Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Ірина (Іраїда) Жиленко народилася 28 квітня 1941 р. в Києві. Дитинство її пройшло на Черкащині. Після війни сім'я повернулася до Києва. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з'являтися її перші (зокрема, й поетичні — з 1958 р.) літературні твори.
1964 р. вийшли друком одразу дві книжки І. Жиленко — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже наступного року з'явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці.
Тоді як її друзі по перу заглиблювалися в складні світові проблеми, загостреним зором скривдженого війною покоління знову і знову поверталися до недавнього трагічного минулого, І. Жиленко воздавала хвалу і славу повсякденному мирному життю в його найбуденніших проявах.
Вже у вірші «Радість», яким відкривається дебютна збірка поетеси, вона висловила свій «девіз до старості» — любити землю, любити людей, любити працю і ранкові гомони і в ім'я всього сущого на землі творити свою «оду радості», «оду весні». Вона від книжки до книжки розглиблює «свою» тему «святої буденності», з імпресіоністичною розкутістю, музичною виразністю витворює казково-прекрасний, освячений любов'ю світ. Тематичну спрямованість другої збірки І. Жиленко «Автопортрет у червоному» (1971) також зумовлюють її улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість творчої праці. Осібне місце в ній належить поезіям «Україні» — як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму змалювати психологічний портрет українського поета-філософа.
Збірка «Автопортрет у червоному» містить кілька поетичних циклів, зокрема «Казки на заході Сонця» — цикл-видіння, в якому предмети навколишнього світу оживають і стають розумними, довірливими, казковими. Авторська фантазія, натхнена торжествуючим передчуттям приходу ореальненої казки, набуває рис символічності. Ця особливість художнього світосприйняття І. Жиленко віднині характеризує більшість її поетичних циклів.
У збірці «Вікно у сад» (1978) зрілішим став погляд поетеси на життя, вправнішою рука, але залишилися щирість, відвертість голосу і прозірливість серця. Залишилася та невтолима спрага до найменших порухів навколишнього світу «в звичайностях чудесного», яка є паролем поетеси. Залишилась прихильність до Дому — «країни несподіваних радостей і чудес», де «всі речі роззолочені дитячим сміхом», де «озвучено посуд, окрилено портьєри».
І. Жиленко — майстер психологічного портрета («Вірш для Діани»), акварельного малюнка, напрочуд вдало вміє відтворити побутові сценки («Крамничка антикварій. Захід сонця»). Вона володіє своєрідною органікою поетичного голосу. Велику роль у творенні ліричного образу, епічної картини, взагалі орнаменталістики відіграє ритм. Показовими щодо цього є її цикли-імпровізації, балади і особливо поеми.
Поетичні збірки Ірини Жиленко «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981), «Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо. Вибране» (1983), «Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987), «Вечірка у старій винарні» (1994) сповнені то невтримно радісними, то елегійними мотивами, де гармонійно переплітаються біографічне із загальнолюдським, величне із буденним. Проте емоційною і світоглядною основою поезії І. Жиленко лишається суто ренесансне поцінування життя в його звичайних проявах, таких, на жаль, тимчасових радостях і печалях.
З-під пера І. Жиленко вийшло п'ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру, людяності, поетичному світосприйняттю.
Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко
Шкільний твір
ЖИЛЕНКО ІРИНА
(народилася 1941 року)
Народилася в Києві. Рано втратила батьків. Навчалася і працювала одночасно. Закінчила вечірнє відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Спочатку працювала вихователькою в дитячому садку, потім - у редакціях газет та журналів.
Поетеса. У творчому доробку багато поезій для дітей (книжки "Достигають колосочки", "Вуличка мого дитинства", "Казки буфетного гнома", "Двічі по два дорівнює кульбабці" та ін.).
Блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко
Злітайте! Небо ж бо велике,
Хто на Пегасі, хто і так...
Ірина Жиленко
Поетеса Ірина Жиленко не мислить свого життя без польоту мрій. Вона знає, що діти, її улюблені читачі, часто літають "на кульках, планерах і зміях", а тому вона вирішила випустити в повітря і свою чарівну Жар-птицю, щоб було чим захоплюватись, щоб було чому радіти, щоб посвітліли лиця у всіх, хто побачить це диво. Проте екзотична пташка, не звична до співів, захворіла і тепер лікується вдома. Вона п'є молоко, їсть родзинки, читає журнали, щоб подарувати новорічну радість дітям своїм новим польотом. Не всі, однак, раді Жар-птиці - стара кульгава ґава, яка вважала себе Павою, знайшла чарівну пташку занадто яскравою, її думку підтримали ворони. Та добре, що у Жар-птиці більше прихильників, ніж ворогів, тому її завжди чекають із нетерпінням діти і дорослі. Про цю історію Ірина Жиленко повідала у вірші "Жар-птиця".
Незмінним новорічним гостем дітвори є Дід Мороз. Він стан персонажем вірша "Підкова". Золоту підкову, загублену стареньким Дідом Морозом, знайшла лірична героїня твору. Вона, незважаючи на цінність цієї знахідки (підкова може притягувати щастя), вирішує повернути її назад до Лапландії. Для багатьох такий вчинок залишиться незрозумілим. У вірші є гіперболізований образ "сімсот роззяв". Під ним легко вгадуються ті, хто заздрить чужому щастю, й ті, хто береться судити про чужі добрі вчинки.
Ірина Жиленко завдяки блискучій грі фантазії створила у вірші неповторний образ красуні-зими. Сніг у її вірші стає "звичайним" тільки в кінці твору, а до того він світився різноманітними кольорами: зеленим, рожевим, блакитним, ніжно-фіолетовим.
Атмосфера свята продовжує панувати і у вірші "Гном у буфеті". Старенький буфетний гном добре знає усю родину, адже оселився він у цій господі дуже давно.
На свята гном золотить сервізи, дарує слухняним дітям шоколадки і нашіптує їм казки. Маркіза з фарфору навчила гнома чемних манер і він став справжнім франтом. Тож, втягнувши в петлицю троянду, надівши свого незмінного багрового ковпачка, гном іде до своєї дами на чай. А грає їм цвіркун-музикант на скрипці. Так проходять століття, але свята зустрічі зі стареньким мешканцем буфету чекають усі.
Отже, кожен із розглянутих віршів Ірини Жиленко дарує читачам свято зустрічі їх справжньою поезією. А її не може бути без яскравої образності, польоту фантазії, вміння поєднати найтонший ліризм із іронією і гротеском. 1 хочеться вірити, що утвориться та спільнота людей, що відчувають красу, про яку писала Ірина Жиленко:
Ми - це дихання тисячі щасть.
Ми - це ніжність небес на щоці.
Ми - це ти, і ось той, і ось та -
невичерпна безсмертна спільність.
Ми - це щедрість і доброта.
Людина, яка прагне створити таке суспільство, назвала себе "homo ferіens" - людина святкуюча. Тож нехай вірші Ірини Жиленко стануть популярними, можливо тоді в світі з'явиться більше оптимістів, більше щасливих і добрих людей.
Політ мрій (про поезію Ірини Жиленко)
Шкільний твір
Поетеса Ірина Жиленко народилася в 1941 році в Києві. Вона рано втратила батьків. Потім навчалася і працювала одночасно. Коли Ірина закінчила вечірнє відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, то спочатку працювала вихователькою в дитячому садку, потім — у редакціях газет та журналів.
В творчому доробку поетеси є багато поезій для дітей. Це книжки "Достигають колосочки", "Вуличка мого дитинства", "Казки буфетного гнома", "Двічі по два дорівнює кульбабці" та інші.
Дуже помітна блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко:
Злітайте! Небо ж бо велике,
Хто на Пегасі, хто і так...
Напевно, поетеса Ірина Жиленко не мислить свого життя без польоту мрій. Вона знає, що діти, її улюблені читачі, часто літають "на кульках, планерах і зміях" в своїй уяві, і саме тому вона вирішила випустити в повітря і свою чарівну Жар-птицю, щоб було чим захоплюватись, щоб було чому радіти, щоб посвітліли лиця у всіх, хто побачить це диво. Проте екзотична пташка, не звична до співів, захворіла і тепер лікується вдома. Вона п'є молоко, їсть родзинки, читає журнали, щоб подарувати новорічну радість дітям своїм новим польотом. Не всі, однак, раді Жар-птиці — стара кульгава ґава, яка вважала себе Павою, знайшла чарівну пташку занадто яскравою, її думку підтримали ворони. Та добре, що у Жар-птиці більше прихильників, ніж ворогів, тому її завжди чекають із нетерпінням діти і дорослі. Про цю історію Ірина Жиленко повідала у вірші "Жар-птиця".
Звичайно ж, незмінним новорічним гостем дітвори є Дід Мороз. Він стан персонажем вірша "Підкова". Золоту підкову, загублену стареньким Дідом Морозом, знайшла лірична героїня твору. Вона, незважаючи на цінність цієї знахідки (адже підкова може притягувати щастя), вирішує повернути її назад до Лапландії. Для багатьох такий вчинок залишиться незрозумілим. "У вірші є гіперболізований образ "сімсот роззяв". Під ним легко вгадуються ті, хто заздрить чужому щастю, й ті, хто береться судити про чужі добрі вчинки.
Ірина Жиленко завдяки блискучій грі фантазії створила у вірші неповторний образ красуні-зими. Сніг у її вірші стає "звичайним" тільки в кінці твору, а до того він світився різноманітними кольорами: зеленим, рожевим, блакитним, ніжно-фіолетовим.
Атмосфера свята продовжує панувати і у вірші "Гном у буфеті". Старенький буфетний гном добре знає усю родину, адже оселився він у цій господі дуже давно.
На свята гном золотить сервізи, дарує слухняним дітям шоколадки і нашіптує їм казки. Маркіза з фарфору навчила гнома чемних манер і він став справжнім франтом. Тож, втягнувши в петлицю троянду, надівши свого незмінного багрового ковпачка, гном іде до своєї дами на чай. А грає їм цвіркун-музикант на скрипці. Так проходять століття, але свята зустрічі зі стареньким мешканцем буфету чекають усі.
Отже, кожен із розглянутих віршів Ірини Жиленко дарує читачам свято зустрічі їх справжньою поезією. А її не може бути без яскравої образності, польоту фантазії, вміння поєднати найтонший ліризм із іронією і гротеском. І хочеться вірити, що утвориться та спільнота людей, що відчувають красу, про яку писала Ірина Жиленко:
Ми — це дихання тисячі щасть.
Ми — це ніжність небес на щоці.
Ми — це ти, і ось той, і ось та —
невичерпна безсмертна спільність.
Ми — це щедрість і доброта.
Людина, яка прагне створити таке суспільство, назвала себе "homo feriens" — людина святкуюча. Тож нехай вірші Ірини Жиленко стануть популярними, можливо тоді в світі з'явиться більше оптимістів, більше щасливих і добрих людей.
Чарівний світ поезії Ірини Жиленко
Ірина Жиленко — дитя війни. Вона залишалась сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Тому, мабуть, вірить вона в людське добро, у чудеса, в казкове перетворення світу. Світогляд поетеси надзвичайно оптимістичний. Навіть свої мемуари вона назвала «Homo feriens» — «людина святкуюча». Незважаючи на політичні перешкоди для національного розвитку, на тяжкі втрати в коли друзів — поетів у шістдесяті —сімдесяті роки XX століття, Ірина Жиленко йшла і йде пожиттю як людина, що вірить у прийдешнє свято, у оновлену Україну.
В уяві поетеси, що гордо й весело дивиться на світ, виникають казкові образи чарівниці і Діда Мороза, Жар — птиці і маленького гнома, що оселився а старому буфеті. Ірина Жиленко час від часу повертається у світ дитинства, багато своїх творів вона присвячує маленьким читачам . Діти надзвичайно безпосередні, вони не зіпсовані життям, бо живуть «просто всмак, без проблем і проектів», а той, хто залишається таким і подалі, в дорослому світі виглядає диваком. Але такі «диваки» дуже потрібні, вони, хоч живуть «якось не так», здатні поділитися з ближнім, пожертвувати чимось заради іншого. Поетеса закликає людей вірити в те, що «поки є диваки, є й надія у нас, є надія!» («Пісенька про дивака») Такою ж дивакуватою і занадто («непристойно») яскравою видається загалу і Жар-птиця (вірш «Жар-птиця»). Ця екзотична птаха з очима — намистинками живе у сусідки — чарівниці, їсть родзинки, п'є молоко, інколи хворіє, бо «до снігів не звична», любить читати дитячі журнали «Барвінок» і «Мурзилку», вона готується знову принести новорічну радість усім, хто її любить і смутні лиця знову стануть ясними. Не зможе допомогти Жар-птиця тільки заздріснім кульгавим ґавам, які називають себе Павами, бо вони, самозакохані й чванливі, не визнають справжньої краси і чудес.
Новорічні свята завжди пов'язують в уяві дітей з появою Діда Мороза. Про це пише Ірина Жиленко у вірші «Підкова». Лише людина, яка здатна мріяти і відчувати свій зв'язок із прекрасним світом природи, може побачити різнокольоровий сніг: зелений, рожевий, голубий, ніжно-фіалковий; знайти на щастя золоту підкову, загублену Дідом Морозом, і повернути її в Лапландію. А «сим сот роззяв», зачаровані таким вчинком, залишаться все-таки нездатними зробити щось подібне. А, коли вони розійдуться й полягають спати, до них, навіть уві сні, не прийде старенький буфетний гном (вірш «Гном у буфеті»), бо не всі здатні його почути і побачити. Цей «добрий знайомий» Ірини Жиленко живе в буфеті дуже давно:
Він знав ще дідуся хлоп'ям,
А маму — малим дівчатком.
Але, незважаючи на свій вік, гном невтомно працює: він оцінює поведінку дітей і заохочує слухняних шоколадками, золотить на свята сервізи, шепоче дітям казки. Окрім того, гном дружить із фарфоровою маркізою, яка навчила його чемних манер, і цвіркуном — музикантом. Гном — справжній господар старого буфету, його ковпачок часто багріє за склом серед різних вазочок. Тож подружитись із ним можна кожному, але для цього треба прислухатись і почути. Ірина Жиленко створила довкола себе чарівний світ, наповнений казковими героями. її вірші — це спроба донести частину казки кожному із нас. Давайте і ми повіримо в чудеса й станемо від цього добрішими, давайте творити і бути оптимістами, як ця надзвичайна «святкуюча» людина.
Ірина Жиленко - дитя війни. Вона залишалась сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Тому, мабуть, вірить вона в людське добро, у чудеса, в казкове перетворення світу. Світогляд поетеси надзвичайно оптимістичний. Навіть свої мемуари вона назвала «Ното £егіепз» - «людина святкуюча». Незважаючи на політичні перешкоди для національного розвитку, на тяжкі втрати в коли друзів - поетів у шістдесяті - сімдесяті роки’ XX століття, Ірина Жиленко йшла і йде пожиттю як людина, що вірить у прийдешнє свято, у оновлену Україну. В уяві поетеси, що гордо й весело дивиться на світ, виникають казкові образи чарівниці і Діда Мороза, Жар - птиці і маленького гнома, що оселився в старому буфеті. Ірина Жиленко час від часу повертається у світ дитинства, багато своїх творів вона присвячує маленьким читачам.
Діти надзвичайно безпосередні, вони не зіпсовані життям, бо живуть «просто всмак, без проблем і проектів», а той, хто залишається таким і подалі, в дорослому світі виглядає диваком. Але такі «диваки» дуже потрібні, вони, хоч живуть «якось не так», здатні поділитися з ближнім, пожертвувати чимось заради іншого. Поетеса закликає людей вірити в те, що «поки є диваки, є й надія у нас, є надія!» («Пісенька про дивака») Такою ж дивакуватою і занадто («непристойно ») яс кравою в вдається загалу і Жар-птиця (вірш «Жар-птиця»). Ця екзотична пта ха з очима - намистинками живе у сусідки - чарівниці, їсть родзинки, п’є молоко, інколи хворіє, бо «до снігів не звична», любить читати дитячі журнали «Барвінок» і «Мурзилку», вона готується знову принести новорічну радість усім, хто її любить і смутні лиця знову стануть ясними. Не зможе допомогти Жар-птиця тільки заздріснім кульгавим ґавам, які називають себе Павами, бо вони, самозакохані й чванливі, не визнають справжньої краси і чудес.
Новорічні свята завжди пов’язують в уяві дітей з появою Діда Мороза. Про це пише Ірина Жиленко у вірші «Підкова». Лише людина, яка здатна мріяти і відчувати свій зв’язок із прекрасним світом природи, може побачити різнокольоровий сніг: зелений, рожевий, голубий, ніжно-фіалковий; знайти на щастя золоту підкову, загублену Дідом Морозом, і повернути її в Лапландію. А «симсот роззяв», зачаровані таким вчинком, залишаться все-таки нездатними зробити щось подібне. А, коли вони розійдуться й полягають спати, до них, навіть уві сні, не прийде старенький буфетний гном (вірш «Гном у буфеті»), бо не всі здатні його почути і побачити. Цей «добрий знайомий» Ірини Жиленко живе в буфеті дуже давно:
Він знав ще дідуся хлоп’ям, А маму - малим дівчатком. Але, незважаючи на свій вік, гном невтомно працює: він оцінює поведінку дітей і заохочує слухняних шоколадками, золотить на свята сервізи, шепоче дітям казки. Окрім того, гном дружить із фарфоровою маркізою, яка навчила його чемних манер, і цвіркуном - музикантом. Гном - справжній господар старого буфету, його ковпачок часто багріє за склом серед різних вазочок. Тож подружитись із ним можна кожному, але для цього треба прислухатись і почути. Ірина Жиленко створила довкола себе чарівний світ, наповнений казковими героями. її вірші - це спроба донести частину казки кожному із нас. Давайте і ми повіримо в чудеса й станемо від цього добрішими, давайте творити і бути оптимістами, як ця надзвичайна «святкуюча» людина.
Стаття присвячена дослідженню фемінної специфіки поезії Ірини Жиленко. З’ясовано особливості поетичного фемінного письма, які полягають в акцентуації жіночої суб’єктивності, у своєрідній текстовій організації (інтуїтивний первінь, тілесність, автобіографізм, емоційність як вітальна сила тексту, циклізація поезії), специфічній тематиці (дім, родина). Поетеса творить своєрідний міф про життя і призначення жінки, програмує наратив приватного життя. Фемінна поезія І. Жиленко майже повністю відповідає канону української ментальності.
Штолько М.А.,
пошукач, зав. науково-інформаційним відділом
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
ФЕМІННІСТЬ ПОЕЗІЇ ІРИНИ ЖИЛЕНКО
Як відомо, фізіологічна, психічна та соціокультурна природа жінки істотно відрізняється від природи чоловіка. Це накладає відбиток на творчість, в тому числі і літературну. У авторів чоловіків та авторів жінок різний досвід та способи відображення світу, стиль викладу та ступінь емоційності. Вагоме значення має також належність автора до певної національності. Так, українській ментальності притаманна кордоцентричність, емоційність письма.
Поряд з творами жінок-письменниць, які в своїй творчості більшою чи меншою мірою наголошують на своїй ґендерній своєрідності (або не наголошують взагалі), дедалі більшу увагу дослідників починає привертати літературна практика, означувана як жіноче (фемінне) письмо. Його виникнення пов`язується з феміністичним рухом, а поетика веде свій родовід від постмодерних філософських теорій Ю. Кристевої, Л. Ірігерей та Г.Сіксу.
Теорія фемінного письма знайшла своє втілення у конкретних літературних творах, а також в однойменній феміністичній концепції.
Спроби визначення специфіки жіночої творчості були ще в другій половині ХІХ ст. Критики-чоловіки виокремлюючи такі особливості жіночої манери письма як суб'єктивність, ліризм, чуттєвість, сентиментальність, розглядали їх як ознаки, що вказують на недосконалість жіночої творчості порівняно з чоловічою, тим самим відмовляючи жінкам-письменницям у таланті.
Навіть в ХХ ст. літературознавці негативно оцінили творчість І. Жиленко, перш за все тому, що вона не відповідала їхнім ідеалогічним настановам. І.Жиленко, на їхню думку, невизначено висловлювала політичні погляди, точніше взагалі була аполітичною. Поетесу цікавили перш за все проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків.
Проблема природи жіночої творчості залишається актуальною і в наш час. М. Рюткьонен в статті „Ґендер та література: проблеми „жіночого письма” та „жіночого читання” зауважує: „...жінки писали і пишуть інакше, ніж чоловіки, тому стає необхідною теорія жіночої літератури, жіночого письма” [11; 5].
На даний момент жіночі студії, хоча й кволо, стають частиною університетських програм (можна назвати, наприклад, Харківський центр гендерних досліджень). Поняття “жіночого письма”, “жіночої літератури” та “жіночої критики” стають легітимними та повнозначними термінами академічного літературно-критичного дискурсу. Таким чином, відбувається не тільки тематичне і стилістичне вивчення жіночої творчості, а й перегляд традиційного літературного канону.
Сучасні літературознавці фемінного аспекту звертаються до аналізу жіночої творчості, цікавляться інтелектуальним досвідом українських письменниць різних літературних епох (починаючи з кін. ХІХ – поч. ХХ ст.), що представлено у працях В.Агеєвої, Т.Гундорової, О.Забужко, Н.Зборовської, С.Павличко, Т.Ткаченко, С.Філоненко, О.Смерек, О.Корабльової та ін. При цьому поза увагою залишаються твори „камерних” поетес Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Оксани Пахльовської, Наталки Білоцерківець тощо, видані в другій половині ХХ ст. (винятком є короткі міркування з приводу творчості названих поетес), але активно аналізується поезія цього періоду більш відомих авторів, як-от: Ліни Костенко, Оксани Забужко. Крім цього, більше уваги приділяється дослідженню прози.
Актуальність теми статті продиктована потребою висвітлення специфічності жіночого письма в поезії Ірини Жиленко як релевантного сегмента сучасної літературної картини.
Наголошуючи на феміністичному аспекті при науковому аналізі творів письменниць, дослідники репрезентують дещо однобічну інтерпретацію мистецьких зразків. Замість аналізу текстів, літературознавці накладають на твір певну матрицю, підкреслюють стать автора, надаючи визначальну роль позамистецьким чинникам.
Натомість визначаючи фемінну літературу як таку, що створена жінками, варто підкреслити її особливість: поетеса у творчості реалізує власний світ, висвітлює жіноче уявлення, котре відрізняється від чоловічого світосприйняття, однак не протистоїть йому, воно інше, з відмінним стрижнем.
Творчість письменниць, що обрали фемінний дискурс, розглядається здебільшого під кутом зору висвітлення в ній ідеологічних або ґендерних принципів, в той час як сутність фемінного письма як літературного явища, що має свою традицію і складну естетичну систему координат, продовжує залишатися недослідженою. Недостатньо чітко розмежовані поняття “жіноча література” (література, написана жінками), “вуманістична література” (тексти, написані жінками, що підкреслюють свої ґендерні особливості, але не протиставляють свою творчість творчості чоловіків-письменників), “фемінна література” (до якої відносимо твори представниць жіночого письма).
Метою статті є визначення основних складових поетики І.Жиленко, які розглядаються в контексті такого своєрідного філософського та мистецького явища як фемінне (жіночне) письмо. Поставлена мета передбачає розв’язання наступних дослідницьких завдань:
1. Окреслити контури поняття «фемінність».
2. Визначити риси фемінності в поезії І.Жиленко (тематика, образність, жанрові переваги, мовленнєві особливості).
3. Проаналізувати сутність особистості жінки в поезії І.Жиленко та своєрідність її художнього вираження.
Поняття фемінності поезії є в однаковій мірі наслідком теоретичних концепцій і результатом розвитку певної літературної практики.
Початок фемінної творчості доречно вбачати у трипільській культурі, за доби первісного матріархату. За доби Середньовіччя, Відродження, постренесансу, бароко домінувала патріархальна культура, що позначилося на рецепції художньої творчості: від заперечення наявності мистецького хисту в жінок до поділу літературних жанрів на фемінні та маскулінні. Українська фемінна література активізувалася в ХІХ ст. завдяки суспільним „жіночим” рухам. Визначальною рисою жіночої боротьби в Україні був нерозривний зв’язок між особистим і національним через політичні колізії.
Виникнення жіночої традиції в українській літературі дослідники пов’язують з іменами Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Олени Пчілки, Наталії Кобринської. Із середини ХХ ст. жінки стали посідати значиме місце в українській літературі. Імена, до яких найчастіше звертаються – Ліна Костенко, Оксана Забужко, Марія Кіяновська, Теодозія Зарівна, Наталка Білоцерківець.
Українській народній культурі віддавна був притаманний культ матері, що виріс з обожнення матері-землі. „Уся архаїчна українська культура є жіночою за своїм типом” [3; 291]. Архаїчна культура вся пройнята жіночою логікою, баченням світу, стилем. Абсолютно протилежне ставлення до жінки спостерігаємо в добу християнства, яке відстоювало ідею другорядності жінки перед чоловіком.
Поняття „фемінність” позначає жіноче загалом. Художній текст виражає не колективне міркування, а виступає проявом особистості, що постає домінантою фемінного письменства від його першоджерел і дотепер. Визначаючи фемінну літературу як таку, що створена жінками, варто підкреслити її особливість: письменниця у творчості реалізує власну сутність, висвітлює жіноче уявлення, котре відрізняється від чоловічого світосприйняття, однак не протистоїть йому.
Фемінне письмо І. Жиленко характеризується описом тілесності, пристрасності як вітальної сили, тексти поезій відзначаються інтуїтивним початком, синтезом свідомого і несвідомого, багатосмисловістю, змішуванням жанрів, мозаїчністю, фрагментарністю, мова характеризується виразністю, пріоритетом емоцій та „голосу” тіла, наявністю великої кількості зменшено-пестливих слів.
Для жінки-поетеси творчість – це спосіб зрозуміти себе. Ознакою фемінності поезії І. Жиленко є репрезентація жіночого світовідчуття, коли особистісне, індивідуальне домінує над колективним, уніфікованим, сірим.
На жаль, про творчість Ірини Жиленко написано надзвичайно мало. Спробуймо визначити особливості фемінного письма в інтепретації даної авторки. Нас цікавитимуть насамперед поетична образність, тематика, мова, що характеризують стиль І. Жиленко з погляду жіночої літератури. В основному дотримуватимемось конвенцій особливостей жіночого письма згідно з теорією Е. Шовалтер та Ю. Крістевої про інакшість такого письма. Поезія І. Жиленко, за типологією Е. Шовалтер, належить до власне жіночого мистецтва, тобто спрямованого на виявлення глибини жіночого, на автентичний жіночий досвід.
Всі критики відзначали інакшість поетичного світовідтворення Ірини Жиленко, що підтверджує в передмові до збірки «Євангеліє від ластівки» М.Г. Жулинський: «поетичний світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття» [9; 10].
Ірина Володимирівна Жиленко – поетеса, яка в своїй творчості виступає як жінка і як мисткиня. Жіноче спрямування її поезії провідне. Фемінний аналіз віршів спрямований на вивчення особливостей її бачення, власне «жіночого погляду», в творчості простежується бажання пошуку, дослідження і пізнання жіночої суб'єктивності.
Англійська дослідниця Х. Робінсон пише про суперечності, з якими стикається творча жінка: «Коди жіночності передбачають згнічення своїх бажань на користь інших, особливо сім'ї. Відповідно з цим поняття «художник» витісняє з себе поняття «жіночність»… Жінки у мистецтві завжди вимушені обговорювати свою позицію і пристосовуватися до суперечливих кодів буття жінкою і творцем одночасно» [12; 42-43].
Ірина Жиленко вводить у тексти відображення типово жіночої ролі у суспільстві, але лірична героїня не тяготиться нею, навпаки, отримує задоволення.
М. Коцюбинська в одній з статей написала про І. Жиленко: «У поетеси свій чітко окреслений стабільний мікрокосм. Його осердя – рідний дім, своя кімната – як фортеця, без якої не вижити в цьому розбурханому недоброму світі» [10; 232]
У творчості поетеси виділяються три типи жінки:
1) жінка-мати;
2) жінка-поетеса;
3) жінка-естетка і жінка-гедоністка.
Архетип матері був одним з базових в українській класичній літературі ХІХ ст. (зла свекруха, мачуха, покритка, ненька Україна тощо). Мати була запорукою стабільності патріархальної селянської родини.
Ірина Жиленко, не відходячи від слов’янського канону, повно розкриває відчуття материнства, щастя очікування появи на світ нової істоти, щастя, яке переповнює жінку, коли дитина потребує захисту і догляду. З біологічної точки зору жінка, завдяки материнству і можливості його відчути, має беззаперечну фізіологічну перевагу.
Образ жінки-матері І. Жиленко дотичний з прадавнім українським – Берегинею. Одна з головних смислових домінант цих образів – не лише абсолютизація жіночих репродуктивних функцій, а й показ задоволення, насолоди від почуття материнства.
Загалом у творчості І.Жиленко материнський образ архетипний для осмислення природної ідентифікації саме слов'янської, а точніше української жінки. Поетеса творить своєрідний міф про життя і призначення жінки, програмує наратив приватного життя. Поетеса ідеалізує материнське почуття.
Ненсі Ходоров зазначає, що жінки завжди більше відповідальні за турботу про маленьку дитину. Цю тезу яскраво ілюструє поезія І. Жиленко:
Бо я не Іов. Прокляну
За крихітну синову слізку.
Дияволу присягну
І душу продам під розписку.
Я не Авраам. І дитя
Не дам на заклання, на лихо.
Ні Богу не дам, ні вождям,
Ні вашим, ні нашим, ні їхнім.
Бо я не Христос. Впам'ятку
всі болі, всі кривди дитячі.
Хто вдарить у ліву щоку,
У праву отримає здачу.
Дурепа, бабера – нехай!
Я згодна – дурепа і квочка.
Аби лиш синок посміхавсь.
Аби не боліло синочку [8; 17-18]
Поетеса майстерно вплітає в свою поезію рядки колискових, як-от у циклі «Три колискових і зоря»:
Ой люлечки-люлі!
Прилетіли гулі.
Принесли в торбинці
для сина гостинці.
У тій торбі – диво-кінь,
пряники медові
і червоні чобітки –
золоті пікови.
Та ще врода – як вода.
Брови соколині.
Та ще доля – як звізда,
висока і синя…
Інша невід’ємна складова ліричної героїні поезії І. Жиленко – роль господині дому, опікунки родини і хранительки домашнього вогнища.
Поетеса зображає жінку як мати (рідше – дружину), так і поетесу, естетку. Лірична героїня показана переважно в межах дому (локалізація – кухня, кімната), але в цьому просторі твориться макросвіт ілюзії, казки, який значно ширший за просту кімнату. Дім – це або квартира в місті, або будиночок в селі. В другому варіанті жінка зливається ще з однією із своїх прадавніх ролей – Господиня Городу. Лірична героїня змальована при виконанні побутових обов’язків (прання, приготування їжі, прибирання, купівля тощо), але поруч з цим – написання віршів, читання книг, прослуховування музики, спілкування з друзями.
Поетеса і родинні, і особисті, і суспільні стосунки між людьми розглядає шляхом відображення та осмислення подробиць щоденного побутового життя.
Пані, ота, що знаменна не зростом, –
Сіно згрібала, зривала горох.
Потім білизну в струмку полоскала.
Потім полола петрушку й цибулю.
І озивалася словом ласкавим
До горобини, собаки, зозулі…[6; 29]
І. Жиленко спробувала показати парадокс життя домогосподарки. Життя домогосподарки не легке, вона більше за інших відчуває свою самотність. Їй притаманне відчуття будня, яке розчавлює, відчуття життя, яке минає. Драматизм буття, як це не парадоксально, – в комфорті дому. Недаремно лірична героїня намагалася позбавитися Дому, але врешті-решт Дім залишився з нею. Традиційно подорож, мандрівка, міграція – чоловічі топографічні символи, натомість осілість, домівка, приземленість, вкоріненість – еквіваленти жіночого досвіду.
Жінка поезії Ірини Жиленко – особистість із творчим началом. У процесі самовизначення творча особистість весь час фіксує навколо себе межі й водночас сама виступає як своєрідна межа. За Юнгом, „кожна творча людина є подвійність чи синтез парадоксальних властивостей” [1; 104].
Творчій людині взагалі властивий «жіночий компонент», який зумовлює високу сприйнятливість, вразливість, чутливість.
Жіноча суб’єктивність Ірини Жиленко переживає провину (за свою “писанину”), адже жінці властиві співчуття, співпереживання, схильність до емоційної залученості. Ці особливості жіночої суб’єктивності роблять її вразливішою, здатною відчувати так звану “загальнолюдську” провину. „Так виникає жіноча „етика турботи”, яка породжується „провиною за всіх”, на противагу чоловічій „етиці справедливості” [2; 288].
Лірична героїня мисткині особливим чином орієнтована щодо свого внутрішнього світу, вона створює навколо себе свій мікросвіт. Ідеали комфортного бутя жіночої суб'єктивності ліричної героїні: єдність з природою, оптимізм, панівне почуття любові у найрізноманітніших проявах, а звідси і прагнення опіки над кимось, можливість писати вірші, влаштований побут, який залежить головним чином від внутрішнього стану душі, сусідство з казкою, чудом життя, відчуття непроминучого дитинства.
Фемінність визначається через єднання, для жіночої ідентичності загрозливим є відокремлення. Тому так пронизливо сумно звучать рядки Ірини Жиленко про дорослішання дітей:
Де його із життя подіти –
день, коли виростають діти
із сандаликів і стрічок,
залишивши тебе, розкриту,
і беззахисну, мов стручок?.. [6; 37]
Отже, образ жінки – дихтомічний: жінка-господиня та жінка-естетка, матеріалістка та ідеалістка (“поділились просто: їй – колечко й чорну шаль. Я ж забрала час і простір, і веселий творчий шал”), християнка, дружина та єретичка, відьма, мати та “амазонка” (в руках тримаю меч свій і дитину”).
Розглянемо особливості репрезентації фемінінності (як ґендерної ідентичності суб’єкта) в зовнішньому вигляді людини в поезії Ірини Жиленко. З одного боку, зовнішність виступає засобом діагностики ґендерної ідентичності людини, з іншого, відображає культурно задані еталони зовнішності. Одними з ознак, які полегшують статеве розпізнавання і підкріплюються соціальними стереотипами, виступають одяг і косметика.
Вибір одягу розглядається як прояв того, що суб’єкт з себе являє, який у нього образ «Я», ким прагне здаватися. Одяг є показником професійної приналежності, вказує на соціальний статус (“ця туфелька дешева з парусини зломить не здатна у траві нарцис”), є додатковим показником віку (молодому віку притаманний яскравий одяг: “сукні, подібні до квітів і сонячних плям”, “шалені сукні в колір маків”, а зрілому – сірий, теплий, як-от: мохерова хустка і тепле осіннє пальто ), свідчить про смак людини, навіть характеризує настрій ліричної героїні (“я бездіяльна й безвідповідальна – від збитих туфельок до сивих скронь”, “і туфельки – літні, зальотні, лукаві”).
Одяг – природнє продовження людини, особливо жінки. Вірші Ірини Жиленко наповнені назвами одягу, тканин поширених в другій половині ХХ ст. В поетичній тканині творів мисткині найчастіше подибуємо такі назви одягу: плащ, плаття, блузка, шубка, жилетка, халатик, пальто, суконька,джинси, шарф, шаль, берет, хустка, капелюшок, а також слова каблук, мереживо, назви тканин: оксамит, парча, нейлон, атлас, креп-жоржет, ситець, шовки, поплін, зустрічаються назви зачісок: гривка а-ля Ахматова, модна зачіска під «бокс», інші назви жіночого побуту: парфуми «Шанель», папільйотки, бігуді, шпилька, корсаж, сережки, пеньюар.
Ще один атрибут жіночого побуту – дзеркало. Психоаналітична інтерпретація (від Фрейда до Лакана) розглядає дзеркало як окремий етап у складанні репрезентаційної структури, зокрема сфери образності, адже «саме через дзеркало «я» розпізнає себе як організовану, інтегровану і впізнавану тотальність, образ, який на щось вказує і поміщений в певний часопростір» [4; 88]. Як предмет культури дзеркало має власну змістову ауру.
Поетеса цікаво відображає парадигму дзеркальності. В поезії І. Жиленко воно іноді несе негативне забарвлення:
В дзеркалі, мов у страшному сні,
бачусь я сама собі – совою [6; 56]
Крізь скло дзеркала проглядає внутрішнє «я» ліричної героїні. Все, побачене крізь дзеркало, включається до знаково-мовної системи задзеркалення, змінює значення.
Дзеркало – „тверезий на стіні екран” [8; 124-125].
Це ж мить. Я все одно спливу
із підсвідомості в свідомість.
І темне дзеркало тоді
нещадно випхне в коло світла
жіночі вилиці бліді,
ім’я мого буденні титли,
середній вік, огрядний стан,
опущені в печаль уста [5; 51].
Дзеркало – це двері між реальним та іррреальним світом. За допомогою дзеркала відкривається принцип подвоєння людини, що породжує феномен інобуття жінки (ліричної героїні). Цей принцип (його оптичний ефект) зумовлює існування паралельного буття художніх реалій, принцип художнього двосвіття. Створюючи ще одну точку зору, що лежить поза площиною, виявляючи двоїстість жінки, дзеркало фіксує її первісну цілісність.
Спираючись на дослідження західної наукової думки з питання жіночого письма, а також на власні спостереження, можемо говорити про існування специфічних ознак фемінного письма. Однак, вони не є чимось усталеним, бо твір кожного автора вносить свої корективи у намаганні зобразити світ “жіночим способом” і кожен автор заслуговує на те, аби на його творі зупинитись окремо. До провідних ознак жіночого письма І. Жиленко належать:
1) синкретизм у використанні літературних жанрів із наданням переваги діалогічним, поліфонічним формам, формам автобіографії, щоденника, наприклад, вірш «Автопортрет» зі збірки «Автопортрет у червоному», поема «От історія – так історія» (андерсеніана);
2) тенденція до імітації усного мовлення на письмі (легкий ритм, постійне використання питань, вигуків, значна увага до зменшено-пестливих слів тощо);
3) звернення до тематики дому, родини, дітей;
4) деструкція часово-просторових координат; ігнорування меж між реальністю та казкою. Час в поезії І. Жиленко не усталений, не скерований в русло історії. Початок і кінець сходяться у теперішньому моменті;
5) тенденція до суб’єктивності, асоціативності.
Однією із найрозповсюдженіших характеристик фемінності є відхід від центричного, сильного суб’єкта. Лірична героїня поезії І.Жиленко списана з авторки: має двох дітей і тому мусить постійно балансувати між творчістю та домашніми турботами, за її словами, вона маленька, незначна.
Поетеса поєднує вірші у цикли („Пастуша пісня на вечірній зорі”, „Пори року”, „Літо з осіннім поглядом”, „Ми ще не прощаємось...”, „Німецький триптих”, „Триптих проростання”, „Уроки свічки”, „Світло осені”, „Тиха моя троянда”, „З „Музикального зошита”, „Фіалки-вірші”, „Казки на заході сонця” тощо), що свідчить про фемінну світоглядну позицію авторки: цілісний всеохопний погляд на життя, де абстрактні поняття переплітаються з конкретними деталями, гармонійно поєднуються зовнішній та внутрішній світи. Ця ознака властива також віршам, в яких репрезентовано цикл життя людини (дитинство, молодість, зрілість і старість) аналогічний порам року (весна, літо, осінь, зима).
Авторка залучає змістотворчі вставні та вставлені елементи, візуальні тексти: вірш “А я живу в яйці-райці…” у формі яйця з поеми “Ілюзіон” збірки “Пори року” (1999).
На думку М. Хорнер, для жінок характерний феномен уникання успіху. Успіх викликає у жінок тривогу, оскільки асоціюється із небажаними наслідками – втратою жіночності, соціальним відторгненням. Ця теза ілюструється рядками поезії І. Жиленко, яка не прагне слави чи великого визнання, своєю поезією вона самореалізується.
Отже, жіночий текст передає специфічно жіноче сприйняття світу. Його особливості – специфічний ліризм, емоційність, сповідальність тону. Жінки-поети схильні до використання моралізаторських вкраплень. Більшість творів мають автобіографічний початок, що свідчить про бажання авторів сказати слово про себе, виразити своє «я» та зробити його предметом психологічного та літературного дослідження. Ірина Жиленко показує життя жінки «зсередини».
Аналізуючи твори поетеси, відзначимо силу почуттів, вплив емоцій на форму і зміст художнього тексту, вміння бачити „духовними очима” сутність людини і світу, „лавірування” між реальним та казковим. У поетичних текстах руйнуються логічні (причинно-наслідкові) зв’язки; наявний синтез свідомого і несвідомого, інтуїтивний первінь та багатосмисловість.
Ірина Жиленко є емблематичною представницею фемінного письма у літературі України. Аналіз її поетичних творів дозволяє зробити висновки щодо константних особливостей жіночності, визначити типові особливості тематики і поетики творів жіночої орієнтації.
Художні тексти поетеси є не лише надбанням національної культури, але й проявом самоідентифікації людини. Мисткиня дає своє бачення жінки та її природи. Її жіноча природа чітко не відповідає канонам і завданням феміністичного дискурсу, але й не підкоряється патріархальному. Це якась середня, межова позиція між двома полюсами. Місце жінки в мікросвіті поезії Ірини Жиленко є місцем любові, матері, помічниці, творця мережі стосунків, на які вона у свою чергу спиралася, а також – поетеси, естетки. Опора на власний досвід, візуальність у поезії авторки є очевидною. Лірична героїня поезії І.Жиленко значною мірою віддзеркалює традиційний український стереотип фемінності, щоправда у модифікованому вигляді.
Серед інших ознак фемінності поезії Ірини Володимирівни виділяється домінування тематики дому, родини, щоденного побуту; акцентуація уваги на внутрішній сутності людини, поетеса зосереджується не стільки на події, скільки на враженнях від неї; синтез свідомого і несвідомого, де останній складник виступає істинним; деструкція часово-просторової організації тканини тексту; циклізація поезій; серед мовних – імітація усного мовлення, велика кількість зменшено-пестливих слів, суб’єктивність мови.
Спроба фемінного аналізу поезії І. Жиленко доводить, що жіноча лірика існує як даність, спричинена історичною культурною ситуацією, опосередкована українською ментальністю. Твори поетеси є зразками фемінної літератури, де репрезентовано не лише жіноче світобачення, але й домінанти національної ментальності. На жаль, розмір статті не може дозволити розкрити всю повноту цієї теми.