Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
ВИЩИЙ ДЕРЖАВНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
Дніпропетровський транспортно-економічний коледж
ОСНОВИ ПРАВОЗНАВСТВА
ПОСІБНИК
Курс лекцій, методичні вказівки та завдання до самостійного
вивчення курсу студентами, методичні рекомендації та тематика до проведення семінарських занять, термінологічний словник
Із змінами і доповненнями
Розроблено викладачем вищої категорії
Сливою О.Г.
Розглянуто і затверджено на засіданні
предметної комісії історії та
суспільних дисциплін
Протокол № від 2009 р.
Голова ПК Л.М.Воробйова
Дніпропетровськ 2009
ПЕРЕДМОВА
Даний методичний посібник з основ правознавства має на меті у формі доступних лекцій ознайомити студентів з основами теорії держави і права, державного ладу і правової системи України. Матеріал лекцій базується на чинному законодавстві України, практиці його застосування та найновішій юридичній літературі. Увага акцентується на питаннях, які мають найбільше практичне значення в реальному сучасному житті, що допомагає при вирішенні конкретних життєвих ситуацій, а також сприяє формуванню правосвідомості.
Згідно наказу Міністерства освіти і науки України від 2 червня 1993 р. №161 навчальний час , відведений для самостійної роботи повинен становити не менше 1/3 та не більше 2/3 від загального обсягу навчального часу студента, відведеного для вивчення конкретної навчальної дисципліни. Відповідно до останніх Рекомендацій МОН України на самостійне вивчення повинно виноситися не більше 50% навчального матеріалу.
В умовах зменшення аудиторного навантаження ефективність засвоєння знань студентами стає неприпустимо низькою. З метою підвищення ефективності засвоєння учбового матеріалу до кожної лекції додаються завдання для осмислення матеріалу, які студент опрацьовує самостійно та теми рефератів.
Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів, необхідних для вивчення навчальної дисципліни чи окремої теми: підручниками, навчальними та методичними посібниками, конспектами лекцій викладача. Серед них значне місце посідає саме методичні матеріали, завдання та вказівки викладача.
Самостійна робота студента над засвоєнням навчального матеріалу може виконуватися у бібліотеці, навчальному кабінеті, а також у домашніх умовах.
Під час самостійної роботи студенту можуть бути запропоновані наступні види завдань з конкретної теми курсу:
Перевірка виконання самостійної роботи проводиться викладачем на семінарських заняттях, шляхом виконання студентами рефератів та під час проведення модульного контролю. Підсумковий контроль знань здійснюється шляхом виконання комплексної контрольної роботи та на іспиті.
Розділ I. Основи історії та теорії держави і права.
Тема 1. Історичний розвиток держави і права України
План
1.У світовій науці переважає погляд на державу і право як
на історичне явище. Їх розглядають як такі, що з’являються лише на певному ступені людського суспільства як наслідок соціально-економічного розвитку. Саме рівень соціально-економічного розвитку і обумовлює тип держави, тобто її соціально змістовну сутність і соціальне призначення.
На сьогодні серед науковців немає одностайності в поглядах на причини виникнення держави і права. Здебільшого виникнення держави і права пов’язується з економічними та соціальними чинниками, з виникненням майнової нерівності, розшаруванням суспільства – появою класів. В науку така теорія ввійшла під назвою класової соціально-економічної теорії (Л. Морган, Ф. Енгельс, К. Маркс ).
Відомі такі історичні типи держави: 1) рабовласницький; 2) феодальний; 3) соціалістичний; 4) капіталістичний; 5) сучасний. За різних часів у різних країнах існували також держави перехідного періоду.
Теологічна (релігійна ) теорія пояснює походження кожної держави і права божественною волею. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність , непорушність і святість. (А. Августин, Ф. Аквінський, В. Соловйов ).
Патріархальна теорія визначає сім’ю, як початковий осередок суспільного життя, яка розростається в плем’я, а плем’я – у державу. Батьківська влада над дітьми трансформується у владу монарха над своїми підданими. (Аристотель, Платон, М. Михайлівський, М.Драгоманов ).
Договірна теорія пояснює виникнення держави як наслідок укладення між людьми суспільного договору – добровільної угоди для забезпечення спільної справедливості. Таким же шляхом створюється і право, яке, з погляду прихильників цієї теорії має природний характер: кожна людина має невід’ємні права, набуті від природи (Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев, Т. Гоббс ).
Психологічна теорія причини виникнення держави пов’язує з завоюванням одними племенами , народами інших. Переможці перетворюються на панівні касти, стани, класи, а переможені – на рабів, підневільних тощо ( Л, Гумплович, Є. Тюрінг ).
Теорія конвергенції виникла в другій половині хх століття. За цією теорією, в ході історичного розвитку поступово зникають істотні відмінності між капіталізмом і соціалізмом і відбувається їх зближення, злиття. Кожна система запозичує в іншої усе найкраще і ліквідує негативні економічні, політичні, правові та інші моменти своєї державності (п. Сорокін, Х. Ростоу ).
Перші в історії людства держави виникли там, де існували найбільш сприятливі умови для землеробства – у долинах великих історичних рік Сходу ( Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, Інду, Янцзи ). Для регулювання нових суспільних відносин, що вже не могли забезпечуватися звичаями, створюється право. Воно склалося двома шляхами:
Держава та право виникли таким чином, через господарську необхідність, з потреб відтворюючої економіки. Виробництво і розподіл продуктів харчування , одягу, інших предметів побуту, знарядь праці в нових умовах стало неможливим без системи управління та забезпечення громадського порядку.
такі основні етапи української державності:
10 ) Радянська Україна ( 1917 – 1991 рр. );
11 ) Незалежна Україна ( 1991 р. – наші дні ).
Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються договори часів становлення Гетьманської держави, котру будував Б. Хмельницький. Ним були підписані договір і морська конвенція з Османською Портою (1648 р. ), Зборівська угода з Польським королівством (16498 р. ), чим закладалися основи автономії України.
Нові зносини між Україною та Росією були юридично оформлені договором 1654 р., який складався з двох документів. Це, по-перше, «Березневі статті» Б. Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об’єднувалася в союз із Московщиною, і, по-друге, жалувані грамоти царя Олексія Михайловича Б. Хмельницькому та Війську Запорозькому. Договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії, але подальша практика стосунків з Росією показала, що її політика була спрямована на поступове, але неухильне перетворення України на звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, привело до відродження ідеї самостійності української держави.
«Пакти і Конституція законів та вольностей Війська Запорозького» були написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах.
У преамбулі обґрунтовувалось природне право українського народу на власну державу, приділялася увага невиконанню Росією положень Переяславської угоди, проголошувався курс на вихід із союзу із московським царем, визначалися кордони відповідно до Зборівської угоди.
Конституція П. Орлика виходила з необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада передавалася Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, радники всіх полків і посли від Низового Війська Запорозького.
Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджувати зі старшиною.
Суд мав здійснюватися незалежно від гетьмана.
За змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.
З XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути (1529 р., 1566 р., 1588 р. ), які захищали інтереси шляхти і були кодексами феодального права.
Серед пам’яток правової культури України значне місце посідали збірники магдебурзького права, що мали силу в містах, які звільнялися від управління і суду феодала та користувалися правом самоврядування.
Початок реального конституційного процесу в Україні пов’язаний із поваленням самодержавства та організацією у перших числах березня 1717 р. Центральної Ради і прийняття нею чотирьох Універсалів:
У подальшому основні положення цього Універсалу знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 р. ЦР намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це підтверджує Конституція УНР 1918 р., яка, однак, так і не набула чинності.
Сама структура Конституції УНР1918 р. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави;народний суверенітет як основне джерело державної влади;неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громадян; надання націям України права на здійснення своїх культурних прав.
Другий розділ Конституції стосувався питань, пов’язаних із правами громадян України. Урівнювалися у правах та обов’язках чоловіки та жінки, усі громадяни; проголошувався принцип розподілу влади, за яким передбачалося створення всенародних Зборів (законодавча влада ), Ради народних міністрів ( виконавча влада ), Генерального Суду УНР.
В сьомій главі говорилося про організацію національних союзів, які об’єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом визначалися Національні Збори. Згідно Конституції великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів.
Прийняття Конституції УНР 1818 р. завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Цей процес було перервано ліквідацією Центральної Ради.
За гетьманату особливого значення набула «Грамота до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. Серед правових актів Директорії варто назвати декларацію Української директорії від 26 грудня 1918 р., закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці та Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки.
Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення так званого другого українського радянського уряду започаткувало в Україні новий етап розвитку конституційного процесу. За роки радянської влади в Україні було прийнято чотири Конституції:
І лише за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції. На цих засадах і почався з 16 липня 1990 р. – Дня проголошення Декларації про державний суверенітет України – новий етап розвитку конституційного процесу в Україні, віхами якого стали Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. і його схвалення всенародним голосуванням 1 грудня 1991 р.
Конституційний процес в Україні після здобуття нею незалежності пройшов такі етапи:
Питання для самостійної перевірки знань
Тести для самоконтролю знань
1.Виберіть історичні типи держави:
а) ранній, перехідний, сучасний;
б) рабовласницький, соціалістичний, капіталістичний;
в) рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний, сучасний.
2. Який документ вважається першою українською Конституцією?
а) Зборівська угода 1649 р.;
б) Переяславська угода 1654 р.;
в) Конституція Пилипа Орлика 1710 р.
3.Скільки Універсалів було прийнято Верховною Радою?
а) два;
б) три;
в) чотири.
4. Яким Універсалом проголошувалося створення УНР?
а) другим;
б) третім;
в) четвертим.
5. За роки радянської влади в Україні було прийнято:
а) дві Конституції;
б) три Конституції;
в) чотири Конституції.
6.Яким правовим актом закріплювалися норми права феодального міста?
а) Литовськими статутами;
б) Договором про самоврядування (Магдебургське право);
в) Руською правдою.
7. Який правовий акт було прийнято 16 липня 1990 р.?
а) Декларацію про Державний суверенітет;
б) Акт проголошення незалежності України;
в) Конституційний договір.
8. Акт проголошення незалежності України було прийнято:
а) 16 липня 1990 р.;
б) 24 серпня 1991 р.;
в) 1 грудня 1991 р.
9. Яким правовим документом закріплювалися норми права Київської Русі періоду правління Ярослав Мудрого та його синів?
а) Руська правда;
б) Литовські статути;
в) Договір про самоврядування.
10. Конституцію України було прийнято:
а) 24серпня 1991 р.;
б) 28 червня 1991 р.;
в) 28 червня 1996 р.
Теми рефератів
1.Державно-конституційні традиції у козацьку добу.
2. Конституція Пилипа Орлика 1710 р.
3. Конституційний устрій Української держави 1917-1920рр.
4. Конституція УНР 1918 р.
5. Конституційні декларації та реалії в часи Української РСР.
Тема 2. Основні поняття теорії держави і права.
План
1. Поняття і ознаки держави.
2. Класифікація держав залежно від їх форми.
3. Поняття й основні ознаки правової держави.
4. Поняття, ознаки, зміст права, його функції і джерела.
5.Система права і система законодавства.
6.Правові відносини.
1. Держава – це особлива політико-територіальна організація влади, що має суверенітет, володіє спеціальним апаратом управління і примусу і здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкової сили.
Держава характеризується низкою ознак, найсуттєвішими з яких є:
2. Форма держави – це спосіб організації і здійснення державної влади, правова конструкція , яка складається з трьох елементів: форми правління, форми державного устрою, форми державного режиму.
Форма правління – це організація, порядок створення і взаємодії вищих органів державної влади. В залежності від форми правління розрізняють монархію та республіку.
Монархія – це така форма правління, за якої главою держави є особа, що отримує і передає свою посаду і титул, як правило, у спадщину і довічно.
Порівняльна характеристика різновидів монархій
|
Різновид монархії |
Носій суверенітету |
Наявність парламенту |
Ким Формується уряд |
|
Абсолютна ( Катар, Оман, Саудівська Аравія ) |
Монарх |
Відсутній |
Монархом |
|
Дуалістична ( Бруней, Бутан, Тонга ) |
Монарх |
Наявний |
Монархом |
|
Парламентарна ( Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія) |
Парламент |
Наявний |
Парламентом |
Республіка – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється представницькими органами, що обираються населенням на певний строк.
Порівняльна характеристика різновидів республік
|
Різновид республіки |
Порядок обрання президента |
Ким формується уряд |
Глава уряду |
|
Президентська |
Обирається народом |
Президентом |
Президент |
|
Парламентарна |
Обирається парламентом |
Парламентом |
Прем’єр-міністр |
|
Змішана |
Обирається народом |
Президентом за згодою парламенту |
Прем’єр-міністр |
Форма державного устрою - це спосіб територіально-політичного устрою держави, порядок взаємин між державою та її окремими частинами, а також центральних і місцевих органів. За формою державного устрою всі держави поділяються на прості(унітарні) та складні.
На цей час більшість держав світу – унітарні держави(Болгарія, Угорщина, Греція, Польща) . У багатьох унітарних державах є автономні утворення.
Різновиди унітарних держав:
Серед складних держав розрізняють федерації і конфедерації.
Федерація становить добровільне об’єднання кількох самостійних держав (суб’єктів федерації) у єдину союзну державу. Різновиди федерацій:
Конфедерація – тимчасовий союз держав, створений для досягнення певної мети, в якому держави об’єднують лише окремі напрямки своєї діяльності.
Форма державного режиму – це сукупність прийомів і методів здійснення державної влади. Характер державного режиму визначається не тільки правовими нормами, але й існуючою в країні політичною системою, рівнем політичної і правової культури населення. Державні режими діляться на демократичні й антидемократичні.
Демократичні режими є типовими для держав Західної, Північної і Центральної Європи, Північної Америки. Окремі параметри демократичного режиму досягнуті постсоціалістичними країнами.
Антидемократичний режим поділяється на авторитарний та тоталітарний. Авторитарний режим є характерним для низки країн, що розвиваються(Індонезія, Малайзія, Таїланд). Тоталітарний режим можливий як у високорозвиненому, так і слаборозвиненому суспільстві і державі(фашистська Німеччина, Італія, країни соціалістичного табору, деякі сучасні африканські і азіатські країни).
Порівняльна характеристика політичних режимів
|
Вид режиму |
Обсяг прав та свобод громадян |
Способи формування органів влади |
Пануючі методи державного управління |
Наявність чи відсутність плюралізму |
|
Демо- кратич- ний |
Конституційно закріплені і на практиці реалізуються міжнародні стандарти прав людини |
Вільні рівні вибори, законне та з урахуванням громадської думки призначення складу органів влади та посадових осіб |
Переконання, керівництво, особистий приклад |
Присутній політичний, економічний та ідеологічний плюралізм |
|
Авто- ритар- ний |
Обмежені політичні і деякі особисті права і свободи |
Вибори носять нерівний, та/або невільний характер. Призначення складу органів державної влади та посадових осіб відбувається без урахування думки народу |
Примус та контроль |
Політичний та ідеологічний плюралізм обмежені за наявності економічного плюралізму |
|
Тота- літар- ний |
Принципова відмова від ідеї прав людини. Робиться акцент на права класу, раси, нації. |
Вибори або не проводяться, або носять декоративний характер |
Насильство, залякування |
Плюралізм відсутній у всіх проявах. Однопартійність, відсутність опозиції, єдина обов’язкова для всіх ідеологія. |
3. Правова держава – це така держава, в якій найбільш повно забезпечені права та свободи особистості, а державна влада базується на праві, пов’язана з правом та здійснюється у правових формах, а також існує взаємна відповідальність між державою і людиною.
Головні ознаки правової держави:
Правова держава – це ідеал, якого ще не досягнуто навіть у найрозвинутіших державах. Проте, конституційне закріплення цього ідеалу зобов’язує державну владу до законних, справедливих дій заради загального добробуту.
4. Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми. Таке регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. Розрізняють такі основні види соціальних норм:
Норми права – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладення на них юридичних обов’язків.
Правова норма складається з гіпотези, диспозиції, санкції. Гіпотеза – містить умови, з настанням яких суб’єкти права мають здійснювати свої права та обов’язки, вказані в диспозиції цієї норми. Диспозиція – визначає саме правило поведінки суб’єкта при наявності вказаних у гіпотезі обставин. Санкція – передбачає юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, вказаного у диспозиції.
Право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв’язком із державою, напрямками та способами впливу на суспільні відносини.
Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених , встановлених чи санкціонованих і гарантованих державою норм, які встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин, виступають регулятором суспільних відносин та забезпечуються примусовою силою держави.
Праву притаманні такі ознаки:
Зміст права – це сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це закріплені в правових нормах суб’єктивні права, юридичні обов’язки та заборони.
Роль права у житті суспільства відображається в його функціях.
Функція права – це основні напрями впливу права на суспільні відносини, що відображають його сутність і соціальне призначення у суспільстві, а також способи організації суспільних відносин.
До спеціальних функцій права належать:
Правові норми, що регулюють поведінку учасників суспільних відносин, повинні бути відомими і вираженими у певних формах(джерелах).
Джерело права – це спосіб зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і мають загальнообов’язкове значення.
У правознавстві розрізняють такі форми(джерела) права:
1) правовий звичай – це історично обумовлене неписане стихійно сформоване стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, якому держава надала загальнообов’язкового значення і яке санкціонується й забезпечується державою;
2) правовий(судовий, адміністративний) прецедент – це рішення судового або адміністративного органу з конкретної справи, яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому;
3) нормативний договір - це письмовий документ, у якому загальні правила поведінки встановлюються за домовленістю кількох суб’єктів і забезпечуються державою;
4) нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ компетентних правотворчих органів держави, у якому закріплене правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.
За юридичною чинністю всі нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.
Закон це нормативно-правовий акт , прийнятий органом законодавчої влади або всенародним референдумом, що регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення, має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів і особливий порядок прийняття.
Підзаконні акти – це нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на те компетентними правотворчими державними органами на підставі та у виконанні законів.
Усі без винятку підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закон, і не можуть протирічити йому, а також не можуть змінювати або скасовувати норми законів.
5.Система права – це внутрішня форма права, яка характеризується єдністю і узгодженістю всіх її норм та розподілу їх за галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.
Основним структурним елементом системи права є галузь права.
Галузь права – це сукупність правових норм, що регулюють
якісно однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Галузь права , у свою чергу, складається з інститутів права.
Інститут права – це сукупність відокремлених взаємопов’язаних правових норм певної галузі права, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини.
Декілька однорідних інститутів права, що регулюють більш вузьку групу суспільних відносин, ніж галузь права, утворюють підгалузь права.
Підгалузь права – це складова частина галузі права, яка об’єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду.
Система законодавства – це зовнішня форма виразу та закріплення нормативного матеріалу, сукупність правових джерел.
Система законодавства – це сукупність упорядкованих певним чином нормативно-правових актів держави, що є зовнішньою формою вираження права.
Систематизація законодавства – це діяльність компетентних державних органів щодо впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників(інкорпорація, кодифікація, консолідація).
6.Значна частина суспільних відносин будується на основі норм права і тому їх називають правовими відносинами.
Правові відносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що забезпечуються державою.
Структуру правовідносин становлять такі елементи: суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин.
Суб’єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивне право та здатні виконувати юридичні обов’язки(фізичні особи, юридичні особи, державні та громадські організації, соціальні спільності). Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, яка містить два елементи: правоздатність і дієздатність.
Правоздатність – це здатність особи мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки.
Однією з форм прояву дієздатності є деліктоздатність, тобто здатність особи нести юридичну відповідальність за свої протиправні вчинки(дії).
Об’єкти правовідносин – це певні матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких виникають, змінюються чи припиняються правовідносини(матеріальні блага, духовні блага, дії суб’єктів правовідносин, результат діяльності суб’єктів правовідносин).
Суб’єктивні права і юридичні обов’язки учасників правовідносин складають зміст правовідносин.
Зміст суб’єктивного права включає в собі такі можливості:
Юридичні обов’язки – це передбачена правовою нормою і забезпечена державним примусом міра належної поведінки зобов’язаного суб’єкта , яку він повинен здійснювати в інтересах уповноваженого суб’єкта.
Основні поняття та терміни: держава, форма держави, форма правління, форма державного устрою, форма політичного режиму, республіка, монархія, унітарна держава, федерація, конфедерація, демократичний політичний режим, правова держава, право, закон, правові відносини, правоздатність, дієздатність, деліктоздатність.
Питання для самостійної перевірки знань
1.Чи тотожні поняття «країна», «суспільство», «держава»? Дайте визначення й характеристику ознак держави.
2. З яких елементів складається форма держави? Дайте характеристику державі Україні за формою правління, формою державного устрою, формою політичного режиму.
3.Як співвідносяться і взаємодіють держава та особа?
4. Які риси характеризують правову державу? Які основні напрямки ви можете запропонувати для побудови правової держави в Україні?
5.Що таке правові норми? Що відрізняє правові норми від норм моралі?
6.Що таке система права і система законодавства? Які форми систематизації законодавства ви знаєте?
7. Як ви розумієте поняття і ознаки норм права?
8. Як співвідносяться між собою такі поняття, як «галузь права», «підгалузь права», «інститут права»?
9.Дайте коротку характеристику суб’єктів правовідносин. Яким якостями вони повинні володіти?
Тести для самоконтролю знань
1.Держава – це:
а) територіальна організація;
б) суспільна організація;
в) політико-територіальна організація влади.
2. Основним регулятором суспільних відносин виступає:
а) право;
б) законодавча влада;
в) держава..
3.Нормативна поведінка людей, що регулюється нормами права ,називається:
а) юридична поведінка;
б) правова поведінка;
в) правосвідома поведінка.
4. Здатність особи нести відповідальність за свої протиправні дії називається:
а)правоздатність;
б) дієздатність;
в) деліктоздатність.
5. Здатність особи своїми діями набувати і самостійно здійснювати
суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки, називається:
а) правосвідомість;
б) дієздатність;
в) деліктоздатність.
6.Україна є:
а) унітарною державою;
б) федеративною державою;
в) унітарною державою з ознаками федерації.
7.Підзаконні акти :
а) можуть змінювати або скасовувати норми законів;
б) не можуть змінювати або скасовувати норми законів;
в) можуть або не можуть скасовувати або змінювати норму законів залежно від виду закону.
8. Гіпотеза, диспозиція, санкція – це:
а)складові частини норми права;
б) складові частини законодавчого акту;
в) складові частини системи права.
9. Підзаконні нормативно-правові акти, прийняті органами місцевого
самоврядування, є обов’язковими для виконання :
а) на території України;
б) на території певної адміністративно-територіальної одиниці;
в)для юридичних осіб.
10. Матеріальні блага, духовні блага, дії суб’єктів правовідносин, результат
діяльності суб’єктів правовідносин відносяться до:
а)суб’єктів правовідносин;
б) об’єктів правовідносин;
в) структурних елементів системи права .
Теми рефератів
1. Головні напрямки формування громадянського суспільства і правової держави в Україні.
2. Конституційний принцип розподілу державної влади.
3. Історія ідеї правової держави.
4. Форми правління сучасних держав.
5. Співвідношення норм права з іншими соціальними нормами.
6. Система і система законодавства: співвідношення і зв’язок..
7.Юридичні факти: поняття, значення , класифікація.
8. Єдність і відмінність права і моралі.
Тема 3. Основи правосвідомості та правової культури, правової поведінки та юридичної відповідальності.
План
1. Поняття і види правосвідомості та правової культури.
2. Правомірна поведінка: поняття, ознаки та види.
3. Правопорушення: поняття, ознаки та види.
4 Юридична відповідальність: поняття, ознаки та види.
1. Правосвідомість – неминучий супутник права. Це зумовлено тим, що право - регулятор відносин між людьми, які наділені волею і свідомістю.
Правосвідомість – це форма суспільної свідомості, що містить
сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та уявлень, які відображають ставлення людини, соціальних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.
Структура правосвідомості складається з двох основних елементів:
Правова ідеологія – це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які формуються в результаті наукового узагальнення правового розвитку суспільства.
Особливістю правової ідеології є те, що вона розробляється і впроваджується в суспільну свідомість певними структурами – державою, політичними партіями або іншими об’єднаннями громадян.
Правова психологія формується, як правило, стихійно, тому відображає право поверхнево, проте через нього реалізуються традиції, звичаї, вміння особи критично оцінювати свої дії з точки зору правомірності.
Правова психологія – це сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, настрою, які домінують у суспільстві, виявляються у громадській думці.
Правосвідомість за рівнем поділяється на:
Буденна правосвідомість – це сукупність конкретних життєвих
обставин, особистого правового досвіду й отриманої освіти, що характеризує ставлення особи до чинного чи бажаного права і правової системи на побутовому рівні.
Професійна правосвідомість – це сукупність професійних правових знань, почуттів, емоцій, настанов, мотивів юристів-практиків та інших осіб, які мають спеціальну освіту, що формуються в результаті професійної діяльності й навчання.
Наукова правосвідомість – це сукупність наукових знань, теорій, доктрин, емоцій і почуттів науковців-юристів відносно існуючої та бажаної правової системи громадянського суспільства.
За ступенем узагальнення правосвідомість можна поділити на:
Масова правосвідомість – це правосвідомість, що характерна для основної маси населення певної країни.
Групова правосвідомість – це правосвідомість, що характерна для певної групи населення країни.
Індивідуальна правосвідомість – це сукупність правових знань, емоцій і настанов конкретного суб’єкта відносно чинного чи бажаного права.
Правова культура – це сукупність правових знань та цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері, правильне розуміння приписів норм права та свідоме виконання його вимог.
Основними показниками рівня правової культури вважають:
2. Нормативна поведінка людей, що регулюється нормами права називається правовою поведінкою. Правова поведінка поділяється на два види: правомірна і неправомірна(правопорушення).
Правомірна поведінка – це суспільно корисна, необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, яка не суперечить приписам правових норм або основним принципам права певної держави, нею гарантується та охороняється.
Ознаки правомірної поведінки:
Мотиви правомірної поведінки неодинакові у різних людей. За мотивами розрізняють такі види правомірної поведінки:
Соціальна цінність правомірної поведінки полягає в тому, що вона
становить органічну частку цивілізованої поведінки, що включає толерантність, чесність, вимогливість до себе.
3. Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки є правопорушення.
Правопорушення – це суспільно небезпечне, винне, протиправне діяння(дія чи бездіяльність) деліктоздатного суб’єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.
Ознаки правопорушення:
Залежно від ступеня небезпеки правопорушення і завданої ним шкоди правопорушення поділяють на злочини і проступки.
Злочини – найбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що посягають на найбільш значимі соціальні цінності ( життя, здоров’я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.
Проступки – менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, суспільного порядку, невиконання цивільно-правового договору).
Склад правопорушення
|
Об’єкт |
Об’єктивна сторона |
Суб’єкт |
Суб’єктивна сторона |
|
Охоронювані законом блага, цінності, інтереси, суспільні відносини |
Протиправне діяння, його наслідки, причинно- наслідковий зв’язок між ними |
Деліктоздатна особа |
Провина: Мотив, ціль |
4. Юридична відповідальність - це застосування державою або уповноваженою нею особою до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.
Заходи державного примусу можуть мати характер особистих обмежень( наприклад, позбавлення волі, позбавлення права займатися певним видом діяльності), майнових стягнень
( конфіскація майна, обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду).
Юридична відповідальність визначається такими ознаками:
Залежно від того , до якої галузі законодавства належить правова норма, що порушена та який вид правопорушення вчинено розрізняють види юридичної відповідальності:
Основні поняття та терміни: правосвідомість, правова ідеологія, правова психологія, буденна правосвідомість, професійна правосвідомість, наукова правосвідомість, масова правосвідомість, групова правосвідомість, індивідуальна правосвідомість, правова культура, правомірна поведінка, конформістська правомірна поведінка, маргінальна правомірна поведінка, правопорушення, злочини, проступки, юридична відповідальність.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Як ви розумієте поняття «правова свідомість» та «правова культура»?
2. Що таке правомірна поведінка? Визначте види правомірної поведінки.
3. Дайте характеристику основних причин правопорушень і поясніть в чому вони полягають?
4. Чим відрізняються злочини від проступків?
5. Які ви знаєте види проступків?
6.Як ви розумієте поняття « склад правопорушення»?
7. Які види юридичної відповідальності ви знаєте?
8. Назвіть підстави юридичної відповідальності.
Тести для самоконтролю знань
1.Виберіть види юридичної відповідальності (всі можливі варіанти ):
а) кримінальна, цивільна, адміністративна;
б) кримінальна, адміністративна, матеріальна;
в) кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна.
2. Об’єктом правопорушення є:
а) будь-яка фізична особа;
б) будь-яка юридична особа;
в) деліктоздатна фізична чи юридична особа.
3. Злочином може бути:
а) тільки кримінальне правопорушення;
б) будь-яке правопорушення;
в) кримінальне і адміністративне правопорушення.
4. Конформістська правомірна поведінка характеризується:
а) неприйняттям правових норм, їх ігноруванням;
б) пасивним виконанням особою приписів правових норм, відсутністю власної позиції;
в) внутрішнім переконанням у необхідності виконання особою приписів правових норм.
5. Правомірна поведінка, здійснювана особою через страх перед загрозою юридичної відповідальності в разі вчинення правопорушення, називається:
а) принципова;
б) звичайна;
в) маргінальна.
6. Структура правосвідомості складається з двох елементів:
а) правова ідеологія, правова психологія;
б) буденна ідеологія, наукова психологія;
в) правова ідеологія, буденна ідеологія.
7. Правова поведінка складається з двох видів:
а) правомірна і неправомірна;
б) правомірна і протиправна;
в) правосвідома, протиправна.
8. Особливістю правової ідеології є те, що вона:
а) формується стихійно;
б) впроваджується в суспільну свідомість певними структурами;
в) відображає право поверхнево.
9. Групова правосвідомість характерна:
а) для основної маси населення певної країни;
б)тільки для представників певної політичної сили;
в) для певної групи населення країни.
10. Думки, переконання, світогляд:
а) не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;
б) є підставами для юридичної відповідальності;
в) можуть виступати як підстави для юридичної відповідальності у конкретних, визначених законом випадках.
Теми рефератів.
1.Правова культура сучасного українського суспільства.
2.Причини правопорушень серед молоді і шляхи їх усунення.
3.Теорії причин неправомірних видів поведінки.
4. Позитивна і ретроспективна юридична відповідальність.
Розділ II. Основи конституційного права України.
Тема 4. Основні засади конституційного ладу в Україні.
План
1.Загальна характеристика засад конституційного ладу України.
2. Конституційна форма правління, державного устрою й політичного режиму України.
3. Інститут громадянства в Україні.
4.Державна символіка України.
5. Державна мова в Україні.
1. Загальну характеристику конституційного ладу України дає Розділ I Конституції України, який має назву « Загальні засади» і складається з 20 статей.
Конституційний лад – це система принципів, які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини і громадянина, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її конституції.
Основні принципи конституційного ладу України:
(ст.9 Конституції);
2.У ст.1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Ця стаття є однією з провідних у Конституції України.
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах. Отже, суверенність і незалежність забезпечують державі можливість підпорядкувати свою діяльність виключно своїм потребам та інтересам, самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні справи.
Демократизм в Україні передбачає створення сприятливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Говорячи про Україну як про соціальну державу, треба виходити з того, що держава не знімає з себе турботи про соціальний захист своїх громадян, що її політика спрямовується на створення умов для забезпечення гідного життя і вільного розвитку людини, створення доступних систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, належної підтримки малозабезпечених верств населення.
Правова держава – це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Положення Конституції України про соціальну і правову державу орієнтують діяльність держави і суспільства на втілення їх у життя. Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.
В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визнається лише народ. Свою владу він може здійснювати по – різному:
- безпосередньо, коли сам виражає свою волю у передбачених Конституцією і законами процесуальних формах (на загальнодержавному рівні це може відбуватися у формі виборів або референдуму);
- через своїх представників, яких обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Важливою гарантією повновладдя народу є конституційно закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад.
Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Необхідно, щоб усі гілки влади мали чітко визначену компетенцію і не допускалася можливість спроб окремих гілок влади виконувати невластиві їм функції. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як свідчить теоретичний досвід, призводить до свавілля у керівництві державою і суспільством.
Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність є однією з ознак політичного режиму України.
Конституція України (ст. 15) гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політична багатоманітність означає, насамперед, реальну можливість створення і діяльності різних об’єднань громадян (партій, рухів, конгресів, громадських організацій на основі професійних, культурних, спортивних, вікових та інших інтересів).
Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм господарювання.
Ідеологічна багатоманітність – це реальне право різних суб’єктів (окремих осіб та їх об’єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави і суспільства.
Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь – якої ідеології як обов’язкової. Кожен громадян, кожне об’єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією ї законами України.
3.Правовою підставою наділення конституційними правами, свободами і обов’язками людини і громадянина є наявність у особи громадянства. Закон України « Про громадянство України» визначає громадянство України як правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках».
Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Ст. 4 Конституції України встановила, що в Україні існує єдине громадянство, тобто Україна, як і більшість держав, виходить з визначення виключності громадянства і не визнає подвійного громадянства (біпатризму).
Громадянство – постійний правовий зв’язок фізичної особи і держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.
Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:
Громадянами України визнаються:
Вирішення питань, пов’язаних з громадянством, належить до компетенції Президента України, при якому діє Комісія з питань громадянства. Виконання рішень з питань громадянства покладається на органи внутрішніх справ та органи реєстрації актів цивільного стану щодо осіб, які постійно проживають в Україні, та на Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва та консульські установи України щодо осіб, які проживають за кордоном.
Документами, які підтверджують громадянство України є:
10) посвідчення особи на повернення в Україну.
Громадянство України набувається:
Спрощений порядок прийняття до громадянства України застосовується до осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становлять державний інтерес для України.
До громадянства України не приймаються особи, які:
Датою набуття громадянства є дата видання відповідного указу Президентом України;
Датою набуття громадянства є дата реєстрації набуття особою громадянства України;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування. Дитина , яка є іноземцем або особою без громадянства, і над якою встановлено опіку чи піклування громадянином України чи яка виховується в державній дитячій установі України або дитячому будинку сімейного типу, де хоч би один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту встановлення опіки, піклування або влаштування до такої установи;
7)внаслідок встановлення опіки над особою, визнаною судом недієздатною. Іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних підставах, визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку громадянина України, набуває громадянства України з моменту набрання чинності судового рішення про встановлення опіки;
Набуття громадянства дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися тільки за їх згодою;
Громадянство України припиняється:
1)внаслідок виходу з громадянства України;
2) внаслідок втрати громадянства України;
3) з інших підстав, передбачених міжнародними договорами України.
4. Державні символи – це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки ( зображення, предмети ) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного чи історичного характеру та символізують суверенітет держави.
Стаття 20 Основного Закону України визначає державними символами України Державний Прапор України, Державний герб України та Державний Гімн України.
Державний герб є емблемою держави, він зображується на прапорах, грошових знаках, печатках, офіційних документах, державних установах тощо. Конституцією України передбачено наявність Великого Державного Герба і Малого Державного Герба України. Малий Державний Герб – золотий тризуб ( Знак Княжої Держави Володимира Великого ) на синьому щиті –затверджено постановою Верховної Ради України від 19 лютого 1992 р.
Державний прапор – це закріплений законом офіційний стяг держави, на якому шляхом добору певних кольорів виражені ідеї політичного або історичного характеру. За Конституцією, Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Державний гімн – це поетично-музичний твір, який через систему музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політичного характеру. Автором музики державного Гімну України є М. Вербицький, слова національного гімну « Ще не вмерла Україна» написані П. Чубинським.
За Конституцією державні символи України затверджуються законами, що приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України ( не менш як 300 парламентаріїв ).
5.Під державною мовою розуміють визначену законом мову, яка має використовуватися органами законодавчої та державної виконавчої влади, в судочинстві, освіті тощо.
Державною мовою в Україні є українська мова. Згідно зі ст. 10 Конституції держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
Українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою створення умов для всебічного розвитку духовних творчих сил народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності. Мовами міжнаціонального спілкування визнаються українська, російська та інші мови.
Україна – багатонаціональна країна, в якій проживають громадяни близько 100 національностей. Держава зобов’язується забезпечити рівні права всім народам і національним групам, належні умови для розвитку національних мов і культур.
Згідно зі статтями 10 і 11 Конституції в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Основні поняття та терміни: суверенна держава, демократична держава, соціальна держава, правова держава, республіка, політична багатоманітність, економічна багатоманітність, ідеологічна багатоманітність, державні символи, державна мова, громадянство, апатриди, біпатриди.
Питання для самостійної перевірки знань
1.Як ви розумієте поняття: Україна – «суверенна», Україна – «незалежна», Україна – «демократична» держава?
2. Чи є Україна правовою державою? Які ознаки правової держави?
3. Що означає принцип «розподілу влади»?
4. Які форми правління і форма державного устрою?
5. Дехто стверджує, що Конституція України носить декларативний характер. Чи згодні ви цим твердженням?
6. «Конституція України нав’язує націоналістичну символіку», так стверджують деякі ліві сили. Чи поділяєте ви цю точку зору?
7. Чи згодні ви з редакцією ст.10 Конституції? Як держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови?
8.Який порядок набуття та припинення громадянства України?
9. Назвіть умови вступу в громадянство.
10. Хто приймає рішення про прийняття, відновлення, вихід, втрату громадянства України?
Тести для самоконтролю знань
1. Україна за Конституцією визначається як:
а) республіка;
б) парламентська республіка;
в) президентська республіка.
2. В Україні існує:
а) вільне громадянство;
б) єдине громадянство;
в) подвійне громадянство.
3. Норми Конституції є нормами :
а)прямої дії;
б) непрямої дії;
в) вибіркової дії.
4. Громадянин України:
а) може бути позбавлений громадянства;
б) не може змінити громадянства;
в) може змінити громадянство.
5. Основним національним багатством є:
а) надра;
б) вода;
в) земля.
6. Право власності на землю:
а) не гарантується;
б) гарантується;
в) не завжди гарантується.
7. Автором музики державного гімну України є:
а) М. Лисенко;
б) Д. Бортнянський;
в) М. Вербицький.
8. Рішення про прийняття в громадянство України приймається :
а) Президентом України;
б) Верховною Радою України;
в) Кабінетом Міністрів України.
9. Виберіть гілки влади:
а) президентська, парламентська, судова;
б) законодавча, виконавча, судова;
в) президентська, законодавча, виконавча, судова.
10. Автором слів Державного Гімну України є:
а) П.Чубинський;
б) Т.Шевченко;
в) І. Франко.
Теми рефератів
1.Проблеми формування правової держави в Україні.
2. Історія державних ї національних символів України.
3. Магдебурзьке право в Україні .
4. Реформа місцевого самоврядування в Україні.
5. Чи можливі в Україні конфлікти на національному грунті?
Тема 5. Правове регулювання виборів та референдумів.
План
1. Поняття і форми здійснення народного суверенітету. Виборче право та виборчі системи.
2.Порядок проведення виборів.
3. Порядок проведення референдумів. Види референдумів.
1. Сутність народного суверенітету закріплена в ст.5 Конституції України, що говорить: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
Народний суверенітет здійснюється в таких формах:
через недержавну владу. Таким видом влади є місцеве самоврядування;
через державну владу. Державна влада реалізується народом безпосередньо(вибори, референдум) і через представницькі органи державної влади.
Демократія – давньогрецьке слово, що звичайно перекладається як «правління народу». У сучасному розумінні слова демократія – це одночасно система і процес колективного управління суспільством.
Розрізняють безпосередню і представницьку демократію.
Безпосередня демократія – це пряма участь громадян в управлінні суспільними і державними справами (вибори, референдум, збори, сходи громадян ).
Представницька демократія – це вирішення суспільних і державних питань виборними представниками громадян (Верховна Рада України, Президент України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування).
Вибори – це процес формування складу представницьких органів чи обрання їх посадових осіб.
Виборча система – це спосіб розподілу депутатських мандатів в залежності від результатів голосування.( Мандат – повноваження депутата, а також документ, що їх підтверджує ).
Виборче право – це право особи вибирати (активне виборче право, яке виникає з 18 років ) і бути обраним (пасивне виборче право, яке виникає з 21 року ).
Принципи виборчого права – головні засади, на яких ґрунтується виборче право України. До них належать:
У світі існує кілька видів виборчих систем:
1) мажоритарна система – передбачає голосування за конкретного кандидата;
2) пропорційна система – передбачає вибори депутатів за партійними списками в багатомандатних округах. Для проходження партії до парламенту встановлюється процентний бар’єр голосів виборців – 3-7%.
3) змішана система передбачає суміщення мажоритарної і пропорційної систем.
2. В Україні існують такі види виборів:
1) вибори народних депутатів України;
2) вибори Президента України;
3) вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
4) вибори депутатів місцевих рад;
5) вибори сільських, селищних і міських голів.
Вибори народних депутатів України – це процес формування складу Верховної Ради України . Вибори до парламенту в Україні проводяться на пропорційній основі в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березню п’ятого року повноважень Президента України.
Стадії виборчого процесу:
складання списків виборців;
створення виборчих комісій;
реєстрація кандидатів;
проведення передвиборчої агітації;
голосування;
визначення результатів виборів;
реєстрація обраних депутатів.
Виборчий процес завершується офіційним повідомленням Центральною виборчою комісією результатів виборів.
Останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм – неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, а отже, їх відмова від реалізації свого активного виборчого права.
3.Референдум –це голосування усього населення держави (загальнодержавний референдум) або певної його частини(місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя.
Види референдумів:
Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу , за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.
Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України.
Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
Залежно від юридичної сили прийнятого на референдумі рішення розрізняють:
Основні поняття та терміни: народний суверенітет, демократія, безпосередня демократія, представницька демократія, вибори, виборча система, виборче право, мажоритарна виборча система, пропорційна виборча система, абсентеїзм, референдум, імперативний референдум, плебісцит.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке вибори і виборче право?
2. Які існують різновиди виборчої системи?
3.Яка система виборів в Україні? Чи підтримуєте ви її ?
4. Які основні принципи виборів?
5. Яка процедура виборів народних депутатів України?
6. Як здійснюється підрахунок голосів і визначаються результати виборів?
7. Що таке абсентеїзм? Які наслідки він може мати на результати виборів?
8. Що таке референдум за законодавством України? Які наслідки проведеного референдуму?
9. Які існують види референдумів?
10. Що таке плебісцит? З яких питань і чому окремими політичними силами найчастіше ініціюється проведення плебісциту?
Тести для самоконтролю знань
Тема 6. Органи державної влади і місцевого самоврядування в Україні.
6.1. Верховна Рада – парламент України.
План
1.Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади. Функції Верховної Ради.
2. Повноваження Верховної Ради України.
3. Законодавчий процес.
4. Підстави для припинення повноважень Верховної Ради України.
1. Законодавча влада в Україні представлена єдиним органом – Верховною Радою України( парламентом ). Парламент – вищий загальнонаціональний представницький орган держави, побудований на виборчих засадах.
Конституцією визначається сутність Верховної Ради як єдиного загальнонаціонального , представницького, колегіального органу державної законодавчої влади в Україні. Виключно до її компетенції входить прийняття законів на території України. Ніякого іншого органу законодавчої влади в Україні немає.
Верховна Рада формується шляхом виборів. Конституційний склад Верховної Ради – 450 депутатів, які обираються на основі загального, рівного прямого виборчого права таємним голосуванням строком на 5 років. Верховна Рада є повноважною за умови обрання не менш ніж 2/3 від її конституційного складу, тобто 300 депутатів. Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат.
Народним депутатам гарантується депутатська недоторканність.
Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах , за винятком відповідальності за образу чи наклеп (депутатський індемнітет ).
Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (депутатський імунітет ).
Верховна Рада України здійснює ряд функцій, які в сукупності виражають основні напрямки її діяльності.
Основними функціями Верховної Ради України є:
2. Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління.
Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:
1) у законодавчій сфері – внесення змін до Конституції України, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України;
2)у зовнішньополітичній сфері – оголошення за поданням Президента України стану війни та укладання миру, ратифікація і денонсація міжнародних договорів.
Ратифікація – згода парламенту на чинність в Україні міжнародних договорів. Денонсація – повідомлення однією державою іншу державу про припинення дії укладеного раніше міжнародного договору.
3)участь у формуванні органів виконавчої влади.
4)участь у формуванні органів судової влади. Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів судів загальної юрисдикції;
5)здійснення парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів. Формою парламентського контролю є також діяльність Уповноваженого Верховної Ради з прав людини;
6)усунення Президента України з посади в порядку особливої процедури (імпічменту).
Верховна Рада України здійснює і інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.
Основною організаційною формою роботи Верховної Ради є сесія, яка складається з пленарних засідань, засідань комітетів, тимчасових слідчих і спеціальних комісій Верховної Ради. Засідання проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради України , із зазначенням порядку денного , скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента.
3. Однією з найважливіших функцій парламенту є законодавча функція, тобто прийняття, зміна чи скасування законів.
Процес створення, зміни і скасування законів називають законодавчим процесом.
В Україні він складається з таких стадій:
1) законодавча ініціатива, тобто внесення офіційної пропозиції про прийняття, зміну чи скасування закону до Верховної ради України. Таке право належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України.
2) розробка законопроекту. Вона може бути доручена парламентським комітетам, тимчасовій спеціальній комісії, міністерствам, колективам вчених-фахівців. Найчастіше перша і друга стадія законодавчого процесу збігаються, і тоді на розгляд Верховної Ради вносять готовий законопроект;
3) попереднє обговорення законопроекту. Прийнятий до розгляду законопроект обговорюється в комітетах Верховної Ради. При цьому для підготовки висновків визначається головний комітет, якому інші подають свої результати обговорення законопроекту;
4) обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради ( читання законопроекту ).
- При першому читанні законопроекту Верховна рада заслуховує доповідь його ініціатора, співдоповідь ініціаторів внесення кожного альтернативного законопроекту ( якщо такі є ) , співдоповідь головного комітету, обговорює основні положення законопроекту і його структур;
- Під час другого читання ( який є основним у розгляді законопроекту ) Верховна Рада проводить постатейне обговорення законопроекту та здійснює постатейне голосування. У разі необхідності можуть обговорюватися і ставитися на голосування частини статті, її підпункти або речення;
- Третє читання законопроекту ( яке не є обов’язковим ) проводиться лише тоді, коли необхідні редакційні виправлення і узгодження розглянутого законопроекту з іншими законами;
5) прийняття закону ( у результаті другого чи третього читання ) здійснюється голосуванням. За загальним правилом, закон має одержати схвалення простої більшості членів парламенту ( тобто 50 відсотків + 1 голос ). Деякі закони мають бути схвалені 2/3 голосів парламентаріїв. Прийнятий закон підписується Головою Верховної Ради України;
6) підписання закону Президентом України, який протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання та офіційного оприлюднення ( промульгація ) або повертає закон зі своїми зауваженнями і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Таке право Президента називається правом відкладального вето. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається ним схваленим і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду закон знов прийнятий Верховною Радою України не менш як 2/3 від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
7) оприлюднення закону. Підписані Президентом України закони та інші акти , прийняті Верховною Радою України, публікуються в офіційних друкованих виданнях, якими є « Офіційний вісник України», « Відомості Верховної Ради України», а також газети – « голос України» і « Урядовий кур’єр».
8) набрання законом чинності. Відповідно до ст.94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.
4. Відповідно до ст. 90 Конституції України повноваження Верховної ради припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради нового скликання.
Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:
протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських фракцій;
протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;
протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді.
Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.
Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.
Основні поняття та терміни: парламент, ратифікація, денонсація, промульгація, право відкладального вето, законодавчий процес, законодавча ініціатива , депутатський імунітет, депутатський індемнітет.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Який конституційний склад Верховної Ради і як обирається депутат парламенту?
2. Хто може бути народним депутатом України?
3. Які основні гарантії депутатської діяльності? Чи схвалюєте ви ідею депутатської недоторканності в тому об’ємі, в якому вона існує зараз?
4. В яких випадках достроково припиняються повноваження Верховної Ради?
5. Які нормативні акти приймає Верховна Рада України?
6. Кому належить право законодавчої ініціативи?
7. Хто готує проекти законів?
8. Яка процедура підписання законів?
9. Коли закон вступає в силу?
Тести для самоконтролю знань
1. Конституційний склад Верховної Ради України:
а) 250 народних депутатів;
б) 300 народних депутатів ;
в) 450 народних депутатів.
2. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як:
а) 1/3 від її конституційного складу;
б) 2/3 від її конституційного складу;
в) 3/4 від її конституційного складу.
3. Чергові сесії Верховної Ради України починаються:
а) першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року;
б) першого вівторка січня і першого вівторка серпня кожного року;
в) першого лютого і першого вересня кожного року.
4. Вибори до Верховної Ради України проводяться за:
а) пропорційною системою;
б) змішаною системою;
в) мажоритарною системою.
5. Денонсація – це:
а) повідомлення однією державою іншу державу про припинення дії укладеного міжнародного договору;
б) утрата особою громадянства відповідної держави;
в) примусове переміщення особи за межі держави.
6. Повноваження Верховної Ради припиняються:
а) у день виборів нового складу парламенту;
б) у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання;
в) У день оголошення результатів виборів у новий склад Верховної Ради України.
7. Промульгація – це:
а) підписання главою держави закону, прийнятого парламентом та його оприлюднення;
б) приведення до присяги новообраних членів парламенту;
в) підписання закону, прийнятого парламентом, Головою Верховної Ради України.
8. Вибори до Верховної Ради України проводяться:
а) в останню неділю березня четвертого року повноважень;
б) в останню неділю березня п’ятого року повноважень;
в) в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень.
9. Ратифікація – це:
а) згода парламенту на чинність в Україні міжнародних договорів;
б) підписання закону Головою Верховної Ради України;
в) припинення правовідносин між державами.
10 . Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить:
а ) Президенту України та народним депутатам;
б) Президенту України, народним депутатам, Кабінету Міністрів України;
в) Президенту України, народним депутатам, Кабінету Міністрів України, Національному Банку України.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам конституційного законодавства
1. Депутат Верховної Ради України, обраний до парламенту за списком політичної партії, що входить до парламентської коаліції, заявив про своє бажання вийти із складу депутатської фракції і коаліції.
2. Протягом одного місяця після початку роботи парламенту нового скликання у Верховній Раді не розпочаті пленарні засідання.
3. Верховна Рада повторно подала на підпис Президенту Закон, за який проголосувало 2/3 від конституційного складу парламенту. Але протягом десяти днів Закон ним не був ним підписаний і оприлюднений.
Теми рефератів
1. Статус народного депутата України.
2.Організація роботи і повноваження комітетів Верховної Ради України.
3. Повноваження Верховної Ради України.
4. Законодавчий процес та умови його ефективності.
5. Парламенти США, Франції, Італії, Канади.
6. Історія парламентаризму в України.
Тема 6. Органи державної влади і місцевого самоврядування в Україні.
6.2. Конституційний статус Президента України, його соціально-політичне значення.
План
1.Конституційно – правовий статус Президента, порядок його обрання на посаду.
2. Повноваження Президента України.
3. Дострокове припинення повноважень Президента.
1. Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє нормативно-правове закріплення після проголошення незалежності України.
Конституція визначає, що Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Глава держави – це посадова особа, що здійснює верховне представництво держави у внутрішній і зовнішній політиці.
Як глава держави Президент виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент України не належить до жодної із закріплених Конституцією гілок влади, що цілком узгоджується з принципами розподілу влади. Президент України виконує інтегруючу функцію, тобто забезпечує баланс і взаємодію між органами державної влади.
Президент України обирається громадянами України на основі загального , рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів та володіє державною мовою.
Повноваження Президента України починаються не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України ( інаугурація ). Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.
Конституція передбачає засоби захисту правового статусу Президента України, він користується правом недоторканності на весь час виконання своїх повноважень.
Звання Президента охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту. Імпічмент – спеціальна парламентська процедура усунення Президента з посади у випадку вчинення ним державної зради або іншого злочину.
2. Найважливіші повноваження Президента визначені Конституцією та Законами України «Про Президента України», «Про міжнародні договори України», «Про оборону України», «Про громадянство України» та ін. і до яких належать:
1) у сфері забезпечення державного суверенітету України. Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки й оборони України, вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил в разі збройної агресії проти України;
2) у сфері зовнішньої політики. Президент України представляє державу в міжнародних відносинах. Конкретний прояв цієї функції – керівництво зовнішньополітичною діяльності держави, ведення переговорів, укладання міжнародних договорів, вирішення питання про визнання іноземних держав, призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і міжнародних організаціях, прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
3) у сфері внутрішньої політики. Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін у Конституції, утворює, реорганізує і ліквідує міністерства й інші центральні органи виконавчої влади; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийняття Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою України;
4) щодо формування складу органів державної влади. Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України; вносить до Верховної Ради України кандидатуру на призначення Прем’єр – міністра України; призначає керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради Генерального прокурора України; призначає третину складу Конституційного Суду, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років;
5) у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України і припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснює помилування;
6) крім того, Президент України має низку повноважень, що традиційно належать до прерогатив глави держави, а саме: присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги й інші вищі спеціальні звання і класні чини; нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки і нагороджує ними.
Президент України здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією та законами України, але при цьому він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Здійснюючи свої повноваження, Президент укази та розпорядження, які є обов’язковими до виконання на всій території України. Окремі акти Президента скріплюються підписом Прем’єр – міністра України та міністра, відповідального за підготовку акта та його виконання.
3. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.
Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:
Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.
Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України, за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.
Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Питання про усунення Президента з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.
Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.
За наявності підстав Верховна Рада України не менш як 2/3 від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.
Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як 3/4 від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України, зміст повноважень якого як глави держави значно звужено.
Основні поняття та терміни: президент, інаугурація, імпічмент.
Питання для самостійної перевірки знань
1.Які відмінності між монархом і президентом?
2. Хто може бути обраним Президентом України?
3. Продумайте, які противаги передбачені Конституцією України, щоб не допустити перетворення влади Президента у владу диктатора?
4. Що таке імпічмент? Чи можливе проведення такої процедури в Україні?
Тести для самоконтролю знань
1. Президента України обирають строком на:
а) 4 роки;
б) 5 років;
в) 10 років.
2. Новообраний Президент України складає присягу:
а) народові;
б) виборцям;
в) Верховній Раді.
3. Імпічмент – це усунення Президента з посади:
а) через недовіру до його політики з боку депутатів;
б) при зміні складу Верховної Ради ;
в) за скоєння державної зради або іншого злочину.
4. Звання Президента зберігається за ним:
а) на період виконання ним своїх повноважень;
б) довічно;
в) довічно, якщо тільки він не був усунений з посади в порядку імпічменту.
5. Церемонія вступу на пост глави держави називається:
а) інаугурацією;
б) інкорпорацією;
в) імпічментом.
6. У разі дострокового припинення повноважень Президента України його обов’язки тимчасово виконує:
а) Голова Конституційного Суду;
б) Голова Верховної Ради;
в) Прем’єр-міністр України.
7. Новообраний Президент вступає на посаду:
а) з моменту офіційного оголошення результатів виборів;
б) через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів;
в) не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складання присяги народові.
8. Остаточне рішення про усунення Президента з посади в порядку імпічменту приймається:
а) більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;
б) не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України;
в) не менш як 3/4 від конституційного складу Верховної Ради України.
9. Президентом України може бути обраний:
а) будь-який громадянин України, який на момент виборів досягнув віку 35 років;
б) будь-яка особа, яка проживає на території України останні 10 років і на момент виборів досягнув віку 35 років;
в) громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.
10. Одна й та сама особа не може бути Президентом України:
а) більше одного строку;
б) більше двох строків підряд;
в) більше трьох строків підряд.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам конституційного законодавства
1. Президент України підписав указ про призначення на посаду Генерального прокурора, про який депутати Верховної Ради України дізналися лише з офіційної преси.
2. 200 депутатів ініціювали в парламенті процедуру імпічменту . Підстава: позиція Президента України щодо можливості вступу України до НАТО.
Теми рефератів
1.Михайло Грушевський – Президент Української Народної Республіки і світоч української державності.
2. Організація і проведення виборів Президента України.
3. Повноваження Президента в президентській і парламентській республіці.
Тема 6. Органи державної влади і місцевого самоврядування в Україні.
6.3. Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади в Україні.
План
1. Система органів виконавчої влади в Україні.
2. Кабінет Міністрів України
3. Центральні органи виконавчої влади
4. Місцеві державні адміністрації.
1. Виконавча влада – це система виконавчо – розпорядчих державних органів, які здійснюють безпосереднє управління державними справами, відповідальна перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольна і підзвітна Верховній Раді України.
Місце виконавчої влади в системі єдиної державної влади визначається перш за все метою її діяльності – забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина.
Мета у свою чергу вимагає чіткого визначення суті виконавчих та розпорядчих функцій, які притаманні лише виконавчій владі і не збігається з функціями інших гілок влади.
Виконавча функція характеризується тим, що органи виконавчої влади безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади і Президента України.
Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади, указів та розпоряджень Президента України органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.
Суб’єктами виконавчої влади України, які здійснюють ці функції, є:
У своїй сукупності ці суб’єкти утворюють єдину систему органів виконавчої влади.
2.Очолює систему органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України – вищий колегіальний орган виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією, законами та актами Президента України. Організація, повноваження, функції і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України формується відповідно до Конституції та законів України.
Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які підписує Прем’єр – міністр і які є обов’язковими до виконання.
Прем’єр-міністр України, інші члени КМУ мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку. Відставка Прем’єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України
3. Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. До цієї системи входять:
1) міністерства;
2) державні комітети (державні служби);
3) центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, Управління державної охорони, СБУ тощо).
Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує керівник відповідного органу, а їх завдання та функції встановлюються положенням, в якому передбачається відповідальність керівників цих органів перед Президентом України і Верховною Радою України за результати своєї діяльності.
Компетенція міністерств, комітетів і служб реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно – правових актів, які підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України.
Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідуються в порядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад яких і положення про них затверджує Кабінет Міністрів України.
4. Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграють місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві і Севастополі.
Місцеві державні адміністрації – це державні органи виконавчої влади в регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно – територіальної одиниці.
Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу побудови адміністративно – територіального устрою України.
Місцеві державні адміністрації очолюють голови відповідних адміністрації, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента. Вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні також радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Голови місцевих державних адміністрацій формують склад місцевих державних адміністрацій та визначають їх структуру.
Повноваження голови місцевої державної адміністрації припиняються Президентом України у разі:
Основні поняття та терміни: Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Які головні функції виконавчої влади в державі?
2. Хто входить до складу Кабінету Міністрів України і як він формується?
3. Коли і в яких випадках припиняються повноваження Кабінету Міністрів України?
4. Чому, на ваш погляд, в Україні так часто приймаються рішення про відставку Прем’єр-міністра?
5. Чим, на вашу думку, повинні керуватися коаліція і Президент України, надаючи кандидатуру Прем’єр-міністра для затвердження парламентом?
6. Які повноваження місцевої державної адміністрації?
7. Якщо рішення голови районної державної адміністрації протирічить законодавству, хто його може скасувати?
Тести для самоконтролю знань
1. Який орган є вищим у системі органів виконавчої влади?
а) Верховна Рада України;
б) Кабінет Міністрів України;
в) Фонд державного майна України.
2. Укажіть місцеві органи виконавчої влади:
а) місцеві ради народних депутатів;
б) виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів;в 0 місцеві державні адміністрації.
3. Чи зобов’язує Конституція Кабінет Міністрів України скласти свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України?
а) так;
б) ні;
в) тільки у випадку заяви Прем’єр-міністра про свою відставку.
4. Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає:
а) постанови;
б) розпорядження;
в) правильно все вищевикладене.
5. Перед ким відповідальні голови місцевих держадміністрацій?
а) перед Президентом;
б) перед Кабінетом Міністрів України;
в) правильно все вищевикладене.
6. Прем’єр-міністр України призначається:
а) Президентом України;
б) Верховною Радою України;
в) Верховною Радою України за поданням Президента.
7. До складу Кабінету Міністрів України входять:
а) Прем’єр-міністр України, міністри;
б) Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри;
в) Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, міністри.
8. Склад місцевих державних адміністрацій формують:
а) голови місцевих державних адміністрацій;
б) Президент за поданням голови місцевої державної адміністрації;
в) Президент України.
9. Голова місцевої державної адміністрації назначається на посаду:
а) Президентом України;
б) Кабінетом Міністрів України;
в) Президентом за поданням Кабінету Міністрів України.
10. Строк повноважень голови місцевої державної адміністрації:
а) 5 років;
б) відповідає строку повноважень Президента;
в) відповідає строку повноважень Прем’єр-міністра.
Проаналізуйте ситуації і прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам конституційного законодавства
1. Рішенням голови обласної державної адміністрації було приватизовано державне підприємство в порядку, що суперечить діючому законодавству. Своєю постановою Кабінет Міністрів скасував дане рішення.
2. Міністр оборони України заявив Верховній Раді про свою відставку. В зв’язку з цим одна із фракцій у Верховній Раді вимагає відставку всього Кабінету Міністрів України.
Теми рефератів
1. Політико-правові проблеми організації виконавчої влади в Україні.
2. Правовий статус Уряду України.
Тема 6. Органи державної влади і місцевого самоврядування в Україні.
6.4. Місцеве самоврядування в Україні.
План
1. Поняття та принципи місцевого самоврядування .
2. Система органів місцевого самоврядування, порядок їх формування.
1. Одним із найважливіших елементів демократичної, соціальної, правової держави є децентралізація державної влади на рівні територіальних громад та органів, які вони обирають.
Місцеве самоврядування – це одна із форм народовладдя в Україні, сутність якої виявляється в самостійному вирішені населенням питань місцевого значення в межах Конституції та законів України. Місцеве самоврядування – це різновид політичної, а не державної влади.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
народовладдя. Місцеве самоврядування є формою участі населення в управлінні справами місцевого значення;
законності. Територіальні громади та їх органи зобов’язані діяти у строгій відповідності з законодавством України й у межах своїх повноважень;
гласності. Діяльність органів місцевого самоврядування має висвітлюватися засобами масової інформації, були відкритою для критики і пропозицій;
колегіальності. Органи місцевого самоврядування є колегіальними, прийняті ними рішення мають колективний характер;
поєднання місцевих і державних інтересів. Територіальні громади та їхні органи існують і діють у межах Української держави. Через це неприпустиме протиставлення інтересів громади і всього українського народу. Місцеве самоврядування має діяти з врахуванням загальнодержавних програм соціально – економічного і культурного розвитку;
виборності. Всі органи місцевого самоврядування обираються громадянами відповідно до демократичних засад виборчого права України;
правової, організаційної і матеріально – фінансової самостійності. Місцеве самоврядування відділене від держави. Органи місцевого самоврядування мають право приймати статути територіальної громади, видавати загальнообов’язкові правові акти. Вони мають статус юридичної особи і діють на основі самофінансування;
підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб. Представницькі органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов’язані періодично звітувати перед населенням про свою роботу;
державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування. Держава підтримує місцеве самоврядування шляхом передачі йому майна, фінансування програм соціально – економічного і культурного розвитку, здійснюваних у межах територіальної громади;
судового захисту прав місцевого самоврядування. Порушення прав територіальної громади, її органів є підставою для судового розгляду.
Система місцевого самоврядування в Україні будується, перш за все, відповідно до адміністративно – територіального поділу, яке належить до компетенції центральної влади.
2. До системи місцевого самоврядування входять:
1) територіальна громада;
2) сільська, селищна, міська рада;
3) сільський, селищний, міський голова;
4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
5) районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
6) органи самоорганізації населення.
У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватись районні в місті ради.
Первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
Територіальна громада – це об’єднання жителів, які постійно проживають у межах села, селища, міста, що є самостійною адміністративно – територіальною одиницею або добровільне об’єднання жителів кількох сіл що мають єдиний адмніністративний центр.
Саме на місцевому рівні найповніше реалізуються права громадян на участь в управлінні громадськими справами. Основними формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад є:
Важливою ланкою системи місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради. До їх складу входять депутати, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років.
Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Елементом системи місцевого самоврядування є виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, тобто виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Обласні та районні ради не створюють виконавчих органів.
Складовою місцевого самоврядування є сільський, селищний, міський голова, який є головною посадовою особою цих адміністративно – територіальних одиниць. Він обирається виборцями строком на чотири роки, здійснює свої повноваження на постійній основі, а також головує на засіданнях рад і очолює виконавчий комітет цих рад.
Голови обласних та районних рад обираються на сесіях відповідних рад.
До системи місцевого самоврядування також належать органи самоорганізації населення. Їхній статус визначається Конституцією і Законом України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 року. З ініціативи жителів можуть створюватися такі органи самоорганізації населення:
Організаційно – правової основною місцевого самоврядування є те, що його органи є юридичними особами і вони наділені власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Крім того, органами місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у разі здійснення яких вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Органи та посадові особи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти. Ради та виконавчі комітети на своїх засіданнях приймають рішення, а сільські, селищні, міські голови видають розпорядження.
Основні поняття і терміни: місцеве самоврядування, органи самоорганізації населення в Україні, територіальна громада.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Чому в Україні існує поділ на області, райони, міста?
2. Як Конституція України визначає поняття і зміст місцевого самоврядування в Україні?
3. Який порядок формування органів місцевого самоврядування?
4. Що складає матеріальну і фінансову базу місцевого самоврядування?
5. Яка роль органів місцевого самоврядування у системі «держава-
суспільство»?
6. Які ви знаєте органи самоорганізації населення?
Тести для самоконтролю знань
1. Скільки областей в Україні?
а) 18;
б) 24;
в)30.
2. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою:
а) безпосередньо;
б) через органи місцевого самоврядування;
в) правильно все вищевикладене.
3. Голова сільської, селищної, міської ради:
а) призначається головою обласної державної адміністрації;
б) обирається територіальною громадою;
в) обирається на сесії відповідної ради.
4. Рішення, що приймаються органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень:
а) обов’язкові для виконання на відповідній території;
б) обов’язкові для виконання тільки для підприємств і установ місцевого значення;
в) мають рекомендаційний характер.
5. Депутати місцевих рад обираються на строк:
а) 3 роки;
б) 4 роки;
в) 5 років.
Теми рефератів
1. Історія державно-організованого життя на Кримському півострові і причини входження останнього до складу Української РСР у 1954 році.
2. Давні традиції самоврядування в Україні.
3. Інститути самоврядування в Сполучених Штатах Америки, Великобританії, Франції.
Тема 7. Конституційні засади організації і здійснення правосуддя в Україні.
План
1. Поняття, основні ознаки та принципи правосуддя в Україні.
2. Судова система України. Суди загальної юрисдикції.
3. Конституційний Суд України.
4. Правовий статус суддів.
1. Правосуддя – це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних та господарських справ.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
В Україні правосуддя базується на відповідних принципах:
1) здійснення правосуддя виключно судами. Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами і делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Не допускається також створення надзвичайних та особливих судів.
2) незалежність судів і підкорення їх лише закону. Суддя має бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників державної влади, юридичних чи фізичних осіб.
3) державна мова судочинства. У випадках, коли громадяни іншої національності не володіють в повному обсязі українською мовою, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі.
4) принцип законності. Суть принципу законності полягає утому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.
5) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Рівність перед законом – це однакове застосування положень, закріплених у законодавстві, до всіх громадян, усім суб’єктам правовідносин гарантується доступність судового захисту, їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом;
6) забезпечення доведеності вини. Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення:
- ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч.2ст.62 Конституції );
- обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом ( ч.3ст.62 Конституції );
- всі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на її користь ( ч.3.ст.62 Конституції );
- висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.3ст.62 Конституції );
- з обвинуваченим не можна поводитися як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визначення його винним у вчиненні злочину ( презумпція невинуватості ) ( ч.2ст.15, ст..22, ч.1ст.237, частина 2і4ст.327 КПК України)
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням;
7)змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві – сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві – позивач і відповідач. При цьому кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачені процесуальним законом;
8) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Підтримуючи обвинувачення, прокурор зобов’язаний керуватися вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст.264 КПК України);
9) забезпечення обвинуваченому права на захист. Конституцією України гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безкоштовно;
10) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Цей принцип передбачає відкритість судової процедури, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці, або щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, а також таємниці усиновлення;
11) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Апеляція – це форма оскарження постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, до судів вищої інстанції. Апеляційний суд наділено повноваженнями проводити своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і пере -вирішенні справи судом апеляційної інстанції.
Касація – це форма перегляду вищестоящим судом судових вироків, постанов і рішень судів вищої вищої інстанції, що набрали законної сили. Суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство;
12)обов’язковість рішення суду. Держава забезпечує силою примусу виконання вимог суду і його рішень. Для виконання таких функцій у механізмі держави є спеціальні органи і посадові особи, до обов’язків яких входить виконання судових рішень ( судові виконавці ).
2. Судова система України являє собою сукупність усів судів держави, основою яких є єдині засади організації і діяльності та наділених повноваженнями здійснювати судову владу.
Відповідно до Конституції та Закону України «Про судоустрій України» судову систему України складають Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.
Термін «юрисдикція» в перекладі з латинської означає – проголошувати право, повноваження давати правову оцінку суспільним явищам, роз’яснювати правові питання. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Відповідно до ч.1ст.125 Конституції система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Систему судів загальної юрисдикції становлять:
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду
України, який обирається Пленумом Верховного України строком на п’ять років шляхом таємного голосування. Він не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд. До складу Верховного Суду України входять судді, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України.
3. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.
Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки з таких питань:
1)конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) відповідності Конституції чинних міжнародних договорів чи тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
3) додержання конституційності процедури імпічменту;
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Формами звернення до Конституційного Суду є конституційне подання та конституційне звернення.
Конституційне подання – це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта або його окремих положень неконституційними, про визнання конституційності міжнародного договору, про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Суб’єктами права на конституційне подання з питань:
Конституційне звернення – це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина , а також прав юридичної особи.
Суб’єктами права на конституційне звернення є: громадяни України, іноземні громадяни чи піддані, особи без громадянства, юридичні особи.
Конституційний Суд України складається з 18 років, яких призначають по шість Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України , який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.
4. Судді та залучені для здійснення правосуддя представники народу (народні засідателі і присяжні) є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя.
Судді є посадовими особами судової влади, які наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.
Правовий статус суддів визначається Конституцією України, Законами України «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».
Статус суддів – це сукупність прав та обов’язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їх повноважень, гарантій їх діяльності та відповідальності.
Такий статус є єдиний для всіх суддів України, незалежно від того, у якому суді вони працюють. Єдність статусу суддів забезпечується і єдиними в цілому вимогами до кандидатів на посаду судді. Згідно ст. 127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та професійного рівня встановлюються законом. Так, відповідно до Закону України «Про статус суддів» вік кандидата судді місцевого суду повинен бути не менше 25 років, апеляційного і вищого спеціалізованого суду – 30 років, Верховного Суду України – 35 років, Конституційного Суду України – 40 років.
Стаж роботи кандидата за юридичною спеціальністю для суддів місцевих судів повинен бути 3 роки, апеляційних судів – 5 років, у тому числі не менше 3 років на посаді судді; вищого спеціалізованого суду – відповідно 7 і 5 років; Верховного Суду України – 10 і 5 років; Конституційного Суду України – 10 років практичної, наукової чи викладацької роботи зі спеціальності.
Суддя повинен бути неупереджений і незалежний один від одного, від суддів вищого рівня та від будь – якого зовнішнього впливу. У своїй діяльності він зобов’язаний керуватися тільки законом. Через це, з одного боку, до суддів застосовують деякі обмеження. Згідно ст.. 127 Конституції України суддя не має права:
З іншого боку, незалежність суддів забезпечується за допомогою правових гарантій їхньої діяльності, до числа яких згідно ст. 126 Конституції України належать:
1) недоторканість суддів. Без згоди Верховної Ради України суддя не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувачуваного вироку судом;
2) відповідальність за неповагу до суду чи судді;
3) забезпечення особистої безпеки суддів і членів їх сімей. Погроза або насильство щодо суддів, посягання на його життя карається як злочин;
4) незмінюваність суддів. Судді обіймають посаду безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та судів, які призначаються на посаду судді вперше.
Добір кандидатів на посаду судді здійснюється за результатами складання кваліфікаційного іспиту. Подання про призначення судді на посаду вносить Вища рада юстиції. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково. Судді звільняються з посади органом, що його обрав або призначив на підставі вимог ст. 126 Конституції України.
Основні поняття та терміни: судова влада, правосуддя, судова система, правосуддя, юрисдикція, презумпція невинуватості, суди загальної юрисдикції, Конституційний Суд України, конституційне подання, конституційне звернення.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Які органи здійснюють правосуддя в Україні?
2. Які основні засади судочинства?
3. Чому для суддів, яких обирають повторно , визначений безстроковий термін?
4. Яку функцію в судовому процесі виконують прокурор і адвокати?
5. Який порядок створення Конституційного Суду України і хто може бути його суддею?
6. Для чого Україні необхідний Конституційний Суд?
7. Які повноваження Конституційного суду України?
8. Які форми звернення до Конституційного Суду і хто може бути суб’єктом звернення?
Тести для самоконтролю знань
1. Правосуддя в Україні здійснюється:
а) посадовими особами органів виконавчої влади;
б) комісіями з трудових спорів;
в) виключно судами.
2. Найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є:
а) Верховний Суд України4
б) конституційний Суд України;
в) Вищий Адміністративний Суд України.
3. Хто здійснює перше призначення на посаду професійного судді?
а) Президент;
б) Генеральний прокурор України;
в) Голова Верховної Ради України.
4. На який термін суддя суду загальної юрисдикції вперше призначається на посаду?
а) 3 роки;
б) 5 років;
в) 10 років.
5. Який строк повноважень судді Конституційного Суду?
а) 5 років;
б) 6 років;
в) 9 років.
6. Який строк повноважень Голови Конституційного Суду України?
а) 3 роки;
б) 5 років;
в) 9 років.
7. Конституційний Суд України складається з:
а) 9 суддів;
б) 12 суддів;
в) 18 суддів.
8. Конституційний Суд України:
а) є єдиним органом конституційної юрисдикції;
б) вищим органом в системі судів загальної юрисдикції;
в) вищим судовим органом спеціалізованих судів.
9. Голова Верховного Суду обирається на:
а) 3 роки;
б) 5 років;
в) 9 років.
10. Конституційний Суд України:
а) вирішує питання про конституційність законів та інших правових актів, дає офіційне тлумачення Конституції та законів України;
б) вирішує конфлікти між вищими органами державної влади та їх посадовими особами;
в) правильно все вищевикладене.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам конституційного законодавства
1. В місцевому районному суді розглядалася справа про кримінальний злочин депутата районної ради. Голова районної ради народних депутатів вимагає від судді застосувати мінімальний термін ув’язнення , передбачений відповідною статтею Кримінального кодексу, а судове засідання проводити в закритому режимі.
2. Урядом Автономної Республіки Крим видано акт, що протирічить Конституції і законам України. Група депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим звернулася до Конституційного Суду України для вирішення питання щодо відповідності Конституції постанови Уряду.
3. Житель м.Дніпропетровська Петренко О.М. направив подання до Конституційного Суду України. Мова у поданні йшла про невідповідність Конституції рішення виконавчого комітету міської ради народних депутатів.
Теми рефератів
1. Конституційні Суди і органи конституційного контролю європейських держав.
2. Конституційний Суд України – гарант верховенства Конституції України як Основного закону держави на всій території України.
3. Принципи здійснення правосуддя в Україні та їх дотримання в судовій практиці.
Тема 8. Конституційні засади діяльності правоохоронних та правозахисних органів України.
8.1. Конституційні засади діяльності правоохоронних органів.
План
1. Поняття і система правоохоронних органів України.
2. Поняття, система і завдання органів прокуратури України.
3. Поняття та система органів внутрішніх справ України. Основні завдання і функції міліції.
1. Правоохоронні органи – це державні органи, які спеціально уповноважені здійснювати контроль за неухильним додержанням законів та інших нормативно-правових актів, забезпечувати правопорядок, здійснювати захист законних прав і інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства і держави в цілому, а також застосовувати заходи державного примусу до правопорушників.
До системи правоохоронних органів належать:
10)органи державної лісової охорони;
11) інші органи, які здійснюють право застосовні або правоохоронні функції.
Деякі правоохоронні органи мають спеціальний предмет діяльності. Так, у структурі служби безпеки , органів внутрішніх справ, органів з виконання покарань, податкової міліції є спеціалізовані підрозділи, яким надано право здійснювати оперативно-розшукову роботу.
2. Прокуратура України – це самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує всемірне утвердження верховенства закону, захист від неправомірних посягань на суспільний та державний лад, права та свободи людини.
Прокуратура України становить єдину централізовану систему органів , яка побудована відповідно до державного устрою і адміністративно-територіального поділу країни з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокурору України.
Систему органів прокуратури складають:
Роботу прокуратур на території країни координує Генеральна прокуратура, яку очолює генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України – 5 років.
На прокуратуру покладено такі функції:
3. Органи внутрішніх справ (ОВС ) – це правоохоронні органи державної виконавчої влади, які мають широкі повноваження для виконання завдань правоохоронної діяльності.
Система органів внутрішніх справ складається з трьох ланок:
До основних служб ОВС належать:
Важливою і найбільшою структурною одиницею органів внутрішніх справ є міліція.
Міліція в Україні – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Основними завданнями міліції є:
11)надання правової допомоги громадянам, підприємствам, організаціям, установам.
Для виконання вищезазначених завдань у структурі міліції створені наступні структурні підрозділи:
Чинне законодавство надає право працівникам міліції в певних випадках застосовувати заходи фізичного впливу , спеціальні засоби та вогнепальну зброю. Їх законні вимоги є обов’язковими для виконання громадянами та посадовими особами. Працівник міліції при виконанні покладених на нього обов’язків керується тільки законом і в його межах . Втручання у діяльність міліції тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.
Нагляд за додержанням законності в діяльності міліції здійснюють органи прокуратури.
Основні поняття та терміни : правоохоронні органи, прокуратура, органи дізнання, органи внутрішніх справ.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Як здійснюється правоохоронна діяльність в Україні?
2. Що входить в систему правоохоронних органів України?
3. Які завдання покладаються на правоохоронні органи України?
4. На яких принципах будується діяльність прокуратури України?
5. З яких підрозділів складається міліція , і які вони виконують функції?
6. Які права надаються міліції?
Тести для самоконтролю знань
1. Прокуратура України:
а) становить єдину централізовану систему;
б) становить децентралізовану систему;
в) не становить ніякої системи.
2. Висловлена Верховною Радою України недовіра Генеральному прокурору:
а) тягне за собою його відставку;
б) має наслідком догану;
в) не має ніяких наслідків.
3. Строк повноважень Генерального прокурора України:
а) призначається безстроково;
б) 10 років;
в) 5 років.
4. Міліція в Україні – це:
а) державний озброєний орган виконавчої влади;
б) орган судової влади;
б) структурна одиниця органів прокуратури.
5. Міністра внутрішніх справ призначає і звільняє з посади:
а) Президент за згодою Верховної Ради;
б) Прем’єр-міністр України за поданням коаліції у Верховній Раді;
в) Верховна Рада України за поданням Прем’єр-міністра України.
Проаналізуйте ситуації і прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам конституційного законодавства
1. Під час судового процесу прокурор, задаючи питання, став соромити підсудного за його зухвалі діяння. Суддя зупинив прокурора: «Вина підсудного ще не доведена, а ви його вже називаєте злочинцем. Прошу поки що обмежитись питаннями».
2. Верховна Рада України висловила недовіру Генеральному прокурору, але Президент не погодився з рішенням парламенту і не підписав указ про його відставку.
Теми рефератів
1. Основні завдання та функції прокуратури України. Акти прокурорського реагування
1. Міліція – основна служба органів внутрішніх справ України.
3. Органи державної податкової служби України , їх основні задачі.
Тема 8. Конституційні засади діяльності правоохоронних та правозахисних органів України.
8.2. Правозахисні органи України.
План
1. Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
2. Органи юстиції України.
3. Нотаріат в Україні.
4. Адвокатура в Україні.
1. Інститут Уповноваженого з прав людини, якого у розвинутих європейських країнах називають «омбудсменом», Формується у демократичних державах тоді, коли існуючі інститути захисту прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого і виникає потреба в додаткових механізмах їх захисту.
Цей інститут, поєднуючи в собі риси інституту держави й інституту громадського суспільства, погоджує інтереси між ними та пом’якшує суперечності. Діяльність Уповноваженого з прав людини
Демократизує суспільство, розвиває правову свідомість і безпосередньо спрямована на охорону прав і свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення органами влади, посадовими особами їх прав і свобод. Це діяльність водночас є і правозахисною , і правоохоронною.
Інститут Уповноваженого з прав людини виступає додатковим (субсидіарним )засобом захисту прав і свобод людини і в деякій мірі компенсує недоліки традиційних засобів захисту прав людини. Він виступає незаангажованим, деполітизованим інститутом, який безпосередньо приймає скарги від громадян.
Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини регулюється ст..ст.55, 85, 101 Конституції та Законами України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини», «Про державну службу».
Термін повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – 5 років. Він призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.
Уповноваженим з прав людини може бути призначений громадянин України, який останні 5 років проживає в Україні, на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та не має судимості за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.
Він не може мати представницького мандата, бути членом будь – якої політичної партії, обіймати посаду та виконувати оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади або місцевого самоврядування, об’єднань громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності.
Уповноважений з прав людини користується правом недоторканості на весь час повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти нього може порушити тільки Генеральний прокурор України.
Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Для реалізації своїх функцій він наділений відповідною компетенцією.
Уповноважений з прав людини має право:
Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує за письмовими зверненнями громад України, іноземців, осіб без громадянства, народних депутатів та за власною ініціативою.
Формою реагування Уповноваженого з прав людини на факти порушення прав і свобод людини і громадянина є акти реагування:
Щорічно Уповноважений з прав людини представляє Верховній Раді України доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні суб’єктами, які своїми діями або бездіяльністю порушували права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в чинному законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. У разі потреби він може представити і спеціальну доповідь з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.
2. Систему органів юстиції становлять:
1) Міністерство юстиції України;
2) територіальні органи юстиції:
- Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим;
- обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;
- районні, районні у містах управління юстиції;
3) державні підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління Міністерства юстиції.
Основними напрямками діяльності органів юстиції є:
Правову основу діяльності органів юстиції становлять Конституція, Закони України «Про виконавчу службу», «Про нотаріат», «Про органи реєстрації актів громадянського стану», «Про виконавче впровадження» та інші нормативно – правові акти.
Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, його очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Верховна Рада України за поданням Прем’єр – міністра України.
Міністерство юстиції України забезпечує реалізацію державної правової політики, напрацьовує і готує пропозиції щодо проведення правової реформи, сприяє розвитку правової науки, готує проекти законів та інших нормативно – правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянином і державною владою, конституційного устрою тощо. Чинне місце в його роботі належить державній реєстрації актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які набувають юридичної сили лише після їх реєстрації в Міністерстві юстиції України.
Міністерство юстиції України здійснює роботу із систематизації законодавства України, готує пропозиції про його кодифікацію, веде Єдиний класифікатор галузей законодавства України, а також наділений правом офіційного видання збірників законодавства та кодексів України, роз’яснення чинного законодавства державним органам, підприємствам, установам, організаціям.
У складі Міністерства юстиції України створена Державна виконавча служба, яка здійснює своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), виконання яких покладене на державних виконавців. Вимоги державного виконавця при виконанні ним посадових обов’язків для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. При міністерстві діє Уповноважений у справах додержання Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Завдання, покладені на Міністерство юстиції України, на регіональному рівні, мають реалізовувати територіальні (місцеві) органи юстиції.
До структури органів юстиції входять також органи нотаріату та реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).
3. Нотаріат в Україні – це система державних органів та посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм нотаріальної вірогідності (сили).
Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція, Закон України «Про нотаріат» та інші нормативно – правові акти.
Діяльність нотаріату спрямована на охорону власності, прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, сприяння в зміцненні та запобігання правопорушень.
Систему нотаріальних органів становлять:
1) державні нотаріальні контори;
2) державні нотаріальні архіви;
3) приватні нотаріуси.
Міністерство юстиції України наділене правом відкривати і ліквідовувати нотаріальні контори, а відповідні управління юстиції – приватну нотаріальну діяльність.
Нотаріусом може бути громадянин України, який має юридичну освіту, пройшов стажування в державній нотаріальній конторі чи у приватного нотаріуса протягом шести місяців, склав кваліфікаційний іспит і отримав свідоцтво на право займатися нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.
Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних, громадських підприємств та організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, за винятком викладацької, наукової та творчої.
На нотаріусів покладається вчинення нотаріальних дій в Україні. Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.
У тих населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчинюються уповноваженими посадовими особами виконавчих органів місцевих рад, а за кордоном – консульськими установами та дипломатичними представництвами України.
Крім того, до нотаріально засвідчених прирівнюються заповіти та доручення, засвідчені посадовими особами певних організацій за обставин, коли поблизу немає нотаріуса і разом з тим виникає потреба у вчиненні таких дій (головні лікарі закладів охорони здоров’я та їх заступники з медичної частини, капітани морських суден, начальники експедицій, командири військових частин та деякі інші особи).
Нотаріальні контори та посадові особи мають право вчинювати тільки ті нотаріальні дії, які віднесені законом до їх повноважень.
Державні нотаріальні контори згідно зі ст. 34 Закону України «Про нотаріат» мають право вчиняти 21 нотаріальну дію, основними з яких є:
Приватний нотаріус наділений правом вчинювати такі самі дії, як і державний нотаріус.
Державні нотаріуси в державних нотаріальних архівах видають дублікати і засвідчують правильність копій і виписок з документів, що зберігаються в справах.
Нотаріальні та прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених ст. 9 вищезазначеного Закону правил, є недійсними. Відома у вчиненні нотаріальної дії чи неправильне її вчинення можуть бути оскаржені в суді.
4. Адвокатура – це добровільне професійне об’єднання юристів, яке покликане сприяти захисту прав і свобод людини і громадянина, представляти законні інтереси фізичних і юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу у випадках і в порядку, передбачених чинним законодавством України.
Правовою основою діяльності адвокатури є Конституція, Закон України «Про адвокатуру» та інші нормативно – правові акти і статути адвокатських об’єднань.
Адвокатура здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму і конфіденційності.
Адвокатом може бути громадянину країни, який має вищу юридичну освіту, стаж за фахом юриста або помічника адвоката не менш двох років, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді , прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, Служби безпеки, органах державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.
Основні види адвокатської діяльності:
1) захист громадян у процесі дізнання, попереднього слідства і розгляду справи в суді;
2) надання консультацій, довідок і роз’яснень з юридичних питань;
3) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;
4) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у суді та інших державних органах;
5) правове забезпечення підприємницької діяльності.
Чинне законодавство встановлює певні механізми правового захисту адвокатської діяльності. Професійні права , честь, гідність адвоката захищаються законом, внаслідок чого заборонено втручатися в його діяльність , вимагання від адвоката, його помічника відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки. Документи, пов’язані з виконанням адвокатського доручення не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції відповідного прокурора. Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв’язку з наданням ним юридичної допомоги громадянам та юридичним особам . У всіх випадках кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Адвокатська діяльність може бути припинена рішенням кваліфікаційно – дисциплінарної комісії адвокатури, а видане свідоцтво анульоване у випадках:
Основні поняття та терміни: Омбудсмен, органи юстиції, нотаріат, нотаріус, адвокатура, адвокат.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Для чого необхідний інститут Уповноваженого з прав людини?
2. Які ви знаєте форми реагування Уповноваженого з прав людини на факти порушення прав і свобод людини і громадянина?
3. Які нотаріальні дії вчиняються органами нотаріату?
4. Якими видами діяльності може займатися адвокат?
5. Які правові гарантії надаються адвокатам в Україні?
Теми рефератів
1. Роль Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в захисті прав і свобод громадян України.
2. Чи держава готова до захисту прав громадян?
3. Чи потрібні в Україні правозахисні організації і яка їх роль?
4. Юридичний механізм забезпечення і захисту прав людини.
5. Нотаріат в Україні.
Розділ III. Основні галузі права України.
Тема 9. Основи цивільного права.
9.1. Загальні засади цивільного права. Цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.
План
1. Поняття, принципи, цивільного права України, підстави виникнення цивільних прав та обов’язків. Учасники цивільних правовідносин.
2. Цивільно-правові відносини. Людина як учасник цивільних правовідносин .
3.Опіка та піклування.
4.. Юридичні особи.
5. Право на захист цивільних прав та інтересів. Позовна давність.
1. Цивільне право – це галузь права, сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові та майнові відносини, які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленню , майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.
Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами.
Цивільне право регулює широке коло різноманітних суспільних відносин, зокрема, такі групи відносин, як майнові відносини та особисті немайнові відносини.
Майнові відносини – це цивільно-правові відносини, які виникають між суб’єктами з приводу володіння, користування і розпорядження майном.
Майнові відносини за змістом поділяються на два види:
Особисті немайнові відносини виникають завдяки здійсненню особою її особистих прав та свобод щодо немайнових благ.
Особисті немайнові відносини поділяються на два види:
Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової ( матеріальної ) та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
Учасниками цивільних правовідносин можуть бути фізичні особи:
юридичні особи: організації, підприємства, установи;
іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні нромади.
У ст..3 Цивільного Кодексу України ( ЦК України ) закріплено такі цивільно-правові принципи
1) неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини, тобто ніхто не має права втручатися в особисте та сімейне життя фізичної особи без її згоди , крім випадків, передбачених Конституцією та законами України;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України, тобто право власності в Україні є непорушним. Всі види власності мають рівний режим і рівно перебувають під охороною права і держави4
3) свобода договору, тобто сторони на власний розсуд у межах закону вирішують питання укладання договору та його змісту, керуючись при цьому власним інтересом;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, тобто кожна особа вільна у виборі підприємницької діяльності, крім випадків, що передбачені законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу, тобто у разі порушення цивільного права чи інтересу кожній особі гарантується судовий захист;
6) справедливість, добросовісність та розумність, тобто встановлення нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах.
2. Цивільно-правові відносини – це особисті немайнові та майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, які є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, що виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.
Цивільно – правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.
Суб’єктами цивільно – правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в певні стосунки з привода майна чи особистих немайнових прав. В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. У цивільних правовідносинах завжди повинно бути не менше двох суб’єктів (дві сторони), тому що це відносини між особами.
Людина, як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ст. 24 ЦК).
До фізичних осіб належить громадян України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для того, щоб виступати суб’єктом цивільних правовідносин, фізичні особи повинні володіти цивільного правосуб’єктністю, яка включає в себе правоздатність та дієздатність.
Цивільною правоздатністю називається здатність фізичної особи мати цивільні права і нести цивільні обов’язки.
Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження і припиняється в момент її смерті. Цивільна правоздатність, як суспільно – правова якість, визнається за всіма громадянами України, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Кожен громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.
Цивільною дієздатністю фізичної особи називається її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.
Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. Входячи з цього розрізняють декілька різновидів цивільної дієздатності:
Часткова дієздатність характерна для фізичних осіб віком до 14 років (малолітня особа), які мають право самостійно вчиняти дрібні побутові право чини, що задовольняють їх потреби та стосується предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього. За це відповідають її батьки (усиновителі) або опікуни.
Неповна цивільна дієздатність характеризується тим, що за фізичною особою, у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа), визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії передбачені законом. Вони мають право учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати свої авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, право вносити вклади до банківських та інших фінансових установ і розпоряджатися ними тощо. Неповнолітня особа відповідає за заподіну нею шкоду, якщо вона має майно чи заробіток. Коли у неї цього немає, заподіяна нею шкода повинна бути відшкодована її батьками (усиновлювачами) або піклувальниками.
Повна цивільна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати і здійснювати будь – які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь – які обов’язки.
Повну цивільну дієздатність набуває фізична особа з 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором або бажає займатись підприємницькою діяльністю. Надання повної цивільної дієздатності проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи ї за письмовою згодою батьків ( усиновлювачів ) або піклувальника, а у разі, якщо такої згоди немає, за рішенням суду.
Обмежена цивільна дієздатність визначається судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров’я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право чини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою , яка обмежена у дієздатності , за згодою піклувальника. Одержання заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюється піклувальником. В той самий час , піклувальник може письмово дозволити такій фізичній особі, яка обмежена у цивільній дієздатності, самостійно одержувати та розпоряджатися заробітком, пенсією, стипендією та іншими доходами. Особа, яка обмежена в дієздатності, самостійно відповідає за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я чи недоумства нездатна усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Над фізичною особою, яка визнана недієздатною, встановлюється опіка, що приводить до втрати нею можливості вчиняти будь-який право чин. За шкоду, заподіяною недієздатною фізичною особою, відповідають його опікун або заклад, який зобов’язаний здійснювати за нею нагляд. У разі видужання чи значного поліпшення психічного стану фізичної особи, яку визнано недієздатним , суд поновлює його в цивільній дієздатності.
У визначених законом випадках фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою або померлою.
Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців.
Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій . З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.
3. Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки.
Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними .
Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.
Опікун – повнолітня дієздатна особа, яка добровільно і без оплати бере на себе обов’язки опіки стосовно малолітніх чи недієздатних повнолітніх осіб. Опікун є законним представником особи над якою встановлено опіку, який в цивільному обігу діє від його імені і в його інтересах.
Піклувальник – фізична особа з повною цивільною дієздатністю, за її письмовою заявою призначена органом опіки та піклування або судом піклувальником над обмежено дієздатною особою, або неповнолітньою особою, яка позбавлена батьківського піклування. Піклувальник дає згоду на вчинення правочинів підопічним.
Опіка припиняється:
Піклування припиняється у разі:
Юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у неї цивільної правоздатності і здійснюється через систему органів юридичної особи або через своїх учасників. Юридична особа може мати як один орган (директор, президент), так і декілька одночасно (спостережна рада, правління, загальні збори). Зазначені органи можуть бути як колегіальними, так і одноособовими.
Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на:
1) юридичних осіб приватного права (створюються на підставі установчих документів);
2) юридичних осіб публічного права (створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування).
Порядок створення, організаційно – правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права встановлюються ЦК України, а порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією та законами України.
Юридична особа підлягає державній реєстрації органами юстиції у порядку, встановленому законом. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно – правову форму юридичної особи, її найменування, місце знаходження, органи управління, філії та представництва, предмет діяльності товариства чи мета установи, а також інші відомості, встановлені законом.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, передбачених законом.
Види юридичних осіб:
залежно від форм власності розрізняють приватні, комунальні і державні юридичні особи;
залежно від характеру діяльності розрізняють комерційні і некомерційні. Комерційними є суб’єкти підприємницької діяльності, ціль якої прибуток (підприємства, господарчі товариства). Некомерційні юридичними особами є об’єднання громадян, благодійні організації, органи державної влади і місцевого самоврядування;
залежно від складу установчих документів розрізняють: договірні, статутні, договірно – статутні юридичні особи, що діють на підставі Положення.
Діяльність юридичної особи може бути припинено в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) чи ліквідації юридичної особи. Загальні засади припинення юридичної особи визначаються ст. ст. 104 – 112 ЦК України.
5. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов’язку в натурі4
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової ) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися скорочена або біль тривала порівняно із загальною позовна давність.
Позовна давність в один рік застосовується до вимог:
про стягнення неустойки ( штрафу, пені );
про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації;
про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
у зв’язку з недоліками проданого товару;
про розірвання договору дарування;
у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;
про оскарження дій виконавця заповіту.
Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
Особа має право на самозахист свого цивільного права та іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права , має право на їх відшкодування.
Збитками є:
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає:
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
Основні поняття та терміни: фізична особа, юридична особа, цивільна правоздатність, цивільна дієздатність, піклування, піклувальник, опіка, опікун, юридична особа приватного права, юридична особа публічного права, комерційні юридичні особи, некомерційні юридичні особи, позовна давність.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Які суспільні відносини регулюються цивільним правом?
2. Дайте визначення поняття «майнових та особистих немайнових відносин».
3. Які є суб’єкти цивільно-правових відносин? Назвіть їх властивості.
4. Що належить до об’єктів цивільно-правових відносин?
5. Що таке «фізична особа»?
6. Що таке «юридична особа»?
7. Який порядок здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов’язків?
8. Який порядок виникнення та припинення діяльності юридичних осіб в Україні?
Тести для самоконтролю знань
1. Цивільна дієздатність – це:
а) здатність мати цивільні права і обов’язки;
б) здатність нести відповідальність за невиконання цивільних обов’язків;
в) здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.
2. Повна цивільна дієздатність настає з віку:
а) 14 років;
б) 16 років;
в) 18 років.
3. Цивільна правоздатність – це:
а) здатність мати цивільні права та обов’язки;
б) здатність нести відповідальність за невиконання цивільних прав та обов’язків;
в) здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав та обов’язків.
4. Цивільна правоздатність припиняється:
а) по досягненні пенсійного віку;
б) в момент смерті;
в) з моменту вступу в законну силу рішення суду про засудження особи до довічного позбавлення волі.
5. Щоб стати суб’єктом цивільних правовідносин, необхідно володіти:
а) цивільною правоздатністю і дієздатністю;
б) паспортом і пропискою;
в) нерухомим майном.
6. Чи може правоздатність обмежуватись законом?
а) так;
б) ні;
в) законом не визначено.
7. Щоб особу було визнано безвісно відсутньою, необхідно, щоб за місцем постійного проживання вона була відсутня:
а) 6 місяців;
б) 1 рік;
в) 3 роки.
8. Щоб особу було визнано померлою, необхідно, щоб за місцем постійного проживання вона була відсутня:
а) 6 місяців;
б) 1 рік;
в) 3 роки.
9. Юридичні особа – це:
а) особи , які працюють в галузі права;
б) адвокати;
в) підприємства, установи, організації, створені і зареєстровані в установленому законом порядку.
10. Опікун – це:
а) законний представник підопічного, який в цивільному обігу діє від його імені і в його інтересах;
б) особа, повноваження якої обмежуються виключно піклуванням про особу, над якою встановлено опіку;
в) особа, яка надає згоду на вчинення правочинів підопічним.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам цивільного законодавства
1. Микола С. знаходиться на утриманні батьків і навчається в коледжі. Йому 17 років. Батьки дали йому грошей на придбання куртки, на які він купив магнітофон у свого знайомого. Дізнавшись про цей факт , батько Миколи почав вимагати розірвання цього договору і повернення грошей.
2. Батько десятирічного Євгена уклав він імені сина договір, відповідно до якого Євген отримав в дар від свого дядька будинок , який належав дядькові на праві приватної власності.
3. Олександр, якому 16 років отримав в спадок від бабусі будинок в селі. Він хотів би продати цей будинок.
4. Подружжя Іваненків вирішило продати свою квартиру. В свідоцтво про право власності на квартиру , крім них, вписані двоє їх неповнолітніх дітей, 10 і 12 років.
Теми рефератів
1. Суб’єкти та об’єкти цивільно-правових відносин.
2. Правові основи створення та діяльності юридичних осіб в Україні.
3. Підстави та порядок встановлення опіки і піклування. Повноваження опікуна та піклувальника.
Тема 9. Основи цивільного права.
9.2. Правочини. Дійсність та недійсність правочину. Правові наслідки визнання правочину недійсним.
План
1. Поняття, види та форма правочинів.
2. Умови дійсності правочинів. Недійсність правочинів.
1. Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Розрізняють односторонні та двосторонні (багатосторонні) угоди.
Односторонній правочин втілює волю одного суб’єкта правових відносин. Прикладами таких правочинів є: заповіт, прийняття спадщини, обіцянка винагороди (за знахідку тварини, що загубилася, за повернення загублених документів).
Двосторонні (багатосторонні) правочини втілюють погоджену волю кількох суб’єктів права, тому їх називають договорами.
Форми правочинів:
Залежно від моменту виникнення прав та обов’язків у сторін за правочином, який укладається правочини діляться на реальні та консенсуальні.
Для виникнення прав та обов’язків за консенсуальним право- чином достатньо домовленості сторін за всіма його істотними умовами, вираженої у визначеній законом формі.
Для виникнення прав та обов’язків за реальним правочином, домовленості сторін недостатньо, а необхідна передача речі, що є об’єктом цього правочину( договір зберігання, договір займу, договір дарування).
2. Не всяка дія суб’єктів права є правочином. Для визнання таким вона повинна відповідати ряду нормативних вимог, що називаються умовами дійсності правочинів:
1) законність. Зміст правочину не повинен суперечити законодавству та моральним засадам суспільства;
2) дієздатність учасників. Здійснення правочину вимагає свідомого вираження волі. Тому не визнаються дійсними правочини, укладені недієздатними;
3) вільне волевиявлення сторін. Воля учасників правочину проявляється в їхній згоді прийняти на себе певні обов’язки і придбати певні права. Воля сторін повинна бути вільною від оман, викликаних обманом чи хитрістю. Волевиявлення, зроблене внаслідок насильства чи під погрозою його застосування, недійсне, а виходить, недійсним є правочин;
4) дотримання необхідної законом форми правочину. Цивільне право є диспозитивним по своїй суті, тобто надає суб’єктам можливість вибору декількох варіантів дій. Тому форми правочинів дуже різноманітні: можливі усні, письмові і навіть мовчазні договори. Однак якщо закон містить указівку на форму правочину, укладати його потрібно тільки в такій формі. Наприклад, договір купівлі – продажу житлового будинку відбувається тільки в письмовій, нотаріально засвідченій формі;недотримання письмової форми правочину тягне за собою його недійсність тільки в тому випадку, якщо такий наслідок прямо передбачений законом;
5) реальність правочину. Правочин є дійсним, якщо його фізично і юридично можна виконати. Наприклад, фізично неможливо здійснити купівлю – продаж неіснуючої в природі речі., неможливо побудувати хмарочос за одну добу. Юридично неможливо виконати те, що суперечить закону: наприклад, не можна розглядати як договір угоду про здійснення розбійного нападу на банк;
6) захист прав дитини. Правочин, який здійснюють батьки (усиновлювачі), не повинен суперечити правам та інтересам їх дітей.
Невиконання цих умов тягне недійсність правочину.
Розрізняють нікчемні (абсолютно недійсні) правочини і заперечні (відносно недійсні) правочини.
Нікчемний правочин недійсний з моменту його здійснення, тому судового рішення про визнання його недійсним не потрібне. До нікчемних правочинів відносять: правочини, що порушують публічний порядок; протиправні й аморальні правочини; позастатутні правочини юридичних осіб; правочини, не засвідчені нотаріально, якщо закон вимагає тільки такої форми правочину; правочини з особами у віці до 14 років; правочини з недієздатними.
Заперечний правочин може бути визнаний недійсним в судовому порядку за умови доведеності фактів, що свідчать про пороки правочину. До заперечних правочинів відносяться: правочини з особами у віці від 14 до 18 років; з обмежено дієздатними; з особами, що знаходилися в момент укладання правочину в стані тимчасового розладу психіки; правочини, здійснені внаслідок обману, омани, насильства, збігу важких обставин, погрози; правочини, які вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною; фіктивні та удавані правочини.
Фіктивний правочин – це дія, що відбувається для виду, без наміру створити, змінити чи припинити цивільні права чи обов’язки. Удаваний правочин прикриває правочин, який у дійсності сторони уклали. Наприклад, видана довіреність на управління автотранспортним засобом, хоча в реальності він був проданий власнику довіреності.
В разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (реституція ) , а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість одержаного. Закон покладає на недобросовісну сторону зобов’язані відшкодувати потерпілій стороні нанесені збитки.
Основні поняття та терміни: правочин, односторонній правочин, двосторонній (багатосторонній ) правочин, конклюдентна форма правочину, нікчемний правочин, заперечний правочин, фіктивний правочин, удаваний правочин, реституція.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке правочин? В якій формі він може укладатися?
2. Яким умовам повинен відповідати правочин?
3. Чим відрізняються нікчемний та заперечний правочин?
4. Що таке фіктивний та удаваний правочин?
5. Що таке реституція?
Тести для самоконтролю знань
1. Правочин – це:
а) юридичний документ;
б) передача нерухомого майна;
в) дія, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.
2. В якій формі може укладатися правочин?
а) в усній формі;
б) в письмовій формі;
в) в усній, простій письмовій та нотаріальній письмовій формі.
3. В якому випадку недотримання простої письмової форми правочину тягне за собою його недійсність?
а) якщо цього вимагає одна із сторін;
б) якщо такий наслідок прямо передбачений законом;
в) якщо сума правочину перевищує двадцять неоподатковуваних мінімумів.
4. Виберіть реальні правочини:
а) договір зберігання, договір дарування;
б) договір купівлі-продажу, договір поставки;
в) договір оренди, договір на капітальне будівництво.
5. Виберіть консенсуальні правочини:
а) договір зберігання, договір дарування;
б) договір купівлі-продажу, договір поставки;
в) договір дарування, договір займу.
6. Реституція – це:
а) повернення сторін в початкове правове становище при визнанні правочину недійсним:
б) караючий засіб, який застосовується щодо особи, яка не виконує свої зобов’язання;
в) повернення приватним особам націоналізованої власності.
7. Яка додаткова відповідальність передбачається для недобросовісної сторони при визнанні правочину недійсним?
а) публічне вибачення;
б) відшкодування завданих збитків;
в) матеріальне утримання.
8.Конклюдентна форма правочину може укладатися:
а) дітьми за згодою батьків;
б) батьками в інтересах дітей;
в) шляхом здійснення мовчазних дій.
9. Виберіть односторонні правочини:
а) заповіт, довіреність;
б) договір дарування, договір займу;
в) купівля-продаж.
10. Виберіть нікчемні правочини:
а) здійснені особою у віці до 14 років або особою , яка визнана судом недієздатною;
б) здійснені особою у віці від 14 до 18 років або особою, визнаною судом обмежено дієздатною;
в) здійснені особою, яка досягла пенсійного віку.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам цивільного законодавства.
1.Отримавши генеральну довіреність від громадянина Титаренка , громадянин Швачка продав його квартиру, не повідомивши про це власника квартири, за явно заниженою ціною. Гроші , отримані від продажу квартири, він привласнив і Титаренку не віддав.
2. Данилова пред’явила позов до сім’ї Ченцових про визнання договору обміну квартир недійсним, так як їй стало важко підніматися на четвертий поверх. ЇЇ квартира була розташована на першому поверсі.
3. Мати і син Савченки спільно приватизували двокімнатну квартиру в центрі м.Києва. Після цього син одружився і зареєстрував дружину в приватизованій квартирі. Через рік мати і син оформляють договір дарування свого житла на ім’я свого далекого родича. Після цього вони відразу купують дві однокімнатні квартири на околиці міста. Син розриває шлюб з дружиною і заперечує проти її вселення до свого житла. Дружина звертається до суду з позовом про визнання права на одну з квартир із зазначенням порядку конкретного користування. Мати і син подають зустрічний позов до особи, якій була подарована квартира, в якому зазначають, що в дійсності було укладено договір купівлі-продажу.
Теми рефератів
1. Умови дійсності та недійсності правочину.
2. Правові наслідки визнання правочину недійсним.
Тема 9. Основи цивільного права.
9.3. Представництво. Форми та види представництва.
План
1. Поняття, підстави. Види представництва.
2. Довіреність.
1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє(укладення шлюбу, складання заповіту).
Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.
Представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.
Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.
Види представництва:
1) Законне представництво.
Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.
Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.
2) Комерційне представництво.
Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.
Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.
Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.
3) Договірне представництво.
Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.
2. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених законом.
Довіреність військо службовця або іншої особи , яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.
Довіреність військослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з’єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім’ї військо службовця може бути посвідчена командиром(начальником) цих частин, з’єднання, установи або закладу.
Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі(слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місць позбавлення волі.
Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.
Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, поштової кореспонденції(поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами , та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.
Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.
Представництво за довіреністю припиняється у разі:
Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.
Види довіреності: разова довіреність(видається на вчинення однієї конкретної юридично значимої дії); спеціальна довіреність(видається на здійснення ряду однорідних юридично значимих дій); загальна(генеральна) довіреність(видається на загальне управління майном довірителя).
Основні поняття та терміни: представництво, законне представництво, комерційне представництво, договірне представництво, довіреність, разова довіреність, спеціальна довіреність, загальна довіреність.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке представництво? Які існують види представництва?
2. Вкажіть суб’єктний склад представництва. Хто, на вашу думку, може бути представником? Хто не може бути представником?
3. Які повноваження представника?
4. Що таке довіреність? Які бувають види довіреності?
5. На протязі якого строку діє довіреність? В якому випадку дія довіреності може бути припинена достроково?
6. Як посвідчується довіреність?
Тести для самоконтролю знань
1. Громадяни і організації мають право вступати в цивільні правовідносини через інших осіб :
а) на основі довіреності;
б) на основі усної домовленості;
в) при оплаті посередницьких услуг.
2. Максимальний строк дії довіреності:
а) 1 рік;
б) 3 роки;
в) законом не встановлюється , визначається за домовленістю сторін.
3. Якщо в довіреності не вказано строк її дії:
а) вона зберігає силу на протязі 1року;
б) вона зберігає силу на протязі 3 років;
в) вона діє до припинення.
4. Чи вважається дійсною довіреність, в якій не вказана дата її здійснення?
а) так;
б) ні;
в) якщо її дійсність буде підтверджена судом.
5. Довіреність, яка видається від імені юридичної особи, посвідчується:
а) керівником підприємства та скріплюється печаткою цієї юридичної особи;
б) нотаріусом;
в) юристом, який представляє інтереси юридичної особи.
6. Виберіть суб’єкти представництва:
а) представник, представлений, треті особи;
б) представник, посередник, треті особи;
в) представник, представлений, посередник.
7. Чи допускається складання заповіту через представника?
а) так;
б) ні;
в) в окремих випадках, передбачених законом.
8. Яка форма довіреності передбачена законом?
а) усна, письмова;
б) проста письмова;
в) проста письмова, нотаріальна письмова.
9. Виберіть підстави припинення довіреності:
а) скасування довіреності особою, яка її видала, відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
б) скасування довіреності рішенням начальника ЖЕО;
в) скасування довіреності рішенням керівника місцевої державної адміністрації.
10. Генеральна довіреність видається:
а) на вчинення однієї конкретної юридично значимої дії;
б) на вчинення ряду однорідних юридично значимих дій;
в) на загальне управління майном довірителя.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам цивільного законодавства
1. Громадянин Павленко отримав від громадянина Романюка генеральну довіреність на автомобіль, який є в приватній власності Романюка. Взамін Павленко передав Романюку суму, яка є еквівалентна вартості цього автомобіля.
2. Громадянин Судик довгий час знаходився на лікуванні в санаторії. Для отримання пенсії на своє ім’я він видав довіреність на ім’я своєї дружини, посвідчену начальником ЖЕО. В отриманні пенсії було відмовлено, оскільки в довіреності була відсутня дата її складення.
Теми рефератів
1. Права та обов’язки довіреної особи за генеральною довіреністю.
2. Підстави припинення представництва за довіреністю.
Тема 9. Основи цивільного права.
9.4. Право власності. Захист права власності.
План
1. Поняття, зміст, суб’єкти права власності.
2. Форми та види власності в Україні.
3.Підстави виникнення та припинення права власності.
4. Цивільно-правовий захист права власності.
1. Правове регулювання розподілу майнових благ – одне з головних завдань цивільного права. У рамках цивільних правовідносин задовольняються майнові інтереси фізичних і юридичних осіб.
Майнові права розподіляють на дві групи: речові права(характерний приклад – право власності) і права, що випливають із зобов’язань.
У системі речового права право власності є одним із основних інститутів. Право власності належить до природних прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушувати. Поняття права власності відображено у ст.316 ЦК України: « Правом власності є право особи на річ(майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб».
Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Окрім ЦК України додаткове регулювання відносин власності здійснюється Законом України «Про власність».
Право власності – це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес, і тому має свої межи. Згідно ст. 41 Конституції, ст. 319 ЦК України власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію на природні якості землі.
Розрізняють право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.
Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном.
Право власності в суб’єктивному значенні – це закріплення в нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися майном.
Зміст права власності згідно зі ст. 317 ЦК України складаються з трьох правомочностей власника:
1) право володіння - це юридично закріплена можливість фактичного господарського панування власника над річчю (майно). Володіння може бути законним та незаконним, але «право володіння» завжди є тільки законним;
2) право користування – це юридично забезпечена можливість вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фізичних дій, а також шляхом вчинення юридичних дій;
3) право розпорядження – це юридично забезпечена можливість визначити фактичну і юридичну долю речі (майна). Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.
Усі зазначені повноваження в своїй сукупності становлять «тріаду» повноважень власника. При цьому, законодавець гарантує непорушність та неможливість безпідставного позбавлення чи обмеження права власності.
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов’язки. Зокрема, він зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
ЦК України називає суб’єктів права власності в Україні, до яких відносяться:
Усі суб’єкти права власності є рівні перед законом.
2. В Україні існують такі форми власності:
1) власність Українського народу, тобто земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної(морської) економічної зони;
2) приватна власність, тобто майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи(житлові будинки, транспортні засоби та інше майно споживчого й виробничого призначення). Різновидом приватної власності є спільна власність – власність кількох осіб на ту саму річ(майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Уразі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності , володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласника на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
3) державна власність, тобто майно, в тому числі грошові кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій(єдина енергетична система, системи зв’язку, транспорт загального користування, кошти державного бюджету);
4) комунальна власність, тобто майно, що належить територіальній громаді села, селища, міста і необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
3. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Способи виникнення права власності діляться на первісні і похідні. Первісні способи виникнення права власності на майно(річ) мають місце тоді, коли право власності на річ виникає вперше(річ тільки-но виготовлена, продукція вироблена, вирощена), або незалежно від волі попереднього власника (конфіскація, реквізиція).
Конфіскація – примусове, безоплатне вилучення майна у власника в доход держави, як санкція за правопорушення.
Реквізиція – примусове вилучення майна у власника в доход держави у випадку аварій, катастроф , стихійного лиха, епідемій, епізоотій і т.п. за умови попередньою і повного відшкодування його вартості.
Похідні способи виникнення права власності на майно базуються на волі попереднього власника, тобто право власності виникає в результаті домовленості між сторонами (договору).
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення , пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.
До передавання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню , виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Держава забезпечує рівний захист усіх суб’єктів права власності.
Власник , який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Основні поняття та терміни: право власності, право володіння, право користування, право розпорядження, право спільної власності, право спільної часткової власності, право спільної сумісної власності, конфіскація, реквізиція, віндикаційний позов, негаторний позов.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке право власності? Укажіть підстави виникнення права власності.
2. Що означає « право володіння», «право користування», «право розпорядження»?
3. Хто може бути суб’єктом права власності в Україні? Яким правами вони володіють?
4. Які форми власності існують в Україні? В чому особливість приватної форми власності?
5. Як виникає і функціонує спільна власність на майно?
6 Які найважливіші цивільно-правові способи захисту права власності передбачені Цивільним Кодексом України?
Тести для самоконтролю знань
1. Власність в Україні існує в таких формах:
а) власність українського народу, державна власність, комунальна власність, приватна власність;
б) власність українського народу, державна власність, комунальна власність, індивідуальна власність;
в) державна власність, комунальна власність, колективна власність, індивідуальна власність.
2. Строк позовної давності про витребування майна із чужого незаконного володіння:
а) 1 рік;
б) 3 роки;
в) 5 років.
3. Виберіть суб’єкти приватної форми власності:
а) фізичні особи;
б) юридичні особи;
в) фізичні та юридичні особи.
4. Виберіть суб’єкти комунальної власності:
а) держава Україна;
б) територіальна громада;
в) місцева державна адміністрація.
5. Конфіскація майна, що є в приватній власності може бути застосована:
а) митними органами;
б) уповноваженими на то службовими особами органів виконавчої влади;
в) виключно судами.
6. Реквізиція – це:
а) примусове безоплатне вилучення майна у власника в доход територіальної громади;
б) примусове безоплатне вилучення майна у власника в доход держави, як санкція за правопорушення;
в) вилучення майна у власника державою за умови відшкодування його вартості у випадках аварій, стихійного лиха і т.п.
7. Що таке віндикаційний позов?
а) позов про витребування майна із чужого незаконного володіння;
б) позов , який спрямований на усунення перешкод законному власнику у користуванні або розпорядженні майном;
в) позов про визнання права власності.
8. Що таке негаторний позов?
а) позов про витребування майна із чужого незаконного володіння;
б) позов, який спрямований на усунення перешкод законному власнику у користуванні або розпорядженні майном;
в) позов про визнання права власності.
9. Право власності на нерухоме майно виникає:
а) при розрахунку за покупку;
б) в момент фактичної передачі майна;
в) в момент нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації договору.
10. Право власності у набувача майна за договором купівлі-продажу без зобов’язання доставки, якщо інше не передбачене договором, виникає:
а) в момент передачі транспортній організації для відправки набувачеві;
б) в момент фактичної передачі майна;
в) при розрахунку за товар.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам цивільного законодавства
1. Литвиненко звернулася до суду з позовом до Кравченко і Вітренко про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини будинку і про переведення на неї прав і обов’язків покупця. В позові Литвиненко указала, що їй і Кравченко будинок належав на праві спільної часткової власності. Кравченко продала свою частку Вітренко, про що вона дізналася тільки після укладення договору між сторонами.
2. Михайлова прожила в незареєстрованому шлюбі з Івановим 20 років. За цей час вони спільно побудували будинок, який зареєстровано на ім’я Іванова, придбали інше майно. Після смерті Іванова на все це майно претендують двоє його дітей від першого шлюбу.
3. Квартира , відповідно до свідоцтва про право власності, належить чоловікові, жінці та їх неповнолітній дитині. Чоловік хоче виділити свою долю та продати її.
Теми рефератів
1. Цивільно- правові способи захисту права власності.
2. Особливості виникнення та здійснення права спільної власності.
3. Підстави набуття права власності.
4. Речові права на чуже майно.
5. Здійснення та захист права інтелектуальної власності в Україні.
Тема 9. Основи цивільного права.
9.5. Зобов’язання. Забезпечення виконання зобов’язань.
План
1. Поняття, види зобов’язань, підстави їхнього виникнення і припинення.
2. Договір, як основна підстава виникнення зобов’язань.
3. Способи забезпечення виконання зобов’язань.
1. Зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Таким чином, уповноваженою особою (носієм права, що випливає із зобов’язання) в зобов’язанні є кредитор.
Зобов’язальні відносини мають такі ознаки:
Види зобов’язань:
Підстави виникнення і припинення зобов’язань – це юридичні факти, у силу яких виникають і припиняються зобов’язання. До підстав виникнення зобов’язань відносять як дії, так і події. Дії можуть бути правомірними і неправомірними:
Суб’єктами зобов’язання є боржник і кредитор. Якщо на стороні боржника або кредитора виступають по декілька осіб, такі зобов’язання називають зобов’язаннями з множинністю осіб. Зобов’язання з множинністю осіб діляться на солідарні і субсидіарні зобов’язання.
Солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання. У разі солідарної вимоги кредиторів кожний із кредиторів має право пред’явити боржникові вимогу у повному обсязі. У разі солідарного обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу (регрес ) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
Субсидіарне зобов’язання має місце тільки при множинності осіб на стороні боржника. Субсидіарний боржник є додатковим боржником, до якого неможливо пред’явити вимогу, минаючи основного боржника ( батьки по відношенню до своїх неповнолітніх дітей, які за законом несуть самостійну матеріальну і адміністративну відповідальність ).
Цивільний Кодекс України передбачає підстави заміни осіб у зобов’язанні:
Підстави припинення зобов’язань:
2. Договір – це угода двох або декількох осіб про встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків. Приклади договорів: купівля – продаж, дарування, позика, доручення.
Розгалужена система договорів є надійною основою ділових відносин. У сучасному цивільному праві розрізняють такі види договорів:
Особливо слід відмітити публічний договір. Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться на рівних умовах.
Договір є укладеним , якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
3. З метою стимулювання боржника до виконання основного зобов’язання , оскільки його невиконання може загрожувати штрафними санкціями, а також іншими майновими втратами законом передбачені наступні способи забезпечення виконання зобов’язань: неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.
Неустойкою ( штрафом, пенею ) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Штраф може сплачуватися в твердій сумі, або в кратному розмірі до вартості предмета, що захищається штрафом.
Пенею є неустойка , що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно . сплата неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі. Сплата неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням обов’язку.
Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.
Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
В силу застави кредитор ( заставодержатель ) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем ) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Окремі види застави:
1)іпотека – застава нерухомого майна (землі) , що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Договір підлягає нотаріальному посвідченню;
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’язання , забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну ) відповідальність поручителя.
За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання кредитором ( принципалом) свого обов’язку. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
Основні поняття та терміни: зобов’язання, односторонні зобов’язання, двосторонні зобов’язання, регулятивні зобов’язання, охоронні зобов’язання, солідарні зобов’язання, субсидіарні зобов’язання, договір, попередній договір, договір приєднання, публічний договір, консенсуальний договір, реальний договір, право регресу, уступка вимоги, переведення боргу, неустойка, штраф, пеня, завдаток, застава, іпотека, заклад, порука, гарантія, бенефіціар, принципал.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке зобов’язання? На підставі чого виникають зобов’язання?
2. Як класифікуються зобов’язання?
3. Як називаються сторони в зобов’язанні? Які права та обов’язки має кожна із сторін?
4. Які ви знаєте види зобов’язань з множинністю осіб?
5. Чи можуть замінюватися сторони в зобов’язанні?
6. Назвіть підстави для припинення зобов’язань.
6. Що таке договір? Як називаються стадії укладення договору?
7. Які заходи стимулюючого характеру передбачені діючим законодавством як способи забезпечення виконання зобов’язань?
8. Назвіть заходи, які надають кредитору спеціальне джерело задоволення його вимог за рахунок майна боржника.
Тести для самоконтролю знань
1. Сторонами в зобов’язанні є:
а) боржник і кредитор;
б) боржник, посередник і кредитор;
в) боржник, представник і кредитор.
2. Заміна кредитора у зобов’язанні називається:
а) переведення боргу;
б) уступка вимоги;
в) виконання договору.
3. Пропозиція укласти договір називається:
а) оказія;
б) оголошення;
в) оферта.
4. Прийняття пропозиції укласти договір називається:
а) акцепт;
б) аналогія;
в) апеляція.
5. Іпотека – це:
а) застава рухомого майна;
б) застава нерухомого майна;
в) застава майнових прав.
6. Предметом неустойки може бути:
а) тільки грошові кошти;
б) грошові кошти, рухоме майно;
в) грошові кошти, рухоме і нерухоме майно.
7. В якості завдатку може виступати :
а) тільки грошові кошти;
б) грошові кошти, рухоме майно;
в) грошові кошти, рухоме і нерухоме майно.
8. Заклад – це:
а) застава рухомого майна;
б) застава нерухомого майна;
в) застава товарів в обігу і переробці.
9. Бенефіціар – це:
а) кредитор за договором поруки;
б) кредитор за договором гарантії;
в) кредитор за договором застави.
10. Принципал – це:
а) боржник за договором гарантії;
б) боржник за договором застави;
в) боржник за договором поруки.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам цивільного законодавства
1. Студент технікуму Ніколенко позичив у свого товариша Сергієнка 200 гривень, пообіцявши повернути борг через тиждень. Договір займу був укладений в усній формі. Після того , як борг не було повернуто, Ніколенко вирішив повернути борг через суд, призвавши в свідки двох своїх однокурсників.
2. Між Сизовим і Мініним було досягнуто домовленості, за якою Мінін зобов’язувався купити у Сизова будинок. В якості завдатку він передав власнику будинку десять тисяч гривень. Домовленість про завдаток було укладено в письмовій формі. Через деякий час Сизов відмовився від договору, мотивуючи своє рішення тим , що знайшов більш вигідного покупця.
Теми рефератів
1. Застава – універсальний спосіб забезпечення виконання зобов’язань.
2.Порука та гарантія, як способи забезпечення виконання зобов’язань.
3. Укладення, зміна і розірвання договору.
4. Договір купівлі-продажу. Захист прав споживачів.
Тема 9. Основи цивільного права.
9.6. Недоговірні зобов’язання.
План
1. Підстави для виникнення недоговірних зобов’язань.
2. Зобов’язання щодо відшкодування шкоди.
1. Позадоговірна відповідальність є різновидністю цивільно-правової відповідальності. В тому числі, позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров’ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було. За деякі види цивільно-правова відповідальність може накладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою ( за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки).
Підставами для виникнення недоговірних зобов’язань закон визначає:
2. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями , діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи , відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування , якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Моральна шкода , завдана фізичній або юридичній особі відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини , якщо її завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.
Відшкодування шкоди, завданої малолітньою та неповнолітньою особою.
Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, - якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.
Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.
Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачі) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов’язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.
Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.
У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
Обов’язок батьків (усиновлювачі), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.
Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою
Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду , завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність , пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює , та інших осіб.
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі ( право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо ) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах.
Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом сприяла недбалість її власника, шкода, завдана щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами
Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.
Основні поняття та терміни: недоговірні зобов’язання, джерело підвищеної небезпеки.
Питання для самостійної перевірки знань
1. В чому суть зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди?
2. На кому лежить відповідальність за шкоду, завдану малолітніми і неповнолітніми особами?
3. Хто несе відповідальність за шкоду, заподіяну недієздатною особою?
4. Що розуміється у цивільному праві під джерелом підвищеної небезпеки? У чому особливість відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки?
5. Як відшкодовується шкода, завдана спільно кількома особами?
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам цивільного законодавства
1. Громадянин Титов подав позов до суду про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої йому внаслідок наїзду на нього автомобіля, що належить автотранспортному підприємству. В судовому засіданні представник відповідача повністю визнав позов у частині відшкодування матеріальної шкоди, але заперечував проти виплати компенсації за моральну шкоду, мотивуючи це тим, що сума, яку АТП погоджується сплатити , і так дуже значна.
2. 15-річний школяр вибив м’ячем скло в магазині. Власник магазину подав позов на ім’я батьків хлопця, вимагаючи відшкодування завданих збитків.
3. Перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння , Німченко та Ткаченко з хуліганських мотивів побили Назаренка, заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження , внаслідок чого він два місяці перебував на стаціонарному лікуванні. Суд прийняв рішення щомісяця стягувати з відповідачів на користь потерпілого по 100 гривень на протязі року.
Теми рефератів
1. Особливості відшкодування шкоди, нанесеної джерелом підвищеної небезпеки.
2. Відшкодування шкоди, нанесеної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.
3.Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом , іншим ушкодженням здоров’я або смертю.
Тема 9. Основи цивільного права.
9.7. Спадкове право. Порядок прийняття спадку.
План
1. Поняття спадкування
2. Спадкування за законом.
3. Спадкування за заповітом. Право на обов’язкову частку у спадщині.
4. Порядок прийняття спадку.
1. Спадкування – це перехід майнових прав і обов’язків померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).
Спадкодавцем може бути тільки фізична особа.
Спадкоємцями можуть бути фізичні особи, що були в живих на час смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народжені після його смерті.
Є категорія осіб, яких називають негідними спадкоємцями. Не мають права на спадкування:
1) особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на життя цих осіб;
2) особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміна або скасувати заповіт;
3) батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав;
4) особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця;
5) одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
Крім фізичних осіб, спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи, держава Україна, інші суб’єкти цивільних прав і обов’язків.
У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини спадщина визнається відумерлою і переходить у власність територіальної громади.
Право на спадкування виникає в день відкриття спадщини. Відкриття спадщини – це настання певних обставин ( смерть особи або оголошення особи померлою), за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого її оголошено померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення, бо на час відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, склад спадкового майна. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а коли воно не відоме – місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Нормами цивільного законодавства встановлюються два види спадкування – за законом і за заповітом.
2.Спадкування за законом має місце у таких випадках:
1) якщо спадкодавець не залишив заповіту;
2) заповіт визнано недійсним;
3) спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися її прийняти.
Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Принцип черговості при залученні до спадщини дозволяє справедливо розподілити майно померлого – у такому випадку його одержать найбільш близькі до спадкодавця люди.
Перша черга: діти спадкодавця, в тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, один із подружжя (чоловік, дружина).
Друга черга: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
Третя черга: рідні дядько та тітка спадкодавця.
Четверта черга: особи, які проживали із спадкодавцем однією сім’єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини.
П’ята черга: інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення; утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї основним джерело засобів до існування.
У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.
3. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, зроблене у встановленому законом порядку і формі.
До заповіту, який є одностороннім право чином, встановлюються такі самі умови його дійсності, як до будь – якого договору, а саме:
Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування, якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту капітаном судна, начальником експедиції, командиром військової частини, головним лікарем закладу охорони здоров’я тощо.
ЦК України проголошує принципи свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних та родинних відносин. Крім того, він може без зазначення будь – яких причин позбавити права на спадкування будь – яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
Заповідач може в будь – який час змінити, скасувати або написати новий заповіт.
Чинне цивільне законодавство закріплює новий різновид заповіту – заповіт подружжя. Відповідно до ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Отже, спадщина в цьому разі не відкривається і у спадкоємців не виникає право на спадкування. Лише у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям у заповіті. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.
Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою ( наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо ).
Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Особа, визначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.
Одним з основних положень спадкового права є таємниця заповіту. Тому нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача і збереження таємниці заповіту передбачається можливість складання секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Даний заповіт оголошується нотаріусом лише після смерті заповідача і відкриття спадщини у присутності заінтересованих осіб та двох свідків.
Цивільне право України певною мірою обмежує заповідальну свободу – свободу розпорядження своїм майном на випадок смерті. Незалежно від волі заповідача деякі особи мають право на обов’язкову частку у спадщині. До таких осіб належать:
Всі ці особи успадковують половину частки спадкоємного майна, що належало б їм за відсутності заповіту. Для того, щоб визначити цю частку, вдаються до юридичної фікції – припускають, що заповіт відсутній. Спадкове майно уявно поділяється між спадкоємцями за законом. Спадкоємець, що має право на обов’язкову частку, одержить ½ від того , що він мав би, якби спадкування проводилося за законом. Інша частина майна буде успадкована спадкоємцями, призначеними заповітом.
4. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців , який починається з часу відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Для прийняття спадщини спадкоємець повинен звернутися із заявою до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, або вступити в фактичне управління майном (якщо спадкоємець тривалий час проживав разом із спадкодавцем ).
Якщо спадкоємець за законом або за заповітом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про права на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.
Основні поняття та терміни: спадкування, відкриття спадщини, відумерла спадщина, заповіт, заповіт з умовою, спільний заповіт подружжя, секретний заповіт, обов’язкова частка у спадщині.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке спадкування?
2. Що розуміють під часом і місцем відкриття спадщини?
3. Що таке спадкування за заповітом?
4. В яких випадках спадкування проводиться за законом?
5. Які вимоги закон пред’являє до заповіту?
6. Які заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених?
8. Хто має право на обов’язкову частку в спадковому майні? Як вона визначається?
9. Які ви знаєте види заповіту?
10. Який порядок прийняття спадщини?
Тести для самоконтролю знань
1. Виберіть підстави для спадкування:
а) тільки за законом;
б) тільки за заповітом;
в) за законом і за заповітом.
2. Чи можна скласти заповіт через представника?
а) так;
б) ні;
в) тільки в окремих , визначених законом випадках.
3. Обов’язкова частка в спадку становить:
а) не менше 1/2 від того , що особа мала б при спадкуванні за законом;
б) не менше 1/3 від того , що особа мала б при спадкуванні за законом;
в) не менше 2/3 від того , що особа мала б при спадкуванні за законом.
4. Який строк встановлено для прийняття спадку?
а) 6 місяців;
б) 1 рік;
в) 3 роки.
5. Чи може заповідач в своєму заповіті позбавити спадку спадкоємців за законом?
а) тільки тих із них, хто неналежно виконував свої обов’язки по відношенню до нього;
б) так;
в) ні.
6. Скільки черг встановлено для спадкування за законом?
а)дві черги;
б) п’ять черг;
в) шість черг.
7.Особи, які однією сім’єю проживали із спадкодавцем останні п’ять років успадковують:
а) в першу чергу;
б) в другу чергу;
в) в четверту чергу.
8. Хто має переважне право на успадкування предметів домашньої обстановки та вжитку?
а) хто проживав разом із спадкоємцем однією сім’єю не менш одного року до часу відкриття спадщини;
б) хто проживав разом із спадкоємцем однією сім’єю не менш двох років до часу відкриття спадщини;
в) хто проживав разом із спадкоємцем однією сім’єю не менш п’яти років до часу відкриття спадщини.
9. Відумерла спадщина переходить у власність:
а) держави;
б) територіальної громади;
в) церкви.
10. Виберіть види заповітів:
а) заповіт з умовою, спільний заповіт подружжя, секретний заповіт;
б) заповіт з умовою, спільний заповіт подружжя, таємний заповіт;
в) спільний заповіт подружжя, секретний заповіт.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам цивільного законодавства
1. Спадкоємцями Кириленка, який не залишив заповіті є його двоє внуків (спадкування за представленням ) та дружина в другому шлюбі. Оскільки один із братів працює на Сахаліні в торговому флоті і рік був в морі, подати заяву до нотаріальної контори у встановлений строк він не встиг. Жінка вимагає позбавити його права на спадок.
2. Перед смертю батько Касьяна Миколи і Олега залишив заповіт на своє майно на ім’я зовсім посторонньої особи. Брати – пенсіонери, хоча обидва не досягли пенсійного віку. Микола працював на шкідливому виробництві, а Олег – полковник, який рік тому звільнився в запас.
3. Після смерті матері спадкоємцями її майна, в тому числі житлового будинку , є двоє її синів. Вони обоє у встановлений законом строк не подали заяву до нотаріальної контори, але один із них весь цей час проживав в будинку, сплачував комунальні послуги, відремонтував дах.
4. Батько залишив заповіт на все своє майно на ім’я дочки, позбавивши спадку 10-річного сина та дружину – інваліда першої групи. Все майно спадкодавця оцінюється в 120 тисяч гривень.
Теми рефератів
1. Види заповітів за Цивільним Кодексом України. Спадкування за заповітом.
2. Здійснення права на спадкування. Оформлення спадщини.
3. Спадковий договір.
4. Спадкування за законом.
Тема 10. Основи сімейного права.
10.2. Загальні засади сімейного права. Шлюб і сім’я.
План
1. Поняття та принципи сімейного права України.
2. Сім’я за сімейним законодавством.
3. Порядок укладення та припинення шлюбу.
1. Сімейне право – це галузь права, сукупність правових норм, які регулюють та охороняють особисті й пов’язані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу та належності до сім’ї.
Чинним законодавством України передбачені такі принципи сімейного права:
Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою:
- утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;
- побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях
взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
На відміну від цивільних відносин, учасником (суб’єктом) сімейних відносин може бути лише людина, яка у сімейних відносинах має свій додатковий статус – дружини, чоловіка, матері, батька, дитини тощо. Називати людей, які є учасниками сімейних відносин, фізичними особами не прийнято. Юридичні особи у сімейних відносинах участі не беруть.
Жоден із учасників сімейних відносин не наділений щодо другого функціями влади, навіть батьки щодо своїх дітей.
Учасниками сімейних відносин є подружжя, тобто особи, шлюб між якими зареєстрований відповідно до закону, а також родичі прямої лінії споріднення (які походять один від одного) та побічні (бокової) лінії споріднення (які мають спільного предка).
СК України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником та між іншими родичами за походженням. Сімейні відносини можуть виникати з факту свояцтва, породженого шлюбом. Так у відносинах свояцтва перебуває дружина та родичі чоловіка, чоловік та родичі дружини. З – поміж відносин, заснованих на свояцтві, СК України регулює лише відносини між мачухою, вітчимом та пасинком, падчеркою. Відносини з тещею, тестем, свекрухою, свекром та невісткою, зятем, іншими свояками чинне законодавство не регулює. Перебування цих осіб у відносинах свояцтва ні на що не впливає, а отже не має правового значення. Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домовленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов’язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства.
Як відомо суспільство виросло із сім’ї. Ч.3 ст.16 Загальної декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, називає сім’ю природним та основним осередком суспільства. Таке ж положення міститься у ст.23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та у ст.10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року.
За статистичними даними в Україні близько 13 мільйонів сімей. З такою кількістю не може змагатися жоден з інших відомих суспільству осередків. Сім’я виконує важливу соціальну функцію, яку ніхто, крім неї, виконати не може, а саме народження і виховання людини.
2. Відповідно до ст.3 СК України, сім’я є первинним і основним осередком суспільства, союз конкретних осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Тобто поняття сім’я дається через формулювання її ознак. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина також належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам українського суспільства. Отже, в Україні одностатеві пари не вважаються сім’єю тому, що не суперечить моральним засадам суспільства.
Права члена сім’ї має і одинока особа. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім’ї. Разом з тим, сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.
Особа може бути примусово ізольована від сім’ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї.
Права та обов’язки, що набуває особа у сім’ї, тобто сімейні права, не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, яка обмежена у дієздатності, не може самостійно здійснювати свої права, то ці права здійснюють батьки чи піклувальники.
Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права чи інтересу, а також до органу опіки та піклування.
Необхідною ознакою шлюбу є його реєстрація державним органом РАЦС, тому що без такої реєстрації шлюбу, як правової категорії немає. Так званий «цивільний шлюб» - це побутова категорія, яка віддзеркалює наявність лише однієї ознаки шлюбу – сімейного союзу чоловіка та жінки, які у цьому союзі мають статус сім’ї, але не мають статусу подружжя.
Таким чином, не зареєстроване офіційними органами держави проживання жінки і чоловіка однією родиною не створює шлюб і не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.
Релігійний обряд укладення шлюбу не заборонено, але він не має правового значення. Це означає, що релігійний обряд шлюбу є особистою справою жінки та чоловіка і не створює прав та обов’язків подружжя. Особи, які після вінчання спільно проживають без реєстрації шлюбу, також мають статус сім’ї, але не мають правового статусу подружжя.
Умовами укладення шлюбу є:
1) досягнення особами на день реєстрації шлюбу шлюбного віку. Законодавець шлюбний вік для жінки встановив у сімнадцять, а для чоловіка – у вісімнадцять років.
Ст..23СК України встановлює можливість вступу до шлюбу особи, яка досягла 14 років. Їй може бути надано право на шлюб за рішенням суду, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Навіть за наявності вищезазначених умов шлюб не може бути укладений, якщо є до того юридичні перешкоди, а саме:
Шлюб реєструється та засвідчується свідоцтвом про шлюб. Державна реєстрація є обов’язковим елементом шлюбу. Державна реєстрація шлюбу засвідчує створення сім’ї, є правоутворюючим юридичним фактом, а також створює презумпцію права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, та презумпцію батьківства щодо дитини, яка була зачата і (або) народжена у шлюбі.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу РАЦС за їхнім вибором, особисто. З моменту подання заяви особи вважаються зарученими. Заручини не створюють обов’язок вступити до шлюбу, але покладають на сторони певні обов’язки матеріального характеру. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я.
Шлюб реєструється по закінченню одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою.
Час виникнення прав і обов’язків у подружжя – момент реєстрації шлюбу. Шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої (нареченого) , вважається неукладеним.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя, мають право на укладення шлюбного договору.
Шлюбний договір – це угода, що укладена особами, які подали заяву про укладення шлюбу, а також між подружжям для врегулювання їхніх майнових відносин.
Зміст шлюбного договору включає тільки майнові права й обов’язки подружжя одне до одного і щодо їхніх дітей ( правовий режим власності, користування житлом, право на утримання, можливий розподіл майна і таке інше). Особисті відносини подружжя, а також особисті відносини батьків і дітей не можуть міститися у шлюбному договорі. Не припускаються обмеження прав дитини, а також поставлення одного з подружжя у невигідне матеріальне становище.
Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Якщо шлюбний договір укладений до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.
У ст..104 СК України встановлений вичерпний перелік підстав для припинення шлюбу.
Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між подружжям, що викликані настанням певних юридичних фактів.
Чинним законодавством передбачені наступні підстави для припинення шлюбу:
Шлюб може розриватися в судовому порядку або через органи РАЦСу.
Органи РАЦС розривають шлюб у таких випадках:
Суд розкриває шлюб у таких випадках :
Основні поняття та терміни: сім’я, шлюб, заручини, шлюбний договір, РАЦС.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке сім’я? Назвіть основи створення сім’ї.
2. Чи створює спільне проживання чоловіка та жінки сім’ю?
3. Які умови і порядок укладення шлюбу передбачено діючим законодавством?
4. Що може бути перешкодою для укладення шлюбу?
5. Що таке заручини? Чи створюють заручини обов’язок вступити до шлюбу?
6. Що таке шлюбний договір? Які відносини ним регулюються?
7. Назвіть підстави для припинення шлюбу.
Тести для самоконтролю знань
1. Права та обов’язки подружжя виникають:
а) в результаті офіційної реєстрації шлюбу;
б) внаслідок релігійного обряду укладення шлюбу;
в) внаслідок спільного проживання та ведення домашнього господарства.
2. Чи створює сім’ю спільне проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу?
а) так;
б) ні;
в) в окремих, визначених законом випадках.
3. Заручини:
а) створюють обов’язок вступити до шлюбу;
б) не створюють обов’язок вступити до шлюбу;
в) не створюють обов’язок вступити до шлюбу, проте покладають на сторони певні обов’язки матеріального характеру.
4. Шлюбний вік для жінок:
а) 16 років;
б) 17 років;
в) 18 років.
5. Шлюбний вік для чоловіків:
а)17 років;
б) 18 років;
в) 21 рік.
6. Шлюб реєструється:
а) державним органом РАЦС за місцем проживання нареченої (нареченого);
б) державним органом РАЦС за місцем проживання однієї з осіб, що одружуються, батьків;
в) в будь-якому державному органі РАЦС за вибором осіб, які вступають до шлюбу.
7. Шлюб може бути розірвано за заявою одного із подружжя або обох :
а) судом;
б) державним органом РАЦС;
в) судом, а у визначених законом випадках, державним органом РАЦС.
8. За заявою одного із подружжя суд розривається, якщо другий із подружжя:
а) визнаний недієздатним або безвісно відсутнім;
б) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки;
в) визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, а також засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.
9. Право на шлюбний договір мають особи, які:
а) подали заяву про реєстрацію шлюбу, подружжя;
б) подали заяву про реєстрацію шлюбу;
в) подружжя.
10. В яких випадках не може бути поданий позов про розірвання шлюбу?
а) протягом вагітності дружини;
б) протягом одного року після народження дитини;
в) протягом вагітності дружини і протягом року після народження дитини.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам сімейного законодавства
1. Чоловік Котенко Ірини засуджений до позбавлення волі строком на 5 років. Вона має намір з ним розучитися і з цією метою подала заяву до державного органу РАЦС. Співробітники РАЦСу порекомендували її з цим питанням звернутися до суду.
2. Між Шведовою Тетяною та Івановим Миколою , які мали намір вступити до шлюбу, було укладено шлюбний контракт, за яким все майно Шведової переходить у спільну сумісну власність. Шлюб не було зареєстровано. А вже через місяць спільного проживання Іванов припинив з нею сімейні відносини, задовольнившись реєстрацією в столиці та подав заяву до суду про поділ майна.
3. В шлюбному договорі Черненко Іван відмовився від усіх прав на майно на користь дружини. Шлюбно-сімейні відносини не склалися . Іван подав заяву до суду про розірвання шлюбу та розподіл сумісно нажитого майна.
Теми рефератів
1. Шлюбний договір.
2. Шлюб і умови його укладання.
3. Підстави для припинення шлюбу або визнання його недійсним.
Тема 10. Основи сімейного права.
10.1. Особисті та майнові права і обов’язки подружжя.
План
1. Особисті права та обов’язки подружжя.
2. Майнові права та обов’язки подружжя .
1. Подружжя, яке перебуває в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих немайнових прав та обов’язків. До особистих немайнових прав подружжя належать:
1) право на материнство та батьківство. Мати дітей – природна потреба і природне право жінки і чоловіка. Народження дитини є природною і найважливішою соціальною функцією жінки, яку, крім неї, ніхто здійснити не може. Реалізація права на материнство та права на батьківство є законодавчим визнанням права жінки та чоловіка на статеве життя.
Оскільки право дружини на материнство може бути, за нормальних обставин, реалізоване завдяки статевих стосунків з її чоловіком, небажання чоловіка мати дитину або його нездатність до зачаття дитини може спричинити розірвання шлюбу. В свою чергу відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини також може бути причиною розірвання шлюбу;
2)право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи – це неповторна своєрідність людини. Чоловік і дружина мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок, уподобань. Звичайно мова не йдеться про повагу до шкідливих звичок, які можуть завдати шкоди дітям, другому з подружжя, шлюбові взагалі;
3) право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку;
4) право дружини та чоловіка на зміну прізвища після реєстрації шлюбу. У цьому випадку орган РАЦС видає нове свідоцтво про шлюб;
5) право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї. Подружжя мають право самостійно розподіляти між собою обов’язки в сім’ї на основі взаємної згоди, повної рівності.
6) право дружини та чоловіка на особисту свободу. Змістом такого права є право на: вибір місця свого проживання, припинення шлюбних відносин, вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин.
Подружжя зобов’язане:
2. Крім особистих немайнових прав і обов’язків, подружжя мають і відповідні майнові права та обов’язки. СК України встановлює два види власності подружжя: особиста приватна власність дружини і чоловіка та спільна сумісна власність подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею , ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Кожен з подружжя самостійно розпоряджається, володіє і користується належним йому майном, але з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. Це означає, що право власності одного з подружжя не є правом, здійснювати яке він може лише відповідно до свого інтересу.
Спільною сумісною власністю вважається майно , набуте подружжям за час шлюбу. Кожен з подружжя має рівне право щодо такого майна. Подружжя користаються рівними правами на майно, набуте за час шлюбу і в тому разі, коли один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, здійснював догляд за дітьми, навчався, хворів чи з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (доходу).
Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу, а також заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну установу).
Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнано судом об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на прав спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно , набуте за час шлюбу. І, навпаки, незалежно від розірвання шлюбу колишнє подружжя має право на розподіл спільної власності. Частки подружжя у спільній сумісній власності є рівними, якщо інше не передбачено договором між ними.
При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо з них із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу , застосовується позовна давність у три роки
Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за взаємною згодою.
Чинним законодавством також передбачені права та обов’язки подружжя по утриманню один одного. Як правило, цей обов’язок виконується добровільно. У разі невиконання цього обов’язку чоловік або дружина, що потребує матеріальної допомоги, має право по суду вимагати надання утримання (аліментів) від іншого, якщо останній спроможний їх надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.
Категорії осіб, що мають право на утримання (аліменти):
Не має права на утримання той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносин, а також той ,хто став непрацездатним у зв’язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.
Право на одержання аліментів зберігається і за розведеними чоловіком і жінкою, якщо він або вона стали непрацездатними у шлюбі чи протягом одного року після розірвання шлюбу. Норма ч.4 ст.76 СК України вперше передбачила право на аліменти того, хто є працездатним. Працездатні колишня дружина, колишній чоловік мають право на аліменти лише протягом трьох років від дня розірвання шлюбу. Розмір аліментів визначається судом з урахуванням матеріального і сімейного стану обох сторін.
Основні поняття та терміни: особисті немайнові права подружжя, майнові права подружжя, особиста приватна власність подружжя, спільна сумісна власність подружжя.
Питання для самостійної перевірки знань
1. В чому полягають особисті немайнові права та обов’язки подружжя?
2. В чому полягають майнові права та обов’язки подружжя?
3. Що таке «спільна сумісна власність»?
4. В яких випадках суд може відступити від рівності часток при поділу майна подружжя?
5. В яких випадках майно , придбане одним з подружжя до шлюбу, може бути визнано спільною сумісною власністю?
6. Як захищаються права дітей при поділу майна подружжя?
7. Який наслідок має окреме проживання подружжя при розподілі майна, що було придбане в цей період?
Тести для самоконтролю знань
1. Подружжя розпоряджається майном, що є об’єктом спільної сумісної власності:
а) на свій розсуд, без згоди іншого з подружжя;
б) тільки за взаємною згодою;
в) згода потрібна тільки в окремих, визначених законом випадках.
2. Чи може небажання дружини, чоловіка мати дитину стати підставою для розірвання шлюбу?
а) так;
б) ні;
в) законом не визначено.
3. Коштовності :
а) є об’єктами права спільної сумісної власності подружжя;
б) є об’єктами права особистої приватної власності кожного з подружжя;
в) законом не визначено.
4. Розірвання шлюбу:
а) не припиняє права спільної сумісної власності;
б) припиняє право спільної сумісної власності;
в) припиняє право спільної сумісної власності тільки на рухоме майно.
5. Позовна давність до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу , встановлена в:
а) 1 рік;
б) 3 роки;
в) 5 років.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам сімейного законодавства
1. Під час судового процесу розлучення виникло питання про розподіл сумісно нажитого майна. Дружина вимагає поділити майно порівно, а чоловік заперечував, вказуючи на те, що майно придбане на його особисті кошти, оскільки його дружина на протязі трьох років подружнього життя не працювала, а навчалася в інституті.
2. Громадянка Кузьмук зареєстрована в чоловіка в квартирі, власником якої відповідно до свідоцтва про право власності є чоловік та його батьки. При розлученні вона має намір претендувати на частину квартири.
3. Подружжя Зайченків, Василь та Ольга , перебувають в зареєстрованому шлюбі 10 років, але останні 5 років не проживають разом. При розлученні Ольга вимагає, щоб автомобіль, який Василь придбав 2 роки тому на власні збереження , було визнано об’єктом спільної сумісної власності.
4. Громадянка Ткач К. пред’явила позов до свого чоловіка про розірвання шлюбу та поділ спільно придбаного майна. Позивач вказувала, що за рахунок коштів, які чоловіку подарували батьки, вони купили будинок і мотоцикл. Вона просила суд залишити за нею право власності на будинок, а чоловікові виділити мотоцикл.
5. Між Миколою та Катериною Півненко було розірвано шлюб . Троє малолітніх дітей, одна з яких є інвалідом першої групи , залишилися проживати з батьком. Катерина ухиляється від сплати аліментів, мотивуючи це тим , що не має постійного заробітку. Через деякий час вона пред’явила позов до свого бувшого чоловіка, вимагаючи виділити їй 1/2 частину будинку.
6. Марченко звернулася з позовом до свого бувшого чоловіка про визнання права власності на половину будинку та виділ її частини в натурі. В шлюбних відносинах з чоловіком вона перебувала 5 років. Під час спільного проживання вони розібрали старий будинок , який належав відповідачеві на праві приватної власності і на цьому місці, в основному із будматеріалів розібраного будинку, збудували новий будинок. Відповідач заперечує проти рівності часток.
Теми рефератів
1. Права та обов’язки подружжя по утриманню.
2. Право спільної сумісної власності подружжя та порядок його використання.
3. Особисті немайнові права та обов’язки подружжя.
Тема 10. Основи сімейного права.
10. 3. Права та обов’язки батьків і дітей.
План
1. Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей.
2. Майнові права та обов’язки батьків і дітей.
1. Взаємні прав та обов’язки матері, батька та дитини ґрунтуються на походженні дитини від них. Цей юридичний факт засвідчується органом РАЦС і фіксується у свідоцтві про народження дитини.
Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.
Права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті немайнові та майнові.
До особистих немайнових прав і обов’язків належать:
Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.
2.Майнові права та обов’язки батьків і дітей пов’язані з власністю і матеріальним утриманням. Подібно майну подружжя майно батьків і дітей може бути сумісним і роздільним. Майном неповнолітніх дітей управляють батьки. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за своїми боргами: батьки не відповідають за зобов’язання своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язання батьків. Неповнолітні діти вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, крім нерухомих речей та транспортних засобів.
Права і обов’язки батьків і дітей з матеріального утримання є взаємними. Батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, повнолітніх дітей, що навчаються (до 23 років) та непрацездатних повнолітніх дітей, що потребують матеріальної допомоги. З іншого боку, повнолітні діти зобов’язані утримувати своїх непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги.
Як правило, обов’язки з матеріального утримання виконуються добровільно. У разі ухилення від цього обов’язку і з батьків, і з дітей у судовому порядку можуть стягуватися аліменти.
При визначенні розміру аліментів суд враховує:
Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподаткований мінімум заробітної плати. Аліменти підлягають виплаті щомісяця. Крім того, батьки зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину (у разі хвороби, каліцтва, з метою розвитку здібностей дитини і тому інше).
Батьки можуть бути звільнені від сплати аліментів, якщо доход дитини набагато перевищує їхні доходи і цілком забезпечує всі потреби дитини. Виплата аліментів може бути припинена за договором про передачу дитині права власності на нерухоме майно.
Повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, якщо вони непрацездатні та потребують матеріальної допомоги. Такий обов’язок не виникає, якщо батьки були позбавлені батьківських прав і не відновлені в батьківських правах.
Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.
Ст.164 СК України передбачає позбавлення батьківських прав, а не батьківства, яке випливає з кровного споріднення, а тому ні відібрати, ні позбавити його неможливо.
Позбавлення батьківських прав – це захід юридичної відповідальності стосовно батьків, що не виконують своїх обов’язків щодо виховання неповнолітніх дітей.
Підстави для позбавлення батьківських прав подані в СК України вичерпно, хоча і з використанням таких понять, як «жорстко», «ухиляються», і які належить оцінити суду. Тому жодні інші обставини, наприклад, ухилення матері чи батька від утримання дитини, не можуть привести до позбавлення батьківських прав.
Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони:
Оскільки батьківські права тривають до повноліття дитини, то позбавлення батьківських прав після його настання закон не допускає.
Позбавлення батьківських прав здійснюється тільки в судовому порядку і можливе лише в цивільному процесі. Ініціатором справи про позбавлення батьківських прав може бути один з батьків, опікун (піклувальник) дитини, органи опіки і піклування, навчальний заклад, прокурор, сама дитина, якщо вона досягла 14 років.
Позбавлення батьківських прав – одне із суттєвих обмежень особистих прав громадян і тому така справа розглядається судом винятково за участю прокурора, а також представника органу опіки і піклування. Якщо батьківських прав позбавляються обидва батьки, дитина передається на піклування органу опіки і піклування. Як свідчить статистика батьківських прав позбавляються здебільшого матерів, головним чином тих, які народили дитину не у шлюбі і які зловживають алкоголем.
Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають всі права, що ґрунтується на факті споріднення з дитиною, у тому числі – права вимагати від неї в майбутньому матеріальної допомоги. Разом з тим, позбавлення батьківських прав не означає звільнення від обов’язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.
Згідно ст.169 СК України допускається поновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дитини і якщо дитина не усиновлена. Поновлення в батьківських правах здійснюється в судовому порядку за позовом особи, позбавленої батьківських прав.
Основні поняття та терміни: особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей, майнові права та обов’язки батьків і дітей, позбавлення батьківських прав.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Які права батьків та дітей відносяться до особистих немайнових?
2. Які обов’язки батьків та дітей відносяться до особистих немайнових?
3. Назвіть підстави і порядок позбавлення батьківських прав.
4. До якого віку батьки зобов’язані утримувати своїх дітей?
5. Які обставини враховуються судом при визначенні розміру аліментів?
6. В яких випадках батьки, які сплачують аліменти, зобов’язані брати участь в додаткових затратах по утриманню дитини?
7. Чи зобов’язані дорослі діти сплачувати аліменти на користь своїх батьків, якщо останні неналежним чином виконували свої обов’язки по відношенню до них?
Тести для самоконтролю знань
1. Батьки зобов’язані утримувати дітей до:
а) 16 років;
б) 18 років;
в) 18 років, а якщо діти навчаються – до 23 років.
2. З позовом до суду з вимогою позбавити батьків батьківських прав, дитина має право по досягненні:
а) 14 років;
б) 15 років;
в) 16 років.
3. Самостійно визначати місце свого проживання дитина має право з:
а) 14 років;
б)15 років;
в) 16 років.
4. Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин тривають до:
а) досягнення дитиною повноліття;
б) часу одруження дитини;
в) в основному до досягнення дитиною повноліття або часу одруження дитини.
5. Чи звільняє від обов’язку по утриманню дитини факт позбавлення батьківських прав?
а) так;
б) ні;
в) законом не визначено.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам сімейного законодавства
1. Савченко звернулася з позовом до Німченка про визнання батьківства та стягнення аліментів на сина та на її користь , оскільки вона знаходиться у відпустці по догляду за дитиною та потребує матеріальної підтримки. В позові вона вказала , що знаходилася з відповідачем в фактичних шлюбних відносинах.. Рік тому вона народила від нього сина. Після цього Німченко відмовився визнавати своє батьківство , участі у вихованні та утриманні дитини не бере.
2. Громадянка Кондратюк , яка отримує аліменти від свого колишнього чоловіка на утримання 10-річнго сина, інваліда першої групи, подала позов до суду про стягнення з нього 4 тисяч гривень для виготовлення протеза для сина. Відповідач відмовляється сплачувати цю суму, мотивуючи свою відмову тим, що він справно сплачує аліменти.
Теми рефератів
1. Права батьків та дітей на майно.
2. Аліментні обов’язки батьків і дітей та їх виконання.
3. Обов’язок батьків утримувати неповнолітніх дітей та його виконання.
4. Обов’язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання.
Тема 10. Основи сімейного права.
10.4. Усиновлення. Опіка та піклування. Патронат.
План
1. Усиновлення.
2. Опіка та піклування над дітьми.
3. Патронат над дітьми.
1. Усиновлення – це прийняття усиновителем у свою родину особи на правах сина чи дочки, здійснене на підставі судового рішення.
Усиновленою може бути неповнолітня дитина, а у виняткових – повнолітня особа, що не має матері, батька або позбавлена їхнього піклування.
Усиновителем може бути повнолітня дієздатна особа, старша від усиновленої не менше ніж на 15 років (при усиновленні повнолітньої особи – на 18 років). Не має права бути усиновителем особа, позбавлена батьківських прав, що зловживає спиртними напоями чи наркотичними речовинами, не має постійного місця проживання і постійного доходу.
Громадяни України, що бажають усиновити дитину, беруться на облік відповідними державними органами, органами місцевого самоврядування, а іноземні громадяни – Центром усиновлення дітей. Категорично заборонена посередницька і комерційна діяльність з усиновлення дітей.
Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати з них батьки , інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.
Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.
Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають брати та сестри, вони не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні.
За наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.
Якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат та сестра мають право знати про нове місце її проживання.
Вимоги до усиновлення:
За наявності кількох осіб , які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:
Рішення про усиновлення дитини приймає суд. Усиновитель має право приховати факт усиновлення від усиновленої дитини і вимагати нерозголошення цієї інформації. Таємниця усиновлення охороняється законом.
Рішенням суду усиновлення може бути визнано недійсним, якщо воно було здійснено з порушенням встановлених законом вимог чи було фіктивним.
Рішенням суду усиновлення може бути скасоване, якщо: воно суперечить інтересам дитини; дитина страждає невиліковною хворобою, про яку усиновитель не знав під час усиновлення; між усиновителем і усиновленим склалися стосунки, що роблять неможливим спільне проживання.
2.Опіка і піклування – це правові форми захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх осіб, які залишилися без батьківського піклування.
Для виховання неповнолітніх дітей, що залишилися з різних причин без батьківського піклування, для захисту їхніх прав і законних інтересів встановлюються опіка та піклування.
Встановлення опіки і піклування здійснюється органами опіки і піклування і, в окремих випадках, судом.
Опіка встановлюється над дітьми у віці до 14 років, піклування – над неповнолітніми у віці від 14 до 18 років.
Опікуном (піклувальником) може бути тільки повнолітня дієздатна особа, переважно з близьких підопічному осіб. Опікун (піклувальник) має право і зобов’язаний виховувати підопічних, піклуватися про них, захищати їхні права й інтереси. Обов’язки з опіки і піклування виконуються безоплатно.
Опікун, будучи законним представником підопічного, здійснює угоди від його імені та в його інтересах.
Піклувальник дає згоду на здійснення підопічним угод, які той та законом не має права здійснити самостійно.
Невиконання обов’язків опікуном (піклувальником), зловживання правами, залишення підопічних дітей без нагляду і турботи тягне юридичну відповідальність, аж до кримінальної.
Опіка припиняється:
1) після досягнення підопічним 14 років. У цьому разі опіка автоматично перетворюється на піклування;
2) у разі повернення підопічного на виховання батькам, на підставі рішення органу опіки і піклування;
3) у разі смерті підопічного;
4) у разі смерті опікуна.
Піклування припиняється:
1) після досягнення підопічним 18 років;
2) у разі повернення підопічного на виховання батькам, на підставі рішення органу опіки і піклування;
3) у разі реєстрації шлюбу з підопічною особою;
4) у разі смерті підопічного;
5) у разі смерті піклувальника.
3. Патронат – це виховання дитини, позбавленої батьківського піклування, у сім’ї іншої особи (патронатного вихователя) за плату.
Патронатні відносини встановлюються договором між органом опіки і піклування і громадянином (патронатним вихователем). Цей договір вимагає згоди дитини, якщо вона досягла віку, коли може її висловити. Термін дії договору – до досягнення дитиною повноліття.
За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається угодою між ним і органом опіки і піклування.
Обов’язки патронатного вихователя:
Договір про патронат може бути припинений:
1) у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла 14 років;
2) у разі невиконання вихователем своїх обов’язків;
3) якщо між вихователем і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов’язків за договором;
4) з інших підстав.
Основні поняття та терміни: усиновлення, опіка, піклування, патронат.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке усиновлення? Хто може бути усиновителем? Хто не може бути усиновителем?
2. Які вимоги законодавець установлює для усиновлення?
3. Хто має переважне право при усиновленні?
4. Що таке опіка? Над ким встановлюється опіка?
5. Назвіть підстави для припинення опіки.
5. Що таке піклування? Над ким встановлюється піклування?
6. Назвіть підстави для припинення піклування.
7. Що таке патронат? До якого віку дитина може перебувати під патронатом?
8 Які обов’язки патронатного вихователя?
Тести для самоконтролю знань
1. Чи може бути усиновлена повнолітня особа?
а) так;
б) ні;
в) так, у виняткових випадках.
2. Усиновитель повинен бути старшим від усиновленої дитини:
а) не менш як на 10 років;
б) не менш як на 15 років;
в) не менш як на 20 років.
3. Дитина, покинута в пологовому будинку, може бути усиновлена:
а) після досягнення нею двомісячного віку;
б) після досягнення нею шестимісячного віку;
в) після досягнення нею віку 1 року.
4. Чи потрібна згода дитини на усиновлення?
а) так;
б) ні;
в) так, за винятком випадків, коли дитина за віком не усвідомлює факту усиновлення або вважає усиновителів своїми батьками і проживає в їх родині.
5. Кому надається перевага при усиновленні – одинокій особі чи подружжю?
а) одинокій особі;
б) подружжю;
в) мають рівні права.
6.Рішення про усиновлення приймає:
а) суд;
б) органи опіки і піклування;
в) суд, а у визначених законом випадках, органи опіки і піклування.
7. Опіка встановлюється над дітьми у віці :
а) до 14 років;
б) до 15 років;
в) до 16 років.
8. Піклування встановлюється над дітьми у віці:
а) від 14 до 16 років;
б) від 15 до 18 років;
в) від 14 до 18 років.
9. Чи припиняється піклування у разі реєстрації шлюбу з підопічною особою?
а) так;
б) ні;
в) так, за винятком випадків, коли проти цього заперечує піклувальник.
10. Патронатний вихователь виконує свої обов’язки:
а)безоплатно;
б) за визначену плату;
в) законом не визначено.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам сімейного законодавства
1.Після весілля виявилося, що зять Павленків вживає наркотики. Він привчив і дочку до цього. В сім’ї є дитина трьох років. Батька засудили до позбавлення волі за розповсюдження наркотиків, а матір відправили на примусове лікування. Дитину віддали в чужу сім’ю. Бабуся хотіла б взяти опіку над онукою.
2. Сім’я Марченків, в якій виховується двоє малолітніх дітей, взяла опіку над племінником, мати якого померла. Через чотири місяці хлопець перестав відвідувати школу. Класний керівник вияснила, що опікуни примушують його разом з ними працювати на ринку, пояснюючи це тим, що в сім’ї не вистачає грошей на життя.
Теми рефератів
1. Порядок усиновлення в України.
2. Патронат над дітьми.
3. Обов’язки опікуна і піклувальника.
Тема 11. Загальні засади трудового права. Порядок прийняття на роботу.
План
4. Поняття і види переведень на іншу роботу.
5. Загальні підстави для припинення трудових правовідносин.
1. Одне з невід’ємних прав громадян незалежної демократичної держави є право на працю. Згідно зі ст..43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Громадяни України реалізують конституційне право на працю за допомогою норм трудового права, які конкретизовані в Кодексі законів про працю, Законах України «Про зайнятість населення», «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про колективні договори і угоди», «Про відпустки», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців» та інших нормативно-правових актів.
Усі правові норми, закріплені в цих нормативних актах, створюють єдину за предметом правового регулювання систему правових актів, яка має назву трудового права.
Трудове право – це галузь права, сукупність правових норм, що регулюють трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини, незалежно від форми власності, господарювання чи галузевої підпорядкованості підприємств, установ, організацій.
Трудові відносини займають центральне місце в системі відносин і становлять предмет трудового права. Будучи врегульованими нормами трудового права , вони набувають форми правових відносин.
Трудові правовідносини – це врегульовані нормами трудового права, а також колективним договором трудові відносини, що виникають в процесі праці між працівником та власником підприємства, установи, організації, або уповноваженим ним органом.
Трудові правовідносини мають наступну структуру:
1)суб’єкти. Ними є , з одного боку, працівник, з іншого – роботодавець. Трудова дієздатність виникає з 16 років.
2) об’єкти. Об’єктом трудових правовідносин є трудова діяльність і її результати ( матеріальні і духовні цінності).
3) зміст. Зміст трудових правовідносин складають права і обов’язки працівника та права і обов’язки роботодавця.
Працівник зобов’язаний виконувати роботу, визначену трудовим договором , і підкорятися встановленим правилам внутрішнього трудового розпорядку. Працівник має право на здорові та безпечні умови праці, право на своєчасну і повну оплату його праці.
Роботодавець зобов’язаний забезпечити умови для трудової діяльності працівника ( надати інструменти, матеріали ), забезпечити безпеку праці. У той же час він має право вимагати виконання трудової функції працівником відповідно до трудового договору.
Основною підставою виникнення трудових прав та обов’язків є трудовий договір.
2. Особливістю трудового права є те, що в ньому одним із джерел правових норм, поряд із законами і підзаконними актами , виступає колективний договір.
Колективний договір - це угода між профспілковим органом ( або представниками трудового колективу) , що містить правові норми з питань оплати праці, інших соціальних і трудових прав працівників.
Колективний договір – це локальний правовий акт, що діє в межах організації, де він прийнятий, протягом встановленого строку. Колективні договори підлягають повідомній реєстрації органами виконавчої влади.
Колективний договір укладається на підставі чинного законодавства. Тому не припускається укладання угод, що погіршують становище працівника у порівнянні з діючим законодавством.
У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання працівників і роботодавця з регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин.
Зміст колективного договору включає:
зміни в організації виробництва і праці;
заходи для забезпечення продуктивної зайнятості;
нормування й оплату праці ( розміри заробітної плати й інших виплат);
встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
форми участі трудового колективу у формуванні, розподілі та використанні прибутку ( якщо це передбачено статутом організації );
режим роботи;
умови й охорону праці;
забезпечення житлово-побутового , культурного, медичного обслуговування, організацію оздоровлення та відпочинку працівників і низку інших заходів.
Колективний договір є обов’язковим як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Контроль за виконанням колективного здійснюється безпосередньо сторонами, які його уклали, або уповноваженими ними представниками. Щорічно в строки, передбачені колективним договором, сторони, що його підписали, звітують про його виконання.
У разі реорганізації підприємства колективний договір зберігає чинність протягом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін.
У разі зміни власника чинність колективного договору зберігається протягом строку його дії, але не більше одного року.
У разі ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.
3. Прийом на роботу є результат укладання трудового договору. Як правило трудовий договір укладається в письмовій формі, що є додатковою гарантією захисту прав працівника і роботодавця в разі виникнення трудового спору. Прийом на роботу оформляється наказом по підприємству, установі, організації.
Для укладення трудового договору працівник зобов’язаний подати такі документи:
Окрім цього власник або уповноважений ним орган може запросити працівника надати інші документи, подання яких передбачене законодавством, а саме:
Під час укладення трудового договору забороняється вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомостей про їхню партійну і національну належність, походження, реєстрацію та документи, надання яких не передбачено чинним законодавством.
При прийомі на роботу може бути встановлене випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, що доручається строком від одного до трьох місяців ( за узгодженням із профспілковим органом – шести місяців). Якщо термін іспиту минув, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким , що витримав іспит. Якщо ж протягом іспитового строку встановлена невідповідність працівника роботі, роботодавець має право розірвати з ним трудовий договір.
Основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності або у фізичної особи понад п’ять днів. Трудові книжки осіб, які працюють за сумісництвом, ведуться тільки за основним місцем роботи. Працівникам, що влаштовуються на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п’яти днів після прийняття на роботу.
До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.
Трудові права та обов’язки у сторін трудових правовідносин виникають з того моменту, коли працівник вперше приступив до виконання своїх трудових обов’язків.
Розрізняють постійні і тимчасові переведення на іншу роботу.
До постійних переведень на іншу роботу відносять:
До тимчасових переведень на іншу роботу відносять:
Не вважається переведенням на іншу роботу переміщення на інше робоче місце в рамках того ж підприємства, установи, організації, тому що при цьому трудова функція працівника залишається незмінною.
Основні поняття та терміни: трудове право, трудові правовідносини, суб’єкти трудових правовідносин, об’єкти трудових правовідносин, зміст трудових правовідносин, колективний договір, трудова книжка, випробування при прийомі на роботу, переведення на іншу роботу.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Які відносини регулюються трудовим правом?
2. Що становить зміст трудових правовідносин?
3. Назвіть суб’єктів трудових правовідносин. З якого віку настає трудова дієздатність?
4. Які питання регулюються колективним договором? Які умови його укладення?
5. Які документи необхідно надати при укладенні трудового договору?
6. З якою метою і на який термін встановлюється випробування при прийомі на роботу?
7. Що таке трудова книжка? Які відомості до неї заносяться?
8. Що таке переведення на іншу роботу? Назвіть види переведень.
9. Назвіть загальні підстави для припинення трудових правовідносин.
Тести для самоконтролю знань
1. Трудова дієздатність виникає з:
а) 14 років;
б) 16 років;
в) 18 років.
2. З якого моменту виникають трудові права та обов’язки?
а) коли власник та працівник досягли згоди з істотних умов договору;
б) коли прийом на роботу оформлено наказом;
в) коли працівник вперше приступив до виконання трудових обов’язків.
3. Що вказується в трудовій книжці працівника при його звільненні?
а) коротка характеристика працівника;
б) сімейний стан працівника та його коротка характеристика;
в) дата та причина звільнення.
4. Випробувальний термін при прийомі на роботу:
а) до 1 місяця;
б) до 3 місяців;
в) від одного до 3 місяців, а в окремих випадках , за згодою профспілкового комітету, до 6 місяців.
5. Що зобов’язана зробити адміністрація підприємства , якщо виникла необхідність перевести працівника на іншу постійну роботу?
а) повідомити про це працівника;
б) одержати згоду працівника на переведення;
в) видати наказ про переведення без узгодження з працівником.
6. У разі простою працівники можуть бути переведені з урахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві строком:
а) на 1 місяць;
б) на 3 місяці;
в) на 6 місяців.
7. Трудова книжка на працівника, який вперше оформляється на роботу, повинна бути оформлена:
а) протягом трьох робочих днів;
б) протягом п’яти робочих днів;
в) протягом місяця.
8. Тимчасове переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, допускається:
а) лише за його згодою;
б) без його згоди;
в) у випадку виробничої необхідності.
9. Колективний договір реєструється:
а) місцевими органами самоврядування;
б) місцевими органами виконавчої влади;
в) на підприємстві.
10. Чи має право власник при оформленні прийому на роботу вимагати дані про національну приналежність?
а) так;
б) ні;
в) можливе лише у визначених законом випадках.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. Технічним працівникам вищого навчального закладу повідомили, що цього року у зв’язку з матеріальними труднощами їхня відпустка буде скорочена на чотири дні ( з 28 до 24 календарних днів). Колективний договір на підприємстві не укладено.
2. Власник одного з державних підприємств при обговоренні проекту колективного договору, заперечував статті, які надавали право представникам трудового колективу брати участь в розподілу прибутку підприємства. Власник аргументував своє заперечення тим, що таке право Статутом підприємства не передбачене. Представник профкому наполягав, щоб така стаття була внесена до колективного договору.
3. Водій АТП Демидов у зв’язку з ремонтом його автомобіля був переведений на іншу роботу як вантажник терміном на три місяці. За відмову від переведення на цю роботу Демидов був звільнений за прогул.
4. Студент 4-го курсу вузу денної форми навчання у вільний від навчання час вирішив влаштуватися на роботу в торгівельну організацію. У відділі кадрів відмовилися оформляти на нього трудову книжку, аргументуючи своє рішення тим , що робота студента денної форми навчання є сумісництвом.
5. Приватна фірма подала до місцевої газети об’яву такого змісту: «Запрошуємо на роботу секретаря - референта, вродливу жінку української національності віком до 23 років,незаміжню,яка не має на утриманні неповнолітніх дітей, з інтелігентними манерами, аполітичну, яка вільно володіє англійською мовою та комп’ютерною технікою».
Теми рефератів
1. Порядок переведення на іншу роботу.
2. Законодавство про зайнятість.
3. Право громадян на працевлаштування. Державна служба зайнятості, її права і обов’язки.
4. Право на працю та проблема безробіття в Україні. Правовий статус безробітного.
Тема 12. Трудовий договір.
План
1. Трудовий договір: поняття, форма , зміст , види договору за строками. Контракт , як особлива форма трудового договору.
2. Припинення трудового договору з ініціативи працівника.
3 Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
1. Поняття трудового договору сформульовано в ч.1 ст.21 КЗпП України.
Трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням правилам внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа, зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбаченні законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір є результатом взаємного волевиявлення працівника і власника підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. Без взаємної волі сторін трудовий договір укласти не можна.
Закон дозволяє працівникові укладати трудовий договір на одному або одночасно на декількох підприємствах, установах, організаціях, якщо інше не передбачено чинним законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Трудовий договір працівника необхідно відрізняти від колективного договору, який укладається між всім трудовим колективом і власником. Трудовий договір між працівником і власником має індивідуальний, двосторонній характер. Він укладається на підставі трудового законодавства і колективного договору.
Трудовий договір потрібно відрізняти також від цивільно – правових договорів, і зокрема, договору підряду. Головне в цьому відмежуванні полягає у тому, що об’єктом цивільного договору є конкретна річ, майновий результат праці, і особа виконує певну роботу за власними правилами, у той час як об’єктом трудового договору є сам процес праці робітника за певної спеціальністю чи класифікацією з обов’язковим підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку.
Сторонами (або учасниками) трудового договору є:
Зміст трудового договору складають умови, за якими досягнуто згоди між працівником і роботодавцем. Умови поділяються на дві групи:
Умови трудового договору не можуть погіршувати становище працівника в порівняння з чинним законодавством. У протилежному разі такий договір визнається недійсним.
Забороняється укладання трудового договору з особою, якій за медичним висновком конкретна робота протипоказана за станом здоров’я.
Види трудових договір розрізняють в залежності від строку укладання. Відповідно до ст.23 КЗпП трудовий договір може бути:
1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;
2) строковий, тобто укладеним на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
3) укладеним на час виконання певної роботи.
У таких випадках, коли в трудовому договорі строк її дії не обумовлюється, вважається, що він укладений на невизначений строк.
Строковий трудовий договір перетворюється в безстроковий, якщо, після закінчення раніше обумовленого строку, трудові відносини продовжуються і ні власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, ні працівник не проявили ініціативи для їх припинення.
Трудові договори на певний строк укладаються у випадках, якщо трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.
Працівники, які уклали трудові договори на строк до двох або до чотирьох місяців для заміщення тимчасово відсутнього працівника, за яким зберігається місце роботи, вважаються тимчасовими.
Працівники, прийняті на роботу, яка через природні та кліматичні умови виконується не цілий рік, а протягом визначеного періоду (сезону), який не перевищує шести місяців, вважаються сезонними.
Укладення трудового договору оформляється наказом або розпорядженням власника чи уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Наказ оголошується працівнику під розписку.
Трудовий договір може бути укладений в усній або письмовій формі. Додержання письмової форми є обов’язковим у таких випадках:
- при організованому наборі робітників;
- з приводу роботи в районах з особливими природними, географічними та геологічними умовами праці;
- при укладені трудового договору з неповнолітніми;
при укладені контракту;
- у випадках, коли працівник наполягає на письмовій формі договору;
- при укладені трудового договору з фізичною особою;
- в інших випадках, передбачених законодавством.
У разі укладення трудового договору між працівником та фізичною особою, фізична особа повинна у тижневий строк, з моменту фактичного допущення працівника до роботи, зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір в центрі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці і соціальної політики України.
У ч.3 ст.21 КЗпП зазначено, що особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення й організація праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі й дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Трудовий контракт є різновидом трудового договору між працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов’язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією або на певній посаді з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець зобов’язується сплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, передбачені чинним законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін.
Порядок укладення контракту передбачає:
1) він укладається у письмовій формі у двох примірних;
2) набуває чинності з моменту його підписання або з дати визначеної сторонами у контракті;
3) контракт є підставою для видання наказу або розпорядження про прийняття на роботу і тому, інших документів, наприклад заяви, не потрібно.
Зміст контракту складають:
Чим же відрізняється контракт від звичайного трудового договору?
По – перше, це обов’язкова письмова форма. В той час трудовий договір може укладатися, як в письмовій, так і в усній формі.
По – друге, контракт укладається лише у випадках, прямо передбачених законами України, а трудовий договір не має таких обмежень.
По – третє, контракт може бути тільки тимчасовим, тобто це строковий договір. Трудовий же договір укладається на певний строк, безстроково, чи на час виконання певної роботи.
По – четверте, можливість передбачати в контракті додаткові (не передбачені чинним законодавством) обов’язки та права, як працівника, так і власника.
2. Законодавство про працю України забезпечує право вільного вибору місця роботи, роду занять, а також безперешкодного переходу на будь-яку іншу роботу. Тому працюючим надається можливість розірвати трудовий договір за своєю ініціативою. Відповідно до ст.38 КЗпП працівник має право розірвати безстроковий трудовий договір, письмово попередивши про це власника або уповноважений ним орган за два тижні. При цьому працівник не зобов’язаний надавати будь-які пояснення щодо свого рішення.
Власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, запропонований працівником у разі , коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу. Такими причинами може бути:
1) переїзд на нове місце проживання;
2) переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість;
3) вступ до навчального закладу;
4) неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком;
5) вагітність;
6) догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або дитиною-інвалідом;
7) догляд за хворим членом родини відповідно до медичного висновку або інвалідом першої групи;
8) вихід на пенсію;
9) прийом на роботу за конкурсом;
10) з інших поважних причин.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника і якому, відповідно до закону, не може бути відмовлено в укладанні трудового договору.
Працівник має право також у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Після закінчення терміну попередження власника або уповноваженого ним органу про припинення трудового договору працівник може залишити роботу, а власник чи уповноважений ним орган повинен здійснити з ним розрахунок і видати трудову книжку.
Щодо строкових трудових договорів, то відповідно до чинного законодавства вони не можуть бути розірваними за ініціативою працівника, крім деяких випадків.
Згідно зі ст..39 КЗпП строковий трудовий договір з ініціативи працівника може бути розірвано достроково в разі хвороби працівника або його інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору та у випадках, передбачених ч.1ст.38 КЗпП України
( поважні підстави).
3. Підстави, за якими власник або уповноважений ним орган можуть звільнити працівника, закріплені в ст..40, 41 КЗпП і діляться на основні та додаткові.
До основних підстав належать ( ст.. 40):
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності ( за винятком випадків нез’явлення на роботі більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності) , а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Додатковими підставами розірвання трудового договору з ініціативи власника є ( ст.41):
1) одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівними працівниками підприємств усіх форм власності та їх заступниками, головними бухгалтерами та їх заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; скоєння винних дій керівником підприємства, установи, організації , внаслідок чого заробітна плата виплачується несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;
2) скоєння винних дій працівником, який безпосередньо обслуговує грошові чи товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням роботи.
Додатковими підставами для припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу також може бути:
У разі звільнення працівника внаслідок змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації чи перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, про наступне звільнення працівника персонально попереджують не пізніше ніж за два місяці.
За таких умов вивільнення переважне право залишатися на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці та кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:
Одночасно з попередженням про звільнення внаслідок змін в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому же підприємстві, в установі, організації. У разі відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю або в разі відмови працівника від переведення на іншу роботу власник або уповноважений ним орган зобов’язаний довести до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.
Розірвання трудового договору з ініціативи власника може бути проведено, як правило, лише за попередньою згодою профспілкового органу.
При припиненні трудового договору, у передбачених законом випадках, працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі від одного та більше середнього місячного заробітку ( за п.3ст.36 – два місячних заробітків; за п.1ст.40 – один місячний заробіток; за ст..39 – три місячних заробітків).
Власник або уповноважений ним орган повинен у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і здійснити розрахунок. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу зобов’язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Основні питання та терміни: трудовий договір, сторони трудового договору, трудовий контракт, обов’язкові умови трудового договору, додаткові умови трудового договору, прогул.
Питання для самостійної перевірки знань
1 Що таке трудовий договір?
2. Назвіть види трудового договору за строками.
3. В яких випадках трудовий договір укладається виключно в письмовій формі?
4. Назвіть основні та додаткові умови трудового договору.
5. В чому особливості порядку укладення та змісту трудового контракту?
6. Чи обов’язковою умовою є відпрацювання двох тижнів перед звільненням за власним бажанням працівника?
7. Чи може працівник вимагати розірвання трудового договору, укладеного на визначений термін?
8. Що таке прогул?
9. В яких ще випадках власник може виступати ініціатором розірвання трудового договору?
10. Яким категоріям працівників надається переважне право бути залишеним на роботі при скороченні чисельності штату працівників?
Тести для самоконтролю знань
1. За який термін працівник зобов’язаний попередити власника про звільнення за власним бажанням?
а) за два дні;
б) за два тижні;
в) за два місяці.
2. За який термін власник зобов’язаний попередити працівника про звільнення в зв’язку зі скороченням чисельності штату працівників?
а) за два тижні;
б) за місяць;
в) за два місяці.
3. Згода якого органу необхідна при звільненні працівника з ініціативи власника?
а) вищестоящого органу управління;
б) комітету профспілки;
в) Держнаглядохоронпраці.
4. На який строк за працівниками, які отримали трудове каліцтво на підприємстві, зберігається місце роботи, посада?
а) 6 місяців;
б) 1 рік;
в) до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
5. Що таке прогул?
а) відсутність працівника на робочому місці без поважної причини протягом робочого дня;
б) відсутність працівника на робочому місці без поважної причини протягом трьох годин;
в) відсутність працівника на робочому місці без поважної причини протягом п’яти годин.
6. Виберіть види трудового договору за строками:
а) строковий, безстроковий;
б) строковий, на строк виконання певної роботи;
в) строковий, безстроковий, на строк виконання певної роботи.
7. Яких працівників власник може звільнити у зв’язку із вчиненням аморального проступку?
а) тих з них, які виконують виховні функції;
б) тих з них, які відмовляються від обов’язкового щеплення;
в) за вчинення корупційного діяння.
8. При звільнені працівника за п.1ст.40 КЗпП йому виплачується вихідна допомога в розмірі:
а) місячного заробітку;
б) двомісячного заробітку;
в) трьохмісячного заробітку.
9. При звільненні працівника за п.3ст.36 КЗпП йому виплачується вихідна допомога в розмірі:
а) місячного заробітку;
б) двомісячного заробітку;
в) трьохмісячного заробітку.
10. В разі призову працівника на військову службу йому виплачується вихідна допомога в розмірі:
а) місячного заробітку;
б) двомісячного заробітку;
в) трьохмісячного заробітку.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. Бухгалтер будівельно-монтажного управління Миколаєва подала заяву про звільнення за власним бажанням. Через два тижні адміністрація управління заявила, що не може знайти на цю посаду іншого працівника та відмовилася прийняти бухгалтерську документацію і видати їй трудову книжку. Миколаєва звернулася до юридичної консультації за роз’ясненням: чи може вона самовільно залишити роботу і куди їй потрібно звернутися з вимогою про розірвання договору.
2. Столяр Лопатниченко був звільнений з роботи за п.3ст.40 КЗпП за систематичне порушення трудової дисципліни, оскільки протягом року на нього було накладено два дисциплінарних стягнення. У суді, куди він звернувся з позовом про поновлення на роботі, було встановлено, що ніяких письмових пояснень до накладення стягнення адміністрація від нього не зажадала. Крім того, профспілковий комітет не давав згоди на звільнення.
3. Бухгалтер комерційної організації пенсійного віку написав заяву про звільнення за власним бажанням і наступного дня, незважаючи на заперечення директора, не вийшов на роботу.
4. У Кушніра стався конфлікт з начальником збуту готової продукції. Перебуваючи у схвильованому стані, він написав заяву про звільнення за власним бажанням, а через дві години змінив своє рішення. У відділі кадрів йому відмовилися повернути заяву та в той же день звільнили за п.1 ст.36 КЗпП України.
Теми рефератів
1. Контракт як особлива форма трудового договору.
2. Гарантії від необґрунтованих звільнень.
3. Порядок звільнення та проведення розрахунку. Вихідна допомога.
4. Правові наслідки незаконного переведення і звільнення працівників.
5. Розірвання трудового договору на вимогу органів, що не є його стороною.
6. Додаткові підстави припинення трудового договору.
Тема 13. Робочий час.
План
1. Поняття робочого часу. Нормальна тривалість робочого часу, скорочена та неповна.
2. Надурочні роботи, ненормований робочий день, робота в нічну зміну.
1. Робочий час – це встановлений чинним законодавством та прийнятий на його підставі угодою сторін відрізок календарного часу, протягом якого працівники згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку повинні виконувати за трудовим договором свої трудові обов’язки.
Порядок із загальним поняттям робочого часу в чинному законодавстві здійснюється його розмежування на окремі види, а саме:
З них три види робочого часу: нормальна тривалість, скорочена та неповна є основними.
Згідно ст.50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Це є загальна норма, яка не залежить від кількості робочих днів на тиждень і поширюється вона на всіх працівників незалежно від того, чи працюють вони постійно, тимчасово, сезонно на підприємствах різних форм власності, а також незалежно від режиму робочого часу та виду робочого тижня. Отже, щоденна робота за п’ятиденного робочого тижня не повинна перевищувати 8, а шестиденного – 7 годин. Підприємства, установи та організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу.
Скорочений робочий час передбачений законодавством для деяких категорій працівників. Ці межі, встановлені законом, носять обов’язковий характер і не можуть бути змінені умовами колективного чи трудового договорів. Скорочення робочого часу не відбивається на розмірі оплати праці – вона є такою ж, як і при нормальній тривалості робочого часу.
Скорочена тривалість робочого часу встановлюється: для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень; для працівників віком від 15 до 16 років (учнів від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень; для учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, робочий час не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу (24; 36 годин) для осіб відповідного віку; для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці – не більше як 36 годин на тиждень.
Скорочений робочий час встановлюється для професорсько – викладацького складу та вчителів навчальних закладів, медичних працівників та деяких інших категорій працівників, чия праця пов’язана із значним інтелектуальним і нервовим напруженням.
Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах, установах і організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину – інваліда.
Неповний робочий час встановлюється відповідно до ст.56 КЗпП за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Така угода може бути досягнута при прийнятті на роботу чи в процесі виконання працівником трудових обов’язків. За неповного робочого дня можливе зменшення як тривалості робочого дня, так і кількості днів робочого тижня. Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановити неповний робочий час на прохання вагітної жінки, жінки, що має дитину до 14 років, дитину – інваліда або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку. При неповному робочому часі оплата праці проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
Мінімальна або максимальна тривалість неповного робочого часу чинним законодавством не визначена. Тому норма робочого часу і період роботи протягом доби чи тижня визначаються тільки за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. При цьому тривалість робочого дня, як правило, не може бути меншою 4 годин, а робочого тижня – меншою 20 годин при п’яти і 24 годин при шестиденному тижні.
2. Надурочний робочий час – це робота, яка виконується працівниками понад нормальний робочий день і тиждень. Такі роботи, як правило, заборонені чинним законодавством. Власник або уповноважений ним орган може застосувати їх у виняткових випадках і лише з дозволу профспілкового комітету. Загальна кількість надурочних робіт для кожного працівника не може перевищувати чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинні вести облік надурочних робіт кожного працівника.
До надурочних робіт заборонено залучати вагітних жінок; жінок, що мають дітей до трьох років; неповнолітніх; осіб, що навчаються в середніх загальноосвітніх школах чи професійно-технічних училищах без відриву від виробництва.
Жінки, які мають дітей у віці від 3 до 14 років або дитину –інваліда можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Інваліди також можуть залучатися до надурочних робіт за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.
Робота в надурочний час компенсується тільки підвищеною оплатою, в подвійному розмірі. Компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається. Не вважається надурочною робота, яка виконується працівниками у режимі ненормованого або неповного робочого дня, робота за сумісництвом тощо.
Для окремих категорій працівників за характером праці допускається відхилення від обумовленого режиму робочого часу, тому такий робочий час називається ненормованим робочим часом.
Ненормований робочий час – це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. У разі потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу ( ця робота не вважається надурочною).
Ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях , незалежно від форм власності, може застосовуватись для керівників, спеціалістів і робітників у таких випадках:
На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві режим робочого часу. У зв’язку з цим власник або уповноважений ним орган не має права систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.
Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових завдань понад встановлену тривалість робочого часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів.
Список професій і посад , на яких може застосовуватися ненормований робочий день, визначається колективним договором.
Нічним робочим часом вважається час з 22 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи ( зміни) скорочується на одну годину. Проте це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу. Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках , коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема на безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при 6-денному робочому тижні з одним вихідним днем.
Трудовим законодавством забороняється залучення до роботи в нічний час:
Основні поняття та терміни: робочий час, нормальна тривалість робочого часу, скорочена тривалість робочого часу, неповний робочий час, ненормований робочий час, робота в нічну зміну.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке робочий час? Які види робочого часу встановлені діючим законодавством?
2. Яка нормальна тривалість робочого часу в Україні?
3. Яким категоріям працівників встановлюється скорочена тривалість робочого часу?
4. В чому особливість встановлення неповного робочого часу?
5. В яких випадках встановлюється ненормований робочий час? Як компенсується робота в режимі неповного робочого часу?
6. Який робочий час визначається як нічний?
Тести для самоконтролю знань
а) 36 годин;
б) 40 годин;
в) 41 година.
2. Скорочена тривалість робочого часу для працівників у віці від 16 до 18 років:
а) 24 години;
б) 36 годин;
в) 38 годин.
3.Чим компенсується ненормований робочий час?
а) премією;
б) підвищеною зарплатою;
в) додатковою відпусткою.
4. Нічним вважається час:
а) з 21 години вечора до 5 години ранку;
б) з 22 години вечора до 6 години ранку;
в) з 22 години вечора до 7 години ранкую
5. Робота в надурочний час компенсується:
а) відгулом;
б) додатковою відпусткою;
в) оплачується в подвійному розмірі.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. За розпорядженням адміністрації у зв’язку з необхідністю ліквідації аварії в енергозабезпеченні підприємства проводилися позаурочні роботи. За цю роботу працівникам було заплачено за тарифною ставкою робітників відповідного розряду. Вважаючи , що виплати були зроблені невірно, робітники звернулися із заявою до комісії з трудових спорів.
2. На фабриці головних уборів наприкінці робочої зміни вийшло з ладу декілька станків , в зв’язку з чим бригада слюсарів працювала надурочно. Учень ПТУ відмовився від цієї роботи , оскільки в цей день у нього були заняття. Наказом керівника підприємства його було позбавлено премії за результатами роботи в кварталі.
3. Робітниця Шкода надала адміністрації підприємства довідку про необхідність догляду за тяжкохворим сином, якому 10 років, та попросила надати їй неповний робочий день. В її проханні було відмовлено та запропоновано звільнитися за власним бажанням.
Теми рефератів
1. Робочий час і значення його правового регулювання.
2. Надурочні роботи і порядок залучення до них.
3. Режим і облік робочого часу і порядок його встановлення.
4. Ненормований робочий день. Гнучкий робочий час.
Тема 14. Час відпочинку.
План
1. Поняття часу відпочинку та його види.
2. Види відпусток. Порядок надання щорічної відпустки.
1. Велике значення для відновлення здоров’я, фізичних та розумових здібностей працівників має час відпочинку. Право на відпочинок є одним із конституційних прав працівника. В ст.45 Конституції України закріплено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Час відпочинку – це час, протягом якого працівники підлягають звільненню від виконання трудових обов’язків і можуть використовувати його на свій розсуд.
Як і робочий час, час відпочинку має кілька видів. Чинним законодавством про працю передбаченні такі види часу відпочинку:
1) перерви в робочому дні. Перерви для відпочинку і харчування надаються через 4 години після початку роботи і тривають не більше 2 годин. Мінімальна межа тривалості перерви в законі не визначена. Тому, як правило, правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності тривалість перерви встановлюється від 30 хвилин до однієї години. Час перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують перерву за своїм розсудом. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. Перерва не включається у робочий час. На тих роботах, де за умовами виробництва перерву встановити не можливо, працівнику повинна надаватись інша можливість для харчування протягом робочого дня.
Для деяких категорій працівників нормативними актами встановлені спеціальні додаткові перерви, які надаються через короткий відтинок часу і включаються в робочий час (під час роботи на повітрі в холодну пору року; на вантажно – розвантажувальних роботах; секретарям – машиністкам; жінкам що мають дітей віком до півтора року, для годування дитини). На відміну від загальної перерви для відпочинку і харчування, що не включається в робочий час і тому не оплачується, спеціальні перерви входять у робочий час і підлягають оплаті.
2) щоденний (міжзмінний) відпочинок. Перерви між робочими змінами тривають з моменту закінчення роботи в попередній день і до початку наступного робочого дня. Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочого дня та режиму роботи. Він повинен бути не менше подвійної тривалості робочого дня за винятком перерви в роботі. Наприклад, якщо робочий день складає 8 годин, а перерва в роботі – 1 годину, то тривалість щоденного між змінного відпочинку складає: 16 – 1 = 15 годин.
3) щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) надається працівнику після закінчення трудового тижня. При цьому тривалість щотижневого безперервного відпочинку відповідно до ст.70 КЗпП повинна бути не менш як 42 години. При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.
Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні проводиться за письмовим наказом власника або уповноваженого ним органу з дозволу профспілкового комітету підприємства лише у виняткових випадках (для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або усунення їх наслідків тощо). Перелік підстав для залучення працівників до роботи у вихідні дні визначено чинним законодавством, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Перенесення вихідного дня для всіх працівників підприємства з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається. Це можливо в окремих випадках і лише на підставі прийнятої спеціальної постанови Кабінету Міністрів України, зокрема з метою приєднання вихідного дня до святкового або неробочого дня.
Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі в подвійному розмірі.
4) святкові і неробочі дні встановлюються законодавством України.
Святковими днями є:
Неробочими днями є релігійні свята:
Різдво Христове одночасно є святковим і неробочим днем. По суті ж і неробочі дні, і святкові дні є тотожними з огляду на те, що у ці дні робота не проводиться.
За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх невеликих свят з відпрацюванням за ці дні.
У випадках, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.
У святкові і неробочі дні допускається лише робота, зупинення якої неможливе з виробничо – технічних умов або викликані необхідністю обслуговування населення (транспорт, зв’язок, лікарні тощо), а також невідкладні ремонтні та вантажно – розвантажувальні роботи.
Робота у святкові дні і неробочі дні оплачується в подвійному розмірі. За бажанням працівника, який працював у зазначені дні, йому може бути наданий інший день відпочинку (відгул). Такий відгул надається лише тим працівникам, робота яких у святковий чи неробочий день не включається до місячної норми робочого часу. Якщо ж вона проводилася у межах місячної норми, то відгул за таку роботу не надається.
2. Щорічна відпустка – це вид часу відпочинку, встановлений чинним законодавством, колективним договором або контрактом кількість календарних днів безперервного відпочинку в поточному році, наданих працівникові власником або уповноваженим ним органом, із збереженням за ним місця роботи (посади) і заробітної плати.
Щорічні відпустки надаються громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.
Тривалість відпусток незалежно від режимів та графіків роботи розраховується в календарних днях. Переведення тривалості щорічної відпустки із робочих в календарні дні проводиться шляхом множення тривалості відпустки в робочих днях на дріб 7/6.
Щорічні відпустки складаються з основної та додаткових відпусток.
Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладання трудового договору.
Особам віком до 18 років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день; інвалідам І і ІІ груп – 30 днів, інвалідам ІІІ групи – 26 днів; керівним, педагогічним, науково – педагогічним працівникам освіти та науковим працівникам – до 56 днів, а також іншим категоріям працівників, перелік яких установлено ст.6 Закону України «Про відпустки» та іншими законодавчими актами.
Сезонним, а також тимчасовим працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу.
Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов’язаних з негативним впливом на здоров’я шкідливих виробничих факторів.
Щорічна додаткова відпустка за особливий характер роботи надається окремим категоріям працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово – емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я – тривалістю до 35 календарних днів та працівникам з ненормованим робочим днем – тривалістю до 7 календарних днів.
Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від неї. Загальна тривалість щорічної основної та додаткової відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах – 69 календарних днів.
Право працівника на щорічну основну та додаткову відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає, за деякими винятками, після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.
Щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. Невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка. Компенсація відпустки в грошовому виразі не допускається , за винятком таких випадків:
Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням надаються різним категоріям громадян, які здобувають освіту без відриву без виробництва.
Працівникам, які здобувають загальну середню освіту, надається додаткова оплачувана відпустка на період складання:
Працівникам, які успішно навчаються на вечірніх відділеннях професійно-технічних закладів освіти, надається додаткова оплачувана відпустка для підготовки та складання іспитів загальною тривалістю 36 календарних днів протягом року.
Працівникам, які успішно навчаються у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки на період:
Творча відпустка – це вид відпустки, що надається для закінчення дисертаційної роботи, написання підручника, навчального посібника та в інших випадках, передбачених діючим законодавством.
Соціальні відпустки є особливим видом відпусток і вони надаються:
Відпустки без збереження заробітної плати передбачені чинним законодавством. Така відпустка може надаватися або в обов’язковому порядку або за згодою сторін.
В обов’язковому порядку відпустки без збереження заробітної плати надаються:
- матері або батьку, який виховує дитину без матері, що мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
- чоловікові, жінка якого перебуває у перед пологовій відпустці, - тривалістю до 14 календарних днів;
- ветеранам війни та особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а також особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
- ветеранам праці та особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, - тривалістю 21 календарний день щорічно;
- пенсіонерам за віком та інвалідам III групи – тривалістю до 30 календарних днів щорічно;
- інвалідам I і II груп – тривалістю до 60 календарних днів щорічно;
- особам, які одружуються – тривалістю до 10 календарних днів;
- працівникам у разі смерті рідних по крові або по шлюбу , - тривалістю до 7 календарних днів та інших рідних – тривалістю до 3 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад;
- в інших випадках, передбачених законодавством.
За згодою сторін за сімейними обставинами може надаватися відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів щорічно.
Основні поняття та терміни: час відпочинку, міжзміний відпочинок, щотижневий безперервний відпочинок, щорічна відпустка, творча відпустка, соціальні відпустки.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке час відпочинку? Які види часу відпочинку вам відомі?
1. Чи включаються в робочий час і оплачуються перерви впродовж робочого дня?
2 Якою тривалістю повинен бути щотижневий безперервний відпочинок?
3. Які святкові і неробочі дні встановлює чинне законодавство?
4. Що таке щорічна відпустка? Яка її мінімальна тривалість?
5. Якою повинна бути мінімальна відпустка для неповнолітніх працівників?
6. З якою метою надається творча відпустка?
7. Що таке соціальна відпустка? Які види соціальних відпусток вам відомі?
8. В яких випадках може надаватися відпустка без збереження заробітної плати? Чи може власник відправити працівника в неоплачувану відпустку в зв’язку з виробничою необхідністю?
Тести для самоконтролю знань
1. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менше:
а) 40 годин;
б) 41 години;
в) 42 годин.
2. Яка передбачена компенсація за роботу у вихідний день?
а) надання іншого вихідного дня;
б) оплата в подвійному розмірі;
в) оплачується в подвійному розмірі, або за бажанням працівника йому може бути надано інший вихідний день.
3.Чи допускається заміна відпустки грошовою компенсацією?
а) так, на вимогу працівника;
б) ні, не допускається;
в) так, у випадку звільнення працівника за невикористані дні відпустки та частково, але при цьому тривалість відпустки, яка не компенсується , повинна бути не менше 24 календарних днів.
4. Чи мають право працівники під час перерви відлучатися з місця роботи
а) так;
б) ні;
в) законом не регламентовано.
5. Мінімальна тривалість відпустки:
а) 15 робочих днів;
б) 24 календарних дні;
в) 31 календарний день.
6. Відпустка, яка надається неповнолітнім, повинна бути не менше:
а) 24 календарних днів;
б) 31 календарний день;
в) місяць.
7. Перерва для харчування та відпочинку надається :
а) через 4 години після початку роботи;
б) через 5 годин після початку роботи;
в) через 6 годин після початку роботи.
8. Право працівника на щорічну відпустку повної тривалості виникає:
а) після 6 місяців роботи на даному підприємстві;
б) після 11 місяців роботи на даному підприємстві;
в) після року роботи на даному підприємстві.
9. Загальна тривалість щорічної основної та додаткової відпусток не може перевищувати:
а) 59 календарних днів;
б) 69 календарних днів;
в) 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах – 69 календарних днів.
10. За згодою сторін відпустка без збереження заробітної плати в зв’язку із сімейними обставинами надається тривалістю:
а) 10 календарних днів на рік;
б) 15 календарних днів на рік;
в) 20 календарних днів на рік.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. Соколов працює пекарем на ПП «Юлія». Через рік безперервної роботи він просить надати йому відпустку. Власник підприємства йому в цьому проханні відмовила, пославшись на те, що у них приватне підприємство і , норми трудового законодавства на нього не розповсюджуються. Вона може надати йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 7 календарних днів.
2. До юрисконсульта фабрики звернулися працівники з питанням про правомірність наказу директора фабрики щодо надання відпустки без збереження заробітної плати строком на два місяці у зв’язку з відсутністю сировини для виконання робіт.
3. Директором підприємства видано наказ, згідно якого Кравчук підпадає під скорочення. Крім того, йому повідомили, що він повинен піти у відпустку за свій рахунок на два місяці, і лише після того , як повернеться, його звільнять. За словами директора, «так вимагає нове законодавство».
4. Робітник Никоненко попросив адміністрацію підприємства надати йому відпустку з послідуючим відзивом. Мета – отримати відпускні, а працюючи, ще і заробітну плату.
Теми рефератів
1. Право працівника на відпустку і гарантії його реалізації.
2. Щорічна основна відпустка і порядок її надання.
3. Відпустки без збереження заробітної плати і порядок їх надання.
4. Додаткові та соціальні відпустки для жінок, які мають дітей.
5. Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням.
Тема 15. Оплата праці Гарантії та компенсації.
План
1. Заробітна плата. Форми заробітної плати.
2. Гарантії та компенсації.
1. Заробітна плата – це винагорода, як правило, у грошовому вигляді, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган сплачує працівнику за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від декількох факторів: складності й умов виконуваної роботи, професійно – ділових якостей працівника, результатів його праці й господарської діяльності підприємства.
Структура заробітної плати:
Існують дві сфери регулювання заробітної плати: на державному і договірному рівнях.
На державному рівні встановлена мінімальна заробітна плата – розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану роботу, нижче якого не може здійснюватися оплата праці. Мінімальна заробітна плата є обов’язковою на всій території України для підприємств всіх форм власності.
Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України під час затвердження Державного бюджету України.
На державному рівні також встановлюється розмір заробітної плати працівників державних і комунальних підприємств, а також працівників установ і організацій, що фінансуються з Державного бюджету або місцевих бюджетів.
Договірне регулювання оплати праці здійснюється шляхом включення відповідних норм у зміст колективного договору.
Підприємства госпрозрахункової сфери самостійно в колективних договорах встановлюють форми і системи оплати праці.
Окрім цього – норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими угодами.
Встановлення тієї чи іншої форми , системи оплати праці для певної групи чи категорії працівників залежить від особливостей технологічного процесу, вимог до кількості і якості виконаної роботи та кінцевих результатів тощо.
У практиці організації оплати праці сьогодні використовують дві основні форми заробітної плати – погодинну та відрядну. Погодинна форма заробітної плати передбачає визначення розміру основної заробітної плати ( тарифної частини) на підставі кількості відпрацьованого часу та кваліфікації (розряду) працівника.
Погодинна оплата праці працівників підприємств є одним з різновидів почасової форми заробітної плати їх праці, за якої заробітна плата нараховується на основі погодинної тарифної ставки, встановленої за домовленістю сторін у колективному або трудовому договорі (контракті), та певним чином облікованого часу погодинної фактичної зайнятості працівника корисною працею ( а не часу перебування його на робочому місці чи на підприємстві або облікованих нормо-годин (людино-годин) встановленого працівнику чи колективу працюючих та виконаного нормованого завдання відповідно до ст.92 Кодексу законів про працю України.
При визначенні розміру погодинної тарифної ставки необхідно дотримуватись державних норм і гарантій в оплаті праці, зокрема, щодо розміру мінімальної заробітної плати.
2. Гарантійні виплати – це виплати за час , коли працівник з поважних причин, передбачених законом, звільняється від виконання трудових обов’язків і за ним зберігається місце роботи. Гарантійні доплати – це суми, які виплачуються понад заробітну плату працівнику при скороченні робочого часу або переведенні на іншу роботу у встановлених законом випадках.
До основних гарантійних виплат належать:
Гарантійні доплати виплачуються працівнику у разі зниження заробітку. До основних видів доплат належать:
Компенсаційні виплати – це суми, які виплачуються працівникам понад оплати за працю для компенсації витрат, пов’язаних з виконанням ними своїх трудових обов’язків , а також витрат у зв’язку з переїздом при прийнятті на роботу в іншу місцевість. До основних видів компенсаційних виплат необхідно віднести:
Заробітна плата повинна виплачуватися своєчасно , не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, який не перевищує 16 календарних днів.
Основні поняття та терміни: заробітна плата, основна заробітна плата, додаткова заробітна плата, мінімальна заробітна плата, гарантійні виплати, гарантійні доплати, компенсаційні виплати.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке заробітна плата? Які форми заробітної плати ви знаєте?
2. Які фактори можуть впливати на розмір заробітної плати?
3. Що таке гарантійні виплати? В яких випадках передбачена їх виплата?
4. Що таке гарантійні доплати? В яких випадках передбачена їх виплата?
5. Що таке компенсаційні виплати? В яких випадках передбачена їх виплата?
Тести для самоконтролю знань
1. Структура заробітної плати складається з:
а) основної і додаткової заробітної плати;
б) основної і неосновної заробітної плати;
в) гарантійної і додаткової заробітної плати.
2. Заробітна плата виплачується:
а) не рідше одного разу на місяць;
б) кожного тижня;
в) не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, який не перевищує 16 календарних днів.
3. У практиці організації оплати праці використовують такі форми оплати праці:
а) відрядна та погодинна;
б) відрядна;
в) погодинна.
4. Мінімальна заробітна плата виплачується:
а) за просту некваліфіковану працю;
б) працюючим неповнолітнім;
в) при примусових роботах, визначених судом.
5. Витрати на відрядження відносяться до:
а) гарантійних виплат;
б) гарантійних доплат;
в) компенсаційних виплат.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. Ярослав Коваль в силу особливостей своєї роботи використовує особистий легковий автомобіль для службових поїздок. Він має намір вимагати від підприємства компенсації затрат за використання автомобіля.
2. При укладенні колективного договору було прийнято Положення про преміювання працівників підприємства. У ньому вказувалося, що робітникам основних професій премія виплачується у розмірі 30% від заробітку за виконання і перевиконання завдань за належної якості виконання.
У травні премію ніхто із робітників не отримав. Як пояснив начальник цеху, йому не було виділено коштів на виплату премії через те, що ці кошти цех витратив у минулому місяці. Виник трудовий спір.
3. Нормувальниці Кириловій була надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Через два роки і три місяці Кирилова за власним бажанням приступила до роботи і стала працювати на умовах неповного робочого часу. Вона хотіла б , щоб за нею зберігався середній розмір заробітної плати, яку вона отримувала до відпустки.
Теми рефератів
1. Реформа заробітної плати в Україні: основні напрями.
2. Державне регулювання заробітної плати.
3. Мінімальна заробітна плата: поняття, функції, реформування.
4. Право працівника на оплату праці.
Тема 16. Трудова дисципліна. Порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності.
План
1. Поняття трудової дисципліни. Методи забезпечення трудової дисципліни.
2. Види дисциплінарних стягнень, порядок їх застосування і зняття.
1. Трудова дисципліна – це інститут трудового права України, який регулює внутрішній трудовий розпорядок, що встановлює трудові права і обов’язки працівників і адміністрації, заходи заохочення і стягнення за виконання чи невиконання трудових обов’язків.
Трудова дисципліна представляє собою форму суспільного зв’язку людей у процесі праці і полягає , перш за все, у точному, неухильному й сумлінному виконанні кожним працівником покладених на нього трудових обов’язків; це правила поведінки працівників у процесі їх спільної праці, з яких складається внутрішній трудовий розпорядок підприємств, установ, організацій.
Правила внутрішнього трудового розпорядку. Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовим колективом за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил.
Правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації передбачаються (крім загальних положень) порядок прийняття ї звільнення працівників, основні права та обов’язки працівників, основні обов’язки власника або уповноваженого ним органу, робочий час і його використання, заохочення в роботі та стягнення за порушення трудової дисципліни.
Обов’язків працівників і власника. Відповідно до чинного законодавства про працю працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника-роботодавця, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів з охорони праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
У свою чергу, власник-роботодавець зобов’язаний правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержуватися законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
Методи забезпечення трудової дисципліни. Трудова дисципліна забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю. У трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни, суворої товариської вимогливості до працівників, які несумлінно виконують трудові обов’язки. Щодо окремих несумлінних працівників вживаються у разі необхідності заходи дисциплінарного і громадського впливу.
До працівників, які сумлінно працюють, можуть застосовуватися будь-які заохочення , передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку: оголошення подяки, нагородженням цінним подарунком або грошовою премією тощо. Заохочення застосовується власником разом або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, організації, установи, оголошується наказом в урочистій обстановці ї заноситься до трудових книжок працівників.
За особливі трудові заслуги працівники висуваються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними знаками і до присвоєння почесних звань ї звання кращого працівника за даною професією.
2. За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано один з таких видів дисциплінарного стягнення: догана або звільнення.
Дисциплінарні стягнення застосовуються органом(керівником), якому надано право прийняття на роботу ( обрання, затвердження і призначення на посаду ) даного працівника. Як правило, це керівник підприємства, установи, організації.
Дисциплінарне стягнення застосовується керівником безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган –керівник повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмове пояснення.
За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення: догана або звільнення .
При обранні виду стягнення керівник повинен врахувати ступінь важкості вчиненого проступку ї заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Стягнення оголошується в наказі і повідомляється працівникові під розписку.
Якщо протягом року з дня накладення стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.
Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заохочення до працівника не застосовуються.
Крім того, керівник має право замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу.
Основні поняття та терміни: трудова дисципліна, заохочення, дисциплінарна відповідальність, стягнення.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке трудова дисципліна? Якими правовими методами забезпечується трудова дисципліна?
2. Які види заохочень визнаєте? Який порядок їх застосувань?
3. Назвіть види дисциплінарної відповідальності. Який порядок застосування дисциплінарних стягнень?
4 Який порядок зняття дисциплінарних стягнень?
Тести для самоконтролю знань
1. Чи заносяться до трудових книжок заохочення, що застосовуються до працівників?
а) так;
б) ні;
в) за рішенням власника.
2. Чи заносяться до трудових книжок дисциплінарні стягнення, що застосовуються до працівників?
а) так;
б)ні;
в) за рішенням власника.
3. Виберіть види дисциплінарних стягнень:
а) попередження, догана;
б) догана, штраф;
в) догана, звільнення з роботи.
4. Дисциплінарне стягнення застосовується:
а) не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку;
б) не пізніше 3 місяців з дня виявлення проступку;
в) не пізніше 6 місяців з дня виявлення проступку.
5. Дисциплінарне стягнення діє протягом:
а) протягом 1 місяця;
б) протягом 6 місяців;
в) протягом 1 року.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. У правилах внутрішнього трудового розпорядку ТОВ «Діана» міститься пункт, що передбачає позбавлення відпустки за прогул без поважної причини.
2. Токар Шевченко допустив грубе порушення технологічної дисципліни, за що йому було оголошено догану, знижено кваліфікаційний розряд, а роботу над продукцією, що виявилася браком, не оплатили. Через місяць Шевченка було звільнено з роботи за п.3 ст.40 КЗпП України
3. При затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку АТ «Ятрань» було запропоновано до переліку заходів дисциплінарних стягнень включити такі заходи: зауваження, попередження, догану, сувору догану, звільнення.
Теми рефератів
1. Трудова дисципліна як різновид дисципліни. Роль трудових колективів у зміцненні трудової дисципліни.
2. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку.
3. Поняття, підстави, види заохочень і порядок їх застосування.
4. Додаткові заходи впливу на порушників трудової дисципліни та їх застосування.
Тема 17. Матеріальна відповідальність працівників перед підприємством.
План
1. Поняття матеріальної відповідальності та її види.
2. Порядок покриття шкоди.
1. Матеріальна відповідальність полягає в обов’язку працівника відшкодувати майнову шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у результаті неналежного виконання ним своїх трудових обов’язків.
Закон (ст.131 КЗпП України) зобов’язує власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган створювати працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. А працівники зобов’язані бережно ставитися до майна підприємства, установи, організації, вживати заходів до запобігання шкоді.
Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установи, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.
При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму заподіяну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.
На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, віднесену до категорій нормативного виробничо – господарського ризику, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.
Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.
Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності працівника: обмежену та повну. За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, окремо передбачених законодавством.
Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників визначені ст.133 КЗпП України. Її несуть: працівники – за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі при їх виготовленні – у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.
У такому самому розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування тощо; керівники та їхні заступники, а також керівники структурних підрозділів та їхні заступники – у розмірі заподіяної з їхньої вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберіганням матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей.
Повну матеріальну відповідальність несуть працівники за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст.135 КЗпП України укладений письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими документами; шкода, завдана діями працівника, має ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів тощо; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків; шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків, наприклад, при виготовленні без дозволу власника або уповноваженого ним органу будь – яких предметів для власних цілей. Письмові договори про повну матеріальну відповідальність можуть бути укладені підприємством, установою, організацією з працівниками, що досягли 18 – річного віку, які обіймають посади або виконують роботи, безпосередньо пов’язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад, а також типовий договір про індивідуальну матеріальну відповідальність визначаються Кабінетом Міністрів України.
Розмір відшкодування збитків, які нанесені підприємству декількома працівниками визначається для кожного з них з урахуванням меж матеріальної відповідальності і ступеня вини.
При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов’язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосування у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника та укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Така відповідальність установлюється власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами цього колективу.
Відповідно до ст.135 КЗпП України розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.
2. Порядок покриття шкоди. Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу, а керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками – за розпорядженням вищого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника.
Розпорядження власника або вищого в порядку підлеглості органу має бути зроблене не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і заявлено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного (міського) народного суду.
Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора. Законом передбачаються обставини, які підлягають врахуванню при визначенні розміру відшкодування. Так, суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обставину, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише поведінки працівника, а й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений. Суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинним діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
Основні поняття та терміни: матеріальна відповідальність, обмежена матеріальна відповідальність, повна матеріальна відповідальність.
Питання для самостійної перевірки знань
1. У чому полягає правова сутність матеріальної відповідальності працівників перед підприємством?
2.В яких випадках застосовується обмежена матеріальна відповідальність?
3. В яких випадках застосовується повна матеріальна відповідальність?
4. Як визначається розмір заподіяної підприємству шкоди?
5. В якому порядку здійснюється покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку?
6. В якому порядку здійснюється покриття шкоди працівниками, які несуть повну матеріальну відповідальність?
7. Які обставини суд враховує при визначенні розміру відшкодування?
Тести для самоконтролю знань
1. Законом визначені такі види матеріальної відповідальності працівників перед підприємством:
а) повна;
б) часткова і повна;
в) обмежена і повна.
2. Відшкодування в межах середньомісячного заробітку проводиться:
а) за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу;
б) за рішенням комісії з трудових спорів;
в) за рішенням суду.
3. Відшкодування шкоди працівниками при повній матеріальній відповідальності проводиться:
а) за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу;
б) за рішенням комісії з трудових спорів;
в) за рішенням суду.
4. Як визначається розмір відшкодування збитків, які нанесені підприємству декількома працівниками?
а) працівники несуть відповідальність в рівних долях;
б) розмір відшкодування визначається за домовленістю між працівниками;
в) визначається для кожного з них з урахуванням меж матеріальної відповідальності і ступеня вини.
5. Розпорядження про відшкодування шкоди, заподіяної працівником підприємству , повинно бути зроблено;
а) не пізніше одного тижня з дня виявлення шкоди;
б) не пізніше двох тижнів з дня виявлення шкоди;
в) не пізніше одного місяця з дня виявлення шкоди.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. Потапенко працює інженером на заводі. На службовому автомобілі з шофером Лебеденком їх направили у відрядження. Зупинившись по дорозі на відпочинок, вони випили спиртного. Потім Потапенко, витягши у сплячого Лебеденка ключі запалення, поїхав до магазину по горілку. По дорозі він потрапив в автомобільну аварію. Внаслідок пошкодження автомобіля заводу були нанесені збитки на суму 17 000 гривень. Потапенко відмовляється приймати участь у відшкодуванні збитків, мотивуючи свою відмову тим , що за пошкодження автомобіля відповідальність повинен нести шофер.
2. Вночі, вступивши в зговір зі сторожем гаража, шофер КСП Радчук Микола вивів з гаража машину, на якій працював, та поїхав на ній до сусіднього села, де проживає його мати. Повертаючись рано вранці додому, Радчук потрапив в аварію. В результаті аварії була серйозно травмована жінка та пошкоджена машина.
Теми рефератів
2.Підстави та умови матеріальної відповідальності працівників. Її відмінності від цивільно-правової відповідальності.
2. Визначення розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню працівником. Можливість зменшення розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню.
3. Порядок відшкодування шкоди, заподіяної працівником.
Тема 18. Правове регулювання праці молоді та жінок.
План
1. Особливості правового регулювання праці жінок.
2. Правове регулювання праці молоді.
1. Встановлення більш сприятливих і легких умов праці для жінок пов’язане з фізіологічними особливостями жіночого організму і виконанням жінкам функції материнства.
Законодавством про працю заборонено:
Згідно ст.ст.196,197 КЗпП і Закону України «Про сприяння соціальному становленню розвитку молоді в Україні», держава для всіх підприємств і організацій встановлює броню прийому на роботу і професійне навчання молоді, а також гарантує надання їй першого робочого місця на строк не менше двох років, а молодим фахівцям, що закінчили державні навчальні заклади – не менше трьох років. Будь – які прямі або непрямі обмеження прав і свобод молоді залежно від віку, крім передбачених чинним законодавством, є протиправними і тягнуть за собою відповідальність, встановлену законами України.
На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний облік неповнолітніх працівників із зазначенням дати їх народження (ст.189 КЗпП).
Згідно ст.187 КЗпП неповнолітні у правових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.
Основними особливостями праці неповнолітніх є:
Основні поняття та терміни: неповнолітні, молодь, скорочений робочий день, нічний робочий час, щорічна відпустка, відпустка у зв’язку з вагітністю і пологами.
Питання для самостійної перевірки знань
1. На яких роботах забороняється праця жінок?
2. Які пільги чинне законодавство надає працюючим жінкам, які мають дітей?
3. Як визначається поняття «молодь» за віковою ознакою?
4. Назвіть особливості прийняття на роботу і звільнення неповнолітніх?
5. На яких роботах не мають права працювати неповнолітні?
Тести для самоконтролю знань
1. Молодими громадянами вважаються громадяни України віком:
а) від 14 до 25 років;
б) від 15 до 28 років;
в) від 16 до 30 років.
2. Щорічному обов’язковому медичному огляду підлягають особи, які не досягли віку:
а) 18 років;
б) 21 року;
в) 25 років.
3. Чи встановлюється випробувальний строк неповнолітньому при першому прийнятті на роботу?
а) так;
б) ні;
в) законом не регламентовано.
4. Для працівників у віці від 16 до 18 років встановлена така тривалість робочого часу:
а) 24 години на тиждень;
б) 36 годин на тиждень;
в) 40 годин на тиждень.
5. Жінки, які мають двох або більше дітей у віці до15 років , дитину-інваліда, одиноким матерям надається ся додаткова оплачувана відпустка тривалістю:
а ) 5 календарних днів;
б) 7 календарних днів;
в) 10 календарних днів.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам трудового законодавства
1. Випускник вузу за направленням прибув на роботу на завод, де був зарахований на посаду інженера. За усним розпорядженням директора підприємства йому було назначено випробування, а через три місяці звільнено за невідповідність займаній посаді внаслідок низької кваліфікації.
2. У зв’язку з ліквідацією районної контори в числі інших працівників були звільнені бухгалтер Амосова, яка знаходиться в післяпологовій відпустці, та інспектор відділу кадрів Лагутіна, яка має дитину віком 14 місяців. Вони звернулися до суду з вимогою про поновлення їх на роботі. Заперечуючи позов, директор контори, що ліквідується, пояснив, що звільнення Амосової та Лагутіної – вимушений захід, і поновлення їх на роботі неможливе, оскільки контора працює останній тиждень. Районний суд вирішив покласти на виконком міськради обов’язок працевлаштувати Амосову і Лагутіну.
3. Після закінчення технікуму Дмитрієва, якій 17 років, була направлена на роботу до проектного інституту як бухгалтер відповідно до одержаної в технікумі кваліфікації. Однак в інституті вільної посади бухгалтера не виявилося і Дмитрієва була зарахована на роботу оператором-касиром. Головний бухгалтер неодноразово робив Мироновій усні зауваження у зв’язку з повільною роботою протягом дня, а після закінчення 10 місяців роботи за згодою профкому вона була звільнена за скороченням штату. Дмитрієва звернулася до суду з вимогою поновити її на роботі та надати роботу за спеціальністю.
4. Робітниці експедиції Семенова і Степанова звернулися до начальника цеху з проханням перевести їх на більш легку роботу у зв’язку з тим , що обидві мають грудних дітей двох-і чотиримісячного віку відповідно. У зв’язку з тим, що Семенова годує дитину грудним молоком, її перевели на роботу діловодом, А Степановій в її проханні відмовили, мотивуючи відмову тим, що її дитина вигодовується штучним молоком. Степанова звернулася із скаргою до КТС.
Теми рефератів
1. Правове регулювання праці молоді в Україні.
2. Охорона праці жінок та молоді.
3. Особливості правового регулювання праці жінок, які мають дітей.
Тема 19. Основи адміністративного права.
19.1. Сутність та ознаки адміністративних правовідносин. Суб’єкти адміністративних правовідносин.
План
1. Поняття адміністративного права України. Основні джерела та система адміністративного права.
2. Співвідношення переконання і примусу в державному управлінні. Адміністративний примус.
3. Суб’єкти адміністративних правовідносин.
1. Термін «адміністрація» походить від латинського adminisration – управління, керування. Поняття «управління» має багато значень. У загальному розумінні – це будь – яка цілеспрямована, організуюча, впливова дія на різноманітні процеси в природі та суспільстві. Одним з видів управління є державне управління. Державна влада вступає у відносини з громадянами, підприємствами, громадськими організаціями.
Адміністративне право – самостійна галузь правової системи України. Предметом адміністративного права є відносини, що виникають при організації виконавчо – розпорядчих органів у процесі їх адміністративної діяльності, здійсненні організаційної діяльності керівниками інших державних і місцевих органів, а також організації адміністративної влади суддями та громадськими організаціями.
У ході реалізації норм адміністративного права виникають адміністративно – правові відносини державного органу чи посадової особи державного управління, з одного боку, і органу та його посадових осіб або окремих громадян – з іншого.
Джерела адміністративного права – це зовнішні форми відображення адміністративно – правових норм. На сучасному етапі джерелами адміністративного права в Україні є Конституція України, закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, Кодекс України про адміністративні правопорушення тощо.
Система адміністративного права складається із загальної та особливої частин.
Загальна частина охоплює:
• норми адміністративного права, що мають регулятивне значення для всіх галузей права та різних сфер державного управління;
• систему і джерела адміністративного права;
• суб’єктів адміністративного права;
• принципи державного управління, систему його органів, форм і методи управлінської діяльності тощо.
До особливої частини належать норми адміністративного права, що регулюють суспільні відносини в окремих галузях і різних сферах управління.
2. Державне управління – це підзаконна виконавча і розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного і безпосереднього керівництва господарським, соціально – культурним та адміністративно – політичним будівництвом.
З метою поліпшення організації та ефективності державного управління, практичного вирішення управлінських проблем застосовуються різні методи впливу, зокрема методи переконання та примусу.
Переконання полягає у застосуванні виховних, організаційних, заохочувальних та інших форм впливу на волю підлеглих, вироблення в них свідомого, сумлінного та творчого ставлення до виконання своїх обов’язків.
Адміністративний примус – це застосування компетентними органами передбачених законом засобів впливу для спонукання громадян або посадових осіб до виконання юридичних обов’язків з метою забезпечення встановленого порядку управління, громадської безпеки, боротьби з правопорушеннями.
Переконання і примус мають однакову кінцеву мету: попереджувальну і виховну.
Видами адміністративного примусу є:
а) попереджувальні заходи (перевірка документів, обмеження проходу пішоходів або проїзду машин тощо);
б) заходи адміністративного припинення фізичного впливу (затримання правопорушника і примусове доставлення його до відділу міліції, огляд і вилучення предметів та ін.);
в) адміністративне стягнення (штраф, конфіскація, адміністративний арешт тощо).
Адміністративний примус – один із видів державного примусу. Характеризується певними специфічними ознаками:
Отже, адміністративне право – це вжиття органами державного управління, судами (суддями) встановлених законом заходів, що містять спонукання до виконання громадянами або посадовими особами юридичних обов’язків з метою припинення протиправних діянь, притягнення до відповідальності за адміністративні проступки або забезпечення громадської безпеки.
Суб’єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно – правовими нормами, певним обсягом повноважень у сфері державного управління.
Необхідно розрізняти поняття «суб’єкт адміністративного права» і «суб’єкт адміністративних правовідносин», які близькі, але не тотожні. Суб’єкт адміністративного права в конкретному випадку може не бути учасником адміністративних правовідносин, у той час як суб’єкт адміністративних правовідносин є фактичним учасником правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь. Для того щоб суб’єкт адміністративного права став суб’єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:
До суб’єктів адміністративних правовідносин слід віднести:
Саме вони є останньою ланкою державного управлінського механізму, через яку реалізується виконавча влада, втілюються в життя державні вимоги та управлінські рішення. Загальні положення діяльності й статус державного службовця, передбачені Законом України «Про державну службу»;
Основні поняття та терміни: адміністративне право, державне управління, переконання, адміністративний примус, суб’єкти адміністративних правовідносин.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Які суспільні відносини регулюються нормами адміністративного права?
2. Хто є суб’єктами адміністративного права?
3. Що таке державне управління?
4. Які методи впливу застосовуються для практичного вирішення управлінських проблем;
5. Назвіть види адміністративного впливу.
Тести для самоконтролю знань
1. Термін «адміністрація» з латинської мови перекладається як:
а) служба;
б) управління;
в) рішення.
2. Для практичного вирішення управлінських проблем застосовуються такі методи впливу:
а) примусу;
б) переконання;
в) примусу і переконання.
3. До суб’єктів адміністративних правовідносин, які виконують функції державного управління відносяться;
а) Президент України, державні службовці;
б) органи виконавчої влади, державні службовці;
в) Президент України, органи виконавчої влади, державні службовці.
4. Чи володіють об’єднання громадян, як суб’єкти адміністративно-правових відносин , владними повноваженнями?
а) так;
б) ні;
в) у певних, визначених законом випадках.
5. Адміністративна деліктоздатність фізичної особи виникає з:
а) 14 років;
б) 16 років;
в) 18 років.
Теми рефератів
1. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління.
2. Заходи адміністративного примусу.
3. Переконання як метод впливу з метою вирішення управлінських проблем.
Тема 19. Основи адміністративного права.
19.2. Адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності.
План
1. Адміністративне правопорушення. Склад адміністративного правопорушення.
2. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень та порядок їх застосування.
1. Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свобода громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Ознаками адміністративного правопорушення є:
Склад адміністративного правопорушення – це встановлена адміністративним законодавством сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, при наявності яких , суспільно небезпечне або шкідливе діяння визнається адміністративним правопорушенням.
Структура адміністративного правопорушення включає:
2. Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає в застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок), певного примусового заходу адміністративного впливу.
Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку. Не підлягають адміністративній відповідальності особи, які діяли:
Адміністративне стягнення – це примусовий захід державного впливу, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення , з метою її виховання, додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Види адміністративних стягнень:
Адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення , а при триваючому правопорушенні - через два місяці з дня його виявлення .Справи про адміністративні правопорушення уповноважені розглядати:
Підставою для порушення справи про адміністративне правопорушення є протокол, який складається уповноваженою особою , підписується нею та порушником, а при наявності потерпілих та свідків – також і ними. Протокол направляється органу чи посадовій особі, що розглядає справу про адміністративне правопорушення.
Справу про адміністративне правопорушення розглядається , як правило, за місцем його вчинення в 15-денний строк з дня одержання протоколу. Справи розглядаються відкрито у присутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. По справі видається постанова , яка оголошується одразу після закінчення розгляду справи, а її копія протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої винесено постанову. Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена в суді, рішення якого є кінцеве. Скарга подається протягом 10 днів від дня винесення постанови у адміністративній справі.
Основні поняття та терміни: адміністративне правопорушення, суспільна небезпечність діяння, протиправність, винність, караність, об’єкт адміністративного правопорушення, суб’єкт адміністративного правопорушення, об’єктивна сторона адміністративного правопорушення, суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення, адміністративна відповідальність, адміністративне стягнення.
Питання для самостійної перевірки знань
1. В чому суть адміністративної відповідальності?
2. Що таке адміністративний проступок? Назвіть його основні ознаки.
3. Що включає в себе структура адміністративного правопорушення?
4. Що таке адміністративне стягнення? Які види адміністративних стягнень можуть бути застосовані до порушників адміністративно-правових норм?
5. Який порядок накладення адміністративного стягнення?
6. Чи можна оскаржити і в якому порядку постанову про накладення адміністративного стягнення?
Тести для самоконтролю знань
1. Ознаками адміністративного правопорушення є:
а) протиправність, винність, караність;
б) суспільна небезпечність діяння, винність, караність;
в) суспільна небезпечність, протиправність, винність, караність.
2. Структура адміністративного правопорушення включає:
а) об’єкт, суб’єкт адміністративного правопорушення;
б) об’єкт, суб’єкт, обставини та наслідки адміністративного правопорушення;
в) об’єкт, суб’єкт, об’єктивну сторону, суб’єктивну сторону адміністративного правопорушення
3.Суб’єктами адміністративного правопорушення є:
а) фізичні особи, які досягли 18 років;
б) фізичні та юридичні особи;
в) фізичні осудні особи, які досягли 16 років, посадові особи.
4. Адміністративне стягнення може бути накладене:
а) не пізніше як через два місяці після його вчинення;
б) не пізніше як через місяць після його вчинення;
в) не пізніше як через два тижні після його вчинення.
5. Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена протягом:
а) 5 днів від дня винесення постанови;
б) 7 днів від дня винесення постанови;
в) 10 днів від дня винесення постанови у адміністративній справі.
Дайте юридичну оцінку (кваліфікацію) перерахованим нижче діянням
1. Вбивство.
2. Дрібна крадіжка майна власника.
3. Крадіжка майна (в тому числі дрібна), яке знаходиться в приватній власності.
4. Невиконання зобов’язання за договором.
5. Прогул.
6. Нанесення особі тяжких тілесних ушкоджень.
7. Дрібне хуліганство.
8. Незаконна торгова діяльність.
9. Хабарництво.
10. Обман покупців.
Виберіть види адміністративних стягнень
1. Штраф.
2. Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.
3. Позбавлення спеціальних прав.
4. Попередження.
5. Догана.
6. Звільнення з роботи.
7. Позбавлення волі на певний строк.
8. Обмеження волі.
9. Конфіскація.
10. Оплатне вилучення предмета, який став безпосереднім об’єктом чи знаряддям правопорушення.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам адміністративного законодавства
1. Відвідувачі продуктового магазину були немало здивовані. Газовані напої тут пропонувалися за неймовірно низькими цінами – всього 1 гр. за 1 літер. Напоями в магазині, що належав до фірми «Наукова», торгували за розпорядженням керівництва. В подальшому вияснилося, що термін реалізації напоїв був прострочений.
1. Директор Н-ської радіостанції Архипов , з метою пожартувати над радіослухачами, в прямому ефірі розповсюдив інформацію про аварію на атомній електростанції. Такий жарт призвів до паніки серед місцевого населення, люди почали терміново покидати місто, на дорогах утворилися затори автотранспорту.
3. Під час святкування Нового року громадяни Семенов та Іванов влаштували салют з мисливських рушниць. На зауваження дільничного інспектора міліції порушники громадського порядку відповіли, що стріляли воно з належним чином зареєстрованих рушниць, і оскільки садиба, де вони відзначали свято, розташована на околиці селища, то нікому шкоди завдати не могли.
4. Напередодні новорічних свят громадянин Кротов зрубав у центральному парку міста Н-ська блакитну ялинку для подальшого її продажу. Проте реалізувати він її не встиг, оскільки був затриманий працівниками міліції.
5. Громадянин Власов, який визнаний судом недієздатним внаслідок психічного захворювання, був залишений опікуном без нагляду. Він поїхав до міста та зайшов до магазину. Набравши товару, Власов намагався вийти з магазину, не розрахувавшись за нього, а коли співробітниками охорони йому було зроблено зауваження, почав їх ображати, вибив вітрину магазину. Начальник міліції, який розглядав дану справу, кваліфікував його дії як дрібне хуліганство , судом було прийнято рішення про накладення на нього стягнення у вигляді адміністративного арешту на 15 діб. А оскільки Власов недієздатний, то матеріальна шкода магазину не була відшкодована.
Теми рефератів
1. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління.
2. Суб’єкти адміністративного права, адміністративно-правових відносин, адміністративно-правової відповідальності.
3. Адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність.
Тема 20. Основи кримінального права.
20.1.Поняття і система кримінального права України.
План
1. Поняття, характерні риси та принципи кримінального права.
2. Загальна характеристика Кримінального кодексу України.
1. Кримінальне право має такі характерні риси:
1) являє собою систему (сукупність) правових норм, встановлених у суспільстві. Норми кримінального права – це узагальнені правила поведінки, які є загальнообов’язковими до виконання. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів – кримінального покарання;
2) його норми встановлюються лише вищим органом законодавчої влади – Верховною Радою України і закріплюються у відповідних законах. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. Тим самим це право відрізняється від інших галузей права.
3) має свій предмет і метод правового регулювання. Ч.2 ст.1 Кримінального кодексу України (КК України) визначає , які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Злочин і покарання – дві головні інституції, що визначаються нормами кримінального права. Саме ці відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права. Застосування покарання до конкретної особи, яка вчинила злочин, є методом правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням цього злочину.
Кримінальне право – це галузь права, сукупність правових норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочини та які види та межі покарань застосовуються до осіб , що їх вчинили.
Кримінальному праву притаманні такі принципи:
2. Кримінальне право знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему – Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
Основним джерелом кримінального права є Кримінальний кодекс України, який складається із кримінальних законів, що викладені у вигляді норм.
Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 року, що набрав чинності 1 вересня 2001 року і складається з двох частин – Загальної та Особливої, які поділяються на розділи і статті. Багато статей КК України поділяються на частини, які виділені в окремий абзац. У деяких випадках статті або частини статей КК України поділяються на пункти, що мають цифрове позначення (наприклад, ч.2. ст.115 «Умисне вбивство» містить 13 пунктів).
Загальна і Особлива частини КК України пов’язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність, яка найбільш помітна при застосуванні окремих статей. Не можна застосувати кримінально – правову норму, що містить в Особливій частині КК України, не звернувшись при цьому до Загальної частини.
Загальна частина Кримінального кодексу складається з 15 розділів, у яких зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, відображають завдання КК та межі його дії, чинність закону у часі й просторі, підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину і покарання, види кримінальних покарань, загальні засади призначення покарань і звільнення від них, особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх й таке інше.
Особлива частина Кримінального кодексу складається з 20 розділів, у яких зосереджені норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Кожен розділ Особливої частини присвячений певній групі злочинів. Критерієм такого поділу є родовий об’єкт, тобто однорідні соціальні блага, цінності, суспільні відносини, на які посягає злочин. Наприклад, розділ ІІ містить склад злочинів проти життя та здоров’я особи.
У зв’язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура характеризується однорідністю і складається, як правило, із двох елементів – диспозиції і санкції.
Диспозицією називається частина норми Особливої частини КК України, що визначає зміст злочинного діяння.
Для описування ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із чотирьох видів диспозицій:
За вчинений злочин у кримінальному законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію. Санкцією називається частина норми Особливої частини КК України, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції.
За видом і розміром покарання можна встановити, якої тяжкості злочин вчинено – особливо тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості. У КК України застосовуються відносно – визначені та альтернативні санкції.
Відносно – визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види даної санкції:
Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на дві або кілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне.
Значна частина санкцій у діючому КК України є альтернативними.
Основні поняття та терміни: кримінальне право, принцип законності, принцип рівності громадян перед законом, принцип особистої відповідальності за наявності вини особи, принцип невідворотності кримінальної відповідальності, принцип гуманізму, принцип індивідуалізації відповідальності, принцип економії кримінальної репресії, диспозиція, проста диспозиція, описова диспозиція, банкетна диспозиція, відсильна диспозиція, санкція, відносно-визначена санкція, альтернативна санкція.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Назвіть характерні риси кримінального права.
2. Які принципи кримінального права України ви знаєте?
3.Що є основним джерелом кримінального права України? Дайте йому коротку характеристику.
4. Що таке диспозиція? Назвіть та охарактеризуйте види диспозиції.
5. Що таке санкція? Які санкції застосовуються судом при визначенні покарання?
Теми рефератів
1. Кримінальний кодекс України – основне джерело кримінального права України.
2. Гуманізація кримінального законодавства.
Тема 20. Основи кримінального права.
20.2. Злочин, об’єкт та суб’єкт злочину.
План
1. Злочин, його характерні ознаки. Види злочинів за характером і ступінню суспільної небезпечності.
2. Склад злочину.
3. Співучасть у злочині.
1. Відповідно до ч.1 ст.11 КК України злочином визнається суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність, вчинене суб’єктом злочину.
Даною статтею визначено два види злочинного діяння:1) злочинна дія – це суспільно небезпечна винна поведінка особи, яка заборонена кримінальним законом; 2) злочинна бездіяльність – це суспільно небезпечна пасивна поведінка особи, яка виявляється в утриманні від вчинення дії, яку вона могла і зобов’язана була вчинити за вимогою закону.
Характерними ознаками злочину є:
Діяння не може вважатися злочином, якщо воно не має хоча б однієї з цих ознак. В той же час не є злочином діяння, яке формально має всі ознаки злочину, але не становить суспільної небезпеки.
За характером і ступінню суспільної небезпечності а також виду покарань і розміру його санкцій злочини поділяються на чотири категорії:
Стадії учинення злочину – це етапи підготовки і здійснення умисного злочину. Кримінальний кодекс розрізняє наступні стадії злочинної діяльності:
Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею закону, що передбачає відповідальність за закінчений злочин. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності.
Кримінальний кодекс заохочує добровільне припинення приготування до злочину або замах на злочин, гарантуючи повне звільнення від кримінальної відповідальності або зменшення її обсягу. Добровільна відмова від злочину можлива тільки на стадіях готування і замаху.
2. Поняття злочину конкретизується у формі окремих складів злочинів.
Склад злочину – це сукупність встановлених кримінальним законом об’єктивних т а суб’єктивних ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин. Склад злочину створюють чотири групи ознак:
Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про відсутність складу злочину в цілому та виключає кримінальну відповідальність.
За ступенем суспільної небезпеки розрізняють наступні види складів злочинів:
Об’єкт злочину – це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, блага та цінності, на які скоєне посягання. Ст.1 Кримінального кодексу України містить перелік об’єктів, які перебувають під кримінально-правовою охороною: права та свободи людини та громадянина; власність; громадський порядок та громадська безпека; довкілля; конституційний лад України; мир та безпека людства.
Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочину. Всі її ознаки ( елементи ) містяться в диспозиціях статей кримінального кодексу.
Ознаки (елементи) об’єктивної сторони складу злочину:
Необхідним елементом об’єктивної сторони є суспільно небезпечне діяння. Інші елементи є необов’язковими. Вони враховуються при кваліфікації злочинного діяння лише тоді, коли прямо зазначені в диспозиції конкретної статті Особливої частини Кримінального кодексу.
Суб’єкт злочину – це особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Суб’єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Осудність –це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Неосудність – це обумовлена розладом психіки нездатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними в момент скоєння суспільно небезпечного діяння.
Обмежена осудність – означає, що під час здійснення злочину особа внаслідок психічного розладу була нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (або бездіяльність) і керувати ними. Особа, визнана судом обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності. Однак при призначенні покарання суд враховує обмежену осудність особи і може вживати замість покарання примусові заходи медичного характеру.
Щодо віку кримінальної відповідальності, то за загальним правилом, він складає 16 років. За окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений в законі (ч.2 ст.22 КК), відповідальність настає з 14-ти років. І навпаки, закон визначає ряд злочинів, відповідальність за які настає тільки з досягненням повноліття. Такими, наприклад, є посадові злочини.
Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує її ставлення до суспільно небезпечного діяння, яке нею вчиняється , та до його наслідків. Суб’єктивна сторона має обов’язкові та факультативні ознаки. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є вина у формі прямого умислу чи необережності. До факультативних ознак суб’єктивної сторони відносять мотив та мету злочину.
3. Коли навмисний злочин вчиняється двома і більше особами , має місце співучасть у злочині. Співучасть має ряд ознак:
1) учасниками злочину є не менш ніж дві деліктоздатні особи. Не є співучастю скоєння злочину однією деліктоздатною особою за допомогою неосудної особи або особи, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність;
2) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників;
3) Всі співучасники діють умисно.
В залежності від ролі у злочинному діянні кримінальний закон розрізняє наступні види співучасників:
1) виконавець – особа, що безпосередньо вчинила злочин , або та, що вчинила його шляхом використання осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності;
2) організатор – особа, що організувала скоєння злочину чи керувала його здійсненням, або створила організовану групу чи злочинну організацію та керувала нею, або забезпечувала фінансування чи організоване приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації;
3) підбурювач – особа, що підмовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи іншими засобами схилила іншого співучасника до вчинення злочину;
4) посібник – особа, що порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла скоєнню злочину іншими співучасниками, а також особа, що заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предметі, здобуті злочинним шляхом, придбати або збути такі предмети.
При призначенні покарання співучасникам враховується характер та ступінь участі кожного з них. За інших рівних умов найбільш небезпечними співучасниками є виконавець та організатор.
Основні поняття та терміни: злочин, суспільна небезпечність, протиправність, винність, караність, склад злочину, об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину, суб’єкт злочину, суб’єктивна сторона злочину, осудність, неосудність, обмежена осудність, співучасть у злочині, виконавець, організатор, підбурювач, посібник.
Питання для самостійної перевірки знань
1. Що таке злочин? Назвіть характерні ознаки злочину.
2. На які види поділяються злочини в залежності від ступеня суспільної небезпечності , виду покарань і розміру його санкцій?
3. Що є об’єктом злочину?
4. Хто може бути суб’єктом злочину? Що таке осудність?
5. Що таке співучасть у злочині? Назвіть співучасників злочинного діяння.
Тести для самоконтролю знань
1. Характерними ознаками злочину є:
а) суспільна небезпечність, умисел, винність, караність;
б) протиправність, шкода, суспільна небезпечність, караність;
в) суспільна небезпечність, протиправність, винність, караність.
2. За загальним правилом кримінальна відповідальність настає з:
а) 14 років;
б) 16 років;
в)18 років.
3. Відповідальність за особливо небезпечні злочини настає з:
а) 14 років;
б) 16 років;
в) 18 років.
4. Співучасниками злочину є:
а) виконавець, організатор, підбурювач;
б) виконавець, організатор, підбурювач;
в) виконавець, організатор, підбурювач, посібник.
5. Співучасники злочину:
а)несуть солідарну кримінальну відповідальність;
б) несуть кримінальну відповідальність і при призначенні покарання враховується характер та ступінь участі кожного з них;
в) не несуть кримінальної відповідальності.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам кримінального законодавства
1. Після смерті громадянина, який не мав родичів, начальник ЖЕО вирішив розпорядитися його квартирою. Скориставшись допомогою начальника паспортного відділу міліції та нотаріуса, він зумів продати квартиру. Здійснивши цю операцію, вони поділили валюту та приступили до пошуків нового об’єкта для продажу, але були затримані співробітниками органів внутрішніх справ.
2. 14-річний Микола Олексієв, 16-річний Степан Павлюта під керівництвом раніше неодноразово судимого 40-річного Івана Панченка вночі пробралися на склад торгового підприємства, звідки винесли два телевізори та чотири магнітофони. Микола безпосередньої участі в крадіжці не брав, а чергував біля автомобіля, яким вкрадене було вивезено на квартиру співмешканки Панченка. При розгляді справи в суді було встановлено, що Микола та Степан за місцем навчання характеризуються позитивно і до кримінальної відповідальності притягуються вперше. Що стосується Панченка, то два місяці назад він був достроково звільнений з місць позбавлення волі, де відбував покарання за аналогічний злочин.
Теми рефератів
1. Злочин. Класифікація злочинів.
2. Співучасть у злочині.
3. Об’єкт та об’єктивна сторона злочину.
4. Дія кримінального закону у часі, в просторі, за колом осіб.
Тема 20. Основи кримінального права.
20.3. Кримінальна відповідальність. Порядок притягнення до кримінальної відповідальності. Види кримінальних покарань.
План
1. Поняття, ознаки та підстави кримінальної відповідальності.
2. Обставини, що виключають злочинність діяння.
3. Покарання і його види.
4. Обставини, які пом’якшують покарання.
5. Обставини, що обтяжують покарання.
6. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
1. Кримінальна відповідальність є найбільш суворим видом юридичної відповідальності.
Кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні до особи, що вчинила злочин, заходів державного осуду у вигляді позбавлення або обмеження особистого, майнового або іншого характеру (покарання), що визначається обвинувальним вироком суду.
Ознаки кримінальної відповідальності:
Виникнення, реалізація та припинення кримінальної відповідальності здійснюється в межах кримінальних правовідносин. Юридичним фактом, який спричинює кримінально – правові відносини, є скоєння злочину. Реалізація кримінальної відповідальності починається з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили, а припиняється – з моменту погашення або зняття судимості. Судимість – юридичні наслідки покарання або іншого заходу кримінальної відповідальності. Вона полягає у тимчасовому обмеженні прав на заняття окремими видами діяльності та на доступ до державної служби.
Підстава кримінальної відповідальності – скоєння особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом. Кримінальна відповідальність може наступати тільки за конкретне суспільно небезпечне діяння, заборонено кримінальним законом, а не за образ мислення та навіть не за виявлене бажання скоїти злочин.
Розглянемо реалізацію кримінальної відповідальності на конкретному прикладі. Наприклад, 5 червня 2008 г. громадянин К. скоїв крадіжку. Крадіжка стала юридичним фактом, який потягнув виникнення кримінально – правових відносин. 16 жовтня 2002 р. набрав законної сили обвинувальний вирок суду, відповідно до якого громадянину К. призначене покарання у вигляді позбавлення волі на два роки. Строк судимості за злочин середньої тяжкості, яким є крадіжка, складає три роки. Отже, відповідно до кримінального закону, ці кримінально – правові відносини мають припинитись 16 жовтня 2013 р., після відбуття громадянином К. покарання та погашення судимості (якщо судимість не буде знята судом раніше).
Моментом настання кримінальної відповідальності є момент вступу в законну силу обвинувального вироку суду. Цей висновок базується на ст..62 Конституції України, яка визначає, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Також згідно ч.1 ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
2. У деяких випадках вчинки людей мають зовнішню схожість зі злочином, однак не тільки не становлять суспільної небезпеки, але і визнаються припустимими і навіть суспільно корисними. Кримінальний кодекс України містить перелік обставин, що виключають злочинність діяння,а отже , і кримінальну відповідальність. До них належать:
1)необхідна оборона. Це дії , вчинені з метою самозахисту, захисту іншої особи, захисту суспільних чи державних інтересів від злочинного посягання шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає. При цьому не можна вдаватися до перевищення меж необхідної оборони;
2) затримання особи, що вчинила злочин. Це дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, що вчинила злочин. При цьому також не можна перевищувати міри, необхідної для затримання злочинця.
3) крайня необхідність. Крайньою необхідністю визнається заподіяння шкоди охоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі, суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку неможливо було відвернути іншими засобами. Небезпеку, що викликає стан крайньої необхідності, створюють сили природи, фізіологічні та патологічні процеси у людини, дії машин і механізмів;
4) фізичний чи психічний примус. Не є злочином діяння особи, вчинене під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Діяння, вчинене під психічним примусом, виключає відповідальність лише в тому разі, якщо вона завдає меншої шкоди, ніж психічне насильством. Наприклад, матеріально відповідальна особа звільняється від відповідальності, якщо вона передала довірене їй майно злочинцям, які погрожували особі вбивством;
5) виконання наказу або розпорядження. Якщо особа виконувала законний наказ чи розпорядження і при цьому заподіяла шкоду охоронюваним інтересам, вона не несе кримінальної відповідальності. Не підлягає відповідальності особа, що відмовилась виконати явно злочинний наказ або розпорядження;
6) діяння, пов’язане з ризиком. Ризик визнається виправданим, якщо поставлена суспільно корисна мета не могла бути досягнута іншим шляхом. Ризик не визнається виправданим, якщо він свідомо створював загрозу для життя інших людей чи загрозу екологічної катастрофи або інших надзвичайних подій;
7) виконання спеціального завдання із запобігання чи викриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди охоронюваним інтересам особою, яка, виконуючи спеціальне завдання, брала участь в організованій групі чи злочинній організації. Але це правило не поширюється на особливо тяжкі злочини проти особи.
3. Відповідно до ч.1 ст.50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Сутність покарання полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат та страждань (наприклад, обмеження пересування, особистої недоторканості, таємниці листування – при позбавленні волі). Однак кара – не єдина і навіть не головна мета покарання. Покарання має на меті виправлення засуджених, запобігання скоєнню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Кримінальний кодекс передбачає 12 видів покарань, що поділяються на:
Види основних покарань:
Основні покарання можуть призначатися лише як самостійні види. Не можна, наприклад, призначити одночасно арешт і виправні роботи. До основних покарань можуть приєднуватися додаткові покарання.
Види додаткових покарань:
Ці покарання не можуть призначатися як самостійні, вони приєднуються до основних покарань.
Види покарань, що можуть призначатися як основні та додаткові:
Цю групу покарань можна застосовувати як самостійно, так і приєднувати їх до основних покарань.
У відповідності зі ст.66 Кримінального кодексу України при призначенні покарання обставинами, що його пом’якшують, визнаються:
1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення злочину під впливу погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
Перелік обставин, що пом’якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не зазначені в кримінальному законі.
5. До обставин, які обтяжують покарання, відносяться фактори, що підвищують суспільну небезпеку як діяння, так і особи, яка його скоїла. Значення їх полягає в тому, що вони дозволяють суду визначити більш суворе покарання в межах встановленої санкції за конкретний злочин.
У відповідності зі ст..67 Кримінального кодексу України при призначенні покарання обставинами , що його обтяжують, визнаються:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
3) вчинення злочину на грунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в безпорадному стані;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом ;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
Перелік обставин, що обтяжують відповідальність, є вичерпним, тобто при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, незазначені кримінальним законом. Крім того, суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у законі обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання , навівши мотиви свого рішення у вироку.
За вчинення діянь, протиправність і суспільна небезпека яких очевидна й у більш молодому віці, кримінальну відповідальність несуть особи, що досягли 14-річного віку. Їх вичерпний перелік містить ч.2 ст.22 КК України: умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсія, бандитизм, зґвалтування, крадіжка, грабіж, розбій, хуліганство, умисне знищення чи пошкодження майна і деякі інші діяння.
До неповнолітніх, визнаних винними у скоєнні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:
5) позбавлення волі на певний строк (на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин – до 15 років).
До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу і позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Кримінальна відповідальність неповнолітніх має певні особливості:
Примусові заходи виховного характеру є одним з видів звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. До примусових заходів виховного характеру відносяться:
В залежності від конкретних обставин скоєного злочину та особистості неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно декілька примусових заходів виховного характеру. Поряд з цими заходами кримінальний закон надає суду право призначити неповнолітньому вихователя.
У випадку ухилення неповнолітнього , що скоїв злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і неповнолітній притягується до кримінальної відповідальності.
Основні поняття та терміни: кримінальна відповідальність, судимість, необхідна оборона, крайня необхідність, покарання.
Питання для самостійної перевірки знань
1. В чому сутність кримінальної відповідальності? Назвіть ознаки кримінальної відповідальності.
2. Назвіть підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності.
3. Що таке судимість?
4. Які обставини виключають злочинність діяння?
5. В чому полягає сутність покарання?
6. Які покарання відносяться до основних?
7. Які покарання є додатковими?
8. Які покарання можуть застосовуватися як основні і додаткові?
9. Назвіть обставини, які пом’якшують покарання.
10. Назвіть обставини, які обтяжують покарання.
11. В чому полягає особливість кримінальної відповідальності неповнолітніх?
Тести для самоконтролю знань
1. Суб’єктом злочину є:
а) будь-яка фізична особа;
б) будь-яка фізична чи юридична особа;
в) фізична осудна особа у віці , з якого може наставати кримінальна відповідальність.
2. Злочином є:
а) суспільно небезпечне діяння, вчинене фізичною особою;
б) суспільно небезпечне діяння, вчинене фізичною або юридичною особою;
в) суспільно небезпечне діяння ( дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
3. Всі види покарань, визначені в КК Україні, поділяються на:
а) основні покарання, додаткові, покарання, які можуть призначатися як основні і додаткові;
б) основні покарання, додаткові покарання;
в) кримінальні покарання, додаткові покарання.
4. Виправні роботи встановлюються на строк:
а) до двох років;
б) до шести місяців;
в) від шести місяців до двох років.
5. Арешт встановлюється:
а) від одного до шести місяців;
б) від одного до дев’яти місяців;
в) від одного місяця до одного року.
6. Обмеження волі встановлюється на строк:
а) від 1 до 5 років;
б) від 2 до 6 років;
в) від 5 до 10 років.
7. Позбавлення волі на певний строк встановлюється на строк:
а) від 1 до 10 років;
б) від 1 до 15 років;
в) від 1 до 20 років.
8. До покарань, які можуть призначатися як основні і додаткові відносяться:
а) штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю;
б) штраф, громадські роботи;
в) громадські роботи, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.
9. Чи звільняє випадок вчинення злочину з необережності від кримінальної відповідальності?
а) так;
б) ні;
в) законом не визначено, на розсуд суду.
10. До неповнолітніх може бути застосовано покарання у вигляді позбавлення волі на строк:
а) не більше 10 років;
б) 15 років;
в) не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин – до 15 років.
Проаналізуйте ситуації та прокоментуйте їх з точки зору відповідності нормам кримінального законодавства
1. У Дніпропетровській області 15-річного підлітка слідчі змусили зізнатися у вбивстві сестри. Йому було винесено вирок за яким підлітка засудили до позбавлення волі на 10 років. Тільки через три роки зникла дівчина з’явилася живою і неушкодженою.
2. Розслідування встановило провину дев’ятирічного хлопчика в убивстві дворічної дівчинки. Розслідування завершене, але обвинувачення дитині не було пред’явлене.
3. Мати висунула звинувачення своєму чоловіку в тому, що він розбещував їхню п’ятирічну доньку. В ході попереднього слідства цей факт було доведено, а також виявлено факт залякування дитини батьком. За фактами погрози вбивством доньці та за фактами насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом порушено кримінальні справи.
Теми рефератів
1. Ріст злочинності серед молоді. Шляхи вирішення проблеми.
2. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.
3. Право підозрюваного на неупереджене розслідування і захист.
Навчально-методичні вимоги до вивчення навчальної дисципліни «Основи правознавства».
Вимоги до дисципліни
У результаті вивчення предмета, студенти повинні знати:
- загальнотеоретичні правові поняття та терміни;
- структуру права та законодавства;
- поняття і ознаки правосвідомості та правової культури, правової поведінки та юридичної відповідальності;
- питання функціонування системи права, дії механізму правового регулювання;
- підстави виникнення, зміни та припинення правових відносин;
- основи конституційного права України;
- органи державної влади та місцевого самоврядування України;
- судові, правоохоронні та правозахисні органи України;
- основні визначення та поняття головних галузей законодавства України;
- джерела чинного законодавства України, порядок їх прийняття.
Після вивчення предмета студенти повинні вміти:
Викладання дисципліни здійснюється на основі курсу лекцій та шляхом проведення семінарських занять., групових та індивідуальних консультацій. Під час занять використовуються інтерактивні методи викладання та навчання, а також різні види контролю за рівнем засвоєння студентами навчального матеріалу.
Методи контролю та оцінювання знань
У процесі вивчення навчальної дисципліни використовуються наступні види контролю:
1. Поточний - здійснюється шляхом опрацювання тем, винесених на самостійне вивчення та виконання завдань до них; на семінарських заняттях, що включає перевірку розуміння та запам’ятовування студентом навчального матеріалу, умінь самостійно опрацьовувати нормативно-правові акти та навчально-методичну літературу, здатність осмислити зміст теми, умінь публічно чи письмово представити певний матеріал, а також завдань самостійної роботи; виконання контрольної роботи після вивчення окремого модуля.
2. Підсумковий – здійснюється у формі письмової комплексної контрольної роботи, яка охоплює матеріал тем модуля, за умови, що підсумковою формою контролю є залік та на іспиті шляхом комп’ютерного тестування. При проведенні контрольної роботи кожному студенту видається індивідуальний варіант контрольних завдань, що складається з двох частин:
- перша частина – тестові завдання, де студент має вибрати правильний варіант відповіді на запитання;
- друга частина – використовуючи Конституцію та чинне законодавство України, студент повинен проаналізувати та прокоментувати конкретну юридичну ситуацію.
При виведенні остаточної оцінки враховуються результати науково-дослідної роботи та самостійної роботи студента.
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів
Самостійна робота є основним засобом засвоєння студентами навчального матеріалу в час, вільний від обов’язкових навчальних занять, без участі викладача. Лише у ході самостійної роботи студент має можливість розвинути пізнавальні та виконавчі здібності, пам’ять, самостійне мислення, наполегливість і, головне, виробити вміння самостійного здобуття знань.
Самостійне засвоєння навчального матеріалу здійснюється на основі лекційного матеріалу. Бажано, щоб студент при вивченні дисципліни «Основи правознавства» не обмежувався тільки лекційним матеріалом, а розвивав уміння правильного використання літератури з різних галузей права України, доцільного застосування нормативно-правових актів України.
Планування самостійної роботи задане робочою програмою навчальної дисципліни. Після опрацювання лекційного матеріалу конкретної теми необхідно виконати завдання до неї : скласти термінологічний словник, продумати відповіді до питань для самостійної перевірки знань, вибрати правильну відповідь на тестові завдання для самоконтролю знань, проаналізувати ситуації та прокоментувати їх з точки зору відповідності нормам чинного законодавства. До кожного змістового модуля студент повинен виконати один реферат .
Студент самостійно обирає тему реферату із запропонованого переліку. Студент має право в обсязі навчальної програми дисципліни сам запропонувати тему реферату, узгодивши її з викладачем. При виборі теми студенту слід керуватися своїми інтересами до певної проблеми, можливостями підбору літератури та інше.
При підготовці до написання реферату студенту слід приділити серйозну увагу підбору і вивченню нормативно-правових актів та літератури. Після ознайомлення з літературою та нормативно-правовими актами студент складає план реферату, який включає в себе:
Вступ є обов’язковою частиною реферату, в якому стисло обґрунтовується актуальність , наукова і практична значимість обраної теми , формулюються цілі дослідження.
Основна частина реферату складається з розділів, в яких мають бути послідовно розглянуті всі питання теми. Назва розділу не може повторювати назву теми роботи.
Заключна частина реферату має містити висновки, в яких формулюються результати дослідження, оцінки проаналізованого матеріалу, пропозиції чи рекомендації з досліджуваної проблематики.
Вступ і висновки реферату не повинні перевищувати одну чверть його обсягу.
Правильна організація власної самостійної роботи з боку студента є важливою запорукою успішного навчання і ефективного засвоєння ним знань.
Список використаної та рекомендованої літератури
Нормативно-правові акти
В.С. Гопанчука. – К.: Істина, 2002. – 304 с.
ЗМІСТ
Передмова……………………………………………………………1
Навчально-методичні вимоги до вивчення навчальної дисципліни «Основи правознавства»…………………………………………2 - 3
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів…………………………………………………………..4 - 5
Змістовий модуль1. Основи історії та теорії держави і права
Тема 1. Історичний розвиток держави і права України……6 - 13
Тема 2. Основні поняття теорії держави і права……………14 - 24
Тема 3. Основи правосвідомості та правової культури, правової поведінки та юридичної відповідальності………………………25 - 31
Змістовий модуль 2. Основи конституційного права України
Тема 4. Основні засади конституційного ладу в Україні…..32 - 43
Тема 5. Правове регулювання виборів та референдумів……44 - 48
Тема 6. Органи державної влади і місцевого самоврядування в Україні
Тема 6.1. Верховна Рада – парламент України…………….49 - 55
Тема 6.2. Конституційний статус Президента України, його соціально-політичне значення………………………………….56 - 61
Тема 6. 3. Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади в Україні……………………………………………………………62 - 66
Тема 6.4. Місцеве самоврядування в Україні………………67 - 71
Тема 7. Конституційні засади організації і здійснення правосуддя в Україні………………………………………………………….72 -80
Тема 8. Конституційні засади діяльності правоохоронних та правозахисних органів України
Тема 8.1. Конституційні засади діяльності правоохоронних органів……………………………………………………………81 - 85
Тема 8.2. Правозахисні органи України……………………86 - 93
Змістовий модуль 3. Основи цивільного та сімейного права України
Тема 9. Основи цивільного права
Тема 9.1. Загальні засади цивільного права. Цивільна правоздатність та цивільна дієздатність……………………. 94 - 104
Тема 9.2. Правочини. Дійсність та недійсність правочинів. Правові наслідки визнання правочину недійсним………….105 - 109
Тема 9.3. Представництво. Форми та види представництва110-115
Тема 9. 4. Право власності Захист права власності………116 - 123
Тема 9.5. Зобов’язання. Забезпечення виконання зобов’язань…………………………………………………… 124 - 131
Тема 9.6. Недоговірні зобов’язання……………………….132 - 135
Тема 9. 7. Спадкове право. Порядок прийняття спадку….136 - 142
Тема 10. Основи сімейного права
Тема 10.1. Загальні засади сімейного права. Шлюб і сім’я………................................................................................143 - 150
Тема 10.2. Особисті та майнові права і обов’язки подружжя………………………………………………………151 - 156
Тема 10.3. Права та обов’язки батьків і дітей…………… 157 - 162
Тема 10.4. Усиновлення. Опіка та піклування. Патронат 163 - 168
Змістовий модуль 4. Основи трудового права
Тема 11. Загальні засади трудового права. Порядок прийняття на роботу…………………………………………………………169 - 176
Тема 12. Трудовий договір……………………………….177 - 188.
Тема 13. Робочий час……………………………………..189 - 193
Тема 14. Час відпочинку………..........................................194 - 202
Тема 15. Оплата праці. Гарантії і компенсації……………203 - 207
Тема 16. Трудова дисципліна. Порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності……………………………..208 - 211
Тема 17. Матеріальна відповідальність працівників перед підприємством………………………………………………….212- 218
Тема 18. Праця молоді і жінок…………………………….219-223
Змістовий модуль5. Основи адміністративного та кримінального права України
Тема 19. Основи адміністративного права
Тема 19.1. Сутність та ознаки адміністративних правовідносин. Суб’єкти адміністративних правовідносин…………………224- 229
Тема 19.2. Адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності………………………………………………230 - 235
Тема 20. Основи кримінального права
Тема 20.1. Поняття і система кримінального права України………………………………………………………..236 - 240
Тема 20.2. Злочин. Об’єкт та суб’єкт злочину…………..241 - 246
Тема 20.3. Кримінальна відповідальність. Порядок притягнення до кримінальної відповідальності……………………………247 - 257
Методичні рекомендації та тематика до проведення семінарських занять з дисципліни « Основи правознавства»……………..258 - 280
Термінологічний словник………………………………….2851- 291
Список використаної та рекомендованої літератури. Нормативно-правові акти…………………………………………………….300 - 303