Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ
КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ПЛАН-КОНСПЕКТ
проведення заняття з воєнно-ідеологічної підготовки
з групою воєнно-ідеологічної підготовки № 6
03 січня 2014 року
Київ – 2013
ЗАТВЕРДЖУЮ
ТВО начальника Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка
полковник
О.Ф. ПРИЛІПКО
“____” грудя 2013 року
ПЛАН-КОНСПЕКТ
проведення заняття з воєнно-ідеологічної підготовки
з групою воєнно-ідеологічної підготовки № 6
03 січня 2014 року
Тема № 1: “Завдання Збройних Сил України у забезпеченні оборони держави”.
Мета: проаналізовати ідеї про повернення до об’єднання функцій та структур центрального апарату Міністерства оборони України і Генерального штабу Збройних Сил України, а також введення до посад керівників згаданого Міністерства нової посади – “начальник Генерального штабу Збройних Сил України – перший заступник Міністра оборони України”.
Учбові питання:
Час: 100 хв.
Місце проведення: ауд. 315.
Список використаних джерел:
ХІД ЗАНЯТТЯ
|
№ пор. |
Навчальні питання |
Час |
Порядок відпрацювання навчальних питань і особливості методики |
|
1. |
І. Вступна частина. |
2 хв. |
1. Перевірка наявності особового складу та готовності до заняття. 2. Оголошення теми, мети та питань заняття. 3. Доведення необхідності та актуальності вивчення даного матеріалу. |
|
2. |
ІІ. Основна частина: Перше питання. Міністерство оборони України та Генеральний штаб, як головний інтегруючий чинник в умовах реформи Збройних Сил |
90 хв. |
Нещодавно у Міністерстві оборони України розпочато проробку ідеї про повернення до об’єднання функцій та структур центрального апарату Міністерства оборони України і Генерального штабу Збройних Сил України, ліквідації наявних у них нібито дублюючих структурних підрозділів, а також введення до посад керівників згаданого Міністерства нової посади – «начальник Генерального штабу Збройних Сил України – перший заступник Міністра оборони України» та ліквідації існуючої посади «начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України». У цьому контексті слід зазначити, що одним із важливих напрямів реформування збройних сил будь-якої держави є підвищення ефективності керівництва ними у мирний та воєнний час. Як свідчать результати аналізу відповідного європейського досвіду[1], це, крім іншого, передбачає уточнення повноважень, функцій і завдань міністерства оборони, генерального (чи головного) штабу та інших органів військового управління, удосконалення їх структур, оптимізацію чисельності військових та цивільних осіб, які в них працюють. Водночас вживаються заходи з посилення взаємодії та координації діяльності вказаних органів, усунення дублювання в їх роботі з формування та реалізації воєнної політики держави, спрямованої на забезпечення національної оборони та виконання зобов’язань щодо зміцнення міжнародної безпеки. Природно, що згаданий напрям визначений пріоритетним і в реформуванні Збройних Сил України[2]. Тому ідеї про реінтегрування[3] функцій і структур Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних Сил (далі – Генштаб) потребують ретельного розгляду та обговорення. Для забезпечення об’єктивності відповідних висновків, рекомендацій та оцінок можливих наслідків їх реалізації варто зробити невеликий екскурс в історію українського військового будівництва і нагадати – як та чому упродовж останніх 17 років відбувалося поступове диференціювання[4] функцій і структур Міноборони та Генштабу України. У 1991-1996 роках, після набуття Україною незалежності та у ході формування основ її національних Збройних Сил, Міноборони і Генштаб залишалися функціонально та структурно інтегрованими, як це було у колишньому СРСР. Міноборони забезпечувало реалізацію державної політики у сфері оборони і військового будівництва, здійснювало безпосереднє керівництво Збройними Силами, відповідало за їх розвиток і підготовку до виконання оборонних завдань. А Головний штаб, згодом перетворений у Генштаб, був однією зі складових центрального апарату цього міністерства. Він виконував функції основного органу з безпосереднього управління військами (силами) у мирний і воєнний час. При цьому, у 1991-1994 роках посади Міністра оборони та начальника Генштабу, який був його першим заступником, обіймали військовослужбовці. У 1997 році Президент України, започаткувавши реформування Збройних Сил, затвердив окремі Положення про Міноборони та Генштаб, в яких вперше було здійснено диференціювання, а, точніше, певне розмежування їх функцій та завдань.[5] У змісті цих Положень враховувалося і те, що розмежування функцій міністерств оборони та генеральних штабів (або аналогічних їм органів) є загальновизнаним європейським принципом організації і здійснення керівництва збройними силами, а також демократичного цивільного контролю в оборонній сфері. Згадані Положення, зокрема, визначали Міноборони як центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили, а також як головний (провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері оборони. У свою чергу Генштаб став головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями та правоохоронними органами. Навесні 1999 року відбулося розділення структур Міноборони та Генштабу: останній було вилучено зі складу центрального апарату Міністерства. І починаючи з цього часу, гранична чисельність військовослужбовців та працівників Генштабу вже не визначається рішеннями Кабінету Міністрів України. У 2000 році розмежування функцій, структур та завдань Міноборони і Генштабу було закріплено у нових редакціях законів «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». При цьому, зокрема, на Міноборони покладалися функції щодо забезпечення проведення у життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойової та мобілізаційної готовності, боєздатності і підготовки Збройних Сил до виконання покладених на них завдань. Крім того, встановлювалося, що вказане Міністерство здійснює лише військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами, які перебувають у його підпорядкуванні. Генштаб, як головний орган військового управління, було введено до складу Збройних Сил. Оскільки в нашій державі почала втілюватися у життя європейська практика призначення міністром оборони цивільної особи-політика, нормами згаданих законів також визначалося, що безпосереднє керівництво Збройними Силами у мирний та воєнний час здійснюється Головнокомандувачем Збройних Сил. Ним, за посадою, мав бути Міністр оборони, якщо він військовослужбовець, або начальник Генштабу – в разі, коли Міністр оборони є цивільною особою. Тому починаючи з лютого 2002 року начальник Генштабу вже не призначався на посаду першого заступника Міністра оборони України. У 2003 році важливим кроком з утвердження і зміцнення конституційних засад демократичної, правової держави у сфері цивільно-військових відносин, забезпечення прав і свобод людини та виконання відповідних міжнародних зобов'язань, взятих Україною в цій сфері, стало ухвалення Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави». Статтею 4 цього Закону визначено, зокрема, наступний принцип такого контролю: «розмежування функцій і повноважень політичного керівництва Воєнною організацією держави і правоохоронною діяльністю та професійного військового управління Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями, правоохоронними органами, унеможливлення дублювання їхніх функцій». У червні 2005 року, в контексті виконання вимог вказаного Закону, посаду «начальник Генерального штабу» було замінено посадою «начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України». Таким чином в Україні було запроваджено нову, дворівневу вертикаль військового керівництва Збройних Сил: Верховний Головнокомандувач Збройних Сил, яким є Президент України, – Головнокомандувач Збройних Сил, яким є начальник Генштабу, – Збройні Сили України. Це сприяло спрямуванню діяльності військових керівників Генштабу виключно на вирішення питань планування оборони держави, військового управління Збройними Силами, їх підготовки до виконання завдань за призначенням. Крім того, керівництво Генштабу було убезпечено від партійного впливу на них цивільних керівників Міноборони, від частих кадрових ротацій внаслідок майже щорічних змін у минулому коаліційних Урядів тощо. Водночас Генштаб відсторонено від процесів безпосередніх закупівель для Збройних Сил озброєння, військової техніки, матеріально-технічних та інших ресурсів, укладання договорів з організації різних видів аутсорсінгу тощо, а також від реалізації надлишкового рухомого і нерухомого військового майна. Це, зокрема, значною мірою мінімізувало корупційні ризики у діяльності військовослужбовців Генштабу. На початку 2009 року завдяки змінам, внесеним до Закону України «Про Збройні Сили України», було суттєво уточнено зміст функцій Міністра оборони і начальника Генштабу щодо керівництва Збройних Сил. Ними, зокрема, встановлено наступне: а) Міністр оборони здійснює військово-політичне та адміністративне керівництво Збройними Силами. При цьому вказаний закон визначив, що за змістом військово-політичне керівництво є діяльністю, спрямованою на забезпечення реалізації політики держави у Збройних Силах, політичних та стратегічних цілей у сфері оборони, принципів і напрямів розвитку Збройних Сил. У свою чергу адміністративне керівництво за змістом є діяльністю, спрямованою на всебічне забезпечення життєдіяльності Збройних Сил, їх функціонування та розвитку в межах виконання основних завдань державної політики у сфері оборони; б) начальник Генштабу – Головнокомандувач Збройних Сил здійснює безпосереднє військове керівництво ними, яке, за змістом, визначено як діяльність, спрямовану на здійснення заходів щодо розвитку, технічного оснащення, підготовки та всебічного забезпечення Збройних Сил, визначення основ їх застосування, а також управління ними. Такі зміни у законодавстві зафіксували дотримання Україною європейської практики призначення Міністром оборони виключно цивільної особи – політика, представника правлячої партії або коаліції. Навесні 2011 року Президент України В. Янукович, в рамках розпочатої ним адміністративної реформи затвердив нові Положення про Міноборони та Генштаб.[6] У цих Положеннях не лише здійснено подальше розмежування їх функцій, а й:
Упродовж двох десятиліть в Україні проводилися серйозні трансформації центрального апарату Міноборони та Генштабу, завдяки чому вони наблизилися до структурної побудови, притаманній органам військового управління переважної більшості європейських держав. Природно, що під час цього мали місце проблемні питання та недоліки, які достатньо предметно досліджені воєнними експертами.[7] Це, насамперед, стосується випадків виходу Міноборони та Генштабу за межі своїх функцій і втручання першого у питання безпосереднього військового управління Збройними Силами, а другого – у питання адміністративного управління ними. Такі дії ускладнювали прийняття важливих рішень, зокрема з визначення пріоритетів і обсягів фінансування заходів з оновлення озброєння та військової техніки, розвитку систем автоматизації управлінських процесів, реалізації гуманітарної і кадрової політики, військової освіти, медицини у Збройних Силах, а також їх участі у міжнародному військовому та військово-технічному співробітництві. Спостерігається і певне дублювання функцій деяких структурних підрозділів центрального апарату Міноборони та Генштабу. Є необхідність підвищення ефективності роботи цих органів, посилення їх взаємодії та координованості дій, скорочення загальної чисельності відповідного персоналу, доведення до європейських показників співвідношення між його цивільною та військовою складовими тощо. Однак при цьому складно погодитися з думками окремих керівників Міноборони та військових фахівців стосовно доцільності розв’язання згаданих та інших проблемних питань і усунення недоліків у діяльності Міноборони та Генштабу шляхом інтегрування, а, у дійсності, реінтегрування їх функцій та структур з огляду на наступні обставини. Незважаючи на те, що упродовж багатьох років триває розмежування функцій та структур Міноборони і Генштабу, останній з них, як складова Збройних Сил та об’єкт демократичного цивільного контрою в сфері оборони держави, був, є і залишатиметься в майбутньому у підпорядкуванні названого міністерства та особисто Міністра оборони. Але таке підпорядкування має реалізовуватися шляхом здійснення ним винятково воєнно-політичного та адміністративного керівництва Збройними Силами. Цьому значною мірою сприяє існуюча територіальна інтегрованість структур центрального апарату Міноборони та Генштабу. Реінтегрування структур Міноборони та Генштабу, тобто об’єднання їх в одну структуру, як це було у минулому, вимагатиме вилучення останнього зі складу Збройних Сил та повернення його до структури центрального апарату Міністерства. Можна прогнозувати, що наслідками таких дій буде:
Ще більш спірною уявляється, на наш погляд, ідея щодо поновлення у керівництві Міноборони посади «начальник Генерального штабу ЗС України – перший заступник Міністра оборони України» замість посади «начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України». На підтвердження проаналізує це у декількох аспектах. З правової точки зору призначення на посаду першого заступника Міністра оборони начальника Генштабу, який є військовослужбовцем, суперечитиме чинному законодавству. Насамперед, це не відповідатиме раніше згаданим принципам реалізації цивільно-військових відносин та демократичного цивільного контролю над Збройними Силами, визначеним у Законі України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави». Крім того, призначення на посаду першого заступника Міністра оборони військовослужбовця, яким є начальник Генштабу, порушуватиме вимоги законів України «Про центральні органи виконавчої влади» та «Про Кабінет Міністрів України». Так, наприклад, пункт 5 статті 9 першого з них встановлює, що посада першого заступника міністра належить до політичних посад, тому її природно не може обіймати військова особа. У свою чергу, згідно норм статті 42 другого із вказаних законів та чинного Положення про Міноборони, подання про призначення першого заступника вказаного Міністерства вносить на розгляд Президента України Прем'єр-міністр України на підставі відповідної пропозиції Міністра оборони. Такий механізм призначення начальника Генштабу на посаду першого заступника Міністра оборони обмежуватиме конституційні повноваження Президента України як Верховного Головнокомандувача. Адже, лише Глава держави особисто призначає на посади та звільняє з них вище командування Збройних Сил, у тому числі начальника Генштабу. До того ж, Конституція та закони нашої держави не наділяють главу Уряду повноваженнями щодо підбору та призначення на посади військовослужбовців вищого керівного складу Збройних Сил. А згідно чинного Положення про Генштаб Президент України призначає на посаду та звільняє з неї начальника Генштабу власним рішенням без відповідного подання Міністра оборони. З військової точки зору, ліквідація посади Головнокомандувача Збройних Сил, яку обіймає начальник Генштабу, зруйнує дворівневу вертикаль військового керівництва Збройними Силами (Верховний Головнокомандувач Збройних Сил – Головнокомандувач Збройних Сил – Збройні Сили), яка, у порівнянні з іншими, забезпечує найбільш ефективне застосування Збройних Сил у кризових ситуаціях та в умовах надзвичайного чи воєнного стану. При цьому слід мати на увазі й те, що в цій вертикалі свідомо не задіяні Міністр оборони та його перший заступник. Відповідно до законодавства України вони, обіймаючи політичні посади, не мають повноважень щодо виконання функцій безпосереднього військового керівництва Збройними Силами у випадках їх застосування у кризових ситуаціях та в умовах надзвичайного або воєнного стану. Адже, у таких ситуаціях та умовах начальник Генштабу як Головнокомандувач Збройних Сил отримує відповідні завдання безпосередньо від їх Верховного Головнокомандувача – Президента України і віддає необхідні накази військам (силам) на проведення спеціальних, бойових, інших операцій чи дій тощо. І тільки начальник Генштабу – Головнокомандувач Збройних Сил нестиме, будучи військовослужбовцем, карну відповідальність за невиконання згаданих завдань Верховного Головнокомандувача, на відміну від цивільного Міністра оборони або його першого заступника для яких у подібних випадках передбачена лише політична або адміністративна відповідальність. Якщо ж начальник Генштабу працюватиме першим заступником Міністра оборони і призначатиметься на посаду за його поданням, то з «бюрократичної» точки зору він буде змушений підтримувати позицію свого керівника-міністра у всіх питаннях діяльності, реформування, розвитку або застосування Збройних Сил, або, при незгоді з ним, піти у відставку. Крім того, за таких обставин Президент України, як Верховний Головнокомандувач, буде позбавлений додаткового, певним чином незалежного від Міністра оборони та його заступників, професійного джерела інформації стосовно стану справ у Збройних Силах, поглядів на напрями і пріоритети їх реформування, підготовки, розвитку, вирішення конкретних проблемних питань тощо. Зокрема, саме тому у минулому начальник Генштабу вводився Президентами України до складу членів Ради національної безпеки і оборони України. Результати аналізу європейського та вітчизняного досвіду виконання Міноборони і Генштабом своїх функцій підтверджують актуальність їх дальшого уточнення та поглиблення розмежування. Це має сенс, оскільки Міноборони й надалі залишатиметься центральним органом виконавчої влади, яке здійснюватиме військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами, а Генштаб – головним військовим органом з планування оборони держави та військового управління ними. Звідси, Міноборони не повинно втручатися у функції Генштабу з військового управління Збройними Силами, а Генштаб – у функції Міноборони щодо військово-політичного та адміністративного управління ними. Тому уявляється дещо алогічними ідеї про реінтегрування зазначених вище функцій Міноборони, які виконуються його цивільними керівниками, що обіймають політичні посади, зі специфічними функціями Генштабу, покладеними на професійних військовослужбовців, які повинні бути поза впливом політичних партій та рухів.
Висновки та рекомендації З огляду на наведене, підвищення ефективності, посилення взаємодії та координації діяльності Міноборони і Генштабу, уточнення їхніх функцій та завдань, недопущення при цьому їх дублювання, а також реорганізація і ліквідації відповідних структурних підрозділів згаданих органів, скорочення чисельності їх цивільних працівників та військовослужбовців може здійснюватися керівництвом Міноборони та Генштабу з використанням механізмів і процедур, передбачених чинним законодавством. І для цього не потрібне реінтегрування їх функцій та структур. Погоджене вирішення зазначених проблемних питань та визначення заходів щодо усунення недоліків у діяльності Міноборони і Генштабу належить, зокрема, до компетенції Колегії Міністерства оборони членами якої є Міністр оборони, його заступники, начальник Генштабу – Головнокомандувач Збройних Сил України та командувачі їх видами. Схвалені Колегією пропозиції з проблемних питань реформування та розвитку Збройних Сил, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, здійснення організаційних заходів, фінансового, матеріального-технічного та іншого забезпечення може, відповідно до чинного законодавства, реалізовуватися у формі спільних наказів і директив Міністра оборони та начальника Генштабу – Головнокомандувача Збройних Сил. На підставі підтриманих Колегію пропозицій щодо уточнення розподілу функцій та завдань Міноборони і Генштабу можуть також готуватися проекти змін до відповідних законів України та положень про ці органи для їх подальшого подання Президентові України. Реалізація рішень Колегії стосовно удосконалення структури центрального апарату Міноборони та структури Генштабу належить безпосередньо до компетенції Міністра оборони: першу із цих структур він затверджує своїм наказом, а другу – погоджує (затверджує її начальних Генштабу – Головнокомандувач Збройних Сил). Немає складнощів і з підготовкою, узгодженням та поданням до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо внесення необхідних змін до граничної чисельності військовослужбовців і працівників центрального апарату Міноборони, а також затвердження Міністром оборони відповідної чисельності військовослужбовців і працівників Генштабу. На завершення слід звернути увагу на принципові відмінності Міністерства оборони від інших центральних органів виконавчої влади, навіть тих, що входять до сектору безпеки і оборони. Найбільш принциповою з них є наявність у підпорядкуванні цього цивільного органу специфічних органів військового управління, головним з яких є Генеральний штаб, та понад сотню тисяч озброєних військовослужбовців. Зазначене, зокрема, вимагає від Міноборони та Генштабу надавати пріоритетність удосконаленню цивільно-військових відносин, у тому числі, що складаються між їх керівниками та відповідними структурними підрозділами. Напрями такого удосконалення добре відомі. З одного боку – це подальше уточнення та розмежування функцій і завдань Міноборони та Генштабу, з іншого – посилення їх взаємодії, координації та, особливо, відповідальності за здійснення оборонної політики, всебічне матеріально-технічне і фінансове забезпечення Збройних Сил України, підтримання належного стану їх боєготовності та підготовки до виконання завдань за призначенням. Реінтегрування ж функцій та структур Міноборони і Генштабу, за нашими оцінками, буде не лише рухом у минуле, а й відтворенням між цими органами колишніх радянських військово-командних стосунків замість загальноприйнятих у європейських державах цивільно-військових відносин. На цьому тлі подібні перетворення, що, наприклад, здійснюються у Російській Федерації, є цілком логічними та зрозумілими. Адже, там рік тому замість цивільної особи міністром оборони призначено військового – генерала армії С.Шойгу. Він фактично став, за українською термінологією, головнокомандувачем російських збройних сил, а також отримав повноваження щодо керівництва діяльністю Генерального штабу, який перебував у минулому і входить нині до структури Міноборони Росії. Україна ж, на відміну від Росії, рухається курсом інтеграції до Європейського Союзу і тому усі принципові трансформації в оборонній сфері держави доцільно проводити з урахуванням досвіду наших європейських партнерів, життєздатність якого перевірена практикою багатьох інших держав світу. |
|
3. |
ІІІ. Заключна частина. |
5 хв. |
1. Відповісти на запитання. 2. Нагадати тему, мету заняття, ще раз підкреслити її актуальність. Поставити завдання на наступне заняття. |
Заступник начальника Військового інституту
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
з виховної роботи – начальник відділу з виховної роботи
полковник В.Л. УЛІЧ