна класифікувати за видами і структурними рівнями. Отже, є такі види матерії: а) речовинні види (матеріальні утворення, які складаються з елементарних частинок, які мають масу спокою); б) не речовинні види (поля) – електромагнітне поле, гравітаційне, радіохвилі, ультразвук, рентгенівські промені. Ці види матерії не мають маси спокою. в) антиречовинні види (антиречовина) – матерія, яка складається з античастинок (напр. ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони.
Сучасна наука доводить, що матерію можна класифікувати за видами і структурними рівнями. Отже, є такі види матерії: а) речовинні види (матеріальні утворення, які складаються з елементарних частинок, які мають масу спокою); б) не речовинні види (поля) – електромагнітне поле, гравітаційне, радіохвилі, ультразвук, рентгенівські промені. Ці види матерії не мають маси спокою. в) антиречовинні види (антиречовина) – матерія, яка складається з античастинок (напр. ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком „+”, в антиречовини ядро зі знаком „ – „ ). Далі слід розглянути структурні рівні матерії: 1. система неживої природи (поля, атоми, молекули, космічні системи – планети, зорі, Галактика). 2. система живої природи (системи доклітинного рівня – напр. білки; клітини, багатоклітинні організми – рослини, тварини, понад організмові системи – напр. біоценози, біосфера). 3. соціальна система ( сім’я, класи, нації, держава, суспільство, людство) Всім системам притаманна цілісність, єдність (наприклад, у системі неживої природи цілісність визначається ядерними, гравітаційними і електромагнітними силами, у живій природі за допомогою саморегуляції і відтворення, у соціальній системі – завдяки розвинутим соціальним зв’язкам і стосункам між людьми).
Усім системним рівням матерії відповідають різні форми руху, оскільки матеріальний світ розвивається завдяки рухові, тобто взаємодії речей і процесів. Рух є складним процесом, оскільки є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У русі предмет чи річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не перебувала у русі. У філософії розрізняють 5 основних форм руху матерії: 1.механічна (дія-протидія, притягання-відштовхування); 2. фізична (позитивна-негативна електрика, симетрія-асиметрія); 3. хімічна (розкладання –з”єднання, асоціація-дисоціація); 4. біологічна ( спадковість-мінливість); 5.соціальна (соціальні конфлікти, боротьба різних соціальних груп, виховання, навчання) Особливістю соціальної форми руху є те, що вона носить цілеспрямований, усвідомлений характер, оскільки її носієм є людина
Загальними формами існування матерії є простір і час. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час – тривалість їх існування, послідовність зміни станів. Так само як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Основні властивості простору: протяжність (здатність співіснування різних елементів: крапок, відрізків, об’ємів), тривимірність (положення об’єкта визначається довжиною, шириною і висотою), симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, відстань між тілами, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, переходить у простір іншої системи, що може відрізнятися за різними характеристиками. До загальних властивостей часу належать: об’єктивність, тривалість (послідовність змін), одномірність, незворотність, асиметричність, нерозривний зв’язок з простором, рухом, матерією. У природничо-науковій літературі поняття „час” часто вживається як синонім поняття „тривалість”. На це звертав увагу, наприклад, І.Ньютон.
Існують 2 підходи стосовно природи простору та часу: Перший підхід (субстанціональний) доводить, що простір і час – самостійні сутності, що діють поряд з матерією і незалежні від неї, тобто простір і час та матеріальні об’єкти лише можуть прикладатися один до одного, не взаємодіючи. Зокрема, І.Ньютон у своїй праці „Математичні начала натуральної філософії” (1687) вказував, що простір – це щось подібне до порожньої кімнати, в яку можна внести чи винести меблі, а простір при цьому залишиться без змін. Другий підхід (реляційний) розуміє простір і час у тісному взаємозв’язку з матеріальними об’єктами, і поза ними вважаються неіснуючими. Підтвердженням вірогідності другого підходу стали наступні дослідження: Б.Риманн (1826-1866) – німецький математик: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкта, на площині завжди дорівнює 180 гр. Однак, якщо геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів його буде більшою. Отже, і простір таким чином буде більшим, тобто змінним, а не стабільним; М.Лобачевський (1792-1856) – російський математик довів, що сума кутів трикутника може бути менша за 180 гр.: це залежить від того, з якого боку сферичної поверхні уявити трикутник; А.Ейнштейн (1879-1955) у своїй „Загальній теорії відносності” (1916) дослідив, що у Всесвіті, в залежності від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору. Ейнштейн зробив такі висновки: 1. якщо тіло рухається зі швидкістю, близькою до швидкості світла (300 тис. км/сек.), то це тіло змінюється у своїх розмірах (зростає його маса). Отже, змінюються і його просторові характеристики. 2.якщо тіло рухається з швидкістю, близькою до швидкості світла, то час для такого тіла протікає повільніше Швейцарський фізик К.Лейшнер у 1994 р. розрахував, ґрунтуючись на дослідженні Ейнштейна, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 млн. км/год., то час буде мати такі характеристики:
Політ тіла тривалістю:
Ще один приклад: Якщо космонавти літають навколо Землі зі швидкістю 8км./сек., то зміна часу вимірюється менше на декілька секунд від польоту космонавта, тобто він буде молодшим від другого космонавта на декілька секунд. Тобто, час на Землі протікає швидше, а у польоті – повільніше.
Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості, тобто вони об’єктивні за своєю природою. Але їх сприйняття не позбавлене особистісних, суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається не завжди по-справжньому – відстань між ними може ховатися (напр. в горах, пустелі); б) час також може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від уваги, інтересу чи захопленості людини. (напр. один і той же час у дитячому віці протікає повільно, а у дорослому – швидко). Автора теорії відносності А.Ейнштейна журналісти якось запитали, як розуміти його твердження про те, що час поняття відносне, може сповільнюватися, коли загальновідомо, що час в земних умовах протікає однаково ? Відомий вчений відповів: „ Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати зовсім по-різному: у першому випадку – швидко, у другому – надто повільно”.
42.Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод
Людина здатна суб’єктивно засвоювати, усвідомлювати навколишній світ (буття). Знання – це відображення у свідомості людини реального світу та його закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат засвоєння світу людиною, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення (пізнання). Пізнання – це процес отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і вдосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей, гра, міфологія, релігія, філософія, наука, мистецтво.
Одним з аспектів проблеми пізнання є з’ясування специфіки таких вчень, як агностицизм і скептицизм. Представники агностицизму повністю або частково заперечують принципову можливість достовірного пізнання світу. Прихильники скептицизму, не заперечуючи такої можливості, сумніваються в отриманні достовірного знання. Причиною таких поглядів є: невичерпність зовнішнього світу і самого пізнання, їхні зміни, обмеженість органів чуття людини.
Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) – це розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його етапи, рівні, методи, форми, можливості, труднощі та суперечності. Предметом гносеології, як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється у процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність людини.
Витоки історії пізнання можна знайти ще у спадщині давньогрецьких філософів. Зокрема, у ранній період античної філософії (натурфілософський – VII-V ст. до н.е.) представники елейської школи поділяли знання на: 1.достовірне (істинне); 2. імовірнісне (гадане). Перше спрямоване на відкриття сутності пізнаваних речей чи явищ (мислення), а друге – дає нам множинні знання лише мінливого, чуттєвого світу (органи відчуття). Представники школи софістів, навпаки, підкреслювали, що чуттєвість є мірою істинності пізнання (те, що здається смачним, холодним, гарним і є таким, оскільки, як зазначає Протагор, „людина є мірою всіх речей”). Інший давньогрецький філософ Демокріт, намагаючись подолати протиставлення двох видів пізнання: чуттєвого і раціонального, говорить про два види пізнання: темне (приховує істину за суб’єктивними людськими відчуттями), і світле (розумове) (спрямоване на пізнання сутності), які, хоча і протилежні, але доповнюють один одне, оскільки розкривають відповідно вторинні (напр. смак, колір) і первинні якості (напр. порядок розташування атомів) речей.
У класичній добі античної філософії (V-IV ст. до н.е.) Сократ веде мову про знання, як про визначення загальних понять. Його позицію можна охарактеризувати, як етичний раціоналізм, оскільки він ототожнював будь-який поганий вчинок людини з незнанням, а мудрість – з досконалим знанням. У філософії Аристотеля теорія пізнання – це вже теорія наукового пізнання. Він виділяє такі його основні риси, як: всезагальність, доведеність, пояснююча властивість, необхідність. Знаряддям будь-якої науки, засобом здобуття знань у Аристотеля виступає логіка, яка займається розробкою методів здобуття істинного знання.
У добу середньовіччя гносеологічна проблематика тісно переплетена з теологічною: пізнання розглядається як пізнання Бога (зокрема, такий напрям, як схоластика в особі Томи Аквінського пропонує раціональні засоби доведення його існування). Якщо античні філософи з гносеологічною проблематикою пов’язували в першу чергу, пізнання природи та людського мислення, то в середні віки більше наголошується на самопізнанні (Августин Аврелій).
Мислителі Відродження ставлять питання про нескінченність процесу пізнання, вказуючи, що пізнання – це процес, а не результат. У філософії Нового часу (17-18 ст.) гносеологічна проблематика стає провідною. У цей час існує думка, що правильно організоване пізнання може відкрити всі таємниці природи, вирішити суспільні проблеми та вдосконалити людину (Р.Декарт, Ф.Бекон, Б.Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш-Л. Монтеск’є, Вольтер). У період Нового часу виникають два підходи щодо критерію пізнавальної діяльності: раціоналізм (Р.Декарт, Г.Лейбніц) – критерієм і джерелом пізнання є розум; та емпіризм (сенсуалізм) (Ф.Бекон, Дж.Локк) – критерієм і джерелом пізнання є чуттєвий досвід (відчуття). Відбуваються також дискусії щодо наукового методу: індуктивного або дедуктивного.
Сучасна західноєвропейська філософія 19-20 ст. відзначається ірраціоналізмом у гносеології. Ця філософія відкриває нові рівні та види пізнання: інтуїція, фантазія, сновидіння, пізнання несвідомого (А.Бергсон, А.Шопенгауер, З.Фрейд, Ф.Ніцше). Разом з цим представники такого філософського напрямку, як позитивізм вказують, що предметом філософії має бути впорядкування і систематизація наукових понять, висновків, синтез даних конкретних наук і орієнтація у пізнанні на такі методи, як спостереження, порівняння, експеримент, вимірювання. (О.Конт, Г.Спенсер). Представники неопозитивізму (Б.Рассел, К.Поппер) прагнуть звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також закликають всебічно застосовувати принцип верифікації (емпірична перевірка істинності наукових тверджень).
У процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини. Найважливіші серед них: почуття („живе споглядання”) і розум (мислення), які знаходяться у тісному зв’язку. Формами чуттєвого пізнання є: відчуття, сприйняття та уявлення. Відчуття, як найпростіша форма чуттєвого досвіду відображає у свідомості людини окремі сторони і властивості предметів. Виділяють п’ять основних органів відчуття людини: зір, слух, нюх, дотик, смак. (сьогодні психологи виділяють ще т.зв.” шосте відчуття” – інтуїцію). Сприйняття – це цілісний образ предмету, синтез окремих відчуттів. Уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Виділяють уявлення пам’яті (напр. образ моря), та уяви (напр. кентавр).
Раціональне пізнання найбільш повно виражено у мисленні. Формами раціонального пізнання є: поняття, судження, умовиводи. Поняття виражає загальні ознаки, суттєві сторони і зв’язки предметів та явищ (напр. „сніг”, „стіл”, „держава”). В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки чи властивості: „який сніг – мокрий чи сухий ?”, „який стіл – письмовий, столовий ?”, „яка держава – тоталітарна, демократична ?”. Думка концентрується лише на загальному, що притаманне цим явищам і речам, тобто будь-яке поняття є результатом узагальнення, який зафіксоване у його визначенні. Найбільш загальними поняттями є філософські: рух, простір, час, кількість, якість, зміст, форма, тощо. Судження – це форма мислення, яка виражає зв’язок понять у вигляді речення, яке може бути істинним, або хибним, стверджувальним, або заперечним. (напр. „Україна – європейська держава”, „штучний супутник Землі не є планетою”, тощо). Умовивід – це форма мислення, за допомогою якої отримують нове знання на основі принаймні двох суджень. Наприклад:
__________________________________________________________
________________________________________
3. У складі ФК „Мілан” грає українець
Отже, умовивід здійснюється за такою схемою: 1. А – В
2. С – А
3. С – В
Важливою умовою отримання істинного заключення (№3) є істинність попередніх посилок. Умовиводи бувають індуктивними (рух думки від одиничного до загального) та дедуктивними (від загального до одиничного).
Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, тісній взаємодії: не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і навпаки. Прикладом цієї взаємодії є інтуїція (з лат. „intueor” – „уважно дивлюся”) – здатність осягнути істину, передбачити ситуацію без логічного, раціонального доведення. Це пряме „бачення” сутності явища чи процесу. Рисами інтуїції є безпосередність (відсутні логічні ланки доведення), несподіваність (раптовість „спалаху” думки), неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося. Отже, інтуїція – це здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без доказового обґрунтування. До загальних умов формування і виявлення інтуїції належать такі:
У ролі причини, „підказки” для Ньютона, наприклад, було яблуко, що впало йому на голову і викликало ідею всесвітнього тяжіння, для інженера С.Броуна – звисаюче між гілками павутиння, яке наштовхнуло його на ідею звисаючого мосту.
46.Істина та її критерії. Види істин
Безпосередньою метою пізнання є істина. Істина – це знання, яке відповідає дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини, або теорія кореспонденції – відповідності). Істина – це узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції – узгодженості). Істина – це результат прийнятої згоди вчених між собою (теорія конвенціоналізму – угоди, домовленості). Істина – це корисність знання в досягненні поставленої мети (теорія практицизму – корисності; прагматизм) Певне поєднання цих рис істини демонструє марксистське розуміння істини. ЇЇ основні ознаки такі: 1. об’єктивність: зміст істини обумовлений властивостями об’єкту, що вивчається і не залежить від волі і свідомості суб’єкта пізнання; 2. процесуальність: істина досягається не відразу, а поступово. 3. конкретність: будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими обставинами, які повинно враховувати пізнання.
Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.
Об’єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить від людини, її свідомості чи мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку, тощо. (напр. І.Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII ст., але хіба до того ці закони не діяли ? Діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.). Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин.
Поняття „абсолютна істина” вживається у таких значеннях: а) такі знання про речі, процеси чи явища, які не можна спростувати (напр. знання про те, що Земля обертається навколо Сонця; що атом містить у собі колосальну енергію, тощо.); б) так звані „вічні істини” (“veritas aeternae”) – факти, що встановлені з повною достовірністю (напр. ІІ Світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р.: йдеться не про конкретну дату, оскільки вона може не збігатися за різними календарями, а про факти, фактичні події, які є не спростовані, абсолютні, вічні. Факт, отже, рівнозначний поняттю „істина”.
Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, яке в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період (напр. наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину є поки що відносними)
Слід зазначити, що об’єктивна істина є єдністю абсолютного та відносного: відносна істина містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її, а абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які є щаблями, певними етапами на шляху досягнення абсолютної істини. (кожен початковий етап пізнання характеризується відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про цей тісний взаємозв’язок двох істин, про можливість досягати абсолютної істини через відносну істину чи множину відносних істин);
На всіх етапах свого розвитку істина нерозривно пов’язана зі своєю протилежністю – оманою, хибним знанням (заблудженням,). Омана – знання, яке не відповідає своєму предмету, дійсності. Омана має такі форми: наукова, релігійна, філософська, політична, тощо. Оману треба відрізняти від брехні, дезінформації які виступають, як навмисне, свідоме викривлення істини в корисних цілях. Омана, ж – результат неправильних дій, несвідома помилка суб’єкта в різних сферах діяльності (політиці, життєвих ситуаціях, обчисленнях, тощо). Слід зазначити, що процес пізнання – це завжди пошук, у якому часто використовується метод спроб і помилок, тому омани важко уникнути. Вона є, свого роду, певним етапом, сходинкою до істини. В процесі розвитку суспільства, омана (заблудження) або перетворюється у істину, або зникає.
“Verum index sui et falsi”– “Істина – пробний камінь самої себе і брехні”
47.Структура та основні форми наукового пізнання
Наука – це форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, людину, суспільство, техніку), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука – це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і одночасно – результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Головна мета науки – істинне знання. Наука як цілісна система знань, поділяється на певні галузі (окремі науки): природничі (науки про природу – біологія, фізика, астрономія, географія, екологія, хімія); суспільні (науки про людину і суспільство – історія, економіка, психологія, етика, соціологія, правознавство); технічні – механіка, електротехніка). Своєрідними науками є математика, без якої не будуть функціонувати всі вище перераховані галузі науки, і філософія, яка вивчає загальні закони розвитку і природи, і суспільства, і людини, і техніки у формі загального опису та оцінювання.
Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних рівні – емпіричний і теоретичний. Емпіричний рівень – це наукове пізнання, яке ґрунтується на експерименті, на відчуттях, сприйняттях і уявленнях і включає в себе такі методи пізнання: 1.спостереження, 2.порівняння, 3.вимірювання, 4.опис, 5.експеримент, 6.аналогія. Теоретичний рівень – це наукове пізнання, яке ґрунтується на формах раціонального пізнання – судженнях, поняттях, умовиводах і включає в себе такі методи, як 1.узагальнення, 2.аналіз і синтез – (аналіз – розчленування досліджуваного предмету дослідження, а синтез – з’єднування, сполучення різних елементів у єдине ціле, в систему); 3.дедукція і індукція; історичний метод ( дослідження процесу становлення і розвитку певного об’єкта, його періодів і різноманітних проявів); 4.ідеалізація (спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти, які не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Прикладами ідеалізованих об’єктів є: „абсолютно тверде тіло”, „ідеальний розчин”, „ідеальний газ”, „ідеальне суспільство”; 5.формалізація (лат. „контур”, „зовнішнє окреслення”) – метод відображення результатів мислення за допомогою символів, знаків, формул. Завдяки цьому складні відношення, процеси і структури речей чи явищ виражаються в компактній і узагальненій формі. (напр. змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна формалізувати так: Е=мс2, – де „Е” – енергія, „м” – маса, „с” – швидкість тіла. Саме судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається, прямопропорційна масі тіла і квадратові його швидкості); 6.моделювання (лат. „зразок”, „еталон”) – відтворення властивостей об’єкта, що вивчається, на його побудованій моделі (аналогові). (напр. неможливо безпосередньо побачити, як мислить людина, як функціонує її мозок, чи з чого складається земна кора, тому це здійснюється на їхніх аналогах, моделях).
Існують також основні форми наукового пізнання:
1. факт (з лат. „здійснене”, „зроблене”) – подія, явище, процес, що мають місце насправді і є об’єктом дослідження. Факт – це речення, що фіксує емпіричне знання. У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висунення гіпотез і створення теорій. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні та спростуванні теорій: відповідність фактам – одна з суттєвих вимог до наукових теорій. 2. проблема (з гр. „перешкода”, „складність”) – теоретичне або практичне запитання, що потребує свого вирішення, вивчення і дослідження: напр. проблема реформування нашої економіки, правової системи, тощо); 3. гіпотеза (з гр. „здогадка”, „припущення”) – форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого потребує доказу. Гіпотеза використовується тоді, коли: а) відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ; б) коли факти складні, і гіпотеза може стати першим кроком до їх пояснення; в) коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. Гіпотеза повинна бути простою, чіткою, логічною, повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Приклади гіпотез: а) про походження життя на Землі, б) про походження людини, в) про походження планет, тощо; 4. наукова теорія ( цілісна система знань, яка об’єднує і описує певну сукупність явищ і процесів). Функціями теорії є: синтетична (систематизація знання), пояснювальна, методологічна (відкриття шляхів для пошуку нових знань); 5. ідея (форма мислення, яка об’єднує знання про реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея включає: мету, пошук шляхів її втілення, бажання людини. Ідеї бувають економічні, політичні, релігійні, мистецькі, технічні, тощо. (напр. ідея відкрити власний бізнес, ідея про речовину і поле.)
„Розум полягає не тільки у знанні, а й у вмінні використовувати знання на практиці” (Арістотель)
„Бути людиною – значить не тільки мати знання, а й робити для майбутніх поколінь те, що попередні робили для нас” (Георг Ліхтенберг – німецький письменник 18 ст.)
„У науці слава дістається тому, хто переконав світ, а не тому, хто першим набрів на ідею” (Ч.Дарвін)
48.Поняття „суспільство”. Основні сфери суспільного життя
Суспільство – дуже складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. Суспільство – це соціальна система, що характеризується відносною самостійністю, урівноваженою територією, економічними ресурсами, вихованням та соціалізацією населення і культури (визначення американського соціолога Толкотта Парсонса). Поняття „суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі має такі значення:
1. окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку (напр. суспільство стародавнього Риму, суспільство середньовічної Флоренції, суспільство сучасної України)
2. певна сукупність суспільств (напр. ООН, ЄС)
3. сукупність всіх суспільств, що існували і існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
4. суспільство певного типу (напр. феодальне, рабовласницьке, капіталістичне, соціалістичне, аграрне, індустріальне, тоталітарне, демократичне, тощо)
Суспільне життя протікає у різних сферах і вимірах. Основними сферами суспільного життя є:
а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП і НТР.
б) соціально-політична – включає соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові, міждержавні. Ця сфера охоплює такі явища в суспільстві, як війна, революція, еволюція, реформа.
в) духовна – комплекс ідей, поглядів, уявлень, наукових досягнень. Охоплює такі явища як наука, ідеологія, морально-етичні цінності.
г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, їх передачу від покоління до покоління, життя сім’ї, освіту, виховання, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу, тощо)
Усі ці сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані між собою, тому їх треба розглядати лише у єдності. Надання переваги якійсь одній сфері і недооцінка іншої може призвести до деформованої моделі суспільства.
Під час філософського аналізу суспільства дуже важливим є поняття „діяльності” – умови , засобу, рушійної сили соціального. Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини і суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища відповідно до своїх потреб. Через діяльність людина перетворює природу і створює свій особливий світ – культуру. Тому діяльність є джерелом формування соціальності: наприклад, завдяки діяльності людина поборола тотожність з природою і набула надприродного статусу, постійно змінює і вдосконалює засоби виробництва, збагачується культурними цінностями, тощо. Характеризуючи діяльність, як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститути є сукупністю діяльних індивідів, установ, які володіють певними матеріальними засобами, і здійснюють конкретну соціальну функцію. Соціальні інститути заохочують діяльність людей, які входять до них, регулюють їх поведінку та діяльність, контролюють та впорядковують їх згідно із своїми принципами та нормами. Основними соціальними інститутами є :
1.політичні інститути – забезпечують встановлення і підтримку політичної влади у суспільстві: держава, політичні партії, армія, суд, Верховна Рада.
2. економічні інститути – забезпечують процеси виробництва і розподілу благ і послуг: підприємства, заводи, банки, сфера послуг.
3.соціально-культурні інститути – забезпечують встановлення і підтримку духовних, релігійних, моральних, науково-освітніх потреб і цінностей: система освіти (університети, інститути), охорона здоров’я, наукові установи, інститути релігії (церква), сім’я, тощо.( напр. вища школа, як соціальний інститут, включає працівників міністерства, викладацький склад, адміністрацію і громадські організації навчальних закладів, студентів. Основною соціальною функцією вищої школи є задоволення суспільної потреби у підготовці кваліфікованих спеціалістів).
. Важливою проблемою соціальної філософії є проблема рушійних сил соціального процесу. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами – потребами та інтересами. Людина змушена задовольняти свої потреби власною діяльністю: (напр. зміна засобів виробництва, зміна у структурі та функціях політичної системи, зміна про уявлення щодо духовних цінностей).
Суб’єктами суспільного розвитку виступають: а) окремий індивід (особистість); б) соціальна група. Саме в особистостях, їхніх ідеях знаходить своє втілення роль народних мас, груп чи інших соціальних спільнот, адже народ чи нація самі по собі не діють: їх обовязково очолює якась певна соціальна особистість. Саме від особистості, від її дії, конкретних вчинків залежить зміст суспільного життя, його унікальність (видатні історичні особистості).
Крім особистостей, рушійними силами розвитку суспільства є також і соціальні групи, які поділяють на малі, середні та великі. Англійський філософ Т.Гоббс у творі “Левіафан” визначив групу, як “певну кількість людей, об’єднаних між собою спільним інтересом чи спільною справою”. Соціальна група – це відносно стійка кількість людей, зв’язаних між собою системою відносин, які регулюються інститутами, володіють певними спільними цінностями і відокремлені певним чином від інших груп”. Малі соціальні групи – групи, які об’єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, норм поведінки: сім’я, студентська група, військовий підрозділ, шкільний клас, вузівська кафедра, виробниче об’єднання (бригада, лабораторія). Середні соціальні групи – більш чисельні спільноти людей, між членами яких вже немає тісних контактів чи безпосереднього спілкування. Середні групи виникають за професійними ознаками : студенти вузу, військова дивізія, школярі в школі, викладачі вузу, працівники одного заводу чи певної галузі виробництва; та за територіальними ознаками: жителі села чи міста, області чи регіону. Перші групи виникають свідомо (для досягнення певної мети, вирішення певних соціальних завдань), а другі – стихійно. Великі соціальні групи – довготривалі, сталі спільноти людей, які існують у масштабах усього суспільства. Саме вони є основними суб’єктами розвитку суспільства: студенти, армія, учні, викладачі, робітники. До великих соціальних груп належить також нація, яка часто стає центром подій сучасної світової історії.
. Проблема взаємодії людини, суспільства і природи – одна з найактуальніших проблем у соціальній філософії. Ця проблематичність пояснюється, насамперед, різким зростанням т.зв. антропного впливу суспільства на навколишнє середовище, споживацьким ставленням до неї. Виділяють такі етапи взаємодії людини і природи:
а) етап економіки, який проявляється у присвоюванні матеріальних благ: первісна людина жила збиранням, мисливством, рибальством, використовуючи примітивні знаряддя праці, впливаючи на природу лише фактом присутності в ній.
б) етап економіки, пов’язаний з виробництвом матеріальних благ (від виникнення землеробства і скотарства до появи капіталістичних відносин): підсилюється вплив людства на природу, що в локальних масштабах призводить до негативних екологічних наслідків.
в) етап техногенної цивілізації (від англійської промислової революції XVII-XVIII ст. до середини ХХ ст.): тут головним стає принцип панування людини над природою, який спирається на прагнення до безмежного науково-технічного прогресу. В природознавстві домінує ідея випробування природи, вона розглядається як невичерпна комора і як об’єкт інтенсивної перетворюючої діяльності – у підсумку екологічна ситуація досягає стану екологічної кризи.
г) етап ціннісної переорієнтації ставлення до природи (від 70-х рр. ХХ ст. до нашого часу): спроба перегляду світоглядних установок техногенного суспільства, розгляд людства і природи як рівноправних і взаємозалежних партнерів, відносини між якими треба гармонізувати. Практичні контури такої ціннісної переорієнтації закладаються виникаючим „інформаційним суспільством” , основоположна ідея якого полягає у тому, що інформатика, комп’ютери та мікроелектроніка повинні змінити в кращу сторону як саме суспільство, так і його взаємодію з природою. Більшість людей у такому суспільстві будуть зайняті у сфері послуг і виробництві інформації, що позитивно вплине на стратегію організації праці, умови життя, роботу транспорту, а через них – і на всю екологічну ситуацію.
Активно використовуючи природні ресурси на основі вдосконалення технологій та виробництва, людство (правда не все) досягло колосальних успіхів: напр. за останні 100 років людство збільшило в 1000 разів енергетичні запаси, кожні 15 років у розвинутих країнах подвоюється загальний обсяг товарів і послуг. Хоча людство починає важко розраховуватися за технічні досягнення цивілізації: змінився склад біосфери, накопичується вуглекислота в атмосфері, забруднюється повітря (наприклад, запиленість від початку і до кінця ХХ ст. зросла на 20 %). Тому у нових для людства умовах взаємодію суспільства і природи треба будувати так, щоб розвиток суспільства не завдавав шкоди природі, а навпаки, сприяв розвитку, а також створити умови, при яких повніше враховувався б природній фактор.
У сучасній науці такий підхід до вирішення проблем взаємодії суспільства і природи отримав назву коеволюція. Коеволюція – це сукупність поглядів, згідно яких суспільство і природа – це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування природного і навпаки. Інакше кажучи, подальший розвиток суспільства неможливий без узгодження з розвитком природи. Система людина-суспільство-навколишнє середовище – це досить жорстка система, елементи якої самовизначають один одного (тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці: всі світові константи, такі як швидкість світла, гравітаційна стала і інші між собою пов’язані настільки точно, що навіть незначна зміна їх величин, наприклад на долю процента, перетворила б Всесвіт на зовсім інший світ). Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв’язки суспільства і природи та враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збереження розвитку екосистем, створення там такого штучного середовища, яке б не деформувало природне середовище існування людини. За оцінками зарубіжних вчених щорічні втрати України від неефективного, нераціонального природокористування та забруднення навколишнього середовища складають від 15 до 20 % національного доходу, і цей відсоток є одним з найбільших у світі. Сучасне світове виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує всього 3-4, а 96 одиниць викидає до навколишнього середовища у формі отрутної рідини. В сучасних умовах коеволюція ставить вимогу виробити нову політику з екологічних питань, новий екологічний вимір матеріального виробництва, культури, тощо. Актуальними стають поняття „екологічні шляхи наукового пізнання”, „екологічний стиль мислення”, „екологічна культура”, „екологічна раціоналізація”,„екологічна оптимізація” (структурна перебудова виробництва) та ін.
Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття „географічного середовища” – сфери, в межах якої людина реалізує свої творчі сили. Географічне середовище – це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених у процес суспільного життя, і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать: земна кора із корисними копалинами, ґрунти, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто це та частина природи, яка є об’єктом діяльності людини, виробництва. Із розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються Північний і Південний полюси, дно океанів, космічний простір, тощо, а також якісно змінюється, зокрема, створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методами селекції), сади, парки, створюються нові міста, озера, будуються електростанції, штучні моря, тощо. Отже, абсолютно впевнено можна сказати, що наш сучасник живе практично в інших природних умовах, ніж його предок 1000 років на тій же території.
Таким чином, закономірно, що географічне середовище суттєво впливає на саму людину: умови життя формують стиль і спосіб життя людей, психологію, звичаї, форму одягу, специфіку харчування. Тому очевидно, що за темпераментом, звичаями, традиціями, способами ведення господарства, відпочинку італійці, наприклад будуть відрізнятися від шведів, турки від ісландців, і т.д. Люди давно помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища: такі ідеї зустрічаються ще у античності, зокрема, у Демокріта, Геродота, Гіппократа, Епікура.
У XVIII ст. в епоху Просвітництва, французький філософ Шарль Луї Монтеск’є взагалі вважається засновником т.зв. географічного детермінізму, як окремого напряму в розвитку філософської думки. Детермінізм – вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. Головним у детермінізмі є положення про причинність, як такий зв’язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (наслідок): наприклад, гени обумовлюють зовнішній вигляд; хімічна структура речовини обумовлює її дію в реакції: якщо до кислоти додати спирт, то утвориться сіль і вода (т.зв. нейтралізація); якщо налити воду на одяг, то він стане мокрим. Протилежним до поняття “детермінізм” є “індетермінізм” , який заперечує зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. (прикладом є т.зв. телеологія, за якою всі процеси являють собою реалізацію наперед визначеної мети. Географічний детермінізм пов”язує ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх: географічного положення, клімату, грунтів, тощо. Російський науковець Лев Мечніков у своїй праці „Цивілізація та великі історичні річки” (1889) доводить, що визначальними у розвитку людських цивілізацій завжди виступають фізико-географічні чинники, а особливо гідрологічні особливості території. В історії людської цивілізації Мечников виділяє 3 основні періоди:
Водний простір в концепції Л.Мечникова відігравав консолідуючу роль в людських спільнотах, звідси висновок про те, що чим більші водні простори опанувало людство, тим більше проявлялася людська солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів. Перші держави існували як оазиси серед оточення набагато більше примітивних племен та народів. Отже, розвиток людської цивілізації відбувався паралельно з освоєнням розвиненими суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки не призвів у ХІХ ст.. до т.зв. „закриття світу”, тобто повністю встановилися регулярні сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у систему різнопланових відносин між собою.
Отже, географічний детермінізм трактує середовище, як сцену, на якій активно діють людські спільноти. Як зазначав польський географ С.Павловський у книзі „Rola geografii w zyciu narodow”. (Львів,1939): „Причиною багатьох дій і рішень народів знаходили і знаходять своє обґрунтування в географічних умовах. Географічне положення, конфігурація держави, побережжя, доступ до моря, розміщення природних багатств, характер кордонів, густота населення – усе це впливало і впливає на політику народів і держав. Так звані життєві інтереси держав і народів не є нічим іншим, як інтерпретацією оточуючого географічного середовища”.
Значний внесок в усвідомлення і вирішення проблеми взаємодії суспільства і природи робить екологія. Сучасна екологія – комплексна наукова дисципліна, яка вивчає взаємодію живих організмів та людини з навколишнім середовищем. Одним з головних завдань сучасної екології є усвідомлення припустимих меж впливу промислової діяльності людей на природу. Пошук таких способів взаємодії людства з природою, які не призведуть до катастрофічних екологічних наслідків, стає основною метою нової ділянки філософського знання – екофілософії.
В основі сучасної екологічної кризи лежить глибоке протиріччя між стратегією людської діяльності та загальною скерованістю природних процесів: стратегія людської діяльності, яка націлена на перетворення природи згідно своїх потреб, ігнорує особливості самої природи, її можливості. Нестримне задоволення потреби „мати”, нескінченне виробництво матеріальних цінностей перетворилося в реальну загрозу для збереження природних умов самого людського життя, для стану „бути”. Багатоманітний штучний світ, який постійно створюється людиною, все більше „стискає” природу.
Однією з причин того, що людина і природне середовище стали ворогувати, є екологічна безграмотність, непоінформованість, споживацьке і навіть хижацьке ставлення до природи. У світі щорічно публікуються 15-18 тисяч праць і досліджень з екології, які на жаль, не розраховані на широкий загал. Однак, якщо у економічно розвинутих країнах екологічна свідомість є досить високою, то про Україну цього сказати не можна: у свідомості багатьох громадян України закладений стереотип про невичерпні багатства країни, її безмежні можливості, використання сировини без жодних обмежень, без огляду на прийдешні покоління. Цьому сприяли, особливо у радянські часи, і школа, і ЗМІ – постійно пропагувалася думка про необхідність дальшого підкорення природи, людина змальовувалася як завойовник і перетворювач природи, під гаслом „Не чекати благ від природи, взяти їх – наше завдання” виховалося не одне покоління. Внаслідок цього, у багатьох сформувався прагматично-споживацький стереотип мислення і дій стосовно природи. Тому в умовах кризи екосистеми, що розростається, величезного значення набуває екологічна освіта.
Екологічні питання стосуються кожного, хто живе на Землі. Тому поняття „екологічна освіта” не має жодних обмежень: статі, віку, соціального статусу, тощо. Екологічна освіта – свідомий і планомірний розвиток знань про навколишнє середовище протягом усього життя. Екологічна освіта і виховання повинна спиратися на таких методологічних засадах: по-перше, матеріальний світ є системою взаємопов’язаних і взаємообумовлених елементів; по-друге, суспільство і природа характеризуються взаємозв’язком і відмінностями; по-третє, коеволюція; по-четверте, незворотні біосферні зміни (зменшення озонового шару Землі, кислотні дощі, глобальне потепління) є небезпечними для суспільства, і є результатом непродуманого антропогенного впливу на природне середовище, а не виступають як об’єктивна необхідність технологічного способу виробництва.
Незважаючи на те, що екологічна свідомість в Україні перебуває на досить низькому рівні, все ж екологічній освіті і вихованню приділяють досить багато уваги. Захист і охорона природи – конституційний обов’язок усіх жителів України. З метою формування екологічної культури молодого покоління, вирішуються такі завдання: а) засвоєння основних ідей, понять, уявлень, наукових фактів; б) розуміння багатосторонньої цінності природи; в) осмислення еколого-етнічної цілісності нації; г) свідоме дотримання норм поведінки у природі; д) не байдуже ставлення до дій тих людей, які шкодять природі і навколишньому середовищу; е) оволодіння прикладними знаннями, вміннями і навичками природокористування. Сьогодні в Україні реалізуються завдання комплексної екологічної реформи. В її основі лежить загальна всебічна екологізація економіки, суть якої полягає у здійсненні нової політики використання природних ресурсів. Вода, ґрунти, повітря, корисні копалини, що використовуються у виробництві, мають певну вартість і компенсуються, що дозволяє державі здійснювати збалансовану політику використання і відновлення природних ресурсів. У формуванні нової екологічної свідомості у молодого покоління, а також реалізації державних екологічних програм велика роль належить громадським екологічним організаціям. Зокрема, в Україні діє понад 1500 екологічних товариств, колективів, клубів, створено Національний екологічний центр, тощо.
Основні забруднювачі повітря – підприємства металургії (30,7%), енергетики (28,9 %), вугільної (17,2%) та нафтохімічної промисловості (5%). Найзабрудненішою є атмосфера у Донецько-Придніпровському економічному регіоні.
В Україні протікає понад 22 тисячі річок загальною довжиною понад 170 тис.км. Основні запаси води знаходяться в північно-західній частині країни, а в південних областях води не вистачає. З метою більш надійного забезпечення водою створено 1087 водосховищ, 28000 ставків, 7 великих каналів.
Україна виробляє майже 5% світового обсягу мінеральної сировини, на її території розвідано близько 8 тис. родовищ, понад 90 видів корисних копалин. Потребують промислового освоєння нові види мінеральної сировини, такі як золото, поліметали, деякі рідкісні метали (літій, скандій), флюорити, апатити, фосфорити та ін. Поряд з цим, великою проблемою є недосконалі технології видобування та переробки корисних копалин в Україні, незадовільне вирішення питання комплексного освоєння родовищ: в надрах залишається і втрачається розвіданих запасів нафти – 70%, солей – 50%, вугілля – 40%, металів – 25%. Відходи видобутку і переробки корисних копалин майже не використовуються в господарстві і займають при цьому десятки тисяч гектарів с/г угідь, ускладнюючи екологічну ситуацію.
На питання „Що таке людина?” Платон відповів: „Це тварина, що ходить на двох ногах”. Обміркувавши зауваження, що й птахи ходять на двох ногах, додав: „але без пір”я”. Тоді жартівники підкинули Платону обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: „Людина за Платоном”.
Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Багато різних наук аналізують проблему людини, але у вузькому, специфічному аспекті (генетика, фізіологія, соціологія, психологія, антропологія). Філософська антропологія досліджує світоглядні проблеми сутності людини, її походження, сенсу життя, долі та призначення, можливості та межі її свободи і творчості. Сьогодні відбувається своєрідне об’єднання всіх наук про людину в систему комплексного людинознавства, що дасть змогу якнайкраще відповісти на запитання „Що таке людина?”
Кожна філософська концепція в історії філософської думки додавала нові риси, нові грані у пізнанні людини. Давньогрецька філософія розглядає людину як частину космосу, як „мікрокосмос”, що є відображенням і символом „макрокосмосу” – Всесвіту. Сократ наголошував на самопізнанні, на моральних якостях людини, Арістотель тлумачив людину як „політичну істоту”, що реалізується тільки у державі, давньоіндійська філософія наголошує на переселенні душ, і що саме людині властива здатність звільнитися від кайданів буття і поринути у нірвану. Середньовічна філософія на перший план висунула релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Т.Аквінський наголошував на органічній єдності душі та тіла людини. В епоху Відродження панує ідея обожнення людини, самодостатності і автономії особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Європейська філософія 17 ст. (Просвітництво) особливе значення надає розуму як специфічній особливості людини, за допомогою якого вона може досягнути достовірності в усіх сферах знання, вдосконалити суспільство та перетворити природне оточення, зробивши його оптимальним для себе. Р.Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням: „Мислю – значить, існую”. І.Кант підкреслював моральний характер природи людини, марксизм трактує людину як похідну від суспільства, як продукт та суб’єкт суспільно-практичної діяльності. М.Бердяєв наголошує на значенні свободи, бо її рівень визначає сутність та глибину особистості. У сучасній західноєвропейській філософії 19-20 ст. панує ірраціоналізм у розумінні людини – домінуючими рисами людини проголошуються позарозумові чинники: почуття, воля, підсвідоме, інтуїція, пристрасті. З.Фрейд вказує, зокрема, що саме безсвідомі механізми є визначальними у пізнанні суспільних явищ та самої людини. Американський соціолог ХХ ст. Т.Парсонс поставив питання про тілесність людини, як основу теоретичної рефлексії, розглядаючи тіло людини, як вихідний масштаб соціологічної реконструкції суспільної дійсності. Зокрема, він вказував, що феномен “ролі хворого” стає ясним у контексті “співвідношення з економікою і соціологією”. Таким чином він вказує на пряму взаємозалежність соціальної структури суспільства від хвороби чи здоров”я індивіда.
Історія людської думки нараховує декілька варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності та походження людини:
Отже, суттєвими характеристиками людини є:
універсальність (відсутність незмінного способу життєдіяльності людини, єдність природного (біологічного) та соціального)
унікальність (індивідуальна неповторність кожної людини)
свобода – притаманна людині здатність діяти відповідно до власних цілей та інтересів в межах морально-правових норм.
відповідальність – усвідомлення людиною, групою, класом, народом свого обов’язку перед суспільством, людством, розуміння сутності і значення своїх вчинків, діяльності. (розрізняють політичну, правову, моральну відповідальність)
соціальність (як універсальна істота, людина об’єднує зусилля з іншими людьми для перетворення навколишнього світу відповідно до потреб та створює матеріальний та духовний світ)
діяльність (в процесі діяльності формуються людські якості та властивості, життєвий світ людини. При цьому не слід зводити діяльну суть людини лише до праці, тому що може нівелюватися універсальність та свобода людини. Тим не менше, праця сприяє формуванню фізичних та духовних якостей людини, її мислення, мови, забезпечує фізичне та духовне існування. (концепція „спорідненої праці” Г.Сковороди: у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, а можливо лише пізнавши її, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Споріднена праця приносить людині насолоду самим своїм процесом.)
свідомість (здатність до самозаглиблення, до створення ціннісних ідеалів, до відтворення навколишнього світу)
творчість (здатність засвоювати, створювати та перетворювати свій внутрішній та зовнішній світ)
приватність (за Г.Арендт, німецьким філософом і інтелектуалом ХХ ст. “жити повністю приватним життям означає позбутися досвіду того, що нас бачать і чують інші”. Масове суспільство руйнує не лише громадську сферу, а й приватну, позбавляючи людей не лише їхнього місця в світі, а й власного дому, в якому вони відчувають захищеність від світу, і в якому, навіть ті, що якоюсь мірою відлучені від світу, можуть знайти заміну цього світу. Тому вкрай важливим є завдання повного перетворення життя домашнього вогнища і сім”ї у свій внутрішній та приватний простір. (історичний приклад – древні римляни, які ніколи не жертвували приватним заради публічного, а, навпаки, вважали, що ці дві сфери можуть існувати лише у формі співіснування). Тому, напр., приватна власність в економічному житті держави є виявом свободи, творчості, добробуту.
Розгляд людини під кутом зору єдності в ній природного та соціального дозволяє краще зрозуміти її універсальність. Біологічні складові (будова тіла, структура мозку, темперамент, нервова система) виконують роль необхідних передумов цілісного розвитку людини, тому анатомо-фізіологічні особливості та обдарованість дані людині від народження, але розвиваються, змінюються лише в умовах життєдіяльності в суспільстві (напр. слабка від народження дитина може в зрілому віці стати фізично здоровою та навпаки, чи наприклад, недоліки темпераменту можуть виправитися в процесі виховання, навчання). Важливе значення у формуванні, розвитку біологічних властивостей людини в процесі життєдіяльності мають норми та форми спілкування, що засвоюються з раннього дитинства через спілкування з дорослими. Внаслідок цього, людина з ще в дитинстві вчиться задовольняти свої природні потреби в соціокультурних формах (споживає їжу, сидячи за столом та користуючись вилкою чи ложкою, ходить в туалет, тощо), оволодіває здатностями розумно використовувати знаряддя праці, слова, поняття. В міру оволодіння цими соціокультурними формами в людини поступово виробляється механізм самоконтролю, що полягає у здатності вольовими зусиллями регулювати власні інстинкти, потяги. Звідси формується самосвідомість, внутрішнє „Я”, тому негативний вплив спадкоємності та середовища, що є біологічними, природними факторами, не матимуть вирішального значення для людини, вона отримує здатність „ламати” їх, „переступати” через них, стаючи самостійною в діях. Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й у тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через власний внутрішній світ та через світ культури людства.
У філософії для усвідомлення проблем людини використовують поняття „індивід”, „індивідуальність”, “особа” „особистість”.
Поняттям „індивід” позначають людину, як окремого представника людського роду. Індивід є одним з множини подібних індивідів, що складають соціальну групу, націю, суспільство. Риси індивіда: колір волосся, зріст, вага, тощо. (“типовий індивід”, “дуже своєрідний індивід”)
Однак, кожний індивід не є просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як „індивідуальність”. За своїм походженням поняття „індивідуальність” є ренесансним поняттям, адже саме в цю епоху з’являються яскраві, оригінальні у своїй неподібності до інших люди, причому на перший план виходять такі риси індивідуальності, як обдарованість, геніальність, виключність. (наприклад, художник, який написав прекрасну картину, архітектор, який побудував будинок в розкішному стилі, спортсмен, який досягнув найвищих висот, результатів). Поняття “індивідуальності” може викликати асоціації з індивідуалізмом. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей. Але це не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою певну ідентичність з іншими: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні з іншими людьми.
Поняттям “особа” позначають суб’єкта та об’єкта соціальних стосунків, тобто, той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані. За цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець). Особа – це людина, яка не є просто пасивним членом суспільства, а діюча істота, якій притаманна свобода волі та вибору, здатність до творчості у всіх її проявах, ініціативність. Особа – суб’єкт власної діяльності, творець власної біографії, яка свідомо обирає своє місце в житті, будує власну лінію поведінки і усвідомлює відповідальність за свої вчинки. “Особистість” – це людська особа, яка усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, і яка стає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше немає таких), і прагне це виконати будь-що, тоді людська особистість набуває рис індивідуальності.
Питання особистості вивчають такі суспільні науки, як філософія (загальні закони формування о.), психологія (закони формування психічного складу о.), історія (роль о. в історичному процесі), педагогіка (засоби і шляхи виховання о.), етика (о. як носій моральної свідомості), правознавство (о. як носій прав і обов’язків)
Всі люди є унікальні і неповторні, і разом з тим мають загальнолюдські характеристики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до життя, світогляд, потреби, мету кожної людини врахувати неможливо. Разом з цим у багатьох людей є багато соціально-спільного, тобто такого, що має суттєве значення для суспільства. Одна з перших типізацій особистості була здійснена на основі тотожності характеру і темпераменту людей. Її здійснив античний лікар Гіппократ, давньогрецький філософ Арістотель, пізніше розвивав німецький філософ XVIII ст. І.Кант, а вже науково обґрунтував російський біолог XIX ст. Іван Павлов. Отже, за параметрами психіки виділяють чотири головні типи особи: сангвінічний: висока нервово-психічна активність, багатство міміки, емоційна вразливість, мобільність; холеричний: надзвичайно висока нервово-психічна активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока імпульсивність, неврівноваженість, запальність, яскравий вираз емоційних переживань; меланхолічний: стриманість та приглушеність дій, глибина та стійкість почуттів при слабкому зовнішньому їх виразі; флегматичний: низький рівень активності поведінки, стриманість, повільність дій, спокійність міміки, мови, постійність та глибина почуттів і настрою.
Більш поширеною сьогодні є типізація особи, яку здійснив К.- Г. Юнг за такими ж ознаками на інтровертів (звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній світ) .
Цікаву типізацію особи запропонував у 70-х роках ХХ ст. психолог Борис Додонов. Взявши за основу типізації головний вид діяльності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, він виділив наступні типи особистості: альтруїсти: отримують задоволення від допомоги іншим); егоїсти: люблять лише себе і вся діяльність спрямована лише на задоволення власних потреб; практичний тип: максимум задоволення від продуктивно-корисної праці; гностичний тип: задоволення в пізнанні, науці, спостереженні. Приблизно таку ж саму типізацію особи пропонує психолог Євген Шаров, який, досліджуючи особливості життя та навчання студентів, виділив такі типи, як гедоніст: головний принцип життя – отримання задоволення; діловий тип; інтелектуал.
Типізація особи здійснюється також за ознаками соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту на три відносно самостійні категорій: рядову, історичну, видатну особу. Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, а їх творчість зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками, тобто носить детермінований характер.