Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
3
РОЗРАХУНКОВО-КАСОВІ
ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ
3.1. Загальні основи операцій банків
з розрахунково-касового
обслуговування клієнтів
Розрахунково-касові операції полягають у забезпеченні руху гро шових коштів на рахунках клієнтів банків згідно з їхніми дорученнями. Ці операції посідають особливе місце в банківській діяльності і відіграють важливу роль в забезпеченні успішного перебігу економічних процесів на мікро- та макрорівнях.
Розрахунково-касове обслуговування клієнтів є однією з трьох базових операцій банків, які конституюють їх як особливі фінансові установи, що називаються банками. Тому ці операції тісно пов’язані з усіма іншими банківськими операціями. Будь-яка операція банків — і пасивна, і активна, і надання послуг — неминуче супро воджується здійсненням платежу, отже — розрахунковим чи касо вим обслуговуванням відповідного клієнта. Причому для виконання таких операцій банкам не потрібні додаткові резерви, оскільки необхідні кошти мають бути у тих клієнтів, за дорученням яких банки здійснюють платежі, чи касові операції.
За своїм характером ці операції, власне, є послугами, і за них банки стягують плату з клієнтів у вигляді комісійної винагороди, а не процента. Одержання таких доходів обходиться банкам відносно дешево і без значних ризиків для їх фінансового стану. Тому зростання обсягів розрахунково-касових операцій є надійним і вигідним способом збільшення доходів і підвищення рентабельності банківської діяльності.
Для клієнтів банків розрахунково-касові операції забезпечують одержання грошового еквівалента за реалізовану продукцію чи послуги, оплату необхідних для виробництва матеріальних ресурсів, виплату заробітної плати працівникам, оплату зобов’язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, накопичення та використання заощаджень тощо. Тому чим швидше та надійніше банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів, тим кращі умови створюються в останніх для відтворювального процесу, зміцнення платіжної дисципліни, оздоровлення фінансового стану, а в кінцевому підсумку — для підвищення життєвого рівня населення.
Розрахунково-касові операції банків забезпечують переважну частину потоків сукупного грошового обороту. Будь-які перебої в розрахунково-касових операціях неминуче призводять до гальмування грошових потоків та розбалансування грошового обороту, що негативно впливає на стан економіки в цілому, на розвиток виробництва товарів та послуг.
Важлива роль своєчасного здійснення грошових платежів у забезпеченні функціонування економіки кожної країни обумовлює необхідність створення спеціальних платіжних систем, спроможних надати всім економічним агентам (фізичним та юридичним особам) можливість виконати свої платіжні зобов’язання.
Платіжна система в широкому розумінні — це сукупність визначених законом платіжних інструментів, норм, правил, а також механізмів та процедур їх застосування всіма суб’єктами грошового обороту. Учасниками платіжної системи є всі види підприємств, державні структури, громадські організації, населення, комерційні та центральний банки. Встановлення в межах платіжної системи для всіх її учасників визначених законом норм та правил поведінки ставить їх у рівні умови, захищає інтереси кожного з них. Тому створення високоефективної, дієвої та надійної платіжної системи є одним із ключових економічних завдань держави.
Особливе місце в платіжних системах посідають банки. Вони не тільки беруть участь у них як звичайні платники та одержувачі платежів, а й як посередники в платежах, покликані якнайшвидше, в режимі реального часу доставити грошові кошти від платника до одержувача. Цю свою роль у платіжній системі банки виконують через сукупність розрахунково-касових операцій, які, по суті, є ключовим елементом платіжної системи, приводними пасами всього грошового обороту.
В організації розрахунково-касових операцій можна виділити три етапи: підготовка організаційних, технічних та технологічних передумов для здійснення платежу; формування та передача інформації щодо платежу; переказування чи передавання грошей, тобто сам платіж. На першому етапі здійснюються такі дії, як відкриття в банках рахунків для учасників платіжної системи, створення комп’ютерних систем зв’язку, приймання, оброблення, обліку та передавання інформації, емісія платіжних карток тощо. На другому етапі виконуються такі операції, як підготовка, забезпечення захисту, передавання банку та перевірка на справжність
інформації, необхідної для здійснення платежу на певних інструментах (носіях). На третьому етапі здійснюються приймання—
видавання готівки з рахунків клієнтів, переказування грошей з рахунку платника на рахунок одержувача чи залік взаємної заборгованості.
Важливе місце в розрахунково-касових операціях посідають платіжні інструменти, під якими розуміють певних носіїв інформації, що слугують банкам правовою підставою для здійснення грошових переказів на рахунки чи виконання касових операцій (чек, вексель, платіжне доручення, різні види платіжних карток тощо).
Інколи до платіжних інструментів відносять також паперові гроші, розмінну монету, безготівкові кошти на банківських рахунках1. Це надає їм надто широкого трактування і призводить до стирання межі між платіжними засобами як різними видами грошей та платіжними інструментами, котрі є технічними знаряддями здійснення платежів. Визнаючи реальність такої межі, водночас слід зауважити, що інколи буває важко визначити її на практиці. Так, вексель та чек при їх передаванні по індосаменту використовуються як засоби платежу, тобто як гроші, а при їх інкасації в банку — як платіжні інструменти, за допомогою яких здійснюється переказування грошей по рахунках чи видача готівки.
Розрахунково-касові операції банки здійснюють з урахуванням загальних принципів, на яких базується організація платіжних систем. Особливе значення для організації банками розрахунково-касо вого обслуговування клієнтів мають такі принципи:
Указані принципи організації грошових розрахунків обумовлені закономірностями функціонування ринку і найповніше виявляються в країнах з високорозвинутими ринковими економіками. У країнах з перехідними економіками, в тому числі і в Україні, ці принципи поступово утверджуються, і на певних етапах спостерігаються істотні відхилення від їхніх вимог у практиці організації платіжних відносин та розрахунково-касових операцій банків.
Так, в Україні тривалий час обов’язковим є зберігання юридичними особами своїх грошових коштів на рахунках у банках. До 1998 р. діяла вимога про здійснення розрахунків між господарськими агентами лише шляхом переказування коштів на рахунки в банках, причому підприємство могло мати лише один рахунок у національній валюті і один — в іноземній. З 1998 р. підприємства мають право мати по два такі рахунки, а з 1999 р. будь-які обмеження щодо кількості рахунків скасовано. Підприємства не можуть самостійно визначати черговість платежів зі своїх рахунків, оскіль ки банки зобов’язані переказувати кошти по них у черговості, визначеній законодавчими актами. Самі підприємства при виборі форм розрахунків віддають перевагу попередній оплаті і майже не застосовують оплату з відстрочкою платежу, тобто комерційний кредит у сфері розрахунків. Водночас широкого застосування набули бартерні відносини, за яких взагалі відпадають розрахункові операції банків.
3.2. Ведення рахунків клієнтів
Ведення банками рахунків клієнтів є необхідною передумовою та важливою складовою їх розрахунково-касового обслуговування. Весь процес ведення рахунків умовно можна розділити на три стадії: відкриття, обслуговування, закриття рахунків.
Відкриття рахунків. Для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів операцій банки відкривають своїм клієнтам кілька видів рахунків: поточні, депозитні (вкладні), бюджетні. Перші два види рахунків можуть відкриватися в національній та іноземній валюті, а останній — тільки в національній.
Банки відкривають рахунки у національній валюті для таких груп клієнтів:
У веденні рахунків цих чотирьох груп клієнтів є як спільні риси, так і певні відмінності, передбачені чинними нормативними актами Національного банку України. Установи банків та їхні клієнти при веденні рахунків повинні чітко дотримуватися вимог указаних нормативних актів.
Поточні рахунки в національній валюті банки відкривають підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, представництвам фірм-нерезидентів, фізичним особам для приймання і зберігання їхніх власних грошових коштів та для здійснення всіх розрахунково-касових операцій з ними. Ці рахунки найчастіше використовуються у банківській практиці, за ними здійснюється переважна частина міжгосподарських платежів, що проходять через банківську систему.
Підприємство, одержавши згоду вибраного банку на розрахунково-касове обслуговування, подає йому такі документи для відкриття рахунку:
1) заяву за встановленою формою, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства (див. рис. 3.1);
2) засвідчену нотаріально копію свідоцтва про державну реєстрацію;
3) засвідчену нотаріально копію зареєстрованого статуту;
4) копію документа, що підтверджує взяття підприємства на облік податковим органом;
5) картку зі зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджатися рахунком та підписувати розрахунково-касові документи (див. рис. 3.2);
6) нотаріально засвідчену копію документа про реєстрацію підприємства в органах Пенсійного фонду України.
ЗАЯВА
на відкриття рахунків
(повна і точна назва)
(поточний (основний, додатковий), бюджетний та ін. рахунки)
рахунок на підставі Інструкції № 3 Національного банку України, що має для нас обов’язкову силу. Зі змістом Інструкції № 3 ознайомлені. В інших установах банків рахунків
не маємо, маємо (вказати номери рахунків та в яких установах банків відкриті)
Керівник (посада) (Підпис прізвище, ініціали)
Головний бухгалтер (Підпис прізвище, ініціали)
«___» ____________ 200__ р.
М. п.
Відкрити рахунок Документи на оформлення
(поточний, бюджетний та ін. рахунки) відкриття рахунку та здійснення
операцій за рахунком перевірив
Дозволяю
Керівник (Підпис)
Дата відкриття рахунку
«___» ____________ 200__ р.
|
№ балансового рахунку |
№ особового рахунку |
||
|
Головний бухгалтер |
(Підпис) |
||
Рис. 3.1. Форма заяви підприємства на відкриття поточного рахунку
КАРТКА
зі зразками підписів та відбитком печатки
ВІДМІТКА БАНКУ
|
Дозвіл на прийняття зразків підписів |
|||
|
Ідентифікаційний код за ЄДРАОУ |
Головний бухгалтер (чи його заступник) |
(підпис) |
|
|
Власник рахунку |
« » _________ 200__ р. |
||
|
(повна назва) |
|||
|
Адреса |
|||
|
тел. № |
ІНШІ ВІДМІТКИ |
||
|
Назва вищої організації |
Коди |
||
|
(міністерство, відомство, центральна кооперативна чи громадська організація) |
|||
|
Назва установи банку |
|||
|
Місцезнаходження установи банку |
|||
|
Наводимо зразки підписів та печатки, які просимо вважати обов’яз ковими при здійсненні операцій за рахунком |
|||
|
Чеки та інші розпорядження за рахунком _____________ просимо вважати дійсними в разі наявності на них одного першого й одного другого підписів |
Рис. 3.2. Форма картки зі зразками повноважних осіб
підприємства та відбитком його печатки
При відкритті поточних рахунків відокремленим структурним підрозділам підприємства до установ банків додатково подаються ще й такі документи:
У зв’язку зі специфікою створення та оподаткування відокремлені підрозділи підприємств не подають банкам деяких документів, обов’язкових для подання підприємствами: копії статуту, копії документа, що підтверджує взяття на податковий облік. Копії статуту не подають і ті підприємства, в яких наявність статуту не передбачена законом.
Якщо підприємство створене як господарське товариство, колективне підприємство чи громадське об’єднання, то воно зобов’язане подати банку також нотаріально засвідчену копію установчого договору чи копію протоколу загальних зборів засновників. Орендні підприємства подають також засвідчену нотаріально копію договору оренди, довірчі товариства — ще й копію ліцензії на право здійснення операцій з приватизаційними паперами.
На етапі створення підприємства у формі господарського товариства йому відкривається тимчасовий рахунок для зарахування коштів, що вносяться засновниками до статутного фонду. Для цього банку подається заява, підписана одним із засновників, уповноваженим вести операції за цим рахунком, копія установчого договору, засвідчена нотаріально, і рішення зборів засновників про призначення уповноваженої особи. Після реєстрації такого підприємства і надання йому статусу юридичної особи для нього відкривається постійний поточний рахунок, для чого банку подаються всі перелічені вище документи.
Фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, що працюють без створення юридичної особи, відкривають поточні рахунки на своє ім’я, для чого подають банкам:
— заяву;
— копію свідоцтва про державну реєстрацію;
— картку зі зразком підпису, засвідчену працівником банку, що відкриває рахунок, чи нотаріально;
— документ, що засвідчує особу;
— копії документів про взяття на податковий облік та про реєстрацію в органах Пенсійного фонду, засвідчені нотаріально чи органами, що їх видали. Такі підприємці можуть надавати право іншим особам розпоряджатися своїм рахунком за довіреністю, що завірена нотаріально.
Фізичні особи відкривають поточні рахунки у національній валюті для зберігання вкладів «до запитання» та здійснення розрахунково-касових операцій за ними. Ці рахунки відкриваються для таких категорій фізичних осіб:
Для відкриття поточного рахунку фізична особа подає банку такі документи: заяву за встановленою формою; документ, що засвідчує особу (паспорт або документ, що його замінює); картку зі зразком підпису, який учиняють у присутності працівника банку, що відкриває рахунок; довідки податкового органу про ідентифікаційний номер; договір на відкриття та обслуговування поточного рахунку.
Власник рахунку (резидент) може надавати довіреність іншій особі (резиденту) на здійснення операцій за його рахунком. Така довіреність засвідчується нотаріально чи уповноваженою особою банку.
Фізичні особи (резиденти) за своїми поточними рахунками можуть здійснювати широке коло операцій у готівковій та безготівковій формі:
Фізичні особи-нерезиденти за своїми поточними рахунками можуть здійснювати ті самі операції, що й особи-резиденти, а також деякі додаткові операції, зумовлені їх статусом нерезидентів, зокрема:
Нерезиденти при зарахуванні готівки в гривнях на свої поточні рахунки повинні подати підтвердження джерел її походження.
Депозитні (вкладні) рахунки в національній валюті відкриваються підприємствам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам на підставі депозитного договору, укладеного між банком і його клієнтом на певний строк.
Для підприємств та їхніх відокремлених підрозділів такі договори укладаються у формі окремого документа, в якому чітко визначається розмір та строк депозиту, рівень процентної ставки, обов’язки сторін, порядок виплати доходу та повернення коштів при закритті рахунку тощо. На відкритий депозитний рахунок кошти переказу ються з поточного рахунку його власника і після закінчення строку повертаються на поточний рахунок, якщо договір не буде продовжений. Переказуванням на поточний рахунок чи зарахуванням на поповнення депозиту виплачуються проценти за депозитними вкладами. За депозитними рахунками забороняється проводити безготівкові розрахункові операції та видавати готівку.
Депозитні рахунки для фізичних осіб прийнято називати вкладними. Вони відкриваються тим самим категоріям фізичних осіб, що й поточні рахунки. Для осіб-нерезидентів вкладні рахунки відкриваються за умови підтвердження джерел походження готівки в гривнях, що вкладається, чи перерахування коштів з власного поточного рахунку.
Для відкриття вкладного рахунку банк укладає з клієнтом договір з видачею йому вкладного документа. Ним може бути ощадна книжна (іменна чи на пред’явника) або окремий документ, що засвідчує укладення договору. Фізичним особам-нерезидентам видається лише іменна ощадна книжка.
Фізична особа-резидент може відкрити вкладний рахунок для іншої фізичної особи-резидента та нерезидента, а фізична особа-не резидент — для іншої фізичної особи-нерезидента. У цих випадках рахунок відкривається на підставі подання особою, яка відкриває рахунок, документа, що засвідчує особу, та укладання нею договору з банком.
Кошти на вкладні рахунки можуть вкладатися:
Бюджетні рахунки відкриваються підприємствам (їх відокремленим підрозділам), військовим частинам, установам та організаціям, яким виділяються кошти за рахунок державного та місцевих
бюджетів для цільового їх використання. Відкриття бюджетних рахунків здійснюється на підставі дозволів, які видаються фінансовими органами — розпорядниками бюджетних коштів, а також заяви клієнта про відкриття рахунку, картки зі зразками підписів осіб — розпорядників рахунків та відбитком печатки. Якщо даний клієнт має в цій установі банку поточний рахунок, то бюджетний рахунок йому може бути відкритий лише на підставі заяви без подання інших документів.
У зв’язку із входженням Української держави у світовий політичний та економічний простір у ній створено та функціонує знач-
на кількість дипломатичних, консульських, торговельних та інших представництв, представництв міжнародних організацій, представництв іноземних юридичних осіб-нерезидентів, включаючи банки, організації та установи, які залучаються до реалізації програм та проектів міжнародної технічної допомоги. Всі ці представництва та установи не здійснюють на території України підприємницької діяльності від свого імені і не мають власних грошових доходів. У подібному становищі перебувають і військові частини Чорноморського флоту Російської Федерації, які утримуються за бюджетні кошти РФ. Тому всім таким клієнтам банки не можуть відкривати звичайні поточні чи бюджетні рахунки, а відкривають дещо специфічні рахунки, що називаються рахунками типу «Н» та типу «П».
Рахунок типу «Н» більше подібний до бюджетного рахунку і відкривається представництвам і установам, які не займаються під приємницькою діяльністю ні від свого імені, ні від імені та за до рученням організації чи фірми, яку вони представляють на терито-
рії України, та військовим частинам Чорноморського флоту РФ, що дислокуються на території України.
Рахунок типу «П» подібний до поточного рахунку і відкривається для представництв іноземних фірм-нерезидентів, які здійснюють (повністю чи частково) підприємницьку діяльність на території України, фірм, які вони представляють, не будучи юридич ними особами.
Для відкриття рахунків типу «Н» та «П» клієнти банків подають такі документи:
За рахунками типу «Н» здійснюються розрахунково-касові операції, пов’язані з надходженням та витрачанням коштів на утримання представництв, військових частин Чорноморського флоту РФ
та виконання статутної діяльності юридичних осіб-нерезидентів в Україні, включаючи реалізацію програм та проектів технічної допомоги. Основним джерелом надходження коштів на цей рахунок є виторг від реалізації іноземної валюти, одержаної від відповідної фізичної особи-нерезидента.
За рахунками типу «П» здійснюють ті самі операції і за тими ж правилами, що й за поточними рахунками резидентів України, за винятком купівлі іноземної валюти на валютному ринку України та інвестицій. Оплата купівлі іноземної валюти з цього рахунку дозволяється у таких випадках:
З указаного рахунку не дозволяється здійснювати інвестиції в Україні, інші операції, заборонені чинним законодавством.
Особливості відкриття рахунків в іноземній валюті. В іноземній валюті відкриваються поточні та депозитні (вкладні) рахунки в уповноважених банках для тих самих категорій клієнтів, що й поточні та депозитні рахунки в національній валюті, включаючи рахунки типу «Н» та «П».
За поточними рахунками в іноземній валюті здійснюються розрахунково-касові операції, дозволені чинним законодавством. Це, зокрема, розрахунки між юридичними особами (резидентами та нерезидентами), пов’язані з зовнішньоекономічною діяльністю, та опе рації на валютному ринку України; надходження готівки; виплата готівки в іноземній валюті на витрати, пов’язані з відрядженнями, за переказами з-за кордону та за чеками і пластиковими картками фізичним особам (резидентам і нерезидентам); виплата авторських гонорарів, оплата праці нерезидентів; перерахування коштів за межі України на проведення виставок, конференцій, за навчання, лікування, членських внесків, пенсій, аліментів, спадщини тощо. Перелік таких операцій може збільшуватися чи зменшуватися залежно від зміни валютної політики в країні.
Відкриття поточного рахунку в іноземній валюті для підприємств-резидентів здійснюється на підставі таких самих документів, що й відкриття поточних рахунків у національній валюті. Якщо рахунок в іноземній валюті відкривається в тому самому банку, в якому відкритий рахунок у національній валюті, то клієнт може надати банку тільки заяву та картку зі зразками підписів. Решту документів можна не подавати.
Відкриття поточного рахунку в іноземній валюті для фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) здійснюється на підставі договору та надання таких самих документів, що й при відкритті поточних рахунків у національній валюті, а також документів, що засвідчують особу клієнта. Тільки для осіб-нерезидентів додатково потрібно подати копію легалізованого дозволу центрального банку іноземної країни на відкриття такого рахунку, якщо це передбачено міжбанківськими угодами або законодавством тієї країни.
При відкритті поточних рахунків в іноземній валюті для фізичних осіб-нерезидентів має бути підтвердження джерел походження цієї валюти.
Поточні рахунки в іноземній валюті для представництв та установ іноземних фірм, організацій (нерезидентів), включаючи військові частини Чорноморського флоту РФ, відкриваються на підставі тих самих документів, що й рахунки відповідно типу «Н», «П», крім копій індивідуальної ліцензії регіональної установи НБУ на ведення рахунку.
Поточні рахунки в іноземній валюті для іноземних інвесторів відкриваються на підставі тих самих документів, що і рахунки в
національній валюті, а саме: заяви; картки зі зразками підписів
уповноважених осіб, засвідчених нотаріально; копії легалізованого статуту, засвідченого нотаріально; копія легалізованого документа іноземної держави, що підтверджує реєстрацію юридичної особи, засвідчена нотаріально. Якщо інвестор — фізична особа, то два останні документи він не подає.
Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкриваються для тих категорій фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), що й поточні рахунки, на підставі договору між банком та клієнтом і за умови подання паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу.
З 1995 по 1998 рр. банки мали право відкривати для фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) анонімні депозитні валютні рахунки, які відкривалися без подання документа, що засвідчує особу. В умовах широкої тінізації економіки та доходів анонімні рахунки користувалися популярністю у населення. З 1998 р. вони були скасовані, замість них введені кодовані рахунки, які, власне, є рахунками на пред’явника і втратили анонімність.
Одержавши від клієнта заяву та інші документи на відкриття рахунку будь-якого виду, банківські працівники вивчають їх на предмет відповідності вимогам чинних нормативних актів Національного банку України (щоб не допустити відкриття рахунку фіктивним підприємствам) та відповідності цілям стратегії даного банку. Так, якщо банк у своїй стратегії розвитку орієнтується переважно на обслуговування підприємств великого і середнього бізнесу, то він може обмежувати обслуговування підприємств малого бізнесу і фізичних осіб і відмовляти їм у відкритті рахунків. Працівники банку також звертають увагу на фінансовий стан клієнта. Якщо він постійно порушує платіжну дисципліну, є збитковим, має борги перед бюджетом тощо, банк може відмовити у відкритті рахунку, оскільки у нього будуть виникати додаткові витрати та ускладнення при організації платіжних потоків.
Особливу увагу працівники банків повинні приділяти тим вимогам нормативних актів, що спрямовані на запобігання відкриттю фіктивних підприємств. Зокрема, адреса підприємства, вказана в картці зі зразками підписів, має відповідати адресі в статуті та свідоцтві про реєстрацію. Документи на відкриття рахунку банку повинен подати особисто керівник чи головний бухгалтер, пред’явивши паспорт. Копії перших чотирьох сторінок цього паспорта зберігаються у справі про відкриття рахунку. Підписи на заяві про відкриття
рахунку звіряються з підписами у картці зі зразками підписів та в паспорті. У разі виявлення підроблених (недостовірних) документів банк мусить повідомити про це органи внутрішніх справ і відмовити у відкритті рахунку.
За відсутності претензій до клієнта керівник банку приймає рішення про відкриття рахунку, про що робиться запис на заяві клієнта з зазначенням номера рахунку та дати відкриття. Протягом трьох робочих днів з дати відкриття рахунку установа банку має повідомити про це податковий орган за місцем реєстрації клієнта (для підприємств та їх відокремлених підрозділів) чи за місцезнаходженням цього банку (для деяких інших установ). Про відкриття рахунків банк також повідомляє Національний банк України для включення до зведеного електронного реєстру власників рахунку.
Податкові органи, одержавши вказані повідомлення, реєструють власників рахунків, роблять про це відповідний запис на повідомленні і повертають його банку.
При відкритті кількох рахунків у національній валюті їх власник повинен визначити протягом трьох робочих днів один з них як основний і обліковувати на ньому заборгованість, що списується у безспірному порядку. Номер цього рахунку його власник повідомляє податковому органу, в якому він зареєстрований як платник податку, податковому органу за місцем своєї реєстрації та банкам, в яких відкриті додаткові поточні рахунки в національній та іноземній валюті. Банки, що відкривають клієнту додаткові рахунки та рахунки в іноземній валюті, мусять повідомити про це протягом трьох робочих днів банк, в якому відкрито основний рахунок, та податковий орган.
З відкриттям рахунків банк укладає з клієнтом договір на розрахунково-касове обслуговування, яким передбачаються права та зобов’язання сторін, їх відповідальність за порушення умов договору і форми та порядок розрахунків, порядок розгляду спорів тощо.
Обслуговування рахунків. З дати відкриття поточного рахунку, вказаної на заяві клієнта, банк може здійснювати на ньому операції з зарахування коштів у готівковій та безготівковій формі. Видаткові операції, тобто списання грошей з рахунку, банк має право здійснювати після одержання повідомлення від податкового органу про взяття клієнта на податковий облік.
У разі зміни номера будь-якого рахунку установа банку, в якій відкрито цей рахунок, зобов’язана повідомити про це податковий орган за місцем реєстрації власника рахунку протягом трьох робочих днів з дати зміни номера рахунку.
Клієнт банку має право змінити свій основний рахунок. Якщо при цьому у нього буде податкова заборгованість, то він зобов’я заний подати в установу банку, котра веде картотеку заборгованості, письмову згоду від податкового органу, в якому він зареєстрований як платник податків, та від установи банку, в якій відкривається новий основний рахунок, на переведення картотеки заборгованості в цей банк.
Грошові кошти, що надійшли на адресу клієнта, банк зобов’я заний не пізніше наступного робочого дня зарахувати на його рахунок. У разі наявності грошей на рахунку клієнта банк повинен негайно — протягом операційного дня — виконати розпоряджен-
ня клієнта про списання грошей з рахунку для оплати його бор-
гових зобов’язань. Якщо таке розпорядження надійшло в банк
після завершення операційного дня, то воно виконується наступного дня.
Усі надходження коштів на поточний рахунок обліковуються в його кредитовій стороні — виторг від реалізації продукції, наданих послуг та виконаних робіт, виторг від продажу цінних паперів та проценти за ними, виторг від продажу іноземної валюти, одержані банківські позички, кошти з закритих депозитних рахунків тощо. Всі платежі з поточного рахунку обліковуються в його дебетовій стороні — оплата купленої сировини, матеріалів, інших цінностей, одержаних послуг чи виконаних робіт, одержання готівки для оплати праці, витрат на відрядження, господарських витрат, платежі та збори до бюджету та позабюджетних фондів, погашення кредитів та сплата процентів за ними тощо.
Доручення платника на перерахування коштів приймаються банком у межах коштів, наявних на рахунку на початок робочого дня. Виняток становлять доручення на переказування з основних рахунків до бюджету та позабюджетних цільових фондів сум податків і зборів, неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодавством. Такі доручення приймаються банком і обліковуються окремо за балансом як неоплачені в строк через відсутність коштів у платника. Це так звана картотека неоплачених документів.
Протягом трьох робочих днів платник зобов’язаний переказати залишки коштів з інших поточних рахунків на основний для оплати вказаних документів картотеки або оплатити їх безпосередньо з додаткового поточного рахунку.
У разі відсутності коштів на рахунку банк приймає до виконання документи на безспірне списання (стягнення) коштів. Вони також розміщуються в картотеці неоплачених документів і виконуються згідно зі встановленою законодавством черговістю платежів, а якщо вона не встановлена, то за календарною черговістю їх надходження3.
Порядок здійснення безготівкових платежів та готівкових виплат за рахунками клієнтів детально розглядатиметься в § 3.3 та § 3.6 цієї глави.
Закриття рахунків. Банки закривають поточні рахунки підприємств у національній та іноземній валюті на підставі:
У разі ліквідації підприємства його основний рахунок переоформляється на ім’я ліквідаційної комісії, а всі додаткові рахунки закриваються.
Якщо на рахунку, що закривається, є залишок коштів, то підприємство повинно платіжним дорученням переказувати їх на інший рахунок, спеціально відкритий для цих цілей. Якщо при цьому у власника рахунку, що закривається, є картотека заборгованості, то вона має бути передана банку, в якому відкривається новий рахунок. Цей банк не може відмовити в прийнятті документів, що містяться в картотеці заборгованості.
Після закриття рахунку клієнта документи (справа), на підставі яких відкривався рахунок, залишаються в установі відповідного банку.
Операцію закриття рахунку слід відрізняти від переоформлення рахунку, яке здійснюється при реорганізації підприємства. Для переоформлення поточного рахунку клієнт зобов’язаний подати в банк ті самі документи, що й при відкритті рахунку.
Поточні рахунки фізичних осіб у національній та іноземній валюті закриваються на підставі їх заяви, в разі смерті та в інших випадках, передбачених договором або чинним законодавством. Залишки коштів на рахунку видаються готівкою, або переказуються на інший рахунок за розпорядженням власника чи спадкоємців.
Закриття депозитних (вкладних) рахунків у національній та іноземній валюті юридичних та фізичних осіб здійснюється:
В обох випадках кошти з депозитних рахунків юридичних осіб разом з процентами переказуються на поточний рахунок власника депозитного рахунку. Видача коштів готівкою юридичній особі при закритті її депозитного рахунку не дозволяється.
З вкладних рахунків фізичних осіб при їх закритті кошти, включаючи проценти, можуть бути видані:
При достроковому закритті депозитного (вкладного) рахунку юридичної та фізичної особи за її ініціативою банк не виплачує процентів взагалі, або ж виплачує на рівні процентів, установленому для поточних рахунків.
Протягом трьох робочих днів після закриття поточних, бюджетних та депозитних рахунків (крім рахунків фізичних осіб та офіційних представництв) банк зобов’язаний повідомити про це податковий орган за місцем реєстрації власника рахунку.
3.3. Безготівкові міжгосподарські
розрахунки
Через безготівкові міжгосподарські розрахунки формується переважна частина грошового обороту, реалізуються найбільш масові відносини між економічними агентами нефінансового сектора (далі підприємства). Вони постійно розраховуються між собою шляхом перерахування коштів на відкриті у банках рахунки за реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, тобто за товарними операціями. Значна частина безготівкових розрахунків підприємств припадає на так звані нетоварні операції — розрахунки з бюджетом,
органами соціального страхування, управління, судочинства тощо. Хоча порядок розрахунків у цих двох сферах однаковий, проте нормативно-правова база їх організації істотно різниться.
За товарними операціями форми розрахунків, порядок платежу, відповідальність сторін за невиконання платіжних зобов’язань тощо визначаються в їхніх договорах (контрактах). Умови та порядок розрахунків є обов’язковим і надзвичайно важливим розділом кожного такого договору. Тому тут підприємства мають широкі можливості вибору найдоцільніших для них форм розрахунків та способів платежу.
За нетоварними операціями порядок платежу та відповідальність за порушення платіжної дисципліни визначаються відповідними законодавчими актами. Тому тут права підприємств щодо вибору порядку розрахунків обмежені.
Правильний вибір форми розрахунків та способу платежу за товарними операціями є надзвичайно важливою справою як для платника (покупця, боржника), так і для одержувача платежу (продавця, кредитора). Платники повинні: захистити себе від непоставки оплачених товарів чи поставки товарів з якісними характеристиками, що не відповідають договірним; купити товари навіть за відсутності достатньої суми платіжних засобів; звести до мінімуму свої витрати на оплату зобов’язань та ін. Одержувачі грошей повинні: захистити себе від ризику неплатежу з боку покупців (боржників); створити сприятливі розрахункові передумови для реалізації своєї продукції (робіт, послуг) і не втратити вже завойований сектор ринку; мінімізувати свої витрати на здійснення розрахунків з контрагентами тощо.
Платіжні інструменти. Щоб забезпечити учасникам міжгосподарських розрахунків можливість успішно виконувати вказані вище завдання, світова практика виробила широкий спектр різних платіжних інструментів, кожний з яких має свої переваги та недоліки. Враховуючи їх та зважаючи на свій реальний фінансовий стан і характер конкретної товарної операції, кожний з контрагентів товарних операцій може вибрати найбільш надійний та зручний для себе платіжний інструмент та визначити умови його застосування.
Згідно з класифікацією Банку міжнародних розрахунків (м. Базель, Швейцарія), що застосовується у багатьох країнах, усі платіжні інструменти можна розділити на такі групи:
1) ті, що базуються на кредитовому переказуванні коштів:
— доручення про кредитовий переказ у системі «жиро»;
— доручення про кредитовий переказ у системі автоматизованих розрахункових палат;
— постійні доручення;
— доручення про кредитовий переказ у системі SWIFT.
2) ті, що базуються на дебетових переказах коштів:
— векселі;
— чеки;
— прямі дебетові списання;
— банківські трати;
— інші.
3) пластикові картки, що мають ознаки як кредитових, так і дебетових інструментів.
Платіжні інструменти з кредитовим переказом коштів рухаються в тому самому напрямку, що й сам платіж — від платника до одержувача. Платник є ініціатором платіжної операції та емітентом відповідного інструменту. Це дає йому можливість якнайкраще про-
контролювати відносини з контрагентом і захистити свої інтереси.
Платіжні інструменти з дебетовим переказом коштів рухаються у зворотному відносно платежу (руху грошей) напрямку. Одержувач грошей є ініціатором платіжної операції та емітентом такого інструменту. Це дає йому можливість тримати під контролем свої відносини з контрагентом, впливати на їх реалізацію і захищати свої інтереси.
Проте зазначені відмінності та переваги кредитових та дебетових інструментів не завжди реалізуються на практиці. Так, якщо одержувач грошей (продавець товарів) вимагає від покупця попередньої оплати і вона здійснюється кредитовим переказом, то переваги цього інструменту для покупця втрачаються: він не має можливості попередньо перевірити відповідність поставки товарів умовам договору.
В Україні спектр платіжних інструментів, що застосовуються при безготівкових розрахунках, значно вужчий, ніж у світовій практиці, і базується переважно на кредитовому переказі коштів. Це зумовлено головним чином хронічною платіжною кризою, що охопила економіку України в перехідний період, унаслідок чого продавці товарів примушують платників здійснювати попередню оплату кредитовими інструментами. Дебетові інструменти, такі як вексель та чек, хоч і застосовуються в українській практиці, проте не набули значного поширення.
Сьогодні в безготівкових міжгосподарських розрахунках в Украї ні застосовуються такі платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, акредитивні заяви, платіжні вимоги, інкасові доручення, векселі.
Правові основи застосування вказаних інструментів та організації безготівкових міжгосподарських розрахунків визначені чинним банківським законодавством України та Інструкцією про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, затвердженою Правлінням НБУ 2 серпня 1996 р. Вимоги їх поширюються на підприємства всіх форм власності, фізичних осіб, банки та інших суб’єктів платіжної системи.
Платіжними інструментами звичайно називають складені за встановленою формою документи, які подаються банкам юридичними та фізичними особами з дорученням (чи з вимогою) переказати з їхніх рахунків (чи зарахувати на їхні рахунки) певну суму грошей.
Платіжні інструменти строго уніфіковані, мають єдину для всієї країни стандартну форму, визначений набір реквізитів. Значна частина реквізитів є спільною і обов’язковою для всіх інструментів.
До обов’язкових реквізитів належать:
— назва документа;
— номер, число, місяць та рік виписки документа;
— повна та скорочена назва платника і одержувача грошей, номери їхніх рахунків та ідентифікаційних кодів; якщо платник є нерезидентом, то вказується країна його реєстрації;
— назва та місцезнаходження банків платника й одержувача, умовні номери за МФО (коди банків);
— сума платежу (словами та цифрами);
— призначення платежу для перерахування чи одержання грошей;
— підписи керівника та головного бухгалтера платника (чи одер жувача) та відбиток печатки;
— сума податку на додану вартість або напис «без податку на додану вартість».
Реквізити векселя дещо відмінні від названих і будуть розглянуті в наступній главі.
Правильному оформленню платіжних інструментів банківські установи приділяють велику увагу, щоб захистити інтереси учасників платіжних відносин. Чинним положенням про безготівкові розрахунки визначені основні вимоги до оформлення платіжних інструментів:
— мають бути заповнені всі реквізити кожного документа;
— кількість виписаних документів має відповідати (дорівнювати) числу учасників розрахунково-платіжного процесу;
— жодні виправлення і підчистки, факсимільні підписи не допускаються;
— в даті документа число і рік проставляються цифрами, а місяць — словами;
— назва платника повинна точно збігатися з указаною в його зареєстрованому статуті;
— платіжний документ повинні підписувати особи, яким надано таке право статутом і підписи яких є в картці зразків, поданій банку при відкритті рахунку.
Порушення будь-якої з цих вимог може свідчити про недостовірність платіжного документа і незаконність платіжної операції, що дає банку підстави не приймати такі документи до виконання.
Відповідно до видів платіжних інструментів та порядку їх обороту розрізняють кілька форм безготівкових розрахунків: платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, чеками, по акредитивах, платіжними вимогами, інкасовими дорученнями, векселями.
За кожною формою безготівкових розрахунків можуть застосовуватися декілька способів платежу. Кожний з них визначається порядком та умовами виконання підприємствами взаємних грошових зобов’язань. За цим критерієм розрізняють такі способи платежів: не гайний, коли кожна поставка товарів оплачується негайно, і з відстрочкою платежу, коли товар продається в кредит; за рахунок власних коштів платника з його поточного рахунку чи за рахунок банківського кредиту; попередній, коли кошти перераховуються одержу вачу до відвантаження товарів; за кожною окремою поставкою чи за сукупністю поставок за певний час відповідно до договору (плановий платіж); пряме перерахування коштів чи залік взаємних вимог.
Розрахунки платіжними дорученнями. Платіжне доручення — це письмовий документ, оформлений за стандартною формою, з дорученням клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування вказаної суми коштів з його рахунку на рахунок одержувача (рис. 3.3). Розрахунки платіжними дорученнями — це одна з найпоширеніших в Україні форм розрахунків. За цією формою клієнти банків можуть розраховуватися по товарних і нетоварних операціях: за куплені товари, послуги, виконані роботи, по зобов’язаннях перед фізичними особами (аліменти, пенсії, заробітна плата, гонорари тощо), по зобов’язаннях перед банками, податковими, страховими та іншими фінансовими органами, іншими юридичними особами.
За товарними операціями платіжними дорученнями здійснюються платежі з попередньою, негайною, достроковою і відстроченою оплатою. За нетоварними операціями платіжними дорученнями здійснюються, власне, всі платежі.
Платіжне доручення виписує платник, чітко дотримуючись установлених правил оформлення платіжних документів, і подає в банк, що його обслуговує, не пізніше ніж протягом 10 календарних днів після дати виписки доручення. Сума взятого банком для виконання доручення списується з рахунку платника (рахунок дебетується) і зараховується на рахунок одержувача (рахунок кредитується), якщо він відкритий у тому самому банку. Якщо ж рахунок одержувача відкритий в іншому банку, то списані кошти з рахунку платника будуть зараховані на кореспондентський рахунок банку платника і подальший їх рух здійснюється згідно з чинним порядком міжбанківських розрахунків, про що мова йтиме в параграфі 3.4.
Рис. 3.3. Форма платіжного доручення
Рух платіжних документів при цій формі розрахунків має такий вигляд (рис. 3.4).
Приймаючи платіжне доручення від клієнта, працівник банку повинен звернути особливу увагу на такі моменти:
— чи заповнені всі реквізити;
— чи відповідають назва платника назві в реєстраційних документах, а підписи осіб — зразкам підписів у картці;
— чи правильно вказано призначення платежу та посилання на документ — підставу для платежу.
Якщо платник та одержувач коштів є учасниками системи електронних міжбанківських розрахунків, то платіжні документи між їхніми банками пересилаються по каналах електронної пошти; якщо ж вони не є учасниками цієї системи, то платіжні документи між їхніми банками доставляються кур’єрською поштою. Якщо банк одержав документи клієнта в межах операційного дня, то він зобов’я заний їх обробити і відправити в банк одержувача електронною чи кур’єрською поштою в день надходження. Якщо документи надійшли після операційного дня — то наступного дня.
Рис. 3.4. Схема здійснення платежу
при розрахунках платіжними дорученнями
При застосуванні цієї форми розрахунків платник та одержувач коштів певною мірою ризикують.
Ризики платника (покупця) пов’язані переважно з попередньою оплатою товарних операцій. У цьому випадку у платника нема гарантії того, що продукція, послуги, роботи будуть поставлені (надані) своєчасно і належної якості, передбаченої договором. Крім того, він може зазнати втрат у зв’язку з тривалим відволіканням з обороту грошових коштів та наданням постачальнику безпроцентної позички.
Одержувач грошей (продавець, кредитор) несе два види ризику. Перший із них пов’язаний із затриманням виписки платником платіжного доручення через відсутність коштів на поточному рахунку, неможливість одержання позички в банку, з суб’єктивних причин тощо. Уникнути цього ризику можна передбаченням відповідних санкцій при укладенні договору. Другий вид ризику пов’язаний із затриманням перерахування коштів за платіжним дорученням відповідними банками чи розрахунковими структурами (розрахунковими палатами, РКЦ).
Чинними правилами безготівкових розрахунків визначені терміни переведення банками коштів за платіжними дорученнями і перед бачена відповідальність банків за порушення цих термінів. Проте клієнту — одержувачу грошей надто складно визначити конкретного винуватця в затриманні переказування грошей, і тому цього ризику уникнути важко.
В окремих випадках платіжні доручення попередньо гарантуються банком для забезпечення гарантії оплати. Гарантованими дорученнями здійснюються розрахунки з підприємствами зв’язку за переказ через них коштів:
— окремим громадянам належних їм сум заробітної плати, пенсій, аліментів, витрат на відрядження, гонорарів, стипендій тощо;
— іншим підприємствам чи своїм окремим структурам на видатки для виплати заробітної плати, за організований набір робітників, для заготівлі сільськогосподарської продукції, якщо в місці їх розташування нема установ банків.
Підприємство-платник при оформленні гарантованого доручення вказує підприємство зв’язку, через рахунок якого здійснюватиметься переказування, і додає до нього список одержувачів переказів із зазначенням мети одержання коштів.
Гарантія доручення полягає в тому, що банк указану в ньому суму коштів списує з рахунку платника і бронює її на окремому рахунку «Розрахунки гарантованими платіжними дорученнями» та ро бить відповідні надписи на двох примірниках доручення, скріплюючи підписами двох працівників банку та відбитком гербової печатки. На суму гарантованого доручення не може бути накладений арешт та звернено стягнення за претензіями.
Перший примірник гарантованого доручення платник передає підприємству зв’язку разом із заповненими бланками переказів на конкретних одержувачів коштів. Підприємство зв’язку передає гарантоване доручення своєму банку, який зараховує суму доручення на його рахунок. Якщо рахунок платника, на якому заброньовані кошти, відкритий у тому самому банку, то одночасно сума доручення буде списана з цього рахунку платника. Якщо ж він відкритий в іншому банку, то списання коштів здійснюватиметься згідно з чинним порядком міжбанківських розрахунків.
Розрахунки платіжними дорученнями доцільно застосовувати при постійних і рівномірних поставках продукції (послуг, робіт) між двома підприємствами (між маслосирзаводами та сільськогосподарськими підприємствами, хлібозаводами, м’ясокомбінатами, молокозаводами та торговельними організаціями тощо). У таких випадках платіж доцільно здійснювати не за кожною окремою поставкою, а за їх сукупністю за певний період, що називається платіжним. Тривалість платіжного періоду, конкретний строк і сума платежу, порядок проведення кінцевого розрахунку визначаються в договорі сторін, копія якого подається банку.
У визначений строк платник подає банку доручення на встановлену суму з зазначенням, замість призначення платежу, номера і дати договору, згідно з яким здійснюється платіж. При здійсненні останнього платежу за договором здійснюється перерахування загальної суми платежу за фактичною поставкою продукції (послуг, робіт) і відповідно коригується сума останнього платежу.
Розрахунки платіжними дорученнями — досить проста, зручна, економічна форма, що забезпечує швидке здійснення платежу.
Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями. Платіжна вимога-доручення — це комбінований документ, в якому передбачаються два види дій: 1) вимога продавця до покупця оплатити надіслані йому комерційні документи на відвантажені товари; 2) доручення покупця (платника) своєму банку оплатити вказані документи і перерахувати кошти продавцю. Це не дуже поширена форма розрахунків. Звичайно вона застосовується в розрахунках за відвантажену продукцію, виконані роботи, надані послуги. Вимогу-доручен ня виписує продавець і разом з комерційними документами пересилає безпосередньо покупцеві. Останній перевіряє одержані документи на предмет дотримання продавцем умов договору і, якщо погоджується здійснити оплату, дає відповідне розпорядження своєму банку прямо у вимозі-дорученні. Оформлення платником вимоги-доручення і подання його в банк здійснюється в порядку та в строки, встановлені для звичайних платіжних доручень.
Банк приймає вимогу-доручення від платника протягом 20-ти календарних днів після виписки і на суму, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника.
Якщо платник відмовляється оплатити вимогу-доручення, то про це він повинен повідомити безпосередньо одержувача в порядку та строки, зазначені в договорі, та вказати причини відмови.
Розрахунки чеками. Чек — це письмове розпорядження власника поточного рахунку (чекодавця) банку, в якому рахунок відкрито (банку-емітенту), виплатити вказану суму грошей пред’явнику чека (чекодержателю). Чеки, які застосовуються для безготівкових платежів, називаються розрахунковими.
Розрахунки чеками застосовуються переважно в платежах за отримані товари, виконані роботи, надані послуги, а також у деяких нетоварних платежах. На практиці чеки доцільно застосовувати у внутрішньоміських розрахунках. Проте в Україні ця форма розрахунків розвинута слабо порівняно з західними країнами, в багатьох з яких чек є одним з основних платіжних інструментів.
Згідно з Інструкцією про безготівкові розрахунки в господарському обороті України чеки можуть використовуватися в розрахунках між юридичними особами та між фізичними і юридичними особами. Розрахунки чеками між фізичними особами не допускаються.
Оплата чеками гарантована, що забезпечується депонуванням чекодавцем потрібної суми коштів на окремому рахунку «Розрахункові чеки» у банку-емітенті. Заяву на депонування коштів платник подає банку одночасно з заявою на одержання чекової книжки.
Розрахункові чеки виписуються на конкретних одержувачів платежу, тобто є іменними, на бланках, виготовлених на спеціальному папері за зразками, затвердженими НБУ (рис. 3.5). Чеки брошуруються в чекові книжки по 10, 20, 25 штук, які є бланками суворої звітності. Строк дії чекової книжки — один рік.
Підприємства одержують чекові книжки в банках, які ведуть їхні рахунки, на підставі заяв установленого зразка.
|
0401006 |
|||||||||||||||
|
КОРІНЕЦЬ РОЗРАХУНКОВОГО ЧЕКА |
РОЗРАХУНКОВИЙ ЧЕК |
||||||||||||||
|
(чекодавець) |
(назва банку-емітента, МФО №) |
||||||||||||||
|
Серія _________ № __________ «__» _______________ 200__ р. (дата видачі) ___________________________ (кому) ___________________________ (платити за що) ___________________________ (№№ і дати документів) Залишок ліміту ___________________________ Списано за цим чеком ___________________________ Залишок ліміту до наступного чека ___________________________ ___________________________ Сума літерами ___________________________ ___________________________ ___________________________ ___________________________ ___________________________ |
Ідентифікаційний код |
||||||||||||||
|
Серія _______ № ____ |
Д-т рах. № _____ К-т рах. № _____ |
||||||||||||||
|
на ____________________ |
«__» _____ 200_ р. |
||||||||||||||
|
(сума цифрами) |
Підпис банку |
||||||||||||||
|
Кому ___________________________________________________ (назва чекодержателя) Сплатіть за цим чеком ____________________________________ ________________________________________________________ ________________________________________________________ ________________________________________________________ (за що, номери та дати документів) Сума літерами ___________________________________________ ________________________________________________________ ________________________________________________________ ________________________________________________________ Місце складання чека _____________________________________ |
|||||||||||||||
|
Дата «___» _________ 200__ р. |
Підпис чекодавця __________ |
||||||||||||||
|
М. п. |
|||||||||||||||
|
Серійний № |
Х |
Рахунок № |
Х |
Сума |
Х |
№ МФО банку |
Х |
Текст |
|||||||
Рис. 3.5. Форма розрахункового чека
При видачі чекової книжки банк проставляє на ній суму заброньованих коштів для оплати чеків (ліміт чекової книжки). Виписуючи розрахункові чеки, чекодавець заповнює корінець до нього, в якому проставляється сума невикористаного ліміту. Кожний наступний чек може виписуватися тільки в межах наявного ліміту чекової книжки.
Виписаний чек передається платником представнику одержувача коштів за отримані від нього товари чи надані послуги. Чекодавцеві забороняється передавати чекову книжку іншій особі чи видавати не заповнені, але підписані чеки з відбитками печатки платника.
Одержуючи чек від платника, чекодержатель повинен уважно його перевірити, переконатися в особі пред’явника чека за його паспортом, поставити підпис, що засвідчує прийняття чека на його звороті та на корінці чека, а також занести основні дані про чек та про особу чекодавця в спеціальну відомість. Така обережність потрібна для того, щоб уникнути оплати підроблених та неправильно оформлених чеків. Чек має бути пред’явлений банку до оплати протягом 10 днів, не враховуючи дня виписки.
Упевнившись у справжності та правильності оформлення чека, чекодавець пред’являє його (разом з іншими чеками та реєстром на всю кількість наявних чеків) у свій банк для оплати. Банк чекодавця теж уважно перевіряє кожний поданий чек та їх реєстр і якщо виявить дефектні чеки, то викреслює їх з реєстру і повертає клієнтам.
Якщо поточні рахунки чекодавця і чекодержателя відкриті в одній установі банку, то оплата чека здійснюється негайно — сума його списується з рахунку «Розрахунки чеками» чекодавця і зараховується на поточний рахунок чекодержателя. Якщо ж їхні рахунки відкриті у різних банках, то після прийняття чека банк чекодержателя пересилає його в банк чекодавця (банк-емітент) для інкасації.
Отримавши чек, банк-емітент повинен уважно перевірити його на правильність оформлення, відповідність підписів та відбитка гербової печатки чекодавця їхнім зразкам у картці зразків, наявність
вільного ліміту чекової книжки, емітованість його даним банком тощо. Це робиться для захисту інтересів клієнта банку-емітента. Якщо у банку немає зауважень чи сумнівів щодо чека, суму його він списує з рахунку чекодавця «Розрахунки чеками» і по каналах міжбанківських розрахунків перераховує в банк чекодержателя. Отримавши кошти, останній зараховує їх на поточний рахунок чекодержателя.
Банк-емітент може відмовити в оплаті чека, що надійшов для інкасації, якщо чек або реєстр чеків виписані з порушенням чинних вимог чи якщо чек виписаний на суму, що перевищує залишок коштів, депонованих платником на рахунку «Розрахунки чеками». Не оплачений чек банк-емітент повертає в банк чекодержателя, який вручає його своєму клієнту. Останній має право пред’явити щодо такого чека претензії у встановленому порядку до чекодавця, а в разі їх відхилення — позов.
Схема документообороту при розрахунках чеками наведена на рис. 3.6.
Якщо від банку-емітента протягом 10 днів не надходять кошти по чеку, банк чекодержателя повинен дати йому запит про причини
Рис. 3.6. Схема здійснення розрахунків чеками
при обслуговуванні продавця і покупця різними установами банків
затримки. Не пізніше наступного дня після одержання запиту цей банк повинен дати відповідь банку чекодержателя, а останній повідомляє її зміст своєму клієнту.
По закінченні строку дії чи вичерпанні ліміту чекової книжки в ній можуть залишитися невикористані чеки. В цьому разі чекодавець може попросити банк продовжити строк дії книжки чи поповнити її ліміт. Якщо ж у цьому немає потреби, то невикористані чеки повертаються до банку-емітента, де вони погашаються.
Розрахунки акредитивами
Акредитив — це зобов’язання банку оплатити платіжні вимоги, які він надає на прохання свого клієнта-платника його контрагенту-постачальнику (бенефіціару) за умови дотримання останнім перед бачених в акредитиві умов поставки та платежу. Застосовується акредитивна форма переважно в міжміських і в міжнародних розрахунках, коли постачальник хоче забезпечити собі гарантію оплати поставленої продукції.
Складність взаємовідносин між продавцями і покупцями зумовлює значну різноманітність видів акредитивів. Вони можуть бути:
— покритими і непокритими;
— відзивними і безвідзивними;
— відкриті в банку платника (банку-емітенті) і в банку бенефіціара (виконуючому банку);
— використані для оплати документів бенефіціара з акцептом та без акцепта платника.
При покритому акредитиві сума його при відкритті списується з поточного рахунку платника і бронюється на окремому рахунку «Розрахунки акредитивами», відкритому в банку-емітенті або у виконуючому банку. Цей акредитив не вигідний платнику, оскільки відволікає кошти з його обороту на певний період.
При непокритому акредитиві кошти платника попередньо не бронюються, платежі здійснюються з його поточного рахунку під гарантію банку-емітента, що в разі відсутності коштів на цьому рахунку банк надасть позичку для здійснення платежів за акредитивом. Тому цей вид акредитиву називають ще гарантованим. Такий акредитив дуже зручний і вигідний для платника.
Відзивний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом за вимогою платника без попереднього погодження з бенефіціаром. Зміна або анулювання акредитива здійснюється тільки через банк-емітент. Цей акредитив не зручний для бенефіціара, оскільки не виключає ризику неплатежу.
Безвідзивний акредитив не може бути змінений чи анульований без попередньої згоди бенефіціара, що дає йому можливість захистити себе від ризику неплатежу.
Бенефіціар може сам запропонувати зміну умов чи відмовитися від використання акредитива, якщо це передбачено його умовами. Про свої наміри він повідомляє безпосередньо платника, який у разі згоди повідомляє про це банк-емітент, а останній надсилає узгоджені зміни виконуючому банку.
Якщо акредитив відкритий у виконуючому банку, то платежі з нього здійснюються:
— за покритим акредитивом — списанням коштів, заброньованих на рахунку «Розрахунки акредитивами»;
— за непокритим акредитивом — списанням коштів з кореспондентського рахунку банку-емітента, відкритого в виконуючому банку, або інкасацією безпосередньо на банк-емітент.
Для відкриття акредитива платник подає в банк-емітент заяву за встановленою формою, всі реквізити якої мають бути заповнені. Особливої уваги заслуговує складання умов акредитива: за які то-
вари платити, на підставі яких розрахункових документів платити,
з акцептом чи без акцепта уповноваженого покупця здійснювати платіж тощо. Умови акредитива спрямовуються на захист інтере-
сів контрагентів і повинні бути сформульовані настільки чітко,
щоб банки могли проконтролювати їх дотримання при проведенні платежу.
Порядок відкриття акредитива залежить від його виду. Проте за будь-якого акредитива банк-емітент мусить повідомити виконуючий банк про його відкриття, зазначивши вид, місце відкриття, умови акредитива та повноваження виконуючого банку щодо оплати розрахункових документів. Виконуючий банк повинен повідомити бенефіціара про відкриття акредитива для розрахунків з ним, про його вид та умови.
Одержавши таке повідомлення, бенефіціар відвантажує продукцію, виконує роботи чи послуги, після чого подає реєстр документів, передбачених умовами акредитива, виконуючому банку. Останній уважно перевіряє їх на предмет дотримання умов акредитива. Якщо у банку немає зауважень щодо оформлення документів бенефіціара і вони подані до закінчення строку акредитива, він приймає їх до оплати. При відкритті забезпеченого акредитива у виконуючому банку документи бенефіціара оплачуються негайно — з рахунку платника «Розрахунки акредитивами». У разі використання забезпеченого акредитива в банку-емітенті розрахункові документи бенефіціара пересилаються в цей банк, де вони оплачуються з рахунку «Розрахунки акредитивами», і відповідна сума коштів перераховується виконуючому банку, який зараховує їх на поточний рахунок бенефіціара. При розрахунках за непокритим (гарантованим) акредитивом виконуючий банк здійснює оплату прийнятих від бенефі-
ціара документів з кореспондентського рахунку банку-емітента. Одержавши документи про цей платіж від виконуючого банку, банк-емітент списує відповідну суму коштів з рахунку платника на відшкодування своїх витрат, а якщо коштів на цьому рахунку недостатньо, невідшкодовану частину платежу оформляє як гарантовану позичку банку-емітента платникові.
Схема документообороту та платежів при розрахунках акредитивами показана на рис. 3.7.
Рис. 3.7. Схема здійснення розрахунків за покритим акредитивом,
відкритим у виконуючому банку
При розрахунках акредитивами важливе значення має встановлення строку їх дії. Оскільки цей показник прямо впливає на розмір відволікання коштів з обороту платника, останньому надається право встановлювати строк дії акредитива, проте не більше ніж 15 днів з дня відкриття, не враховуючи нормативний термін пересилання документів між банками. У разі необхідності, за поданням платника керівник банку-емітента може продовжити строк дії акредитива ще на 10 днів. Установлений строк вказується в заяві на акредитив, а зміна його додатково повідомляється виконуючому банку і бенефіціару.
У день, указаний на акредитиві, виконуючий банк здійснює остан ні платежі за розрахунковими документами бенефіціара і наприкінці цього дня закриває акредитив. При цьому залишок коштів на рахунку «Розрахунки акредитивами», якщо він відкритий у виконуючому банку, списуються і пересилаються в банк-емітент, де вони зараховуються на рахунок платника. Якщо покритий акредитив відкритий у банку-емітенті, то цей останній стежить за дотриманням строку його дії і закриває наприкінці дня, вказаного в заяві на акредитив, плюс термін пересилання документів між банками, списавши залишок коштів з рахунку «Розрахунки акредитивами» на поточний рахунок платника. Про закриття акредитива він повідомляє виконуючому банку.
При розрахунках акредитивами інтереси продавця (бенефіціара) захищаються краще, ніж покупця. Бенефіціару гарантується повна і своєчасна оплата його вимог, якщо вони пред’явлені своєчасно і відповідають умовам договору та безвідзивного акредитиву. Покупець же повинен відволікати кошти з обороту, бронюючи їх на покритому акредитиві. Більше того, немає гарантії, що продавець чіт-
ко і своєчасно виконає свої зобов’язання за договором поставки, оскільки виконуючий банк не завжди в змозі належним чином перевірити виконання ним договірних зобов’язань. Тому платники змушені нерідко застосовувати акредитив з акцептом розрахункових документів продавця, для чого в місці відвантаження продукції їм потрібно мати свого представника, що здорожує ці розрахунки. Розрахунки акредитивами спричинюють ризик платежу для продавця дорогоцінної продукції, виготовленої за індивідуальним замовленням. Затримка з відкриттям акредитиву платником позбавляє продавця можливості реалізувати цю продукцію, що погіршує його фінансове становище.
Розрахунки по сальдо взаємної заборгованості. Підприємства, які мають постійні господарські зв’язки з зустрічними поставками товарів (виконання робіт, надання послуг), можуть розраховуватися між собою періодично за сальдо зустрічних вимог. Такий порядок розрахунків передбачається в їхньому договорі, в якому визначається періодичність розрахунків, день звіряння взаємної заборго ваності, порядок оплати сальдо, сторона, що здійснює розрахунки. Після закінчення розрахункового періоду сторони звіряють взаємну заборгованість, визначають її сальдо та його спрямування (хто платник, хто одержувач). Сторона, що здійснює розрахунки, виписує і подає своєму банку платіжне доручення, якщо їй слід сплатити сальдо, або платіжну вимогу-доручення, якщо кошти в розмірі сальдо належить їй одержати. Погашення сальдо може оформлятися векселем.
Розрахунки платіжними вимогами. Платіжна вимога — це письмове доручення одержувача грошей своєму банку стягнути (інкасувати) вказану суму коштів з платника (боржника) і зарахувати на його рахунок. Зараз ця форма розрахунків застосовується рідко — лише у випадках безспірного стягнення та списання коштів без згоди (акцепта) з рахунків їх власників. Такі випадки можуть передбачатися законами України, а також визначатися рішеннями суду, арбітражного суду, виконавчими надписами нотаріусів. У всіх таких випадках стягувач коштів подає своєму банку платіжну вимогу, в якій має бути посилання на підставу платежу — назва і стаття закону, постанова суду тощо. Стягувач несе відповідальність за обгрунтованість і правильність посилань у платіжній вимозі на підстави для безспірного та безакцептного стягнення коштів з платника. Без чіткого та обгрунтованого зазначення таких підстав банк не приймає платіжну вимогу до виконання.
Платіжні вимоги оплачуються банком негайно, якщо основний рахунок платника і рахунок стягувача ведуться в одній установі банку і на цьому рахунку платника є достатня сума коштів. Якщо рахунки ведуться в різних установах банків, то платіж здійснюється по каналах міжбанківських розрахунків. За відсутності чи недостатності коштів на основному рахунку платника банк приймає вимогу до виконання, залучаючи для її оплати кошти з додаткових рахунків платника. Для цього банк не пізніше наступного дня мусить повідомити платника про необхідність перерахування коштів з додаткових рахунків на основний для оплати платіжних вимог до основного рахунку, або про оплату їх безпосередньо з додаткового рахунку.
3.4. Міжбанківські розрахунки
Важливим елементом грошових розрахунків є міжбанківські розрахунки. Вони є обов’язковою передумовою міжгосподарських розрахунків, що здійснюються між економічними суб’єктами — клієнтами різних банків або різних філій одного банку. В цих випадках виникає потреба переказувати кошти з банку платника в банк одержувача.
Крім того, між банками як самостійними економічними суб’єк тами виникає багато відносин, які зумовлюють їх власні взаємні платежі — міжбанківські кредитні відносини, купівля-продаж валюти, цінних паперів, надання послуг тощо. Тому без добре організованої, надійної, ефективної системи міжбанківських розрахунків не можуть успішно здійснюватися міжгосподарські розрахунки і функціонувати банківська система взагалі.
Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні платіжні системи. Їх організація в різних країнах неоднакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами запровадження новітніх комп’ютерних технологій у банківську практику тощо. Україна відносно недавно приступила до розбудови своєї банківської системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп’ютерні технології, вона створила досить оперативну, ефективну й надійну систему між банківських розрахунків — Систему електронних платежів (СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована на державному рівні, оскільки ініціатором і організатором її був НБУ. Через неї здійснюється переважна частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна задовольнити потреби в розрахунках усіх банків.
Крім Системи електронних платежів, міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися і через інші системи, а саме:
— внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС);
— комбінацію систем ВПС і СЕП;
— міжнародні системи електронних розрахунків, наприклад SWIFT;
— двосторонні прямі кореспондентські відносини.
Головним призначенням кожної з названих систем є якнайшвидше транспортування розрахункових документів між банками та переказування коштів від платника до одержувача. Для цього банки повинні відкривати один для одного особливі рахунки, які називаються кореспондентськими (коррахунками), та мати недорогу, швидкісну і надійну систему зв’язку для передавання інформації.
Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку. Останній банк за дорученням і за рахунок першого здійснює різні платежі: банку, в якому рахунок відкри-
тий, іншому банку, небанківським структурам. Коррахунки для банків мають таке ж значення, як поточні рахунки для господарсь-
ких суб’єктів, а відкриття і ведення їх є обов’язковою передумовою здійснення міжбанківських розрахунків. Ведення коррахунків — важлива складова кореспондентських відносин між банками.
Кореспондентські відносини — це договірні відносини між банками з метою виконання кожним із них для іншого певних операцій та послуг, пов’язаних з розрахунками між клієнтами та з власними відносинами. Вони оформляються кореспондентськими договорами, в яких визначаються види послуг, що їх надає один банк іншому, форми, порядок і умови надання: відкриття рахунків, підтвердження і виконання акредитивів та інших розрахункових операцій, розмір комісійної винагороди за послуги щодо ведення коррахунку, спосіб передавання та захисту інформації, строк договору, відповідальність і санкції за його порушення.
Укладенню кореспондентського договору між комерційними банками передує уважне вивчення ними один одного, а відкриття коррахунків здійснюється на підставі визначеного комплекту стандартних документів, установлених Положенням про міжбанківські розрахунки в Україні, затвердженим Постановою Правління НБУ 8 жовтня 1998 р.
В українській практиці використовуються коррахунки кількох видів:
— відкриті на взаємній основі, коли два банки (філії банків) відкривають їх один для одного;
— відкриті в односторонньому порядку, коли один банк відкриває тільки собі рахунок у другому банку. Такі рахунки відкривають, як правило, українські банки в іноземних або малі банки у великих банках-резидентах;
— відкриті банками другого рівня в регіональних управліннях НБУ. В практиці міжбанківських розрахунків через СЕП їх називають реальними коррахунками;
— технічні коррахунки, відкриті банкам — учасникам СЕП у регіональних розрахункових палатах;
— клірингові рахунки, що є різновидом коррахунків і відкриваються в клірингових центрах (розрахункових банках) для проведення заліку взаємних вимог між банками.
Коррахунки, відкриті в комерційних банках, підрозділяються на рахунки «Ностро», «Лоро». «Ностро» називається рахунок, відкритий даним банком в іншому комерційному банку. Рахунок «Ностро» відображається у банку-власника в активі, а в обслуговуючого банку-кореспондента — в пасиві балансу.
«Лоро» називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого комерційного банку — його власника. Тому один і той самий коррахунок для банку-власника буде рахунком «Ностро», а для обслуговуючого банку — рахунком «Лоро». В обслуговуючого банку-кореспондента «Лоро» відображається в пасиві балансу, а в банку-власника — в активі балансу.
Кореспондентський рахунок, відкритий даним банком для іноземного банку-кореспондента, в іноземній практиці ще називається рахунком «Востро». Для банків України рахунки «Востро» — це, власне, те ж саме, що й рахунки «Лоро».
Міжбанківські розрахунки в Україні (тобто ведення коррахун-
ків, формування розрахунково-платіжних документів, їх переда-
вання, транспортування, приймання, оброблення, контроль та захист інформації, списання та зарахування коштів по рахунках тощо), здійснюються із застосуванням електронних засобів. Кожний банк розробляє свою мережу електронних засобів здійснення платежів. Найбільш могутню і широку мережу їх створив НБУ, що й дало йому можливість розробити загальнонаціональну Систему електрон них платежів.
Система електронних платежів (СЕП) Національного банку України — це державна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між банківськими установами на всій території України в електронній формі.
Функціонування СЕП базується на таких принципах:
— усі операції здійснюються виключно у безпаперовій (електронній) формі;
— система є абсолютно закритою, тобто грошові кошти не можуть вийти з фінансового простору СЕП на жодній з її ділянок;
— оборот коштів у системі здійснюється за принципом «брутто», коли кожний платіж відображається на коррахунку учасника СЕП;
— ініціатива проведення платежу належить банку-платнику, який дебетує свій рахунок. Право дебетувати коррахунки інших учасників СЕП надається тільки установам НБУ в обмежених, пе редбачених чинним законодавством випадках;
— виконання платіжних доручень платника з його коррахунку здійснюється в черговості їх календарного надходження в СЕП і в межах наявних на рахунку коштів;
— платежі здійснюються в режимі реального часу, що дає можливість завершити розрахунки між банками протягом операційного дня;
— зарахування коштів одержувачу здійснюється тільки після списання їх з коррахунку банку, що обслуговує платника, і надходження на коррахунок обслуговуючого його банку.
Дотримання цих принципів, передусім недопущення овердрафту за коррахунками і забезпечення платежів у режимі робочого часу, позбавляють СЕП кредитного ризику і забезпечують їй високу ліквідність.
У структурній побудові СЕП чітко вимальовуються три рівні: нижній, середній та верхній.
На нижньому рівні перебувають комерційні банки, їхні філії — учасники СЕП разом із власною електронною системою автоматизації (САБ), програмно-технічним комплексом АРМ-3, засобами захисту інформації та електронної пошти.
Середній рівень — це регіональні управління НБУ, регіональні розрахункові палати (РРП) разом з програмно-технічним комплексом АРМ-2, засобами захисту інформації та електронної пошти.
На верхньому рівні функціонують операційне управління НБУ, центральна розрахункова палата (ЦРП) разом з програмно-техніч ним комплексом АРМ-1, засобами захисту інформації та електрон ної пошти. До цього рівня віднесене також регіональне управління НБУ по м. Києву і Київській області, оскільки для банків цього регіону не створювалася окрема розрахункова палата, а їх обслуговування доручено ЦРП.
У загальному вигляді структурну побудову СЕП можна подати так (рис. 3.8):
|
Функціональні рівні |
Учасники |
Функціональні органи |
Програмно-технічне забезпечення |
|
Верхній |
ОПЕРУ НБУ |
ЦРП |
Комплекс АРМ-1 |
|
Середній |
Регіональні управління НБУ |
РРП |
Комплекс АРМ-2 |
|
Нижній |
Комерційні банки, їхні філії |
ВПС |
Комплекс АРМ-3 |
Рис. 3.8. Структурна побудова СЕП
Елементи СЕП верхнього рівня забезпечують функціонування системи загалом: балансування міжрегіональних платіжних оборотів, захист системи від несанкціонованого втручання, усунення аварійних ситуацій, синхронізація основних операцій учасників системи тощо.
Елементи СЕП середнього рівня забезпечують функціонування системи в окремому регіоні: ведення технічних та реальних коррахунків банків — учасників СЕП; приймання, оброблення та відправлення платіжних документів від/до банків — учасників СЕП та інших РРП; передавання на кінець робочого дня підсумків технічних рахунків банків-учасників у регіональне управління НБУ для відображення по їх реальних коррахунках; надання інформації за станом розрахунків до АРМ-1 тощо.
Елементи СЕП на нижньому рівні забезпечують початкові технологічні процеси функціонування всієї системи: підготовка та перевірка пакетів електронних розрахункових документів, передавання їх у систему (до РРП через АРМ-2); одержання розрахункових документів від РРП та введення їх у систему автоматизації банку (САБ).
Загальну схему взаємозв’язку між окремими рівнями та учасниками СЕП можна подати у такому вигляді (рис. 3.9).
Рис. 3.9. Схема взаємозв’язків між учасниками СЕП
Учасниками СЕП найнижчого рівня є комерційні банки, а їхні клієнти, не будучи учасниками СЕП, можуть скористатися її послугами лише опосередковано — через обслуговуючі їх банки. Таким способом можуть скористатися послугами СЕП також іноземні банки та небанківські фінансово-кредитні установи. Це зумовлено принципом замкнутої побудови СЕП. Тому першим учасником системи, який стоїть біля витоку технологічного процесу електронних платежів, є комерційний банк (філія банку), що готує вхідні (початкові) платіжні документи для СЕП.
Електронні платіжні документи формуються банком з допомогою САБ у вигляді пакета, в який включається до 1000 документів і який має форму файла. Пакет (файл) початкових платіжних документів формується на підставі платіжних документів, одержаних від клієнтів банку у паперовій чи електронній формі або від філій цього банку.
Електронний платіжний документ має однакову юридичну силу з паперовим розрахунковим документом і містить у собі всі реквізити (змістові та технологічні), необхідні для здійснення платежу засобами СЕП. За характером здійснення платежу електронні документи поділяються теж на кредитові і дебетові — залежно від того, в якій стороні коррахунку банку — одержувача документів буде відображений платіж — в кредиті чи в дебеті. Найпоширенішими є кредитові документи, тобто платіжні доручення банку-відправника списати вказану суму коштів з його коррахунку і зарахувати на коррахунок банку-одержувача.
Сформований банком пакет платіжних документів перевіряється через програмно-технічний комплекс АРМ-3 і відправляється з його допомогою в регіональну розрахункову палату, яка обслуговує
даний банк. РРП через свій комплекс АРМ-2 приймає від банків
пакети платіжних документів, перевіряє їх та видає засобами електронної пошти банку квитанцію про прийняття документів. Одночас но на суму цих документів зменшується залишок коштів на технічному коррахунку банку — відправника документів. Якщо на технічному рахунку банку коштів недостатньо, АРМ-2 не зможе здійснити платіж і його документи не повинні прийматися в СЕП.
Прийняті від банків платіжні документи АРМ-2 групує по окремих банках — одержувачах документів, якщо вони обслуговуються тією самою РРП, що й банк-відправник, або по окремих РРП, якщо вони обслуговуються іншими РРП.
Формуються нові пакети відповідних платіжних документів, які відправляються у банк-одержувач, або в іншу РРП, де вони перевіряються на правильність.
При позитивних результатах перевірки адресати повідомляють АРМ-2 про прийняття документів. При внутрішньорегіональних розрахунках на підставі цього повідомлення РРП зараховує суму платежу на технічний рахунок банку-одержувача. А при міжрегіональних розрахунках РРП відправляє одержані документи банку, якому вони адресовані. Останній повинен їх перевірити і повідомити про їх прийняття свою РРП. Одержавши таке повідомлення, РРП зараховує суму платежу на технічний рахунок банку — одержувача платежу.
Одержавши від АРМ-2 платіжні документи, комерційні банки зобов’язані завершити оброблення їх у той самий день і зарахувати суму платежу на поточні рахунки відповідних клієнтів.
Наприкінці дня АРМ-2 визначає результат операцій по технічному рахунку за поточний день і повідомляє його регіональному управлінню НБУ для відображення на реальному коррахунку цього банку. Таким результатом може бути збільшення або зменшення залиш ку коштів на технічному коррахунку за день, яке і переноситься на реальний коррахунок. Якщо по останньому протягом дня не було операцій, що здійснювалися поза межами СЕП, то результати обох коррахунків на кінець дня повинні сходитися. Оскільки результати по цих рахунках можуть відрізнятися, РРП перед початком робочого дня одержує від установи НБУ інформацію про залишки коштів на реальних рахунках і відповідно коригує залишки на технічних рахунках.
Загальна схема документообороту при міжрегіональних розрахунках між банками через СЕП має такий вигляд (рис. 3.10):
Рис. 3.10. Схема документообороту в СЕП
Пояснення до схеми документообороту: операція 1) — подання підприємством-платником платіжного доручення своєму бан-
ку А; 2) — формування на підставі платіжних доручень клієн-
тів банківського електронного платіжного документа (доручення);
3) — доставка первинних банківських платіжних документів в РРП; 4) — формування відповідних платіжних документів у РРП і
доставка їх у РРП, що обслуговують банки — одержувачі платежів; 5) — доставка платіжних документів у банк-одержувач (Б);
6) — розшифрування в банку Б одержаних платіжних документів по клієнтах-одержувачах і зарахування коштів на їхні поточні рахунки; 7) — повідомлення клієнта про надходження коштів на його рахунок; 8) — перенесення результатів дня по технічних коррахунках на реальні коррахунки комерційних банків в ОПЕРУ регіонального управління НБУ.
Внутрішньобанківська платіжна система. За наявності в ко мерційного банку філій виникає проблема виходу в СЕП для кожної з них. Він може бути безпосереднім або опосередкованим. У першому випадку кожна філія має прямий вихід у СЕП, де їй відкривається самостійний технічний коррахунок, і розрахункова діяльність її здійснюється незалежно від головного офісу банку. В другому випадку вихід у СЕП має тільки головний банк, а всі його складові установи (філії) здійснюють розрахунки через коррахунки головного банку. У цьому разі банку потрібно створювати свою власну внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС).
Функціонування ВПС характеризується такими рисами:
— консолідація коштів усіх установ даного банку на одному кор рахунку, що розширює платіжні можливості кожної структури банку порівняно з тим, якби вони мали свої коррахунки в НБУ;
— посилення ролі головного банку в організації міжбанківських розрахунків усіх його структур, оскільки всі потоки документів і платежів проходять через АРМ-3 головного банку. Це дає можливість останньому одержувати надійну інформацію про всі платежі, що здійснюються його структурами, і керувати ними відповідно до ситуації, що склалася в цілому по банку;
— здійснення платежів між структурами одного банку за допомогою програмно-технічних засобів самого банку без виведення їх у СЕП, що сприяє їх прискоренню, спрощенню і здешевленню;
— ведення субкоррахунків для всіх філій банку безпосередньо в ВПС з відбиттям на них не тільки внутрішньобанківських, а й позабанківських платежів, що зумовлює поєднання ВПС із СЕП.
Забезпечує діяльність ВПС головний розрахунковий центр комерційного банку (ГРЦ). Він веде субкореспондентські рахунки для кожної філії банку, по яких самостійно здійснює міжфілійні платежі всередині банку, а також відображає платіжні обороти філій з іншими банками, що здійснюються через СЕП. ГРЦ приймає всі початкові платіжні документи від філій банку, сортує їх на внутрішньобанківські, які оплачує перерахуванням коштів із субрахунку філії-платника на рахунок філії-одержувача, і на позабанківські, які включає в загальний пакет початкових платежів головного банку і направляє через АРМ-3 в СЕП для оплати через консолідований коррахунок банку. Після надходження від СЕП оплачених документів ГРЦ сортує їх по філіях і заносить суми документів на їхні субкоррахунки.
Створення ВПС потребує значних витрат на забезпечення філій програмно-технічними засобами та підтримки технологічного процесу. Тому такі системи доцільно створювати у великих банках, що мають багато філій і добрий фінансовий стан. ВПС успішно функціонують у таких банках, як Промінвестбанк, Укрсоцбанк, «Аваль», Приватбанк тощо. ВПС цих банків гарантують швидкість, надійність, безпечність та ефективність розрахунків на рівні, який забезпечує СЕП. У малих банках створювати власні ВПС поки що не ефективно.
3.5. Розрахунки з використанням
пластикових карток
Розрахунки з участю фізичних осіб, на відміну від міжгосподарських розрахунків, які переважно виконуються в безготівковій формі, до останнього часу здійснюються в Україні переважно готівкою. Традиційні інструменти безготівкових розрахунків (чеки, платіжні доручення) у цій сфері майже не застосовуються, що можна пояснити малими обсягами трансакцій окремих платників та низьким
рівнем розвитку банківських послуг у країні. Проте зумовлені транс формаційними процесами в економіці надмірне розбухання готівкового обороту та істотне підвищення розміру трансакцій найзаможнішого прошарку населення викликали гостру потребу в запровадженні безготівкових інструментів у цю сферу.
Враховуючи те, що світова практика інтенсивно скорочує застосування в масових платежах паперових безготівкових інструментів (чеків, доручень тощо) і запроваджує електронні платежі за допомогою пластикових карток, Національний банк та уряд України прийняли рішення запровадити безготівкові розрахунки у сферу масових платежів із застосуванням пластикових карток, не вдаючись до використання паперових інструментів. Якщо цей задум буде реалізовано, то і в організації масових платежів Україна зможе вийти на рівень світових досягнень.
На противагу системі електронних платежів (СЕП), яка обслуговує розрахунки юридичних осіб, забезпечення безготівкових розрахунків з участю фізичних осіб на електронній основі одержала назву системи масових електронних платежів (СМЕП).
Створення СМЕП є значно складнішим, трудо- та капіталомісткішим завданням, ніж створення СЕП. Адже учасниками цієї системи потенційно можуть бути:
— мільйони фізичних осіб;
— величезна кількість торговельних та інших організацій, що надають послуги населенню;
— банки, які обслуговують власників пластикових карток, торговельні та інші організації;
— структури, які забезпечують передавання електронної інформації, здійснюють розрахунки між банками, надають технічну та технологічну підтримку електронним системам зв’язку тощо. Їх потрібно забезпечити відповідними технічними інструментами (картками), програмно-технічними комплексами (терміналами, банкоматами), лініями зв’язку, засобами захисту, контролю, технічного і технологічного супроводження тощо. Для цього потрібні великі капіталовкладення, які не можуть забезпечити окремі банки чи їх об’єднання.
Водночас в Україні є чимало передумов, що сприятимуть успішному розв’язанню цього завдання в оптимальні строки і з мінімальними витратами. Передусім це можливість реалізувати новітній світовий досвід у цій сфері; по-друге, СМЕП створюється на державній основі при безпосередній участі Національного банку України, що дасть можливість широко використати мережу і досвід функціонування СЕП та фінансову підтримку НБУ; по-третє, оскільки попит на послуги СМЕП поки що незначний і розвиватиметься поступово, в НБУ та комерційних банків є достатньо часу, щоб розробити комплексний проект системи і розпочати поступову його реалізацію, уникаючи помилок і витрат на їх виправлення. Тому є підстави сподіватися, що Україна створить власну СМЕП на такому ж високому рівні, як і СЕП, хоч і не так швидко як цю останню.
Учасниками СМЕП є: Національний банк України, комерційні банки, фізичні та юридичні особи — клієнти банків, підприємства торгівлі та сфери послуг. Вирішальну роль в її функціонуванні відіграють комерційні банки. Вони реалізують пластикові картки своїм клієнтам, ведуть інформаційне забезпечення електронних платежів, поточні рахунки продавців і покупців і здійснюють остаточне урегулювання їхніх взаємних вимог. Тому через пластикові картки банки надають цілий комплекс послуг своїм клієнтам.
Ключову роль у переведенні масових платежів на безготівкову основу відіграють пластикові картки. Самі по собі вони не є грішми і не здійснюють обігу. Вони лише є підтвердженням того, що їхні власники мають на своїх рахунках певну суму грошей, яку можуть привести в рух з допомогою карток і погасити свої зобов’язання. Тому емісія карток не збільшує загальної маси грошей в обігу. Проте вона може прискорити їх обіг, збільшити залучення готівки в банківський оборот, підвищити рівень грошово-кредитної мульти плікації, що може спричинити збільшення пропозиції грошей та інфляційні процеси.
У світовій практиці вже існує багато видів пластикових карток, які різняться за характером емітента (банки, небанківські структури), характером власника (приватна особа, корпорація), функціональним призначенням (кредитна картка, дебетна картка), технологією використання (картки з магнітною смугою, картка з мікросхемою, або смарт-картка), за ступенем пільг для користувачів («стан дартні», «золоті», «платинові»). Для організації СМЕП в Україні найбільший інтерес викликає класифікація банківських пластикових карток за їх функціональним призначенням та технологією використання.
Одним із функціональних призначень банківських пластикових карток є здійснення за їх допомогою платежів, завдяки чому всі їх можна назвати платіжними. Проте деякі з них мають ще й інше призначення — забезпечувати кредитування власника картки. Тому цю групу карток прийнято називати кредитними, а всі інші — дебетовими.
Кредитними називаються картки, видача яких супроводжується відкриттям їх власником кредитних ліній, за рахунок і в межах яких здійснюються платежі чи видача готівки за допомогою цих карток. Тому власникам їх відкриваються окремі позичкові рахунки, які функціонують незалежно від інших їхніх рахунків (поточних чи ощадних). При видачі кредитних карток банки-емітенти уважно вивчають кредитоспроможність своїх клієнтів і тільки після цього визначають, чи можливо реалізувати кредитну картку конкретному клієнту і якого розміру ліміт кредитної лінії йому встановити. Тому такі картки реалізуються звичайно найбільш надійним клієнтам, які мають високу кредитоспроможність. Через такі обставини та високі кредитні ризики цей вид карток у банківській практиці України використовується вкрай обмежено.
За кредитними картками їх власники можуть здійснювати платежі за товари та послуги (будь-які чи тільки певного виду), одержувати готівку в банківських установах чи в банкоматах, одержувати певні пільги від банків-емітентів (страхування життя, скидки при бронюванні авіаквитків, оплаті місць у готелях, телефонних розмов тощо), використовувати як засіб самоідентифікації та ін.
Умови надання кредиту та порядок здійснення платежів за кредитними картками визначають банки-емітенти. Вони можуть помітно різнитися залежно від окремих емітентів. Так, за одними з карток наданий платіжний кредит повинен бути погашений протягом місяця, а за іншими здійснені платежі протягом 25 днів взагалі не вважаються кредитом і за ними не стягується процент. Одні емітенти можуть вимагати підтвердження наданого кредиту, інші — ні. За одними картками разові платежі можуть обмежуватися певними сумами, а за другими — ні, а тільки загальним лімітом кредитної лінії, за третіми може допускатися навіть перевищення цього ліміту. Конкурентна боротьба між банками за клієнтуру примушує їх постійно вдосконалювати кредитні картки, робити їх дедалі привабливішими для клієнтів.
Дебетними називаються пластикові картки, за допомогою яких платежі здійснюються списанням коштів безпосередньо з поточного рахунку власника картки, а не за рахунок наданого кредиту.
Тому за своїм призначенням це суто платіжні картки. Проте й вони не виключають користування власником у деяких випадках кредитом, а саме:
— якщо він має поточний рахунок з овердрафтом, то в межах ліміту овердрафту клієнт користується для платежів за карткою банківською позичкою. У цьому випадку дебетна картка мало чим відрізняється від кредитної;
— між моментом оформлення за карткою купівлі товару чи послуги в торговельній структурі і списанням коштів з поточного рахунку власника може проходити певний період часу, протягом якого покупець користується придбаним товаром, отже, одержує кредит. Проте це скоріше технічний кредит, зумовлений технологічними особливостями даної картки, а не її природою. На перших порах, коли процес обміну інформацією між учасниками був тривалим, цей кредит відіграв значну стимулюючу роль у швидкому поширенні дебетних карток.
Платіжна дебетна картка досить зручна і проста у користуванні: її можна швидко оформити, за нею майже немає обмежень при одержанні готівки з поточного рахунку, нею можна вносити готівку на рахунок, сума платежів за цією карткою не обмежується лімітом кредитної лінії4.
Дебетні картки теж бувають кількох видів. Залежно від спрямованості операцій, що здійснюються такою карткою, виділяють:
— картки для операцій з готівкою, за допомогою яких власники можуть отримати готівку зі своїх рахунків безпосередньо в банку, або через автоматичні пристрої (банкомати), мережа яких може охоплювати всю країну та інші держави. Такі картки відкривають власнику доступ до свого поточного рахунку на засадах самообслуговування будь-де і в будь-який час, тому що банкомати працюють без вихідних і цілодобово;
— картки для оплати товарів (послуг) через термінали в торговельних залах. Наявність терміналу та мережі електронного зв’яз ку дає можливість продавцеві товару швидко ідентифікувати платника, а останньому — негайно переказати гроші з його рахунку на рахунок торговельної організації. Ці картки технологічно спроможні істотно витіснити готівку зі сфери масових платежів. Все залежатиме від сфери розвитку мережі терміналів (має бути 100-процентне охоплення структур, які продають населенню товари та послуги) та високого рівня довіри до банків — організаторів цих платежів;
— чекові гарантійні картки, що використовуються для ідентифікації чекодавця і гарантування платежу за чеком. Гарантування забезпечується наявними на поточному рахунку власника картки коштами та правом на кредит, наданим йому банком у разі недостатності для оплати чека власних коштів. Ці картки широко застосовуються у країнах з розвинутим чековим обігом. Як зазначалося вище (3.3), в Україні чековий обіг не розвинутий і немає підстав очікувати його широкого розвитку у майбутньому. Тому цей вид дебетної картки навряд чи знайде широке застосування в нашій країні.
За технологією використання виділяються два види карток:
— картки з магнітною лінією;
— картки з мікросхемою (смарт-картки).
Ці картки різняться за способом запису інформації, необхідної для здійснення платежу, та обсягом її накопичення. З магнітною смугою та з мікросхемою можуть бути як кредитні, так і дебетні картки.
Картки з магнітною смугою характеризуються тим, що інформація, необхідна для використання її в банкоматах та в електронних платіжних терміналах, записана на магнітній смузі, розміщеній на звороті картки. Важливим елементом цієї інформації є персональний ідентифікаційний номер (PIN). Цей номер (код) має бути відомий власнику картки, і він його вводить у банкомат чи термінал за допомогою спеціальної клавіатури. Коли картка вводиться у зчитуючий пристрій банкомата чи терміналу, набраний код порівнюється з PIN-кодом на магнітній смузі і, якщо вони збігаються, відкривається доступ до комунікаційної мережі для передавання команд щодо виконання платежу: власник набирає суму платежу, яка передається до банку, що веде його рахунок, з якого вона списується та переводиться на рахунок продавця товарів чи послуг або видається готівкою (з банкомата).
Картки з магнітною смугою мають той недолік, що не несуть у собі інформації про зміну залишку коштів на рахунку платника після кожної трансакції. Тому при кожній операції потрібно звертатися до банку за цією інформацією, що затримує саму трансакцію і здорожує весь процес платежу. Цієї вади позбавлена смарт-картка.
Смарт-картка характеризується тим, що замість магнітної смуги в неї вмонтована мікросхема, яка, власне, є мікропроцесором, здатним самостійно обробляти і запам’ятовувати зміну інформації, зокрема визначати вільний залишок коштів на поточному рахунку чи залишок ліміту кредитної лінії на позичковому рахунку платника. Поява смарт-картки відкрила можливість для створення «електронного гаманця», за допомогою якого платник може автономно здійснювати всі свої платежі в безготівковій формі, не звертаючись кожного разу до банку-емітента картки за підтвердженням його платоспроможності.
Смарт-картка має й інші переваги. У неї значно ширші функціональні можливості, оскільки мікросхема спроможна утримувати набагато більший обсяг інформації, оперативно її обробляти і поновлювати. Вона значно надійніша, ніж картка з магнітною смугою.
Зважаючи на очевидні переваги смарт-картки, Україна повинна орієнтуватися, приступаючи до розбудови власної СМЕП, відразу на широке запровадження смарт-карток. «Перестрибнувши» вже про йдені в західній практиці етапи розвитку масових електронних платежів, Україна відразу вийде на рівень найновіших технологій у цій сфері, що сприятиме прискоренню цих платежів, їх здешевленню, посиленню захищеності, підвищенню авторитету банків тощо.
Оскільки розбудова СМЕП потребує значних інвестицій, постає питання, чи окупляться ці затрати. Це залежить від тієї вигоди, яку одержать учасники СМЕП — фізичні особи, торговельні організації, окремі банки та банківська система в цілому, оскільки левову частину цих витрат візьме на себе кожний із них.
Фізичні особи — учасники СМЕП одержують такі вигоди від застосування пластикових карток у масових платежах:
— позбавляються ризиків, пов’язаних з втратою, крадіжкою, пошкодженням готівки і водночас збережуть майже всі переваги платежів готівкою (негайність, простота платежу);
— поліпшаться умови для планування і контролю сімейних бюджетів, для оперативної капіталізації частини доходів, оскільки за залишками коштів на рахунках, що перевищують суми, призначені для поточних електронних платежів, нараховуються проценти;
— підвищується престиж власника картки у суспільстві, що має позитивне значення для працевлаштування, для професійного зростання тощо.
Водночас застосування пластикових карток має для клієнтів і негативні наслідки:
— зростають витрати, пов’язані зі здійсненням таких платежів (оплата картки, сплата вступного внеску, сплата процента за кредит, обов’язковий депозит на рахунку для платежів по картці тощо);
— обмеженість мережі магазинів, підприємств сфери послуг, які готові приймати платежі на основі електронних платіжних карток, стримує застосування останніх і зумовлює широке користування готівкою.
Вказані недоліки в умовах хронічної економічної кризи можуть переважити позитивні наслідки запровадження пластикових карток та істотно загальмувати весь процес створення СМЕП.
Продавці (торговельні організації) мають такі вигоди від застосування пластикових карток:
— зростають обсяги реалізації завдяки залученню більшої кількості і з більшою платоспроможністю покупців;
— скорочуються витрати на інкасацію та конвертацію виручки;
— скорочуються витрати на підтримання безпеки магазинів і підвищується її рівень;
— зростає якість, технологічність обслуговування покупців та рейтинг торгової організації.
Негативні наслідки застосування карток для продавців полягають у необхідності істотних початкових витрат на придбання відповідного обладнання та навчання кадрів з користування досить складною системою пристроїв. У подальшому зростуть і поточні витрати з обслуговування терміналів та пристроїв. Для переважної більшості українських «торговельних точок», які залишаються малопотужними, такі витрати не під силу профінансувати.
Для окремих банків застосування пластикових карток у масових платежах має такі вигоди:
— збільшується залучення коштів, зростають кредитні ресурси банків і можливості збільшувати їх доходи;
— зростають доходи банків, оскільки за всі операції з картками вони стягують плату;
— зростає імідж банків, підвищується конкурентоспроможність тих із них, які застосовують електронні засоби платежів.
Проте перехід на карткові платежі вимагає від банків також знач них первинних витрат на технічне і програмне забезпечення, підготовку кадрів, лінії зв’язку тощо.
Для банківської системи в цілому широке застосування пластикових карток у сфері масових платежів має такі вигоди:
— зросте залучення грошових коштів у внутрішньобанківський оборот, посилиться керованість грошового обороту в цілому, підвищиться роль банківської системи в розвитку економіки;
— знизиться частка готівки в грошовій масі, скоротяться витрати на її друкування і забезпечення обігу (касові витрати);
— з’явиться додатковий стимул для переведення банківської справи на сучасні електронні технології, що сприятиме зростанню попиту на новітню комп’ютерну техніку, програмне забезпечення, системи зв’язку, висококваліфіковані кадри і дасть тим самим поштовх до розвитку вітчизняного виробництва та зайнятості.
Проте для отримання вказаних вигід потрібно здійснити значні капіталовкладення у створення інфраструктури СМЕП. Кризовий стан бюджету навряд чи дасть можливість державі виділити необхідні для цього інвестиції. Тим більше, що інвестиції потрібні не тільки для внутрішньо- та міжбанківських заходів (процесингові центри, програмне забезпечення, банкомати тощо), а й на реконструкцію суміжних сфер (торгівлі, сфери послуг, зв’язку, виробництва комп’ютерної техніки та ін.). З іншого боку, низький рівень життя населення та зумовлений ним недостатній платоспроможний попит, а також низький рівень довіри до банківської системи не додають оптимізму щодо достатності попиту на пластикові картки населення України, щоб затрати на створення СМЕП окупилися в близькій перспективі5. Тому створення цієї системи має здійснюватися виважено, комплексно, з урахуванням усіх позитивних і негативних факторів і наслідків та з залученням коштів усіх суб’єктів системи з тим, щоб іміджеві інтереси окремих із них не взяли гору над економічними інтересами всього суспільства.
3.6. Касові операції
Важливим напрямом діяльності банків є касові операції. Вони полягають у прийманні готівки від клієнтів, зарахуванні її на рахунки, збереженні прийнятих коштів та видачі готівки за вимогами клієнтів. Особливо важливим і відповідальним для банку є своєчасне і повне задоволення вимог клієнтів на видачу готівки. Від цього залежить довіра клієнтів до банку, їх можливість вільно розпоряджатися своїми коштами, нормально виконувати свої зобов’язання по заробітній платі та інших платежах, що здійснюються готівкою.
Касові операції мають велике значення для самих банків, для їхніх клієнтів і для банківської системи в цілому. Приймаючи готівку від клієнтів — юридичних та фізичних осіб, банки збільшують свої вільні резерви, за рахунок чого розширюють активні операції та забезпечують зростання доходів. Видаючи готівку клієнтам, банки стягують комісійну плату, яка поповнює їхні доходи. В операціях з готівкою банки можуть надавати своїм клієнтам чимало додаткових послуг (з інкасації, самообслуговування тощо), які також дають додаткові доходи.
Клієнти банків через касові операції надають своїм грошовим коштам депозитну форму, що сприяє їх кращому збереженню та використанню, одержанню додаткових доходів від депозитних процентів. Водночас у них зростає ймовірність втрат завдяки ризику неліквідності банків.
Банківська система, регулюючи касові операції, залучає готівку у внутрішньобанківський оборот. Завдяки цьому вона збільшує свої резерви і скорочує витрати на готівковий обіг, поліпшує структуру грошової маси, підвищує регульованість і прозорість грошового обороту, обмежує використання грошей для обслуговування тіньових доходів.
Важлива роль касових операцій у діяльності банківської системи обумовлює необхідність їх централізованого регулювання. З метою його здійснення НБУ ухвалив три нормативні документи:
Вказаними документами визначені основні вимоги до організації банками касового обслуговування клієнтів:
Для здійснення касових операцій установи банків організовують прибуткові каси, в яких здійснюється приймання готівки від клієнтів, та видаткові каси, в яких здійснюється видача готівки. В банках з невеликими обсягами касових операцій можуть організовуватися об’єднані прибутково-видаткові каси. Якщо установа банку здійснює інкасацію виторгу клієнтів силами інкасаторського апарату, то вона може створити, крім прибуткової каси, ще й касу перерахунку, в якій перераховується вміст інкасаторських сумок. Банки можуть організовувати також вечірні каси для приймання від клієнтів виторгу, який надходить після закінчення операційного дня банку. Видаткові операції вечірні каси не здійснюють.
Банківські касові операції базуються на організаційних заходах, пов’язаних з регулюванням готівкового обігу. Це передусім складання прогнозних розрахунків касових оборотів та організація контролю за виконанням прогнозних показників з надходжень і видач готівки; розроблення календаря видач готівки по днях місяця і по окремих клієнтах; установлення для кожного клієнта ліміту залишку каси; визначення строків та порядку інкасації виторгу для організацій торгівлі та сфери послуг тощо. Згідно з цими заходами кожний клієнт банку для одержання касових послуг повинен попередньо:
Юридичні особи та індивідуальні підприємці, які мають поточні рахунки в банках, згідно з чинним законодавством повинні здавати одержану готівку, не витрачену в той самий день на поточні потреби, в установи банків для зарахування на їхні рахунки. У себе вони мають право тримати готівку тільки в межах ліміту каси, встановленого відповідними установами банків. Підприємства можуть витрачати частину готівкового виторгу на поточні платежі.
Ліміт каси встановлюється індивідуально для кожного підприємства установою банку, яка веде його поточний рахунок. Розмір ліміту визначається банком на підставі заяви-розрахунку, поданої клієнтом, з урахуванням режиму роботи підприємства, його віддаленості від банку, розміру касових оборотів, порядку здавання виторгу в банк тощо. Підприємствам, які мають постійний готівковий виторг із щоденним здаванням його в банк, ліміт каси встановлюється на рівні, що забезпечить йому нормальну роботу на початку наступного робочого дня. Всім іншим підприємствам ліміт каси може встановлюватися на рівні середньоденного надходження виторгу або середньоденного витрачання виторгу за три попередні місяці. Колективні сільськогосподарські підприємства самостійно визначають ліміт каси, повідомляють його обслуговуючим установам банків. Якщо підприємство має кілька рахунків у різних банках, то ліміт каси встановлюється за місцезнаходженням основного рахунку.
Ліміти каси не встановлюються фермерським господарствам, що займаються виключно виробництвом сільськогосподарської продукції, та індивідуальним підприємцям, а також іноземним офіційним представництвам (посольствам, консульствам тощо), представництвам міжнародних організацій, а також представництвам інших іноземних організацій, якщо вони не займаються підприємницькою діяльністю.
Установи банків та податкові органи здійснюють контроль за дотриманням підприємствами лімітів залишку грошей у касах та за своєчасним і повним оприбуткуванням готівки в касах зі стягуванням штрафів за виявлені порушення.
Наявна у підприємства готівка понад ліміт каси може бути здана в установу банку, в якій відкрито основний чи додатковий поточний рахунок:
Порядок та частоту здавання готівки в банк підприємство узгоджує з установою банку, яка веде його основний поточний рахунок.
Приймання готівки через прибуткову касу банк здійснює протягом операційного дня на підставі стандартного документа «Об’ява на внесення готівки». У ньому вказуються сума та характер внеску (торговий виторг, плата за транспортні послуги тощо), на який рахунок вноситься готівка та ін. об’яву на внесення готівки спочатку перевіряє операційний працівник каси, який обліковує її в спеціальному журналі, заповнює ордер до Об’яви, виписує квитанцію про прийняття готівки від клієнта. Всі ці прибуткові документи операційний працівник передає касиру, який приймає об’явлену суму від клієнта з поаркушним перерахунком і видає йому квитанцію.
Від фізичних осіб банки приймають готівку для:
При прийманні готівки касири банку перевіряють банкноти та монети на справжність, виявляють фальшиві та ті, що втратили ознаки платіжності, і вилучають їх з обігу. Решта готівки упаковується в установленому порядку, оприбутковується до операційної каси банку, передається до сховища чи видаткової каси та зараховується на відповідні рахунки клієнтів. Якщо гроші були прийняті вечірньою касою, то на рахунки клієнтів вони будуть зараховані в наступний робочий день. На суму фактично одержаних від представника клієнта грошей, за винятком фальшивих, йому видається квитанція про внесення готівки. Виявлені фальшиві банкноти і монети клієнту не повертаються, а передаються правоохоронним органам. На їх суму представнику клієнта видається довідка про вилучення фальшивих грошей.
Якщо торговельні та інші організації одержують готівковий виторг регулярно і на значні суми, то здавати їх в установи банків
доцільно через спеціалізовану службу інкасації та перевезення цінностей. Ця служба видає кожному клієнту достатню кількість спеціальних сумок, в які їх касири поміщають готівковий виторг і довідку про суму вкладених грошей. За встановленим графіком інкасатори забирають підготовлені сумки з грішми у торговельних організацій і доставляють в установи банків. Передача грошей інкасаторам працівниками торговельних організацій і приймання їх у інкасаторів працівниками банків здійснюється за кількістю сумок без поаркушного перерахування їх вмісту. Тому в інкасації важливо чітко дотримуватися встановлених правил і процедур передавання і приймання сумок.
Доставлені інкасаторами сумки з готівкою передаються спочатку до прибуткових кас банків, де перевіряється їх цілість, правильність пломбування, правильність заповнення супроводжувальних документів і відповідність фактичної кількості сумок указаній у цих документах. Якщо зауважень з цих питань немає, сумки з готівкою
передаються в каси перерахунку, де вони розкриваються і перераховується поаркушно вміст кожної сумки. Вся інкасована готівка оприбутковується по оборотній касі, зараховується на рахунок клієнтів і передається до сховища чи до видаткової каси.
Важливим моментом приймання готівки касами банків є експертиза банкнот і монет та їх обробка.
Метою експертизи є визначення справжності банкнот, їх платіжності та ступеня зносу. Експертиза на справжність банкнот здійснюється з допомогою спеціальних приладів, що дають змогу вия-
вити особливі ознаки справжніх та фальшивих грошей. Умінню здійснювати таку експертизу касири періодично навчаються за спеціальними програмами.
Якщо банкнота визнана справжньою і має певний знос та незнач ні пошкодження, проте від неї залишилося не менше 3/4 початкового розміру і видимі водяний знак, номінал, літери серії та номер, вона вважається платіжною і залишається в обігу. Банкнота з істотнішими пошкодженнями вважається неплатіжною і має вилучатися з обігу. Неплатіжні банкноти підприємства не повинні приймати в платежі, але банки приймають їх для обміну на платіжні за таких умов:
Метою оброблення готівки є формування банкнот у стандартну упаковку з єдиним для всіх банків оформленням, на якому зазначається назва банку, хто персонально формував упаковку, номінал та кількість банкнот, сума, дата. Банкноти одного номіналу формуються в одну упаковку по 100 штук, яка називається корінцем. 10 корінців одного номіналу формуються в упаковку, яка називається пачкою. Сформовані пачки обв’язуються шпагатом і пломбуються. Єдиний порядок оброблення грошових знаків створює значні зручності для їх подальшого переміщення, використання, зберігання, підвищує відповідальність касирів, оскільки дає можливість швидко виявити винних у недостачі чи пропусканні фальшивих грошей в упаковках.
Установи банків видають готівку через свої видаткові каси протягом операційного дня в таких випадках:
До початку операційного дня касири одержують у завідувача каси під звіт достатню кількість готівки. Представники клієнтів для одержання готівки подають вказані видаткові документи (чеки, ордери) операційному працівникові каси для перевірки. Видаткові документи мають бути заповнені, підписані і засвідчені згідно зі встановленими НБУ правилами. Операційний працівник мусить також перевірити, чи є на рахунку у клієнта необхідна сума коштів. Якщо подані клієнтом документи не викликають зауважень, операційний працівник візує їх, підписує в осіб, які мають право дозволити видачу готівки, і передає касиру для виконання.
Одержані видаткові документи касир ще раз перевіряє, передусім достовірність підпису особи, що дозволила видачу грошей, наявність даних про пред’явлення паспорта та підпису про отримання грошей представником клієнта — одержувача готівки. Якщо ці документи не викликають сумніву, касир відраховує зазначену суму готівки і передає представникові клієнта. Гроші видаються повними пачками та корінцями, якщо упаковка їх не пошкоджена. У разі видачі великих сум готівки вони можуть готуватися банком заздалегідь. Одержувач може перерахувати видану йому суму готівки поаркушно. Це робиться в окремому приміщенні під наглядом працівника банку. Видана клієнтам сума готівки в той самий день списується з їхніх рахунків.
Якщо під час перевірки видаткових документів операційним працівником чи касиром будуть виявлені порушення чинних правил їх оформлення, вони повертаються без виконання. Якщо представник клієнта, перераховуючи в приміщенні банку одержану готівку, виявить недостачу, то вона покривається з каси банку і пред’явля ється претензія на цю суму установі банку, касир якої сформував відповідну пачку та корінець. Надлишок виданої суми повертається до каси банку.
Підприємства при одержанні готівки повинні вказувати в чеку цілі, на які вони будуть витрачатися, і суму на кожну ціль. Податкові та інші контролюючі органи, комерційні банки періодично перевіряють використання підприємствами одержаних коштів за цільовим призначенням.
З грудня 1998 р. у касове обслуговування клієнтів внесені істотні зміни, спрямовані на його поліпшення. Зокрема, підприємствам надано право здійснювати в певних межах розрахунки між собою та з громадянами готівкою, одержаною в касах банків, та з виторгу. Про те якщо у них є заборгованість перед бюджетом, то готівкові виплати, пов’язані з оплатою праці, здійснюються лише за рахунок коштів, одержаних з кас банків.
Податкові та інші контролюючі органи, установи банків періодично перевіряють дотримання підприємствами встановлених правил використання готівки з виручки та одержаної в банку для розрахунків між собою та з громадянами, зокрема наявність товарних та касових документів, що підтверджують платіж готівкою, та відсутність заборгованості перед бюджетом.
Операції з приймання та видача готівки можуть здійснюватися також за допомогою банківських ідентифікаційних карток та банківських автоматів. У першому випадку касові операції здійснюються у викладеному вище порядку, тільки замість прибуткових чи видаткових паперових документів застосовуються пластикові ідентифікаційні картки.
У другому випадку (при застосуванні банкоматів) в організацію та технологію касового обслуговування вносяться істотні зміни.
Банкомат — це пристрій для автоматизованого касового само обслуговування клієнтів. Банкомати включаються в систему автоматизації банків і застосовуються з метою:
Досягнення цих цілей виправдовує значні первинні витрати на придбання банкоматів та їх встановлення, тому вони знайшли широке застосування в розвинутих країнах. Банкомати активно запроваджуються в банківську практику в Україні.
Сучасні банкомати можуть виконувати такі операції:
Надання банкоматами вказаних послуг здійснюється за допомогою пластикових ідентифікаційних карток та ПІН-кодів клієнтів. Після кожної операції банкомат видає клієнту квитанцію з повною її характеристикою (сума, час, порядковий номер, вид операції, назва банку тощо).
Порядок надання касових послуг через банкомати досить простий. Уклавши договір з клієнтом, банк видає йому за невелику плату пластикову картку та ПІН-код, повідомляє мережу розміщення банкоматів, якими він може користуватися, та режим їх роботи. Для клієнта важливо, щоб банкомати працювали цілодобово і розміщувалися не тільки в приміщенні банку чи його філій, а й у багатьох інших місцях. Тому банки прагнуть розмістити свої банкомати і в таких місцях, як великі торговельні, сервісні центри, вокзали, центри розваг тощо.
Для одержання касової послуги клієнт за допомогою пластикової картки входить через зчитувальний пристрій у «пам’ять» банкомата і вводить туди за допомогою цифрової клавіатури свій ПІН-код. Упевнившись в ідентичності одержаної з двох каналів інформації, банкомат дає дозвіл клієнту здійснювати будь-яку з операцій, висвіт лених на спеціальному табло. За допомогою клавіатури клієнт дає банкомату команду на виконання вибраної операції, вказує її суму та по якому рахунку (поточному чи ощадному) здійснювати. Прийнявши та обробивши цю інформацію, банкомат через спеціальний пристрій (вікно) приймає або видає банкноти, а також видає квитанцію клієнту.
Використання банкоматів у касовому обслуговуванні пов’язане з підвищеним ризиком, особливо якщо вони розміщені поза приміщеннями банку. Тому банкомати настроюються так, щоб посилити безпеку здійснюваних операцій. Якщо клієнт не може «ввійти» в банкомат за певну кількість спроб (наприклад дві) чи «спілкується» з ним довше встановленого часу (наприклад 2,5 хвилини), банкомат конфіскує пластикову картку.
Для успішного розвитку цього нетрадиційного для України виду банківських послуг важливо, щоб банки чітко і своєчасно забезпечували банкомати готівкою та підтримували їх у робочому стані. «Мовчазні» касири-автомати можуть не тільки скомпрометувати прогресивну ідею, а й спричинити їх поломку розгніваними клієнтами, що дорого коштуватиме банку. Тому банки, що вирішили
запроваджувати банкомати, повинні розробити дійову систему функціонального та сервісного їх обслуговування. Порядок забезпечення банкоматів готівкою визначений Інструкцією № 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків, затвердженою Правлінням НБУ.
Касове обслуговування клієнтів здійснюється банками через спеціальний підрозділ — операційну касу, в складі якого можуть створюватися декілька окремих кас: прибуткова, видаткова, вечірня каси, каса перерахунку, а також обов’язково створюється сховище. Всі готівкові кошти та інші цінності, що надійшли в операційну касу і не були в той самий день видані з банку, наприкінці дня поміщаються в сховище. За забезпечення схоронності грошей та інших цінностей в сховищі відповідальність несуть керівник, головний бухгалтер та завідувач касою банку. Порядок передавання грошей та інших цінностей до сховища, розміщення і зберігання їх там, доступу в сховище службових осіб банку, виносу грошей зі сховища, перевірки залишків цінностей в сховищі та інші процедури чітко визначені НБУ в Інструкції № 1 з організації емісійно-касової роботи. Дотримання банками вимог цієї інструкції сприяє схоронності готівкових коштів та поліпшенню касового обслуговування клієнтів.
Рівень касового обслуговування залежить також від наявності в операційній касі банку достатньої для виконання замовлень клієнтів суми банкнот та монет. Для цього нормативними документами НБУ передбачений спеціальний механізм підкріплення кас банківських установ.
Установи комерційних банків задовольняють потреби клієнтів у готівці насамперед за рахунок грошей, що надійшли в їхні каси від клієнтів, які здають готівку в банки. Проте готівки інколи надходить недостатньо для забезпечення поточних виплат, що спричинюється нерівномірністю надходжень і видач готівки по окремих банках та нерівномірністю розподілу клієнтури між банками. Тому установи банків заздалегідь визначають свої потреби в підкріпленні операційної каси, виходячи з прогнозних розрахунків готівкових надходжень та виплат. За два-три дні до настання дати, коли можливі видатки готівки перевищать надходження, установа банку подає регіональній установі НБУ заявку на підкріплення каси. Розмір заявленого підкріплення може відхилятися від прогнозованого перевищення видатків над надходженням готівки на величину зменшення чи збільшення залишку готівки в операційній касі банку. Установи комерційних банків також повідомляють регіональні уста нови НБУ про продаж їм надлишків готівки зі своїх операційних кас. Ця інформація, одержана заздалегідь, дає можливість установам НБУ своєчасно відрегулювати свої оборотні каси для задоволен-
ня заявок установ комерційних банків на підкріплення операцій-
них кас.
Підкріплення операційних кас банків здійснюється з оборотних кас регіональних установ НБУ за платіжними дорученнями, поданими їм установами банків. Указана в дорученні сума готівки списується з коррахунку установи комерційного банку і видається їй в той самий день. Доставку одержаної готівки установи банків здійснюють власними засобами або через інкасаторів НБУ.
Установа банку може підкріпити операційну касу шляхом купівлі готівки в іншій установі того самого чи іншого банку. Видача готівки з операційної каси банку-продавця здійснюється після перерахування на її коррахунок відповідної суми грошей з коррахунку банка — покупця готівки. Про таке підкріплення своєї операційної каси банк повинен повідомити відповідну установу НБУ.
Якщо установа банку має надлишок готівки в касі, вона може здати її в оборотну касу регіональної установи НБУ або продати іншій банківській установі із зарахуванням відповідної суми на її коррахунок. Наявні запаси зношених банкнот установа банку може обміняти у регіональній установі НБУ на придатні, або здати для зарахування на свій коррахунок. Обмін зношених банкнот здійснюється безоплатно, за попередньою угодою.
1 Див.: Платіжні системи. — Київ, 1998. — С. 17.
2 У 1999 р. це право економічних агентів було суттєво обмежене. НБУ своєю постановою № 265 від 4.06.1999 р. обмежив суму платежів підприємства іншим підприємствам 3,0 тис. грн. у день, а також зобов’язав підприємства зберігати свої кошти в установах банків.
3 Чинна на час написання підручника черговість платежів визначена в «Положенні про виконання установами банків доручень підприємств та розрахункових документів на безспірне списання (стягнення) коштів», затвердженому Постановою Правління НБУ № 220 від 5.05.1999 р.
4 Проте вони обмежуються сумою залишку коштів на поточному рахунку вкладника, включаючи право на овердрафт.
5 Розробники СМЕП підрахували, що система досягне своїх цілей, а отже окупиться, якщо 30—40% готівкового обороту буде замінено безготівковим, буде емітовано близько 10 млн пластикових карт, установлено близько 100 тис. платіжних терміналів та банкоматів (див.: Банковские технологии. — 1998. — № 4. — С. 5).
116
PAGE 91