Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПІЛКУВАННЯ
Спілкування відображає всю систему ставлень людини до інших людей. Поняття «спілкування» є одним із центральних у психологічній науці. У спілкуванні людина формується і самовиражається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Соціальна функція спілкування полягає у передачі суспільно-історичного досвіду, а специфіка спілкування полягає у тому, що в процесі спілкування суб’єктивний внутрішній світ однієї людини розкривається для іншої людини. Спілкування виступає необхідною умовою спільної діяльності людей, воно забезпечує інтеграцію людей, сприяє виробленню певних соціальних норм взаємодії. Без спілкування між людьми неможливе існування соціальних груп як цілісних утворень. Спілкування забезпечує координацію спільних дій людей і задовольняє потребу людини у психологічному контакті з іншими. Спілкування забезпечує організацію та координацію спільної діяльності. Спільна діяльність утворюється шляхом об’єднання діяльностей декількох людей в процесі такої спільної діяльності формуються не лише суб’єкт-об’єктні стосунки (людина – предмет діяльності) але й суб’єкт-суб’єктні стосунки (людина – людина). Спілкування якраз і забезпечує взаємодію між суб’єктами діяльності. Спілкування може виступати окремою стороною, умовою спільної діяльності, а може бути окремою самостійною діяльністю, проте в усіх випадках зв'язок спілкування і діяльності виявляється у тому, що спілкування організує діяльність. Під впливом спілкування діяльність збагачується, оскільки в процесі спілкування виникають нові контакти, нові зв’язки між людьми.
Вітчизняний вчений Ломов виділив такі основні функції спілкування:
Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює процес формування, передавання і прийому інформації, реалізація цієї функції здійснюється на декількох рівнях. На першому рівні відбувається усунення розбіжностей у вихідній поінформованості учасників спілкування. на другому рівні відбувається передавання інформації і прийняття рішень. На цьому рівня спілкування виконує функцію навчання, інформування. На третьому рівні відбувається оцінка отриманої інформації, оцінка результатів діяльності.
Регуляційно-комунікативна функція передбачає регуляцію поведінки людини в процесі спілкування. За допомогою спілкування людина не лише регулює власну діяльність, але й діяльність інших людей, узгоджує з ними свої дії. Реалізація цієї функції спілкування передбачає прояв таких феноменів спільної діяльності як сумісність, спрацьованість учасників цієї діяльності.
Афективно-комунікативна функція відображає емоційну сферу людини в процесі спілкування. Спілкування може впливати на емоційні стани людини. За допомогою спілкування людини реалізує своє емоційне ставлення до середовища, в тому числі й соціального середовища. Важливою особливістю спілкування є те, що в процесі спілкування між людьми формуються певні міжособистісні стосунки.
На основі трьох виділених функцій спілкування вченими була виділена така структура спілкування:
Форми спілкування:
Види спілкування
За контингентом учасників спілкування виділяють:
За ступенем опосередкованості:
За ступенем завершеності, закінченості виділяють:
Комунікативна сторона спілкування передбачає обмін інформацією між учасниками спілкування. При цьому один учасник спілкування повідомляє певну інформацію, кодуючи її у певних значеннях слів. Такий учасник спілкування, який передає інформацію називається комунікатором. Інший учасник спілкування, який приймає цю інформацію ставить на меті розуміння її змісту шляхом декодування тих значень слів, які повідомив комунікатор. Учасник спілкування, який розшифровує, приймає інформацію від комунікатора називається реципієнтом. При передачі інформації в комунікативному процесі використовуються певні способи, певні засоби в ролі яких виступають знакові системи. За критерієм характеру знакових систем вербальну і невербальну комунікації.
При взаємодії комунікатора та реципієнта в процесі обміну інформацією дуже важливо є використання і комунікатором, і реципієнтом однієї і тієї ж системи кодування та декодування смислів. Лише на цій основі можливе повноцінне розуміння інформації.
Невербальна комунікація
Необхідним та важливим параметром невербальної комунікації є міжособистісний простір – дистанція, яка несвідомо встановлюється між учасниками спілкування і відображає характер стосунків між ними.
Міжособистісний простір залежить від національних, культурних особливостей, від віку, статі та психологічних особливостей учасників спілкування.
За даними американських психологів виділяють такі види міжособистісної дистанції в залежності від типу взаємодії між людьми:
Для невербальної комунікації дуже важливим є візуальний контакт або контакт очей учасників спілкування.
Найбільш інформативною частиною зовнішності людини при спілкуванні є її обличчя, тому контакт очей має важливе значення при взаємодії між учасниками спілкування. Було виявлено психологами, що частіше людина дивиться на ту людину, якою захоплюється. Легше підтримує візуальний контакт при проведенні приємної, ніж неприємної розмови. Було виявлено, що при співробітництві контакт очей більш інтенсивний, тоді як при конкуренції суперники частіше відводять очі один від одного.
Одним із важливих засобів комунікації є також експресивні реакції. До експресивних реакцій належать: міміка, пантоміміка, жести та інтонація голосу.
Міміка – це виразні рухи м’язів обличчя для відображення певних емоцій та почуттів. Головною особливістю міміки є її виразність та специфічність для відображення різних емоцій, а також універсальність. Вираження емоцій за допомогою міміки виявляється у двох взаємопов’язаних напрямах, тобто міміка має подвійну природу: з одного боку міміка є природною формою відображення універсальних емоцій (радості, суму, гніву, болю) і тому міміка є зрозумілою при відображенні таки емоцій представниками різних культур.
Міміка з другого боку має специфічні форми вираження емоцій, на які впливають національні, етнічні, культурні стандарти та норми.
Пантоміміка представлена у вигляді жестів, рухів та інтонації голосу. Психологи виділяють такі види жестів, які належать до пантоміміки:
Однією із суттєвих відмінностей психіки людини від психіки тварини є наявність людської мови як засобу формування, передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду людства. Мова –це система словесних знаків, яка включає в себе відповідні значення слів (лексику) та синтаксис (набір правил у відповідності з якими будуються речення). Мова – це об’єктивне явище суспільного життя. Мова містить у собі знання про той народ, який є носієм цієї мови. Мова є засобом прояву національної самосвідомості, духовності народу і за допомогою мови людина само розкривається і вступає у спілкування з іншими носіями цієї мови.
Функції мови
Мовлення – це спілкування людини з іншими людьми за допомогою мови. Отже, мовлення – це психічне явище, воно завжди конкретне та суб’єктивне, оскільки відображає ставлення людини до оточуючого світу. Мовлення використовується людиною для передачі своїх думок, почуттів, вражень. Мова як об’єктивне явище вивчається лінгвістикою, а мовлення як суб’єктивне психічне явище вивчається психологією.
Класифікація видів мовлення
І.. За ступенем складності психофізіологічних механізмів, які лежать в основі мовлення виділяють такі види мовлення:
ІІ. За ступенем діяльності виділяють більш або менш довільне мовлення.
ІІІ. За ступенем планування виділяють:
ІV. За ступенем ектериорізації чи інтериорізації виділяють:
Діалогічне мовлення завжди мотивоване, оскільки містить у собі прохання чи наказ, передачу повідомлення чи вираження почуттів. Діалогічне мовлення завжди обумовлюється умовами конкретної ситуації спілкування, а тому воно є ситуативним, скороченим, фрагментарним, але зрозумілим, оскільки кожне наступне висловлювання базується на попередньому висловлюванні. Діалогічне мовлення є мало організованим і містить у собі багато звичних зворотів та мовних штампів.
Характерним для діалогічного мовлення є й те, що воно здебільшого протікає в умовах конкретної ситуації і супроводжується невербальними засобами спілкування – жестами, мімікою, пантомімікою тощо.
Діалогічне мовлення ситуативне, неповне, скорочене, фрагментарне, та все ж не перестає бути зрозумілим, оскільки кожне висловлювання зумовлене попереднім. Воно мало організоване, особливо велику роль відіграють у ньому різноманітні кліше й шаблони.
Усне монологічне мовлення – це складний різновид мовлення, який може виступати в різних формах: розповіді, доповіді, лекції.
На відміну від діалогу монолог характеризується розгорнутістю, значно меншим використанням допоміжних засобів, активністю, організованістю, зв’язністю, конкретністю, послідовністю, доказовістю, граматичною правильністю. Монолог не терпить неправильної побудови фраз, скоромовок, монотонності чи надмірної жестикуляції.
Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне мовлення. Воно з’явилося пізніше за усне.
Особливістю писемного мовлення є насамперед те, що це мовлення без співрозмовника чи з уявним співрозмовником.
Писемне мовлення не має ніяких додаткових засобів впливу на партнера, окрім слів, їх розміщення і розділових знаків. Почуття людини при цьому можуть бути передані лише вміло підібраними словами і зрозумілі читачем лише з усього контексту. Тому, порівняно з усним, писемне мовлення є більш розгорнутим.
Писемне мовлення характеризується також високою довільністю. Будуючи кожне речення, ми порівнюємо його з попередніми і за необхідності вносимо корективи, тим часом як у монологічному мовленні це не завжди можливо. В процесі вправляння можна досягти досить високого рівня культури писемного мовлення, який дає змогу висловлювати думки так, щоб вони були зрозумілі читачеві.
Особливим різновидом мовленнєвої діяльності є внутрішнє мовлення. Вже сама назва вказує на його зверненість нібито до самого себе. Однак це не зовсім так. внутрішнє мовлення великою мірою звернене також до співрозмовника. Це може бути цілком конкретна людина, з якою ми ведемо внутрішній діалог.
Внутрішнє мовлення характеризується фрагментарністю та уривчастістю, оскільки себе ми розуміємо з «півслова». Воно формується на основі зовнішнього мовлення, а отже, також має соціальне походження.
Професійне мовлення вчителя має свої особливості. Педагогічне мовлення – це діалогічне мовлення вчителя в навчально-виховному процесі, метою якого є вплив на учнів, спрямований на їх інтелектуальне та особистісне зростання.
Виокремлюють три боки педагогічного мовлення: інформаційний, виразний та впливовий.
Інформаційний бік педагогічного мовлення може виконувати різноманітні функції (дидактичну, науково-пізнавальну, комунікативну, організаторську тощо) і проявляється в передачі певних знань від учителя до учня. його реалізація залежить від розвитку таких якостей мовлення вчителя, як конкретність, чіткість, ясність, логічність, дохідливість.
Виразний бік педагогічного мовлення допомагає передати почуття й ставлення вчителя до учня та реалізується такими якостями, як емоційність, експресивність, образність мовлення. Проявляються почуття в інтонації, жестах, міміці, міра прояву яких дуже залежить від типологічних особливостей вчителя і підсилює значущість інформації.
Впливовий бік педагогічного мовлення забезпечується через реалізацію насамперед сугестивної та організаторської функцій. Значною мірою він залежить від розвитку вольових якостей учителя, його воле виявленої сили, яка нерідко сприймається учнями на інтуїтивному рівні.
Названі аспекти педагогічного мовлення присутні майже в кожному мовленнєвому висловлюванні з більшою чи меншою повнотою, залежно від мети педагогічного висловлювання, а мета може бути досягнута, в свою чергу, залежно від сформованості в учителя усіх боків мовлення.
Характерною особливістю педагогічного мовлення є те, що воно вимагає від учителя розвинених якостей як діалогічного, так і монологічного мовлення, хоча слід уточнити, що й в останньому випадку зберігаються ознаки діалогічної орієнтації. Якщо у звичайному спілкуванні мовлення партнерів є згорнутим і «еліптичним», тобто в ньому багато чого опускається, подається в підтексті, то педагогічне мовлення, хоч і залишається ситуативним і контекстуальним, є більш розгорнутим, оскільки думка вчителя має бути зрозумілою і однозначною з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учня чи групи учнів одночасно.
З психологічного погляду в педагогічному мовленні ми маємо справу з умінням побудувати й здійснити мовлення таким чином, щоб воно було оптимальним, тобто найкращим чином пристосованим до завдань інформування та переконання задля реалізації педагогічної мети. Ця оптимальність може бути представлена на різних рівнях: композиційно-логічному, фразеологічному, лексичному, синтаксичному та ін. для правильного здійснення мовлення необхідні певні мовленнєві навички та уміння, відпрацьована техніка.
Якщо розглядати педагогічне мовлення як процес, як діяльність, то в ньому можна виділити цільовий, мотиваційний, змістовий, операційний та контрольно-корекційний компоненти.
Джерелами формування педагогічного мовлення є особистий досвід учителя, наслідування, навчання та самостійна робота над собою.
3.Спілкування як міжособистісна взаємодія. Основні засоби впливу у процесі спілкування.
Інтерактивна сторона спілкування – це спілкування як міжособова взаємодія. Інтерактивна сторона спілкування підкреслює аспекти, пов’язані з безпосередньою організацією спільної діяльності людей, їхньою взаємодією. В процесі діяльності для її учасників важливий не тільки обмін інформацією, а й планування спільної діяльності. При цьому регуляція дій здійснюється не окремими учасниками діяльності, а самою групою. Поняття «взаємодія» фіксує увагу не на акті комунікації, а на акті організації спільних дій, що створює можливість для спільної діяльності групи. Отже, інтерактивна сторона спілкування характеризується такими діями людей, які створюють реальну ситуацію взаємодії. Його найважливіша характеристика – спільне сприйняття та реалізація рішення.
Спільна діяльність і спілкування протікають в умовах соціального контролю, який здійснюється на основі соціальних норм – прийнятих у суспільстві зразків поведінки, які регламентують взаємодію і взаємини людей.
Суспільство вироблює як соціальні норми специфічну систему зразків поведінки, які прийняті суспільством, схвалюються, розвиваються та очікуються від кожного хто знаходиться у відповідній ситуації. Їхнє порушення включає механізми соціального контролю (несхвалення, осуд, покарання), які забезпечують корекцію поведінки, що відхиляється від норми.
Орієнтування на соціальні норми дозволяє людині співвідносити форми своєї поведінки з еталонами, відбирати потрібні, соціально схвалювані і відкидати неприйнятні, скеровувати і регулювати свої відносини з іншими людьми. Засвоєні норми використовуються людьми як критерії за допомогою яких здійснюється порівняння їх власної і чужої поведінки.
Соціальний контроль в процесах взаємодії здійснюється у відповідності з репертуаром ролей, які виконуються людьми в процесі спілкування. У психології під роллю розуміється нормативно схвалюваний зразок поведінки, який очікується оточуючими від кожного, хто займає дану соціальну позицію (за посадою, віковими чи статевими характеристиками, положенням у сімї тощо). Людина виступає у ролі вчителя чи учня, лікаря чи хворого, дорослого чи дитини, керівника чи підлеглого, матері чи батька, чоловіка чи жінки, гостя чи господаря. При цьому кожна роль повинна відповідати чітко визначеним вимогам і певним очікуванням оточуючих.
Одна і таж людина, як правило, виконує різні ролі входячи в різні ситуації спілкування. Наприклад, будучи за своєю службовою роллю директором, людина, захворівши, виконує всі вказівки лікаря, опиняючись в ролі хворого; разом з тим у домашній обстановці він зберігає роль слухняного сина своєї старенької матері; приймаючи друзів, він гостинний господар тощо. Множина рольових позицій нерідко породжує їхнє зіткнення – рольові конфлікти.
Взаємодія людей, які виконують різні ролі, регулюються рольовими очікуваннями. Хоче чи не хоче людина, але оточуючі очікують від неї поведінки, яка відповідає певному зразку. Те як роль виконується підлягає соціальному контролю, а обов’язково отримує суспільну оцінку, і значне відхилення від зразка засуджується. Це означає, що необхідною умовою успішності процесу спілкування є відповідність поведінки людей, які взаємодіють між собою, очікуванням один одного.
Кожна людина, вступаючи в спілкування, більш чи менш точно приписує людям, які спілкуються з нею певні очікування, щодо її поведінки, слів та вчинків. Здатність і вміння людини безпомилково точно приписувати іншим очікування того, що вони готові від цієї людини почути чи в ній побачити, називається тактом.
Це твердження, проте, не означає, що тактовна людина завжди і у всіх випадках повинна слідувати цим очікуванням. Якщо виникає ситуація, у якій принципи переконання людини вступають у різку суперечність з тим, що від неї, як вона розуміє очікують оточуючі, вона, проявляючи принциповість, може і не турбуватись про те, наскільки тактовною є її поведінка в даному випадку.
Проте, у повсякденних життєвих ситуаціях помилкове приписування очікувань іншим людям чи їхнє ігнорування є нетактовністю. Нетактовність – це деструкція очікувань в процесі спілкування, яка порушує взаємодію партнерів у спілкуванні та іноді створює конфліктні ситуації. Прикладом нетактовної поведінки є поведінка людини, яка на досить формальне питання при зустрічі двох знайомих: «Як справи?» - починає докладно розповідь про здоров’я всіх близьких, про незначні події останніх днів. У цьому прикладі нетактовна поведінка не приводить до серйозних негативних наслідків, однак у ряді випадків порушення вимог такту веде до дуже серйозних проблем. Це особливо стосується проявів нетактовності у педагогічному спілкуванні.
Механізми взаємовпливу (основні засоби впливу в процесі спілкування)
Взаємовплив – це взаємний обмін думками, почуттями, вчинками в процесі взаємодії, який викликає у людини зміну поведінки, установок, оцінок. Взаємовплив спрямований на формування сталих оцінок, вчинків, що характеризуються подібністю. Це сприяє зближенню, поєднанню інтересів і ціннісних орієнтацій – відбувається процес уподібнення членів однієї групи.
Цей найдавніший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей – на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.
Під час психічного зараження передається емоційний стан від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Сфера свідомості за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Психологія розглядає його як процес передавання емоційного стану одного індивіда іншому на рівні психічного контакту. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Сильним каталізатором емоційного збудження стають вибухи емоцій, викликані позитивним чи негативним станом людей (плач, заразливий сміх та ін.).
Навіювання може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість. Основою ефективності є довіра. Джерелом навіювання можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової, реклама та ін. навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до їх діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать , вік, емоційний стан тощо. Неабияким чинником, що зумовлює ефективність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація. Ефективність залежить і від стосунків між сугестором і сугерендом (об’єкт навіювання). Йдеться про довіру, авторитетність, залежність тощо. Показником ефекту навіювання є і спосіб конструювання повідомлення (рівень аргументованості, поєднання логічних та емоційних компонентів).
Психологія розглядає навіювання як стихійний компонент повсякденного спілкування і як спеціально організований різновид комунікативного впливу, що використовується в засобах масової комунікації, моді, рекламі та ін.
Наслідування – це одна з наймасовіших форм поведінки людини у спілкуванні. Наслідування є емоційно і раціонально спрямованим актом. Буває воно як свідомим, так і несвідомим. Свідоме наслідування є цілеспрямованим виявом активності, ініціативи, бажання індивіда. Людина намагається повторити все, що здається їй правильним і корисним (навички майстерності, ефективні способи спілкування і діяльності, раціональні прийоми виконання трудових операцій). За несвідомого наслідування вона виявляє активність внаслідок впливу інших людей, які розраховують на таку реакцію, стимулюючи її різними засобами.
Наслідування – один з важливих механізмів соціалізації особистості, способів її навчання і виховання. Особливе значення воно має у розвитку дитини.
Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетворення інформації, котра повідомляється, на систему установок і принципів індивіда. Реалізуючись у процесі комунікативної взаємодії, переконання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у систему поглядів людини. Ґрунтується воно на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Ефективність переконання залежить від багатьох чинників, особливо від майстерності його суб’єкта. Одна з передумов її – свідоме ставлення реципієнта до процесу формування переконань. Переконання, впливаючи на розум і почуття людини, є способом психологічного впливу однієї людини на іншу або групу людей, що діє на раціональне та емоційне начало, формуючи при цьому нові погляди, взаємини.
4.Спілкування як соціальна перцепція. Психологічні механізми сприймання людини людиною
Спілкування стає можливим лише у тому випадку, якщо люди, які вступають у взаємодію, можуть оцінити рівень взаєморозуміння і усвідомити, що являє собою партнер по спілкуванню. Учасники спілкування прагнуть реконструювати у свідомості внутрішній світ один одного, зрозуміти почуття, мотиви поведінки, ставлення до значимих об’єктів.
Проте ця реконструкція внутрішнього світу іншої людини – завдання дуже складне. Людині надається можливість бачити лише зовнішній вигляд інших людей, їх поведінку і вчинки, використовувані ними засоби, і їй доводиться здійснювати певну роботу для того, щоб опираючись на ці дані, зрозуміти, що являють собою люди з якими вона вступає у спілкування, зробити висновок про їх здібності, думки, наміри. Сам по собі окремий вчинок однозначно не пов’язаний з внутрішнім психологічним планом, який за ними стоїть, і ця обставина перетворює міжособистісне сприймання у розв’язання психологічної задачі. Перцептивний аспект спілкування – це сприймання, розуміння та оцінка людини людиною. Пізнаючи інших людей, індивід отримує можливість краще, більш надійно визначити перспективи спільної діяльності з ними.
В процес спілкування включені щонайменше дві же чином кожна з них, орієнтуючись на поведінкові характеристики іншої людини, які виявляються ззовні, формує уявлення про неї, про її внутрішній світ? В актах взаємодії пізнання повинна бути виділена дія трьох найважливіших механізмів міжособистісного спілкування: ідентифікації, рефлексії, стереотипізації.
Якщо б кожна людина завжди мала повну, науково обґрунтовану інформацію про людей, з якими вона вступає у спілкування, то вона могла б будувати тактику взаємодії з ними з безпомилковою точністю. Проте у повсякденному житті суб’єкт, як правило, не має такої точної інформації, що примушує його приписувати іншим причини їхніх дій і вчинків. Причинне пояснення вчинків іншої людини шляхом приписування їй почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки носить назву каузальної атрибуції або причинної інтерпретації. Каузальна атрибуція здійснюється частіше неусвідомлено або на основі ідентифікації з іншою людиною, тобто приписуванні іншому тих мотивів чи почуттів, які сам суб’єкт, як він вважає, виявив би в аналогічній ситуації, або шляхом віднесення партнера по спілкуванню до певної категорії осіб, щодо якої вироблені деякі стереотипні уявлення.
PAGE 7