Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Економічна географія України
1.1. Географічне положення України. Державний кордон
1.2. Адміністративно-територіальний устрій України
1.3. Українські історичні землі
2.1. Чисельність населення, природний приріст та міграція
2.2. Національний склад населення України
2.3. Трудові ресурси і зайнятість населення України
3.1. Загальна характеристика господарства України
3.2. Економічний потенціал України
3.3. Промисловість України
3.4. Паливно-енергетичний комплекс України
3.5. Металургійна промисловість України
3.6. Машинобудування і металообробка
3.7. Хімічна промисловість України
3.8. Лісова і деревообробна промисловість України
3.9. Промисловість будівельних матеріалів
3.10. Легка промисловість України
3.11. Харчова промисловість України
3.12. Соціальна сфера
3.13. Сільське господарство України
3.14. Транспортна система України
3.15. Україна і світове господарство. Зовнішні економічні зв'язки України
1.1. Географічне положення України. Державний кордон
Тривалий час після закінчення Другої світової війни політична карта Європи була досить стабільною. Якщо за період 1945 —1990 рр. в інших частинах світу виникло майже сто незалежних держав, то в Європі їх кількість залишалася незмінною. Політична й економічна карти Європи були розділені т. зв. "залізною завісою" на дві великі частини — Західну Європу, країни якої розвивалися на засадах демократії і вільної ринкової економіки, та Центральну і Східну Європу, де впроваджувалася соціалістична командно-адміністративна система під впливом СРСР. Україна була складовою частиною СРСР (Союзу Радянських Соціалістичних Республік), куди входила на правах союзної республіки.
У рамках СРСР Україна займала третє місце за площею території, друге — за чисельністю населення й загальним обсягом виробленої продукції. А за показниками виробництва цілого ряду промислових і сільськогосподарських товарів Україна посідала перші місця серед усіх 15-ти союзних республік. У багатьох випадках ці показники були спів-розмірними з обсягами виробництва провідних країн Європи і світу, а то й більшими від них (наприклад, за виробництвом цукрових буряків і цукру, соняшнику і соняшникової олії тощо).
Україна як союзна республіка мала формальні ознаки державності (конституцію, верховні органи влади) і навіть входила до Організації Об'єднаних Націй (ще з 1945 р. не була суб'єктом міжнародного права і фактично Не мала самостійності навіть у формуванні своєї внутрішньої соціально-економічної політики, — все було підконтрольне єдиному союзному центру
Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XX ст. у Європі відбулися глибокі суспільно-політичні зміни: припинення "холодної війни" між Сходом і Заходом, самоліквідація соціалістичної системи наростання: відцентрових тенденцій у СРСР і його розпад у 1991 р 24 серпня; 1991 р. було проголошено державну незалежність України. Україна стала-176-ою за часом появи незалежною країною на сучасній політичній карті світу.
Суверенітет Української держави, тобто повнота її влади, що проявляється через верховенство українських законів, був поширений на всю державну територію країни. У склад державної території України входять: а) суходіл; б) внутрішні води на суходолі (ріки, озера, водосховища, канали) і в морських басейнах (затоки, лимани, бухти, які глибоко вдаються в сушу і береги яких повністю належать Україні); в) територіальні води (смуга вод у Чорному й Азовському морях вздовж берегової лінії завширшки до 12 морських миль (або 22,2 км), а також у Керченській протоці приблизно до її середини); г) надра суходолу і дна під внутрішніми і територіальними водами; г) повітряний простір над суходолом, внутрішніми і територіальними водами; д) т. зв. умовні території (морські судна і літаки під українським прапором, які перебувають за межами території України і дотримуються норм міжнародного права і законодавства тих країн, де вони знаходяться, а також посольства України в інших країнах).
За величиною території, чисельністю населення, природно-ресурсним потенціалом Україна належить до найбільших держав у Європі і середніх — у світі. Займаючи площу 603,7 тис. км2, вона поступається в Європі лише Росії і випереджає Німеччину більш як у півтора раза, Італію — вдвічі, а Великобританію — майже у два з половиною рази. За кількістю населення (48,4 млн. осіб, станом на кінець 2001 р.) Україна знаходиться на 6-ому місці в Європі (після Росії, Німеччини, Великобританії, Франції та Італії). Серед усіх держав світу наша країна є 44-ою за площею території та 24-ою за людністю.
Економічне становище України в даний час досить складне. Ставши постсоціалістичною країною, вона вступила у тривалий період переходу від централізовано планової економіки до ринкової. Труднощі цього перехідного періоду підсилилися глибокою та затяжною соціально-економічною кризою, внаслідок чого різко скоротилися обсяги виробництва продукції і зменшилися доходи населення. Правда, упродовж 90-х рр. Україна продовжувала входити до числа провідних країн Європи за видобутком кам'яного вугілля, залізних, марганцевих і ртутних руд, самородної сірки, за виробництвом електроенергії, чавуну, сталі, за збором технічних і зернових культур, за виробництвом соняшникової олії, цукру, картоплі, молока та ін. (За виробництвом багатьох названих видів продукції Україна знаходилася також у першій п'ятірці країн світу). Однак це продукція тих галузей господарства, які базуються на експлуатації природних ресурсів та первинній переробці сировини.
Надмірна частка таких галузей у національній економіці свідчить про її нераціональну галузеву структуру, що є наслідком розвитку господарства України як складової частини господарства колишнього СРСР. Збереглася також низька ефективність виробництва, його технологічна відсталість. Реформування економіки на ринкових засадах є складним і тривалим процесом, від результатів якого залежатиме місце нашої країни у світовому господарстві.
Загальні показники економічного розвитку України поки що досить скромні. За валовим внутрішнім продуктом (ВВП — це сумарна вартість усіх товарів і послуг, вироблених в країні за рік) Україна в другій половині 90-х років займала лише 20-е місце в Європі і 47-е у світі (див. додаток 1). Обсяг її валового продукту був на рівні ВВП Чехії та Угорщини, тобто країн, які значно поступаються Україні територією, природними і людськими ресурсами. А за середнім доходом на душу населення (тобто виробництвом валового продукту на 1 особу за рік) Україна опинилася поза першою сотнею країн світу.
Подібна ситуація і з показником рівня людського розвитку, який щорічно оприлюднює ООН. При його обчисленні враховуються середні доходи на душу населення, середня тривалість життя та грамотність населення в країнах. Україна за цим показником знаходиться на 80-ому місці серед країн світу (2000 р.).
Таким чином, у даний час наша країна належить до держав із соціально-економічними показниками, нижчими від середніх у світі.
Україна має досить вигідне географічне положення. Вона є одночасно країною Центральної і Східної Європи, має сім безпосередніх сусідів із цих же регіонів, широкий вихід до двох морів.
Загальна протяжність сухопутних кордонів України становить понад 5,6 тис. км, в т. ч. з Росією — 1955 км, Білоруссю — 1084 км, Польщею — 542 км, Словаччиною — 98 км, Угорщиною — 135 км, Румунією — 608 км, Молдовою — 1202 км.
Відносини українського народу зі своїми близькими і віддаленими сусідами пройшли складне випробування історією — не раз територія України ставала об'єктом їх агресії та колоніального захоплення. Кордони Української держави у XX ст. склалися таким чином, що в усіх сусідніх країнах, крім Угорщини, залишились досить великі за площею території, заселені українцями, тоді як до складу України увійшли незначні етнічні території окремих сусідніх народів. Керуючись міжнародне визнаними принципами недоторканності сучасних кордонів, Україна не висуває жодних територіальних претензій до інших країн, як і не може сприймати таких претензій від них.
Значна протяжність кордонів України, їх доступність з погляду фізико-географічних умов, добросусідські стосунки з країнами, врегульовані спеціальними договорами, створюють передумови для розвитку всесторонніх економічних і політичних зв'язків. Правда, всі сусідні з Україною держави, як і вона сама, мають наданий час невисокі показники соціально-економічного розвитку, є постсоціалістичними країнами з перехідною економікою. Водночас західні сусіди — Польща й Угорщина — стали реальними претендентами на вступ до Європейського Союзу — найбільшої міждержавної економічної організації, в яку у перспективі прагне вступити й Україна. Ці держави стали також членами Організації Північноатлантичного договору (НАТО) — військово-політичної організації, з якою активно співпрацює Україна. Сама ж Україна протягом останнього десятиріччя притримувалася нейтральної зовнішньої політики і не приєднувалась до жодного з двох військово-політичних блоків, які її оточують, — НАТО (на заході) і організації колективної безпеки країн СНД (на сході і на півночі). У 2002 р. Україна переглянула свій позаблоковий статус і заявила про намір увійти в НАТО.
Україна і всі її сусіди є членами Ради євроатлантичного партнерства, до якої входять майже всі країни Європи, колишнього СРСР, а також США і Канада, її учасники зобов'язалися співробітничати з широкого кола політичних питань та проблем безпеки. Конкретні заходи такого співробітництва здійснюються в рамках програми "Партнерство заради миру". Наприклад, на території України проводяться спільні із сусідніми країнами та країнами НАТО військові навчання.
Важливе значення для України має її сусідське положення щодо Росії, Білорусі та Молдови — країн з числа Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка була створена після розпуску СРСР. На це положення значною мірою впливають історичні чинники: спільність політичного та економічного розвитку в минулому у складі єдиних держав, наявність у сусідніх країнах історичних українських земель, проживання в них значної кількості українців, існування в Україні великих російської та молдавської етнічних меншин тощо.
З цими державами Україна має найдовші кордони — 3/4 від загальної їх довжини. Однак ці кордони найменш обладнані: існують проблеми їх демаркації (закріплення на місцевості спеціальними знаками), а у випадку з Росією — і їх делімітації (узгодження і проведення на топографічних картах). А тому кордони з країнами колишнього СРСР найбільш вразливі щодо перевезень контрабандних товарів і проникнення нелегальних мігрантів. До того ж на сході Молдови існує потенційне вогнище політичної і воєнної напруженості, пов'язане з проголошенням Придністровської Молдавської Республіки — державності, яка не визнається жодною країною світу. В України з цією самопроголошеною республікою декілька сотень кілометрів спільного кордону.
Сусідство з Росією має для України особливе значення з огляду на те, що в колишніх єдиних державах Росія займала панівне, а Україна — підлегле становище, а в даний час Росія є найбільшою за розмірами, природно-ресурсним та економічним потенціалами і політичним впливом країною-сусідкою України. Сучасні відносини між країнами повинні розвиватися на взаємовигідній і партнерській основі. Правда, деякі політичні сили в Росії поставили під сумнів приналежність до України Криму та міста Севастополь, які є невід'ємними складовими частинами державної території України. У Севастополі на правах довгострокової оренди території базується Чорноморський військовий флот Росії.
Безпосередні сусіди України — у числі її найбільших торгово-економічних партнерів. Насамперед це стосується Росії, яка є для України значним постачальником палива (нафти, природного газу), сировини, промислових товарів, вкладником капіталів, а також ринком збуту української промислової і сільськогосподарської продукції, місцем праці робочої сили з України.
Найближчими до України високорозвиненими країнами є Німеччина й Австрія, транспортні зв'язки з якими проходять через території інших держав.
Надзвичайно важливою рисою географічного положення України є широкий вихід на півдні до Чорного й Азовського морів. Берегова лінія в межах України перевищує 2,8 тис. км і досить розчленована зручними затоками, лиманами, бухтами, придатними для спорудження портів. Все це сприяє розвитку морського судноплавств Чорним морем Україна має доступ до країн Балканського півострова, Туреччини і Грузії, а далі — до великих регіонів Близького Сходу й Прикаспію, які є перспективними щодо всестороннього економічного співробітництва і, насамперед, постачання в Україну нафти та природного газу. Приморське положення України забезпечує їй також прямий вихід до основних центрів світової економіки (Західної Європи, Північної Америки, Азіатсько-Тихоокеанського регіону) та країн, що розвиваються, з різних частин світу.
В акваторіях морів Україна володіє значною за площею економічною зоною — морським районом, що знаходиться за межами територіальних вод і прилягає до них. Вона відкрита для судноплавства різних країн, однак розвідування, експлуатація і збереження природних ресурсів (мінеральних і біологічних), що є в економічній зоні України (у воді, на дні, в надрах шельфу), а також управління цими ресурсами належать лише до компетенції Української держави.
Україна має надзвичайно вигідне транспортно-географічне положення, яке характеризується центральним розташуванням в Європі на перехресті найкоротших шляхів зі Східної Європи й Азії в Центральну і Західну Європу, а також зі Скандинавії і Балтійського регіону у Східне Середземномор'я і Чорноморський регіон. Це сприяло ранній "спеціалізації" території України як єднальної ланки між народами і цивілізаціями різних частин Старого Світу. З давніх часів територію України перетинали міграційні і торгові шляхи з Півночі на Південь ("з варяг у греки") та зі Сходу на Захід (вітка великого шовкового шляху, степові шляхи переселення кочових народів). І сьогодні територію держави перетинають численні міжнародні комунікації — залізниці, автомагістралі, нафто- і газопроводи, повітряні шляхи і судноплавні ріки, лінії електропередач і зв'язку. Таке положення дозволяє Україні отримувати прибутки за рахунок оплати транзитних перевезень товарів і пасажирів.
Нові можливості для використання зручного геополітичного і транспортно-географічного положення України з'являються у зв'язку з перспективою формування європейських і євразійських транспортних коридорів. Вони мають з'єднати країни Західної Європи із країнами Східної Європи, а також країни Закавказзя, Центральної Азії, Близького Сходу з Європою.
1. Якими показниками визначається рівень соціально-економічного розвитку країни? Яке місце за ними посідає Україна?
2. Назвіть визначальні риси економіко-географічного положення України.
3. У чому полягає вигідність транспортно-географічного розташування України? Як воно використовується?
1.2. Адміністративно-територіальний устрій України
Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на систему територіальних одиниць різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи державної влади і управління. Початки такого поділу можна вбачати в землях-князівствах Київської Русі (Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька), які ділилися на волості, що здебільшого були малими князівствами. Більш стійка система адміністративно-територіальних одиниць склалася у XV — XVI ст. у Польсько-Литовській державі — воєводства, землі і повіти. У гетьманських державах XVII — XVIII ст. на українських землях витворився своєрідний адміністративно-територіальний устрій, продиктований суворими воєнними умовами, — поділ на полки, сотні і курені.
У часи входження українських земель до складу інших держав на них формувалися такі адміністративно-територіальні одиниці, які існували в цих країнах: в Росії — губернії, повіти, волості, у Польщі — воєводства, повіти, гміни. За часів Української Народної Республіки (1918 р.) її територію планувалося поділити на землі (всього ЗО), волості і громади, але проект цей не було реалізовано.
У складі СРСР адміністративно-територіальний устрій України неодноразово змінювався, аж поки в 1932 р. не набув сучасного вигляду — поділу на адміністративні області, райони і місцеві ради (міські, селищні, сільські). Кількість адміністративно-територіальних одиниць також не була сталою у зв'язку з їх реорганізацією (роздрібненням чи укрупненням) і приєднанням до УРСР нових земель. Так, на західноукраїнських землях, що відійшли в 1939 р. від Польщі, було створено 6 нових областей (пізніше Дрогобицьку область об'єднано із Львівською), на землях, що відійшли в 1940 р. від Румунії, —- 2 області (Чернівецьку та Ізмаїльську, останню пізніше об'єднано з Одеською), а на Закарпатті, яке в 1945 р. відійшло від Чехо-Словаччини, — однойменну область.
У 1954 р. Україні було передано Кримську область, а в 1991 р. її перетворено в автономну республіку (автономний статус Криму існував у складі Росії з 1921 до 1944 р.).
На сьогодні територія України поділяється на 24 адміністративні області і АР Крим. Вони є найбільшими адміністративно-територіальними одиницями. До них прирівнюються два міста з окремим статусом — Київ (як столиця країни) і Севастополь (місце перебування військово-морських флотів України і Росії).
Одиницями середньої ланки в адміністративно-територіальному поділі України є райони і міста обласного (а в АР Крим — республіканського) значення (див. табл. 1). Найнижчою ланкою адміністративно-територіальної системи є міста районного значення, селища міського типу і сільські ради; останні можуть охоплювати одне або декілька сіл. Кожна з адміністративно-територіальних одиниць має свої органи управління з тими чи іншими повноваженнями. Найбільші міста (Київ, більшість обласних центрів, Севастополь, Кривий Ріг, Маріуполь та ін.) поділяються також на міські райони.
Україна є республікою. Державна влада в країні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищими органами їх є відповідно Верховна Рада (парламент), Кабінет Міністрів і Верховний Суд. Главою держави є Президент, який обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. За таким же принципом кожних чотири роки обираються депутати парламенту та органів місцевого самоврядування всіх рівнів — від обласного до сільського.
Україна — унітарна держава. Це означає, що управління країною здійснюється з одного центру (столиці), в ній діє єдина для всієї території Конституція, існує єдина система найвищих органів влади, єдине правове поле. Адміністративно-територіальний поділ країни сприяє реалізації державної влади на місцях і здійсненню місцевого самоврядування. Правда, в рамках, закріплених Конституцією України та відповідними законами, певну самостійність у вирішенні питань соціально-економічного і культурного розвитку й охорони природи має Автономна Республіка Крим. У ній прийнята своя Конституція, діють свої органи державної влади — Верховна Рада і Рада Міністрів. Однак нормативно-правові акти і рішення, які приймаються ними, не можуть суперечити Конституції і законам України.
1. Назвіть основні одиниці сучасного адміністративно-територіального поділу України.
2. За допомогою карти адміністративно-територіального поділу України визначте найбільші за площ
1.3. Українські історичні землі
Часто поряд із сучасним адміністративно-територіальним поділом використовують поділ України на історичні землі. Історичні землі, які також називають історико-географічними областями чи краями, є складовими частинами української національної (етнічної) території. В минулому вони виконували ті чи інші суспільні функції — були державними або автономними утвореннями, військово-політичними або адміністративними одиницями, територіями нового господарського освоєння і заселення тощо. Для них характерні індивідуальні особливості історичного розвитку українського народу, розмаїття його матеріальної та духовної культури, зумовлене впливом природного середовища та взаємозв'язками з іншими народами.
Історичні землі характеризуються різними розмірами. Вони не мають чітких меж, часто накладаються одна на іншу або входять одна в іншу. Ряд земель, що знаходилися на окраїні української етнічної території, в результаті державного розмежування потрапили до складу сусідніх з Україною держав.
Етнічна територія українського народу сягнула наприкінці XIX — на початку XX ст. максимальних розмірів — приблизно 750 тис. км2. За історичними особливостями розвитку в ній виділяють чотири великі регіони — Центральну Україну (або Середню Наддніпрянщину), Західну Україну, Південну (або Степову) Україну і Східну Україну. Середня Наддніпрянщи. Це території найдавнішого проживання на і Західна Україна Українського народу, творення перших його держав (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство), відновлення української державності на початку XX ст. (проголошення Української Народної Республіки в Києві 1917р., Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1918 р. та Карпатської України в Хусті 1938 р.). Тривалий час Середня Наддніпрянщина була ареною боротьби волелюбного українського козацтва проти зазіхань сильних сусідів, а в середині XVII ст. тут сформувалася козацька гетьманська держава під проводом Богдана Хмельницького. У 1667 р. вона була поділена по Дніпру на Правобережну Україну (чи Правобережжя) і Лівобережну Україну (Лівобережжя), які відійшли відповідно до Польщі й Росії.
Історичними землями Правобережжя є Київщина, Поділля і Брацлавщина.
Історична Київщина займає правобережні частини сучасних Київської та Черкаської областей і всю Житомирську область. Тут колись жили племена полян і деревлян. Полянська земля стала ядром формування Давньоруської княжої держави. Після її розпаду існували Київське князівство — спочатку самостійне, а далі автономне у складі Литви, Київське воєводство в Польській державі та Київська губернія в Російській імперії.
Цю територію називають "серцем" України, бо тут знаходиться її багатовіковий політичний і культурний центр — столиця м. Київ. Багато поселень відомі з літописних часів — Вишгород, Чорнобиль, Коростень, Овруч, Житомир, а міста й містечка південної Київщини славні своєю козацькою історією — перша гетьманська столиця Трахтемирів, полкові міста Канів, Черкаси, Корсунь, Біла Церква, Умань, Чигирин. Біля останнього знаходиться с. Суботів — колишній хутір і резиденція Б. Хмельницького. У с. Моринці Черкаської області народився Тарас Шевченко, а в м. Канів на Чернечій горі над Дніпром знаходиться його могила. Місто Новоград-Волинський — батьківщина Лесі Українки. Поділля обіймає територію між середньою течією Дністра і верхньою та середньою течією Південного Бугу. Назва походить від "країни з оселями по долах", бо села тут розбудовувалися, в основному, по долинах рік. Відоме ще з середини XIV ст. як удільне князівство у складі Литовської держави, а далі — воєводство в Польщі і губернія в Росії. Західне Поділля було об'єднане з Галичиною і потрапило до Австрійської імперії.
Адміністративним центром і культурним осередком Поділля завжди було м. Кам'янець-Подільський. Його фортеця тривалий час стримувала агресію турків і татар. Загалом Поділля було густо вкрите замками і фортецями, до наших днів збереглися їх залишки у Сатанові, Летичеві, Меджибожі (одному з найдавніших подільських поселень), Барі, Шаргороді, Хмільнику.
На подільських землях відбулося багато історичних подій, зокрема, битви козаків з польськими військами під Пилявцями, Жванцем, горою Батіг, повстання під проводом Устима Кармалюка та ін.
Східне Поділля відоме також як Брацлавщина. Брацлавське воєводство існувало в Польщі у XVI — XVIII ст. Сам Брацлав — невелике містечко над Південним Бугом — був головним містом воєводства лише 20 років (надалі центр перейшов до Вінниці), однак назва землі збереглася в історичній пам'яті народу дотепер.
На Лівобережній Україні найдовше (до початку 80-х рр. XVIII ст.) зберігалися ознаки гетьманської державності у складі Росії, тому інша її назва — Гетьманщина. Після ліквідації гетьманського правління територія краю була поділена на Чернігівську і Полтавську губернії. Давнім населенням басейну Десни були сіверяни, а тому північно-східна частина Лівобережжя відома також як Сіверщина з центром у Новгороді-Сіверському.
Великими містами Лівобережної України в руський період були Чернігів і Переяслав, що очолювали землі-князівства. До найдавніших літописних міст належать також Любеч, Ніжин, Прилуки, Ромни, Лубни, Полтава. Вони, як і Конотоп, гетьманські столиці Батурин і Глухів, село Крути — свідки славної і трагічної історії українського народу.
Вагомий внесок Лівобережжя у становлення української писемності та культури. Полтавський діалект разом із київським став основою української літературної мови. У Полтаві народився засновник нової української літератури Іван Котляревський, а в Борисполі — етнограф і фольклорист, автор слів національного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський.
Північна частина Гетьманщини — історична земля Стародубщина (територія однойменного козацького полку) — тепер знаходиться в Росії
Західною Україною прийнято називати ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України — в Польщі, Чехо-Словаччині та Румунії. Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни (Галичина і Волинь — у 1939 р., Буковина — у 1940 р., Закарпаття — у 1945 р.), однак прикордонні історико-гео-графічні землі залишилися в складі сусідніх з Україною держав.
З давніх часів західноукраїнські землі були заселені племенами ду-лібів, волинян, бужан і білих хорватів. У княжі часи тут виникли Галицька (столиця — Галич) і Волинська (Володимир) землі-князівст-ва, які з кінця XII до середини XIV ст. існували як об'єднана Галиць-ко-Волинська держава. До найдавніших міст території належать Буськ, Белз, Теребовля, Перемишль, Луцьк, Шумськ, Кременець, Дуброви-ця, Берестя (Брест), а також збудовані за правління Данила Галицького нові столиці держави Холм і Львів.
Після втрати незалежності Галичина потрапила до Польщі, а Волинь— до Литви. Якийсь час вони зберігали автономію (насамперед Волинь), однак згодом на їх землях були створені рядові воєводства Польсько-Литовської держави. З цього часу історія Галичини й Волині являла собою співіснування, взаємодію або ж протистояння українського і польського населення. З кінця XVIII ст. Галичина стала провінцією (т. зв. "коронним краєм") Австрійської імперії, де отримала самоврядність, а Волинь — губернією Російської імперії. В період між двома світовими війнами ці землі знову опинилися у складі Польщі. У межах сучасної України Галичина обіймає території Львівської, Івано-Франківської і більшої частини Тернопільської областей, а Волинь — Волинської, Рівненської і північної частини Тернопільської областей. Крім цього, історичні галицькі землі знаходяться також у Польщі (Надсяння з центром Перемишль і Північна Лемківщина), а волинські — у Польщі (Холмщина, Підляшшя) та в Білорусі (Берестейщина). Східний "кут" Галичини між річками Дністер і Черемош відомий також як історико-географічна земля Покуття.
Ці землі багаті на історичні події. Тут у другій половині XVI — на початку XVII ст. зародилося книгодрукування в Україні (Львів, Острог, Почаїв), в 1649 — 1651 рр. прокотилися хвилі визвольної війни (битви під Зборовом, Збаражем, Берестечком). Упродовж XIX ст. Галичина була активним осередком громадсько-політичного, науково-освітнього й культурно-релігійного життя українців, а в першій половині XX ст. західноукраїнські землі стали прикладом жертовної національно-визвольної боротьби нашого народу. Галичина є батьківщиною письменника Івана Франка (с. Нагуєвичі біля Дрогобича), Холмщина — історика Михайла Грушевського, Надсяння — географа Степана Руд-ницького і композитора Михайла Вербицького (автора мелодії національного гімну України), Лемківщина — вченого-енциклопедиста Володимира Кубійовича.
Закарпаття, або Закарпатська Україна, історичним центром якого є Ужгород, охоплює південно-західну частину Українських Карпат і прилегле до неї передгір'я. Сотні років воно перебувало у складі Угорщини, що позначилося на культурі й побуті місцевого населення. У міжвоєнний період входило до Чехо-Словаччини (автономний край Підкарпатська Русь).
Українські етнічні землі Закарпаття виходять за кордони сучасної Української держави на захід (історичний край Пряшівщина у Словаччині) і південний схід (Мармарощина в Румунії).
Назва Буковина, що означає територію, покриту буковими лісами, відома з кінця XIV ст. Українське населення краю здавна живе поруч з румунами. Територія неодноразово переходила з рук у руки: Галицьке князівство, Угорщина, Молдова, Австрія, Румунія. У 1940 р. вона була розділена на Південну Буковину, що залишилася у складі Румунії, і Північну Буковину, що відійшла до України. Історичний центр Буковини — м. Чернівці — став центром адміністративної області (до Чернівецької області долучено також північну частину Бессарабії, т. зв. Хотинщину).
Це історичні регіони, набуті українцями Південна І Східна в роки козаччини І після п ліквідації. Правда, Україна давнє українсько-слов'янське населення почало проникати у степові та причорноморські райони ще в 1-ому тисячолітті (анти, а далі уличі, тиверці), українсько-руське населення—в періоди Давньокиївської, Галицько-Волинської і Литовської держав, однак масова українська колонізація цих земель безпосередньо пов'язана з історичною долею козаків.
Південна (Степова) Україна є особливим регіоном. Тут вперше на території нашої країни виникли держави і політичні об'єднання, сформовані прийшлими народами, — кочовими (Скіфія, VII — III ст. до н. е., Мала Скіфія, об'єднання сарматів, готів, гуннів) і греками (Бос-порське царство, VI ст. до н. е. — IV ст. н. е.), а на морському узбережжі з'явилися перші міські торгово-ремісничі осередки (грецькі колонії і міста-держави Ольвія на Південному Бузі, Тіра на Дністрі, Каркінітіда, Пантікапей, Теодосія, Херсонес у Криму).
У XIII — XV ст. Крим став державною територією Кримського ханства (зі столицею в Бахчисараї), яке разом з Туреччиною поширило свій вплив на землі Північного Причорномор'я (а звідси інша назва Південної України, що інколи зустрічається в літературі, — Ханшина). Немало українців опинилося тоді в Криму як зігнана татарами людська здобич.
Українська колонізація Степової України завдячує насамперед Запоріжжю. Запоріжжя — землі перебування Запорізької Січі та поширення "вольностей" козацького війська. Козацтво в українських степах з'явилося наприкінці XV ст., а перша Запорізька Січ, як його політичне ядро, виникла в середині XVI ст. на о. Мала Хортиця за дніпровими порогами. Наступні січі засновувалися вниз по Дніпру аж до його гирла, більшість з них перебували у дніпровських плавнях (зараз залиті водами Каховського водосховища). Остання Запорізька Січ зруйнована російськими військами в 1775 р.
Землі вольностей запорізьких козаків поширювалися по обидва боки Дніпра: на заході — до Південного Бугу та його притоки Синюхи, на сході — до р. Кальміус і Азовського моря.
Запоріжжя — унікальне явище в історії України. Постійно перебуваючи у формальній залежності від сусідів (Польщі, Росії чи Туреччини), воно фактично виступало як самостійне військово-політичне утворення (своєрідна християнсько-демократична республіка). На запорізьких землях під Жовтими Водами в 1648 р. розпочалася переможна хода козацьких військ під час української національно-визвольної війни Б. Хмельницького.
У XVIII ст. в результаті численних російсько-турецьких війн усі південноукраїнські землі під назвою Новоросія відійшли до Росії. Запоріжжя і Кримське ханство були ліквідовані, а на величезних степових просторах розпочалася стабільна колонізація. В освоєнні краю, крім українських козаків і селян, взяли участь росіяни, німці, вихідці з балканських країн (серби, болгари, албанці, гагаузи, греки), значний відсоток міських мешканців складали євреї. Поряд з давніми містами Причорномор'я — оборонними фортецями (Ізмаїл, Кілія, Акерман (Білгород), Очаків, Перекоп, Керч) та торговими осередками Південного Криму (Феодосія, Ялта, Судак) виникли нові, які стали торгово-адміністративними центрами, морськими портами, а далі й промисловими осередками. Місто Севастополь засноване як найбільша військово-морська база Росії, а Одеса вийшла в лідери серед найлюдніших міст України.
На території краю було сформовано кілька губерній, які стали великими районами виробництва зерна та його експорту через порти.
Катеринославська губернія (Катеринослав — сучасний Дніпропетровськ), яка знаходилася, в основному, на землях історичного Запоріжжя, наприкінці XIX ст. перетворилася в одну з основних гірничорудних і металургійних баз країни.
Цікавими історико-географічними землями Південної України є Тав-рія, Крим і Буджак. У широкому розумінні слово Таврія означає територію Таврійської губернії (з центром у Сімферополі), до якої входили Кримський півострів та землі від чорноморсько-азовського узбережжя до Дніпра. У вузькому значенні Таврією (Таврікою) ще з античних часів називали лише півострів. Назва походить від давнього населення Криму — таврів, що в 1-ому тисячолітті до н. е. заселяли гірську і передгірну частини півострова. Назва Крим з'явилася лише після XIII ст., коли півострів заселили тюркомовні татарські племена, які заснували м. Крим (сучасний Старий Крим) — столицю їх першої державності.
Крим характеризується більш як 100-тисячолітнім неперервним людським розвитком від часу появи людини неандертальського типу. Вже з глибокої давнини він був своєрідним перехрестям історії різних племен, народів, культур. Починаючи з XV ст. до н. е. у Криму побували кіммерійці, скіфи, таври, греки, алани, готи, гунни, хазари, печеніги, половці, татари. Одночасно з кримськими татарами сюди вселилися євреї і вірмени, пізніше — українці й росіяни. Тут взаємодіяли цивілізації античної Греції і Риму, Київської Русі і Візантії, Хазарії і балкан-ських країн, італійських республік (Венеції й Генуї) і Золотої Орди, Кримського ханства, Османської імперії та козацької України. Про це нагадують численні пам'ятки археології, історії, архітектури, культури.
Етнічна й релігійна багатоманітність населення та співіснування людей різного зовнішнього вигляду, мови і культури — особлива риса давньої і нової історії Криму. Саме з Криму поширилося в Україну християнство (було прийняте у грецьких містах ще у III — IV ст.). Поряд з тим Крим і його міста часто ставали ареною тривалих війн і запеклих боїв, а Севастополь увійшов в історію як легендарне місто-герой за неодноразову оборону в ході російсько-турецьких та Другої світової війн. Трагічною сторінкою новітньої історії стало виселення в азіатську частину СРСР у 1944 р. кримських татар та інших корінних мешканців півострова. У наш час вони повертаються на батьківщину.
Буджак (з турецької "кут") — колишня прикордонна провінція Османської імперії у трикутнику між нижніми течіями Дністра, Дунаю, Пруту і Чорним морем. На цих землях кочувала Буджацька орда, а після переходу до складу Росії Буджак долучили до Бессарабської губернії. Тут були створені поселення українських і російських козаків, гагаузьких і болгарських колоністів (їх культурно-національним центром є зараз м. Болград), на прикордонні проживали молдавани. По сусідству з Буджаком у дельті Дунаю виникла т. зв. Задунайши-на — територія розселення частини колишніх запорізьких козаків, які створили Задунайську Січ.
Бессарабія — земля між Буковиною, середнім і нижнім Дністром і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Отримала назву від племені бессів, які поселилися тут у 1 ст. до н. е. Протягом століть залежала від сусідніх країн (у т. ч. у XII — XIV ст. — від Галицько-Волинської держави). Останні територіальні зміни відбулися в 1940 р., коли Бессарабія передавалася від Румунії до СРСР. Північна Бессарабія (Хотин -щина) і Південна (Аккерманщина, що перекривала більшу частину Буджаку) відійшли до України, в середній частині, заселеній переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР (зараз Республіка Молдова). До неї приєднано вузьку смугу території на лівобережжі Дністра з мішаною українсько-молдавською людністю.
Історичними землями на сході української етнічної території є Слобожанщина, Донщина і Кубань.
Слобожанщина, або Слобідщина, почала заселятися українськими козаками із Запоріжжя, Право- і Лівобережжя з першої половини XVII ст. Особливий розмах колонізаційного руху спостерігався після Переяславської угоди і в добу Руїни (після Хмельниччини). Українці селилися слободами, від чого походить назва землі. Значний вплив на побут населення мали росіяни, що жили у прикордонні. Найбільші поселення Слобожанщини — Суми, Охтирка, Харків, Ізюм — були центрами полків, які мали певну автономію у Російській державі. Згодом вони були об'єднані у Слобідсько-Українську (пізніше перейменовану в Харківську) губернііо. Харків став значним культурним і промисловим центром Східної України, певний час був столицею всієї Радянської України. Уродженцем Слобожанщини є філософ Григорій Сковорода.
У межах України Слобожанщина займає частину Сумської області, всю Харківщину і північну частину Луганської області. Частина Слобожанщини залишилася в сусідніх з Україною російських областях.
Донщина (Область Війська Донського) — історична земля донських козаків, що межувала на заході із Запоріжжям та Слобожанщиною. Лежить у басейні середнього і нижнього Дону, заселена росіянами і українцями (останні здебільшого займали західну і південну частини краю). Зараз у межі України входить частина Донщини, що охоплює схід Донецької і південь Луганської областей. У XIX ст. з розвитком кам'яновугільної і металургійної промисловості на стику Донщини і Ка-теринославщини сформувався потужний промисловий район — Донбас, найбільшими центрами якого стали Юзівка (сучасний Донецьк), Луганськ, Бахмут, Макіївка, Горлівка та ін.
Кубань як історична земля почала формуватися з кінця XVIII ст. Першими українськими поселенцями були рештки запорізьких козаків, які отримали від російського уряду право поселитися на схід від Азовського моря між Донщиною і рікою Кубань. Тут вони отримали широку автономію, займалися землеробством, брали участь в обороні південних рубежів Російської держави. У другій половині XIX ст. українська колонізація сягнула також Закубання (до берегів Чорного моря). Ця територія нині є складовою частиною Краснодарського краю Російської Федерації. Поряд зі специфічними рисами, набутими внаслідок спілкування з іншими народами, українське населення Кубані зберегло етнокультурні традиції нашого народу, що проявляється умові, піснях, танцях, побуті.
Українську етнічну територію поділяють також на етнографічні райони, населення яких відрізняється, насамперед, мовними діалектами та культурно-побутовими ознаками. Межі етнографічних районів не обов'язково співпадають з історико-географічними регіонами чи краями. Виділяють, зокрема, такі великі етнографічні райони, як Північний (Поліський), Центральний (Середньонадцніпрянський), Слобожанський, Подільський, Південний і Карпатський. Останній в етнографічному відношенні характеризується найбільшою розмаїтістю й оригінальністю. Надзвичайно цікавими меншими районами в ньому є Гу-цульщина, Бойківщина і Л-емківщина, як території розселення етнографічних груп українського народу — гуцулів, бойків і лемків. Представники цих етнографічних груп найкраще серед усього українського населення зберегли свою говірку, духовну і матеріальну культуру, передусім самобутній фольклор і побутові традиції.
Гуиульщина займає південно-східну частину гірських Карпат на стику Галичини, Закарпаття й Буковини (у межах Івано-Франківської, Закарпатської й Чернівецької областей України, північних районів Румунії). Гуцули славляться різьбярством, килимарством; вони — добрі лісоруби і пастухи. Визначними центрами Гуцульщини є містечка Верховина, Яремча, Рахів, Путила, села Космач і Криворівня.
Бойківщина охоплює територію передгірних і гірських районів Галичини (у межах Івано-Франківської і Львівської областей) і частину гірського Закарпаття. Бойки здавна займаються скотарством і землеробством, лісовим господарством і торгівлею.
Лемківщина — гірська територія, здавна заселена лемками у Польщі (Північна Лемківщина), Словаччині (Пряшівщина) та в Україні (крайній північний захід Закарпатської області). Внаслідок обміну населенням між Україною і Польщею (1945 р.) та виселення українців Польщі з власних етнічних земель (1947 р.) Північна Лемківщина майже обезлюдніла. Частина лемків опинилася в Україні, насамперед, у західних областях, решта була розселена в північних і західних районах Польщі. Інші етнографічні райони не проявляються так чітко, межі між ними поступово стираються внаслідок втрати місцевим населенням своєї етнографічної індивідуальності.
1. Чим відрізняються історичні землі від одиниць адміністративно-територіального поділу?
2. Назвіть відмінності в історичному розвитку земель Центральної і Західної України та земель Південної і Східної України.
3. Які українські історичні землі знаходяться в межах України та за її кордонами?
4. Дайте характеристику однієї з історичних земель України.
2.1. Чисельність населення, природний приріст та міграція
Точні дані про чисельність мешканців країни дають загальні переписи населення, які проводяться більш_менш регулярно. Таких переписів на території України було проведено 8 (див. рис. 1). Крім цього ведеться поточний облік населення станом на початок (1 січня) чи середину (1 липня) кожного року.
Згідно з останнім переписом, проведеним у незалежній Україні, її населення станом на 5 грудня 2001 р. становило 48 416 тис. осіб. За людністю Україна займає шосте місце в Європі та 24-е у світі. Зміни чисельності населення та його територіальний розподіл відображає демографічна ситуація.
Найбільші зміни чисельності населення України відбулися у XX ст. На його початку (1913 р.) в сучасних межах України проживало 35,2 млн. осіб. Значних втрат населення зазнало у першій половині XX ст. — під час Першої світової і громадянської воєн, колективізації сільського господарства, репресій, штучних голодоморів, Другої світової війни. За приблизними підрахунками Україна втратила близько 20 млн. осіб.
У післявоєнний період відбувався приплив в Україну людей з інших республік колишнього Союзу РСР, але він все одно був меншим за масову міграцію молоді на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, цілинні землі Казахстану та ін. Довоєнного рівня людності (40,6 млн. осіб) держава досягла тільки в 1956 р. Чисельність населення у другій половині XX ст. поступово збільшувалась переважно за рахунок природного приросту.
Природний приріст населення — це різниця між кількістю людей, які народилися, і тими, що померли. Показники природного приросту постійно змінюються. Тривалий час Україна мала розширений тип відтворення населення (високі показники народжуваності, спочатку високі, а потім поступово нижчі показники смертності, високий природний приріст). В останній чверті XX ст. природний приріст різко скоротився, і країна отримала звужене відтворення населення (низький рівень народжуваності, значно вища смертність, від'ємний природний приріст).
Найбільшою чисельність населення в Україні була на початку 1993 р. (52,2 млн. осіб), але пізніше вона почала знижуватися, спочатку на 200 — 300 тис. осіб щорічно, а тепер — на 400 — 500 тис. осіб і більше. Процес скорочення чисельності населення називається депопуляцією. Україна, що мала до 1929 р. одні з найвищих показників народжуваності і природного приросту населення в Європі, тепер має найнижчі їх значення: за народжуваністю (7,8%о) — передостаннє (останнє — в Латвії — 7,5%о), за природним приростом (—7,0%о) — останнє місце.
Це зумовлено багатьма чинниками, найважливішими з яких є зниження рівня і якості життя людей у період економічної кризи, ускладнення геоеко-логічної ситуації після аварії на Чорнобильській АЕС в усіх регіонах країни, старіння населення, збільшення показників розлучень і зменшення показників укладання шлюбів. В останні роки одним із найголовніших чинників є масовий відтік молоді за межі країни, передусім міграція жінок.
Народжуваність продовжує знижуватись, вона вже опустилась нижче від рівня, достатнього для заміщення поколінь. Смертність збільшилась серед усіх вікових груп; основні причини цього — серцево-судинні хвороби, новоутворення, нещасні випадки і травми, самогубства. Досить високий рівень дитячої смертності — 12,5 дітей на 1000 народжених, що у 1,5 — 2,5 раза вище, ніж у європейських країнах.
Процеси депопуляції населення спочатку охопили сільську місцевість, а тепер уже й міста. В Україні є сотні сіл, в яких упродовж року не народжується жодної дитини. Природний приріст сільського населення став від'ємним ще у 1985 р., а тепер він становить -9,3%о (2000р.). У містах цей показник -5,9%о, загалом на кожну тисячу осіб в Україні народжується на 7 чоловік менше, ніж помирає.
Показники природного руху населення мають значні відмінності у регіонах України. Найбільші природні втрати населення спостерігаються у північних і східних областях (природний приріст у Чернігівській області — -12,1%о, в Луганській— -11,7%о, Донецькій — -10,9%о та ін.), дещо менші — у центральних, найменші — у західних (Закарпатській — -0,4%о, Львівській — -3,3%о).
Старіння населення характерне для всіх європейських держав, але висока частка старих людей там досягається високою тривалістю життя, а в Україні — за рахунок зменшення кількості дітей. Середня тривалість життя людей в Україні становить 68 років, зокрема, жінок — 73 роки, а чоловіків — 63 роки. Це набагато нижчий показник, ніж у розвинених країнах світу (в Японії— 83 роки, США і Німеччині — 75 років). Погіршення усіх демографічних показників, особливо значне природне скорочення населення, свідчить про демографічну катастрофу в Україні.
Міграція населення Чисельність населення в Україні змінюється також під впливом міграцій — переселення людей зі зміною місця проживання. Вони бувають внутрішні і зовнішні. Внутрішні міграції — це рух населення між різними регіонами всередині країни. Вони не впливають на загальну чисельність населення країни, а тільки на його розподіл між регіонами. Зовнішні міграції (за межі держави) поділяються на еміграцію (виїзд), імміграцію (в'їзд) і рееміграцію (повернення людей на свою батьківщину).
Міграції в Україні мають від'ємне сальдо. Це означає, що кількість людей, які виїжджають з неї, більша, ніж тих, які приїжджають. Тільки у 2000 р. різниця між вибулими і прибулими становила 46 тис. осіб. Еміграція має переважно соціально-економічні причини, її ще називають заробітчанською. У пошуках кращих заробітків люди виїжджають, передусім, у країни Південної та Центральної Європи, в Росію, Ізраїль, США та інші країни світу. Значна кількість людей виїжджає нелегально. За 1991 — 1999 рр. кількість емігрантів перевищила 2млн. осіб. Виїзд населення з України — проблема, яка у майбутньому може стати загрозою формуванню продуктивних сил, а також посилить негативні аспекти демографічної ситуації. Внаслідок того, що виїжджають люди молодого та середнього віку, в країні знижуються показники народжуваності. Цьому сприяє також еміграція жінок та дівчат.
Серед тих, хто виїжджає з України, значний відсоток людей з вищою освітою (в 1995 р. — 24%), серед них багато людей з науковим ступенем. Це свідчить про відтік з України високопрофесійних кадрів, т. зв. "міграцію умів".
Серед іммігрантів переважають люди, які народились в Україні, але тривалий час жили і працювали в різних регіонах Росії та інших республіках колишнього СРСР. їх називають репатріантами. Значно зменшилися за останнє десятиріччя XX ст. внутрішні міграції населення, оскільки високий рівень безробіття, який охопив усі регіони України, не сприяє переміщенню населення між ними. Помітно сповільнились обсяги міграції людей із сільської місцевості в міста, що були досить значними у 80 — 90-их роках XX ст.
1. Як змінювалася чисельність населення в Україні упродовж XX ст.? Які чинники впливали на ці зміни?
2. Що таке природний приріст населення? Охарактеризуйте сучасну демографічну ситуацію в Україні.
3. Що таке депопуляція населення? Які її причини?
4. Проаналізуйте сучасні міграційні процеси в Україні, розкрийте їх причини.
5. Вкажіть основні напрями міждержавної міграції людей з України.
2.2. Національний склад населення України
Люди, які населяють територію України, належать до різних етносів ("етнос" у перекладі з грецької означає "народ", "плем'я"). Співвідношення між чисельністю різних етносів (національностей) творить етнічний (національний) склад населення.
Національний склад населення вивчається за результатами його переписів. За даними перепису 1989 року в Україні проживають представники понад 120 народів (етносів). Україна є однонаціональною державою з багатоетнічним складом населення. Це — держава української нації, бо немає у світі жодної іншої держави, в якій би інтереси українців задовольнялись повно і різнобічне. Корінне населення — українці — складає 72,7% (понад 37 млн. осіб). Вони становлять більшість в усіх регіонах, окрім АР Крим. Найвища частка українців у населенні Тернопільської (96,8%) та Волинської (94,6%) областей, найнижча — в АР Крим (25,8%), Луганській (51,9%), Донецькій (50,9%), Одеській (54,6%) областях.
Українці є дуже давнім народом. Знахідки археологів біля с. Королево Закарпатської області свідчать, що територія України була заселена ще 600 тис. років тому. Від часу переходу до осілого способу життя корінне населення не покидало своєї рідної землі.
Предками українців є трипільці, що населяли територію в межиріччі Дністра, Південного Бугу та Дніпра 3,5 — 2 тис. років до Різдва Христового, і ранні слов'яни, які жили на цих територіях та у Передкарпатті пізніше. Слов'янські племена (дуліби, поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі) займалися землеробством, вели осілий спосіб життя. Вони і склали основу українського народу. Незважаючи на постійні нашестя кочівників та запозичення деяких рис культур інших народів, українці зберегли свою національну самобутність. Вона виявляється в їх мові, поведінці, матеріальній і духовній культурі.
За мовою українці відносяться до індоєвропейської мовної сім'ї, слов'янської групи, східнослов'янської підгрупи народів. Тепер — це один із великих народів світу, що компактно розселений в центральній частині Європи і розсіяний по цілому світу. На території України проживає понад 3/4 українців, всього ж у світі їх понад 50 млн. осіб. Ті з них, які проживають за межами України, творять т. зв. українську діаспору. Вона найчисельніша у республіках колишнього СРСР — Росії (понад 5 млн. осіб), Казахстані — 0,9 млн. осіб, Молдові — 0,6 млн. осіб, а також у США — 1,2млн. осіб, Канаді — 1,0 млн. осіб та інших країнах. У багатьох із них українці зберегли свою мову, культуру, національну самобутність.
Українці в різних частинах України мають певні особливості, які виявляються у мові, одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, декоративно-прикладному мистецтві. На основі цього виділяють етнографічні групи українського народу. Раніше таких груп було багато, серед них — севрюки, подоляни, литвини, пінчуки, черкаси, поліщуки, бойки, гуцули, лемки. Внаслідок того, що специфічні особливості цих етнографічних груп поступово згладжуються, окремі з них перестають існувати. Найкраще зберегли свої традиції та говірку етнографічні групи горян Українських Карпат — бойки, гуцули і лемки.
Чисельність українців в Україні постійно- змінювалась не тільки під впливом природних чинників, але й цілеспрямованої антиукраїнської політики, яка проводилась упродовж тривалого часу спочатку царським режимом, а пізніше — радянською .владою, і проявлялась як у фізичному, так і в духовному нищенні українства.
Найбільша етнічна меншина в Україні — росіяни (22,1%). Найвища їх частка серед населення АР Крим (67%), Донецької і Луганської областей (понад 40%). Значна кількість росіян в Україні — результат міграційної політики, яка проводилась у Росії та колишньому СРСР. їх кількість та частка в національному складі населення різко збільшились за радянського часу у період індустріалізації України, а особливо — у післявоєнні десятиріччя. Тільки за 1926 — 1989 рр. їх чисельність зросла майже утричі. Більшість росіян (понад 87%) проживає у містах.
Кожна з інших етнічних меншин становить менше 1% від загальної кількості населення, серед них виділяються євреї, поляки, білоруси, молдавани, угорці, румуни, греки, кримські татари та ін. Друга за чисельністю представників етнічна меншина в Україні — євреї, їх кількість різко зменшилась у другій половині XX ст. внаслідок масового знищення цього народу фашистами у роки Другої світової війни, а також еміграції євреїв з України у післявоєнний, особливо у постчорнобильський період. Проживають євреї переважно у містах, найбільше їх у Києві, Одесі, Чернівцях, Вінниці, Харкові та ін.
На територіях, прилеглих до інших країн, проживають представники народів цих держав. Так, молдавани мешкають, в основному, в Одеській і Чернівецькій областях, словаки і угорці — в Закарпатській, румуни — в Чернівецькій області. Болгари проживають у Донецькій (Приазов'я) та Одеській областях, греки — в Донецькій та Чернігівській областях, гагаузи — в Одеській області, караїми — у Криму, поляки—у західних, Житомирській, Київській, Донецькій областях. Багатонаціональним є склад населення великих міст і великих промислових районів, що зумовлено міграцією до них спеціалістів різних галузей господарства з усіх республік колишнього СРСР.
Після здобуття Україною незалежності відбуваються зміни і в її національному складі населення. Внаслідок рееміграції українців із країн колишнього СРСР, повернення кримських татар та німців, депортованих (насильно вивезених) у роки війни, збільшується їх кількість та частка у складі населення. Натомість і далі зменшується чисельність євреїв, які виїжджають в Ізраїль, країни Європи та США. Населення проживає у різних за людністю, зовнішнім виглядом і функціональною структурою населених пунктах. Населений пункт (поселення) — це місце проживання і діяльності людей. Виділяють два типи населених пунктів — міські і сільські.
Міські населені пункти в Україні — це міста і селища міського типу.
Містом у найзагальнішому розумінні вважається населений пункт, жителі якого зайняті переважно у несільськогосподарських галузях. В Україні до міст відносяться всі поселення, що мають понад 10 тис. жит., а також менші за людністю поселення, що історично склалися як міста.
На території України нараховується 451 місто. Найбільше їх — у східних областях України, а найменше — у південних і північних областях. Найбільша щільність міст — у Львівській, Харківській, Луганській, Донецькій областях. За людністю їх поділяють на малі (до 50 тис. жит.), середні (50 — 100 тис. жит.), великі (100 — 500 тис. жит.), дуже великі (500 — 1000 тис. жит.), міста-мільйонери (понад 1 млн. жит.). Найчисельніша серед цих груп — група малих міст: вони складають 74,5% від усієї їх кількості. До цієї групи входять дуже різні міста, як за людністю (м. Угнів — 1,2 тис. осіб і м. Каховка — 42,6 тис. осіб), так і за рівнем соціально-економічного розвитку, зовнішнім виглядом тощо. Саме тому у цій групі виділяють міста з людністю до 10 тис. жителів. У дев'яти найбільших містах України проживає більше третини міського населення. Це — міста-мільйонери (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса) і дуже великі міста (Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь). Усі ці міста є центрами міських агломерацій — форм взаємопов'язаного розселення людей у територіальне зосереджених міських поселеннях. Найбільшими в Україні є Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Київська агломерації.
За часом виникнення міста поділяють на старі, середнього віку і молоді. Перші міста в Україні виникли ще понад 2,5 тис. років тому. Це були поселення, засновані грецькими колоністами. На їх місці знаходяться теперішні Керч, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Білгород-Дністровський. Окремі зникли: Ольвія, Німфей, Тірітака та ін.
До старих міст, заснованих за часів Київської Русі, відносяться Київ, Чернігів, Галич, Теребовля, Львів, Збараж, Новгород-Сіверський, Переяслав, Чорнобиль, Володимир-Волинський, Луцьк та ін. Вони були центрами ремесел, торгівлі, освіти і культури, а також оборонними пунктами. У XV — XVII ст. з'явилося багато нових міст. Серед них — Сімферополь, Тульчин, Берестечко, Нікополь, Рахів, Коростишів, Тернопіль, Ізмаїл, Очаків, Кременчук, Харків та ін. Ці міста стали торговельними центрами, які виникали переважно на перехрестях шляхів. Із розвитком промисловості активно виникають і розвиваються міста у XVIII — XIX ст. Найбільше їх — у східній і південній частинах країни. Це — Миколаїв, Одеса, Херсон, Алчевськ, Луганськ, Горлівка, Донецьк, Дебальцеве та ін.
Наймолодшими в Україні є міста, що виникли у XX ст., зокрема — у міжвоєнні роки і після Другої світової війни. Вони розміщені переважно у промислових регіонах — Придніпров'ї, Донбасі. Серед них — Зелено-дольськ, Верхньодніпровськ, Світлодарськ, Вишневе, Прип'ять, Світло-водськ, Молодогвардійськ, Сєверодонецьк, Теплодар, Енергодар та ін. Наймолодшим є місто Славутич, збудоване у 1987 р. для обслуговування Чорнобильської АЕС. Є на території України і т. зв."мертві міста" — Чорнобиль і Прип'ять, які обезлюдніли внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Міста в Україні виконують різні функції. За цією ознакою виділяють такі їх типи: багатофункціональні, промислові, промислово-транспортні, транспортні, лікувально-оздоровчі, центри агропромислових комплексів та ін.
Окремо виділяють столицю України — м. Київ (2,6 млн. осіб). Це — найбільше місто держави, її адміністративний, культурний, господарський центр.
Заснований понад 1500 років тому, Київ став політичним центром давньоруської держави Київської Русі. Це сприяло його розвитку, налагодженню різноманітних, у т. ч. і зовнішніх, зв'язків. У 1497 р. місто отримало магдебурзьке право, тобто право на самоврядування. Столиця могутньої держави у центрі Європи здавна є і значним культурним центром. Ще у X ст. тут було відкрито школи, а в XVII ст. у Києві функціонували братські школи та Києво-Могилянська колегія (пізніше — академія), які стали центрами українського просвітництва. З XIX ст. основну роль у навчанні студентів відіграє Володимирський університет (тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка).
З XVIII ст. у місті розвивається промисловість, будуються залізниці до Одеси та Курська. З /того ж часу місто перетворюється у значний промисловий центр.
У 1918 р. Київ стає столицею УНР, з 1934 р. — столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а з 1991 р. — незалежної Української держави.
Зараз Київ — значний промисловий центр. На його території розміщені підприємства машинобудування, легкої, харчової та інших галузей промисловості. Від нього в усі кінці України відходять залізниці і автомобільні шляхи, місто є значним річковим портом на Дніпрі.
Київ — духовний центр українського народу. Тут знаходиться багато унікальних пам'яток духовної і матеріальної культури. Серед них — Софіївський собор, Видубицький монастир, Золоті ворота і Києво-Печерська Лавра (XI ст.), Андріївська церква (XVIII ст.), Володимирський собор, оперний театр (XIX ст.) та ін. В останні роки відбудовано зруйновані пам'ятки, зокрема Золотоверхий Михайлівський собор (пам'ятка XI ст.) — місце захоронения багатьох київських князів і церковних діячів. Відновлено також приміщення і навчання в Києво-Могилянській академії (її було закрито у 1817 р. царським урядом).
у місті діють 32 музеї, 35 театрів. Люди з усіх куточків України приїжджають відвідати Державний музей Т.Г. Шевченка, Софіївський собор, музеї українського і світового мистецтва та ін.
Київ — великий науковий і освітній центр України. У ньому працюють Національна академія наук України, галузеві науково-дослідні інститути, 96 вищих та понад 420 середніх навчальних закладів.
Зі здобуттям Україною незалежності її столиця постійно оновлюється і відбудовується. Змінюють свій вигляд і упорядковуються вулиці Києва, реставруються старі і з'являються нові будівлі. Мальовничі ландшафти, старовинні і нові будівлі, багатство пам'яток культури роблять Київ неповторним і чарівним містом, одним із найкращих у Європі.
Селища міського типу — це населені пункти з кількістю населення понад 2 тис. осіб, в яких не менше двох третин населення становлять робітники, службовці та члени їх родин. Селища виникають при промислових підприємствах, будовах, залізницях, на їх території нерідко розміщені середні та вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи, лікувальні та оздоровчі заклади тощо. За зовнішнім виглядом і функціональною структурою вони подібні до малих міст із населенням менше 10 тис. жит. В Україні нараховується 897 селищ міського типу, найбільше їх — у промислових районах.
У містах і селищах міського типу в Україні проживає майже 68% населення (на початку XX ст. — 16%). Міське населення постійно поповнювалось за рахунок селян — такий процес називають урбанізацією. Найвищі її темпи спостерігались в Україні у 40 — 70 роках XX століття, коли відбувалися процеси індустріалізації. Зараз ці темпи значно сповільнилися внаслідок припинення притоку мігрантів із сільської місцевості, депопуляції сільського і міського населення. Найвищі рівні урбанізації мають області у промислових регіонах — Донецька, Дніпропетровська, Луганська (83 — 91 %), а найнижчі — Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська (39 — 44 %). В умовах загальної економічної кризи відбувається значний відтік міських жителів на заробітки за межі своїх поселень (переважно за кордон), а також повернення вихідців із сіл назад до своїх сільських жител (т. зв. "дезурбанізація").
На людність, розміщення та особливості забудови сіл значною мірою впливали природні умови і ресурси: рельєф, залягання підземних вод, ріки, розміщення сільськогосподарських угідь та лісовкритих площ. Найпоширенішими в Україні є села з суцільною багатовулицевою забудовою. Є також одновулицеві села (витягнуті вздовж рік чи по долинах балок) та хутори, що складаються з розкиданих на значній площі жител. В сучасних умовах розвитку фермерського господарства хутори можуть відродитись, ставши центрами таких господарств.
1. Порівняйте різні регіони України за щільністю населення та рівнем урбанізації. Які чинники впливають на ці показники?
2. Як поділяють міста України за кількістю населення? Відшукайте на карті міста з різною людністю.
3. Які групи міст можна виділити за часом виникнення, за функціями? Наведіть приклади найстаріших міст держави і т. зв. "молодих" міст.
4. Що таке дезурбанізація? Які її причини в Україні?
5. Виділіть регіони з найвищою щільністю сільського населення. Які чинники впливають на розселення у сільській місцевості?
6. Як впливають природні умови на особливості забудови поселень? Наведіть приклади
2.3. Трудові ресурси і зайнятість населення України
Населення виконує дві важливі функції: З одного боку, воно є виробником матеріальних благ і послуг, творцем суспільного національного продукту, з іншого споживачем матеріальних і духовних благ. Найбільш активною його частиною є трудові ресурси. Це — населення працездатного віку (чоловіки віком 16 — 59 років, жінки — 16 — 54 роки включно), крім інвалідів І і II груп, а також люди пенсійного віку і підлітки, які працюють. В Україні трудові ресурси становлять майже 30 млн. осіб, в їх структурі переважають працездатні люди — 57% (2000 р.).
Все ширше в науковій літературі та на практиці застосовується термін '''економічно активне населення". Ним позначають працездатне населення, яке упродовж певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До складу цього населення входять люди, зайняті господарською діяльністю, що приносить прибуток (у т. ч. пенсіонери) та безробітні люди, які хочуть працювати.
Економічно неактивне населення — це люди, які знаходяться на утриманні держави або окремих осіб. Сюди належать особи, які зайняті у домашньому господарстві чи навчаються, безробітні, що не шукають роботи і не бажають працевлаштуватись, а також пенсіонери, не зайняті господарською діяльністю.
Економічно активне населення становить в Україні 22,6 млн. осіб (2000 р.), а економічно неактивне — 13,7 млн. осіб. Значну частку серед осіб останньої групи займають студенти, які з часом перейдуть у групу економічно активного населення.
Рівень зайнятості населення в Україні зайнятість населення постійно знижується (в умовах економічної кризи у 2000 р. він становив 62,0%). Змінилась також структура зайнятості: якщо в 1990 р. все населення працювало в галузях державної економіки, то вже у 2000 р. — понад 3,2 млн. осіб — в інших сферах, передусім у ринковій інфраструктурі. Неоднакові темпи скорочення працівників у різних галузях господарства вплинули на структуру зайнятості. Частка працівників сфери матеріального виробництва зменшилась із 60% у 1990 р. до 46% у 2000 р. За останнє десятиліття збільшення працівників відбувалося тільки у сфері управління (див. табл. 4).
Співвідношення між попитом і пропозицією на трудові ресурси Утворює ринок праці. Тепер на ньому попит набагато менший за пропозицію, внаслідок чого збільшується кількість безробітних людей.
3.1. Загальна характеристика господарства України
У процесі своєї діяльності людина вступає у взаємодію із природою, з іншими людьми, продукує різноманітні матеріальні і духовні цінності. Здійснюється це окремими людьми, сім'ями, колективом або всім суспільством і називається господарською діяльністю, або господарством.
У процесі історичного розвитку господарство пройшло 2 етапи: 1) натуральне господарство; 2) товарне господарство.
Натуральним вважається господарство, пов'язане з сім'єю, колективом чи територіальною громадою і виробництвом продуктів, необхідних лише для їх власного споживання, задоволення потреб самих виробників. Такий етап людство пройшло у первісному і феодальному суспільстві, але елементи натурального господарства збереглися і дотепер — насамперед у вигляді домашнього і підсобного господарства. Товарне господарство виникло з появою обміну продуктами людської діяльності, тобто коли продукція вироблялася не тільки для власного споживання, а й для задоволення потреб інших людей. Це відбувалося шляхом обміну результатами праці, купівлі-продажу товарів на ринках.
З розвитком товарного господарства розвивається територіальний (географічний) поділ праці, тобто виробництво певних товарів закріплюється за тими територіями, де для такого виробництва існують кращі умови — природна сировина, матеріали, робоча сила з відповідними навиками тощо. З часом відбувається об'єднання (інтеграція) праці між окремими територіями. Результатом цих процесів є розподіл ринків товарів, робочої сили і їх об'єднання в межах держави. Формується національне господарство країни.
В Україні активний розвиток товарного виробництва розпочався у XVIII — XIX ст. Оскільки територія України тривалий час перебувала у складі інших держав, то її господарство було складовою частиною національних господарств цих країн. Тільки зі здобуттям Україною незалежності можна говорити про те, що її господарство є національним. Національні господарства більшості країн на сучасному етапі є складними сукупностями великої кількості найрізноманітніших галузей, підгалузей виробництв, підприємств. Між ними існують постійні взаємозв'язки і взаємодія, що виражається взаємними потоками палива, енергії, сировини, матеріалів, готової продукції, послуг, інформації тощо. Іншими словами, національне господарство являє собою національний господарський комплекс з тісними внутрішніми зв'язками, а також з більш чи менш розвиненими зовнішніми зв'язками з національними господарствами інших країн (слово "комплекс" означає сукупність взаємозв'язаних об'єктів, що становлять єдине ціле).
Національний господарський комплекс України протягом останнього десятиріччя XX ст. перебував у стані затяжної економічної кризи. Серед причин цього є й те, що він з'явився як осколок т. зв. єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, сформованого свого часу не на ринкових, а на соціалістичних господарських відносинах. Багато виробництв, що знаходяться на території України, мають неповний цикл, а зв'язки з підприємствами, які залишилися поза Україною і є ланками єдиного виробничого процесу, часто розірвані і втрачені (до того ж їх відновлення не завжди є раціональним). Наприклад, вимушено простоюють великі текстильні комбінати, які отримували сировину (бавовну) із Центральної Азії; припинена діяльність багатьох машинобудівних підприємств, які виробляли деталі і вузли для російських заводів; значні кошти витрачаються на придбання з Росії ядерного палива для української атомної енергетики, бо в країні існує лише первинна ланка ядерного циклу (видобуток урану) і т. д.
Господарство України здебільшого розвивалося екстенсивним шляхом. Це означає, що збільшення обсягів виробництва досягалося за рахунок кількісного приросту виробничої бази, а не якісного переоснащення її. Наприклад, задля збільшення випуску продукції вдвічі у стільки ж збільшувалася кількість машин, верстатів, устаткування, робочої сили, сировини, вдвоє зростали посівні площі, поголів'я худоби тощо. Такий шлях якийсь час приносив позитивні результати, однак внаслідок обмеженості ресурсів він став безперспективним.
Екстенсивний шлях поєднувався з інтенсивним шляхом розвитку, який базується на впровадженні передових досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, застосуванні нових технологій, підвищенні рівня освіти й кваліфікації працівників, поліпшенні організації виробництва і т. д. Інтенсивний шлях веде до зниження енерго-, матеріало- і трудомісткості виробництва при одночасному зростанні його обсягів і покращення якості продукції. Обсяги виробництва зростають завдяки підвищенню продуктивності праці.
Саме інтенсифікація виробництва сприяла швидкому розвитку економіки розвинених країн у другій половині XX ст. Зараз цей шлях став визначальним для розвитку України.
Економічна система — це спосіб організації економічного життя суспільства, її визначають, насамперед, відносини власності у суспільстві та господарський механізм.
Основними типами економічної системи впродовж багатьох десятиліть у XX ст. були ринкова економіка і централізовано планова економіка. Ринкову економіку мали більшість країн світу, тоді як централізовано планову — півтора десятка соціалістичних країн, у т. ч. колишній СРСР. З початку 90-х рр. XX ст. на карті світу з'явилися т. зв. постсоціалістичні країни ("пост" з лат. — "після") з перехідним типом економічної системи, серед них — Україна.
Ринкова економіка базується на приватній власності, вільному підприємництві і ринковому господарському механізмові. Ринок передбачає обмін вироблених товарів відповідно до їх вартості, існування конкуренції між виробниками, врівноваження попиту і пропозиції товарів. Він виступає також регулятором господарської діяльності.
Показники, що характеризують ринкову економіку і ступінь її розвитку, можуть суттєво відрізнятися в окремих країнах чи регіонах, а тому розрізняють національні моделі економічних систем. Серед моделей, притаманних країнам з найбільш розвиненою ринковою економікою, виділяють такі:
англосаксонську модель (США, Великобританія), яка характеризується повним панування в економіці приватної власності окремих осіб, підприємств, фірм, банків, великих компаній і мінімально необхідним втручанням держави в господарські процеси;
соціально-ринкову модель (континентальні країни Західної Європи, Канада), яка подібна до попередньої, однак допускає більшу частку Державної власності в економіці і передбачає широке використання можливостей і важелів держави у соціальній політиці;
східно-азіатську модель (Японія, Південна Корея, Сінгапур), яка характеризується незначною часткою державної власності в економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси.
Багато країн, що розвиваються, створили менш ефективні моделі ринкової економіки. Для них характерне, наприклад, значне поширення т. зв. неформальної ("тіньової") економіки і "чорного" ринку (латиноамериканська модель), низький рівень розвитку товарно-грошових відносин і висока частка споживчого (натурального) господарства (різні види афро-азіатської моделі) і т. д.
Централізовано планова економіка відзначалася загальним домінуванням державної або "колективної" власності, вирішальною роллю держави у розв'язанні економічних питань, що здійснювалося шляхом централізованого планування й адміністративного розподілу ресурсів. Інша назва даної системи — командно-адміністративна економіка.
Втручання держави в усі економічні процеси і на всіх рівнях та відсутність приватновласницької ініціативи призводили до низької ефективності господарювання, неконкурентоспроможності виробленої продукції на міжнародних ринках, постійного дефіциту основних споживчих товарів.
Централізовано планової економіки в даний час притримуються лише дві соціалістичні країни — Куба і Північна Корея (КНДР). У соціалістичному Китаї формується специфічна модель економіки, яка передбачає побудову ринкових відносин під контролем правлячої комуністичної партії.
Перехідна економіка (від командно-адміністративної до ринкової) передбачає докорінні перетворення в усіх сферах економічної діяльності, в усьому господарському механізмові постсоціалістичних держав. Реформування економіки пов'язане, насамперед, із роздержавленням і приватизацією суб'єктів господарювання (підприємств, організацій, закладів), появою ефективного власника, розвитком малого і середнього підприємництва, обмеженням прямого втручання держави в економічні процеси і одночасно вмілим управлінням цими процесами зі сторони держави. Лідерами щодо реформування національних економік на ринкових засадах у даний час є постсоціалістичні країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія) і Балтії (Естонія, Латвія, Литва).
Україна належить до країн, в яких економічні перетворення проводяться надто повільно й непослідовно. Це пов'язано з об'єктивними і суб'єктивними причинами. Зокрема, у промисловості дуже багато великих і старих підприємств з відсталими технологічними процесами й устаткуванням, що не приваблює ні вітчизняного, ні іноземного власника. Економіка України потребує великих капіталовкладень, яких нема в країні, а надходження їх із-за кордону гальмуються недосконалим законодавством і нестабільністю суспільного розвитку. Окрім цього, у вищого керівництва держави не завжди вистачає політичної волі щодо докорінного реформування економіки, а чиновницький апарат на місцях часто чинить перешкоди впровадженню прогресивних змін.
Сучасна економічна система України характеризується поєданнням старих і нових елементів, не всі з яких є прогресивними. Часто серед них з'являються такі, що властиві менш розвинутим ринковим економікам ("тіньова" економіка, "чорний" ринок, хабарництво і корупція чиновників, від яких залежать економічні перетворення, заміна товарно-грошових відносин на т. зв. бартер, тобто натуральний обмін продукцією тощо). Незважаючи на те, що за останнє десятиріччя частка державної власності в економіці різко скоротилася, а зросла частка різних форм недержавної власності (приватної, акціонерних товариств тощо, загалом до 60%), виробництво не відзначається високою ефективністю. Часто роздержавлення і приватизація підприємств проводились непрозоро і не на користь ефективного власника. У деяких важливих сферах економіки реальної зміни відносин власності не відбулося. Так, у сільському господарстві на місці колишніх колективних і державних господарств (колгоспів і радгоспів) виникли колективні селянські підприємства, селяни в яких не стали реальними власниками землі. Аграрна реформа, метою якої є запровадження приватної власності на землю і перетворення її в товар, розпочалася лише у 2000 р.
Усе це свідчить про те, що етап перехідної економіки в Україні буде досить тривалим. Однак вибір, зроблений на початку 90-х років, — створення цивілізованої ринкової економіки за типом розвинених країн — не підлягає сумніву.
Національне господарство України має складну структуру.
Структура господарства — це його внутрішня будова, котра показує, з яких основних елементів складається господарство, а також виражає співвідношення та взаємозв'язки між ними.
Первинними складовими господарства, його основними одиницями є підприємства, організації, заклади, установи, які випускають різноманітну продукцію або надають різноманітні послуги. До них належать шахти, кар'єри, рудники, фабрики, заводи, електростанції, індивідуальні і фермерські селянські господарства, залізничні станції, автотранспортні підприємства, будівельні організації, ремонтні майстерні, магазини, перукарні, школи, вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, лікарні, банки і т.д. Вони також можуть складатися з внутрішніх підрозділів — цехів, виробничих ділянок, відділів тощо.
Найскладнішу будову мають підприємства-комбінати, в яких є цехи з різним призначенням: основні, допоміжні, обслуговуючі, підсобні та ін. Для випуску певного виду продукції підприємства й організації можуть утворювати виробничі чи науково-виробничі об'єднання, спілки, кооперативи.
За формами власності підприємства й організації бувають: державні (їх власниками виступає уряд через вищих державних чиновників), комунальні (належать місцевим територіальним громадам — міським, селищним, сільським), приватні (їх власники — окремі люди або сім'ї, які вкладають власну працю або ж використовують найману), колективні (власність господарських товариств, кооперативів, корпорацій; серед них найбільш поширені т. зв. акціонерні товариства, власниками акцій яких виступають як їхні працівники, так і широке коло інших осіб), а також зі змішаною власністю (створені за спільної участі держави та інших власників). Крім цього, на території України з'являються підприємства й організації, засновані іноземним капіталом і які є власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.
Підприємства й організації групуються за видами господарської діяльності і за розміщенням на території. Відповідно розглядають галузеву і територіальну структуру господарства.
Галузева структура показує поділ господарства на галузі та співвідношення між ними. Галузь — це сукупність господарських одиниць, які виробляють якісно однорідну продукцію або задовольняють певні однорідні потреби суспільства. Всі галузі національного господарства об'єднуються, насамперед, у дві сфери — сферу матеріального виробництва і сферу послуг (раніше їх також називали виробничою і невиробничою сферами).
До сфери матеріального виробництва входять промисловість, сільське, лісове, рибне господарство і будівництво (рис. 5) — галузі, які випускають матеріальні блага (товари). Вони поділяються на вужчі галузі, підгалузі, види виробництв. Наприклад, великою галуззю промисловості є машинобудування, в яке входить автомобілебудування, а в нього — виробництво легкових автомобілів.
У сфері послуг створюються духовні блага та послуги невиробничого й виробничого характеру. Одні галузі цієї сфери обслуговують безпосередньо населення (культура, освіта, медичне і рекреаційне обслуговування, побутове обслуговування), інші — населення і виробництво (транспорт і зв'язок, фінанси і кредит, торгівля, страхування), треті забезпечують функціонування суспільства взагалі (наука, управління). У галузевій структурі національного господарства України сфера матеріального виробництва різко переважає сферу послуг (відповідно 66% і 34% у 2000 р.). У сфері матеріального виробництва виділяються промисловість (71% вартості всіх вироблених товарів) і сільське господарство (21%). Таким чином, за цими показниками національне господарство України є промислово-аграрним.
Часто міжнародні економічні організації розглядають галузеву структуру національних господарств як співвідношення трьох секторів економіки. До первинного сектора відносять сільське і лісове господарства, рибальство, добувні галузі промисловості, тобто ті галузі, які дають людині "первинну" (створену природою) продукцію. До вторинного сектора включають індустріальні галузі — обробну промисловість і будівництво, які переробляють і облагороджують первинну продукцію і доводять її до споживача у вигляді кінцевих матеріальних благ. Третинним сектором називають галузі сфери послуг.
За такою структурою економіки країни світу відносять до одного з трьох типів: країни доіндустріальної стадії розвитку (у них дуже висока частка галузей первинного сектора), індустріальної стадії (вторинного сектора) і постіндустріальної стадії розвитку (велика перевага галузей третинного сектора). Україна має показники типової держави, що знаходиться на індустріальній стадії розвитку суспільства: частка вторинного сектора сягає понад 45% вартості всієї продукції, відносно висока також частка первинного сектора (понад 20%). Натомість, відсоток третинного сектора в економіці України більш як удвічі нижчий, ніж у провідних постіндустріальних країнах світу (США, Японія, країни Західної Європи).
У результаті посилення і поглиблення зв'язків між окремими галузями національного комплексу відбувається формування міжгалузевих комплексів. Міжгалузевий комплекс — сукупність взаємозв'язаних підприємств різних галузей, об'єднаних випуском певної продукції.
До найважливіших міжгалузевих комплексів в Україні відносяться паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісо-виробничий, агропромисловий, комплекс легкої індустрії, транспортний, будівельно-індустріальний, морегосподарський, рекреаційний, військово-промисловий, науково-технічний, соціальний.
Підприємства чи галузі у складі комплексів відзначаються стійкими і тісними виробничими зв'язками. Наприклад, в агропромисловому комплексі взаємодіють галузі сільського господарства, харчової промисловості, комбікормова промисловість. Складовими комплексу є також деякі галузі машинобудування (сільськогосподарське, тракторобудування), хімічної промисловості (виробництво мінеральних добрив, отрутохімікатів), мікробіологічна промисловість.
Функціонування комплексу неможливе без інфраструктури, тобто галузей, які обслуговують процес виробництва. Це — вантажний транспорт, системи енерго-, водо- і теплопостачання, матеріально-технічне забезпечення, ремонт, будівництво, освіта (підготовка кваліфікованих кадрів), наукове забезпечення, управління.
Підприємства різних галузей господарства по-різному розташовані на території одне щодо іншого, відносно населених пунктів, своїх сировинно-ресурсних баз тощо. В одних випадках вони мають одиничне розміщення, в інших — групове. Ці групи на одній території творять певні територіальні поєднання, підприємства в них більшою чи меншою мірою використовують спільну виробничу і соціальну інфраструктуру або ж об'єднуються виробничими зв'язками, взаємними поставками деталей, матеріалів, напівпродуктів, відходів. Таким чином виникають територіальні елементи господарства. Сукупність певним чином взаєморозміщених і поєднаних територіальних елементів господарства називається територіальною структурою господарства.
Територіальна структура господарства тісно пов'язана з розселенням, транспортною мережею, а також особливостями природного середовища, його природно-ресурсним потенціалом. Елементи територіальної структури можуть мати точкові, вузлові, лінійні, кущові, ареальні форми. Зокрема, галузі первинного сектора економіки — сільське й лісове господарство, рибальство, добувна промисловість, які тісно взаємодіють з природним середовищем, мають переважно ареальні форми: сільськогосподарські зони і райони, лісогосподарські і лісопромислові райони і ділянки, рибопромислові зони і райони, гірничодобувні басейни, райони, ареали.
Переважна більшість підприємств обробної промисловості розміщені в населених пунктах і утворюють такі елементи територіальної структури, як промисловий пункт (одне підприємство), промисловий центр — населений пункт з кількома мало пов'язаними підприємствами, промисловий (господарський) вузол — місто або група близько розташованих міст з великою кількістю взаємозв'язаних підприємств. Окремі виробництва мають кущову форму територіального поєднання. Наприклад, машинобудівний кущ формується головним (складальним) підприємством і багатьма заводами, що постачають деталі, вузли, агрегати і знаходяться у навколишніх поселеннях.
Територіальна структура транспорту представлена такими елементами, як транспортні лінії (наприклад, залізниці, судноплавні ріки), транспортні пункти (станції на залізничній вітці), транспортні вузли (станції в місцях розгалуження чи перетину залізничних ліній).
Елементи територіальної структури можуть бути спеціалізовані (наприклад, зернова зона, цукровобуряковий пункт, центр харчової промисловості, автомобілебудівний кущ, нафтохімічний вузол, залізничний вузол, автомагістраль) і багатогалузеві (хіміко-машинобу-дівний центр, металургійно-машинобудівельно-хімічний вузол, залізнично-річковий вузол, промислово-транспортний вузол, залізнично-автомобільна полімагістраль).
Сучасні галузева і територіальна структура господарства України відзначаються нераціональністю. Про це, зокрема, свідчать:
— значна залежність господарства від постачання енергоносіїв, лісу, сировини для легкої та інших галузей промисловості;
— відсутність завершальних виробництв у багатьох галузях, передусім у машинобудуванні;
— надмірний розвиток галузей військово-промислового комплексу при обмеженому розвитку виробництва товарів народного споживання;
— недостатній розвиток агропромислового комплексу, насамперед галузей обробної промисловості;
— технічна відсталість і зношеність устаткування, технологічна недосконалість підприємств, що зумовлюють високу енерго- і матеріало-затратність економіки;
— значна концентрація т. зв. "брудних виробництв", зокрема гірничодобувних, металургійних, хімічних та ін., що спричинило високий ступінь забруднення довкілля;
— надмірне зосередження промислових підприємств в окремих регіонах (Придніпров'я, Донбас, Прикарпаття), що зумовило значне використання ресурсного потенціалу, призвело до надмірного тиску на довкілля тощо.
Необхідна структурна перебудова господарського комплексу, що має виявлятися у виготовленні високоякісної і конкурентоспроможної продукції, зменшенні затрат сировини та енергії на її випуск, скороченні виробництва економічно та екологічно невигідної продукції. Значну роль у цьому повинні відіграти економічні реформи, насамперед прискорення процесів приватизації в різних галузях господарства.
1. Що таке національне господарство, національний господарський комплекс?
2. Назвіть типи економічних систем. Охарактеризуйте економічну систему України.
3. На які основні сфери і сектори поділяється національне господарство? Яка їх структура?
4. Дайте визначення понять "галузева структура господарства", "територіальна структура господарства". Поясніть їх.
5. Які галузі господарства займають провідне місце у національному комплексі України?
3.2. Економічний потенціал України
Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів.
Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.
Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час приріст трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки, частина робочої сили була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили залишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою).
Економічна криза в країні спричинила появу безробіття і неповної зайнятості населення, масову трудову еміграцію як у Росію, так і в країни Європи, Америки, інших регіонів світу. Серед тих, хто виїжджає нових умовах не реалізовують своїх професійних можливостей.
Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні, водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, фунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів.
Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму.
Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рамками економіки, встановленими законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки.
Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.
Ефективність використання економічного потенціалу в країні залежить від господарського механізму. Недосконалість останнього може призвести до нераціонального, малоефективного, а то й витратного використання складових економічного потенціалу.
Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, п економічною могутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).
Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених уданій країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни.
Валовий національний продукт відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні.
Для країн, які ще слабо залучені в систему світових економічних відносин, показники ВВП і ВНП відрізняються несуттєво. До таких країн наразі належить і. Україна. У більшості економічно розвинених держав (насамперед США і Японія), потужні корпорації яких мають свої філії і дочірні підприємства в багатьох країнах і регіонах світу, валовий національний продукт значно більший від валового внутрішнього продукту. Натомість у багатьох країнах, що розвиваються і широко "відчиняють двері" для іноземного капіталу, ВВП більший від ВНП.
Показники ВВП і ВНП можуть бути розраховані в національній валюті і у т. зв. "міжнародних доларах". Наприклад, валовий внутрішній продукт України (за даними національної статистики) становив 93млрд. гривень у 1997 р. і 173 млрд. гривень у 2000 р. Правда, ці показники неможливо порівнювати, оскільки вони подані у фактично діючих, а не порівняних цінах. Тим більше вони не дають уявлення про місце України у світовій економіці.
Для міжнародних порівняльних оцінок Світовий банк обчислює ВВП і ВНП країн світу у єдиній валюті — "міжнародних доларах". Валові продукти в цій грошовій одиниці розраховуються шляхом зіставлення цін на товари і послуги, що виробляються в даній країні, з Цінами на аналогічну продукцію в США.
За даними Світового банку ВВП України (у 1997 р.) складав майже 50 млрд. дол. За цим показником вона займала 20-е місце в Європі 47-е у світі (див. додаток 1). Близький до неї показник ВВП мали Чехія (52 млрд, дол.) і Угорщина (46 млрд, дол.) — країни, які значно поступаються Україні територією, людністю, природно-ресурсним і науковим потенціалом. Лідерами серед країн світу за обсягами ВВП є США (7,8 трлн, дол.), Японія (4,2 трлн. дол.), Німеччина (2,1 трлн. дол.), Франція, Великобританія та Італія (1,1 — 1,4 трлн. дол.) і Китай (900 млрд. дол.).
Ще переконливіші показники рівня доходів — ВВП на душу населення, які є основними критеріями класифікації національних економік. У 1997 р. цей показник для України становив 1040 доларів, тобто країна перебувала на 139 місці серед майже 200 країн, що вивчалися Світовим Банком. Вона входила до групи країн з рівнем доходів, нижчим від середнього у світі.
Серед країн колишнього СРСР вищі від України показники серед-ньодушового доходу мали Естонія, Латвія, Литва, Росія, Білорусь і Казахстан. Найвищі показники (від 33 до 45 тис. дол. на 1 особу) характерні для Люксембургу, Швейцарії, Японії, Норвегії, Данії, Сінгапуру. У США, Німеччині, Франції на 1 особу припадає від 26 до 29 тис. дол. валового внутрішнього продукту. Натомість у Мозамбіку, Танзанії, Ефіопії та інших африканських державах цифри не перевищують 150 дол. Це — найнижчі у світі показники.
Використовуються й інші показники для характеристики стану національних економік:
— темпи росту реального ВВП за рік, що розраховуються у відсотках (упродовж 90-х рр. валовий внутрішній продукт України постійно скорочувався і лише у 2000 — 2001 рр. він почав зростати — в середньому на 5% за рік);
— рівень безробіття розрахований як відношення кількості безробітних до кількості працездатного населення у працездатному віці (за офіційними даними в Україні він складає трохи більше 4%);
— Інфляція — процес знецінення грошей, пов'язаний зі зростанням цін на товари і послуги. В Україні у 1992 — 1993 рр. відбувалась т. зв. гіперінфляція, коли щоденно ціни зростали на 2 — 3%. Останніми роками інфляція в середньому становить 20% за рік;
— дефіцит бюджету — перевищення державних видатків над доходами, що веде до зростання державного боргу. У 2001 році в економіці країни зафіксовано бюджетний профіцит — перевищення доходів над видатками;
— рівень державного боргу (розмір державного боргу у % до ВВП), баланс зовнішньоекономічних операцій (різниця між видатками і надходженнями, пов'язана із зовнішньоекономічною діяльністю країни) та багато інших.
1. Що таке економічний потенціал країни?
2. Назвіть основні складники економічного потенціалу і охарактеризуйте їх для території нашої держави.
3. Які показники використовуються для характеристики і зіставлення національних економік?
4. Що таке ВВП і ВНП?
3.3. Промисловість України
Промисловість є провідною галуззю господарства України. В її складі виділяють видобувні і обробні галузі. Видобувна промисловість займається видобутком різних видів палива і сировини з надр Землі, тому її розвиток і поширення залежать від розміщення і запасів корисних копалин.
До обробної промисловості відносяться галузі, які займаються обробкою чи переробкою сировини і напівфабрикатів. Це — машинобудування, металургія, деревообробна та інші галузі.
За видом продукції, що випускається, галузі об'єднують у важку, легку і харчову промисловість. Сукупність галузей, які виробляють сировину, паливо, знаряддя праці, складає важку промисловість. До неї належать паливна, електроенергетична, металургійна, хімічна, машинобудівна, лісова і деревообробна, промисловість будматеріалів. До легкої відносять галузі промисловості, які виробляють товари народного споживання — одяг, взуття, тканини, парфумерію та ін. Харчова промисловість об'єднує галузі, що виробляють продукти харчування.
Іноді для того, щоб розрізнити галузі за використанням їхньої продукції, вдаються до поділу галузей промисловості на галузі груп "А" і "Б". До групи "А" відносять галузі, які випускають засоби виробництва, а до групи "Б" — товари споживання. У такому випадку до першої групи попадають галузі важкої і деякі легкої промисловості, а до другої — деякі галузі важкої, легкої і харчова промисловість.
У галузевій структурі промисловості України провідне місце традиційно займає важка промисловість (73,7% у 2000 р.). її значне переважання над виробництвом товарів народного споживання постійно приводило до проблем із забезпечення населення продукцією легкої і харчової промисловості.
За останні роки в усіх галузях промисловості відбулося значне скорочення виробництва продукції, найбільше - у машинобудуванні хімічній, легкій промисловості. За умови здійснення ринкових перетворень Україна зможе поступово збільшити випуск конкурентоспроможненої продукції; для цього вона має як значні природні ресурси так І висококваліфіковані кадри. Вже зараз багато промислових виробів (метал, літаки ракетоносії, тканини, швейні вироби, продовольчі товари користуються великим попитом на світовому ринку.
Концентрація — це зосередження все більших обсягів виробництва на окремих підприємствах, в окремих центрах. Вона може відбуватися екстенсивним або інтенсивним шляхом. Якщо збільшення виробництва на окремому підприємстві відбувається за рахунок його розширення, то це — екстенсивна концентрація. А якщо обсяги виробництва збільшуються внаслідок впровадження високопродуктивного технологічного обладнання, то маємо справу з інтенсивною, або якісною, концентрацією. Концентрація дає змогу механізувати або автоматизувати виробництво, перевести його на нові технології, тим самим підвищити продуктивність праці. Але в сучасних умовах ефективними можуть бути малі і середні підприємства — їх легше переорієнтувати на випуск конкурентоспроможної продукції, і тому доцільною зараз є деконцентрація виробництва, створення міні-підприємств.
Спеціалізація — випуск на одному підприємстві певного виду продукції, що веде до поліпшення якості продукції, підвищення продуктивності праці, зниження собівартості виробництва.
Розрізняють три форми спеціалізації виробництва: предметну, по-детальну і постадійну.
Предметна спеціалізація полягає у виробництві певних готових (зазвичай, нескладних) виробів на окремих підприємствах.
Подетальна спеціалізація — це виготовлення окремих вузлів, деталей, агрегатів на промислових підприємствах. Найбільш поширена в машинобудівних галузях.
Постадійна спеціалізація — це послідовне виробництво напівфабрикатів, деталей чи вузлів на різних підприємствах, кожне з яких виконує певну стадію обробки або ж спеціалізується на окремій стадії технологічного процесу. Ця спеціалізація поширена у машинобудуванні (наприклад, відливання заготовок —> механічна обробка деталей —> покриття деталей), а особливо — в кольоровій металургії (видобуток бокситів —> виробництво глинозему -> виплавка алюмінію -> виробництво прокату), нафтохімічній промисловості.
Кооперування — встановлення виробничих взаємозв'язків між спеціалізованими підприємствами, які спільно працюють над виробництвом складної продукції.
Воно набуло значного поширення у машинобудуванні. Наприклад, для виробництва автомобіля чи літака необхідні деталі, що виробляють декілька сотень спеціалізованих підприємств. Вони постачають ці деталі на складальне підприємство, яке випускає готову продукцію.
Комбінування — це поєднання на одному підприємстві всіх стадій переробки певної сировини, що забезпечує мало- або безвідхідність виробництва. Найбільш поширені комбінати у металургії, текстильній, деревообробній та нафтохімічній промисловості.
Диверсифікація виробництва — це процес його кількісного та якісного урізноманітнення. Характерна для великих підприємств, які повільно реагують на зміну попиту. Тоді паралельно з випуском основної продукції розгортається виробництво іншої, яка користується попитом. Прикладом такого підприємства є "Південмаш" у Дніпропетровську, на якому паралельно з виробництвом ракетної техніки налагоджено випуск колісних тракторів, тролейбусів, побутової техніки та ін.
Комплексування виробництва полягає у встановленні ефективних виробничих зв'язків між окремими підприємствами різних галузей. Ці підприємства можуть послідовно переробляти сировину, взаємно постачати матеріали і готову продукцію, використовувати спільну виробничу інфраструктуру (складські приміщення, системи водо-, газо-, теплопостачання, транспортні шляхи). В результаті дії цієї форми суспільної організації формуються промислові комплекси.
Форми суспільної організації промисловості визначають величину підприємств, взаємозв'язки між ними, їх розміщення. Вони змінюються у процесі розвитку економіки. Так, для соціалістичної системи господарювання найбільш поширеними були концентрація, спеціалізація та кооперування виробництва. Однак, надто великі промислові підприємства маломаневрені, не можуть швидко реагувати на зміну попиту, "їх неможливо швидко переорієнтувати на випуск конкурентоздатної продукції. Тому у період перехідної економіки характерними є деконцентрація, диверсифікація і комплексування виробництва.
На розміщення підприємств окремих галузей впливають різні чинники, зокрема:
а) природні (рельєф, водні ресурси);
б) техніко-економічні (енергетичний, сировинний, транспортний, споживчий, економіко-географічне положення);
в) демосоціальні (трудові ресурси, споживчий, соціальна інфраструктура).
Ці фактори тісно пов'язані між собою і своєрідно впливають на розміщення підприємств різних галузей, залежно від технологічних особливостей виробництва.
Основним чинником розміщення промислових підприємств донедавна був економічний, тобто прагнення максимальних обсягів виробництва при мінімумі затрат. Тепер провідними стають чинники соціально-економічні (робочі місця, задоволення попиту на товари народного споживання) та соціально-екологічні (збереження чистого довкілля).
На території України промисловість розміщена нерівномірно. Основними елементами її територіальної структури є промислові пункти, центри, вузли, агломерації і райони.
Промисловий пункт — це населений пункт, в якому є тільки одне промислове підприємство.
Промисловий центр — це населений пункт, в якому розміщено декілька промислових підприємств, не поєднаних між собою виробничими зв'язками.
Промисловий вузол — це один або декілька близько розташованих промислових центрів, в яких розміщені підприємства, що мають між собою тісні виробничі та економічні зв'язки. При наявності значного центру вузол може перетворитися на промислову агломерацію. Поєднанням вузлів та агломерацій, що мають взаємозв'язки, на певній території утворюється промисловий район.
В Україні сформувалися чотири багатогалузеві промислові райони: Донецький, Придніпровський, Прикарпатський і Прибузький. Найбільший з них — Донецький — спеціалізується на вугільній, електроенергетичній, металургійній, машинобудівній та хімічній промисловості.
Придніпровський промисловий район відзначається розвитком електроенергетики, хімічної, машинобудівної та металургійної промисловості.
Прикарпатський промисловий район виділяється нафтовою і газовою, лісовою, машинобудівною і хімічною промисловістю.
Прибузький промисловий район спеціалізується на вугільній, хімічній та електроенергетичній промисловості.
Багато промислових вузлів та агломерацій знаходяться у межах промислових районів. Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакіївська, Луганська промислові агломерації входять, наприклад, до Донецького промислового району; Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Запорізька, Криворізька — до Придніпровського району; Львівська агломерація — до Прикарпатського, а Нововолинська і Червоноградська — до Прибузького промислового району.
Поза межами промислових районів є Київська, Харківська, Одеська промислові агломерації, багато промислових вузлів (Вінницький, Полтавський, Миколаївський, Херсонський, Сімферопольський та ін.). Всі ці елементи територіальної організації промисловості поєднані між собою різноманітними зв'язками і формують промисловий комплекс України.
В Україні структурна перебудова (реструктуризація) господарства визнана пріоритетною, бо у спадщину від соціалістичного господарювання залишилася економіка із застарілими енерго- і ресурсомісткими технологіями, високою часткою екологічно небезпечних виробництв з низькою їх ефективністю.
У процесі реформування промисловості виявилося, що її структура не Раціональна: в ній — значна частка важкої промисловості, передусім галузей, які обслуговують військово-промисловий комплекс, і незначна частка галузей, що виробляють товари народного споживання. Це й зумовлює необхідність розвитку галузей легкої і харчової промисловості, що, в свою чергу, зменшить залежність України від імпорту найнеобхіднішої продукції. Для України характерна також висока частка гірничодобувної промисловості у випуску промислової продукції, а звідси — й експорт різноманітної мінеральної сировини (будівельних матеріалів, залізних і марганцевих руд, солі, сірки та ін.). Це призводить до великих втрат, бо сировина реалізовується на світовому ринку за низькими цінами. Необхідний розвиток галузей обробної промисловості, підвищення її конкурентоздатності на світовому ринку.
Важливе значення має реструктуризація машинобудівного комплексу, оскільки в ньому створювалися засоби виробництва для всього національного комплексу колишньої держави. Необхідна організація нових виробництв, які завершували б технологічні цикли, переорієнтація підприємств на випуск нових видів машин і устаткування, які користуються найбільшим попитом як в Україні, так і за рубежем. Важливу роль у цьому відіграють конверсія підприємств військово-промислового комплексу та вкладання іноземних інвестицій.
Важливе значення для економіки України має удосконалення структури паливно-енергетичного комплексу, зменшення енергозатратності галузей промисловості.
Розвиток легкої і харчової промисловості в Україні пов'язаний із впровадженням нових форм організації виробництва, створенням мережі малих підприємств, які б випускали продукцію широкого асортименту і могли б швидко переорієнтовуватись на потреби ринку. Маючи достатню кількість трудових ресурсів, потужну сировинну базу, Україна може не тільки вирішити свої внутрішні проблеми щодо забезпечення населення промисловими товарами народного споживання, але й стати важливим експортером цієї продукції на світовий ринок.
1. Які галузі займають провідне місце у промисловості?
2. Перелічіть форми суспільної організації промислового виробництва.
3. Назвіть напрямки підвищення ефективності промислового виробництва в Україні.
4. Які елементи територіальної структури промисловості поширені в Україні?
5. Вкажіть головні, на вашу думку, шляхи реструктуризації промисловості в Україні.
3.4. Паливно-енергетичний комплекс України
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) — це сукупність виробництв, які добувають і переробляють усі види палива, виробляють і передають електроенергію. Це — один із провідних комплексів, від рівня розвитку якого залежить стан усіх інших галузей господарства та добробут людей.
В Україні ПЕК розвивається як на власних паливних ресурсах, так і довізних (нафта, природний газ, вугілля). У структурі запасів органічного палива вугілля становить 95,4%, нафта — 2,0%, природний газ — 2,6%. Для забезпечення потреб господарства і населення України в паливі та електроенергії необхідно близько 300 млн. т умовного палива на рік (1 ту. п. дорівнює 7000 ккал, що приблизно відповідає 1 т кам'яного вугілля). За рахунок власних паливних ресурсів ці потреби задовольняються приблизно на третину.
Основні галузі ПЕК України — паливна та електроенергетична.
Паливна промисловість представлена вугільною, нафтовою і нафтопереробною, газовою, торф'яною галузями. Провідне місце серед них займає вугільна. У структурі видобутку палива в Україніна вугілля припадає майже 75%.
Вугільна промисловість базується на власних ресурсах Донецького та Львівсько-Волинського кам'яновугільних і Дніпровського буровугільного басейнів. Щорічно добувається близько 75 — 80 млн. т кам'яного і 1 — 1,5 млн. т бурого вугілля (в період економічної кризи обсяги видобутку зменшилися більше, ніж у 2 рази).
Головною вугільною базою країни є Донбас, в якому видобувається 95% вугілля, в т. ч. все коксівне, що служить металургійним паливом, та висококалорійне енергетичне паливо — антрацит. Басейн експлуатується ще з XVIII — XIX ст. Складні умови видобутку зумовлюють високу собівартість вугілля, а застаріле обладнання та загазованість пластів підвищують аварійність на шахтах. Актуальним стало питання закриття нерентабельних і реконструкції та відкриття високопродуктивних шахт. Вугілля Донбасу використовують для потреб металургії, енергетики та інших галузей господарства України і частково вивозять за кордон (коксівне).
Вугілля Львівсько-Волинського басейну завдяки кращим умовам видобутку дешевше, ніж донецьке. Але воно має гіршу якість і використовується як енергетичне паливо для потреб господарства і населення західної частини України.
Буре вугілля у Дніпровському басейні добувається переважно відкритим способом, оскільки пласти залягають близько до поверхні. Через невисоку теплотворну здатність воно спалюється на електростанціях та використовується для обігрівання жител.
Для забезпечення власних потреб Україна імпортує близько 10 млн. т вугілля щороку (переважно з Росії, Польщі і Казахстану). Цей імпорт можна значно зменшити за умови реконструкції власної вугільної промисловості.
Нафтова промисловість розвивається з кінця XIX ст., а газова — з початку XX ст. У структурі видобутку палива нафта займає 5%, а газ — 19%. Останніми роками в Україні видобувається в середньому 4 млн. т нафти (10% від потреби) і 18 млрд, м3 газу (1/4). Максимальні ж показники видобутку даних видів палива були у першій половині 70-х рр. XX ст. (відповідно 13 — 14 млн. т і 61 — 69 млрд. м3). Для потреб господарства нафта завозиться з Росії, а газ — з Росії та Туркменистану. Видобуток нафти і газу здійснюється у Карпатському, Дніпровсько-Донецькому і Причорноморсько-Кримському нафтогазоносних районах. Найбільшим за видобутком є Дніпровсько-Донецький район (родовища нафти — Зачепилівське, Глинсько-Розбишівське, Качанівське, Леляківське, Анастасіївське; газу — Шебелинське, Єфремівське, Хрестищенське та ж.).
У Карпатському районі (насамперед, Прикарпатті), внаслідок інтенсивного використання родовищ у попередні десятиліття, видобуток нафти і газу суттєво зменшився. Найбільші родовища нафти — Північно-Долинське, Битківське; газу — Рудківське, Більче-Волицьке, Угерське (використовують як газосховища).
Збільшується видобуток газу у Причорноморсько-Кримському районі. Вже введено в експлуатацію понад 80 родовищ, найбільші — Джанкойське, Глібівське, Оленівське. Україна має перспективні нафтогазоносні площі — на шельфі Чорного і Азовського морів (розпочинається промислове освоєння Штормового і Голіцинського газових родовищ), у Закарпатті, Волино-Подільському районі.
В Україні створено потужну нафтопереробну промисловість, яка зараз недовантажена сировиною. Найбільші заводи працюють у Лисичанську, Кременчуці, Дрогобичі, Надвірній, Херсоні.
За споживанням та імпортом природного газу Україна входить до першої п'ятірки країн світу, тому гострою є проблема урізноманітнення зовнішніх джерел надходження цих видів палива.
Перспективними постачальниками нафти в Україну можуть бути Азербайджан, Казахстан, країни Перської затоки, а газу — Іран, Норвегія. Однак розв'язанню цієї проблеми перешкоджають недостатній розвиток сучасної транспортної інфраструктури (трубопроводів, нафтових терміналів у портах, танкерного флоту). Правда, нещодавно закінчено будівництво нафтотерміналу "Південний" біля Одеси і нафтопроводу Одеса — Броди, завдяки яким прикаспійська нафта може транспортуватися як в Україну, так і в країни Європи.
Торф'яна промисловість (видобуток торфу і виробництво торфобрикетів) поширена в Поліссі і на півночі лісостепової зони. Крім місцевого палива, торф використовується в сільському господарстві для покращення родючості грунтів.
Потужність електростанцій — 47 млн. кВт, вони здатні виробляти приблизно 300 млрд. кВт • год електроенергії (таким було виробництво у 1990 р.). У 2000 р. в країні вироблено 170 млрд. кВт-год електроенергії. Понад 1/2 всієї електроенергії виробляють теплові електростанції (ТЕС). Вони працюють на вугіллі, газі, мазуті, тому розміщуються поблизу джерел палива і споживача. Найбільші ТЕС розташовані в Донбасі (Вуглегірська, Слов'янська, Курахівська, Зуївська, Старобешівська), у Придніпров'ї (Запорізька, Криворізька, Придніпровська); в Київській (Київська, Трипільська) та Харківській (Зміївська) областях. Значну потужність мають також Ладижинська, Добротвірська, Бурштинська теплоелектростанції.
У багатьох містах і на великих підприємствах діють теплоелектроцентралі (ТЕЦ), на яких, крім електроенергії, виробляється теплова енергія, необхідна для комунальних потреб чи в технологічному процесі.
На атомних електростанціях (АЕС) виробляється майже 2/5 електроенергії країни. Всього в Україні діє 4 АЕС (Запорізька, Рівненська, Південноукраїнська, Хмельницька), на яких експлуатується 11 реакторів. У 1986р. на Чорнобильській АЕС стався вибух реактора, що вважається найбільшою техногенною катастрофою на планеті. У зв'язку з небезпечною експлуатацією ЧАЕС український уряд закрив її у грудні 2000 р. Решта АЕС потребують значних капіталовкладень для посилення безпеки експлуатації.
Гідроелектростанції дають майже 5% електроенергії. Вони розташовані на Дніпрі (Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпрогес, Каховська), Дністрі (Дністровська), Південному Бузі (Костянтинівська), в Карпатах (Теребле-Ріцька). Будівництво ГЕС на рівнинних ріках виявилося нераціональним внаслідок затоплення значних площ сільськогосподарських земель; у штучних водоймах відбувається нагромадження шкідливих відходів і "цвітіння" води.
Усі електростанції України об'єднано в енергосистему за допомогою ліній електропередач. Це дозволяє забезпечувати безперебійне постачання електроенергії до споживачів, почергово відключати електростанції для ремонту.
Важливими напрямами розвитку електроенергетики є освоєння нетрадиційних видів енергії (вітрової, сонячної та ін.), збільшення потужності атомних станцій (із врахуванням екологічного чинника), створення власного замкнутого циклу виробництва палива для АЕС, технічне переобладнання ТЕС.
Незважаючи на те, що на території України (у Криму) була побудована одна з перших у світі експериментальних сонячних електростанцій, сонячна електроенергетика в країні, по-суті, не розвивається. Натомість починає освоюватися енергія вітру: перші вітрові електростанції побудовані у Криму, на узбережжі морів, у степовій частині і Карпатах.
1. Дайте характеристику галузей паливної промисловості України.
2. Які галузі електроенергетики є провідними у кращі? Чим це зумовлено?
3. Проаналізуйте шляхи подолання енергетичної кризи в Україні.
4. На контурну карту України нанесіть найбільші ГЕС, ТЕС, АЕС.
3.5. Металургійна промисловість України
Металургійна промисловість об'єднує підприємства, які послідовно здійснюють видобування, збагачення, металургійну переробку руд чорних і кольорових металів та нерудної сировини (т. зв. флюсових і вогнетривких матеріалів), виробництво чавуну, сталі, кольорових і дорогоцінних металів, сплавів, прокатне виробництво, переробку вторинної сировини (металобрухту). Основними споживачами продукції металургійної промисловості є машинобудування, будівництво, транспорт.
Металургійна промисловість складаєтся з чорної і кольорової металургії.
Чорна металургія — одна з найбільш розвинених в Україні галузей промисловості, на яку припадає понад 1/4 всього промислового виробництва. Вона виробляє чавун, сталь, прокат, феросплави, труби та ін. Це — матеріаломістка галузь: для виплавки 1 т чавуну потрібно приблизно 3 т залізної руди, 1,1 т коксу, 20 т води, а також марганцева руда, вапняк, флюси та ін. Тому підприємства чорної металургії розміщуються біля джерел сировини чи палива або між ними.
Україна: має для розвитку галузі значні запаси залізних і марганцевих руд, коксівного вугілля, флюсових та вогнетривких матеріалів, їх родовища дуже вдало поєднуються — переважно у Придніпров'ї та Донбасі.
За обсягом виробництва продукції чорної металургії Україна тривалий час входила до числа провідних країн Європи і світу. Так, у 80-х рр. XX ст. тут щорічно видобувалося 120 — 125 млн. т залізної руди, 7 млн. т марганцевої руди, виплавлялося 55 млн. т сталі. Зараз аналогічні показники значно скромніші — приблизно 55 млн. т залізної руди, менше 3 млн. т марганцевої руди, 32 млн. т сталі (2000 р.). Однак Україна і далі займає чільне сьоме місце серед провідних світових виробників сталі. В останні роки постійно збільшується виробництво прокату, феросплавів, сталевих труб. Ці товари у значних обсягах експортуються за межі України; загалом продукція чорної металургії дає країні найбільше валютних надходжень від експорту.
Виплавка чорних металів традиційно здійснюється на комбінатах! повного циклу, які включають усі кінцеві стадії металургійного виробництва, а також виробництво коксу (металургійного палива зі спеціальних марок вугілля) й агломерату (шматків залізної руди, спечених з вапняком і; коксом). Кожне з виробництв має відходи й побічну продукцію, які^є сировиною для інших галузей промисловості — хімічної, будівельних матеріалів, металообробки. Підприємства цих галузей, як і заводи важкого машинобудування, вигідно розміщувати поряд з металургійними комбінатами. Отже, чорна металургія має важливе комплексо-утворююче значення, на її основі формуються багатогалузеві вузли.
Найбільшими металургійними комбінатами в Україні є "Криворіж-сталь", "Азовсталь" (Маріуполь), "Запоріжсталь", Дніпровський (Дніп-родзержинськ), Алчевський, Макіївський. Великі металургійні заводи, які не мають повного металургійного циклу, — Донецький, Єнакіївський, два Дніпропетровських та ін. Виробництво феросплавів (сплавів заліза з іншими металами для отримання високоякісних сортів сталі) зосереджено у Запоріжжі, Нікополі, Стаханов!, а труб — у Нікополі, Новомосковську, Дніпропетровську, Маріуполі, Макіївці, Харцизьку.
Підприємства чорної металургії розташовані у трьох металургійних районах — Придніпровському, Донецькому і Приазовському.
Придніпровський район сформувався на основі видобутку залізних руд Криворізького, Кременчуцького і Білозерського басейнів, марганцевих руд Нікопольського і Великотокмацького родовищ, флюсів Дніпропетровської області, привізних коксу і вогнетривів (з Донбасу). Тут склалися Дніпропетровський (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ), Запорізький, Криворізький, Нікопольський, (Нікополь, Марганець), Кременчуцький металургійні вузли.
Донецький район виник біля родовищ коксівного вугілля на основі переробки руд, що надходять із Придніпров'я (принцип "маятника" — вагони з коксом 'ідуть на комбінати Придніпров'я, а назад повертаються із залізною та марганцевою рудою). Сформувалися металургійні вузли — Донецько-Макіївський, Алчевсько-Алмазнянський, Єнакіївський та окремі металургійні центри — Краматорськ, Харцизьк, Костянтинівка.
Приазовський район використовував бідні залізні руди Керченського і багаті Криворізького та Білозерського басейнів, марганцеві руди з Нікополя, кокс, флюси і вогнетриви з Донбасу. Однак залізорудні підприємства Керченського півострова призупинили діяльність, тому зараз район охоплює два металургійні підприємства у Маріуполі (на одному з них — комбінаті "Азовсталь" — працює найбільший в Україні листопрокатний стан).
Важливими проблемами чорної металургії України є необхідність технічного і технологічного переоснащення виробництва, поліпшення якості чорних металів, випуску нових видів сталі і прокату. Слабкого розвитку поки що набули недоменні способи виробництва чорних металів, які є екологічно чистими, зокрема електрометалургія (найбільший завод — Запорізький) і порошкова металургія (єдиний завод пра-Щоє у Броварах під Києвом
Кольорова металургія, на відміну від чорної в україні роз/иинута порівняно слабо. Вона має ряд особливостей: а) у рудах міститься незначна кількість металу, що вимагає розміщення багатьох підприємств кольорової металургії поблизу джерел сировини; б) у рудах кольорових металів міститься багато різних металів, а це вимагає комплексного використання сировини; в) галузь потребує багато енергії і води, а також згубно впливає на довкілля. Таким чином, на її розміщення і розвиток впливають енергетичні та екологічні чинники.
У структурі кольорової металургії України провідне місце займає алюмінієва промисловість. Вона працює на привізній сировині (бокситах з Угорщини, країн Африки, Росії), її підприємства розміщені біля портів і в місцях виробництва електроенергії. Галузь представлена великим Миколаївським глиноземним заводом, продукція якого (глинозем — напівфабрикат для отримання готового металу) використовується в Україні; відправляється вона і в Росію. У Запоріжжі працює алюмінієвий завод, у Свердловську (Луганська обл.) — завод алюмінієвих сплавів.
Серед інших галузей кольорової металургії виділяється виробництво магнію (Калуш), титану і магнію (Запоріжжя), ртуті (Горлівка), феронікелю (Побужжя, Кіровоградська обл.), золота (Мужієво, Закарпатська обл). Ці виробництва працюють на власній сировині, найбільш забезпеченими з них є титанова (родовища руд у Житомирській і Дніпропетровській областях) і ртутна (Донбас) галузі. У Костянти-нівці на привізній сировині створено цинкову промисловість.
В Україні є два райони кольорової металургії — Донецький і Придніпровський. Перспективним є Карпатський район.
Серед проблем, пов'язаних із розвитком кольорової металургії, найголовнішими є забруднення повітря, нагромадження великої кількості порід, некомплектне використання сировини.
1. Дайте характеристику сировинної бази металургійної промисловості України.
2. Охарактеризуйте райони розвитку чорної металургії в Україні.
3. Які галузі кольорової металургії розвиваються на власній, а які — на довізній сировині? Назвіть принципи розміщення підприємств кольорової металургії.
4. На контурну карту нанесіть найбільші центри чорної і кольорової металургії України та їх райони.
3.6. Машинобудування і металообробка
Машинобудування — провідна галузь промисловості, яка забезпечує випуск різноманітних машин і устаткування для багатьох галузей господарства і населення. Машинобудування визначає науково-технічний прогрес у національній економіці, забезпечує її технічне переозброєння, інтенсифікацію і підвищення ефективності всього суспільного виробництва.
Машинобудування є надзвичайно складною галуззю, до якої входять декілька десятків спеціалізованих галузей. Залежно від продукції, що випускається, вони об'єднуються у групи: важке, транспортне, сільськогосподарське, точне машинобудування, верстатобудування.
На початку 90-х років XX ст. машинобудування виробляло близько третини загального обсягу промислової продукції в Україні. Тепер, внаслідок зупинки багатьох потужних підприємств, обсяги продукції значно зменшились, а окремі виробництва цілком зникли. Найбільший спад виробництва відбувся в галузях важкого (передусім енергетичного, гірничошахтного), сільськогосподарського машинобудування, автомобілебудування, приладобудування та ін.
Продукція машинобудівної галузі складається з багатьох деталей і агрегатів. Виготовити їх на одному заводі неможливо, простіше і дешевше випускати окремі деталі на різних підприємствах, тому машинобудівні заводи мають переважно вузьку спеціалізацію (подетальну і предметну). Для випуску готової продукції підприємства встановлюють між собою коопераційні зв'язки (поставки деталей, комплектуючих матеріалів, сировини). Такими зв'язками може бути охоплено десятки, а іноді й сотні підприємств.
Технологічні процеси на підприємствах машинобудування подібні, незважаючи на різну продукцію, яку вони випускають. Кожен великий завод має чотири основні цехи: ливарний, ковальсько-пресовий, механічний та складальний. У першому з металу відливають різні деталі, у другому — деталі штампують або кують із прокату чи злитків, у третьому — 'їх обробляють, а в четвертому — складають готові вироби.
Підприємства машинобудівної галузі мають відмінні від інших галузей особливості розміщення. Вони майже не залежать від природних умов і ресурсів, їх продукція має широке коло споживачів. Внаслідок цього машинобудування розвинуте в усіх регіонах країни, відмінності полягають у різному рівні розвитку та наборі галузей, їх значенні на різних територіях. В одних регіонах вони є галузями спеціалізації, в інших — задовольняють потреби тільки даного регіону.
Один із важливих принципів розміщення машинобудівних підприємств — орієнтація на сировину. Основна сировина для підприємств галузі — метал, а також конструкційні матеріали, які виробляють легка, хімічна, деревообробна промисловість. Машинобудівні підприємства споживають 1/3 прокату, майже 2/3 стального литва, 40% чавуну, що виробляється в країні. Підприємства, які потребують великої кількості металу, відносять до металомістких. Металомісткі виробництва здебільшого розміщені в районах металургійної промисловості.
Більшість галузей машинобудівного комплексу належить до трудомістких, тобто таких, які потребують відносно небагато сировини, але значних затрат праці на виготовлення продукції. Орієнтація на трудові ресурси — другий принцип розміщення. Постійно зростають вимоги до кваліфікації робочої сили.
В усіх галузях машинобудування зростає значення науково-дослідних та дослідницько-конструкторських робіт. Наукомісткість — визначальна риса багатьох сучасних машинобудівних виробництв. Такі виробництва тяжіють до найбільших міст і агломерацій, де сконцентрована наукова база країни.
На розміщення підприємств, які випускають важкотранспортабельну продукцію, також значно впливає споживач, а принципом розміщення складальних підприємств, що мають розгалужені коопераційні зв'язки з іншими центрами, є вигідність економіко-географічного (особливо транспортного) положення.
Транспортне машинобудування охоплює виробництво різноманітних транспортних засобів. Зокрема, автомобілебудування представлене випуском легкових автомобілів (Запоріжжя), вантажних (Кременчук), автобусів (Львів), вантажопасажирських машин (Луцьк), двигунів (Мелітополь). Воно орієнтується у своєму розміщенні на висококваліфіковані кадри та можливості кооперування виробництва (зручне транспортно-географічне положення).
Обсяги виробництва на цих підприємствах останнім часом різко скоротилися. Одночасно в інших регіонах (Крим, Донбас, Чернігівська, Одеська області) з'являються автоскладальні підприємства на базі колишніх авторемонтних, які випускають готову продукцію з деталей, отриманих із-за кордону.
У Дніпропетровську, Львові, Києві налагоджується виробництво тролейбусів, у Києві існує мотоциклетний завод, а в Харкові — велосипедний.
Локомотивобудування зосереджене в Луганську (тепловози і трамваї) і Харкові (електровози), а вагонобудування у Кременчуці, Стаханові, Маріуполі. Ці галузі є металомісткими, тому у своєму розміщенні орієнтуються на сировину.
Суднобудування розвинуте у портових містах: річкове — у Києві, Запоріжжі, Херсоні, Ізмаїлі, морське — у Миколаєві (три заводи), Києві, Керчі, Херсоні, Феодосії.
Літакобудування і виробництво космічної техніки — це наукомісткі галузі, які орієнтуються на потужні конструкторські бюро. Основні центри літакобудування — Київ і Харків, виробництва космічної техніки — Дніпропетровськ і Харків.
Верстатобудування продукує устаткування для машинобудівних та інших заводів. Воно розміщується поблизу споживача (у машинобудівних центрах) та кваліфікованих кадрів. Найбільші центри — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Житомир, , Стрий, Мукачеве. Устаткування для легкої промисловості випускають у Харкові, Донецьку, Василькові, Чернівцях, для харчової — в Одесі, Смілі, Києві, Калинівці (Вінницька обл.), Карлівці (Полтавська обл.). Підприємства точного машинобудування розміщуються у великих містах, де є кваліфіковані кадри. Так, телевізори виробляють у Львові, Києві, Сімферополі, електронні мікроскопи — в Сумах, електротехнічну продукцію — в Києві, Тернополі, Харкові, Дніпропетровську, холодильники—у Донецьку тощо.
Підприємства сільськогосподарського машинобудування у своєму розміщенні орієнтуються на споживача (спеціалізацію сільського господарства). В Україні випускають гусеничні (Харків) і колісні (Дніпропетровськ, Харків) трактори, кукурудзозбиральні (Херсон), бурякозбиральні (Тернопіль, Дніпропетровськ) і кормозбиральні (Хмельницький) комбайни, сівалки (Кіровоград), плуги (Одеса), жниварки (Бердянськ) та ін. Налагоджується випуск зернозбиральних комбайнів у Харкові та Олександрії.
Машинобудівний комплекс розвивається значною мірою за рахунок конверсії, тобто переведення підприємств, які раніше обслуговували військово-промисловий комплекс, на створення нових виробництв, високих технологій (розробка сучасної промислової і електронної техніки, комп'ютерів). Важливе значення має також створення невеликих, технологічно гнучких підприємств для випуску різноманітних товарів народного споживання.
1. Назвіть групи галузей машинобудівного комплексу.
2. Вкажіть принципи розміщення, характерні для підприємств важкого, сільськогосподарського, транспортного машинобудування.
3. Виділіть найбільші машинобудівні райони і центри в Україні. Порівняйте галузеву структуру двох машинобудівних районів України
3.7. Хімічна промисловість України
Хімічна промисловість, як і машинобудування, відноситься до галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес, тому її розвиткові постійно приділялась значна увага. Роль хімічної промисловості визначається широким застосуванням хімічних технологій і матеріалів в усіх галузях національного господарства.
Для розвитку окремих галузей хімічної промисловості в Україні є багата сировинна база — різноманітні корисні копалини, деревина, виробничі відходи, продукція сільського господарства та ін.
Галузі хімічної промисловості в цілому відносяться до матеріаломістких, що зумовлюється значними затратами сировини на виробництво продукції. Для деяких з них потрібні також велика кількість води (наприклад, виробництво синтетичних волокон) або палива та електроенергії (виробництво полімерів). Окремі галузі, особливо ті, що випускають малотранспортабельну продукцію, орієнтуються на споживача. Важливим чинником розміщення і розвитку усіх галузей хімічної промисловості є екологічний.
Основна хімія є однією з провідних галузей хімічної промисловості України окремих галузей (приблизно 40% валової продукції), її продукція — мінеральні добрива, кислоти, сода та ін. Розвивається на базі переробки як місцевої (калійні, кухонні і магнієві солі, сірка, фосфорити,
відходи коксохімічного і металургійного виробництв), так і привізної (апатити, природний газ) сировини.
Основою для її розвитку є гірничо-хімічна промисловість. Вона займається видобутком природної хімічної сировини — калійних солей і сірки (Прикарпаття), кухонних солей (Донбас, Крим, Закарпаття), фосфоритів (Середнє Придністров'я, Сумська і Харківська області).
Виробництво мінеральних добрив є провідним серед виробництв основної хімії. В Україні продукують різні види добрив: азотні, калійні, фосфорні, комбіновані.
Азотні добрива виробляють на основі аміаку, який отримують з природного газу та відходів коксохімічного виробництва. Тому підприємства, що виробляють такі добрива, розміщуються вздовж газопроводів (Рівне, Черкаси, Одеса) або в центрах коксохімії (Алчевськ, Горлівка, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ).
Калійні добрива виробляють на підприємствах, що тяжіють до сировини (родовищ калійної солі). Основні центри — Калуш і Стебник. Останнім часом у зв'язку з екологічними та рекреаційними чинниками завод у Стебнику не працює.
Виробництво фосфорних добрив орієнтується у своєму розміщенні на споживача (сільськогосподарське виробництво). Воно розвивається на основі переробки імпортної сировини (апатитів з Росії, фосфоритів з Північної Африки), а також доменних шлаків. Власний видобуток фосфоритів не має промислового значення. Найбільші підприємства зосереджені у Вінниці, Костянтинівці, Одесі, Сумах, Маріуполі.
Серед виробництва кислот провідне місце належить сірчанокислотному, бо його продукція має широке застосування в різних галузях господарства. Дане виробництво розвивається на основі переробки сірки (родовища у Львівській області, найбільше з яких — Яворівське), відходів коксохімічного, нафтопереробного виробництв, кольорової металургії (сірчисті гази). Воно орієнтується у своєму розміщенні на споживача, бо сірчана кислота малотранспортабельна через високу хімічну активність. Основна сфера споживання сірчаної кислоти — виробництво суперфосфату. Головні центри сірчанокислотного виробництва — ті самі, що й виробництва фосфорних добрив, а також Новий Розділ, Новояворівське, Дніпродзержинськ, Рівне. Виробництво соди матеріаломістке, тому розміщується поблизу родовищ сировини — кухонної солі. В Україні виробляють кальциновану, каустичну та харчову соду. Основні підприємства розміщені у Лисичанську, Красноперекопську, Калуші.
Внаслідок економічної кризи підприємства основної хімії, як і інших галузей, значно знизили виробництво продукції. Вони не задовольняють потреб країни, передусім у мінеральних добривах (їх обсяги скоротилися з 5 млн. т у 1985 р. до 2 млн. т у 1998 р.). Значну кількість доводиться ввозити з-за кордону. Усе це вимагає здійснення ряду заходів щодо нарощування виробництва продукції галузей, технічного переоснащення підприємств та ін.
Хімія органічного синтезу представлена заводами, що виробляють напівпродукти для отримання полімерів. Вона використовує, головним чином, нафту і газ. Застосування відходів переробки деревини, сільського господарства і коксохімічного виробництва значно скоротилося. Основною її галуззю є нафтохімічна промисловість з найбільшими центрами у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні, Дрогобичі, де розміщені потужні нафтопереробні комбінати. Коксосохімічне виробництво розвинене у Горлівці, Сєвєродонецьку, Дніпродзержинську та ін.
Виробництво полімерів розвивається там, де є сировина, електроенергія і вода. Синтетичні смоли і пластмаси виготовляють переважно на нафтохімічних комбінатах та азотно-тукових заводах (Сєверодонецьк, Донецьк, Дніпродзержинськ, Запоріжжя та ін.). Хімічні волокна виробляють у Чернігові, Києві, Черкасах, Сокалі (Львівська область).
Найбільшим виробництвом із переробки полімерів є випуск шин та гумово-азбестових виробів (Дніпропетровськ, Біла Церква).
В Україні добре розвинуті також лакофарбова промисловість (Дніпропетровськ, Одеса, Суми, Вінниця, Дрогобич, Чернівці та ін.), виробництво синтетичних барвників (Рубіжне) та фотохімічних засобів (Шостка).
Фармацевтична (виробництво ліків) та мікробіологічна (виробництво вітамінів, кормових домішок та ін.) галузі орієнтуються на споживача і розміщені у найбільших містах України: у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпродзержинську.
Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому і Прикарпатті. Значна їх концентрація спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров'ї людей, які живуть у цих регіонах. Необхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, використання маловідхідних і безвідхідних технологій на усіх підприємствах хімічної промисловості.
1. Назвіть основні галузі хімічної промисловості України та принципи їх розміщення.
2. Охарактеризуйте географію галузей основної хімії та хімії органічного синтезу України.
3. Виділіть райони розвитку хімічної промисловості в Україні та визначте їх спеціалізацію. Які екологічні проблеми, пов'язані з розвитком хімічної промисловості, існують у цих районах?
3.8. Лісова і деревообробна промисловість України
Лісова і деревообробна промисловість об'єднує заготівлю і переробку деревини та інших лісових багатств (лікарської сировини, ягід, плодів, грибів); основні її галузі — лісозаготівельна, деревообробна, целюлозно-паперова і лісохімічна.
Частка лісової і деревообробної промисловості в усьому промисловому комплексі України досить низька (менше 2,5%), галузь не задовольняє потреб національної економіки і населення в багатьох важливих видах продукції. Це пов'язано, насамперед, з обмеженою сировинною базою: невисока лісистість (лісами вкрито 14% території країни), переважання лісів з обмеженим експлуатаційним значенням, невеликі заготівлі лісу. Потреби галузі покриваються за рахунок власних ресурсів лише на третину, решта деревини завозиться (переважно з Росії).
Основою розвитку галузі є лісове господарство. Воно займається розведенням (насадженням), упорядкуванням, захистом та охороною лісів; розвинене в усіх регіонах України, найбільше — у Карпатах і на Поліссі. Не відповідають потребам і обсяги лісонасаджень; оптимальної лісистості (19%) в Україні можна досягти, якщо виростити додатково ліси на площі 2,8 млн. га. Це означає, що у найближчі 10 років площі лісів треба щорічно збільшувати на 250 — 280 тис. га (у 6 разів більше, ніж зараз).
Лісозаготівельна промисловість проводить вирубування, вивіз і первинну обробку деревини, її продукція — ділова деревина, яка використовується у деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості, будівництві. Щорічний обсяг деревини, що заготовляється в Україні, становить 10 — 12 млн. м3. В останні роки зменшилося споживання деревини у промисловості і будівництві, але помітно збільшилося постачання деревини для населення.
Деревообробна промисловість поділяється на лісопильну, фанерну, меблеву, виробництво деревостружкових плит, сірників, будматеріалів. Лісопильна промисловість постачає пиломатеріали і тяжіє у своєму розміщенні до лісозаготівель (Чернівці, Берегомет, Брошнів, Вигода, Рахів, Сва-лява, Стрий — у Карпатах, Костопіль, Ковель та ін. — на Поліссі).
Фанеру виготовляють з берези, підприємства тяжіють до сировини (Львів, Костопіль, Оржів).
Деревостружкові плити виготовляють для потреб меблевої промисловості переважно в лісових районах, найбільші центри — Свалява, Тересва, Костопіль, Київ.
Меблева промисловість виробляє майже половину продукції деревообробної промисловості. Тяжіє вона до споживача. Центрами виробництва меблів є, практично, всі великі міста держави та ряд середніх і малих міст. Найбільші підприємства розміщені у Києві, Харкові, Львові, Ужгороді, Сваляві, Чернівцях, Дніпропетровську.
Целюлозно-паперова промисловість розвивається в лісових районах, у місцях, де є електроенергія і вода. Найбільші підприємства — Жида-чівський картонно-паперовий комбінат (Львівська область), Рахівська (Закарпатська область) і Корюківська (Чернігівська область) картонні фабрики, Понінківська паперова фабрика (Хмельницька область), Херсонський та Ізмаїльський целюлозні заводи, Малинська (Житомирська область) і Дніпропетровська паперові фабрики та ін.
Підприємства галузі задовольняють потреби України у такій продукції тільки наполовину.
Лісохімічна промисловість продукує кормові дріжджі, синтетичні смоли, оцтову кислоту, метиловий спирт, скипидар та ін. Сировиною для неї є відходи від лісозаготівельної і деревообробної промисловості (гілки, живиця, тирса та ін.), тому виробництва зосереджені у лісопромислових районах. Найбільші підприємства розміщені у Карпатах (Великий Бичків, Вигода, Свалява, Перечни), на Поліссі (Славута, Коростень, Клевань).
Основні проблеми розвитку лісової і деревообробної промисловості — дефіцит сировини та її некомплексна переробка. Важливі напрямки розвитку галузі — раціональне використання лісових ресурсів, модернізація підприємств, створення безвідхідних виробництв.
1. Як забезпечені сировиною галузі лісової і деревообробної промисловості?
2. Назвіть принципи розміщення галузей деревообробної, целюлозно-паперової та лісохімічної промисловості й основні центри їх розвитку.
3. Проаналізуйте проблеми розвитку лісової і деревообробної промисловості. Назвіть шляхи їх подолання.
3.9. Промисловість будівельних матеріалів
Промисловість будівельних матеріалів охоплює галузі й виробництва, що виготовляють різноманітні будівельні матеріали. Для свого розвитку вони використовують мінеральні ресурси (вапняк, гіпс, глину, пісок, каміння та ін.), відходи від галузей промисловості (золу, шлаки тощо). Видобуток природної сировини здійснюється на всій території України, оскільки усі її регіони багаті на будівельні корисні копалини.
При розміщенні підприємств галузі насамперед враховується сировинний і споживчий чинники, адже будівельні матеріали використовуються будівництвом у великих кількостях. Оскільки природна сировина та споживач є всюди, то й підприємства промисловості будматеріалів розташовані по всій території.
Промисловість будівельних матеріалів виробляє в'яжучі, стінові і покрівельні матеріали, будівельне скло, облицювальну плитку та ін.
Серед в'яжучих матеріалів переважають вапно і цемент. Вапно випалюють у тих районах, де є сировина (крейда, вапняк), — найбільше на Поділлі, у Криму, в Донецькому та Придніпровському районах.
Цементна промисловість розвинена у різних регіонах України, її підприємства орієнтуються у своєму розміщенні на сировину (мергель, вапняк). Це — одна з найважливіших галузей, яка виробляє в'яжучі матеріали. За обсягами виробництва цементу Україна на початку 90-х років XX ст. займала провідні місця серед європейських країн. Найбільші підприємства розміщені в Амвросіївці (Донецька обл.), Миколаєві (Львівська обл.), Здолбунові (Рівненська обл.), Кам'янець-Подільському (Хмельницька обл.), Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Кривому Розі, Краматорську та ін.
Виробництво стінових матеріалів орієнтується на споживача. Цеглу виробляють всюди, а збірні залізобетонні конструкції — у великих містах чи поблизу них. Найбільші центри виробництва збірного залізобетону — Київ, Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя. Залізобетонні конструкції для мостів та шляхового будівництва виготовляють у Києві, Вінниці, Житомирі, Львові, залізобетонні опори для ліній електропередач — у Тернополі, Світловодську, Білій Церкві, залізобетон для гідротехнічного виробництва — в Каховці, Новомосковську.
В Україні налагоджено виробництво легких заповнювачів — керамзиту і термозиту; їх виготовляють в Одеській, Львівській, Житомирській, Київській, Харківській областях.
Облицювальні матеріали є природні (мармур, граніт, лабрадорит, черепашник) і штучні керамічна плитка, кахель та ін.). Природних матеріалів найбільше видобувають в областях, що знаходяться в межах Українського кристалічного щита, та на Закарпатті. Вони використовуються для облицювання будівель, пам'ятників у межах України та за кордоном. Облицювальну плитку виготовляють у Харкові, Слов'янську, Львові.
Покрівельних матеріалів (шиферу, черепиці) найбільше виробляють у Донецькому та Придніпровському районах, віконного та технічного скла — у Донецькому регіоні, Києві, Львові.
До промисловості будівельних матеріалів інколи відносять виробництво скляних, кришталевих і порцеляново-фаянсових виробів, враховуючи спільність сировинної бази (пісок, глина, каолін). Галузь розвивається на всій території України, орієнтуючись на споживача. Найбільші центри виробництва скляного і порцеляново-фаянсового посуду — Київ, Харків, Полонне (Хмельницька обл.), Тернопіль, Бережани (Тернопільська обл.), Коростень, Баранівка (Житомирська обл.), Костопіль (Рівненська обл.), Львів, Стрий, Костянтинівка.
В Україні поширене і гончарство — виготовлення керамічних виробів ручним способом. Найбільше воно розвинене на Волині і Поділлі, де є сировинна база для цього промислу (глина, каолін, пісок, польовий шпат). Оригінальні керамічні вироби виготовляють гаварецькі гончарі (чорна кераміка) зі Львівщини та опішнянські майстри.
1. Для розвитку яких галузей будівельного комплексу в Україні є власна сировинна база?
2. Які галузі промисловості будівельних матеріалів розвинуті в Україні? Назвіть їх основні центри.
3. Вкажіть принципи розміщення підприємств, що виробляють будматеріали.
3.10. Легка промисловість України
Легка промисловість включає галузі, які виробляють товари народного споживання — тканини, одяг, взуття, предмети галантереї та парфумерії тощо. Серед них — текстильна, швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва, шкіргалантерейна, хутрова та інші галузі. Вони розвиваються на основі переробки як власної (льон, шкіра, хутро, хімічні волокна, вовна), так і довізної (вовна, бавовна, текстиль) сировини.
Підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жіночі трудові ресурси і джерела сировини, тому вони поширені, загалом, на території всієї України. Однак легка промисловість у країні завжди відставала від потреб суспільства щодо асортименту, якості й обсягів виробництва продукції, а в наш час перебуває у глибокій кризі, її частка у промисловому виробництві скоротилась за період 1990 — 2000 рр. з 11 до 1,5%.
Найважливіша галузь легкої промисловості — текстильна. Включає бавовняні, вовняні і лляні підприємства, що виготовляють тканини, нитки, пряжу та ін. Вона використовує натуральні (бавовняні, вовняні, лляні і шовкові) і штучні та синтетичні (віскоза, капрон, нейлон та ін.) волокна.
Процес виготовлення тканин із натуральних (природних) волокон складається з кількох стадій: первинна обробка сировини -” прядіння -”ткацтво -” обробка (вибілювання, фарбування та ін.). На першій стадії відбувається виготовлення прядива. Воно вимагає значних затрат сировини, тому нерідко первинна обробка здійснюється у місцях виробництва сировини на бавовноочисних, льонопереробних, шовкомотальних чи вовномийних фабриках.
Якщо ж усі стадії виробництва тканин поєднуються на одному підприємстві, то воно називається текстильним комбінатом. Існують і підприємства, на яких зосереджено одну або дві стадії виготовлення тканин — це ткацькі, прядильні, прядильно-ткацькі, оздоблювальні чи ткацько-оздоблювальні фабрики.
Кожна з галузей текстильної промисловості має свої особливості розміщення.
Бавовняна промисловість України працює на привізній сировині (комбінати в Херсоні, Донецьку, Тернополі, а також підприємства цієї галузі в Києві, Харкові, Львові, Полтаві, Чернівцях та ін.), орієнтуючись у своєму розміщенні на жіночі трудові ресурси.
Вовняна промисловість орієнтується як на власну, так і на імпортну сировину. Вона представлена великими підприємствами в Чернігові, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Сумах.
Підприємства лляної промисловості розміщені, в основному, в Житомирській, Рівненській, Львівській і Чернігівській областях, де є льоноволокно.
В Одесі на девізній сировині працює джутова фабрика (виробляє канати, шнури).
Трикотажна промисловість представлена підприємствами в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Миколаєві, Чернівцях, Житомирі. Вона займається виготовленням трикотажних тканин, в'язаних виробів, шкарпеток і панчіх із натуральних і хімічних волокон. У своєму розміщенні повністю орієнтується на споживача.
Підприємства шкіряної і взуттєвої промисловості роміщені у великих містах — Києві, Луганську, Одесі, Львові, Запоріжжі та ін.
Хутрове виробництво розташоване у Тисмениці (Івано-Франківщи-на), Балті (Одеська обл.), Жмеринці (Вінницька обл.), Харкові та ін.
Швейна промисловість розвинута в багатьох містах України. Найві-доміші фірми і виробничі об'єднання є у Києві, Львові, Харкові, Луцьку та інших містах.
Основні проблеми легкої промисловості — відсталі технології виробництва і низька якість продукції. Вони можуть бути вирішені в результаті реконструкції і модернізації та створення спільних з іншими країнами підприємств.
Наявність величезних текстильних комбінатів (особливо бавовняних) зумовлює значні проблеми постачання сировини з-за кордону. Необхідне переоснащення цих підприємств, перепрофілювання на виробництво лляних та інших тканин.
В усіх регіонах України розвинені традиційні промисли з виготовлення текстильних виробів (килимів, рушників, гобеленів та ін.). Збереглися і традиції виготовлення вовняних та шкіряних виробів, які люди використовують поряд із промисловими товарами. Всьому світові відомі вироби майстринь із Косова, Вижниці, Коломиї, Чернівців, Львова, Тернополя, Решетилівки, Богуслава, Кролевця та ін.
1. Які галузі легкої промисловості розвиваються в Україні на власній сировині?
2. Назвіть особливості розміщення галузей текстильної, взуттєвої, швейної промисловості в Україні.
3. Для яких галузей легкої промисловості в Україні відсутня (або обмежена) сировина?
3.11. Харчова промисловість України
Харчова промисловість поступається тільки чорній металургії, даючи більше 17% промислової продукції України.
Харчова промисловість об'єднує понад 40 галузей, які виробляють продукти харчування. Основними серед них є цукрова, борошномельно-круп'яна, олійно-жирова, хлібопекарська, спиртова, плодоовоче-консервна, рибна, молочна, м'ясна, виноробна, кондитерська, пивоварна, тютюнова та ін. Визначальну роль у розміщенні підприємств даних галузей відіграють сировина і споживач. Ті з них, які використовують малотранспортабельну сировину (що швидко псується) або велику кількість сировини, тяжіють до неї. Це — цукрова, олійна, рибна, плодо-овочеконсервна, маслоробна та ін. Галузі, в яких затрати на транспортування готової продукції більші, ніж на перевезення сировини, орієнтуються на споживача (кондитерська, хлібопекарська, пивоварна, молочна та ін.). На сировину і споживача орієнтуються м'ясна, борошномельно-круп'яна, тютюнова та інші галузі.
Цукрова промисловість донедавна займала провідне місце серед галузей харчової промисловості України, а за виробництвом цукру країна посідала 1-е місце в Європі. Ринками збуту продукції були, в основному, країни колишнього СРСР. У даний час ці ринки майже повністю втрачені через неконкурентоспроможність вітчизняного цукру (висока матеріале- й енергомісткість, а отже, собівартість виробництва). Атому обсяги виробництва продукції скоротилися за 1990 — 2000 рр. із 6,8 до 1,8млн. т). В Україні є понад 190 цукрових заводів, багато з них простоює. Більшість заводів розміщені у лісостеповій зоні, насамперед у Вінницькій, Хмельницькій, Черкаській і Полтавській областях.
Олійно-жирова промисловість виробляє олію, маргарин, майонез та ін. Сировиною для неї є соняшник, ріпак, соя, кукурудза, рицина. Близько 90% олії виробляють із соняшнику. Підприємства галузі розміщені переважно у районах вирощування цієї культури. Найбільше їх — у Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Кіровоградській областях.
Підприємства плодоовочеконсервної промисловості є в усіх регіонах України, особливо у південних і подільських областях, на Закарпатті.
Виноробна промисловість розвинена у місцях виноградарства — в Одеській, Херсонській, Закарпатській областях та у Криму.
Підприємства борошномельно-круп'яної, хлібопекарської, кондитерської промисловості розміщені у містах на всій території України. М'ясна промисловість, що прбдукує свіже м'ясо, копченості, субпродукти, консерви тощо, розвинена в усіх областях. Найбільші м'ясокомбінати знаходяться у великих містах.
У молочній промисловості виділяють маслоробну, сироробну, незби-раномолочну і молочноконсервну галузі. Розміщуються підприємства галузі у великих і невеликих містах по всій території України. Молочноконсервна промисловість орієнтується на сировину, а інші галузі — на споживача.
Рибна промисловість розвинена, насамперед, у портових містах (Севастополь, Керч, Одеса, Маріуполь та ін.). Багато продукції дають судна-заводи, що знаходяться у місцях вилову риби.
Для галузей харчової промисловості характерна певна невідповідність переробних потужностей наявній сировинній базі, тому значна частина продукції не переробляється. Необхідне будівництво оснащених новітнім обладнанням невеликих підприємств, які могли б швидко переорієнтуватися на випуск високоякісної, конкурентоспроможної продукції.
1. Які галузі харчової промисловості найкраще розвинені в Україні?
2. Назвіть принципи розміщення підприємств харчової промисловості
3. Які, на вашу думку, причини зменшення обсягів виробництва продовольчих товарів в Україні?
3.12. Соціальна сфера
Галузі, що надають різноманітні (матеріальні і духовні) послуги для населення, утворюють соціальну сферу. Серед них виділяють галузі соціальної, управлінської та ринкової інфраструктури.
Функції галузей соціальної сфери різні. Одні з них задовольняють духовні потреби людей (наука, культура, охорона здоров'я, рекреація і т.д.), а інші — фізичні (торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування). Саме тому соціальна сфера має економічне і соціальне значення для розвитку суспільства. Економічне її значення виявляється у тому, що вона надає послуги, необхідні для відтворення робочої сили, зростання продуктивності її праці. Соціальна роль даної сфери полягає у підвищенні рівня і поліпшенні умов життя людей.
Рівень розвитку соціальної сфери визначається попитом на послуги, а ті, усвою чергу, змінюються відповідно до реальних можливостей суспільства на тому чи іншому етапі розвитку. В сучасних умовах загальної економічної кризи попит на багато видів послуг зменшився внаслідок невисоких прибутків населення, але зростає на окремі види послуг (інформаційні, рекламні, рекреаційні, ут. ч. туристичні, охорони здоров'я та ін.).
Соціальна сфера має певні територіальні відмінності у рівні розвитку та структурі. Значно вищий рівень її розвитку і ширша галузева структура у містах порівняно з сільською місцевістю, в економічно більш розвинених промислових регіонах порівняно з менш розвинутими аграрними. Найбільш розвинена (кількісно і якісно) соціальна сфера в адміністративних центрах областей і АР Крим.
Культура охоплює установи і заклади, що виробляють товари культурного призначення, пропонують духовні цінності для населення та ін. (бібліотеки, театри, клуби, музеї, кіностудії, телебачення, радіо, газетно-журнальні видавництва), їх розміщення також пов'язане з особливостями розселення людей: найвиша концентрація об'єктів культури—у великих містах. В Україні є понад 23 тис. бібліотек, 22 тис. клубних установ і будинків культури. Вони розміщуються згідно з адміністративним поділом (у населених пунктах — центрах адміністративно-територіальних одиниць, у міських мікрорайонах) і за виробничим принципом — при заводах, навчальних закладах тощо.
Серед державних музеїв (таких понад 320) переважають краєзнавчі, історичні, меморіальні. Найбільше їх у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Харкові, Чернігові, Запоріжжі та ін. Найбільша кількість професійних театрів — у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві.
Лікувально-оздоровчий комплекс включає систему медичних та рекреаційних установ, які забезпечують охорону здоров'я (профілактику захворювань, лікування), оздоровлення та відпочинок людей. Закладами охорони здоров'я є понад 10 тис. лікарень, амбулаторій та поліклінік, розташованих у містах і кущових поселеннях — селищах, великих селах. У них працює декілька сотень тисяч лікарів та осіб середнього медичного персоналу. Забезпеченість лікарями в Україні — одна з найвищих у світі, але відсоток хворих людей постійно збільшується через несприятливі умови життя, нераціональне харчування тощо.
Оздоровлення і відпочинок людей забезпечують санаторії, пансіонати, санаторії-профілакторії, дитячі оздоровчі табори, будинки відпочинку, туристичні бази і притулки. Внаслідок їх поєднання в населених пунктах чи на певних територіях формуються курорти і курортні місцевості, туристичні центри і туристичні райони.
Запаси рекреаційних ресурсів в Україні дозволяють розвивати літні й зимові види відпочинку, туризму, оздоровлення людей з України та з-за кордону.
Житлово-комунальне господарство задовольняє потреби людей у житлі, забезпечує функціонування житлових будинків, готелів, невеликих підприємств і установ. Весь житловий фонд в Україні складає 980 млн. м2, 60% його зосереджено в містах. Міський житловий фонд має вищий порівняно із сільським рівень забезпечення газом, гарячим водопостачанням, водопроводом і каналізацією. На сьогодні з метою поліпшення житлових умов населення значна увага приділяється розвитку кооперативного та індивідуального житлового будівництва.
Побутове обслуговування включає індивідуальне виготовлення і ремонт одягу, взуття та трикотажних виробів, ремонт і будівництво житла, послуги перукарень і майстерень з ремонту побутової техніки, транспортних засобів, радіо- і телеапаратури та ін. Воно постійно зазнає змін, бо удосконалюються старі і запроваджуються нові види і форми обслуговування. Найбільші обсяги реалізації побутових послуг припадають на міські поселення.
Торгівля і громадське харчування охоплюють підприємства роздрібної торгівлі і заклади громадського харчування. В загальному обсязі товарообігу продовольчі товари становлять 67%, непродовольчі — 33%. Найвищі показники роздрібного товарообігу на одну людину — ум. Києві, АР Крим, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Одеській і Львівській областях. Крім традиційних підприємств галузі розвивається мережа спеціалізованих магазинів, закладів громадського харчування швидкого обслуговування.
Зв'язок як галузь господарства складається з підприємств, ліній і вузлів, які забезпечують процес передачі інформації на відстань (т. зв. телекомунікації). Сюди входять відділення зв'язку, телефонно-телеграфні станції, пошта, радіомовлення, телебачення та ін.
З другої половини XX ст. поряд із засобами масової інформації (радіо і телебачення) надзвичайно активно у світі розвивається індивідуальний зв'язок. При цьому традиційний його вид — телефонний зв'язок — удосконалюється, поєднується з іншими видами (супутниковим, радіозв'язком). Стаціонарна кабельна мережа телефонного зв'язку поповнилась новими мобільними системами — пейджинговою, стільниковою, супутниковою. Інша група найновіших засобів телекомунікацій широко використовує відеоапаратуру та комп'ютери. Це — телефакс, електронна пошта та ін.
3.13. Сільське господарство України
Індивідуальний телефонний зв'язок завжди був слабкою ланкою вітчизняних телекомунікацій. За рівнем телефонізації (кількістю апаратів на 100 меншканців), якістю міжміського зв'язку, технологією передачі сигналу Україна поступається багатьом країнам. Дуже слабкою була і залишається телефонізація сільських поселень.
Останніми роками ситуація в галузі телекомунікацій різко змінюється на краще, а сама галузь належить до найбільш динамічних у національній економіці. Розвиваються традиційні і нові види зв'язку, обласні центри, курортні міста, багато райцентрів підключені до Інтернету — всесвітньої комп'ютерної телекомунікаційної системи. Цьому сприяє поява нових компаній, створених з участю іноземних інвестицій.
Україна має добре розвинений науковий комплекс. У державі є понад 1300 наукових установ, їх мережу складають інститути Національної Академії наук, галузеві науково-дослідні інститути, проектно-конструкторські та технологічні бюро великих підприємств, наукові підрозділи університетів та інших ВНЗ. Науковою діяльністю займаються також наукові бібліотеки, асторономічні обсерваторії, державні заповідники, ботанічні сади тощо.
Наукові заклади виконують як теоретичні, так і прикладні дослідження, втілюють наукові розробки у національне господарство, удосконалюють організацію виробництва та управління. Найбільшими осередками української науки є ті самі міста, що виступають як найбільші освітні центри країни.
У багатьох галузях науки Україна посідає провідне місце у світі, але незначне фінансування зумовлює, в цілому, її відставання порівняно з високорозвиненими країнами світу.
Сільське господарство — галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі — рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва.
Сільське господарство є первинною ланкою агропромислового комплексу (АПК), а разом із харчовою і деякими галузями легкої промисловості (текстильною, шкіряною, хутровою) складає його основу.
Сільське господарство належить до найдавніших видів господарської Діяльності людини. На території України на рубежі V і IV тисячоліть До н. е. розвинулося осіле землеробство (трипільська культура). З давніх часів Україна відома своєю сільськогосподарською продукцією серед інших народів і країн. І зараз сільське господарство належить до важливих галузей міжнародної спеціалізованої держави.
Розвиток сільського господарства залежить від природно-географічних і соціально-економічних передумов. До перших належать земельно-ґрунтові й агро-кліматичні ресурси, які загалом дуже сприятливі на території України.
Сільськогосподарські угіддя займають 42 млн. гектарів, або 70% загального фонду країни. Структура сільськогосподарських угідь така: 78,9% — орні землі (рілля) і багаторічні насадження, 13,0% — пасовища, 8,4% — сіножаті. Найвища частка орних земель — у степових районах (70 — 80%) і лісостеповій зоні. Пасовища зосереджені, в основному, в Карпатах, на Поліссі та в південно-східних степових областях, сіножаті — в долинах рік лісової і лісостепової зон.
Серед соціально-економічних передумов сільськогосподарського виробництва важливу роль відіграють трудові ресурси (сільські райони України ними забезпечені достатньо), особливості землеволодіння, тобто відносини власності на землю, й аграрна політика держави.
В Україні тривалий час землею володіли держава і великі колективні господарства, зараз вона — у власності селянських спілок і фермерів. Зміни у землеволодінні відбуваються дуже повільно. Новим поштовхом для подальшого реформування селянського господарства стало прийняття у 2001 році Земельного кодексу України, що його справедливо назвали "земельною конституцією". Частка землі, яка знаходиться у володінні фермерів (таких в Україні понад 36 тис. господарств) становить тільки 2% від площі сільськогосподарських угідь. Розвиток фермерства та створення кооперативів селян-власників землі дозволить значно піднести рівень розвитку сільськогосподарського виробництва у країні. Це вже проявляється в останні роки, коли процеси реформування у сільському господарстві стали більш реальними.
Тривалий час сільськогосподарське виробництво розвивалося екстенсивним шляхом, тобто за рахунок залучення до нього додаткових земельних площ, особливо ріллі, збільшення поголів'я худоби. Площа орних земель приростала за рахунок зменшення площ інших сільськогосподарських угідь (це негативно впливало на кормову базу тваринництва), а також внаслідок проведення водної меліорації — зрошення та осушення земель. Зрошувальні землі розташовані на півдні України, їх площа — 2,5 млн. га. У перезволожених і заболочених районах Полісся і північного лісостепу під осушення залучено 3,3 млн. га земель.
Нині територія України належить до найбільш розораних в Європі і світі (рілля становить 1/2 її площі). При цьому розорювалися навіть землі, не дуже придатні для землеробства, — наприклад, осушені землі на Поліссі чи осушені заплави річок. Внаслідок цього площі земель збільшувались, але знижувалася їх продуктивність, що не сприяло збільшенню обсягів виробництва культур.
Збільшення поголів'я худоби спричиняло проблеми її утримання через низькоякісну кормову базу, недостатнє впровадження високопродуктивних порід тварин та ін.
В сучасних умовах екстенсивний шлях ведення сільськогосподарського виробництва має поступитися інтенсивному — отриманню більших врожаїв сільськогосподарських культур у результаті поліпшення обробітку земель, внесення добрив, використанню отрутохімікатів та ін., піднесенню продуктивності худоби за рахунок селекції, поліпшення кормової бази тощо. Важливо встановити правильні пропорції між рослинництвом і тваринництвом, які забезпечили б виробництво кормів для останнього.
Рослинництво є базовою галуззю сільського господарства, яка дає 60% валової
сільськогосподарської продукції. Воно поділяється на рільництво (вирощування культур на орних землях), плодівництво (вирощування багаторічних насаджень) і луківництво (поліпшення природних пасовищ та сіножатей і вирощування сіяних трав).
Рілля, в основному, зайнята посівами сільськогосподарських культур. В останні роки посівні площі скорочуються. Це пов'язано з тим, що частина орних земель не обробляється (т. зв. чисті пари), частина переводиться в інші сільськогосподарські угіддя (пасовища і сінокоси) або ж вилучається із сільськогосподарського вжитку (під житлове будівництво, для потреб промисловості, транспорту та ін.) Якщо зміна структури сільськогосподарських угідь у напрямку зменшення частки ріллі — явище необхідне й прогресивне, то перетворення родючих земель у несільськогосподарські угіддя є серйозною проблемою.
Основною галуззю землеробства є зернове господарство — вирощування продовольчих хлібних (пшениця, жито), круп'яних (гречка, рис, просо), фуражних (ячмінь, овес, кукурудза), зернобобових (горох, квасоля) культур.
Найважливіша зернова культура — пшениця (займає 2/5 площ зернових культур). Вирощують, як правило, озиму пшеницю, переважно у лісостеповій та степовій зонах. На сході цих зон, де взимку переважно малий сніговий покрив, переважають посіви ярої пшениці.
Жита найбільше вирощують на Поліссі та у Передкарпатті, де зволоження надмірне, ґрунти не дуже родючі, а для пшениці — це не зовсім сприятливі умови. Жито дає нижчі врожаї, ніж інші зернові, однак воно є цінною продовольчою культурою.
Ячмінь, кукурудза й овес використовуються як фуражні культури, однак вони мають і важливе продовольче значення. Ячмінь вирощують всюди, але найбільше у південних районах. Найбільші площі посівів кукурудзи е в північній і центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу, де вона дає найвищі врожаї. Овес вирощують, в основному, у північній та західній частинах України. Площі ярого ячменю і вівса зростають у ті роки, коли ними навесні пересівають озимі культури, знищені під час суворих зим (сильні морози, відсутність снігового покриву).
Із-за посухостійкості просо росте переважно у степу, а рис (вологолюбний) — лише на поливних степових землях. Гречку вирощують у лісостепових та поліських регіонах через її вибагливість до вологи. Посівні площі під нею досить значні.
Зернобобові (горох, квасолю, кормовий люпин, вику) вирощують у лісостепу та на Поліссі.
За рівнем виробництва зерна Україна в минулому посідала одне з провідних місць у світі — річні обсяги збору сягали 50 млн. т і більше. У 90-х рр. XX ст. вони скоротилися удвічі, і лише у 2001 р. було зібрано рекордний за час незалежності урожай — близько 40 млн. т зерна. Україна прагне увійти до числа експортерів зерна.
Технічні культури є сировиною для промисловості: їх поділяють на волокнисті — льон-довгунець, бавовник, коноплі; олійні — соняшник, льон-кучерявець, ріпак, соя; ефіроолійні — кмин, м'ята, троянда; цукроносні — цукрові буряки.
Найбільші площі серед технічних культур в Україні займають соняшник і цукрові буряки. За виробництвом цих культур Україна тривалий час посідала провідне місце в Європі і входила до числа світових лідерів. Однак зменшення попиту на український цукор спричинило різке скорочення посівних площ і зборів цукрового буряка. Натомість площі під соняшником різко зросли — до 70% посівних площ усіх технічних культур; Україна разом з Аргентиною очолює список виробників цієї цінної культури у світі (річний збір на рівні 3 — 3,5 млн. т).
Цукрові буряки вибагливі до тепла, світла і вологи, потребують родючих ґрунтів, а тому основними регіонами їх вирощування є лісостеп і північ степової зони.
Найкращі умови для вирощування соняшнику — у степовій та на півдні лісостепової зони. Крім нього, важливими олійними культурами є ріпак (Полісся і лісостеп), соя, рицина, льон-кучерявець (степ).
Головна волокниста культура в Україні — льон-довгунець. Основні його посіви знаходяться на Поліссі та у Передкарпатті, де переважає нежарке і вологе літо. Ця культура значною мірою замінила коноплі — традиційну волокнисту культуру в Україні: площі останньої різко скоротилися у другій половині XX ст. Зараз невеликі площі конопель є у Придністров'ї та в Миколаївській і Одеській областях, де їх вирощують переважно для насіння (з нього виробляють олію). В останні роки у південних регіонах України відновлено вирощування бавовнику, посіви якого займали значні площі на початку минулого століття.
В Україні вирощують і заготовляють багато лікарських та ефіроолійних рослин (близько 100). Культивують валеріану лікарську, кмин, хрін, шавлію лікарську, лаванду, м'яту перцеву, фенхель, беладонну лікарську тощо.
Ефіроолійні культури практикують на півдні степової зони, найбільше—у Криму.
Із технічних культур в Україні вирощують також хміль (на Поліссі, найбільше в Житомирській області), який використовують, головним чином, у пивоварній промисловості, та тютюн (південь лісостепу і степ), що є сировиною для виробництва цигарок.
Важливе значення в рослинництві має картоплярство та овочівництво. Картоплю вирощують на всій території України, але найвища її врожайність — на Поліссі та в Лісостепу. Овочівництво розвинене скрізь, найбільше посівів — у господарствах лісостепової і степової зон. На півночі та в центральних районах країни переважають такі овочеві культури, як капуста, морква, столові буряки, огірки, на півдні — помідори, перець, баклажани, цибуля. Значні площі в Україні займають баштанні культури: гарбузи, кавуни, дині, кабачки, патисони, які є цінними продуктами харчування. Основні їх площі знаходяться у степовій зоні.
Понад третину посівних площ країни займають кормові культури. Серед них найвища частка одно- і багаторічних трав, кукурудзи; вирощують також кормові коренеплоди.
Завдяки м'якому клімату та наявності родючих грунтів Україна має значні площі садів. Зерняткові породи дерев (яблука, груші) найкраще плодоносять у лісостепу та на Поліссі, а кісточкові (вишня, черешня, слива, абрикос, алича та ін.) — у степу. На всій території України поширені ягідники, в яких ростуть смородина, порічки, малина, аґрус та ін. У південній та центральній частинах степу, у передгір'ях Криму та на Закарпатті розвинуте виноградарство.
Тваринництво сільськогосподарської продукції країни —цінні висококалорійні продукти (молоко, м'ясо, сир, яйця, рибу, мед)і сировину для харчової та легкої промисловості (шкіру, вовну, шовк).При цьому воно використовує кормові культури польового та лучно-пасовищного виробництв, відходи від харчової промисловості та харчування людей, комбікорми.
До найважливіших галузей належить скотарство (розведення великої рогатої худоби). Воно дає найбільший обсяг тваринницької продукції — молока і м'яса. За співвідношенням виробленої продукції розрізняють декілька напрямків спеціалізації скотарства: молочне, м'ясне, м'ясо-молочне, молочно-м'ясне. Молочне скотарство розвивається переважно там, де є пасовища із соковитими травами (Полісся), або навколо великих міст, де є значний споживач свіжого молока.
У районах інтенсивного землеробства з високою часткою посівних площ кормових культур, а також сінокосів і пасовищ, переважає молочно-м'ясне скотарство (лісостеп, південь Полісся).
М'ясо-молочне скотарство поширене у тих районах, де у кормовій базі переважають висококалорійні комбікорми. Це — степова, посушлива зона, де трави влітку висихають.
М'ясне скотарство розвивається в усіх природних зонах навколо великих центрів харчової промисловості, відходи від якої є кормами для худоби.
У загальному поголів'ї великої рогатої худоби в Україні (9,4 млн. у 2000 р.) на корів припадає більше половини. Порівняно із західноєвропейськими країнами, що мають подібні природно-кліматичні умови, продуктивність молочного стада в Україні все ще низька. Продуктивність інших галузей тваринництва також невисока.
Важливою галуззю тваринництва України є свинарство, яке виробляє понад третину усього м'яса. Воно орієнтується на райони високорозвиненого зернового господарства і картоплярства, виробництва цукрових буряків і соняшнику, на приміські зони великих міст і центри харчової промисловості (використання відходів). В Україні поширене повсюдно, найбільша концентрація — у лісостепу і степу. Свинарство має м'ясо-сальну і сальну спеціалізацію. У степу, де в кормах висока частка концентратів, переважають сальні породи свиней, в інших регіонах — м'ясо-сальні.
Вівчарство поширене у степу та в Карпатах. На степових ділянках переважає вовняне, насамперед тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство, а в Карпатах — грубововняне, смушкове і молочне вівчарство. Традиційним у високогір'ї Карпат є виробництво бринзи — сиру з овечого молока.
Птахівництво розвинене на всій території України, але найбільша концентрація птиці (гусей, качок, індиків, курей) поблизу великих міст, у головних зернових районах степу та лісостепу.
На всій території України відроджується конярство, яке колись було важливою галуззю тваринництва. Нині поголів'я коней становить близько 0,5 млн. голів. Коней розводять повсюдно, найбільше — у Карпатах, Закарпатті, на Поділлі та Поліссі. У спеціалізованих господарствах Луганської, Полтавської та Тернопільської областей розводять племінних коней.
Давні традиції в Україні має бджільництво. Однак інтенсивне вирубування лісів, розорювання земель, використання дешевого штучного воску, а пізніше й застосування отрутохімікатів призвели до занепаду цієї галузі. Зараз бджільництво поширене в усіх регіонах, а найбільше — на Поліссі та в лісостепу.
Ставковим рибництвом займаються скрізь; розводять переважно карася, товстолобика, білого амура, ляща, коропа, а в гірських річках — форель.
Хутрове звірівництво — це розведення хутрових звірів на спеціальних фермах. Найбільше вирощують норок, песців, нутрій, сріблясто-чорних лисиць.
У багатьох районах України поширене кролівництво, найбільше — на Поліссі та у лісостепу.
Зона Полісся займає зону мішаних лісів і прилеглі до неї райони лісостепової природної зони. В умовах рівнинної території з достатнім або надмірним зволоженням, із дерново-підзолистими грунтами, значними площами пасовищ та сіножатей сформувалась така спеціалізація сільського господарства: молочно-м'ясне скотарство, свинарство, льонарство, картоплярство, зернове господарство (жито, пшениця, гречка).
Сільськогосподарська зона Лісостеп майже повністю співпадає з однойменною природною зоною. Родючі, переважно чорноземні, грунти і достатнє зволоження сприяли спеціалізації сільськогосподарського виробництва на буряківництві, зерновому господарстві (пшениця, кукурудза), м'ясо-молочному скотарстві і свинарстві. Розвинене також садівництво.
У зоні Степу, яка майже збігається з такою самою природною зоною, родючі чорноземні грунти і недостатнє зволоження зумовили розвиток зернового господарства (пшениця, рис, кукурудза) і вирощування олійних культур, розвиток овочівництва, баштанництва, виноградарства, м'ясного скотарства, свинарства і вівчарства, а також птахівництва.
Своєрідну спеціалізацію сільського господарства мають передгір'я і гірські райони. Для Карпат — це скотарство і вівчарство, вирощування льону, картоплі і пшениці; для Закарпаття — кукурудзи, овочів, фруктів і винограду. У передгір'ях Кримських гір вирощують зернові, овочі, фрукти, а на Південному березі Криму — ефіроолійні культури, виноград, цитрусові.
Навколо великих міст сформувалися приміські сільськогосподарські райони зі спеціалізацією на виробництві продукції, яка погано транспортується, — молока, м'яса, яєць, овочів, картоплі, фруктів.
Сільськогосподарське виробництво зазнає значних змін в останні роки внаслідок проведення в Україні земельної реформи. Вона назріла давно, оскільки колективна форма власності на землю, яка існувала в Україні, спричиналася до низької продуктивності праці, виснаження грунтів та ін. У кінці XX ст. спостерігалось відчутне падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Внаслідок екстенсивного господарювання (залучення в обіг нових земель, збільшення поголів'я худоби тощо) у державі склалася нераціональна структура земельних і сільськогосподарських угідь з великим переважанням орних земель.
Передача землі у приватну власність, створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі вже дають позитивні результати. Зміна відносин власності, збільшення кількості фермерських та індивідуальних селянських господарств повинні сприяти інтенсивному господарюванню. Лише цей напрямок розвитку сільського господарства передбачає збільшення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва шляхом активної селекційної роботи, підвищення родючості грунтів, механізації та енергоозброєності сільського господарства.
1. Охарактеризуйте природно-географічні і соціально-економічні передумови розвитку сільського господарства України.
2. Розкажіть про галузеву структуру сільського господарства. Встановіть його внутрігалузеві та міжгалузеві зв'язки.
3. Охарактеризуйте галузі рослинництва нашої країни.
4. Назвіть галузі тваринництва, розвинені в Україні.
5. Чим зумовлена зональна спеціалізація сільського господарства? Які сільськогосподарські зони виділяють в Україні?
3.14. Транспортна система України
Транспорт є галуззю, яка знаходиться на стику виробничої сфери і сфери послуг. Він не створює ніяких матеріальних цінностей, а забезпечує перевезення вантажів і людей, розвиваючи зв'язки між підприємствами, галузями, регіонами. Його ще називають "кровоносною системою економіки", бо він є необхідною умовою функціонування господарства.
Транспорт поділяється на вантажний і пасажирський, залежно від того, які об'єкти ним перевозяться. Вантажний транспорт забезпечує виробничі зв'язки між підприємствами і доставку населенню продуктів споживання; основними показниками ефективності його роботи є вантажоперевезення (кількість перевезених за рік вантажів у тоннах) і вантажообіг (добуток обсягу перевезеного вантажу на відстань перевезень (т. км)).
Пасажирський транспорт забезпечує перевезення населення; його основними показниками є пасажироперевезення (кількість пасажирів, перевезених за рік) і пасажирообіг (добуток кількості пасажирів на відстань перевезень, вимірюється у пасажирокілометрах).
Виділяють такі види транспорту: залізничний, автомобільний, трубопровідний, морський, річковий, авіаційний.
Залежно від середовища переміщення їх групують у наземний, водний і повітряний транспорт.
Кожен з них має свою специфіку. Для забезпечення роботи господарства країни всі види транспорту повинні бути взаємопов'язані, працювати злагоджено. Сукупність усіх видів транспорту, об'єднаних між собою транспортними мережами (дорогами) і вузлами, в яких відбувається обмін вантажами і пасажирами, називається транспортною системою.
Перше місце за вантажообігом і пасажирообігом серед усіх видів транспорту в Україні займає залізничний. Він виконує важливу роль як у внутрідержавному, так і міждержавному сполученні на далекі відстані. Довжина залізниць в Україні становить 22,5 тис. км, майже 2/5 з них — електрифіковані. Середня щільність шляхів — 37 км залізничних колій на 1 тис. км2 території. Найбільша щільність залізниць у Донбасі, Придніпров'ї та західній частині України.
Перші залізниці в Україні були побудовані між містами Перемишль — Львів (1861 р.), Одеса — Балта (1865 р.), Балта — Жмеринка — Київ (1870 р.), Львів — Волочиськ — Жмеринка (1871 р.).
Найважливіші залізничні магістралі України нині — Київ — Фастів — Козятин — Здолбунів — Львів — Чоп; Фастів — Знам'янка — Дніпропетровськ — Донбас; Київ — Полтава — Харків; Кривий Ріг — Запоріжжя — Донбас; Харків — Донбас; Харків — Запоріжжя — Севастополь, а також ті, що йдуть до морських портів та державних кордонів країни. Найбільші залізничні вузли — Київ, Львів, Харків, Дніпропетровськ, Знам'янка, Ясинувата, Запоріжжя. Найбільш завантаженими в Україні є колії Донбасу і Придніпров'я, де в структурі перевезень переважають вугілля, залізна і марганцева руди, метал. Крім того, залізницями перевозиться значна кількість будівельних матеріалів та зерна.
В межах України функціонують Львівська, Південно-Західна, Одеська, Придніпровська і Донецька залізниці. Усі вони виконують значний обсяг внутрішніх та експортно-імпортних перевезень, а на Львівській залізниці сформувалися потужні залізничні вузли, що працюють на країни Центральної і Західної Європи (Львів, Ковель, Чоп). Традиційно українські залізниці виконують транзитні перевезення вантажів із Росії до чорноморських портів України та в країни Європи. Надзвичайно важливе значення лінії Хутір Михайлівський — Київ — Львів — Чоп у міжнародних пасажирських перевезеннях з Москви в Чехію, Словаччину, Угорщину, країни Балканського півострова.
Певні проблеми у міжнародних перевезеннях виникають у зв'язку з різною шириною колій в Україні (т. зв. широка колія) та її західних сусідів (т. зв. європейська колія). Заміна коліс на кордонах призводить до втрати часу під час транспортування.
Автомобільний транспорт здійснює перевезення різноманітних вантажів і пасажирів переважно на короткі і середні відстані. За кількістю перевезених вантажів і пасажирів йому немає рівних серед усіх видів транспорту.
Загальна довжина автомобільних шляхів в Україні становить 169 тис. км, майже всі вони — з твердим покриттям. Переважання рівнинного
рельєфу сприяє більш-менш рівномірному розвитку автомобільної мережі на всій території України.
Найважливіші автомагістралі — Київ — Житомир— Рівне — Львів — Ужгород; Київ — Полтава — Харків; Київ — Умань — Одеса; Харків — Запоріжжя — Сімферополь. Автомагістралями називають шляхи, які забезпечують високу пропускну здатність та швидкість руху. Серед них виділяються автостради — дороги, що мають по кілька смуг в обох напрямках руху і не мають перетину з іншими шляхами на одному рівні. За довжиною автострад Україна поступається багатьом європейським країнам. Низька і якість доріг та автосервісу, що створює проблеми ві інтеграції української транспортної мережі у загальноєвропейську.
Великими транспортними вузлами є Київ, Харків, Дніпропетровськ, . Донецьк, Запоріжжя, Умань, Львів. Зростає роль автомобільного транспорту у перевезеннях на далекі відстані та в міжнародному сполученні.. Основні "виходи" з України — автошляхи з Ковеля, Львова, Ужгорода, Чернівців, Одеси, Ізмаїла, Маріуполя, Харкова, Сум, Глухова, Чернігова.
У перспективі транспортна мережа все тісніше інтегруватиметься у високорозвинену європейську комунікаційну систему. Зокрема, передбачається будівництво транс'європейської автостради Київ — Мадрид.
Трубопровідний транспорт відіграє важливу роль у переміщенні нафти і нафтопродуктів, природного газу. Загальна довжина трубопроводів України — понад 40 тис. км, з них 35 тис. км — газопроводи. Перший газопровід Дашава — Стрий — Дрогобич почав діяти у 1924 році.
Розрізняють газопроводи внутрідержавного значення і транзитні. Серед перших найбільші: Шебелинка — Харків, Шебелинка — Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Диканька — західні райони України. Серед транзитних виділяють газопроводи "Союз", Уренгой — Помари — Ужгород, "Сяйво Півночі" та ін. Усі вони йдуть з Росії до західного кордону України в Закарпатті, а далі — в країни Центральної та Західної Європи. В Україну через систему російських газопроводів поступає також туркменський природний газ.
Мережа нафтопроводів менш щільна. Місцеві нафтопроводи короткі, ними перекачується нафта від місць видобутку до нафтопереробних заводів у Кременчуці, Дрогобичі, Надвірній. Однак більшість нафти в Україну поступає з Росії нафтопроводами Самара — Лисичанськ — Кременчук — Херсон (з відгалуженням на Одесу), Грозний — Луганськ —, Лисичанськ. У західній частині України проходить транс'європейський транзитний нафтопровід "Дружба" (з Росії в Центральну Європу). У 2001 р. завершено буівництво нафтопроводу Одеса — Броди, по якому в Україну і Європу надходитиме азербайджанська нафта.
На території України діє також ряд міжнародних продуктопроводів. Серед них аміакопровід Тольятті (Росія) — Горлівка — Одеса, етиленопровід Калуш — Тісауйварош (Угорщина). У перспективі через територію України планується будівництво великих трубопроводів, якими можна було б транспортувати нафту і газ з Азербайджану, Ірану для власних потреб і в країни Європи.
Річковий транспорт здійснює, в основному, внутрідержавні перевезення вантажів і, в незначній кількості, міждержавні. Загальна довжина річкових судноплавних шляхів країни — близько 4 тис. км. Найважливіша судноплавна артерія — Дніпро, а також його притоки Десна і Прип'ять. Міжнародні перевезення здійснюються переважно по р. Дунай, яка сполучає Україну з багатьма європейськими державами. Основними вантажами, що перевозяться річковим транспортом, є мінеральні будівельні матеріали, руда, кам'яне вугілля, зерно, метал. Найбільші річкові порти — Київ, Черкаси, Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Ізмаїл, Рені.
Морський транспорт розвинений на півдні країни — на узбережжі Чорного та Азовського морів. В Україні є три морські пароплавства: Чорноморське, Азовське, Українське Дунайське. Найбільші порти — Одеса, Іллічівськ, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Євпаторія, Південний, Керч, Маріуполь, Бердянськ.
Морський транспорт відіграє важливу роль в експортно-імпортних та каботажних перевезеннях. Каботажними називають перевезення між портами однієї держави. Малий каботаж — це перевезення між портами одного моря (наприклад, залізної руди з Керчі до Маріуполя через Азовське море. Великий каботаж — це перевезення в межах однієї держави, але між портами різних морів (Чорного і Азовського). Основні вантажі в морських перевезеннях — нафта і нафтопродукти, залізна руда, будівельні матеріали.
Від портів України створено три міжнародні залізничні паромні переправи: Іллічівськ— Варна (Болгарія), Іллічівськ — Поті (Грузія), Керч — Тамань (Росія).
За обсягами перевезень авіаційний транспорт займає останнє місце У транспортній системі України. Це — наймолодший вид транспорту, що виконує важливі функції у зв'язках нашої країни з іншими державами світу. Він здійснює, насамперед, перевезення пасажирів, а також пошти і вантажів, які швидко псуються. Найбільші аеропорти — у Києві (Бориспіль і Жуляни), Харкові, Львові, Донецьку, Сімферополі.
Транспорт, на відміну від інших галузей господарства, має лінійно-вузловий характер розміщення. Основними елементами його територіальної структури є транспортні шляхи, транспортні пункти і вузли. Серед транспортних шляхів виділяються магістралі — дороги з підвищеною пропускною здатністю. Транспортні магістралі є спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або такими, що поєднують лінії двох чи навіть трьох видів транспорту — т. зв. полімагістралі. До полімагістралей відносяться, наприклад, залізнично-автомобільна Київ — Тернопіль — Львів, автомобільно-залізнично-річкова Київ — Дніпропетровськ — Запоріжжя та ін.
До транспортних пунктів належать залізничні і автобусні станції, річкові і морські порти, аеропорти та ін.
Транспортні вузли — це місця перетину або розгалуження не менше трьох шляхів сполучення одного або різних видів транспорту. Вони можуть бути спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або інтегральними (автомобільно-залізничні, залізнично-автомобільно-річкові та ін.). Прикладом автомобільного транспортного вузла є Умань, залізничного — Сміла. Місто Київ є автомобільно-залізнично-річково-авіаційним вузлом.
Важливе значення для зовнішніх перевезень мають т. зв. "транспортні коридори". Це — політранспортні магістралі (разом із розміщеними вздовж них об'єктами транспортної інфраструктури), якими здійснюються перевезення за межі країни. Україна сполучена із країнами-сусідами кількома транспортними коридорами. Ними через її територію здійснюються також транзитні перевезення. Однак рівень розвитку й облаштування транспортних коридорів не задовольняє зростаючих потреб транс'європейського сполучення. Зараз транспортна мережа України підключена до формування потужних міжнародних транспортних коридорів загальноєвропейського значення — трьох автомобільно-залізничних (Дрезден — Краків — Львів; Трієст — Будапешт — Чоп — Львів — Київ; Гельсінкі — Санкт-Петербург — Київ — Бухарест) і дунайського водного. Крім цього, Україна разом із країнами Закавказзя пропонує свою територію для формування трансєвразійського політранспортного коридору.
1. Що таке транспортна система та які види транспорту її утворюють?
2. Які види транспорту займають провідне місце у вантажоперевезеннях? пасажироперевезеннях?
3. Які вантажі є основними на залізничному, автомобільному, морському транспорті?
4. Назвіть переваги і недоліки основних видів транспорту.
5. За допомогою економічної карти України визначте найбільші полімагістралі та інтегральні транспортні вузли.
6. Визначте за картою шляхи сполучень України із країнами-сусідами.
3.15. Україна і світове господарство. Зовнішні економічні зв'язки України
Жодна з держав світу в сучасних умовах не може існувати відокремлено від інших країн та бути ізольованою від тих процесів, які відбуваються в регіоні або частині світу, де вона знаходиться. Країни, їх національні господарства взаємодіють між собою у виробничій, економічній, політичній, військовій, культурній, гуманітарній, екологічній та інших сферах. Для реалізації цих відносин між країнами встановлюються дипломатичні стосунки, укладаються угоди, договори, що регулюють різні напрямки співробітництва. Країни прагнуть брати участь у міжнародних глобальних організаціях (Організації Об'єднаних Націй — ООН, Міжнародному валютному фонді — МВФ, Світовій організації торгівлі — СОТ та ін.), створюють міждержавні регіональні організації — економічні (наприклад, Європейський Союз — ЄС), військово-політичні (Організація Північноатлантичного договору — НАТО) тощо.
Численні міжнародні зв'язки об'єднують країни світу в тісну систему — світове співтовариство, а їхні національні економіки — у світове господарство. Світове господарство — це сукупність взаємодіючих національних господарств країн світу, яка функціонує на основі міжнародного поділу праці. Найважливішу роль в об'єднанні країн у світову господарську систему відіграють міжнародні економічні зв'язки. Вони виражаються рухом товарів, послуг, капіталів, робочої сили, інформації між країнами, регіонами й частинами світу.
Національні господарства взаємодіють у системі світового господарства за законами міжнародного географічного поділу праці. Географічний поділ праці проявляється:
а) у формуванні господарської спеціалізації територій, тобто виробництві певної продукції, призначеної для вивозу на інші території. При Цьому за певними територіями "закріплюються" ті галузі спеціалізації, Для яких тут існують найкращі природні та соціально-економічні умови;
б) у товарному обміні між територіями результатами господарської діяльності — вивезенні продукції галузей спеціалізації і ввезенні продукції інших галузей. При цьому завозиться продукція, виробництво якої на даній території або взагалі неможливе (у зв'язку з її природними особливостями), або недостатнє для власних потреб, або ж недоцільне (обходиться дорожче, ніж ввезення з інших територій).
Географічний поділ праці може бути міжрайонним (між окремими територіями в межах однієї держави) і міжнародним (між окремими державами). Господарську спеціалізацію територій визначають як готова продукція (наприклад, автомобілі), так і її частини (деталі, вузли, агрегати), окрім цього сировина й напівфабрикати (залізна руда, кокс, чавун, сталь тощо). Галузями спеціалізації територій можуть бути галузі матеріального виробництва (промисловості, сільського й лісового господарства, рибальства), а також послуги виробничого й невиробничого характеру (ремонтні, будівельні, інженерні, транспортні, комунікаційні, фінансові, науково-технічні, рекламні, інформаційні, страхові, туристичні тощо).
Отже, міжнародний поділ праці полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. "Обличчя" країни у міжнародному поділі праці визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція яких значною мірою зорієнтована на експорт (вивезення в інші країни).
Основні чинники міжнародного поділу праці:
1) географічне положення країн. Наприклад, приморські країни спеціалізуються на морському рибальстві, приморські "вузлові" країни — на обслуговуванні світової морської торгівлі (Сінгапур, Кіпр, Панама, Греція), внутрішньоконтинентальні європейські країни — на міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом;
2) природно-ресурсна база. Визначає спеціалізацію країн на галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства, лікувально-санаторного господарства, відпочинку і туризму;
3) соціально-економічні умови. Різноманітні галузі спеціалізації формуються під впливом історичних особливостей розвитку країн, національних і релігійних традицій населення, наявності масових або кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, науково-технічного прогресу, впровадження нових технологій тощо.
Міжнародні економічні відносини проявляються в різних формах. Найдавнішою і найбільш розвиненою з них є міждержавна, або зовнішня, торгівля товарами. Зовнішню торгівлю конкретної країни за певний проміжок часу (наприклад, за рік) характеризують такі показники: експорт (вивіз товарів), імпорт (ввіз товарів), зовнішньоторговельний обіг (сума вартості експорту та імпорту), торговий баланс (співвідношення вартості експорту та імпорту), сальдо торгівлі (різниця між вартістю експорту та імпорту). Якщо вартість експорту перевищує вартість імпорту, то сальдо активне, якщо ж перша поступається другій — сальдо пасивне.
Такі ж характеристики застосовують і до зовнішньої торгівлі послугами. Є й інші форми міжнародних економічних відносин:
кредитно-фінансові відносини — надання позик і кредитів, експорт та імпорт капіталу;
науково-технічне співробітництво — обмін науково-технічною інформацією, технічними, комерційними і виробничими знаннями та досвідом (т. зв. "ноу-хау"); торгівля патентами й ліцензіями; обмін новітніми технологіями; підготовка спеціалістів за рубежем; здійснення спільних наукових розробок і проектів (наприклад, у сфері дослідження космосу, охорони навколишнього середовища, охорони здоров'я);
спільне підприємництво — створення підприємств, об'єднань, організацій на основі вкладання іноземного капіталу для спільного виробництва й збуту продукції, надання послуг тощо.
За часів СРСР господарство України було залучене до системи міжнародних економічних відносин. Однак зовнішньоекономічні зв'язки українських підприємств і організацій поширювалися, здебільшого, на колишні соціалістичні країни і ряд країн, що розвиваються.
З початку 90-х років XX ст. Україна поступово входить у світове господарство як повноправний учасник. Розширюється коло зовнішньоекономічних партнерів, урізноманітнюються форми зв'язків з ними.
Найбільш розвиненою формою таких зв'язків є зовнішня торгівля товарами, її обсяги упродовж певного часу зростали і в 1997 р. досягли 31,3млрд. дол., при цьому експорт товарів поступався імпорту. Однак у подальші роки зовнішньоторговельний обіг дещо скоротився, а сальдо торгівлі вперше стало активним (див. табл. 5). Пасивний баланс зовнішньої торгівлі формувався внаслідок значного імпорту паливних ресурсів — нафти і природного газу. Він негативно впливає на розвиток економіки України, бо скорочує й без того обмежені валютні резерви держави.
У міжнародному поділі праці Україна виділяється, насамперед, сировинними, капітало- та матеріаломісткими галузями (добувна промисловість, сільське господарство та галузі, що розвиваються на їх базі), а тому структура її експорту недосконала — понад 4/5 в ній складають сировинні товари та продукція первинної переробки.
Основу експорту складають чорні метали та вироби з них (прокат, труби), на які припадає понад 44% валютних надходжень від експорту, продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (азотні добрива, продукти неорганічної хімії), мінеральні продукти (залізна і марганцева руда, концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали, сіль та ін.), сільськогосподарські та продовольчі товари (цукор і вироби з нього, зерно, олія, м'ясо, молоко і молокопродукти та ін.). Експорт машин, устаткування і транспортних засобів складає менше 13% від загального його обсягу.
Основу імпортних надходжень становлять мінеральні продукти (майже 47%), насамперед паливо (природний газ, вугілля, нафта та продукти її перегонки), машини, устаткування і транспортні засоби. В Україну завозиться також продукція хімічної, фармацевтичної, харчової і легкої, деревообробної і целюлозно-паперової галузей.
Зовнішньоторговельними партнерами України є приблизно 190 країн і територій. Майже половина всього обсягу експортно-імпортних операцій припадає на країни колишнього СРСР, насамперед Росію, яка є основним партнером у зовнішній торгівлі, а також Туркменистан, Білорусь, Молдову і Казахстан. Серед інших країн найбільше операцій здійснюється з Німеччиною, США, Туреччиною, Італією, Польщею, Словаччиною, Угорщиною.
Помітне місце у міжнародній торгівлі України займає торгівля послугами: у 2000 р. їх експорт склав 3,5 млрд. дол., а імпорт — 1,4 млрд. дол. Найбільша питома вага серед послуг, які надавалися Україною іншим країнам, — транспортних послуг (фрахт морських суден, транзит через її територію нафти, газу, інших вантажів, пасажирів), послуг зв'язку, різних ділових, професійних та технічних послуг.
Кредитно-фінансові відносини. Україна, як держава з перехідним типом господарської системи, потребує значного фінансового забезпечення економічних реформ. З цією метою країна співпрацює з міжнародними валютними і кредитно-фінансовими організаціями — Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Євпропейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР). Крім цього вона отримує позики і кредити від центральних і комерційних банків економічно розвинених країн — Німеччини, США, Італії, Франції, Японії та ін. В результаті формується державний борг України зовнішнім кредиторам, тому важливим завданням уряду є вміле його обслуговування.
У системі міжнародних кредитно-фінансових відносин дуже велике значення для країни має ввіз і вивіз капіталів. Україна виступає здебільшого імпортером капіталів, оскільки її можливості вкладати їх в економіку інших країн надзвичайно обмежені. Найбільш ефективними є прямі іноземні інвестиції в українську економіку, тобто вкладання закордонними компаніями, підприємствами, банками тощо капіталів у грошовій або товарній формі в конкретні галузі економіки, створення за їх участю високорентабельних спільних підприємств та організацій, які працюють на прибуток. Серед найбільших інвесторів України — США, Німеччина, Великобританія, Нідерланди, Росія, Південна Корея, Кіпр, Швейцарія. Найпривабливішими галузями української економіки для іноземних капіталовкладників є харчова промисловість, торгівля, машинобудування і металообробка. Однак обсяги прямих іноземних інвестицій в Україну поки що незначні: при загальній потребі не менше 40 млрд. дол. в економіку країни наразі вкладено 3,3 млрд. дол. закордонних інвестицій. Потенційних зарубіжних партнерів відлякує економічна й соціальна нестабільність у країні, відсутність стійкого інвестиційного законодавства, корупція серед державних чиновників тощо.
За участю іноземного капіталу в Україні створюються спільні підприємства, які характеризуються різною величиною статутного фонду, кількістю зайнятих працівників, профілем діяльності тощо.
Досить розвиненою і перспективною формою зовнішньоекономічної діяльності підприємств нашої країни є кооперування виробництва, що поширене здебільшого в машинобудуванні. Міждержавне кооперування — це встановлення тісних зв'язків між підприємствами різних країн, що спільно виготовляють певну продукцію. Такі великі комплекси, як Південний машинобудівний завод у Дніпропетровську (випуск ракетоносіїв), Запорізький завод авіадвигунів "Мотор-Січ" чи Київський авіаційний завод ім. О. Антонова, мають численні виробничі зв'язки із партнерами з країн колишнього СРСР, насамперед, російськими підприємствами. Між ними налагоджується кооперування і в науково-технічній сфері.
В цілому Україна має значні перспективи розвитку різних форм міжнародного науково-технічного співробітництва: від підготовки зарубіжних спеціалістів у вищих навчальних закладах до участі у спільній зі США, Росією та Норвегією програмі "Морський старт" (запуск космічних кораблів з океану на базі українських ракетоносіїв "Зеніт").
Виїзд громадян України за її межі з метою відпочинку чи заробітку, як і в'їзд на її територію громадян інших країн з цією ж метою, супроводжується міждержавними валютно-фінансовими потоками, тому міждержавний рух туристів і робочої сили також належить до зовнішньоекономічних зв'язків. Щорічно українські курорти, будинки відпочинку, туристичні бази, дитячі табори, а також власники приватних будинків приймають сотні тисяч відпочиваючих із країн колишнього СРСР, насамперед Росії й Білорусі. Найбільше їх приваблюють Чорноморсько-Азовське узбережжя, особливо Південний берег Криму, а також Карпати. Через низький рівень обслуговування притік іноземних туристів в Україну із-за меж колишнього СРСР надзвичайно низький. Здебільшого громадяни цих країн здійснюють ділові поїздки в Україну. Натомість зростає кількість українських громадян, які відпочивають у країнах Середземномор'я (Туреччина, Кіпр, Іспанія, Франція, Італія), країнах Середньої Європи, Америки.
Останнім часом Україна стала значним постачальником робочої сили в Росію, постсоціалістичні країни Центральної Європи (Польщу, Чехію), економічно розвинені країни Південної і Західної Європи (Італію, Іспанію, Португалію, Грецію, Німеччину, Великобританію та ін.). Як трудові мігранти, немало громадян України потрапляють в Ізраїль, США, Канаду, Аргентину, Австралію тощо. За офіційними даними за межами країни на заробітках перебуває понад 5 мільйонів українців: багато з них нелегально і без гарантованого робочого місця.
Масова трудова еміграція з України є в наш час надзвичайно болісним і суперечливим явищем. З однієї сторони, вона до певної міри розв'язує проблему безробіття в Україні, приносить грошові надходження в країну. З іншого — заробітчанство за кордоном нерідко нівечить долі людей, піддає ризику їх здоров'я і навіть життя.
З України виїжджає працездатне населення, значна частина якого є висококваліфікованими спеціалістами. Докорінно змінити цю ситуацію може розвиток вітчизняної економіки, підняття рівня доходів населення.
Ставши учасником міжнародного поділу праці, Україна прагне зайняти в ньому гідне місце, розвивати з іншими країнами взаємовигідні партнерські стосунки, активніше інтегруватися у світове господарство. Одним з основних завдань зовнішньоекономічної діяльності країни є входження у глобальні та регіональні валютно-фінансові й торговельно-економічні організації. Україна вже є членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також подала заявку на вступ до Світової організації торгівлі (СОТ). Участь у ній дає можливість бути рівноправним партнером на світових ринках товарів і послуг. Однак нерозвину-тість ринкових механізмів української економіки поки що гальмує входження країни в СОТ. Перспективними напрямками регіонального економічного співробітництва України є східний (країни колишнього СРСР), південний (країни Причорноморського регіону) і західний (країни Центральної і Західної Європи). Міждержавні торговельно-економічні об'єднання в регіонах створюються для активізації зовнішньоекономічних зв'язків між їх учасниками. Це відбувається в результаті зняття митних перешкод на шляху руху товарів і послуг, формування зон вільної торгівлі тощо.
Після розпаду СРСР усі колишні радянські республіки, крім Естонії, Латвії та Литви, сформували Співдружність Незалежних Держав (СНД). У її рамках країни намагалися відновити втрачені і налагодити нові економічні зв'язки, однак на принципово новій, рівноправній, основі. З цією метою у 1993 р. ряд держав підписали Договір про Економічний союз країн СНД, відповідно до якого пропонувалося формування єдиного економічного простору, де б міждержавні відносини будувалися на ринкових засадах.
Однак через численні протиріччя в економічних інтересах різних країн СНД створення такого простору поки що проблематичне. Україна в 1994 р. увійшла до Економічного союзу країн СНД на правах т. зв. асоційованого члена, тобто зі згодою брати участь лише в тих проектах Економічного союзу, які не обмежують її прав.
Окремі країни на території колишнього СРСР об'єднуються в менші регіональні угруповання, як, наприклад, Євразійський економічний союз — ЄврАзЕС (митний союз п'яти країн: Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану) чи ГУУАМ. Остання організація, до якої входять Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан і Молдова, офіційно створена у 2001 р. Економічне й науково-технічне співробітництво між країнами, заради якого створювалось дане угруповання, ще не набуло належного рівня. Одним із перспективних завдань ГУУАМ є також спільні дії щодо створення Євразійського транспортного коридору, в т. ч. для перекачування нафти із Прикаспійського регіону в країни Європи.
Україна стала також одним з ініціаторів формування Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), до якого входять 11 країн Причорномор'я і прилеглих регіонів (Росія, Грузія, Вірменія, Туреччина, Греція, Болгарія, Румунія, Молдова та ін.). Створюється спільний банк країн ОЧЕС, однак поки що вагомих проектів регіонального співробітництва в рамках даної організації не було.
Надзвичайно важливе значення для України має західний (європейський) напрямок зовнішньоекономічної діяльності. Тут існує найбільш розвинене міждержавне інтеграційне угруповання світу — Європейський союз (ЄС), який на даний час об'єднує 15 країн Західної Європи. Серед кандидатів, що найближчим часом можуть увійти до складу ЄС, — сусіди України (Польща, Угорщина й Словаччина) та країни Балтії, тобто колишні соціалістичні країни, що досягли найбільших успіхів у ринковому реформуванні економіки.
Україна зацікавлена у зміцненні зв'язків з ЄС і навіть у вступі до нього, однак це — віддалена у часі перспектива. Наразі Україна співпрацює з Європейським союзом на основі спеціальної угоди про партнерство.
Значного поширення в Європі набуває прикордонне співробітництво. Країни ЄС набули значного досвіду у формуванні т. зв. єврорегіонів— відносно невеликих територій, де активно взаємодіють адміністративно-територіальні одиниці двох-трьох суміжних країн. Країни Центрально-Східної Європи, в т.ч. Україна, також прагнуть використати переваги прикордонного співробітництва. Окремі області і райони України залучені в єврорегіони "Карпатський" (спільно з адміністративно-територіальними одиницями Польщі, Угорщини, Румунії та Словаччини), "Західний Буг" (спільно з білоруськими і польськими територіями), "Нижній Дунай" і "Верхній Прут" (разом з прилеглими районами Молдови і Румунії). Діяльність зазначених єврорегіонів зосереджена здебільшого на розробці проектів співробітництва, а не на їх реалізації.
Таким чином, національне господарство України поки що недостатньо залучене до регіонального економічного співробітництва. Зовнішньоекономічна діяльність України базується на двосторонніх міждержавних угодах і договорах, укладених як із сусідніми, так і з більш віддаленими країнами.
1. Що таке світове господарство?
2. Поясніть суть міжнародного поділу праці, назвіть чинники, що визначають його.
3. Якими показниками характеризується зовнішня торгівля України?
4. Використовуючи рисунок 20, охарактеризуйте товарну структуру зовнішньої торгівлі України.
5. Які країни є основними зовнішньоторговельними партнерами України? Чому?
6. Назвіть інші форми зовнішніх економічних зв'язків. У чому полягає їх значення для господарства країни?
7. До яких міжнародних економічних організацій входить Україна і з якою метою?
8. У чому полягають труднощі інтеграції економіки України у світову економіку?