Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалі-зованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.
Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.
Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстроково-
го успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володін-ня, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.
Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному ви-гляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови сус-пільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності.
Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.
Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівни-кам підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.
Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого форму-ються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної влас-ності, надаються податкові пільги.
Як свідчить статистика, народних підприємств - компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічувалось 1601, а в 1988 р. - 19 700. Зросла також кількість працюючих у них - з 248 тис. до 9,7 млн чол. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і службовців можуть стати власниками підприємств, де вони працюють.
Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.
Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працю-ючим власником.
Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.
Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності. Їхня загальна кількість за період 1970-1986 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві незначна - приблизно 6 відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свідчить, що приватно-трудова власність, на якій грунтується діяльність зазначених підприємств, кількісно зростає.
Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.
У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.
Отже, основними рисами структури власності в країнах з роз-виненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.
Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з'явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єктивною основою процесу формоутворення власності.
У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах еко-номічної системи.
Аналізуючи питання історизму приватно-підприємницької форми власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямованість розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й суперечливі про-цеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація - на форму багатства, домінуючий об'єкт власності. На цьому грунті формується духовна власність суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального потенціалу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватися на суто приватній основі.
Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступо-во перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відріз-няється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної влас-ності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.
Для захисту інтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.
З іншого боку, інформація стимулює і зворотний процес - не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов'язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.
Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індустріального суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, машини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає неречова субстанція. Це принципово нова форма власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також матеріальні засоби виробництва.
Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим си-стемоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій грунтується неокласична школа економічної теорії.
Один з її засновників відомий австрійський економіст Карл Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне значення*.
Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід засвідчує, що роздержавлення - це загальноекономічний процес.
Зауважимо, що не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.
Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.
Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними загостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, організаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціальне орієнтованого суспільства.
Формаційний і цивілізаційний підходи до аналізу суспільства.
Цивілізація (від лат. civilis - цивільний, державний), 1) синонім культури. У марксистській літературі вживається також для позначення матеріальної культури. 2) Рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична Ц., сучасна Ц.). 3) Ступінь суспільного розвитку, що випливає за варварством.
В останні роки у вітчизняній економічній науці дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічної системи.
Відмінна риса людської цивілізації — її гуманістична спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою метою виробництва. Задоволення потреб у свою чергу народжує нові потреби, для задоволення яких потрібен подальший розвиток виробництва. Отже, суперечність між потребами та інтересами людини, з одного боку, і рівнем розвитку виробництва — з другого, взаємодія між ними є, як зазначалося в темі 2, рушійною силою економічного прогресу, тобто розвитку суспільного виробництва і людини. Людина — не лише головна продуктивна сила виробництва, але і його безпосередня мета.
Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, як технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва.
У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво та домашня промисловість. Для цього періоду характерним був нерозривний зв’язок людини з природними умовами.
У процесі промислової революції було здійснено технічний переворот, який полягав у виробництві машин за допомогою машин та в організації великого машинного виробництва. З’явилися фабрики, заводи, шахти, залізниці, автомобілі, електрична енергія, хімічна продукція. Тим самим було створено технологічний спосіб виробництва, який визначав настання і розвиток індустріальної епохи, індустріального суспільного виробництва.
Глибокі зміни в продуктивних силах зумовили істотні зміни в економічних відносинах. Система рабства і кріпосництва замінюється особистою юридичною свободою людини.
У другій половині ХХ ст. розгорнулася науково-технічна революція, яка зумовила глибокі якісні зрушення в засобах виробництва. Вона визначила перехід продуктивних сил до нового технологічного способу виробництва, коли знання, наука, інформація стають основними джерелами економічного піднесення і відкривають нові можливості зростання ефективності економіки. Економіка вступає в постіндустріальну епоху.
Таким чином, за цивілізаційним підходом ми можемо виділити три типи економічних систем:
аграрну, або традиційну;
індустріальну;
постіндустріальну.
У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва є товарне виробництво. За постіндустріальної економічної системи основою є нематеріальне виробництво, інформація і знання. Очевидно, за цього типу економіки починається поступове відмирання товарно-грошових і ринкових відносин.
У вітчизняній політичній економіці тривалий період панував формаційний підхід до класифікації економічних систем, який розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу. Саме економічна формація є основою суспільно-економічної формації, яка являє собою спосіб виробництва, що розглядається в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, з усіма характерними для нього формами діяльності людей.
Спосіб виробництва як єдність і взаємодія продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин становлять економічну формацію суспільства.
Категорія «економічна формація» характеризує суспільне виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це — специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю і системністю. Кожній економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому взаємозв’язку і взаємодії.
К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної економічної формації (способу виробництва) в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру. Визнаючи велику роль у формуванні певного типу економічної системи, К. Маркс і його послідовники визначальним елементом економічної формації вважали соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини. «Система виробничих відносин створює економічний устрій суспільства на даному етапі його існування» (Политическая экономия: Учебник / В. А. Медведев, А. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — С. 46). За типом економічного устрою визначався і тип економічної формації та економічної системи.
Формаційний підхід дав можливість марксистам обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки, послідовність переходу суспільного виробництва від економічної формації нижчого типу до економічної формації вищого типу.
К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил.
Розробка формаційного підходу, як зазначав академік А. А. Чухно, дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного і юридичного до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації. У цьому полягає велике наукове значення формаційного підходу (Чухно А. Цивілізаційні і формаційні підходи та їх роль в економічній теорії та суспільній практиці // Економіка України. — 2001. — № 6. — С. 40).
З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати дві протилежні, можна сказати антагоністичні економічні системи або формації — капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і комуністичну (соціалістичну).
Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень.
Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та уподобання є гласними і координуються. Той факт, що товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. У результаті економічна влада широко розосереджена. За такої моделі капіталізму роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму.
Комуністична економіка характеризується суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції і команди. Підприємства є державною власністю і здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі і фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями і підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована.
Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму (соціалізму). Правда, економіка одних країн більше відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших — більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії. Так, економіка США ближче ніж економіка Франції до чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії ближче до економіки соціалізму. Соціалістичною країною вважається Китайська Народна Республіка.
Що ж являє собою вартість як категорія товарного виробництва?
Слід сказати, що на це питання економісти XVIII, ХІХ, ХХ і початку ХХІ ст. не дають однозначної відповіді.
Ми викладемо зміст трьох теорій вартості, які є найбільш поширеними в економічній науці: теорії трудової вартості, суб’єктивно-психологічної теорії вартості і неокласичної теорії вартості.
Теорія трудової вартості серед представників вітчизняної і російської політекономії має найбільше прихильників. Її основоположниками є такі всесвітньо відомі вчені-теоретики, як А. Сміт, Д. Рікардо і К. Маркс.
Розглянемо концепцію трудової теорії вартості в трактуванні К. Маркса, викладену ним у першому томі «Капіталу» (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1 // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори: Т 23. — Р. 1. Товар).
Згідно з цією теорією обмін товарів у певній пропорції означає, що вони кількісно порівнюються. А кількісне порівняння завжди передбачає наявність чогось якісно загального, єдиного. Таким загальним знаменником для товарів, що вступають в обмін, є праця, яка створила їх.
У даному випадку мова йде не про конкретні види праці, наприклад, слюсара, металурга, фермера. Вони якраз якісно відрізняються, що й обумовлює особливості конкретних матеріальних благ і послуг. Порівнянними товари стають тому, що всі вони — продукти праці взагалі, тобто затрат енергії людини, його мозку, м’язів, нервів, волі і т. д. «Всі ці речі, — пише К. Маркс, — виражають лише те, що на їх виробництво затрачено людську робочу силу, нагромаджено людську працю. Як кристали цієї спільної їм усім суспільної субстанції, вони — вартості, товарні вартості» (с. 14). Вартість проявляється при обміні товарів, тому мінова вартість (тобто пропорція обміну корисних благ) слугує формою вартості, її зовнішнім проявом у сфері обміну.
Величина вартості товару визначається і вимірюється суспільно необхідним робочим часом. Це той робочий час, який потрібен для виготовлення якої-небудь споживної вартості за наявних суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці.
У західній економічній літературі теорія трудової вартості має небагато прихильників.
Суб’єктивно-психологічна теорія вартості. Марксова теорія вартості не позбавлена недоліків, багатьох економістів останньої третини ХІХ ст. вона не задовольняла. У 70-ті рр. ХІХ ст. австрійська школа політичної економії на чолі з відомим австрійським економістом К. Менгером, розгорнула наступ на трудову теорію вартості. Для обґрунтування своєї концепції вартості вони застосували суб’єктивно-психологічний підхід до визначення цінності речей, використавши для цього теорію граничної корисності. Незалежно від австрійської школи цю теорію розробляли англійський економіст В. Джевонс, швейцарський Л. Вальрас, а згодом розвинули це вчення австрійські економісти Е. Бем-Баверк, Ф. Візер та італійський економіст. В. Парето.
Теоретичні проблеми граничної корисності були розглянуті в темі 2 (див. табл. 2.3). Там ми доводили дію закону спадної граничної корисності, реальність, буття якого підтримує багато економістів. Але представники суб’єктивно-психологічної теорії, зокрема Е. Бем-Баверк, вважали, що «…цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі (див.: Е. Бем-Баверк. Основы теории ценности хозяйственных благ // Экономическая теория. Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1995. — С. 59). Це твердження Бем-Баверк ілюстрував на прикладі поселення, хатинка якого самітньо стоїть у первісному лісі. Він припускає, що у поселенні є п’ять мішків зерна: 1-й мішок необхідний для того, щоб не померти з голоду, 2-й — для покращання харчування, 3-й — для відгодівлі домашньої птиці, 4-й — для виготовлення горілки і, нарешті, 5-й мішок використовується як корм для папуг, приручених заради забави. За теорією граничної корисності 2-й мішок зерна має меншу корисність, ніж 1-й, 3-й мішок — меншу корисність, ніж 2-й і т. д. Їх корисності можуть бути виражені спадаючим рядом цифр: 10, 9, 8, 7 і 6. Корисність 5-го мішка зерна, виражена цифрою 6, є граничною корисністю, яка, на думку представників суб’єктивно-психологічної теорії вартості, визначає мінову вартість хліба.
Більшість сучасних економістів не поділяє суб’єктивно-психологічної теорії вартості, оскільки вона ігнорує виробництво товарів, значення витрат виробництва тощо. Проте доведено, що гранична корисність впливає на поведінку покупця на ринку: купуючи той чи інший товар, він обов’язково враховує ту величину корисності, яку одержить у розрахунку на кожну грошову одиницю ціни.
Неокласична теорія вартості. Найбільш прийнятною теорією вартості (і найбільш детально опрацьованою) слід вважати розробки таких видатних економістів неокласичного напряму, як А. Маршалл і П. Самуельсон. На наш погляд, є вагомі підстави підтримати саме цей напрям обґрунтування сутності даної категорії, а не класичний, у тому числі й марксистський (див.: Кривенко К. Т. Категорія вартості в контексті неокласичної теорії: позитивні аспекти // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 51—54). Хоча саме останній переважає в нашій політекономічній літературі.
А. Маршалл не тільки сприймає термін «вартість», а й намагається збагатити його новими здобутками теорії. Він розрізняє два види вартості: ринкову і нормальну. Ринковою є вартість, яка формується в короткі проміжки часу. На цю вартість впливають витрати виробництва і корисність товарів. При цьому в короткому періоді досить важко визначити, що більше впливає на ринкову вартість — витрати виробництва чи корисність товарів. «Ми могли б однаково обґрунтовано сперечатися відносно того, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, як і про те, що розрізує клапоть паперу — верхнє чи нижнє лезо ножиць» (Маршалл А. Принципы экономической науки: В 3 т. / Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1993. — Т. 2. — С. 31—32). Загальне правило таке: чим менший період, тим більше потрібно враховувати вплив попиту, а значить і корисності на вартість.
Але в довгостроковому періоді роль витрат виробництва є визначальною для формування «нормальної» вартості. «Нормальна», або, за А. Смітом, «природна» вартість товару — це та його вартість, яку економічні сили створюють лише в кінцевому результаті. Чим більший період часу береться для аналізу, тим більше значення має вплив витрат виробництва на вартість.
Справа в тому, що вплив змін у витратах виробництва потребує для свого вияву, як правило, більше часу, ніж вплив змін у попиті. Фактична вартість, або, як її називають, ринкова вартість, часто більше підвладна тимчасовим подіям, чинникам, дія яких нерівномірна і короткотривала, ніж постійно діючим чинникам. Однак у тривалі періоди ці нерівномірно, нерегулярно діючі чинники більшою мірою гасять вплив один на одного, а отже, постійно діючі причини зумовлені змінами. Бо вся структура виробництва модифікується, а співвідношення витрат виробництва різних товарів постійно змінюється зі зміною поколінь.
Таким чином, коли розглядається нормальна вартість у широкому значенні та коли простежуються чинники, що визначають нормальну вартість «у кінцевому результаті», коли досліджуються «кінцеві» наслідки економічних чинників, тоді дохід, одержуваний від капіталу, входить до складу платежів, які мають покривати витрати виробництва даного товару.
Вартість товару, що розглядається під кутом зору розширеного відтворення, містить у собі витрати, пов’язані з розширеним відтворенням речового й особистого капіталу, тобто чисте нагромадження.
Постає питання: як слід розуміти сутність вартості, не виходячи за межі неокласичної теорії? У неокласичній школі сучасне розуміння терміна «вартість» пов’язане з так званою «вартістю втрачених можливостей». У житті завжди доводиться вибирати. Оскільки ресурсів бракує, люди повинні постійно вирішувати, як використати обмежені час і доходи. Купити книгу чи шоколадні цукерки? Побудувати завод чи дачний будинок? У кожному з цих випадків вибір у світлі обмежених ресурсів означає відмову людини від чогось, фактичну втрату можливості зробити чи спожити щось інше. Ця втрачена альтернатива називається вартістю втрачених можливостей, або альтернативною вартістю.
Поняття вартості втрачених можливостей також можна проілюструвати за допомогою межі виробничих можливостей. Розглянемо знову графік 2.1. Нехай країна вирішила збільшити виробництво інвестиційних ресурсів з 9 млн одиниць у точці D до 12 млн одиниць у точці С. Якою буде вартість утрачених можливостей від цього рішення? На фундаментальному рівні вартістю втрачених можливостей є кількість споживчих благ, від якої доведеться відмовитися, аби виробити більше інвестиційних ресурсів. У нашому прикладі, як легко бачити, ціною вибору трьох одиниць інвестиційних ресурсів є 1 млрд одиниць споживчих благ. Вартість втрачених можливостей — це вартість товару чи ресурсу, від яких відмовились.
Витрати виробництва робочої сили, землі, засобів виробництва та підприємницького таланту, як відносно рідкісних факторів виробництва, є вартістю втрачених можливостей. Вона (вартість) фіксується в товарі і означає, що людство свої здібності, земельні ресурси і засоби виробництва вилучило зі споживання чи відпочинку з метою виробничого використання. Отже, це така економічна категорія товарного господарства, яка синтезує в собі вартість утрачених можливостей, що пов’язано з виробництвом будь-якого товару. У свою чергу, виробничі ресурси взаємозамінювані. Так, машини з прогресом виробництва заміщують як людський ресурс, так і земельний. Коли додаткова одиниця виробничої машини заміщує одну чи дві одиниці праці, то ці останні виступають як вартість утрачених можливостей.
Вартість утрачених можливостей дозволяє нам зрозуміти те, що вартість є категорією, яка містить у собі витрати не одного, хоч і найбільш цінного ресурсу, а всіх виробничих ресурсів, які є взаємозаміщуваними. Безумовно, найціннішим ресурсом є праця. Праця людини як головної продуктивної сили, як чинник виробництва — основний компонент витрат виробництва, зафіксованих у кінцевому продукті суспільства. Але складовою його вартості є й витрати засобів виробництва та земельних ресурсів. На підприємстві особливе значення мають проміжні витрати, тобто витрати, пов’язані з використанням предметів праці, частка яких у валовому випуску становить близько 50% його вартості.
Отже, А. Маршалл розглядав ринкову вартість як категорію короткого періоду, що діє на рівні підприємства. Проте, на наш погляд, є можливість розглядати вартість у контексті «нормальної вартості» і в короткому періоді теж, тобто в даний час. Для цього нам треба досліджувати модель межі виробничих можливостей, в якій об’єктами аналізу є не продукти, а залучені до виробничого процесу основні чинники виробництва — робоча сила, з одного боку, і засоби виробництва — з іншого. Модель матиме такий вигляд (див. рис. 5.1).
Рис. 5.1. Межа виробничих можливостей
На рис. 5.1 показано на осі абсцис використовувані ресурси праці, а на осі ординат — використовуваний речовий капітал (засоби виробництва). Мається на увазі, що продукція виробляється відповідно до структури сукупного попиту, а капітал і праця найкращим чином поєднані так, що забезпечують нижчі витрати виробництва, ніж це можливо за будь-якого іншого варіанта. Вартість утрачених можливостей складається з вартості втрачених можливостей у праці та вартості втрачених можливостей щодо капіталу. Вартість праці й капіталу, витрачених на вироблений продукт, утілюється в цьому товарі як його вартість.
У даному разі формується нормальна, а не ринкова вартість. Тут з самого початку діє така модель, яка щомиті є оптимальною, щомиті є ідеальною щодо зміни потреб людей та щодо змін з огляду на досягнення науки і технології, нагромадження капіталу, обсяги потреб.
Це макромодель вартості. У цій економічній моделі діє загальний закон вартості, який говорить: якщо чинники виробництва є оптимальними щодо платоспроможних потреб суспільства, забезпечують обсяг випуску продукту на межі виробничих можливостей виробництва, то вартість кінцевого суспільного продукту буде найнижчою з усіх інших можливих варіантів виробничого процесу.
Таким чином, цей закон орієнтує та примушує виробників товарів повсякчас оптимізувати виробничі ресурси, щоб вони використовувались на межі виробничих можливостей, а товари за своїм обсягом, структурою та якістю відповідали повністю суспільним платоспроможним потребам.
Саме така модель виробництва як модель формування нормальної вартості має бути еталоном в економічних дослідженнях та в практиці господарської діяльності.
До проблем вартості ми будемо ще повертатись в інших темах, що дозволить нам глибше пізнати цю надто складну категорію політичної економії.
Як уже зазначалося, товар являє собою єдність двох властивостей — споживчої вартості і вартості.
Споживча вартість і вартість перебувають у внутрішній єдності. Вартість не може існувати поза споживчою вартістю. У той же час це є єдність протилежностей. Використання однієї властивості товару виключає одночасне використання іншої властивості. Якщо, наприклад, товаровиробник використовує костюм як споживчу вартість для особистого споживання, то він не може одночасно застосовувати цей самий костюм як вартість.
Товаровиробникам байдуже, який саме вид товарів виробляти — чоботи, сіль, запальнички, костюми і т. д., оскільки будь-який з цих видів споживчих вартостей може бути носієм вартості.
За натуральної форми виробництва безпосередня і кінцева цілі одній й ті самі — виробництво споживчих вартостей, необхідних для задоволення особистих і виробничих потреб. У товарному господарстві їх виробляють для того, щоб насамкінець придбати необхідні споживчі вартості. Але безпосередня мета інша. Кожного товаровиробника цікавить не споживча вартість виробленого товару, а його вартість, його здатність обмінюватися на всі інші товари. Безпосередньою метою виробництва стає виробництво вартості.
Еволюція форм вартості
Зміна безпосередньої мети виробництва ускладнює зв’язок між виробництвом і споживанням. За натурального господарства споживчі вартості зі сфери виробництва безпосередньо надходили в сферу споживання. Між виробництвом і споживанням існував прямий і безпосередній зв’язок.
У товарному господарстві через двоїсту природу продуктів праці становище змінюється. В остаточному підсумку всі зроблені товари мають своїм призначенням задоволення тієї або іншої потреби і повинні ввійти в сферу виробничого або особистого споживання. Але товар не відразу надходить у сферу споживання і реалізується як споживча вартість. Перед тим, як «ввійти» в споживання, він має пройти через сферу обміну і реалізуватися як вартість. Останній процес є необхідною попередньою умовою продажу споживчої вартості. У даному разі реалізація товару як вартості та як споживчої вартості не збігаються ні за ча сом, ні за місцем. Товар може бути проданий в один час і в одному місці, а спожитий іншим часом і в іншому місці.
Якщо через які-небудь причини реалізація вартості товару затримується або стає зовсім неможливою, то процес відтворення порушується, оскільки кожний з виробників, не продавши своїх товарів, не може купити необхідні йому для продовження виробництва товари. Протиріччя між споживчою вартістю і вартістю виявляється в даному разі в очевидній і руйнівній формах.
Поки товар не вступив у мінове відношення з іншим товаром, його вартість залишається прихованою. До процесу обміну можна підрахувати кількість індивідуальної праці, витраченої на виробництво того або іншого товару, але це ще не означає, що тим самим підрахована і виражена вартість. Щоб підрахувати і виразити вартість товару, необхідно насамперед знати, скільки в ньому втілено суспільної абстрактної праці. Але до процесу обміну цього знати ніхто не може.
Для розвинутого товарного господарства характерні грошова форма вартості, вираз вартості товарів у грошах. Проте грошова форма вартості — результат тривалого історичного розвитку.
Теоретично першою формою вартості була проста, або випадкова, форма вартості. Проста форма вартості може бути виражена формулою: Тх = Ту. Ця форма вартості називається простою тому, що тут вартість одного товару виражається тільки у вартості якогось одного товару. Випадковою вона є тому, що який саме конкретний товар виражатиме вартість товару, — це справа випадку. Проста форма вартості відповідає тому етапу історичного розвитку, коли обмін тільки-но зароджувався.
Форма вартості допускає єдність двох полюсів: на одному знаходиться товар, вартість якого проявляється, на іншому — товар, що служить матеріалом для виразу вартості. Перший товар перебуває у відносній формі вартості, тобто виражає свою вартість у споживчій вартості іншого товару, відмінного від його власної натуральної форми. Другий товар має еквівалентну форму, виступає еквівалентом першого товару, служить матеріалом, в якому він виражає свою вартість. Перший товар відіграє активну роль, другий — пасивну. Вираз вартості одного товару обов’язково допускає протилежний полюс — інший товар, в якому виражається вартість. Таким чином, відносна й еквівалентна форми вартості — це єдність протилежностей.
За простої форми вартості є тільки одне мінове відношення: товар ставиться у відношення до якогось окремого, відмінного від нього товарного виду. Тут не виражаються його якісна тотожність і кількісна пропорційність з усіма іншими товарами. Простій відносній формі вартості протистоїть окрема еквівалентна форма вартості іншого товару.
У міру розвитку товарного обміну здійснюється перехід від простої форми вартості до повної, або розгорнутої, форми вартості. Окремий товар починає виражати свою вартість не в якомусь єдиному товарі, а в цілому ряді інших товарів, що можна виразити такою формулою:
де Тх протистоїть кільком товарам-еквівалентам: ТА, ТВ, ТС і т. д.
З розвитком товарних відносин із загальної товарної маси виокремлюється товар, на який частіше за все обмінюються всі інші товари. У міновому відношенні товари, що виступають у відносній формі вартості, служать, у свою чергу, для товару, що перебуває в еквівалентній формі, його еквівалентом. Він виражає в них свою відносну вартість. Отже, усі товари починають виражати свою вартість в якомусь одному товарі, вираженому в такій формулі:
У даному випадку Тх виступає в ролі загального еквівалента, він є тим матеріалом, в якому виражають свою вартість усі інші товари. Завдяки цьому всі товари одержують єдину форму виразу своєї вартості. Так розгорнута форма вартості перетворюється на загальну. Внутрішня єдність усіх товарів як згустків абстрактної суспільної праці, як вартостей знаходить зовнішню форму виразу. Всі товари виражають тепер вартість в одній споживчій вартості. Абстрактна праця, втілена в них, виявляється в одному виді конкретної праці, а суспільна праця — в одному виді приватної праці.
На різних етапах історичного розвитку у різних країнах роль загального еквівалента виконували різноманітні товари — худоба, хутро, зерно і т. д. Але на визначеному етапі роль загального еквівалента закріплюється за одним товаром. Всі інші еквіваленти витісняються. Загальна форма вартості перетворюється на грошову форму вартості.
Грошова форма вартості характеризується тим, що всі товари постійно виражають свою вартість тільки в одному товарі.В остаточному підсумку роль загального еквівалента закріплюється за золотом. Оскільки роль загального еквівалента міцно поєднується із золотом, воно стає грошима — особливим товаром, в якому виражають свою вартість усі інші товари. Вартість, виражена в грошах, називається ціною. Коли ми говоримо, що той чи інший товар коштує 0,5 г золота, то тим самим виражаємо вартість у грошовій формі, зазначаємо його ціну. Отже, ціна є визначений вид мінової відносної вартості.
Чому ж саме золото стало загальним еквівалентом? Передусім воно — саме товар, має вартість і споживчу вартість.
Спочатку золото було звичайним, рядовим товаром. Подібно до всіх інших воно пройшло через випадкову, розгорнуту і загальну форми вартості. Були історичні періоди, коли вартість золота виражалася, наприклад, у худобі або хутрах, залежно від того, який з цих товарів відігравав роль загального еквівалента.В міру стихійного розвитку товарного обміну, розширення ринкових, особливо світових торговельних зв’язків, золото поступово завойовує роль загального еквівалента. Довгочасне поєднання, зрощення загальної еквівалентної форми з натуральною формою визначеного товару перетворює цей товар (золото) на гроші. Тривалий час за гроші у різних країнах поряд із золотом одночасно функціонувало і срібло. Але в другій половині XIX ст. роль загального еквівалента монопольно завойовує золото.
Натуральна форма благородних металів, їх природні властивості щонайкраще відповідають виконанню суспільних функцій загального еквівалента. По-перше, різноманітні злитки цих металів мають якісну однорідність. Ця властивість особливо важлива. Субстанцією вартості, як відомо, є якісно однорідна, однакова абстрактна праця. Тому для виразу вартості товарів найкраще підходить такий товар, усі екземпляри якого якісно однакові і різняться лише кількісно, за вагою.
По-друге, благородні метали мають властивість довільного поділу і поєднання. Ця властивість також необхідна для виразу вартості в загальному еквіваленті товарів. Різноманітні товари мають різну величину вартості і для виразу останньої потрібно, щоб товар як загальний еквівалент можна було довільно поділяти на будь-яку кількість частин.
По-третє, для благородних металів властива портативність. Порівняно з іншими товарами золото має високу вартість. Незначні за вагою злитки золота можуть виразити вартість значних товарних мас. Розвиток товарного виробництва розширює просторові рамки економічних зв’язків і портативність золота полегшує цей процес.
По-четверте, благородні метали мають властивість тривалого збереження.
Отже, природні властивості золота і срібла цілком пояснюють, чому саме ці товари краще за інших можуть виконувати функції загального еквівалента. Але поява грошей викликана, як бачимо, не природними властивостями речей, а визначеними суспільними умовами виробництва.
Товар, що став у результаті стихійного розвитку обміну грошима, тобто загальним еквівалентом, набуває особливих суспільних властивостей. Золото як товар взагалі має звичайну споживчу вартість — є предметом праці у виробництві різноманітних виробів, цінних прикрас. Як грошовий товар золото має, крім того, додаткову споживчу вартість. Будучи загальним засобом обміну, золото може бути перетворене на будь-який інший товар. Це — загальна споживча вартість грошовог о товару. Таким чином, споживча вартість грошового товару, так би мовити, подвоюється. Як товар гроші мають вартість; як особливий товар вони є безпосередньо суспільною формою вартості.
Внутрішні суперечності товару
У поділі товарного світу на товари і гроші знаходить свій зовнішній прояв внутрішнє протиріччя між споживчою вартістю і вартістю. Всі товари виступають як споживчі вартості, а гроші — як втілення їх вартості. Щоб виразити свою вартість, кожний товар повинен попередньо перетворитися на гроші. Тільки здійснивши це, товар доводить, що він є не тільки споживчою вартістю, але й вартістю.
Вартість товарів дістає в грошах самостійну форму існування. Продавши свій товар, кожний товаровиробник одержує його вартість у вигляді визначеної кількості грошей. Вартість існує тут у самостійній формі, відокремившись від тієї споживчої вартості, що була її речовинним носієм. У той же час обмін на гроші означає, що споживча вартість даного товару нібито звільняється від своєї ноші-вартості, «скидає» її і входить у процес споживання. Продавши чоботи, швець позбавляється їх споживчої вартості, але він зберігає вартість у вигляді певної кількості грошей. Споживча вартість начебто відокремлюється від вартості та набу-ває самостійного руху. Внутрішньо властиве товару протиріччя між споживчою вартістю і вартістю вирішується через обмін на гроші й у той же час набуває нової форми існування — форми протилежності між товарами взагалі і грошима.
З появою грошей товарний світ дістає своєї специфічної форми виразу вартості. Гроші виступають як міра абстрактної суспільної праці. Приватна конкретна праця, втілена у золоті, одночасно стає безпосереднім втіленням абстрактної праці. Кожний товар — продукт приватної праці — у разі обміну на гроші одержує суспільне визнання. Праця, витрачена на його виробництво, визнається безпосередньо суспільною працею. За допомогою грошей здійснюється опосередковане врахування витрат суспільної праці, втіленої в товарах.
Сутність ринку розкривається через регулюючу, стимулюючу, розподільну та інтегруючу функції. Конкуренція та механізм формування ринкових цін впливають на рівень витрат виробництва продукції чи надання послуг, тим самим вирівнюються прибутки підприємств, результатом чого є регулювання пропорцій. Крім того, конкурентна боротьба між суб’єктами стимулює їх до раціонального використання економічних ресурсів, тим самим реалізується стимулююча функція ринку. Великий попит на товар чи послугу формують ринкову ціну, де забезпечується високий рівень норми прибутку, унаслідок чого капітали переливаються в певну сферу діяльності. А це означає, що ринок виконує і розподільну функцію. Інтегруюча функція полягає в тому, що ринок через систему попиту та пропонування, об’єднує в єдине ціле взаємодію виробників і споживачів, формуючи відповідні інституції.
У кожній країні формування ринкової економічної системи відрізняється як за економічними формами та способами взаємодії попиту і пропонування, так і за строками зрілості. Країни Західної Європи першими вступили на ринковий шлях розвитку, тому в них найвищого рівня досяг розвиток елементів інфраструктури ринку. Історичний досвід свідчить, що в країнах з ринковою економікою основною формою власності є приватна, забезпечена свобода підприємництва та вільний рух капіталів і товарів.
Крім того, умовами формування ринку є вільний доступ виробників до економічних ресурсів та інформації, а також функціонування великої кількості фірм, що виробляють однорідну продукцію. Суб’єкти ринкових відносин повинні бути економічно та юридично незалежними, мати свободу вибору покупців, постачальників і вільну систему ціноутворення.
Ринкова організація економіки базується на використанні обмежених ресурсів. Їх ефективне використання є одним з основних завдань ринку. Вирішення його повинно здійснюватись в умовах урахування інтересів усіх суб’єктів ринку. «Невидима рука» ринку А. Сміта якраз і є інструментом поєднання інтересів усіх. Ринкова ціна, що формується під впливом співвідношення попиту і пропонування, є вартісною формою узгодження інтересів виробника і споживача. Зростання попиту веде до підвищення цін, а значить, до збільшення норми прибутковості. Підвищення же цін призводить до зменшення попиту, а значить, до зменшення виторгу й суми доходів. Еластичність попиту за ціною вимірює реакцію споживачів на зміни цін. А еластичність пропонування залежить від мобільності ресурсів, тобто можливості їх переміщення між різними альтернативними напрямками використання. Перехресна еластичність показує, наскільки є чутливим обсяг виторгу одного продукту відносно змін ціни іншого. Надлишок продукції на ринку знижує ціну на неї, а нестача (дефіцит) викликає підвищення ціни.
Рівноважна ціна. Ціну, за якої немає ні дефіциту, ні надлишку, а також немає підстав для того, щоб реально ціна на продукцію відхилялась від неї, називають ціною рівноваги, а кількість продукції, що може бути продана за цією ціною, — рівноважною кількістю. Графічно це можна зобразити так (див. рис. 1).
Точка перетину спадної кривої попиту D і висхідної кривої пропонування S вказує на рівноважну ціну і рівноважну кількість продукту. В умовах чистої конкуренції ціна прямує до рівноважного рівня, за якого величина попиту дорівнює величині пропонування. А здатність ринкових сил (попиту, пропонування, конкуренції тощо) синхронізувати рішення про купівлю і продаж, у результаті чого досягається уникнення появи можливих надлишків і нестач, називають нормувальною функцією ринку.
Рис. 1. Графік рівноваги попиту і пропонування
Результатом діяльності ринку є встановлення рівноваги між покупцями та продавцями. Ринкова рівновага досягається за умови збігу величини попиту та величини пропонування. Ціна в разі ринкової рівноваги не змінюється. Ціна ринкової рівноваги — це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту. Ринковий механізм — це механізм координації діяльності суб’єктів через систему цін. Багато економістів, від А. Сміта і до Фрідріха А. фон Хайєка, уважали, що механізм вільного ціноутворення є найбільш ефективним засобом розподілу ресурсів.
Вище було визначено, що величина попиту змінюється обернено пропорційно до зміни ціни. Проте часто треба знати, як змінюється попит залежно від зміни ціни. Цінова еластичність попиту, або цінова еластичність, показує, наскільки змінюється величина попиту на певний товар зі зміною його ціни.
Еластичність означає реакцію, або реагування. Отже, цінова еластичність Еd — це відношення процента зміни величини попиту до процента зміни ціни. Коефіцієнт еластичності можна обчислити за формулою:
Різні товари мають різну еластичність попиту. Попит на речі першої необхідності (наприклад, продукти харчування) слабо реагує на зміну ціни, тоді як попит на подорож літаком чи на обіди в ресторані дуже чутливий. У зв’язку з цим їх поділяють на товари еластичного і нееластичного попиту.
Якщо зміна ціни на 1% спричиняє більшу ніж на 1% зміну величини попиту, то попит називають еластичним за ціною.
Якщо зміна ціни на 1% спричиняє меншу ніж на 1% зміну величини попиту, то попит — нееластичний за ціною.
Якщо відсоток зміни величини попиту дорівнює відсоткові зміни ціни, то попит — одинично-еластичний.
Графіки цих трьох видів еластичного попиту зображено на рис. 1
а) б) в)
Рис. 1. Цінова еластичність попиту: а — еластичний, б — одинично-еластичний, в — нееластичний
На кожному з цих графіків ціна знижується вдвічі і споживачі змінюють величину попиту від А до В. На рис. 1 а) зменшення ціни вдвічі збільшило величину попиту втричі. Цей випадок показує еластичний попит. Як бачимо з рис. 1 в), зменшення ціни вдвічі спричинило зростання величини попиту тільки на 50 %. У цьому разі попит нееластичний. Окремий випадок одинично-еластичного попиту показано на рис. 1 б): подвоєння величини попиту точно відповідає зменшенню ціни вдвічі.
Рис. 2. демонструє важливі крайні випадки абсолютно еластичного і абсолютно нееластичного попиту. За абсолютно нееластичного попиту його величина зовсім не реагує на будь-які зміни ціни. Такий попит зображують вертикальною лінією. Якщо ж величина попиту нескінченно еластична, то найменші зміни в ціні спричинятимуть невизначено великі зміни у величині попиту, що й відображає горизонтальна лінія попиту на рис. 8.5.
Рис. 2. Абсолютно нееластичний і абсолютно еластичний попит