Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
81. Домінуюче (монопольне) становище: поняття та види зловживання ним.
Монопольне становище – це домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.
Суб’єкт господарювання відповідно до ст. 12 Закону, займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступ інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка кого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Також монопольним (домінуючим) може бути визнане становище суб’єкта господарюванням якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам (тягар доведення цього факту покладено на АМК та його територіальні відділення).
Поряд з зазначеним, введені спеціальні правила визначення монопольного становища кількох суб’єктів господарювання за таких умов: що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови; сукупна частка не більше ніж трьох суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку перевищує 50 відсотків; сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку перевищує 70 відсотків – і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону.
Саме по собі монопольне (домінуюче) становище того чи іншого суб’єкта господарювання на ринку не є правопорушенням (ст. 27 ГК, ст. 12 Закону), лише зловживання ж цим становищем. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону, зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, є дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема, обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
Справи про зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єктів господарювання на ринку відповідно до ч. 6 ст. ГК України та ст. ст. 3 і 7 Закону про АМК розглядає АМК та його органи. При розгляді цієї категорії справ обов’язковим є дослідження загальнодержавного (регіонального) ринку з доказом наявності монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ньому.
82. Антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування та адміністративно-господарського управління та контролю: поняття та прояви
Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів; пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах; пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців; будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців; встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов; надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами; дія, якою встановлюються непередбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.
Як випливає з закону, правопорушеннями визнаються дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, що призвели або можуть призвести до недопущення, істотного обмеження чи усунення конкуренції або обмеження свободи підприємницької діяльності. Такі дії вважаються неправомірними, оскільки вони створюють дискримінаційні або виключні умови для діяльності деяких учасників підприємницької діяльності, що призводить до обмеження конкуренції. До них належать спрямовані на обмеження конкуренції дії, які спонукають підприємців учинити певні дії або, навпаки, що містять заборону їх здійснення, зокрема, певних напрямів і видів діяльності; вказівки про здійснення дій на шкоду інтересам підприємців, створення необґрунтованих перешкод при утворенні підприємців або, навпаки, неправомірне надання їм пільг. Одним із типових різновидів антиконкурентних дій органів державної влади є примушення підприємців до вступу в господарські об'єднання. Нерідкими є встановлення заборон на реалізацію товарів з одного регіону в інший, що є одним із проявів регіонального монополізму.
83.Недобросовісна конкуренція: поняття та прояви.
Дії що вважаються недобросовісною конкуренцією, мають відповідати двом критеріям: здійснюватись у рамках підприємницької діяльності; виконуватись з наміром вплинути на конкурентну ситуацію.
Відносини щодо недобросовісної конкуренції регулюються Законом України від 7 червня 1996 р. "Про захист від недобросовісної конкуренції". Він застосовується до відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарювання, їх об'єднання, а також органи державної влади, громадяни, у зв'язку з недобросовісною конкуренцією, в тому числі у разі вчинення ними дій за межами України, якщо ці дії мають негативний вплив на конкуренцію на її території, і не поширюється на відносини, у яких беруть участь зазначені суб'єкти, якщо результат їх діяльності виявляється лише за межами України, в разі, коли інше не встановлено міжнародним договором, в якому бере участь Україна.
Недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.
Ознаки недобросовісної конкуренції:
1) недобросовісна конкуренція на відміну від монополістичної діяльності може здійснюватися лише активними діями;
2) такі дії будуть розглядатися як правопорушення, якщо вони суперечать не тільки положенням чинного законодавства, а й звичаям ділового обороту, вимогам добропорядності, розумності, справедливості;
3) суб'єктами недобросовісної конкуренції можуть бути лише суб'єкти господарювання;
4) метою активних дій є набуття переваг у підприємницькій діяльності;
5) у результаті дії конкурентам можуть бути заподіяні збитки або завдана шкода їх діловій репутації.
Перелік порушень, які вважаються проявами недобросовісної конкуренції:
Неправомірне використання ділової репутації:
• неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;
• неправомірне використання товару іншого виробника;
• копіювання зовнішнього вигляду виробу;
• порівняльна реклама.
Створення перешкод підприємцям та досягнення неправомірних переваг у конкуренції:
• дискредитація суб'єкту господарювання;
• купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;
• схиляння до бойкоту суб'єкта господарювання (підприємця);
• схиляння постачальника до дискримінації покупця (замовника);
• схиляння суб'єкта господарювання (підприємця) до розірвання договору з конкурентом;
• підкуп працівника постачальника;
• підкуп працівника покупця (замовника);
• досягнення неправомірних переваг у конкуренції
Неправомірне збирання, розкриття та використання комерційної таємниці:
• неправомірне збирання комерційної таємниці;
• розголошення комерційної таємниці;
• схилення до розголошення комерційної таємниці;
• неправомірне використання комерційної таємниці.
84.Правове обмеження концентрації суб'єктів господарювання.
Держава здійснює контроль за економічною концентрацією суб'єктів підприємницької діяльності з метою охорони і заохочення конкуренції для недопущення подальшої монополізації ринку, захисту інтересів споживачів, протидії зловживанню великими господарюючими структурами своїм монопольним становищем наринку. Закон “Про захист економічної конкуренції” передбачає основні положення такого контролю.
Органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання) з метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції.
Концентрацією визнається:
1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;
2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом:
а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується;
б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;
в) створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання;
3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.
Концентрація, яка потребує дозволу відповідно до Закону, забороняється до надання дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану.
Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині.
85.Санкції за порушення законодавства про захист економічної конкуренції та порядок їх застосування.
Згідно зі ст. 20 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" вчинення дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.
Вчинення суб'єктами господарювання - юридичними особами та їх об'єднаннями дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, тягне накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг суб'єкта господарювання за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі якщо обчислення виручки суб'єкта господарювання неможливе або виручка відсутня, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 21). Вчинення зазначених правопорушень юридичними особами, їх об'єднаннями та об'єднаннями громадян, що не є суб'єктами господарювання, тягне накладання штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 22 Закону).
Згідно із ч. 1 ст. 1643 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП) неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів і послуг або будь-якого маркірування товару, неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а також імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені - тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини або без такої.
Відповідно до ч. 2 ст. 1643 КпАП України умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, тягне за собою накладення штрафу від 5 до 9 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Штраф від 9 до 18 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян встановлений за отримання, використання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця ( ч. 3 ст. 1643 КпАП).
Кримінальна відповідальність передбачена за злочини, що порушують вимоги законодавства про збереження комерційної таємниці. Відповідно до ст. 231 Кримінального кодексу України умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що складають комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років. Умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, - карається штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк (ст. 232 Кримінального кодексу України).
Цивільно-правовою санкцією за недобросовісну конкуренцію є відшкодування збитків. Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України (ст. 24 Закону "Про захист від недобросовісної конкуренції").
86.Поняття та види цін, порядок їх встановлення
Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є формою вираження грошових зобов’язань, які, за загальним правилом, підлягають оплаті у гривнях.
Класифікації цін (тарифів) у сфері господарюваня:
Залежно від об’єкта їх встановлення ціни:
1) ціни на продукцію, а також послуги і роботи, які надаються (виконуються), як правило, одноразово;
2) тарифи на послуги та роботи, які розраховані на багаторазове (надання) виконання.
- За суб’єктом встановлення ціни (тарифи) поділяються на:
1) вільні ціни і тарифи;
2) державні ціни і тарифи;
3) комунальні ціни і тарифи
Вільні ціни встановлюються суб’єктами господарювання. Державні ціни встановлюються державою в особі уповноважених нею органів. Комунальні ціни і тарифи встановлюються територіальними громадами в особі відповідних органів місцевого самоврядування.
За колом осіб, на яких вони розраховані, ціни можуть бути:
1) оптовими (відпускними);
2) роздрібними.
Оптова вільна ціна при її формуванні включає у себе, як правило, три складники: витрати на виробництво продукції (собівартість), прибуток, який має намір отримати суб’єкт господарювання, і суму податку на додану вартість. Роздрібна ціна встановлюється на основі оптової ціни з урахуванням торговельної надбавки (націнки) або знижки. В сучасних умовах роздрібні продавці отримують прибуток не лише за рахунок торговельних надбавок, але й із платежів за надання права виставити свій товар у торговельних приміщеннях продавця.
За способом визначення вартості товару (роботи, послуги):
1) звичайні (визначена сторонами договору);
2) ринкові;
3) балансові (якою товар обліковується в балансі під-ства).
Відповідно до ст. 116 КУ та ст. 4 закону про ціни і ціноутворення забезпечення проведення цінової політики в Україні покладається на КМУ, який у сфері цін та ціноутворення наділений такими повноваженнями:
- забезпечує здійснення в республіці державної політики цін;
- визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління, крім сфери телекомунікацій;
- визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).
87. Система та повноваження державних органів по контролю за цінами
Господарський кодекс України (ст. 189-192), Закони України "Про ціни і ціноутворення", Постанова КМ України "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевих рад щодо регулювання цін і тарифів" є основними нормативно-правовими актами, які визначають засади державного регулювання цін в Україні. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.
Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.
Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюють на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України. Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджує КМУ. Державні ціни встановлюють також на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України. Законом може бути передбачено встановленнякомунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.
Реалізацією цінової політики в Україні займаються:
Особлива увага в питанні цінового регулювання з боку держави приділяється регулюванню цін на продукцію монополістів-виробників. Регулюванням цін на продукцію монополістів поряд з Міністерством економіки (на загальнодержавному рівні) та місцевими управліннями з питань ціноутворення і цінової політики (на регіональному рівні) здійснює відповідно Антимонопольний комітет України та його місцеві структурні підрозділи (служби). Вони визначають підприємства, що займають монопольне становище на загальнодержавному і регіональному ринках відповідно, і перелік продукції підприємств-монополістів (як природного походження так і пов'язаних із захопленням ринку завдяки розвитку і здобуття конкурентних переваг у конкретному бізнесі), ціни на яку підлягають державному контролю та регулюванню у контексті антимонопольної політики. Загальний нагляд та контроль за дотриманням цінової дисципліни забезпечує Державна інспекція з контролю над цінами Міністерства економіки і підпорядковані їй державні інспекції з контролю над цінами місцевих державних адміністрацій, які в межах своєї компетенції здійснюють: державний контроль за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін; захист законних інтересів громадян; виявлення, усунення і запобігання фактів отримання за рахунок необгрунтованого підвищення цін та тарифів незаконних доходів суб'єктами господарювання; експертизу економічного обгрунтування цін і тарифів суб'єктами господарювання; прийняття рішень щодо застосування фінансових санкцій та стягнення штрафів через податкові органи за виявлені порушення.
88. Поняття та види банківської (фінансової) діяльності.
Фінансова діяльність у сфері господарювання - це діяльність, пов'язана з обігом коштів (фінансів). Вона може здійснюватися суб'єктами господарювання на професійних засадах з метою задоволення відповідних потреб інших осіб (професійна фінансова діяльність). Різновидами такої діяльності є грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжна діяльність у сфері фінансів і страхування, а суб'єктами такої діяльності є фінансові установи.
Ринком фінансових послуг є сфера діяльності його учасників з метою надання та споживання певних фінансових послуг (банківських, страхових, інвестиційних, операцій з цінними паперами та інших), що забезпечують обіг фінансових активів;
Фінансовими послугами визнаються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів;
Спеціальне державне регулювання ринків фінансових послуг в Україні здійснюється: з метою:
1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;
2) захисту інтересів споживачів фінансових послуг;
3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;
4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;
5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;
7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
8) контролю за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;
9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг;
Спеціальне державне регулювання ринків фінансових послуг в Україні здійснюється шляхом:
1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;
2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;
3) нагляду за діяльністю фінансових установ;
4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг;
Спеціальне державне регулювання ринків фінансових послуг в Україні здійснюється уповноваженими на це органами, в т. ч.:
- щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;
- щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
- щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом - Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (діє відповідно до Положення про цю комісію, затвердженого Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003), до компетенції якої входять:
1) нормативне регулювання ринків фінансових послуг у визначених законом межах;
2) здійснення реєстрації та ведення Державного реєстру фінансових установ;
3) ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;
4) здійснення контролю за діяльністю фінансових установ;
5) застосовування заходів впливу
89. Суб’єкти банківської (фінансової) діяльності. Види та організаційно-правові форми банківських установ
Суб'єктом діяльності щодо надання фінансових послуг є фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного державного реєстру фінансових установ; до фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, кошти, одержані в кредит та під заставу, а також збільшувати статутний капітал банку для покриття збитків. Банки мають право створювати банківські об'єднання, види яких визначаються законом. Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання.
Банки створюються у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку. При цьому законодавство про господарські товариства та про кооперацію поширюється на банки в частині, що не суперечить цьому Кодексу та Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів:
- банківська корпорація;
- банківська холдингова група;
- фінансова холдингова група.
Банківська корпорація - це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків - учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Статутний капітал банківської корпорації повинен відповідати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку.
Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Банківська холдингова група складається з материнського банку та дочірніх банків. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 % акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі якщо дочірній банк набув права власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
Фінансова холдингова група - це банківське об'єднання, яке складається переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. Материнській компанії має належати більше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи, зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи. Материнська компанія відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
90. Правова природа та порядок укладання (припинення) договору на розрахунково-касове обслуговування (договору банківського рахунку)
Правове регулювання відносин між установами банків і клієнтами ґрунтується на договорі банківського рахунка. За договором банківського рахунка власник рахунка зобов'язується зберігати кошти в банку і розпоряджатися ними відповідно до встановлених правил, а банк — забезпечувати зберігання коштів, а також здійснювати операції із зарахування коштів на рахунок власника та списання їх з дозволу власника.
Відносини, які виникають між банком і клієнтом, умовно можна поділити на дві групи: а) відносини, що стосуються відкриття та закриття банківського рахунка; б) відносини, що пов'язані зі зберіганням у банку коштів клієнта та здійсненням банком розрахункових операцій, тобто безпосередньо здійсненням розрахунково-касового обслуговування. Зазначений договір складається за довільною формою і має містити реквізити сторін, номер та вид рахунків, умови відкриття та закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, зобов'язання сторін, відповідальність за невиконання їх, інші положення за домовленістю сторін та умови, за яких договір може бути розірвано.
У договорі на розрахунково-касове обслуговування передбачається конкретна відповідальність обох сторін за невиконання взятих на себе зобов'язань. Так, банк несе відповідальність за несвоєчасне чи неправильне списання коштів з рахунка клієнта або неправильне зарахування банком сум. Клієнт, у свою чергу, несе відповідальність за: неповідомлення банку про помилково зараховані на його рахунок суми; неодержання клієнтом замовленої суми готівки; несвоєчасну сплату послуг банку тощо
Цей договір є правовою формою, в рамках якої здійснюються розрахункові операції між підприємствами, організаціями. Договір банківського рахунка є господарським, двостороннім, консенсуальним, безстроковим і платним. У договорі банківського рахунка зазначаються права й обов'язки сторін (банку і його клієнта). Так, одна сторона — власник рахунка вправі вимагати від банку оперативного здійснення банківських операцій, а обов'язком є виконання всіх встановлених правил розрахунків. Відповідно банк має право використовувати тимчасово вільні кошти власника рахунка, вимагати виконання банківських правші, зобов'язується здійснювати касово-розрахункове обслуговування його, зберігати банківську таємницю.
Крім договору банківського рахунка, між банком і клієнтом може бути укладений договір банківського вкладу, за яким банк бере на себе зобов'язання зберігання грошових коштів, виплати по них доходів, повернення взятих сум на вимогу клієнта, виконання доручень вкладників по розрахунках за вкладом.
91. Форми готівкових розрахунків та порядок касових операцій
Порядок ведення касових операцій у національній валюті України підприємствами (підприємцями), а також окремі питання організації банками роботи з готівкою здійснюється на підставі Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління НБУ від 15 грудня 2004.
Розрахунки готівкою юридичних осіб між собою та фізичними особами-підприємцями проводяться як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки, і здійснюються через касу відповідної особи з веденням касової книги встановленої форми.
Готівка (готівкові кошти) - це грошові знаки національної валюти України, а саме: банкноти і монети, у тому числі обігові, пам'ятні та ювілейні монети, які є дійсними платіжними засобами.
Відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні готівковими розрахунками визнаються платежі готівкою підприємств (підприємців) та фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги), а також за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.
При здійсненні операцій з розрахунків у готівковій або безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також уповноваженими банками та суб'єктами підприємницької діяльності, які виконують операції купівлі-продажу іноземної валюти, необхідно враховувати правила Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" від 6 липня 1995 р. Цей Закон визначає правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій (пристрій або програмно-технічний комплекс, в якому реалізовані фіскальні функції та який призначений для реєстрації розрахункових операцій при продажу товарів (наданні послуг), операцій з купівлі-продажу іноземної валюти та/або реєстрації кількості проданих товарів (наданих послуг). До реєстраторів розрахункових операцій належать: електронний контрольно-касовий апарат, електронний контрольно-касовий реєстратор, комп'ютерно-касова система, електронний таксометр, автомат з продажу товарів (послуг) тощо.
Організація роботи з готівкового обігу установами банків, порядок та механізм здійснення розрахунків у готівковій формі регулюються відповідно до Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління НБУ від 14 серпня 2003 р. № 337, та Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління НБУ від 15 грудня 2004 р. № 637.
92. Форми безготівкових розрахунків.
Форма розрахунків — сукупність взаємопов’язаних елементів, до числа яких належать спосіб платежу та відповідний йому документообіг.
В Україні діють такі форми безготівкових розрахунків: акредитивна; інкасова; вексельна; інші форми розрахунків із використанням чеків та інших розрахункових документів на документарних носіях і в електронному вигляді.
Акредитив — умовне грошове зобов'язання, що приймається банком-емітентом за дорученням платника щодо акредитиву, здійснити платіж на користь бенефіціара (одержувача коштів) у визначеній сумі після надання документів. Акредитив погашається банком у зазначені в цьому документі строки, або банк доручає іншому банкові провести такий платіж.
Розрахунки за інкасо — вид банківської операції, що полягає в одержанні банком грошей за різними документами (векселями, чеками тощо) від імені своїх клієнтів та зарахуванні їх в установленому порядку на рахунок одержувача коштів. При інкасовій послузі банк постачальника сам надсилає розрахункові документи до банку платника спецпоштою або телефаксом. Інкасові послуги банку постачальника надаються клієнтові за комісійну винагороду. Інкасо може бути чистим та документарним.
Розрахунки за інкасо провадяться на підставі платіжних вимог, платіжних вимог-доручень та інших розрахункових документів.
Вексельна форма розрахунків являє собою розрахунки між постачальником і платником за товари чи послуги з відстроченням платежу (комерційний кредит) на підставі спеціального документа-векселя.
Вексель — цінний папір, що свідчить про безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють два види векселів: прості та переказні.
Рахункові чеки застосовуються у безготівкових розрахунках підприємств і фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи, надані послуги). Чекові книжки (рахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері та є бланками суворої звітності. Строк дії чекової книжки — один рік.
Пластикова картка — персоніфікований платіжний інструмент, що надає особі, яка користується карткою, можливість безготівкової оплати товарів та/або послуг, а також отримання готівкових коштів у відділеннях банків і банкоматах.