Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 11: Логопедична робота при порушеннях мовлення як вторинного дефекту.
Теоретичні підходи щодо досліджень мовлення дітей із психофізичними вадами закладені в роботах багатьох вчених. Мовлення розглядається як складна форма психічної діяльності людини, соціальне за походженням і системне за будовою (Л. Виготський, М. Жинкін, О. Лурія, Р. Левіна, Є. Соботович, В. Тарасун, О. Усанова, М. Шеремет та ін.).
Онтогенетичне вивчення мовлення показало його значну роль у психічному розвитку дитини. На різних етапах розвитку дитини мовлення разом із іншими психічними процесами реалізується у всіх видах діяльності.
Поява, удосконалення мовлення або, навпаки, його відсутність чи недорозвинення перебудовують всі психічні процеси. Саме цьому, дослідження мовлення дітей має велике теоретичне і практичне значення. Питання діагностики мовленнєвих порушень щільно пов’язане із вивченням мовлення в процесі онто- та дизонтогенезу. На практичному рівні логопедична діагностика допомагає правильно вирішувати питання щодо відбору дітей і комплектування спеціальних груп або закладів для дітей із вадами мовлення, а також є передумовою для знаходження ефективних, диференційованих шляхів логопедичного впливу.
Як засвідчують наукові дослідження, у більшості дітей із психофізичними вадами розвитку спостерігаються мовленнєві порушення, першопричиною яких є ураження коркових моторних і гностичних зон, слухової, зорової функції, інтелектуальні порушення, а також несприятливі умови життя та виховання дітей.
У дітей виявляються порушеними всі компоненти мовленнєвої системи: звукова сторона, фонематичні процеси, лексична і граматична будова, в різній мірі проявляється ураження комунікативної функції мовлення. Необхідно підкреслити, що при зовнішній подібності мовленнєвих вад механізм їх, при різних формах аномалій, проявляється по-різному. В одних випадках, порушення мовлення первинні, а в других виступають як вторинні. Тому основна мета дослідження мовлення – це виявлення механізмів, що знаходяться в основі мовленнєвих порушень, класифікація вад мовлення і з’ясування ступеню їх вираженості. Для розробки класифікації порушень мовленнєвого розвитку важливими виявились принципи аналізу структури дефекту, розроблені Л.С. Виготським:
Такий підхід до аналізу структури дефекту дозволив провести диференціацію відхилень мовленнєвого розвитку у різних категорій дітей із психофізичними вадами. Доведено, що у дітей, які мають порушення інтелекту, слуху, зору недорозвинення мовлення носить вторинний характер, або виступає як другий первинний дефект (наприклад, у дітей із олігофренією і алалією, олігофренією і дизартрією тощо).
В інших випадках порушення мовленнєвого розвитку є первинним дефектом і спостерігається у дітей із різними вадами мовлення. Таким чином, недорозвинення мовлення у дітей із різними психофізичними вадами вивчається у відповідності до провідного дефекту.
В спеціальній літературі представлено цілий арсенал методик і систематизацій обстеження експресивного та імпресивного мовлення дітей.
В 60 – 70-тих роках ХХ ст. методики обстеження мовлення дітей базувались на врахуванні сформованості всіх мовленнєвих засобів. На основі отриманих при обстеженні даних послідовно аналізувався фонетико-фонематичний, лексико-граматичний розвиток дитини та стан її зв’язного мовлення (Г. Каше, Р. Левіна, Н. Нікашина, О. Правдіна, Н. Сєрєброва, А. Ястребова та ін.).
В 70-90-ті роки в дослідженнях мовлення аномальних дітей провідну роль отримав напрямок, що передбачав урахування не лише сформованості мовленнєвих засобів, але й зрілість функцій мовлення. Логопедичні методики передбачали проведення якісного і кількісного аналізу мовленнєвих порушень, що давало можливість диференціювати мовленнєві вади за характером і ступенем вираженості. Зазначені методики можна використати також і з метою оцінювання динаміки спонтанного або направленого, керованого мовленнєвого розвитку дитини (Г. Волкова, Н. Жукова, О. Мастюкова, Л. Спірова, Є. Соботович, В. Тарасун, О. Усанова, Т. Філічева, Г. Чиркіна, Л. Цвєткова).
В останні роки при вивченні мовленнєвих порушень враховуються дані психології, нейро- і психолінгвістики про структуру мовленнєвої діяльності. Цілеспрямовано розглядаються питання, пов’язані з вивченням психічного розвитку дітей із патологією мовлення з позицій системного аналізу психіки.
Дослідники спираються на положення, розроблені Л.С. Виготським про взаємовідносини між первинним і вторинним дефектом, а також міжфункціональні взаємодії в процесі онто- та дизонтогенезу (І. Власенко, Є. Соботович, В. Тарасун, В. Тищенко, О. Усанова, Г. Чиркіна та ін.)
Недорозвинення мовлення розглядається в контексті порушень породження мовленнєвого висловлювання (Т. Ахутіна, В. Воробйова, Б. Гріншпун, Є. Соботович, В. Тарасун, М. Шеремет, Л. Цвєткова та ін.).
За допомогою запропонованих в методиках завдань можна виявити рівень порушення породження мовленнєвого висловлювання у дітей і на основі цього обґрунтувати напрямки корекційної роботи з розвитку мовлення.
Отже, мета діагностичного обстеження дітей полягає у вивченні складних за своєю будовою форм психічної діяльності: мовлення та мислення. Безумовно, важливе значення у логопедичній діагностиці дітей із психофізичними вадами має оцінка розвитку й інших вищих психічних функцій (рухових, слухових, зорових, мнестичних тощо). Необхідно зазначити, що при вивченні мовлення та мислення можуть бути отримані деякі уявлення і про інші сторони психічного розвитку дитини.
Аналіз мовленнєвих порушень передбачає розгляд мовленнєвої діяльності як складної багаторівневої функціональної системи, складові частини якої залежать одна від одної і взаємообумовлюють одна одну. Відомо, що недорозвинення одного з компонентів мовлення призводить до появи вторинних, третинних і т.д. дефектів мовленнєвої системи та немовленнєвих функцій. Психолого-педагогічний аналіз структури мовленнєвих дефектів дозволяє вивчити особливості взаємодії немовленнєвих і мовленнєвих відхилень у дітей.
Особлива увага приділяється питанню розвитку мовлення дітей в онтогенезі з метою ранньої діагностики мовленнєвих порушень. Саме тому ґрунтовно розглядається проблема з’ясування первинного дефекту і відокремлення мовленнєвих вад, що мають первинний характер від порушень мовлення при ускладнених дефектах розвитку. Таким чином, обстеження розвитку і стану мовлення дітей дошкільного і молодшого шкільного віку розглядається у контексті соціальної ситуації розвитку, ієрархії діяльностей, урахування психофізичних особливостей дітей, закономірностей онтогенезу в цілому. Виходячи з цього формулюються відповідні завдання обстеження:
Діагностика мовленнєвого розвитку дітей проводяться за двома основними напрямами:
Ефективність корекційного впливу залежить від уміння логопеда всебічно обстежувати мовленнєві та немовленнєві функції, сенсомоторну сферу, інтелектуальний розвиток дитини. Крім того, під час діагностики враховуються індивідуальні особливості особистості та її соціальне оточення.
В кожному конкретному випадку обстеження повинно носити індивідуальний характер, завдання підбираються вибірково в залежності від характеру і складності мовленнєвого порушення, віку дитини, рівня загального розвитку.
В процесі логопедичної діагностики дітей повинні бути враховані такі основні принципи:
В процесі психолого-логопедичного вивчення дитини з вадами мовлення логопед повинен вирішити низку завдань:
При виявленні мовленнєвих дефектів принципове значення має застосування системного підходу до аналізу мовленнєвих порушень. Саме цьому, при діагностиці мовленнєвих порушень необхідно з’ясувати не тільки, який компонент мовленнєвої діяльності виявляється порушенним, але і його взаємозв’язок з іншими компонентами мовлення. Це передбачає різнобічне обстеження всієї мовленнєвої системи: фонетики, лексики, граматики. Важливо також визначити співвіднесенність розвитку експресивного та імпресивного мовлення, зіставити рівень розвитку мовних засобів з їх активним використанням у процесі мовленнєвого спілкування, з’ясувати компенсаторну роль збережених ланок мовленнєвої функції.
Методи вивчення дітей з мовленнєвою патологією досить різноманітні, деякі з них співпадають з методами вивчення дітей із нормальним розвитком, але все ж таки мають свою специфіку. В практиці логопедичного обстеження широко застосовуються такі методи:
Логопедична діагностика дитини складається з декількох взаємопов’язаних етапів:
В логопедичному заключенні необхідно відобразити характер порушень мовлення, враховуючи психолого-педагогічну і клініко-педагогічну класифікацію. Зазначимо, проблема класифікації порушень мовлення є актуальною для багатьох наук: логопедії, психології, медицини, лінгвістики, психолінгвістики, нейропсихології. Класифікація вад мовлення розглядається в різних аспектах: клінічному, психолінгвістичному, патофізіологічному (з урахуванням аналізаторного принципу, а також характеру порушень мовної системи).
В сучасній логопедії співіснують дві традиційні класифікації вад мовлення: психолого-педагогічна та клініко-педагогічна.
Ці класифікації розглядають мовленнєві порушення в різних аспектах, але водночас доповнюють одна одну.
Психолого-педагогічна класифікація орієнтована на виявлення мовленнєвої та немовленнєвої симптоматики на основі психолого-лінгвістичних критеріїв. В класифікації враховуються як співвідношення порушень власне в системі мовленнєвої діяльності, так і їх плив на інші психічні процеси, розвиток яких тісно пов’язаний із мовленням. Cимптомологічний рівень аналізу мовленнєвих порушень дозволяє описати зовнішню симптоматику мовленнєвої вади, виявити порушені компоненти мовлення, з’ясувати первинність або вторинність дефекту.
Симптомологічний рівень порушень мовлення передбачає передусім вирішення практичного завдання щодо правильного комплектування спеціальних навчальних установ, створює передумови для визначення характеру мовленнєвої патології і вибору шляхів ефективного логопедичного впливу. За психолого-педагогічною класифікацією порушення мовлення поділяють на дві групи: порушення засобів спілкування, порушення у застосуванні засобів спілкування (заїкання).
Клініко-педагогічна класифікація орієнтована на виявлення механізмів мовленнєвих порушень; деталізацію їх форм і видів; знаходження диференційних підходів до їх корекції. Ця класифікація базується на психолого-лінгвістичних, клінічних і етіопатогенетичних критеріях.
Психолого-педагогічні критерії дозволяють диференціювати мовленнєві порушення за такими ознаками:
- порушення форми мовлення (усної чи писемної);
- порушеного виду мовленнєвої діяльності у відповідності до форм (для усного мовлення – порушення говоріння або слухання, для писемного – читання або письмо);
- порушених операцій, що здійснюють оформлення висловлювання на певних етапах породження або сприймання мовлення;
- порушених засобів оформлення висловлювання.
Клінічні етіопатогенетичні критерії виконують уточнюючу роль, вони не можуть бути провідними у педагогічній класифікації мовленнєвих порушень, але є засобом аналізу дефекту. Сптраючись на ці критерії у логопедичній діагностиці можна знайти причини виникнення порушень, пояснити анатомо-фізіологічний субстрат порушень: його механізм, вид і форму.
Відомо, що при одній і тій самій формі мовленнєвої вади мовна система порушується по-різному. Водночас, спільна симптоматика може спостерігатися при різних за механізмами формах мовленнєвих порушень (наприклад: ЗНМ І-ІІ рівня у дітей із алалією; ринолалією; дизартрією).
Логопедична діагностика дозволяє виявити не тільки комплекс мовленнєвих і немовленнєвих симптомів, їхню взаємодію, але і структуру мовленнєвого дефекту, його механізм, а також окреслити напрями корекційного впливу і передбачити його строки.
Таким чином, логопедичне заключення формулюється з урахуванням взаємодії двох класифікацій (психолого-педагогічної і клініко-педагогічної).
При складанні логопедичного заключення враховуються такі чинники:
Серед порушень мовлення, обумовлених порушеннями засобів спілкування виділяють наступні:
дислалія (артикуляторно-фонематична; артикуляторно-фонетична; акустико-фонематична);
дизартрія (коркова; псевдобульбарна; бульбарна; екстрапірамідна (підкоркова); мозочкова; стерта форма дизартрії);
ринолалія (органічна, функціональна відкрита; органічна закрита (передня, задня); функціональна закрита);
алалія (моторна, сенсорна, сенсо-моторна);
дисграфія (артикуляторно-акустична, акустична, оптична, аграматична, дисграфія на тлі порушення мовного аналізу та синтезу);
дислексія (аграматична, фонематична, семантична, мнестична, оптична, тактильна (за Р.І.Лалаєвою);
заїкання (невротичне; неврозоподібне).
Симптоматика порушення (мовленнєва та немовленнєва).
Немовленнєва симптоматика: стан комунікабельності, загальної та дрібної моторики, праксису, гнозису, мислення тощо.
Мовленнєва симптоматика:
Приклади формулювання логопедичного заключення.
І. Загальне недорозвинення мовлення (ЗНМ)
ЗНМ І рівня. Моторна алалія.
ЗНМ І рівня. Сенсорна алалія.
ЗНМ І рівня. Сенсомоторна алалія.
ЗНМ І рівня. Псевдобульбарна дизартрія.
ЗНМ І рівня. Відкрита органічна ринолалія.
ЗНМ ІІ рівня. Моторна алалія.
ЗНМ ІІ рівня. Сенсорна алалія.
ЗНМ ІІ рівня. Сенсомоторна алалія
ЗНМ ІІ рівня. Псевдобульбарна дизартрія.
ЗНМ ІІ рівня. Заїкання (форма).
ЗНМ ІІІ рівня. Вихід із моторної алалії.
ЗНМ ІІІ рівня. Псевдобульбарна дизартрія.
ЗНМ ІІІ рівня. Відкрита органічна ринолалія.
ЗНМ ІІІ рівня. Заїкання (форма).
ІІ. Фонетико-фонематичне недорозвинення мовлення (ФФНМ).
ФФНМ. Стерта форма псевдобульбарної дизартрії
ФФНМ. Закрита функціональна ринолалія.
ФФНМ. Заїкання (форма).
Таким чином, логопедичне заключення – це аналіз даних обстеження та синтез всіх виявлених відхилень у мовленнєвому розвитку дитини. Правильно організоване та проведене логопедичне обстеження дозволяє прогнозувати строки подолання тієї чи іншої мовленнєвої вади та накреслити ефективні шляхи корекційної логопедичної роботи.