Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1)Порівняйте дві найдавніші епохи:палеоліт з неолітом
Палеоліт на території сучасної України розпочинається з ранньої ашельсої епохи і заселення України близько 1 млн років тому — 150 тис. р. тому. У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці — загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Палеоантропи також почали освоювати печери, як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди — примітивні заслони й огорожі від вітру і навіть намети зі шкур, що поліпшували умови печерного побуту.
Протягом VI-IV тис. до н. е. в житті людства відбувся якісний поворот - від збирання дарів природи й примітивного полювання люди перейшли до відтворювальних видів діяльності, тобто обробки землі і розведення свійських тварин. Це був якісно новий етап у розвитку людства, нової економіки, нового способу життя. Характерними ознаками неолітичної революції були: винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці (шліфування, свердління й розпилювання), з'явилися сокири, долота, тесла, кам'яні ножі;
виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів: розпочалося виробництво керамічного посуду (що дало змогу готувати варену їжу), прядіння, а згодом і ткацтво;
перехід до осілого способу життя; землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво; на зміну примітивному мотичному землеробству прийшла значно продуктивніша обробка землі з використанням рала і тяглової сили тварин (биків і коней);
активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили;
суттєві зрушення в демографічній сфері; наслідком неолітичної революції стало не лише суттєве зростання продуктивних сил, але і помітне покращення умов життя, збільшення харчових запасів, що призвело й до збільшення тривалості життя (до 30-32 років).
В епоху неоліту відбулося формування аграрної та скотарської культури, що спричинило соціальні зміни. Якщо раніше збирачі та мисливці розглядали здобуте ними продовольство як спільне для всіх членів роду, то в епоху неоліту воно поступово почало розподілятися між окремими групами чи особами. Поява залишків продовольства стимулювала виникнення своєрідної військової касти, адміністративного персоналу, служителів культу та інших груп населення, що безпосередньо не здобували його. Через ці процеси та явища почалася соціальна структуризація населення.
На території України виявлено понад 500 неолітичних пам'яток, а вчені виділили більше 10 неолітичних культур. Найбільш ранні з них знаходились на Закарпатті, у басейні Тиси та у Наддністрянщині і Над-бужжі. Унікальною пам'яткою епохи неоліту є Кам'яна могила - пагорб із кам'яних брил у степу поблизу Мелітополя. У печерах, що були, очевидно, святилищем одного або декількох навколишніх племен, виявлено численні зображення тварин - биків, коней, оленів, різьблених і мальованих на камені.
2) Причини виникнення античних колоній колоній: перенаселення Греції; нестача земель для хліборобства; пошук джерел сировини та ринків збуту; внутрішня соціально-політична боротьба.Грецькі колонії: Ольвія, Тіра, Ніконій, Херсонес Таврійський, Керкінітіда та ін.На сході Криму в 480 р. до н. е. постало Босфорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Гірітака, Кімерік.Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Їхніми ремеслами були металургія і ковальство, ткацтво, кушнірство, гончарство. Одне з перших місць у житті колоністів займала торгівля з іншими грецькими містами, а також з місцевими племенами. Основним предметом грецького експорту з території нинішньої України була пшениця, яку вивозили до Греції у великих кількостях. Також вивозили рибу, сіль, шкіру, хутра, мед, віск, будівельний ліс, людей-рабів. Час найбільшого розквіту і самостійності античних міст Надчорномор’я припадає на V–I ст. до н. е. Греки-колоністи підтримували тісні стосунки як з грецькою метрополією, так і з місцевими племенами – скіфами, фракійцями та ін.
Причинами занепаду колоній стали розклад рабовласництва, війни, неврожайні роки.Грецька колонізація тривала майже тисячу років і мала відчутні господарські та політичні наслідки для південноукраїнських земель.У ході колонізації було перенесено демократичний устрій, що сприяло розвитку державотворчої традиції на теренах України. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, залучивши його до товарно-грошових відносин. Різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. Всі ці процеси прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, і на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації.
4) Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена у статті “Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства” (1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва “українсько-руську народність”, яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію “кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині”. Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної “Історії України-Руси”.
Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим “про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи”.
Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне “політичне тіло” та прийняття християнства.
Другий — перехідний період — відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат — загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами.
Третій період — це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною
та національною — своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття “доходить до небувалого напруження”, та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація — Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого.
Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби — стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.
У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.
Історичну схему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період — це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий — козацько-гетьманська держава і третій — модерна українська державність, яка відродилася в 1917—1918 р.
В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію “культур” (“цивілізацій”), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих “культур” розглядають історію як взаємодію різних вікових “поколінь”. Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.
У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною — досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Вам пропонуєься така періодизація:
a Стародавня історія — до VI ст.
a Середньовіччя — Київська Русь, Галицько- Волинська держава,
a Русько-Литовське князівство. VII—XV ст.
a Ранньоновітня історія — Українська козацька держава XVI—XVIII ст.
a Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій —XIX ст.
a Українська революція. 1917—1921 рр.
a Радянська Україна. 1921-1991.
a Україна незалежна. 1991-1999.
5) Культура, побут, звичаї та вірування слов'ян. Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди — голосіннями.
Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес —захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог — вогонь, Перун — грім. Прокопій Кесарійський зазначав: “Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу”.
Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать уже згадані поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну — поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.
6) легенда про заснування києва
І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій - Хорив, і сестра їхня - Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею.
І збудували вони городок в честь свого старшого брата й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні
7) утворення Київської держави.
Основні передумови утворення східнослов'янської державності:
- на початок VIII ст. в цілому завершився процес розселення слов'ян і утворення територіально визначених великих і малих союзів племен;
- наявність у східнослов'янських союзів племен певних локальних відмінностей у культурі й побуті;
- поступове переростання союзів племен у племінні князівства - додержавні об'єднання більш високого рівня, що передували появі східнослов'янської держави;
- формування на зламі VІІІ-ІХ ст. навколо Києва першої східнослов'янської держави, яку фахівці умовно називають Київським князівством Аскольда.
Можно виділити такі головні етапи процесу об'єднання східних слов'ян в одну державу:
а) створення князівства (держави) із столицею в Києві; до складу цієї держави ввійшли поляни, руси, сіверяни, дреговичі, полочани;
б) захоплення влади в Києві новгородським князем Олегом (882 р.), під владою якого до цього перебувала частина слов'янських племен;
в) об'єднання майже всіх східнослов'янських племен в одну державу Київську Русь.
8) значення запровадження християнства на русі:
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими племенами, то християнство вірувало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.
Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави.
9) Реформи державного устрою.розквіт київської держави
Однією з найголовніших проблем, які довелося розв'язувати князю Володимирові, була консолідація давньоруських (українських) земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді й князі — місцева знать — були фактично необмеженими правителями: привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політичні та економічні зв'язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню центральної влади.
Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:
• Щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, у кінці 80-х pp. X ст. Володимир послав дванадцять своїх синів і вірних дружинників до різних міст Київської Русі, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом.
Український історик М. Котляр так оцінює цю ситуацію: «З тієї пори у життєво важливих осередках Давньоруської держави сиділи вже не бунтівливі, завжди схильні до непокори місцеві князьки, а близькі до нього люди, бояри, старші дружинники тощо. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначальних ознак справжньої держави».
• Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми — гривні). На монетах були зображені образи Христа й КНЯЗЯ Володимира та його монограма — знак «тризуб».
• Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс — «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статут земляний», у якому йшлося про вироблення закону, що врегульовував правові відносини в тогочасному суспільстві.
• Велику увагу приділив будівництву столиці Русі — Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У кінці X ст. у місті збудували фортецю, високі земляні вали — зовнішню лінію оборони — названі в народі «змійовими валами» (народний переказ розповідає, що Кузьмодем'ян, або Борисогліб, борючись з великим казковим змієм, запряг його в плуг і проклав гігантські борозни).
Зміцнення могутності й обороноздатності Київської Русі. Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку.
За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:
• 981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком І, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Велинь, Холм і наклав на поляків данину;
• 983 року здійснив вдалий похід на Ні-ман проти сильного балтського племені ятвягів;
• у 982 і 984 pp. відновив владу Києва над землями радимичів і в'ятичів;
• здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий «срібний шлях» з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв'язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії — Хорезмом;
• поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.
Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували «гради» на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.
Похід князя Володимира на Корсунь (Херсонес). Щоб нагадати Цар-городу про могутність Русі, Володимир вирушив у похід на Корсунь (Херсонес). Узяти місто виявилося непросто, адже воно мало могутні мури й дисципліноване військо, а вільні громадяни були справжніми патріотами своєї держави. Князь почав облогу й заявив, що буде тут стояти навіть три роки, поки корсунці не здадуться.
За наказом Володимира навколо міста почали будувати величезний, заввишки з мури, вал, який греки зруйнували, зробивши підкоп. Але в місті знайшовся прибічник Володимира. Він пустив стрілу в бік руського війська з запискою, що взяти Корсунь можна, перекривши колодязі й залишивши мешканців без води. Руси так і зробили.
Місто капітулювало, після чого Володимир сповістив імператорів Василія і Костянтина, що бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Відмовити київському князю не наважилися, проте погодилися лише за умови, що Володимир прийме хрещення. Анна в супроводі найвищих політичних та релігійних діячів прибула до Корсуня, мешканці якого вітали її як визволительку.
Володимир одружився з цісарівною Анною, віддав Корсунь грекам і з почестями повернувся до Києва.
10)історичне Значення Київської Русі. Значення Київської Русі полягає в наступному:
а) Київська Русь стала першою державою в східних слов'ян, що прискорила переростання останньої стадії розвитку первіснообщинного ладу в більш прогресивний феодальний; цей процес створив сприятливі умови для розвитку господарства та культури; М. Грушевський стверджував: «Київська Русь є першою формою української державності»;
б) утворення Київської Русі сприяло зміцненню обороноздатності східнослов'янського населення, запобігши його фізичному знищенню з боку кочівників (печенігів, половців тощо);
в) сформувалася давньоруська народність на основі спільності території, мови, культури, психічного складу;
г) Київська Русь піднесла авторитет східних слов'ян у Європі; міжнародне значення Київської. Русі полягає в тому, що вона впливала на політичні події та міжнародні відносини в Європі й Азії, на Близькому Сході; руські князі підтримували політичні, економічні, династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією;
д) Київська Русь започаткувала державність не тільки слов'янських, але й неслов'янських народів (угро-фінського населення Півночі та ін.);
е) Київська Русь виступала східним форпостом європейського християнського світу; вона стримала просування орд степових кочівників, послабила їхній натиск на Візантію та країни Центральної Європи.
11.територія яку займала русь за ігора
12. причини феодальної роздробленості
Розвиток продуктивних сил — передусім землеробства — дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення феодального землеволодіння супроводжувалося зміцненням економічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачуючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать — князі й бояри — засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі й бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали проводити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з другої половини XI ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її столицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Відтепер (з кінця XI ст.) вони ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торговельного центру, суперника Константинополя.
Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.
Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.
Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощували одні йті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.
Таким чином, утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. В них розвивалися і зміцнювалися місцевий державний апарат та збройні сили. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — "милостники", що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства або "волості". Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях —"уділах" — князівства сиділи менші князі — васали великого князя.
Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі — "снеми". Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в окремих містах (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло й надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із цент-ром-митрополією в тому ж Києві.
Кожне руське князівство мало свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.
Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі. З цього скористалися зовнішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.
Отже, за період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена об'єдналися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі взаємини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підтримувана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття — все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі, і її шанували тогочасні найрозвинутіші країни. Рух Київської Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала. Тривале моноголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.
13. роль данила галицького
Після загибелі Романа Мстиславича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель.
Галицькі бояри, які виступали проти об'єднання Галицької і волинської землі в єдине князівство, прогнали малолітніх синів Романа — Данила і Василька, — від імені яких правила вдова князя Анна, що спиралась на підтримку волинського боярства. Під час панування галицького боярства князівство опинилося в безладі. Цим негайно скористалися поляки та угорці, які намагались оволодіти Галичиною і Волинню.
У 1219 р. галичани запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного і за його допомогою вигнали угорців. На Волині боротьбу проти поляків розгорнули брати Данило і Василько. Коли вони підросли, то одержали батькову вотчину - Володимир (1215 p.). Утвердившись на Волині, Данило Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг повернути лише у 1238 р. і де остаточно утвердився у 1245 р. після перемоги під Ярославом над угорсько-польсько-боярською коаліцією.
Драматичний 40-річний шлях Данила Романовича до влади загартував його характер. Приборкавши бояр, князь забезпечив собі підтримку серед селян та міщанства (озброєна селянська піхота зайняла місце боярських дружин). Одночасно з цим Данило Галицький був вимушений вести боротьбу з тевтонськими рицарями Доброжинського ордену, які загрожували його володінням з північного заходу. Навесні 1238 р. він розгромив рицарів-хрестоносців під Дорогочином і зупинив їх просування на українські землі.
Данило також розпочав боротьбу за приєднання до своїх володінь Києва. Його суперником виступав чернігівський князь Михайло Всеволодович. Спершу доля посміхалася Михайлу Чернігівському, який 1236 р. зібрав під своєю зверхністю всі українські землі, за винятком Волині. В кінці 30-х pp. у боротьбу втрутилась третя сила — монголо-татари, які в 1239 р. захопили Переяслав і Чернігів. Данило негайно скористався з цього і в 1240 р. підкорив Київ. Після цього Галицько-Волинське князівство стало загальноукраїнською державою.
Монголи не дали Данилові часу для оборони на Дніпрі — того ж 1240 р. Батий почав генеральний наступ і оволодів Києвом, обороною якого керував воєвода Дмитро. Данила Галицького у період монгольської навали в князівстві не було. Він перебував у Польщі та Угорщині, де намагався схилити їх правителів до створення антимонгольського військового союзу. 1241 р. Батий продовжив похід на Захід через Галицько-Волинську землю. Долаючи опір, монголи оволоділи майже всіма містами князівства. Коли війська Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідну землю. Його чекали згарища, руїни, значні людські втрати.
У 1242 р. Батий вивів війська з Європи, заснувавши в пониззі Волги державу — Золоту Орду. Данило Галицький у 1245р. змушений був визнати зверхність хана Золотої Орди, але не склав зброї, спрямувавши зусилля на створення анти-ординської коаліції (переговори з послом папи римського, укладення союзу з угорським королем, володимиро-суздальським князем та ін.).
Одночасно з цим він докладав великих зусиль для посилення боєздатності князівства: було реорганізовано військо — сформовано піхоту з селян, переозброєно кінноту (удар важкоозброєної кінноти як правило монголи не витримували); укріплено старі міста, збудовано нові — Холм, Львів тощо; побудовано ряд неприступних фортець у горах. Розробляючи плани організації хрестового походу проти Орди, Данило звернувся до ідеї церковної унії. Проте ця ідея наштовхнулась на опір православної ієрархії. Данило все ж погодився на тимчасове визнання папи зверхником над православною церквою і 1253 р. був коронований в Дорогочині послами Інокентія IV королівською короною. На жаль, сподівання на допомогу католицького Заходу не справдилися. Тоді Данило виступив сам. У 1254—1255 рр. — він завдав поразки ханському наміснику Куремсі, але 1259 р. змушений був капітулювати перед темником Бурундаєм, погодившись на знищення найбільших укріплень.
Антимонгольська політика Данила Галицького зазнала краху — він не зміг досягти звільнення своєї держави від підпорядкування Золотої Орди.
Данило Романович Галицький помер 1264 р. і був похований в Холмі. Діючи в надзвичайних обставинах, перший український король відстояв свою державу і передав нащадкам, які забезпечили існування Галицько-Волинської держави до середини XIV ст.
Ключові дати
1238-1264 pp. - правління князя Данила Галицького 1253 р. - коронація Данила Галицького
14. утворення галицько волинської держави
Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 p., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати ЇЇ з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.
Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор, Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.
Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.
У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».
Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із захопленням писав, що він кидався на «поганих {половців. — Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха».
Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії
15. становище українських земель у складі князувства литовського
Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII ст. під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.
Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні (1316—1341рр.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були наступні:
— Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням;
— Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар;
— Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу;
— Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.
Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга.
Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.
Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів.
Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною".
Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.
Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.
Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, — поступового витіснення руських впливів польськими.
Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.
Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі і Литві об'єднати свої зусилля у боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі і зупинити його просування на Схід і, зокрема, на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польських впливів і початок насадження католицизму на українських землях.
Унія неоднозначно була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392-1430 pp.), який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя литовського. У 1398 р. унію було скасовано.
Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати управління, Вітовт ліквідує південно-західні руські князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під управління своїм намісникам. Внаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була ліквідована колишня автономія українських земель.
Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі (1399 p.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий стіл. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта. Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським орденом (1409-1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років було ув'язнено в Кременецькому замку.
У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді і сприяв утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі в Грюнвальдській битві (1410 р.) на боці Литви і Польщі.
У результаті перемоги Литви і Польщі над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем.
Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. Зокрема литовські землевласники-католики, на відміну від православних, отримали право вільно розпоряджатися своїми землями ( до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер).
Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер.
Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла, литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів та бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків.
У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигізмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського виникли дві держави — Литва і "Велике князівство Руське", між якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча Свидригайлу і вдалось врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд опанував всі землі Великого князівства Литовського.
Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спертися на шляхту, що викликало невдоволення магнатів, як литовських так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовська знать не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир (1440-1492 pp.), який у 1447 р. став і королем Польщі. На церемонії коронації в 1447 р.
Казимир видав так званий "Віленський привілей", який розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної.
Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і надав йому у володіння відновлене Волинське князівство. Було також відновлено Київське князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром Ольгердовичем. Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир, скориставшись смертю Свидригайла і Семена Олельковичів, ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було поширено воєводський устрій.
Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито.
Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності.
Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.
Періодизація перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського
1340-1362(1363) pp. "Тиха експансія" або «оксамитове» проникнення литовців на українські землі.
1362(1363)-1385рр. "Ослов'янення" литовських правителів Великого князівства Литовського, яке було своєрідною федерацією земель князівств, рівноправними суб'єктами якої були українські землі.
1385-1480 pp. Втрата українськими землями колишньої автономії і перетворення їх на звичайні провінції Литви
1480-1569 pp. Політика змагань за українські землі в умовах боротьби між Москвою і Литвою за право бути центром "збирання земель Русі".
Ключові дати
1362 (1363) р. - Битва на Синіх Водах.
1435 р. - битва під Вількомиром.
1471 р. - остаточна ліквідація удільних князівств на українських землях.
1508 р. - останній виступ української знаті проти влади Литви.
16. Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «уходницвка», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому
всі ці теорії слід розглядати в комплексі.
17. розміщення запорізької січі
\
18. Мета козацько селянських повстань
Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво.
Перше велике козацьке повстання 1591—1693 pp., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем " заслуженого козака ", дрібного шляхтича з Підляшшя Криштофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У1691 р. білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослідовну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки.
Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх місті сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.
Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Богуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацьких порядків на нових землях.
Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхетське ополчення під командуванням київського воєводи К.-В. Острозького. На початку лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиждень мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти гетьманські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбоване майно, а селяни, що пристали до повстання, мусили повернутися до своїх панів.
Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 p. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Косинського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.
Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1694— 1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.), У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя К.-В.Острозького. Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.
Влітку 1694 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його " вільним козацьким містом". Це, по суті, стало початком повстання.
Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової старшини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що налічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька походів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з польсько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подніпров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Білорусь. Наприкін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.
Значною мірою успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польному гетьманові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.
У березні 1596р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір сховатися за московським кордоном. Але їх просування гальмував величезний обоз приблизно з 7—9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596р. на р. Солонині під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення переважаючих сил польського війська, яке налічувало понад 5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами в 7—9 рядів, окопали ровомішанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табору не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі робили небезпечні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, старих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.
Розуміючи, що козацький табір неприступний і знаючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запоріжжя, С. Жолкевський вдався до такого засобу, як підступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і стратили. Новим гетьманом було обрано запорозького старшину Криштофа Кремпського.
На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний обстріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, нестачу води, харчів та фуражу, почалися повальні пошесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Деморалізовані повстанці зв'язали С. Наливайка і його найближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. "Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі", — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорватися на Запоріжжя. Керівників повстання після страшних тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С. Наливайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували.
Козацькі виступи. 1591—1596 pp. викликали переляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила козаків ворогами держави та ухвалила " винищити їх до останку". Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського панства і надалі залишалася головним осередком козацької вольниці. По-друге, на поч. XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн з Волощиною, Швецією, Московщиною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на московській території у складі польського війська діяло 40—50 тис, козаків). Тому вже у 1601 р. польський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію козацького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між прихильниками Наливайка і Лободи. У козацькому середовищі виникли дві течії: радикальна, яку представляло незаможне козацтво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негайних і рішучих дій проти польського панства, та поміркована, до якої належали матеріально забезпечені козаки, схильні до компромісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяскравішим представником якої був гетьман П. Сагайдачний, а також активною участю козацтва у зовнішньополітичних акціях, насамперед проти Криму та Туреччини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Україні не було великих народних виступів.
19. експансивна політика Речі Посполитої
До початку XVI ст. Польща була великою за розмірами державою. До її складу входили польські, литовські та українські землі, Пруссія, Ліфляндія. Польща була сільськогосподарською країною. З країнами Західної Європи її поєднували міцні торговельні зв’язки. Уряд дозволив шляхті безмитний вивіз сільськогосподарських товарів за кордон. З Польщі експортували пшеницю, ячмінь, овес, льон, хміль, шкіру, сало, худобу. За умов зростання попиту на сільськогосподарську продукцію дворяни-землевласники, привласнюючи общинні землі й селянські наділи, створювали великі товарні господарства — фільварки. Ці господарства були засновані на панщинній праці. Тому основною формою повинності селян виступала праця в господарстві феодала. Приймалися закони, які зміцнювали кріпосництво. Уже наприкінці XVI ст. був різко обмежений перехід селян на інше місце проживання. У середині XVII ст. перехід селян повністю заборонявся.
Шляхта, яка займалася торгівлею, мала право безмитного ввезення в країну закордонних промислових виробів, право монополії на виробництво спирту.
За своїм політичним устроєм Польща була дворянсько-шляхетською республікою. Влада короля обмежувалася сеймом, який складався із сенату та палати послів. На сеймі обирали короля, який не мав постійної армії, його фінанси та землеволодіння були обмежені.
З початку XVI ст. у Польщі серед дворянства почали поширюватися реформаційні вчення. Однак польські селяни перебували під впливом католицької церкви. Українське й білоруське селянство Польщі дотримувалося православної віри. Реформація охопила дворянcтво і частково городян. Католицькій церкві за підтримки польського короля та ордену єзуїтів вдалося швидко витіснити Реформацію. У країні перемогла контрреформація. Більшість дворян, які підтримували протестантів, повернулася до католицтва.
У 1569 р. на сеймі в Любліні відбулося об’єднання Польщі та Литви в єдину державу з республіканською формою правління — Річ Посполиту. При цьому кожна з держав мала свою окрему систему управління, суд, бюджет і військо. Річ Посполита утворилася як багатонаціональна держава. Окрім поляків, половину її населення становили українці й білоруси. У ставленні до українських та білоруських земель польсько-литовські феодали проводили політику колонізації. Вона була спрямована на захоплення земель магнатами і шляхтою, на закріпачення українсько-білоруського населення, насильне насадження католицизму, польської мови та культури. Панування католицизму на цих землях було закріплене в 1596 р. Брестською унією й утворенням уніатської церкви.
Зовнішня політика була представлена у двох напрямках. Перший напрямок — це безрезультатні війни з Російською державою у першій половині XVІ ст. Польсько-литовські магнати намагалися зберігати своє панування на українських і білоруських землях. Для цього вони неодноразово втручалися у внутрішні справи Московії (чисельні «лжедмитрії», польсько-шведська інтервенція). Другим напрямком стали відносини з Туреччиною. Польсько-турецькі війни, які йшли зі змінним успіхом протягом XVІІ ст., привели до втрати Польщею частини українських земель.
Внутрішня слабкість Речі Посполитої призвела до серйозних втрат у зовнішній політиці. Занепад, який розпочався у XVII ст., був результатом безперервних війн, що негативно вплинули на розвиток фільварково-панщинної системи.
В ході війни можна виділити кілька етапів: перший — 1648 p., другий — 1649-1653 третій — 1654-1655, четвертий — 1656-1657 pp.
Перші перемоги повсталі на чолі із Хмельницьким отримали в битві під Жовтими Водами 6-8 травня 1648 р. та 15-16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.
Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.
Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир’я і повернув козацьку армію назад в Україну.
23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду з Трансільванією.
У 1649 р. війна розгортається з новою силою. Польська армія, яку очолив король Ян Казимир, захопила Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польській армії, оточили частину польських військ біля м. Збаража.
15-16 серпня 1649 р. відбулася битва із головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовим. В результаті було укладено Зборівський договір. За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Але селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали повертатися до своїх панів.
Військові дії між Україною і Польщею відновилися в 1651 p., коли польські війська, порушивши договір, напали на м. Красне. На чолі з полковником Нечаєм боронили місто козаки, але змушені були відступити. Сам Нечай загинув. Наступ польських військ було зупинено поблизу Вінниці загонами Івана Богуна. Піднялася нова хвиля визвольної боротьби на Поділлі, Волині, Галичині. Козацько-татарське і польське військо зійшлися у великій битві, що відбулася на кордоні Волині і Галичини, поблизу м. Берестечка 28-30 червня 1651 р. У вирішальний момент татари залишили поле битви. В результаті козаки зазнали поразки. У вересні 1651 р. в Україну вторглись литовські війська на чолі з князем Радзівілом. Захопивши Київ та Чернігів, вони з’єднались з польськими військами.
Б. Хмельницький збирає нову армію, але перевага лишається на боці поляків, і тому гетьман погоджується підписати мирну угоду між Україною та Польщею. Умови Білоцерківської угоди були важкі. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, територія гетьманського управління обмежувалася лише Київським воєводством, гетьману заборонялося вести переговори з іноземними державами, польська шляхта здобула право повернутися до своїх маєтків в Україні, селяни повинні були вертатись до своїх панів. 1-2 червня 1652 р. на Поділлі під горою Батогом відбулася битва козаків з польською 20-тисячною армією. У цій битві поляки зазнали страшної поразки, козаки захопили багато полонених, 57 гармат.
У вересні 1653 р. козацьке військо оточило польську армію під м. Жванцем на Поділлі, але кримський хан примусив підписати Б. Хмельницького у грудні 1653 р. новий мир з Польщею на засадах Зборівського договору.
Після підписання договору між Україною та Росією, який увійшов в історію як "Березневі статті" наприкінці березня 1654 р. і відбулось перегрупування основних учасників війни: кримські татари перейшли на бік Польщі. У березні 1654 р. Польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса російських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля. У січні 1655 р. польсько-татарське та україно-російське війська зійшлись під Охматовим. Польсько-татарське військо зазнало поразки.
У липні 1655 р. україно-російське військо рушило на Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Польща була вже неспроможна вести бойові дії. Скориставшись цим війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віденське перемир’я (24 жовтня 1656 p.). Б. Хмельницький вирішив продовжувати боротьбу. Він укладає союз із Швецією та Трансільванією. Але напередодні великого повороту в долі України Б. Хмельницький помирає (27 липня 1657 p.).
21. Поясніть, чому Кримське ханство стало союзником Б.Хмельницького у війні з Польщею?
1649 р.) та Зборовим (серпень 1649 p.). Військовий табір короля Яна Казиміра опинився в щільному оточенні під Зборовим. Становище польської армії було катастрофічним. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення українців, врятувала поляків від остаточного розгрому, Кримський хан Іслам-Гірей пішов на переговори з Яном Казиміром, змусивши Б.Хмельницького припинити воєнні дії і теж пристати на переговори.
Зборівська угода
У результаті, 18 серпня 1649 р. між сторонами було укладено Зборівський договір:
/ Україна у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під офіційною назвою Військо Запорозьке визнавалася автономією в межах Речі Посполитої;
/ кількість реєстрового війська становила 40 тис. осіб, не записані до реєстру козаки мали повернутися у підданство до панів;
/ шляхта отримала право повернутися до маєтків, відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян і міщан.
Таким чином, українська сторона пішла на значні поступки: замість незалежної держави вона змушена була погодитися на автономію, втрачалася територія шести полків, відновлювалася стара модель соціально-економічних відносин. Трагічним наслідком договору стало жахливе спустошення татарами українських земель, на що таємний дозвіл дав Ян Казимір.
Мир був нетривким. Сторони знову почали готуватися до війни. Уряд Б.Хмельницького налагоджував суспільне та економічне життя, зміцнював збройні сили, проводив активну зовнішню політику з метою створення антипольської коаліції. Зміцнювалися дипломатичні стосунки з Валахією, Семигороддям, Туреччиною, Московщиною. Встановлювалися союзницькі відносини з Молдавією, а молдавський правитель Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Ро-занду за сина Б.Хмельницького — Тимофія. Під тиском Туреччини союз із Б.Хмельницьким знову уклав і кримський хан Іслам-Гірей.
Поразка під Берестечком та її наслідки
Польський уряд, прагнучи не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. відновив війну. Вичікувальна, непослідовна тактика кримського хана негативно позначилася на військових операціях українського війська, позбавила Б.Хмельницького ініціативи. Закономірним результатом тактики Криму стала найтяжча за всю війну поразка українців під Берестечком у червні 1651 р. Татари залишили поле бою і силою затримали у себе Б.Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська канцелярія.
У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак Б.Хмельниць-кому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське вісько під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укладена 28 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків:
• територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством;
• козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб;
• гетьман підпорядковувася польському королю та позбавлявся права закордонних відносин.
Договір не влаштовував жодну зі сторін. Польський сейм навіть відмовився його схвалити. Поляки вірили у свою швидку остаточну перемогу над Україною. Вони поверталися в українські землі.
відновлювали свою владу, здійснювали жорстокі репресії проти українського населення.
Саме в цей час починається масове переселення українців у північно-східні і східні українські землі, які ще з кінця XV ст. перебували в межах Московської держави. Переселенці засновують міста Харків (1654 p.), Суми, Охтирку та інші. Згодом цей край отримав назву Слобідська Україна (від слова “слобода” - так називалися поселення, які отримували від уряду певні пільги).
Кульмінація Національно-визвольної війни
Український народ не прийняв тяжкі умови Білоцерківської угоди. Навесні 1652 р. Б.Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись черговий раз підтримкою Криму. У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, внаслідок чого на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.
22. Порівняйте зборівську та білоцерківську угоди
1649 р.) та Зборовим (серпень 1649 p.). Військовий табір короля Яна Казиміра опинився в щільному оточенні під Зборовим. Становище польської армії було катастрофічним. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення українців, врятувала поляків від остаточного розгрому, Кримський хан Іслам-Гірей пішов на переговори з Яном Казиміром, змусивши Б.Хмельницького припинити воєнні дії і теж пристати на переговори.
Зборівська угода
У результаті, 18 серпня 1649 р. між сторонами було укладено Зборівський договір:
/ Україна у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під офіційною назвою Військо Запорозьке визнавалася автономією в межах Речі Посполитої;
/ кількість реєстрового війська становила 40 тис. осіб, не записані до реєстру козаки мали повернутися у підданство до панів;
/ шляхта отримала право повернутися до маєтків, відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян і міщан.
Таким чином, українська сторона пішла на значні поступки: замість незалежної держави вона змушена була погодитися на автономію, втрачалася територія шести полків, відновлювалася стара модель соціально-економічних відносин. Трагічним наслідком договору стало жахливе спустошення татарами українських земель, на що таємний дозвіл дав Ян Казимір.
Мир був нетривким. Сторони знову почали готуватися до війни. Уряд Б.Хмельницького налагоджував суспільне та економічне життя, зміцнював збройні сили, проводив активну зовнішню політику з метою створення антипольської коаліції. Зміцнювалися дипломатичні стосунки з Валахією, Семигороддям, Туреччиною, Московщиною. Встановлювалися союзницькі відносини з Молдавією, а молдавський правитель Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Ро-занду за сина Б.Хмельницького — Тимофія. Під тиском Туреччини союз із Б.Хмельницьким знову уклав і кримський хан Іслам-Гірей.
Поразка під Берестечком та її наслідки
Польський уряд, прагнучи не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. відновив війну. Вичікувальна, непослідовна тактика кримського хана негативно позначилася на військових операціях українського війська, позбавила Б.Хмельницького ініціативи. Закономірним результатом тактики Криму стала найтяжча за всю війну поразка українців під Берестечком у червні 1651 р. Татари залишили поле бою і силою затримали у себе Б.Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська канцелярія.
У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак Б.Хмельниць-кому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське вісько під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укладена 28 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків:
• територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством;
• козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб;
• гетьман підпорядковувася польському королю та позбавлявся права закордонних відносин.
Договір не влаштовував жодну зі сторін. Польський сейм навіть відмовився його схвалити. Поляки вірили у свою швидку остаточну перемогу над Україною. Вони поверталися в українські землі.
відновлювали свою владу, здійснювали жорстокі репресії проти українського населення.
Саме в цей час починається масове переселення українців у північно-східні і східні українські землі, які ще з кінця XV ст. перебували в межах Московської держави. Переселенці засновують міста Харків (1654 p.), Суми, Охтирку та інші. Згодом цей край отримав назву Слобідська Україна (від слова “слобода” - так називалися поселення, які отримували від уряду певні пільги).
Кульмінація Національно-визвольної війни
Український народ не прийняв тяжкі умови Білоцерківської угоди. Навесні 1652 р. Б.Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись черговий раз підтримкою Криму. У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, внаслідок чого на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.
23. Які гетьмани періоду Руїни виступали з ідеєю турецької альтернативи союзу з Москвою. Чи була реальною, на Вашу думку, основа такого союзу ?
У 1667 році Польща і Росія без участі України уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалося за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на 2 роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир'я остаточно затвердило розкол України.
Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед старшини прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося бути проголошеним гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.
У цей час на Лівобережжі гетьманом вибрали Івана Самойловича, який теж плекав честолюбні мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його.
Внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини 17 сторіччя. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Україно-руська козацька державна організація зосталася лише на Лівобережній Україні — Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій
24. Охарактеризуйте діяльність Івана Мазепи.
І. Мазепа увійшов у політичне життя України у важку для неї годину . Яскравим свідченням цього є укладення ним з Росією " Коломацький статей" ( 1687 ) . Вони значно обмежували і навіть де в чому ліквідували самостійну економічну , соціальну та зовнішню політику Гетьманщини . Так , заборонялося вести торгівлю з Кримом і торгувати в Московській державі . Було потрібно карати смертю за відмову приймати гроші без золотого забезпечення , виплачувалися царським гарнізонах в Україні . Абсолютно заборонялися міжнародні відносини України . Листи та документи , що надходили з-за кордону , наказувалося нерозпечатаними посилати до Москви. Також пропонувалося " народ Малоросійський всякими заходи і способи з великоросійських сполучати і нерозривное і міцне згоду наводить" . Для досягнення цієї мети рекомендувалося дбати , щоб було більше змішаних Україна -російських шлюбів. І , нарешті , статті відзначали формулу , яка вже без усяких застережень визначала України частиною Московської держави : "Ніхто б голосів таких НЕ іспущал , що малоросійський край - гетьманський региментов , а відгукувалися б всюди одноголосно - їх царського пресвітлої величності самодержавної держави " .
І все ж у цих несприятливих умовах Мазепі вдалося вивести Україну зі стану "Руїни" , політичного безладу , громадянської війни. Він зумів підняти престиж девальвований значення гетьманської влади , ставши непохитним володарем України (цілих 22 роки , з 1687 по 1709 рр. . ) , Згуртувати навколо себе старшину . І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору , гетьман сприяв формуванню з козацької старшини аристократичної верхівки так званих " бунчукових товаришів " , щедро обдаровуючи їх землею ( гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих грамот на землю). Прославився І. Мазепа і своїм меценатством , піклуванням літератури , науки , мистецтва і особливо церкви. Разом з тим гетьман сприяв розвитку економіки , промислової , мануфактур і т. д.
Однак немає необхідності перетворювати І. Мазепу на ікону (така небезпечна тенденція в сучасній історіографії існує). Велич і заслуги І. Мазепи ніяк не меншають , якщо розглядати його діяльність всебічно , об'єктивно , без прикрас . Більшу частину свого гетьманування діяв як політик промосковської орієнтації . Тільки за перші 12 років свого гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових військових походів. А це матеріальні витрати , різке збільшення податків , які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Аристократична спрямованість соціальної політики І. Мазепи не сприймалася народом (він володів близько 20 тис. маєтків. У 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку ) . У боротьбі за владу він вдавався до непересічної хитрості і не зовсім праведних засобів ( це стосується насамперед боротьби з Петром Іваненко ( Петриком ) , який підняв повстання козаків проти Москви , а також фастівського полковника Семена Палія , який встановив на Правобережжі порядки , близькі до ладу Запорізької Січі) .
Отже, незважаючи на всю складність і суперечливість постаті І. Мазепи , однозначно можна зробити висновок , що він не був зрадником українського народу (як це майже 200 років стверджувала великодержавна історіографія ) . Його спроби вивести Україну зі складної ситуації , відновити державний суверенітет зробило ім'я Мазепи гаслом і програмою борців за незалежність України протягом наступних століть . "Мазепа був перш патріотом , перед яким стояла ідея одноцільноі Україні , .. він йшов до неї ... все своє життя "
25. Які наслідки для україни мав перехід І.Мазепи і частини козацтва на бік Карла 8?
Отримавши від Петра І наказ вирушити на зміцнення російського війська під командуванням царя у битві зі шведами під Полтавою, ввечері 28 жовтня 1708 року І.Мазепа у супроводі невеликого загону козаків зустрівся з Королем Швеції. І.Мазепа приїхав до Карла ХІІ з бунчуком та булавою – символами гетьманства. Він дякував Богу за позбавлення від царського рабства. Карл ХІІ запропонував І.Мазепі сісти, через повагу до його віку, а сам розмовляв з ним стоячи. Розмова шведського Короля з Гетьманом тривала до обіду 29 жовтня. За свідченнями очевидців І.Мазепа був людиною “освіченою, добре знав латинську мову, одразу ж сподобався Карлу ХІІ і був запрошений до королівського столу. Після обіду Король пішов у свої покої, а за ним Мазепа з бунчуком і булавою. На знак своєї покірності королівській волі, він поклав їх до ніг шведського Короля. Згодом, вони попрощалися та І.Мазепа відбув до свого війська”. Під час відсутності І.Мазепи в його ставці в Батурині був наказ – “не пускати росіян, доки Мазепа не повернеться зі шведським військом”.
Після зустрічі з І.Мазепою Карл ХІІ поширив універсал, в якому обіцяв “позбавити Малоросію від польської влади” і переконував народ служити Гетьману Мазепі, оскільки він “вступив в союз зі шведами не через легковажність і не заради власної користі, а через бажання звільнити свою батьківщину”. Цей універсал, складений в оригіналі латинською мовою Гереліном (шведський придворний) і перекладений на українську (очевидно П.Орликом), відіграв велику роль у справі переходу частини козаків на сторону шведів разом з І.Мазепою. Друга українсько-шведська угода була укладена між Гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком — з одного боку, і Королем Карлом XII — з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський Король зобов’язується не укладати мирової угоди з Царем, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя.
Всі відомі зносини між Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України провадилися через польські канали. Всякі спроби Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної незалежності повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку, та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними була укладена угода, вона до кінця залишилася оповита великою таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станіслава Лещинського.
26. Коли і в результаті яких подій відбулося приєднання території Кримського ханства до Російської імперії?
19 квітня 1783 після захоплення російською армією Кримського півострова імператриця Катерина II видала маніфест, який оголосив про ліквідацію Кримського ханства і приєднання Криму, Тамані та Кубані до Російської імперії. З одного боку, було вирішене стратегічне питання, адже країна позбавлялася постійної загрози татаро-турецьких набігів, а з іншого боку, Росія отримувала і економічну вигоду.
У 1774 р. закінчилася чергова Російсько-турецька війна, і був підписаний Кьючук-Кайнарджийський мирний договір. Відповідно до цієї угоди, Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Приазов’ї, територія між Дніпром і Південним Бугом. У свою чергу Кримське ханство отримало незалежність від султанської Туреччини. Однак остання, звичайно, була незадоволена таким станом речей і розгорнула активну діяльність у Криму та серед інших народів Кавказу. У результаті, в Кримському ханстві, очолюваному Шагін-Гіреєм, спалахнуло повстання, і влада перейшла до його брата Батир-Гірі. Скориставшись ситуацією, у вересні 1782 р. російські війська почали вторгнення на півострів і швидко його зайняли. Батир-Гірей був узятий в полон. В цей же час Катерина II підписує маніфест про приєднання до Росії зайнятих територій. Туреччина, яка також претендувала на ці землі, спочатку визнала їх за Росією. Проте вже з часом вона почала підготовку до нової війни з сусідами, яка розгорнулася в 1787 р. і закінчилася підписанням Ясського мирного договору в 1791 р., який остаточно підтвердив право Росії на Крим.
27.Характеризуйте, які події пов’язані з такими іменами: Максим Залізняк, Іван Гонта, Олекса Довбуш?
28.Охарактеризуйте діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
Кирило-Мефодіївське братство - таємна політична антикріпосницька організація, створена з ініціативи М. Костомарова в січні 1846 - марте1847 року в Києві. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.
Братство грунтувалося на християнських та панславістскіх ідеях і ставило завданням лібералізацію політичного і культурного життя на Україні в рамках панслов'янського союзу народів. Суспільство ставило завдання національного та соціального (в антифеодальному сенсі) звільнення України: ліквідацію кріпосного права, станових привілеїв, проголошення свободи совісті і т. д. До складу намічуваній слов'янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія і Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, виконавча - президенту. Здійснення своїх політичних ідеалів суспільство передбачало добитися мирним реформістським шляхом, згідно з «євангельськими правилами любові, лагідності і терпіння». [1] Разом з тим, малося на увазі, що руйнування імперій (Російської та Австрійської) є умовою для досягнення цілей суспільства
.
29.Охарактеризуйте діяльність Руської трійці.
«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.
Породжене в добу романтизму, воно мало виразний слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».
Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.
Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.
Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів літературного угрупування користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.
Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).
У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.
Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будин (зараз Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Руської трійці». Вплив на постання «Руської трійці» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.
«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 200 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.
Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.
30.Обгрунтуйте за яких обставин і коли було скасовано кріпосне право в Австрійській та Російських імперіях.
Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. 7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпосного права в Австрії.
На середину XIX ст. у Росії загострилася криза віджилих феодально-кріпосницьких відносин. Подальший розвиток країни на базі існуючої системи примусової праці ставав неможливим. Кризу самодержавно-кріпосного ладу наочно засвідчила поразка Росії у Кримській війні. Військово-технологічна відсталість російської армії, що виявилась у ході оборони Севастополя, відбивала загальне відставання імперії від передових країн Європи.
Нагальні потреби модернізації країни диктували необхідність докорінних перетворень у всіх сферах суспільного життя. Посилилось невдоволення всіма верствами населення владою, різко активізувався селянський рух. Самодержавство змушене було розпочати перетворення на засадах ринкових відносин.
19 лютого 1861 р. було підписано Маніфест про ліквідацію кріпацтва. Селяни стали особисто вільними, здобули право розпоряджатися своїм майном, займатися торгівлею, підприємництвом і переходити в інші стани. Положення про звільнення зобов'язувало поміщиків надати селянам землю, а селян - прийняти цю землю. Причому колишні кріпаки наділялись землею не за ринковою ціною, а мали сплатити за неї вартість суми капіталізованого щорічного оброку. Держава позичала селянам на викуп землі 80 % її вартості, яку згодом селяни виплачували з відсотками. Внаслідок цього у наступні 44 роки селяни віддали державі майже 1,5 млрд рублів замість позичених 500 млн.
Питання 31 діяльність центральної ради
Україні була на шляху звільнення від радянської влади.
20 листопада 1917 року ЦР прийняла свій ІІІ Універсал, який проголошував Українську народну республіку.
Це несподоблось Тимчасовому укряду
І вони 16 грудня 1917 р. РНК прислала ЦР телеграму, в якій визнавалося УНР, але перед УЦР ставилися вимоги співпраці з радянською Росією.
В разі відмови РНК оголошує війну УЦР.
18 грудня 1917 р. ЦР відхилила ультиматум, що призвело до війни УНР та більшовиків.
25 грудня 1917 р. більшовики проголосили Українську радянську республіку.
Перше місто яке захопили більшовики хув Харків і названий 2 столицею україни.
18 січня 1918 р., більшовики здійснили наступ на Київ проти УЦР.
29 січня 1918 р. українські студенти у ході Українсько – радянської війни, у битві на залізничній станції Крути (18 км. від Ніжина) зазнали поразки.
У січні 1918 р. захоплено: Катеринослав,
Полтаву,
Миколаїв,
Одесу.
Питання 32 факти розгортання війни між більшовиками і центральною радою
25 січня 1918 р. УЦР проголосила свій IV Універсал, в якому проголошувалася повна незалежність Української Народної Республіки.
У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію.
Мир із центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.
Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради
Питання 33 історичне значення 4 універсалу
29 квітня 1918 р. у Києві генерала Павла Скоропадського проголошено гетьманом України
Бувалий вояка як можна керувати країною.
Відкрито: національний архів, національну бібліотеку, Українську Академію Наук
Політика Скоропатського була німецького напрямку та незважаючи на цехоч і незначно але він поліпшив становище україни .
Питання 36
Австро-Угорщина мала намір приєднати Волинь та Поділля.
Росія планувала приєднати до імперії – Західну Україну (Галичину,Буковину,Закарпаття)
Перша Світова війна розпочалася 1 серпня 1914 р. закінчилася 11 листопада 1918 р. перемогою Антанти
Приводом стало: Сербський націоналіст з Боснії - Гаврило Принцип, 28 червня 1914 року вбив австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда та його дружину Софію
Питання 37
Тереторія Унр-Це територія україни майже така сама як зараз просто в різ роки деякі частини додавались деякі забирались переважно на ПН або ЗХ
Питання 38 Територія ЗУНР це територія галичини (тернопіль львів) закарпаття буковини.
Питання 39
Межі Ризького договору(Кордони Польщі)
Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УСРР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919–1920 років
Він уточнював державний кордон між радянськими республіками та Польщею, залишаючи за останньою приблизно 180 тис. км² на схід від Лінії Керзона
Обидві сторони визнавали незалежність створених більшовиками маріонеткових УСРР і БСРР
Питання 40
Політика “Воєнного комунізму”
Голод 1921 – 1922 рр.
Нова економічна політика.
Введення стійкої грошової одиниці (у 1922 -1924 рр. Було введено в обіг грошову одиницю – червонець);
ВСТАНОВЛЕНЯ СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ
У ряді міст сталися робітничі страйки. Так, західносибірські залізничники, організувавши збройні загони, захопили і тримали під контролем майже всю територію Тюменської губернії, перервавши залізничне сполучення Сибіру з центром країни.
Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. змусила більшовицьке керівництво терміново переглянути економічну політику, особливо щодо селянства. Перехід до нової економічної політики ще 1920 р. пропонував здійснити Троцький, але його пропозиції замінити продрозкладку податковою системою не підтримав більшовицький ЦК. Та вже навесні 1921 р. Ленін спромігся переконати партійне керівництво в необхідності зміни економічної політики.
Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції та масових виступів населення.
Початком здійснення нової економічної політики став Х з’їзд РКП (б), який у березні 1921 р. прийняв резолюцію "Про заміну продрозкладки продподатком". Податок установлювався вдвічі меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р.
Згодом селянам було дозволено продавати надлишок продукції на ринку, організовувати кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.
Відповідно у промисловості було проведено децентралізацію управління, підприємства об’єднувались у трести і переводилися на господарський розрахунок, деякі підприємства поверталися колишнім власникам, впроваджувалася відрядна оплата праці, дозволялась оренда, залучався іноземний капітал через створення концесій та спільних підприємств.
Помічені заходи сприяли відродженню ринкових відносин, фактично ліквідованих за доби "воєнного комунізму". З метою їх нормального функціонування запроваджувалася нова система оподаткування, вводилася нова конвертована грошова одиниця — червінець, забезпечений золотом. 1 червінець дорівнював 10 золотим карбованцям. Створювалися кращі умови для розвитку торгівлі всіх форм власності.
Але більшість більшовицького керівництва вважало неп тимчасовою політикою, розрахованою на перехід від капіталізму до соціалізму, і не бажало відмовлятися від комуністичних ідей. Основні економічні важелі залишалися в його руках. Зберігався значний державний сектор (важка та більша частина легкої промисловості), зовнішня торгівля була державною монополією, діяв єдиний державний банк, держава формувала ціни на сільськогосподарську і промислову продукцію. У політичній сфері РКП (б) утримувала всю повноту влади.
Схема: Протиріччя непу
Таке суперечливе становище викликало неодноразові кризи хлібозаготівлі у 1925, 1927-1928. 1928-1929 рр.Приводом до їх виникнення була відмова селян здавати хліб за заниженими цінами.
Кризи супроводжувалися загостренням політичної боротьби у партійному керівництві між групою Бухаріна, Рикова, Томського (прихильники збереження і розвитку непу) та групою Сталіна, Молотова, Кагановича, Ворошилова. У цій боротьбі перемогла група Сталіна — прихильники військово-комуністичних методів управління економікою, які взяли курс на відмову від непу.
Хоча неп не став довгостроковою політикою, завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване в роки першої світової та громадянської воєн. Зросло промислове й сільськогосподарське виробництво, пожвавилися торгівля й товарообмін, ослабла соціальна напруженність.
2. Проголошення СРСР
Установлення комуністичних режимів на більшій частині колишньої Російської імперії поставило на порядок денний питання про об’єднання цих новоутворених держав, схожих за політичною системою, зв’язаних єдиним народногосподарським комплексом та об’єднаних у єдиний воєнно-політичний союз (договори 1919-1920 рр.).
На початку 20-х рр. розгорілася дискусія про форму об’єднання цих держав. Серед розмаїття думок можна вирізнити два підходи у вирішенні цієї проблеми.
Так, нарком національностей Й. Сталін висунув ідею утворення радянської спільності на засадах автономії.Тобто всі радянські республіки мали увійти до складу РСФРР на правах автономії. Такий варіант об’єднання здобув назву проекту "автономізації", але його розкритикували українські та грузинські більшовики. В умовах наростаючого конфлікту між московським центром та більшовиками національних республік у полеміку втрутився Ленін, який запропонував створити радянську спільність на засадах федерації (у федерацію об’єднувалися рівноправні республіки, а не підпорядковані РРФСР). Цю пропозицію схвалили представники всіх республік.
Протягом 1922 р. відбулися з’їзди рад України, Білорусії, Закавказзя, Російської Федерації, які потвердили необхідність утворення федеративного рівноправного союзу націй. Наприкінці грудня 1922 р. в Москві відбулася конференція представників національних республік, яка затвердила проекти декларацій про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік та проект союзного договору.
1-й з’їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. Основним доповідачем був Й.Сталін. Він ознайомив учасників з’їзду з проектами документів і вніс пропозицію затвердити їх. Відкриваючи обговорення, представник УРСР М.Фрунзе запропонував доопрацювати документи, а вже після цього схвалити їх на 2му з’їзді рад. З’їзд підтримав цю пропозицію та утворив комісію для підготовки остаточного варіанта документів. На з’їзді було проголошено СРСР, обрано Центральний виконавчий комітет і Президію Союзу РСР, а також чотирьох голів Президії ЦВК Союзу РСР, які мали почережно головувати на засіданнях: від РРФСР — Калінін, від УРСР — Петровський, від БРСР — Черв’яков, від ЗРФСР — Наріманов.
Розкрийте сутність політики колективізації
Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.
Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».
Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.
Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-хроках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.
Обгрунтуйте причини початку 2 світової війни
Питання про причини Другої світової війни залишається в історичній науці досить дискусійним і неоднозначним. Але більшість дослідників[Джерело?] виділяють такі основні причини:
Доведіть що в умовах 2 світ. Війни було проголошено самостійну укр. Держ.
Акт восстановления Украинского Государства - провозглашение 30 июня 1941 года в оккупированном немецкими войсками Львове восстановления Украинского государства. Осуществлен украинской Национальным Собранием , состоявшие из представителей национального движения, при поддержке членов ОУН-овських походных групп и воинов батальона «Нахтигаль» . Собрание создали правительство - Украинское Государственное Правление - во главе с Ярославом Стецько , несколько позже был организован верховный государственный орган - Украинскую Национальную Раду , которую возглавил бывший глава правительства ЗУНР Кость Левицкий. Акт восстановления Украинского Государства был провозглашен в доме «Просвіти» во Львове . На башне Княжеской горы был поднят национальный флаг. Львовская радиостанция сообщила о Акте населению Украины и передала благословение митрополита Андрея Шептицкого по этому случаю. На этом событии присутствовали более 100 видных представителей со всей Украины , а также представитель митрополита УГКЦ Иосиф Слепой [1] .
Акт 30 июня 1941 г., хотя и был неожиданный, показал всему миру и, в частности, Германии, что украинский народ является законным хозяином на своей земле и будет ее защищать собственной грудью перед каждым, кто попытается растоптать волю Украины. Стоит отметить, что «Актом» провозглашено «восстановление», а не (первичное) "провозглашение" Украинского государства, то есть формально были сохранены традиции существования УНР и ЗУНР (тоже в изгнании) со времен Освободительной Борьбы 1917-21 гг .
Также следует обратить внимание и на то, что в "Акте" провозглашаются союзнические намерения со стороны новопостаючои Украины ("будет тесно сотрудничать") по Великой Германии только за важного условия, что "... / Третий Рейх - С.П. / помогает Украинскому Народу освободиться из-под московской оккупации ", то есть никак нельзя говорить о безусловном покорения ОУН и созданного ею Краевого правления новому завоевателю. Весть о возрождении Украинского государства понесли на Восточную Украину сверх 6000 бандеровцев, разделенных на три походные группы, которые повсюду творили украинскую администрацию и ячейки ОУН . Самый крупный из них был на Днепровской области (5000 человек), в Кировоградской (1100), а также на Донбассе и в Крыму.
Основні політичні реформи Горбачова
У роки перебудови значних змін зазнала і зовнішня політика СССР. У 1985 році замість А. А. Громика новим міністром закордонних справ став Е. А. Шеварднадзе. Стагнація економіки викликала потребу в кредитах, і відсутність можливості витримувати гонку озброєнь змушувала М. С. Горбачова шукати гнучкіший зовнішньополітичний курс. У зв'язку з цим їм була запропонована концепція так званого «нового політичного мислення». Основними ідеями «нового політичного мислення» стали:
У першу чергу були істотно поліпшені відносини з колись головним політичним супротивником СРСР - США. Починаючи з 1985 року, М. С. Горбачов провів кілька зустрічей з американським президентом Рональдом Рейганом:
у ході цієї зустрічі було досягнуто домовленості про ліквідацію в Європі радянських та американських ракет середньої та малої дальності; створювалася система взаємного контролю; поступки Радянського Союзу були значнішими, ніж поступки США (США ліквідували 869 ракет, аСРСР 1752); причиною тому стало прагнення СРСР якомога швидше скоротити озброєння та військові витрати, адже це розглядалося як спосіб вирішення фінансових проблем; крім того, на цій зустрічі було досягнуто домовленості про припинення американської допомоги моджахедам івиведення радянських військ з Афганістану; остаточний вивід радянських військ з Афганістану відбувся 15 лютого 1989 року;
У 1988 році, коли Р. Рейган уже закінчував свою каденцію на посаді президента США, М. С. Горбачов провів на Мальті зустріч з новообраним президентомСША - Джорджем Бушем-старшим. На цій зустрічі було офіційно заявлено, що «холодна війна» закінчилася. Навесні 1989 року в СРСР було прийнято рішення про скорочення на 500 тис. осіб армії і на 14,2% витрат на оборону. Почалася конверсія військового виробництва, тобто переведення військових заводів на випуск мирної продукції.
Влітку 1989 року М.С. Горбачов відвідав з офіційним візитом Пекін, після чого значно поліпшуються відносини СРСР і Китаю. СРСР також припиняє підтримувати революційні сили в Ефіопії, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа. Скорочуються обсяги допомоги країнам «третього світу».
Серйозні зміни відбуваються у відносинах Радянського союзу з соціалістичними країнами. СРСР відмовляється від втручання у справи союзників з Організації Варшавського договору (ОВД). У1988-1989 роках починається загальне виведення радянських військ з території цих держав. Позбавлене підтримки Радянського Союзу керівництво цих країн не змогло протистояти зростаючому невдоволенню. Масові виступи призвели до краху колишніх режимів Угорщини (1988), Польщі (1988), Чехословаччини (1989), Румунії (1989), Болгарії (1989). Повалення соціалістичних урядів у всіх цих країнах, крім Румунії, відбувалося мирним шляхом, що дало привід назвати ці події «оксамитовими революціями». У результаті «оксамитових революцій» у колишніх соціалістичних країнах
Акт проголошення незалежності України
Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України»[1] та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні»[2].
А К Т ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Про проголошення незалежності України
Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує
н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
24 серпня 1991 року
Напрями зовнішньої політики Укр.
Керуючись положенням нормативно-правових актів і сьогоднішнім геополітичним становищем України, з-поміж основних напрямів зовнішньої політики України необхідно вирізнити (рис. 22.2):
Розвиток міждержавних відносин.
Це - один із основних пріоритетів державної зовнішньої політики. Україна зацікавлена в налагодженні добросусідських відносин з усіма державами. Це сприяє розвитку економічних взаємин,
Рис 22.2 Основні напрями зовнішньої політики України
покращенню діяльності туристичної галузі При цьому всі держави стосовно України необхідно переділяти на
прикордонні держави Говорячи про сусідні держави, необхідно вказати, що на заході Україна межує із Польщею, Угорщиною та Словаччиною, територіями яких пролягає найкоротший шлях, що зв'язує Україну з країнами Західної та Центральної Європи На сході та півночі України - кордон із Росією, на південному заході - з Молдовою та Румунією На півночі Україна межує з Білоруссю, через яку здійснюється зв'язок із країнами Балтії З Румунією та Росією Україна має не тільки сухопутний, а й морський кордон У вказаному напрямі зовнішньої політики зусилля мають бути постійно спрямовані нате, щоби прикордонні держави утворювали навколо України надійну смугу миру і стабільності У цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України Домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами є українсько-російські відносини Для України вони є відносинами «особливого партнерства», оскільки від їхнього характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність у Європі та в усьому світі,
|
|
align: justify;">західні держави ~ члени ЄС та НАТО Західним державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема у всесвітньому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами Визначальною рисою зовнішньої політики України щодо цих держав є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідної економічної співпраці, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків,
географічно близькі держави (йдеться про країни Центральної, Північно-Східної та Південно-Східної Європи, країни Кавказького регіону) Співпраця з географічно близькими державами розширюватиме смугу стабільності й миру навколо України, сприятиме ц утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних відносин)
держави Ази, Азійсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки Виходячи з міркувань політичної та економічної доцільності, Україна підтримує двосторонні відносини з тими азійськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону, які відіграють помітну роль у світовій та регіональній політиці, мають високий рівень економічного розвитку, розташовані у стратегічно важливих для Української держави регіонах
У цьому контексті Україна шукатиме контактів із країнами Близького та Середнього Сходу, зокрема членами ОПЕК, «новими індустріальними країнами» Азії та ш Відносини з такими державами, як Японія, Республіка Корея, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка, Австралія можуть відкрити потужні джерела інвестицій в українську національну економіку та сприяти впровадженню сучасних технологій, необхідних для прискореного вирішення економічних і соціальних проблем України
Геостратепчні та геоекономічні інтереси України вимагають також підтримання тісних і широких відносин з Індією, Китаєм, Єгиптом та Ізраїлем Поступова розбудова відносин із державами Ази, Африки і Латинської Америки допомагатиме диверсифікувати міжнародні зв'язки України, сприятиме утвердженню економічної незалежності, зміцненню її позиції в світі Визначені пріоритети двосторонніх відносин не є абсолютними і не відкидають установлення і підтримання відносин з іншими державами у випадках, коли цього вимагають національні інтереси України відповідно до принципів економічної вигоди та політичного прагматизму (постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р №> 1360-ХІІ «Про Основні напрями зовнішньої політики України»)
Інтеграція до міжнародних організацій.
Реалії сьогодення свідчать про суттєву вигідність для держав бути членами тих чи інших міжнародних міждержавних організацій Це певною мірою спрощує економічні, соціальні та політичні відносини, дозволяє користуватися перевагами членства стосовно забезпечення національної безпеки, експорту вітчизняних товарів на нові ринки збуту тощо Існує велика кількість різних міжнародних організацій, щодо України на перший план виходять такі
1) Європейський Союз (дат - ЄС)
Зовнішньополітичні зусилля України мають бути постійно спрямовані на розвиток європейської регіональної співпраці в усіх сферах із метою зміцнення и державної незалежності та ефективного забезпечення національних інтересів Перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейському Союзі Наша держава здійснює певні практичні кроки, спрямовані на формування партнерства і співпраці, що повинно стати першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного іі членства у цій організації
Європейська інтеграція - це ключовий пріоритет, який акумулює в собі комплекс внутрішньо і зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до ЄС та створення необхідних передумов для вступу до Європейського Союзу в майбутньому
Національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС У результаті розширення ЄС Україна межує з країнами ЄС, що створює принципово нову геополітичну ситуацію Тому є необхідним чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратеги щодо міграції України до європейського політичного (зокрема у сфері зовнішньої політики і політики безпеки), інформаційного, економічного та правового простору
Керуючись нормами чинного законодавства, основними напрямами інтеграційного процесу України стосовно ЄС можна вважати такі:
адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини,
економічна інтеграція і розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС,
інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки,
політична консолідація та зміцнення демократи,
адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС,
культурно-освітня і науково-технічна інтеграція,
регіональна інтеграція України,
галузева співпраця,
співпраця у царині охорони довкілля
Правовою основою взаємин України та країн - членів ЄС є насамперед Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, ратифікована Верховною радою України 10 листопада 1994 р Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства Україна виходить із того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС Належна імплементація Плану дій повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС і створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі Кінцевою політичною метою Плану дій має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС
Динамічно розвивається торговельно-економічна співпраця між Україною та Європейським Союзом 3 року в рік стабільно зростають двосторонній зовнішньоторговельний оборот та пряма іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на країни - члени ЄС припадає понад 30% зовнішньоторговельного обороту України)
2) Співдружність незалежних держав (далі - СНД)
Україна як одна із засновниць Співдружності незалежних держав розвиває співпрацю з країнами - учасницями СНД відповідно до положень Угоди про Співдружність незалежних держав із Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України Участь України в СНД відкриває можливість для вирішення на міжнародно-правових засадах питань, пов'язаних із правонаступництвом колишнього СРСР, є вагомим чинником стабілізації міжнародного становища України і забезпечення її політичної безпеки Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяння більш успішному вирішенню проблем, які виникли після розпаду Союзу РСР Україна виступає за розвиток торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди Україна відстоюватиме позицію збалансованої господарської діяльності в рамках СНД як необхідного етапу у впровадженні цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в рамках СНД, Україна виходитиме з того, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які сприяли би входженню України та інших заінтересованих країн СНД в європейську і світову економічну систему Однією з таких форм є створення Єдиного економічного простору з Росією, Білорусією та Казахстаном
3) Організація Об'єднаних Націй (далі - ООН)
Одним із головних завдань України в цій сфері є підвищення ефективності и рентабельності нашої участі в ООН та інших міжнародних організаціях, спрямування зусиль на активізацію діяльності України у структурах, які здатні забезпечувати мир і порядок у світі та реально сприяти вирішенню соціально-економічних проблем України
Україна надає першочергового значення миротворчій діяльності органів ООН, спрямованій на відвернення і врегулювання міжнародних конфліктів Україна й надалі співпрацюватиме в ООН у справі забезпечення загальної та регіональної безпеки через участь в операціях із підтримання миру та виступатиме за підвищення ефективності механізму санкцій ООН Україна продовжуватиме активну роботу в ООН у традиційних формах, а також підтримуватиме нові напрями її діяльності, які мають на меті більш активне залучення Організації до вирішення питань, пов'язаних з забезпеченням міжнародного миру та безпеки, реального роззброєння, охороною навколишньої о середовища тощо
У рамках співпраці з ООН наша держава взаємодіє з окремими структурами ООН Україна є членом ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЬСКО) з 12 травня 1954 р 3 грудня 1962 р в Парижі функціонує Постійне представництво України при ЮНЕСКО Членство України в ЮНЕСКО стратегічно орієнтоване на сприяння розширенню міжнародної співпраці наукових, освітніх і культурних інституцій через забезпечення їхньої участі у програмній діяльності Організації Метою такої співпраці є зміцнення інтелектуального потенціалу країни та залучення його до загальносвітових процесів у гуманітарній сфері, а також використання в національних інтересах можливостей ЮНЕСКО та міжнародного досвіду в галузях її компетенції
4) Світова організація торгівлі (дат - СОТ)
СОТ - провідна міжнародна економічна організація, членами якої є 149 країн, на які припадає близько 96% обсягів світової торгівлі Вступ України до СОТ є одним із пріоритетів її зовнішньоекономічної політики, він розглядається як системний фактор розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі, створення передбачуваного транспарентного середовища для залучення іноземних інвестицій, що відповідає національним інтересам України
Загалом процес вступу України до СОТ передбачає дві головні складові
завершення двосторонніх переговорів із доступу до ринків товарів і послуг з країнами - членами Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ,
гармонізація законодавства України відповідно до вимог угод СОТ
Сучасний стан переговорного процесу, рівень досягнутих домовленостей і ступінь узгодження позицій дозволяє сподіватися на завершення технічної частини переговорів зі вступу України в СОТ найближчим часом
Захист прав громадян України за кордоном та співпраця із закордонними українцями.
Україна намагається таким чином розвивати свої відносини із іншими державами, щоб громадяни України, які на законних підставах перебувають за кордоном, відчували себе максимально захищеними та мали впевненість у тому, що в разі потреби Україна надасть їм вичерпну допомогу За різними статистичними підрахунками від 5 до 7 млн громадян України з тих чи інших причин опинилися поза межами своєї держави На жаль, певна частина з них перебуває за кордоном на нелегальній основі
З метою допомоги українцям, які перебувають за кордоном, 4 березня 2005 р було створено Центр допомоги українцям за кордоном при Міністерстві закордонних справ України Центр зосереджує увагу на підтримці співвітчизників, які опинилися за кордоном Він надаватиме допомогу українцям незалежно від того, легально вони працюють у тій чи іншій країні, чи нелегально Україна активно працює над угодами щодо легалізації українських трудящих за кордоном Такі угоди вже діють із Португалією, Польщею, Словаччиною, Литвою, Латвією
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2006 р № 1034 «Про затвердження Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року» створено програму, яка, в разі п успішної реалізації, дозволить значно покращити стан цієї співпраці Програму спрямовано на захист прав та інтересів закордонних українців у державах їх постійного чи тимчасового проживання, збереження їхньої національно-культурної самобутності та етнічної ідентичності, забезпечення участі у процесах державотворення в Україні
Засади співпраці з закордонними українцями відповідають загальновизнаним міжнародним нормам і стандартам, зокрема положенням Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, Рамкової конвенції про захист національних меншин, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та іншим міжнародним актам Демократичні перетворення в Україні сприяють формуванню відносин із закордонними українцями, що дає змогу забезпечувати цілеспрямовану, довготривалу і конкретну підтримку закордонних українців як носив української культури, мови і духовності
Мета Програми полягає в реалізації державної політики співпраці з закордонними українцями, у збереженні їхньої етнічної ідентичності та національно-культурної самобутності, використанні інтелектуального, ділового та духовного потенціалу, зміцненні зв'язків з Україною
Основними завданнями Програми є оптимізація роботи з закордонними українцями відповідно до нових національно-політичних реалій,
удосконалення законодавства з питань співпраці з закордонними українцями та посилення захисту їхніх законних інтересів у державах постійного чи тимчасового проживання,
збереження національної самобутності та етнічної ідентичності закордонних українців,
задоволення культурних, освітніх, інформаційних і соціально-гуманітарних потреб закордонних українців,
залучення інтелектуального потенціалу закордонних українців до процесів державотворення в Україні;
поширення в Україні наукових, технічних, культурних і мистецьких здобутків закордонних українців.
Також на досягнення покращення взаємин України з закордонними українцями спрямовано Національну концепцію співпраці з закордонними українцями, схвалену Указом Президента України від ІЗ жовтня 2006 р. № 875/2006. Державна політика щодо закордонних українців є складовою внутрішньої та зовнішньої політики України, її реалізація передбачає здійснення органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями економічних, соціальних, інформаційних, освітніх, культурно-мистецьких, організаційних та інших заходів, зокрема надання закордонним українцям державної підтримки й допомоги з урахуванням їхніх реальних потреб, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, чинного законодавства України, а також національного законодавства інших держав.
Україна бере на себе зобов'язання підтримувати закордонних українців шляхом:
продовження утвердження принципів цивілізованого діалогу з державами громадянства, проживання закордонних українців відповідно до національного законодавства та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;
сприяння в забезпеченні додержання і захисту прав, свобод та інтересів закордонних українців, задоволенні їхніх культурних, інформаційних, освітніх, соціально-гуманітарних та інших потреб;
активізації відносин із громадськими організаціями закордонних українців;
сприяння відкриттю в державах проживання закордонних українців культурно-інформаційних центрів України
Області де лютовав голод 1932-1933рр