Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття, предмет і методи медичного права
Медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров'я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб'єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності.
Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.
Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади - підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров'я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров'я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб'єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.
2. Принципи медичного права.
1. конституційно закріплене право на охорону здоров'я і медичну допомогу;
2. наявність окремих нормативно-правових актів, котрі присвячені регулюванню виключно суспільних відносин у сфері охорони здоров'я громадян;
3. суспільні відносини, що виникають у сфері медичної діяльності, регулюються як власними нормами, так і нормами, що містяться в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.);
4. наявність загальних принципів, які властиві медичному праву і характеризують його зміст;
5. струнка система і структура медичного права, що містить правові підгалузі, інститути і норми;
6. неможливість у рамках існуючих галузей права забезпечити якісне правове регулювання численних відносин у галузі медицини.
3. Функції медичного права.
У свою чергу, функції медичного права — це основні напрями правового впливу на суспільні відносини, у рамках яких проявляється природа медичного права. У цьому відношенні медичне право виконує загально соціальні функції (ціннісна, пізнавальна, комунікативна, виховна, ідеологічна тощо), а також спеціально юридичні функції, до яких у праві традиційно відносять регулятивну та охоронну.
Сутність регулятивної функції медичного права полягає у застосуванні арсеналу засобів та способів медичного права з метою врегулювання відповідних суспільних відносин. Ця функція поділяється на регулятивну статичну та регулятивну динамічну. Найтиповішими проявами реалізації на практиці регулятивної статично функції медичного права є встановлення правил поведінки учасників суспільних відносин, що виникають у сфері медичної діяльності. Це досягається перш за все шляхом розробки та прийняття нормативно правових актів. Наприклад, шляхом прийняття у 1992 р. Основ законодавства України про охорону здоров’я було визначено загальну стратегію медичного законодавства, основи організації охорони здоров’я тощо.
У свою чергу, регулятивна динамічна функція медичного права спрямована на активне використання правового інструментарію з метою удосконалення стану справ у певній сфері медичної діяльності, підвищення рівня соціальних гарантій при наданні медичної допомоги, забезпечення реалізації громадянами своїх прав у сфері охорони здоров’я. Для прикладу, завдяки появі підзаконних актів Кабінету Міністрів України чи Міністерства охорони здоров’я України, положення яких деталізують норми законів у сфері медичної діяльності, фактично реалізується регулятивна динамічна функція медичного права.
Охоронна функція медичного права виходить на перший план із позиції необхідності забезпечення охорони та захисту прав суб’єктів медичних правовідносин. Ключове призначення цієї функції — недопущення порушення правопорядку, встановленого нормами медичного права, запобігання вчиненню правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності.
Також необхідно вказати на особливий об’єкт охоронної функції медичного права — захист прав пацієнтів, медичних працівників, інших учасників суспільних відносин у сфері медичної діяльності.
4. Медичне право як наука.
Медичне право як науковий напрям пов’язане з дослідженнями системних і приватних питань юридичного регулювання медичної діяльності. Виходячи з уявлень про міждисциплінарний характер медичного права (науковими розробками в рамках якого займаються медики, юристи, філософи, соціологи, фахівці з біомедичної етики тощо), можна визначити науку медичного права як сукупність правових, медичних та інших поглядів, уявлень та ідей, що розкривають основні положення і суть медичного права, зумовлюють розвиток цієї галузі права в майбутньому.
До основних завдань науки медичного права належать:
• дослідження у сфері теорії та історії правового регулювання медичної діяльності;
• аналіз проблем реалізації прав громадян у сфері медичної діяльності;
• пошук організаційно-правових шляхів запровадження обов’язкового медичного страхування та удосконалення добровільного медичного страхування;
• вироблення пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавчої бази сфери охорони здоров’я в Україні;
• дослідження особливостей провідного зарубіжного досвіду у сфері юридичної регламентації медичної діяльності.
Ці завдання вирішуються за допомогою різних заходів, проте основна увага повинна бути приділена:
1) формуванню наукових шкіл у сфері медичного права;
2) проведенню наукових конференцій, в яких обговорюються проблеми правового забезпечення медичної діяльності;
3) виданню наукової літератури з медико правового напряму.
Розвиток тієї або іншої науки на певному етапі в конкретному науковому колективі може зробити якісний стрибок, коли той чи інший науковий напрям стає пріоритетним, у цьому колективі виходить велика кількість наукової продукції (наукові статті, дисертаційні дослідження, монографії тощо), на отримані результати орієнтуються учені з інших організацій і установ. Все це є передумовами формування наукової школи. Всім відомо, наскільки важливі наукові школи в розвитку багатьох напрямів юриспруденції. Наразі констатуємо збільшення наукових статей та монографій з проблематики медичного права. Водночас відмічаємо відносно невелику кількість дисертаційних досліджень, захищених з проблем медичного права. Най частіше це відбувається за науковими спеціальностями 12.00.01, 12.00.02, 12.00.03, 12.00.04, 12.00.07, 12.00.08, 12.00.09. На часі постановка питання про можливість розгляду розширення однієї з існуючих юридичних наукових спеціальностей шляхом розміщення там медичного права. Ураховуючи комплексний характер медичного права, наявність у ньому публічно правових та приватноправових аспектів, такий вибір має бути зроблений після вивчення думок представників різних напрямів юридичної науки. За визначенням наукові конференції покликані надати можливість ученим викласти результати своїх досліджень і, у разі успішного проведення цього форуму, дати новий імпульс науковим пошукам і розробкам. Досить тривалий час наукові дослідження у сфері медичного права могли бути презентовані на суд наукової громадськості в рамках науково практичних конференцій з конституційного, адміністративного, цивільного права, права соціального забезпечення чи конференцій загально правової тематики. Часто мова йшла про можливість виступити в рамках роботи секційних засідань, пленарні ж доповіді з медичного права були швидше винятком із правил. Проте зміни чинного медичного законодавства, актуалізація правових шляхів вирішення складних питань охорони здоров’я зумовили підвищення інтересу до медичного права і це торкнулося також питань науково%практичних форумів. За останні роки в Україні відбулася низка наукових конференцій, виключно присвячених проблемам медичного права, частина з яких стає традиційними. Розглядаючи видання наукової літератури з медичного права, слід зазначити суттєве збільшення їх кількості в останнє десятиліття. Проте монографії з проблем правового регулювання медичної діяльності виходять незначними тиражами. З цієї причини доступність таких видань стала набагато важчою. Якщо ж вести мову про бібліотеки, то, на превеликий жаль, вимоги до обов’язкових екземплярів, які повинні спрямовуватися в провід ні бібліотеки України, не завжди видавцями дотримуються. Результатом такої ситуації є неможливість для більшості авторів донести свою позицію щодо розвитку медичного права до широкого кола читачів. З позицій користі для юридичної науки значну цінність становлять видання концептуального характеру, де на рівні теоретичного узагальнення, використовуючи емпіричні дані та практичний досвід, обґрунтовуються певні напрями розвитку медичного права, пропонуються шляхи вирішення тих чи інших практичних правових проблем вітчизняної охорони здоров’я.
5. Медичне право як навчальна дисципліна.
Особливістю медичного права як учбової дисципліни є її універсальний характер, оскільки вона одночасно логічно вбудовується в структуру як юридичної, так і медичної освіти. В той же час не можна не сказати про нерівномірність розвитку цієї учбової дисципліни в медицині і юриспруденції. На практиці медичне право інтенсивніше розвивалося представниками медичного співтовариства. Це пов'язано з виникненням саме у медиків проблем правового характеру у сфері охорони здоров'я. Можна сказати, що саме життя зумовило виникнення інтересу до юридичних питань охорони здоров'я громадян у фахівців системи охорони здоров'я і медичної освіти. Останнім часом стало очевидним, що традиційне сприйняття професії лікаря як мистецтва, а не як ремесла, стало змінюватися. Розвиток законодавства, контроль якості медичної допомоги, негативні результати медичного втручання - ось далеко не повний перелік обставин, що сприяють підвищенню "юридизації" медичної професії. Реальні умови медичної практики зі всією очевидністю продемонстрували, що лікар, який не знає своїх прав і обов'язків і тієї межі, за якою настає відповідальність, не може бути допущений до професійної практики.
Стримуючим чинником у розвитку медичного права як учбової дисципліни є незначна кількість фахівців у галузі юридичного забезпечення медичної діяльності. В ідеалі викладати медичне право повинні фахівці з двома вищими освітами - медичною та юридичною.
Аналізуючи стан медичного права як учбової дисципліни, не можна не зазначити певний ухил у бік судово-медичних або організаційних кафедр, які займаються викладанням медичного права в медичних навчальних закладах. Історично склалося, що в радянський період існування нашої країни актуальні проблеми медико-правової науки і практики вивчалися студентами медичних вузів у рамках кафедр судової медицини, соціальної гігієни і організації охорони здоров'я. Проте, якщо раніше це могло бути виправдано, то зараз, коли стрімко розвивається медичне законодавство, коли медичне право реально формується як самостійна галузь права, коли знання юридичних основ професійної діяльності лікаря - веління часу, повинно стояти питання про створення самостійних кафедр медико-правового напряму.
Не сприяла до теперішнього часу розвитку медичного права як навчальної дисципліни й відсутність базового підручника, який відповідав би всім вимогам, що пред'являються до такого роду видань. З другої половини XX століття можна виділити три періоди у виданні літературних джерел (монографії, навчальні і практичні посібники, наукові видання), які були достатньою мірою відомі і в тому або іншому варіанті використовувалися в учбовому процесі при викладі питань юридичної регламентації медичної діяльності.
Перший період прийшовся на 60-ті - середину 70-х років XX століття, коли суспільство за рахунок бурхливого розвитку трансплантології, реаніматології, генетики зіткнулося з великою кількістю раніше невідомих проблем морально-етичного і правового характеру. З цієї причини були витребувані дослідження в галузі правового регулювання цих напрямів і медичної діяльності взагалі. Результати подібних досліджень стали доступними широкій громадськості1. Слід зазначити величезне значення, яке ці роботи мали для розвитку науки медичного права та її становлення як навчальної дисципліни. Надалі саме ці роботи значною мірою визначили розвиток медичного права.
Другий період в появі певних літературних джерел з питань медичного права охоплює період з кінця 70-х років до 1991 року, до початку політичних і соціально-економічних перетворень, що привели до незалежності України. Тут основна увага приділялася питанням правових аспектів організації охорони здоров'я, юридичній відповідальності медичних працівників, організаційно- правовим питанням профілактичної медицини2.
І, нарешті, третій період, що бере свій початок з 1992 року і продовжується в теперішній час, пов'язаний з кардинальними змінами всіх сторін життя суспільства, у тому числі і сфери охорони здоров'я громадян. На розвиток правової бази охорони здоров'я і випуск літератури з даних питань вплинуло багато чинників, наприклад:
— істотні зміни нормативно-правової бази надання медичної допомоги;
— поява приватної медицини;
— розвиток добровільного медичного страхування;
— можливість для пацієнта всіма доступними засобами, зокрема зверненням досуду, захищати свої права при наданні медичної допомоги та ін.
6. Поняття й основні види джерел медичного права.
Джерела медичного права — це спосіб зовнішнього закріплення правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. З позицій сучасного розвитку правової науки можна виділити такі особливості джерел медичного права. Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права:
1. Юридична сила.
2. Предмет регулювання.
3. Характер правового регулювання.
4. Сфера дії.
Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і під законні акти. Закони у сфері медичного права - це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна навести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР "Про лікарські засоби", Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І "Про захист населення від інфекційних хвороб".
Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров'я України, органами управління охорони здоров'я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:
— Указ Президента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення";
— Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 411 "Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів";
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 2 вересня 2005 р. № 441 "Про затвердження Переліку лікарських засобів, дозволених для застосування в Україні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів";
— Розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 20 липня 2005 p. N? 408 "Про проект Київської обласної комплексної програми розвитку сімейної медицини на 2005-2007 роки".
Залежно від предмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і правовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права - це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності. Як приклади можна навести Закон України від 22 лютого 2000 p. М 1489-111 "Про психіатричну допомогу" або Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині".
За характером правового регулювання джерела медичного права можуть бути матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру переважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і обов'язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про джерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які регулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, тобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для медичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно процесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету У країни з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров'я від 16 лютого 2001 № 38/63 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної практики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт", яке визначило порядок ліцензування медичної діяльності, здійснюваної на території України юридичними особами та індивідуальними підприємцями.
І, нарешті, залежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:
— загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо);
— республіканські (Автономна Республіка Крим);
— місцеві.
Перші діють на всій території України, другі і треті - тільки на певній території України. Закон України від 5 липня 2001 року N° 2586-ІІІ "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" — приклад загальнодержавного джерела медичного права. В той же час Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04 жовтня 2005 р. "Про організацію профілактичних заходів щодо захисту населення м. Києва від захворювань на грип, пташиний грип та інших гострих респіраторних захворювань" - один з варіантів місцевих джерел медичного права.
7.Система медичного права.
Виділяючи медичне право як комплексну галузь права, важливо відзначити й охарактеризувати його систему і джерела. Це важливо як у навчальних, так і в практичних цілях, оскільки дає можливість якіснішого вивчення медичного права і системного його сприйняття. Наявність системи медичного права дозволяє законодавцям при ухваленні нормативно-правового акта, присвяченого регулюванню того або іншого напряму медичної діяльності, ефективно поєднувати положення цих правових документів з уже існуючою юридичною базою. Будучи такою, що об’єктивно існує, система медичного права надає можливість аналізувати її внутрішню будову, складові частини. Система медичного права — це зумовлена об’єктивними факторами внутрішня побудова галузі, яка відображає розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів.
Система медичного права як комплексної галузі права складається з таких елементів:
• норми медичного права;
• правові інститути медичного права;
• підгалузі медичного права.
Первинний елемент системи медичного права — норма медичного права, є загальнообов’язковим правилом поведінки, призначеним для врегулювання суспільних відносин у сфері охорони здоров’я і забезпеченим силою державного примусу. На сьогодні ми констатуємо ту обставину, що масив норм медичного права стає все об’ємнішим, оскільки збільшується кількість нормативно-правових актів, котрі призначені для правового регулювання суспільних відносин у сфері охорони здоров’я громадян.
Правовий інститут медичного права — це структурний елемент системи медичного права, який є сукупністю правових норм, що регулюють певний вид однорідних суспільних відносин у сфері медичної діяльності. До основних правових інститутів медичного права належать:
• управління у сфері охорони здоров’я;
• права населення у сфері охорони здоров’я;
• лікувально-профілактична допомога населенню;
• надання платних медичних послуг тощо.
Підгалузь медичного права — це структурний елемент системи медичного права, що є сукупністю правових норм, що регулюють якісно однорідні відносно самостійні групи суспільних відносин. Серед підгалузей медичного права виокремлюються:
• санітарно%епідемічне благополуччя населення;
• обіг лікарських засобів (фармацевтичне право);
• медичне страхування;
• медична експертиза тощо.
8.Система медичного законодавства.
Джерела медичного права — це спосіб зовнішнього закріплення правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. З позицій сучасного розвитку правової науки можна виділити такі особливості джерел медичного права. Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права:
1. Юридична сила.
2. Предмет регулювання.
3. Характер правового регулювання.
4. Сфера дії.
Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і під законні акти. Закони у сфері медичного права - це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна навести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР "Про лікарські засоби", Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І "Про захист населення від інфекційних хвороб".
Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров'я України, органами управління охорони здоров'я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:
— Указ Президента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення";
— Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 411 "Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів";
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 2 вересня 2005 р. № 441 "Про затвердження Переліку лікарських засобів, дозволених для застосування в Україні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів";
— Розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 20 липня 2005 p. N? 408 "Про проект Київської обласної комплексної програми розвитку сімейної медицини на 2005-2007 роки".
Залежно від предмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і правовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права - це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності. Як приклади можна навести Закон України від 22 лютого 2000 p. М 1489-111 "Пропсихіатричну допомогу" або Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині".
За характером правового регулювання джерела медичного права можуть бути матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру переважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і обов'язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про джерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які регулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, тобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для медичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно процесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету У країни з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров'я від 16 лютого 2001 № 38/63 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної практики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт", яке визначило порядок ліцензування медичної діяльності, здійснюваної на території України юридичними особами та індивідуальними підприємцями.
І, нарешті, залежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:
— загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо);
— республіканські (Автономна Республіка Крим);
— місцеві.
Перші діють на всій території України, другі і треті - тільки на певній території України. Закон України від 5 липня 2001 року N° 2586-ІІІ "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" — приклад загальнодержавного джерела медичного права. В той же час Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04 жовтня 2005 р. "Про організацію профілактичних заходів щодо захисту населення м. Києва від захворювань на грип, пташиний грип та інших гострих респіраторних захворювань" - один з варіантів місцевих джерел медичного права.
9.Реалізація медико-правових норм.
10. Систематизація медичного законодавства.
Джерела медичного права — це спосіб зовнішнього закріплення правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. З позицій сучасного розвитку правової науки можна виділити такі особливості джерел медичного права. Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права:
1. Юридична сила.
2. Предмет регулювання.
3. Характер правового регулювання.
4. Сфера дії.
Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і під законні акти. Закони у сфері медичного права - це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна навести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР "Про лікарські засоби", Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І "Про захист населення від інфекційних хвороб".
Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров'я України, органами управління охорони здоров'я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:
— Указ Президента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення";
— Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 411 "Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів";
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 2 вересня 2005 р. № 441 "Про затвердження Переліку лікарських засобів, дозволених для застосування в Україні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів";
— Розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 20 липня 2005 p. N? 408 "Про проект Київської обласної комплексної програми розвитку сімейної медицини на 2005-2007 роки".
Залежно від предмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і правовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права - це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності. Як приклади можна навести Закон України від 22 лютого 2000 p. М 1489-111 "Про психіатричну допомогу" або Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині".
За характером правового регулювання джерела медичного права можуть бути матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру переважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і обов'язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про джерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які регулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, тобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для медичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно процесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету У країни з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров'я від 16 лютого 2001 № 38/63 "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної практики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт", яке визначило порядок ліцензування медичної діяльності, здійснюваної на території України юридичними особами та індивідуальними підприємцями.
І, нарешті, залежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:
— загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо);
— республіканські (Автономна Республіка Крим);
— місцеві.
Перші діють на всій території України, другі і треті - тільки на певній території України. Закон України від 5 липня 2001 року N° 2586-ІІІ "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" — приклад загальнодержавного джерела медичного права. В той же час Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04 жовтня 2005 р. "Про організацію профілактичних заходів щодо захисту населення м. Києва від захворювань на грип, пташиний грип та інших гострих респіраторних захворювань" - один з варіантів місцевих джерел медичного права.
11.Поняття й види медичних правовідносин.
Поняття. В даний час загальновизнано, що система охорони здоров'я і процеси надання медичної допомоги потребують регулювання. Значна роль при цьому відводиться юридичним механізмам.
Завдяки праву суспільні відносини, які їм регулюються, набувають упорядкованості і таким чином стають правовими відносинами. У загальнотеоретичному сенсі правове відношення - це "індивідуалізований суспільний зв'язок між особами, що виникає на основі норм права, характеризується наявністю суб'єктивних юридичних прав та обов'язків і підтримується (гарантується) примусовою силою держави"1. Медична діяльність є сукупністю різної складності суспільних відносин, які, за умови урегульованості нормами права, носять характер правових відносин. Специфічною ознакою суспільних відносин, регульованих за допомогою норм медичного права, є те, що вони виникають, існують і розвиваються переважно з приводу особистих немайнових благ людини - життя і здоров'я. Взаємовідносини лікаря і хворого є різновидом правових відносин, за яких обидва є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Надання медичної допомоги є комплексною системою, в якій знайшли своє віддзеркалення права громадян, що передбачені законодавством. Це стосується як прав пацієнтів при отриманні кваліфікованої медичної допомоги, так і прав лікарів, що надають таку допомогу. Пацієнт, добровільно вступаючи у правові відносини з лікувальною установою, є носієм певних прав. В той же час лікувальна установа і в її особі лікар, виступають у цих правових відносинах не тільки як носії зобов'язань, але і як володільці певних прав.
Загальна характеристика правовідносин у медицині в широкому сенсі базується на визначенні юридичної природи відносин між лікувальною установою і хворим, що звернувся до цієї установи. Існує декілька основних підходів, що ілюструють дане питання. їх можна сформулювати у вигляді класифікації правових відносин, що виникають у сфері медичної діяльності. Зазначимо, що, враховуючи комплексну природу самої медичної діяльності, медичне право як комплексну галузь права, в рамках якої виділяються процеси надання медичної допомоги, система медичного страхування, виробництво лікарських засобів і виробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновних заходів і багато що інше, в підручнику представлені найбільш типові види правовідносин, які складають сферу охорони здоров'я з позицій медичного права.
Перш за все, дамо визначення медичних правовідносин, оскільки специфіка медичної діяльності обумовлює можливість використання такого терміну. Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на поведінку суб'єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки.
Види. Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров'я є: а) співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб'єктного складу; г) характер дій зобов'язаного суб'єкта.
А. Залежно від співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів медичні правовідносини бувають:
— вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони відносин (наприклад, відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності);
— горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого).
— За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на правовідносини у сфері:
— проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів;
— проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо;
— надання безоплатної медичної допомоги;
— надання платних медичних послуг;
— здійснення заходів щодо програми добровільного медичного страхування;
— проведення медичних експертиз;
— здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо.
Б. За третім визначеним у роботі критерієм - ступенем визначеності суб'єктного складу — медичні правовідносини можуть бути:
1. Абсолютно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно зобов'язаних суб'єктів права.
2. Відносно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб'єкти права. Такі правові відносини притаманні галузі медичного страхування.
В. Наступний критерій, що лежить в основі класифікації медичних правовідносин, - характер дій зобов'язаного суб'єкта, за яким правові відносини поділяються на:
— активні, де змістом обов'язків є здійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов'язків медичним персоналом тощо);
— пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо).
12. Склад медичних правовідносин.
Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв'язку складових елементів: суб'єкти, об'єкт і зміст. Для якісного аналізу важливо визначити всі складові елементи вказаних правовідносин.
Суб’єкт. 1. Суб'єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
Обєкт. Під об'єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов'язків суб'єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об'єкт. У загальному вигляді об'єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров'я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб'єктів медичних правовідносин. Якщо для суб'єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб'єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування - одужання.
Зміст. Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб'єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов'язок - виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов'язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб'єктивне право - відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.
13. Передумови виникнення й перші елементи медичного права в стародавності.
Археологічні дослідження стверджують, що в первісному суспільстві поряд з наданням допомоги при нещасних випадках, пораненнях, пологах, впроваджувалися заходи щодо збереження здоров'я. Особлива увага приділялася тим членам племені, від фізичної сили яких залежав успіх на полюванні та можливості успішної боротьби з ворожим плем'ям. Медична діяльність була обов'язком жінок: підтримання чистоти в приміщенні; дотримання гігієнічних ритуалів членами племені; надання медичної допомоги; збирання лікарських рослин. При ускладненні форм господарської діяльності, класового розмежування, виникненні та розвитку релігії гігієнічні ритуали поступово набувають характеру священнодійства. їх збереження і розвиток стає обов'язком старійшин роду, які поклали початок жрецькій касті, в руках якої зосереджується мистецтво зцілення від хвороб та продовження життя.
У Месопотамії XVIII ст. до н. е.медична практика регламентувалася грошовою винагородою за успішне лікування і покаранням при невдалому результаті хвороби.
В Законах Хаммурапі 210-223 статті визначали норми медичного бізнесу: оцінка роботи лікаря; плата за медичні послуги. Високий громадський і матеріальний статус лікаря поєднувався з великою відповідальністю за свою працю. За будь-яку серйозну помилку при встановленні діагнозу або лікуванні лікар повинен платити великий грошовий штраф.
Лікарській справі надавалось великого значення в Стародавній Індії. Основні моральні принципи лікаря містяться в трактаті Аюрведа (Наука життя), у вченні давньоіндійських лікарів, насамперед Сушрути. Суть давньоіндійських трактатів зводилась до того, що лікар повинен володіти високими моральними і фізичними якостями, проявляти співпереживання до хворого, бути терплячим і спокійним, вселяти в хворого впевненість у сприятливому результаті захворювання.
Поведінка давньоіндійського лікаря регламентувалася залежно від того, яке проводиться лікування, відрізнялась у до- і післяопераційний періоди. Існували етичні норми поведінки лікаря по відношенню до того, хто помирає, та їх родичів. Особливо важливим вважалося збереження лікарської таємниці, яку складали інтимні відомості про хворого, його сім'ю, прогноз його захворювання.
Розвиток медичної справи в Стародавній Греції прийнято поділяти на 2 періоди: догіппократівський і гіппократівський.
Основними принципами догіппократівської медицини були: повага особистості лікаря в суспільстві; диференційоване відношення лікаря до різних хворих.
Норми догіппократівської медицини передбачали різну якість медичної допомоги і лікування залежно від грошової винагороди, яку одержував лікар, а також від суспільного стану хворого. Лікар не повинен був надавати допомогу безнадійно хворим і незабезпеченим громадянам і рабам.
Гіппократівський і післягіппократівський період мав вплив на розвиток медицини не лише в Стародавній Греції. Текст "Клятви Гіппократа" покладено в основу сучасних кодексів медичної етики, сучасних клятв, які дають студенти, одержуючи диплом лікарів, у більшості країн світу.
Гіппократ систематизував досвід медичної практики у своїх книгах "Про лікаря", "Про благопристойну поведінку", "Про мистецтво", "Афоризми". Основними принципами медичної практики були: регламентація норм поведінки лікаря; рівні права на одержання медичної допомоги; розвиток поняття про лікарську таємницю; норми взаємовідносин між лікарями.
14. Регламентація лікування в період середньовіччя.
Характерною особливістю середніх віків було утворення багаточисленних чернечих орденів (францисканський, бенедиктинський, домініканський), які відводили у монастирях місця для хворих. Згодом церква стала перетворювати ксенодохії (постоялі двори Сходу) на притулки для хворих, старих, удів та сиріт. Кошти для їхнього утримання формувалися з добровільних пожертвувань. У 370 р., у зв'язку з наслідками голоду, єпископ Василь заснував у Кесарії ксенодохію Базілла, що складалася з великої кількості упоряджених приміщень, у яких були передбачені ліжка для хворих, старих. Догляд за ними було доручено лікарям та прислужникам. Пізніше подібні шпиталі створюються в Галлії: у V ст. в Ліоні, в 651 р. - в Парижі. Таким чином створювалася система лікарень - богоділень. Оскільки до XVI ст. була відсутня централізована державна влада, функції організації охорони здоров'я не належали державі в цілому, а здійснювалися окремими феодалами та органами міського самоврядування. В цей період особливого розвитку набуває придворна медицина при королях, папі, владних князях та система домашніх лікарів при заможних членах суспільства. До обов'язків домашнього лікаря відносилось: нагляд за їжею, благоустрій помешкань, профілактика та лікування. Починаючи з IX ст., феодали залучають хірургів для своїх дружин. Особливої сили ця тенденція набула в часи хрестових походів.
У зв'язку зі зростанням міст, починаючи з XII ст., функції управління охороною здоров'я беруть на себе органи міського самоврядування. В містах, поряд з притулками для бідних пацієнтів, будують лікарні для всіх громадян. Кошти для будівництва створювалися за рахунок внесків громадян, при цьому об'єм внеску відповідав розміру допомоги. Для керівництва шпиталів запрошувались лікарі, управління здійснювалося магістратами, з числа яких призначалось дві особи: одна - контролювала лікування, друга - господарську діяльність шпиталю.
У XII-XIII ст. в окремих європейських країнах видаються державні установки, спрямовані на регламентацію медичної практики та поліпшення санітарного стану країни. Згідно з едиктом короля Роджера Сицилійського (1140 р.), самостійна лікарська практика на території королівства дозволялася тільки після державного випробування в спеціальній колегії. Фрідріх II Гогенштауфен (1224 р.) започатковує на території Священної Римської імперії державні випробування для хірургів, аптекарів та акушерок з обов'язковим річним стажуванням у відомого досвідченого лікаря. Медичні едикти Фрідріха II стосувалися також контролю за якістю лікарських засобів, правил очищення міст, упорядкування кладовищ.
Після пандемії чуми, яка у XIV ст. забрала життя близько 25 млн європейців та стала на заваді міжнародній торгівлі, гостро постало питання впровадження систем протиепідемічних заходів і організації охорони здоров'я. У 1348 р. у Венеції створюється перша Санітарна рада, яка єднала керівництво лікувальною справою з санітарно-поліцейськими функціями. У 1370-1374 рр. у Венеції та Мілані впроваджується система карантинних заходів, яка передбачала ізоляцію хворих та осіб, які прибули з "підозрілої" місцевості. Карантин супроводжувався повним знищенням вогнем речей, які належали зараженим. Венеціанська система протиепідемічних заходів та організації охорони здоров'я учинила вплив на розвиток санітарного законодавства в інших містах Європи.
15. Регламентаціялікуваннявперіодепохи Відродження.
У 1348 р. у Венеції створюється перша Санітарна рада, яка єднала керівництво лікувальною справою з санітарно-поліцейськими функціями. У 1370-1374 рр. у Венеції та Мілані впроваджується система карантинних заходів, яка передбачала ізоляцію хворих та осіб, які прибули з "підозрілої" місцевості. Карантин супроводжувався повним знищенням вогнем речей, які належали зараженим. Венеціанська система протиепідемічних заходів та організації охорони здоров'я учинила вплив на розвиток санітарного законодавства в інших містах Європи. Наприкінці XIV ст. практично в усіх містах Західної Європи приймається система протичумних карантинів. У 1424 р. германський імператор Сигізмунд II впровадив в усіх імперських містах посаду міського лікаря - штадт-фізика, який утримувався за рахунок міської казни. Обов'язки міських лікарів полягали в проведенні заходів по боротьбі з епідеміями, керівництві лікарнями, контролі за діяльністю практикуючих лікарів, аптекарів, акушерок, боротьбі із знахарями та судово-медичні функції. У 1685 р. бранденбурзький курфюрст Фрідріх Віль-гельм створює центр медичного управління - Медичну колегію, в обов'язки якої входило спостереження за діяльністю всього медичного персоналу, приймання іспитів на право самостійної практики в лікарів та аптекарів, контроль за продажем лікарських засобів. У 1719 р. для керівництва і організації боротьби з епідеміями створюється спеціальний орган - Санітарна колегія. Відповідні органи були створені в низових інстанціях, кожній провінційній раді був приданий лікар - ланд-фізик. У 1794 р. обидві колегії були об'єднані в одну обер-колегію, а на місцях були створені провінційні Медико-санітарні колегії. Прус-ська система охорони здоров'я стала взірцем для інших германських держав.
Наприкінці XVII ст. були зроблені перші спроби визначити значення охорони здоров'я для господарської діяльності країни. В піонерських санітарно-демографічних дослідженнях Петті (1662) та Галлея (1697) робляться спроби аналізу для виявлення залежностей руху населення, причин смерті, впливу хвороб на виробничу діяльність населення.
Таким чином, протягом десяти сторіч у Європі було закладено систему протиепідемічних заходів, що дало змогу подолати пандемії і сприяло подальшому розвитку суспільства, міжнародним відносинам та торгівлі. За цей час майже всі європейські країни впровадили системи контролю за освітою та діяльністю лікарів.
16. Регламентація лікування в період Нового часу.
Перша реформа організації охорони здоров'я, як частина загальної системи державного управління, була проведена у Франції. В 1822 р. при міністерстві внутрішніх справ було створено вищу санітарну раду. Всі медико-поліцейські і санітарно-протиепідемічні функції було покладено на державний адміністративний апарат: при префектах створено департаментські санітарні комісії, при субпрефектах - окружні, при мерах - кантональні.
Системи охорони здоров'я, які пізніше були створені в європейських країнах, повторювали структуру французької. Майже в усіх країнах керівництво системою охорони здоров'я зосереджувалося в спеціальному відділі або департаменті міністерства внутрішніх справ. На чолі такого відділу стояв чиновник, який, як правило, не мав медичної освіти. В більшості країн при центральному органі управління охороною здоров'я створювався колегіальний дорадчий орган, до складу якого входили вчені-медики, практичні лікарі, а також представники суміжних галузей.
У провінціях керівництво охороною здоров'я входило до компетенції органів внутрішнього управління і зазвичай було представлено колегіальним органом (радою), що складалася головним чином з лікарів, які були на державній службі. Характерно, що державне управління стосувалося виключно заходів із санітарного благоустрою, контролю за санітарним станом територій, протиепідемічної роботи і не торкалося питань лікувальної допомоги. Виникнення буржуазії та прошарку службовців збільшило кількість населення, яке могло вирішити питання медичної допомоги кваліфікованим приватно практикуючим лікарем, проте надання медичної допомоги населенню з низьким рівнем доходу залишалося відкритим.
У 1848 р. в Англії був прийнятий "Білль про усунення санітарних шкідливостей та запобігання хворобам", згідно з яким у густо населених містах, якщо смертність перевищувала 23 на 1000 мешканців, засновувалося за вимогами 0,1 платників податків місцеве лікувальне управління. В цьому ж році в Англії було організовано Головне відомство громадського здоров'я. Інспектори цього відомства мали великі повноваження, навіть підвищували податки в разі різкого погіршання епідеміологічної ситуації.
У першій половині XIX ст. на новій соціальній основі поновлюється благодійна діяльність церкви і паралельно з цим з'являється значна кількість благодійних установ та фондів.
Для забезпечення медичної допомоги кваліфікованим робітникам та службовцям, які не могли звернутися до приватно практикуючого лікаря, з'являється принцип забезпечення взаємодопомоги за рахунок коштів, отриманих із систематичних внесків - страхування здоров'я.
Значне поширення отримали у Франції "Товариство взаємодопомоги", в Англії
- "дружні товариства" та "робочі клуби", в Германії - "вільні допоміжні каси". В Германії в 1849 р. було прийнято Закон, згідно з яким органи міського самоврядування отримували право обкладати внесками у "вільні допоміжні каси" також і підприємців.
У 1875 р. в Англії прийнято "Закон про громадське здоров'я", засновуються санітарні ради в містах та сільських громадах, приймаються заходи щодо оздоровлення робітничих кварталів. У багатьох країнах Європи вводяться санітарні кодекси: в Германії - у 1871 р., в Австрії - в 1876 р., в Угорщині - у 1877 р., в Швеції
- у 1879 р. Санітарні кодекси передбачали заходи карантинно-загороджувального порядку, встановлювали норми щодо виробництва та зберігання харчових продуктів, комунальної санітарії, правил ізоляції та госпіталізації хворих на інфекційні хвороби та ін.
Таким чином, у XIX ст. у зв'язку з розвитком та вимогами виробництва було прийнято санітарне законодавство в більшості європейських країн. Проте, незважаючи на створення служб охорони здоров'я, система медичної допомоги була далека від досконалості. Стаціонарна допомога в системі муніципальних, приватних та благодійних лікарнях здійснювалася на платній основі, позалікарняна допомога надавалась переважно приватно практикуючими лікарями. Безкоштовну медичну допомогу надавали окремі благодійні організації або лікарі органів місцевого самоврядування тільки особам, які мали посвідчення про бідність. Страхові (лікарняні) каси частково відшкодовували видатки за надання стаціонарної медичної допомоги.
17. Основні тенденції розвитку сучасного медичного права й біоэтики.
Серед науковців немає єдиної точки зору щодо визначення поняття медичного права. В юридичній літературі поняття медичного права визначається по різному. Уточнення цього поняття важливе для визначення кола суспільних відносин у сфері медичної діяльності, які вимагають спеціального правового регулювання в формі галузі права.
Найбільш повно й правильно сутність і зміст розглянутого поняття відбиває визначення В.І. Акопова, на думку якого, медичне право – це «сукупність нормативних актів, що регулюють відносини між громадянином і лікувально-профілактичним закладом, між пацієнтом і медичним працівником в сфері організації, а також їх прав, обов’язків і відповідальності в зв’язку з проведенням діагностичних, лікувальних, санітарно-гігієнічних заходів».
Проблема удосконалення законодавчого забезпечення охорони здоров'я стає в Україні дедалі гострішою і потребує рішучих дій у цьому напрямку. Одним з пріоритетних шляхів удосконалення законодавства про охорону здоров'я в Україні є систематизація діючої нормативно-правової бази. Проблема формування медичного права і прийняття кодифікованого акту, зокрема Медичного кодексу України, набуває чимраз більшого резонансу.
Актуальність і важливість створення кодифікованого акту – Медичного кодексу України – пояснюється багатьма обставинами, основними з яких є:
1. необхідність комплексного реформування вітчизняної системи охорони здоров’я, у тому числі її законодавчого забезпечення як фундаменту для усіх інших перетворень;
2. відсутність на даний час науково – обґрунтованої концепції законодавчої діяльності у цій сфері;
3. прагнення забезпечити підвищення рівня правової освіти медичних і фармацевтичних працівників;
4.сприяння і допомого юристам при розгляді і вирішенні так званих «медичних» справ;
5.неузгодженість у деяких випадках окремих законів у сфері охорони здоров’я з галузевим законодавством;
6.необхідність чіткої регламентації правового статусу медиків і пацієнтів;
7.потреба правового регулювання різних систем охорони здоров’я (державної, муніципальної, приватною).
У Медичному кодексі необхідно реалізувати вимого міжнародних стандартів з прав людини, щодо охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, оскільки саме він у подальшому стану міцною опорою медичного права України – галузі права, що починає невпинно розвиватись й у нашій державі.
Розвиток нових медичних технологій виявив велику кількість морально-етичних проблем, які не могли бути вирішені в рамках лікарської етики і деонтології. У зв'язку з цим виходом із ситуації, що склалась, стало закріплення біоетики як міждисциплінарної галузі знань, як науки, що дає можливість пояснити морально-етичні і правові аспекти медицини.
Можна виділити основні причини, що зумовили актуальність та інтенсивний розвиток біомедичної етики (біоетики) останнім часом:
— якісно новий рівень розвитку медицини, що поставив перед суспільством безліч соціальних, морально-етичних і правових проблем;
— заклопотаність населення небезпекою, яка виникла, і непередбачуваністю наслідків впровадження у практику недостатньо перевірених нових досягнень біомедичних технологій;
— гуманітаризація медицини взагалі і медичної освіти зокрема;
— видання великої кількості спеціальної літератури, присвяченої різним питанням біоетики;
— проведення міжнародних конгресів, симпозіумів і т.п., у центрі уваги яких — проблеми нових медичних технологій у контексті захисту прав людини і пацієнта;
— зростання ролі і значення громадських організацій в ухваленні суспільно значимих рішень, у тому числі і правових, щодо розвитку тих або інших напрямів медицини;
— недостатність норм медичної етики і деонтології при поясненні і пошуках розв'язань проблемних питань медицини.
Основне призначення біоетики — захист прав пацієнтів при здійсненні складних у медичному, етичному і правовому аспектах втручань.
Принципи і правила біомедичної етики важливо і необхідно розглядати в процесі законотворчості з актуальних питань охорони здоров'я.
Необхідно розширювати обсяг викладання біоетики у межах соціогуманітарних дисциплін медичної освіти, тим самим формуючи світогляд майбутніх лікарів з урахуванням як етичного, так і правового регулювання надання медичної допомоги. В той же час потребують певного висвітлення питання біоетики в курсах медичного права юридичних ВНЗів і факультетів.
Необхідно розширювати повноваження етичних комітетів при лікувальних установах, при цьому основною метою їх діяльності повинен стати захист прав пацієнтів при наданні медичної допомоги
18. Загальні права пацієнтів за рубежем.
Першою державою, що прийняла окремий закон про права пацієнтів, була Фінляндія (1992), у якій цей закон прийняли після 20 років тривалих дискусій у парламенті. Цей закон є дуже "адміністративним", оскільки містить директиви для представників медичних послуг, але не передбачає стандартів якості послуг, які отримує пацієнт. У Законі закріплено, що в кожній інституції, яка працює у сфері медичного обслуговування, повинен бути омбудсмен, яких на сьогодні у Фінляндії близько 2000 у сфері прав пацієнтів. Наступною державою, що прийняла закон про права пацієнтів, були Нідерланди (1995); у ньому міститься перелік прав пацієнтів і їх забезпечення. Окрім цього, державами, які прийняли подібні закони, були Ізраїль (1996), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія, Туреччина (1998), Норвегія (2000). У Росії та Естонії закон про права пацієнтів поданий на розгляд у законодавчі органи цих країн.
Починаючи з другої половини 1970-х років з'являється низка міжнародно-правових стандартів, присвячених правам пацієнтів. Зокрема Рекомендації Ради Європи щодо прав хворого і помираючого (1976), Хартія про права лікарняних пацієнтів (1979), Права пацієнта в Європі (ВООЗ, 1993).
Дуже цікавим міжнародно-правовим стандартом у сфері прав пацієнтів є Європейська хартія прав пацієнтів від 15 листопада 2002 p., яка закріплює чотирнадцять прав пацієнта, серед яких визначено такі:
1. на профілактичні заходи, тобто право на відповідні послуги з метою попередити захворювання;
2. на доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоров'я. Медичні служби повинні гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання чи часу звернення за допомогою;
3. на інформацію, тобто право на отримання будь-якої інформації про свій стан здоров'я, про медичні послуги і способи отримання цих послуг, а також про можливості, що виникають у результаті наукових досліджень і технічного прогресу;
4. на згоду, тобто право на отримання будь-якої інформації, яка дозволить йому активно брати участь у прийнятті рішень щодо свого здоров'я; ця інформація є обов'язковою попередньою умовою проведення будь-якої процедури і лікування, включаючи участь у наукових дослідженнях;
5. на свободу вибору, тобто на свободу вибору між різними медичними процедурами і закладами (спеціалістами) на основі адекватної інформації;
6. на приватність і конфіденційність, тобто право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про стан здоров'я і пропоновані діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів, відвідування медичних спеціалістів і в цілому при медичних і хірургічних втручаннях;
7. на повагу до часу пацієнта, тобто право на отримання необхідного лікування без зволікання, протягом наперед обумовленого строку. Це право відноситься до кожного етапу лікування;
8. на дотримання стандартів якості, тобто право на доступність якісного медичного обслуговування на основі специфікації і у чіткій відповідності із стандартами;
Ключовими міжнародними документами щодо прав пацієнтів є Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська декларація про права пацієнта (1981, зміни і доповнення 1995).
19. Права пацієнтів в окремих напрямках медичної діяльності за рубежем.
20. Захист прав пацієнтів за рубежем.
Система захисту прав пацієнтів в різних країнах перебуває на різному рівні і у більшості країнах перебуває на стадії становлення. Найбільш стабільні системи -це США, великобританія, Автсралія, НОва Зеландія.
Позитивні риси цих систем:
1. застосування механізмів позасудового захисту( вирішення конфліктів між лікарем та пацінтом в межах лікарні)
2. формування бюро. комісій. служб. постів, які уповноважені розглядати скраги пацієнтів.
3. удосконалення правових норм по страхуванню відповідальності лікарів
4.створення різних організаційних формсуспільних обєднань пацієнтів по захисту їх прав
У Вел.б. існує 2 рівні захисту прав пацієнтів: державний та недержавний.
Державний - в особі Парламентського уповноваженого по справах пацієнтів
Недерж. - суспільний рух захисту жертв медичних помилок.
Державна служба заснована у 1973р. Вона є відділом, який розглядає скарги по дефектам у роботі національної системи охорони здоровя.
Цей уповноважений є незалежним від уряду і системи охорони здоровя.
Його мета - незалежна оцінка державної охорони здоровя і допомога пацієнтам.
Штат складається із 70 людей - експерти. медики, юристи. Для лікування і діагностики залучаються зовнішні експерти. допомога є безкоштовною при умові попереднього звернення в органи управління охорони здоровя і якщо з моменту вчинення помилки пройшло не більше 1 року.
3 відділи знаходяться в Уельсі, Шотландії та Англії.
З 1996 р. цей Уповноважений приймає скарги стосовно неправильних дій медичних працівників, на службу сімейної медицини, із незгодою з діагностикою мед.працівника.
Уповноважений щорічно подає звіт пацієнтам, щомісячно публікує статті по проблемам охорони здоровя і удосконалення процедури розгляду скраг.
Недержавний захист пацієнтів.
1982 р. виникла благодійна акція по захисту прав пацієнтів. що постраждали під час лікування. Ця організація сприяла розвязуванню проблем захисту пацієнтів у ВБ.
На підставі цієї акції було вироблено певні вимоги судом. які розглядють позови пацієнтів, де було зазначено:
1) професійна підготовка мед.працівників повинна містити і юрид.підготовку,щоб вони вивчали підстави позовів і скарги на проф.помилки
2)Мед.рада ВБ та інші діючі органи управління охорони здоровя зазначили. що поведінка мед.працівника полягає у необхідності відповідальності перед пац-м за виявлену недбалість у роботі
30 Національна служба охоорни здоровя повинна розшукувати тих працівників , які винні в помилці, хоча і не працюють в лікарні
4) обовязок удосконалення досудового протоколу лікарської помилки
5) повинні бути стверні альтернативні суди по розгляду лікарських помилок.
6) перелік суддів Верх.Суду ВБ повинен містити перелік фіхівців, підготовлених до розгляду справ по медичних помилках
70 розгляд справ по мед.помилках повинні проводити у спец. підготовлених судових центрах
8)повинні вестися регіональні списки або єдиний національний список по таким справам
9) департамент юрид.навчання повинен організувати навчання суддів по мед.питанням і повинні бути видані правила процедури розгляду справ по мед.помилкам
10) для зменшення вартості суд.збору потрібно використовувати таблиці мед.стандарту.
26квітня1999р. вони були всі прийняті.
з 1 кв. 1999р. домоглися того, що мед.справи почали вирішуватися тільки адвокатами, яким давався сертифікат, який дозволяв їм брати участь у мед. справах.
21. Права лікарів за рубежем.
Основні права лікаря:
1. контроль роботи підлоеглого персоналу
2. можливість зайняття підприєм.діяльністю і у звязку з цим укладення договору про надання медчних послуг і отримання плати.
3. звернення в суд
4. лікування.
у Датському законі передбачено що лікарський персонал має право не брати участь у ліквання пацієнта. якщо він відмовляється приймати припарати щодо крові , а також тоді. коли спостереження за пацієнтом йде в розріз з етичнимим переконаннями персоналу.
22. Обов'язку лікарів за рубежем.
Всесвітня Медична асоціація у міжнародному Кодексі медичної етики визначила такі обовязки лікарів:
1.підтримка найвищих професійних стандартів
2.заборона впливу власної вигоди на волю і незалежність проф. рішення.
3. в основі - опвага до людської гідності пацієнта
4. відповідальність за всі аспекти мед.допомоги
5. чесніть у відносинах з пацієнтами і колегами і боротьба з тими лікарями, які є некомпетентні
6. повага до прав пацієнтів і зберігання лікарської таємниці
7. медичне втручання здійснюється лише в інтересах пацієгта
8. бути обережним, опдаючи інформацію про новітні технології. про відкриття через непрофесійні канали
9. збереження життя людини
10. надання невідкладної мед. допомоги всім
У німеччині обовязки лікарів закріплені у Земельних законах Про лікарняні палати:
-укладати статути про обовязки
-сприяти збереженню медичного і наукового рівня персоналу
- контроль за виконанням обовязків лікарями
-сприяти взаємовідносинам лікаря з 3-ми особами
у США до обовязків лікаря ще відносяться:
- здійснення профілактичної роботи по виявленню захворювання і факторів ризику
- здійснення динамічного спостереження за станом здоровя пацієнтів
- своєчасна консультація і госпіталізація
23.Поняття й ознаки суб'єктів медичного права.
Суб'єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів.
Для того щоб бути суб'єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об'єднуються поняттям правосуб'єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров'я, під правосуб'єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб'єктивними правами і нести юридичні обов'язки.
Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона:
а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;
б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).
Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо яких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних правовідносин.
Інший суб'єкт правовідносин при наданні медичної допомоги - заклади охорони здоров'я, що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб'єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров'я стають за наявності:
а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);
б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;
в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;
г) ліцензії на обраний вид діяльності;
д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров'я на здійснення цього виду лікування;
е) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.
24. Види суб'єктів медичного права.
Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:
1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.
2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.
3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).
В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів.
25. Завдання суб'єктів медичного права.
26. Права й обов'язки суб'єктів медичного права.
Виділяють три групи прав і обов'язків у правовідносинах з приводу надання медичної допомоги:
1. ті, що складають суть (основу) правовідносин;
2. специфічні права і обов'язки, закріплені за окремими категоріями громадян;
3. додаткові права і обов'язки.
Перша група прав свідчить про право пацієнта на отримання медичної допомоги і обов'язок медичного працівника її надавати. Правовий статус пацієнта передбачає наявність у кожної, що звернулася за медичною допомогою людини, права на її отримання. Лікувальна установа, що належить до державної або комунальної системи охорони здоров'я, спеціалізується на виконанні певних видів медичної допомоги, у разі звернення по медичну допомогу громадянина, що потребує лікування, зобов'язана цю допомогу надати
Законодавець визначив права громадян при наданні медико-соціальної допомоги: шанобливе і гуманне ставлення з боку медичного персоналу до пацієнтів; вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я; відповідні вимоги до умов обстеження і лікування; проведення на його прохання консультацій інших фахівців, згода і відмова від медичного втручання тощо.
Другу групу - специфічні права і обов'язки - в медицині складають:
— право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, що потребує догляду та обов'язок лікувальної установи забезпечити його реалізацію;
— право пацієнта на оплачувану відпустку й інші компенсаційні заходи у зв'язку з перенесеним захворюванням і необхідністю реабілітаційних заходів;
— право на проведення біомедичних досліджень за наявності певних умов та ін.
Таким чином, до групи специфічних прав і обов'язків при здійсненні медичного втручання входять лише ті, які виникають у певних ситуаціях і обставинах.
Третя група - додаткові права і обов'язки. Тут може йтися про особливості харчування, післяопераційного догляду, окрему комфортабельнішу палату та інші аспекти знаходження пацієнта в стаціонарі. Іншими словами, в третю групу можуть бути включені будь-які умови, що відповідають двом критеріям:
-Відповідність вимогам нормативно-правових актів.
-Досягнення згоди з їх приводу між суб'єктами правовідносин.
27.Поняття й види медичної допомоги.
Медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами;
Медична допомога надається відповідно до медичних показань професійно підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров’я, що забезпечують надання медичної допомоги згідно з одержаною відповідно до закону ліцензією, та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у цивільно-правових відносинах.
Кожен громадянин має право на безоплатне отримання у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медичної допомоги, до якої належать:
екстрена медична допомога;
первинна медична допомога;
вторинна (спеціалізована) медична допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
третинна (високоспеціалізована) медична допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
паліативна допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров'я також за епідемічними показаннями та безоплатне проведення медико-соціальної експертизи.
Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров'я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом.
28.Медичні послуги: поняття, види.
Термін медична послгуа використоується при наданні платного медичного лікування.
Медична послуга — це вид професійної або господарської діяльності медичних закладів (організацій), фізичних осіб-підприємців, які займаються приватною медичною практикою, що включає застосування спеціальних заходів стосовно здоров’я (результатом яких є поліпшення загального стану, функціонування окремих органів або систем організму людини) чи спрямованих на досягнення певних естетичних змін зовнішност
медичне обслуговування - діяльність закладів охорони здоров'я та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров'я, що не обов'язково обмежується медичною допомогою
було запроваджено надання платних медичних послуг державними та комунальними медичними закладами. Вичерпний перелік цих послуг встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.96 № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти»
1.Надання косметологічної допомоги, включаючи хірургічну корекцію.
2. Обстеження і лікування хворих на алкоголізм та наркоманію, .
4. Лікування безпліддя, включаючи хірургічні методи, штучне запліднення та імплантація ембріона.
5. Лікування тютюнопаління.
7. Лікувальна гімнастика, мануальна терапія, масаж
8. Надання гомеопатичної допомоги.
9. Застосування імплантантів і (штучних клапанів серця, кардіостимуляторів.
11. Лікування логоневрозів та інших логопедичних порушень у дорослих.
12. Операція штучного переривання вагітності у стаціонарі (до 12 тижнів вагітності),
22. Проведення дезінфекційних, дезінсекційних і дератизаційних робіт на замовлення
25. Зубне, вушне, очне протезування дорослого населення.
26. Корекція зору за допомогою контактних лінз дорослого населення.
33. Нетрадиційні методи лікування (голкотерапія, магнітотерапія, екстрасенсорика,
34. Анонімне обстеження та лікування хворих, заражених хворобами, що передаються статевим шляхом, а також хворих на алкоголізм і наркоманію.
43. Госпіталізація громадян у лікувально-профілактичних закладах за їх бажанням.
29. Правові основи регулювання медичної допомоги в Україні.
Правове регулювання надання медичної допомоги населенню України здійснюється Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, Законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»,
«Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про психіатричну допомогу», «Про лікарські засоби» та іншими законодавчими актами.
У 2000 році Указом Президента України було затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України, яка спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формуван-ня здорового способу життя.
Державна політика у сфері охорони здоров’я спрямовується на підвищення рівня здоров’я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу.
Державні заходи мають передбачати: поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров’я, їх ефективне використання; забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров’я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров’я людини, що пов’язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля; вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань; здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров’я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку; забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини,
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організа-ційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні і регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що негативно впливають на їх здоров’я, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності і запобігання їм, поліпшення спадковості
. Правові основи здійснення діяльності із надання медичної допомогита медичних послуг
1. Загальна декларація прав людини (ст. 25).
2. Європейська соціальна хартія (ст. 11).
3. Конституція України [8, ст. 49].
4. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»
5. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [14].
6. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджені Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2001 р. № 38/63 [21].
7. Порядок державної акредитації закладу охорони здоров’я, затверджений Поста-новою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. № 765 [22].
8. Положення про клінічний лікувально-профілактичний заклад охорони здоров’я, затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я України від 05 червня 1997 р. № 174 [23]
30. Договір у сфері надання медичних послуг.
Договір про надання медичних послуг є найпоширенішою підставою виникнення цивільних правовідносин з оплатного надання медичних послуг. на договір про надання медичних послуг поширюються загальні положення про правочин і договір. Цей правочин виконує роль основного правового механізму реалізації прав і законних інтересів його учасників і стимулювання приватної медичної діяльності.
За договором про надання медичних послуг одна сторона(мед.орг-я,лікар) зобовязується надати. а інша сторона (пацієнт) - прийняти і оплатити послуги, спрямовані на зміцнення здоровя пацієнта, відповідно до умов договору.
До джерел договірного регулювання правовідносин щодо оплатного надання медичних послуг належать ЦКУ, Основиз-ва Укр. про охорону здоровя, ЗУ Про захист прав споживачів.
Цей договір є консенсуальним, оплатним, строковим, двостороннім правочином з надання медичних послуг.
Оплатний характер полягає в наданні грошового еквівалента в обмін за надану медичну послугу.
Предметом є надання медичної послуги, яка споживається в процесі вчинення дій або провадження медичної діяльності.
Специфіка предмета договору знайшла відображення в тому.що цей правочин має гарантувати безпеку медичної послуги для пацієнта.
Ще одна особливість договору про надання мед.послуг повязана з підвищенимим вимогами до виконавця послуги стосовно надання необідної інформації споживачеві інформації.(за за власною ініціативою. яка не потребує попередньої згоди чи погодження з пацієнтом).
Вимоги до якості мед.послуги.
під час надання мед.послуги договірні відносини виникають у той момент. коли пацієнт погоджується на надання медичної допомоги загалом у медичній установі.
Через відсутність у сучасному законо-ві типових умов договору про надання медичних послуг в україні медичні заклади практикують укоадання таких оговорів з паієнтами з урахуваанням специфіки лікування та доцільності встановлення тих чи інших умов договору.
Цей договір укладається на засадах абсолютної свободи, де лікар самостійно визначає методику лікування і не може бути примушений до прийняття іншого рішення.
31. Господарсько-правовий аспект медичної діяльності.
Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємств здійснюється відповідно до Закону України "Про підприємництво".
Реєстрацію господарської діяльності з медичної практики проводить міська районна адміністрація за місцем перебування суб'єкта підприємницької діяльності. Місцем перебування закладу є адреса, за якою знаходиться постійно діючий орган, що здійснює управління. Місцем проживання підприємця є зареєстроване в існуючому порядку постійне місце проживання.
Медична практика може впроваджуватись у вигляді індивідуального підприємництва, яке засноване на приватній власності лікаря і винятково на його праці, тобто без наймання робочої сили, та з правом наймання робочої сили. Такий заклад охорони здоров'я є суб'єктом господарської діяльності із правами фізичної особи.
Для здійснення певних видів господарської діяльності суб'єкти підприємницької діяльності мають отримати спеціальний дозвіл - ліцензію.
Ліцензуванню підлягають:
o виробництво лікарських засобів;
o оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;
o медична практика.
Суб'єкти підприємницької діяльності мають проводити господарську діяльність за обраним видом дотримуючись ліцензійних умов.
Ліцензування медичної діяльності проводиться за таких ситуацій:
o заснування нового медичного закладу;
o реєстрація медичних закладів колективної й приватної форми власності;
o змін організаційно-правової форми суб'єкта ліцензування;
o змін форми власності;
o змін назви закладу;
o закінчення терміну дії ліцензії (для її продовження);
o зміня (уведення нового) виду медичної діяльності.
32. Правове регулювання медичних експертиз.
1) експертиза тимчасової непрацездатності - це вид медичної експертизи, основною метою якої є оцінка стану здоров'я людини, якості та ефективності обстеження і лікування, що проводяться, можливості здійснювати професійну діяльність, а також визначення ступеня і термінів тимчасової втрати працездатності.
Згідно Основ законодавства України про охорону здоров'я (ст. 69), експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров'я лікарем або комісією лікарів.
Підсумковим документом по закінченню проведення експертизи є листок непрацездатності, який і засвідчує тимчасову непрацездатність працівників. Листок непрацездатності - це багатофункціональний документ, який є підставою для:
— звільнення від роботи у зв'язку з непрацездатністю;
— призначення допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами.
2) Медико-соціальна експертиза (МСЕ) — це визначення в установленому порядку потреб особи в заходах соціального захисту, включаючи реабілітацію, на основі оцінки обмежень життєдіяльності, що викликані стійким розладом функцій організму.
Згідно з Основами законодавства України про охорону здоров'я та "Положенням про медико-соціальну експертизу" затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83, ця експертиза визначає:
— ступінь обмеження життєдіяльності людини;
— причину, час настання, групу інвалідності;
— роботи і професії, доступні інвалідам за станом здоров'я.
Відповідно до "Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. JV5 221, медико-соціальній експертизі підлягають особи, які частково чи повністю втратили здоров'я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, а також особи, які за чинним законодавством мають право на соціальну допомогу, з метою виявлення компенсаторно-адаптаційних можливостей особи для реалізації заходів реабілітації та адаптації інвалідів.
Органом, який здійснює МСЕ, є медико-соціальні експертні комісії (МСЕК),
3) Військово-лікарська експертиза (BJIE) — це вид медичної експертизи, призначений для визначення придатності громадян за станом здоров'я до військової служби, служби в органах безпеки, внутрішніх справ та інших воєнізованих формувань, а також встановлення причинного зв'язку захворювань, поранень і травм пов'язаних зі службою, та визначення необхідності та умов застосування заходів медико-соціальної реабілітації та допомоги відповідним категоріям осіб.
Військово-лікарська експертиза здійснюється військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охорони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України та інших військових формувань (Основи законодавства України про охорону здоров'я громадян від 19 листопада 1992 р. № 2801-XIІ).
Згідно "Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України", затвердженим Наказом Міністра оборони України від 4 січня 1994 року 2f основними завданнями військово-лікарської експертизи є:
— добір громадян, придатних за станом здоров'я до служби у воєнізованих формуваннях, утворених відповідно до законодавства України;
— медичний огляд призовників, військовослужбовців, військовозобов'язаних з метою визначення придатності до військової служби
— медичний огляд громадян, які бажають вступити до військо-во-навчальних закладів, а також аналіз результатів і розроблення пропозицій по удосконаленню цієї роботи;тощо
4) Судово-медична і судово-психіатрична експертиза
Регламентується "Порядком проведення судово-психіатричної експертизи", затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.10.2001 № 397 та "Інструкції про проведення судово-медичної експертизи", затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.95 р.
33. Судово-медична і судово-психіатрична експертиза
Судово-медична експертиза — це науково-практичне дослідження, яке здійснюється за постановою уповноважених органів або за ухвалою суду судово-медичним експертом і включає вирішення медичних і деяких біологічних питань, виникаючих у процесі слідства, з метою сприяння у встановленні обставин, що підлягають доказуванню по певній справі.
Система судово-медичної служби України складається з:
— Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України;
— Республіканського бюро судово-медичної експертизи (Автономна Республіка Крим);
— Бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров'я обласних виконавчих комітетів.
До компетенції судово-медичної експертизи належать:
1. експертиза трупів у випадках насильницької смерті;
2. експертиза трупів при підозрі застосування насилля або з інших обставин, що обумовлюють необхідність такої експертизи;
3. експертиза потерпілих, обвинувачених та інших осіб (експертиза живих осіб);
4. експертиза речових доказів.
Проведення такої експертизи здійснюється судово-медичними експертами, які повинні мати вищу медичну (фармацевтичну) освіту, пройти спеціальну підготовку з проведення судово-медичних експертиз та отримати сертифікат судово-медичного експерта.
Судово-психіатрична експертиза — це науково-практичне дослідження, що здійснюється за постановою уповноважених органів або за ухвалою суду судово-психіатричним експертом з метою відповіді на питання, що виникають під час провадження адміністративних, кримінальних та цивільних справ з приводу психічного стану особи.
Відповідно до "Порядку проведення судово-психіатричної експертизи", затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.10.2001 № 397, судово-психіатрична експертиза проводиться в:
— Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України;
— центрах судово-психіатричних експертиз;
— відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів.
Експертизу проводить лікар - судово-психіатричний експерт амбулаторно (у тому числі посмертно), стаціонарно або у судовому засіданні.
Об'єктами судово-психіатричної експертизи є:
— підозрювані, стосовно яких в державних органів виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності, а також обвинувачені та підсудні, стосовно яких в органах слідства та суду виникли сумніви щодо їх осудності;
— свідки і потерпілі, стосовно яких виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності;
— позивачі, відповідачі та інші особи, стосовно яких вирішується питання про їхню дієздатність;
— позивачі, стосовно яких вирішується питання про їх психічний стан у певні проміжки часу.
34. Загальні питання юридичного забезпечення психіатрії.
В даний час нормативно-правову базу психіатрії України складають:
— Конституція України (ст. 49);
— Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року;
— Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року;
— Закон України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 p.;
— Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 p.;
— Наказ МОЗ України "Про затвердження Інструкції про проведення обов'язкових попередніх і періодичних психіатричних оглядів" від 01.02.2002 p.:
— Наказ МОЗ України "Про затвердження Порядку проведення судово-психіатричної експертизи" від 08.10.2001 p.;та ін..
З метою дотримання прав людини у сфері охорони психічного здоров'я розроблено фундаментальні принципи, які сформульовані у вигляді основних прав Всесвітньою федерацією психічного здоров'я і Гарвардським Центром Співробітництва у сфері законодавства про охорону здоров'я, що діє під егідою ВООЗ. Серед них визначено:
1. Право на гуманне, таке, що спрямоване на повагу до гідності людини, поводження і професійно організоване обслуговування;
2. Добровільність госпіталізації;
3. Право особи, яку госпіталізують, на всебічний і безпристрасний судовий розгляд питання про госпіталізацію;
4. Умови утримання госпіталізованих, що не обмежують права таких осіб, зокрема їх право на вільне спілкування;
5. Заборона дискримінації лише на основі поставленого особі діагнозу психічного захворювання.
Відповідно до законодавства, державою гарантуються (ст. 5 вказаного Закону України):
— фінансування надання психіатричної допомоги в обсязі, необхідному для забезпечення гарантованого рівня та належної якості психіатричної допомоги;
— безоплатне надання медичної допомоги особам, які страждають на психічні розлади, у державних та комунальних закладах охорони здоров'я;
— грошову допомогу в порядку, малозабезпеченій особі, яка проживає разом з інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду;
— надання у державних та комунальних психіатричних закладах безоплатної діагностичної, консультативної, лікувальної, реабілітаційної допомоги в амбулаторних і стаціонарних умовах;
— здійснення всіх видів експертизи психічного стану особи;
— захист прав, свобод і законних інтересів осіб, які страждають на психічні розлади;
— вирішення в установленому законом порядку питань опіки та піклування щодо осіб, які страждають на психічні розлади;
— соціально-побутове влаштування інвалідів та осіб похилого віку, які страждають на психічні розлади, а також догляд за ними;
— здобуття безоплатно відповідної освіти особами, які страждають на психічні розлади, у державних та комунальних навчальних закладах;
— встановлення обов'язкових квот робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях для працевлаштування інвалідів внаслідок психічного розладу в установленому законом порядку.
35. Види і порядок надання психіатричної допомоги
Необхідно розрізняти такі види психіатричної допомоги:
Психіатричний огляд.
Амбулаторна психіатрична допомога.
Стаціонарна психіатрична допомога.
1.Психіатричний огляд - це вид психіатричної допомоги, що проводиться з метою з'ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.
Лікар-психіатр перед проведенням психіатричного огляду зобов'язаний відрекомендуватись особі, яка підлягає огляду, або її законному представнику як лікар-психіатр, назвати своє прізвище, місце роботи та викласти мету огляду. Дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації.
Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром на прохання або за усвідомленою згодою особи; щодо неповнолітнього віком до 15 років - на прохання або за згодою його батьків чи іншого законного представника; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, - на прохання або за згодою її опікуна. У разі незгоди одного із батьків чи відсутності батьків або іншого законного представника психіатричний огляд неповнолітнього здійснюється за рішенням (згодою) органів опіки та піклування, яке може бути оскаржено до суду.
Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду.
2. Амбулаторна психіатрична допомога — це психіатрична допомога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом України "Про психіатричну допомогу" та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах.
Амбулаторна психіатрична допомога, як і попередній вид допомоги, надається лікарем-психіатром на прохання або за усвідомленою згодою особи; щодо неповнолітнього віком до 15 років — на прохання або за згодою його батьків чи іншого законного представника; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, - на прохання або за згодою її опікуна. У разі незгоди одного із батьків чи відсутності батьків або іншого законного представника амбулаторна психіатрична допомога неповнолітньому здійснюється за рішенням (згодою) органів опіки та піклування, яке може бути оскаржено до суду.
Амбулаторна психіатрична допомога може надаватися також і без усвідомленої згоди особи або без згоди її законного представника у разі встановлення у неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги. Амбулаторна психіатрична допомога особі без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника надається лікарем-психіатром в примусовому порядку за рішенням суду за місцем проживання особи
3. Стаціонарна психіатрична допомога — це психіатрична допомога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених Законом України "Про психіатричну допомогу" та іншими законами, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, і надається в стаціонарних умовах понад 24 години поспіль.
Поміщення особи в психіатричний стаціонар, як правило, здійснюється добровільно - на її прохання або за її усвідомленої згоди. Виключення з принципу добровільності були приведені раніше. Неповнолітній у віці до 15 років госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою його батьків або іншого законного представника. Особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. У разі незгоди одного з батьків або за відсутності батьків або іншого законного представника госпіталізація неповнолітнього до психіатричного закладу проводиться за рішенням (згодою) органу опіки і опікування, яке може бути оскаржене в суд. Одержана згода на госпіталізацію оформляється записом у медичній документації за підписом особи або його законного представника і лікаря-психіатра.
36. Проблеми штучного запліднення і сурогатного материнства
1.Штучне запліднення (ШЗ). Такий варіант репродуктивних технологій полягає у штучному введені донорського матеріалу (сперми або яйцеклітини) у статеві шляхи жінки.
Не всіма дослідниками на сьогоднішній день підтримується і вважається оптимальним представлене в Основах законодавства України про охорону здоров'я формулювання про право кожної дієздатної жінки на штучне запліднення й імплантацію ембріона. Важливо передбачити правові гарантії можливості здійснення тих або інших репродуктивних технологій для людей, які дійсно потребують такого втручання за медичними показаннями. Так, професор М. Малеїна щодо штучного зародження дітей зазначає, що "здатній до природного народження дітей жінці (або подружжю) ця операція не проводиться. Це не прирівнюється до відмови в наданні медичної допомоги, оскільки жінка, здатна мати дітей, здорова і не має потреби в такій допомозі. Необґрунтоване збільшення кількості подібних операцій ускладнить надання медичної допомоги в інших, дійсно необхідних випадках, і призведе до зайвої витрати сил і засобів органів охорони здоров'я. Необмежене здійснення штучного запліднення здатне певною мірою знецінити соціальне значення родини, материнства, батьківства".
Штучне запліднення здійснюється виключно в акредитованих для цього закладах охорони здоров'я за дозволеними МОЗ методами. Реципієнтом може бути повнолітня дієздатна жінка, вік якої не перевищує 40 років. Донорами сперми можуть бути здорові чоловіки у віці 20-40 років.
2. Сурогатне материнство. Це штучне запліднення яйцеклітини з наступним поміщенням ембріона в порожнину матки іншої жінки (сурогатної матері). У вітчизняному законодавстві це питання недостатньо врегульовано.
Відповідно до Положення про запліднення in vitro і трансплантацію ембріонів (ВМА, 1987) у випадку, якщо доросла жінка не має матки, може бути використаний метод так званого замісного, чи сурогатного, материнства, якщо це не заборонено відповідними законами чи етичними правилами Національної медичної асоціації чи інших відповідних медичних організацій. У міжнародному стандарті закріплено необхідність отримання добровільної інформованої згоди від сторін, які беруть участь у такому методі.
Основи регламентації цієї проблематики закладено у Сімейному кодексі України. Стаття 123 Кодексу передбачає, що у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Материнство за таких підстав оспорюванню не підлягає (п. 2 ст. 139 Сімейного кодексу України).
Згідно п. 2.2 Правил реєстрація народження дитини жінкою (донором), провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на її запліднення. У цьому випадку одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нотаріусом письмова згода жінки (донора) на запис подружжя батьками дитини. При цьому в графі "Для відміток" робиться відповідний запис: "Матір'ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження є громадянка (прізвище, ім'я, по батькові)".
Аналіз цих законодавчих положень свідчить про певну колізію: з однієї законодавчої позиції (Сімейного кодексу України) діє презумпція батьківства подружжя, з іншої (Правила) - спостерігається чітко виражений законодавчий захист сурогатної матері і діє презумпція її материнства.
Особлива увага повинна приділятися договірним відносинам у сфері сурогатного материнства. Оскільки у договорі максимально повно можна визначити усі питання, які пов'язані з цією репродуктивною технологією, але, звичайно, з дотриманням норм чинного законодавства.
37. Правове регулювання медичної генетики
Нормативно-правова база медичної генетики складається переважно з підзаконних нормативно-правових актів, зокрема Постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення Українського науково-дослідного інституту медичної генетики у м. Києві" від 2 липня 1999 року, Розпорядження Кабінету Міністрів України "Заходи щодо подальшого поліпшення медико-генетичної допомоги населенню на 2004-2008роки" тощо.
Генна терапія (генотерапія) - це сукупність генно-інженерних (біотехнологічних) і медичних методів, спрямованих на внесення змін у генетичний апарат соматичних клітин людини з метою лікування захворювань. Найбільш популярними є методи генної терапії в лікуванні спадкових захворювань. Основний недолік медичних аспектів генної терапії, - безпека пацієнтів.
Генна терапія припускає розробку безпечних і високотехнологічних способів введення у клітини людини відсутніх генів або заміну дефектних генів. Розроблено підходи для корекції молекулярних порушень як методами генної інженерії, так і шляхом відновлення структури і функцій ушкоджених біологічних мембран при імунодефіцитах, захворюваннях печінки, нервової системи.
Міжнародно-правовим стандартом у цій сфері є Положення про генетичне консультування та генну інженерію, прийняту Всесвітньою медичною асамблеєю в Мадриді в 1987 році. Для вирішення наукових та естетичних питань розвитку генетики ВМА визначила дві основні сфери генетичної діагностики:
-Дослідження перед зачаттям дитини майбутніх батьків щодо генетичних захворювань для оцінки ймовірності зачаття хворої дитини;
-Внутрішньоутробні дослідження після зачаття для визначення стану плода.
Обов'язком лікаря, який провів генетичне діагностування, є попередження батьків щодо майбутнього стану здоров'я дитини та прийняття ними свідомого рішення про народження. Виявлення генетичного дефекту плода для батьків є підставою вимагати штучного переривання вагітності, а лікарю - за власними моральними переконаннями рекомендувати за чи проти використання методів стерилізації, контрацепції, переривання вагітності чи надавати інше консультування щодо генетичних проблем подружжя.
38. Актуальні етико-правові питання клонування
Науково-технічний прогрес втілив у життя практичну можливість клонування. У залежності від мети виробництва клону розрізняють клонування, що спрямоване на відтворення людської істоти, як способу розмноження (репродуктивне клонування) і клонування для медичних цілей (терапевтичне клонування), наприклад, з метою регенерації органів тієї ж людини чи виробництва медичних препаратів. Заборона клонування людини поступово отримує все більше розповсюдження у різних країнах світу і на міжнародному рівні.
Заборона клонування забезпечується на регіональному рівні у міжнародному праві, у праві Європейського Союзу і на рівні національного законодавства окремих держав. Єдиним міжнародним актом у Європі, що забороняє клонування людини, є Додатковий протокол про заборону клонування людини 1998 року до Конвенції Ради Європи про права людини і біомедицину 1996 p., який закріплює, що будь-яке втручання, яке має за мету створення людської істоти, генетично ідентичної іншій людській істоті, живій або померлій, забороняється.
В Україні ця проблема знайшла свою регламентацію у Законі України "Про заборону репродуктивного клонування людини" від 14 грудня 2004 року. Цей нормативний акт вводить заборону репродуктивного клонування людини в Україні виходячи з принципів поваги до людини, визнання цінності особистості, необхідності захисту прав і свобод людини та враховуючи недостатню дослідженість біологічних і соціальних наслідків клонування людини. Дія зазначеного Закону не поширюється на клонування інших організмів. Законодавча позиція полягає у розмежуванні терапевтичного і репродуктивного клонування і, звичайно, забороняється останнє.
39. Правове регулювання проведення медичних експериментів.
Правові проблеми, що виникають при проведенні медико-біологічних експериментів, пов'язані з тим, що здійснення експерименту безпосередньо торкається права на життя - права на недоторканність життя, розпорядження життям, автономії людини, її гідності. Конституція України закріплює у ч. 1 ст. 28 повагу до людської гідності, а у ч. З ст. 28 на рівень конституційного права піднесено заборону піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам. З конституційної норми випливають такі вимоги до медико-біологічного експерименту:
1. добровільність згоди людини на проведення щодо неї експерименту;
2. він у жодному випадку не повинен мати характеру катувань чи бути пов'язаними з жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність особи, поводженням.
Конституція України щодо цього положення відтворила норму ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, у якій передбачено, що жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.
Основи законодавства України про охорону є базовим юридичним документом, що регулює медичну діяльність, а також містить норми, присвячені експериментам з участю людини. У ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено умови, за яких допускається застосування медико-біологічних експериментів на людях. Окрім цього законодавець визначив категорії осіб, щодо яких забороняється проведення експериментів, а саме щодо:
а) хворих; б) ув'язнених; в) військовополонених; г) терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.
Міжнародні акти, що становлять міжнародні стандарти у цій царині:
— Нюрнберзький кодекс (1947); прийнятий у процесі відомого Нюрнберзького процесу над фашистськими катами, які проводили нелюдські досліди над живими людьми, який був наслідком прагнення людства не допустити подібні злочини у майбутньому.
— Хельсинська декларація (1964); слід зазначити, що вона є ґрунтовним правовим актом, який визначає критерії правомірності здійснення медичних експериментів
— Конвенція про права людини і біомедицину (1996). основне призначення даного правового акту - захист прав, свобод і гідності людини щодо досягнень біології і медицини, зокрема під час проведення медичних експериментів.
Інше національне законодавство, що регулює дане питання: Закон України "Про лікарські засоби" від 4 квітня 1996 року, Інструкція про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, що затверджена наказом МОЗ України від 1 листопада 2000 року, Типове Положення про комісію з питань етики, затвердженим наказом МОЗ України від 1 листопада 2000року
40. Правова кваліфікація дефектів надання медичної допомоги.
Дефект надання медичної допомоги — це неналежне здійснення діагностики, лікування хворого, організації медичної допомоги, яке призвело або могло призвести до несприятливого результату медичного втручання.
В основу класифікації дефектів надання медичної допомоги покладені такі критерії:
— причини несприятливих результатів;
— аспекти відповідальності медичних працівників.
Розрізняють такі види дефектів надання медичної допомоги:
1.Лікарська помилка — це дефект надання медичної допомоги, що пов'язаний з неправильними діями медичного персоналу, який характеризується добросовісною помилкою за відсутності ознак умисного або необережного злочину.
В основі помилок можуть знаходитися як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Серед перших можна виокремити:
— відсутність належних умов надання медичної допомоги;
— недосконалість існуючих способів лікування захворювань;
— тяжкість стану хворого та ін.
Розглядаючи найбільш значущі суб'єктивні причини лікарських помилок, слід виділити:
— недостатній досвід медичного працівника;
— недостатнє обстеження хворого, неправильна інтерпретація лабораторних та інструментальних досліджень;
— недооцінка або переоцінка результатів консультацій інших фахівців тощо.
Залежно від суті і зв'язку з лікувально-діагностичним процесом розрізняють такі лікарські помилки:
— діагностичні; — тактичні; — технічні.
2. нещасний випадок — це дефект надання медичної допомоги, пов'язаний з випадковим збігом обставин, які лікар, діючи правомірно, в рамках посадових інструкцій і відповідно до прийнятих у медицині методів і способів лікування (діагностики), не міг передбачати і запобігти.
Відносно правової кваліфікації таких дефектів ситуація достатньо ясна - це діяння, за яке не настає відповідальність. Характерна особливість нещасного випадку в порівнянні з лікарською помилкою - правомірність дій лікаря, тобто відсутність в його діях критерію помилковості.
3. професійні злочини - умисне або необережне діяння, вчинене медичним працівником при виконанні професійних обов'язків, заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.
Всі злочини, за які медичні працівники можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, поділяються на три групи:
-Професійні медичні злочини.
-Службові медичні злочини.
-Злочини, за які медичні працівники притягуються до кримінальної відповідальності на загальних підставах.
41. Визначення, актуальність і основні причини виникнення ятрогеній.
У перекладі з грецького (від iatros - лікар, gennum - створювати, породжувати), ятрогенії можна представити як захворювання, породжені лікарем.
Перш за все необхідно зазначити, що ятрогенія - не конкуруюче поняття дефекту надання медичної допомоги. Представлена в підручнику класифікація дефектів надання медичної допомоги включає лікарські помилки, нещасні випадки і медичні злочини. В рамках сказаного вище, під ятрогенією необхідно розуміти нове, ненавмисно або неминуче виникаюче захворювання або патологічний стан, що є прямим наслідком медичного втручання при діагностиці, лікуванні або профілактиці.
Важливо зазначити, що дії медика при ятрогенії характеризуються відсутністю наміру на здійснення ятрогенних дій. Варто вказати, що патологічні реакції можуть бути викликані як неправильними, так і правильними в своїй основі медичними діями.
Актуальність розгляду і теоретико-правового аналізу ятрогеній у рамках медичного права пояснюється багатьма обставинами. Перш за все необхідно зазначити посилення в даний час ролі і значення правозахисних рухів, спрямованих на визначення і встановлення чіткого правового статусу пацієнтів. У зв'язку з цим пошкодження, що породжені медичними втручаннями, вже не розглядаються як внутрішня справа установ охорони здоров'я. Сам процес лікування, що до недавнього часу був винятковою прерогативою медиків, зараз, як ятрогенний чинник, повинен піддаватися ретельному контролю, у тому числі і щодо критеріїв ефективності і доцільності. Також необхідно зазначити, що медицина сьогодні - це не тільки позитивні емоції від одужання, це і збільшення кількості інвазивних (котрі проникають через тілесну оболонку) медичних втручань, які потенційно приховують в собі ризик виникнення ятрогеній.
Серед причин ятрогеній необхідно розрізнять об'єктивні і суб'єктивні фактори. До перших належать:
— недосконалість самої медицини;
— невиліковність тієї або іншої патології на сьогоднішній день наявним арсеналом медичних засобів;
— необхідність здійснення інвазивних процедур для підтвердження (спростування) діагнозу.
Суб'єктивні причини виникнення ятрогенних захворювань найчастіше пов'язані з індивідуальними якостями медичного працівника. Мова йде про:
— недостатність професійних навиків медичного працівника;
— невміння правильно зібрати інформацію про захворювання пацієнта;
— незацікавленість в оцінці стану хворого;
— інші чинники, які цілком залежать від самого лікаря.
Всі ці обставини свідчать про необхідність продуманого і зваженого підходу при правовому аналізі ятрогенного пошкодження.
42. Класифікація ятрогеній, місце ятрогенної патології в структурі несприятливих
результатів медичних втручань
Ятрогенні захворювання часто роблять пацієнтів інвалідами, потенційно знижують якість життя і зменшують її тривалість. Необхідність оптимальної класифікації ятрогеній, що відображає передові медичні і адекватні юридичні аспекти, не викликає сумнівів.
Найбільш оптимальною і визнаною серед медичної громадськості класифікацією ятрогеній можна вважати запропоновану патологоанатомом, професором В. Некачаловим (1998 p.), яка враховує місце ятрогеній у структурі діагнозу. Відповідно до неї, виділяють 3 категорії ятрогеній:
І патологічні процеси, що патогенетично не пов'язані з основним захворюванням або його ускладненням і не відіграють істотної ролі в загальній танатологічній оцінці випадку;
ІІ патологічні процеси, що обумовлені медичним впливом, проведеним за показаннями і виконаним правильно;
ІІІ патологічні процеси, незвичайні смертельні реакції, зокрема обумовлені неадекватними, помилковими або неправильними медичними діями, такими, що з'явилися причиною летального результату.
З позицій сучасного розвитку медичного права, необхідно розрізняти такі види ятрогеній:
1. Діагностичні:
— невстановлений діагноз;
— дефекти виконання діагностичних процедур;
— гіпердіагностика, тобто визначення неіснуючих ознак і захворювань.
2. Лікувальні:
— дефекти виконання лікувальних процедур (напр., кровотечі при ендоскопічних операціях);
— пошкодження органів або тканин при операції;
— залишення інструменту в порожнині тіла;
— радіаційне ураження при променевій терапії.
3. Профілактичні:
— несприятлива реакція організму на профілактичні щеплення;
— негативний вплив зовнішніх чинників (засоби масової інформації, гігієнічне виховання);
— погрішності в проведенні профілактичних заходів.
4. Фармацевтичні:
— наслідки неправильного застосування медикаментів;
— порушення режиму прийому або дозування;
— призначення не показаних при даному захворюванні лікарських засобів.
5. Інформаційно-деонто логічні:
— слова медичного працівника, що неправильно тлумачать;
— недостатня інформація у пацієнта щодо свого захворювання;
— відступ медика від належних правил взаємин з пацієнтом;
— порушення режиму збереження лікарської таємниці.
Зупиняючись на співвідношенні ятрогеній з несприятливими результатами медичних втручань, необхідно зазначити особливу важливість поставленого завдання. Якщо ми всі випадки несприятливих результатів розглядатимемо як ятрогенії, то при такому підході останні увібрали б у себе все різноманіття дефектної роботи лікарів. Суспільство у такому разі мало б ситуацію, при якій існує велика спокуса перекласти всі соціальні, організаційні, економічні та інші труднощі охорони здоров'я на плечі медичних працівників.
43. Ключові правові проблеми ятрогеній і пошук шляхів їх вирішення
З погляду вивчення медичного права необхідно висвітлити дві проблеми, що виникають у разі ятрогенного пошкодження:
1. критерії правомірності ятрогенії;
2. питання економічних аспектів правових наслідків ятрогеній.
Розглядаючи критерії правомірності надання медичної допомоги і, відповідно, обставини, за яких лікар не може бути звинувачений у настанні несприятливого результату і ятрогенії, можна виділити такі основні умови, які будуть критеріями правомірності ятрогенії:
— отримана інформована добровільна згода хворого на медичне втручання;
— медична допомога була надана відповідно до стандартів (протоколів) лікування хворих на таку патологію, а за відсутності таких - відповідно до канонів медичної науки і практики;
— вибраний найбільш оптимальний і найменш інвазивний метод діагностики (лікування), здатний привести до ятрогенії;
— враховані індивідуальні характеристики і особливості стану здоров'я конкретного хворого;
— належним чином і своєчасно ведеться медична документація;
— у всіх необхідних випадках здійснюються консультації пацієнта іншими фахівцями, поважаються права пацієнта.
Наявність всіх вказаних критеріїв, у поєднанні з повагою і дотриманням прав пацієнта, робить можливість виникнення ятрогенії мінімальною, а правова кваліфікація несприятливого результату здійснюється на основі ознак дефекту надання медичної допомоги (лікарська помилка або нещасний випадок).
Сьогодні чітко постає необхідність вироблення адекватних правових способів і методів, спрямованих на регламентацію надання медичної допомоги, праці медичних працівників і відповідальності у разі несприятливих результатів і ятрогенних ускладнень. У загальному вигляді необхідно орієнтуватися на те, що лікар повинен бути відповідальний тільки за ті несприятливі наслідки в здоров'ї пацієнта, у виникненні яких він винуватий. Докази як правомірності, так і незаконності діяльності медика повинні ґрунтуватися на досягненнях правової і медичної науки. У тісній співпраці лікарів і юристів криється запорука успіху в роботі, що проводиться. Важливою обставиною є освіта - майбутні лікарі і юристи повинні знати правові аспекти ятрогеній. Нові проблеми, які поставили перед медичним і юридичним співтовариством ятрогенії, обумовлюють необхідність саме в рамках медичного права розглядати питання, що виникають, і шукати шляхи виходу з важких правових ситуацій.
44. Донорство:історія,сучасні досягненняй проблеми.
Ще в давнину люди намагались лікуватись кров'ю тварин.У творах давногрецького поета Гомера йде мова про те, що Одисей давав пити кров тіням подземного царства, щоб повернути їм мову та свідомість. Гиппократ рекомендував хворим, які страждають захворюванням з порушенням психіки, пити кров здорових людей. Вказівки про подібне лікування кров'ю є в творах Плінія та Цельса, які повідомляли про те, що хворі на епілепсію та старі люди пили кров помираючих гладіаторів.
У 1628 р. англійський вчений У. Гарвей зробив важливе відкриття в історії медицини - закон кровообігу. Він встановив принцип руху крові у живому організмі та тим самим розкрив широкі можливості для розробки методу переливання крові.
Перші успішні експерименти по переливанню крові від одного собаки іншому були зроблені у 1666 р. англійським анатомом Р. Лоуером, а у 1667 р. французький вчений Д.Б.Дені здійснив перше переливання крові від тварини людині. Він перелив хворому, який страждав на лихоманку, одну склянку (270 унций) крові ягняти. Хворий одужав, але, незважаючи на це, більше ніхто не погодився на переливаняі.
У 1832 р. петербурзький акушер Г. Вольф зробив перше в Росії переливання крові від людини людині. Це була породілля, яка втратила велику кількість крові. Переливання пройшло успішно, і жінка була врятована.
Развиток донорства супроводжувався численними підйомами та спадами від обожнювання до державної заборони.
Незважаючи на те, що перші спроби були вдалими, метод переливання крові не отримав широкого поширення. По-перше, це була на той час досить складна у технічному відношенні операція, по-друге, у деяких хворих кров, що була перелита, викликала тяжкі ускладнення, навіть до смертельних випадків. Причина їх була тоді зовсім незрозумілою.
Дуже важливу роль зіграло відкриття груп крові, в результаті чого були виявлені причини деяких посттрансфузійних ускладнень, що дало моживість попередити їх. Перше переливання з урахуванням груп сумісності провів у 1909 р. американський хірург Дж. Крайл. Це відкриття різко зменшило кількість ускладнень і смертей. У 1940 р. був встановлений резус-фактор (Rh-фактор) позитивний та негативний.
Інтенсивний развиток донорства, розробка методів та впровадження у широку клінічну практику переливання крові в нашій країні почалось тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Перше науково обгрунтоване переливання крові з урахуванням її групової приналежності у Радянському Союзі було зроблено 20 червня 1919 р. В. Н. Шамовим. Цьому передувала велика підготовча работа зі створення вітчизняних стандартних сироваток для визначення групи крові. Не менш складним тоді було знайти донора, який би погодився здати свою кров для переливання. Незважаючи на досить успішні результати першого науково обгрунтованого переливання крові, подальший развиток цього методу йшов вкрай повільно. Виникали великі труднощі у пошуку осіб, які б погодились здавати кров.
Розвиток донорства крові та її компонентів є важливою соціально необхідною справою держави.
Закон України “Про донорство крові та її компонентів” регулює відносини, пов'язані з розвитком донорства крові та її компонентів, забезпеченням комплексу соціальних, економічних, правових і медичних заходів щодо організації донорства в Україні та задоволенням потреб охорони здоров'я в донорській крові, її компонентах і препаратах.
Донорство крові та її компонентів - добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях
45. Трансплантаціяорганів: історія,сучасні досягнення й проблеми.
Хоч сучасна ера трансплантології розпочалася в 50-х роках XX ст., але вона, як будь-яке сучасне науково-медичне досягнення, має свою передісторію. Витоки вітчизняної трансплантології пов'язують з ім'ям видатного хірурга М.І. Пирогова, який ще у 1835 р. прочитав лекцію "Про пластичні операції взагалі та про пластику носа особливо" і детально проаналізував проблему пересадки органів та тканин.
Вважається, що початком трансплантації є опанування технікою переливання крові. Наступним етапом стало видалення хірургічним шляхом патологічно змінених органів та тканин. Власне трансплантація як заміна певного органу чи тканини, що втратили функціональне призначення, на здоровий орган чи відповідну тканину розпочинається з пересадки нирки козі від собаки, здійсненої 1902 р. віденським хірургом Е. Ульманом (причиною вибору нирки органом для пересадки як у тварини, так і в людини є її парність та особливість кровопостачання).
Першу у світі трансплантацію нирки від померлої людини до хворої на ниркову недостатність здійснив український учений Ю.Ю. Вороний у 1933 р. (м. Харків, УРСР). На жаль, жінка-реципієнт померла на другу добу після операції. Тільки через два десятиліття (1954 р., Бостон, США) була здійснена перша успішна операція з пересадки нирки, реципієнт і донор в котрій були однояйцевими близнюками. Внаслідок цієї операції, яку провели Дж. Мюррей і Дж. Меріл, прооперований пацієнт прожив понад 20 років.
Найуспішнішим у світовій практиці трансплантології є пацієнт, який прожив з пересадженою ниркою близько 37 років. На сьогодні операції з пересадки донорських нирок широко проводяться практично у всіх розвинених країнах. Наприклад, в Ізраїлі трансплантація нирки є звичною операцією. В Україні першу трансплантацію нирки 26-річному хворому від живого донора-брата здійснено у 1972 р. в тодішньому Київському науково-дослідному інституті урології та нефрології, очолюваному видатним хірургом B.C. Карпенком17.
Першу трансплантацію печінки в клінічних умовах виконав у 1963 р. американський хірург Т. Старзл (Денвер, США), але лише з удосконаленням трансплантаційної техніки та допоміжних заходів, що зменшували відторгнення пересадженого органу чужим організмом, вдалося здобути переконливих успіхів в цій справі.
Технічна можливість пересадки легені вперше була започаткована російським ученим В.П Деміховим у 1947 р.(СРСР).
У 50-х роках XX ст. відкрито роль стовбурових клітин у кровотворенні, а згодом доведено, що пересадка кісткового мозку, що містить такі клітини, сприяє відновленню нормального процесу кровотворення.
Пересадка серця теоретично обґрунтована набагато раніше за інші органи. Першу трансплантацію серця собаці виконав французький учений А. Каррель 1905 p., перша імплантація штучного серця здійснена В.П. Деміховим у 1937 р. Першу пересадку серця від однієї людини іншій провів південноафриканський хірург К. Бернард (до речі, стажувався у свій час у В.П. Деміхова). Це сталося 3 грудня 1967 р. в Кейптауні. Реципієнтом був 54-річний невиліковно хворий чоловік, донором - 25-річна жінка, що загинула під час автомобільної катастрофи в результаті черепно-мозкової травми.
На сучасному етапі розвитку суспільства проти пересадки органів як такої ніхто не заперечує. Найбільше питань навколо вилучення органів. Вирішення питання встановлення самого факту смерті, що дозволяє зробити вилучення органів, вийшло за рамки медичної проблеми і викликало самі суперечливі погляди в суспільстві.
Ще одним моментом, негативним чином впливає на розвиток трансплантації, є зростання захворюваності на гепатити B і C хворих, які можуть бути підданою операції трансплантації і на результатах цього втручання.
Блок суспільних проблем полягає в підтримці трансплантології державними органами влади та позитивній пропаганді донорства і пожертви заради спасіння ближнього серед населення, необхідна також постійна освіта та робота серед медиків.
Економічні проблеми полягають у недофінансуванні державної програми розвитку трансплантації в Україні на 2002–2005 роки. Перспективи органної трансплантації як передової галузі медицині безсумнівні, оскільки вона включає в себе найсучасніші технології. Для вирішення всього спектру питань трансплантології необхідно створити Національну Раду з питань трансплантації в Україн
46. Правове регулювання трансплантації в Україні.
Стосовно питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини в даний час мають значення такі нормативні документи, які складають нормативно-правову базу трансплантології в Україні:
1.Законодавчі акти.
2.Підзаконні акти.
До першої групи належать:
— Конституція України 1996 року;
— Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992року № 2801 XII;
— Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999 року № 1007-ХIV;
— Закон України "Про поховання та похоронну справу" від 10 липня 2003року № 1102 IV.
Другу групу нормативних документів складають накази Міністерства охорони здоров'я України, положення, інструкції тощо. У ракурсі цього підручника доцільно відобразити найбільш важливі підзаконні акти, розроблені з метою детальної регламентації процесу трансплантації. Серед них найбільшої значущості набувають:
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації" від 25 вересня 2000 № 226;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 4 травня 2000 № 96;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про регламентацію трансплантаційної служби України" від 24 травня 2004 М 261;
— Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Переліку державних та комунальних закладів охорони здоров'я і державних наукових установ, які мають право провадити діяльність, пов'язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 24 квітня 2000 р. М 695;
— Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження Положення про Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин" від 11 грудня 2006р. № 812;
— Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Державної програми "Трансплантація" на 2006- 2010 роки" від 20 липня 2006 р. М 416-р.
Конституція України, як документ, що має вищу юридичну силу, в статті 49 передбачає: "Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування". Ця стаття проголошує обов'язок державних і комунальних закладів охорони здоров'я надавати безоплатну медичну допомогу за рахунок коштів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень.
У 1992 році були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров'я. За своєю суттю Основи є провідним нормативним актом у галузі медицини.
Стаття 39 Основ присвячена обов'язку надання медичної інформації.Важливість цієї обставини в трансплантології очевидна, оскільки саме ця інформація є заставою інформованості згоди пацієнта на проведення пересадки. З цим кореспондує і проблема розробки медико-правових стандартів у трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.
Стаття 43 Основ відображає права пацієнта відносно згоди на медичне втручання і відмови від нього.
Найважливіше значення має стаття 52 Основ, котра регламентує надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані.Важливість цієї статті, в контексті трансплантології, полягає в тому, що вона є своєрідною гарантією того, що незалежно від того, є пацієнт потенційним донором чи ні, до нього застосовуватимуся одні стандарти медичної допомоги. Тобто можлива трансплантація органів не є виправданням для послаблення надання медичної допомоги.
Особлива роль належить ст. 47, котра регламентує безпосередньо питання трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.
Таким чином, Основи законодавства України про охорону здоров'я 1992 року, виконуючи роль своєрідного кодексу лікарської діяльності, містять норми, які регламентують процес здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини. Тут відображені основні права пацієнтів при проведенні трансплантації, наданні медичної допомоги хворому в критичному для життя стані, загальні підстави і умови здійснення трансплантації.
Наступним нормативним актом є Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини " від 16 липня 1999року. Цей Закон з урахуванням сучасного стану науки і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я визначає умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, забезпечує додержання в Україні прав людини та захист людської гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов'язаної з нею діяльності.
Прийняття Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" стало значним кроком вперед як для розвитку трансплантології, так і е цілях визначення ролі правових механізмів у регламентації трансплантації.
У ракурсі висвітлення медичного права необхідно зупинитися на значенні деяких основних підзаконних актів, регулюючих трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини.
І. Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації" від 25 вересня 2000 № 226. Цим наказом були затверджені важливі нормативні акти, які регламентують питання у сфері трансплантології, а саме:
— Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку;
— Інструкція щодо вилучення органів людини в донора-трупа;
— Інструкція щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа;
— Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора- трупа;
— Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини;
— Інструкція щодо виготовлення біоімплантантів;
— Умови забезпечення збереження анатомічних матеріалів під час їх перевезення.
II. Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 4 травня 2000 № 96. Цим наказом були затверджені такі нормативні акті, які регламентують питання у сфері трансплантології:
Порядок перевезення анатомічних матеріалів людини в межах України та вивезення їх за межі України;
Порядок узяття, зберігання і використання кісткового мозку;
Медико-біологічні вимоги до тварин, умов їх утримання, порядок узяття у них ксенотрансплантантів.
Ш. Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження Положення про Координаційний центр трансплантації органів, тканин і клітин" визначає завдання, функції, права, склад Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин.
47. Перспективи трансплантації в контексті медичного права.
Останнім часом в засобах масової інформації чи не щодня з’являються повідомлення про ті чи інші законодавчі та громадські ініціативи щодо удосконалення законодавства України, яке регулює правовідносини у сфері трансплантації. Так, нещодавно депутатами було запропоновано розширити коло осіб, які можуть бути донорами, аби ними могли стати не лише родичі. До того ж в Україні ще з 2012 року депутати намагаються дозволити брати органи в людини після її смерті, якщо при житті вона від цього не відмовилась. Адже на сьогодні в медичному праві діє презумпція незгоди особи на взяття у неї анатомічного матеріалу після смерті з метою трансплантації.
Перш за все, необхідно виокремити основні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність, пов’язану з пересадкою органів або тканин, серед них: Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», Основи законодавства України про охорону здоров’я та низка підзаконних нормативно-правових актів (наприклад, Наказ Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Порядку застосування ксенотрансплантантів»), акти міжнародних організації (наприклад, Всесвітньої організації охорони здоров’я), міжнародні договори (Конвенція про права людини та біомедицину, Положення про трансплантацію фетальних тканин).
Трансплантацією називається спеціальний метод лікування, сутність якого полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятого у людини чи у тварини .
Законодавство України, на відміну від інших країн, не закріплює принципів регулювання досліджуваного інституту медичного права. Проте теоретиками була розроблена певну система таких принципів. Науковці виокремлюють наступні принципи:
- оптимальної турботи про інтереси донора;
- колегіальність ;
- пошани і дотримання прав пацієнта;
- дотримання черги;
- декомерціалізації трансплантації ;
- інтеграції в міжнародні трансплантологічні співтовариства.
Законодавство України виокремлює декілька видів анатомічних матеріалів або засобів, які можуть бути використані для трансплантації:
1. гомотрансплантанти – анатомічні матеріали живої людини;
2. біоімплантанти – засоби, виготовлені з анатомічних матеріалів померлих людей;
3. ксенотрансплантанти – анатомічні матеріали тварин;
4. фетальні матеріали – анатомічні матеріали мертвого ембріона .
В медичному праві існує дві основні юридичні моделі правомірності експлантації органів померлих людей для трансплантації:
– презумпція згоди на вилучення органів;
– презумпція незгоди на вилучення органів .
В українському законодавстві діє презумпція незгоди людини на вилучення в неї після смерті анатомічних матеріалів з метою трансплантації.
Іншою проблемою є обмежене коло осіб, які можуть бути живими донорами. Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» містить норму, відповідно до якої взяття гомотрансплантанта у живого донора допускається виключно у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами
Законодавство про трансплантацію у всьому світі не є досконалим, а інноваційні медичні підходи до лікування хворих не дозволяють йому стояти на місці. Українське законодавство про трансплантацію необхідно вдосконалювати і врегульовувати найпроблемніші питання, спираючись на успішний міжнародний досвід та морально-етичну основу.
48. Цивільно-правова відповідальність у сфері надання медичної допомоги й послуг.
Цивільно-правова відповідальність у сфері медичної діяльності - це варіант юридичної відповідальності, який виникає внаслідок порушення у галузі майнових або особистих немайнових благ громадян у сфері охорони здоров'я і який полягає переважно в необхідності відшкодування шкоди. До особистих немайнових благ громадян, які безпосередньо пов'язані з медичною діяльністю, належать перш за все життя і здоров'я. З цієї причини можна стверджувати, що цивільно-правова відповідальність - це своєрідний засіб забезпечення захисту особистих немайнових прав (життя і здоров'я) пацієнтів при наданні медичної допомоги.
Розкриваючи поняття і суть цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності, важливо зрозуміти основні причини її виникнення. Ця відповідальність настає при порушенні медиками виконання своїх професійних обов'язків, унаслідок чого було заподіяно шкоду здоров'ю пацієнта. Якщо в основі правопорушення лежить лікарський злочин, то притягнення медика до кримінальної відповідальності не перешкоджає можливості вимагання з боку пацієнта або його законних представників цивільно-правового відшкодування шкоди. Цивільно-правова відповідальність медиків є окремим випадком професійної відповідальності загалом. Ключовим фактором цивільно-правової відповідальності є необхідність відшкодування заподіяної шкоди. У зв'язку з цим, враховуючи багатогранність медичної діяльності, коли вона нерідко стає агресивним фактором, що має несприятливі наслідки, важливо враховувати значну кількість підстав, згідно яких може виникнути цивільно-правова відповідальність.
Сучасне законодавство визначає такі умови настання цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності:
1. Протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) медичного персоналу.
2. Заподіяння шкоди пацієнту.
3. Причинний зв'язок між протиправністю та настанням шкідливих наслідків.
4. Вина заподіювана шкоди.
Протиправність — це наявність певного відхилення від правил (норм) надання медичної допомоги, порушення суб'єктивного права пацієнта. Протиправність може виражатись як у дії, так і в бездіяльності. Шкода - це матеріальні збитки, які виражаються у зменшенні майна потерпілого пацієнта і (або) зменшенні його нематеріального блага (життя, здоров'я). Різновидами шкоди як результату протиправного медичного втручання є:
-майнова (реальні втрати, неотримані доходи, витрати на харчування, лікування, догляд тощо);
-моральна (фізичні та моральні переживання пацієнта, який постраждав у результаті медичного втручання).
Причинний зв'язок між протиправністю діяння та настанням шкідливих наслідків як третя умова настання цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності полягає у встановленні реального зв'язку між діями лікаря і настанням негативних наслідків.
І, нарешті, остання умова - вина заподіювана шкоди — також характеризується особливостями, притаманними медичній діяльності. Лікувальна установа визнається винною, якщо встановлено вину її працівників у заподіянні шкоди здоров'ю пацієнта. Вина може бути виражена у формі умислу або необережності. Про умисел мова йде у випадках, коли медичний працівник усвідомлював протиправність дій, які здійснював, і бажав настання пов'язаного з цими діями результату. Необережна форма вини полягає у тому, що медичний працівник: а) передбачив настання шкідливих наслідків, але самовпевнено сподівався на їх відвернення; б) не передбачав настання шкідливих наслідків, хоча за необхідної уважності та завбачливості повинен був і міг передбачити ці наслідки.
49. Дисциплінарна відповідальність медичних працівників.
Дисциплінарна відповідальність медичних працівників настає при порушенні вимог трудового законодавства. Нормативно-правову базу дисциплінарної відповідальності медичних працівників складають:
Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р.(далі - КЗпП);
Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992року;
Колективний і трудовий договір у конкретному закладі охорони здоров'я.
Дисциплінарна відповідальність медичного працівника — це окремий варіант юридичної відповідальності, яка настає у випадку порушення трудових обов'язків. Слід особливо підкреслити, що мова йде саме про порушення трудових обов'язків медичного працівника. Причому, якщо розглядати дані порушення, то дисциплінарна відповідальність - найменш суворий варіант.
Важливо визначити, що ж саме може складати порушення трудового законодавства. Відповідь на це запитання треба розглядати в контексті прав та обов'язків працівника перед роботодавцем.
Працівник зобов'язаний:
чесно і сумлінно працювати;
своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу;
додержуватись трудової і технологічної дисципліни;
додержуватись вимог нормативних актів про охорону праці;
дбайливо ставитись до майна власника, з яким укладено трудовий договір (ст. 139 КЗпП).
У зв'язку з цим за недотримання будь-якого з перелічених обов'язків медичний працівник може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності. Протиправною є така поведінка (тобто дії або бездіяльність) працівника, яка не відповідає встановленим правилам.
Вітчизняний законодавець виділяє два види дисциплінарних стягнень:
1.Догана.
2.Звільнення за відповідними підставами.
Слід привести основні законодавчо визначені (ст. 148-150 КЗпП) принципи накладення дисциплінарного стягнення у сфері медичної діяльності. До них належать:
до застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен вимагати від працівника пояснення у письмовій формі;
відмова працівника дати пояснення не є перепоною для застосування дисциплінарного стягнення;
дисциплінарне стягнення застосовується не пізніше одного місяця з дня виявлення порушення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці;
дисциплінарне стягнення не може бути застосоване пізніше, ніж через шість місяців від дня вчинення порушення;
за кожне дисциплінарне порушення може бути застосовано тільки одне дисциплінарне стягнення;
при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника;
наказ (розпорядження) роботодавця про застосування дисциплінарного стягнення оголошується працівникові під розписку;
дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником в органах розгляду трудових спорів.
50. Адміністративнавідповідальністьмедичних працівників за правопорушення в сфері
охорони здоров'я.
Адміністративна відповідальність медичного працівника — це різновид юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні до медичних працівників, які вчинили адміністративні проступки, особливих санкцій — адміністративних стягнень.
Сучасна ситуація розвитку охорони здоров'я в Україні, коли створена нормативно-правова база медичної діяльності, формується медичне право, свідчить про значущість адміністративного права та адміністративно-правової відповідальності як дієвого засобу регламентації всієї сфери медичної діяльності.
Серед адміністративних правопорушень, які перелічені в КпАП і мають найбільше значення в контексті медичної діяльності, необхідно зазначити такі:
1. Ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44-1);
2. Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45);
3. Порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1);
4. Умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) та інші.
Діючий КпАП визначає такі види адміністративних стягнень (ст. 23):
1. попередження;
2. штраф;
3. оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
4. конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;
5. позбавлення спеціального права, наданого громадянинові;
6. виправні роботи;
7. адміністративний арешт;
8. адміністративне видворення за межі України іноземного громадянина або особи без громадянства.
Слід зазначити, що виділення окремої глави, присвяченої адміністративним правопорушенням, які посягають на суспільні відносини у сфері охорони здоров'я, є позитивним явищем. Можна сподіватись, що це слугуватиме основою для покращання як правового забезпечення медичної діяльності, так і функціонування самої системи охорони здоров'я населення.
51. Кримінальна відповідальність працівників системи охорони здоров'я.
Медики відповідальні за вчинення злочинів на загальних засадах, до того ж у Кримінальному кодексі України 2002 р. (далі - ККУ) є ряд складів злочинів, які мають відношення саме до професійної діяльності лікарів.
Значення вивчення питань кримінально-правової відповідальності медичних працівників зумовлена такими основними причинами:
протиставлення своїх дій самій суті медичної професії особою, яка вчинила професійний злочин;
найбільше суспільне значення злочинів порівняно з іншими < видами медичних правопорушень;
труднощі з визначенням та доведенням форми вини конкретного медичного працівника, підозрюваного у вчиненні професійного злочину;
відсутність у представників судово-слідчих органів чіткого уявлення про специфіку професійних злочинів медичних працівників;
необхідність для лікарів адекватного сприйняття тих наслідків, які настають за порушення норм кримінального закону.
Під професійним медичним злочином слід розуміти умисне або необережне діяння, вчинене медичним працівником при виконанні професійних обов'язків, заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.
У діяльності медичних працівників умисні злочини зустрічаються рідше, ніж необережні. Серед злочинів першої групи (умисні) найбільш суспільно небезпечним є ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ). Водночас серед необережних злочинів найбільш актуальними є неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 ККУ), вбивство через необережність (ст. 119 ККУ) і необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 ККУ).
Важливість визначення вини не викликає сумнівів, оскільки від цього залежить і кваліфікація злочину, і санкції, що застосовуються. Поряд з формами вини мають значення також й інші складові суб'єктивної сторони вчинення злочину. Мова йде про мотиви, мету та емоції суб'єкта злочину при вчиненні суспільно небезпечного діяння.
Обставини, які виключають злочинність діяння. З позицій медичного права вкрай важливо орієнтуватися у питаннях, пов'язаних з обставинами, що виключають злочинність діяння. Серед інших обставин, зазначених у розділі 8 ККУ, для вивчення кримінально-правової відповідальності медичних працівників мають значення два:
крайня необхідність (ст. 39 ККУ);
діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 ККУ).
Класифікація і види злочинів, за які медичні працівники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Медичний працівник з позиції кримінального права розглядається з урахуванням двох особливостей. Перша полягає у сприйнятті медика як загального суб'єкта вчинення злочину. Друга зводиться до сприйняття медичного працівника як спеціального суб'єкта вчинення злочину, пов'язаного з фактом здобуття медичної освіти. Керуючись такими особливостями, а також можливістю медика виконувати певні службові обов'язки, всі злочини, за які медичні працівники можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, поділяються на три групи:
1. Професійні медичні злочини.
2. Службові медичні злочини.
3. Злочини, за які медичні працівники притягуються до кримінальної відповідальності на загальних підставах.
Таким чином, підводячи підсумок кримінально-правової відповідальності медичних працівників, слід зазначити, що зайва криміналізація медичної діяльності, введення у кримінальне законодавство нових норм і складів злочинів, пов'язаних з медициною, не завжди виправдана. Доцільно розглядати питання про кримінальну відповідальність медичних працівників за злочинні порушення у сфері репродукції, трансплантації органів та тканин людини, генетики, інших нових сфер медицини. Це необхідно з метою недопущення зловживань у цих сферах надання медичної допомоги, з метою формування суспільних відносин у потрібному для всього суспільства напрямі. Водночас додаткове поширення кримінально-правових норм на ті відносини, які вже є у ККУ, потенційно може створити ситуацію, за якої професія лікаря розглядатиметься з позиції високого ступеня ризику кримінальної відповідальності.
52. Юридична відповідальність пацієнтів.
Пряме порушення договірних правовідносин у медичній сфері з боку пацієнта тягне за собою настання юридичної відповідальності. Пацієнта може бути притягнуто до цивільно-правової або кримінальної відповідальності.
Звернутися до суду із позовом проти пацієнта в рамках цивільного або господарського судочинства має право керівник лікувальної установи, щодо якої з боку пацієнта були вчинені такі дії:
- порушення прав медичних працівників на повагу честі, гідності, ділової репутації або псування ділової репутації (іміджу) лікувального закладу (У разі залучення невдоволеним пацієнтом засобів масової інформації можна завдати шкоди іміджу лікувальної установи. Безпідставні скарги пацієнта, які спричинили збитки, дають право керівникові ЛПУ подати позов до суду із вимогою відшкодувати завдані збитки. При цьому якщо пацієнт звертався до ЗМІ, скаргу проти ЛПУ було оприлюднено, то притягнення пацієнта до суду не порушує його права на збереження лікарської таємниці.);
- порушення прав інших пацієнтів на забезпечення якісною, своєчасною та безпечною медичною допомогою (Порушення прав інших пацієнтів на забезпечення якісною, своєчасною та безпечною медичною допомогою зумовлено вимогами санітарно-протиепідемічного законодавства України. Так, у разі неповідомлення медичних працівників щодо підозри чи наявності висококонтагеозного захворювання, яке стало причиною зараження медичних працівників та інших пацієнтів, залежно від виду захворювання та ступеня тяжкості завданої шкоди пацієнта буде притягнуто або до цивільно-правової, або до кримінальної відповідальності.);
- введення в оману співробітників лікувально-профілактичних закладів при наданні персональних відомостей, що потягло за собою надання документів, у тому числі суворої звітності, із неправдивими даними (При зверненні до лікувально-профілактичного закладу пацієнт має надати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, для внесення правильних відомостей про особу до паспортної частини первинної медичної документації. Не завжди пацієнти мають при собі такі документи. При оформленні медичної документації під час надання невідкладної допомоги, медична документація заповнюється зі слів хворого. За надання документів з неправдивими даними, в яких засвідчено тимчасову непрацездатність або медичні висновки, що подаються до МСЕК при встановленні групи інвалідності, законодавством України передбачено адміністративну та кримінальну відповідальність для медичних працівників.);
- псування матеріально-технічної бази лікувальної установи із відмовою пацієнта компенсувати матеріальні збитки (Вчинене пацієнтом псування матеріально-технічних цінностей лікувальної установи, як випадкове, так і свідоме, має відображатися в акті, складеному в присутності свідків та засвідченому їхніми підписами. Якщо на вимогу лікувальної установи компенсувати матеріальні збитки пацієнт відмовляється, необхідно подати позов до суду із вимогою відшкодувати завдані збитки.);
- порушення строків та порядку розрахунку за надані медичні послуги.