Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Перше питання. Писемні джерела, у тому числі "Повість временних літ" літописця Нестора, свідчать про перші кроки східноєвропейського державництва ще в VI ст., коли в Середній Наддніпрянщині склався військово-політичний союз племен. Важливим моментом у цьому процесі стало заснування Києва (за останніми даними - у V ст.). Згідно з літописом першим київським князем був Кий. У VIII-IX ст. у Середній Наддніпрянщині виникло державне об'єднання - Руська земля, до складу якого ввійшли поляни, древляни, сіверяни.
Згідно з літописною традицією в генезисі Давньоруської держави активну роль відігравали нормани, яких на Русі називали варягами. Перші загони варягів з'явилися на слов'янській землі в IX ст. Вони нападали на міста і селища слов'ян, розташовані навколо озера Ільмень, на фінські і латиські племена, що жили у Прибалтиці. Окремі загони варягів йшли на службу до слов'янських князів, які брали участь у боротьбі з хозарами, у походах на Візантію.
Як записано у "Повісті временних літ", у 862 р. варязького конунга Рюрика ільменські слов'яни запросили княжити в Новгороді на річці Волхові. Через 20 років (у 882 р.) один з варязьких проводирів Олег із загоном воїнів приплив з Новгорода до Києва. Князями Києва у той час були Аскольд і Дір. Варяги назвали себе мирними купцями. Вони хитрощами заманили Аскольда і Діра до свого табору і там убили їх. Київським князем став Олег.
Існують два погляди щодо походження Київської держави:
Перший - представлений германістами (О. Шахматов, Л. Нідерле та ін.), - виходить з того, що нормани (варяги) зробили вирішальний внесок у створення Давньоруської держави.
Другий - антинорманський (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій) - заперечує це. За даними сучасних істориків, Давньоруська держава - Київська Русь - сформувалася до приходу норманів.
З проблемою виникнення Київської Русі тісно пов'язане питання про походження слова "Русь". Окремі вчені вважають, що це слово варязького походження. Так, Д. Дорошенко наголошує, що вирішальний доказ на користь норманської теорії полягає в тому, що західні фіни й досі "Руссю" називають Швецію. О. Єфименко вважає, що слово "Русь" південного (причорноморського) походження. М. Тихомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін та інші на основі аналізу різних джерел наголошують на місцевому походженні назви "Русь". Характерно, що саме в Середній Наддніпрянщині збереглося багато назв, пов'язаних зі словом "Русь": Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. На думку Б. Рибакова, союз слов'янських племен у VIII-IX ст. запозичив назву одного з племен - народу "рос", або "рус", відомого з VI ст. за межами слов'янського світу.
Якщо князі Кий, Аскольд і Рюрик - герої легенд про Київ, то князь Олег (882-912 pp.) - перша історична особа в Київській Русі. Відомо, що він як Великий київський князь збирав данину зі слов'янських племен, воював із хозарами. У 907 і 911 р. князь Олег здійснив успішні походи на Візантію, завдяки чому Русь домоглася вигідних для себе мирних договорів із греками. Князюванням Олега завершився процес створення Київської Русі. Отже, доходимо висновку: Київська Русь виникла в результаті тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян.
Характер діяльності Київської Русі, що склався за часів правління Олега, не змінився і при князеві Ігорі(912-945 pp.). У 941 р. Ігор здійснив похід на Візантію, у 944 р. у результаті воєнного походу до Закавказзя захопив Дербент, Ширван, столицю Уранії місто Бердаа. Під час правління Ігоря на південних кордонах Русі з'явилися печеніги. У 915 р. вони домовилися з Києвом про мир і відійшли до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. Часті війни, велика данина викликали невдоволення населення. Восени 945 р. позачергова поїздка Ігоря з дружиною за даниною до древлян завершилася трагічно - жителі міста Іскоростеня повстали й убили Ігоря.
Повстання древлян жорстоко придушила вдова Ігоря княгиня Ольга. Літописець Нестор записав про це легенду. Усіх представників
першого посольства древлян Ольга наказала закопати живими в землю, друге посольство було спалене. Потім Ольга з дружиною прийшла до древлян нібито з миром і запросила знатних бояр до себе в табір на бенкет. Гостей напоїли вином і потім зарубали. А жителям Іскоростеня на знак обіцяного їм примирення княгиня наказала принести голубів - по одному з кожного дому. Дружинники Ольги прив'язали до лапок голубів клоччя, підпалили його і відпустили птахів. Голуби полетіли в місто і сіли під дахи осель. Іскоростень спалахнув і перетворився на попіл.
Княгиня Ольга правила державою до повноліття свого сина Святослава. За часів її правління (945-964 pp.) підвищився міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяли візит Великої княгині Ольги до Константинополя і прийняття нею християнства. У ці часи розвивалися відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Ольга здійснила реформи щодо упорядкування збирання данини.
У 964 р. Великим князем Київської Русі став син Ольги Святослав (964-972 pp.). Усе своє життя він провів у воєнних походах і битвах. Він не возив із собою особистого шатра, постелі, посуду, поділяв з воїнами всі побутові труднощі. Спав князь просто неба, вживав просту їжу, приготовлену на вогнищі. Святослав був дуже сміливим полководцем. "Іду на Ви!", - так він попереджав супротивника про майбутню війну.
Протягом 965-967 pp. Святослав розбив Хозарський каганат, Болгарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі в'ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів. Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці дістали змогу торгувати з країнами Сходу. З 968 р. Святослав розпочав експансію на Дунай. Розбивши Болгарію, він захопив дунайські міста, а місто Переяславець-на-Дунаї зробив своєю резиденцією з наміром перенести сюди згодом і столицю Русі. Далі Великий князь почав боротьбу з Візантією за Балканські землі. Здобувши кілька перемог над візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії. У 971 р. військо Святослава було оточене в місті Доростолі на Дунаї величезною армією імператора Йоанна Цимісхія. Князь звернувся до своїх воїнів зі словами: "Не осоромимо землю руську, а ляжемо кістьми. Мертві сорому не ймуть. Станемо міцно, я поперед вами піду!" Воїни відповіли: "Де твоя голова впаде, там і ми свої голови покладемо". Нерівний бій тривав довго. Воїни Святослава не відступили. Візантійський імператор, переконавшись, що руське військо стоїть на смерть, вирішив укласти зі Святославом мир. Відмовившись, згідно з умовами миру, від дунайських завоювань, у 972 р. Святослав з невеликою частиною дружини повертався до Києва. Поблизу дніпровських порогів на нього несподівано напали печеніги. У жорстокій битві Святослав загинув. Печенізький хан зробив з черепа Святослава чашу, окувавши її золотом. З цієї чаші він пив вино, вважаючи, що тим самим він перейме розум і мужність київського князя.
Друге питання. Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син Володимир (980-1015 pp.). Він очолив боротьбу проти печенігів, які дедалі більше загрожували Київській Русі. Протягом 981-993 pp. Володимир здійснив походи на ятвагів, в'ятичів, хорватів, поляків, у результаті чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. У кожному князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і в такий спосіб покінчив з автономією давньоруських земель.
З метою зміцнення Київської Русі Володимир здійснив низку релігійних реформ. Спочатку він хотів піднести авторитет язичницьких богів і для цього збудував у Києві нове святилище - пантеон усіх слов'янських богів. Давні слов'яни були язичниками. Вони поклонялися предкам. На їхню думку, найстаріший засновник роду - цур - охороняв своїх родичів. "Цур мене!", тобто "Діду, захисти мене!", - казав слов'янин, коли йому щось загрожувало. Життя слов'ян багато в чому залежало від природи, тому вони обожнювали численні сили природи. Слов'яни мали багато богів: Сварог - бог сонця і вогню, Перун - бог грому і блискавки, Ярило - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Велес - покровитель скотини та ін. Вважалося, що в лісі живе лісовик, у воді - водяний з русалками, у хаті - домовий
Проте зрозумівши, що язичництво віджило своє, Володимир покінчив з ним.
У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релігією стає християнство (у його візантійсько-православному варіанті). Запрошені з Візантії священики відправляли обряд хрещення, часто примусово. Дерев'яні зображення язичницьких богів спалювали або кидали в річку. Запровадження християнства на Русі розширило її економічні зв'язки.
За часів правління Володимира крім Візантії Київська Русь підтримувала зв'язки з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, Скандинавськими країнами.
Після смерті Володимира (1015) залишилося 12 його синів, між якими почалася боротьба за київський престол. Спочатку Києвом заволодів Святополк, убивши своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (князі
Борис і Гліб стали першими руськими християнськими святими). Проти Святополка, якого прозвали Окаянним, виступив Ярослав.
Князь Ярослав народився в 978 p., здобув добру освіту, багато читав, знав кілька мов. Княжив Ярослав у Новгороді і був одружений з донькою шведського короля. Одержавши восени 1015 р. листа від сестри про лиходійства брата Святополка, Ярослав зібрав понад три тисячі новгородців і пішов на Київ. Військо Святополка було розбите. Проте Святополк, уклавши союз із печенізькими ханами і польським королем Болеславом Хоробрим, у 1017 р. захопив разом з ними Київ. Ярослав залишив Новгород, зібрав військо і знову вигнав Святополка з Києва. У 1019 р. Святополк ще раз підійшов до Києва. Битва відбулася на річці Альті. Військо Святополка було розбите, а він утік на захід і незабаром помер.
Часи князювання Ярослава Володимировича (1019-1054 pp.) позначені новим піднесенням Київської Русі й Києва. Було збудовано нову лінію оборони на південних кордонах Русі. У 1036 р. печеніги намагалися захопити Київ, але були остаточно розгромлені. Згодом, у 1043 p., Ярослав очолив останній похід русичів на Візантію.
Багато уваги Ярослав приділяв зміцненню християнства. В усіх великих містах було зведено християнські храми, серед них головний храм Русі - Софія Київська; було засновано багато монастирів. Найбільший з них - Києво-Печерський - став важливим центром не лише християнства, а й культури та освіти. У 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха поставив митрополитом Київським вітчизняного церковного діяча Іларіона.
За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно розширились її торговельні й політичні зв'язки з європейськими державами. Королі багатьох країн намагалися поріднитися з Великим київським князем.
Донька Ярослава Анна була одружена з французьким королем Генріхом, а після його смерті вона стала королевою Франції.
Інша донька - Єлизавета - вийшла заміж за норвезького короля Геральда.
Перший син Ізяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира, а другий син Всеволодпобрався з візантійською принцесою з дому Мономахів; ще один син був одружений з донькою саксонського ландграфа, а угорський принц Владислав узяв за дружину одну з доньок Ярослава. Ярослав прожив 75 років і помер у 1054 р. Поховали його в Софії Київській. За державну, релігійну та культурну діяльність князя Ярослава прозвали Мудрим.
Після Ярослава Мудрого в Київській Русі почалися міжусобні війни князів за найкращі землі й міста, за київський престол. Протягом 1054- 1072 pp. Великим князем формально вважався старший син Ярослава Ізяслав, хоча фактично він правив разом з братами Святославом і Всеволодом. У 1068 р. на Русь напали нові кочовики - половці. Військо Ізяслава і його братів було розбите. Жителі Києва вимагали у князя зброї, аби стати на захист міста, але той їм відмовив. Тоді в Києві почалося повстання, багато будинків бояр і дружинників було розгромлено. Ізяслав утік до Польщі. Жителі Києва проголосили Великим князем князя Всеслава з Полоцька, якого Ізяслав тримав в ув'язненні. Половцям дали відсіч. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва з польським військом і розправився з учасниками повстання.
З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі правили київським престолом: Святослав (1073-1076 pp.), Ізяслав (1077-1078 pp.), Всеволод (1078-1093 pp.). А наприкінці XI - на початку XII ст. на політичну арену ступили внуки Ярослава Мудрого. Першим князював Святополк Ізяславич (1093-1113 pp.). Він підтримував бояр і купців та розправлявся з невдоволеними городянами.
У 1097 р. в Любечі відбувся з'їзд князів, де було ухвалено рішення про спільну боротьбу проти половців. З'їзд поділив Україну на князівства Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та Турово-Пінське.
У квітні 1113 р., дізнавшись про смерть Святополка, кияни повстали і розгромили будинки багатіїв. Повстання тривало чотири дні. Налякані бояри і купці сховались у Софії Київській. Вони вирішили запросити на княжий престол шестидесятирічного Володимира Всеволодовича (Мономаха) з Переяслава, внука Ярослава Мудрого, який мав великий авторитет у народі. Батьком його був Всеволод Ярославич, а матір'ю - донька візантійського імператора Константина IX Мономаха.
У роки правління Володимира Мономаха (1113-1125 pp.) становище Київської Русі стабілізувалося. Він здійснював переможні походи на половців. Велику увагу Мономах приділяв законодавству: розробив "Устав", або доповнення до юридичного кодексу законів "Поширена Руська правда" Ярослава Мудрого. "Устав" помітно обмежував безконтрольну діяльність князівської адміністрації. Мономах підкорив своїй владі всіх князів, поклав край князівським міжусобицям.
Київська Русь у цей період мала тісні зв'язки з Європою: дружина Володимира Мономаха була з Англії, син був одружений із шведською королевою, доньки вийшли заміж за королів Данії і Норвегії, внуком Мономаха був відомий датський король Вольдемар, названий на честь діда. Шостий син Мономаха - Юрій Долгорукий - заснував Москву.
Після смерті Мономаха київський престол перейшов до рук його сина Мстислава (1125-1132 pp.), авторитет якого визнавали всі князі. Він здійснював походи проти половців, литви, чудських племен. Дружні відносини встановилися з Візантією, де імператором був зять Мстислава Йоанн II Комнін. Неускладнені міжусобицями роки князювання Мстислава позначились стабільним економічним і культурним піднесенням.
Третє питання. На межі VIII-IX ст. у результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Київську Русь як могутню державу розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома "Пісня про Роланда" свідчить про участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візантію від половців.
Як єдина держава Київська Русь існувала з IX ст. до 30-х років XII ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Балтійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям.
Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці - плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. Займалися також скотарством. У Київській Русі були поширені різні ремесла; особливо були розвинені чорна металургія й металообробка. Тоді вже виготовляли понад 150 найменувань виробів із заліза. Усе це сприяло розвитку як внутрішньої, так і міжнародної торгівлі. Основними торговельними партнерами Київської Русі були Візантія, Волзька Болгарія, Хазарія, країни Арабського Сходу, Скандинавські та західноєвропейські країни. На міжнародні ринки Русь вивозила хутро, мед, шкіру, різноманітні ремісничі вироби. Ввозила золото, срібло, дорогі тканини, вина, посуд, зброю. Уже за часів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого Русь друкувала власні гроші, а в розрахунках у великих торговельних операціях використовувала срібні зливки - гривні. З розвитком феодальних відносин відбувалось подальше соціальне розшарування населення. Існували феодальні двори - замки, де жили феодали, їхня дружина, а також ті, хто їх обслуговував. Виникли нові форми поселень - укріплені "гради", де жили ремісники, тор-
гівці. Саме з таких "градів" виросли стародавні міста - Київ, Чернігів, Новгород, Ізборськ та ін. У "Повісті временних літ" зазначалося, що в ІX-X ст. на Русі було 20 міст, у XI ст. - 32, а за іншими літописами у XIII ст. - понад 300 поселень міського типу. Більшість населення проживало в селах і займалося сільськогосподарським виробництвом. Основною категорією населення, зайнятого в сільському господарстві, були вільні селяни - смерди. Вони мали власне господарство, проте повинні були також працювати й на феодала. В історичних джерелах згадуються й інші категорії населення - дворова челядь, холопи, які повністю залежали від свого пана, рядовичі й закупи - колишні смерди, що лишилися без власного господарства і працювали на феодала. Главою держави був Великий київський князь. Правлячий клас становила його дружина (старша - бояри, молодша - звичайні дружинники, або гридні), через яку здійснювалось управління Руською землею.
Четверте питання. Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам кочовиків. Східні слов'яни, які об'єднались в єдину міцну державу, зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на XП-XШ ст. припав період феодальної роздробленості Русі.
Для земель Давньоруської держави у XП-XШ ст. був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зростанням феодального землеволодіння і феодальної залежності смердів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з'являється й умовне землеволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони служитимуть їм.
Основне населення Русі - селяни-смерди - поділилося на дві групи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої "належності" князеві з періодичною виплатою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина.
У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина виробляли залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв'язки між окремими землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в
умовах натурального господарства породжували прагнення до відокремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники - колишня опора Великого князя київського - більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.
Збільшувались і зміцнювались великі міста - центри ремесла і торгівлі, які суперничали з Києвом. У середині XIII ст. їх налічувалося понад 300, ремісничих спеціальностей - 60. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Багато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися від Києва, зокрема Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у Європі.
Великому київському князеві важко було управляти великою країною. В умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі ускладнювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста окремих земель.
Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і селами у спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів набагато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини XII ст. Давньоруська держава остаточно розпалася.
Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність Давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші - і почали набагато частіше нападати на Русь.
Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князівства: Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони самостійно управляли власними землями, мали дружини, видавали закони, встановлювали відносини з іншими державами. Очолював землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, князівства-землі поділялися на менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Окремими землями - уділами - управляли менші князі - васали Великого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важливих питань, скликалися також земельні князівські з'їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися монархія і єдина православна церква з номінальним центром у Києві. На території України існували Київська, Чернігівська, Переяславська, Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі. Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внутрішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі.
Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 pp.), Всеволод Ольгович (1139-1146 pp.), Ізяслав Мстиславич (1146-1154 pp.), Юрій Долгорукий (1155-1157 pp.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 pp.), Мстислав Ізяславич (1167-1169 pp.), Гліб Юр'євич (1169-1170 pp.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177-1194 pp.). У 1183 p. київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів об'єднані дружини Київського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств розбили половецькі війська. Хан Коб'як був узятий у полон. Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, але так само був розбитий.
Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ,
Стародуб, де укріпилася династія Олеговичів - наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь.
У 1183 р. Ольговичі розбили половців. У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його син Володимир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половецького полону з допомогою половчанина Лавора. Княжич Володимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб утримати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернувся до батька. Про це розповідає "Слово о полку Ігоревім".
Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяславі). Найпівденніша окраїна українських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чернігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім управлінням.
Турово-Пінська земля лежала в лісах і болотах Полісся, тому була відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство стало об'єктом литовської експансії.
У другій половині XII ст. Київська земля і Київ починають занепадати. Князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти великим Київським престолом. Тому на території Київської землі точилися постійні міжусобні війни, під час яких багато князів брали собі на допомогу половців. Війни руйнували економічне життя, торгівлю, жителі розбігалися в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ. У 1155 р. суздальський князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штурмом узяв Київ і став Великим київським князем. Сини Юрія, володимиро-суздальські князі Андрій Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Велике Гніздо у 1203 p., розграбували і спустошили Київ, через це наприкінці XII - на початку XIII ст. він повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного життя в Україні перемістився на Захід - до Галицько-Волинського князівства.