тема найзагальніших знань цінностей настанов які регулюють відносини людини до світу

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Історичні типи світогляду

Філософія є світоглядом. Це система найзагальніших знань, цінностей, настанов, які регулюють відносини людини до світу.

Центральною проблемою світогляду є відношення людини до світу.

Є три основні типи виявів відношення людини до світу:

Пізнавальний: світогляд охоплює найбільш загальне знання про світ. Це знання має бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність.

Оцінювальний – світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві, на основі яких відбувається оцінювання явищ.

Практичний: у світогляді присутні певні практичні настанови.

Світогляд виконує такі функції :

Функція розуміння світу: світогляд – це світорозуміння. Людина може безпечно жити лише в тому середовищі, яке розуміє. Але буває, що світогляд ґрунтується на тому, що розуму не все підвладне, є таємниці буття, які не можна збагнути розумом.

Світогляд як світорозуміння є раціоналістичним – таким, що визнає всевладдя розуму; ірраціоналістичним – таким, що вважає основою світу все, що недоступне розуму.

Оцінювальна (аксіологічна) функція. Світ недостатньо лише пояснити, його необхідно оцінити (він є добрим і злим, прекрасним і потворним)

Праксеологічна функція. Виявляється у відповідях на питання як жити людині у світі.

Світогдяд класифікується на види:

- за носіями: - індивідуальний, колективний, регіональний, національний, загальнолюдський;

- за рівнем світобачення та усвідомлення: усвідомлений, неусвідомлений, частково усвідомлений, буденний, сформований на засадах наукових знань;

- за історичними епохами; архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, сучасний;

- за морально-ціннісними орієнтирами: егоїстичний, гуманістичний, антигуманний, альтруїстський, цинічний, шовіністичний;

- за будовою: цілісний, фрагментарний, внутрішньозлагоджений, суперечливий;

- за ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності;

- за ставленням до визнання існування вищих сутностей: релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний;

Історичні типи світогляду:

1.Залежно від специфіки формування:

Буденний – сукупність поглядів людини на світ, які сформувались під впливом практичного життя і функціонують стихійно;

Інституалізований – світогляд, що підтримується певними соціальними інститутами.

2.За історичними етапами:

Міфологічний – світогляд родового і ранньокласового суспільства, в якому одухотворені і персоніфіковані природні сили. В міфах поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права. Сила міфу зумовлена цілісністю роду як соціальної спільноти. Якщо хтось порушував норми поведінки, то покарання випадало будь-кому з членів роду.

Релігійний – світогляд, який виникає як засіб соціального контролю за поведінкою особи під час того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою індивідуальність (кожен має самостійно нести свій хрест).

Внутрішнім контролем за поведінкою людини є мораль.

Головне для релігії – моральне регулювання соціального життя.

Філософський – світогляд, заснований на розумі, а не на вірі (релігія) чи страхові (міфологія). Якщо релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, то філософія - абстрактними поняттями. Філософія ґрунтується на свободі. Філософія - це теоретичний світогляд, заснований на розумі. Філософія постійно перебуває в пошуках істини.

2. Проблема людини у філософських роздумах Г.С.Сковороди

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний укр. філософ Г. Сковорода (17221794).

Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди.

У Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість.

4.Типологія світогляду. Світогляд і філософія

В якості суб'єкта світогляду виступають суспільство, клас, соціальна група і особа.

До складу світогляду входять і відіграють важливу роль загальні знання - повсякденні, або життєво-практичні, професійні, наукові. Чим більше запас знань в ту або іншу епоху, у того або іншого народу або окремої людини, тим більше серйозну опору може отримати відповідний світогляд.

Існують три основні типи світогляду - життєве (буденне), релігійне і філософське.

1.Життєвий (буденне) світогляд породжується безпосередньо умовами життя і досвідом людей, що передається. У типі цього світогляду відбиваються уявлення здорового глузду, традиційні погляди про світ і людину.

2.Релігійний (міфологічне) світогляд дає специфічно - перетворену картину світу, пов'язану з визнанням надприродного світового початку,спирається на віру.

3.У філософському світогляді узагальнюється досвід духовного і практичного освоєння світу. Спираючись на досягнення наук про природу і суспільство, філософія створює нові моделі світу. Опора філософського світогляду - розум.

Світогляд – це зміст і спосіб усвідомлення дійсності, а також принципи життя, що визначають характер діяльності. Найважливіший компонент світогляду складають ідеали як вирішальні життєві цілі. Зміст свідомості перетворюється на світогляд тоді, коли воно набуває характеру переконань, повній і непохитній упевненості. У становому, класовому суспільстві кожен клас має свій специфічний світогляд (соціальні стереотипи), що виражає його цінності і орієнтації.

6.Локальні релігії світу. Іудаїзм

Іудаїзм (пізня релігія) – релігійна система єврейського народу, що виникла на межі ІІ - І тис. до н е у Палестині. Сьогодні чисельність іудеїв в світі = 17млн. чол., у 80 державах, найбільше євреїв у США (6 млн.), Ізраїлі (5млн.). Читання Танаха - основа богослужіння в синагогах. Танах покдадено в основу Старого Завіту – перша частина Біблії.

Віровчення іудаїзму: Бог Ягве побачив страждання євреїв в єгипетському полоні, допоміг Мойсею вивести їх в землю Обітовану. Він запропонував євреям укласти Заповіт –1.Бог Ягве – єдиний бог; 2. Єврейський народ є богообранним народом – месією. Мета бога – встановлення на землі царства спокою, справедливості, благоденства, що утвердиться на землі з приходом Спасителя – Сина Божого. Основний зміст законнів складає Декалог (10 божих заповідей).

Свята: Шабат, Песах (Пасха), Сукот (свято купців).

7. Канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Стародавньої Індії

Найдавнішою філософією є давньоіндійська філософія. В цій філософії виділяють такі напрямки: брахманізм - (каста жерців-брахманів, які стоять над всіма іншими кастами).

джайнізм – ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму.

Школи індійської філософії поділяються на:

Ортодоксальні (класичні).

Неортодоксальні (неокласичні).

Ортодоксальні школи основою світу проголошують Брахмана – духовну субстанцію. Брахман породжує і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман. Мета людського життя – злитися з космічним атманом і брахманом. Сходинкою до усього є медитація, заснована на практиці йога. Відплатою за попереднє життя є карма.

Неортодоксальними школами є : буддизм, джайнізм, локаята.

Буддизм вважає, що життя – це страждання. Причина страждань - бажання людей. Досягнення нірвани – основна мета буддизму.

Джайнізм вважає, що перервати карму можна аскетичним життям.

Локаята – матеріальна школа. Основою світу є 5 елементів – вода, вогонь, земля, повітря, ефір. Кожен з них складається з атомів. Заперечує вчення про карму.

В індійській філософії основними є 2 думки:

1) життя – це страждання;

2) подолання страждань можливе через втечу від світу.

8. Фундаментальне значення проблеми буття у філософії

Проблема буття - найважливіша проблема філософії. Антологія - вчення про буття. Філософія з глибокої старовини билася над цією проблемою. Уперше категорія буття з'явилася у елеатів. При осмисленні проблем р люди фіксують дві частини: я і не я. Категорія буття протистоїть категорії небуття. У елеатів буття визначається як мислення. Буття пов’язуються із свідомістю. У екзистенціалізмі філософія ототожнюється з повною свободою

Існує декілька підходів до трактування буття і небуття : - Небуття немає, є тільки буття. Небуття - різновид буття (Зенон). - Існує і буття, і небуття (представники цього підходу - атомисты). По Платону буття - світ ідей, небуття - це чуттєвий світ. Для Гераклита, буття і небуття - це дві категорії, що перетікають один в одного. - Є тільки небуття (Чанышев).

Буття - філософська категорія, що означає реальність, існуючу об'єктивно, незалежно від свідомості, волі і емоцій людини. Проблема трактування б. і співвідношення його зі свідомістю коштує в центрі філософського світогляду.

10. Перші уявлення про єдність речей, цілісність світу у Стародавньому Китаї

Старокитайська філософія: засновниками китайських шкіл філософії були Конфуцій і Лао- Цзи.

Основні теми китайської філософії:

управління державою;

відношення в суспільстві;

ставлення людей до природи.

Духовною основою китайської філософії є конфуціанство – це філософське вчення, яке проголошує верховенство добра, захищає непорушність встановлених небом норм поведінки. Основним є вчення про жень – людинолюбство. Нова мораль покликана регулювати стосунки людей в суспільстві. Верховенство добра: не роби людям того, чого не бажаєш собі. Цю вимогу Конфуцій обґрунтував, опираючись на соціальну корисність.

Моделлю суспільства у філософії Конфуція є сім’я. Головною вимогою Конфуція є дотримання (лі) – правило, норма. Якщо не існує лі, немає сім’ї і держави.

Даосизм на відміну від конфуціанства зосереджується на природі. Основним поняттям є дао – шлях, дорога, невидиме. Воно позбавлене форми, перебуває в русі.

Даосизм – це вчення, згідно з яким природа і життя людини підпорядковані загальному божественному закону дао.

Даосизм ділить світ на видимий і невидимий. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Дао існує окремо і одночасно невідокремлене від речей, пронизує речі, творить їх і існує в них. Суть дао зумовлює правила поведінки. Хто служить дао, той поступово обмежує свої бажання.

11. Практика як спосіб існування людини. Загальна структура практичної діяльності

Практика - це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. . Міра освоєння предмета називається формою практики.

1.форма практики: зовнішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою, з орієнтацією на здоровий глузд та певні соціально визначені норми.

2.предметно-перетворююча діяльність, що ґрунтується на емпірично-практичному досвіді.

3. практика у поєднанні з науковим знанням

Головний зміст практики: практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людей.

Структура практики:

потреби;

мета;

мотив діяльності;

предмет, на який націлена практика;

засоби, спрямованні на досягнення мети.

Функції:

практика - основа пізнання;

джерело і рушійна сила пізнання;

кінцева мета пізнання;

критерій істини.

14. Філософське поняття матерії і руху

Матерія вічна в часі і нескінченна в просторі. Ще означає, що вона не має ні початку ні кінця, ніколи не виникає і не зникає.

Рух – це будь-яка зміна. В русі і тільки в русі існує матерія. Матерія без руху немислима як і рух без матерії. Завдяки руху матеріальні процеси знаходять себе, діють на органи чуття. Рух матерії абсолютний, вічний. Його не можна ні створити, ні знищити. Тіло знаходиться в спокої по відношенню до іншого тіла, але воно приймає участь у загальному русі. Розрізняють два типи руху:

прогрес – це форма розвитку, розвиток від низчого до вищого, від старого до нового. Прогресивним є лише те нове, яке не руйнує основи розвитку, органічно пов’язане з попереднім розвитком.

регрес - це форма розвитку, яка означає повернення до старих форм ( застій, деградація, криза). Це розвиток з знаком мінус.

Є такі основні форми руху: механічний; фізичний; хімічний; біологічний; суспільний.

13. Особливості, умови виникнення та етапи розвитку античної філософії

Виникнення античної філософії - Антична філософія виникла в грецьких містах-державах на рубежі VII–VI ст.. до н.е. Спочатку на західному узбережжі Малої Азії, потім у грецьких містах, Південної Італії, у прибережних грецьких містах острова Сицилія й нарешті, власно в Греції – в Афінах (V в. до н.е.). Випробувавши період блискучого розквіту в VI–V вв. до н.е., філософія античної Греції продовжувала розвиватися в епоху утворення монархії Олександра Македонського (IV в. до н.е.) і при його приймачах, а потім під владою Римської імперії й у період поділу її – у Східній імперії – аж до початку VI в. н.е.

Філософія стародавнього Рима виникла наприкінці республіканського періоду Рима (II–I вв. до н.е.) і розвивалася паралельно із грецькою філософією – у часи Римської імперії приблизно до часу її падіння (кінець V – початок VI в. н.е.).

Характерна риса давньогрецької філософії складається, насамперед у протиставленні філософських міркувань практичної діяльності, у її своєрідному відношенні до міфології. Духовний розвиток в VII–IV вв. до н.е. йшов від міфології та релігії до науки й філософії.

Грецька філософія зародилася не як область спеціальних філософських досліджень, а в нерозривному зв'язку з науковими знаннями – математичними, природничо-науковими, із зачатками політичних понять, а також з міфологією й мистецтвом. Поступово в античній філософії виникає два основних типи філософського світогляду – матеріалізм і ідеалізм. Їхня боротьба становить основний зміст філософського розвитку.

Особливості розвитку античної філософії - Філософія античності розвивається за умов утвердження зрілих рабовласницьких відносин, встановлення демократії, розвитку контактів з іншими регіонами світу. Розвиток античної цивілізації йшов динамічно і це сприяло і розвитку філософії.

Виділяють три основні етапи розвитку античної філософії це:

1. Натурфілософський або рання класика (VII–V ст. до н.е.)

2. Висока класика (V–IV ст. до н.е.)

3. Пізня класика або завершальний цикл античної міфології, що складається з періодів:

· Елліністичної філософії (IV–I ст. до н.е.)

· Олександрійської філософії (I ст. до н.е. – V–VI ст.)

· Римської філософії (I–VI ст.)

Як я вже казав першим етапом розвитку філософії є натурфілософія. Це філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософією і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Грецький філософ Фалес, висунув положення, згідно якого все живе у світі має єдину основу, першопочаток. Такий першопочаток є вода. Усі речі виникли з води і в воду знов повертаються. Значення цього твердження у тому, що була відкрита внутрішня причина події, що відбуваються у світі, виділяючи їх від міфологічного світогляду.

16. Предмет і основні функції філософії.

Філософія – вчення, яке прагне пояснити все загальне у світі, людині і суспільстві. Предметом вивчення філософії є найбільш загальні засади всього сущого - буття. Буття – найзагальніша властивість речей, з якої розпочинається процес пізнання.

Вчення про першооснову буття називається онтологією. Вона виділяє різні сфери буття:

жива і нежива природа;

соціальний світ;

сфера ідеальних предметів;

Функції філософії:

Світоглядна: пов’язана з поясненням світу;

Загальнометодологічна: формування загальних принципів і норм одержання знань;

Пізнавальна – пояснення найбільш загальних принципів буття;

Прогностична: ця функція розкриває загальні тенденції розвитку людини і світу;

Критична: філософія піддає усе сумніву;

Аксіологічна: філософія досліджує об’єкт з точки зору найрізноманітніших цінностей;

Соціальна: це функція, завдяки якій соціальне буття зазнає змін;

Гуманістична – це функція, яка шляхом утворення позитивного сенсу і мети життя, гуманістичних цінностей і ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

Освітня – філософія впливає на свідомість людей.

18. Відносність, об'єктивність і абсолютність істини в процесі пізнавальної діяльності

Істина містить в собі обидва моменти - і об'єктивне і суб'єктивне, представляє їх єдність.

Абсолютне і відносне в істині. Оскільки знання безперервно змінюються, розвиваються, абсолютних істин немає, будь-яка істина відносна. Така позиція релятивізму. Догматично мислячі філософи, навпаки, заперечують існування відносних істин на тій основі, що відносне знання не можна вважати істинним. Істинним може бути тільки абсолютне знання. Очевидно і ту, і іншу позицію потрібно визнати односторонньою, заснованою на зіставленні абсолютного і відносного знання. Проблема абсолютного і відносного в істині заснована на розумінні істини як процесу. Істина не є карбована монета, яка може бути дана в готовому вигляді і в такому ж вигляді схована в кишеню, помічає Гегель.

Абсолютна істина - це знання, тотожне своєму об'єкту і тому не може бути спростовано в

ході подальшого розвитку пізнання.

Абсолютними можна вважати істини, що містять знання певних сторін, властивостей, закономірностей дійсності, що виражають вічне, нескороминуще.

20. Гуманізм та натурфілософія доби Відродження

Філософія Відродження - напрям в європейській філософії XV – XVI ст. Характеризується неприйняттям офіційної католицької релігійності і інтересом до людської особистості. Усередині течії гуманістів цей інтерес виразився в ідеях класичного гуманізму і сприяв затвердженню практичного критерію істини (досвід+користь), який ліг в основу методології сучасних природних наук. Людина епохи Відродження прагне максимально розширити поле своїх інтересів.

Гуманізм – це напрям у філософії, представники якого вважали людину найвищою соціальною цінністю, яка має право на свободу та вільний вияв своїх здібностей. Основною метою епохи Відродження є: відродити античну культуру під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та в духовному житті. В центрі мислення є людина. Метою життя виступає не спасіння душі, а творчість, служіння людям, а не Богу. Якщо в середні віки людина вважалася природною істотою, то в епоху відродження – вона творець самої себе. На першому місці з’являються достоїнства, власна гідність, а не походження, багатство чи влада.

Вівся також пошук шляхів узгодження інтересів людей. Основу людських відносин, вважали гуманісти, складають любов, дружба, взаємоповага, що не суперечить захисту приватного інтересу і індивідуалізму.

Натурфілософія - спроба представити і пояснити природу, грунтуючись на результатах, отриманих науковими методами, з метою знайти відповіді на деякі філософські питання. Займається найважливішими природничонауковими поняттями пізнанням зв'язків і закономірностей явищ природи.

22. Західноєвропейська філософія кінця ХІХ поч. ХХ ст.

Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови.

Релігійна філософія: З кінця ХІХ і у ХХ столітті значно підвищився інтерес до релігії як способу розв’язання людських проблем. Найбільш типовим у цьому відношенні напрямом вважається неотомізм – сучасна версія вчення Фоми Аквінського, який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою, примирити віру і розум.

Філософія життя: Ф.Ніцше (1844-1900) був одним із засновників напряму, який набув назви „філософії життя”, різні варіанти якого розробляли Шпенглер, Фрейд та інші. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.(ЛЮДИНА ПОНАД УСЕ)

23. Сутність і структура пізнавального процесу

Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений практикою. Розділ філософії, що вивчає природу пізнання -теорієя пізнання (гносеологія). Головним у гносеології є питання: чи спроможна людська свідомість давати адекватне відображення дійсності.

Принципи пізнання:

об'єктивності (визначається об'єктивністю існування дійсності).

пізнавальності ( визнання факту, що людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності);

активного творчого відображення (визнання того, що процес пізнання – це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини.)

діалектики (визнання необхідності застосування до процесу пізнання принципів, законів і категорій діалектики.);

практики ( визнання суспільно – історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе метою пізнання та критерієм істини);.

історизму ( вимагає розглядати всі предмети в історичному виникненні, а також серед призму історичних перспектив їхнього розвитку);

конкретності істини (абстрактної істини не може бути, вона завжди конкретна).

24. Напрями, течії ісламу

У VII ст. в Ісламі стався розкол. Його спричинили боротьба між різними феодальними угрупованнями за владу в Халіфаті й класові конфлікти.

Після смерті Муххамеда першим халіфом протягом 632—634 pp. був Абу-Бекр, другим (634—644) — Омар, вбитий рабом Іранца, третім (644—656) — Осман з роду Омейядів, який теж закінчив життя насильницькою смертю. За четвертого халіфа (656—661) Алі виникла жорстока боротьба за владу між Омейядами, які не визнавали його влади, та прибічниками Алі, двоюрідного брата Мухаммеда, одруженого з його молодшою дочкою Фатімою. Прихильники Алі вважали, що право на релігійну владу належить тільки нащадкам Мухаммеда.

Внаслідок цієї боротьби утворилися два напрями ісламу — сунізм та шиїзм. Сунізм об'єднав прибічників Омейядів, шиїзм — прибічників та нащадків Алі. Згодом сформувалася секта хариджитів, яка заперечувала владу обох угруповань.

СУНІЗМ:

-Су на (араб. — звичай, зразок) — приклад життєвого шляху посланця Аллаха для мусульманської общини загалом і кожного мусульманина зокрема, друге після Корану джерело віровчення ісламу.

-Імамат — інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, який зосереджує

-СУФІЗМ

-Чиштія

-НІЗАМІЯ

-СААДІЯ

-СУХАРДІЯ

-МАВЛАНІ

-МЮРИДИЗМ

- НАКШБАНДІЯ

- ВАХХАБІЗМ

- АНСАРІЯ

- ХАНБАЛІТИ

- МУХОДЖИРИ

- АСХАБИ

-МУТАЗИЛІТИ

Шиїзм:

-ІМАМІТИ

-ЗЕЙДИТИ

- ІСМАЇЛІТИ

-КАРМАТИ

-АСАСИНИ

-ДРУЗИ

-ХАТТАБІТИ

-АЛІДИ

-КАДАРИТИ

-МУТАЗИЛІТИ (МУСТАЛІТИ)

-РАФАДИТИ

-"БРАТИ ЧИСТОТИ"

-БЕКТАШИ

-ХУРУФІТИ

-БАБІТИ

-БАХАЇЗМ

-МАХДИЗМ

25. Теорія ідей Платона: її прояви у вченні Платона про людину і державу

Платон вважав, що людина – мірило всіх речей. Платон поділив суще на світ вічних неділимих, тотожних собі ідей і на світ мінливих, чуттєвих речей. Процес пізнання речей зводить до пригадування. Втілена в людину душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Ідеї у всіх людей однакові, бо їх живить одне джерело – світ вічних ідей.

В людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу. Якщо в світі загальними є ідеї, в людині – душа, в суспільстві - держава. Індивід – знаряддя держави. Виховання повинно бути підпорядковане державі. В ідеальній державі Платон виділив 3 соціальних стани:

- правителі

- воїни

- люди фізичної праці.

Платон автор ідеалізму, осн. ідеї:

вчення про пізнання,

діалектика,

проблема людини.

58.Вихідні ідеї філософії І.Канта. етапи його філософської діяльності

Філософію Канта умовно ділять на 2 періоди :

1) докритичний період.

2) критичний період.

На першому етапі - захоплювався природничими науками, на другому – вивченням походження пізнавальної діяльності. Предметом гносеології має бути дослідження пізнавальної діяльності суб’єкта, виявлення меж та законів діяльності людського розуму. Головним фактором пізнання є знання про суб’єкт. (“Критика чистого розуму”, “Критика здатності судження“). Філософію визначає як науку про відношення знання до суттєвих цілей людського розуму.

Поскільки розум має практичне і теоретичне застосування, то і філософія є практична і теоретична. Практична філософія містить апріорі, які визначають нашу поведінку. Теоретична філософія є теорією наукового пізнання. Знання, за Кантом, є судженням (аналітичні та синтетичні). Аналітичні – логічний присудок не дає нового значення. Синтетичні –предикат не виводиться з суб’єкта, а поєднуються з ним. Кант виділяє два види знання:

досвідне ( апостеріорне );

незалежне від досвіду ( апріорне ) - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його. Апріорні знання є у 3 –х видах пізнання: математиці, природознавстві, метафізиці.

У Канта виникає 2 світи:

1) світ явищ, що існує в досвіді, просторі та часі.

2) світ речей в собі, що перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості (трансцендентальний світ). Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: - чуттєвого споглядання; - розсудку; - розуму.

28. Вихідні ідеї філософії Арістотеля: етична проблематика Арістотеля

Осн. пит. та ідеї у його вченні:

питання онтології (буття),

питання філософії та природничих наук,

проблема людини та сусп.

На думку Арістотеля – філософія – мудрість, наука про певні причини та начала, загальне не існує окремо від одиничног; сукупність одиничних речей – дійсний світ. Матерія – пасивний матеріал, що існує в контакті з формою, найдосконалішою істотою матерії є ЛЮДИНА (матерія-тіло, форма-душа).

В людині Аристотель виділяє 3 душі : рослину – (відповідає за споживання), тваринну (за відчуття), розумну (властива лише людині). Людина – це наділена розумом суспільна істота. Досягнення щастя індивіда можливе через державу. Держава має створювати умови для доброчесного життя.

46. Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії

З кінця XIX ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.

У XIX ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Зусиля філософів і соціологів епохи на боротьбу проти церковників, релігії, схоластики.

Наукові відкриття Галілео Галілея у сфері астрономії і, головним чином, механіки, дали змогу їхньому авторові вперше в історії людської думки сформулювати поняття об'єктивного й не антропоморфного закону природи.

Представником ще одного плину у філософії Нового часу - раціоналізму був французький філософ Рене Декарт.

Інше філософський напрямок - емпіризм (від грец. Empiria досвід) стверджує, що всі знання виникають з досвіду і спостережень. Найбільш яскравими представниками цього напряму були Ф. Бекон (1561-1626), Т. Гоббс (1588-1679) і Д. Локк (1632-1704).

34. Стиль мислення й особливості середньовічної філософії. Релігійний характер філософських пошуків.

Середньовічна філософія дістала початок свого розвитку в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин.

Основною рисою всієї середньовічної філософії, на відміну від античної, було те, що вона розвивалася в межах виключно релігійних уявлень. Поняття про Бога було центральним і обов`язковим. Якщо мова йшла й про природу, то тільки заради розв`язання проблем, пов`язаних із Богом.

Людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло.
Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, на відміну від людини, такої душі не мають (дуалізм). Людина підноситься над усім світом природи.

61. Розробка антропологічного принципу та ідеї суспільного прогресу у творчості І.Франка, М. Драгоманова, Л. Українки, М.Грушевського

1) Всі думки І.Я.Франка можна узагальнити в наступних суспільно-політичних поглядах і позиціях:

був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;

критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;

народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;

вважав розвиток особистості умовою буття народу;

ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;

в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т.ч. виробничих та соціальних;

в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу;

творчий процес може і повинен бути предметом наукового дослідження;

«державний соціалізм» вважав великим гальмом історичного прогресу.

Філософія Франка – це яскраве втілення філософії українського духу початку ХХ ст., витоки якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

2) М.Драгоманов мав такі світоглядні позитивістські орієнтації:

проголошував ідею безупинного людського поступу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;

відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей осіб;

національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії і свободи;

шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості;

вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму; всяка істина повинна визначатись в межах логічного Закону тотожності;

був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.

3) Світогляд Л.Українки можна узагальнити в наступних позиціях:

закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу;

проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;

засуджувала песимістично-безнадійні настрої;

вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;

вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов’язані «просвічувати шляхи в прийдешнє».

4) М.С.Грушевський (1866 – 1934). Наприкінці ХІХ ст. – першої пол. ХХ ст. в розробці проблем державності і демократії чільне місце займає М.Грушевський – видатний учений, політичний діяч, історик. Концепція Грушевського висловлюється в трьох поняттях: народ, держава, герой в історії. Висунув ідею «національної самооборони», «національної смерті». Історія українського народу – розсудлива енергія національного самозбереження. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу – свобода, рівність і народний ідеал справедливості чи автономії.

52. Києво - Могилянська Академія як осередок розвитку філософії в Україні

Громадськими центрами оборони української філософії були братства. У 1586р. розпочало свою діяльність Львівське братство, з яким пов’язане ім’я Зизанія. З діяльністю Київського братства пов’язані імена І.Борецького, І. Козловського, К. Саковича. Представники братств вивчають співвідношення внутрішнього і зовнішнього світу людини на основі кореляції його з об’єктивним світом.

В 1632р. відкрилася Києво-Могилянська Академія. При академії існував філософськй клас. Першою формю бутя вважалася схоластика. Філософія є засобом інтелектуального пізнання істин віри, осмислення природи і людини.

Г.С. Сковорода створив філософію життя. Основною проблемою його філософії є етико-гуманістична проблематика – людина і духовне начало в ній. На перше місце у людині ставив її духовність. В цьому вбачав суть людського життя.

В кінці ХYІІІ - на поч. ХІХ ст. національна ідея стає теоретично усвідомленою Український народ прагнув національно і політично визначитись.(М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка, М.Грушевський).

73. Проблема звільнення людини і нації у філософії Кирило-Мефодієвського товариства.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою “Закон Божий (Книга Буття українського народу)”. Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царизмом.

32. Діалектика як загальна теорія розвитку всього сущого

Діалектика є загальною теорією розвитку,вона поширюється на всю навколишню дійсність.

Розвиток – це незворотна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. В результаті розвитку виникає нова якість. Розвиток – це зміна, рух, але не всяка заміна є розвитком.В процесі руху як розвитку створюється нове, здатне до саморуху. Саморух і саморозвиток - основні елементи діалектики як теорії розвитку.

Єдність протилежностей - постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Розвиток – це є вища форма руху, сутністю руху. Діалектика опирається на такі поняття як зв’язок, взаємодія.

75.Принципи діалектики

Принцип – внутрішні переконання, практичні засади, якими керується людина в житті.

(Осн. принципи: розвитк, загальність зв’язку, суперечливості, стрибкоподібність заперечення.)

У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

76. Категорії діалектики

Діалектика є загальною теорією розвитку,вона поширюється на всю навколишню дійсність.

Категорії – це найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); категорії фіксують якісні характеристики предмету пізнання, а тому в певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

1)Одиничне – це окремий предмет, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами. Одиничне – це сукупність індивідуальних, неповторних рис, що належать окремим речам і відрізняють даний предмет від інших, робить його саме ним, а не іншим. Немає однакових речей, але є подібні речі. Подібні, однакові, повторюючі риси, що належать цілому ряду предметів і явищ, називається загальним. Риси і властивості, які присутні всім без винятку предметам і явищам, називається всезагальним. Всі предмети і явища є матеріальними, існують об’єктивно, тобто незалежно від свідомості людини.

2)Зміст і форма. Сукупність елементів, з яких складається предмет або явище, називається змістом. Стійкі зв’язки між елементами змісту називається формою. Зміст і форма взаємодіють між собою. Форма відповідає змісту, а зміст – формі. Але інколи бувають відхилення змісту від форми і форми від змісту.

3)Можливість і дійсність. Наявність передумов, причин і умов виникнення нового називається можливістю, а реалізована здійснена можливість – дійсністю.

4)Необхідність і випадковість Явище або подія, яка при наявності певних умов виникає обов’язково, називається необхідністю. Випадковість - це об’єктивне явище, яке має причину не в суті даного предмета, а в інших предметах і явищах. Вона нестійка, тимчасова. Випадковість – форма прояву необхідності.

5)Суть і явище. Суть – це внутрішня, відносно стійка сторона предмета, яка розкриває його, робить цей предмет саме ним.. Явище – зовнішня, поверхова, нестійка сторона предмета чи явища. Це протилежні ознаки предмета.

6)Причина і наслідок. Явище або група явищ, які випереджають інші явища або викликають їх, називається причиною. Явище, викликане діями причини, називається наслідком. Причина завжди випереджає наслідок. Причину не слід змішувати з приводом. Привід – безпосередньо випереджаюча наслідок подія, яка дає поштовх до дії. Умова – це категорія, яка виражає відношення предмета до оточуючих його предметів, без яких даний предмет існувати не може.

50. Закони діалектики

Закони діалектики – це найбільш стійкі зв’язки між предметами і явищами, які проявляються в процесі розвитку всіх я вищ. Закони діалетики хар-ся такими ознаками:

- завжди об’єктивні (не залежать від волі),

- завжди необхідні (проявляються в процесі розвитку),

- завжди загальні (притаманні всім предметам),

- завжди універсальні.

Діалектика опирається на три основні (універсальні) закони:

закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;

закон єдності і боротьби протилежностей;

закон заперечення заперечення.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні: відображає особливість об’єктивної дійсності за якої всі предмети і явища набувають визначеності. Кожному предмету і явищу притаманні кількість і якість ознаки. Кількість – це ознака, що виражається числом(температура, вага).Якість – це суттєві властивості предмета, які роблять даний предмет скме ним, а не ін.(який, котрий?).До певного часу кількість не змінює якість, але при досягненні міри зміна кількості веде до зміни якості. Міра – межа, в рамках якої предмет залишається тким яким він є (нагрівання води).Взаємний прехід кількісних змін в якісні можливий внаслідок стрибка. Стрибок – це момент переходу 1 якості в ін.

Закон єдності і боротьби протилежностей: розкриває джерело розвитку. Всі предмети і явища мають суперечливі властивості, що взаємодіють між собою. Діалектика розглядає кожен предмет як єдність протилежностей (колір, настрій). Протилежність – це суперечливі тенденції. Єдність протилежностей - це зв'язок між протилежними сторонами предмета або явища. Протилежності існують в 1 предметі, але одна без одної не існують. Протилежності замінюють одна одну, але одночасно довго, мирно існувати не можуть, між ними відбувається боротьба. Одна протилежність змінює ін.-суть закону.

Види протилежностей: внутрішні, зовнішні; осн, неосн; економ, соц, духовні.

Закон заперечення заперечення: пояснює поступальний характер розвитку. Заперечення – це заміна старого явища новим. Воно має місце лише тоді, коли його наслідком є поява нового явища. Щоб заперечення відбулося необхідна спадковість нового і старого. Це означає, що 2 стало можливим (зв'язок поколінь- батьки, діти, внуки). Етапи заперечення: - деструкція (розпад старого),

комуляція (часткове збереження старого),

конструкція (формування нового).

41.Матеріалістичне та ідеалістичне розуміння суб'єкта і об'єкта пізнання

Процес пізнання можливий при взаємодії людини і природи. Процес пізнання осмислюється через категорії "суб'єкт ", " об'єкт ".

Суб'єкт – це реальна людина, наділена свідомістю, в таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла вироблені людством форми і методи пізнавальної діяльності і розвинула свої пізнавальні здібності. Суб'єктом пізнання може бути і суспільство, людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно - історичної практики.

Об'єкт – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом є навколишня дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона ввійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не лише природа, а й суспільство, людина , відносини між людьми, свідомість, пам'ять ,воля, почуття. Пізнання спрямоване не лише на об'єктивний світ, а й не ідеальні об'єкти (числа, величини). Об'єкт – це частина об'єктивної і суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єктів. Об'єкт постійно змінюється під впливом практики та пізнання, бо змінюється світ, що включається в сферу діяльності суспільства.

Взаємодія об'єкта і суб'єкта фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І об'єкт і суб'єкт формується в процесі практичної діяльності. Без взаємодії об'єкта і суб'єкта неможливий процес пізнання.

38. Раціональне пізнання, його форми та евристична роль

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання – за допомогою мислення. Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, опосередкованого, суттєвого та систематичного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких формах, як поняття, судження, умовиводи.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття формується на основі практики, бо саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях відображається суть явищ . Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять.

Судження – це форма вираження змісту поняття, така форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їх зміст.

Умовивід – це такий процес, в ході якого з кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання здійснюється опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання.

Умовиводи є:

індуктивні - рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального;

дедуктивні - рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального;

умовиводи за аналогією, в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

44. Особливості та роль чуттєвого пізнання у формуванні знань

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

1) Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття; вихідний пункт пізнання.. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а й умови, в яких перебуває людина. Більшу частину інформації людина одержує через органи зору.

2) Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові) змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності.

4) Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.

74.Релігія як предмет філософського осмислення

Релігія - це віра, особливий погляд на світ, сукупність обрядово-культових дій, що випливають з переконаності в існуванні певного різновиду надпредметного. Віра – це особливий психічний стан повного визнання якогось твердження або установки без достатніх обґрунтувань. Віровчення – це виклад змісту віри в догматах, істинах.

Виявити своє ставлення до того, в що вірить людина можна через культ. Культ – це система визначених, установлених в деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина спілкується з надприродним. Молитва – це словесне звернення людини до предмета віри. Релігійна організація - це об’єднання віруючих однієї релігії. Первинне територіальне об’єднання віруючих називається релігійною громадою.

Церква – це централізоване численне самоврядне об’єднання віруючих, що склалося на основі спільності релігійних уявлень та культової діяльності. Секта – об’єднання із самобутнім віровченням, яке відкололося від великої організації та характеризується малочисельністю, замкнутістю, ізольованістю.

35.Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами; об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів. Логічною формою вираження є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони. Розвиток наукового знання в цілому є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. Основний зміст знання одержується з досвіду, з наукового експерименту.

На теоретичному - створюються системи знань, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній; об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних. Абстрактне мислення є засобом одержання нового знання.

Відмінності між емпіричним та теоретичним рівнями пізнання

Емпіричний рівень	Теоретичний рівень
1. Пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, «видимих» зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та відношення.	1 .Головним завданням пізнання є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами.
2. Головною пізнавальною функцією є описова характеристика явищ.	2. Головною пізнавальною функцією є пояснення явищ.
3. Результатами є наукові факти, певна сума знань, сукупність емпіричних узагальнень, закономірні зв'язки між окремими явищами.	3. Знання фіксуються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та системних законів.
4. Основними методами є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення.	4. Аксіоматичний, гшотетико- дедуктивний, ідеалізація, єдність логічного та історичного, сходження від абстрактного до конкретного.
5. Домінує чуттєво-сенситивний компонент.	5. Домінує раціональний компонент.

Форми:

Умовиводи є:

індуктивні - рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального;

дедуктивні - рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального;

51. Глобальні проблеми сучасності та можливі шляхи їх вирішення

Глобальні проблеми – це всеземні, всепланетарні проблеми, які стосуються не окремого регіону, а земної кулі в цілому.

Види глобальних проблем:

соціально-екологічні;

соціально-економічні;

соціально-політичні;

проблеми людини.

Глобальними проблемами є:

проблема війни і миру;

екологічна проблема;

продовольча проблема;

демографічна проблема;

енергетична проблема;

сировинна проблема.

Проблема війни і миру

В світі нагромаджено 50 тис. ядерних боєзарядів загальною потужністю 50 тис. мегатонн, що в один мільйон разів перевищує силу атомного вибуху 1945р. в Хіросімі. Основний шлях вирішення проблеми – демілітаризація економіки тобто політика роззброєння.

Екологічна проблема

глобальні зміни клімату; виникнення парникового ефекту; зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів. знищення озонового шару; проблема відходів.

Основними шляхами вирішення проблеми є:

швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії (сонця, вітру);

структурні зміни у використанні існуючих не відновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі і зменшення нафти та газу;

створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів;

розробка конкретних заходів щодо дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності енергетичних систем;

вивчення запасів всіх ресурсі в з використанням найновіших досягнень НТР;

інтенсивний розвиток власного сировинного господарства, включаючи галузі, що переробляють сировину;

пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд на поч. ХХІст.;

при зупинка вирубування лісів,

Паливно-енергетична та сировинна проблема

споживання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів зростає значними темпами: щорічно в світі споживається 10 млрд. т. умовного вугілля; зростання енергоозброєності виробників: на кожного жителя планети припадає 2 кВт енергії, тоді як для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт енергії; нераціональне використання енергоресурсів спричиняє політика імперіалістична держав;

Шляхи розв’язання проблеми:

встановлення національної народної власності на всі ресурси;

зміна механізму ціноутворення на природні ресурси;

протиставлення об’єднаній силі розвинутих країн стратегії обєднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних ресурсів;

списання всіх боргів слаборозвинутих країн;

нарощування обсягів виробництва готової продукції у країнах, що розвиваються;

збереження природи за допомогою адмініністративно-економічних важелів стимулювання виробництва такої техніки, електростанцій, які б забезпечували економію всіх паливно-енергетичних сировинних ресурсів, зменшення відходів;

використання основних видів відновлювальної енергії.

Продовольча проблема

використання в їжу модифікованих продуктів та фатстфудів, які смертельно небезпечні для життя людини;

низька калорійність продуктів, наявність шкідливих організму людини елементів призводить до появи ракових та інших смертельно небезпечних захворювань; висока смертність населення, яке недоїдає: щорічно від голоду помирає 40 млн. чол., серед яких значна частина – діти.

Шляхи розв’язання проблеми:

використання в їжу висококалорійних натуральних продуктів харчування;

дотримання норм гігієни та санітарії при використання заморських тепличних овочів та фруктів;

раціональне використання придатних для землеробства земель з метою культивування екологічно чистих безпечних для організму людини овочів, фруктів та інших сільськогосподарських культур;

Про шкідливість модифікованих продуктів харчування розповідає відеоролік «Смертельна їжа».

Демографічна проблема

перевищення смертності над народжуваністю веде до скорочення кількості працездатного населення; демографічний вибух в слаборозвинутих країнах загострює інші глобальні проблеми; погіршення стану здоров'я населення під дією наркотиків, алкоголю.

Шляхи розв’язання проблеми:

вирішення житлової проблеми молодих сімей на державному рівні;

поліпшення умов праці на шкідливих для здоров'я людей виробництва;

соціальний захист найвразливіших верст населення;

створення нових робочих місць;

надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги населенню;

65. Предмет релігієзнавства: структура, основні категорії

Релігія - це віра, особливий погляд на світ, сукупність обрядово-культових дій, що випливають з переконаності в існуванні певного різновиду надпредметного.

Структура релігії:

сповідання Богу

переконання

віра

релігійні уявлення

релігійні дії

релігійні настрої

релігійні організації

Класифікація:

Ранні (Фетишизм - поклоніння матеріальним предметам найближчого оточення людини; Тотемізм – це комплекс вірувань, пов'язаний з уявленням про надприродний зв'язок людини і окремих соціальних колективів з рослинами і тваринами; Анімізм – віра в самостійне надприродне існування душі після смерті; Магія – ритуальні обряди і дії, які можуть спричиняти надприродній вплив на навколишній світ)

Етнічні та релігійні (іудаїзм,індуїзм)

Світові (християнство, буддизм, мусульманство)

Нетрадиційні

42. Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі

Це вірування було довгим і суперечливим процесом. Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тобто їм був властивий політеїзм (багатобожжя). Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони.

Перун — бог блискавок і грому, бог війни. Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним. Дідух — це дух поля, житній дух. У язичницькій Русі був також поширений культ богині Лади, яка уособлювала весну та була заступницею шлюбу і сім´ї. Сином Рода був Білобог — творець землі, води і світла, а водночас і добра, що постійно боровся з Чорнобогом — носієм лиха, зла.

48. Локальні релігії світу. Іудаїзм

Свята: Шабат, Песах (Пасха), Сукот (свято купців).

69. Походження, ідейні джерела буддизму

Буддизм –перша світова релігія поширена у Китаї, Таїланді, Японії, В’єтнамі, Кореї, Шрі-Ланці.

Засновник релігії – Будда. Вчення Будди викладено у Типітаці ( три кошики). Суть вчення виражають 4 благородні стани буддизму: 1.Сутність життя є страждання. 2. Джерело страждань – жага до насолоди.3. Страждання можна знищити, якщо безслідно зникне жага.4. Шлях до знищення жаги – серединний.

Світу притаманні страждання, суб’єктивність і мінливість. Ніщо в світі непостійне, все минає, змінюється, прагне чогось досягти, а в кінці залишається ні з чим. Людина, що прагне досягти нірвани(медитація), має пройти 3 ступені: вірувати 3 скарби - будду, Дхарму і буддистську громаду ; вести праведне життя.

Обряди: поклоніння, принесення

Поклоніння: віруючі стають на коліна і три рази вклоняються багатометровій статуї Буди, торкаючись чолом землі. Принесення роблять свічками, що є символом світла в тьмі людського неуцтва. Служби проводяться в дні нового і повного місяця. Останньою умовою досягнення нірвани є медитація - відчуття внутрішнього спокою, звільнення свідомості від усього матеріального, повна не зворушливість.

Свята: Весак (народження Будди), Просвітлення, Занурення в нірвану.

59. Основи християнського віровчення. Становлення християнства як державної релігії Римської імперії

Християнство (від грецьк. christos — помазаник, Месія) зародилося в І ст. н.e. у Палестині як одна із сект іудаїзму. Це споконвічне споріднення з іудаїзмом — надзвичайно важливе для розуміння коренів християнської релігії — виявляється й у тому, що перша частина Біблії, Старий Завіт, — священна книга як іудеїв, так і християн. Друга ж частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою.
Поширюючись у середовищі євреїв Палестини і Середземномор'я, християнство вже в перші десятиліття свого існування завойовувало прихильників і серед інших народів.
Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і згодом розповсюдилося в усьому світі. Виникнення і поширення християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації, 'занепаду її основних цінностей. Ця релігія спочатку була вираженням протесту рабів і найбідніших прошарків населення проти рабовласницького ладу, але потім християнське вчення привабило й інші, більш заможні прошарки населення, що розчарувалися в римському суспільному устрої. В основу християнської релігії лягла віра в спокутну місію Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людства. У перших християнських громадах уже відзначалася та єдність, що простежується також у пізніший період. Члени християнських громад намагалися думати не тільки про себе, але й про долю всього світу, молитися не тільки за своє благо, але і про загальне спасіння. Членами громад ставали люди різних національностей, що визначило подальший розвиток християнства як світової релігії, яка не знає ні національних, ні мовних кордонів.
Головною особливістю християнської моралі є те, що догмати християнського віровчення вважаються незмінними, а основні норми морачі зберігають свою силу в кожному новому поколінні віруючих людей. Християнська мораль містить у собі сукупність правил, які регулюють взаємини між людьми.

83. Поділ християнської церкви на православ’я та католицизм Розбіжності між напрямами

Католицизм Найбільша течія християнства ( приблизно 1 млрд чол.. )

Православні вірять:

в єдиного Бога, що створив світ і людину;

в первородний гріх, що вчинили перші люди;

в Ісуса Христа - Бога-Сина, що втілився і добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства;

у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де знаходяться душі померлих до настання Страшного суду.

У католиків основними догматами є:

догмат про "філіокве" - про джерело походження Святого Духа;

учення про чистилище;

учення про "наднеобхідні заслуги", тобто добрі справи, зроблені понад релігійний обов'язок;

теорія і практика індульгенцій;

піднесене шанування Богородиці;

учення про верховенство Папи Римського над усіма християнами та його непомильність.

Канонічними відмінностями католиків від православних є:

принцип целібату - обов'язкової безшлюбності;

непорушний характер шлюбу;

здійснення таїнства хрещення над дітьми через трикратне окроплення;

використання облатка для таїнства євхаристії;

католики хрестяться 5 пальцями, роблять хресне знамення зверху вниз і зліва направо;

Католицизм існує від 1054 р. В світі є понад 1 млрд. католиків. Католики визнають Святе Письмо та Святий переказ як основне джерело віровчення. Католики вірять, що Святий дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Сина Божого. У католицизмі існує єдиний організаційний центр і абсолютним главою церкви є Папа Римський. У 1870 р. був прийнятий догмат про непогрішимість Папи у справі віри і моралі.

54.Свобода віросповідання та її правове регулювання в Україні.

Свобода віросповідання – це законодавчо гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, вільно змінювати свої релігійні уподобання, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

78. Свобода совісті як результати розвитку суспільства та її сутність

Свобода совісті – це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб’єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору. Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини Бога та форми свого єднання з ним. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі і захисті своїх переконань, ідей, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя.

33. Державно-церковні відносини в Україні та їх правове забезпечення

Стосунки держави та церкви (релігійних організацій) набували різного характеру в залежності від багатьох чинників, як от: політика владного режиму, соціальна активність релігійних організацій, врешті-решт – регіональні та історичні особливості процесу розбудови тієї чи іншої держави тощо. Міжнародна спільнота презентує значну кількість правових моделей врегулювання державно-церковних відносин, які різні дослідники класифікують по-різному, наприклад, у зв’язку з правовим статусом релігійних організацій у державі (чи існуєдержавна церква, чи релігійні організації відокремлені від держави) [5], або на підставах співіснування релігійної та світської структури суспільства (відповідно, сепараційна та коопераційна моделі) тощо.
Однією з полярних моделей у відносинах держави та церкви є сепараційна схема, яка пропонує концепцію повного розведення держави та релігійних інституцій, а також не передбачає якихось втручань у право на свободу совісті з боку держави. Найбільш далеко в такому напрямку зайшла правова модель США, яка зорієнтована, перш за все, на Першій поправці до Конституції США (де проголошено, що Сенат ніколи не прийматиме норм, що регулювали б свободу віросповідання, слова, зборів тощо) [6]. Коротко можна схарактеризувати таку модель як таку, де декларується рівність всіх релігійних організацій перед законом, державане спонсорує жодну релігію чи конфесію і не підтримує її в інший спосіб, держава не втручається у справи релігійних організацій, якщо не йдеться про випадки правопорушень із боку останніх, церква не виконує жодних державних функцій, релігійна освіта надається виключно в недержавних освітніх закладах.
У межах сепараційної моделі іноді виокремлюють два підрозділи – антагоністичне відокремлення та неантагоністичне. Перший варіант спрямований на приниження релігійних організацій щодо держави, невизнання за ними статусу юридичної особи, проголошення атеїзму державною ідеологією тощо. Найбільш наближеною до такого статусу є сучасна французька модель, хоча зазвичай така позиція використовується в пом’якшеному вигляді.

81. Релігія і церква в сучасній Україні. Найвпливовіші конфесії в Україні

На сьогодні для врегулювання державно-церковних відносин розроблена законодавча база. Найбільше значення у цьому плані має Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», прийнятий 23 квітня 1991 р.

Законодавство України:

гарантує право на свободу совісті всім, хто живе в Україні, а також політичні, економічні, юридичні та інші умови й можливості його практичної реалізації;

забезпечує принципи соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їх відношення до релігії;

визначає форму і принципи державно-церковних відносин, державні гарантії свободи совісті, а також правовий статус релігійних організацій, їх майнове становище, межі їх функціонування, обов’язки перед державою та суспільством.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 35 єпархій, де діють 8000 громад віруючих, налічує 105 монастирів, 14 духовних навчальних закладів, 37 періодичних видань, 2108 недільних шкіл та 16 братств.

86,90. Поява протестантизму. Напрями раннього і пізнього протестантизму

Це третє відгалуження християнства, пов’язане з розколом всередині римо-католицької церкви (реформація). Реформація – це релігійний, соціокультурний і суспільно-політичний рух XYІ - XYІІ ст., що проходив під гаслами виправлення католицького віровчення. Основоположником Реформації був М. Лютер ( автор 95 тез, з якими виступив проти католицизму).

Особливості культу:

1. Принцип загального священства: всі християни однаково належать до духовного стану. Священник позбавлений права сповідати і відпускати гріхи. Керівництво церквою здійснює Синод або Конгрегація. Священниками можуть бути і жінки. Церква має три поверхи: вселенська; помісна; домашня.

2.Принцип дешевої церкви: скасовані прикраси і ікони, пишність богослужінь. В молитовних будинках голі стіни, з них зняті дзвони. З семи таїнств зберігаються тільки хрещення і причастя. Немає шанування мощей, реліквій, немає свят на честь святих.

3. Принцип мирського аскетизму: повсякденна мирська діяльність є різновидом релігійної практики.

Течії протестантизму:

Лютеранство: збереження єпископальної організації; єпископи обираються церковною асамблеєю і призначаються світської владою;

Кальвінізм: Бог – першопричина всього сущого.

Англіканство: церква зберігає церковну ієрархію, три ступені священства - диякон, пресвітер, єпископ.

Баптизм: принцип спасіння тільки вірою; авторитет Біблії; загальна місіонерська діяльність; колективізм у повсякденному житті та релігійній практиці; Обряд – ламання хліба, що нагадує останню вечерю Христа;

Пятидесятники: назва походить від того, що на 50-тий день після Воскресіння Христа на апостолів зійшов дух святий.

Адвентизм: знають дату другого пришестя Христа, яке ознаменує кінець земного світу Пізніше зрозуміли, що людям визначити точний час пришестя Христа не дано, тому відбулося друге народження адвентизму – адвентисти сьомого дня.

5. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі

9. Соціум як історія людської життєдіяльності.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей формувалися з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства. Значний внесок у цьому був зроблений китайським філософом Конфуцієм, античними мислителями Платоном і Арістотелем. Тобто суспільне життя не мислилось інакше, як державне. Вже філософи Середньовіччя розрізнили поняття "соціум" і "держава", але приховували це в релігійних містифікаціях. І тільки в працях Н. Макіавеллі держава постає у вигляді однієї із складових соціуму як більш широкого й фундаментального утворення.

Парадоксальна ситуація склалася в епоху Нового часу. Про соціум як специфічне утворення і форму людського співжиття говорилося в приглушеному тоні, з острахом. Тому про головний об'єкт - соціум як цілісну систему - соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало.
Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме це постало передумовою виділення людини з природно-тваринного . Зміст і характер людського життя визначається способом людської діяльності, одним з головних чинників якого є знаряддя діяльності.

Соціум - це діяльне спілкування людей, бо у процесі жит¬тєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою.

Діяльність і спілкування - всезагальні необхідні умови соціального. Тварина здобуває досвід самостійно, успадковуючи лише інстинкт. Людина ж переймає досвід поколінь, тобто соціальність має історичний характер. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних поколіннях.

Соціум у науковому осягненні розглядається як історія людської життєдіяльності. Перші спроби у визначенні та осмисленні соціуму в широких межах діяльності та спілкування були зроблені К. Марксом, у вченні якого суспільство постало у вигляді суспільно-економічної формації.

До матеріальних утворень відносять велику групу соціальних відносин, державу, деякі соціальні інститути. У суспільстві не можна відділити матеріальне від ідеального, об'єктивне від суб'єктивного.

Суспільство - це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. Суспільство - це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.

Пізнанням суспільства як об'єктивного процесу, закономірностей його функціонування та розвитку займається соціальна філософія. Щоб сформувати цілісне уявлення про соціум як систему, необхідно дослідити етапи розвитку філософської думки.

Платон вважав, що суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб. За Арістотелем, суспільство є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Проявом божого творіння вважала його релігійна філософія.Г. Гегель запевняв, що суспільство є реальним процесом життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї.

12. Методи і принципи релігієзнавства.

Методи релігієзнавства — це шляхи вирішення постаючи проблем у процесі вивчення релігій.

Релігієзнавство використовує в нашій країні переважно діалектичний метод, який дає змогу розглядати проблеми релігій в динаміці, тобто в процесі їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття. Охоплюючи релігію в усіх її зв'язках і опосередкуваннях, цей метод допомагає виробити найзагальніші поняття і категорії релігієзнавства. Він відіграє синтезуючу роль у всій сукупності досліджень релігії. Цей метод особливо плідний тому, що він дозволяє визначити зміст релігієзнавчих понять, показує їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух.

Засобом організації й спрямування релігієзнавчого методу є система відповідних наукових підходів, які в науці називають принципами. Найбільш суттєвими серед них є принципи об'єктивності, толерантності і історизму.

Принципи релігієзнавства — це основоположні підходи та ідеї, які визначають діяльність науковців у процесі пізнання релігії.

Принцип об'єктивності є основою будь-якого наукового знання. Його сутність проявляється у вимозі розглядати релігійний феномен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб'єктивних інтерпретацій, емоційних чи упереджених установок.

Принцип толерантності. Він передбачає взаєморозуміння, взаємоповагу і розумний діалог різноманітних релігійних і нерелігійних (вільнодумних) світоглядів. Цей метод виходить з того, що світогляди мають низку спільних загальнолюдських понять, та ідей, що виражають необхідні умови суспільного буття людства, його загально значимі духовні цінності. Згідно з цим принципом релігія має аналізуватися як загальнолюдське явище, що втілює в собі прагнення і волю людей, незалежно від їх соціального стану та національно-етнічної приналежності. Принцип толерантності тісно пов'язаний із проблемою свободи совісті, ненасильством у справах віри.

Принцип історизму вимагає сприйняття релігії не як щось усталеного й незмінного, а як такого явища, що повсякчас змінюється і розвивається. Звідси висуваються вимоги з'ясування причин, умов, особливостей появи релігійних вірувань, етапів їх функціонування та їх взаємозв'язку з іншими соціальними явищами. Цей принцип вимагає аналізу нинішнього стану розвитку релігій й передбачення, прогнозування майбутніх змін, тенденцій їх розвитку. Таким чином принцип історизму вимагає вивчати релігію як об'єкт дослідження у розвитку, з урахуванням конкретних просторово-часових координат.

15. Діяльність як спосіб існування соціального

Як суб'єкт людина має насамперед мисли ти й діяти, діяти й мислити. Соціальна філософія виходить з одвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального. За межами цього принципу соціальної філософії не існує. Його "долають" лише міфологія, релігія та ідеологія. Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Отже, діяльність є джерелом формування соціальності. Без діяльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Таким чином, діяльність є засобом формування соціального. Вона творить соціум як культуру.

Соціо- і культуротворчу функцію визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального (людського) способу буття діяльність постала лише в німецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив І.Кант. Й.Фіхте. вважав, що діяльність :"Я" як чиста самодіяльність, вільна активність створює світ "не-Я" — світ, що оточує людину.Цю думку підхопив і розвинув Г.Гегель.

Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут є заклад, що забезпечує відносну стабільність зв'язків і відносин між людьми. Соціальна філософія розглядає такі соціальні інститути як сукупність соціальних умов та культурних зразків; систему поведінки згідно нормами.В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, партія.; в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура.

Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.

71.Діалектика як загальна теорія розвитку всього сущого

Діалектика є загальною теорією розвитку,вона поширюється на всю навколишню дійсність.

17.Проблема сутності і існування, відчуження і свободи, життя і смерті у філософії екзистенціалізму.

Про сутність та існування

Сутність й існування людини розглядають за допомогою різних підходів, що отримали назву: екзистенційного й есенційного.

Екзистенційний підхід цікавиться категорією існування.

Існування — категорія онтології, що позначає наявне буття предмета, котре осягається чуттями. Це фактична заданість чого-небудь.

Перевага віддається людській ситуації з одночасним акцентуванням на ірраціональних можливостях людини. Зосередженість на специфічно людському існуванні в світі замикає представників екзистенційного підходу на опосередкованому відношенні до феномену людини і зупиняє їх на судженнях та предметно-логічній думці. Вбачаючи призначення людини у виході «за межі», прихильники людського існування розуміють цей процес як порушення сталості, який супроводжується трансформацією чи то «перевертанням» природних вимірів людини.

Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, ті особливості предмета, за межі яких людина не може вийти і які осягає розумом. Це становлення, зусилля чого-небудь.

Есенційний підхід прагне віднайти «специфічно людську» рису, не відмінну від інших рис, яка виявляє людину власне іншою (необмеженою, повною) істотою, що не закута в рамки детерміністичного світу. Проте, занурившись у власне розуміння есенційності, представники есенційного підходу продемонстрували набір людських «першосутностей».

І екзистенційний, і есенційний підходи у своїй суперечці між сутністю й існуванням на користь одного намагались віднайти способи самотворення людини як особистості. Через нехтування іншої сторони, продемонстрували одномірне розуміння феномену людини і гнучкість (багатогранність) особистості у процесі звертання до підстави.

Проблема життя та смерті
Смерть - естествеений кінець усякого живого існування. Людина на відміну від всіх інших живих істот, усвідомлює свою смертність; з точки зору усвідомлення смислу С. як заключного моменту людського життя С і розглядалася філософію. Відношення до С багато в чому визначає форми релігії культів, що особливо видно при розгляданні культур стародавнього світу. Життя, формула існування матерії, яка закономірно виникає при визначних умовах в процесі ії розвитку. Живі об`єкти відрізняються від неживих обміном речовин, роздратування, здатністю до розмноження, росту, активної регуляції свого складу і функції, до будь-яких форм руху. Життя можливе лише при визначних фізичних і хімічних умовах. Однак припинення життєвих процесів не веде до втрати життєздатності.

Проблема відчуження і свободи

У минулому столітті проблему відчуження розробляв Гегель. Відчуження часто розумілосяїм як опредметнення. Абсолютна ідея відчужує себе, опредмечіваясь вприроді. У навчанні Гегеля можна виявити і інший сенс відчуження.
Маркс, говорив уже просоціально-економічному відчуження класу експлуатуються капіталістамиробітників. Робочий, позбавлений засобів виробництва, продає свою робочу силу.
У результаті продукти діяльності відчужуються від нього, як і сам його працю, іпротистоять йому.

В історії людського суспільства в результаті неусувними елементівстихійності історичного процесу результати трудової діяльності частопротистоять людині, відчужуються від нього.

Хайдеггер розділяє буття особистості на власний, вільне буття іневласно, відчужене буття в якійсь усередненого, в Ман (Ман --займенник у німецькій мові вказує на те, що хтось щось робить,наприклад - курять - співають). Власне існуванняпереживається перед обличчям небезпеки, в страху перед ніщо або в такихприкордонних ситуаціях, за Ясперса, як смерть, любов, страждання, вина. Насправді, саме в небезпечні для життя, критичні ситуації розкриваєтьсялюдина - яким він є насправді і не тільки для інших, а й длясамого себе. Така свобода неминуче перетворюється насвою протилежність - жорстку необхідність. Сартр цього не заперечує.
«Свобода сама створює перешкоди, від яких ми страждаємо», - говорить він.

Але якщо людина абсолютно вільний, то він також абсолютно за всевідповідальний.

«Якщо я мобілізують на війну, ця війна є моєю війною ... Язаслуговую її з самого початку, тому що я міг би завжди ухилитися від неїза допомогою дезертирства чи самогубства ... Якщо я не ухиляюся відмобілізації на війну, значить я це вибрав ».

Сартр писав свій філософська праця в окупованому фашистами Парижі. Ізаклик до опору нацистам звучить в цьому його працю. Сам філософ бувучасником руху Опору.

19.Роль філософії у житті людини і суспільства

Питання про позитивну чи негативну роль філософії не має чіткої та вичерпної відповіді. Показником цього може бути сама цивілізація, яка періодично об'являє філософію нікому не потрібною «гімнастикою розуму». Але ось парадокс: скільки б не проголошували остаточну загибель філософії, скільки б не приводили доказів її повної непотрібності, інтерес до філософії не тільки не зберігається, а й зростає, особливо в переломні епохи.

Відтак, в чому призначення філософії? Чому практично кожна людина філософствує? — людина філософствує тому, що вона людина. Будучи свідомою істотою, людина теоретизує, філософствує, вона не може чинити по іншому, тому що це є самий універсальний і необхідний спосіб її духовного існування.

Думку про те, що кожна людина постійно відчуває потребу в філософії, потрібно додатково пояснити. Доти, доки у людини є можливість діяти у рамках здорового глузду, звичних, напрацьованих стереотипів діяльності, вона не відчуває потреби в філософії. Потреба в безпосередньому застосуванні філософії виникає тільки тоді, коли від готових «рецептів» доводиться переходити до створення нового бачення світу, нових висхідних принципів діяльності. Можна твердити, що людина вільно обходиться без філософії тією мірою, якою її діяльність є формалізованою, запрограмованою. Але без філософії не обійтись людині, яка розмірковує, творить і орієнтується на відповідальність перед світом, а не на владу над ним.

Але чи може пересічний громадянин піднятись до висот філософського осмислення світу? Однозначно ні. Сокровенна ціль філософії (як і релігії) — вивести людину з сфери повсякденності, захопивши вищими ідеалами, відкрити шлях до самих досконалих цінностей. Але якщо релігія — це масова свідомість, то філософія — свідомість елітарна, яка вимагає не тільки таланту, а й професійної виучки.

Таким чином, призначення філософії для людини виражається в слідуючих моментах. Вона:

руйнує звичні стереотипи мислення, виступаючи проти обмеженості здорового глузду, за критичний перегляд всього звичного, загальноприйнятого;

формує свободне, нестандартне мислення, мислення по аналогії;

виховує увагу (та повагу) до інакомислення;

служить теоретичною базою для розумної орієнтації людини у світі;

формує методику пошуку відповідей на так звані вічні питання.

Для різних соціальних організацій і суспільства в цілому філософія виступає іншою своєю стороною. Практично ні одна держава світу (за виключенням перехідних, «аморфних» етапів) не може обійтися без узагальненої філософської стратегії розвитку. Програма кожної партії також обов'язково вміщує в себе (як базисні) філософські положення. Справа тут в тому, що філософія виступає накопиченим і узагальненим духовним досвідом людства. Тим досвідом, з якого необхідно брати уроки.

Філософія також підсумовує основні духовні результати кожної даної епохи і виступає як провісниця нової історичної перспективи. Це дозволяє їй судити про теперішнє, з одного боку, на основі відрефлексованого досвіду минулих поколінь, а з другого — з точки зору майбутнього. Це означає, що філософія бере на себе роль критичної «селекції», акумуляції світоглядного досвіду та його передачі майбутнім поколінням.

Філософія обернена не тільки в минуле та теперішнє, але і в майбутнє. Як форма теоретичної думки вона володіє могутніми конструктивними можливостями творчого формування принципово нових ідей, світоглядних ідеалів. Філософія здатна мислено «програвати» різні варіанти світорозуміння («можливі світи»), начебто заготовлюючи пробні системи світогляду та майбутнього, яке ніколи не буває цілковито зрозумілим для теперішнього покоління.
Таким чином, призначення філософії для суспільства виражається у слідуючих моментах. Вона:

підсумовує основні духовні результати епохи;

формує нову історичну перспективу, ідеально конструюючи можливі варіанти майбутнього;

є теоретичною базою для стратегії розвитку кожної держави.

21.Поняття пізнання. Види пізнання та співвідношення.

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогоювідчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

Види (методи) пізнання

Існують два основні стовбури людського пізнання, що зростають, мабуть, з одного загального, але невідомого нам кореня, а саме чуттєвість і розум: за допомогою чуттєвості предмети нам даються, розумом же вони мисляться. І.Кант

Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності.Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове,буденно-практичне, особисте, «народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види: паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.

Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму іагностицизму.

27. Первісні вірування.

В сучасній етнографічній, історичній, філософській та іншій літературі часто вживається термін "первісна релігія". Він досить точно визначає час існування явища, яке ми розглядаємо. У первісному суспільстві ще не було релігії в повному розумінні слова, як не було "первісної" держави, суду, війська, церкви.

Первісні вірування досить повно висловлювали розуміння первісними людьми оточуючого їх світу. Вони виконували певні суспільні функції: регулювали відносини між людьми в первісній общині, сприяли організації колективного виробничого процесу, регулювали розподіл здобутого продукту, утверджували первісну мораль, задовольняли духовні потреби суспільства. Окремої релігійної общини не існувало. Духовенства як окремої соціальної групи не було, природний авторитет старійшин включав в себе і авторитет керівника релігійного культу.

Душу ототожнювали з диханням, з кров'ю, вважали, що вона міститься у серці, в очах. Згодом стали вважати, що вона розчинена в усій людині, вона є, але не міститься ніде, і може існувати без тіла. Так утворився первісний анімізм.

Свої уявлення про надприродне люди образно викладали в спеціальних розповідях — міфах. Так, у гінейців йоруба існує міф про ориша — предків, які спустилися з неба і, перетворившись на каміння, пішли під землю. Серед ориша були і божества: Обатала та його дружина Одудава — уособлення неба і землі. Згідно з міфом Одудава народила п'ятнадцять дітей, які керують світом: Оругун відає повітрям, Олокун — сонцем, Ому — місяцем, Шаног — блискавкою і громом і таке інше. Буйно розквітла в первісних релігійних віруваннях магія. Первісні люди вважали, що перш ніж братись до роботи, обов'язково треба вплинути на надприродні сили магічним засобом: заклинанням, особливими співами і танцями, жертвоприношенням. Це мало вблагати чи примусити діяти їх на користь людей. Жодна магія не може існувати без системи заборон і обмежень, так званих табу, які поширювалися на їжу, відносини з чужинцями, проживання на певній території, на певні предмети, особливо знаряддя праці і зброю, на певних осіб (вождів, царів, воїнів, породіль тощо). З первісних табу виросли сучасні культові обмеження багатьох релігій: пости, харчові обмеження, специфічні культові заборони і правила та ін.

В первісних віруваннях широко практикувався фетишизм — наділення надприродними властивостями предметів, обожнення їх. Фетиші — важливі учасники магічних церемоній, їм надається неабияке надприродне значення, вони приймають участь у міфологічних розповідях. Фетиш супроводжує мисливця чи рибалку на його промислі, без фетиша неможлива щаслива подорож, фетиші присутні на будь-якій події.

Всі ці елементи первісних вірувань — анімізм, міфологія, магія, фетишизм — ніколи не існували поодинці, вони завжди були в комплексі.

3.Форми пізнавальної діяльності. Об’єкти і суб’єкти пізнання.

Одна з перших історичних форм – ігрове пізнання як важливий елемент діяльності не тільки дітей, але і дорослих. В ході гри індивід відтворює активну пізнавальну діяльність, набуває великого об’єму нових знань, вбирає в себе багатство культури – ділові ігри, спортивні ігри, гру акторів. Міфологічне пізнання, його специфіка в тому, що воно являє собою фантастичне відображення реальності, є несвідомо-художньою переробкою природи і суспільства народною фантазією. В рамках міфології вироблялися визначені знання про природу, космос, про самих людей, їхні умовах буття, формах спілкування. філософське і релігійне пізнання. Особливості останнього визначаються тим, що воно зумовлене безпосередньою емоційною формою відносини людей до пануючого над ними земними силами (природними і соціальними). Будучи фантастичним відображенням останніх, релігійні уявлення містять у собі визначені знання про дійсність, хоча нерідко і мінливі. Досить мудрою і глибокою скарбницею релігійних і інших знань, накопичених людьми століттями і тисячоріччями, є, наприклад, Біблія і Коран. Однак релігія (як і міфологія) не відтворювали знання в систематичній і, тим більше, теоретичній формі. Вона ніколи не виконувала і не виконує функції виробництва об’єктивного знання, що носить загальний, цілісний, самоціннісний і доказовий характер.

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

29.Структура та функції свідомості.

Свідомість є складним системним утворенням, а тому існують різні підходи щодо вияву її структури.

Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за З. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи:

а) несвідоме або «Воно» – інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу);

б) свідоме або «Я» – своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом;

в) несвідоме або «Над-Я» – сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми – догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі.

Отже, структура свідомості охоплює індивідуальне і колективне несвідоме, які, поєднуючись, суттєво доповнюють одне одного.

Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах:

– як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»;

– як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими.

Самосвідомість – здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанці'юватися від себе, побачити себе очима Інших.

Самосвідомість виконує такі функції:

– самопізнання – охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

– самоспостереження і самоаналіз (на який здатний небагато хто);

– самооцінки – включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

– саморегуляції – передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

Основні функції свідомості:

– інформативна: забезпечення людини інформацією про стан та процеси дійсності;

– пізнавальна: отримання знань у вигляді предметних характеристик дійсності;

– творча: перетворення знань та інформації за допомогою мислення, інтуїції, уяви, фантазії;

– оціночна: визначення на основі ідеальних еталонів, норм, правил, ступеня значущості тих чи інших явищ;

– цілепокладання: формування образу-результату діяльності;

– сенсотворча: формування життєвих сенсів через зіставлення реальності з ідеалами, цілями, еталонами;

– організаційно-вольова: зосередження духовних та фізичних сил у напрямі досягнення мети;

– контрольно-регулятивна: свідоме спостереження за діями людини та їх коригування;

– самовиховна: свідоме прагнення організувати життя людини згідно з вищими духовними цінностями.

30. Поняття методології та її складових у сучасній філософській методології.

Поняття методології

Швидкий розвиток науки у XX ст. виявив нові риси і характеристики наукового знання, які протягом багатьох років були предметом дослідження логіків, методологів і філософів науки. Серед нових явищ у методологічному пізнанні перш за все слід назвати інтенсивне заповнення безодні між природним і соціальним (ідея ноосфери, соціобіологія, екологія), між буттям і розумом, між природним і штучним, живим і неживим (кібернетика, штучний інтелект, суміжні галузі наукового знання), між формальним і змістовним, теоретичним і практичним (проектування і прогнозування, планування і програмування, констроювання і моделювання) тощо.

Згідно з цими змінами в характеристиках наукового знання і його взаємодії з практикою розвивалась і методологія науки як особлива галузь філософії, змінювався характер методологічного дослідження, розширювався і якісно збагачувався предмет методології науки, ускладнювалась структура і функції методологічного пізнання.

Поняття „методологія” має два основних значення:

- система певних способів і заходів, які застосовуються в тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо).

- учення про цю систему, спільна теорія методу, теорія в дії.

У першому значенні методологія науки розглядається як сукупність пізнавального інструменту (методологічні підходи, принципи, методи тощо), як філософська дисципліна, котра вивчає цей інструментарій і умови його продуктивного застосування. Таке розуміння відзеркалює суть методології науки, але не охоплює різновиди методологічного дослідження і через це може розглядатися як вузьке поняття. У широкому розумінні методологія науки являє собою філософську дисципліну про генезис, будову і функціонування наукового знання, його трансформацію в пізнавальний інструментарій, тобто в науковий метод.

У сучасній філософії проблеми методології та методу обговорються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології та ін. Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багатьма дослідниками обгрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи). У сучасній науці склалася багаторівнева концепція методологічної теорії. В арсеналі сучасної методології є багато різних підходів, які розглядались раніше, також є принцип соціальної зумовленості пізнання, соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб’єктивні параметри пізнавального процесу, редукціонізм та ін. У наступному підрозділі будуть розглянуті питання про роль філософії як методології пізнання та два основних методологічних підходи: діалектика та метафізика.

31.філософія Піфагорської школи.

Школа була заснована Піфагором в Кротоні (Південна Італія) і проіснувала до початку IV ст. до н.е., хоча гоніння на неї почалися практично відразу після смерті Піфагора в 500 р. По суті, це була перша філософська школа, релігійно-філософське аристократичне братство; вона мала великий вплив на грецькі поліси Південній Італії і Сицилії. Союз відрізнявся строгими звичаями і високою моральністю. Спосіб життя піфагорійців увійшов в історію: як розповідають легенди, учнів Школи завжди можна було впізнати за їх зовнішнім виглядом і благородній поведінці. Проте і вигляд, і поведінка були лише наслідком поглядів філософів на людську душу і її безсмертя, маються на увазі в тутешньої, земного життя певне виховання. У цьому вони близькі до своїх попередників - орфіки, послідовникам вчення, то звіщали найчистішу моральність і суворий аскетизм; засновником його вважається легендарний Орфей. Згідно з цими поглядами, душа людини проходить у своєму розвитку кілька етапів, зокрема ряд втілень на фізичному плані, сенс яких - придбання внутрішнього досвіду, досягнення катарсису, очищення від спадщини ранніх етапів розвитку. Цьому служили моральні принципи, яких дотримувалися піфагорійці: "Бути завжди в словах і вчинках прагни справедливим", "Хай - що найважливіше - твоїм головним суддею стане совість". Вранці та ввечері - в години, найвідповідніші для роздумів - слід було окинути уявним поглядом все, що зроблено і що ще належить зробити: "В заспокійливий сон не годиться тобі занурюватися перш, ніж знову не згадаєш про кожного сьогоднішньому справі, в чому завинив? Що міг зробити? І чого не виконав? " Піфагорійська школа поклала початок математичних наук. Числа розумілися як суть всього існуючого, їм надавався містичний зміст. Основу піфагорейської математики складає вчення про декаді: 1 +2 +3 +4 = 10. Ці чотири числа описують всі процеси, що відбуваються у світі. Зокрема, декада відображає закони музичної гармонії: через неї виражаються основні музичні інтервали - октава (2:1), квінта (3:2), кварта (4:3). Математичний метод в сучасній науці в цьому сенсі є наслідком популяризації та демистификации піфагорійського вчення. Піфагорійцям належить вчення про музику сфер і про музичний звукоряді, що відображає гармонію Сонячної системи, де кожній планеті відповідає певна нота, а всі разом вони створюють інтервали музичної гами. Ними ж належить і початок музичної психології: музика використовувалася як засіб виховання і зцілення душі і тіла. В піфагорійській школі почали розвиватися астрономія та медицина. Нею створено безліч алегоричних коментарів Гомера, а також граматика грецької мови. Таким чином, піфагорійців можна вважати родоначальниками гуманітарної, природничої, точної і систематичної наук.

36.Суспільні функції релігії.

Суспільні функції релігії

Релігія — явище суспільне. Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін.
Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.

   Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.
   Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв´язки.
   Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв´язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.   Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Легітимізуюча функція (лат. legitimus — законний, узаконений) — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Релігія виконує й інші функції, зокрема культуроформуючу, культурозберігаючу, за певних умов — етноформуючу тощо. Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).

37. Мілетська школа.

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса цевода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

39.сенс життя людини. Самоцінність людського життя.

Сенс життя є вічною проблемою.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, пюб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал., реалізації якого людина може присвятити своє життя .

Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний.

40.Епоха відродження. Основний зміст та його відбиття у філософському антропоцентризмі.

Епоха Відродження або Ренесанс – це епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі Середніх віків і передує культурі нового часу. Хронологічні рамки епохи – початок XIV-остання чверть XVI століть і в деяких випадках – перші десятиліття XVII століття (наприклад, в Англії і, особливо, в Іспанії). Відмінна риса епохи Відродження – світський характер культури і її антропоцентризм (тобто інтерес, в першу чергу, до людини та її діяльності). З’являється інтерес до античної культури, відбувається ніби її «відродження» – так і з’явився термін.

Епоха Відродження стала найбільшим прогресивним переворотом з усіх пережитих до того часу людством, епохою, яка «мала потребу в титанах і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатосторонністю і вченістю».

Історія людської культури знає чимало злетів, яскравих розквітів, художньо рясних, інтелектуально багатих і плідних епох. І все ж, європейська – в першу чергу італійська – епоха Відродження XIV-XVI ст. стала Ренесансом з великої букви.

Та й сам цей термін – Відродження - з'явився саме тоді, в середовищі флорентійських поетів, художників і знавців старовини, коли в Європі, в її культурному та суспільному житті стали відбуватися найістотніші зміни. Тому особливо значимий культурний переворот, здійснений Ренесансом для духовного життя Європи. Але прямо чи опосередковано, відразу або через кілька століть він позначився на культурі та життєвому укладі всіх народів світу, тому що саме ренесансний дух – індивідуальної свободи, сміливого пізнання, схиляння перед античною, насамперед елліністичною-римською культурою, інтелектуальною ненаситністю – дозволив європейцям зайняти політичну, культурну та економічну гегемонію у всьому світі.

Перехід з церковного на світське

Другий парадокс епохи Відродження: бурхлива секуляризація (тобто перехід з церковного на світський стан) всієї культури – особливо освіти – при тому, що найяскравіші художні твори народжуються в руслі церковного мистецтва. Всі великі майстри Відродження – Леонардо, Боттічеллі, Рафаель, Мікеланджело створюють фрески, проектують і розписують собори, звертаються до біблійних і новозавітних персонажів і сюжетів в скульптурі. Музиканти створюють меси і мотети (жанр духовного багатоголосого твору). Гуманісти заново переводять, коментують Біблію і займаються теологічними дослідженнями. І все ж, якщо охопити в цілому все художнє життя епохи Відродження, у нас виникає враження, що мистецтво вийшло з-під церковного диктату. Мабуть цьому враженню сприяє те, що і в світських, і в церковних роботах майстри епохи Відродження говорять однією і тією ж художньою мовою.

Таке ж взаємопроникнення церковного і світського відбувається і в музиці. Так, звичайно, Жоскен де Пре, Орландо Лассо, Палестрина пишуть на латинські тексти меси, мотети, офферторіуми в суворій поліфонічній манері. Але вони ж пишуть багатоголосні світські пісні – французький шансон, німецький Lied, італійські мадригали. І ось що дивно: у світських піснях застосовуються ті ж прийоми поліфонії, що і в месах, а в основу мес кладуться теми світських пісень типу «L'omme аrmе» («Озброєна людина»).

Тому можна сказати, що в мистецтві Відродження відбувається не тільки секуляризація, перехід до світського мистецтва, скільки взаємопроникнення, змішання фольклорного, світського і церковного.

43. Філософія Елейської школи.

Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан,Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феноменуобмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, придатніших для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

45.Поняття цивілізації та її ознаки.

Історія суспільства – це розвиток людської цивілізації, що проходила певні етапи і закономірні стадії соціального поступу. Поняття "цивілізація" формувалося історично, а філософи в різні часи вкладали в нього різний зміст.

Вперше це поняття стало широко використовуватися в епоху Просвітництва у Франції і розглядалося просвітителями як близьке за своїм змістом поняттям "духовна культура", "розум", "справедливість".

У подальшому поняття "цивілізація" уточнювалося, вводилися нові характеристики цивілізаційного процесу. Так, Кант розмежовував поняття культури і цивілізації. Цивілізація, на його думку, є лише зовнішній "технічний тип культури". В процесі розвитку суспільства їх взаємодія суперечлива, тому що духовна культура, особливо в її моральному аспекті, відстає від цивілізації. Цієї думки дотримувалися Шпенглер, Ніцше (друга половина XIX ст.). Вони стверджували, що розвиток цивілізації неухильно призводить до деградації та духовної загибелі суспільства. Зокрема, Шпенглер заявляв, що цивілізація – це етап занепаду культури, її старіння.

Одночасно в соціальній філософії поняття цивілізації використовується для характеристики конкретного суспільства як соціокультурного утворення.

Так, А. Тойнбі виділяв цивілізації Стародавнього Єгипту або Вавилону, арабську цивілізацію тощо.

Крім того, в суспільних науках подекуди фігурує поняття цивілізації як фіксація певного рівня технологічного розвитку.

Засновники марксистської філософії розглядали цивілізацію як результат досягнень матеріальної і духовної культури, типи якої визначаються змістом суспільно-економічних формацій. Говорячи про ступені розвитку світової цивілізації, вони підкреслювали її конкретно-історичний характер, обумовлений рівнем і розвитку суспільного виробництва.

У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства.

Під цивілізацією розуміють не тільки і, головним чином, не стільки результати матеріальної і духовної діяльності людей, хоча самі по собі вони також важливі, а й спосіб або технологію відтворення суспільних відносин, "соціальну організацію, що творить і відтворює суспільне життя" (П. Сорокін). Тобто, цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення, людину, що засвоїла культуру і здатна жити і діяти в окультуреному середовищі, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування та розвиток.

У наш час до змісту цивілізації додається також здатність суспільства вирішувати глобальні проблеми, в тому числі основну з них – виживання людства. Таким чином, в основі цивілізації лежить діяльнісний підхід, який вирішальну роль у цивілізаційному процесі відводить суб'єктивному фактору та духовній культурі.

Отже, цивілізація є соціокультурним утворенням. Якщо поняття "культура" характеризує людину, визначає рівень її розвитку, способи самовиразу в діяльності, творчості, то поняття "цивілізація" характеризує соціальне буття самої культури.

Залежно від ступеня технічної оснащеності у сфері суспільного виробництва, свободи особи в соціальній і духовній сферах, типу культури визначаються і якісно різні типи цивілізацій:

– космогенна (охоплює стародавній світ та епоху Середньовіччя);

– техногенна, або індустріальна (відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям);

– антропогенна, інформаційне суспільство (формується в наш час).

47. Метод як усвідомлений спосіб пізнавальної діяльності. Співвідношення спеціальних і загальних методів.

Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певнийспосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання — це не проста сукупність правил і прийомів, яка конструюється дослідниками свавільно. Наукові методи мають об'єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.

Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і саманаука. У методології існує безліч класифікацій наукових методів.Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання,експеримент, спостереження тощо), та теоричного (формалізації,аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).

З позиції сфери застосування методи поділяються на загальні ічасткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці — метод математичної індукції, у космології — метод радіоактивного розпаду, в економіці — метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують всі, або майже всі науки. До таких методів відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експерименту і аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.

Метод абстрагування — виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.

Узагальнення — логічне завершення абстрагування, поширенняспільних ознак предметів на всі предмета даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мислене об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.

Аналіз і синтез — взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз —мислене розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований навизначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез— зворотний процес — мислене поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.

Метод сходження від абстрактного до конкретного — метод, задопомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чогодійсність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.

Індуктивний і дедуктивний методи пізнання — загальні видиумовиводів, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція —достовірний висновок в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція — загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про одиничне чи часткове.

Наукове спостереження — метод вивчення ознак і відношеньокремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.

Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.

Методи аналогії і моделювання — методи, що ґрунтуються наперенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта (моделі), на інший об'єкт, менш вивчений.

Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення,імовірного знання, у створенні обґрунтованого передбачення певних закономірностей або причини, яка викликає певний факт або явище.

Метод екстраполяції — метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.

Динамічні і статистичні методи — дві великі групи методів, щодосліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на явища, взаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статистичні методи використовуються для дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.

Системно-структурний метод заснований на дослідженніматеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.

Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

49.Ідеї некласичної філософії.

"Філософія життя" — це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX — початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками "філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844—1900), Анрі Бергсон (1859—1941), Вільгельм Дільтей (1833—1911), Георг Зіммель (1858—1918), Освальд Шпенглер (1880—1936) та ін.

"Філософія життя" розглядає все, що існує як форма прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою життя і його проявом є воля. Так, у вченні німецького філософа А. Шопенгауера, яке можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно розуму. Він стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними, відносно самостійними. При цьому, і це головне, воля визначаєспрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це "абсолютне вільне хотіння". Крім того, воля пронизує весь світ, вона — першоначало й абсолют. Світ, за А. Шопенгауером, є нічим іншим як "волею і уявою" (див. його працю "Світ як воля і уява", розділ "Першоджерела").

Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а "волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого. "Щоб зрозуміти, що таке "життя", — пише Ф. Ніцше, — і якого роду устремлінням і напруженням воно є, ця формула має однаковою мірою відноситися як до дерева і рослини, так і до тварини". І далі: "Задля чого дерева первісного лісу борються одне з одним? Із-за влади!" (див. його працю "Жадання влади").

Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на його центральне поняття — "життя". Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. Тому, якщо "життя" перебуває в постійному русі і протиріччі, наука не може бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука, використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини. Зв'язки між ними наука здатна пояснити, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати нові предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука (розум) безсила. Розум завжди людяно орієнтований, має мету, а "життя" вище будь-якої цілеспрямованості. Тому на перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.

Істина не доступна кожному в процесі навчання, її пізнання носить недемократичний характер, виникає проблема "аристократизації" пізнання. Звідси — висока оцінка особистості та її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і культурі. її творчість відповідає "життю", вона є і процес, і одночасно результат біологічного і соціального пристосування. Людина живе в історії, але історія не має об'єктивних законів. Вона має долю, і людина має долю. Загальна історія людей — це фікція.

Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони виникають, розвиваються і руйнуються відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність, тому не можуть серйозно впливати одна на одну. Кожна з них має свої цінності,що час від часу змінюються. Є цінності "життя", які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які відображають "стадні інстинкти", мораль рабів, масові упередження (рівність, справедливість) тощо. Основні настанови і цінності "філософії життя" — прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.

64. Ідеї Шопенгауера і К’єркергора.

55. Особливості та ідейні здобутки німецької класичної філософії.

Класична німецька філософія — це філософські системи І.Канта, І.Г.Фіхте, Ф.В.И.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля та Л.А.Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII — середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи. Марксизм високо цінував класичну німецьку філософію передусім за розробку проблем діалектики (Кант, Гегель) і матеріалізму (Фейербах).

Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософія, так і досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б.Спінози, філософія епохи Просвітництва). Зрозуміло, що відповідний вплив на неїспра-вили й тогочасні досягнення природничих наук.

Класична німецька філософія не становила собою єдиного напряму. Наприклад, Кантбувдуалістом,Фіхте — суб'єктивним, Шеллінг і Гегель — об'єктивними ідеалістами, Фейербах — матеріалістом. Та разом з тим у філософських системах цих мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Особливе місце посідало дослідження форм всезагальності, які в Канта і Фіхте розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шелінга і Гегеля — і як форми самої діяльності (духовної, на їх думку, за своєю природою). Особливого значення надавалося дослідженню проблеми тотожності мислення і буття, відношення суб'єкта і об'єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій тощо.

Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність; діалектичність; критичне ставлення до ''розсудкової'' метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання (''Науковчення'' Фіхте і ''Енциклопедія філософських наук'' Гегеля); звернен-нядо історіїяк філософської проблеми. У світлі сучасноїфіло-софської думки впадає у вічі абсолютизація раціоналістичного підходу і недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема естетичного відношення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого людина осягає буття і переживає його сенс.

56. Основні віросповідні принципи ісламу.

Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє одкровення — Коран, який передав через чоловіка на ім´я Мухаммед.
Єдинобожжя. Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— пророк його») і його посланця — Мухаммеда. Важливим у принципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець.Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху.
Правдиве трактування мусульманської віри — це «віра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк». Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закону. Така людина не є мусульманином, навіть якщо проголошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусульманам пророк, це: «Немає Бога, крім Аллаха» («Ла іляха ілла-ллах»).

Вшанування пророка Мухаммеда. Другий догмат вимагає вшанування головного й останнього пророка істинної віри — Мухаммеда. Розповідають, що коли він перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з´явився ангел із наказом нести людям істинне слово — слово Аллаха (Коран, сура XCVI). Ісуса Христа іслам також визнає великим пророком. Його буде покликано вершити Страшний суд. Тому мусульмани не вірять в те, що Ісус Христос був страчений. Водночас вважається, що християни помиляються, сприймаючи Христа як сина Божого. Христос — заступник, утішитель, а не божественна особа. Коран — Святе Письмо ісламу. Третій догмат — шанування Святого Письма — Корану (араб., досл. — читання), що є головною священною книгою мусульман. За ісламською традицією, Коран є «копією» «матері-книги», яка існує на небі одвічно. У ній записано всі Божі веління та всі події, що відбуваються і мають відбутися. Архангел Джебраїл (Гавриїл) переповів цю книгу Мухаммеду частинами, що мали стосунок до певних подій. Складається Коран із промов, проповідей, пророцьких одкровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610— 632 pp. Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айатів, тобто віршів (араб, айа — знамення). Основний зміст Корану — проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя і першотворного створіння, попередження про Страшний суд, рай і пекло. Коран посприяв розвитку мусульманських фікс (правознавства), суфізму (містики), іс алам (теології). Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульмани вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є також священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними». Доповненням до Корану є Суна (араб. — звичай, зразок), що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів (оповідей) про його діяння людей, які близько знали пророка.

62. Філософські концепції походження людини.

Найчастіше виокремлюють три гіпотези: релігійну, космічну, еволюційну.

Релігійна (теологічна) гіпотеза походження людини базується на біблійних переказах про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладена в заповідях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена "з пороху земного", а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.

Космічна гіпотеза походження людини базується на припущенні, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числі в його цивілізованих проявах. Під Космосом мають на увазі Всесвіт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Різновидом космічної гіпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесено космічним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землі перетворився на сучасні форми живого. Ще є припущення про існування позаземних цивілізацій, розвиток яких дозволяє долати космічний простір і час. Вони були на Землі, залишили своїх представників, які згодом перетворились на землян і досягли нинішнього цивілізованого розвитку. Проте всі ці припущення залишаються гіпотезою, бо не мають експериментально-практичного підтвердження.

Еволюційна гіпотеза походження життя та людини з'явилась у другій половині XIX ст. Спочатку Чарльз Дарвін (1809-1882) зробив опис біологічної передісторії людини, створивши теорію природного добору. Згідно з цією теорією під дією природних факторів добору, внаслідок потреби адаптації до середовища Homo sapiens виник як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Потім Люїс Морган (1818-1881) дослідив процес становлення людського суспільства і людини як суспільної істоти.

57.Роль філософії у розвитку особистості.

Таким чином, призначення філософії для людини виражається в слідуючих моментах. Вона:

формує свободне, нестандартне мислення, мислення по аналогії;

виховує увагу (та повагу) до інакомислення;

служить теоретичною базою для розумної орієнтації людини у світі;

формує методику пошуку відповідей на так звані вічні питання.

підсумовує основні духовні результати епохи;

формує нову історичну перспективу, ідеально конструюючи можливі варіанти майбутнього;

є теоретичною базою для стратегії розвитку кожної держави.

60.Структура практичної діяльності.

Кожна дія обов'язково передбачає виконавця. Засновник праксеології — філософської науки про діяльність — польський філософ Тадеуш Котарбінський, автор неперевершеної праці з праксеології — «Трактат про добру роботу», називає цю особу «винуватцем». Це і є суб'єкт практичної діяльності.

Метою будь-якої дії є те, для чого її виконують. Це вже передбачений, створений у свідомості суб'єкта образ того, досягнення чого можливе як виконання цієї дії.

Частина дійсності, певний об'єкт, виділений серед інших і такий, що на нього спрямована практика, має назву предмета практичної діяльності. Залежності від того, сприймається предмет за допомогою відчуттів чи осягається за допомогою мислення, він є матеріальним або духовним, розумовим. Так само класифікують і два провідні види практичної діяльності.

Результат практичної діяльності — це те, що є її підсумком — готовий, створений новий об'єкт або його властивість. Причому результат уже наявний на самому початку практики як її мета.

П'ятиелементна структура практичної діяльності визначає і зумовлює будову практичного розуму. Перерахуємо його головні блоки. 1. Масив теоретично-технологічних знань про властивості предмета, щодо якого застосовується практична діяльність, вміння розпізнавати можливості різних предметів, порівнювати їх, відбирати найбільш придатні для реалізації у новому продукті. 2. Масив знань суб'єкта про самого себе, про межі своїх технологічних знань, навичок, фізичних сил. Значною рисою практичного розуму у цьому розрізі є здатність образного, наочно-прагматичного мислення, схильного до уявної препарації предметів, моделювання наслідків застосування майбутніх результатів, такого, що забезпечить можливість суб'єкта критично поставитись до себе, свого потенціалу, претензій. 3. Здатність суб'єкта практичного розуму формулювати реальні цілі. 4. Здатність орієнтуватись у масиві наявних засобів, підбирати ті з них, що необхідні для здійснення мети. 5. Здатність досягати результату, застосовуючи гідні методи.

63.Релігія як форма онтологічного самовизначення людини

Домінуючим поглядом на походження релігії є визнання того, що вона є невід´ємною складовою людського буття. Тобто вважається, що людина онтологічно залежна від релігії. Таке бачення виникло не сьогодні, не є надбанням лише сучасних філософських шукань.
Ідея єдності людини і Бога. Ідею єдності людини з божественною субстанцією можна знайти вже у ранньофілософських вченнях. Так, про божественну частку в людині говорив давньогрецький філософ Платон . Образ іскри, що тліє в людині, був властивий не тільки гностичним мислителям. Він близький і неоплатонікам, і першим християнським богословам. Основоположник християнської антропології, теолог Августин Аврелій (354—430) також мав подібні погляди, висловлюючи думку, що люди не шукали б Бога, якби в певному розумінні його вже не У філософії Паскаля людина вже цілісна, переважно хуховно-природна істота, яка має свої власні ціннісні характеристики і самостійний творчий потенціал. Але ця цілісність переповнена глибокими духовно-моральними суперечностями. Вона не тільки наділена здатністю усвідомлювати, мислити, а й переобтяжена пристрастями

   Релігія — засіб утвердження людини у світі. Поставивши себе поза природою, людина завжди потребувала засобів утвердження у світі. З непоборним бажанням порятунку на основі й за допомогою багатої уяви вона населяла світ різними образами. Вони захищали, допомагали чинити опір страху перед невідомим, смертю, небуттям. Спочатку засобом подолання такого страху був ритуальний танок, під час якого людина зливалася із сакральним, у неї з´являлося відчуття життєвої повноти, власної вкоріненості у світі.
   Потім з´являється міф (або «природна релігія»). Його принцип — «усі є все» чи «всі у всьому». У міфі людина шукає опори не в «мікрокосмі» власної свідомості, а в «макрокосмі» навколишньої дійсності.
     Людський дух — здатність людини відчувати, виявляти вольові зусилля, визначати мету життя і творчо діяти.
   Завдяки релігії до людини приходить відчуття реальності першооснови, першоджерела, що стоїть над будь-яким буттям. Ця першооснова відкривається духу, що усвідомлює свої власні глибини, як сама очевидність, як сама абсолютна правда.    Бог — перешооснова реальності, верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і причиною всього, що в ньому відбувається.
   Бог не постає перед людиною на зразок певних явищ. Людина не «зустрічає», не «бачить» Бога у зовнішньому світі, а відчуває його, відкриває для себе в собі таємничим актом прозріння. Відтак сама людина є «місцем Бога». Її завдання — власними внутрішніми зусиллями, творчою працею пробудити у глибинах власної душі божественне, актуалізувати його. У цьому процесі духовного творення зусилля розуму, почуттів і волі мають солідаризуватися. Тому буття з Богом завжди є глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям душі. Цей акт внутрішнього спілкування з Богом збагачує особистісний ціннісний світ людини необхідними істинами, що формують її духовність, застерігаючи від збочення до бездуховності буденного життя. Тож піднятися до Бога — означає відкрити в собі самого себе, знайти в собі глибинну таємницю і перевершити себе.
   Буття з Богом — внутрішнє саморозкриття людини стосовно Бога через акт прозріння.
   Тож Бог необхідний як вічна твердиня, вічне життя, абсолютне благо і всеохоплююче світло розуму. Щоб людина, незважаючи на її безсилля, сліпоту, згубність пристрастей та швидкоплинність життя, була не тільки «творінням» Бога, його «рабинею», а й вільною учасницею Божого життя. Щоби, слугуючи йому, не гасила й не марнувала своє власне життя, а навпаки, утверджувала, збагачувала та освітлювала його. Саме релігія дає безпрецедентну можливість, яку не знайти деінде ще, — можливість закріпитися, утвердитися в абсолютному.

67. Єдність сфер людської життєдіяльності( матеріальна, соціальна, політично..)

Поняття "сфера суспільного життя" відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах.

На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:

а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;

б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації;

в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

68. Філософський зміст проблеми буття.
Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.
Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності. Таким чином, світ - це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ — світ людського буття.
Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, грунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності.
Типологія світу, в якій людина .— це мікрокосм, а Всесвіт — макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний. Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповню'ються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше. Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.

72. Локальні релігії світу. Індуїзм.

Індуїзм — одна з найпоширеніших національних релігій світу

Індуїзм як давньоіндійська релігія виник на основі давнього брахманізму.Основи індуїзму походять від вед і пов'язаних з ними легенд та текстів. Народний індуїзм сприйняв і зберіг давнє уявлення про карму з її етичною основою, про святості вед та ін., але у дуже спрощеному вигляді.

По-перше, кривава ведична жертва була витіснена богослужінням без жертв (хоч у заповіді "убивство заради бога — це не вбивство" остаточно не знята й досі).

По-друге, разом з буддизмом Махаяни на початку нашої ери в Індії була поширена практика виготовлення ідолів-зображень у храмах на їх честь.

По-третє, головні індуїстські боги вже мали прибічників, тих, хто вважав за потрібне шанувати свого обранця і спілкуватися переважно з ним. Особиста відданість богу стала важливою рисою прихильників індуїзму.

Найважливішими з численних богів індуїзму вважають трьох (трімурті) — Брахму, Шіву і Вішну. Ці троє в системі індуїзму поділили між собою основні, властиві верховному богові функції, - творчу, руйнівну й охоронну, хоча ці функції часто збігаються. Кожен з цієї трійки має своє обличчя, характер, свою сферу впливу.

Богиня Лакшмі — жінка бога Вішну — завжди поруч з чоловіком, вона ніжно любить його. У Вішну багато перетворень — аватар.Решта — п'ять відомих аватар Вішну: Парашурама, Рама, Крішна, Будда і Месія-Калка, на прихід якого ще чекають найулюбленіші в Індії аватари Вішну — Рама і Крішна.

Жерцями індуїзму, носіями основного релігійного культу, ритуального обряду, етики, естетики, форм соціального укладу і побуту були члени брахманських каст. З їх числа обиралися радники і чиновники, вони диктували народу норми життя, які зводилися головним чином до строгого збереження ієрархії каст і дотримання норм поведінки всередині касти. Брахмани були домашніми жерцями у брахманських сім'ях. З їх числа виходили найавторитетніші релігійні вчителі — гуру, які навчали молоде покоління мудрості індуїзму. Але найголовнішою соціальною функцією брахманів було задоволення релігійних потреб населення.

У своїх домашніх алтарях індійці були господарями і виконували нескладні ритуальні обряди. Участь брахмана в сімейних ритуальних відправленнях завжди бажана і навіть необхідна.

Крім загально-індійських, існує чимало свят, що стосуються того чи іншого регіону або порівняно невеликої місцевості.

Так само відправляються і численні домашні і сімейні обряди, пов'язані з весіллям, народженням сина, врученням шнура юнакові на знак його нового народження тощо. Під час обрядів домашній жрець-брахман виконує всі необхідні ритуальні дії. Весільний обряд — найурочистіший. Молоді обходять навколо жертовного вогню, в який кидають різні продукти, після цього обряд шлюбу вважають завершеним. Обряд поховання в Індії теж особливий. В Індії немає кладовищ, тільки священні місця, на яких спалюють покійних. До такого місця виносять загорнутого в полотно покійника, його старший родич розпалює вогнище. Коли вогонь згасне, обгорілі останки кладуть у посуд і топлять у річці. Після цього сім'я померлого десять або й більше днів носить траур — кусок білого полотна. Подальша доля вдови (особливо вдівця) жалюгідна. Вдруге заміж виходить вона рідко, а в колишні часи, особливо серед вищих каст, вважалося нормальним, коли дружина, хоч би вона була й дівчиною 13-14 років, якщо помирав її чоловік, живцем спалювалася на вогнищі разом з трупом чоловіка. Це страшний звичай індійців-саті.

77. Динамічний характер і складність глобальних проблем сучасності, можливі шляхи їх вирішення.

Глобальні проблеми сучасності та можливі шляхи їх вирішення

Види глобальних проблем:

соціально-екологічні;

соціально-економічні;

соціально-політичні;

проблеми людини.

Глобальними проблемами є:

проблема війни і миру;

екологічна проблема;

продовольча проблема;

демографічна проблема;

енергетична проблема;

сировинна проблема.

Проблема війни і миру

Екологічна проблема

Основними шляхами вирішення проблеми є:

швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії (сонця, вітру);

створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів;

вивчення запасів всіх ресурсі в з використанням найновіших досягнень НТР;

інтенсивний розвиток власного сировинного господарства, включаючи галузі, що переробляють сировину;

при зупинка вирубування лісів,

Паливно-енергетична та сировинна проблема

Шляхи розв’язання проблеми:

встановлення національної народної власності на всі ресурси;

зміна механізму ціноутворення на природні ресурси;

списання всіх боргів слаборозвинутих країн;

нарощування обсягів виробництва готової продукції у країнах, що розвиваються;

використання основних видів відновлювальної енергії.

Продовольча проблема

використання в їжу модифікованих продуктів та фатстфудів, які смертельно небезпечні для життя людини;

Шляхи розв’язання проблеми:

використання в їжу висококалорійних натуральних продуктів харчування;

дотримання норм гігієни та санітарії при використання заморських тепличних овочів та фруктів;

Про шкідливість модифікованих продуктів харчування розповідає відеоролік «Смертельна їжа».

Демографічна проблема

Шляхи розв’язання проблеми:

вирішення житлової проблеми молодих сімей на державному рівні;

поліпшення умов праці на шкідливих для здоров'я людей виробництва;

соціальний захист найвразливіших верст населення;

створення нових робочих місць;

надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги населенню;

79. Філософія Піфагорської школи.

80. Чуттєве пізнання та його форми.
Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто його контактом із зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності.
^ Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами є відчуття, сприйняття та уявлення.
Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності .
Сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.
Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю.

82. Новий соціальний ідеал у філософії Просвітництва ХVІІІ ст.

В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанційних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії Просвітництва формуються два напрямки: деїстичний та матеріалістично-атеїстичний. Монтеск'є визнає Бога лише творцем природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об'єктивним законамЩе одну концепцію атеїстичної філософії просвітництва розробляє Вольтер .

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в критиці релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків. Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стримування бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання свавіллю "сильних світу цього". Вольтер дає філософське осмислення історії людства, підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, прагнень, які виникають на підставі життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди, думки великих мас людей Вольтер ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні — до біди та нещастя.

85. Поняття істини у філософії. Види істин.

І́стина — одна з центральних категорій гносеології[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності[3].

Види істини

Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.

Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).

Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

87. Функції філософії.

Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років.

Серед них:
   — світоглядна функція, пов´язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;
   — загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;
   — пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;
   — прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;
   — критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву» , виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;
   — аксіологічна функція з її вимогою дослідження об´єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;
   — соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;
   — гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;
   — освітня функція, пов´язана з впливом філософії на свідомість людей.

88. Філософські ідеї часів Київської Русі.

Філософські ідеї в культурі Київської Русі

1. Витоки і особливості філософії Київської Русі.

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і благодать» Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племеипгій основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

2. Морально-етична спрямованість філософії давніх русичів.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон, який в Ю51 році написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів. Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смрлятича (сер.ХІІ ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолктич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж рову му і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він досл джує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях люд таи і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади — марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський.

Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: як ці антитези співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі — проблеми людини.

У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається, а людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом.

Кирило Туринський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна- людина — праведник і грішник — є предметом Божої уваги. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде

людину на шлях гріха.

89.Релігійний характер філософських пошуків епохи Середньовіччя.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. — “теос” —бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослів'я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

1. доступность ресурса возможность извлечения из недр глубина залегания приемлемый уровень затрат по извл
2. По способу построения различают произвольные круговые концентрические социограммы
3. История марксистской диалектики
4. Тема 6. Короткострокове тактичне планування виробництва й операцій 2 год
5. на тему-Теоретические основы развития организации на примере АТП ’1.html
6. Обучение и развитие в дошкольном возрасте С развитием ребенка меняется и характер обучения ребенка
7. Nike превратила свой логотип изображение крыла Ники греческой богини победы в самый известный торговый знак
8. а на практику письма; определить степень освоения учебного материала учащимися как они действуют по прав
9. а Ф
10. проблемных местах
11. Тема. Разработка схемы участковой станции Цель
12. Экономика России и интеграционные процессы в СНГ
13. Задание выдано ldquo;rdquo; февраля 2011 года Срок выполнения ldquo;rdquo; мая 2011 года Студент Под.html
14. Анализ опасности поражения электрическим током в электрических сетях Цель работы- проанализирова
15. З КУРСУ ЦИВІЛЬНИЙ ЗАХИСТ для курсантів та студентів 6
16. Преступления против авторитета органов государственной власти
17. курсовой проект является первым в ряду проектов направленных на разработку приборов и установок радиационн
18. вывода Структура программ Страница 12 из 12 Оглавление [1] Оглавле
19. амортизируем тем самым гася последствия толчка и только потом встаем на ровные ноги выпрямляемся
20. ТЕМАТИКА задания на зимние каникулы Задания выполнить в тетради для дополнительных работ по математике е

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе