Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ
ЛІТЕРАТУРА ЯК ВИД МИСТЕЦТВА
Література — у найширшому розумінні — все, що написане літерами, тобто вся писемність, яка має суспільне значення. Є література художня, публіцистична, наукова, науково-популярна, інформаційна тощо. Художня література — один з видів мистецтва (поряд з музикою, театром, малярством, графікою, скульптурою), що моделює різні сторони дійсності засобами слова. Характерною особливістю художньої літератури, як і інших видів мистецтва, є відображення життя в конкретних образах, які є водночас мистецьким узагальненням певних людських типів, картин природи, інтер'єрів, окремих предметів.
Якщо, скажімо, музика глибоко передає внутрішній стан людини, а живопис чи графіка показують її зовнішність, театральне мистецтво — її вчинки, то література як універсальне мистецтво може сама виконувати названі функції. Отож література моделює дійсність з повнотою і глибиною, не доступними іншим видам мистецтва.
Національне й загальнолюдське в літературі — це органічне поєднання в художньому творі відбиття характерних особливостей національного життя з порушенням важливих проблем, що мають загальнолюдське значення. Літературний твір відбиває своєрідність буття певного народу на конкретному етапі його історичного розвитку, передає національну ментальність і відповідних соціальних верств, і окремої особистості. Національна своєрідність виявляється в темах творів, і в характері їхнього художнього втілення, в образних типажах, у мові, навіть у жанровій специфіці. Іван Франко слушно зауважував, що кожний справжній письменник, до якої б національності він не належав, схожий на «дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний, національний грунт, намагається віссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань». Так, глибоко національна творчість Тараса Шевченка має загальнолюдський характер і своїми темами (доля рідного краю і страждання доброї особистості, щастя материнства і болі самотності скривдженої жінки), і гуманістичним пафосом, і високою культурою поетичного слова, і порушенням тих громадських чи морально-етичних проблем, які звучать злободенно на всіх континентах планети.
Правда художня — це правда, створена уявою письменника на основі спостереження й узагальнення в образах і картинах життєвих явищ. Правдиве моделювання дійсності досягається не тільки достовірністю деталей, а й глибоким проникненням у суть подій, переданих автором з передових світоглядних і естетичних позицій. Так, Михайло Коцюбинський у своїх новелах 1906 — 1912 років правдиво відбив силу й слабкість визвольних змагань народу, розкрив внутрішні суперечності революційних виступів, що зумовили їхню поразку. Правда художня виникає на основі правди історичної, тобто правди реальних фактів життя. Ідучи від правди дійсності, письменник відбирає, творчо осмислює, художньо узагальнює факти, явища, події. Як зазначав Іван Гончаров, спостережувана митцем правда життя відображується в його уяві, а потім переноситься на сторінки твору.
Творча праця письменника — складна, глибоко індивідуальна діяльність автора літературного твору. Незважаючи на своєрідність кожного талановитого митця, праця над художнім твором має багато спільного у виборі теми, відборі життєвого матеріалу, його осмисленні й узагальненні. Важливу роль у праці письменника відіграє творча уява, яка допомагає авторові ще в процесі написання твору зримо бачити картини життя і долю персонажів своєї книжки.
Справжня творчість, як показує досвід талановитих письменників, можлива на основі інтенсивної праці, систематичної й напруженої роботи думки, вольового зосередження, емоційного збудження. Творча інтуїція, тобто передбачення, дає можливість авторові глибоко проникати в суть модельованих явищ, адже ж вона ґрунтується на всебічному попередньому вивченні життєвих закономірностей. У процесі творчої праці часто з'являються нові варіанти втілення художнього задуму, про що, зокрема, свідчать різні редакції роману Панаса Мирного та Івана. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Традиції в літературі (від лат.— передача) — це ідейно-художній досвід кращих письменників минулого, який творчо засвоюється наступними літературними поколіннями. Кожний письменник, яким би талановитим він не був від природи, проходить завжди через певну літературну школу, вчиться на досвіді попередників, а вже потім виявляє своє новаторство, індивідуальний стиль, про що свідчить, наприклад, творча еволюція Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Марка Кропивниць-кого. Свої традиції створює також кожна національна література, і ці традиції так чи інакше засвоюються іншими літературами: так, ідейні пошуки на ґрунті модернізму у французькій, бельгійській, норвезькій літературах трохи пізніше починають творчо освоюватися польською, українською, російською літературами.
Новаторство в літературі — це оновлення й збагачення змісту і форми літературних творів художніми відкриттями. Справжнє літературне новаторство неможливе без творчого засвоєння досвіду попередників, без вивчення прогресивних традицій всесвітнього письменства. Спираючись на традиції, письменники-новатори шукають нові шляхи в розвитку літератури. Так, Тарас Шевченко на основі продовження фольклорних і романтичних традицій рідного письменства зумів поєднати їх з реалістичним баченням життя і піднести українську літературу на якісно новий щабель її розвитку. Оновлення літератури відбувається через засвоєння нових художніх методів, створення образів сучасників, втілення прогресивних ідей, використання нових художніх прийомів і засобів. Так, українська новелістика початку XX ст. під пером Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яцківа збагачується новими темами, ідеями, образами, наснажується ліризмом і драматизмом, намагається через душу персонажів розкрити суспільні процеси.
Публіцистика (від лат. — суспільний) — це рід журналістики, в якому часто виступають письменники, оскільки намагаються використовувати види публіцистики (нариси, статті, репортажі, фейлетони, памфлети) для порушення злободенних питань громадського життя, щоб вплинути на суспільну думку та відповідні державні чи політичні інституції. Публіцистика, як правило, нещадно викриває все реакційне, віджиле, пристрасно обґрунтовує необхідність боротьби з ним та оновлення громадсько-політичного життя. Такий характер мали публіцистичні виступи Івана Франка, Павла Грабовського, Лесі Українки, Володимира Самійленка, Осипа Маковея. Публіцистичний струмінь не раз ставав складовою частиною літературно-критичних статей Франка, Михайла Грушевського, Миколи Хвильового.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ТВІР
Літературний твір — це головна складова частина літературного процесу, результат праці письменника. В творі художньо моделюються певні сторони реальної дійсності у світлі суспільно-політичних і естетичних поглядів митця, порушуються актуальні проблеми, проводяться відповідні ідеї. Твір є своєрідним, а саме художнім дослідженням життя, адже письменник завжди ставить метою віднайти певні ідейно-естетичні істини, які можна було б використати і в практичній діяльності, зокрема в плані духовного вдосконалення людини, поліпшення суспільних взаємин. Художнє узагальнення життєвих подій і явищ, на відміну від наукового, подається в конкретній образній формі. Письменник так моделює життя, щоб досліджувані явища не тільки зберігали свою неповторну індивідуальність, а й ставали ще типовішими, щоб вони виразніше, яскравіше, завершеніше втілювали найістотніші властивості. Власне, він творчо типізує реальну дійсність, вдаючись до художнього домислу і вимислу. Оскільки в зображуване автор вкладає і свої роздуми про життя, виражає особисте ставлення до нього, літературні образи відзначаються виразною емоційністю.
Зміст і форма твору є визначальною основою естетичної його цілісності. їх не можна роз'єднати, відділити одне від одного. Якщо під час аналізу це й намагаються здійснити, то тільки з пізнавальною метою, причому таке відокремлення робиться умовно, уявно, шляхом мисли-тельних операцій. Зміст і форма як літературознавчі поняття узагальнюють у собі уявлення про внутрішню суть і зовнішній бік твору.
Зміст — це те, що лежить в основі твору, зрозуміло, відповідно подане письменником. Зміст — це те, що зображується в творі, і те, що пізнається з нього, що змушує читача задуматися над порушеними автором животрепетними питаннями дня. Отже, зміст твору об'єднує в собі тематику, ідейно-емоційні оцінки змодельованих граней дійсності та проблематику.
Форма, перебуваючи із змістом у діалектичному взаємозв'язку, є вираженням внутрішньої сутності твору. Оформленість змісту забезпечує творові конкретну визначеність, самостійність у колі аналогічних чи подібних літературних явищ. Художня форма твору є складною і багатоаспектною: вона включає в себе жанрову специфіку, композиційно-сюжетну структуру, художні узагальнення, подані в образах, мову, тобто словесні зображально-виражальні засоби.
Тема твору (буквальне значення давньогрецького терміна — те, що лежить в основі) — це ті сторони реального життя, які знайшли художнє відбиття відповідно до поглядів письменника. Предметом зображення в художніх творах можуть бути найрізноманітніші сторони життя людини і цілого народу, життя природи, тваринного й рослинного світу, об'єкти матеріальної людської культури. Усі картини, епізоди, сцени твору так чи інакше пов'язані з людиною, підпорядковані розкриттю обраної теми. Так, назва повісті Михайла Коцюбинського «Ра*а тог£апа» акумулює в собі тему марева, міражу, яка висвітлюється в кількох аспектах. У значному за обсягом творі, де порушується кілька проблем, реалізується й кілька тем, з яких одна буде основною, а інші їй підпорядковані, як, наприклад, у повісті Івана Франка «Борислав сміється». Тему ліричного твору ще називають мотивом.
Проблематика твору (від гр.— те, що кинуте вперед, тобто виділене з потоку життя) — це порушення на будь-якому життєвому матеріалі — чи реальному сучасному, чи далеко віддаленому минулому, історичному, чи навіть вигаданому, фантастичному — злободенних сучасних питань. Скажімо, Іван Карпенко-Карий у трагедії «Сава Чалий» чи Іван Франко у повісті «Захар Беркут», показуючи минуле, ставили перед сучасниками гострі, болючі питання, що роздирали українське суспільне життя наприкінці XIX ст.
Ідея твору — це основна думка про зображені в ньому життєві події, це ідейні оцінки зображеного. Ідея органічно пов'язана з темою, адже містить у собі оцінки зображених у творі людей, стосунків між ними, щось схвалює, підносить, а щось викриває, осуджує. Художня ідея як узагальнена, емоційна, образна думка лежить в основі змісту твору, взагалі об'єднує всі його компоненти. Суть ідеї насамперед залежить від того, на що автор звертає увагу, як осмислює логіку розвитку життя. Створюючи свій художній світ, письменник виділяє, підкреслює, посилює певні сторони поведінки людей, особливості їхнього внутрішнього світу.
Жанрова специфіка твору — це категорія, яка означає належність його до одного з літературних родів — епосу, лірики чи драми, а також своєрідність видової форми у межах певного роду. Жанрові ознаки кладуться в основу літературознавчої класифікації творів не випадково, бо вони мають найстійкіший, історично повторюваний характер, але це не означає, що жанр у процесі історичного розвитку не змінюється. Якраз навпаки: жанри перебувають у постійних змінах і вдосконаленнях.
Композиція — це друга важлива сторона художньої форми твору. Композиція — це зумовлена змістом побудова, розміщення і співвідношення всіх складових частин твору, порядок розгортання подій і ситуацій, це розташування персонажів у ньому. Розрізняють композицію зовнішню (зримий поділ твору на окремі частини, розділи, дії, картини, сцени, строфи) і внутрішню, тобто систему тих не видимих оку зв'язків, завдяки яким твір сприймається як завершене ціле.
Композиція набуває специфіки залежно від літературного роду і виду. Так, в епічному творі є взаємозв'язок суто епічних описів (характеристика, показ дій і вчинків персонажів, зображення зовнішності людей, пейзажі) з драматичними монологами, діалогами, полілогами. Композиція драматичного твору зумовлюється характером і гостротою конфлікту, а ліричного — розгортанням певного почуття, переживання, роздуму.
Сюжет (від франц.— предмет) — складова частина композиції епічного, драматичного та ліро-епічного твору. Сюжет — це головний ланцюг подій у житті центрального персонажа, ті конфлікти і колізії у взаєминах його з іншими персонажами, що рухають дію. За спостереженням російського письменника Костянтина Федіна, самі персонажі створюють сюжет, автор тільки фіксує логіку розвитку стосунків між ними, їхніх дій та вчинків. Сюжет може бути однолінійним («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького), багатолінійним («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), розгалуженим («Герой нашого часу» Михайла Лєрмонтова).
Образ художній — це особлива форма естетичного освоєння дійсності, коли при узагальненні (на відміну від наукового абстрагування, що виявляється у відповідних законах, теоремах) зберігається життєва конкретність предмета — людини, події, явища, картини природи, окремої речі. Саме в образах письменник створює власний художній світ, близький до реального, але не тотожний йому. Наприклад, світ, змодельований Іваном Нечуєм-Ле-вицьким у повісті «Кайдашева сім'я», незважаючи на те, що в ті часи у селі Семигори жили селяни з прізвищем Кайдаш, все ж є світом творчої фантазії письменника. У художньому творі всі картини мають образний характер, в ньому наявні образи-персонажі, образи-пейзажі, образи-інтер'єри, образи-символи, мікрообрази (тропи, деталі). Власне, образна система є третьою гранню художньої форми твору. Мова твору складає ще одну сторону його форми. Аналіз мови твору має проводитися в кількох аспектах: показі відмінностей між авторською мовою і мовою персонажів; з'ясуванні лексичних особливостей (наявність діалектизмів, жаргонізмів, варваризмів, вульгаризмів, архаїзмів, неологізмів, спотворених слів тощо); висвітленні функції тропів (епітетів, порівнянь, метафор, метонімія, гіпербол, літот, іронії, алегорії, оксюморонів); віднайденні поетичних фігур (інверсія, еліпсис, паралелізм, анафора, епіфора, симплока, антитеза, градація) і конкретного визначення їхньої ролі у творенні художнього образу; з'ясуванні звукових засобів зображення (асонансів, алітерацій). Вивчення мови твору передбачає висвітлення доцільності використання письменником афоризмів (суджень узагальнюючого характеру, виражених у лаконічних, відшліфованих «крилатих» виразах, парадоксів (висловів з несподіваними, ніби алогічними судженнями), каламбурів (зворотів, побудованих на грі слів).
ЛІТЕРАТУРНІ РОДИ І ВИДИ
Спосіб художнього зображення — головний критерій класифікації літературних творів. Ще славетний античний філософ Арістотель (384 — 322 рр. до н. є.), осмислюючи художній досвід, нагромаджений давньогрецькою поезією, театром, образотворчим мистецтвом, не тільки показав відмінність словесності (літератури) від інших видів художньої творчості, а й відзначив неоднаковість підходів авторів словесних творів до моделювання дійсності. Він вказав на три способи зображення — епічний, ліричний і драматичний і виділив три літературні роди — епос, лірику і драму.
Епос (від. гр. — слово, розповідь) — літературний рід, що об'єднує твори, в яких автор, користуючись словом чи то безпосередньо від себе (форма розповіді), чи від імені вигаданої особи (оповідь) показує життя, його події та явища в розвитку. Епос дає можливість широко охоплювати дійсність, показувати її рух від минулого до теперішнього, навіть прозирати в майбутнє, висвітлювати життя людини в найрізноманітніших суспільних зв'язках і суперечностях. Уже в фольклорі виділилися такі епічні види, як казка, переказ, легенда, історична пісня, дума. Аналогічна диференціація відбулася й у літературі.
Засоби показу характеру в епічному творі — це: показ персонажа у діях і вчинках, у безпосередніх стосунках з іншими персонажами, у його реагуванні на життєві події; авторська характеристика персонажа безпосередньо від себе або від імені іншого персонажа; змалювання зовнішності героя (портретна характеристика); індивідуалізація мови персонажа через використання характерних елементів різних лексичних шарів — діалектизмів, жаргонізмів, професіоналізмів, вульгаризмів тощо; розкриття внутрішнього світу персонажа через показ його почуттів, переживань, настроїв, роздумів. Усі ці прийоми індивідуалізації характеру майстерно використано Панасом Мирним та Іваном Біликом у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», в якому створені яскраві образи Чіпки, Грицька, Максима Ґудзя, Мотрі.
Оповідання — невеликий за обсягом епічний твір, де йдеться, як правило, про кілька подій у житті одного персонажа, характер якого або вже сформований («Екзамен» Бориса Грінченка), або ще не визначився («Морозенко» Панаса Мирного). Оповідання в українській прозі знайшло вираження у формах фольклоризованого («Сал-дацький патрет» Григорія Квітки-Основ'яненка), етнографічно-побутового («Сирітський жаль» Ганни Барвінок), соціально-проблемного («Козачка» Марка Вовчка), ідилічного («Орися» Пантелеймона Куліша), виробничого («На роботі» Івана Франка), політичного («Свинська конституція» Івана Франка) жанрів. На грані XIX і XX століть виникла суспільно-психологічна студія («На дні» Івана Франка), в якій акцент ставився на розкритті процесу мислення людини.
Новела — окремий епічний вид малої форми, в якому, на відміну від оповідання, замість численних описів головну роль відіграють, за висловом Франка, «внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи». Василь Стефаник («Новина»), Михайло Коцюбинський («На камені») у новелах відбивають насамперед динаміку почуттів, переживань, роздумів людини. Захоплення письменників засобами суміжних мистецтв — малярства, графіки, музики — позначається на жанровій диференціації української малої прози перших десятиріч XX ст. Авторські дефініції жанру вказують на близькість новел до музики (імпровізація, ноктюрн, фантазія, арабеска) та живопису (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, бризки пензля, акварель, образок, малюнок, картина). З'являються й такі жанрові визначення, як настрій, враження.
Художній нарис як епічний вид відбиває справжні життєві факти, однак вони белетризуються за допомогою описів зовнішності персонажів, зовнішнього — соціального чи природного — тла, з'ясування причин, що обумовили вчинки героїв. Панас Мирний у нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» не тільки розповів про розбишаку Василя Гнидку, а й торкнувся болючих питань безземелля, напівголодного існування селян, утисків їх з боку «п'явок», які й штовхнули хлібороба на злочини.
Повість як епічний вид посідає поважне місце у східнослов'янських літературах. Це епічний твір, в якому висвітлюється доля кількох персонажів («Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського), Як правило, цей вид характеризується однолінійним сюжетом. Розвиток повісті як виду значною мірою був зумовлений давньою традицією, коли ще в часи Київської Русі так називалися літописи («Повість времениих літ»), а також перекладні твори («Александрія»). У жанровій структурі повісті значна роль відводиться оповідачеві («Маруся» Григорія Квітки-Осно-в'яненка) чи самому авторові, який не приховує свого ставлення до зображуваного у творі («Страчене життя» Архипа Тесленка).
Роман (від франц. — романський; так називалися в Середньовіччі твори, написані однією з живих романських мов — італійською, французькою, іспанською, португальською, провансальською та іншими — на відміну від творів латиномовних — вид епічного твору, в якому широко охоплені важливі й складні суспільні процеси, всебічно і в розвитку показані численні персонажі, Життєвий шлях людини, її характер висвітлюються в романі у найрізноманітніших виявах упродовж тривалого часу. В романі розвивається кілька сюжетних ліній, пов'язаних з долею головних героїв. Епічна розповідь у романі ускладнюється авторськими відступами — ліричними, публіцистичними, філософськими, сатиричними, У процесі історичного розвитку склалося чимало жанрових різновидів роману: рицарський (анонімний «Трістан та Ізольда»), сатиричний, оснований на фантастичній образності («Гаргантюа та Пан-тагрюель» Франсуа Рабле), пародійний («Дон Кіхот» Се-рвантеса), родинно-побутовий («Памела» Семюеля Річардсона, *Юлія; або Нова Елоїза» Жан Жака Руссо), історико пригодницький («Айве&го» Вальтера Скотта, «Чорна рада» Пантелеймона Кулііпа), соціально-психологічний («Батько Горіо» Оноре де Бальзака, «Повія» Панаса Мирного), утопічний («Сонячна машина» Володимира Винниченка), фантастичний («Аргонавти Всесвіту» Володимира Владка) та інші.
Епопея, героїчний епос — це епічний віршований твір, який зародився ще в античності («Іліада», «Одіссея» Го-мера, «Енеїда» Вергілія) і потім, змінюючись, вбираючи риси національного життя нових народів, розвивався в Середньовіччі (французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про Нібелун-гів», грузинська «Витязь у тигровій шкурі», вірменська «Давид Сасунський», карело-фінська «Калевала», естонська «Калевіпоег» та інші.
З XIV ст. епопея набуває ознак епічної поеми, наповнюється алегорично-філософським змістом («Божественна комедія» Данте), розгортається на основі біблійних сюжетів («Втрачений рай» і «Повернений рай» Джона Мільто-на), звеличує мужність героїв-мореплавців, що відкривають нові землі («Лузіади» португальця Луїша ді Камоенса). Сьогодні жанр віршованої епопеї занепав.
Комічна епічна поема виникла як пародія на творіння епігонів Гомера (анонімна «Батрахоміомахія», тобто «Війна жаб і мишей»). Потім з'явилося чимало бурлескних переробок епопеї Вергілія «Енеїда» в італійській (Лаллі), французькій (Скаррон), австрійській (Блюмауер), російській (Микола Осипов та Олександр Котельницький) літературах. «Енеїда» Івана Котляревського як травестійно-бурлескна поема вирізняється серед згаданих переробок тим, що в ній на запозиченому сюжеті розгорнуто широкі картини українського життя XVIII — перших десятиріч XIX ст.
Лірика як літературний рід основана на способі художнього зображення, який дає можливості передавати суб'єктивні переживання людини, її емоції, настрої, роздуми, викликані, звичайно, об'єктивними, реальними подіями. Як зазначав Гегель в «Естетиці», «у центрі ліричної поезії має перебувати поетичний конкретний суб'єкт, поет, він і складає справжній зміст ліричної поезії». Інакше кажучи, поет-лірик розкриває насамперед свій внутрішній світ, але завжди співвідносить вияви власних переживань з настроями близьких йому за світоглядом, переконаннями людей. Тому Леся Українка застерігала читачів не сприймати вияви почуттів у віршах за художні сторінки автобіографії митця, бо часто в поезіях «займенник я вживається тільки для більшої виразності». За згаданим я стоїть ліричний герой, не тотожний авторові.
Ліричні настрої художні тільки тоді, коли правдиво відбивають емоції окремої особистості чи групи людей, передають їхній потяг до високих громадських і морально-етичних ідеалів.
Пісня — один з найдавніших видів лірики, призначений для співання, На фольклорній основі в давньогрецькій поезії склалася й літературна пісня, що давала змогу щиро розкрити внутрішній світ людини. Характерними жанровими ознаками пісні є яскраве образне втілення мотиву, поділ на куплети, наявність приспіву, що повторюється після кожного з них. В античній ліриці склалися такі пісенні жанри, як гімн (урочиста пісня), ода (пісня на честь переможців у війнах та на олімпійських іграх), пісня про кохання, пов'язана з творчістю Сапфо (VI ст. до н. є.), Ці жанри у процесі розвитку багато в чому змінилися.
Елегія — ліричний вірш, пройнятий почуттям смутку, мінорних роздумів, душевних переживань. Елегія сформувалася в римській поезії І ст. до н. є. До цього жанру зверталися Катулл, Проперцій і особливо Овідій, який на засланні в Причорномор'ї виливав у елегіях свої страждання, пов'язані з відривом від рідної землі.
Сонет (від італ.— звучання, дзвеніння) — 14-рядковий віршований твір з усталеною композицією. У творчості Франческо Петрарки (1304 — 1374), який написав 317 сонетів, високо підноситься образ улюбленої жінки Лаури. Французький поет П'єр Ронсар (1524 — 1585) поетизує уже не ідеальну жінку, а звичайну сільську дівчину. Сонет як любовний вірш знаходимо в поезії Уїльяма Шекспіра, Адама Міцкевича, а Іван Франко перетворив його у твір громадянського звучання (цикли «Вольні сонети» і «Тюремні сонети»). З кінця XIX ст. сонет розвивається і як інтимний вірш, і як поезія, де порушуються важливі суспільні питання.
Медитація (від лат.— роздум) — вид лірики, в якому йдеться про проблеми людського життя, місце людини у світі («Думи мої, думи мої», «Заповіт» Тараса Шевченка).
Ідилія (від гр.— малюнок, пісенька) — вірш, у якому античні поети показували безтурботне життя хліборобів, пастухів, рибалок, підкреслювали їхнє задоволення від побуту серед природи. Ідилії протиставлялися захвалюванням в одах. У нових літературах цей вид згасає, хоч ідилічні мотиви наявні в творах інших жанрів, зокрема епічних (романи Пантелеймона Куліша, оповідання Олекси Стороженка, Ганни Барвінок). Франкова «Ідилія» розкриває світ дитини, де уявлення про реальне життя переплелося з вигадкою, де розгортається мотив віри у світле майбутнє.
Драма (від гр.— дія, дійство) — літературний рід, характерними особливостями якого є те, що життєві події і характери персонажів розкриваються не описово, як в епосі, а через показ їхніх дій і вчинків та розмов, що ведуться між ними. Драматичні твори позначені сконцен-трованістю змісту, гостротою конфліктів, тобто зіткнень протилежних сил, інтересів, ідей, моральних принципів тощо. Характер героя в драматичному творі розкривається у безпосередніх стосунках з іншими дійовими особами. Життя людини в драмі показане так, щоб було видно, як вона долає перешкоди при прямуванні до певної мети, як виходить зі складних життєвих ситуацій. За спостереженням Льва Толстого, в драмі не слід подавати все життя особистості, адже її сутність може виявитися при розплутуванні гострих суспільних чи моральних вузлів, які випали на її долю.
Трагедія (від гр, — цап і пісня; буквально — цапова пісня, під цапом розумілася міфічна істота сатир) — один з найдавніших драматичних видів. Під пером Есхіла («Про-метей прикутий»), Софокла («Антігона», «Едіп-цар»), Еврі-піда («Медея») антична трагедія в VI — V ст. до н. є. стала найуніверсальнішим літературним видом, у якому розкривався конфлікт людини і долі. Античну трагедію писали віршем, що посилювало її емоційний вплив на глядачів.
Ренесансна трагедія («Гамлет», «Отелло», «Король Лір» Уїльяма Шекспіра) позначена глибоким психологізмом. Класицисти П'єр Корнель («Сід») та Жан Расін («Федра») трактували конфлікти між громадянським обов'язком та інтимними почуттями особистості. Просвітительська трагедія («Брут» Франсуа Марі Вольтера) пройнята тираноборчим пафосом; трагедія Йоганна Вольфганга Ґете «Фауст» порушує проблему гідності людини, її земного призначення.
Драмантична трагедія («Розбійники» Фрідріха Шіллера, «Кромвель» Віктора Гюго) підносить ідею свободи особистості й народу. Автори реалістичної трагедії («Борис Го-дунов» Олександра Пушкіна, «Сава Чалий» Івана Карпен-ка-Карого) прагнуть всебічно обґрунтувати поведінку героя. Та в усі епохи трагедія показувала, як незвичайний герой, опинившись у безвихідному становищі, вступав у боротьбу з нездоланними силами і, як правило, гинув фізично або втрачав свої ідеали. Сльози, пролиті глядачем чи читачем над долею трагічного героя, очищали людину від суєтності.
Комедія (від гр.— святково-веселий натовп і пісня) — драматичний вид, в якому дія та дійові особи подаються в смішних ситуаціях. На думку Арістотеля, смішне є недоладним, отже, засобами сміху можна боротися проти безглуздості суспільних взаємин, викривати людські вади. Комедія пройшла значну еволюцію від творів Арістофана (VI—V ст. до н. є.) до художньої практики сучасних комедіографів. Комедії Лопе де Вега, Уїльяма Шекспіра, Мольєра, П'єра Огюста Бомарше, Миколи Гоголя, Івана Карпенка-Карого, Василя Минка показують, що прийоми викриття постійно вдосконалювалися, але жанрова сутність зберігалася в характерних рисах.
Драма у вузькому значенні терміна є одним з драматичних видів, що оформився теоретично тільки наприкінці XVIII ст., хоч насправді існував ще й раніше. Так, у середньовічній літературі склалися жанри релігійно-дидактичної (міракль), повчально-алегоричної (мораліте) драми, а також містери, що основувалася на біблійних сюжетах. Уїльям Шекспір написав низку історичних драм-хронік на теми з англійської історії (трилогія «Генріх VI», «Річард III», «Генріх IV»). А вже Дені Дідро заявив, що новому часу, новим суспільним і естетичним запитам найкраще відповідає вид «домашньої», родинно-побутової драми і. створив такі свої п'єси, як «Побічний син», «Батько родини», в яких втілює просвітницькі ідеали доброго, порядного громадянина. 8 того часу в усіх європейських літературах драма стає домінуючим видом («Егмонт» Йо-ганна Вольфганга Ґете, «Король забавляється» Віктора Гюго, «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Пігмаліон» Бернарда Шоу, «Щаблі життя» Володимира Винниченка). Леся Українка досягнула значного успіху в проблемних віршованих драмах («Камінний господар»). У драмі дія розгортається природно, поєднуючи в собі і трагічні, і комічні прийоми. Численні жанрові видозміни драми (сцена, драматичний монолог, драматичний етюд, драма-казка, драма-хроніка) інтенсивно розвивалися у творчості Лесі Українки, Володимира Винниченка, Гната Хоткевича, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Василя Пачовського, що є свідченням інтенсивних пошуків українських драматургів у світлі вимог естетики модернізму.
Драма-феєрія (від франц.— фея, чарівниця) — один із жанрових різновидів драми. Для цього драматичного виду властивий фантастично-казковий сюжет, у ньому відбуваються неймовірні з реального погляду перетворення, поряд з людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти. Яскравим зразком драми-феєрії є «Лісова пісня» Лесі Українки.
Драматична поема — це літературний вид, що виник при поєднанні всіх трьох способів художнього моделювання дійсності — драматичного, епічного і ліричного. Драматична поема оформляється віршем, в ній зосереджується увага на ідейному конфлікті між персонажами. Інакше кажучи, це поема в драматичній формі чи драма — у віршовій, з спалахами ліричних переживань. Цей літературний вид сформувався наприкінці XVIII ст., і його зразками можна назвати твори Готхольда Лессінга («Натак Мудрий»), Фрідріха Шіллера («Дон Каряос»). Розвиток драми у XIX — XX ст. дає можливість визначити внутрішні якості жанру: у драматичних поемах Джорджа Бай-рона («Каїн»), Олексія Толстого («Дон Жуан»), Лесі Українки («Кассандра», «Бояриня»), Андрія Малишка («Тарас Шевченко») основні колізії розгортаються в драматично-трагедійному аспекті, ліричний елемент превалює над драматичним (поетичні прологи, емоційні ремарки, особливості ставлення автора до зображуваного, схвильованість, піднесеність монологів, особливо внутрішніх, віршова форма організації викладу), наявні філософічність художніх узагальнень, афористичність висловлення думки.
Ліро-епічна поема також виникла в результаті схрещення ліричних та епічних прийомів зображення. У ній поєдналися сюжетна розповідь з суб'єктивно ліричним ставленням поета до подій, що розгортаються у творі. Так, у поемі «Паломництво Чайяьд-Гарольда» Байрона не тільки показано подорож героя, а й розкрито внутрішній світ людини, яка сама аналізує свої переживання. Автор втручається в цей самоаналіз, активно виявляє свою позицію в оцінках мрійника, зрештою, герой заступається образом автора. У XIX — XX ст. ліро-епічна поема стала домінуючим жанром в усіх європейських літературах, в українській вона яскраво заявила про себе у творчості Тараса Шевченка («Катерина», «Наймичка*, «Неофіти»), Івана Франка («Іван Вишекський», «Мойсей»), Лесі Українки («Давня казка»), Миколи Вороного («Євшан-зілля»), Павла Тичини («Похорон друга»), Андрія Малишка («Прометєй»).
Притча — дидактично-алегоричний літературний вид, в якому поєднані всі способи художнього зображення і прагнення до глибинного пояснення життєвих явищ та морально-повчального їх трактування. Спочатку притча входила як обов'язковий компонент до історій, що розповідалися у Старому і Новому Заповітах («Притча про блудного сина»), та до церковних проповідей, «учительної прози». Згодом притча стала існувати як окремий жанр повчального характеру, зокрема у збірці Івана Франка «Мій Ізмарагд» притчі складають цілий розділ («Притча про життя», «Притча про вдячність», «Притча про радість і смуток» тощо). Художня своєрідність притчі виявляється в яскравому образі, загостренні тих якостей, які визначають поведінку і долю.
Байка — повчальний твір дидактичного спрямування, оснований на алегоричному (інакомовному) змісті. У байці стисла розповідь про людські стосунки, певні життєві події насичується діалогом, який рухає дію, сприяє окресленню конфлікту. Мова байок проста, автологічна (слова й вирази вживаються у їхньому прямому значенні). Персонажі байкарів XIX—XX ст=, на відміну від концентрованих узагальнень в античних зразках цього жанру (Езоп, Федр), виписані в їхній конкретній сутності, діють у достовірних художніх ситуаціях (Петро Гулак-Артемов-ський, Євген Гребінка, Леонід Глібов). Для байки притаманні дотепне афористичне висловлення думки, різностопний ямб, що надає розповіді природності зЕучання. Починаються або закінчуються байки мораллю, тобто повчанням. Подію.покладену в основу твору, називають фабулою.
ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ І ТЕЧІЇ
Літературний напрям — це естетична категорія, що вживається для характеристики літературного життя в усіх його складностях і взаємодії, коли письменники впродовж тривалого часу користуються однаковими або близькими прийомами художнього моделювання дійсності. Цим терміном оперують, коли йде мова про літературний рух останніх п'ятисот років, хоч творча єдність була притаманна письменникам античності та середніх віків.
Літературні напрями традиційно класифікуються так: класицизм, сентименталізм, романтизм, натуралізм, реалізм, у розвитку якого виділяють кілька етапів (ренесансний, просвітительський, класичний, або зрілий реалізм XIX ст., новітній (неореалізм XX ст.)5 а також напрями XX ст., що розвивалися на спільній основі модернізму (імпресіонізм, експресіонізм, імажинізм, символізм тощо) чи авангардизму (футуризм, сюрреалізм). В українській літературі 20-х років XX ст. розвивався неокласицизм, представники якого орієнтувалися на античні традиції та художню практику класицистів XVII — XVIII ст.
Літературна течія утворюється як разгалуження у тому чи іншому напрямі. Вона об'єднує твори, споріднені за глибиною художнього аналізу життя, за певним ракурсом його моделювання. Так, в українському романтизмі наявні фольклорна («Тополя» Тараса Шевченка, «Могила» Миколи Костомарова), історична («Гайдамаки» Тараса Шевченка, «Чорна рада» Пантелеймона Куліша), громадянська («Думи мої, думи мої...» Шевченка, «До вас» Амвросія Метлинського, «Руська мова» Маркіяна Шашкевича), інтимно-особистісна («Соловей» Віктора Забіли, «Туга за родиною» Якова Головацького) художньог стильові течії. Аналогічне розмаїття літературних течій характерне для романтизму і в інших європейських літературах.
Античність — це у вузькому значенні художня система, що склалася у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Вона об'єднує літературу, театр, скульптуру, архітектуру, міфічну творчість європейських народів Середземномор'я. Традиції античності благотворно вплинули на розвиток духовності, культури пізніших європейських народів, адже давньогрецька і римська культури, хоч і живилися яскравою міфотворчістю, водночас реалістично моделювали об'єктивно існуючу навколишню дійсність, узагальнювали її в яскравих повнокровних образах, що зберегли своє естетичне й пізнавальне значення до наших днів. Досить у цьому зв'язку назвати епопеї Гомера та Вергілія, лірику Сапфо, Анакреонта, Горація, Овідія, трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, комедії Арістофана. Українська ренесансна і барокова культура увібрала в себе традиції античності, що забезпечило їй помітне місце в системі європейських мистецтв.
Література Середньовіччя як художня система характеризується складністю і суперечливістю свого розвитку. В зв'язку з широким впливом християнської церкви вона позначена релігійною заідеологізованістю. її викривальний пафос спрямований проти пишноти, жорстокості та бездуховності римського суспільства.
Водночас твори середньовічних письменників стверджують нові духовні цінності — скромне, спокійне життя, позбавлене зовнішнього блиску, милосердя, прагнення до осмисленого духовного буття, до пошуку радості у звичайному. Середньовічна література підносить лицарську доблесть, відданість своєму сюзеренові, подвиг у боротьбі проти іноземних напасників («Пісня про Роланда», «Пісня про Сіда», «Слово о полку Ігоревім», «Витязь у тигровій шкурі»).
Середньовічні поети розглядали реальні життєві явища у філософському осмисленні (Дайте Аліг'єрі, Іван Вишенський, Герасим Смотрицький), навіть хроніки та літописи трактували історичні факти у світлі моральних ідеалів християнства.
Відродження — це епоха в розвитку і розквіту європейської культури і мистецтва. У XIV — XVI ст. складаються нові уявлення про світ і людину, про її місце на землі, про смисл людського буття. Ренесансна філософська думка стверджує право людини на щастя не в потойбічному світі, а вже тут, на землі. Молоде європейське бюргерство (тобто вільні, незакріпачені жителі міст — ремісники, купці) потягнулося до античних цінностей, почало інтенсивно їх відроджувати.
Гуманістичні ідеали визначають творчість геніальних митців — Рафаеля Санті, Ле-онардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рембрандта ван Рейна, Альбрехта Дюрера. У цю епоху з'являється книгодрукування, винайдене Йоганном Гутенбергом. Літературна творчість Франческо Петрарки, Джованні Бок-каччо, Уїльяма Шекспіра, Мігеля де Сервантеса найяскравіше передає своєрідність ренесансного реалізму в літературі. Тут відбито радість людини самостійно приймати рішення, виконувати найскладніші завдання. Поети відкривають красу людських стосунків, високо підносять почуття кохання.
Класицизм — літературний напрям, що бурхливо розвивався у XVII — XVIII ст., хоч вплив його традицій відчувався й на початку XIX ст. (зокрема в українському письменстві — західноукраїнський «шкільний класицизм», філософські поетичні декларації Петра Гулака-Ар-темовського, російськомовна драматургія Григорія Квіт-ки-Основ'яненка). Для класицизму властива орієнтація на античність, яка була визнана класичною, тобто зразковою, та, на відміну від митців ренесансного реалізму, представники цього мистецького напряму були обмежені у творчості жорсткими раціоналістичними вимогами. Сувора нормативність стосується епосу й лірики, а для драматургії проголошуються «три єдності» — єдність дії, часу і місця дії. Жанри і стилі визначаються як високі та низькі. Хоч французький поет, теоретик класицизму Нікола Буало вважав, що створив вічні закони і приписи творення мистецтва, виклавши їх у віршованому трактаті «Мистецтво поетичне» (1674), проте життя спростувало ці теорії, адже і людське життя, і мистецтво перебувають у безперервному русі, змінах і вдосконаленнях.
Бароко (від італ.— дивний, химерний) — художня система післяренесансної доби, яка сформувалася й активно розвивалася в духовному житті європейських народів XVII — XVIII ст. У літературі, малярстві, архітектурі, графічному оформленні книжок виявляються нові концепції людини та її місця у всесвіті. Для мистецько-літературних образів притаманні такі особливості, як складна метафоричність, алегоризм і емблематичність, прагнення за їхніми особливостями розкрити складний, суперечливий, постійно змінюваний рух внутрішнього життя особистості. Барокові прийоми і засоби художнього моделювання дійсності зримо виявляються у творчості іспанського драматурга Педро Кальдерона («Лікар своєї честі», «Саламейський алькальд»), англійського поета Джона Мільтона («Втрачений рай», «Повернений рай»). В українській літературі бароковий стиль характеризує жанри вертепної драми, бурлескних віршів мандрівних дяків (твори «низового бароко»), а також послання Івана Вишенського, трактати Мелетія Смотрицького, вірші Івана Величковського, Григорія Сковороди, проповіді Лазаря Барановича. Бароко пишно розквітло й в українській архітектурі (храми Києво-Печерської лаври, Марийський палац у Києві, Козелецький собор, Преображенський собор в Ізюмі, брама Заборовського при вході до Софії Київської), церковних розписах, малярстві, графіці.
Просвітництво як художня система сформувалося внаслідок розвитку Просвітительства — ідейного руху молодої французької буржуазії, спрямованого проти феодалізму, абсолютистської монархії, церковного засилля в усіх сферах суспільного життя. Філософи і письменники Жан д'Аламбер, Дені Дідро, Жан Жак Руссо, Вольтер підготували 28-томну «Енциклопедію», в якій з демократичних позицій йшлося про рівність людей, про необхідність через освіту перебудови суспільного життя. Французькі, англійські та німецькі просвітники XVIII ст. у художній творчості проводять ідею розуму як головного закону людського співжиття, вважають, що кожна людина має приймати власні рішення і відповідати за свої вчинки («Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, «Нова Елоїза» Жана Жака Руссо, «Фауст» Йоганна Вольфганга Ґете, «Розбійники» Фрідріха Шіллера, «Весілля Фігаро» Огюста Карона Бомарше). Розвивався просвітительський реалізм як один з етапів розвитку реалізму, зокрема в річищі його відбувається становлення нової української літератури («Енеї-да» і «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, байки Петра Гулака-Артемовського та Євгена Гребінки, оповідання та повісті Григорія Квітки-Основ'яненка).
Сентименталізм — літературний напрям, що почав розвиватися у добу Просвітництва. Сентименталізм (від франц. — почуття), на противагу класицизмові, характеризується увагою до внутрішнього світу людини, намаганням з психологічною достеменністю передати її переживання, почуття, настрої. Поставивши в центрі уваги просту людину, залежну від сваволі феодалів і урядовців, розкриваючи нелегкі її зусилля у відстоюванні власної гідності, права на особисте щастя, письменники («Памела» Семюела Річардсона, «Страждання молодого Вертера» Йо-ганна Вольфганга Ґете, «Нещасна Ліза» Миколи Карамзіна) викликали в читача співчуття до неї. У творах сентименталістів зростає роль пейзажів як засобу психологічного аналізу, демократизується мова, стає природні-шою побудова творів. В українській літературі перших десятиріч XIX ст. сентиментальні тенденції органічно поєднуються з реалістичними прийомами художнього творення («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Маруся», «Сердешна Оксана» Григорія Квітки-Основ'яненка), що позначилося і на ідейній спрямованості творів, і на їхній образності та стилі.
Романтизм — літературний напрям, який розвивався наприкінці XVIII — у перших десятиріччях XIX ст. Він ґрунтується на новій світоглядній системі, відповідно до якої митець зобов'язаний охопити всі сфери духовної діяльності людини, пояснити незвичність її поведінки у виняткових ситуаціях втручанням не лише реальних, а й якихось неусвідомлених, надприродних сил. Не випадково в романтичній творчості поряд з людьми діють створені їхньою уявою фантастичні істоти, а винятковий герой показаний у незвичайних ситуаціях. Ідучи від міфотворчості людини, від усної народної поезії, романтики відкрили багатство і красу народного художнього мислення, чим розширили і змістові обрії, і жанрові межі літератури. Романтики (Джордж Гордон Байрон, Персі Біші Шеллі, Вальтер Скотт, Жорж Занд, Віктор Гюго, Ернст Теодор Амадей Гофман, Генріх Гейне, Адам Міцкевич, Василь Жуковський, молодий Тарас Шевченко, Маркіян Шашке-вич) опоетизували щирі людські стосунки, високо піднесли ідею визволення людини, ідею її свободи. їхня творчість своєю емоційністю перегукується з музикою, а яскрава образність — з живописом. Романтичною окриленістю овіяна музика Фредеріка Шопена, Роберта Шумана, Ференца Ліста, Гектора Берліоза, Джузеппе Верді, Ріхарда Вагнера. Романтизм як художню систему доповнює малярська творчість Ежена Делакруа.
Реалізм XIX ст. сьогодні називають класичним, тобто зрілим етапом у розвитку цього літературного напряму. Цей етап у розвитку реалізму в європейських літературах представляє творчість Стендаля й Оноре де Бальзака, Чарльза Діккенса й Уїльяма Теккерея, Тараса Шевченка й Івана Франка, Івана Тургенєва й Льва Толстого та багатьох інших майстрів художнього слова. Характерною особливістю реалізму XIX ст. є показ людини у найрізноманітніших суспільних зв'язках. Зображуючи людські долі, реалісти пов'язують обрані теми з порушенням питань про смисл життя взагалі. Тому в творчості реалістів життя розгортається природно, у своєму саморозвитку, а характери персонажів вражають глибиною розкриття внутрішнього світу, наочно демонструючи всю складність і непередбачуваність поведінки людини. Як показує творчість Тараса Шевченка («Сон», «Наймичка»), Івана Не-чуя-Левицького («Микола Джеря», «Хмари»), Панаса Мирного («Лихі люди», «Повія»), Івана Карпенка-Карого («Мартин Боруля», «Хазяїн»), Івана Франка («Борислав сміється»), реалізм розкриває закономірності суспільно-історичного прогресу, відтворює найрізноманітніші сторони буття окремої людини і суспільства взагалі. В українському реалізмі розвинулися такі художньо-стильові течії, як реалізм соціально-побутовий («Люборацькі» Анатолія Свидницького, «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Ле-вицького), соціально-психологічний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), соціально-філософський («Лель і Полель», «Мій Ізмарагд» Івана Франка).
Натуралізм (від лат.— природа) — літературний напрям, що сформувався в останній третині XIX ст. в європейському письменстві. Найхарактернішою його особливістю є прагнення до максимально точної передачі дійсності у різних її вимірах. Еміль Зол я, у творчості якого вперше помітно виявилися натуралістичні прийоми художнього письма, заявляв: «Змальовувана мною картина — простий аналіз шматка дійсності такою, якою вона є». Підтвердженням цього можуть бути його романи «Черево Парижа», «Пастка», де побут подається у найдрібніших подробицях. У романі «Жерміналь» впадає в око акцентування ролі середовища й спадкоємності у долі людини.
Іван Франко, як і французькі натуралісти, вважав, що література має описувати факти щоденного життя, на основі даних науки визначати його закономірності. Твори з циклу «Борислав» значною мірою позначені поетикою натуралізму, трансформованою у світлі принципів «наукового реалізму». Дмитро Наливайко вказує на такі риси натуралізму, як орієнтація художнього мислення на наукове, змалювання життя в його самовиявах, мовби без втручання автора, життєподібність зображуваного завдяки показу конкретних фактів. Франкові «Бориславські оповідання» нагадують конкретні замальовки прикарпатської дійсності, на що вказує підзаголовок циклу: «Картини з життя підгірського люду». Натуралістичні прийоми художнього моделювання дійсності помітні в творах Олександра Коїшського, Бориса Грінченка, Грицька Григоренка, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Андрія Головка, правда, вони часто поєднуються з засобами реалістичної, імпресіоністської, новоромантичної поетики.
Новореалізм, новітній реалізм (неореалізм) — літературний напрям XX ст., характерні особливості якого виразно виявилися у прозі. Відкриття в галузі природничих наук, особливо наук про людину, озброїли письменників новими знаннями з фізіології нервової діяльності, психології, психіатрії, що позитивно позначилося на художньому дослідженні поведінки персонажів, умотивуванні їхніх дій і вчинків. Як помітив Іван Франко, представники новітньої літератури, зокрема Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, побачили одне з своїх найголовніших завдань «у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому,— сказати б — як факти громадського життя відбиваються в душі й свідомості одиниці і, навпаки, як у душі тої одиниці зароджуються й виростають нові події соціальної категорії».
Прозаїки XX ст. прагнули до стислості в зображенні дійсності, перенесення центру ваги з описів на деталь, до сконцентрованої образності (Михайло Коцюбинський, Марко Черемшина, Володимир Винниченко, Михайло Яц-ків, Архип Тесленко). їхня творчість наснажена ліризмом, в ній посилюється драматизм розгортання дії, загострюються конфлікти (Василь Стефаник, Степан Васильченко). Захоплення письменників образотворчими засобами, запозиченими з малярства, графіки, музики, зумовлює жанрове збагачення творів малих епічних форм: етюд, ескіз, силует, шкід, акварель, образок, ноктюрн, імпровізація, фантазія, настрій — такі авторські визначення супроводжують різновиди новели багатьох письменників.
Модернізм (від франц,— новітній, сучасний) — універсальна назва художніх пошуків у всесвітньому мистецтві XX ст. Модернізм охоплює широкий спектр мистецьких напрямів і течій, що ґрунтуються на тих способах художнього моделювання дійсності, де вагому роль відіграють умовність і ускладнена метафоричність. На противагу традиційному реалістичному підходу до відображення життя, який передбачає всебічне пояснення поведінки персонажів соціальними, побутовими, національними умовами, модернізм широко використовує прийоми міфотворчості, надає важливого значення символові, алегорії.
Залежно від авторської позиції, домінуючих прийомів відтворення (зображення), характерних жанрових форм, специфічної образності в межах модернізму оформилися такі літературні напрями і течії, як імпресіонізм, експресіонізм, символізм, новоромантизм. Окремі дослідники вважають, що на площині модернізму, у світлі новітніх естетичних вимог, відбулося й становлення новореалізму.
Новоромантизм (неоромантизм) — літературний напрям, що оформився в українському письменстві на початку XX ст. На думку Лесі Українки, новоромантизм створював найкращі можливості для художнього відбиття нових історичних умов. Для новоромантизму властива виразність суспільних ідеалів, прагнення до визволення особистості, гармонія ідеалу з життєвою правдою. Леся Українка, зіставивши різні художні методи, зауважувала, що «старий романтизм», тобто романтизм кінця XVIII — перших десятиріч XIX ст., намагався насамперед визволити «виняткову, героїчну» особистість з-під гніту натовпу, а новоромантизм прагне «визволити особистість у самому натовпі, розширити її права, дати їй можливість знаходити собі подібних або, якщо вона виняткова й при тому активна, дати їй випадок підносити до свого рівня інших».
Керуючись цією естетичною концепцією, Леся Українка не поділяла персонажів на головних і другорядних, а наділяла всіх якостями повнокровних самоцінних особистостей» її ліричні та драматичні твори наснажені визвольним пафосом, їм притаманні гострота конфлікту між добром і злом, правдою і кривдою, оптимістична віра у перемогу перших («Лісова пісня», «Оргія»). Цей літера
турний напрям представляють також Степан Васильченко («Чайка»), Христя Алчевська («Сонце з-за хмар»), Дніпрова Чайка («Морські малюнки»), Василь Еллан-Блакит-ний («Удари молота і серця»), Василь Чумак («Березневий каламут», «З ранкових настроїв»), Микола Хвильовий («Сині етюди»).
Імпресіонізм (від франц.— враження) — мистецький напрям, що склався в європейському малярстві, літературі, музиці впродовж останньої третини XIX ст. і далі активно розвивався в перші десятиріччя XX ст, Першим виявом цього напряму стала творчість французького художника Клода Моне, що 1873 р. написав картину «Імпресія. Схід сонця», в якій тонко передавалися у сприйманні людини стан природи, її безперервна мінливість, гра сонячного світла. Такі враження від дійсності, передані через суб'єктивні переживання митця, характеризували й малярські полотна Огюста Ренуара, Едуарда Мане, Ед-гара Дега, музику Клода Дебюссі, Моріса Равеля, скульптурні витвори Огюста Родена, Техніка живописного імпресіонізму властива картинам українських художників Олександра Мурашка, Миколи Бурачека.
Наприкінці XIX ст. імпресіонізм заявив про себе й у літературі (брати Жуль і Едмон Гонкури, Петер Альтен-берг, Іван Бунін), а на початку XX ст. зримо виявляється й в українському письменстві (Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич). Власне імпресіонізм характеризує своєрідність художнього мислення, яке не сприймає філософського позитивізму, котрий визнавав істинними знання, які з'ясовують реальні, видимі зовні зв'язки між предметами чи явищами. Художній образ в імпресіоністів конструюється на передачі враження від дійсності, що постійно змінюється. Імпресіоністи намагалися відтворювати зміни у настроях персонажів, фіксувати хвилинні враження, найнепомітніші миттєвості.
Для творів імпресіоністів властиве багатство кольорів і тонів («Іп1;егте22о» Коцюбинського), психологічна нас-троєвість («Битва» Кобилянської), урізноманітнення жанрових форм (новелетка, настрій, враження, психограма). Нові жанри давали можливість фіксувати безпосередньо сприйняте, мінливе з різних точок зору, передавати потік свідомості героя («Цвіт яблуні» Коцюбинського), діалогі-зувати його роздуми («В дорозі» Коцюбинського, «Він і Вона» Кобилянської).
Експресіонізм (від франц.— вираження) — літературно-мистецький напрям, що формувався у французькому живописі кінця XIX ст. (Вінцент ван Гог, Поль Сезанн, Анрі Матісс), а на початку XX ст. визначив художні пошуки німецьких літераторів (Йоганн Бехер, Леонгард Франк). Цей напрям мав протистояти імпресіонізмові, отже, передавати не стільки враження від дійсності, як вираження авторського ставлення до неї. Звідси — посилення лірично-суб'єктивного начала в художньому моделюванні життя, намагання прояснити його глибинну сутність. В українській прозі такий підхід до зображення дійсності характеризує новелістику Василя Стефаника, позначену надзвичайною увагою до внутрішнього світу людини, динамізмом у розкритті її переживань, що передаються нервовою, напруженою, «рваною» фразою. За спостереженням Олександри Черненко, для експресіоністів «важливим було те, щоб мистецтво відображало свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції і щоб воно теж було експресією ритму та руху життя... Тим-то не краса, а експресія, сила духового виразу, стала характеристичною властивістю естетики експресіонізму». У цьому зв'язку симптоматичним є прагнення Василя Стефаника так натягнути струни селянської душі, щоб їх звучання нагадувало музику Бетховена.
Символізм (від гр.— знак) — літературний напрям, що сформувався у французькій літературі 70-х років XIX ст., а пізніше увійшов і в інші європейські літератури. На думку теоретиків і практиків цього напряму (Артюр Рембо, Поль Верлен, Стефан Малларме), художня творчість має передавати за зовнішнім зображенням і його приховану внутрішню суть. Літературний твір може передати спілкування людей не стільки через слова, як через діалог їхніх душ.
Творчість символістів — француза Поля Верлена, австрійця Райнера Марії Рільке, бельгійців Емі-ля Верхарна і Моріса Метерлінка, норвежця Генрика 16-сена, росіянина Олександра Блока — збагатила світову літературу яскравими художніми узагальненнями, незвичними поетичними образами. В українській літературі символізм представляє творчість Петра Карманського, Миколи Вороного, Василя Пачовського, Миколи Філянського, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Грицька Чупринки, раннього Павла Тичини. Ці поети наблизили вірші до музики, виявили високу культуру художнього слова, їхні твори особливо збагатили українську інтимно-особи-стісну лірику, піднесли її на рівень світових зразків.
Імажинізм (від франц.— образ) — літературна течія, що заявила про себе в російській поезії 20-х років нашого віку. Осуджуючи футуризм як руїнника художньої форми, імажиністи (серед найпомітніших був Сергій Єсенін) оголосили найважливішим у творчості образ — від ліричного героя до мікрообразу (тропа). Теоретик такої естетичної концепції поет Вадим Шерзленевич заявляв, що вірш — це «хвиля образів», з нього можна «вийняти один образ» і натомість вставити «ще десять». Реалізуючк цю теорію, він вдавався до нагромадження ліричних образіз, їх гіперболізації, формальної вишуканості, хоч це не завжди йшло на користь віршеві. Не випадково в творах імажиністів наявні відхилення від вимог метрики, відхід БІД класичних віршових форм до вільного вірша.
Авангардизм (від франц.— передова охорона) — умовна назва численних течій у європейському мистецтві XX ст. Сьогодні до художнього авангардизму відносять такі явища чи течії, як кубізм, сюрреалізм, футуризм тощо. Серед видатних представників авангардного мистецтва виділяються художник Сальвадор Далі, ірландський письменник Самуель Беккет. У своїх маніфестах і заявах теоретики авангардизму заявляли про необхідність новаторських пошуків, які б, заперечивши закостенілі художні традиції, вивели мистецтво на нові рубежі.
Сюрреалізм (від франц.— надреалізм) — стильова течія в мистецтві, яка ґрунтується не на емпіричному, чуттєвому досвіді, а на інтуїтивному (побудованому на здогадках, на підсвідомій здатності розпізнавання істини без обґрунтування за допомогою доказів, аргументів), несвідомому осягненні світу — найчастіше у сновидіннях, мареннях. Термін «сюрреалізм» уперше з'явився у статтях і художніх творах французького поета Гійома Аполлінера в 1918 р. («Дух нового часу і поети»). У 1924 р. з'являється «Маніфест сюрреалізму» Андре Бретона, в якому йдеться про необхідність досліджень «вічних труднощів» життя людини в суспільстві. Сюрреалізм мав розкріпачити всі внутрішні духовні прагнення особистості, а для цього орієнтував звертатися до дитячої бездумності, галюцинацій, до простодушності первісних племен і їхнього мистецтва. Сюрреалізм закликав проникати у глибини свідомості й підсвідомості, відкидати логічний аналіз і довіряти інтуїтивному осяянню, яснобаченню.
Рух сюрреалістів захоплює французьких письменників Луї Арагона, Поля Елюара, художників Макса Брнста-Сальвадоре Далі, кінокрятика Жоржа Садуля. Після Другої світової війни сюрреалізм розвивається в мистецтві США, Мексики.
У слов'янських літературах сюрреалізм заявив про себе у творчості чеських (Константін Бібл, Вітезслав Незвал), словацьких (Рудольф Фабри, Юрій Ленко), сербських (Джордже Йованович) письменників (20 — 30-ті роки XX ст„). До цієї течії тяжіють новела «Поворот» (1927) та роман «Чотири шаблі» (1930) Юрія Яновського. Так, у новелі йдеться про повернення (уявне) солдата-фронто-вика до селянської праці. Безіменний герой вісім разів прокидається і знову засинає, бачачи у важкому сні загадкові й водночас зрозумілі видіння (руїни села, стріляючу траншею, власну білу хату, кохану дружину, поле, на якому виростають руки вбитих війною людей). У сновидіннях солдата змішалося очевидне (спустошена земля, занепад села) з уявним, фантастичним (жахливе поле з* руками мерців). Він не хоче жити в цьому страшному, жахливому світі й гине в реальному болоті окопів, бо давно був приречений на смерть. Це типовий для сюрреалізму сюжет (уявне, неймовірне повернення солдата з поля бою у рідне село), характерні образи (розчищення поля від жахливих наслідків війни).
Футуризм (від лат.— майбутнє) — літературно-мистецький напрям XX ст., що народився як один з характерних виявів авангардизму. Теоретиком футуризму як мистецтва майбутнього був італійський письменник Фі-ліппо Марінетті, який у маніфесті 1909 р. оголосив про необхідність звільнення від «мертвої культури» минулого. За його концепцією, «динамічна культура» майбутнього витіснить людину, замінивши її машиною. У літературних творах слова мають бути замінені знаками і символами як наочними засобами письма. А головним героєм творчості має виступати «геній-індивід». Серед відомих футуристів можна назвати російських поетів Ігоря Северянина, Давида Бурлюка, Володимира Маяковського. Лідером українських футуристів виступив Михайль Семенко, у 1922 р. в Україні виникла «Асоціація панфутуристів», яка в журналі «Семафор у майбутнє» проголосила загибель традиційного мистецтва і народження нової культури.
У середині 20-х років серед футуристів були Ґео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Микола Бажан, та наприкінці цього десятиріччя український футуризм занепав.
Неокласицизм (від лат. — новий, зразковий) — літературна течія в українській поезії 20-х років нашого століття. Вона була представлена лірикою й ліро-епосом Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена. Як і класицизм XVII — XVIII ст., неокласицизм значною мірою орієнтувався на давньогрецьку і римську літературу як зразкову, справді мистецьки довершену. Отож у творчості неокласиків часто опрацьовувалися античні теми, давалося новітнє трактування образів античності. Однак найсуттєвішим для українських неокласиків було прагнення високо нести культуру поетичного слова, всіляко дбати за довершеність художньої форми. Микола Зеров вважав, що справжнім шляхом поезії є «класична пластика і контур строгий, і логіки залізна течія». В умовах насаджування так званої «пролетарської культури», культивування графоманських виробів, деструктивних закликів футуристів творчість поетів-неокласиків відігравала важливу роль у відстоюванні високої художності українського слова.
ОСНОВИ ВІРШУВАННЯ
Вірш — це одна з двох систем організації художньої мови. На відміну від прози (від лат.— вільний, прямий), яка не вимагає особливих правил організації, вірш (від гр. — стих, ряд, рядок, лат.— оберт, рядок) як поетична мовна система характеризується закономірностями впорядкування звукової форми. Для вірша властива система паралельних мовленнєвих рядів, які надають побудові фрази відчутної стрункості. Найхарактернішою особливістю вірша є ритмічність звучання його мови. На думку Олександра Квятковського, віршові форми самі собою нічого не зображають, але своїм ритмом, строфікою і римою сприяють художній виразності зображуваного: «Всякий вірш оснований на системі повторності певного конструктивного елементу, який надає мовленнєвому процесові виразності ритмічної композиції».
Віршовий ритм (від гр.— співрозмірність, стрункість, узгодженість) — це закономірне повторення певних сумірних мовних одиниць, що посилює виразність та емоційність звучання твору, сприяє його сприйманню читачем і особливо слухачем. Мав рацію давньогрецький мислитель Платон, коли стверджував: «Усе життя людське має потребу в ритмі й гармонії». Справді, людина живе у світі, де все підпорядковане ритмічним законам Космосу, отож і мова, що звучить ритмічно, має на неї сильніший вплив.
Ритмічна організація мови вірша забезпечується поділом тексту на короткі мовні відтинки (рядки), після закінчення яких, незважаючи на закінченість чи незакінченість синтаксичного речення, при читанні робиться обов'язкова пауза. Крім того, довгі рядки можуть поділятися на дві чи навіть три частини паузами (цезурами). У си-лабо-тонічних віршах ритмічність підсилюється рівномірним чергуванням наголошених складів з ненаголошеними. Ритмічну функцію виконують і рими, які підкреслюють закінчення віршового рядка як головної одиниці ритму. Сприяє ритмічності звучання вірша і його поділ на строфи. Як правило, час проголошення рядка (а найрозповсюдже-нішими є рядки, що мають по 8 — 12 складів) відповідає оптимальним особливостям його сприймання читачем чи слухачем (близько п'яти секунд). Оскільки рядок називається головною одиницею ритму, а склад — найпростішою, літературознавці оперують відповідними поняттями — первинний і вторинний ритми вірша.
Системи віршування — це історично сформовані, залежні від фонетичних особливостей національної мови способи утворення віршового ритму. Так, у давньогрецькій і римській літературах склалася метрична (від гр.— міра) система віршування, основана на правильному чергуванні довгих і коротких складів, властивих для мов греків і римлян. Але метричний вірш як теоретичне поняття включає в себе будь-який вірш, побудований на повторюванні певної групи ритмічних долей. Найвідомішими і найуживанішими розмірами античного віршування були гекзаметр (від гр. — шестимірник) — розмір із шести стоп, в яких перший довгий склад поєднувався з двома короткими (він вжитий в епопеях Гомера, «Енеїді» Вергілія), і пентаметр (від гр.— п'ятимірник) -т- розмір з п'яти стоп, коли рядок ділився посередині цезурою (два дактилі і довгий склад, після цезури знову довгий склад з наступними двома дактилями).
Пентаметр в античній поезії єднався з гекзаметром у дворядковій строфі (елегійний двовірш), причому перший рядок був оформлений гекзаметром, а другий — пентаметром.
Силабічна система віршування основана на принципі ізосилабізму (від гр.— рівний склад), тобто рівноскладовості — наявності однакової кількості складів у рядках вірша. Для підсилення ритмічності рядки поділяються цезурою на частини, здебільшого на дві, але часом і на три. Ця система розвинулася у тих літературах, які оформлені мовами, де слова мають сталий наголос, зокрема у французькій — наголос падає на останній склад, польській — на передостанній склад, чеській і словацькій — на перший склад слова. Але силабічне віршування наявне і в інших літературах, зокрема в українській, де ця система була домінуючою в XVI — XVIII ст. Українські силабічні вірші здебільшого мали по 13 складів з цезурою після сьомого складу, але нерідко писалися й 12-, 11- і 10-складники, у них рядки об'єднувалися парним римуванням, причому переважала жіноча рима. Скажімо, Ка-сіян Сакович у «Вірші на жалосний погреб...
Сагайдачного» вживає 13-складник:
За великую собі // міл то нагороду,
Кгди з неволі визволил // кого на свободу.
До силабічного вірша зверталися і поети нового та новітнього часу — Петро Гулак-Артемовський («XXXIV ода Горація, кн.1»), Маркіян Шашкевич («Сумрак вечер-ній»), Амвросій Метлинський («Зрадник»), Тарас Шевченко («Думи мої, думи мої...»), Степан Руданський («Нехай гнеться лоза»).
Силабо-тонїчна система віршування ґрунтується на принципі ізометризму (від гр. — рівна міра), тобто рівномірності стоп у віршових рядках. Власне, ця система органічно поєднує рівноскладовість рядків (силабізм) з порядком розміщення наголошених складів (тонізм) у межах самих рядків. Силабо-тонічна система віршування в українській літературі почала складатися в другій половині XVIII ст. (вірші Івана Некрашевича), утверджується Іваном Котляревським («Енеїда», «Пісня князю Куракіну»), стає домінуючою в новій і новітній поезії (Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Старицький, Леся Українка, Максим Рильський, Микола Зеров, Ліна Костенко).
Розміри силабо-тонічних віршів визначаються за допомогою запозиченого з античної (метричної) системи поняття стопи (від лат.— нога, стопа — сполучення наголошеного складу з одним чи двома ненаголошеними в певній позиції, що кілька разів повторюється в рядку. Саме стопа і є внутрішньою мірою рядка, його розміром.
У силабо-тоніці склалися основні двоскладові (хорей, ямб) і трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест) стопи. Вони відповідають аналогічним стопам, що склалися ще в античному віршуванні, відмінність між ними полягає в тому, що античному довгому складові тепер відповідає наголошений, а короткому — ненаголошений.
Хорей (від гр.— танок) — двоскладова стопа, в якій першим стоїть склад наголошений. Цей розмір вживається поетами рідше, бо початок рядка з наголошеного складу не сприяє мелодійності звучання. За кількістю стоп у рядку розрізняють 3-, 4-, 5-, 6-, 7-стопний хорей. Так, чотиристопний хорей використано в алегоричній поемі-казці Івана Франка «Лис Микита» і поемі Генрі Лонгфел-ло «Пісня про Гайавату». П'ятистопним хореєм написано вірш Максима Рильського «Огорнула темрява кімнату».
Білий місяць, чорним перевитий,
Хмари за вікном у небі в'ються...
Я люблю, коли є в домі діти,
І коли вони вночі сміються...
Чотиристопним хореєм написаний «Вічний революцьо-нер» Івана Франка: цей розмір передає бадьорі інтонації впевненості у перемозі справедливості.
Ямб (від гр.— кидач, напасник) — двоскладова стопа з наголошеним другим складом. Чотиристопним ямбом написано «Бнеїду» Івана Котляревського, початок балади Тараса Шевченка «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий...») та багато його віршів. П'ятистопний ямб використано в драмі Лесі Українки «Камінний господар», шестистопний — у вірші Івана Франка «Каменярі», в поемі Володимира Сосюри «Червона зима».
Ось одна зі строф поезії Франка «Декадент», написаної п'ятистопним ямбом:
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя,
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Пірйхій (від гр.— військовий танок) — допоміжна двоскладова стопа, в якій обидва склади ненаголошені. Як видно з наведеної вище схеми, перша стопа у другому й третьому рядках з Франкового вірша складається з обох ненаголошених складів. У наведеному прикладі пірйхій фігурує як допоміжна строфа, що замінює ямб. Такі рядки називають пірихованими.
Спондей — допоміжна двоскладова стопа, що з'являється у хореїчних та ямбічних віршах. У ній обидва склади стопи стоять під наголосом. У даному випадку кажуть, що в стопі з'явився понад схемний наголос. Класичним прикладом спондея є перша стопа першого рядка вірша Павла Тичини «Я утверждаюсь»:
Я єсть народ, якого
Правди сила
Ніким звойована ще не була...
В одному з віршів Михайла Ореста (псевдонім Михайла Зерова), знаходимо цікавий приклад заміни ямбічних стоп спондеєм і пірихієм:
День падає, як птах короткокрилий.
Дактиль — (від гр.— палець) — трискладова стопа з наголошеним першим складом. В українській поезії цей розмір виявляється у віршах Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права...»), до нього звертається Микола Устиянович («Друже сердечний, красненький соколе!»), зрештою, дактиль міцно утверджується в нашій ліриці та ліро-епосі (Михайло Старицький, Павло Грабовський, Іван Франко, Яків Щоголів).
Так, у вірші Щоголіва «Ткач» використано чотиристопний дактиль:
Бережно зняв з верстака я основу,
Людям роботу розніс і роздав;
То ж мій спочинок; теперечки знову
Берди направив, нитки наснував.
Амфібрахій (від гр.— з обох боків короткий) — трискладова стопа з наголосом на другому (середньому) складі. Цей розмір в українській поезії першим вжив Євген Гребінка («Човен», «Українська мелодія»), тоді ж використовувався поетами-романтиками Олександром Афана-сьєвим-Чужбинським, Михайлом Петренком, Миколою Устияновичем. Амфібрахієм написано одну з частин першого твору Тараса Шевченка — балади «Причинна» («Така її доля... О Боже мій милий!»), а згодом цей розмір стає повноправним у нашій поезії.
Ні слова про спокій.
Ні слова про втому.
Хай марші лунають бадьорі й гучні.
Хоч ніч облягає,— та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні.
[Василь Еллан.)
Анапест (від гр.— відбитий назад, обернений, зворотний до дактиля) — у силабо-тоніці трискладова стопа з наголошеним останнім складом. Цей розмір широко вживається українськими поетами в останні десятиріччя XIX ст. (Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Володимир Самійленко).
Прикладом застосування п'ятистопного анапеста може бути поезія Лесі Українки «Ти не хтів мене взять»:
Ти не хтїв мене взять, полишив мене тут на сторожі,
Ти мені заповідав скрасити могилу твою
В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,
Ти мені заповідав носити жалобу мою
Так, як носять в легендах царівни, мовчазні хороші.
Гіркота скорботи, зумовлена непоправною втратою, передається в названому вірші і через вживання цезури після перших двох стоп у кожному рядку.
Логаеди (від гр. — слово, спів) — поетичні твори, в яких у певній послідовності вживається два розміри, тому логаедичні вірші й називають ще змішаними.
Звертання до логаедів зумовлюється художніми завданнями, зокрема прагненням до експресивності звучання мовленнєвих одиниць, до акцентування найістотнішого. Так, Іван Франко в одному з віршів поєднує чотиристопний амфібрахій у першому й третьому рядках строфи з двостопним ямбом у другому і четвертому:
Не винен я тому, що сумно співаю,
Брати мої,Що слово до слова нескладно складаю —
Простіть мені!
До логаедів у нашій поезії зверталися Леся Українка, Петро Карманський, Грицько Чупринка, Павло Тичина, Максим Рильський.
Каталектика (від гр. — усічений, неповний) — це укорочення, зменшення останньої стопи віршового рядка.
Так, у вірші Івана Франка «Земле, моя всеплодющая мати», де вжито дактилічний розмір, останні стопи укорочені у непарних рядках на один склад, а в парних — аж на два склади. Одна стопа залишається, адже у ній є наголошений склад, і можна говорити, що чотиристопний дактиль у перших трьох рядках єднається з двостопним — у четвертому, останньому рядку строфи.
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені.
Гіперкаталектика (від. гр.— понад і усічений) — це наявність у віршовому рядку зайвого ненаголошеного складу, а при анапесті — і двох ненаголошених складів. Скажімо, у вірші Максима Рильського «Проса покошено», написаному шестистопним ямбом у непарних рядках, що чергується з п'ятистопним у парних, впадають в око гі-перкаталектичні рядки:
Проса покошено.
Спустіло тихе поле.
Холодні дні з високою блакиттю.
Не повернуть минулого ніколи:
Воно пройшло і вже здається миттю.
Акаталектйчні рядки (від. гр.— не усічений) — ті, які складаються з повних стоп. Так, усі рядки вірша Михайла Старицького «Зустріч» мають по три повних стопи амфібрахія:
Зірвалось вогнистеє слово,
Сплелись переможені руки...
Була в тім нервовім стисканні
Безодня і щастя, і муки.
ч^ — ч*'І и» ~ ч^» І ^ ~ V-»
Цезура (від. лат.— розріз, поділ) — внутрішня пауза, що ділить рядок на дві, а часом і на три частини — рівні чи й нерівні. Цезура відіграє й ритмотворчу функцію, адже надає і окремому рядку, і всьому творові виразнішого звучання, посилює його інтонаційну розмаїтість. Цезура, як правило, властива віршам з довгими рядками:
Пил і вітер у обличчя... // Десь Донець, сади,
Лисиче, То мене Вкраїна кличе // на кривавий
смертний бій.
(Володимир Сосюра.)
Клаузула (від лат.— закінчення, замкнення) — закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу. Клаузула може бути односкладовою (чоловічою), двоскладовою (жіночою), трискладовою (дактилічною) і чотирискладовою (гіпердактилічною). Співзвучні клаузули утворюють рими.
Рима (від. гр.— узгодженість, розмірність, такт) — співзвучність у закінченні рядків, яка, часто збігаючись з клаузулою, підсилює ритмічність. Значною мірою рима виразно членує мовленнєвий текст вірша на рядки, чим зримо відділяє вірш від прози. Рима виконує не тільки ритмотворчу, а й музичну функцію (завдяки повторенню співзвучних елементів у рядках). За характером звучання розрізняють рими точні й приблизні, багаті і бідні, асо-нансні й дисонансні. Залежно від кількості складів рими бувають чоловічі, жіночі, дактилічні й гіпердактилічні, Якщо перші три з названих за будовою рим зустрічаються часто, то гшердактилічні вживаються дуже рідко:
Човен на воді вихитується,
Козак дівчини випитується...
(Народна пісня.)
Можна навести приклад і з Шевченкової поезії:
Як була я молодою преподобницею —
Повісила фартушину над
віконницею.
Внутрішня рима — це чергування співзвучних закінчень наприкінці окремих слів у межах рядка:
У темному гаю, в зеленій діброві,
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові.
Куди то поїдуть? кого повезуть?
(Тарас Шевченко, «Гайдамаки».)
Римування — характер розміщення рим у вірші. Найчастіше застосовуються такі способи римування, як парне, або суміжне (аабб), перехресне (абаб), кільцеве (абба). Тут наведені способи римування, властиві чотирирядковій строфі, звісно, в інших, багаторядкових строфах буде інше розташування рим, однак названі вище способи римування зримо простежуються. Скажімо, у восьмирядковій октаві римування вкладається в схему (абабабвв), а в десяти-рядковій строфі «Енеїди» Івана Котляревського римування матиме такий вигляд: абабввгддг.
Білий вірш — це вірш, рядки якого не римуються. Відсутність рим певною мірою компенсується або однотипністю клаузул (скажімо, чоловічі чи дактилічні закінчення рядків). Розвиток білого вірша пов'язаний з прагненням звільнитися від певної однотонності звучання римованих рядків, наблизитися до живого, природного мовлення. Не випадково білий вірш став інтенсивно використовуватися у віршованих драмах та драматичних поемах (Уїльям Шекс-пір, Йоганн Вольфганг Ґете, Фрідріх Шіллер, Олександр Пушкін, Михайло Старицький, Леся Українка, Олександр Олесь, Іван Кочерга, Андрій Малишко).
Ось, наприклад, монолог ув'язненого Степана Братковсь-кого — героя драматичної поеми Старицького «Остання ніч»:
Обрехи й лжа! Не бунтарі ми, ні,
А вірні лиш сини свого народу!
Напасник — ти, наш вороже лихий!
Ти ґвалтом край осуджуєш в неволю
І нападом катуєш рідний люд,
Ламаючи і право наше й волю...
Строфа (від. гр.— обертання, поворот, зміна) — група віршових рядків, об'єднаних не тільки змістом, а й певним римуванням та інтонацією, причому таке сполучення рядків і далі має повторюватися у творі. Здебільшого строфа відповідає синтаксичній одиниці мови — реченню чи сукупності речень й за аналогією може бути зіставлена з абзацом у прозовій системі художньої мови.
У процесі історичного розвитку вірша склалося чимало видів строф. До простих строф належать дво-, три-, чотирирядкові.
Двовірш характеризується суміжним римувангіям рядків, і така простота у його будові здавна приваблювала поетів. Цю строфу знаходимо в античній поезії, широко використовували її автори силабічних віршів, але нею не нехтують і наші сучасники:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
(Василь Симоненко.)
Терцет (від італ.— третій) — тривірш, в якому всі рядки можуть об'єднуватися однією римою (ааа), хоч бувають і такі різновиди, коли два парні рядки можуть чергуватися з рядком, що в цій строфі не римується, але має співзвучність з рядками у наступній строфі.
Горить понад зорями місяць, як жар,
Летять полонинами тіні від хмар,
І млою вкривається заспаний яр.
(Осип Маковей.)
Катрен (від лат. — чотири) — чотирирядкова строфа, в якій застосовуються всі способи римування. Є думки, що катрен народився після поділу давнього двовірша на частини. Це одна з найпоширеніших строф у європейському віршуванні, тим більше, що катрен може об'єднувати рядки, які у творі не римуються.
П'ятистоповий ямб, мов з міді литий,
Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,
Пов'язані в дзвінкі рифмові сплети,—
Лиш те ім'ям сонета слід хрестити.
(Іван Франко.)
П'ятивірш — п'ятирядкова строфа на дві рими, одна з яких об'єднує три рядки, а друга — два:
Мовчать квітки і день квітневий,
Дерева моляться без слів,
І спів пташиний занімів,
А вітер теплий, полудневий
Шепоче щось крізь сон рожевий.
(Олександр Олесь.)
Секстет (від лат.— шостий) — шестирядкова строфа, в якій римування може бути довільним. Різновидом секстету є секстина, в якій перші чотири рядки римуються перехресно, а п'ятий і шостий — парно. Ось приклад секстини:
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
(Максим Рильський.)
Септима (від. лат.— сьома) — семирядкова строфа на три рими. До неї в українській поезії зверталися Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Леонід Мосендз. Ось зразок септими з вірша Куліша:
Ще любо дивляться на мене карі очі,
І біла рученька в моїй руці тремтить,
І од речей моїх серед німої ночі
Дівоче серденько і мріє, і болить.
Дівчино-горлице! шкода твого кохання,
Шкода ночей без сну, зітхання, сумування:
Живу я розумом, а серце тихо спить.
Октет (від лат.— вісім) — це загальна назва восьми-рядкової строфи, в якій рядки можуть римуватися довільно.
Октава — один з видів восьмивірша, У ній маємо таку схему римування: абабабвв. Вимагається також, щоб у перших шести рядках одна рима була жіночою, а друга — чоловічою. Ця строфа в добу Ренесансу активно культивувалася в італійській поезії (Торквато Тассо, Лу-довіко Аріосто), пізніше її використовує романтик Джордж Гордон Байрон, а німецький геніальний поет Йоганн Воль-фганг Ґете називає октаву «королевою строф». В українську поезію октаву запровадив Пантелеймон Куліш, нею писали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Микола Вороний, Микола Бажан. Наводимо зразок октави з поеми Юрія Клена «Прокляті роки»:
Якась смутна і невесела осінь
Зійшла, мов помаранча золота,
Над Києвом, і олив'яні оси Дзижчали і співали з-за моста,
Де вітер заплітав березам коси
І цілував в розтулені уста (О спогади терпкі і непотрібні
Про ті роки жорстокі і безхлібні!).
Тріолет (від італ.— троє) — це восьмивірш, в якому перший рядок повторюється ще двічі, а другий рядок — ще раз. Загалом тріолет є вишуканою, граціозною строфою, в якій «грають» тільки дві рими; схема римування така: абааабаб.
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш облиском брехні!
І ти лукавила зо мною!
І нетямущому мені
Втроїли серце гризотою
Ті ангельські слова твої...
І ти лукавила зо мною!..
(Іван Франко.)
Нона (від лат.— дев'ята) — дев'ятивірш з потрійною римою, яка єднає третій, шостий і дев'ятий рядки. Характерною особливістю нони є хореїчний розмір. До де-в'ятивірша звертався Іван Франко у циклі «До Бразилії», Олександр Олесь поєднував дев'ятирядкову строфу з де-сятирядковою у вірші «Ой чого ти, тополенько...».
Децима (від лат.— десята) — десятирядкова строфа, яка в російській класицистичній поезії XVIII ст. використовувалася в урочистих одах. Сміливо перенесена Іваном Котляревським в травестійно-бурлескну поему, а згодом застосовувалася й іншими авторами українських бурлескних творів у перші десятиріччя XIX ст.
Онєгінська строфа (назва утворена від назви пушкінського віршованого роману «Євгеній Онєгін», де вона була вперше використана) складається з 14 рядків, написаних чотиристопним ямбом. її схема римування така: абабввггдеедєє. В українській поезії цю строфу майстерно використав Максим Рильський у вірші, присвяченому пам'яті автора «Євгенія Онєгіна» («Пушкінський дім в Одесі»). Звичайно, й українську версію пушкінського роману Рильський створив саме цією строфою. Олександр Гаври-люк, зачарований онегінською строфою, написав нею поему «Львів».
Терцина (від лат,.— третя) хоч і є трирядковою строфою, проте для її розуміння потрібно взяти кілька таких строфічних побудов, бо ці строфи у творі поєднані внутрішнім зв'язком. У терцині, вперше вжитій Данте у «Божественній комедії», перший рядок римується з третім. Але другий рядок терцини римується з першим і третім рядками другої строфи, і так оцей своєрідний «ланцюг» буде тягнутися через весь твір, який має завершитися одним рядком. Так написано Франком пролог до поеми «Мойсей». Вимагається, щоб терцина складалася з рядків п'ятистопного ямба.
Коломийковий вірш — це уснопоетичний, народний чотирнадцятискладник. Його назва пішла від поширеного в західноукраїнських землях жанру гумористичної коломийки, проте такий вірш вживався й в інших фольклорних жанрах. Цей розмір збагатив і літературну поезію: ним Котляревський писав пісні до «Наталки Полтавки», його широко використовували романтики Левко Борови-ковський, Віктор Забіла, удосконалив Тарас Шевченко.
Щоб відчути особливість коломийкового вірша, зіставимо фольклорну дворядкову строфу з літературним опрацюванням народнопісенного розміру.
Народнопісенна строфа скріплена парним римуванням, крім того, її ритмічність зміцнюється поділом рядка на частини:
Одна гора | високая,
]| а другая низька, Одна мила | далекая,
|| а другая близька.
Як бачимо, силабічні групи рядка — (4 + 4)+ 6 — виразно відчуваються (кожна з них становить групу слів чи окреме слово) і сприяють ритмічності рядка. Певна річ, ритмічний лад пісенного рядка відтінюється й співом.
У поезіях Шевченка коломийковий розмір дещо змінюється, адже його твори насамперед призначаються для читання чи декламування. У цьому переконує й те, що коломийковий вірш вживається великим поетом не тільки в пісенних жанрах («Тече вода в синє море...», «Нащо мені чорні брови...»), а й у баладах («Тополя»), поемах («Катерина», «Сон», «Кавказ») тощо. Інакше кажучи, коломийковий вірш у Шевченка наснажується розмовними інтонаціями. Шевченків народнопісенний вірш не нагадує фольклорного ще й тим, що уснопоетична коломийкова дворядкова строфа розпалася на чотири піввірші, тому римуються тільки парні рядки:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати.
У вірші «Іван Підкова», звідки взято процитовані рядки, народнопісенна коломийкова дворядкова строфа під пером Шевченка зруйнувалася, твір не має поділу на строфи, отже, набув астрофічної віршової форми.
Тонічний (від гр.— наголос) вірш — це літературний вірш, головною особливістю якого є наявність у рядках однакової кількості наголошених складів, які можуть розміщуватися довільно. Хоч у таких віршах зник лад, порядок у розташуванні наголошених і ненаголошених складів, як це маємо у силабо-тоніці, де є хореї, ямби, дактилі тощо, проте ритмічність у тонічних віршах досягається рівномірністю однакової кількості тонів (наголосів) у рядках.
Соняшники горять...
Сама, як струна.
Метеликів дуети...
А на лапках мед.
(Павло Тичина, «У соборі».)
У наведеному вище двоударному тонічному вірші в кожному рядку по два наголоси (до уваги беруться тільки повнозначні слова), але розміщені вони довільно: у першому рядку — на 1 і 6 складах; у другому — на 2 і 5; у третьому — на 2 і 6; у четвертому — на 3 і б складах.
Верлібр (від франц.— вільний вірш) — це вірш, ритмічність якого основана на синтаксичній завершеності рядків, причому довжина їх може бути різною. Отже, у верлібрі не береться до уваги кількість наголошених складів у рядку чи порядок їхнього розташування. Як правило, вільний вірш не поділяється на строфи.
Ритмічність верлібра підсилюється роллю поетичних фігур — особливо паралелізмів чи антитез.
Гей, брати! В кого серце чистеє,
Руки сильнії, думка чесная,
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте всемогущого
Поклику весни!
(Іван Франко.)
Верлібр у, так би мовити, чистому вигляді з'явився у творчості американського поета Уолта Уїтмена (збірка «Листя трави»).
На думку дослідників, верлібр характеризується насамперед неперіодичними повтореннями різних компонентів — складів, стоп, наголосів, слів, груп слів, фрази. Ритмічність вільного вірша може підкреслюватися й римою (такий верлібр — римований вільний вірш) наявний у поезії різних народів, однак можна побачити й багато творів цього типу, де рядки не римуються.
Відомо, що чимало українських фольклорних жанрів (думи, похоронні голосіння, обрядові примовляння) оформлені вільним віршем:
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурменської
У города християнськії — до отця, до матусі,
Що не можеть він їм поклонитися,—
Тілько поклоняється голубоньком сивеньким...
(Дума «Плач невольника».)
Поява верлібра в українській поезії пов'язана з перекладом Іваном Франком вірша Ґете «Прометей» (1874). Йому належать й оригінальні твори цього типу («Мамо-при-родо!», цикл «Вольні вірші»). Вільні вірші складали Леся Українка («Ауе, ге§іпа!», «Уривки з листа», «Зоря поезії»), Мнхайль Семенко («Кондуктор», «Місто»), Павло Тичина («Золотий гомін», «Плуг», «Надходить літо»), Василь Еллан («Весняні вибрики», «Маніфестація»), Володимир Сосюра («Робфаківка», «День міста»). Цікаво, що навіть Максим Рильський, прихильник класичного віршування, писав верлібри («Прочитавши Містралеві спогади», «Папуга», «Правнукові»). У ЗО — 50-х роках верлібр в українській поезії занепав, і тільки з початку 60-х років починається його відродження («Перша борозна», «Травнева ніч» Михайла Клименка, «Себелюбцю» Ліни Костенко, «Дерева» Миколи Вінграновського, «Соняшник» Івана Драча, «Він писав «Кавказ» серед темної ночі» Андрія Малишка, «Білий вірш на сірому» Бориса Олійника) Однак трапляються й твори псев-дозерлібризму, коли за наборами сумнівних фраз не відчувається ніякого смислу.